загрузка...
Перескочить к меню

Загибель Уранії (fb2)

Книга 107047 устарела и заменена на исправленную

файл не оценён - Загибель Уранії [1968 р. вид.] 1850K (скачать fb2) - Микола Олександрович Дашкієв

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Микола Дашкієв Загибель Уранії

Відомим і невідомим, близьким і далеким — усім, хто бореться за мир і життя на Землі, — з надією та вдячністю присвячує

Автор

Частина перша Земля і небо

Розділ I По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола… Нема йому ні кінця, ні краю — залягла на всі боки оксамитова безодня, поцяткована незліченними гострими промінчиками. Не мерехтять зорі, сяючи пронизливо й холодно. Ніщо ніде ані ворухнеться. І панує над усім тиша — чорна віковічна тиша міжпланетної порожнечі, де кожен звук помирає до свого народження.

Морок, нерухомість і тиша… Мабуть, саме в них втілено нескінченність часу і простору. Буття чи небуття — який їх смисл отут, де зітерто грань між секундою і вічністю, а найбільше чи найменше однаково жалюгідні перед безмежністю? Тут немає ні правди, ні кривди, ні істини, ні омани. Тут первісна матерія виступає в усій своїй огидній наготі — тупа, холодна, байдужа до всього.

Але що то за цяточка ледь-ледь мріє посеред давкого мороку? Що за дивне скупчення атомів у абсолютній порожнечі міжпланетного простору? Якісь шаруваті оболонки… Вихори енергетичних полів… Теплове випромінювання… Вона не має права на існування, оця порошинка, яка так дерзновенно повстала проти найголовнішого закону природи — закону наростання ентропії!.. Все мусить розпастись на найдрібніші часточки. Все повинно розчинитись в одноманітності хаосу, зникнути в мороці й тиші. Такий закон!

Але порошинка в міжпланетному просторі не хоче скорятись законові. Вона існує і всіма силами прагне продовжити своє буття. Та тільки дуже гіркою ціною дістається їй кожна секунда існування!

Це — людина в скафандрі космонавта.

Людина задихається. Її груди жадібно хапають повітря, а воно — рідесеньке. Спазми перехоплюють горло. Глухо видзвонюють у скронях дзвони. Важко гупає серце. Аж печуть легені, благаючи кисню… А життєдайна киснево-гелієва суміш лише ледь-ледь струменить з редуктора.

Можна вмить урвати цю муку — досить бодай на півоберта відкрутити повітряний вентиль. Отож людина й смикнулась до вентиля на грудях скафандра, однак рвучко зупинила рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Замість попустити повітряний струмінь, чоловік прикрутив вентиль ще дужче.

Коли й досі було сутужно, то тепер стало нестерпно важко. Наставала межа, за яку не переступить жодна жива істота. Без їжі можна протриматися місяць, без води — декаду, а без кисню — лише кілька хвилин.

— Тримайся, друже Айт, — над силу шепотіли сині губи. — Якщо ти загинеш — містер Кейз-Ол і за вухом не почухає!

Він не має права загинути! Він не має права на смерть!.. Тільки ця думка й підтримувала чоловіка в запеклій боротьбі з самим собою. А боротьба справді була страшна.

Замість п'яти балончиків кисню, які видавались каторжникам на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати лише садисти, нелюди: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню… Їх вистачить менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повну силу.

А не хочеш — як хочеш. Тільки смикни за важіль — і розкриються груди скафандра. Швидка, легка смерть — космічна холоднеча міжпланетного простору вбиває миттєво.

Але Айтові вмирати не можна.

«Дихати, щоб жити!» — стогнуть легені. «Жити, щоб помститися!» — гупає серце.

Це була нечувана жорстокість: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт запроторив Айта в карцер. А втім, цього слід було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер у найстрашнішій з в'язниць був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже й кисень, на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск на скафандрі почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небосхилом.

Згори, з-за шолома скафандра, спускався темний диск Пірейї. Рідна плането, яка ти близька і яка далека! Коли б скоритись силі твого тяжіння і впасти просто вниз, мабуть, вистачило б години, щоб долетіти до тебе. Долетіти, спалахнути яскравим метеором в атмосфері та й розвіятися назавжди… Але не зробиш навіть цього, бо судилась інша доля — довіку обертатися навколо тебе разом зі штучним супутником — «Зорею Кейз-Ола».

Все нижче опускався диск планети, а разом з тим в полі зору Айта поступово з'являлась і «Зоря Кейз-Ола» — велетенський тороїд, надгризений бублик діаметром кількасот людських зростів.

В ободі колеса сяють численні віконця. То — житлові приміщення інженерів та наглядачів, майстерні, склади. Але ще більше вогнів біля недобудованої частини тороїда, у секторі БЦ, де вчора працював Айт, — там прилаштовують і приварюють титанові листи обшивки.

Борсаються каторжники, одягнені в незручні, застарілі скафандри. Вони прип'яті тросами до штучного супутника, і це дає хоч якусь можливість пересуватись. А треба ж ще й працювати, виконувати денну норму. А не виконаєш — дадуть два балони кисню замість п'яти, відбуксирують у карцер — міжпланетний простір за межами «Зорі Кейз-Ола» — та й лишать напризволяще.

— Стривай, негіднику! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємось за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує, що перший балон уже порожній. Ще півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати!

І все-таки Айт витримував. Стогнав, хрипів, часом втрачав свідомість, однак зразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стріпнувся й визирнув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді: якийсь темний силует просувається, закриваючи собою зірки. А ось блимнув вогник. І водночас Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, потрапив у метеоритний рій?.. Так ні: силует повертає назад. То, може, наглядач Орт вирішив знищити ненависного йому каторжника негайно?

Айт ввімкнув кисень на повну силу. Дивне сп'яніння огорнуло його мозок. Напружилися м'язи. Мстива радість спалахнула в грудях: ну, то лети ж, лети сюди! Аби тільки схопитися за тебе, а там дізнаємось, кому жити, а кому вмирати!

Айт смикнувся назустріч темній постаті. Прокляття — не вистачає довжини рук!.. Ну, ще трошки… ще…

Блиснула на мить лампочка внутрішнього освітлення скафандра. Освітила обличчя людини.

Ні, то був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, що завжди позирав на каторжників вовком, але нікому з них не чинив зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас «Зорі Кейз-Ола»?

Проут увімкнув ще раз внутрішнє освітлення. Скривився. Похитав головою.

Айт занепокоєно провів його поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось тут, поруч. Ба ні: їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Якби це вдень, якби Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів «Зорі Кейз-Ола».

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але у всякому разі оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув незначне прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.

До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів «Зорі Кейз-Ола».

«Нитка прив'язана до ракети-поштаря. Траєкторію розраховано. Вас автоматично викине з парашутом над Монією. З'явіться: Дайлерстоун, Броклайн, 716, майстер Корк. Не баріться. Ваше загаяння — моя смерть».

О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.

Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причального майданчика, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкнений. Однак Айт звів подих тільки тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.

Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу Айт не міг: тільки в цілком певний час, з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від «Зорі Кейз-Ола», щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.

Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на «Зорі Кейз-Ола».

Ще двадцять хвилин… Десять…

Айт скинув скафандр каторжника і переодягся в запасний, що призначався для пілота, витяг з панорамного локатора стрічку з картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни. Натиснув на кнопку «готовність».

Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків. Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.

Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя каторжника Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.

Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.

Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.

Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще не тікав ніхто.

Розділ II «Рідна країна, проклята країна!»

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр, ніби прагнучи розтрощити хребці. То автоматично розкрився парашут і враз загальмувався стрімкоспадний рух.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.

«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»

Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море — не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.

Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.

«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».

Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потяг за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися грунту.

Організм ще не призвичаївся до повернення сили тяжіння. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Втікач швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола. Виявляється, він замалим не попав у море.

Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.

«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»

Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.

— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:

— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…

Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.

При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.

Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, що може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.

Айт зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібна.

Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витяг з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.

Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.

І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.

Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком видзвонювали хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.

Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.

Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.

А наступного дня…

Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…

Айт глянув на годинника. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.

Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.

Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око. А в куточку лівої нагрудної кишені комбінезона ще й відшукалась зашита «на щастя» монета вартістю в один дайлер. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою.

Ще раз озирнувшись довкола, інженер видерся на прибережні скелі і опинився на голому кам'янистому плато.

Йти було важко. При світлі зірок не розрізниш нічого навіть за кілька кроків. Отож і доводилося просуватись майже помацки, бо того й дивись — шугнеш у якусь розколину.

Звісно, можна було б збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певно, там пролягає добра дорога. Але не варто потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях є водночас і найбезпечніший.

Перед світанком Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків вина з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився йти далі, чекаючи, доки розвидниться.

Кам'янисте плато лишилось позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.

Зараз, у цю передранкову годину, долина спала. Далеко-далеко на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто, яке він любив і ненавидів.

До Дайлерстоуна було ще далеко: Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на телевізійних вежах та реклами на горішніх поверхах хмарочосів, а незліченні вогні вулиць тільки закривавлювали небо. Але ось над загравою з'явилась яскрава зірочка і повільно попливла небосхилом над Пірейєю.

— «Зоря Кейз-Ола»! — вражено вигукнув Айт. — Так ось ти яка!

Ще кілька годин тому він був там, біля штучного супутника, задихався, скаженів од думки про власне безсилля, про неминучість дурної, безглуздої смерті. Коли б була можливість, він розтрощив би на атоми оту зненависну «Зорю» — разом з наглядачами, разом з собою, аби тільки знищити назавжди найстрашнішу в світі каторгу. А от зараз, навіть коли легені ще не оговтались після кисневого голодування, «Зоря Кейз-Ола» викликала не зненависть, а захоплення.

Та й справді: хіба винен метал, що з нього викували кайдани? Хай там що, а населений штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь учених всієї планети. Коли б «Зорю Кейз-Ола» не перетворили на каторгу, Айт вважав би за честь попрацювати там навіть не як інженер, а як чорнороб… Адже це просто неймовірно! Неймовірно! В небі Пірейї, яка ніколи не знала природного супутника-місяця, з'явилась рукотворна зоря, набагато яскравіша за всі інші зорі!

«Зоря Кейз-Ола» піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні: згине клятий виродок, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою Ранковою Зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. І разом з тим яснішало й яснішало на душі в Айта. Він завжди любив прокидатись на світанку і щоразу як неповторного чуда чекав сходу Сонць.

Як завжди цієї пори року, наприкінці зими, першим зійшло Рожеве Сонце. Воно тільки розмалювало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, почепило до предметів густі тіні та й поблякло, передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. О, на нього не позирнеш простим оком — осліпнеш навіки! Недарма древні пірейці поклонялися Блакитному Сонцю, вважаючи його за грізного бога, який не дозволяє навіть глянути на себе!

Блаженно мружачись, Айт лежав горілиць на галявинці серед чагарника, всім тілом вбираючи пестливі сонячні промені. Як довго він був позбавлений їх — аж чотириста сімнадцять днів, мало не рік!.. Отак би лежати та й лежати, забувши про все на світі! Та тільки що ж — під лежачий камінь вода не тече!

Айт визирнув з чагарника на автостраду. Час рушати: на Дайлерстоун уже суне нескінченний потік велосипедів, мотоциклів, автомашин. Навіть коли поліція шукає втікача, перехопити його в такому потоці людей буде не легко.

Вибравши слушну мить, Айт рушив до автостради. Він ішов швидкою ходою енергійної заклопотаної людини, яка з материнським молоком всмоктала в себе непохитне переконання, що час — гроші, а хвилина загаяння — втрачений дайлер. Хай кожен бачить, що це йде не лайдак, а людина при ділі!

А насправді він ішов як п'яний. Після чотирьохсот сімнадцяти днів перебування в безгомінному, похмурому світі в очі било буяння барв, у вуха вривався гармидер звуків, ніс жадібно перехоплював симфонію запахів. Ніколи досі Айт не знав, як смачно може пахнути бензиновий перегар і як милує око строкатість людських убрань. Раніше він і припустити б не міг, що од самого споглядання рухомих предметів може приємно паморочитись голова, а ходьба дає ні з чим не зрівнянне почуття насолоди. Непризвичаєні до сили тяжіння м'язи вже болять і все ж просять: ще… ще…

Але затримуватись у Долині Двох Сонць не варто. Отож, дійшовши по автостраді до ближчої станції підземки, Айт посунув туди разом з натовпом і вкинув у щілину контролера-автомата свій єдиний дайлер.

«Кейз-Ол» — було виштампувано на автоматі. Айт машинально прочитав напис, роздратовано шморгнув носом. Стан райдужного сп'яніння як рукою зняло.

«Кейз-Ол» — фосфоресціювало на кожній плиті стінок брудного тунелю підземки.

«Кейз-Ол!! Кейз-Ол!! Кейз-Ол!!» — кричали, аж захлинались, рекламні щити на станціях, репродуктори в тунелях, рознощики товарів у вагонах.

Нафта Кейз-Ола, сталь Кейз-Ола, вугілля Кейз-Ола, уран Кейз-Ола — уже й цього було досить, щоб захопити в свої руки всю Монію. Потрапляючи в обійми містера Кейз-Ола при народженні, кожен монієць не виривався з них навіть після смерті, бо, починаючи з пелюшок і кінчаючи урнами для праху та автоматичними магнітофонами-поминальниками, все мало марку «Кейз-Ол».

— Лотерея мільйонерів! Лотерея мільйонерів! — репетував, проходячи вагоном, нужденний чолов'яга у формі компанії Кейз-Ола. — Абсолютно надійний шанс забезпечити себе на все життя! Всього тільки один дайлер, один дайлер!.. Комуністи, гангстери, волоцюги, п'яниці — хто виграє, тому прощається все!.. Поспішайте купити квиток у рай — ціна один дайлер!

То була славнозвісна «Лотерея мільйонерів» містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивство і злочин, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.

О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!

То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.

— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!

Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так укорінюються!

Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч, витлумачив його рух по-своєму:

— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує щомісяця: дай один дайлер і одержуй за нього мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — він справді понишпорив у кишені й зітхнув. — Великий чоловік містер Кейз-Ол! Щедрий!

Айтові як ножем штрикнули в груди: «Великий?! Щедрий?! Бідна затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!»

— Могутній чоловік!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить!

«Ні, не комахи! — кортіло вигукнути Айтові. — Кейз-Ол — один на світі, і інженер Айт один! І ти ще згадаєш про мене, коли, як комаху, буде розчавлено Кейз-Ола! Це зроблю я. Я!»

Мабуть, втисячне повторював Айт той монолог, що став уже клятвою, стимулом до боротьби. Але якщо досі в його словах бриніла холодна рішучість, невблаганна непримиренність, то нині в них пролунала тільки жалюгідна зухвалість. І він занепокоївся: що сталося? Невже оцей чолов'яга збудив зневіру до власних сил?

А сталася звичайна річ: там, на «Зорі Кейз-Ола» все здавалося надзвичайно простим — аби тільки звільнитись, а тоді… тоді…

Ну, а що ж тоді?.. Тебе запроторили на каторгу за першу спробу помститись Кейз-Олові. Ти втік. Сидиш у вагоні підземки, тривожно озираючись довкола, і немає в тебе навіть ста дайлерів, щоб купити хоч найпримітивніший пістолет… То ж як ти розчавиш отого ненависного Кейз-Ола, якщо навіть побачити його неможливо?

Спільників — нікого. Сподіватися на чиюсь допомогу не випадає. Далебі, стає моторошно. Отож і бринять не вгаваючи тоскні інтонації голосу підстаркуватого монійця; отож і в погрозах на адресу Кейз-Ола лунає тільки жалюгідна зухвалість.

Не маючи жодної монетки в кишені, Айт пішов пішки через весь Дайлерстоун, аж у найзлиденніший район міста — Броклайн. Ніхто на нього не звертав уваги, всі кудись поспішали, заклопотані власними справами. «Час — гроші». Монійців політика не цікавить, а чуже лихо не хвилює.

Тоскно було Айтові, ой, як тоскно, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.

«Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці. — Гараж».

Ні, навряд чи цей майстер викує ключ до палацу містера Кейз-Ола!

Розділ III Інженер Айт міняє обличчя

Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним, — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.

— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:

— …Я, нікчемний черв'як…

Ні, то не луна! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги блідий чоловік у сірому комбінезоні.

— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…

— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.

— Я, врятований від смерті «Братством Синів Двох Сонць»…

Гримить голос, гримить… Котиться відлуння. Воно глухе, мов катакомби середньовічної каналізації під Дайлерстоуном.

— Присягаюсь!

І в цю урочисту мить раптом хтось чхнув.

Сердито гойднулися тіні. Одна з постатей відійшла вбік. Айт упізнав: то не витримав майстер Корк — у нього нежить.

Змахнула крильми й полетіла геть екзальтована піднесеність. Од горла відкотився той клубок, що не давав говорити. Феєрія зникла — лишилося брудне, вологе підземелля, смердючі смолоскипи, люди в накидках з штучного шовку.

«Навіщо весь цей балаган?! — з несподіваною огидою подумав Айт. — Каторжника з «Зорі Кейз-Ола» не треба підігрівати для помсти!»

— Присягаюсь боротися за справедливість.

— Присягаюсь!

— Присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів!

«Одначе! — подумав Айт. — Це щось не те!»

— Присягаюсь, — твердо й голосно промовив він, — жорстоко помститися трильйонерові Кейз-Олу за все лихе, заподіяне людям!

Чорні постаті заворушились.

— Безіменний! Повтори слова присяги!

— Я вже заприсягся, — байдуже відповів Айт і підвівся.

Чорні постаті заворушилися дужче. Хтось прошепотів: «Хто його пастир?» — «Майстер Корк». — «Де Корк?.. Корк, ідіть сюди!»

— Безіменний, стань на коліна! Відповідай, ти комуніст?

— Ні. Але за віщо я маю убивати комуністів? Вони не зробили мені лиха.

— Безіменний! «Братство» подарувало тобі життя. «Братство» й забере його за непослух!

Айт глузливо похитав головою:

— Кому ви погрожуєте? Каторжникові з «Зорі Кейз-Ола»?.. Що ви мені можете зробити?! Заб'єте?.. Так я й сам офірую своє життя, аби помститися найлютішому ворогові…

Запала пауза. Потім зашепотіли щось. Знову замовкли.

— Безіменний, іди у отой-он тунель і чекай нашого вироку.

— Гаразд. — Айт покірно пішов у вказаному напрямку. Йому було байдуже все і не страшило ніщо.

Він згодився на пропозицію майстра Корка, бо сподівався, що таємне «Братство Синів Двох Сонць», про яке розійшовся поголос по всій Монії, допоможе йому досягти мети. Мабуть, і «Братство» мало якийсь план щодо нього, бо з базікання товстуна Корка можна було збагнути, що втеча Айта, починаючи з покарання аж до зумисного пошкодження ракети-поштаря, була запланована завчасно. Але на неофіта чекало розчарування.

Здавалося, що товстун Корк, який одно базікав про ціни на бензин та свавілля монополій, був прикрим винятком у «Братстві». Але тепер стало ясно, що, мабуть, і решта тих, хто сховався під чорними балахонами, піклуються тільки про свої крамнички, ненавидять монополістів, які їх душать, і бояться комуністів, бо ті пророкують усуспільнення приватної власності.

— Знищувати комуністів! — прошепотів Айт. — Ні, такого не буде!

Більшість каторжників на «Зорі Кейз-Ола» складали саме комуністи. То були гарні хлопці. Вони ділилися всім, що мали — і балоном кисню, і ковтком води. З ними працювалося легко й приємно: вони допомагали не тільки один одному, а й іншим каторжникам.

В хвилини, коли дозволялося скинути скафандри в герметичних каютах, Айт залюбки розмовляв з комуністами, погоджувався з багатьма їхніми доказами, і коли б вони не висміяли його планів помсти Кейз-Олові, може, і сам з часом пройнявся б їхніми переконаннями.

Айт не поділяв поглядів комуністів, але розлучився з ними не як ворог.

— Безіменний, іди сюди!

Айт повільно підійшов. Він був цілком певний, що його не заб'ють і не вчинять нічого лихого.

— Стань на коліна, безіменний!

Айт скорився й цьому наказові.

— Зважаючи на твоє високе покликання, «Братство Синів Двох Сонць» вибачає тобі відхилення від ритуалу. Підведись, Сину Двох Сонць!

Блиснув яскравий спалах. Заклубочив ароматний дим. Хтось натяг на Айта чорний балахон. Церемонію посвяти було закінчено.

— Йди, Сину Двох Сонць! Твоїм пастирем буде майстер Корк.

Корк узяв Айта за руку і повів кудись плутаним шляхом, час від часу присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Їм доводилося пролізати під завалами, переходити хиткими кладками через потоки нечистот, видиратися іржавими драбинами на вищі горизонти. Нарешті, скинувши і заховавши в одній з камер чорні балахони, вони вийшли під мостом на берег неширокої смердючої річки.

— Он туди! — сказав пошепки майстер Корк.

За мостом виднівся чималий особняк. Коли Айт з Корком підійшли ближче, то побачили на його парадних дверях червоне коло, емблему медицини Монії, і напис: «Член багатьох академій і магістр оживлення, ясний нащадок неба професор Лайн-Еу».

Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.

— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте? Все ще болить рука перед негодою? Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.

Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.

— Досить, — з доброзичливою усмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?

— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.

— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого пастиря.

— Айт — Світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?

— Я готовий до всього, пане професоре! — гаряче прошепотів інженер.

— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.

Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:

— Це правда? А ви знаєте, що на вас чекає?

Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.

— Ні, це не найстрашніше! — професор скинув домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ, далеко страшніша за смерть, — старість! — він рвучко простяг до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?

— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.

Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була така страшна, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б цього випробування.

Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила. Її більше не існує.

— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?

— Це не жарт, — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитися на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Це справжній пес у людській подобі, вимуштрована до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…

Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:

— Кажіть, професоре, кажіть. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?

— Ні, таких ліків не існує. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…

Отут уперше Айта охопив справжній жах.

Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…

— Пане професоре, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів страшнішого, неприємнішого?

Професор сумно похитав головою.

— Мені шкода вас, Айте, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші пастирі за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів «Братства»?

— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.

— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?

— Так.

— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви маєте помститись і за мого сина.

— Його забили?

— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. У своєму останньому листі він писав, що випустив на світ божий дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку Третьої всепірейської війни.

— Розумію… — прошепотів Айт.

Старий одвернувся, нишком витер сльозу і вже сухо, суворо сказав:

— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.

— Так, — коротко відповів Айт.

Кілька наступних днів промчали для нього блискавично. Він їв, спав, ковтав ліки, зносив усякі обстеження. Не було ніяких думок, ніщо його не турбувало, ніщо не радувало.

І тільки остання мить запам'яталася йому яскраво: він лежить на операційному столі, задихається від нудотного запаху наркозу і шепоче спраглими губами:

— Мей… Люба моя… Я тебе кохав.

Розділ IV Екзамен на Псойса

Скільки збігло часу?.. Декада?.. Вічність?

Це було щось середнє між життям і смертю — існування без осмислення самого себе й оточуючого. Хвиля по хвилі наповзало гаряче волохате марево, поглинало, розчавлювало, потім, наситившись, спроквола випльовувало немічне тіло, і тоді в мозкові мляво ворушилася розпливчаста думка: я ще живий… я ще існую… А зразу ж по тому знову навалювався морок, і все починалося спочатку.

Періоди прояснення свідомості ставали дедалі довшими. Айт уже усвідомлював сам себе і намагався збагнути, де він є та що з ним сталося. Однак навіть найменша спроба мислити завдавала нестерпної муки: голова боліла так, ніби її поливали розплавленим свинцем. Це був такий пронизливий, гострий біль, що Айт не витримував. Він кричав, смикався кудись бігти, щось робити, але тіло йому не корилося. Потім хтось підходив до нього, лунали якісь незрозумілі звуки, і наставала благодатна заспокоєність.

Айт спав, спав і спав. З кожним наступним пробудженням до нього поверталася якась частка життєспроможності. Легше дихалося. Поступово поновлювалися слух і зір. Втрачав свою пронизливість біль голови. Вже не хрипіння і не стогін зривалися з вуст, а якась подоба осмислених слів. Але йому не давали говорити, не дозволяли ворухнутись. Укол снотворного — і враз приємна млість розпливається судинами по всьому тілі, настає блаженне забуття.

Так тривало довго, дуже довго. І от сьогодні Айт уперше прокинувся з ясною свідомістю. Важко одсапуючи, підвівся на ліжкові. Обдивився довкола.

Чудна метаморфоза відбулася з усім оточуючим. Змінилась масштабність знайомих речей, і самі вони стали приголомшливо чужими. Біле набуло неприємного жовтуватого відтінку, синє перетворилось на брудно-голубе. Контури предметів утратили свою чіткість. Звуки долітали приглушено, як з льоху.

Айт глянув на свої руки. Леле! Що з ними?! Та це ж не його руки — мертвенно-сині, тонісінькі, обтягнуті прозорою блискучою шкірою…

І тут страшний спогад пронизав йому мозок: ЦЕ сталося!

Очі натрапили на дзеркальце край тумбочки. Рука потяглася, щоб схопити його, але м'язи не корилися. Тоді Айт підповз ближче, зазирнув у прозорість скла. Перед ним вималювалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.

— Отже, це я, — пролунав незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…

Він у розпачі схопився за голову, похитнувся. Тумбочка гойднулась, дзеркальце брязнуло додолу, розлетілось на друзки. Айт глянув на скалки, похитав головою.

— Псойс… — повторив він уже з байдужістю. — Ну, то хай буде так.

Він довго лежав, заплющивши очі, і, одганяючи від себе всі думки, тільки прислухався до спазматичного калатання чужого серця, яке відтепер стало його власним.

Неминуче сталося. Вороття немає. Отож хай не буде ні болю, ні жалю. Треба жити, треба існувати.

Айт сповз з ліжка, спробував звестися на рівні ноги — і впав. Мало того, що м'язи старика були виснажені довгою хворобою, — вони ще й опиралися чужому мозкові. Тільки ні — будете скорятися, будете!.. Ось так… Ось так… Спочатку — на чотирьох… Потім — тримаючись за стіну… За стілець…

Айт відчував пекучу зненависть до оцього неслухняного, по-справжньому чужого тіла. Суглоби згиналися неохоче, наче в них понабивалося піску. Не вдавалося випростати скоцюрблену спину. Безглуздо метлялися незграбні руки. Все муляло, все дратувало, але саме це й підстьобувало волю, мобілізовувало свідомість.

Через годину він уже міг самотужки перейти через усю кімнату. Але що ці кілька кроків?.. Зараз треба ходити та ходити, аж доки з ніг падатимеш!

Айт одчинив двері палати, вийшов у коридор. Назустріч йому рухалась група людей у білих комбінезонах. Попереду всіх — професор Лайн-Еу.

«Ось я й на ногах, професоре! — з гіркотою подумав Айт. — І ви тепер зможете пишатися перед колегами титулом переможця смерті. Старий Псойс воскрес із мертвих — тож дивіться на нього!»

Однак Лайн-Еу був аж ніяк не в захопленні.

— Пане Псойс, та що ж це ви? — сплеснув він руками, підбігаючи. — Вам ще не можна вставати з ліжка! Уклінно благаю, поверніться до палати!

Старий запобігливо підхопив хворого під лікоть, повів коридором. А коли за ними зачинилися двері — засичав:

— Ви що — з глузду з'їхали?.. Чого вас винесло до коридора?.. Чого ви мчали, немов юнак?

— Немов юнак?.. — приголомшено перепитав Айт. — Але ж, професоре, я йшов дуже повільно.

— Повільно!.. — люто пхикнув Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна? Чи хапалися ви за стіни, щоб не впасти? Чи одвисала у вас щелепа? Чи хилилася донизу голова?.. Саме так пересувався б трухлявий Псойс, якби йому взагалі невідомо нащо заманулося вийти до коридора!.. Прошу, стримуйте себе. Ваш юний мозок все ще не скорився неминучому і вимагає від дряхлого тіла невластивого йому напруження. Це може скінчитися для вас трагічно. А крім того, не забувайте: на кожному кроці — Кейз-Олові агенти. Досить щонайменшої підозри, і ляснуть усі наші плани!.. Зрозуміли?

— Зрозумів, професоре… — сумно зітхнув Айт. — Я хотів вас порадувати, а виявилось…

— Ну, гаразд… — Лайн-Еу поплескав його по плечах. — Щиро кажучи, я таки й зрадів, побачивши, як порівняно вільно ви йшли коридором. Це значить, що перша в світі операція пересадження мозку людини скінчилася вдало. Але… — він розвів руками. — Але хай краще про цю операцію так і не дізнаються ніколи… А вам протягом двох-трьох наступних декад доведеться докласти всіх зусиль, аби перетворитися на справжнього старика… Перший сеанс розпочнемо завтра вранці.

Це була дуже складна справа — вчитися того, що приходить з літами, поступово: обережності, якою літня людина захищає свої ревматичні кінцівки від протягу та ударів, невпевненості рухів, що з'являється внаслідок втрати м'язами колишньої еластичності та пружності; нарешті, тому бурчанню й постійній невдоволеності, що є яскравим свідченням хворобливих зрушень в організмі, найпершою ознакою старості.

Але це була тільки частка того неймовірно складного завдання, яке стояло перед Айтом. Він мав не тільки перескочити з юності в дряхлість, але й перевтілитися повністю в абсолютно чужу, незнайому людину.

Справа полегшувалася тільки тим, що перед Айтом день за днем, починаючи з юнацьких років, пробігало усе Псойсове життя.

Містер Кейз-Ол не публікував своїх портретів і майже ніколи не з'являвся перед людьми, небезпідставно побоюючись за своє життя. Але, претендуючи на одне з найчільніших місць в історії Пірейї, він фіксував кожен свій крок — «для нащадків». Автоматичні кіноапарати фотографували трильйонера майже безперервно, і в його палацах було дуже мало кімнат, події в яких не лягли б чіткими відбитками на звукову, кольорову, стереоскопічну вогнетривку плівку.

Всюдисуще «Братство Синів Двох Сонць» якимось чином викрало кільканадцять частин цього документального кінозапису. В багатьох кадрах фігурував і камердинер Псойс. Він, правда, прослизав мовчазною тінню на другому плані, але Айт міг на власні очі побачити, як старівся підлий лакуза, як його схилена в поклоні спина з часом набувала форми дуги, його обличчя все більше вкривалося зморшками, а в роті все менше лишалося зубів.

Епізод за епізодом вивчав Айт життя камердинера містера Кейз-Ола, а потім складав екзамен на Псойса гострому на око Лайнові.

Трьох декад виявилось замало. Цей термін довелося подвоїти. Але коли б тепер Псойс воскрес із мертвих і побачив свого двійника, то і він, мабуть, не помітив би ніякого фальшу.

— Ну, все! — сказав якось увечері професор. — Я повідомив, що ви одужали. Завтра вас заберуть.

— Завтра… — прошепотів Айт. — Не хочеться розлучатися, професоре. Я полюбив вас, як рідного батька…

Невідповідність вигляду цього дряхлого старика до змісту промовлених ним слів була такою разючою, що для стороннього вуха це визнання прозвучало б хіба як монолог бездарного блазня з дешевого фарсу. Але професор Лайн скорботно хитнув головою і зітхнув.

— Я боюсь найстрашнішого, професоре: а що коли одряхліє мій мозок і зненависть до Кейз-Ола згасне? Вороття немає, тому буду цілком одвертий: з кожним днем у мені зростає переконання, що я пішов хибним шляхом. Так, я знищу Кейз-Ола. А назавтра з'явиться його нащадок, і все буде, як і до того… Звідки отака безнадійність, професоре?.. Може, це вже й справді настає старість душі?

— Мій любий, це настає зрілість. Зрілість думки, а не тіла. Я розумію ваш стан, бо й сам колись бунтував, як і ви, шукаючи вірного шляху. Чорний балахон «Братства» втішав мене дуже недовго. А потім… — Професор досадливо махнув рукою і, помовчавши трохи, сказав уже іншим тоном: — Не бійтесь душевної старості — вона настане для вас нескоро. Вам слід боятись протилежного — омолодження організму. І перші ознаки цього вже з'явились. Ви помічаєте, що на вашій лисині пробивається волосся?

— Та невже? — Айт схопився і кинувся до дзеркала.

— Псойсе, на місце! — крикнув Лайн-Еу. — Ви що — юнак?! При такій звістці маєте презирливо пхикнути, обережно помацати лисину, потім, крекчучи, підвестись, підійти до дзеркала і, навіть побачивши оцей попелястий пушок, скептично похитати головою. Не забувайте, що за вами стежитимуть об'єктиви кіноапаратів!

— Даруйте, професоре! — тепер уже справжній Псойс чвалав по кімнаті. Імітація була такою досконалою, що Лайнові аж моторошно стало.

— Можу повідомити ще одну неприємну новину: сьогоднішній рентген показав, що у вас незабаром почнуть прорізуватись зуби. Дивно — але факт.

— Ех-хе-хе, професоре. Де вже там зуби…

Здавалося б, і це було зіграно бездоганно. Але професор поморщився:

— Згасіть блиск очей, Псойсе… От так… Це вже краще.

— А що ж мені робити з молодістю, пане професоре? — прошепотів розпачливо Айт.

— Нічого, любий, я приготував вам ліки. — Лайн-Еу витяг з шафи скриньку. — Оце — паста для виведення волосся. Це — мазь, яка навіть обличчя дитини зробить зморшкуватим. А оце, — професор натис на бічну стіну скриньки і відкрив потайне дно. — Це, мабуть, ви знаєте краще, ніж я.

Айт повільно нахилився до стола і зазирнув у скриньку. Там лежала мініатюрна радіостанція, хіба трохи більша за долоню.

— Дякую, професоре! — радо сказав Айт. — Для мене це будуть найкращі ліки від самотності й тоскноти.

— Обережніше користуйтесь цими ліками, Айте! Навіть і такий передавач, як оцей, можна запеленгувати. Слухайте мене щодня о дев'яносто дев'ятій годині. Вас я називатиму «син». Відповідати мені не треба. Тільки коли буде справжня, гостра необхідність, увімкніться на короткий час. Якщо ж я мовчатиму протягом десяти днів, знайте: зо мною сталося лихо. Не відгукуйтесь ні на чий голос, бо в усьому світі є тільки дві такі радіостанції — їх сконструював мій син-небіжчик.

Якийсь час сиділи мовчки. Потім Лайн-Еу додав:

— Айте, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?

— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі. Та вони ж і продали мене Кейз-Олові, допомогли запроторити на каторгу.

— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айте, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!

Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.

— Так, — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався з своїм ім'ям, із своєю юністю, із своїми надіями. Вороття немає… Немає!

Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю — дивився довго, напружено, бажаючи викликати в пам'яті образ батька чи матері, щоб хоч цим тіням промовити, що він помститься за них. Але не з'являлися любі образи. Настирливо, нахабно сунувся на очі силует стрункої золотоголової дівчини.

— Згинь, згинь! — шепотів Айт. — Я ненавиджу тебе!

Він застогнав, уткнувся обличчям у подушку. Видіння не зникало, а набувало більшої яскравості. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До неї підходить товстогубий чолов'яга у золотавому вбранні вищих служників Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок з найчудовіших квітів…

Він уже не опирається спогадам, а упивається ними, як отрутою, щоб підсилити жадобу помсти.

…Це почалося другого дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона дістала повідомлення, що Головний комітет містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і запрошує взяти участь зразу в останньому турі конкурсу красунь.

— Які фотокартки? Який конкурс? — здивувався Айт.

— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.

Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул «цариці краси».

— Навіщо це, Мей?

Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.

— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала «цариця краси»?

— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…

Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах:

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна. І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це приведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айте, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айте, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без ніякого логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айте: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб показати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискав на ту кнопку. Сорок, п'ятдесят, найбільше шістдесят — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а насамперед претендентки на звання «цариці краси», знали, що отут, у цьому залі, відбувається найганебніший торг.

«Ця найкрасивіша!» — безмовно кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.

Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?

Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це — вона, «цариця краси».

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує «цариці краси» посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить «царицю краси» зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану? Це божевілля… Божевілля! Чому ти не тікаєш, Мей! Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче? То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Плайв-Ау — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — лічив аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді, дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити «царицю краси» щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується «цариця краси»?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт із Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона осміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, пальці стискалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айте, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айте…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олові?

— Так. Тобто ні. Айте, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!

— Тоді — прощай!

На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:

— Чекай мене, Айте!

…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.

— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!

Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.

«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац у Ріо-Айр».

— Проклята! — стогне Айт.

Розділ V Ось він, Кейз-Ол!

Рівно о 16.75 ранку 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потис руку своєму названому батькові.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди приземлюються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було за часів рабства!.. Яке безглуздя!

Лише один служник кланявся, простягаючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, Псойсового помічника.

— Випростайся, Свайне! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?

— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.

— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.

— Пане Псойс, згляньтеся! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.

— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?

— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.

— Гм, саме під час обіду…

— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.

— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став? Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.

Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.

Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол усі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася Друга всепірейська війна та після її закінчення.

Псойсові не личило розпитувати у підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він мовив пошепки:

— Пане Псойс, відбудеться Нарада «наймудріших». Я гадаю, ми розпочнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав.

— Не плети дурниць! — гримнув Айт.

Свайн зіщулився і якось недовірливо, стривожено глянув на старого. Айт відчув, що схибив. Може, Псойс був набагато цікавіший і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправляти помилку було б іще гірше. Айт одпустив Свайна і зайшов до пишних покоїв, що віднині хтозна на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.

Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга святого закону» на столі. А треба пізнати ці речі так, ніби вони справді знайомі й улюблені.

Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?

«Книга святого закону» була розгорнута на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув за нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум»…

— Гм, — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?

Промайнула думка, що Псойс поніс із собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна наслідувати його зовнішність, голос, ходу. А єство?

Айт ще й ще перебіг очима сторінку «Книги закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.

«Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?»

Сумнів був підсвідомий, але за мить стало ясно, звідки оця підозра прокинулась: усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — а сторінка книги була чистісінька.

«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсові. Що саме?»

Айт гортав книгу, аж доки відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу ж впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: «Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув, — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»

— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… А «на страту» слід розуміти як «на операцію»?

Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було одне: таємниця старого Псойса відома ще комусь, і на це слід зважати.

Дивна річ — після вчорашнього вибуху Айт немов закам'янів. Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, нарешті, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.

Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і обернулась, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.

Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось пістолет, з яким камердинер не розлучається ніколи. Але хіба це кара?

Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!

Так, Айт організував замах на Кейз-Ола.

То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.

Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро́бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.

Чотири групи інженерів інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.

Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірний, як дитина, і лагідний, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» уже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.

— Ем, іди сюди, — кликав Айт.

І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.

— Сідай, Ем!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі Ем лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, Ем!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.

— Ем, помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой Ем, і йому було байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але пам'ять він мав досконалу: на барабанах його мозку було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олові промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: Ем кинувся б на трильйонера і розчавив би його у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів ризикувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав ввімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її сталевими лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його.

Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

«Свідок» Ем стояв у загратованій камері — судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету та не повбивав їх… Дурні! Ем знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Але він пам'ятав ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішого електронно-обчислювального пристрою: «Загинь, Ем!»

Досить Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнуть тротилові патрони, сховані в мозкові робота. «Свідок» не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А побачити бездоганну реакцію «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола — аж на душі полегшає.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ, — поволі тяг прокурор, — електронно-обчислювальний пристрій Ем, сконструйований підсудним… Прошу, ввімкніть магнітофон із записом голосу шановного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — шепотів Айт. — Підведись, заворушись!

І Ем підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога… коли б міг це зробити.

— Зверніть увагу, панове судді, це — не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювального пристрою. Це…

Ще довго й нудно промовляв прокурор. Потім судді кудись ходили. І, нарешті, пролунали слова вироку: «Довічна каторга».

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Встань, Ем!

Робот схопився.

— Вклонись мені до ніг!

— Заткніть йому рота! — заверещав суддя. — Тягніть його геть!

Але доки добігли жандарми, Айт встиг подати й останню команду:

— Загинь, Ем!

Глухо гримнув вибух. Ем так і лишився стояти — ниць перед своїм творцем, як то й личить машині. Та він уже не міг би виконати жодної команди, бо перетворився на металеву шкаралупу, напхану всякою всячиною.

…Айт глянув на годинника і встав з канапи.

— Шкода мені тебе, друже Ем!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет охоронця, оглянув кожен патрон. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містере Кейз-Оле!

Ще якийсь час Айт блукав палацом, вивчаючи те, що мав знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин взяв з рук Головного Кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і прослизнув невеликими дверцятами до височенної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухаючи непоказного чоловіка, що стояв біля заваленого паперами столу. Айт обвів присутніх стурбованим поглядом: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять так, що й не виколупаєш звідти, але серед місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Майже підсвідомо Айт ступив ще кілька кроків і побачив нішу, де в зручному м'якому кріслі сидів найбагатший чоловік планети.

Містер Кейз-Ол був одягнений у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався далеко молодшим, аніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з обличчя на обличчя, а чоло хмурилось.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера. Інженера так опанувала думка правильно зіграти роль Псойса, що він не бачив нічого довкола. Аж ось Айт оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.

Розділ VI Острів порятунку

Ні, недарма не втримався Айт! Слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить невеличкий острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторний, жорстокий краєвид, як на оцьому клаптикові суходолу. Тут немає жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки вряди-годи спрагле каміння зволожує роса.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою Катастрофою, яка перекраяла заново обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, що на той час своїм розвитком набагато перевищувало всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки величезні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтесувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином воювали з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню країну. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затопляла поля і луки, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витесували кам'яних ідолів. Нарешті від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період життя стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки трильйонерова примха, однак після закінчення Другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець поточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника… і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став шеф-інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, прокладені рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались усі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б ніякої шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему певну кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. І ось, нарешті, прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти й хвилини. Збуди Айта.

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним той, хто найлюбіший у світі — взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про осторогу. — Батьку, ти живий?

Запитання — зайве; воно безглузде, бо власні очі стверджують: так, живий! Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у жалобній рамці, а у вухах бринять скорботні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії містера Кейз-Ола»: «…загинув під час нового випробування апаратури»! І саме сьогодні треба одержувати мізерну пенсію від «Компанії».

— Так, живий!.. — Батько притискає Айта до грудей міцно-міцно, аж йому перехоплює дух. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе! Два роки тому ти…

Але мати перебиває: досить, досить, не можна баритись. Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, і треба забрати найцінніше.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олові».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти всьому світові про Кейз-Олову таємницю. Айте, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Газета робітничої партії — «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини заарештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт уцілів чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на них чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру. Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. І того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей підліток накапостив Кейз-Олові чимало! Протягом багатьох місяців поліцаї щоранку з прокльонами здирали наліплені на стінах найзалюдненіших вулиць написані ще неміцним почерком листівки однакового змісту — про Уранію та про злочини, які вчинив Кейз-Ол проти сотень тисяч людей. Там чітко наводились імена й цифри — чернетки батькового рукопису лишились в Айта; люди спочатку цим листівкам не вірили, зате потім на них чекали так, як чекає матір на побачення з хірургом, що оперував її сина. Ті, хто не поховав своїх померлих рідних власноручно, тішили тепер себе надією зустрітися з ними знову. На вулицях Дайлерстоуна подеколи зчинялися сутички між жінками й поліцією через оті листівки; якісь спритні типи зуміли використати навіть людське горе: вони фотографували Айтові листівки, доки їх не здирала поліція, а потім продавали відбитки за шалені гроші.

І ніхто не міг би навіть припустити, що все це була справа рук блідого, худорлявого підлітка, слухача підготовчих курсів Технологічного коледжу святого Ейра. Цей підліток був тихий і скромний; він жив собі у пансіонаті для небагатих: щомісяця на його ім'я надходили невеликі поштові перекази та ніжні листи від батька з далекого штату Айоу. Підліток учився дуже добре і увесь вільний час сидів у Національній бібліотеці…

Так принаймні характеризувала Айта господарка пансіонату. Їй і на думку не спадало, яких надлюдських зусиль коштувало все оце Айтові — спокій і ввічливість, поштові штемпелі штату Айоу, а головне — дайлери…

Він брався за найбруднішу, найобтяжливішу роботу. Він не витратив на розваги чи на ласощі ані монетки. Йому не випадало сподіватись на чиюсь допомогу: хай там що, хай там як — треба щодекади віддати господарці її десять дайлерів. А крім того, ще й купити бодай два квитки «Лотереї мільйонерів»… Айтові вкрай були потрібні гроші! Якби він їх мав, то насамперед купив би друкарню і друкував би свої листівки у мільйонах примірників!

Так, Айт мав право сказати, що і Кейз-Ол один, і він один. Двобій почався ще кілька років тому, тільки це був нечесний двобій, бо проти Айта піднялась уся могутня поліційна машина містера Кейз-Ола. Двобій був нерівний, бо Кейз-Ол міг купувати, вбивати, затикати рота. Але навіть за таких умов Кейз-Олові довелося викручуватись і брехати. Була навіть організована спеціальна комісія. Вона поїхала на острів Свята… І, звичайно, нічого не знайшла.

Кейз-Оловій поліції не вдалося розкрити ту «могутню таємну організацію», що стала містерові кісткою в горлі. Однак Айт відчув, що шпигунське кільце навколо нього стискається. Та й факти були вже вичерпані. «Організація» припинила свою роботу.

Гострота туги за батьком та матір'ю минулася. Ненависть до Кейз-Ола лишилась. І на все життя найхарактернішою рисою Айта стала замкнутість.

Ні, він був хороший, веселий товариш, який ділився своїми незначними таємницями й охоче слухав секрети інших. Але про найголовніше Айт не говорив нікому. Він не хотів, щоб хтось навіть випадково, необережним словом, зрадив його, перешкодив би здійснити мрію життя.

Ох, як хотілося розповісти Айтові про все це Мей! Слова гіркоти й суму самі просилися на язик. І коли б ще трохи, коли б Мей, у свою чергу, була одвертішою, говорила б про своє дитинство, про свої мрії, бажання, — він не витримав би… Як добре, що цього не сталося!.. Мей, мабуть, не зрадила б його, не побігла б до поліції. Але навіть сама думка про те, що тільки їй одній — підлій, продажній — він розкрив найпотаємніші закутки свого серця, була б тепер нестерпною…

— Уранія!.. — прошепотів старик за плечима містера Кейз-Ола. — Я ще з тобою поквитаюсь!

Розділ VII На сцену виходить жінка

Айт стояв позаду звичайнісінького чоловіка, одягненого в сірий комбінезон з м'якої вовни, дивився на потилицю, вкриту тоненьким шаром дбайливо пригладженого попелястого волосся, прислухався до хрумтіння соковитих фруктів на ще міцних, мабуть, зубах і не вірив сам собі: невже це той, що має на своїй совісті більше злочинів, аніж наймерзенніший з гангстерів Монії?

