Теорія українського кохання [Микола Володимирович Томенко] (fb2) читать постранично, страница - 2

національна міфотворчість набула скоріше негативного звучання.

В цьому есеї не стоїть завдання віднайти чіткі орієнтири позитивної національної мрії, ідеї чи легенди — це окрема тема. Хоча, принагідно зауважимо, що на таку ідею в суспільно-політичному значенні може претендувати загальнонаціональний патріотизм як сума місцевих патріотизмів. Під цим я розумію систему поєднання специфічних і особливих прикмет українських регіонів у спільну територіальну та етнокультурну єдність.

За умов відсутності сформульованих світоглядних основ сучасного українця духовне життя набуває ключового значення. Тому на емоційному масовому рівні читається своєрідна «легендарність» та «унікальність» почуттєвого інтимного світу українця. І ключові апріорі позитивні, я б сказав, навіть культові слова для українця — кохання і жінка. Саме це стало основою авторської версії так званої концепції українського кохання. А головне слово спілкування в нашому інтимному світі, що однаково симпатично і привабливо звучить різними мовами, все-таки українською — кохання, найбільш мелодійно, пристрасно, загадково.

Кохання — це позачасове визначення сенсу життя, це символ минулого, теперішнього та майбутнього призначення людини.

УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ МРІЇ

Вступ до теорії українського кохання

Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки.

Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка.

Михайло Мочульський

Українці ніколи не були циніками, тому сьогоднішня «еротизація» нації через масову культуру чи то зі Сходу, чи то із Заходу є не лише антиполітичною та антиестетичною: вона — протиприродна.

Символом українського кохання завше була душа, точніше — серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання. Тому марними будуть наші намагання віднайти яку-небудь Венеру українську в скульптурних формах або серед численних малярських праць.

Водночас сьогоднішній стан речей змушує нас повернутися до проблеми традиційного розуміння інтимного світу українства, його місця в національній і світовій культурі. Нині склалася така ситуація, коли з одного боку експансія маскультури, помножена на український правовий хаос, руйнує культурні цінності та етику людських взаємин, а з іншого — в суспільстві продовжує насаджуватися псевдо-українська культура, замішана на квазіпатріотичному грунті.

Дискутуючи про місце кохання-любові в українській літературі, згадаємо, що сучасники Володимира Винниченка звинувачували його в утворенні української «порнографічної школи». Разом із тим нині здебільшого нова культурна генерація робить закиди українському «провінційному» письменству за відсутність любовних романів і творів еротичного характеру. Розв'язка ж полягає в іншому: етнопсихологічні, соціокультурні традиції українства об'єктивно утримували тему інтимних стосунків від публічності. Недаремно специфіка інтимного світу українця вирізняється тим, що завжди відгороджувалася не лише на рівні інститутів від офіційного, державного (чужого світу), але й на рівні мови. Саме українська мова є однією з небагатьох (для прикладу, англійська та російська нівелюють цю відмінність), що на лексичному рівні вирізняє стосунки, взаємостосунки лише між людьми (приватна сфера), відносини та взаємовідносини між організаціями, державами, інституціями (офіційна сфера). Все це підсилене традиційно акцентованою почуттєвістю в характері українця.

Виходячи з цього, стає цілком очевидним, що наша література ніколи не була провінційною чи якоюсь там іншою — вона була власне українською, тобто відповідала своєму часові, потребам і традиціям українства.

Зображення кохання-любові традиційно передавало внутрішній світ українця, що гармоніював із природою та всесвітом. Фактично існувала певна система залежності понять у відтворенні даної тематики, а ключовими моментами тут були і є: серце - душа — кохання — любов.

Ця схема не штучно витворена. «Філософія серця», яку вперше обґрунтував Григорій Сковорода, згодом знайшла своє відображення у творчості Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Памфіла Юркевича та інших.

На думку Дмитра Чижевського, філософія серця — це специфічна українська риса. Він вважає, що до низки типових рис варто віднести також емоціоналізм, який виявляється у високій оцінці ролі почуття в житті. Переживання, емоції вважаються навіть шляхом пізнання (подібний підхід у Гоголя та Юркевича). Філософія серця має й дещо інший контекст: у