з чемною усмішкою, але рішуче промовив:
— А мене, як представника міністерства, цікавлять навіть найдрібніші деталі справи. Зрештою, йдеться про одного з найкращих студентів університету, — звернувся до Каллоша. — Я мушу глибоко розібратись в усьому.
Каллош сердито стиснув губи, відкинувся на спинку стільця і ображено глянув на референта з міністерства.
«Ось які опортуністи засіли в міністерстві», — констатував він у думці.
— Будь ласка, відповідайте на моє запитання, товаришу Краснай, — попросив референт хлопця.
— Між мною і батьком були незгоди в політичних питаннях. Батько був активним членом партії нілашів[1], а я був антифашистом, — почав Іштван.
— Що робив ваш батько як член партії нілашів?
— Він був одним з тих, хто науково обґрунтовував і проповідував расову теорію. — Хлопець глибоко зітхнув. — Як безпосередній співробітник професора Маля, він писав статті та дослідження, читав лекції, цілковито віддав себе фашистському рухові.
— Як же ви стали антифашистом, живучи в такому оточенні?
— Випадково.
Олайоша вразила щира відповідь хлопця.
— Продовжуйте, — підтримав він його.
Іштван деякий час роздумував, збираючи докупи і впорядковуючи свої спогади.
— Ось з чого все почалося, — промовив він згодом. — Навесні 1944 року я познайомився з молодою студенткою, Майєю Фабрі. Пізніше я довідався, що вона єврейка. Батько її був відомим лікарем. Майя познайомила мене з своїми батьками. Від них я сприйняв антифашистські ідеї, там вперше почув про Томаса Манна, Верфеля, Стейнбека, Драйзера. Брав у них книги, багато читав. Переді мною відкрився зовсім новий світ. Батьківський дім став для мене чужим, криваві плани, про які я чув дома, викликали огиду. Побачивши у мене книги, про які я казав, батько страшенно розлютився, заборонив читати їх. Допитувався, звідки вони. Я промовчав, боячись, що він донесе про сім'ю Фабрі в поліцію. Тоді не дуже церемонились у таких випадках. Ми з Майєю покохали одне одного. Коли їй довелося пришити на одяг жовту зірку, ми вдвох плакали. Я не відвернувся від неї, лишився вірним нашій дружбі. І далі відвідував сім'ю, затавровану жовтою зіркою. Носив продукти, передавав звістки від знайомих. І не тільки батькам Майї, а й іншим мешканцям будинку. У доктора Фабрі, як лікаря, до останнього моменту працював телефон. Ми щодня розмовляли з Майєю. 15 жовтня, коли оголосили декларацію Хорті[2], Майя подзвонила мені. Вона була радісно схвильована, без упину повторювала:
«Іштване, це правда? Скажи, що правда! Скажи тільки! Тепер усе буде гаразд. Приходь завтра!»
Я теж дуже радів. Але вже по обіді становище змінилось. Ми жили на Італійській алеї. Я стояв біля вікна і з відчаєм дивився на війська СС та загони нілашів, що сунули в місто. Батько стояв поруч і глузливо стежив за мною. Тоді ми посварилися. Надвечір я подзвонив одному з своїх однокласників. У них була за містом дача. Ми домовились, що врятуємо Майю. Він охоче віддав мені ключ від дачі, навіть узявся понести туди електричну плиту і продукти. Увечері я розмовляв з Майєю.
«Гаразд, — погодилась вона. — Я згодна, тільки разом з тобою».
Вирішили зустрітися наступного ранку.
Я побіг до двоюрідної сестри. Вона і Майя були однолітки. Я вкрав у неї документи. Про наслідки своїх вчинків не думав. Єдина думка володіла мною: врятувати Майю. Адже я кохав її.
Ніч я провів неспокійно. Ще вдосвіта побіг до Фабрі. Майже на кожному кроці перевіряли документи. Перед моїми очима стояло обличчя Майї. Мене переслідували кошмари, в голові плуталися думки. Біля одного з будинків стояв великий натовп. Під командуванням жандармського старшини шістнадцятирічні-сімнадцятирічні молодчики-нілаші виводили з будинку євреїв. Люди, що зібралися там, реагували на події по-різному. На обличчі одних помітне було співчуття, деякі злорадствували, інші стояли мовчки, вражено. Молодчики, розмахуючи автоматами, гнали перед собою нещасних людей, наче тварин. Я пробився вперед. З будинку волокли старезного дідуся з довгою, аж до грудей, сивою бородою. Його весь час підганяли штурханами. А він ледве переставляв ноги, спираючись на милиці. Попереду, злякано оглядаючись, ішла молода дівчина. Хлопчик з дівчачим обличчям — йому, певно, й п'ятнадцяти не було — підштовхував старого прикладом.
«Швидше, Мойсею, швидше», — горлав він, зловтішно регочучи.
Хтось із натовпу, спостерігаючи цю сцену, засміявся. Звідусюди чулися іронічні зауваження, хтось ще й заохочував конвоїрів.
«Ану, хлопці, примусьте їх рухатися швидше!»
«Та хіба так? Що ви, боїтесь?»
«Облиште їх! Вони теж люди!» — стримуючи обурення, вигукнуло кілька чоловік.
«Коли не подобається, забирайтесь геть. Доки не пізно!»
«Може, ви за них?»
Дехто рвучко повернувся і поквапливо пішов далі.
Я стояв приголомшений. Совість підказувала, що треба допомогти, але не знав як. Підбадьорений схвальними вигуками, хлопчина
Последние комментарии
16 часов 53 минут назад
17 часов 29 минут назад
18 часов 21 минут назад
18 часов 26 минут назад
18 часов 38 минут назад
18 часов 51 минут назад