Молодий не на свої літа, худорлявий, з швидкими розумними темними очима. Дзеркала, поставлені в ніші одне проти одного, відбивали його постать незліченну кількість разів. Здавалося, з кінця в кінець світу простяглася ціла низка Кейз-Олів… І за спиною кожного з них стоїть Айт.

Кейз-Ол — Шлунок-Дванадцятий монійською мовою. Цей чоловік у сірому комбінезоні не тільки не соромиться свого непривабливого імені, а, навпаки, пишається ним. Воно дісталося йому в спадщину ще від того пірата, який був прозваний Шлунком за свою неймовірну зажерливість та жадобу.

Весь рід Кейзів, не гребуючи ніякими засобами, тільки те й робив, що накопичував скарби. Та Кейз-Ол перевершив усіх своїх предків. Завдяки зухвалим фінансовим махінаціям він став найбагатшою людиною Монії ще на початку свого панування. Друга всепірейська війна, і особливо монополія на атомну зброю, підвищили його статок до астрономічної суми дайлерів… Тепер він прагне нової війни!

— Пане мій радник! — різкий голос Кейз-Ола пролунав так несподівано, що Айт аж здригнувся. — Можна обминути преамбулу. Гадаю, наймудрішим не варто нагадувати загальновідоме.

— Скоряюсь, ясновельможний! — радник перегорнув кілька сторінок і вже розтулив рота, щоб вимовити першу фразу, коли це раптом по залі прокотився шерех.

Смертельно зблідли і міцно вчепились у спинки крісел мільйон Айтів у дзеркалах. Почервоніли й насупились мільйон Кейз-Олів. Вони дивилися кудись у бік на те, чого ще не було видно. Але в наступну мить і Айти, і Кейз-Оли потьмяніли, а на їх місці з'явилася жінка. Старик за спиною трильйонера схитнувся і заплющив очі: це була Мей.

— Псойсе, — протягла вона співуче, — ти забув, що я обідаю з містером Кейз-Олом?

«Цариця краси» навіть не глянула на Айта, і це врятувало його. Доки він отямився і розтяг рот у посмішку, як личило Псойсові, відповідати вже не довелось.

— Чого ви прийшли, Мей?! — люто зашипів Кейз-Ол. — Я попереджав вас!

— О ясновельможний! — в голосі Мей звучали глузливі інтонації. — Бідна «цариця краси» не хоче позбутися посади, яка дає їй якихось там два мільйони дайлерів на рік! У підписаному мною контракті сказано точно: «Обідати з містером Кейз-Олом щодня».

— Сьогодні можете не дотримувати цього пункту.

— Але ж я хочу їсти! — заперечила Мей тоном ображеної дитини. — Ви цілком вільно могли б скликати нараду годиною пізніше!

Мей говорила голосно, Кейз-Ол — ледве чутно. А в залі панувала така тиша, немов усі закам'яніли. Тільки зловтішно виблискували очі «наймудріших» та десь глибоко в їхніх черевах булькотів сміх: ну, трильйонере, ти навмисне призначив нараду на час обіду, щоб принизити нас усіх, то що ж ти відповіси своїй наложниці?

Айт зрозумів: Кейз-Ола не люблять, не поважають, тільки бояться і зараз ледве стримують глузливий регіт, — і зловтішався разом з усіма.

Та ось рука Мей вкрадливо потяглася до руки трильйонера, лагідно торкнулась, затрималась… Прозвучав шепіт, такий тихий, що Айт насилу розбирав слова:

— Ну, любий, ну, пробачте. Я не врахувала… Невже ви не розумієте, що я вже тепер не можу піти! Чи ви хочете, щоб з мене глузували ваші дурні наймудріші?!

Пухнаста кішечка лестилася, мурчала, ніжно-ніжно ворушила своєю м'якісінькою лапкою… А в Айта у вухах лунало майже з такими самісінькими інтонаціями: «Айте, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… ну, поцілуй мене!»

— Продовжуйте, пане мій радник! — сухо сказав Кейз-Ол і ледве помітно хитнув головою до Айта. Айт зрозумів: коханка перемогла, трильйонер визнав свою поразку. Треба принести для цієї мерзотниці обід.

Тихо, нечутно вислизнув Айт із зали. О, Мей, виявляється, була передбачливою і знала, чим скінчиться справа: гарненька покоївка вже чекала під дверима з запломбованою скринькою в руках. І це розлютило Айта до краю. Підла! Вона розраховує наперед кожен свій крок! Вона використовує свою непоборну красу як відмичку до всіх дверей…

Буря вирувала в його душі, але на обличчі не ворухнулася жодна зморшка. Тримайся, друже Айт, тримайся! Твоє ще попереду!

Він повернувся до зали, коли трохи заспокоївся. Найважча хвилина випробувань лишилася позаду. Тепер його вже не збентежить ні погляд, ні голос «цариці краси».

Уперше в житті Айт дивився на ту, яку колись нестямно любив, очима сторонньої людини, суворого судді.

Неймовірно красива! Але в чому полягає принада цієї жінки, важко було сказати. Маленька голівка в золотому розмаї пишних кучерів здається вирізьбленою з рожевого мармуру. Біле шумовиння легенької сукні набігає на високі груди, як піна морського прибою. Невловно течуть лінії оголених плечей, поступово переходячи у форми бездоганних рук. Краплинкою ранкової роси виблискує діамант на мініатюрному пальчику.

Її тіло було прекрасним. Та коли б хтось скопіював його у мармурі — воно б тільки вражало, але не захоплювало. Йому не вистачало б того, що робило Мей справжньою «царицею краси», — натхнення.

Айт дуже добре знав Мей. І тому сама думка про те, що ця жінка зрадлива, мов кішка, хитра, як лисиця, здавалася йому блюзнірською. Блакитні очі були мрійними-мрійними — ну, просто тобі озерця серед лісу, які п'ють, п'ють синяву неба і ніяк не можуть напитись. Темні брівки ні на мить не лишались у спокої: то зійдуться стурбовано — що ото там говорить пан радник? — то вирівняються, здригнуться легенько — адже містер Кейз-Ол все ще гнівається! А рожеві губи то посміхаються розгублено й жалібно до Кейз-Ола, то збираються в зневажливу гримасу до «наймудріших».

«Акторка! — з глухою люттю думає Айт. — Неперевершена акторка!.. Яку ж ти роль вирішила зіграти?»

Ні, це не та Мей, що з завзятістю підлітка тягла Айта до Синього водоспаду навпростець, «щоб ближче», а потім, коли вони заблукали, злякалась і принишкла. Не та, що брела, мов п'яна, весняним новорічним лісом і шепотіла: «Люблю! Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!» Не та, що стояла на кришталевому п'єдесталі, звабна і недосяжна у своїй незбагненній вищості за брудний натовп. І не та, що з мукою простогнала: «Не можу!.. Не можу!.. Чекай на мене, Айте!»

Коли Мей була сама собою? Ніколи? Завжди? Айт зрозуміти цього не міг. Зараз вона здавалася просто слухняною коханкою містера Кейз-Ола, яка, щоб догодити розгніваному володареві, ладна сидіти тихенько, наче мишка, і вдавати, що її дуже цікавить те, про що торочить пан радник.

«Ні, ні, досить! — благає сам себе Айт. — Так можна збожеволіти!»

Йому вдалося, нарешті, перевести свою увагу. І ті цифри, які досі збігали повз вуха, раптом спалахнули перед очима, струснули все тіло, шпигнули в серце.

— …Дві тисячі атомних і тисяча триста водневих бомб. Вони будуть скинуті на комуністів протягом п'яти хвилин. Вся територія СКД внаслідок радіоактивного зараження стане непридатною для існування на кілька років. Додаткове бомбардування бактеріологічними та хімічними ракетами далекої дії докінчить благородну справу винищення комуністичної нечисті…

Айт з жахом глянув на Мей. Він сподівався побачити на її обличчі бодай натяк на відразу, адже її ніколи не приваблювали вбивство і війна.

Але Мей тільки зробила гримасу: фе, які неприємні, страшні речі говорить пан радник! — і позіхнула, прикривши долонькою рота.

«Люблю весну… — забриніло в Айтових вухах. — Люблю життя…»

Його рука повільно посунулася в кишеню комбінезона, намацала ручку пістолета…

Ні, хай пізніше. Зараз треба довідатись, що ж замислив Кейз-Ол.

— …Але слід сподіватися, що і комуністи зможуть відповісти на удар атомним бомбардуванням Монії. Ось саме з цих міркувань і було закладено на острові Свята неприступну фортецю Уранію…

Цифри й цифри: вартість побудови Уранії, її місткість, дані про запаси харчів та сировини, зведення про енергетичні ресурси.

Містер Кейз-Ол не боявся розкривати ці секрети. Числа сягали таких величин, що жоден з багатіїв, присутніх на нараді, ніколи не мав жалюгідної частки того, що витрачалося Кейз-Олом на Уранію.

«Наймудріших» ці числа приголомшували. Але недарма кожен з них був неабиякою акулою. «Наймудріші» з нетерплячкою чекали, куди ж поверне Кейз-Ол. Трильйонер людинолюбством не відзначався. Коли він пропонує щось, то злупить за це втроє.

Айт бачив, як в очах майже всіх «наймудріших» дедалі дужче розгоряється вогонь ненависті й жаху. Ці хижаки знали, що Кейз-Ол грається з ними, як сам хоче. Трильйонер рахувався до деякої міри тільки з власником Всемонійського хімічного концерну містером Хейл-Уфом та королем харчової промисловості Плайв-Ау.

— …Ось такі були витрати на побудову Уранії, панове наймудріші, і такі перспективи вона відкриває.

Миршавий радник витер спітніле чоло, ковтнув води і крадькома глянув на Кейз-Ола. Той мовчки хитнув головою.

— Виходячи з вищенаведеного, панове наймудріші, містер Кейз-Ол пропонує вам купити акції порятунку на право стати членами Асамблеї недосяжних — найвищого урядового органу Уранії, підзвітного тільки президентові, містерові Кейз-Олу. Кожна акція коштує сто мільйонів дайлерів і дає її власникові право мати одну дитину та один голос в Асамблеї.

Тихо, аж моторошно.

«Ось воно що! — поквапно міркував Айт. — Монархія!.. Монархія Атомної ери, математично точна і невблаганна! Кейз-Ол хоче знищити всіх і врятувати кілька сотень самців та самиць людської породи, які можуть дати з часом початок новому населенню Пірейї. Адже йому було б нудно самому. Кому потрібні кучугури золота, брили алмазів, найвитонченіші витвори мистецтва, якщо ніхто не милуватиметься ними, не заздритиме їхньому власникові?.. Крім того, він хоче мати справжню ієрархічну драбину, багатоступневу соціальну споруду, увінчану монархом, на якого всі повинні дивитися знизу вгору… Наймудріші й будуть отими щаблями, що їх топтатиме Кейз-Ол».

Умить збагнули це і «наймудріші». Мовчанка тривала лише кілька секунд, а тоді зчинився неймовірний галас.

Ті, чий статок не перевищував ста мільйонів дайлерів, були справді на становищі приречених. Віддати капітал за одну-однісіньку акцію — означало стати майже неімущим, спуститись ледве не до рівня жебрака. Ті ж, що мали мільярди, гарячкували ще більше. Досі, об'єднуючись у тимчасові угрупування, вони могли хоч трохи чинити опір занадто експансивним діям Кейз-Ола. Тепер він вирішив поставити на коліна всіх.

Минула хвилина, друга, третя — галас не вщухав. Забувши про всі правила хорошого тону та про свої високі звання, мільйонери репетували, вимахували руками, схоплювалися з місць і бігали по залу.

І тільки троє зберігали спокій: містер Кейз-Ол, який демонстративно стежив за секундною стрілкою наручного хронометра, «цариця краси», що поглядала на розлючених «наймудріших» з боязкою цікавістю дитини, яка вперше потрапила до зоопарку, та Айт, на якого кожен з присутніх звертав стільки ж уваги, скільки й на меблі.

— Досить! — Кейз-Ол підвівся і підняв руку з годинником. — П'ять хвилин минуло.

Галас поволі вщухав. А коли стало зовсім тихо, Кейз-Ол зробив крок уперед.

— Я бачу, шановні наймудріші не згодні з моєю пропозицією. Що ж, кожна ділова людина вирішує свої справи самостійно. Я більше не затримую вас. Але прошу взяти до уваги: війну я розпочну, не попереджаючи нікого. І з тієї секунди, коли вона спалахне, ціна акції порятунку зросте в десять разів. Усе!

Ніхто не поворухнувся. Кожен знав, що Кейз-Ол не жартує.

— Я беру вісім акцій! — вигукнув рожевощокий товстун, власник заводів військової апаратури.

— Мені дві акції! — попросив фабрикант військового обмундирування.

— Мені одну… — прохрипів тютюновий ко роль.

Це були постійні Кейз-Олові агенти, тому решта «наймудріших» сприйняла їхні заяви байдуже.

— Прошу слова, панове, — пролунав дзвінкий голос.

Кейз-Ол сіпнувся і почервонів. Ошелешено закліпали очима «наймудріші»: що за нахабство?! З якого часу дозволяється втручатися в справи всяким шлюхам?!

— Панове наймудріші, — Мей підвелася, насупила брівки, — містер Кейз-Ол забув сказати про те, що за акції можна сплачувати векселями зі строком оплати через тиждень після початку війни. Це дає цілком певні гарантії. А щодо мене особисто… — вона зітхнула зажурено. — Я не маю ста мільйонів дайлерів. Але я можу продати свій палац на Ріо-Айр… і скласти з вами, містер Хейл-Уф, після закінчення строку контракту з містером Кейз-Олом новий контракт на ту суму, якої не вистачає до вартості акції…

— Досить, Мей! — у Кейз-Ола аж тремтіли руки, проте він ще стримував себе. — Сядьте!

— Але ж, ясновельможний… — Мей слухняно сіла, зіщулилась. — Але ж я хочу жити!

Кейз-Ол засопів і одвернувся.

— Я приймаю вашу пропозицію, царице краси, — глузливо сказав король хімії. — Однак чи стверджує містер Кейз-Ол роз'яснення про гарантії?

І Кейз-Ола, і Мей обмацували чотири сотні очей. Була в цих поглядах смертельна тоскнота, тваринний жах, жагуча зненависть, боязке сподівання. Кожен з «наймудріших» міг би заприсягтися, що Кейз-Ол, як досвідчений режисер, розподілив ролі заздалегідь і випустив на сцену коханку саме тоді, коли запланував.

— Я повторюю своє запитання, — наполягав король хімії. — Чи справді можна розрахуватися векселями?

— Так! — сухо відповів Кейз-Ол.

— В такому разі, прошу вважати за мною сто акцій.

— За мною теж, — неквапно сказав король харчової промисловості.

Кейз-Ол переміг. Досить було цим двом погодитися, щоб іншим не лишилося нічого іншого, як піти слідом. Але Айт уже не слухав цієї переклички голосів. Усе глибше засовуючи руку до кишені, він дивився в дзеркало на тих двох, що сиділи перед ним.

Вирок проголошено. Син професора Лайн-Еу вкоротив собі віку, коли його атомна бомба знищила сто тисяч чоловік. Ти, жінко, довідалась зараз, що наміряються знищити усе людство, і тебе стурбувало тільки те, як здобути акцію для власного порятунку…

Повільно зводиться пістолет у кишені Айтового комбінезона. Витягти його ніколи та й не варто: дуло майже впирається в спину Мей.

У дзеркалі видно її всю. Вона навіть не підозрює, що смерть стоїть за плечима. Ой, як хочеться вигукнути зараз: «Я — Айт. Ти загинеш од моєї руки!»

Айт заплющив очі і натис на гашетку.

Минула секунда, друга… Пострілу не було.

Страшна спустошеність заповзла Айтові в душу. Доля… Не судилося… Але як це могло статись? Адже він сам перевірив усі набої.

…А з далекого далека лунали голоси:

— Мені п'ять акцій…

— Мені три…

Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.

Розділ VIII Серед вовків

На канапі лежить зморшкуватий дідок з головою лисою, мов коліно. Він дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку. Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем… Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Просто все навколо стало тоскним і безперспективним. В ту мить, коли Айт досяг своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, та лишаться двісті «наймудріших», лишиться поліція і Уранія. І ті три тисячі триста атомних та водневих бомб, що стоять на стартових спорудах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ як не сьогодні, то завтра. Можна забити ватажка вовчої зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить хтось інший. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це й є той шлях, яким свого часу відмовився піти Айт.

Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, притулив до скроні. Згадалося Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Яка наївність!

Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він не зуміє. Тож згинь, друже Айт!

Айт натис на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.

«А, знову — доля?» Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…

Той самісінький результат.

«Постривай, постривай! — Айт схопився за ніж, почав довбатись у патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»

Гостре шильце пролізло вглиб патрона, копирснуло мідну чашечку капсуля. В цю мить мала б вибухнути гримуча ртуть, викинути в отвір гострий язичок полум'я. Та ні, тихо. І отак в другому патроні, в третьому, четвертому…

Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:

— Який ти дурний, друже Айт!.. Який ти дурний!.. «Доля»! «Судилося»! Тьху!

Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.

Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.

«Присягаюсь! — промовив він подумки. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»

Смерть була справді близька. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.

Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!

«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним Псойсовим смішком. — Прошу, панове наймудріші. Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»

Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.

«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна царице краси!

Але хто замінив набої? Хто отой незнайомий друг чи ворог? Може, Свайн?»

Це припущення було вірогідне. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду «наймудріших».

— Гаразд… Випробуємо, — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натис кнопку з написом «Свайн».

Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.

— Заходь! — проскрипів Айт.

Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.

— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.

— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натис на кнопку біля стола. — І цей… — він навстіж відчинив двері шафи. — Коли розмова серйозна, зайві вуха шкодять!

«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»

А вголос сказав з глузливою інтонацією:

— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?

— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.

— Це ти підкреслив рядки в «Книзі святого закону»?

— Які, пане Псойс!? — Свайн кинувся до стола.

— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.

— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.

Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:

— Чого тобі треба, Свайне? Ти хочеш, щоб…

— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…

Що загине? Чому загине?

В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобгрунтованішим буде коротке заперечення.

— Ні! — сердито сказав Айт.

— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!

«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн мовчав, як людина, що викинула у грі неабиякий козир і зараз пильно стежить за ходом супротивника.

— У вас не буде для цього підстав! — вигукнув Айт, відчуваючи, що зараз потрібно зіграти збентеження й острах.

— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!

Айт рвучко простяг руку.

— Дайте!

— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.

Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найпотаємніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.

Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймах жінку такої вроди, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.

— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!

Що ж, знімок був справді красномовний і недвозначно характеризував взаємини сфотографованих.

— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але Свайнова зловтіха мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!

— Ні, це ти мерзотник, Псойсе! — аж засичав Свайн. — Я міг би занапастити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!

«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.

Невідомо, як викрутився б Айт, якби, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.

— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!

Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.

Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.

Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом «цариць краси» стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син?.. І чого прагне Свайн?

У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.

Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.

«Середньовіччя… — подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».

Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.

З такою невтішною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.

То плакала Мей.

Самі собою стислись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза «цариці краси» вплинула на нього, немов відро холодної води.

— Ну, скажіть… Скажіть одверто: чи не допомогла я вам на нараді?

Мей схопилася з канапи, підбігла до Кейз-Ола.

— Ну, визнайте ж, що наймудріші спіймались на гачок з отими векселями!.. Так, я не мала права втручатись у ваші фінансові комбінації, але ж я вам допомогла, так?

Кейз-Ол, сидячи у фотелі, байдуже пахкав димом сигари і дивився кудись у куток. Коли б не скептична посмішка, що зміїлася на його вустах, можна було б подумати, що він зовсім не слухає «царицю краси».

— Це — нечесно! — схлипувала Мей. — Ви бачите, що я вас люблю, і…

— Честь?! Любов?! — Кейз-Ол поклав сигару і глузливо похитав головою. — Не ви перша торочите мені про це. Не вірю. Як і всі, ви теж прагнете продати свою любов, але набиваєте собі ціну. Ви чудово знаєте, що одержані вами два мільйони дайлерів — завдаток, однак морочите мені голову цілий рік. Досить.

— Завдаток?! — зойкнула Мей. — Ви хотіли мою любов купити?! Гаразд!.. — вона випросталась, зблідла. — Я збиралась віддати її вам за єдине лагідне, по-справжньому людське слово. Ви хочете іншого? Що ж — прошу! Я продам свою любов тільки за золотий вензель з ініціалами: «місіс Кейз»!

— Місіс Кейз?.. — ледве чутно прошепотів Айт. В цю мить він збагнув усе. І — дивна річ — не спалахнули в грудях зненависть і гнів, тільки заповзала в серце жалісна зневага. Що ж — у кожного своя мета.

— Місіс Кейз?! — з притиском перепитав Кейз-Ол. — Ні, моя люба, ви неоригінальні. Я чую таку пропозицію не знати скільки разів. Ви заправили надто високу ціну. Я зможу одружитись лише з такою жінкою, яка виявиться розумнішою за мене… і любитиме мене, а не мої гроші.

Він посміхнувся нищівно і замовк, чекаючи, що відповість «цариця краси». А та мовчала. І тільки сльози — справжні гарячі сльози — текли по її щоках і капали на шумовиння білої сукні.

«Акторка! — з глухою ворожістю думав Айт. — Неперевершена акторка!»

Він ні на мить не припускав, що Мей справді покохала Кейз-Ола. Мабуть, і трильйонер був такої самісінької думки, бо стежив за обличчям «цариці краси» спокійно і навіть з зацікавленням, немов сподіваючись помітити бодай відтінок фальшу в грі. Його темні очі виблискували зовсім молодо, в них перебігали вогники задоволення самим собою.

— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!

Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:

— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!

Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.

Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє вирвати в неї любов силоміць.

— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.

Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до стола і клацнув вимикачем.

Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася «цариця краси».

Гаряче застукотіло Айтове серце. Мей не знає, що на неї дивляться. Зоставшись наодинці сама з собою, вона обов'язково скине маску, розкриє своє справжнє обличчя… Ну ж бо, ну! Ти вся — як на долоні, кожен твій рух свідчитиме проти тебе…

Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, як вона затулила обличчя руками й застогнала.

— Боже, який він дурний! Невже він не помічає, що я його кохаю? Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, він не вірить нікому. Як це образливо. Як гидко…

«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — сама гра, талановита гра!»

Але коли це й була гра, то вона заходила аж надто далеко.

Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.

Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому лягали слова — такі, що Айт мимохіть читав їх уголос.

— Про… щай… те… Гадаю… що… тепер… ви… повірите…

Крапка. Впав золотий олівчик. Впала золота голова на руки.

— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.

Кейз-Ол мовчав. Тільки очі йому блищали зацікавлено.

Мей підвела голову. Тепер її очі були страшні. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом уп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.

— Гм… Цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?

Одна, друга, третя кімната… Автоматично відчинялися двері, і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи «царицю краси».

Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.

Айт опустив очі. Гірко зайшлось його серце. Те, що минуло і вже ніколи не повернеться, знову стало йому перед очима, оживило радощі й болі. І це було страшно.

Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.

Вона вже лежала у ванні і злякано дивилась на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалася рожевою плямою у воді гаряча кров.

— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!

— Що сталося, Псойсе? — пролунав глузливий Кейз-Олів голос. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, «цариця краси», мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться.

Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла.

Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.

Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно заплющились очі. А уста прошепотіли востаннє:

— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!

— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натис на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойсе! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.

І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і відскочив убік.

Розділ IX Зустріч з коханням

— Слухай мене, «сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «сину!»

Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище, і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.

— Слухай мене, «сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдат. На біржі пожвавлення. Пильнуй, «сину»!

«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.

Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.

Товстелезний Головний Кухар на чолі загону кухарів та кухарчуків чаклує в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний Електрик з Головним Художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний Поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.

А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.

«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»

Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що кілька днів тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».

— Скоро зарожевіє небо, «сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!

— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.

Він натис кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.

— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.

Айт прямував до посадочного майданчика, розміщеного на пласкому дахові бічного крила хмарочоса.

«В правій лапі — хороший подарунок… — міркував Айт, спускаючись ескалатором. — Що таке «права лапа»? Може, праве колесо?»

Айт поспішав, тому прийшов навіть трохи раніше. За графіком Головного Розпорядника, перший вертоліт мав сісти через три хвилини.

Одсапуючись, Айт сів на ослінчик край майданчика. На душі в нього чомусь було і радісно, і тривожно. Може, тому, що почув голос професора. Може, тому, що задишку вже доводиться значною мірою інсценувати. До Айта катастрофічно швидко поверталася радісна і небезпечна молодість.

З висоти сто двадцятого поверху Дайлерстоун було видно як на долоні. Найбільше місто світу сьогодні ледь-ледь проступало брезклими плямками вогнів, здавалося мертвим. Жодна реклама, жоден промінь прожектора не дерлися під хмари. Вузькими темними вулицями не рухались автомобілі. Не мерехтіли спалахи електрозварювальних апаратів на окраїнних заводах. Усе причаїлось, чекаючи на перший промінь Блакитного Сонця. Тоді з шаленим гуркотом полетять угору ракети, з усіх репродукторів залунає музика, зашипить вино в келихах. Новий рік, свято весни! Айт завжди любив це свято. Може, тому й сьогодні в нього було хороше на душі.

Дев'яносто дев'ять годин п'ятнадцять хвилин. Зараз має сісти перший вертоліт.

І справді, в темному небі серед волохатих новорічних зірок з'явилося ще три червоних. Вони швидко наблизилися, знизились… Спалахнув посадочний прожектор. Долетів гуркіт мотора.

В Айта шалено застукало серце. Він хвилювався не знати чого. В усякому разі не від страху. Власне життя йому здавалося зараз далеко не таким цінним, ніж ота кругла маленька металева коробочка, схована в рукаві.

В коробці лежить чотиригодинна котушка магнітної нитки з записом усієї Наради «наймудріших». Кейз-Олова завбачливість обернулась проти нього самого. Для надійності одночасно вмикалося кілька звукозаписувальних апаратів. Айт зіпсував один з них і замінив використану котушку новою… Дорого, дуже дорого дав би Кейз-Ол, щоб ця котушка не вийшла за межі його палацу!

Айт підштовхнув коробочку, і вона, вислизнувши з рукава, упала в підставлену долоню. Тепер її вмить можна покласти в схованку.

Великий вертоліт з прозорої пластмаси швидко знизився. Назустріч йому кинулись і вишикувались двома рядами служники. Повільно наблизився і Айт.

Він уклонився королю хімії та його товстелезній дружині і відступив убік.

Ось воно, праве колесо. До нього лише три кроки. Але подолати цю відстань не може навіть камердинер містера Кейз-Ола: майданчик залитий сліпучим світлом, автоматичні кіноапарати безперервно фотографують його.

Головний Розпорядник махнув прапорцем, але вертоліт не піднімався. Його мотор почав кашляти, чмихати, а потім і зовсім заглух.

— Що трапилось? — гукнув Розпорядник. — Негайно злітайте! Машина містера Плайв-Ау йде на посадку.

«Так ось воно що! — радісно застукало серце в Айта. — Ви передбачили навіть таку можливість, любий професоре!»

Він швидко підійшов до вертольота, сердитим рухом голови вказав Головному Розпорядникові на протилежний бік майданчика — приймайте, мовляв, там — і зазирнув у кабіну пілота.

— В чому справа?

Літній худорлявий чоловік, що гарячково копирсався в плутанині дротів на пульті керування, розгублено знизав плечима.

— Не можу збагнути, пане Псойс… Може, щось трапилося з генератором?

«Спільник!.. Так, це спільник, бо навряд чи назвав би Псойса на ім'я хтось інший».

— Ще одну хвилиночку, пане Псойс. Я мушу глянути на перемикачі… — пілот вистрибнув з кабіни і засунув голову під закрилок.

Його рука, немов шукаючи опори, посунулася назад і лягла на колесо. На праве колесо! Пальці випростались. Під ними забілів клаптик паперу.

— Знайшли пошкодження?

— Здається, так… — пілот обернувся до Айта і пильно подивився на нього.

Прожектори вже освітлювали протилежний куток майданчика, куди ось-ось мав сісти вертоліт короля харчової промисловості.

Айт закашлявся, схопився однією рукою за груди, а другою, немов ненароком, зіперся на колесо. Ще один рух — і металева коробочка ковзнула під долоню пілота, а в Айтовій руці опинився згорнений в кілька разів аркушик паперу.

— Пане Псойс, пошкодження усунено.

— Зараз вам дадуть дозвіл на старт. Але за затримку вас покарають.

Айт більше нічого не сказав цьому мужньому чоловікові, навіть не глянув у його бік. Пробач, любий друже! Так потрібно! Може, доведеться ще зустрітися з тобою в інший час, в іншому місці. Тоді вже не Псойс, а інженер Айт щиро потисне тобі руку, промовить ті слова глибокої вдячності, які зараз доводиться ховати в тайниках свідомості!

Знижувались і злітали машини. Айт кланявся «наймудрішим з наймудріших» та їхнім дружинам, а думкою був далеко звідси.

Клаптик паперу в кишені проти серця збуджував Айта. Хотілося втекти од нудної церемонії, забратися в якийсь затишний куточок, куди не сягають об'єктиви кінокамер, і жадібно читати, вбираючи в себе кожну літеру.

Але Псойс не має права покинути свій пост. Ще один, останній вертоліт, і аж тоді випаде кілька вільних хвилин.

Вже з того, як прореагували служники, а особливо Свайн, Айт зрозумів, що останніми прилетіли не звичайні гості, а хтось далеко значніший.

Їх було двоє — старезна відьма з гачкуватим носом, вдягнена не на свої літа, і довготелесий мужчина середніх літ з мутними очима п'яниці та старанно замаскованою лисиною.

«Хто це?.. Як слід поводитись?» У Айта аж спітніло чоло. Той зловтішний переможний погляд, яким обмацав його Свайн, коли приземлився вертоліт, не віщував добра.

Ніхто з служників не вклонявся — певне, така була настанова. Але камердинер містера Кейз-Ола не підлягає загальним правилам. Коли пара порівнялася з ним, він мовчки схилив голову — уклін і не уклін, — так собі, невизначений рух. Стара відьма витлумачила його по-своєму:

— О, наш любий Псойсе! Тільки ти пам'ятаєш бідолашну мадам Кетті! — вона витягла мереживну хустинку і обережно, щоб не обсипалася фарба зі щік, витерла сльози, яких насправді не було. — Проведи мене, прошу, бо я вже все позабувала в цьому палаці.

Знову блиснули очі Свайна. І Айт збагнув: та це ж, мабуть, і є Псойсова коханка, а отой губатий остолоп — його син! Який жах! Невже «цариця краси» перетворилася на оцю носату відьму?!

Мадам Кетті даремно скаржилася на пам'ять. Вона не тільки знала всі переходи в палаці, а й умить відшукала такий закуточок на сходах, де можна було заховатись від стороннього ока і говорити все що завгодно, не боячись підслухування.

Мадам Кетті потягла Айта за рукав у нішу. А коли вони лишилися вдвох, схлипнула:

— Сой, мій любий, чому ти такий жорстокий?! Ти став зовсім байдужий до нашого хлопчика, навіть не надіслав йому нічого за ці три місяці…

— Надішлю… — промимрив Айт. — Я просто ще не очухався після операції.

— Але то дрібниця, мій любий Сой…

— Га?

— Чому ти не погоджуєшся з пропозицією Свайна? Це дуже просто, мій любий, і цілком безпечно!.. — мадам пошарила в сумочці, витягла невеличку металеву трубочку, сунула Айтові в руку. Зашепотіла гаряче: — У воду!.. Дія — через дві години! Абсолютно надійно і не виявляється жодними аналізами! Наш хлопчик — єдиний спадкоємець. Це можна буде легко довести!.. Кейз його ненавидить. Він, мабуть, підозрює, тому треба поспішати!.. Сой, мій любий, нам скоро помирати, але ж наш хлопчик мусить жити!

— Гаразд. Іди! — Айтові хотілося швидше здихатися цієї осатанілої жінки. — Зроблю.

Аж тепер він збагнув усе: мадам Кетті пнеться до ласого шматочка, щоб віддати його синові. А втім, вона — тільки дурна самиця, знаряддя в руках далеко розумніших і хитріших за неї. Кому ж Кейз-Ол став кісткою поперек горла? Може, комусь із «наймудріших», найімовірніше, Хейл-Уфу або Плайв-Ау.

Айт набув нових спільників у боротьбі проти Кейз-Ола, спільників могутніх, які дали б йому можливість помститись ворогові якою завгодно помстою. Але сам Айт уже був не той, що раніше. Для нього тепер і Кейз-Ол, і Хейл-Уф, і решта «наймудріших» були однаковими мерзотниками, яких чекає один кінець.

До початку Нового року лишилося вісім хвилин. Містер — пунктуальний: він вийде з ліфта точно в ту мить, коли «Зоря Кейз-Ола» стане в зеніті. Отже, ще є час.

Айт озирнувся навколо і витяг з кишені записку.

Дивно, чому це Лайн-Еу пише на рожевому папері і чому раптом війнуло ніжним ароматом, таким знайомим, що аж подих перехопило?

Айт розгорнув аркушик… і відсахнувся. Обертом пішли широкі мармурові сходи. Потьмяніло м'яке світло люмінесцентних ламп. І тільки пахощі ніжного парфуму «Весна кохання» поширювалися, наповзали, здавлювали груди, не давали можливості дихнути.

— Навіщо? Навіщо це?.. — прошепотів Айт… — Пізно…

На аркушику було написано квапливим дрібним почерком, який Айт знав краще за свій:

«Айте, мій любий, мій коханий! Тільки вчора я довідалася, що ти на каторзі. Отже, всі мої попередні листи загинули. Серце моє, любов моя — тримайся! Я зроблю все, щоб тебе звільнити. І вір тому, що я сказала тобі в нашу останню зустріч. Вір, що б ти не почув про мене! Вір, коли навіть я сама при сторонніх верзтиму тобі найжахливіші речі! Настане час, і я розповім тобі усе».

Підпису не було. Стояла дата: «49.10.15 р. А. е.»

Пізно! Ой, пізно! Айт ухопився за голову.

Саме в цей день до клініки професора Лайн-Еу прилетів вертоліт, щоб забрати дряхлого старика, на якого перетворився юнак Айт. Саме в цей день відбулася Нарада «наймудріших», і тільки завдяки передбачливості мерзотника Свайна куля з Айтового пістолета не пробила груди коханій.

— Дурень! Ой, який ти дурень, друже Айт! Ти власноручно підписав смертний вирок своєму щастю!

Світлий, радісний день Свята весни став для Айта днем туги й скорботи. Поволі плентався Айт до чудесного саду містера Кейз-Ола — туди, де гриміла музика, вирували вогні, лунали веселі голоси.

Він зупинився край верхнього майданчика, глянув униз. Залитий першими променями Блакитного Сонця Дайлерстоун простягався в усі боки, немов велетенський, розкішно прибраний торт. Переповнена людом вулиця звідси здавалася неширокою кольоровою стрічкою.

Айт перевів погляд на золоті поручні. Досить перехилитися через них — засвистить вітер у вухах свою останню пісеньку.

— Ні! — Айт рвучко повернувся і пішов до стола.

Кейз-Ол нічого не сказав, тільки нахмурився. А Мей суворо глянула на Айта і непомітним рухом показала на годинник.

Шістнадцятий рік Атомної ери почався п'ять хвилин тому.

— Щасти тобі, люба! — прошепотів Айт.

Розділ X «Коліщатко» покотилось у підземелля

Кожна людина має свій календар знаменних дат. Це — ланцюжок, який пролягає з минулого в майбутнє через сьогоднішнє, невід'ємна частка людини з її мріями та спогадами.

Сам по собі Дев'ятий день Першого місяця нового літочислення Пірейї означав лише певний відтинок року, сто пірейських годин. Проте для одного це буде день жалоби, для іншого — пам'ятка про найрадіснішу подію, а ще для когось — ні те ні се, сіра намистинка, яка прокотиться слідом за іншими та й зникне у вічності.

Дев'ятий день місяця Весни… Ще так недавно Айт боявся цього дня, як зустрічі з хижим, зажерливим лихварем, що разом з боргом хотів би забрати на проценти й душу. А сьогодні — все по-іншому. Сьогодні і дихається легше, і на серці світло й радісно. Айт готується привітати свою кохану з днем народження, з роковиною чудової подорожі до Синього водоспаду.

Дивне оте приготування! Звичайно закоханий прагне постати перед дівчиною молодим і красивим. А цей, вимкнувши всі автоматичні телепередавачі та кіноапарати, старанно знищує в собі щонайменші ознаки молодості.

На голову, вкриту густим попелястим пушком, лягає тонкий шар жовтої пасти, і волоссячко зморщується, збивається в брудну купку, щоб оголити червону блискучу лисину. Айт зазирає в слоїк стурбовано: при таких темпах росту волосся пасти вистачить ненадовго.

На шкіру обличчя, яка відпочила за ніч і після вмивання стала холодною й пружною, помазок натягає сіро-жовту неприємну плівку. Вона вмить застигає цупкими, грубими зморшками, які здатні перетворити навіть дитину на старика.

Ось і закінчено ранковий туалет. Тепер камердинер містера Кейз-Ола може з'явитись перед ким завгодно. От тільки що робити з очима та м'язами? Виблискують кляті очі так, ніби вони належать зовсім не старезному Псойсові, а інженерові Айту. І м'язи набубнявіли, сповнюються сили — вже просто важко тримати спину схиленою. А повнота?.. Пан Псойс повнішає з кожним днем. Що вдієш — у нього тепер чудовий апетит.

Одягнутий у золотавий комбінезон, з теплою хусткою на шиї, Айт стоїть перед дзеркалами і пильно вдивляється у своє зображення. Бридкий Псойс починає симпатичнішати, людянішати.

У новому організмі досі панував Псойс. Айт дістав у спадщину немічні м'язи, амортизовані органи і навіть деякі звички трильйонерового лакузи.

І ось тепер це тіло само починає змінюватися. Воно вже підлягає іншому нервовому центру, по-іншому відбудовує клітини організму. І саме тому, що клітини безперервно руйнуються і відновлюються, кожна наступна стає все більш схожою на клітинку колишнього Айта…

Айтові аж моторошно стає… Моторошно й радісно. Отже, вороття буває! Отже, молодість повертається! Він не старий, ні. Він тільки хворий на старість і тепер починає повільно одужувати!

Рік тому Айт поглузував би, якби хтось розповів йому про таку хворобу і про можливість вилікуватися від неї. Рік тому, в ту ніч біля Синього водоспаду, йому здавалось, що він взагалі ніколи не постаріє і буде вічно юний так само, як і Мей. І ось сьогодні кохана справляє своє десятиліття. Десять років — це повноліття. Його справляють пишно, урочисто. Але Мей святкуватиме його мовчки, одна-однісінька серед ворогів.

Зухвала думка зародилася в Айта: в день свого десятиліття Мей повинна одержати від нього листа.

Ні, він не хотів розкривати себе. Мей не полюбить його таким нізащо. Вона кохає ладного, чорноокого юнака, щирого, трохи наївного, занадто м'якого, не знаючи навіть Айта-месника. Може, колись у майбутньому всі три Айти зіллються для неї воєдино. Але зараз хай з нею розмовляє той Айт, що лишився в її пам'яті, несправедливо ображений нею.

Він кинувся до стола. Схопив перо. Написав: «Моя люба…» Перекреслив і написав те саме знову.

Рука не скорялась. Замість чітких, твердих літер з-під пера виповзали карлючки, в'ялі довгохвості черв'ячки.

Ще і ще силкувався Айт зламати в собі Псойса і, зрештою, поборов судомне тремтіння пальців, та й тільки. Навряд чи Мей повірить цьому почерку. І все ж він вирішив зважитись на ризик, бо це єдиний шанс завоювати довір'я Мей, показати їй, що вона може розраховувати на підтримку зовсім незнайомої, навіть ворожої людини.

Було списано, зібгано і спалено ще кільканадцять аркушів паперу, аж доки на світ божий з'явились сухі, лаконічні рядки: «Щиро вітаю з десятиліттям. Про мене не турбуйся».

Мей ще спить. До сходу Сонць лишилася година.

Айт неквапно припасовує крихітний навушник до кісточки за вухом, натискає на кнопку приймача в потайній кишені під пахвою. Збігає кілька хвилин — і ось серед тихого шереху й дзвону виникає легеньке шипіння. То професор Лайн-Еу ввімкнув передавач.

— Слухай мене, «сину», слухай! Коліщатко покотилося в підземелля. Буря насувається. Сенат Монії прийняв закон про смертну кару для…

Сухо клацнуло. Фраза обірвалася на півслові.

В Айта тривожно защеміло серце. Може, щось трапилося? А втім, ні. Це, певно, прийшов якийсь несподіваний ранній пацієнт: професора турбують і вдень і вночі.

«Коліщатко покотилось у підземелля!» Отже, магнітофонна нитка вже потрапила до керівників «Братства Синів Двох Сонць»! Уже завтра чи післязавтра буде опубліковано документальний запис Наради «наймудріших» — з усіма цифрами і подробицями. Хоч яким сильним вважає себе містер Кейз-Ол, але й він побоїться виступити проти всіх одверто. Кілька місяців, а може, й рік доведеться йому вихляти й одбріхуватись, а це означатиме, що на такий же час буде відстрочено війну. І як добре, що Свайна вже немає. На нього можна буде звалити все.

Випадок? Ні, Айт проспівав вовкам по-вовчому. О, то була неймовірно страшна, ризикована гра! Айтові навіть моторошно згадувати про неї.

Тоді, в день Нового року, після погроз Свайна та умовлянь колишньої Псойсової коханки Айт зрозумів, що йдеться про життя і смерть. Як би він не вчинив: чи отруїв Кейз-Ола, чи опирався б змовникам, результат був би однаковий — небажаного свідка знищили б. А коли так, то хай самі впадуть у яму, яку вирили для іншого.

Згідно з традицією, гості мали затриматись у господаря до заходу Сонць. Айт не сумнівався, що мадам Кетті з її губатим сином та мерзотник Свайн зустрінуться десь, щоб домовитись про деталі свого брудного задуму. І він таки підстеріг момент, коли ці троє, нібито зовсім випадково, зібрались у закутку оранжереї, біля водограю.

Завбачливий Свайн вибрав затишне місце. Ніхто не міг би підійти непоміченим до змовників ближче як на тридцять кроків. Але вони не знали, що мають справу з інженером, якому доводилося розв'язувати завдання далеко складніші, ніж це. Гостре Айтове око вмить помітило: суцільний плексигласовий дах оранжереї має еліпсоїдальну форму. Два водограї для симетрії стоять якраз у фокусах еліпса. Кожне слово, вимовлене біля одного водограю, відіб'ється од стелі і буде чутне біля другого. Звісно, вухо його не схопить, але мікрофон зафіксує, треба тільки дати якнайбільше посилення.

Айт так і зробив. А потім швиденько подався до містера Кейз-Ола.

Кейз-Ол, який щось писав за своїм робочим столом, підвів голову, запитливо глянув на служника.

Айт мовчки витяг з кишені фотознімок Псойса з мадам Кетті, металеву трубочку з отрутою, поклав на стіл і схилив голову. Він не бачив виразу обличчя трильйонера, але почув тихий смішок:

— Оце й усе?

Айт підвів голову. Кейз-Ол нищівно, глузливо дивився на нього, шарячи в кишені комбінезона. Шукає пістолет? Ні, він видобув ключі, одімкнув сейф, дістав і кинув на стіл купу фотокарток. Псойс і мадам Кетті в найрізноманітніших позах. Айт знову похнюпився, ніби йому й справді було соромно.

— Двадцять два роки я чекав на цю хвилину, Псойсе! Довгенько ж у тобі не могла заговорити совість! Але я тобі прощаю, бо простив ще тоді. Жінок можна купити скільки завгодно, а вірного слугу не купиш. Чи не так?

Кейз-Ол глузував, але відчувалося, що в ньому закипає глуха лють: він мав стільки дочок, що загубив їм лік, а сина не було. До того ж усі Кейз-Олові нащадки були незаконнонародженими. Він і досі юридично вважався парубком.

Але Айт не дав Кейз-Олові розпалитись.

— Отрута.

— Отрута? — Кейз-Ол гидливо покрутив у руках металеву трубочку, шпурнув її в сейф. — Хто?

— Свайн, мадам Кетті і… син. Зараз в оранжереї. Змова.

Ні, Кейз-Ол навіть і взнаки не дав, що його стурбувало це повідомлення. З непроникним виразом обличчя він підійшов до шафи розподільника, натис на кнопку. Спалахнула сигнальна лампочка, почулося клацання. Аж ось ввімкнувся магнітофон, якого налагодив Айт. І враз почувся голос мадам Кетті, що просочувався крізь дзюркотіння водограю, мов зміїне шипіння:

— …Псойс погодився, але ти стеж за ним. Він мені не подобається. Коли він захоче нас зрадити, знищ його. Ось отрута. В воду. Смерть — через дві години…

— Довго! — розчаровано цмокнув Свайн. — І небезпечно…

— Можеш знайти інший шлях, — натякнула мадам Кетті.

— Гаразд.

— Мамо, нагадай про заповіт… — почувся млявий, байдужий, хриплий голос.

— Так, так! — мадам Кетті випускала слова уривчасто, ніби працював зіпсований повітряний насос. — Заповіт. Знищити негайно. В Кейза в малахітовому сейфі.

Голоси почали звучати тихше. Може, змовники відійшли од фокуса еліпсоїдальної стелі, а може, помітили когось стороннього. Якийсь час ще чулися окремі слова: Хейл-Уф… гарантії… Уранія… Потім запала тиша.

— Гаразд. — Кейз-Ол вимкнув магнітофон, одкинувся в кріслі і заплющив очі. — Виклич Свайна.

В цю хвилину Айт майже з симпатією подивився на того, кого сам прирік до страти. Кейз-Ол був таки чоловіком сильної волі. Справжній вовк. Хижий, огидний. І все ж мимохіть впадали в око виразні, енергійні риси обличчя, рішучий і впертий погляд. І це в тридцять п'ять пірейських років, коли переважна більшість монійців починають хитатись од вітру!

До кабінету боязко зайшов Свайн. Кейз-Ол, той, що беріг своє життя, як ніхто в світі, навіть не витяг пістолета і заперечливо махнув рукою, коли це хотів зробити Айт. Трильйонер ніби хизувався своїм умінням підкоряти інших.

— Ну, Свайне… — повільно, заклавши руки за спину, Кейз-Ол ішов до дверей, біля яких закляк блідий лакуза. — Кому ти продався? Хейл-Уфу?

Свайн бачив, що виправдання зайві. Люта смерть дивилася йому в очі. І він, знаючи, що все одно пропадати, вихопив пістолет.

— Кинь! — не підвищуючи голосу, сказав Кейз-Ол. — Кинь!

Свайнова рука стрибала. Дуло пістолета виписувало вісімку. Але він з одчаєм приреченого таки натис на гачок.

Раніше ніж пролунав постріл, Кейз-Ол стрибнув убік. О, придалися ті гімнастичні вправи, на які трильйонер щодня, за суворим розкладом, витрачав три години! Такому стрибкові позаздрив би не один юнак!

У наступну мить Кейз-Ол вихопив пістолет з рук Свайна і з насолодою вистрілив йому просто в обличчя.

…Спогад перебіг та й погас. А по спині Айта ще довго повзли мурахи. Що ближче він знайомився з Кейз-Олом, то зрозумілішим йому ставало, що ворог справді сильний. Вбити його можна. Але він не один. Не маючи нащадків по чоловічій лінії, він, однак, лишить по собі те неповторне, кейз-олове, що характеризує монійський капіталізм у його найвищій фазі.

Третя година ранку. Мей уже прокинулась. Треба нести їй сніданок.

Айт мимоволі сповільнив ходу, наближаючись до заповітних дверей. Як реагуватиме Мей на несподіваний подарунок? Викручуватиметься? Відмовлятиметься?

Він не забув про небезпеку підслухування. Тільки йому дозволялося безборонно заходити до кабінету Кейз-Ола та торкатись електронного мозку колосальної кібернетичної злагоди. І ось тепер він вимкнув усі мікрофони й кіноапарати.

Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.

І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.

Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку з сніданком і підійшов ближче.

— Міс, дозвольте вас поздоровити з десятиліттям!

— Спасибі, Псойсе, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.

— Міс, дозвольте запитати…

— Запитуй, Псойсе.

— Ви знали… юнака на ім'я Айт?

Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.

— Знала, Псойсе. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.

— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.

— Давай, Псойсе, — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?

— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.

— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.

І все. Ніякої зацікавленості долею Айта, ніякої зміни виразу очей.

Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?

Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили Кейз-Олові мільйони?

Серце вірило в перше.

Розділ XI Друзі й вороги

Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.

Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.

Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.

Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! То ж хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-пірат почав з незначного — з пограбування сусіда. Отже, кради, грабуй, убивай! А коли не пощастить і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!

…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на вогні рідного міста.

Десять днів тому увірвався на півслові тихий голос професора Лайн-Еу, і відтоді — ні звуку. Якийсь час Айт тішив себе надією, що у професора просто зіпсувалась апаратура. Тепер ця надія зникла. І найгірше те, що ніде не опубліковано й рядка з стенограми Наради «наймудріших».

Якби було кому, Айт передав би ще одну котушку з магнітною ниткою, що зафіксувала змову купки проти людства.

Можна, звісно, пошпурити круглу металеву коробочку просто в білий світ. З висоти ста п'ятдесятого поверху вона залетить кварталів на п'ять. Та тільки що це дасть? Навіть коли її підніме чесна людина, повториться, в кращому разі, історія Айтового батька. Одинак нічого не вдіє. Для боротьби проти Кейз-Ола потрібна могутня, розгалужена організація, яка існуватиме навіть тоді, коли загине більшість її членів.

Складний, тривалий процес відбувається в Айтовій свідомості. Індивідуаліст починає шукати спільників і друзів. Лицар величного двобою готовий стати тільки одним з багатьох — солдатом армії месників. Один у полі не воїн. Один у підпіллі — значна сила, але тільки тоді, коли відчуває підтримку однодумців.

Може, Лайн-Еу загинув? Але чому тоді «Братство» не робить спроби поновити зв'язок зі своїм агентом? Для цього зараз є найкращі умови: з початком підготовки до війни хмарочос Кейз-Ола відвідують щодня десятки різноманітних вертольотів. Можна було б передати відповідні інструкції, забрати оцю котушку, де не тільки записана Нарада, а й викладено Айтом стратегічний план знищення «наймудріших».

Світлішає небо. Рожевішає схід. Майже в зеніт піднялася «Зоря Кейз-Ола». Незабаром на ній закінчаться роботи, космічна воєнна база стане до дії. А з того моменту війна може спалахнути в першу-ліпшу хвилину… Кому ж сказати про це?!

Айт зітхнув, простяг руку до вимикача радіостанції в потайній кишені під пахвою і затримався: до нульової години лишилося п'ятдесят секунд. Може, Лайн-Еу живий і таки ввімкнеться?

З запізненням більш як на годину в тоскному дзвоні ефіру почулося знайоме шипіння передавача, а слідом за тим — голос:

— «Сину», «сину», відгукнись! Я викликаю тебе вже сьомий день… Відгукнись, «сину»! Ввімкнись хоч на секунду!

Затамувавши подих, слухав Айт і не відповідав. Ні, це не був голос названого батька. До нього зверталася жінка, можливо, зовсім юна дівчина, якщо судити з дзвінкого, схвильованого голосу.

— «Сину», відгукнись! «Батько» загинув… Я — «мати». Вір мені, «сину»! Я — «мати». Я маю передати тобі заповіт «батька». Вір мені, «сину»! Я викликаю тебе сім днів. Тобі загрожує небезпека «сину»! «Сину», ввімкнись хоч на секунду… «Коліщатко» — загинуло. Потрібно ще одне, дуже потрібно!.. Вір мені, чуєш, «сину!»

Ні, це вже був не той Айт. Якщо раніше він у кожному бачив можливого зрадника, то тепер хотів бачити друга, людину.

Пальці хапливо полізли під пахву, намацали тумблер передавача. Ні слова в ефір — тільки коротке шипіння генератора. Але й цього було досить, щоб голос дівчини враз забринів радісно:

— Чую, «сину», чую! Дякую, любий! Слухай мене, слухай! Якщо все зрозумієш — наприкінці ввімкнешся ще один раз, останній. «Батька» забили пастирі. Вони знищили «коліщатко». На їхній нараді було вирішено підтримати війну. Тобі загрожує небезпека, «сину»! Пильнуй! Слухай мене завтра о нульовій.

Сухо клацнуло — вимкнувся передавач. Майже машинально Айт сховав навушник і повільно пішов до ліфта. Йому було гірко й тоскно, в серці закипала глуха лють.

Рідного батька забив Кейз-Ол. Названого — «Братство». Спільники й натхненці виявились зрадниками, ледве запахло баришами, які може принести війна.

З'явилися нові вороги і нові друзі. Незнайома дівчина підхопила ту ниточку, яку впустив Лайн-Еу. Щасти тобі!..

Лють розросталась, тоскнота минала. Небезпека не лякала Айта; навпаки, вона надавала рішучості.

І все ж на Айта чекала далеко неприємніша несподіванка, аніж можна було уявити. Коли він приніс Кейз-Олові перший сніданок, містер глянув на нього якось чудно — недовірливо й запитливо. Він ніби порівнював, зважував… і не міг дійти певного висновку.

Айт витримав цей пронизливий погляд. Як личило Псойсові, він тільки дужче згорбився, тривожно заморгав повіками.

— Хто? — Кейз-Ол витяг з шухляди і поклав на стіл записку, в якій Айт одразу ж упізнав свого листа до Мей.

— Я…

— Чому?

— Він помирав і просив передати.

— Що ще доручив тобі зробити отой… — Кейз-Ол з підкресленою байдужістю зазирнув до записки, — отой, як його…

— Нічого.

— Гм… Дивно… А міс Мей скаржиться, що ти вже тричі в'язнеш до неї з розповіддю про її колишнього коханця Айта.

Це була правда. І найстрашніше полягало в тому, що зрадницею стала сама Мей. Маючи доступ до всіх звукозаписувальних злагод, Айт після кожної розмови перевіряв усі прилади і знав, що підслухування неможливе.

— Він закляв мене моїм життям розповісти міс усе.

— Гм… Не впізнаю тебе, не впізнаю… — Кейз-Ол хитнув головою, задумливо почухав підборіддя, витяг і поклав на стіл круглу металеву коробочку. — А це?

Якби не попередження «матері», Айт, мабуть, не втримався б у цю мить. Перед ним лежала котушка з магнітофонним записом Наради. «Братство» не тільки відцуралося свого агента, а й зрадило його!

І все ж Айтові не забракло сили волі зіграти найщиріше здивування. Щодо першого, мовляв, винний — каюсь. А оцієї котушки і в очі не бачив!

— Падлюки! — Кейз-Ол, вже не стримуючи себе, шпурнув коробочку геть і взяв Айта за комір. — Ти, старий дурень, став сліпим, глухим і доброчесним, як п'яний піп!.. Свайн був не один. Спільники лишились… Чуєш?.. Знайти!

— Знайду… знайду… — злякано хитав головою Айт. — Так, значить, оце Свайн утнув таку штуку?.. Ну, подумайте ж, який мерзотник!

Щасливий збіг обставин допоміг Айтові уникнути провалу: провина лягла на забитого Свайна. Але Айт уже досить добре вивчив Кейз-Ола, щоб заспокоїтись цілком.

І справді: Кейз-Ол їв неуважно і нарешті одсунув геть майже повну тарілку.

— А чому Свайн не спробував мене вбити, коли ти був у лікарні?

Айт винувато хитнув головою: звідки ж, мовляв, я знаю, ясновельможний.

— Так, він міг спробувати… Але не зробив цього. Чому? Їм був потрібний ти… бо… бо… Гм, заповіт у малахітовому сейфі… Цифровий замок, секрет якого відомий тільки тобі… — Кейз-Ол підвів брови, потім примружив очі. Голос його прозвучав вкрадливо. — Гадаю, ти не забув того числа, яке треба набрати на дисках?.. То принеси мені засургучований пакет. Нашого з тобою нащадка вже не існує, то знищмо і заповіт, так? Адже вмирати зарано… Зарано!

В Айта похололо в грудях. До такого екзамену він не був готовий. Ось він, врізаний у стіну велетенський сейф, на чільній стінці якого біліють коліщатка з цифрами. Їх можна крутити як завгодно, але з мільйона мільйонів комбінацій тільки одне число вмикає всі контакти одночасно і електромотори відтягують засувки з вольфрамової сталі. Цілого життя людини замало, щоб перебрати всі можливості сполучення шістнадцяти цифр. Посилатися на послаблення пам'яті після операції — не можна: якщо Псойс це число знав, то забути його він міг би тільки тоді, коли б зовсім відбився глузду… Якщо знав… А може, саме оце завдання — провокація?

Протягом частки секунди треба було вирішити, як поводитись. В мозку блискавично перебігли кадри кінохроніки, Нарада «наймудріших» і «самогубство» Мей. Ні, Кейз-Ол тільки хизується своїм нібито дивовижним впливом на людей. Він вірить лише фактам, цифрам, а не психологічним умовиводам. Секретне число Псойс мусив знати!

— Слухаюсь, ясновельможний…

Невідомо, як би викручувався він далі, коли б не пролунав уже знайомий мелодійний звук та не спалахнуло на екрані зображення Мей на порозі її ванни.

— Йди… — незадоволено пробурчав Кейз-Ол. — Потім.

Похнюпившись, Айт вийшов. Він злостився, ревнував і зловтішався водночас.

Зараз випав йому досить тривалий перепочинок, бо через п'ять хвилин у містера почнеться нарада директорів компаній. Айт дочекався, поки містер Кейз-Ол в супроводі комерційного радника зайшов до Зали Рожевих Мрій, і швидко подався до покоїв Мей.

«Цариця краси» — свіжа, рум'яна після ванни, — наспівуючи пісеньку, крутилася біля дзеркала.

— О, Псойсе!.. Чому так рано?

Айт закляк на порозі. Він ніколи не бачив кохану такою красивою, як зараз, і ніколи не вірив їй більше, ніж у цю мить. Вже несила була вдавати з себе догідливого, улесливого Псойса: сам собою випростався стан, заблищали очі, і з перехопленого хвилюванням горла зовсім по-колишньому вирвались слова:

— Не рано, Мей… Пізніше буде пізно.

— Що?! — Мей примружила повіки, посміхнулася з таким презирством, що у Айта аж зайшлося серце. — Ти збожеволів?

— Ні, міс! — твердо відповів Айт. — Просто я хотів би сказати вам кілька слів, які можуть коштувати мені життя.

— Ну, що ж, сідай, Псойсе! Я цікава, як усі жінки, і коли ти справді розповіси щось незвичайне, я подарую тобі твоє нахабство.

Вона вмостилася на канапі, підклавши кулачок під щоку. Знайома, люба поза! Саме так Мей сиділа, слухаючи розповідь про майбутні мандрівки в далекі зоряні світи, про нові незвичайні машини. Рідна, коли б ти знала, хто стоїть перед тобою!

— Міс, скажіть… скажіть, навіщо ви віддали листа ясновельможному?

— Оце й усе? — Мей підвелась і махнула рукою. — Йди.

— Ні, міс, це не все. Ту записку ви повинні були зберегти навіки, бо вона — остання. Інженер Айт помер на моїх очах.

Він промовив це і в ту ж мить мало не зойкнув: навіщо? Навіщо вирвалися дурні слова?! Мей досі жила пам'яттю про Айта. Кохання допомагало їй жити. Зруйнувати ілюзію було надто жорстоко, і він це зробив.

— Який ти мерзотник, Псойсе… — Мей тріпнула головою і простягла руку до кнопки дзвоника. — Мені це набридло… Від сьогодні я не хочу тебе бачити.

— Постривайте, міс, постривайте! — Айт злякався, що Мей зараз піде, не вислухає до кінця. — Я кажу правду. Я говорю від імені Айта. Пам'ятаєте подорож до Синього водоспаду?.. Новорічна весняна ніч… Галявина, вкрита мохом… І ви сказали: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе…»

Він говорив і бачив: очі Мей розширюються, в них загоряється справжній страх. Вона схопилася рукою за горло, немов бажаючи втримати крик, що рвався з грудей.

— Ти — не Псойс… Ти… ти… — якась неймовірна, жахлива гадка пронизала її мозок, примусила здригнутись. — Говоріть… говоріть усе… Ви його закатували?

Воля Мей була зламана: дівчина не витримала і зрадила себе.

Туга, біль, сором сповнювали Айта. Але доводилося знову брехати, щоб пом'якшити вже висловлену раніше напівбрехню.

— Міс, я сказав вам неправду, бо така була його воля. Насправді він не загинув… Але він тяжко скалічений. Йому обпалило обличчя.

Вона вже трохи оволоділа собою. Стисла руками скроні, поправила зачіску. Сказала сухо, вороже:

— Це — шантаж. Жорстокий, дурний шантаж. Проте хай з вами розмовляє сам ясновельможний. На щастя, зафіксовано ваш кожен рух, кожен звук.

— Зафіксовано?.. — Айт нахмурився і таким неповторним, айтівським жестом торкнувся пальцями чола, що Мей аж здригнулась. Але він цього не помітив. — Зафіксовано… Міс, я вимкнув усі мікрофони й телепередавачі. Однак заклинаю вас, не кажіть Кейз-Олові ні слова. На доказ того, що я не ворог вам, вимовлю ще одну фразу: «Я не дозволяю тобі цього, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе».

Та Мей вже повністю повернулася до своєї ролі гордовитої коханки Кейз-Ола, яка лише глузливою іронією сяк-так маскує свою зневагу до підлого лакузи.

— І я, як і личить впертій жінці, звичайно, відповіла: «Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!» Адже так, оракуле?

— Так, міс! — Айт відкотив манжет правого рукава комбінезона і витяг круглу металеву коробочку. — Це — магнітна нитка з записом усієї Наради «наймудріших». Збережіть на згадку.

— О, це справді цікаво, Псойсе! — Мей взяла коробочку, покрутила її в руках. — І тут записано навіть мій авантюрний виступ?.. Проте навіщо вона мені? Заберіть.

Айт мовчки повернувся, згорбився і почвалав до дверей, вмить перетворившись на дряхлого, немічного старика.

Його серце співало. Він був винагороджений за всі страждання і муки, бо сьогодні знову знайшов колишню Мей. Лише на кілька секунд вона втратила владу над собою, проте цього було досить, щоб розкрити все.

Звісно, то був сліпий випадок, що саме слова Мей наштовхнули на розв'язання здавалося б нерозв'язної проблеми. «Зафіксовано кожен рух…» Чий? Містера Кейз-Ола. Серед мільйонів кадрів кінохроніки «Містер Кейз-Ол» обов'язково знайдуться й такі, де він відмикає свій сейф. При великому збільшенні можна буде, мабуть, розібрати й число на цифрових коліщатках. Звичайно, людина не здатна перебрати всі кадри, але ж це цілком легко зробить електронно-обчислювальна машина!

Ні, Айт поспішав недарма. Треба знайти хоч один кадрик-зразок, заправити його в апаратуру, а потім машина, автоматично перемотуючи котушку, сама вирізатиме все потрібне. З завданням треба впоратися не більше як за годину, бо інакше не варто й пробувати.

Айтові щастило: вже у третій переглянутій ним котушці вогнетривкої плівки він надибав на те, що шукав. Правда, Кейз-Олова рука закривала майже все число, але дві цифри, 7 і 1, проступали чітко. Це був перший крок до перемоги.

Клацали перемикачі незліченних реле колосальної радіотехнічної споруди, яка закривала всю бічну стіну кабінету містера Кейз-Ола.

Машина зупинялась на мить, виріза́ла потрібний кадрик, склеювала плівку і знову починала перемотувати її. Айт вставляв крихітний прямокутничок у спеціальний проектор на столі і розглядав його в лупу.

— Гм… Добре… Вісімка.

Число виникало поволі, бо майже на кожному кадрі пальці Кейз-Ола затуляли всі цифри.

Цифра за цифрою заповнювався рядок з шістнадцяти крапок, який мав одкрити Айтові одну з найбільших таємниць містера Кейз-Ола. Нарешті з'явився останній знак.

Айт написав усе число — 7 157 945 832 127 464, забрав вирізані кадрики, подав сигнал електронно-обчислювальній машині відправити котушки з плівкою у сховище і аж тоді полегшено зітхнув.

Цілком ясно, що в малахітовому сейфі Кейз-Ол тримає не тільки заповіт, а й ще щось далеко важливіше. Втратити випадок зазирнути туди — злочин.

Поглядаючи на списаний цифрами манжет сорочки, Айт неквапно обертав коліщатка, поки з'явилось потрібне число. Помилка могла коштувати життя: хто знає, чи не заревуть сигнальні сирени, чи не пролунає влучний постріл. Але треба ризикувати.

Задзижчали мотори, дверцята сейфа, завтовшки у зріст людини, відчинилися. Тепер треба натиснути на правий одвірок, як це робив на тих же кадрах Кейз-Ол, вимикаючи, мабуть, охоронні пристрої.

Айт зробив крок уперед. У великій довгій камері спалахнуло світло.

Полиці, полиці й полиці. Стоси паперів, шеренги коробок з магнітофонними нитками. Коли опублікувати ці найпотаємніші записи, здригнеться все людство. Але Айт не торкався нічого. Він був певен, що десь тут є значно важливіший документ. І він таки знайшов його.

Ніша. На верхній полиці — великий засургучований конверт, «Заповіт». На нижній — товстелезна тека, на обкладинці якої чітко виведено: «Операція «Блискавка».

Айт схопив теку. Гарячково розв'язав стьожки, гортав сторінки, не сприймаючи, власне, того, що бачить. Та ось йому в мозок вдарило написане спокійнісіньким, рівнісіньким почерком Кейз-Ола: «Момент атаки на СКД — 25.00 г. 9.2.16 р. А. е.»

Все попливло в Айта перед очима. Він аж похитнувся, але враз опанував себе. Той, хто заволодів таким секретом, вже не має права загинути. Все інше — навіть магнітофонний запис Наради «наймудріших» — ніщо проти оцього рядка цифр, який визначає собою життя і смерть мільйонів людей.

Айт, буквально пожираючи очима сторінку, перечитав останні рядки вдруге, обережно зав'язав теку, з усіма засторогами замкнув сейф, ще раз перевірив, чи не лишив якихось зрадливих слідів у кабінеті, і пішов.

Через півгодини по тому, з'явившись на виклик Кейз-Ола, він узяв із сейфа і подав містерові нікому не потрібний і зовсім нешкідливий заповіт.

Найважчий на своєму віку екзамен інженер Айт склав успішно.

Розділ XII Кільце звужується

Легенько клацнув автоматичний календар. Число 20 в його віконечку змінилося на 21. Почалась Третя декада Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери. До визначеного містером Кейз-Олом часу атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося рівно чотири тисячі двісті двадцять п'ять годин.

Що можна зробити за годину? Навіть у масштабі всієї країни — небагато. Але трапляються випадки, коли долю цілої держави вирішують не роки й місяці, а саме години та хвилини. Якщо на війні, перед вирішальним боєм, вдається заздалегідь дізнатися про напрямок, час і сили майбутньої атаки ворога — можна вважати, що бій виграно вже до його початку.

Ще зовсім недавно Айт гадав, що досить забити Кейз-Ола — і війни не буде. Згодом він збагнув, що війни прагнуть усі двісті «наймудріших», а Кейз-Ол — лише тимчасовий ватажок, і його може замінити хто завгодно. Тепер наповзав страшний висновок, що і «наймудріші» — випадкові особи, коли йдеться про імена та обличчя. Людської крові прагне вся капіталістична система.

Ні, не легко і не враз дійшов Айт такого висновку. Він, чоловік Атомної ери, народився саме тоді, коли з Союзом Комуністичних Держав уже було порвано всякі стосунки і Мо-нія відгородилася від Континентальної півкулі кільцем воєнних баз. Врахувавши сумний досвід позмітаних революціями занадто зажерливих царків, монійські капіталісти обрали підступну тактику. «Геть політику — хай живе добробут!» — проголосила передостання Нарада «наймудріших». Від епізодичних підкупів робітничої верхівки капіталісти поступово переходили до підкупу всього робітничого класу, бо вважали за краще віддати частку награбованого, аніж втратити все.

Монійці, в своїй переважній більшості, не цікавились суспільними питаннями, бо не знали поневірянь та страждань. І коли б не лиха доля, інженер Айт, можливо, був би таким, як інші, — енергійним і хватким, коли йдеться про дайлери, пасивним і байдужим, якщо торкалося політики. Але Айт зазнав стільки горя, що його вистачило б на десятьох.

Бесіди з комуністами-каторжниками були тільки першим поштовхом, коротким спалахом світла в темряві. Айт тоді заплющився, одвернувся. Він хотів іти власним шляхом — рухався помацки, спотикався, падав… і тільки тепер збагнув, що все одно наближався до тієї дороги, якої так хотів уникнути.

Нуль годин три хвилини. Сидить Айт біля столу, чекаючи на виклик «матері», а думки полетіли аж ген у захмар'я над Монією.

Рідна країна, проклята країна — сповнена чудес і протиріч! Це ти перша дерзнула зібрати в один шматок розпорошені в рудах атоми чудесного ізотопу урану… і шпурнула атомну бомбу на жінок та дітей Джапайї. Це ти створила апарати, здатні пересуватися з понадзвуковою швидкістю… і використала їх, щоб убивати здалеку, безкарно. Це в твоєму оксамитовому небі, яке ніколи не знало супутника-місяця, спалахнула «Зоря Кейз-Ола»… і перетворилась на недосяжну воєнну базу.

Дивна країна, сповнена протиріч! Твої чесні трудівники скніють у безвісті, а нероби — розкошують. Твої гуманісти й філантропи, щоб не померти з голоду, створюють найжахливіші засоби знищення, а ті, на чиїй совісті лежать мільйони жертв, організовують «Комітети захисту бродячих кішок» та будують мармурові пам'ятники здохлим цуцикам.

Але найстрашнішим, найжахливішим протиріччям є те, що саме Монія — країна, яка досягла неймовірного розквіту лише завдяки тому, що на її території ніколи не палала війна, — тепер пнеться до неї з упертістю самогубця.

Через чотири тисячі двісті двадцять чотири години, саме тоді, коли, як пам'ятав Айт, на майдани міст Союзу Комуністичних Держав вийдуть святково одягнені люди, щоб відзначити свій День перемоги, з чистого неба рухне смерть…

Одночасний вибух трьох тисяч трьохсот атомних та водневих бомб!.. Жах!.. І все це з волі одного Кейз-Ола?.. Та невже він такий всемогутній?

Ні, якщо операція «Блискавка» здійсниться, прокляття людства ляже на всю Монію. Кейз-Ол винен найбільше. Але винні й ті, що навіть не бажаючи війни, вигадували, конструювали і будували засоби знищення.

Уряд СКД повинен дізнатись про грізну небезпеку заздалегідь. Але як передати таку звістку? Як переконати, що вона не провокаційна, а правдива?

Ех, коли б не загинув Лайн-Еу, все було б по-іншому! Його замінила невідома «мати». Але хто її підтримує? Чи знайде вона спосіб передати кудись оті кілька цифр, щоб усе людство дізналося, що йому загрожує. Кому ж передати?

Якби Айт міг, він закричав би на всю Монію: «Комуністи, друзі! Я шукаю вас! Ви дуже потрібні, бо я вірю тільки вам!»

Ні, на заклик не відгукнеться ніхто. Комуністична партія жорстоко переслідується, і якщо вона існує, то лише тому, що дотримується найсуворішої конспірації. На «Зорі Кейз-Ола» Айтові траплялася нагода зблизитись з комуністами, проте він по-дурному відсахнувся, а тепер хоч і жалкує, та вже пізно.

Хвилинна стрілка годинника описала ще півкола, і аж тоді в навушниках зазвучав голос «матері». Вона говорила швидко і схвильовано:

— «Сину», пробач за затримку — був обшук, ледве втекла. Гроза насувається. Коліщатко потрібно негайно!.. Ти чуєш, «сину»? — вона помовчала, а потім її голос прозвучав нерішуче, соромливо. — «Сину», запам'ятай про всяк випадок моє ім'я. Мене звуть Тессі.

Хоч яка серйозна була хвилина і хоч як турбувався Айт за дівчину, він не міг стримати посмішки. Ой, конспіраторко Тессі, яке ж ти ще наївне дівчисько! Тобі скрізь ввижається романтика, а невідомий «син», мабуть, здається юним і красивим. Твоє щастя, що в Дайлерстоуні кожна десята дівчина — обов'язково Тессі.

— Чую, «мамо»! — Айт навмисне змінив голос, і він пролунав дзвінко, енергійно, зовсім по-айтовому. — Скажи, з ким ти? Чия ти?

Вона, здавалося, зрозуміла незграбне шифрування.

— Я — там, де був «батько».

— Дочка пастирів?

— Ні, ні! Зовсім ні!.. Спокій. Захист… — дівчина ніяк не могла знайти відповідних слів і, певне, вважаючи, що втрачати нічого, бухнула прямо: — Комітет Захисту Миру!

— Гаразд. Усе.

Айт вимкнув радіостанцію, цмокнув і розчаровано похитав головою. Комітет Захисту Миру! Скільки їх, отих комітетів, у благословенній Монії! Як тільки зберуться три-чотири нудьгуючі дамочки — так одразу ж і організовують комітет або товариство. Їм байдуже, кого та що захищати — аби про них поголос пішов. «Захисники!!» Нудно й гидко. А він, дурний, мало не розкис. «Конспіраторка Тессі»! Тьху! Ні, вже хай буде як буде, але таємницю доведеться передати Мей. В усякому разі, вона не бавитиметься в комітети.

Обравши таке рішення, Айт повеселішав. Але день, який почався невдало, приготував для нього, здавалося, самі неприємності. Ліній підслухування вимкнути не пощастило: Кейз-Ол сьогодні зранку засів у кабінеті, не пішов навіть на обов'язкову прогулянку. І це спричинилося до страшного.

Як тільки Айт з'явився на дверях спальні Мей, вона манірно проспівала:

— Псойсе, забери, будь ласка, оту бляшанку. Не знаю, як вона вчора опинилася в мене в сумочці.

Айт глянув у той бік, куди вказувала Мей… і обімлів. Цю коробочку він упізнав би серед тисяч інших. В ній лежала злощасна котушка з магнітофонним записом Наради!

Люба, що ти наробила? Через надмірну обережність ти губиш, сама не знаючи того, успіх загальної справи! І не можна подати навіть знаку, щоб попередити тебе, не можна навіть поглядом висловити сумного докору, бо, певно ж, Кейз-Ол зараз нашорошив вуха і ввімкнув екран. О, його зацікавить твоя несподівана «знахідка»!

Айт не помилився. Ледве він простяг руку до коробочки, як враз клацнули невидимі динаміки, і в кімнаті пролунав різкий голос Кейз-Ола:

— Візьми! До мене! Негайно!

Псойсові личило виконати команду цілком автоматично. Айт так і зробив. По дорозі за оці дві-три хвилини він мав обміркувати все, приготуватися до найнесподіванішого… Чи немає часом ще якоїсь надпотаємної лінії підслухування?.. Чому Мей не сказала прямо, що котушку передав їй він?

Айт вбіг до кабінету, поклав на стіл коробочку і, дихаючи, мов загнаний кінь, став проти Кейз-Ола.

— Пістолет на стіл!

Хоч початок не віщував добра, Айт слухняно виконав наказ.

— Головного Слідчого!

Айт натис на відповідну кнопку.

— Все!

Кейз-Ол лютував. Видно було, що він ледве стримував себе. Мабуть, найнеприємніші, найстрашніші припущення снувались в його мозкові, бо він часом аж здригався. Змова! Змовники пролізли до неприступної фортеці. Хто вони?

Темні пронизливі очі вп'ялися в Айта. Вони ніби хотіли просвердлити його мозок, обмацати кожну думку. На мить Айт аж поспівчував померлому Псойсові: отакий погляд, справді, важко витримати. Мимохіть хочеться зіщулитись і ступити крок назад.

Він зробив цей крок — не тому, що підпав під вплив Кейз-Ола, а тому, що наслідував Псойса. Потім ще крок… Ще…

Кейз-Ол ішов за ним. Раптом зупинився, ткнув пальцем на двері:

— Геть!

Бочком-бочком, під стіночкою, пробирався до виходу старий дід. Ось він став, простяг руки до розгніваного володаря… Але той чомусь насторожився, напружився, наче прислухаючись до чогось…

Мимохіть почав прислухатись і Айт. Якісь глухі, хаотичні поодинокі звуки котились з невидимого динаміка — так, ніби хтось задля забавки шпурляв картоплини на великий диктовий лист.

— Стій! — Кейз-Ол метнувся до щита електронно-обчислювальної машини, крутнув якийсь регулятор. — Сюди!.. Ближче!

Глухі удари стали дзвінкішими, перетворились на торохтіння.

Кейз-Ол покрутив важельок ще дужче, примружив очі і сказав майже медово:

— Ти знаєш, що то таке, мій любий?

Айт знав. Кейз-Ол, як виявилося, був і розумніший, і передбачливіший, аніж здавалося: він побризкав щось і десь розчином радіоактивної солі; Айт торкнувся тієї речі; на рукавичках лишилася наймізерніша кількість зрадливої речовини. Але іонізаційна камера здатна фіксувати в тисячу разів слабкіше випромінювання. Опиратися дарма. Радіоактивні ізотопи не брешуть.

— Це — твій смертний вирок, старий пес!

Кейз-Ол повільно звів пістолет.

— Ти заходив до малахітового сейфа?

— Так, ясновельможний… — в голосі Айта пролунало справжнє полегшення, бо хіба ж не сам Кейз-Ол прислав його по заповіт.

— Ти торкався товстої теки на нижній полиці?

— Ні, ясновельможний…

Аж тепер Айт збагнув те, що мусив би зрозуміти з самого початку: розчином солі радіоактивного ізотопу була побризкана тека з планом «Блискавка». Тільки завдяки тому, що іонізаційна камера чомусь була вимкнена, тривога не знялась учора! Але Айт зрозумів, що він врятований: його рукавички торкались і теки, і конверта з заповітом. Завбачливість Кейз-Ола — марна.

— Згляньтесь, ясновельможний!.. Може, тріщить тому, що я тримався за пакет?

З гидливою посмішкою Кейз-Ол узяв зіжмаканий конверт, що його, на щастя, Айт ще не встиг знищити, і поніс до іонізаційної камери. І з кожним кроком Кейз-Ола у Айта одлягало од серця, а в мозкові наростав переможний сміх: «Ой недоумку, що ти зможеш визначити?! Радіоактивним став не тільки заповіт, а й ти сам!»

І справді: торохтіння в динаміках дедалі дужчало. Кейз-Ол зупинився, зібгав конверт і кинув його в куток.

— Гаразд. Іди.

Айт ще раз переміг. Якщо вдасться витримати ще одне, останнє, випробування — у Кейз-Ола розвіються всі сумніви. Але тут уже надія тільки на щасливий випадок. Котушка з магнітофонним записом Наради сама по собі зрадити Айта не могла. Однак наприкінці неї його голосом викладено план знищення «наймудріших». Якщо Головний Слідчий захоче прослухати всю нитку — провал неминучий.

Провал неминучий… Айт ходив, як у тумані. Ненависть каторжника БЦ-105, яка, здавалось, поступилась холодній розсудливості, спалахнула в ньому з новою силою, потьмарювала свідомість, вимагаючи негайної дії.

Грати роль полохливого, підлого Псойса Айтові було вже несила. Він з жахом пригадував ті принизливі хвилини, коли довелося стояти перед Кейз-Олом беззбройним і думати, що зазнав поразки напередодні перемоги. Та доки ж зволікати? Чи не слід покінчити з трильйонером зараз, доки ще не пізно? Але що це дасть?.. Місце Кейз-Ола посяде Хейл-Уф. Війни цим не спиниш.

«Конспіраторка Тессі» вмикалась щодня. Вона благала, вимагала надіслати «коліщатко». А він навіть не відповідав їй. Навіщо там «коліщатко», коли світ і так нестримно котиться до загибелі? Сорок… Тридцять сім… Тридцять п'ять днів лишилося до початку війни! Всього лише три тисячі п'ятсот годин!

Айт почувався так, ніби потрапив у вогняне кільце. Полум'я все ближче й ближче… Вже немає чим дихати… Ще хвилина — і урветься терпець.

Спробувати втекти, щоб самому розповісти про операцію «Блискавка»? Але кому? Всі стежки перетято… Один-однісінький! І та, яка мусила б підтримати й допомагати, не тільки не робить цього, а й шкодить.

Вже кілька разів траплялися такі «нещасливі випадки», які можна пояснити лише чиєюсь злою волею. Кислота замість води в склянці. Струм високої напруги в трубах ванни. Несподіване — і дуже точно націлене — падіння важенної люстри. Винних не було. Та Айт їх і не шукав, тільки подвоїв обережність.

А тут ще напосіла молодість. Скінчилась жовта паста — і, як трава після дощу, з рожевої лисини посунуло попелясте волосся. Воно було м'яким, кучерявим і страшенно болючим, коли видирати. На щастя, пластмасовий ковпачок та шийна хустка ще ховали його надійно. Зате з зубами було справжнє лихо: вони виросли так, що штучні щелепи вже ледь-ледь трималися в роті. Щоки, які раніше позападали, тепер повнішали, розгладжувались, тому доводилося вигадувати всякі флюси, аби пов'язуватись хусточкою. А найстрашнішим — і найрадіснішим водночас — було те, що Айт з кожним днем помічав у собі все більше айтівського. Для тих, хто бачив його щодня, він не змінювався. Але фотознімки свідчили: Псойс перестав бути Псойсом. Старик перетворювався на зовсім іншого, не схожого ні на кого чоловіка середніх літ.

З якого боку не глянь — надходив критичний момент. Ще декада чи дві — і коли не буде знайдено виходу з неймовірно складного становища — все загине.

Айт шукав — і не знаходив.

Частина друга Напередодні

Розділ I Бомба «чиста» і бомба «брудна»

Дівчина співала.

Коли б її запитали, про що співає й чому — вона, певне, не змогла б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку, безтурботна, задоволена всім. І як пташці вторує невгамовний хор оновленої природи, так і цій дівчині підспівували вітер та басовите гудіння потужного мотора.

Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, ніби поглинаючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і нарешті прикипіла до поділки «200».

Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль, власне, ледве торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак. Тільки високий вертикальний стабілізатор не давав машині звернути вбік та й помчати смертоносним снарядом через поля й переліски аж ген за обрій.

Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера, співала якоїсь пісні, а вітер ревниво вихоплював слова з її уст, шпурляв назад, нетерпляче куйовдив їй коротко стрижене каштанове волосся і насвистував щось задерикувате.

Рівнісінька як стіл автострада пролягла, здавалось, аж у нескінченність. Те, що лежало обабіч, зливалось у мерехтливу сіро-зелену смугу. А спереду далечінь напливала непомітно, поступово. Час од часу на обрії з'являлися літери «Кейз-Ол. Бензин». Вони ясніли на сірій смужці бетону, наче вирізані з паперу, наближались, чіткішали… і раптом, блискавично розтягшись у довжелезні лінії, пірнали під машину, щоб одразу ж стати білою плямою біля оранжевої бензоколонки десь далеко позаду.

Услід рожевій спортивній машині насварялися кулаками дорожні майстри та поліцаї, скрушно хитали головами водії. А дівчині байдуже. Їй було десять пірейських років, і юність бурхала в ній, не знаючи, куди подіти свою невичерпну енергію.

Та ось дівчина глянула на годинник, розчаровано цмокнула й зменшила швидкість. Тепер її автомашина пересунулась на передостанню праву доріжку автостради і з манірністю балерини неквапно й кокетливо випереджала замурзаних роботяг-грузовиків. Зухвалі шофери кидали услід дівчині солоні жарти, а вона, вже причесана, з виразом неповторної зрадливої серйозності на обличчі, проїжджала мимо, не звертаючи на те уваги, і лише інколи лукаво стріляла очима в якогось там засмаглого красеня.

На роздоріжжі дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе до невисокого гірського масиву. Знак суворої заборони проїзду на неї не вплинув; так само не стурбував її військовий пост біля шлагбаума.

— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.

Шлагбаум миттю підвівся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина милостиво кивнула йому головою.

Другий пост… Третій… Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували сталеві ковпаки вогневих точок. Вартовий виглядав з крихітних дверцят, прорубаних у суцільній товщі металу.

І тут до дівчини посміхались, але цього разу їй довелося дістати документи, розкрити сумочку. Солдати тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчині аж терпець увірвався:

— Ну, швидше! Чи довго ви ще будете мене мучити?

— Такий наказ, міс! — червонощокий лейтенант, начальник охорони, крадькома кинув оком на ладну шатенку, засоромився не знати чого й повторив: — Такий наказ…

Здавалося, за такими стінами мали б критися якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку так пильно охороняли, нагадувала скорше тихе дачне передмістя. Серед дерев то тут, то там біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами невисокі, довгі, зализані будинки атомного стилю. В кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди й їхала дівчина.

Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А за хвилину вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені комбінезона годинник-цибулину й похитав головою:

— Знову?

— Знову, таточку, — з удаваним смутком зітхнула дівчина.

— Сто п'ятдесят на годину?

— Двісті, таточку.

— Двісті?! — Товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!

— Це нелогічно, таточку! Ти сам сказав, що сумуєш без мене і лічиш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?

— Так, Тессі! — Товстун підійшов ближче, обійняв і поцілував дочку. — Але… Ой, накладеш ти, пустунко, своєю буйною головою!

Машину покинули просто серед алеї — мабуть, тут рідко хто їздив, — а самі пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся з-за дерев. Вітрогонка Тессі майнула вперед, і вже через хвилину мовчазний досі будинок сповнився гармидером.

Доки дівчина пирскала та виспівувала у ванні, професор Торн разом з старенькою покоївкою сервірував стіл на веранді. Закуски та пляшки вишикувалися такою довгою шеренгою, що можна було б подумати, ніби готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько та дочка.

— Сім'я у повному складі! — Професор налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіх сім'ї!

— Вип'ємо!

Це був незмінний тост професора Торна — символічний, як і ота шеренга пляшок, з яких ніколи не випорожнювалося більш як одну, та й то в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.

— Ну, доню, розповідай. Бачу по твоїх очах, що ти задоволена й радісна.

— Ат, де вже там… — І наче в ті далекі дні, коли пустунка Тессі незмінно приносила додому атестат першої учениці коледжу, вона, ледве стримуючи сміх, протягла плаксиво. — Дуже, дуже погано стоять справи!

— Ну-ну, не може бути! — Батько мав зіграти справжній переляк, але ця роль йому не вдавалася ніколи. Кругле добродушне обличчя заясніло ще дужче, а смішний клинець борідки поліз угору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.

— Гаразд, — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?

— Угу. — Торн люто розправлявся з пташиним крильцем, тому не міг відповісти виразніше.

— І ти не розкажеш нікому-нікому?

— Угу.

— Я не жартую, тату. Про це я, справді, не мала б говорити нікому. Але мене так розпирають гордощі, що я лусну, коли не розповім тобі… Річ у тім, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!

Торн вирячив очі.

— Дівчино моя, чи ти часом…

— Ні, не збожеволіла, тату! — серйозно вела далі Тессі. — Операцію робитимемо удвох. Уночі. Цілком таємно. Адже ти знаєш — такі операції суворо заборонені.

— І Лайн-Еу наражає тебе на небезпеку? — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому. Ти не можеш, не маєш права!

— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що професор Торн не вміє додержувати слова… До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці торочив повсякчас: «Дерзай. Будь сміливою…»

— …і розсудливою. Чи не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди… Звичайно, професорові Лайн-Еу я дзвонити не буду. І нікому не розповім. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.

Видно було, що Тессі чекала на зовсім іншу реакцію батька, тому засмутилась і змовкла. Засмутився й Торн і, щоб приховати збентеження, почав розпитувати що та як.

Дочка відповідала неохоче: ну, є такий дуже гарний чорноокий юнак… Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього зовсім здоровий… А як відомо, в організмі змінюються, оновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…

Професор гидливо пересмикнув плечима, але Тессі цього не помітила. Її увагу привернула серія спалахів у небі, де дотлівали останні промені Сонць.

— Що це, тату?

— А, ракети, — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.

— На «Зорю Кейз-Ола»?

— Так.

Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, що летіли дедалі вище, поступово зникаючи у тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім огидно, скрипуче простогнала земля: «Ве… ве… ве…» Прокотилось одлуння, прошелестіли дерева. І ще довго дзвеніли келихи на столі.

— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що оці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?

— Ну, що ти! — ображено відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це — нашої конструкції. Дуже вдалі!

Тессі посміхнулася нишком: батько такий, як і був. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.

— Ну, гаразд, татуню, а в тебе що? Шеренга пляшок свідчить, що сьогоднішній обід призначався зовсім не на те, щоб нагодувати бідолашну асистентку, яка постійно голодує в далекому Дайлерстоуні. Адже так, хитрунчику? І твоя нестерпна борода лізе все вгору і вгору і скоро, мабуть, затулить ніс. Розповідай, розповідай!

— Кгм… Ну, так слухай: я добув антиречовину!

— Антиречовину!? — з надмірним захватом підхопила Тессі. — Та не може бути!

— Послухай, Тессі, ти ніколи не вміла брехати і, на щастя, ще не навчилася. Про антиречовину ти маєш приблизно таке уявлення, як я про твої міоми, пункції та регенерації. Отож краще сиди мовчки, слухай… а якщо заснеш, як тоді, коли я розповідав тобі про мезони, то візьму ремінець і…

— Ні, ні, таточку! Слухатиму пильно, мовчки… і не засну!

— Гаразд. Так ось: ти знаєш, що, крім електрона, є ще одна часточка такої самої маси, але з протилежним знаком — антиелектрон, або позитрон?

— Вивчала.

— Ти знаєш, що, крім протона, є часточка тієї ж маси, але заряджена негативно, — антипротон?

— Чула.

— Але ти не знаєш, що, крім звичайного нейтрона, існує так званий антинейтрон?

— Н-не знаю…

— Хвалю за одвертість. Антинейтрон існував тільки в теоретичних розрахунках. Декаду тому, саме тоді, коли я, розлучившись з тобою, пішов до лабораторії, ми з Кольріджем уперше в світі добули антинейтрони, та ще й не окремі, а таким потужним пучком, що я навіть злякався.

— А чого ж ти злякався? Мабуть, слід би радіти?

— Не поспішай, Тессі, не поспішай! Я й досі не знаю, радіти мені чи плакати… Ти не забула, з чого складається атом першої-ліпшої речовини?

— Не забула, таточку! — зітхнула Тессі. — Ти втовкмачував це мені з дитинства! — Вона заплющила очі й заторохтіла, копіюючи, певно, якусь із шкільних подруг: — Позитивне ядро атома складається з нейтронів та протонів, навколо нього обертаються негативно заряджені електрони, задовільно, сідайте, дякую…

— Чудово! А що коли взяти антипротон, антинейтрон і антиелектрон та й побудувати з них антиатом?

— Ну, то антиатом і буде, — бадьоро відповіла Тессі.

— Чудесно!.. — Круглі професорові оченята заблищали хитро, немов під час дискусії з справжнім опонентом. — А якщо з'єднати ці антиатоми в антимолекули, ну… — він притяг до себе пляшку вина і налив у кришталевий келих. — Ну, у формі отакого келиха, скажімо… Що буде?

— Буде, шановний професоре, антикелих. Антикришталевий, антипрозорий, антивисокий, антивузький. І буде він сповнений антивином — дистильованою водою або… або рициною… Татуню, любий, я нічого, нічого не розумію в усіх оцих «анти». Та й навіщо вони мені?!

Сумовито й любовно дивився Торн на свою дочку. Йому було приємно, що вона отака життєрадісна, і водночас прикро, що між ними ніколи не буде єдності думки, порозуміння людей одного фаху.

— Тессі, Тессі! Коли б це почула твоя мати!

Дівчина вмить посмутніла, похитала головою:

— Не треба, тату. Адже я виконую її волю…

— Так, не треба… — Торн зітхнув, погладив долонями свою кулясту голову. — Ти зовсім така, як була вона… і протилежна в усьому. Коли хочеш знати, честь відкриття антиречовини належить не мені, а твоїй матері. Вона теоретично довела існування нової форми матерії ще тоді, коли тебе не було на світі. І ось тепер…

— Не треба, тату… Ти почав говорити про антикелих.

— Ну, гаразд. Антикелих… Якби отут, на столі, з'явився такий антикелих з уявним антивином, то… Доню моя, ми не встигли б на нього й глянути! Через дві десятимільярдні частки секунди спалахнуло б таке сяйво, гримнув би такий вибух, що все довкола, скільки сягає око, було б знищене… Страшна це річ, антиречовина!

— І ти… її створив?

— Так, моя люба, — він підняв келих, подивився крізь нього на вогні своєї велетенської лабораторії. Сказав тихо: — Я п'ю за найвидатніше досягнення науки Атомної ери. Ти знаєш: я ніколи не вихвалявся. Але те, що я зробив тепер, не може рівнятися ні з чим.

Приголомшена Тессі мовчала. Вона дивилася на свого батька з шанобливим острахом. У присмерку його незграбна постать зливалася з навколишніми предметами. І тільки мерехтливі вогні ліхтарів, відбиваючись в опуклих скельцях окулярів, надавали силуетові загадкового, зловісного виразу.

— Не думай, доню, що антиречовина — щось надприродне. Тепер я знаю, що у нескінченному Всесвіті є цілі зоряні системи з антиречовини. Які закони існування цього виду матерії, чи може існувати антибілок, отже, так би мовити, й антижиття — нині сказати не можна. Єдине, що передбачила твоя мати теоретично, а тепер я ствердив практично, це те, що дві такі форми матерії не можуть співіснувати в одному просторі одночасно. Якщо стикається речовина з антиречовиною, відбувається блискавично швидкий процес сполучення — так звана анігіляція. При цьому виділяється просто-таки неймовірна кількість енергії у вигляді світла й тепла.

— Дуже цікаво… і страшно, — Тессі замислилась. — А як же зберігати таку антиречовину?

Торн не квапився з відповіддю. Він припалив люльку, кілька разів глибоко затягся. Сказав урочисто:

— Я добився цього, Тессі. Коли хочеш знати, в цьому й полягає моє відкриття… Ну, гаразд. Ходімо.

— Куди, тату?

Жевріючий вогник люльки прокреслив дугу в напрямку до лабораторії

— Не боїшся?

— Ні, тату.

— Про те, що побачиш, — нікому ані слова.

— Так.

Це вже вдруге батько запрошує свою дочку відвідати лабораторію, куди заказано вхід навіть самому президентові Монії. Три роки тому Торн похвалився першим у світі атомним двигуном. Він сяяв од щастя, торочив Тессі про кванти й атоми, коефіцієнт корисної дії та захисні гарантії, а вона слухняно кивала головою і полохливо відсувалась од екрана аеродинамічної труби, на якому виднілась оповита димом червона сигара — перша, ще недосконала модель майбутньої космічної ракети.

Тепер такі ракети літають на «Зорю Кейз-Ола» щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилась на струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

До лабораторії не має права зайти навіть дочка професора Торна. Але це — формально. Насправді — тільки й того, що довелося пройти не через вестибюль Кейз-Ола, а заплутаним підземним ходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять хаотично розташовані монолітні бетонні та свинцеві блоки, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залите світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розжареними до білого. Тихо. Безлюдно… Але ні: он ворушиться якась постать. Вона крихітна в цьому приміщенні поряд масивних блоків… То — любий старий Кольрідж.

Вірний помічник професора Торна поспішає їм назустріч, усміхаючись.

— О, Тессі! Чи жива-здорова? Я так давно тебе не бачив!

Він завжди отакий, цей «татусь Кольрідж» — навіть «учора» для нього вже давно.

— А де цукерка, татусю Кольрідж? — сміється Тессі.

— Цукерка є! — Він лізе до кишені комбінезона і, понишпоривши, витягає щось пом'яте, сіре, безформне. — Сама винна, що не приїздила так довго. Я чекав на тебе, чекав…

Це справді так; Тессі знає, як любовно ставиться до неї старий. Його жінка й діти загинули сімнадцять років тому, під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків на Великобонію. Отож усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й начальника.

— Дякую, татусю Кольрідж! Цукерка дуже смачна! Давно я такої не їла!

— Ну, Тессі, вже закохалася?

Це — теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж усе одно буде невдоволений.

— Закохалася, татусю Кольрідж!

— Гм… І дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Ще гірше!.. Хто ж він?

— Їх аж двоє, татусю Кольрідж!

— От-так! — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене!

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така розмова може тривати без краю, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить!.. Ану, старий, покажімо нашій доньці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем порались біля апаратури, Тессі блукала лабораторією. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть вкладалося в її голову, і вона пам'ятає мало не всі терміни й назви апаратів, хоч і нездатна прикласти їх до навколишнього. Однак найголовніше вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенській залі стоїть друга в світі за потужністю споруда, що має назву космотрон. У колосальному кільцевому тунелі, звідки викачано повітря, під дією магнітного та електричного полів мчать дрібнісінькі часточки матерії. З кожним обертом вони набувають більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою силою, що можуть роздробити будь-яке атомне ядро. Для роботи космотрона треба забирати струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — пропускати через труби цілу річку води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві блоки. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поряд стоїть «міс Доллі» — незграбна машина з клешнями, як у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання з пристрою для людини смертельне.

Бункер, звідки дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері такої товщини, що Тессі замало рук, аби зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Пригасло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — Голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищувавсь у тоні, та врешті замовк. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіалкове світло. Воно било з щілини поміж захисних блоків, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалось тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж не одривали очей від екрана.

А сніп жовто-фіалкових променів яснішав, яскравішав. Його колір досі лишався незмінним. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала холодильником, з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилась дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіалкового — увесь «холодильник» огортало буйне зелене полум'я.

— Досить, Кольрідже!

Клацнув вимикач. Пасмо часток з космотрона зникло, однак таємничий апарат сяяв, не згасаючи.

До нього неквапно підповзла «міс Доллі», схопила за спеціальний гак, перенесла до кабіни броньованого ліфта. Площадка слизнула вниз. Отвір затулила важка металева плита.

Витираючи піт з обличчя, Кольрідж підвівся, глянув на Тессі:

— Ну, як?

— Красиво, — тихо відповіла вона.

— Красиво… Ні, Тессі, це — жахливо!

— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря.

— Ну і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилини через три на пульті спалахнула червона лампочка. Екран знову показував оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв посеред невисокого склепінчастого приміщення.

— Ну, боже поможи! — Блідий Торн рвучко натис кнопку. Сліпучим світлом спалахнув екран. Погас. Хитнулась, завібрувала підлога. Пролунав глухий удар, і все замовкло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба — страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки частку ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме, аж доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — Торн гмикнув роздратовано. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба, то чиста.

— Чиста бомба?.. — Тессі дивилася на батька здивовано. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це… це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече:

— Вбиватиме, Тессі! Щойно вибухнула така кількість антиречовини, яку не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба. На величезній відстані все буде спалене й потрощене… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб винищення, страшнішого за який вже не вигадаєш?!

— Я кажу — досить, Кольрідже! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритись!.. Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над виготовленням першої атомної бомби?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — чи від «чистої», чи від… «брудної»? — І знизала плечима. — Не розумію!

Розділ II Як сплітаються шляхи

Ніч. Тихо. Поперек широкого ліжка на зібганих подушках, підперши голову кулаками, лежить Тессі Торн. Перед нею — кілька фотокарток та розсипаний стос листів.

— Чиста бомба… — шепоче Тессі.

Годину тому звідси пішов «татусь Кольрідж». Він приходив, щоб заспокоїти свою названу дочку, але тільки розбурхав її розповіддю про давноминуле.

Ні, недарма Тессі Торн так уникала згадок про матір. Вони були надто болючими, давня рана ще не загоїлась.

— Бідна мамуся…

Тессі не зводить очей з фотокартки. На ній молода вродлива жінка в комбінезоні стоїть біля якогось складного приладу, що виблискує склом і металом. Матір, певне, сфотографували несподівано для неї: обличчя, повернуте на чийсь оклик, ще зосереджене, брови насуплені, а очі немов запитують, кому й навіщо знадобилося перешкоджати людині працювати. На щоці у неї — брудна смуга; хвилясте волосся зухвало висмикнулося з-під косинки.

Є й інші фотознімки матері — в розкішних вечірніх туалетах, за кермом автомашини, на пляжі, — але Тессі найбільше полюбляє перший. Там мати така, якою була насправді.

Мабуть, і матері ця фотокартка подобалася. На звороті енергійним квапливим почерком написано: «Любий друже! Пам'ятай нашу лабораторію й мене!»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого мужчини з сумними виразистими очима. Це — вчений-атомник Ріттер Лайн, син професора Лайн-Еу, найближчий друг професора Торна… і колишній наречений матері Тессі.

Отут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Воно почалося давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулись офіційні заручини. Але закохані раптом посварилися. Щоб дошкулити нареченому, мати Тессі неждано-негадано вийшла заміж за безтямно закоханого в неї вайлуватого Торна, опам'яталася, та пізно…

Батька вона не кохала. Самолюбна й горда, вона скорилася долі, яку вибрала сама собі, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном; у хвилини суму й самотності вона писала тільки йому… і складала невідіслані листи до шухлядки.

Тессі народилася через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося б, матері час було й схаменутись. Але навіть поява доньки не вивела її зі стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і «татусь Кольрідж», а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і… далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї буйним бешкетом, навмисним непослухом — часом просто-таки ненавиділа матір… І все одно любила її, гірко, безнадійно.

А згодом спіткало лихо. Одного разу — саме коли почались випробування першого атомного двигуна — зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю і вже рвалась назовні, щоб знищити, стерти на порох усе довкола; лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто ризикнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стрижні вручну. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне випромінювання такої потужності, що про порятунок не було й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Це був найжахливіший період у житті Тессі. Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме тоді й прийшла до дівчинки несподівана радість. Тессі знайшла, нарешті, справжню матір — люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх; сміялася, коли усяк інший кричав би з болю; напівжартівливо дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалася стати після одужання зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилося їй стати іншою… Хвороба перемагала — підгризала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу мати попросила лікарів вийти і простягла руку до дочки:

— Тессі… сядь поруч. Я незабаром помру. Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія… Врятуй батька, бо він сам не свій… Я дуже, дуже завинила перед ним; якби у мене було друге життя, віддала б його, щоб спокутувати свою провину… Але тепер пізно… Он там, у шухлядці, ти знайдеш папери — вони розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли підростеш… Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася перемогти себе… і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватися, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона випила отруту, яку приготувала ще тоді, коли переконалась у безнадійності свого стану.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі.

Хто б міг припустити, що «пустунка Тессі» і стала пустункою саме тому, що груди їй не вгаваючи пекло горе?! Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, ні на що не зважаючи. Тессі втішала його, як уміла, — нічого не допомагало. І тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та насвистувала; ставала до бійки з хлопцями і щоразу поверталася додому з роз'юшеним носом; вимагала від батька встрявати у всякі її дрібні справи; не давала йому спокою скигленням з приводу задач, які нібито ніяк не розв'яже, ходила замурзана й обдерта, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Він завжди був для дочки не тільки батьком, а й матір'ю. Несподіваний бунт Тессі проти всіх і всього так його стривожив, що вже хоч-не-хоч, а довелося братись за перевиховання.

Було… Минулося… Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба… Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Вже давним-давно розвіявся дим від тих двох скинутих на Джапайю монійських бомб, а відгомін їхній чути й досі: ще гинуть уражені променевою хворобою; каліками народжуються діти тих, хто в дитинстві вдихнув радіоактивний попіл.

Атомну бомбу створили подружжя Торнів, Ріттер Лайн, професор Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей… В ім'я чого?.. Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили чимало лиха. Однак загинули не напасники, а переважно жінки та діти — ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але яка з того радість? Смерть є смерть, незалежно від причини. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглася боротись за життя.

Пильно, сумно вдивляється дівчина у риси материного обличчя. Вона хоче збагнути, як сталося, що саме мати — та, яка загинула від променевої хвороби, бо пожертвувала собою задля життя сотень людей, — не бажаючи прирекла на таку ж страшну загибель сотні тисяч?.. Як міг батько, лагідний і щиросердий, віддати увесь свій невичерпний талант на те, щоб створювати неймовірні засоби знищення?

Мовчить фотокартка. Мати дивиться на свою дочку так, ніби хоче махнути рукою й одвернутись: «Не докучай з дрібницями! Ні́коли!»

Вона й справді, мабуть, не замислювалась, заради чого і в ім'я чого працює. А от Ріттер Лайн замислився — і вкоротив собі віку.

Тессі бере до рук фотознімок. Дивне, двоїсте враження справляє цей ніколи не бачений нею в житті мужчина. Він міг би бути її батьком — і тому вона симпатизує йому. А з другого боку, він приніс усім лихо — і за те його слід ненавидіти.

Ще й ще перечитує Тессі листи. Листування мертвих. Людей вже давним-давно немає, а їхні думки продовжують жити у схвильованих рядках.

Не все зрозуміле в цих листах. Надто їх мало і надто багато недомовленого — такого, що спирається на сказане десь і колись особисто. Проте з неясних натяків, фраз, які, здавалося б, нічого не означають самі по собі, поступово спливають і виразнішають для Тессі причини, що призвели до розриву матері з Ріттером Лайном. Ці двоє були друзями, але не соратниками. Майже у кожному питанні їхні погляди розбігались. І про те, як далеко сягнули ці суперечності, свідчить останній лист Ріттера Лайна:

«Зневірився в собі і в людях, бо не зміг переконати навіть тебе. Зрікаюся всього, що зробив. Мої ясні мрії знайшли таке страшне втілення, якому виправдання немає. Якщо хоч трохи шануєш наше минуле — рятуй майбутнє людства. Прощай!»

Не раз перечитувала Тессі оцю коротеньку записку, але тільки тепер почав розкриватись її глибокий зміст. І дівчині стає страшно: те, що постало між матір'ю і Ріттером Лайном, стає зараз між нею і батьком… Антиречовина… «Чиста» бомба… Професор Трон, звичайно, не думає про вбивство. Але він стане вбивцею несамохіть, якщо про бомбу дізнаються військові… Ні, цього не можна допустити! Проте як же бути з найвидатнішим в історії Атомної ери відкриттям? А що коли хтось інший відкриє антиречовину незалежно від професора Торна?

Складні всі ці питання, нерозв'язні. «Татусь Кольрідж» не зміг знайти на них відповіді. То як з ними може впоратись «пустунка Тессі», яка анічогісінько не розуміє в атомній фізиці, не знається на політиці і хоче тільки одного: щоб люди жили мирно?! І вона вибирає найлегший шлях: ат, не варто сушити мозок завчасно. Про війну торочать так давно і так одноманітно, що це слово стало порожнім звуком, пострахом для малих дітей.

Досить було обрати Тессі таке рішення — і враз заясніло все довкола. Здається, навіть морок ночі почав розвіюватися.

Дівчина підвела голову і посміхнулась. Дурненька! Та це ж і справді світає.

Босоніж, у довгій нічній сорочці, вона підійшла до вікна, розчинила його, сперлась ліктями на підвіконня. Вологий прохолодний вітерець дихнув на неї, приємно полоскотав волосся. Запахло прілим листям, скопаною землею.

Ось уже зарожевів світанок того дня, коли асистентка професора Лайн-Еу вперше стане йому справжньою помічницею. Пересадження мозку людини!.. Господи, та хіба можна було навіть мріяти про участь у такій операції?! Звичайно, дідусь Лайн-Еу обрав Тессі зовсім не за її успіхи, а на згадку про маму, яку він щиро поважав і любив. Але це не має значення.

Тессі намагається з цілковитою відповідальністю обміркувати всі технічні подробиці майбутнього експерименту. Але думка легковажно обминає всякі пристрої та препарати, і чомусь виступає обличчя того хворого, який має стати об'єктом експерименту. На вигляд він зовсім здоровий. Та хвороба вже, мабуть, позначилася на психіці. Його чорні красиві очі дивляться так сумно, так тужно, що мимоволі хочеться сказати щось тепле-тепле, лагідне й щире. Він, звісно, боїться. Та й не дивно: ніхто у світі не може запевнити його, що операція скінчиться добре. Але це, звичайно, буде так. Йому підшукають інше тіло — молоде й красиве…

І раптом Тессі затинається. Їй чомусь не хочеться, щоб хворий прибрав іншої подоби. Так, його свідомість житиме і, певне, збереже все, властиве тільки йому. Однак і сліду не зостанеться від сумної посмішки впертих, чітко окреслених губ, згасне тривожний блиск очей, зникне усе те, що сповнює душу Тессі не знаним досі почуттям материнської ніжності.

Любов?.. Ні-ні… Мабуть, ні… Тессі бачила хворого тільки двічі, ні разу не розмовляла з ним. До того ж у неї є наречений, який дуже їй подобається. З ним вона почуває себе спокійно і легко — пустує, жартує, витребенькує й дражнить, знаючи, що їй буде все подаровано. Тільки чому ж зараз спогад про нареченого не викликає радості, а в уяві виникають чорні очі хворого, які, здається, дивляться прямо в серце?

Тессі назвала себе дурною, свої думки — аморальними; визначила собі кару — пригадати всі кістки скелета і перелічити найголовніші хірургічні інструменти; а потім лягла спати, заприсягнувшись не думати більше про чорноокого хворого.

Мабуть, кара була замалою. Прокинувшись по обіді, Тессі несподівано для самої себе заспішила, сяк-так попрощалась з батьком і помчала в Дайлерстоун. Замість піти на побачення з нареченим, вона побігла до клініки.

Хворий спав. Методика, яку розробив професор Лайн-Еу, вимагала, щоб перед операцією організм відпочив повною мірою. Протягом двох діб хворому не давали прокинутись. Снотворне і апарат «електросон», імітація одноманітного шуму дощу і підвищена температура в палаті — все мало заспокоїти і зміцнити нервову систему.

Хворий спав. Його обличчя було лагідним, дитячим. М'які кучері впали на подушку. Рука звисала з ліжка.

Тессі підняла цю руку. Вона була мускуляста, важка. На долоні випиналися шорсткі мозолі, і це вражало, бо, судячи з шанобливого «містер», хворий був заможним чоловіком.

Мабуть, цілком підсвідомо, реагуючи на дотик, пальці хворого стислись, ніжно охопили долоню Тессі. А їй здалося на мить: це він прощається з нею.

Тепла хвиля радості й жалю хлюпнула їй у серце. Дівчина зрозуміла раптом, що не кохала ще нікого, а якби покохала, то тільки його. Вона нахилилась і тихо-тихо поцілувала хворого в чоло.

— Прощай, мій любий! Прощай, моє нездійсненне кохання!

Решту дня вона ходила мов п'яна. Її тягло в ту маленьку кімнату, і несила була стримати себе.

Любов з першого погляду… Тессі ніколи не вірила в її існування. Їй здавалося, що полюбити можна тільки тоді, коли людину знаєш довгі роки, вивчив, як самого себе. І ось тепер почуття впало несподівано, приголомшило, позбавило волі. Якби Тессі могла, вона віддала б своє життя отій незнайомій людині з мозолястими, міцними руками. Але це не допомогло б. Отже, треба докласти всіх зусиль, щоб… хоч зберегти йому красу.

Тільки-но посутеніло — ще задовго до визначеного часу, — Тессі пішла до професора.

— Дідусю Лайн-Еу… — Вона завжди зверталася так до нього, коли хотіла підлеститись. — Може, я підшукаю… нове тіло для хворого?

— А навіщо шукати? — відгукнувся той байдуже. — Воно вже є. В чотирнадцятій палаті помирає від запалення мозку старик. Його й візьмемо.

— Старик?! — Тессі схопилась за голову. — Дідусю Лайн-Еу, як ви можете?! Та це гірше, аніж забити людину!.. Я не допущу цього!.. Краще викиньте геть мій мозок, а врятуйте його.

— Онуко, онуко! — Лайн-Еу підійшов до неї, обняв за плечі. — Бувають випадки, коли люди віддають в ім'я ідеї не тільки життя, а й молодість… Даремне твоє заступництво: інженер Айт хоче стати стариком з власної волі.

— Інженер Айт… З власної волі… — Тессі труснула головою. — Дідусю Лайн-Еу, я нічого, ніч-чого не розумію!

— Може, колись зрозумієш, онуко. Я тільки прошу тебе: не кажи нікому жодного слова, бо піде марно вся жертва цієї чудесної і глибоко нещасної людини… І, мабуть, не слід тобі асистувати. Твоє хвилювання може коштувати йому життя.

Так, його правда. Тессі й сама не погодилася б бути співучасником страшного злочину, на який зважився сам хворий.

Прощай, нездійсненне кохання! Коли вже не судилося, то хай збережеться про тебе хоч нічим не заплямована пам'ять.

Хтось інший асистував професорові Лайн-Еу. Хтось інший розтинав тіло інженера Айта. Тессі навіть не поцікавилась, хто саме. Дві декади вона не виходила з дому, глушила безсоння снотворним, а тупий біль у голові — пірамідоном; гнала геть нареченого; скупо, сухо відповідала по телефону на стурбовані розпитування батька.

Нарешті її викликав Лайн-Еу — мабуть, тільки розважити. І ось, під час обходу клініки, назустріч їм виткнувся старезний лисий дід. Тессі упізнала його: це й був той, в кого переселився мозок її коханого.

Лайн-Еу кинувся вперед, щоб заштовхати хворого в палату. А Тессі повільно посунулась попід стіною додолу. Все навкруг потьмяніло, пішло обертом, щезло.

Лікарі констатували: нервове виснаження, перевтома.

Розділ III Хмари на обрії

Хвороба Тессі набула затяжного, хронічного характеру.

З точки зору медицини її, власне, і хворобою не можна було назвати. Так собі — депресивний стан психіки. Бром тричі на день, спокій, зміна оточення — от і все лікування.

Добре лікарям — підшукають для нез'ясовного хитромудру назву, пропишуть огидне пійло та й умивають руки. Але що робити Тессі, коли вона відчуває: не допоможуть ніякі ліки, в душі зламалося щось тендітне й чутливе. Зламалось та й не вийшло назовні…

Дівчині часто згадується давня-давня казочка про розбите дзеркальце злого ворожбита. Приснули на весь світ дрібнесенькі скалочки чарівного скла, зависли в повітрі, невидимі й невідчутні. Досить хоча б одній з них потрапити комусь в око — і людина починає скрізь бачити тільки лихе, тільки гидке.

Чи не стало такою скалочкою її нещасливе кохання?

Н-ні… мабуть, ні… Тессі майже не згадує про Айта. Як ніколи досі, вона прагне Фредді Крайна, тягнеться до нього всім єством… але тільки доти, доки його немає. А прийде наречений — в душі Тессі наїжачується щось холодне, вороже. Тессі намагається бути ніжною, лагідною, а він, отой придушений внутрішній голос, хрипить зловісно: «Згадай долю своєї матері! Фредді Крайна ти не любиш!»

А Фредді — такий, як і завжди. Гарний. Ніжний. Дбайливий. Господи, ну як він не збагне, що від отакої настирливої дбайливості просто нудить?! Фредді не дає їй зайвого кроку ступити, наперед вгадує й виконує всі бажання, ладен гопки скакати, аби звеселити. Кожна примха для нього — наказ, кожне слово — закон… Ну, хіба це мужчина?.. Інженер Айт, мабуть, не потурав би. Він нахмурив би густі брови, глянув би так, що аж серце млосно зайшлося б… Або ні: просто підійшов би, обняв за плечі, сказав би, посміхаючись: «Люба, не витребенькуй! Це ні до чого. Я тебе й так люблю». І цього було б досить, щоб умить розвіялося все.

Тільки ні, цього не було й не буде. Тессі звинувачує себе в несправедливому ставленні до нареченого, накладає за це різні кари на себе, присягається стати іншою… і лишається такою ж.

За дві декади перед Новим роком Фредді прийшов радісний, збуджений. Він повідомив, що його батько спеціально заради Тессі влаштовує бучний новорічний банкет. Зберуться найвидатніші діячі мистецтва й науки, генерали й дипломати. На цьому банкеті офіційно оголосять про заручини.

Тессі сумно хитнула головою: гаразд. Якби Айт був живий, вона, можливо, ще опиралася б долі. А тепер — однаково. Історію безталанної матері повторить її безталанна дочка.

Як не дивно, але саме оце трагічне рішення вибило Тессі з стану байдужості, шпурнуло у вихор веселощів та розваг. Знову автострадами країни мчала рожева «Ластівка», а услід їй вимахували кулаками дорожні майстри та поліцаї. Знову Тессі підморгувала красивим хлопцям і з безтурботною щедрістю обдаровувала всіх чарівними усмішками. А згодом зважилась і на більше: почала вечеряти в повних галасу та тютюнового диму злиденних кафе Броклайну, танцювала з п'яними моряками в портових дансінгах — взагалі, вирішила зіграти таку гру, щоб аж мурашки по спині забігали.

«Пустунка Тессі» бешкетувала, як після смерті матері, тільки вже не в ім'я чийогось порятунку, а для себе самої. Вона справляла поминки по своїй юності, дівочій волі, надіях на справжнє кохання.

«Змініть оточення!» — порадили їй лікарі. Тессі виконувала медичний припис з такою старанністю, що часом забувала своє походження, покликання й обов'язки. Батько не помилявся: вона справді була така, як мати, і не схожа на неї в усьому. Те, що вирувало в душі Фрей Торн, скручене сильною волею, вилилось у фанатичне служіння науці, а буяння сил її дочки не знало впину і ладне було ринути в якому завгодно напрямку. Іноді на Тессі напосідало несамовите бажання плюнути на отой вищий світ, куди методично й лагідно тяг її «мазунчик Фредді», та й пірнути на дно, де жилось небезпечно і гостро. В усякому разі, там не питають, хто ти та звідки, не вимагають додержувати правил гарного тону, не ховаються з любов'ю й ненавистю. Жити — так жити!

Але отой внутрішній голос, що застерігав її проти одруження з Фредді, тепер змінив свою тактику. Він тихесенько й сумно нашіптував їй повсякчас, що це безшабашне молодецтво та гостра гра в життя і смерть — лише жалюгідні опереткові шати, якими богема прикриває своє пусте існування, хворобливу боязкість побачити саму себе в неприкрашеному вигляді. А напередодні Нового року Тессі Торн пересвідчилась, що саме так воно й було насправді.

В куцій спідничині, неоковирних черевичках, червоно-зеленому светрі й береті з помпоном, Тессі сиділа в кафе «Розбите серце» з компанією так само вдягнених дівиць із балетної студії та розхристаних червонопиких «вільних художників». Це був останній «її» день, тому вона не дуже присаджувала свого найзавзятішого залицяльника — здоровенного брюнета, «невизнаного генія» якогось із напрямків абстрактного живопису, горланя й нахабу. Дівчині було моторошно й приємно грати небезпечну роль зухвалої, досвідченої красуні, що крутить мужчинами, як їй заманеться.

Був ранній час, коли до кафе заходили робітники після праці, щоб випити кухоль пива чи просто погомоніти. Джаз ще відсипався після ночі, тому п'яна компанія витриндикувала сама собі, акомпануючи хто як умів.

Та ось на крихітному підвищенні, що правило за естраду, з'явилася невисока, худорлява, скромно вбрана жінка.

— Цитьте! Цитьте всі! — закричав залицяльник Тессі. — Ціпонько, ти будеш співати, еге ж? Ану, затягни, голубко, «Її очі»!

Жінка, не звертаючи уваги на його слова, прокашлялась, нервово поправила блузку.

— Громадяни, я хочу, щоб ви мене вислухали…

— Гм… зрозуміло! — скептично хитнув головою один із художників. — Мабуть, проситиме допомоги.

— Громадяни… До вас звертається Комітет Захисту Миру… Насувається війна… Сьогодні оголошено про заборону відпусток у армії та про смертну кару для комуністів. Починається мобілізація… Громадяни, мій чоловік загинув не знати за що під час кампанії в Корейланді. В мене лишилося троє дітей… Наступна війна буде страшніша. Ми можемо заступити їй шлях… Комітет Захисту Миру просить вас підписати відозву про заборону атомної зброї…

Видно було, що жінка ніколи досі не виступала. Вона хвилювалась, затиналась, мало не плакала. Але саме це й вплинуло на людей. Замовкав гамір, стихало брязкання посуду. І, мабуть, не один з присутніх пригадав свою дружину — отаку ж втомлену й некрасиву, проте рідну й любу, подумав, що й її може спіткати така ж доля, коли його заб'ють.

І тільки залицяльник Тессі п'яно махнув рукою:

— Заспівай «Її очі» — підпишу!

Жінка розгублено подивилась у його бік.

— Містер, я ж не за себе прошу… І у вас, мабуть…

— Не хочеш співати? Тоді — геть! Нудно!

Люди незадоволено поглядали на нього.

Високий сивий чоловік підійшов ближче, сказав тихо:

— Облиш… Дай послухати.

— Що?! — «Невизнаний геній» схопився, засунув руку до кишені. — Хто підпише — матиме діло зо мною!.. Геть політику — хай живе мистецтво!

— Ну, заспокойся, любий! — Тессі потягла його за рукав, посадила. А до жінки моргнула: йди, мовляв, бо хіба не бачиш?

Та сумно похитала головою, знітилась і пішла. Біля дверей затрималась, щоб наліпити на них відозву.

І саме тієї хвилини за вікном майнули постаті хазяїна кафе та поліцая.

— Пропала жінка… — прошепотів хтось. — Засадять на п'ять років!.. Тікай! Чуєш, тікай!

Тільки де ж там було тікати!

Ще ніколи Тессі не бачила, щоб отак били людину! Поліцай звалив її з ніг першим ударом гумової палиці, а потім знущався, як сам хотів. І ніхто не зрушив з місця, щоб оборонити.

— Любий, врятуй її! — шепотіла Тессі. — Ну, любий!.. Ти ж хоробрий і дужий! — Вона благала, вимагала: — Врятуй!

А він, вмить протверезівши, відмахувався:

— Відчепись, Тессі! Ти хочеш, щоб запроторили на каторгу й мене?

— Ех, ти!.. — Тессі схопилась і рушила до дверей. Зупинилась перед поліцаєм, взялася у боки. — Агов, хлопче! Ти ще довго будеш псувати мені нерви?.. Якщо в тебе сверблять руки — можеш вдарити один раз мене. Тільки я не буду терпіти, я видряпаю твої погані очі!

Тон був грізний, а на вустах — грайлива посмішка. Поліцай зупинив уже підняту палицю, позирнув на дівчину згори вниз, як на чудну комаху.

— Кішечко, я ламав пазури не таким, як ти! Відійди геть!

— Ні-ні! — Тессі вчепилась йому за руку, повисла на ній. — Я, звісно, жартую! Слухай, подаруй-но мені оцю жінку! Бачиш, у мене сьогодні день народження. Десять років!.. Ну, невже ти хочеш зіпсувати його? Друзі, запрошуйте пана сержанта!.. Ходімо, ходімо, любий! Адже ми прогнали її самі — хіба цього не досить?!

Хоч які вже там людці були оті «вільні художники» та дівиці з кордебалету, проте й вони підтримали Тессі. Поліцая припрохували геть усі. А він, хизуючись з своєї всемогутності, виламувався, однак, нарешті, милостиво погодився, пхнув свою жертву наостанок підбором і попрямував до гурту.

У співчутливих, насторожених поглядах тих, що сиділи за сусідніми столиками, Тессі вгадувала: її намір зрозуміли, їй вдячні. Вона навмисне посадовила поліцая поруч себе, спиною до дверей; вона не бачила, що там діється. Та ось один з відвідувачів кафе зробив ледь помітний знак очима: «Все!» Тессі винайшла слушну мить, вислизнула в передпокій, а звідти — на вулицю. За хвилину вона вже мчала додому в таксі.

З сорому щоки в неї палали, серце мало не вискакувало з грудей. Грубий, вульгарний одяг, яким вона чи не півтори декади відгороджувалася від усього хорошого, що жило в ній, тепер пік, як балахон освистаного блазня. Скинути його якнайшвидше, спалити разом із спогадами про масні жарти «вільних художників», про «невизнаного генія» — нахабу й боягуза… Тессі, Тессі, що ти наробила?! Тепер тобі довіку здаватиметься, що ти заплямована тією мерзотою, яку на мить сприйняла за справжнє життя.

Вона ганьбила себе за нерозсудливість, за не вгамований вчасно шал. То ще нічого, Тессі боялась зізнатися сама собі, що виявилася нікчемним, жалюгідним створінням, не кращим за тих, що топили у горілці та сумнівних утіхах свій одчай боягузів і нездар… Господи, як винувато посміхалася та жінка, благаючи підписати відозву! Так, ніби це тільки її торкалося питання про війну і мир, а од відвідувачів кафе залежало все… І як, полохливо стиснувши вузенькі плечі, вона підняла руку, щоб захиститися від ударів палицею. І як упала мовчки… А в неї ж удома троє дітей! І вона, мабуть, знала, що на неї чекає…

Тессі відчувала: ще трохи — і забракне сили стримувати отой клубок, що підкотився до горла, не дає дихати й говорити. Вона мовчки кинула шоферові гроші, швидко піднялась по сходах у свою квартиру, впала на ліжко й стисла руками скроні.

Сліз не було. Були думки, що розпирали мозок. В голові все змішалося: «чиста» бомба, самогубство Ріттера Лайна, верещання джазів, винувата посмішка жінки. І над усім палахкотіло: «Навіщо?! Чому?! Чому люди такі жорстокі, такі дурні? Чому дозволяється бити й кидати до в'язниці тих, що не вбивають, не крадуть, а тільки просять одного — миру?! Де ж справедливість, де людяність?!» І хто хоче війни? Професор Торн? «Татусь Кольрідж»? Отой самодур-поліцай? Виходило, що воювати не хоче ніхто. Але й ніхто не хоче заступити шлях війні — тільки ота бідолашна вдова…

Цілий наступний день Тессі була засмучена й мовчазна. Довідавшись про її повернення з «туристської подорожі», Фредді примчав негайно. Тессі зустріла його без радості, але й без відрази. Кравчиня принесла розкішну сукню. Тессі приміряла її без ентузіазму і навіть не спробувала шукати недоробок. Приїхали батько й «татусь Кольрідж» — вона і їм не зраділа. Її не чіпали, вважаючи, мабуть, що такий стан і личить нареченій, тільки «татусь Кольрідж» чомусь не жартував, багато палив і потай поглядав на Тессі сумними розумними очима.

О 99-й годині 54 дня 10 місяця 15 року Атомної ери в палаці генерала Крайна був підписаний шлюбний контракт, за яким Тессі Торн в день свого повноліття, тобто Дев'ятого числа Другого місяця наступаючого року, дістане право зватися баронесою Крайн. І скоро по тому розпочався новорічний банкет.

Тессі пила, їла, посміхалась, щось говорила — і була як у трансі. Здавалося, ніби все це — несправжнє, сон, який розвіється і їй знову стане легко й вільно дихати. Весілля, що відбудеться аж через сто сімнадцять днів, титул баронеси, вродливий «мазунчик Фредді» — все це чуже, непотрібне. А своє, рідне й близьке — це збуджений, трішки п'яний батько, сумний, мовчазний «татусь Кольрідж»; а ще котедж за кам'яними мурами, клініка і професор Лайн-Еу.

Першої ж зручної миті вона втекла від тостів та компліментів, відшукала на веранді Кольріджа й сіла поруч нього.

— Ви не раді, татусю Кольрідж? — Їй знову на мить стало добре, і вона звично пожартувала: — А де моя цукерка?

Він посміхнувся, витяг з кишені футляр і розкрив його. Там виблискував гарний, коштовний браслет.

— Візьми, доню. І знай, що татусь Кольрідж зробив тобі найцінніший подарунок, який міг зробити. Це — остання пам'ять про мою дружину.

Вона знала: відмовитися — отже, образити Кольріджа навіки, тому взяла футлярчик і поцілувала старого в лоба:

— Дякую!.. Повік не забуду!.. Але скажіть, татусю Кольрідж, чому ви не схотіли підписати контракт як свідок?

— Бачиш, Тессі… — Він глянув на неї, опустив очі. — Я не хочу ставити свій підпис поряд підпису убивці.

— Генерал Крайн — убивця?! — вжахнувшись, прошепотіла Тессі.

— Як командир П'ятого повітряного флоту хрестовиків, генерал Крайн, за його власним свідченням, запланував і здійснив отой неймовірний своєю жорстокістю повітряний напад на Великобонію, під час якого загинула моя сім'я. Барон Крайн був завзятий хрестовик і уник суду міжнародного трибуналу тільки тому, що вчасно перекинувся на наш бік… Хіба ти не знаєш цього?

Ну звідки про це могла знати Тессі?! Правда, Фредді іноді кепкував з батька, який ось уже дванадцять років пише «Історію Другої всепірейської війни», опублікував шість томів, а ще й досі не добрався до середини; правда, виходячи на вулицю, генерал Крайн чіпляє собі на груди кілька рядів усяких брязкалець. Але вдома він — рум'яненький, як поросятко, — здається втіленням спокою та доброчесності. Його дружина — монійка; Фредді народився й виріс тут, у Дайлерстоуні…

— Я не знала цього, татусю Кольрідж, — сумно й просто мовила Тессі. — Шкода, що не знала. Може, ми з вами не сиділи б зараз у цьому незатишному й чужому для мене палаці.

— Ну, навіщо ж, Тессі… Якби я побачив тебе радісною, збудженою, я не сказав би й сьогодні… Але… Дівчинко моя, що сталося?

— Заплуталась я, татусю Кольрідж…

З очей Тессі немов спадала полуда. Дівчина знову ставала сама собою — такою, якою її знав Кольрідж, а перед ним вона ніколи не кривила душею і розповідала більше, ніж батькові.

— Пливу за водою, мов тріска. Пробувала бунтувати проти самої себе, але…

Похапливо, наче боячись не встигнути, Тессі розповіла все, що трапилось за останні два місяці. Не прикрашала нічого, тільки змовчала про інженера Айта. В отой потаємний куточок серця вона не впустила б і рідну матір.

Розповіла — і полегшало на душі, наче вже тепер не сама вона, а удвох з Кольріджем нестимуть тягар тривожних роздумів.

А той палив, мовчав і хитав головою.

— Я погана, татусю Кольрідж? Чи, може, нещасна? Чому саме мені навертається на очі тільки печальне та лихе?

— Тому, дочко, що ти їх маєш, ті очі. Поганою стати ти ще не встигла. А чи нещасна?.. Мабуть, так. Чесна, щира людина в Монії завжди нещаслива.

— Але що ж мені робити, татусю Кольрідж?

— Шукай. Тільки коли встругнеш ще отаку подорож на «дно» — знай, що я зречуся тебе назавжди.

…Розмова з Кольріджем була для Тессі цілющими ліками. Старий не втішав її, не докучав порадами. Він тільки дав зрозуміти, що ніхто не проторує їй шлях у життя. Шукай. Дивись. Зважуй.

І вона дивилась, зважувала…

На новорічний банкет до генерала Крайна зібрався увесь Дайлерстоун. Багатьох з цих людей Тессі знала й раніше — титул наукового радника, що його надав батькові Кейз-Ол, відчиняв усі двері. Але досі кожен із знаменитих цікавив її тільки як виняткова особистість, як представник того чи іншого фаху. А тепер зона хотіла зрозуміти цих людей.

Обов'язок нареченої змушував Тессі переходити від гурту до гурту, посміхатися, промовляти нікому не потрібні пусті фрази. Вона це й робила, а поза тим прислухалась і придивлялась, відшукуючи кожному виразистий ярлик.

Ось славнозвісний поет розлігся у фотелі, оточений вінком красунь. Ходили чутки, ніби він колись був Головним Поетом містера Кейз-Ола, та позбувся посади через вільнодумство. Мабуть, йому імпонувала така слава, бо й сьогодні він з'явився не у смокінзі, а в чудернацькій кофтині, схожій на жіночу.

— …Обрій потьмарюють хмари… — театральним баритоном промовляв поет, саме коли Тессі наблизилася до цієї групки. — Гряде війна!.. Вандали гострять кремінні ножі проти цивілізації. Жах? Ні, це закономірно. І вони будуть знищені. Так, так!.. Коли засурмлять труби, скликаючи на останній бій, кожен з нас візьме до рук меч!

— Ліра у ваших руках — дійовіша за мільйон мечів! — привітно посміхнулася Тессі, а сама собі холодно подумала: «Півень! Тебе з курника і дрючком не виженеш!»

В тіні під розлогою пальмою стоять двоє — відомий артист і дебела дівиця. Артист щось прошепотів їй на вухо, а та жартівливо ляснула його віялом:

— Це комуністична пропаганда!

«Телиця», — спокійно відзначила Тессі.

Знаменитий юрист, височенний, худий, вимахуючи руками, доводив своїм шанобливим слухачам, що запровадження смертної кари для комуністів — історично обумовлена необхідність самозахисту нації.

«Вітряк! — подумала Тессі. — Молотиме, звідки повіє!»

Всупереч усім правилам, сьогодні, як ніколи, багато говорили про політику. Події останніх днів свідчили, що на обрії справді збираються хмари.

Комуністів лаяли, війну називали сумною необхідністю, перемогу вважали беззаперечною і швидкою.

«Порожня бочка», «завідний віслюк», «мавпа на мотузці» — такими прізвиськами вшановувала Тессі оцих знаменитостей і тривожно запитувала себе: «А де ж ЛЮДИ?»

Добре знайомий Тессі мікробіолог в гуртку статечних дам торочив про нові, неймовірні можливості бактеріологічної зброї. Ні, він, звичайно, проти її використання. Але якщо комуністи почнуть першими, то…

Дами ахали. У мікробіолога від випитого вина обличчя розчервонілося, набрало жорстокого, пихатого виразу.

А Тессі мимохіть пригадувала, як оцей «холерний вібріон» місяць тому ЗОВСІМ ПО-ЛЮДСЬКОМУ плакав у кабінеті професора Лайн-Еу, коли дізнався, що немає надії на порятунок дружини… То невже він, отак смаковито описуючи смертоносну дію своїх жахливих вірусів, не може хоча б на мить збагнути почуття батьків, чиїх дітей він заб'є?

І раптом у Тессі блиснула думка — яскрава, як найгеніальніше в світі відкриття: «Всі ці люди вітають — чи принаймні не відкидають — війну тому, що не зазнали від неї лиха і сподіваються не зазнати його в майбутньому!»

Бажаючи перевірити свою гадку, вона підійшла до одного з тих, що мовчки стояли осторонь, і сказала з чарівною усмішкою:

— Кажуть, дівчина в день заручин набуває дару ясновидіння. Ви дозволите обрати вас за об'єкт?

— Прошу, міс наречена! — усміхнувся той. Це був непоказний з виду, вже досить підтоптаний чоловік. — Професор метеорології Ейр Літтл!

— Дуже приємно! — Тессі вмостилась у фотелі й знаком запросила сідати. Кумедно насуплюючи брови, сказала: — Професоре Ейр Літтл, дивіться мені просто у вічі і відповідайте по правді. Від цього залежить щастя нареченої!

— Виконую, люба наречено.

— Ви — проти війни, так?

— Каюсь! — підняв руки догори професор.

— Ви були на війні і побачили, що це — жах?

— Ні, люба наречено, не був!

— У вас загинув хтось із рідних або друзів? Не хитруйте, відповідайте щиро!

— Ні, люба наречено!

— А як же тоді?.. — В голосі Тессі прозвучало справжнє збентеження.

Професор Літтл лукаво й доброзичливо всміхнувся:

— Міс Тессі, не засмучуйтесь. Ясновидіння наречених справджується тільки щодо людських сердець. А я відкидаю війну за велінням власного розуму… Хочете, я розповім чому?

Професор був радий з уваги молодої красивої дівчини, а Тессі раділа, що, нарешті, зустріла ЛЮДИНУ.

Вона небагато чого зрозуміла з тих спеціальних термінів, якими надуживав професор метеорології, покладаючись на обізнаність дочки професора Торна. Всілякі «оклюзії», «фронти», «регресії» збігали повз її свідомість гомінливим струмочком старечого голосу. Але коли Літтл перейшов до висновків, Тессі нашорошила вуха. Виявлялось, що атомні та водневі бомби страшні не тільки силою вибуху та випромінюванням, а й тим, що порушують увесь атмосферний баланс. Досить одночасного вибуху тисячі атомних бомб, щоб на планеті почалося щось неймовірне: страшні зливи чергуватимуться з посухами, отруєна атмосфера поступово знищить усе живе. Пірейя стане голою, червоною пустелею.

Намальована Літтлом картина була така яскрава, що Тессі аж очі заплющила.

— Не може бути, професоре! Не може бути!.. Але чому, чому ви не пишете про це, не застерігаєте увесь світ?!

— Не застерігаю?.. — Літтл насупився, обличчя йому знову набрало колишнього виразу сумовитої непроникливості. — Міс Тессі, коли вас ще не було на світі, ми приятелювали з вашим батьком… Я застерігав його ще тоді. Після вибуху першої атомної бомби я викреслив його з числа друзів. Даруйте, але це так… А писати… Міс Тессі, вже писано-переписано! Ті, кому треба б читати, не читають, бо вони певні власної безпеки.

Ті ж самісінькі слова!.. Отже, думка була правильна!

Тессі встала, міцно потисла руку Літтлові:

— Спасибі вам, професоре!.. Ви — справжня людина!

І знову питання про війну, хоч і не прямо, в'язалося з батьком.

Тессі підійшла до групки вчених, де сидів Торн. Він не підтримував розмови, супив брови і байдуже дивився у простір.

«Ні, ні, він — проти війни! — з похапливістю подумала Тессі. — Він — хороший!»

Лишилось визначити, до якої категорії належить Фредді. І незабаром Тессі почула його, як завжди, м'яку, шанобливу відповідь на чиєсь запитання:

— Так, я проти війни!

Тепле, щире почуття огорнуло Тессі. «Мазунчик Фредді» в цю мить став для неї близьким і любим.

Вона зробила йому непомітний знак, відвела в затишний куточок і сама — вперше! — міцно поцілувала.

Приємно вражений, Фредді Крайн так, мабуть, і не второпав, за що дістав таку високу нагороду.

Розділ IV Назустріч небезпеці

Брязнуло щось металеве. Заверещала якась тварина. Люто вилаявся професор Лайн-Еу.

Тессі стояла у передпокої лабораторії, не наважуючись зайти.

Двомісячне байдикування, — а особливо оте безглузде шаленство останніх декад, — здавалось, відібрало в неї право на повагу з боку професора, право на участь у його дослідах. Лайн-Еу, звичайно, образився. Він навіть не прийшов на заручини, хоч і пообіцяв.

Тессі відчувала себе зараз дуже нещасною дівчинкою, що несамохіть наколобродила і ладна стерпіти яку завгодно кару, аби тільки не позбутися прихильності вчителя.

Вона тяжко зітхнула і тихенько потягла за ручку. Двері легко відчинилися.

Професор Лайн-Еу, увесь у крові, як різник, стояв мовчки і дивився на неї поверх окулярів.

— Я прийшла, дідусю Лайн-Еу…

— Гарна!.. — Професор стяг і шпурнув геть гумові рукавички, натиском на педаль спустив у каналізаційний риштак покидь, що зосталася після хірургічного досліду. — Дуже гарна!.. А я ще називав тебе онукою! Ну, чого ти стоїш? Хіба не бачиш, що треба прибрати?

— Я зараз, дідусю Лайн-Еу! — Тессі метнулася до шафки, глянула ревниво, чи не висить там чужий комбінезон, полегшено зітхнула й почала швиденько перевдягатися.

Виявляється, Лайн-Еу не тільки не забув про неї, він навіть не взяв собі тимчасового помічника. Це було і радісно, і неприємно, бо ще раз нагадало Тессі, яка вона жалюгідна й дурна.

— Нагулялася?.. — Лайн-Еу дивився на неї й хитав головою. — А Рита загинула. Вискочила з клітки, все ще по-мавпячому подерлася притьмом на вікно… Ну, і розбилась.

І це Тессі взяла на свій карб. Бідна Рита! Якби твоя хазяйка не була така легковажна, ти жила б досі!

Мабуть, в очах дівчини було стільки непідробного болю й жалю, що Лайн-Еу зглянувся й сказав лагідніше:

— Я врятував її, не журись. Можеш забрати свою Риту — правда, в образі аж ніяк не відповідному… Та й взагалі тобі слід би поцікавитись, чого я досяг за оці два місяці.

З маленької операційної вони перейшли до сусідньої кімнати, заставленої найрізноманітнішими клітками.

На перший погляд, це був просто віварій невеликої лабораторії. Проте якби сторонній спостерігач придивився пильніше, в нього волосся на голові настовбурчилося б: звичайнісінькі нібито звірятка поводились, як пацієнти нечуваної божевільні.

Ось мишеня з усіма ознаками манії величі. Немов уявивши себе крокодилом, воно повзе на череві, незграбно відставляючи лапи. Он кішка по-кролячому пострибала в куток і з мурчанням вп'ялася зубами в моркву. Поруч кріль облизується, нервово крутить куцим хвостом і позирає хижими, блискучими очима на барвистого папугу, що мирно — зовсім як курка — розгрібає ногами зерно. А в грати найбільшої клітки, стрибнувши з спритністю мавпи, вчепився кігтями величезний чорний пес.

— І все це ви встигли зробити сам один! — Не ймучи віри власним очам, Тессі дивилася то на звірят, то на Лайн-Еу. Поведінка тварин, власне, її не вражала: отому мишеняті, певно, пересаджено мозок ящірки; мозком помінялися кріль та кішка, півень та папуга. Проте навіть не вірилося, що це могла зробити одна людина, без допомоги.

— Так, Тессі, сам один. Незабаром такі операції робитиме кожен експериментатор… З мозком Рити я морочився годин п'ять — і уяви собі, не було помітно бодай незначного розпаду білків. Препарат Ц творить чудеса.

— Оце й є Рита? — Тессі підійшла ближче до великої клітки, боязко простягла руку вперед. Вона пам'ятала цю істоту в образі кумедної мавпочки і сама два місяці тому допомагала професорові пересаджувати її мозок у черепну коробку білого пухнастого шпіца… А оцей громило-пес… Та на нього страшно глянути!

— Не лякайся, Тессі! Рита лишилася такою ж лагідною, як і була, і зберегла майже всі рефлекси. — Професор витяг з кишені грудочку цукру. — Рито, хочеш заробити?

На ці слова мавпа мусила потанцювати на задніх лапках, погойдатися на хвості і простягти долоню по нагороду. Це вона виконувала блискавично швидко й граціозно. Але те, що не становило труднощів для мавпи, собаці було вже не під силу. Він стрибав, крутився, розгублено скиглив, врешті знітився і поплентався у куток. Тессі стало шкода тварини, і вона віддала цукор «безплатно».

— Ну, то що скажеш, онуко? — тон у Лайн-Еу був бадьорий, а вираз обличчя — сумний.

— Це — надзвичайно, дідусю Лайн-Еу. І коли ви й тепер не захочете опублікувати ваші праці — я це зроблю сама.

— Опублікуєш? — Він похитав головою і зітхнув. — Придивляйся пильніше, дівчинко, бо сьогодні ввечері всі ці тварини будуть знищені.

— Чому, дідусю Лайн-Еу?! — обурено вигукнула Тессі.

— Так треба. Та, зрештою, це — невелика біда. Мою методику ти опанувала добре, а як виготовляти препарати Ц, КМ та каталізатори, я розповім тобі сьогодні ж. Сподіваюсь, що ти з часом станеш справжнім ученим і зумієш заступити мене.

«Який з мене вчений?! — хотілося крикнути Тессі. — Я — жалюгідне дівчисько, не варте доброго слова!» Але, звісно, вона цього не сказала, а тільки промимрила збентежено:

— Дідусю Лайн-Еу, ви говорите якось загадково… і страшно.

Він промовчав. Скинув пластмасовий комбінезон, пішов до операційної, замкнув двері. Жестом позвав Тессі.

— Сідай. Нам треба поговорити. Пробач, що я на тебе нагримав. Я розумів твій стан, тому й не чіпав тебе. Звичайно, я здивувався, діставши запрошення на заручини, образився. Потім збагнув усе: справді, його вже не вернеш.

— Кого, дідусю Лайн-Еу? — спитала Тессі й відчула, що зрадила сама себе — тремтячим голосом, спаленілим обличчям, винуватим виразом очей.

— Пробач, Тессі, я був випадковим свідком твого прощання з Айтом. Воно розкрило мені все благородство твоєї душі… Не соромся, дівчинко. Я сам полюбив його. Назвав сином…

Тессі сиділа, затуливши обличчя руками. Знову Лайн-Еу терзав їй душу своєю схильністю й повагою. Вона ж їх не заслужила. Як це страшно!

— Я ще тоді хотів розповісти тобі всю правду, але ти була в такому стані, що могла б накоїти лиха… Ну, то слухай: отой дід, в кого переселилася свідомість Айта, — це Псойс, камердинер містера Кейз-Ола. Айт пожертвував юністю, щоб помститися Кейз-Олові найстрашнішою помстою. І він уже частково зробив це, передавши мені оцю річ…

Лайн-Еу витяг з кишені комбінезона плескату металеву коробочку і витрусив з неї стандартну магнітофонну котушку.

— Прошу! Рівно через чотири години я прийду сюди, і ми продовжимо розмову.

Тессі машинально взяла котушку, замкнула двері за професором, витягла з шафи магнітофон, використовуваний для щоденних записів спостережень, і ввімкнула його.

Що вона хотіла почути — Айтів голос? Розповідь про історію його життя, яке, певне, було нелегким?.. Тессі й сама не знала. Приголомшена нежданим повідомленням, змордована докорами власного сумління, вона пускала повз вуха шум, неясні вигуки, незрозумілі уривки фраз, що почали лунати з динаміка, і шукала чогось головного, значного.

Та ось вона насторожилась. У свідомість врізалось слово, від якого боліло серце: «війна». Хтось говорив про війну, та ще й так спокійно, ніби йшлося про якусь звичайну, не дуже прибуткову, зате й не ризиковану комерційну операцію.

Понад три з половиною години Тессі Торн просиділа не поворухнувшись; понад три з половиною години з завмиранням серця прислухалась до кожного слова. А коли запис скінчився, повільно підвелась і стала посеред кімнати, тручи долонею чоло.

Все навколо неї було зараз таким самим неприродним і страшним, як і те, що вона почула. Плазуюче мишеня. Кровожерний кріль. Кішка-вегетаріанець… Божевілля! Та коли ця неприродність була продиктована справді благородним прагненням професора Лайн-Еу розкрити всі таємниці живого організму, навчити хірургів відновлювати людям втрачені органи, повертати життя, то «акції порятунку», які спродував містер Кейз-Ол, — це вже не божевілля, а сказ.

Два місяці тому, прослухавши отакий запис, Тессі легковажно махнула б рукою: «Ат, безглуздя! Це просто чийсь дурний жарт!» Дві декади тому — металася б по кімнаті, ковтала б снотворне, обурювалася б, жахалась. А тепер вона була абсолютно спокійна, тільки десь під серцем тремтів тоскний холодок, схожий на той, що з'являється у людини на хисткому місточку над безоднею. О, Тессі тепер уже знала, що має робити!

Рівно через чотири години прийшов Лайн-Еу. Не мовивши й слова, він глянув на дівчину пильно, стурбовано.

— Цю нитку треба розмножити в якомога більшій кількості примірників! — сказала вона. — Я маю п'ять тисяч дайлерів на особистому рахунку. Дещо можу взяти у батька. Гадаю, на перший час цього буде досить.

— Ні, Тессі, це — зайве. Справа не в грошах. Кожна така котушка коштуватиме життя тому, хто її одержить. А чи багато ти знайдеш здатних на героїзм?

І знову Тессі пригадалося кафе «Розбите серце», жалібно простягнені назустріч гумовій палиці тонкі руки виснаженої жінки… Послатися на цей приклад? Ні, він прозвучить вбивчо.

— Є одна організація — могутня, таємна, — сказав після великої паузи Лайн-Еу. — Вона має свої друкарні і студії звукозапису, може в першу-ліпшу мить захопити якийсь із телецентрів. І коли ця організація візьметься за справу — вона доведе її до кінця.

— А якщо не візьметься? — тихо запитала Тессі. — Це «Братство»?

— А якщо не візьметься… — Професор замислився, потарабанив пальцями по столу і докінчив розсудливо, спокійно: — Тоді… тоді професор Лайн-Еу навряд чи матиме змогу провадити далі свої експерименти, і його місце з часом посяде талановита асистентка Тессі Торн.

Тессі зрозуміла професорів натяк. «Братство» зажило сумної слави. Хто повставав проти нього, той був приречений на знищення, не рятувала навіть втеча з країни. Вважалося, — та воно так і було насправді, — що серед «святих отців» цього таємного товариства — найвидатніші діячі армії, поліції, церкви, які мали в своїх руках всі важливі державні таємниці, зброю, гроші.

— Дідусю Лайн-Еу, не варто. Боюсь я їх, отих балахонників. Мені здається, що жоден з них не здатний ні на що інше, крім убивств…

Лайн-Еу нічого не сказав, тільки посміхнувся якось чудно. Але його посмішка поступово тьмяніла, оберталася на маску, за якою людина ховає свої часом зовсім не веселі думки. І Тессі почало здаватися, що вона мимохіть торкнулась якоїсь болючої струни в душі старого, збудила в ньому небажані сумніви.

— Дівчинко моя, шістнадцять років тому талановитий учений Ріттер Лайн вкоротив собі віку, бо злякався боротьби. Він переклав її на похилі плечі свого батька. А мені вже перекладати нема на кого… Небезпечно? Але який кращий шлях можна знайти? Словом, це питання вже вирішено. Сьогодні ввечері ти їдеш додому. Не на квартиру, а саме додому, у фортецю свого батька, і сидиш там, аж доки я тебе викличу. На жаль, усі знають про мою прихильність до тебе, а це в даному разі небажано.

— Нікуди я не поїду, дідусю Лайн-Еу, — Тессі пильно вивчала застібку на грудях свого комбінезона. — За два місяці я накоїла стільки гидкого, що не дозволю собі тепер нічого схожого.

— Тессі, це — наказ!

— Ні, дідусю Лайн-Еу, я зараз слухатиму веління свого серця. Я, дочка тих, хто створив атомну бомбу, не можу допустити, щоб їхні імена навіки прокляло людство. Досить того, що накоїли в Джапайї. Еге, у мене плечі вузенькі, не міцні. Але й вони візьмуть на себе частку того, чого не зміг витримати Ріттер Лайн.

— А хто в тебе забирає це право?.. Коли я прошу, то тільки аби забезпечити спокій самому собі. Зрозумій, що твоя присутність в Дайлерстоуні мене дуже нервуватиме.

— Ні, дідусю Лайн-Еу, це — ваш маневр.

— Гаразд! Я не хотів казати, але доведеться. Ти мусиш — розумієш, мусиш! — вціліти, якщо я загину… — Лайн-Еу неквапно розстебнув комірець нерозлучного домашнього комбінезона, поліз під пахву і витяг невелику пластмасову скриньку. Розкрив її. — Ти знаєш, що це таке? Це — єдине, що зв'язує інженера Айта з білим світом; єдине, що підтримує його в боротьбі. А тепер уяви, що замовкне оцей передавач… Ну?

Кілька хвилин Тессі мовчала. Усе свідчило, що професор майже не вірить в успіх затіяної справи. Зрадити його, залишити напризволяще Тессі не могла. Але не могла вона вчинити цього і з інженером Айтом. Здавалося, проблема нерозв'язна. А губи мимохіть прошепотіли:

— Гаразд, я поїду.

Того надвечір'я рожева «Ластівка» не мчала як шалена, а понуро тяглась на крайній правій доріжці за облупленим грузовиком, сердито пирхаючи і втягуючи в свою нікельовану пащу смердючий газоліновий дим.

Тессі їхала додому, немов на страту. Не радувала майбутня зустріч з батьком і «татусем Кольріджем», не приваблювала можливість стати на кілька днів безтурботною пустункою, яку всі люблять. Вона постарішала за оці два місяці і ніби втратила смак до життя.

Зустріч з батьком теж була не така, як завжди. Може, до цього спричинився поганий настрій Тессі, а може, сталися якісь неприємності, тільки обідали мовчки, нашвидкуруч.

Увечері прийшов Кольрідж. Здавалось, тільки він лишався незмінний — зосереджений, коректний, уважний. Як і завжди, він оддав Тессі «її цукерку», пожартував з приводу майбутнього весілля і вмостився в куточку, щоб мовчки палити і поглядати на батька та дочку пильними, розумними очима. Він наче очікував початку розмови, заздалегідь догадуючись про її зміст і напрямок.

Тессі знала свого батька дуже добре і бачила, що він готується до суперечки: нервово гмикає, без потреби часто протирає окуляри і з підкресленою уважністю вивчає папери, принесені у великій шкіряній теці.

— Ну, от, прошу! — в голосі Торна прозвучало погано приховане торжество. — Полюбуйся… і визнай, що я мав рацію.

Він підійшов до Кольріджа з щойно розпакованим конвертом, на якому виднілися сургучні печатки та штамп «цілком таємно», простяг рвучко:

— Читай!

Кольрідж перебіг очима рядки, знизав плечима:

— Не розумію, що тут дивного… Ти гадав бути монополістом у науці? Так той час уже давно минув. Я дивуюсь лише з того, що вони не створили антиречовину ще два роки тому. Адже їхній космотрон набагато потужніший за наш!

— Зрозумій мене правильно, — розгнівано блиснув скельцями окулярів Торн. — Я зовсім не пнуся за пріоритетом. Але коли вони йдуть отакими темпами, то створять антиречовинну бомбу раніше.

— А тобі що до того?

Тессі підвелась, підійшла ближче. «Відділ технічної інформації канцелярії містера Кейз-Ола», посилаючись на «вірогідні джерела», повідомляв професора Торна, що наприкінці 15 року Атомної ери в ядерному інституті Союзу Комуністичних Держав здобуто неіснуючі на планеті елементи — від антиводню до антиберилію включно — і розроблено методику тривалого зберігання антиречовини.

У Тессі тривожно забилося серце. Отже, «чиста» бомба вже з'явилася на світ. Хоч і як мало дівчина розумілася на фізиці, вона мимохіть запам'ятала почуте два місяці тому від батька: про справжню бомбу можна буде говорити тоді, коли вдасться створити антиберилій. Комуністи його вже мають… Її це ображало як монійку, як дочку професора Торна. Вона вже хотіла була разом з батьком виступити проти Кольріджа, але враз пригадала Нараду «наймудріших» і спалахнула з сорому. Що там ота «чиста» бомба у комуністів, коли на них вже націлено три тисячі триста атомних та водневих?! Історія показує, що комуністи ніколи нікого не чіпали першими. Але захищатись вони мають право?!

Жалюгідною здалася Тессі оця суперечка між батьком і Кольріджем. Ну, що з того, чи буде створена ще одна смертоносна бомба, чи ні? Містер Кейз-Ол заявив, що почне війну, не попереджаючи нікого. Він не поінформує ні Торна, ні Кольріджа, які своє зробили і йому вже не потрібні. А вони, замість шукати якогось порятунку, сперечаються.

Тессі похитала головою і злісно, майже грубо сказала:

— Батьку! Татусю Кольрідж! Даруйте, але я не хочу, щоб ви сварилися. Ну, навіщо ви все торочите: «бомба, бомба»?.. Краще візьміться удвох та й створіть якийсь там апарат, щоб не вибухнула жодна бомба в світі! В останні дні я часто уявляю: ось уже летять на Монію атомні бомби. Їх сто, тисяча, десять тисяч. Вони наближаються з космічною швидкістю, щоб убити мене, стерти з планети всю Монію. То яка мені втіха з того, що одночасно з цим у протилежному напрямку — на СКД, наприклад, — послано бомби ще страшніші? Яка мені втіха, що загину не тільки я, а мільйони людей, може, й уся планета?

Замовкли. Сиділи в різних кутках, не дивлячись одне на одного. Важко було заперечувати очевидне, загальновідоме, яке раптом з абстрактного, мислимого тільки теоретично стало майже реальним: у першу-ліпшу мить бомба може впасти ОТУТ.

І раптом тишу розітнули скрипучі, огидні, як блювання, звуки. «Ве… ве… ве…»

Тессі здригнулась, пополотніла. Ні, вона не забула, що це з нового ракетодрому знялась і взяла курс на «Зорю Кейз-Ола» звичайна космічна ракета. Але в цю мить ті звуки стали ніби ствердженням жахливого припущення, лихим пророцтвом на майбутнє.

— Професор Ейр Літтл запевняє, що досить вибуху тисячі бомб, щоб життя на планеті загинуло. Це правда?

Кольрідж мовчки хитнув головою. А Торн пхикнув:

— Літтл? Він здатний тільки на те, щоб складати брехливі прогнози погоди!

Того вечора ніхто не сказав більше й слова.

Розділ V Сили небесні і сили земні

На величезну, як простирадло, контурну карту Монії лягають незліченні хитромудрі значки. Хрестики, кружальця, зірочки, зигзаги то збігаються в тісні купки, то розтягуються у химерно покручені лінії. Подекуди це виразно окреслені дуги, через які пролягають великі сині та червоні стріли.

Скидається на те, що людина, яка сидить біля карти, планує рішучий генеральний наступ. Складні значки можуть означати військові частини, техніку й штаби; цифри поряд них — нумерацію з'єднань; стріли — напрямки майбутніх атак. А дата у правому нижньому кутку аркуша — «50.00 годин, 12.1.16 р. Атомн. ери» — начебто беззаперечно свідчить про призначення такого документа.

Проте аналогія на цьому й кінчається. Так, оті значки справді відображають один із моментів складної, безперервної боротьби. Але керувати нею майже не можна. Добре, коли пощастить точно передбачити її результат.

Це — синоптична карта. Позначки на ній робить професор Ейр Літтл.

Хитра то штука — складання прогнозу погоди. Хитра й обтяжлива. Ще зовсім недавно це була взагалі каторжна праця: щоб хоч приблизно визначити вірогідний стан атмосфери в якійсь точці планети на завтра, сотні обчислювачів мали б тяжко працювати кілька днів. Такий прогноз давав стільки ж, як і пророкування на минуле — цікаво, а користі ніякої. Доводилось обмежуватися спрощеними прогнозами, які лише вряди-годи справджувалися точно.

Тепер — зовсім інша річ. З усіх метеостанцій Монії та Бюро погоди інших країн щогодини, цілком автоматично, радіорелейними лініями посилаються зведення в єдиний центр — інститут метеорології містера Кейз-Ола. Спеціальна електронно-обчислювальна машина миттю опрацьовує дані, робить певні висновки щодо погоди в наступні години для кожної точки планети і записує їх умовним цифровим кодом. Лишається тільки зазначити на карті загальний результат і зробити остаточний висновок.

Власне, професор Літтл міг би не морочити собі голову над позначенням фронтальної обстановки. В інституті досить нижчих фахівців-синоптиків. І коли професор узявся за цю роботу сам — мабуть, його змусили до того цілком поважні причини.

Щось непокоїло Літтла, більше того — турбувало. Задумливо кусаючи кінчик олівця і примружуючи короткозорі очі без окулярів, він шепотів сам до себе:

— Так, так… Тисяча двісті… десять… п'ять… Дуже зле!

Навряд чи зрозумів би хтось це бурмотіння. Та коли професор обвів червоним олівцем район півострова Ріо-Айр і намалював там череп із схрещеними кістками — одвічний символ смертельної небезпеки, — навіть невіглас второпав би, що Літтл мав право непокоїтись.

Півострів Ріо-Айр, один з наймальовничіших куточків Монії, був рокований на згин.

Шторм, ураган і злива зруйнують портові споруди, палаци й дачі, знищать сади та ліси. Височенний гірський хребет, що круто спадає до моря, цього разу не захищатиме Ріо-Айр, а виступить проти нього спільником розбурханої стихії: розпочате дощем та ураганом довершать грязьові потоки й кам'яні лавини з гір.

Професор Літтл турбувався не тільки про тих нещасних, які лишаться без притулку, а й про самого себе. Протягом багаторічної сумлінної праці в інституті метеорології він заощадив сяку-таку суму і недавно купив у Ріо-Айр невелику дачу, де сподівався доживати віку. Якщо ця дача загине, Літтл стане таким самісіньким злидарем, яким прийшов у Дайлерстоун двадцять п'ять років тому.

Ще не бушував ураган. Ще мирно плюскотіло море біля підніжжя скелі, до якої приліпилася професорова дача. Циклон ще тільки народжувався і виявляв себе хіба у приємному подиху вітру. Ще десь і колись йому доведеться зіткнутися з тією навалою холодних мас повітря, які сунуть з півночі. І йому, отому майбутньому циклонові, забракне трішки сили, щоб стати переможцем, заспокоїтись і не чинити людям шкоди. Забракне малого. А це спричиниться до жахливого.

Наука й техніка Пірейї вже досягли такого рівня, коли можна якоюсь мірою боротися проти найграндіозніших сил природи. Наполегливою працею професора Літтла та його учнів розроблено вчення про так звані «критичні точки атмосферних процесів», що визначали собою час і місце втручання людини з метою докорінної зміни погоди.

Ось і тепер, одержавши страшний прогноз, професор Літтл насамперед подумав про перспективу порятунку Ріо-Айр.

Звичайно, визначити «критичну точку» в даному разі одна людина не змогла б. Щоб розв'язати кілька десятків тисяч високоступеневих рівнянь з багатьма невідомими, замало цілого життя, а щонайменша помилка може призвести до зовсім хибного висновку. Та для електронно-обчислювальної машини це — якась година праці. На її барабанах пам'яті давним-давно записано спеціальну програму дії, зберігаються й усі дані про майбутній циклон.

Літтл увімкнув апаратуру й витяг із сейфа великий синоптичний планшет з картами. Доки машина поратиметься з обчисленням, треба ще раз перевірити дані, підготовлені за спеціальним замовленням містера Кейз-Ола.

Ще рік тому Літтл дістав завдання скласти якнайдетальніший прогноз погоди на першу половину 16 року Атомної ери. Пізніше діапазон часу звузили, вимагаючи деталізації атмосферної обстановки лише для Континентальної півкулі і тільки на Другий місяць. А тепер Ейр Літтл має вдруге ствердити прогноз, уже давно складений на десять діб — з Першого по Одинадцяте число того ж місяця.

Завдання Літтлові не подобалось. Аналогічну роботу він виконував під час минулої війни, коли Генеральний штаб Монії планував висадку десанту в Континентальній півкулі, щоб створити другий фронт боротьби проти хрестовиків. Тоді не було й натяку на електронно-обчислювальну машину. Ейр Літтл з своїми помічниками кілька тижнів буквально не виходив з інституту і працював так, що часом забував про їжу й сон. Але мета здавалася ясною, величною, від точності прогнозу залежала доля цілого десанту, отже, на думку Літтла, й доля всієї війни проти хижих і лютих загарбників. Нині був мирний час, і такий прогноз наводив на неприємні здогади.

«Чому Кейз-Ола цікавить саме Перша декада місяця?» — занепокоєно питав сам себе Літтл.

З точки зору метеорології цей період не відзначався нічим особливим. Просто антициклон, що зародиться біля південного кінця монійського континенту, просуватиметься на північний схід і набуде характеру сталих силою і напрямком вітрів, які триватимуть майже дві декади.

Перед короткозорими професоровими очима проходив аркуш за аркушем. На кожному з них сині стріли повітряного фронту просувались усе далі й далі. В середині Першої декади Другого місяця вони торкнуться південної берегової лінії Континентальної півкулі, а Дев'ятого числа заляжуть безпосередньо перед столицею Союзу Комуністичних Держав.

Професор сам малював оті значки і з педантизмом літнього вченого намагався не припуститися їхнього відхилення від передбачуваного напрямку ані на товщину волосини. Жирна й довга стріла, що вткнулася у червоне кружальце з назвою столиці СКД, означала тільки сильний вітер.

А Літтлові раптом пригадалось, як сімнадцять років тому на карту Генштабу Монії поруч численних кольорових стрілок, які намічали майбутні атаки літаків, флоту, морських піхотинців, лягла ще одна стрілочка, синя — напрямок вітру. Йому пояснили тоді, що коли хрестовики спробують вдатися до отруйних газів, вони викурять зі своїх позицій самих себе через несприятливий напрям повітряних течій.

Звісно, це був, може, випадковий збіг асоціацій, але в Літтла раптом болісно стислося серце. Вперше за багато років він згодився б помилитись, напророкувати вітер не в той бік і не в той час, як буде насправді. Третя всепірейська війна, безсумнівно, розпочнеться атомним бомбардуванням. Радіоактивні хмари нестимуть страшну загрозу. З цієї точки зору найнесприятливіші обставини для СКД складуться в Першу декаду Другого місяця.

І все ж Літтл був сумлінний вчений, він не пустився б на обман навіть з найкращих міркувань. Професор заспокоїв себе тим, що всі його сумніви — витвір уяви, а потім присунув планшет ближче і з тим самим ображеним виглядом підписав кожну карту.

Електронно-обчислювальна машина все клацала й клацала. Мабуть, завдання було набагато складніше, ніж передбачав Літтл.

Він нетерпляче поглядав на годинника. Сьогодні увечері мала зібратися компанія для гри в бридж. Професор Літтл не палив і не пив, зате час од часу дозволяв собі грати в карти — звичайно, «по маленькій». Його партнери — єпископ Соттау, юрист Майтель та мікробіолог Кнопф — теж не ризикували великими сумами, тому гра була тільки приємною розвагою.

Як і домовлялись, о сорок шостій годині до кабінету професора Літтла зайшов єпископ Соттау. Грали завжди в його заміській резиденції, тому він і заїздив до Літтла, бо це було по дорозі.

Насмішники лихословили, що єпископові Соттау — мужчині з широченними плечима, волячою шиєю і чудовим апетитом — личило б бути різником або власником кафе, в усякому разі, не духовною особою. Певне, вони мали рацію. Однак і в царині служіння господу богові Соттау досяг неабияких успіхів. У цьому немало прислужилися йому гучний соковитий бас та вміння виголошувати запальні проповіді.

— Чадо моє, час додому, час! — Єпископ Соттау залишав свою поважність разом із золотими шатами в притворі кафедрального собору і з'являвся у світ елегантно вдягненим чоловіком, у якому так і вирувала енергія. Ейр Літтл, одноліток Соттау, видавався проти нього жалюгідним дідусем.

— Ну, єретику, що ти тут ще напророкував проти волі божої? — Соттау підійшов до стола й безцеремонно тицьнув пальцем у синоптичну карту. — Признавайся, негіднику, на кого накликав сили небесні? Кого вразять стріли оцих блискавиць?

Це був звичайний тон їхніх розмов. Літтл і Соттау товаришували з дитинства, тому єпископ не мав потреби маніжитись або стримуватися.

Хоч сьогодні у Літтла й не було охоти підтримувати отаку бесіду, все ж він спробував пожартувати:

— Ти маєш нагоду відзначитися, мій любий. Досить тобі проголосити з амвона, що бог прокляв розпутний Ріо-Айр, — і ти заживеш слави пророка. Раджу згадати й точну дату страшного суду: Дванадцятого числа Першого місяця, надвечір.

— Гм… Ріо-Айр… А ти не брешеш, мій любий?

— Ти стурбований?.. А що маю робити я, коли вже відчуваю себе жебраком? Безглузде бажання вибрати наймальовничішу з дач вилізе мені боком — я її втрачу. Пам'ятаєш, просто проти неї є улоговина. Я завжди тривожно поглядав на неї. Правда, досі нічого прикрого не траплялось. Але сьогоднішні обчислення показали, що коли мою халупу не розмете ураган, то обов'язково змиє в море.

— Гм… І моєму палацу дістанеться. Весняна злива позаторік наробила мені шкоди на кілька тисяч дайлерів… І нічим не можна зарадити?

Ейр Літтл знизав плечима. Він перебував у становищі чаклуна без чарівної палички: аби вплинути на погоду, треба зірвати бодай дві-три атомні бомби, а кожна з них коштує мільйони дайлерів.

— Почекай, може, щось путнє скаже мій електронний помічник.

І справді: хвилин за двадцять спалахнула сигнальна лампочка, задзеленькотів дзвоник, а з віконця електронно-обчислювальної машини вислизнула цупка картка з довжелезним рядком цифр і значків.

Професор Літтл вивчав їх, багатозначно гмикаючи, а єпископ нетерпляче допитувався:

— Ну, що? Ну, як?

— Чудово! Неймовірно!.. Одна атомна бомба середньої потужності — і Ріо-Айр врятовано!

— Так в чому ж річ? — гаряче підхопив Соттау. — Досить натякнути Кейз-Олові, і він залюбки дозволить тобі провести такий експеримент. Вартість бомби — це якась частка вартості палаців ясновельможного в Ріо-Айр.

Така перспектива припала до смаку Літтлові. Він давно мріяв перевірити свою теорію, не раз писав доповідні записки на цю тему, але Кейз-Ол був не з тих, що викидають гроші на сумнівні досліди. Зараз обставини склалися дуже сприятливо.

— Справді, мій любий. Але таке питання зразу не розв'яжеш. І наш сьогоднішній бридж лясне.

— Та чорт з ним, — прости, господи, що вирвалось. Діло — насамперед.

Ще і ще обчислював і розраховував професор Ейр Літтл, креслив схеми та графіки, проводив лінії повітряних фронтів на карті. В ці хвилини він справді нагадував полководця і потай пишався з того, що може, нарешті, протиставити силам небесним сили звичайні, земні — міць і розум людини.

Та ось він насупився, гмикнув роздратовано. Єпископ Соттау, що, сидячи у фотелі, знічев'я гортав ілюстрований журнал, враз насторожився:

— Ну, громовержцю, що там?

— Нічого не вийде, — Літтл роздратовано шпурнув олівець і почухав потилицю. — Все правильно. Все було б гаразд, якби одному із наших предків не заманулося поселитись у долині ріки Атаски. Ось глянь сюди… — Професор простяг карту єпископові. — Бомбу можна зірвати отут, у пустелі, і вибух нікому не завдасть лиха. Ріо-Айр буде врятований. Але те, що чекало на нього, спіткає Сан-Клей… Ти не бував там? Це містечко, що має понад сорок тисяч мешканців. Будинки — переважно дерев'яні. Ураган розкидає їх, а злива знесе в Атаску рештки… Ні, я не можу заради порятунку одних прирікати на знищення інших!

— Гм… З точки зору людяності — цілком правильно. Але ж свого жалюгідного майна теж шкода… То коли, кажеш, почнеться отой страшний суд для Ріо-Айр?

— Післязавтра увечері. Завтра вранці я повідомлю місцеву владу. Слід підготувати евакуацію заздалегідь.

— Прошу тебе, не поспішай, — похопився Соттау. — Може, вдасться щось вигадати. Чи немає, наприклад, ще однієї практичної точки?

— Критичної, — машинально поправив професор Літтл. — Таких точок скільки завгодно. Але коли в запропонованому місці треба зірвати одну атомну бомбу, то в інших — десятки й сотні. На це ніхто не піде.

На цьому розмова й урвалась. Звичайно, ні про який бридж уже не могло бути й мови. Єпископ Соттау поїхав у один бік, а Літтл — в інший.

Сумно, тяжко було професорові того вечора. Наближалася старість, а він до неї так і не встиг підготуватися. Дітей у нього не було; свавільна й пожадлива дружина, переконавшись, що професорський диплом хоч і дає таку-сяку славу, та приносить мало дайлерів, утекла до якогось бізнесмена, а пізніше загубився її й слід. Особнячок, який придбав собі Ейр Літтл, був його омріяною тихою гаванню, де можна було б дожити віку, як сам хочеш.

Якби лихо впало несподівано, воно, мабуть, сприйнялося б легше. Але ж був засіб уникнути його — засіб, до якого професор Ейр Літтл аж ніяк не міг вдатися.

Він народився й зріс у родині, всі члени якої працювали не покладаючи рук, цінували кожну монету й шанували набутки — як свої, так і чужі. Вкрасти чи пограбувати когось було для Ейра Літтла чи не страшнішим, ніж бути обікраденим і пограбованим. Його мало цікавили соціальні проблеми, він не замислювався, яким чином та чи інша людина придбала собі майно. Але коли воно вже було, відібрати його — отже вчинити найбільший у світі злочин. З цих міркувань Ейр Літтл виступав проти комуністів і з цих же міркувань і думки не припускав про рятування кількох сотень палаців, дач та свого будиночка ціною зруйнування десятка тисяч будинків містечка Сан-Клей.

Проте недарма кажуть, що бідняки не так боляче сприймають втрату всього майна, як багачі — втрату дрібнички. Доки Ейр Літтл дійшов до своєї квартири, він встиг переконати самого себе, що лиха все одно не уникнеш, а тому не варто й нерви псувати. Що буде, те й буде. На здоров'я скаржитись поки що не доводиться, а згодом, може, перепаде якась там пенсія. А багатство… Та цур йому пек, отому багатству! Голим народився на світ, голим і в землю підеш!


Ні, єпископ Соттау не хотів розлучатися з палацом задарма. Як справжній монієць, він не давав наплювати собі в кашу, навіть коли йшлося про сили небесні. Слід сказати прямо: єпископ не брехав, посилаючись на свою релігійність. Бог для нього існував насправді. Однак, вихований у вік руйнівного матеріалізму, Соттау сприймав бога як щось абстрактне, схоже на дорожні знаки автострад Монії. «Не перевищуй швидкості!» — от і все. Бог — всевидющий, як поліція, — карає за порушення правил. А в межах дозволеного — ти сам собі хазяїн, і йому начхати на тебе — так самісінько, як начхати поліцаєві, чи їдеш ти своєю машиною, чи стоїш на місці.

Єпископ розсудив просто: якщо надто сумлінний стариган не хоче сам подбати про своє майно — отже, йому слід допомогти! Експериментальні вибухи в Монії бувають так часто, що використання за полігон тієї далекої від Ріо-Айр пустелі, на яку вказав Літтл, нікого не здивує. Правда, Сан-Клей загине, але, далебі, всі будинки там застраховані, та й вартість їх незначна.

Ще якийсь час єпископ міркував, чи не перевищує цей план дозволеного богом, а потім, переконавшись, що ні, вирушив до того, хто добре знався на таких справах.

Генерал Крайн — головний консультант Генерального штабу Монії — міг робити бізнес. Правда, він встрявав до справ дуже рідко, зате влучно. А цього вечора генерал показав себе просто блискучим стратегом. Полохливий план єпископа після невеличкої деталізації перетворився на задум грандіозної афери. Хай собі Літтл зчиняє аларм, і якомога раніше. Власники дач та палаців, безперечно, в першу мить кинуться спродувати їх, щоб уникнути краху. Якщо поставити справу тонко, вміло, притягти для її виконання підставних осіб — можна буде скупити ласенькі шматочки за безцінь!

В ті хвилини, коли професор Ейр Літтл, востаннє зітхнувши, вмостився спати, в його кабінеті черговий метеоролог на офіційну вимогу вищого військового начальника зняв копії обрахунків електронно-обчислювальної машини і передав спеціальному кур'єрові.

А далі все пішло як по-писаному. Короткий наказ — і з бомбосховища науково-дослідного центру повітряного флоту Монії вивезено бомбу номер такий-то. Її почепили до бомбардувальника серії такої-то. Така-то частина вилетіла спеціальними вертольотами в район пустелі, дуже далекої від Ріо-Айр, прочесала її, щоб не зазнав лиха якийсь із цивільних, а о тридцять другій годині п'ятнадцять хвилин — саме коли агенти генерала Крайна та єпископа Соттау вже почали оформляти дуже вигідні закупочні контракти, а біднота ганялася за кожною машиною, щоб якнайшвидше вивезти сім'ю та майно з рокованого півострова, — атомна бомба була зірвана.

Рівно через добу — тоді, коли за розрахунком професора Літтла циклон уже мав сунути на Ріо-Айр, — Фредді Крайн відшукав свою наречену і зі стриманою гордістю показав документ на право володіння «халупчиною» з ста кімнат на самісінькому березі моря.

З незмінно доброзичливою, трохи скептичною посмішкою Фредді розповів про спекуляцію свого батька. В такій операції він не бачив нічого злочинного. Що ж — звичайна біржова гра, в ній ризикують обидві сторони, а виграє одна. Деталей цієї гри Фредді не знав, тому щиросердо послався на прогноз професора Літтла, який нібито виявився хибним після грунтовної перевірки синоптиків повітряного флоту Монії.

Фредді сподівався на радість нареченої. Адже вона так часто мріяла про дачу в Ріо-Айр!..

Але сумна, мовчазна Тессі сприйняла цю звістку байдужісінько і лише перепитала:

— Професор Ейр Літтл, з інституту метеорології?

— Так, — дещо здивовано ствердив Фредді.

Звідки йому було знати, що Тессі вмить пригадала підстаркуватого мужчину, якого вона спочатку хотіла назвати слимаком за прагнення сховатись від усього й усіх у самому собі, а потім назвала ЛЮДИНОЮ!.. І звідки Фредді міг знати, що він, сам того не бажаючи, підказав нареченій ім'я того, хто був їй зараз найпотрібніший у світі?

Розділ VI Боротьба почалася

Повідомлення про смерть професора Лайн-Еу прийшло із запізненням на добу.

Тессі не пам'ятала, як саме і за скільки часу домчала до Дайлерстоуна. Від отих кількох годин шаленого льоту автомашини лишилось враження чогось тривожного, нескінченного, сповненого полохливої надії, що трапилося непорозуміння, яке обов'язково розвіється, якщо приїхати вчасно.

Але вона не поспіла. Їй навіть не пощастило глянути востаннє на людину, яка була її вчителем, порадником і натхненником. Красива срібна урна на чорному мармуровому постаменті — от і все, що зосталося від любого дідуся Лайн-Еу, від його рідкісного, дерзновенного таланту, від його мрій та прагнень.

Великий зал у жалобі. Стримане ридання оркестру. Нескінченний потік людей, що прийшли віддати останню шану знаменитому лікареві. Чітко надрукований офіційний бюлетень анатомічного розтину з висновком: «Крововилив у мозок».

Усе свідчить, що професор Лайн-Еу помер. Але Тессі не хоче вірити цьому. Вона знає: професора Лайн-Еу ВБИТО!.. Бреше офіційний бюлетень, підписаний незнайомими, чужими лікарями. Бреше гостроноса покоївка професора. Його вбили! Отже, «Братство» не пішло проти війни.

Ще суне й суне людський потік. Ще бринять в залі скорботні мелодії оркестру. А вже до Тессі Торн підходить шанобливий нотар з урядовцями. Згідно з заповітом, складеним кілька років тому, названа онука професора Лайн-Еу одержує все його майно.

Смаковито, урочисто читає нотар духівницю, перелічує те, що припадає і припадатиме спадкоємиці в майбутньому, потім веде Тессі через весь особняк, щоб показати спадщину. Тессі покірно йде слідом, хоч для неї ця процедура непотрібна й образлива. Ніякий капітал не заступить їй щирого й людяного дідуся Лайн-Еу, а те найважливіше, що він мусив лишити, в заповіт не записано.

Будинок без професора став мертвим. Спорожніла й невеличка домашня лабораторія на горішньому поверсі, де були вперше здійснені найдерзновенніші в історії медицини досліди. Біля цього ось столу з магнітофона зовсім недавно звучали повні страшної байдужості слова про майбутню війну. Звідси дідусь Лайн-Еу послав Тессі додому, щоб вона вціліла і стала «матір'ю» для інженера Айта… А тепер навіть клітки з віварія винесено, і в порожньому лункому приміщенні пахне вапном, ефіром та димом чужих дешевих сигар.

І в бібліотеці, і в кабінеті Лайн-Еу все догори ногами поперевертано. Хтось щось шукав — похапцем, настирливо. Тессі знає, що саме. Вона вдає, ніби нічого не сталося. «Братство» — всюдисуще. Його агентами можуть бути і цей шанобливий нотар, і оті пихаті урядовці магістрату. Хай бачать, що пригнічена горем спадкоємиця не цікавиться нічим.

Аж надвечір, коли скінчився похорон і будинок спорожнів, Тессі наважилася піти до кабінету вдруге.

За її відсутності там учинили справжній погром. «Братство» вже й не маскувало слідів обшуку: меблі були зсунуті з місць, стіни й підлога — покопирсані, книжки й рукописи порозкидані. Але годинник стояв на місці — великий, пригвинчений до стола старовинний годинник на масивній підставці.

Давно-давно, ще коли Тессі була малям, Лайн-Еу показав їй дивний фокус: натис на крильця богині часу, потяг за стрілку, що нею фігурка водила по циферблату годинника, — і вмить розкрилася підставка, випурхнула звідти пташка. Декаду тому Лайн-Еу натякнув, що в разі небезпеки сховає найважливіші документи до пташки.

Моторошно було Тессі, страшно. Погром у кабінеті віщував лихо. «Братство» не знайшло того, чого шукало. Цілком зрозуміло — за спадкоємицею стежитимуть, навіть коли на неї не падатиме підозра. Може, й зараз у якусь потаємну шпарину поглядає пильне око. І все ж зволікати не можна. Схованка ненадійна, і її не виявили досі випадково.

Тессі підійшла ближче. Непомітним рухом натисла на крильця фігурки, смикнула за стрілку. Тихо розкрилася підставка, і на стіл, разом зі схованими у тайнику паперами, слизнула невеличка радіостанція.

Тремтячими руками Тессі згребла все це в сумочку, зачинила схованку й кинулася додому. Тільки там, позамикавши усі двері та зазирнувши у кожен куток, вона трохи заспокоїлась і заходилася розбирати принесене.

Документи й листи Ріттера Лайна… Формули й опис, як виготовляти препарати Ц та КМ… Фотознімки й щоденники спостережень. Не те, не те!.. Стривай, а що там, під кришкою радіостанції?

Папірець, що опинився в руках Тессі, розкрив усе з суворою правдивістю.

«Мій любий, — писав професор. — Прощай! Ти був правий: «Братство» пішло проти. Більшість святих отців голосували за війну. Мені не сказано ані слова, але це вже й є смертний вирок. Ти такий старий, як і я, однак боротьбу доведеться провадити далі тобі. Дві копії «коліщаток» знайдеш у схованці під четвертим томом енциклопедії Бріггса, а ще дві — під дахом у північному розі горища. Будь обережний! Обов'язково виклич «сина» і попередь його про велику небезпеку. Мої позивні — «батько». Радіостанцію не підслухають, однак зайве говорити не варто. «Син» слухає щодня з…»

Написана хапливим, нерозбірливим почерком записка на цьому уривалася. Мабуть, Лайн-Еу писав її в останні секунди свого життя. «Старий» і «мій любий» — це для маскування. Лист адресовано їй.

— Прощай… Прощай, дідусю Лайн-Еу… — прошепотіла Тессі. — Я виконаю твій заповіт…

Лайн-Еу не докінчив свого останнього листа. Ніхто не міг би підказати Тессі, о котрій із ста годин доби «син» чекатиме на виклик «батька». Та, мабуть, професор мав вибрати якесь кругле число.

Дівчина розкрила радіостанцію, безпорадно покрутила її в руках. Апарат здавався іграшковим несправжнім. Добре, що під кнопками виднілися чіткі написи: «Передавач», «Приймач», «Ввімкнено», «Вимкнено», бо інакше вона й не второпала б, що до чого.

Сяк-так Тессі ввімкнула його, притулила до вуха мініатюрний навушник. Одразу долинув тихий дзвін, безперервний шерех. Але не чути було ні музики, ні людської мови. Це збентежило дівчину, і вона мобілізувала всі свої невеликі знання радіотехніки, аби хоч пересвідчитись, що апарат не зіпсувався від невмілого поводження.

Начеб усе правильно. Штепселів мікрофона й навушника не переплутаєш. Червона контрольна лампочка горить і реагує на кожен промовлений звук. Отже, все гаразд.

Рівно о сімдесят п'ятій годині Тессі скочила в ліжко, нап'яла халабудою на себе перину й зашепотіла уривчастим від хвилювання голосом:

— «Сину»!.. «Сину»!.. «Батько» загинув… Я — «мати»… Ввімкнись хоч на мить, дай знати, що ти чуєш… «Сину», тобі загрожує велика небезпека…

Вона повторювала й повторювала цей заклик. Чекала. Знову вмикала передавач… Ні, мовчить ефір. Не відгукується «син». Може, чує, але не визнає самозваної «матері». А може, спить, не знаючи, що дідусь Лайн-Еу загинув, не підозрюючи, що насувається лихо.

І ось, нарешті, в апараті почувся непевний звук — щось схоже на дзенькіт. Звук пролунав ще раз, потім ще і ще… Тессі одвела навушник. Ні, це просто дзвонить телефон.

Вона схопилась.

— Так… Слухаю… Що?!

Лауна, покоївка професора Лайн-Еу, кричала щось про пожежу.

Тессі вмить збагнула все. Не знайшовши котушок із записом Наради, «Братство» вирішило для певності спалити будинок професора Лайн-Еу.

Натягши на себе що було напохваті, Тессі вибігла на вулицю, перехопила перше ж таксі. Але коли під'їхала, то збагнула, що врятувати не пощастить нічого.

Мовчки дивилася Тессі на палаючий будинок. Їй не було шкода його, хоч там загинули рукописи, які Тессі не встигла забрати, чудесна бібліотека. Шкода, що пропали «коліщатка». Однак тепер уже «Братство» одв'язне, і можна буде робити свою справу з меншою небезпекою. А лабораторія… Гай-гай, чи не все одно, коли вона згорить — зараз чи через якийсь час, коли вибухне війна?!

Навіть не дочекавшись кінця, Тессі поїхала додому. Там її спіткала ще одна прикра несподіванка: в квартирі хтось побував. Добре, що вона, поспішаючи, все-таки захопила з собою і радіостанцію, і пакет з паперами Лайн-Еу. Мабуть, усе було заплановано наперед, і дзвінок гостроносої Лауни став за сигнал агентам «Братства» приготуватися до обшуку квартири Тессі Торн.

«Ось і почалася боротьба, — думала дівчина. — І це — тільки перші кроки».

На мить їй стало моторошно. Згадала бідолашну жінку з Комітету Захисту Миру, нахабу-поліцая, п'яну перелякану компанію в кафе «Розбите серце»… «Пустунко Тессі», чи хоч уявляєш ти, на що зважилась? Чи витримаєш?

Вона пересмикнула плечима, мерзлякувато загорнулась у ковдру. Можна знести все-все… якби поруч був Айт.

Тепер, коли Тессі раптом одержала «сина», те підсвідоме, може, й справді материнське почуття, яке прокинулось у ній біля ліжка сплячого Айта, повернулося до неї, набрало нової сили. І дивна річ, коли раніше ім'я його насамперед пов'язувалося з чорними очима, м'якими кучерями, міцними мускулястими руками, то тепер уява старанно обминала образ. Не хотілося згадувати про неприродне перетворення любого юнака на огидного дідугана; з побіжної фрази професора Лайн-Еу про можливість повернути пацієнтові втрачену молодість народилося несміливе сподівання, і дівчина боялась розвіяти його, заздалегідь уявляючи коханого таким, яким він буде. Так, тієї ночі Тессі вперше назвала Айта своїм коханим.

Збігала година за годиною. Дев'яноста. Дев'яносто п'ята. Сота — нульова.

Звідки Тессі могла знати, що Айт чекав виклику о дев'яносто дев'ятій?

Спочатку вона вмикалася через п'ять годин. Другої доби — через три. Потім через дві.

Неспокій закрадався в серце. А може, Айта вже вбили?.. А може, зіпсувався передавач?

Можна було б звернутися до Фредді: якби навіть радіостанція була розтрощена дощенту, він зумів би її відновити. Що-що, а інженер з нього таки непоганий. Але довірити йому таємницю…

І ось, коли Тессі вже не знала, на що зважитись, з'явився Фредді з документами на «халупчину» в Ріо-Айр.

Тессі майже не слухала його. Побутові дрібниці зараз цікавили її так мало, що вона, певне, з такою самою байдужістю прореагувала б на повідомлення про виграш у «Лотереї мільйонерів». Але коли прозвучало ім'я Ейра Літтла, Тессі стрепенулася. «Він! Тільки він може допомогти налагодити приймач; тільки він знайде засіб поширити переказ запису Наради «наймудріших»!»

Спровадивши Фредді, Тессі одразу ж сіла в «Ластівку» і помчала до інституту метеорології.

А професор Ейр Літтл і не сподівався на такий візит; не знав, що та, яка їде по порятунок до нього, стане йому рятівницею.

Він сидів за столом у своєму кабінеті й, охопивши голову руками, з жахом дивився на цупкий аркуш паперу, змережаний цифрами та значками. Сухі й лаконічні, вони звучали як жорстокий присуд, перекреслювали всю працю вченого.

Прогноз, як виявилося, був помилковий, паніка в Ріо-Айр — безпідставною. Циклон обрав собі інший шлях — долину ріки Атаски, — ніби й справді була зірвана атомна бомба в обчисленій «критичній точці». У вузькій розколині поміж гір, перед містечком Сан-Клей, могутній потік повітря зіткнеться з не менш стрімким ураганом, об'єднається з ним і почне свій жорстокий тріумфальний похід уздовж долини. Щойно одержане зведення ствердило цю загрозу остаточно.

Професор виразно уявляв, що буде завтра. Солідні газети стримано повідомлять про несподівану помилку інституту метеорології, підрахують збитки мешканців містечка Сан-Клей та домовласників Ріо-Айр. Сюди, в інститут, посунуть газетярі. Увечері якась із бульварних газеток ляпне, що професор Літтл, підкуплений нечесними бізнесменами, склав хибний прогноз навмисне, аби зчинити паніку. І марні будуть тоді спростовання. Якщо Літтла не розтерзають юрби потерпілих, то вчені відсахнуться від нього обов'язково.

Циклон мав наскочити на Ріо-Айр з такою ж закономірністю, з якою, скоряючись силі всесвітнього тяжіння, падає додолу перша-ліпша річ. І якщо прогноз не справдився — це значить, що треба перекреслити все вчення професора Літтла про «критичні точки», всі його мрії про можливість керувати погодою.

На старості літ, один-однісінький, Ейр Літтл раптом відчув себе жалюгідним і безпорадним. Від першого ж натиску бурі розвалилась споруда, яку він будував ціле життя. Починати все спочатку — пізно. Перелупати публічні обра́зи і, ще страшніше, хихикання своїх ворогів — несила. Отже, доведеться поставити крапку в кінці власної біографії. Хто збанкрутував у похилому віці, той вже не має права на життя.

І ось у ті хвилини, коли Ейр Літтл вирішував, яким саме способом вкоротити собі віку, несподівано з'явилася Тессі Торн.

Старий відразу впізнав її. А, щаслива наречена, яка обрала його за об'єкт свого ясновидіння! Любе дівчатко, якби твій дар допоміг прочитати, що коїться в душі професора Літтла — ти б собі пішла геть веселитись і танцювати. Ще далеко-далеко твої сумні години, ще не скоро дізнаєшся ти, що таке старість з журбою та гризотою. Тож іди собі, не заважай людині розрахуватися з життям, з усім, що вона лишає на білому світі!

Так думав потай професор Літтл. Він був з Тессі підкреслено ввічливий, і вона відчула, що старий їй не радий. Тессі, збентежена цим, не могла сказати прямо, чого прийшла, і, як оті ненависні їй світські цокотухи, багато говорила, соромлячись того, але не могла себе урвати, бо пауза була б ще страшніша — довелося б розпрощатися й піти.

Аби розмова не припинилась, Тессі похвалилася і придбанням генерала Крайна, дещо скоротивши, переказала й розповідь Фредді про хибний прогноз. Вона оповідала з лукавою посмішкою, заздалегідь вибачаючи Літтлові — хто ж бо не знає, що прогнози завжди треба читати навпаки?! Але професор враз насторожився:

— Кажете, хибний прогноз?.. І помилку відшукали синоптики повітряного флоту?

Розгублено кліпаючи короткозорими очима, він тер пальцями лоба так, ніби хотів розвіяти якийсь сумнів.

— Міс Тессі, ви мене дуже здивували… Синоптики повітряного флоту ніколи не зможуть відшукати помилки в обчисленнях нашого інституту, бо… бо… — Професор затнувся, майже з жахом глянув на гостю. — Стривайте, я, здається, починаю розуміти… Так… так… Пробачте, я мушу залишити вас на хвилинку.

Він бігцем кинувся з кабінету, а коли повернувся — на нього страшно було глянути.

— Атомна бомба… — прошепотів він з одчаєм. — Вони зняли копію моїх розрахунків і зірвали атомну бомбу в критичній точці. Міс Тессі, я розповів про можливість врятувати Ріо-Айр тільки одній людині, своєму другові дитинства… Як це гидко! Як жахливо!

Тессі нічого не розуміла. Вона чула одне — атомна бомба. Витвір рідних і близьких їй людей знову загрожував комусь страхіттям, бо інакше Ейр Літтл не реагував би на звістку так болісно.

— Пане професоре, поясніть, благаю, в чому справа?.. Хай навіть атомна бомба, але ж вона врятувала Ріо-Айр?

— Врятувала? — Він подивився на неї здивовано й обурено. — Вона врятувала півтори сотні палаців, сотні дві дач — в тому числі й мою. Зате містечко Сан-Клей буде знищене вщент! А там — сорок тисяч мешканців. Ви розумієте — сорок тисяч!.. Через три години на Сан-Клей впаде такий шквал, якого Монія ще не знала.

Тепер Тессі вже зрозуміла.

— Професоре, але ж три години! За цей час можна вивезти усіх!

— Можна? — криво посміхнувся Літтл. — Годину тому, коли я одержав беззаперечний прогноз майбутнього лиха, я звернувся до шефа з проханням попередити мешканців містечка Сан-Клей. Мені було відмовлено, бо це, бач, розбігається з попереднім прогнозом. П'ять хвилин тому я благав, переконував і, нарешті, добився того, що сигнал лиха був посланий службовими лініями зв'язку. Але це вже ні до чого. Туди мали б негайно вилетіти вертольоти, бо навіть всюдиходи навряд чи прорвуться крізь кам'яні ворота в долині ріки Атаски, коли вітер з моря пожене воду проти течії.

— Ви казали про вертольоти?

— Так, казав. Дещо буде зроблено. Але це не зарадить. Даруйте, міс Тессі, я змушений туди виїхати. Дорога кожна хвилина. Може, вдасться щось організувати на місці.

— Скільки їзди до Сан-Клея?

— Дві години автомобілем.

— Отже, півтори… Ну, що ж, професоре, запрошую вас бути моїм пасажиром. Я саме збиралась поїхати в ті місця. Запевняю, ми не спізнимось.

Тільки на мить завагався Ейр Літтл, а потім кивнув головою. Справді, на своєму старезному драндулеті він плівся б до Сан-Клея кілька годин; добиратись до аеродрому, щоб узяти вертоліт, — ще довше.

За десять хвилин на автостраду ПР-5, тобто на п'ятий радіус південних магістралей Дайлерстоуна, вилетіла рожева спортивна машина. Переходячи з доріжки на доріжку, вона посувалася щораз ближче до лівої брівки, над якою висів знак «100–250». Тут дозволялось їхати на будь-якій швидкості.

Рожева машина легко випереджала всі інші. Звісно, дванадцятициліндрові сигароподібні велетні «бойси» могли б розвинути ще більшу швидкість, але на це ніхто не зважувався. Досить випадкової заглибини або навіть камінця на рівній поверхні автостради — і машина полетить шкереберть, умить перетвориться на купу палаючого металу.

Зухвало висвистував вітер. Він грайливо куйовдив коротко стрижене каштанове волосся Тессі, турчав їй у вуха, ніби запрошуючи знову заспівати бадьорої пісні молодості. Але дівчина мовчала. Міцно стисши губи, вона пильно дивилася вперед — туди, де на обрії вже темніла погрозлива смужка.

А стрілка спідометра все повзла й повзла вгору. Дійшла до 250. Зупинилась.

Це складало максимум, на який здатна була рожева красуня «Ластівка».

Розділ VII В одному строю

Надвечір Дванадцятого дня Першого місяця 16 року Атомної ери автострадою ПР-5 на Дайлерстоун неквапно сунув рефрижератор з написом на бортах: «Містер Плайв-Ау — фрукти».

Це був гігант серед машин. Кожне з його численних коліс було заввишки з людину; атомний двигун, схований у грубезній скрині з суцільного бетону, цілком вільно рухав би корабель, а на дахові фургона вмістився б чималий танцювальний майданчик.

Може, саме завдяки таким властивостям машини її шофер — широкоплечий юнак з білявим розпатланим чубом — цілком байдуже позирав на страшну хмару, яка повзла з правого боку навперейми автостраді. Всіляка дрібнота — спортивні, легкові, автобуси, ваговози — збільшували швидкість і рвалися вперед. Юнак зневажливо махав услід їм рукою і кричав:

— Натискай, хлопче, натискай!.. Та гляди, скати не загуби! — Аж тепер він святкував перемогу над водіями, які завжди глузували з повільності рефрижератора.

Але чим ближче насувалась хмара, тим серйознішим ставав юнак. Нарешті він штовхнув напарника, що дрімав поруч на широкому сидінні.

— Тедді, поглянь, яке лихо суне!

Той підвів голову, протер очі. Подивився на чорну погрозливу запону.

— Погано, Люстіг. Нарубає дров.

Ще яскраво сяяли обидва Сонця, і над автострадою повітря було чисте й спокійне. Але все різкішала грань світла і темряви на сході. Те, що нависало над морем, не годилося б навіть назвати хмарою. Чорна, як сажа, стіна здіймалася вертикально вгору, скільки сягало око. Вгорі над нею в шаленому танці кружляли звихрені сиві пасма, внизу ткали нескінченний химерний візерунок сині блискавиці. Котився звідти глухий, безперервний грім, чутний навіть крізь гуготіння турбін рефрижератора.

— М-да, навряд чи встигнемо… — Люстіг натис на педаль дужче і раптом загальмував. З полотна дороги протилежного напрямку в цей бік звернула рожева спортивна машина і зупинилася перед рефрижератором, загородивши йому шлях.

— Ну, куди тебе чорти… — Люстіг вже хотів викласти весь свій чималий запас лайок, але не докінчив і першої. З-за керма спортивної машини вискочила дівчина-красуня і попрямувала до нього.

— Завертай! Ну!.. Швидко!

— Постривай, дівчинко! — Люстіг гостинно розчинив дверцята. — Лізь сюди та поясни, що трапилось.

— Потім. Ніколи.

— Ну, то й мені ніколи! — Люстіг демонстративно зачинив дверцята і ввімкнув турбіни. Рефрижератор, обминаючи перепону, поповз ліворуч.

— Стій, кажу тобі! — Тессі вибігла наперед і витягла маленький пістолет. — Стій, бо стрілятиму!

Шофер посміхнувся. З таким пістолетом небезпечно навіть проти кішки виступати, а бач, вимагає, погрожує.

— Здаюсь! — він зупинив машину, виліз і підняв руки. — Тільки, дівчинко, кажи, чого тобі треба. Бо втечу до кабіни й замкнусь. Ти не думай, що це рефрижератор. Це — новітній атомохід. У нас навіть кулемети є!

Він одверто глузував і позирав на неї з цікавістю. Тессі дратував і цей сміх, і погляд, але обурюватись не було часу.

Сяк-так, похапцем вона пояснила білявому шоферові, що слід загородити дорогу, аби всі машини звертали на Сан-Клей. Професор Літтл — отой дідусь — визначив, що ураган розмете, а річка Атаска затопить усе містечко. Треба рятувати людей. Попутні машини зможуть вивезти багатьох.

— М-да… Складна справа! — почухав потилицю шофер. — Тедді, ти чуєш?

Його напарник чув. Він зосереджено хитнув головою, щось обмірковуючи.

— Дівчинко, а ти не брешеш часом? Якось не віриться. Ну, невже ото…

— Я брешу? — Тессі глянула на нього нищівно. — Можеш їхати далі. Знайдемо інших — таких, що повірять. Прощавай, лицарю повільної ходи!

— Ну, чого ж так зразу. — Люстіг ображено знизав плечима. — Коли треба — значить, зробимо. Не заперечуєш, Тедді?

Доки тривала їхня розмова, за рефрижератором став цілий хвіст автомашин. Шофери бігли сюди, аби дізнатися, що трапилось.

— Назад, назад! — закричала до них Тессі. — Їхати далі не можна.

— Одне слово, пошкоджено міст через Атаску! — підпрягся білявий Люстіг. — Гайда, хлопці, через Сан-Клей.

— Дякую! — шепнула Тессі і потисла йому руку. — Я зараз організую вантаження людей, а ти тут пильнуй. Гляди ж, не пропускай нікого!

Вона сіла у свою машину і подалась назад, очоливши колону, а Люстіг посміхнувся і хитнув головою до товариша:

— Отака! Чи бачив?

— Бачив! — відповів той. — Оце організатор — не те, що ти, базікало нещасний! Тобі б у неї повчитися!

— Я в цю мить якраз подумав про це. І про всяк випадок запам'ятав номер. Вона з Дайлерстоуна. Коли дозволите розпочати навчання?

— Досить базікати, Люстіг. Завертай-но краще назад, та станемо біля повороту на Сан-Клей. Тоді вже й справді всі машини їхатимуть туди.

Через кілька хвилин рефрижератор заступив автостраду. Поліцаєві дорожного нагляду, який примчав, щоб ліквідувати пробку, Люстіг довів, що діє з наказу міфічної комісії Сенату, яка нібито щойно поїхала до містечка.

Поліцай відразу ж виставив знак «об'їзд». Усе пішло так, як того хотіла струнка шатенка.

Машина за машиною бігли на Сан-Клей — спочатку дерлись на гору, потім спускалися в улоговину і, нарешті, зникали в ущелині, звідки виривалася бурхлива Атаска. І услід за ними в напрямку санклейської долини повільно сунула чорна запона. Вона вже затягла півнеба, а не посвітлішала й трохи. Тільки стали яскравіші блискавиці, та грім уже не гуркотів, а трахкав різко й оглушливо.

— Страшна буде ніч! — стривожено сказав Люстіг — І боюсь, як би оту дівчинку ураган не застукав десь в ущелині. Скине в прірву.

— Та не повинно б…

Обидва занепокоєно дивилися на гірський хребет, який закривав санклейську долину. У монолітному масиві виднілася глибока розколина, немов слід од удару велетенської сокири. Там ще панувало світло…

— Їде, — стримано сказав Тедді.

І справді: з ущелини, назустріч колоні машин, вискочила рожева цятка, осяяна останніми променями Сонць. Навіть з цієї відстані видно було, що машина мчить з шаленою швидкістю.

— Хвацько їздить бісова дівчина! — захоплено сказав Люстіг. — Дивуюсь, як отой старий сич узяв її за шофера…

Люстіг не спускав очей з рожевої машини. Вона вже піднялась на горб, коли раптом ушкварив такий дощ, що аж темно стало. І одночасно на землю посипалися вогненні стріли.

За кілька хвилин рожева машина зупинилась біля рефрижератора. В її відкритому кузові було повно води.

— Ну, дівчинко, поїхали? — крикнув Люстіг з кабіни. — Лізь сюди, а твою крихітку візьмемо на буксир.

— Стривай, друже… Їхати треба… але в Сан-Клей. Там зчинилася жахлива паніка. Твоя машина врятує багатьох.

Періщив такий дощ, що за крок не було видно нічого. Волосся дівчини, яке запам'яталося Люстігові у вигляді пишної хлоп'ячої зачіски, тепер облипло, звисало некрасивими пасмами. Та й сама вона, мокра до рубця, втратила вираз неприступності й зверхності, почала скидатись на худорлявого підлітка, який злякався і змерз, але не хоче показувати цього.

— Ти розумієш, друже, треба!

Він і сам бачив: справді треба. Але затримка в дорозі позбавить обох шоферів роботи. Ніжні тропічні фрукти доставляють у Дайлерстоун за точним розкладом. Компанії містера Плайв-Ау начхати на всякі стихійні лиха — вона платить неустойку, коли спізниться з постачанням.

— Мою машину кинемо тут. Вона тільки заважатиме.

— Гаразд, — кивнув Люстіг. — Поїхали.

Рожеву «Ластівку» хутенько загнали на територію бензостанції, а важенний рефрижератор тим часом незграбно розвернувся на санклейське шосе.

Спочатку їхали мовчки, тільки обмінялись короткими: «Люстіг» — «Тессі» — «Тедді». Потім Люстіг поцікавився, яким чином професор зумів передбачити катастрофу та чому похопились так пізно.

Дівчина розповіла, як сама знала, і про електронно-обчислювальну машину, і про «критичні точки». Коли вона згадала про атомну бомбу, підступно зірвану на півострові Койтерс, її супутники чудно перезирнулись. А незабаром розмова урвалася. За лясканням грому та шаленим завиванням вітру не стало чути слів.

Припавши обличчям до вітрового скла, Тессі до болю в очах вдивлялась у сиву смугасту імлу і кидала короткі слова команди. Саме отут, перед Сан-Клеєм, стояли поодинокі будиночки, куди вона не встигла заїхати, щоб попередити мешканців про небезпеку.

Дівчина так уважно стежила, щоб не пропустити першого будинку, що й не помітила, як збоку, з-за дощової запони, з'явилося щось страхолюдне, чорне та впало на рефрижератор.

Почувся глухий удар, і машина здригнулась. Пролунав такий зойк, що його було чути навіть крізь гуркіт грому.

— Гальмуй! — Тессі рвонулася до дверцят, відчинила їх. По обличчю їй боляче хльоснули гілки.

На рефрижератор, гнане ураганом, дерлося, як величезний спрут, викручене з корінням дерево. На ньому висіли люди, а під ним, за крок від машини, борсався у чорториї той, чий зойк, мабуть, розітнувся щойно.

Ця картина промайнула при світлі блискавки і врізалась в уяву дівчині страшним миттєвим знімком. Простягши вперед руку з розчепіреними пальцями, потопаючий у нелюдському зусиллі рвався до рятівної кабіни. Рот йому був широко розкритий. У вирячених очах застиг невимовний жах. На худій шиї вузлувато випнулась вена.

Тессі впала на підніжку, сама ледве тримаючись, потяглась до тонучого…

Але дерево враз окрутнулось, ковзнуло корінням з машини та й накрило того, хто вже був близько до порятунку. Те саме спіткало б і Тессі, якби Люстіг не встиг підхопити її.

Лихо застукало більшість мешканців Сан-Клея несподівано. Страшним був перший натиск урагану, який розметав сотні будинків та повивертав з корінням безліч дерев. Ще страшнішим здавався наступ громовиць. Але найнебезпечнішою була вода. Шалений вітер перепинив Атаску в ущелині перед гирлом, погнав її назад. Кам'янисті узгір'я спрямовували потоки в долину. А згори періщила така злива, що човни наливало вщерть за кілька хвилин.

Професор Ейр Літтл міг би пишатись: його вчення про «критичні точки» ствердилося блискуче. Вибух однієї атомної бомби змінив увесь хід атмосферних процесів у місці зародження циклону, скерував вітер і воду далеко від того місця, куди вони прямували. Але мало втіхи від того успіху: Сан-Клей гинув, гинули люди. І коли б не втручання професора Літтла, коли б старий не приїхав у містечко за годину перед початком урагану, жертв було б набагато більше.

В той час, коли рефрижератор, ризикуючи щосекунди застряти в якійсь баюрі, просувався затопленими вулицями та підбирав потерпілих, професор Ейр Літтл, як справжній полководець, командував танками-амфібіями, що були послані в Сан-Клей, коли катастрофа стала очевидною.

Сигнал лиха, переданий службовими лініями зв'язку, дійшов тільки до урядовців, більшість яких чкурнули з містечка, лишивши його напризволяще. Професорові довелося самочинно перебрати функції мера і начальника поліційного комісаріату. І якби він мав час для роздумів, чи не кожен з власних вчинків здавався б йому неймовірним злочином. Саме професор Літтл — той, що право на недоторканність приватної власності вважав непорушним, — наказав поліцаям зупиняти чужі машини, викидати геть вантаж і везти людей. Це він дозволив розкрити в порту склеп торговельної фірми «Байєрс і К°» та забрати звідти кілька тисяч рятівних поясів. І саме Літтл очолив окупацію старовинного замку, який належав містерові Кейз-Олу. Тільки ця оточена товстелезними мурами споруда на високому горбі й могла дати більш-менш надійний захист від розбурханої стихії.

Літтлові скорялись усі. Ним керував одчай, несамовите бажання хоч якось спокутувати власну провину, а для людей, що розгубились і втратили надію на порятунок, отака рішучість та наполегливість були свідченням мужності.

Рефрижератор добрався до рятівного горба вже глупої ночі. Вітер ущух, зате дощ періщив безперестанку. Вода залила усі вулиці й поступово підступала до замку містера Кейз-Ола. Товсті мури будівлі могли витримати який завгодно натиск хвиль, але треба було швидко насипати дамбу перед головною брамою та ще в кількох місцях.

Не питаючи про згоду, новоприбулих негайно мобілізували на цю роботу. Лише через кілька годин, коли небезпеку усунули, професор Літтл дав дозвіл спочити.

Розвиднялось. За годинником, власне, ранок настав уже давно, але сонячне світло не могло прорватися крізь суцільну запону хмар та дощу. Тільки й того, що імла посвітлішала, стала попелястою.

В замку містера Кейз-Ола, в тих заповітних покоях, куди досі не ступала нога жодного санклейця, зараз напхом напхано народу. Повно на горищі й у льохах, у комірчинах і стайнях. А ті, хто не протовпився під дах, блукали подвір'ям по коліна у воді.

В кабіні рефрижератора — двоє: шофер Люстіг та Тессі Торн. Білявий юнак обдурив дівчину: пообіцяв збудити рівно за десять хвилин, а вже збігло п'ять разів по стільки. Мало того, він підступно пригорнув її до себе, підставив під голову їй свої широкі груди.

Одверто кажучи, Люстігові пора змінити Тедді, який чергує біля щойно насипаної дамби; в нього затерпли руки, йому страшенно хочеться запалити. Одначе юнак готовий стерпіти все. За півдоби, що минули від зустрічі на автостраді, оця розпатлана дівчина в сірому светрі стала йому такою близькою та любою, наче саме про неї мріялось усе життя.

Втомилася, бідолашна… Хай там як, а все ж дівча. Неймовірно вперта: працювала нарівні з мужчинами, відмовилася піти до палацу, де дідуган відшукав їй місце. І, вже засинаючи, наказувала: «Збудиш за десять хвилин!»

Люстігові кортіло пригорнути дівчину ще дужче, щоб відчути биття її серця. Але він боявся збудити Тессі і тільки обережно підняв важку сумочку, яка своїм зашморгом перетягла їй руку.

Це вмить порушило ідилію. Дівчина злякано шарпнулась. Вона дивилася на юнака вражено, ніби не могла пригадати, хто він такий та як опинився поруч. Потім перевела погляд на годинник і сказала роздратовано:

— Це нечесно!

— Визнаю, міс! — хоч Люстігові було прикро, він заховав це за жартом. — Винен — проспав. Мені теж на зміну.

Солодко випроставши плечі, він стрибнув з підніжки і попрямував до дамби, але не пройшов і кількох кроків, як згадав, що цигарки лишились у кабіні. Юнак повернувся, рвучко відчинив дверцята…

Перше, що він побачив, були сповнені жаху очі Тессі. Вона порпалась у своїй сумочці і так швидко закрила її, ніби спіймалася на чомусь дуже негарному.

Люстіг удав, ніби нічого не помітив.

— Тессі, а кинь-но, прошу, цигарки. Он, у кутку.

Дівчина мовчки подала йому розмальовану коробку, вилізла з кабіни й попрямувала до палацу.

Того дня вона старанно уникала зустрічі з Люстігом, а наступного, коли злива почала вщухати, разом з професором виїхала на катері, навіть не попрощавшись.

Розділ VIII Вчені протестують!

— Трагедія Сан-Клея!.. Загинуло понад сто чоловік!

— Професора Літтла підкупили гангстери!..

— Домовласники Ріо-Айр вимагають суду над Літтлом!

— «Літтл — комуніст!» — заявляє сенатор Брютнер!..

Галасують, галасують газетярі. Тикають в руки перехожим газети з промовистими ілюстраціями, обіцянками та погрозами. Спокушають інтригуючими заголовками.

Все склалося так, як і передбачав професор Літтл. Ніхто й не натякнув про вибух атомної бомби в пустелі на півострові Койтерс. Справжні винуватці трагедії містечка Сан-Клей зробили своє нишком і першими ж зарепетували: «Хапай злочинця!» Хай люди, мовляв, знають, що нікому не дозволяється складати фальшиві прогнози погоди з метою привласнення, псування, знищення чужого майна!

Газетна отрута — отрута повільної дії. Побачене й почуте сьогодні додає ще краплинку байдужості байдужим: Монія велика, за всіх не наплачешся. А уявити собі ураган, зливу, шалені громовиці — просто неможливо. Зараз над Дайлерстоуном пливе тихе-тихе весняне надвечір'я; нещодавно покропив легенький дощик, тому небо здається мрійним і лагідним, а місто — охайним.

Однією вузенькою людною вуличкою Броклайну біжить дівчина. На ній — куца спідничина, неоковирні туфлі, червоно-зелений светр, берет з помпоном — звичайний одяг тих монійських дівчат, які, не маючи змоги пишатися гарним убранням, хочуть надолужити бодай ціною сумнівної оригінальності. Дівчина поспішає до кафе «Розбите серце». Мабуть, там у неї побачення.

І справді: ледь вона стає у дверях, як враз вибухає радісний галас: «А, Тессі!», «Де це ти пропадала, Тессі?», «Тессі, голубонько, йди сюди!»

Дівчина підходить до п'яної компанії, але якось неохоче. І все озирається, немов чекає на когось потрібнішого, любішого. Тессі Торн розшукує врятовану нею від каторги жінку.

Звичайно, представниця Комітету Захисту Миру не прийде вдруге до кафе, хазяїн якого зв'язаний з поліцією, проте, може, її знає хтось із відвідувачів. Он той високий, сивий, здається, був того вечора… І оті два, що грають у шахи…

Тільки ні, не знає ніхто. А може, знають, та бояться казати. Справді, хто для них оця дівчина? Може, трохи людяніша з-поміж усіх отих патлатих горланів та розмальованих дівиць, що обрали це кафе собі за клуб.

І знову Тессі при першій же нагоді втекла від компанії «вільних художників». Цього разу назавжди.

Ні, подорожі на «дно» не минули для неї марно. Тессі насамперед побачила, що між богемою та вищим світом різниця не така вже велика. Розгнузданий егоїзм ледарів-волоцюг — тільки яскравіше виражений егоїзм маститих хлюстів панівного класу. І ті й ті були боягузливі та гоноровиті; вони прагнули командувати, але боротись не вміли й не хотіли.

А Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди перед лицем смертельної небезпеки. В однім строю там стояли мужчини й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Немає сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали б проти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому думала Тессі про жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь і зникли нібито без сліду. Але коли за тією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна… Треба тільки знати, як і куди спрямовувати оті краплинки. А це й допоможе організувати таємничий Комітет Захисту Миру.

Замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулася, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка», і стрілась очима з Люстігом. Білявий шофер сидів у латаному-перелатаному драндулеті і жував бутерброд.

«Провалилась!.. — тьохнуло серце дівчини. — Мабуть, отам, у Сан-Клеї, він помітив у мене в сумочці радіостанцію і тепер вистежує, шпигує».

Вона одразу ж з обуренням відкинула це припущення: хто здатний на самопожертву, той навряд вчинить підлість. Мабуть, просто випадок: Люстіг побачив рожеву «Ластівку» та й зупинився поряд.

Іншим разом Тессі, оговтавшись, підійшла б до Люстіга, заговорила б перша — вона таки симпатизувала йому. Зробити це зараз заважав грубий, вульгарний одяг. Юнак може подумати про неї казна-що.

Роздуми тривали кілька секунд, а потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже ступила крок, щоб піти геть, коли раптом долинуло тихе:

— Тессі!

Люстіг посміхався здивовано. І зневажливо, як здалося Тессі. І тому, що він зараз ніби мав право на таку зневагу, Тессі розгнівалась на себе й на нього, кинула холодно:

— Ну?

— «Мене не впізнають!», як сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди.

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор! — Тессі охоче підхопила іронічний тон розмови, за яким легко приховати збентеження. — У вас болять ніжки?

— Трішки, моя графине. Я чекаю вас понад вісім годин. Прошу, сідайте до моєї карети та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано протягла Тессі, ніби й справді збиралась поїхати. — Їдьте, мабуть, самі, а я тим часом трішечки-трішечки посплю.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг відчинив дверцята свого драндулета, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала вона вже серйозно. — На добраніч!

— Постривайте… Пам'ятаєте — «Завертай! Ставай поперек дороги…» Хіба я тоді не виконав вашого прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — Він спохмурнів і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете забити того, хто склав брехливий прогноз? Ви помилились, сер: я не особистий секретар професора, а тільки жалюгідний шофер.

— Не виламуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка професора і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки на згадку про ту ніч під Сан-Клеєм. Повторюю: мені треба бачити Літтла і в дуже серйозній справі.

— Навіщо він вам? — Тессі було соромно; вона вже не могла ховатись за личиною зухвалої дівчини-шофера; її бентежило й тривожило, що Люстіг знає надто багато.

Він глянув на тротуар, по якому пливла густа юрба, легенько хитнув головою:

— Може, від'їдемо хоч на квартал? Якщо ви не довіряєте мені — тримайте ваш пістолетик проти мого серця.

— Не плетіть дурниць! — Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки». — Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина зупинила машину:

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомим хлопцем. Однак Тессі не боялася. Вона відчула, що в нього справді термінова і важлива справа.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі. Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що одне ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього. Так ось: ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще чимало всіляких провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс.

— Слушно. Тож навіщо вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб до людей дійшла правда про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — «ми»?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу лиш одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — промайнуло в голові Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись мені навіть не слід. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Вона буде надрукована без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг має рацію. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на холодний камінь, а відро холодної води на голову тим, хто розмахує атомними бомбами. А репутації Літтла такий виступ уже навряд чи зашкодить.

— Гаразд, Люстіг. Коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Не ручуся, а все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.

— Тоді — до зустрічі!

Зірвалась з місця рожева «Ластівка», помчала автострадою.

На серці в дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга пощастить зв'язатись із Комітетом, а після публікації статті Літтла можна надрукувати й переказ Наради «наймудріших».

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від неминучої небезпеки. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати ніяких доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування, об який розбиваються нерішучі та м'якотілі, зате той, хто переступить, набуває мужності й певності своїх сил.

Одразу ж після приїзду з Сан-Клея в Дайлерстоун професор написав полум'яну статтю. Він прагнув стати на захист усього людства, але не піднявся вище від бунту інтелігента, який виголошує крамольні промови перед холодно ввічливими редакторами газет. Статтю Літтла, звичайно, не взявся видрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що це тільки піддасть сили підлим наклепникам; він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись здобути таким чином широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там суд збереться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, професора Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, переконає того виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Ніч. Автострада пустельна — лише коли-не-коли зустрічаються поважні автобуси далекого сполучення, рефрижератори та вантажні автопоїзди.

Тессі думає про себе, про інженера Айта, про війну. Думки її тривожні. Знов і знов пригадуються події близького минулого, а майбутнє не радує.

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла край дороги серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який уже врізався у пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний звук, що прозвучав для неї немов акорд чудової симфонії.

— Чую, «сину», чую! Дякую, любий! — Тессі схопилась на рівні, машинально повторювала завчений текст, а сама й не чула, що каже. І тільки коли ще раз, на закінчення, Айт відповів коротким сигналом, дівчина радісно засміялась і озирнулася.

— Чудесно!

Було вільно й легко. Нечувано красивим видавався ранок. Сильно й гаряче билося серце, і груди повнились солодким почуттям, яке буває в закоханих.

Вона кохала інженера Айта. Кохала, власне, зовсім не як живу людину, а як вимріяний образ енергійного сильного мужчини, що стоїть недосяжним зразком. Він — старий… Ну, то й що?

Якось вона запитала Кольріджа, що кохають у людині — душу чи тіло?

Він, звичайно, збагнув, що запитання це — не так собі. Мабуть, кожен на його місці почав би філософствувати, шукаючи навмання задовільної відповіді. А він тільки посміхнувся лагідно:

— Як сказав би математик, ця задача не має певного розв'язання. Ти забула сказати головне: ХТО кохає і КОГО?

— Ну… скажімо, хороша, справжня людина.

— Гм… справжня людина… Далебі, я не замислювався над таким питанням. А втім — постривай.

Кольрідж вийшов з кімнати і повернувся хвилин через десять. Запалив цигарку, неквапно витяг з кишені дві фотокартки. Одну простяг Тессі.

— Як ти гадаєш, цього красеня можна було б полюбити?

— Звичайно!.. — Тессі уважно вивчала бездоганні риси обличчя мужчини у старомодному вбранні, бажаючи зрозуміти, до чого веде Кольрідж.

— А цього? — старий подав другий фотознімок.

Тессі здригнулась. З аркуша цупкого паперу на неї дивилося страхолюдне опудало… Дивилось?.. Ні, воно не мало чим дивитись, бо все обличчя його було суцільним шрамом.

— Це — той самий чоловік. Мій рідний батько. Ось таким він пішов на Першу всепірейську війну, а оце таким — повернувся. Моя мати була ще тільки його нареченою; він переконував її, благав вийти заміж за іншого. Вона не зробила цього… Що любила в ньому моя мати? Він не був ані генієм, ані багатієм. Мабуть… він був таки СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ.

— Справжня людина… — Тессі заплющила очі, викликала в своїй уяві того, першого Айта, молодого і вродливого. Хіба ж не трапилось з ним таке, як і з Кольріджевим батьком? Тільки ні, Айт втратив свою красу не через сліпий випадок. Він віддав її з власної волі!

«Я люблю тебе, Айте!» — думала Тессі тоді.

— Я люблю тебе, Айте! — повторила вона зараз уголос. — І любитиму завжди!

Того весняного ранку розвіялась грізна запона, що досі закривала для Тессі Торн майбутнє. Дівчина вже знала, що робити: насамперед треба розповісти про Нараду «наймудріших» батькові й Кольріджу, зв'язати їх з Комітетом Захисту Миру. Це загрожуватиме всім великою небезпекою, але не більшою від тієї, що нависла над усім світом. Боротись — так боротись!

Ось у такому войовничому настрої Тессі й зайшла до рідного котеджу в атомній фортеці містера Кейз-Ола.

Вона запізнилась: Ейр Літтл уже встряв у суперечку з Торном, не чекаючи на повернення з Дайлерстоуна своєї спільниці. А куди завела ця суперечка, можна було судити з того, що аж у передпокої чувся голос Літтла:

— …Не визнаєте, пане професоре?! Це не доказ! Який з убивць визнає себе винним? А ви — убивці! Ви, містер Торн, і ви, містер Кольрідж! Коли інші — полохливі й дурні невігласи — стають убивцями несамохіть, з примусу, то ви не можете послатись навіть на це!

Вони стояли перед столом — блідий Літтл, багряний батько і незмінно спокійний Кольрідж. Ціла купа недопалків у попільничці та на підлозі, невимкнене світло, синці під очима у всіх трьох свідчили, що суперечка триває з вечора.

Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свою промову, похмуро привітався й сів. Батько з докором похитав головою:

— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.

— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився не досить точно. Якщо ви з татусем Кольріджем ще можете сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то з початком Третьої світової війни на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути. Отже, я розповім вам те, чого ви не знаєте, і попрошу сказати, що треба робити.

Переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся. А Тессі відчула, як стислося серце, спаленіли щоки й вуха. Дочка вперше повставала проти батька, та ще й у питанні, яке може призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було пізно.

Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, переказала майже дослівно запис Наради «наймудріших». В її записній книжечці зберігався довжелезний ряд цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, а насправді визначали собою дати й суми, назви цілей на території Союзу Комуністичних Держав та кількість атомних і водневих бомб, які мають туди впасти незабаром.

Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що в нього хворе серце, що він може не витримати. Здавалося, до цього і йшлося. Торн уже дихав важко, але коли Тессі замовкла й кинулась по ліки, зупинив її:

— Ну, кажи далі. Хтось із нас збожеволів — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Продовжуй. Якщо те, що ти розповідаєш, — правда, якщо тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться увесь світ!

Він уже не говорив, а кричав — кричав беззвучно, бо горло йому перехопили спазми.

— Тату, заспокойся!.. Ну, тату! — Тессі обняла батька, притисла його голову до грудей. — Я не могла тобі не сказати. І присягаюсь — це свята правда! — Вона поквапно розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — той, що… словом, той чоловік, який зумів добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, тату! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам.

— Так, так, гаразд. — Торн покірно випив подані Кольріджем ліки, заплющив очі, відкинувся на спинку крісла. — Ви всі проти мене. І я кляну себе сам. Але ви не хочете зрозуміти того, що поява атомної бомби була такою самою історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною.

— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідний виконавець твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, у питаннях політики ти не стаєш над тим середнім монійцем, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє.

Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив ні слова, зітхнув і сказав нерішуче:

— Не хотів би бути віщуном лиха, але скажу: я переконаний, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…

— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. Їй пригадалось, що саме на Дев'ятий день Першої декади призначене весілля. Але до цього було тепер байдуже. — Чому ви так гадаєте, професоре?

— Тому що я власноручно, за особистим таємним наказом Кейз-Ола, склав найдетальніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалося висадку десанту проти хрестовиків.

— Так… — задумливо сказав Кольрідж. — Отже, лишається днів тридцять п'ять — сорок. Менше місяця… Ти чуєш, Торн?

Професор не відповів. Схиливши голову, він похмуро дивився на купку попелу, що висипався з люльки. Сірий, безрадісний попіл… Чи не отак спопеліли і ясні мрії? Навіщо було прагнути й дерзати, недосипати ночей, ризикувати життям для науки, коли її досягнення принесли людям не радість і тріумф, а нові страждання?

Тессі розуміла батька. Вона і співчувала йому, і злостилась на себе, що не зуміла знайти ще запальніших і вагоміших слів, які допомогли б старому порвати з ваганнями, стати рішучим.

— Тату, не сумуй, — Тессі легенько торкнула його за руку. — Мені здається, що не все втрачено. Три декади тому я була свідком, як одна жінка агітувала слухачів підписати відозву про заборону атомної зброї. Якщо всі люди…

— Постривай, Тессі. — Кольрідж нахмурився, потер рукою підборіддя. — Ти кажеш, відозва? А мені здається, що краще б опублікувати протест найвидатніших учених країни. Наш друг Літтл каже правду: санклейська трагедія має стати останньою пересторогою тим, хто грається з атомними бомбами… Ану, доню, бери папір.

Він почекав, доки Тессі взяла папку з паперами й олівець.

— Пиши: «Вчені протестують!» Є?.. Пиши далі: «Насувається лихо». Крапка.

— Насувається лихо… — повторила Тессі.

Розділ IX «Ні, ти не Псойс!..»

Лихо насувалось — ще невидиме й неусвідомлюване, але вже відчутне, як задуха перед грозою.

Навесні Шістнадцятого року Атомної ери всю Монію охопив якийсь неймовірний шал. Люди немов відчували, що для них не буде більше ні зим, ні весен, ні радостей, ні розваг. Тому реготали до плачу, танцювали до знемоги, пили до нестями.

То були якісь істеричні веселощі, що рано чи пізно мали скінчитись важким похміллям. І час цей наближався.

Айтові уривався терпець. Проклинаючи вимушену бездіяльність, він уже ладен був піти на який завгодно нерозсудливий вчинок і, мабуть, таки не втримався б, якби не події, що розгорнулись у палаці.

Головний Слідчий злочинців не знайшов. Але він натрапив на таке, що аж за голову схопився: детальна перевірка показала, що з звукозаписувальних апаратів — правда, невідомо за який час — викрадено понад п'ятсот котушок з магнітною ниткою — понад дві тисячі годин запису розмов, які, певне ж, були не простою балаканиною.

За своєю посадою Головний Слідчий не підлягав Псойсові. Але тут уже було не до субординації. Якби Кейз-Ол дізнався про крадіжку, Головний Слідчий, Головний Радіотехнік та, без сумніву, й трильйонерів камердинер не могли б розраховувати на помилування. Безвинні винуватці прийшли до Айта, щоб схилити перед ним свої голови і благати порятунку.

О, Айт чудово використав мить! Він, звичайно, нагнав ляку на обох і тільки в останню мить «зглянувся», «подарував їм життя», пообіцяв мовчати цілий місяць. Новий «головнокомандувач» наказав посилити розшуки і протягти йому до покоїв відводи головних таємних ліній зв'язку — для контролю. На жаль, не вдалося видобути котушку з записом Наради — Кейз-Ол забрав її і сховав.

До двох «васалів» Айта скоро по тому приєднався третій — Головний Інженер. Під час розшуків цілком випадково було виявлено, що неприступність фортеці Кейз-Ола — тільки міф.

Всі сто п'ятдесят поверхів хмарочоса пронизували складні лабіринти каналізаційних та вентиляційних труб. На кресленнях вони проступали тонісінькими кольоровими лініями. Але коли зазирнули в одну з них, магістральну, виявилось, що нею можна не тільки цілком вільно пробиратись із поверху на поверх, а й зовсім вилізти з палацу в безпечному місці. Легенькі грати, якими перекривалась труба, могли служити перепоною хіба для пацюків.

Головний Інженер волосся на собі рвав: Слідчий та Радіотехнік називали винуватцем тільки його. Він присягався виправити свій недогляд, благав порятунку…

А інженер Айт стояв біля одгвинченої кришки вентиляційної труби, мовчки супив брови… і лаяв себе так, як не лаяв би його ніхто й ніколи.

Щеня й роззява з дипломом інженера! Хіба не міг ти перший пронюхати про цю лазівку?! Ти захопив котушку з записом Наради та й носився з нею, як дурень з писаною торбою, а тим часом ось цією, можливо, трубою винесено понад п'ятсот котушок! Ти з настирливістю мухи в'язнув до Мей, не знаючи того, що твоя допомога скидалася швидше на провокацію, тож чи дивно, що кохана так старанно уникає навіть зустрічей з тобою? «Кільце звужується!..» Подумаєш, який страх!.. А що казати Мей, коли вона вже понад рік балансує над безоднею?! І коли навіть у такому стані вона не забула тебе, дурня, це значить, що її любов не має меж. Ти не вартий такого почуття!

Прикро було Айтові. Все, що він пережив, усе, що зробив, зараз видавалось блідим, жалюгідним. Але дивна річ — усвідомлення цього не пригнічувало, а дратувало, вперто вимагало рішучості.

— Цить! — Айт ткнув черевиком Головного Інженера, який припав йому до ніг. — Встань!.. Ми всі винні. Даю рівно місяць. Злочинців спіймати!.. Труби не переробляти — поставити лише сигналізаційні пристрої на кожному виході. Дроти — до мене. Все!

Справжній Псойс не міг би командувати з таким знанням справи, але підлеглим зараз було не до критики поведінки «головнокомандувача». Не знаючи точної дати початку війни, кожен з них відчував її наближення і розумів, що Псойс теж чекає на неї, як на порятунок. Цього було досить.

Ще на якусь мить у Айта з'явилась тривожна думка: а чи не помиляється він щодо ролі Мей? Чи не прикриває вона своїми діями справжніх спільників Свайна — агентів короля хімії Хейл-Уфа? Він пригнітив сумнів, сховав десь аж у глибинах свідомості. Серце не помиляється. Воно не може, не повинне помилитись!

Вранці наступного дня Айт вибрав слушну мить і попрямував до покоїв Мей. О, тепер він знав, якого тону триматись!

Як це повелося останнім часом, Мей навіть не глянула в його бік, з підкресленою увагою слухаючи щебетання своєї гарненької покоївки, що саме розчісувала їй волосся.

Айт кахикнув.

— Міс, мені треба вам доповісти…

— О, Псойс! — здивовано протягла Мей. — Ну що ж — доповідай.

— Літто, можеш іти.

— Ні, ні! — Мей затримала покоївку рукою. — Кажи, Псойсе.

— Літто, йди! — Айтів голос прозвучав сухо, погрозливо. — Міс, ясновельможний щойно виїхав, а заступити його можете тільки ви. Головний Слідчий просить негайної санкції.

— А, це інша річ. Літто, прийдеш за годину.

Спершись підборіддям на кулачок, Мей дивилась на Айта. Що було в її погляді? Зацікавленість? Зневага?.. Сині очі вигравали жвавими смішинками й чекали.

— Ну, слухаю, Псойсе. Початок мені подобається. Якщо так буде й далі, я зміню думку про тебе.

— Хотів би цього, міс! — Айт перевірив, чи справді пішла покоївка, і замкнув двері. — Справа в тому, міс, що невідомі злочинці викрали в нас понад п'ятсот котушок з магнітофонним записом дуже секретних розмов. Головний Слідчий знайшов лазівку, якою можна вільно вибратись із палацу в першу-ліпшу хвилину.

— Ну, подумайте! — сплеснула в долоні Мей. — Отже, злочинці могли б проникнути й сюди? Який жах!

— Так, могли б. Головний Слідчий, Головний Інженер і Головний Радіотехнік благають мене, щоб я їх врятував…

— Звичайно, ти цього не зробиш?

— Звичайно, ні, міс. Я дав їм місяць строку, щоб розшукати злочинців. А лазівку я наказав не закривати, тільки обладнати сигналізацією і протягти від неї дроти в мою спальню. Чи правильно я вчинив, міс?

— Так, це добре… — насупивши брівки, Мей стурбовано хитала головою, а очі її аж променіли: «Добре, друже, добре! Ти, нарешті, знайшов і потрібний тон, і правильний шлях! Навіть коли хто й підслухає, не причепиться до жодного слова!»

— Я гадаю, ясновельможному не слід про це говорити.

— І я такої думки, Псойсе.

— Тепер прошу вашої вказівки, чи не слід встановити сигналізаційні пристрої ще й отут… — Айт витяг з кишені план кабінету Кейз-Ола, показав пальцем на прямокутничок з написом: «Малахітовий сейф». — Тут зберігаються найголовніші секрети ясновельможного. Звичайно, шифр цифрового замка не розкриє ніхто, але… — він нишком поклав на план клаптик паперу з шифром замка. — Знаєте, злочинці на все здатні!

— Гм… — Мей ліниво, «механічно» зібгала й скрутила в кульку папірець з шифром. — Але ж там сигналізація вже є?

— Є, міс, однак ненадійна, як мені здається. Якщо хтось навіть випадково натисне на потаємну кнопку на правому одвірку — звичайно, коли двері сейфа одчинено, — все вимикається. А іонізаційна камера починає тріщати, тільки коли торкнешся товстенької папки в ніші. Але ж і камеру можна вимкнути дуже легко — крайній вимикач на малому пульті… Отож я й турбуюсь: може, поставити ще один захисний пристрій?

— Ні, Псойсе.. — Мей рішуче хитнула головою. — Боюсь, що ясновельможному таке втручання не сподобається. Краще зміцни загальну охорону… А от сигналізацію на трубах обладнуйте негайно. Прошу тебе, пильнуй. Злочинці можуть спробувати пролізти тією трубою навіть сьогодні. Будь напоготові! А щоб ти не забував про свій обов'язок, дарую тобі годинник. Його принесе тобі майстер. До речі: ясновельможний нещодавно скаржився на свій настільний хронометр. Варто його оглянути.

— Дякую, міс. Гаразд, міс.

— Ну, йди.

Ось уже й домовлено все. «Майстер» огляне хронометр, і сьогодні ж «злочинець» зникне з палацу Кейз-Ола. Чудово!

Нічого не змінилося навколо. Спокійно сяють люмінесцентні лампи. Догідливо посміхаючись, низенько вклоняються служники. Чорні велетні-вартові з середньовічними алебардами в руках стоять, як статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. А насправді Кейз-Олів палац живе складним таємним життям. Як за оцими монументальними стінами ховаються труби, що ними можуть користуватись і друзі й вороги, так і під масками покірних служників криються живі люди з усіма їхніми радощами й болями… Хто він — отой, що закляк у догідливому уклоні? Не взнаєш, аж доки настане вирішальна мить.

Півдня Айт ходив як п'яний і все поглядав на годинник. Де ж «майстер»?.. Який він з виду?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік у синьому комбінезоні нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі незграбні руки.

— Пане Псойс! Міс Мей наказала передати вам годинника… і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт.

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструменти.

Хто він, оцей непоказний чолов'яга?.. Яка сила штовхає його на подвиг?.. І за що він бореться?

Айт подумав хвилинку. Запитав ледь чутно:

— Ти… комуніст?

Той ствердно кивнув головою.

— Ходімо.

Вони йшли повільно — похилий камердинер Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Віддали честь велетні-охоронці. Автоматично відчинились одні, другі, треті двері. Айтова рука лягла на вимикачі охоронних пристроїв:

— Швидше!

Нагадування було зайве. Буквально за кілька секунд «майстер» відчинив сейф і взявся за товстелезну теку.

О, «інструмент» у нього був чудовий! Невеличка скринька — хіба трохи більша за сірникову коробку — викидала сліпучий снопик світла, легенько клацала й націлялась щоразу в нову сторінку.

Вузенька смужка фотоплівки схоплювала страшні наслідки впертої, тривалої праці цілого загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани, схеми, цифри. Кожна цятка, кожен значок — життя і смерть людей. Мільйонів людей!

Комуністи… Ось оцей — комуніст?! А «цариця краси»?

Айт ошелешено глянув на завбачливо ввімкнений екран. Та ось же вона, поруч Кейз-Ола, — тендітна синьоока дівчина, найдосконаліше втілення всього жіночого, що тільки може створити природа… Ніхто в світі не сказав би, що це грайливе створіння здатне на такі високі поривання.

Почуття невимовної гордості, вдячності, любові підносить Айта, звеличує у власних очах. Хай він не головнокомандувач, а рядовий армії справедливості — успіх загальної справи все одно буде і його успіхом.

Клацає та й клацає фотокамера-крихітка. Блимає сліпучий снопик світла… Клацай, блимай — може, саме ти не допустиш, щоб загули, запалахкотіли атомні бомби!

— Все!

«Майстер» приводить усе до ладу, ховає фотоапарат. Він уже не може торкатись ні до чого, бо став носієм радіоактивності. Айт сам замкнув сейф.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку з палацу. Айт уже дещо зробив для цього. Ще по обіді він пішов до Головного Радіотехніка, аби дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього за те, що сигналізаційні пристрої монтують надто повільно. Зараз можна підігнати ще.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба?.. Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися монтери, Айт напустився на них і порозганяв: одного по Головного Інженера, іншого — по Головного Радіотехніка, а «майстра» — з дорученням до Головного Адміністратора.

«Майстер» тільки виткнув носа за двері й одразу ж повернувся назад. Його не треба було квапити. Спритно, як мавпа, він видряпався драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасливої путі, друже! — прошепотів інженер.

Тепер треба було, про всяк випадок, затримати біля себе монтерів.

Довго й нудно розмовляв з ними старий Псойс. Тільки тоді, коли можна було вважати, що втікач обминув усі небезпеки, Псойс пошкандибав до Головного Адміністратора і небагатослівно натякнув про зникнення одного служника:

— Зрадник!.. Тс, нікому ні слова!

Головний Адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що повстають проти Кейз-Ола!..

Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.

Розділ X На «Зорі Кейз-Ола»

Кулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.

Стріляли знизу — з вікна першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височенного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого, влучного удару.

Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж відсахнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.

— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.

Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, а не побігла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.

Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.

— Люстіг, мене, здається, поранено…

Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся й побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.

— Куди тебе поранено?

— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.

— Звихнула… Бери мене за шию.

Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.

Якщо досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси, з горища, до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень, без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.

— Ти не боїшся?

— Ні, Люстіг… — Вона й справді не боялась зараз нічого. Люстіг міцніше притис її до грудей.

Висячий місток подолали щасливо. Але це був лише початок. З даху на дах вузькими карнизами, заплутаними переходами на горищах рухались оці двоє глупої ночі. Стрілянина вже вщухла, однак торжествувати було зарано. Переслідувачі могли перетяти шлях утікачам, і коли вони досі не зробили цього, то тільки тому, що Люстіг обдурив їх, несподівано змінивши маршрут.

Мешканцям Дайлерстоуна були добре відомі катакомби під вулицями міста. Але не всі знали, що й угорі над столицею Монії проліг шлях — найзаплутаніший лабіринт, яким можна цілком вільно пересуватися з будинку на будинок. Звичайно, такими шляхами може користуватись лише той, хто їх добре вивчив і має міцні нерви.

Тессі не могла б навіть приблизно уявити, де опинилися вони з Люстігом після двогодинної подорожі. Латаний залізний дах. Пожежна драбина звисла у темряву схожого на колодязь двору. Химерні бліки світла від вогнів реклам, що снувалися на якомусь хмарочосі. Таких будинків у Дайлерстоуні скільки завгодно.

— Тут… — пошепки сказав Люстіг. — Тепер лізь за мною. Вісім щаблів униз — вікно моєї кухні.

Подолана й остання перепона. Юнак підхопив дівчину, проніс її через темний коридорчик до великої незатишної кімнати, посадовив на ліжко.

— Роздягайся і лягай спати.

— Люстіг!

— Ти даремно обурюєшся. Тобі доведеться грати роль моєї коханки лише в тому разі, якщо нагряне поліція. Я спатиму в кухні.

— Пробач, Люстіг!..

Він оглянув убоге приміщення. Шафа, стіл, ліжко… Застарілий телевізор у кутку. І нема навіть етажерки, бо робітник, що цікавиться книжками, одразу зачисляється до категорії підозрілих. Незатишно в кімнаті підпільника. Ніколи не порядкуватиме тут дбайлива жіноча рука, не пролунає дитячий сміх.

Такі думки промайнули в Люстіговій голові. Він сказав задумано:

— Чудно сплітаються людські шляхи, Тессі! Дві декади тому, коли ми ще не знали одне одного, ти, певне, і на мислі не мала, що тобі доведеться ночувати в квартирі безробітного шофера… Не думав про це і я. Коли дізнався, що ти дочка творця атомної бомби і баронова наречена, я майже зненавидів тебе.

— Я це відчувала, Люстіг.

— Пізніше я побачив, що ти — чудова, ну, справжня людина. Але й досі ніяк не можу збагнути, чим тебе зумів полонити твій барон?

— Мій барон!.. Про його титул я дізналася цілком випадково. Мені представили його як талановитого інженера, конструктора космічних ракет. А чим він полонив мене?.. Відплачу тобі відвертістю за одвертість, Люстіг: я його не люблю.

— Не любиш… А весілля, до якого лишилось так мало днів?

— Весілля не буде, Люстіг. Я ще не наважуюся сказати йому про це прямо. На моє щастя, його вчора призначено шеф-інженером «Зорі Кейз-Ола». Кажуть, тимчасово. На місяць. Ну, ти можеш догадатися, що це означатиме, коли припущення професора Літтла справдиться.

— Розумію, Тессі. А чи не можна використати того барона для нашої справи? Хоча б частково.

— Навряд, Люстіг. Фредді Крайн — із тих, що на словах проти війни, а на ділі — покірно виконуватимуть накази. Я вчора спеціально звела розмову на це. Він не зрозумів іронії і запевнив, що ніколи не порушить присяги. Адже йому присвоїли звання полковника!

Люстіг замислився, затягся димом цигарки.

По його обличчю в сутінках кімнати перебігали кольорові промені реклами, і від цього воно щоразу мінилось, видавалось іще жвавішим і енергійнішим.

Коли б дівочий ідеал не знайшов свого несподіваного втілення в романтичному образі інженера Айта, Тессі могла б закохатись у Люстіга…

«Комуніст… — думала Тессі. — Справді, чудно сплітаються людські шляхи!»

Чого тільки не довелось робити Тессі за останні півтори декади! І писати статті, і друкувати їх, і поширювати нелегальні листівки, і виступати перед людьми, і збирати гроші для Комітету. Не все збігало гладенько. Скрізь було повно шпигунів Кейз-Ола. Ось і сьогодні: поліція викрила підпільну друкарню, влаштувала там засідку. Якби не Люстігова пильність, довелося б ночувати вже у в'язниці.

Вона ще раз глянула на свого товариша. Він перехопив її погляд, немов чекав його.

— Скажи, Тессі… наречений тебе дуже любить?

— Дуже.

— А чи не зміг би він виконати твоє прохання і взяти мене на «Зорю» — слюсарем, денщиком або хоч прибиральником? Пошлись на те, що я врятував тобі життя і втратив через це роботу.

— Навіщо це тобі, Люстіг?

— Війну почне «Зоря». Саме з неї полетять перші атомні бомби.

— Ну?

— Треба не допустити цього.

— Я поміркую, Люстіг.

— Гаразд.

Тієї ночі Тессі довго обдумувала Люстігову пропозицію.

Те, що доводилось робити досі, не суперечило принципам людяності й гуманності. Хто бореться за мир, завжди правий. Але Люстіг пропонує інше. На «Зорі Кейз-Ола» агітувати нікого. Щоб не допустити використання штучного супутника для запуску атомних ракет, треба захопити його в свої руки, знищивши всіх, хто стане на заваді. То буде боротьба не на життя, а на смерть. Люстіг і Фредді будуть ворогами. Один із них загине.

Вона не любила ні Люстіга, ні Фредді, але обидва вже увійшли в її життя. Існував ще третій — інженер Айт. Він став зразком для неї. Як би вчинив він на її місці?

Айт, напевно, спробував би проникнути на «Зорю» за будь-яку ціну… і здійснив би те, що замислив Люстіг!

Тессі так зраділа, що одразу ж пошкандибала до кухні, збудила товариша, розповіла йому про свій план. Але він не поділив її захоплення і тільки кинув холодне, різке: «Ні!»

— Чому, Люстіг?

— Тобі не вистачить для цього ні сили, ні досвіду.

— Побачимо!

— Не побачимо, бо я забороняю.

— З якого права?! Я не звикла, щоб мною командували.

Люстіг насупився, глянув гостро:

— Вже розвиднілось, іди додому. Забудь про мене і про всіх, з ким зустрічалась. Ти не туди потрапила. Анархісти приєднались до «Братства».

— Люстіг, що ти плетеш?

— Я хотів рекомендувати тебе до компартії. А тепер бачу: ні, ти просто свавільне дівчатко, якому захотілось погратись у революцію. Так, комуніст повинен бути сміливим і рішучим. Але насамперед — дисциплінованим. Ти потрібна тут, на Пірейї, бо з твоєю допомогою ми залучимо до руху прихильників миру ще цілий ряд видатних учених. На «Зорі» ж ти нічого не зробиш, а тільки нашкодиш.

Може, це були слушні докази, але Тессі не хотіла з ними погоджуватись. Їй здалося, що Люстіг просто хитрує, бажаючи зберегти їй життя. І це було образливо.

— Так, Люстіг, я піду. Але не забуду ні тебе, ні інших товаришів. Дай мені завдання. Я виконаю його на «Зорі».

— Іди! — кивнув він холодно і знову ліг на свою імпровізовану постіль. — Завдання не буде.

Тессі пішла від Люстіга ображена й розгнівана, сповнена непохитної рішучості виконати свій задум. Як це зробити, вона навіть не уявляла, але про всяк випадок купила ще один пістолетик та велику коробку патронів до нього.

І ось вона з Фредді вже на космодромі Ней-Льюс. Здавалося б, дівчина має відчувати піднесеність чи неспокій. Та тільки ні, все видається буденним і простим. На металевій естакаді, скупо освітлена променями прожекторів, лежить гостроноса велетенська сигара. Це — звичайна рейсова ракета, яка побувала за межами атмосфери вже кількасот разів. Подзьобана мікрометеоритами, вона втратила блиск і скидається на велетенську дохлу рибу.

Цю ракету проектував Фредді. Не дивно, що він одразу ж потяг Тессі показувати складну машинерію космічного корабля і з запалом розповідав про дію всіляких пристроїв. Тессі покірно кивала головою, але дивилась не на прилади, а на Фредді.

У військовій формі він був ще привабливіший. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі космосу! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?

Але ні, серце Тессі належить іншому.

— Фредді, я втомилась.

— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.

Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість з них, мабуть, летіли на «Зорю» не вперше, бо одразу ж натягали незграбні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так упоралася з цим і Тессі.

Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Тут, у кабіні, звуки були ще різкіші, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.

З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискались до крісел, ставали неймовірно важкими.

Тессі здавалось: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Калатнуло й кудись покотилося серце дівчини. Легесенькою пір'їнкою знялося тіло, підкинуте пружинами лежака, і зависло на ременях. Це було таке несподіване і неприємне відчуття, аж до горла підкотила нудота.

Ні, для Тессі нічого цікавого не було у космічній подорожі! Фредді тяг її до кабіни керування, щоб показати, як ракета причалюватиме до «Зорі». Дівчина тільки сердито відмахувалась. Організм протестував проти втрати ваги. Нудота не зникала.

Ще кілька разів — правда, на короткий час — умикались двигуни ракети. Потім почувся легкий удар. Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра.

— Виходимо.

Він припнув її на тонкий сталевий трос, обережно потяг до шлюзової камери, а звідти — до люка.

Тессі випливла в отвір.

Просто перед нею, у страшній порожняві, на тлі чорної запони, утиканої незліченними зірками, висіло величезне, залите світлом прожекторів, блискуче колесо з чудною багатобаштовою спорудою в центрі.

— Ну, поїхали! — почувся в неї просто над вухом голос Фредді. — Не лякайся!

Блиснув спалах. Щось смикнуло Тессі за пасок. Окрутнулась, полинула кудись угору й назад ракета, на якій вони щойно прилетіли.

А колесо все наближалось і наближалось. Воно вже зайняло півнеба; на його ободі виднілись численні освітлені віконця.

Картина була грандіозна і страшна водночас.

— Так ось ти яка, «Зоря Кейз-Ола»! — прошепотіла Тессі, згадавши, що саме сюди засилали на каторгу комуністів. — Звідси не втечеш!

Вона не знала, що мікрофон ввімкненої радіостанції шолома підхопив її голос, розніс в усі боки. Тому аж здригнулась, коли у відповідь почувся м'який баритон Фредді:

— І все-таки були спроби втекти. Кілька місяців тому каторжник на ім'я Айт — інженер, до речі, — захопив поштову ракету і втік із «Зорі». На щастя, не зумів упоратись з посадочним механізмом і розбився.

— Айт?! — злякано перепитала Тессі.

— Так, Світло. Ім'я красиве. А мерзотник був, кажуть, надзвичайний.

Ляснула пластмаса об пластмасу. Це Тессі, забувши про скафандр, ухопилась рукою за груди. Так ось звідки потрапив Айт до клініки професора Лайн-Еу! Так ось чому мститься він Кейз-Олові!

«Мій любий, присягаюсь відплатити за всі твої муки! — думала Тессі. — І скорше сама «Зоря» розсиплеться на порох, аніж з неї буде скинута на Пірейю хоч одна атомна бомба!»

Замислившись, Тессі не помітила, що Фредді доправив її до отвору шлюзової камери. І тільки коли засичало повітря та розкрились невеличкі дверцята, вона отямилась.

У чудернацькому, покрученому коридорі на новоприбулих чекав невисокий чоловік у синьому комбінезоні.

— Інженер Проут. Тимчасовий шеф-інженер «Зорі», — відрекомендувався синій комбінезон.

«І ти знущався з Айта?! — хотілося вигукнути Тессі. — Ти теж радів, коли довідався, що він загинув?»

Вона, звісно, цього не промовила, а тільки холодно кивнула головою.

Розділ XI «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби!»

Ніч. Величезний кабінет, наповнений зеленкуватою пітьмою. Масивний стіл, освітлений схованими під абажуром лампами. За столом сидить підстаркувата людина у м'якому сірому комбінезоні і щось неквапливо пише старомодною простенькою ручкою, ціна якій — дві стальні монетки.

На аркуш чудового паперу лягають рівнісінькі акуратні рядки. Старий, певне, любить порядок у всьому: перед тим як написати нову фразу, він вмочує перо у велику бронзову чорнильницю, старанно зчищає зайве чорнило і тільки тоді виводить красиві, чіткі літери.

На сторінці виструнчились довгі рядки цифр… Може це вчений, що підсумовує результати багаторічної праці, аби не занести з собою в могилу розкриті ним таємниці природи?.. Але чому ж тоді він поряд багатозначних чисел ставить: «дайлерів», «штук» та заглядає щоразу в товстелезний «Економічний довідник»?.. А, то це, мабуть, один із тих стареньких промисловців, що досягли успіху десь наприкінці Доатомної ери і ще чіпляються за її техніку й звички, як за архаїчні смокінги та штани-дудочки.

Скрипить, скрипить перо старомодної ручки, ціна якій — дві стальні монетки. Старий раз у раз замислюється, втоплюючи погляд у куток, і тоді його очі стають мрійними, а губи шепочуть: «Так, так! Це буде добре!..» Скромна вечеря на столі незаймана, два яєчка, сухарик та склянка молока. Поруч стоїть підстаркуватий служник і нетерплячим кахиканням нагадує, що вже час перепочити.

Певно, старого всі люблять і поважають. Он бач, як побожно стежить лакей за кожним рухом пера!.. А ось до кабінету вбігла юна красуня. Це, мабуть, дочка, а може, й онука. Вона жартівливо однімає в нього ручку, куйовдить ріденьке попелясте волосся:

— Ну, досить! Ви, певне, втомились?

Яка ідилія!.. Старенький промисловець-консерватор. Старомодна ручка. Юна красуня — онука чи дочка…

Ні, хоч зовні все здається саме так.

«Старенький промисловець» — Кейз-Ол. Він ніколи не був консерватором. Ще двадцять років тому, коли тільки відкрили ланцюгову реакцію поділу уранового ядра, містер Кейз-Ол витратив на дослід понад п'ять мільярдів дайлерів — річний бюджет чималої країни! — і став монополістом атомної зброї. Під час Другої всепірейської війни і в повоєнні роки він створив десятки науково-дослідних закладів, які дали Монії і радіолокацію, і реактивну техніку, і електронно-обчислювальні машини, а самому Кейз-Олові — нечувані прибутки і становище наймогутнішої людини в капіталістичному світі.

«Старомодній ручці» немає ціни, бо нею підписано угоду про капітуляцію хрестовиків, що ознаменувала торжество Монії. А писав цією ручкою містер Кейз-Ол зараз тому, що боявся довірити свої думки навіть диктофонові. На великих аркушах чудового паперу він викладав той політико-економічний курс, якого мала дотримуватись Монія та її васальні держави з початком майбутньої війни…

В мозкові Айта відбивається кожна фраза, кожна цифра жахливої програми. Хто знає, чи пощастить зняти копію з написаного.

Таке саме бажання світиться і в очах Мей.

— Все папери й папери… — Вона згребла аркуші в купку. — Невже у вас немає радників, ясновельможний?!

— Годі, Мей! — Кейз-Ол забрав у неї рукопис, затулив долонею. — Тут нема нічого цікавого.

— О, коли так — я мушу прочитати все. Од першого до останнього рядка!

— Не можна.

— А я хочу.

— Ні!

— Ні?! — пухнаста кішечка обурена і починає випускати гостренькі пазури. — Я ображусь, ясновельможний!

— Мей, це — справа не вашого розуму!

Ого! Примружились очі, метнулися з них сині блискавки. Зсунулися брівки так, що між них лягла вперта вертикальна риска. В голосі, який щойно бринів кришталевим дзвіночком, почулася металева твердість.

— Якщо не помиляюсь, ясновельможний обіцяв одружитись із жінкою, яка буде розумніша за нього… Я не претендую на великий розум і ще не стала дружиною ясновельможного. Але коли він хоче зробити з мене іграшку, хай вважає, що шлюбний контракт розірвано! Неустойку охоче сплатить містер Хейл-Уф.

Окрутнулась і пішла геть.

Кейз-Ол тільки насупився і потягся до вечері.

Не вперше доводиться Айтові спостерігати такі сцени, але досі Мей була стриманіша. Зараз вона зважилась на далеко більше — і Кейз-Ол не вибухнув гнівом, стерпів образу.

«Підтоптався старий!» — глузливо подумав Айт.

Справді, останнім часом, коли до Псойса якраз поверталася молодість, Кейз-Ол почав підупадати. Все життя, від самого дитинства, він дотримувався суворого режиму і не витрачав сил на такі дурниці, як жіночі примхи. І от тепер усе поламалось. Він працює тоді, коли треба відпочивати, їсть нехотя й мало. Певне, він втішає себе тим, що незабаром закінчить останні приготування до катастрофи й тоді вже відпочине як слід. Тільки ні, це вже надходить старість.

Видно, що Кейз-Ол от-от визнає себе переможеним. Його рука вже була піднялась, щоб увімкнути екран, покликати Мей. Але в цю мить лунає тихий гудок, спалахує світна табличка: «Шеф поліції». І миршавий, похнюплений старик враз дивно змінюється. Він випростується; очі в нього спалахують: якщо хтось наважився потурбувати серед ночі самого Кейз-Ола — певно, сталося щось надзвичайне.

Псойс знає, що в таких випадках Кейз-Ола треба залишати самого. Він повільно прямує до дверей. Почуте змушує серце витанцьовувати радісний танок. Шеф поліції, затинаючись від страху, повідомляє, що його агенти затримали невідомого з п'ятнадцятьма котушками магнітофонного запису Наради «наймудріших»; о сімдесятій годині над Дайлерстоуном промчав літак і скинув кільканадцять тисяч листівок із скороченою стенограмою тієї ж Наради; щойно перехоплено свіжий номер «Полум'я», цілком присвячений Нараді; група озброєних анархістів захопила телецентр «Ньюз-лейн компані» і, відбиваючи атаки поліції, зараз веде передачу знову ж таки про Нараду.

Затримуватись далі небезпечно. Айт тихенько причиняє двері і по-молодечому швидко і енергійно іде коридором.

От і почалося… Почалось так несподівано, аж не віриться. Анархісти на телецентрі! Правда, ці горлані не здатні на серйозне — хіба тільки зчинять шарварок. Але зараз вони роблять хорошу справу. О, Айт чудово знає так званих «середніх монійців»! Навіть ті з них, що ненавидять політику, нині не спускають очей з екранів: аякже — інтригуюче видовисько! Може, в поле зору потрапить справжня бійка, справжня, а не бутафорська кров. А той, хто почує бодай кілька фраз фонограми Наради «наймудріших», уже слухатиме до кінця.

Куди ж поткнеться Кейз-Ол? Як буде викручуватись оцей хижий лис?

Айтові хочеться піти до своїх покоїв, увімкнути екран в одну з потайних ліній, що «васали» провели своєму «головнокомандуючому». Зараз дуже важливо знати, як реагуватиме Кейз-Ол на вбивчу звістку. Але слід поступитися місцем тому, хто зуміє швидше зорієнтуватись в обстановці та вжити відповідних заходів. Айт поспішає до Мей.

Критись нема чого. Все можна говорити прямо, тільки б не виявити своєї радості. Ну, а те, що рука «цариці краси» стисла на якусь мить руку старого Псойса — так то ж просто Мей спіткнулась, поспішаючи!

Коли Айт разом з Мей зайшов до кабінету Кейз-Ола, той уже кінчав давати розпорядження. Ні, він таки недарма став ватажком вовчої зграї «наймудріших»! Холодний голос чітко карбує слова:

— …Наступ на телецентр припинити, поліцаїв відтягти. Вимкнути струм у телецентрі, а якщо не можна, то в усьому районі! Негайно надрукувати мільйон листівок з підписом: «Центральний Комітет Комуністичної партії Монії». Текст: заклик до загального збройного повстання; лозунги: експропріація усієї — підкресліть! — усієї приватної власності, відокремлення церкви від держави; переслідування тих, що працювали на Кейз-Ола… Набрати й надрукувати сто тисяч примірників «Полум'я» з аналогічним текстом. Все це скинути завтра вранці з літаків.

Айт і Мей обмінялись поглядами. Кейз-Ол не тільки не розгубився, але намагається все повернути собі на користь. Лише одинаки підуть за фальшивими гаслами; спровоковане містером збройне повстання буде придушене. А коли проллється кров, коли тисячі людей буде запроторено до тюрем — хто там буде згадувати про якусь «Нараду».

— Поліцію і військо привести в стан бойової готовності. Ні в якому разі не стріляти першими, але намагайтесь зробити так, щоб стріляли бунтівники. А тоді — знищуйте. Все.

— Буде виконано, ясновельможний!

Клацнув вимикач, погас екран. Кейз-Ол підвів голову, подивився на Мей і сказав глузливо, з викликом:

— Ну?

— Пробачте, ясновельможний! — Мей підійшла до нього, пригорнулась. — Я визнаю свою провину. Але визнайте також і ви: не годиться принижувати гідність жінки… — Вона помовчала трохи і сказала вже іншим тоном, стурбованим, діловим: — Мене дуже непокоїть оця історія, ясновельможний! Ви запропонували геніальний план контрнаступу. Але чи не замало цього?.. Ви дозволите мені дати вам пораду, ясновельможний? Що, якби Сенат видав закон про заборону атомної зброї?.. Комуністи домагаються його шістнадцять років; вони грають на цьому, підбурюють усіх. То хай одержать папірець… Ви мене зрозуміли, ясновельможний?

Кейз-Ол дивився на неї мовчки, зачудовано. Якщо він сам щойно наказав здійснити справді грандіозну за своїми масштабами провокацію, то його наречена хватнула ще вище!

Законопроект про заборону атомної зброї!.. Хм… Навіть у нього, людини, що не гребувала ніякими засобами для досягнення мети, не вистачило нахабства вдатись до такого обману. А це справді блискуча ідея! Треба тільки додати застереження, що Монія залишає за собою право використати атомну зброю, якщо зазнає атомного нападу. При потребі такий напад можна інспірувати дуже легко.

Він уже погодився з сміливою пропозицією, але — недовірливий і обережний з природи — ще зволікав, обмірковував, чи немає тут якоїсь прихованої небезпеки.

— Що ж, Мей… Може, так і доведеться зробити. Побачимо, як підуть справи.

Радісно спалахнули очі дівчини. Ледве помітно кивнув головою Айт. Хай Кейз-Ол видає закон, щоб порушити його в ту мить, коли план «Блискавка» вступить у дію. Зробити це далеко складніше, аніж він гадає: війну не почнеш без людей, а кожна людина, незалежно від своїх політичних переконань, хоче жити. Тільки б він не передумав!

Тієї ночі Кейз-Ол спав спокійно, наче нічого не сталось. А його камердинер тинявся з кутка в куток, чекаючи нового дня.

Айт сподівався, що «конспіраторка Тессі» ввімкнеться хоч тепер. Нещодавно вона натякнула на якесь надзвичайно важливе завдання і попередила, що не зможе підтримувати зв'язок, бо виїжджає на невизначений час. Певне, її завдання і справді було серйозне, бо дівчина наївним шифром — за першими літерами слів — назвала своє прізвище: Торн.

Айт тоді розгнівався на дівчину за її нерозсудливість, попрощався сухо й коротко. А зараз — шкодує, турбується. Він звик до дзвінкого схвильованого голосу Тессі Торн, до тих дивних її інтонацій, які чомусь знаходили відгук у серці, викликали спогади про молодість.

Добре було б, якби Тессі ввімкнулась. Запальне дівча може не розгадати провокаційного плану Кейз-Ола, кинеться в бій та й загине. Комітет Захисту Миру!.. Виявляється, це таки зовсім не витівка нудьгуючих дамочок. Айт тепер уже знає, що роботу в Комітеті поліція розцінює як приналежність до комуністичної партії, а це говорить багато про що. Немає сумніву — саме отакі дівчатка й поширюють котушки з записом Наради та листівки, які так стурбували Кейз-Ола.

Тессі мовчала. Айт тримав свій приймач ввімкненим аж дві години, а потім махнув рукою і подався до кабінету Кейз-Ола. Цей день мав вирішити все.

Події розгортались зовсім не так, як хотів би Кейз-Ол. Ранком того дня літаки справді розкидали величезну кількість провокаційних листівок; одна з радіостанцій, «захоплена комуністами», проголосила заклик до загального збройного повстання. Але не дрімали й комуністи. Тисячі агітаторів вийшли на вулиці; стіни забіліли відозвами. Гасла були короткі й чіткі: «Не піддавайтесь на провокацію! Женіть геть усіх, хто закликає до зброї!» І поліція не знала, як знайти причіпку для арештів.

А «коліщатка» з записом Наради тим часом швидко розкотилися по всій Монії. «Розмножте і передайте СПРАВЖНІМ друзям» — так закликала компартія. Диктофони, які з ініціативи Кейз-Ола поступово витісняли папір та чорнило, працювали на повну потужність.

Але люди не перетворювались одразу на ворогів Кейз-Ола. Ні, більшість просто жахалась, проклинала вчених-атомників і цілий світ. Найбагатші і найдалекоглядніші почали виїздити з Дайлерстоуна в безпечніші місця; інші, залишаючись на місці, полохливо прислухалися, чи не верещать сирени. Над Монією нависла примара атомної війни.

Кейз-Олові доповідали обстановку щогодини. З повідомлень було ясно, що провокація провалилась. Ніхто не виступив зі зброєю, зате в цілому ряді районів Дайлерстоуна спалахнула паніка. Кейз-Олових газет не купували, зате нелегальне «Полум'я» передавали з рук в руки. Там було вдруге видруковано статтю професора Літтла «Санклейська трагедія». Реакція населення на цю статтю дуже тривожна.

— Так… Так!.. — сухо кидав Кейз-Ол у відповідь на повідомлення. Він був надто розумний, щоб у такий момент вдатись до зброї, і різко зупинив шефа поліції, коли той запропонував розстрілювати на місці тих, хто поширює або читає комуністичні видання. Врятувати становище зараз могла лише хитрість.

Одна з вечірніх газет — звичайно ж, тільки в гонитві за величезним тиражем — опублікувала протест двадцяти семи вчених-атомників проти використання атомної зброї. Шеф поліції доповів, що дав наказ заарештувати тих, що підписали протест.

І ось тут Кейз-Ол уперше дав волю своєму гніву.

— Дурень! Негайно скасуйте наказ і здайте справу своєму заступникові! Той, хто хоч пальцем торкне когось із оцих двадцяти семи, буде негайно розстріляний!

Він люто клацнув вимикачем і натис на кнопку з написом «Головний Радник».

— Пане Раднику! Негайно приготуйте люб'язні запрошення десятьом найвидатнішим атомникам. Завтра, рівно о тридцятій, я прийму їх у Залі Рожевих Мрій. Натякніть пресі: Кейз-Ол хоче обміркувати питання про заборону атомної зброї.

— Добре, мій любий! — прошепотіла Мей, коли Кейз-Ол скінчив і втомлено сперся на спинку крісла.

— Добре?.. — він гмикнув, криво посміхнувся. — Ні, моя люба, це — зле. Дуже зле. Але нічого іншого зробити не можна. Ні, не можна.

Наступного дня, П'ятдесят четвертого числа Першого місяця, ранкові газети вийшли з величезними заголовками: «МІСТЕР КЕЙЗ-ОЛ — ПРОТИ АТОМНОЇ БОМБИ».

Розділ XII Приготування закінчується

Минула майже декада, а Тессі Торн усе ще не знала, як здійснити сміливий задум.

З Пірейї штучний супутник видавався жалюгідною цяткою. Звичайно, свідомість враховувала відстань і масштаб, але й після такого корегування «Зоря» уявлялась спорудою неміцною, вразливою. Думалось: досить пробратися до найголовнішого пульта управління, смикнути за якийсь там рубильник — і розсиплеться «Зоря Кейз-Ола», вріжеться в атмосферу планети вогненною зливою метеорів.

Так, з Пірейї все здавалося легкоздійсненним і романтичним.

Штучний супутник зблизька втрачав свою красу. Його зовнішній о́бід, зварений з корпусів кількохсот ракет, ряснів латками та потворними рубцями. Внутрішній кільцюватий коридор з численними герметичними дверима, крихітні каютки, обставлені убогими металевими меблями, асоціювались хіба що з в'язницею чи казармою. Ніякого піклування про затишність, привабливість зовнішнього вигляду — «Зоря Кейз-Ола» була всього-на-всього космічною воєнною базою. І цим визначалось усе.

Фредді Крайн привіз свою наречену та й лишив її саму. Він мав завдання якнайшвидше здати в експлуатацію штучний супутник і працював з ранку до ночі. Але Тессі це навіть подобалось. Як тільки організм призвичаївся до нових умов, вона почала дослідження «Зорі Кейз-Ола» самостійно.

Дівчина вміло користувалася своїм становищем єдиної жінки серед персоналу, закинутого в міжпланетний простір острівця. Грайливою посмішкою, добре імітованою наївністю вона впливала сильніше за всякі накази. Перед нею розкривалось те, що за інструкцією становило абсолютну таємницю.

Весело щебечучи, Тессі пурхала з сектора в сектор, з відділу до відділу. Саме пурхала, бо хоч внаслідок обертання «Зорі Кейз-Ола» біля ободу й існувала сила тяжіння, однак тіло важило там хіба десяту частину того, що на Пірейї. Досить було ступнути трохи енергійніше — і одразу полетиш аж під стелю, а звідти спустишся повільно й легко, як пір'їнка.

Гарненькому дівчаткові до всього було діло: «А це що? А навіщо? А як?» І навіть найпохмурніші та найпедантичніші ясніли, ставали привітнішими, відповідаючи на її запитання.

Але дані розвідки не радували, а, навпаки, лякали Тессі.

Виявилось, що важко тільки побудувати штучний супутник, а коли його вже створено, він набуває неймовірної живучості звичайного космічного тіла. З великим метеоритом, здатним заподіяти значну шкоду, «Зоря Кейз-Ола» могла зустрітись один раз у сто мільйонів років. А проти маленьких були встановлені спеціальні автоматичні гармати та кулемети, керовані радіолокаторами; вони розстрілювали небезпечні частинки задовго до наближення.

Але конструктори подбали не тільки про захист від метеоритної небезпеки. Припускаючи й можливість нападу, вони створили справді неприступну фортецю.

Що можна заподіяти штучному супутникові, коли його могутнє озброєння автоматично знищує усякий предмет, який наближається без радіосигналу «Я — свій»? Що можна заподіяти «Зорі Кейз-Ола», коли кожен з її ста двадцяти секторів становить собою цілком самостійний вузол оборони, здатний зберігати боєздатність навіть після втрати всіх інших? І що можна зробити взагалі, коли після завершення робіт у бойових секторах не лишиться людей, а їхнє місце посядуть електронно-обчислювальні машини, чутливі тільки до наказів Кейз-Олового радіоцентру з Пірейї?

Як шкодувала Тессі Торн, що не погодилась тоді, аби Люстіг полетів на «Зорю»! Він зумів би відшукати вразливе місце штучного супутника!

І все-таки Тессі не занепадала духом. Тут, у фортеці Кейз-Ола, вона шукала однодумців, які змогли б стати спільниками у боротьбі.

Лише одиниці одверто заявляли, що прагнуть війни, знищення Союзу Комуністичних Держав. Всі інші — навіть ті, що ненавиділи комуністів, — хотіли миру. Отут, на штучному супутникові, де, незважаючи на всі застережні заходи, смерть стояла у кожного за плечима, зовсім по-іншому сприймалися проблеми, що їх на Пірейї можна було розглядати з олімпійським спокоєм стороннього спостерігача. Одного разу Тессі побачила це навіч.

Молодий красень, командир сектора БМ, хтиво поглядаючи на принадну наречену нового шеф-інженера, патякав про мужність і патріотизм, про готовність загинути в боротьбі проти варварів-комуністів. Тессі бачила, що він просто задавака, пуцьверінок, що видає себе за орла. Тому дратувала його навмисне, гаряче захищаючи свої пацифістські переконання. І ось у ту мить, коли кандидат у герої досяг найвищого пафосу в своєму монолозі, несподівано завищала сирена, а слідом пролунав неймовірної сили вибух.

Командир сектора кинувся до Тессі, грубо шпурнув її в отвір аварійного боксу і швидко зачинив герметичні двері.

На мить стало тихо. Потім почав наростати огидний тонкий свист. Він вріза́вся у вуха, стискав серце тривожним передчуттям.

— Вдягайтесь, міс Тессі! Швидше! З камери виходить повітря.

Галантний поклонник похапливо натягав на себе скафандр. Він навіть забув, що гостя не вміє поводитися з цим одягом. Тессі з горем-бідою дала собі раду.

Коли обоє вдягнулись, командир сектора натис на важіль. З гуркотом відчинились важенні двері — повітря відкинуло їх, як аркушик паперу, і ринуло в простір через два отвори, що їх пробив у стінах командирської рубки метеорит.

Може, нечітко реагували захисні пристрої чи після обстрілу гармат та кулеметів од метеорита лишився випадково якийсь уламок і пронизав обидві подвійні стіни та шар захисного матеріалу між ними. Як і раніше, сяяли сховані під товстим склом електричні лампи. Як і раніше, мерехтіли циферблати електронно-обчислювальних пристроїв. Але в приміщенні вже панував холод, віяло пусткою.

Пишні квіти, що мали дуже прозове призначення — поновлювати запас кисню, — стояли зморщені, зжовклі. Вони ще трохи куріли: то міжпланетний вакуум висисав з них рештки вологи. Пташка в клітці над ними — індикатор, який своєю смертю мав попереджати про неполадки з постачанням повітря та про надмірну потужність космічних променів, — лежала нерухомо. Тессі простягла до неї руку. Негнучкі пальці пластмасової рукавички не мали чутливості. Хрупнули й одпали випростані крильця. Здавалось, що вони з тонісінької криги.

Тессі глянула на свого супутника. Він теж дивився на пташку.

— Скажіть, ви тепер погоджуєтесь зо мною? — тихо запитала Тессі.

Він здригнувся, почувши її голос у навушниках скафандра. І так само тихо відповів:

— Погоджуюсь.

Уже коли автоматичні прилади ліквідували пошкодження і рубку заповнило холодне чисте повітря, Тессі сказала:

— Коли вам дадуть наказ убивати, пригадайте оцю пташку!

Він уже оговтався і відповів звичним компліментом:

— Я пам'ятатиму її завжди, бо не забуду вас.

Так, більшість з персоналу «Зорі Кейз-Ола» не хотіла війни. Але, посилаючись на присягу, співбесідники заявляли, що будуть змушені виконати який завгодно наказ.

Тессі розуміла, що таких людей не можна зневажати чи ненавидіти, їх треба переконувати довго й терпляче. Факт лишався фактом: кожного, хто порушить присягу, чекає смерть.

Незбагненним був для Тессі тільки Проут, отой похмурий інженер, що зустрічав їх у день прильоту.

Він не подобався дівчині. Було в ньому щось таке, що змушувало насторожуватись.

— Ви — онука професора Лайн-Еу? — спитав він якось, перестрівши Тессі. І додав багатозначно: — Шкода, що він помер. Кажуть, він творив чудеса.

Ця фраза сама по собі була звичайна в розмові двох малознайомих людей. Але одразу ж по тому Проут сказав так, ніби відповідав на запитання:

— Каторжник Айт, про якого вам розповідали, зварював сусідній сектор — БЦ.

Тессі непевно гмикнула.

— Вас, мабуть, цікавить, куди поділись каторжники з «Зорі»? Уявіть собі, трапився дивний випадок: одразу ж після закінчення будівництва у сто двадцятому секторі вирвало герметичні двері. Каторжники були без скафандрів. За кілька секунд загинуло понад сто чоловік. Усі — комуністи. Лишились гангстери та вбивці.

У Тессі болісно стислося серце. Вона зрозуміла, що це був за «випадок», але не могла збагнути, навіщо розповідає про це Проут.

— Що ж, кара божа…

— Так, — посміхнувся він іронічно. — Бог знає, кого карати. Між іншим, через декаду закінчуються останні роботи на ракетодромі. Там працюють сто п'ятдесят комуністів.

Тессі промовчала, і він нічого більше не сказав. Зате наступного дня розшукав дівчину спеціально для того, щоб показати в ілюмінатор:

— Погляньте, он до сектора КР транспортують водневу бомбу. З «Зорі Кейз-Ола» дуже добре обстрілювати Пірейю. Мабуть, ми незабаром і спробуємо це зробити.

Він знову посміхнувся — так, що Тессі не витримала:

— Як вам не соромно!.. У вас є дружина?

Проут глузливо похитав головою:

— Немає, міс Тессі.

— Ну, тоді все ясно. До побачення!

Він ніби був приставлений шпигувати за нареченою шеф-інженера «Зорі». В усякому разі, куди б не поткнулась Тессі, через якийсь час біля неї опинявся Проут і розповідав ще про якусь із таємниць штучного супутника.

А тим часом обстановка вимагала негайної дії. Почалося те, про що ніхто з обслуги «Зорі Кейз-Ола» думати не хотів.

Ракета з водневою бомбою, на яку вказав Проут, була першою ластівкою. Наступного дня прибуло дві. Ще через добу — чотири. А потім — десять.

Якщо й досі на «Зорі» було невесело, то тепер стало моторошно. Тессі ще пробувала посміхатись, жартувати, але на неї вже не звертали уваги. Та й сама вона все частіше й частіше забивалась до своєї каюти і мовчки, тоскно дивилась на покинуту планету.

Звідси Пірейя здавалась красивою і спокійною. Заткана блакитним серпанком, залита промінням Сонць, вона вдень вигравала найрізноманітнішими барвами, а вночі виблискувала яскравими вогнями. Там вирувало життя. Там точилась боротьба. А на «Зорі Кейз-Ола» панує тиша. Страшна, могильна тиша.

Ось, плюючи спалахами, причалює до космодрому величезна ракета. Якби це було на Пірейї, все аж двигтіло б навколо. А тут — ані шелесне. Навіть якби вибухнула воднева бомба, розлилося б тільки нестерпне сяйво та промчали б нестримні потоки смертоносних часток. Та й годі.

Вже двадцять секторів «Зорі Кейз-Ола» замкнено наглухо, озброєно отакими ракетами з атомною начинкою. Сьогодні Сорок четверте; до початку Другого місяця лишилось десять днів. Щодня по десять ракет… Отже, похмурий прогноз Літтла стверджується.

Страшно! Але ще страшніше уявити, як космічні ракети помчать на Пірейю. Треба негайно щось робити… Тільки — що?

З жалем, з соромом поглядає дівчина на свої два пістолетики. Атомну бомбу не підірвеш нічим. Електронно-обчислювальний пристрій, схований у товстелезній сталевій оболонці, реагує тільки на шифровані сигнали радіоцентру Кейз-Ола. Приладнають бомбу на стартовій установці сектора, замкнуть герметичні двері — і тоді вже туди не зайде ніхто, бо й замки скоряються наказам з Пірейї.

Лише одна людина може допомогти Тессі Торн у здійсненні її задуму. Полковник Фредді Крайн має надзвичайні повноваження. Але трильйонер розрахував точно: хто створив штучний супутник, навряд чи заміриться на діло рук своїх.

Фредді не знав спочатку, чому його призначили шеф-інженером «Зорі». Одержавши детальну інструкцію аж після того, як на штучний супутник прибула перша атомна бомба, він захвилювався і вирішив, що Тессі треба негайно повернутись на Пірейю.

— Мій любий, — заперечила вона, — а чи не гадаєш ти, що коли почнеться атомна війна, в космосі буде безпечніше?

— Мабуть, твоя правда. Залишайся.

Він не помітив іронії в її словах, не замислився над долею людей, що не зможуть утекти в міжпланетний простір і що в них немає навіть такого сховища, як під палацом генерала Крайна.

З жалем дивилась на нього Тессі. І оце за нього вона мало не вийшла заміж?!

— Фредді, але ж ти сказав, що ти — проти війни!

Він здивовано глянув на неї ясними очима:

— А хіба я коли-небудь висловлювався за агресію?

— А оте он?.. — Тессі кивнула в бік ракетодрому. — Невже ти гадаєш, що водневі бомби — носії миру?

— Аякже, моя дівчинко! — він засміявся, скуйовдив їй волосся. — Хіба комуністи почнуть війну, якщо в небі над ними висить «Зоря Кейз-Ола», заряджена ста двадцятьма найпереконливішими в світі аргументами?!

— А якщо війну розпочне Кейз-Ол?

— Цього не може бути, моя люба!

Тессі похитала головою та й пішла геть. Отже, словами нічого з Фредді не вдієш!

Збігло ще кілька днів. Вранці П'ятдесят четвертого числа Першого місяця, коли на останню вільну стартову установку було прилаштовано сто двадцяту ядерну бомбу, Тессі покликала Фредді до себе в каюту і суворо сказала:

— Заприсягнись своїм життям, життям наших майбутніх дітей, що жодна з цих бомб не полетить на Пірейю, коли на Монію не нападуть першими!

— Ти знову про своє? — він незадоволено поморщився. — Тепер від мене нічого не залежить.

— Неправда!.. Присягайся!

— Ні, я цього зробити не можу. Трапляються випадки, коли саме превентивна, ну, застережна війна дозволяє уникнути…

— Присягайся!.. — стиснувши кулаки, Тессі дивилась на нього з жахом і ненавистю. — Якщо ти цього не зробиш, я ніколи не стану твоєю дружиною!

— Ну, заспокойся, моя люба. Я…

— Іди геть! — Вона вже не могла стриматись. — Шлюбний контракт розірвано!.. На твоєму весіллі ніхто не співатиме! Тоді гуркотітимуть на увесь світ атомні бомби!

І він пішов. Пішов з виглядом чоловіка, ображеного у своїх найсвятіших почуттях.

Тессі збирала речі. Вона вирішила покинути «Зорю Кейз-Ола» першою ж ракетою.

Під руки потрапила коробка з пістолетами і патрони. Дитячі іграшки! Що їх — викинути геть? Але ні, стривай! Ця зброя ще може придатись!

Вже кілька разів Тессі поривалася відвідати ракетодром, щоб якось порозумітися з комуністами-каторжниками, попередити їх про смертельну небезпеку. Виконати цей намір їй перешкоджала не так найсуворіша заборона, як страх перед тривалою подорожжю у безповітряному просторі. Правда, останнім часом Тессі трохи навчилась поводитись із ракетницею скафандра і досить вільно пересувалась від обода штучного супутника до його центральної частини.

Дівчині щастило. Ніхто не перестрів її на шляху до повітряного шлюзу, не перепинив, коли вона, сиплючи ракетними спалахами, помчала в простір. І навіть на ракетодромі ніхто не помітив, як до одного з каторжників на мить підлетіла людина у скафандрі, передала невеличку скриньку і одразу ж повернула назад.

Тессі навіть не встигла роздивитись, кому передала скриньку. Запам'ятались очі, що здивовано зиркнули на неї крізь віконце скафандра. Вони були чорні, як у Айта, і це її чомусь порадувало.

Любий, ось уже багато-багато днів ти не чуєш голосу «матері»… Може, ти хотів передати щось дуже важливе, негайне, а нерозсудливе дівча кинуло тебе, подалось аж у міжпланетний простір, щоб переконатись у своїй нікчемності…

Засмучена, заглиблена в думки, Тессі й не помітила, що взяла надто вбік. «Зоря Кейз-Ола» не наближалась, а чудно поверталася, зводилась на ребро.

Коли Тессі це, нарешті, впало в око, в неї на серці похололо.

Дівчина добре пам'ятала: щоб не збитися з маршруту, треба летіти так, аби червоний ліхтар на одному боці «Зорі» стояв точно в центрі червоного кільця протилежної сторони. Але пам'ятати замало. Треба вміти ще й виконати найскладніші маневри в світі невагомості, перетворивши саму себе на реактивний снаряд.

Тессі стріляла і з основних, і з бічних дюз скафандра, гальмувала, повертала назад. І ось, нарешті, потрібного напрямку було набрано. Тепер — уперед.

Вона натисла на кнопку. Пролунало два вибухи — і все. Щось трапилось?

Ой леле: лічильник ракетних зарядів стоїть на нулі. Тепер ні зупинитися, ні повернути. Хіба пощастить ухопитися за сигнальний ліхтар або кільце маяка.

Все ближче рятівна «Зоря Кейз-Ола». Дівчина у безповітряному просторі пливе повільно-повільно. Ліхтар пройшов осторонь, далеко. Але кільце… Та ось же воно!

Тільки ні, не досягла рукою, пропливло поряд товсте алюмінієве кільце з палахкотливими неоновими трубками. Воно віддаляється, все ближче зсуваються одне до одного круглі віконця-ілюмінатори на поверхні «Зорі Кейз-Ола», перетворюються на світлі цяточки, на ледве помітну пунктирну лінію.

Не затримаєш, не зупиниш повільного льоту. Може, мільйони й мільярди років мчатиме цей скафандр зоряним простором, доки не зіткнеться з якимсь небесним тілом. Налякана й розгублена, Тессі в першу мить забула про існування радіозв'язку, потім кликала на допомогу. Не одержавши відповіді, замовкла.

Вже немає ні страху, ні болю. Тільки прискорено стукає серце, відраховуючи останні хвилини життя.

Перед очима в неї на чорному оксамиті неба краплинкою крові жевріє Маррі — планета, що одержала свою назву на честь древньопірейського бога війни.

А Тессі не хоче думати про війну, про смерть. Їй чомусь пригадується, що пірейські астрономи й досі не розкрили таємниці загадкових каналів на поверхні планети-сусідки; їй хочеться вірити, що й на Маррі існує життя.

Тік-так — секунда. Тік-так — друга… Сто секунд — хвилина. Сто хвилин — година. Сто годин — доба.

Минула доба. Порятунку немає. Загубилась крихітна піщинка в безмежному просторі… А в тій піщинці ще жевріє життя, стукає серце, снуються думки. В ній досі палає любов, палахкотить ненависть.

Байдуже, навіть вороже дивиться Всесвіт на цю піщинку гострими жаринами зірок. Він створив людство. А окрема людина для нього — ніщо!

Частина третя Загибель Уранії

Розділ I Сила проти сили

Темні ночі над Монією, над усією Пірейєю!

Примха природи, дивна несправедливість: майже всі планети системи Двох Сонць мають по кілька супутників, і тільки одна з них — найвидатніша, бо саме на ній виникло і буйно розвинулось життя, — пливе у космічному просторі самотня. Нема супутника у Пірейї. Тому так яскраво мерехтять над планетою незліченні зорі, тому кожна квітка весняна грає-виграє вночі всіма кольорами райдуги, а комахи світяться так, ніби от-от спалахнуть.

Крихітний світлячок — кумедний живий ліхтарик — помітив у темряві своє відображення, підлетів до нього та й ударився об прозору холодну перепону. Зразу ж по тому почувся радісний вигук:

— Є!.. — А ще через секунду збентежене: — Ні, це світляк.

На пласкому дахові невисокого будинку стоїть телескоп. Це — примітивний застарілий прилад, з допомогою якого астрономи-аматори бачать не стільки те, що є насправді, скільки те, що підказує уява.

Біля телескопа троє. Один, не випускаючи з зубів цигарку, щось обчислює в блокноті, освітленому кишеньковим ліхтариком. Другий — коротконогий товстун — нетерпляче тупцює поруч. А третій, припавши оком до окуляра телескопа, похапливо пересуває трубу вздовж уявної лінії від зеніту на північ і назад. Мабуть, шукання триває довго, бо товстун не витримує.

— А дайте-но я зазирну, Літтл. В мене очі гостріші.

— Одну хвилинку, Торн… — професор Літтл, не бажаючи розлучатись із телескопом, прискорює його рух по небесній сфері. — Адже я в юності мав сяку-таку практику з астрономії.

— Ні, досить, досить.

— Постривайте… — телескоп зупиняється, потім трохи пересувається праворуч. — Нарешті!.. Є!

— Світляк? — іронічно запитує професор Торн.

— Гляньте самі! — Літтл неохоче поступається місцем, але в голосі його звучить торжество. — Ну, що?

Торн мовчить. Мовчить довго, затамувавши подих. І, нарешті, вимовляє так, ніби не вірить власним очам:

— Кольрідж, погляньте…

Той повільно ховає блокнот, підходить до телескопа.

В полі зору — звичайна картина Всесвіту. Та тільки є в ній таке, що Кольрідж, якого, здавалося, ніщо вже не здивує, шепоче:

— Неймовірно!

Аж біля краю кадру видніється невеликий світлий диск. Так собі — крихітна тарілочка, що швидко повзе поміж зірок. Без телескопа її важко навіть помітити. Але поява цього незвичайного небесного тіла означає собою факт неймовірної ваги: Союз Комуністичних Держав запустив свій перший населений штучний супутник.

— То поясніть же мені, зрештою, що це за фокус? — не витримує Літтл. — Не могли ж комуністи побудувати його за одну добу?!

Професор Торн мовчить, смокчучи згаслу люльку. А Кольрідж говорить сухо:

— Фокуса немає, Літтл! Є факт: ми, монійські вчені, вірили, що ведемо перед у всьому, а комуністи знялись у небо, і їх уже не наздоженеш. Не наздоженеш, Літтл!

— Не вірю! — Літтл знову кинувся до телескопа. Що довше придивлявся він до штучного супутника, то переконаніше повторював: — Не вірю! Не вірю!

— Даремно не вірите! — Торн сердито пирхнув. — На жаль, ви, мабуть, помиляєтесь, як помилявся я двадцять років тому, коли мій вчитель, великий Ейнт, радив мені взятись за гравітацію. Він твердив, що сила тяжіння викликається наявністю гравітонів — часток, які й досі нами не виявлені, але в принципі можуть бути усунені з тіла. А я, дурень, не повірив… І от маємо: над Монією вільно пролітає штучний супутник комуністів; у першу-ліпшу мить з нього можуть пошпурити такого гостинця, що все запалає навколо.

— Он воно що! — Кольрідж іронічно засміявся. — Професор Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не гадаєш ти, що й комуністи мали право на незадоволення, коли над їхньою територією почала щодня пролітати «Зоря Кейз-Ола»?

Спустившись на веранду, друзі почули настирливі сигнали відеофону. То дзвонив професор Карейл — астроном, що повідомив їм про появу штучного супутника СКД.

— Де вас чорти носили?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор.

— Що сталось, Карейл?

— Вмикайте, я вам кажу!

— На яку хвилю?

— На яку завгодно!

Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.

По екрану перебігли кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора з рожевими та блакитними колами. І зразу ж мелодійно прозвучали незнайомі позивні.

— Що це? — перелякано скрикнув Літтл. — Та це ж прапор комуністів!

— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення уряду СКД до президента, Сенату та всіх громадян Монії. Вчора, П'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом, з території СКД стартував гравітольот «Зоря надії» — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання сили всесвітнього тяжіння.

Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на краях, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Він був дуже великий. Катер, що саме відпливав від нього, здавався маленькою цяткою.

Не почулося жодного звуку, не пробігла й хвиля на дзеркальній поверхні води, а гравітольот уже піднявся над озером і, легенько погойдуючись, як мильна бульбашка поплив навскоси вгору.

— «Зоря надії», — вів далі диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, П'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом.

На екрані тепер виднілась зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні далекої Пірейї.

— Штучний супутник СКД має стати науковою лабораторією і проміжною станцією для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітольот «Зоря надії» обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити проти нього силу дасть належну відсіч.

Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.

Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено прикрив очі.

— Сила проти сили, — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?

Торн саме довбався сірником у люльці.

— Вітаю від щирого серця його далекосяжний і мудрий крок. Доки комуністи були слабкими — вони весь час вимагали заборони атомної зброї. Тож хай тепер потанцюють. Нині кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради «наймудріших» — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.

— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно. І ще мені не ясно, Торн… навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину?

Вдруге за сьогоднішній вечір у вітальні професора Торна прозвучало це запитання і вдруге залягла могильна тиша.

— Я просив тебе, Торн, не робити цього.

Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — тільки смуток та безнадійна втома людини, що зневірилась у всьому на світі. Але на Торна оця фраза вплинула, як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, заверещав:

— Досить! Досить! Кінець кінцем, завідую лабораторією я!

— Он як ви заговорили, Торн! — Кольрідж криво посміхнувся. — Ми були друзями сімнадцять років. Сімнадцять років мені здавалось, що ми робимо спільну справу. Ну, то що ж — маю честь! — Він неквапно підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.

— Даремно, Торн! — похитав головою Літтл. — Я дуже добре знаю Кольріджа: якщо він пориває, то назавжди. Це був ваш справжній друг. Мені шкода вас, Торн! На добраніч!

— На добраніч! — буркнув професор.

Він лишився один у великій вітальні, сів до стола, обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн і сам не міг збагнути, як це трапилось.

Одержавши виклик від Кейз-Ола, він у першу мить злякався. Навіть зараз гидко згадати, як затіпалось тоді серце, як виступив на чолі липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» А коли дізнався, що боятись нема чого, швидко опанував себе і відчув навіть радість. САМ містер Кейз-Ол запрошує НАЙВИДАТНІШОГО вченого Атомної ери СПІЛЬНО обміркувати питання про ЗАБОРОНУ АТОМНОЇ ЗБРОЇ!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані відеофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелося сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Адже кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на тій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався Кейз-Ол по пораду.

А радитись, власне, не було й потреби: на столі лежав готовий законопроект. Кейз-Ол уже взявся за ручку, щоб підписати його, але раптом затримався.

— Гаразд, ми відмовляємось від використання атомної та ядерної зброї. Але ж комуністи вже мають антиречовинну бомбу. Вони скинуть її на нас, а ми… — він глузливо похитав головою і так виразно глянув на Торна, що професор не витримав:

— Антиречовину створено!

Тільки два необачно промовлені слова, а через них усе пішло шкереберть. Там, у палаці Кейз-Ола, ще можна було б заявити, що обмовився і що «створено» слід розуміти як «створимо». Але тепер — пізно. Не встиг Торн доїхати додому, в Лос-Алайн, як уже всі телецентри оголосили, що антиречовина — створена, а Торну поставлять золотий пам'ятник за життя.

— Золотий пам'ятник… Навіщо він мені? А потім — чому я повинен ховатися з своїм відкриттям?!. Може, Кольрідж просто заздрить, що його не тільки не викликали до Кейз-Ола, а й не згадали у повідомленні? Так, так, це дуже несправедливо. Негайно, завтра ж, треба виправити помилку. І перепросити Кольріджа. Він зрозуміє.

Старий втішає себе, хоч знає: справа не в пам'ятнику і не в заздрості.

— Не гаразд вийшло… Ой, як не гаразд! — Торн крутить головою, немов од зубного болю. Кольрідж — єдиний друг — уже більше ніколи не зайде до цієї вітальні. Може, тільки заради Тессі.

Згадка про Тессі ще дужче роз'ятрює душу Торнові. Він так хотів би побачити її. Але боїться зустрічі, бо не знає, як вона скінчиться.

Тік-так… Тік-так… Непомітно пересуваються на циферблаті стрілки старовинного годинника. І так само непомітно у вікна котеджу заповзають м'які півтіні світанку Першого числа Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери.

Сота година — нульова година. Із-за обрію виткнулись пасма золотого проміння, простяглись од усіх предметів двоїсті тіні.

До вітальні зазирнула стурбована служниця. Тихо привітався, йдучи вмиватись, професор Літтл. А Торн цього не бачить і не чує. Його погляд прикутий до кінця алейки, де в цю пору звичайно появляється Кольрідж.

І раптом професор підхопився, кинувся до вікна.

Але радісна посмішка погасла на обличчі Торна: чому Кольрідж не йде, а біжить; чому він не в комбінезоні, а в нічній піжамі?.. Що трапилось?.. Може, почалася війна?

Кольрідж блідий як смерть; він мчить навпростець, через газон до вікна.

— Торн, дзвонив Фредді Крайн.

— Про що?

— Тессі…

— Що — Тессі?!

— Тессі заблукала в космічному просторі. Її шукають уже більш як дев'яносто годин.

Гойднулась, попливла перед очима Торна кімната. І наче здалеку-здалеку чується незвично різкий голос:

— Візьми себе в руки! Негайно дзвони до Кейз-Ола. Її може врятувати тільки він!

Торн кліпнув очима. Над ним стояв Кольрідж з пляшечкою ліків у руках.

Розділ II Ціна життя

Напівприсмерк. Велика, просто умебльована кімната. Широке ліжко. На ньому, вкритий пуховою ковдрою, лежить підстаркуватий чоловік. Він спить міцно, його дихання спокійне й глибоке. Так сплять люди з чистою совістю після плідного дня напруженої праці. Тільки мішки під очима старого та дещо нездоровий колір шкіри свідчать про перевтому.

Все це Айт бачить на великому екрані в передпокої спальні містера Кейз-Ола.

Аж дивно: не відчувається ні ворожості, ні злості. Тільки снується в голові питання: що потрібно оцій енергійній, безперечно обдарованій істоті, щоб стати справжньою людиною? Що дало трильйонерові його незліченне багатство? Оцю скромну спальню, не менш скромний щоденний раціон — тільки й того, що приготовлений найвидатнішими кулінарами за найсуворішими рецептами, — та невибагливий зручний одяг? Все це можна мати за сто дайлерів на декаду. Йому лишилося жити не так багато. Ото й жив би мирно, нікого не чіпаючи. Так ні, не хоче він миру. Він хоче потягти за собою в домовину весь світ.

Ну, та годі філософствувати — немає часу. Айт рішуче натискає на кнопку:

— Кгм… Ясновельможний… Змушений збудити…

Трильйонер спить чуйно. Він одразу ж розплющує очі. В нього не буває на обличчі того виразу пом'ятості, незадоволеності, який виникає у зненацька розбуджених пасивних та безвільних людей. Здавалось, Кейз-Ол і не спав: його погляд насторожений, гострий. Постать напружилась.

— Ну?

— Професор Торн утретє протягом години просить з'єднати. Каже: «Якщо не з'єднаєте — висаджу в повітря Лос-Алайн!»

— Дурень! — кинув Кейз-Ол чи то Айтові, чи Торну. — Вмикай негайно!

Айтові дуже цікаво, що скаже Торн. Звичайно, справа аж надто важлива, коли професор наважився погрожувати самому містерові Кейз-Олу. Може, йдеться про антиречовинну бомбу? Адже цей неоковирний, коротконогий чолов'яга на так званій нараді вчених-атомників ляпнув, що створив антиречовину. Саме ляпнув, бо видно було, як після цього він збентежився, втягнув голову в плечі й принишк. Аж не вірилось, що цей жалюгідний підтоптаний товстун і є всесвітньовідомий Торн, чесний і принциповий, який створив атомну бомбу, а потім рішуче виступив проти неї і підписав «Протест двадцяти семи»… Що ж він казатиме тепер? Зрікатиметься? Обвинувачуватиме?

Ввімкнувши лінію зв'язку з атомним центром Монії, Айт почвалав у свою кімнату і проробив аналогічну операцію там. В його апараті екрана не було, тому Айт не міг бачити співбесідників.

Розмова вже тривала. Торн не погрожував і не викривав. Він просив, канючив, як жебрак милостиню:

— Ну, хай не сто, хай п'ятдесят. Але тільки негайно, негайно! Через дві години буде вже пізно.

Кейз-Ол у відповідь гмукнув невизначено. Пропозиція, мабуть, вигідна, трильйонер у цю мить з чіткістю терезів зважує всі «за» і «проти», аби потім сказати «так» чи «ні».

— Містер Кейз-Ол, Тессі можете врятувати тільки ви! Зрозумійте мене по-людському, як батька! Адже через вісім днів мало відбутись її весілля!

Айт нашорошив вуха. «Тессі? Тессі Торн». Айт присунувся ближче до апарата, потер пальцями чоло. Так-так… Мова йде, мабуть, про «матір». Недарма ж вона мовчить понад дві декади. Спіймана? Їй загрожує страта чи каторга? Тьху, як по-дурному все вийшло, адже вчора Торн був тут. Вибрати б слушну хвилину, і…

Але що можна було зробити? Навіть якби Айт знав, що дівчина з дуже поширеним у Монії прізвищем доводиться дочкою професорові Торну, про це знайомство треба мовчати, аби не зрадити ні її, ні себе.

Ці міркування перебігли в мозкові Айта блискавично. А в наступну мить почувся голос Кейз-Ола:

— Я розумію вас, містере Торн. Відшукати людину, яка загубилась у космічному просторі, зрештою, можна. Протягом найближчої години на розшуки буде послано сімдесят п'ять ракет. Але гарантій я дати не можу. На який час вистачить кисню?

— З «Зорі Кейз-Ола» повідомили, що не більше як на дві-три години.

— Тоді добре. Тессі Торн буде врятовано. Але…

Айт нервово підхопився, потім сів знову. Потер долонею чоло.

Тессі Торн… Припущення перетворилось майже на певність, а уява малювала страшну картину: в світі невагомості повільно пливе скафандр, пластмасова труна, в якій замкнена ще жива людина. Кому, як не Айтові, колишньому каторжникові, зрозуміти жах цього безнадійного становища? Кисню на дві-три години… Бреше Кейз-Ол: навіть тисяча ракет не розшукає порошинку, яка блукає в безмежному Всесвіті. Радіолокатор не допоможе — пластмаса скафандра не відбиває радіоімпульсів. Якби весь час працювала радіостанція в шоломі — її можна було б запеленгувати. Але чи догадається дівчина ввімкнути передавач?.. Мабуть, ні, бо інакше її вже давно знайшли б… Постривай, а чи не просить вона часом допомоги в «сина»?

Похапливим рухом Айт висмикнув з-за комірця навушник, приклав його до кісточки за вухом, натис кнопку.

Одразу ж з'явилось таке знайоме, таке характерне шипіння передавача, а на цьому тлі — ледве чутне глухе: тук-тук… тук-тук… тук-тук…

Айт наморщив лоба. Що це за дивні звуки?

І раптом він вигукнув у нестямній радості:

— Жива!.. Це — стукіт її серця.

Очевидно, Тессі прилаштувала радіостанцію під грудьми і забула вимкнути передавач. А може, він увімкнувся сам, при випадковому натисканні на кнопку вимикача. В усякому разі, ця випадковість чи необережність урятує життя Тессі Торн.

Раптом холодний обруч стис йому голову. Врятує? Але як? В цілому світі тільки одна радіостанція спроможна почути такі сигнали — оцей крихітний тридцятикаскадний агрегат, схований під Айтовим одягом. А для всіх інших станцій, навіть найпотужніших, але не настроєних спеціально, слабенькі сигнали сприймаються як електронний шум, губляться серед випромінювання незліченних радіозірок Всесвіту.

Віддати цю радіостанцію Торну? Але Торн десь далеко, аж у Лос-Алайні. І ракети стартуватимуть, певно, з космодрому Ней-Льюс.

Айт на хвилину забув навіть про розмову Торна з Кейз-Олом. Та поступово його увага почала насторожуватись, пам'ять мимохіть затримувала слова, хоч свідомість їх ще не аналізувала.

— …Я не примушуватиму вас створювати засоби знищення. Очолите науково-дослідний інститут енергетики… Як і досі, я не втручатимусь у ваші справи.

— Де міститиметься той інститут? — голос Торна звучить приглушено.

Пауза. Потім лунає сухий смішок:

— В горезвісній Уранії, містер Торн!.. Сподіваюсь, ви не припускаєте, разом з комуністами, що це — атомна воєнна база Кейз-Ола?

Пауза ставала нестерпною. Її порушив усе той же Кейз-Олів смішок:

— Якщо не заперечуєте, містере Торн, то перед тим, як дати остаточну згоду, ви разом з екскурсантами оглянете Уранію. Та що з вами?

— У професора Торна погано з серцем! — холодно й різко сказав незнайомий голос. — Але він приймає ВСІ ваші пропозиції, містер Кейз-Ол! Я — Кольрідж, помічник професора Торна.

— Дуже приємно, містер Кольрідж. Запрошую вас також. А зараз на все добре. Перша ракета стартує через п'ять хвилин.

В динаміку клацнуло, і все затихло.

«Он воно що! — з холодною люттю думав Айт. — Навіть зараз, коли йдеться про життя дочки того, хто створив атомну бомбу і забезпечив Кейз-Олові нечувану могутність, він користується з нагоди і робить свій бізнес. Ціна життя людини… Яка ж йому ціна? Щоб хтось інший став убивцею мільйонів? О, містер Кейз-Ол уміє викрутити своє! Тільки ні, не викрутить!»

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… Стукає серце Тессі Торн. Воно б'ється поруч, ніби дівчина грудьми притислась до Айтової голови, така рідна, люба, хоч і не бачена досі…

— Тессі! Тессі! — гаряче шепоче Айт у мікрофон. — Це я, «син». Одгукнись хоч на мить! Тессі, я чую биття твого серця… Зараз вилітають ракети шукати тебе… Ввімкни передавач! Ввімкни передавач!

Мовчить, не озивається дівчина. І Айт відчуває те, що відчувала колись вона, благаючи «сина» подати хоч короткий сигнал.

Ще й ще повторює Айт свій виклик. Він ладен говорити безперервно, доки чутиметься оцей тривожний глухий стукіт. Але невблаганний годинник показує, що треба нести сніданок Мей.

«Мей!.. А чи не стане в пригоді вона?»

Швидше, швидше до неї! Вимкнути геть усі таємні лінії, що ведуть до покоїв «цариці краси».

Як і завжди, Мей ще в ліжку. Вона тягне манірно:

— О, Псойсе, ти сьогодні запізнився!

Але в її величезних синіх очах, що дивляться на Айта, вже немає зневаги.

— Ну, Псойсе, як спав ясновельможний?

Мей невблаганна. Хай там що, хоч які подавай знаки, але доки не виконано щоденний ритуал дбайливої нареченої Кейз-Ола, вона не дасть вимовити й слова. На щастя, цього разу можна перейти до справи.

Айт швидко розповів про випадок з Тессі, витяг з-під пахви радіостанцію і разом з навушником подав Мей:

— Її серце ще стукає…

Вона послухала з хвилину, потім повернула апарат:

— Ну, то й що?

Айт прилаштував навушник до кісточки за вухом. «Зоря Кейз-Ола» незабаром зникне за обрієм, і сигнали урвуться.

— Я викличу Торна і передам йому це, міс…

— Навіщо?

— Без цього її не знайдуть — і вона загине.

— О Псойсе, ти надто сентиментальний!.. — Мей випростала руки, позіхнула. — Загине одна, а мільйони інших житимуть!

Айт відсахнувся. Він майже з жахом поглянув на свою кохану. «Ти надто сентиментальний!» — та це ж улюблений вислів Кейз-Ола. І це не гра. Он бач, як очі її загорілись холодним металевим блиском, як рішуче зсунулись брови.

— Я не знав, що ви така жорстока, Мей! — сумно сказав він, схиливши голову. — Серце Тессі Торн стукає в мене над вухом. Я відчуваю його биття кожною клітинкою мозку. Мені аж перехоплює подих від думки, що от-от все скінчиться. А ви…

— А я… — Мей рвучко відкинула ковдру. — Ти кажеш — стукає серце Тессі Торн. А ось тут, тут… — вона схопила Айта за руку і притисла до свого теплого тіла. — Слухай! Ти чуєш? Воно — живе! Воно — стукає теж! А коли треба буде, воно перестане стукати… І я не побоюся цього.

«Вона знає, догадується… — думав він, ідучи коридором. — Її любов до Айта вмерла, а до Псойса не народилася і не народиться ніколи…»

…А над вухом у нього стукало серце Тессі: тук-тук… тук-тук… тук-тук…

Розділ III «Крихітка» виходить на полідром

Перед саморухомою кібернетичною злагодою на засніженій галявині посеред невисокого чагарника стояли два надзвичайно схожі між собою чоловіки: конструктор інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав інженер Дейв та його брат Рум — пілот надстратосферної авіації.

Брати зустрілись дві години тому, вперше за багато місяців, але, крім офіційних слів, досі не сказали один одному нічого. Здавалося, ніби ця зустріч їх не радує. Майже так воно й було насправді.

Брати були близнюками, дуже схожими один на одного. Їх часом плутали навіть родичі. І якщо в дитинстві ця дивна схожість тішила, бо вони щоразу потрапляли в комічні ситуації, то пізніше вона стала для них обтяжливою.

Кожна людина, досягнувши певного віку, прагне мати свою індивідуальність і не хоче бути чиєюсь копією. Це прагнення призвело до того, що брати, які дуже любили один одного, з мовчазної взаємної згоди вирішили розійтись у різні боки. Вони по-різному одягались, зустрічалися з різними людьми, намагалися прищеплювати собі різні звички, але все це не допомагало. Їх, однак, плутали. Безглуздість такого становища дратувала близнят, збуджувала глуху незадоволеність.

Після закінчення середньої школи брати одержали несподівану пропозицію: поїхати вчитись у Монію до всепірейського інституту вищих знань.

Щиро кажучи, ні Рума, ні Дейва не приваблювала перспектива поїздки в чужий, ворожий світ. Але вони розуміли: треба! Монія відособлювалась дедалі більше. Руйнувались останні культурні та економічні зв'язки. Втратити нагоду на власні очі побачити досягнення монійської науки й техніки, ознайомитися з життям монійців — злочин!

Але ж і важко було їм, людям нового комуністичного світу, в тому інституті вищих знань! Ні, вони не пасли задніх у навчанні — навпаки, одразу ж вирвалися з ще безликої маси зелених першокурсників і вже в другому семестрі почали складати екзамени за старші курси. Їх пригнічував сам дух розгнузданого цинізму, що панував в інституті, дратувало прагнення кожного з монійських студентів за всяку ціну зробити кар'єру. Звичайно, там були й чесні, але вони переважно тримались відособлено. Словом, близнюки не знайшли друзів у Дайлерстоуні. Може, так тривало б до кінця їхнього перебування в Монії, якби не трапилась на їхньому шляху дівчина — студентка-першокурсниця.

То була неперевершена красуня з співучим ім'ям — Майола.

Красуні рідко бувають розумними. Бачачи з дитинства загальну увагу до себе, вони мимохіть проймаються певністю своєї винятковості, починають звертати увагу тільки на зовнішній вигляд, а вихор розваг, у який їх затягують, поступово стає для них привабливішим за працю і навчання.

Цього не можна було сказати про Майолу. Бездоганна врода поєднувалася в неї з гострим кмітливим розумом і наполегливістю. Рум і Дейв познайомилися з дівчиною в спеціалізованій лабораторії кібернетики, куди мали доступ тільки найобдарованіші студенти.

З появою Майоли весь факультет автоматики інституту вищих знань завирував. Мабуть, не було жодного студента, який байдуже дивився б на синьооку золотоволосу дівчину.

Але тільки до двох з усього факультету вона поставилася трохи інакше — насамперед, звичайно, тому, що це були люди з далекої Континентальної півкулі, представники Союзу Комуністичних Держав.

Нема де правди діти: і Дейв, і Рум закохались у Майолу до нестями. Спочатку, доки золотоволоса красуня кокетувала з ними, як з першим-ліпшим в інституті, вони, самолюбні й горді, намагалися не звертати на неї уваги. Та незабаром Майола зрозуміла їх і стала звичайною щирою дівчиною, справжнім другом.

Вона майже нічого не розповідала про себе — тільки розпитувала. Союз Комуністичних Держав цікавив її, як чудовий, казковий світ, у якому все не таке, як у реальному житті.

Казали, що Майола нібито дочка видатного професора математики і знаменитої кіноактриси-красуні, які загинули кілька років тому при загадкових обставинах. Чи так це було — брати не наважувались запитати. В усякому разі, вона жила самітно, в маленькій комфортабельній квартирі поблизу інституту вищих знань.

Незабаром обидва брати стали в цій квартирі звичними гостями. Вони щовечора приносили кінострічки з фондів посольства СКД і демонстрували їх на портативному проекторі — невинна хитрість закоханих, яка в умовах поліцейського режиму Монії могла б скінчитись сумно для всіх трьох. Романтична обстановка таємничості, аж занадто підвищена конспіративність підігрівали почуття близнят, роздмухуючи в них полум'я кохання.

Майола, звичайно, розуміла їхній стан. Часом її погляд перебігав з брата на брата, немов порівнював: хто ж кращий? Може, це було зовсім не так, але і Дейв, і Рум аж шаленіли від такого припущення. І одного разу обом урвався терпець.

Це було після перегляду чергового фільму. Щойно погас екран, у кімнаті панувала півтемрява. Майола широко розкритими блискучими очима дивилась у просторінь. Певно, вона була все ще під враженням історії дівчини, яка в часи Революції, пожертвувавши собою, врятувала десятки тисяч людей.

— Я б зіграла таку роль, друзі!.. — Майола підійшла до письмового стола, витягла фотокартку дуже схожого на неї юнака. — Ось погляньте. Це… — вона затнулась. — Це мій брат, друзі. Його життя — справжній подвиг!

Дівчина похнюпилась. Мабуть, спогади були надто сумні, бо з її очей покотились сльози.

Вона більш нічого не сказала, і кожен з братів подумав, що саме присутність другого заважає Майолі розкрити своє серце.

Не змовляючись, обидва підвелись і попрямували до дверей. Зупинились у вестибюлі. Брати розуміли один одного без слів: хтось мусить поступитись.

— Я сюди більше не прийду.

— Я теж.

— Хай вибирає сама, якщо любить.

— Так.

Наступного дня, пославшись на поважні причини, брати до Майоли не прийшли. Дівчина запрошувала їх ще двічі, а потім образилась, перестала помічати колишніх друзів. В інституті вона з'являлась дедалі рідше, лабораторію кібернетики не відвідувала зовсім. А ще через деякий час Майола несподівано й таємниче зникла. Коротенький лист, що надійшов на адресу Рума, нічого не розкривав, тільки ще дужче роз'ятрив юнакові душу.

«Любий друже, — писала Майола. — Прощай назавжди! Не шукай, бо це нічого не дасть; не сумуй, бо я все одно не змогла б відповісти на твоє почуття, так само як і на почуття Дейва. Прикро, що ми розлучилися так по-дурному, але знай: де б я не опинилась, що б зі мною не трапилось, я ніколи не забуду вас обох! Наша дружба, ваша любов завжди підтримуватиме мене, якщо мені буде дуже, дуже важко!»

Такий точно лист одержав і Дейв. Брати вирішили будь-що знайти дівчину. Але тій мрії не судилося здійснитись: через кілька днів по тому, після чергової провокації, монійський уряд примусово вислав з Монії всіх студентів Союзу Комуністичних Держав. Брати закінчували освіту вже на батьківщині: Дейв вступив на факультет кібернетики столичного університету, а Рум — до Вищої астронавтичної школи зовсім в іншому місті.

Така була історія їхніх взаємин. Здавалося б, після зникнення причини, яка роз'єднала братів, спільна туга штовхне їх один до одного. Але так не сталося. Навіть тепер, коли минуло два довгі роки, відчуження не розвіялось. І коли б не збіг обставин, брати навряд чи зустрілися б сьогодні.

Рум щойно повернувся з тривалого відрядження. Як пілот-випробовувач надстратосферної авіації, він досліджував граничні можливості нових ракетопланів на далекій півночі планети. В інститут автоматики він приїхав зі скаргою на цілий ряд недоліків в обладнанні літаків і зустрів тут Дейва. Після того як Рум уладнав свої справи, Дейв повів брата подивитись на експериментальні машини. Насамперед він показав, звичайно, свою «Крихітку».

Це була надзвичайно складна саморухома злагода, оригінальна не так за принципом дії, як своїм виглядом: вона скидалася на велетенського краба з плескуватим тулубом і численними гнучкими сяжками.

«Крихітка» вийшла на полідром інституту автоматики сьогодні вперше. Може, її навіть не слід було б пускати на випробування, але Дейв хотів похвалитись нею перед братом.

Рум був захоплений. «Крихітка» скорялась кожному слову її творця, самостійно рухалась по химерно почленованій ярами та струмками території полідрому, уникаючи небезпечних місць і вибираючи найкоротший шлях до заданої точки.

Але ця видима доцільність поведінки машини для інженера Дейва розпадалась на окремі рухи різноманітних агрегатів. І результати аналізу не радували його.

Машина повинна самопрограмуватись. Здавалося б, що в цьому складного? Завдання, яке ще два роки тому вважалося майже фантастичним, тепер виконував перший-ліпший досконалий кібернетичний апарат: досить увімкнути його, і він цілком самостійно знайде для себе найкращий режим, вкаже, а то й усуне недоліки своєї конструкції.

Дейв пішов тільки трохи далі за інших: він дав своїй «Крихітці» завдання самопрограмуватись на максимальну життєздатність. Це означало, що електронно-обчислювальний апарат мусив за всіх обставин насамперед боротись за своє існування. При цьому часом виникали такі ситуації, коли логічність поведінки машини порушувалась. Так, наприклад, кілька хвилин тому «Крихітка», обминаючи уявні міни — шматки металу, заздалегідь розкидані на її шляху, — полізла просто на Дейва та Рума — на ЛЮДЕЙ, яких вона зобов'язана завжди поважати, не чинити їм нічого лихого.

— Мені це не подобається! — сердито сказав Дейв, підійшов до споруди і поляскав її паличкою по клешні.

«Крихітка» ніби тільки й чекала цього доторку. Звідкись із ніші за клешнями викотились тонкі щупальця, обмацали паличку, відштовхнули її геть.

— Заспокойся, дурненька! — сказав Дейв, простягаючи паличку вдруге. — Це безпечно!

Споруда прореагувала на ці слова зовсім не так, як сподівався Дейв. Замість завмерти, вона повільно піднялась на лапах-шасі і, знову ж таки погрозливо випростуючи клешні, посунула вперед.

Неголосне вурчання моторів, багряні бліки вечора на блискучій пластмасі очей, чудернацькі обриси тулуба і, нарешті, вкрадливі, доцільні рухи потворних кінцівок справляли дивне, навіть неприємне враження. Ніби й справді в оцій конструкції прокинувся жорстокий і хижий інстинкт первісної тварини.

— Стоп!

Споруда заклякла на місці, потім повільно опустилась.

— Ось бачиш? — Дейв обернувся до брата, незадоволено скривився. — Я не критимусь перед тобою: моє бажання зробити «Крихітку» здатною до боротьби за існування, якщо так можна висловитись, призвело до того, що вона дедалі частіше починає виходити з-під моєї влади. Тебе не дивує, що я кажу про машину, як про живу істоту?

— Чому ж? — Рум знизав плечима. — Це цілком природно. Механізм рефлексів у твоєї «Крихітки» зараз приблизно такий, як у первісного ящера. Єдине, що тобі лишається, — це навчити її відрізняти справжню небезпеку від уявної і в разі потреби стримувати себе.

— Ти, може, захочеш, щоб вона жертвувала собою заради загальної справи? — засміявся Дейв. — Цього, мабуть, не буде ніколи… — він глянув на годинника. — Стривай, я покажу тобі дуже цікаву річ. «Крихітко», увага! Хай протягом години трапиться що завгодно; хай ти почуєш який завгодно сигнал — не рухайся з місця! Не рухайся з місця, аж доки я не промовлю: «Вперед!» Ти зрозуміла?

— Буде виконано! — пролунало зі схованого в голові машини гучномовця.

Звісно, розуміти ця електронно-обчислювальна машина не могла. Просто на барабанах пам'яті зафіксувались електромагнітні сигнали, що на них перетворились звуки голосу Дейва, порівнялись із відповідниками і лягли сигналом запису нової команди.

— Пильнуй!.. — Дейв ухопив брата за руку. — Зараз ти побачиш боротьбу між страхом і почуттям обов'язку машини…

Збігло ще кілька десятків секунд. Здалеку долинуло неголосне завивання сирени.

«Крихітка» вмить підхопилась, напружилась, готова рвонутись і помчати вперед на повну потужність свого ядерного реактора. Але магнітна пам'ять загальмувала рухи споруди. Її клешні підігнулись, вона в'яло, начеб аж неохоче, опустилась. Потвора тільки пересунулась так, що розтруби звуковловників на її голові повернулися в напрямі звуку.

А сирена все завивала й завивала…

«Крихітка» почала підводитись вдруге — цього разу повільно, як тварина, що побоюється удару.

— Лежати! — голосно вигукнув Дейв.

«Крихітка» завмерла, але вже не опустилась. Гурчання моторів у її металевому череві наростало, голоснішало, і раптом, незважаючи навіть на команду «Стій!.. Стій!», потвора помчала у протилежний кінець полідрому.

— Цікаво, га? — блискаючи очима, засміявся Дейв. — Страх переміг… Це, так би мовити, людське пояснення. А насправді через п'ять хвилин після сирени ввімкнулось спеціальне реле, яке подає тільки одну команду: «Найкоротшим шляхом — до сховища!» Для кожного з наших електронно-обчислювальних саморушних апаратів сирена повинна асоціюватись із найбільшою небезпекою.

— А що ж це за сирена? — поцікавився Рум.

— Незабаром над нашою територією пролітатиме «Зоря Кейз-Ола». Сам розумієш, зовсім небажано, щоб фотографії останніх саморушних машин потрапили до Генерального штабу Монії.

Рум промовчав і тільки пізніше, коли над хмарами невисоко над обрієм з'явилась осяйна цятка — «Зоря Кейз-Ола», запитав:

— Читав повідомлення про Нараду «наймудріших»?

— Хіба це несподіванка? Рано чи пізно Кейз-Ол все одно спробував би нас роздушити, навіть коли б сам загинув при цьому. Але як тобі подобається його неприступна Уранія?

— Мерзотник! Витягнемо його й звідти!

Запала пауза. Брати проводжали похмурими поглядами зірочку, яка неквапно котилася по східній половині неба просто на південь.

— Нема? — тихо запитав Рум.

— Ні, — сумно відповів Дейв.

Вони розуміли одне одного: мова йшла про лист від Майоли.

— Які ми були тоді дурні, — кивнув Рум головою в напрямку руху «Зорі Кейз-Ола».

— Дурні й сліпі. Ми бачили в ній жінку і не бачили людини. Пам'ятаєш оту фотокартку? «Його життя — справжній подвиг!» — сказала вона тоді…

— А пам'ятаєш: «Я зіграла б таку роль»?

— Так…

Швидко сутеніло. Ось уже й погасли останні відблиски дня. Небо запнула темна ковдра, поцяткована яскравими зорями. А брати все ще стояли, задумливо дивлячись у далечінь. Рідні й близькі, вони водночас були безмежно далекі, бо їх роз'єднала надмірна схожість; по-безглуздому чужі, бо пройшла між ними жінка, яку забути несила, жінка, яка з'явилась на мить, щоб зникнути назавжди.

Розділ IV «Зоря надії» зводиться над світом

Коли Рум повернувся з інституту автоматики, його чекав наказ негайно прибути до Вищої Ради Праці та Оборони Союзу Комуністичних Держав.

Виклик не здивував Рума. Як пілот надстратосферної авіації, він часто діставав несподівані термінові завдання. Не здивувався він і тоді, коли начальник відділу реактивної техніки Вищої Ради, давно знайомий професор, подав йому папірець з офіційним штампом.

— Підете астронавігатором на гравітольот «Зоря надії».

Він сказав це таким звичайним тоном, що Рум цілком машинально відповів:

— Єсть! — і раптом закліпав очима. — Даруйте, професоре. Як ви сказали? Гравітольот?

Той лукаво посміхнувся.

— Погодьтеся, що точніша назва — мезонно-гравітонний резонатор скерованої дії — надто кострубата.

Рум збентежено поклав на стіл щойно одержане призначення.

— Я на гравітольотах не літав…

— А хто на них літав, мій друже? — професор розкрив папку і дістав звідти аркуш цупкого паперу.

Це була фотографія велетенської, якщо судити з розмірів довколишніх предметів, споруди, схожої на диск. Понад її краєм, немов пружок на тарілці, тягся ряд ілюмінаторів. У центрі диск потовщувався, перетворювався на кільце сферичних башточок, які правили за основу численним антенам короткохвильових випромінювачів.

— Грандіозно!.. — прошепотів Рум. — Я думав, що «Зоря надії» не більша за трансконтинентальну ракету, а це… Та це ж не гравітольот, а справжній штучний супутник!

— Тому його й назвали «Зоря надії», — серйозно сказав професор. — А втім, для розмов немає часу. Краще давайте поговоримо ось про що: під час останнього випробування на «Зорі надії» вибухнув один з резонаторів. Екіпаж зазнав великих втрат. Резерву підготовлених навігаторів не вистачало, щоб поповнити екіпаж. Тільки через це ми й викликали вас. Хочу попередити — завдання небезпечне. Гравітольот стартує менш як за добу, а вам ще треба хоч сяк-так ознайомитися з ним. Якщо у вас є бодай крихітний сумнів, відмовляйтеся зразу.

— Я полечу, професоре! — тихо сказав Рум.

— Ну, тоді щасти вам! — професор міцно потис йому руку. — Пильнуйте, Руме! Читали повідомлення про Нараду «наймудріших»? «Зоря надії» стане Кейз-Олові кісткою поперек горла. Не виключена можливість, що проти нас будуть влаштовуватись всілякі провокації, аж до спроб знищити гравітольот. Його автомати захисту працюють надійно, але й од вашої пильності залежатиме дуже багато.

— Я це розумію, професоре!

— Вилітайте негайно.

До озера Миру, велетенської штучної водойми посеред Скелястого пасма, ракетоплан Ради Праці та Оборони переніс Рума за одну годину.

Не затримуючись ні на мить, Рум помчав з аеродрому до озера. Він здав свої документи комендантові об'єкта, одержав перепустку і разом з кількома новими колегами вийшов на пристань.

«Зоря надії» зблизька справляла ще величніше враження. Катери, які сновигали навколо неї, здавались мало не горіховими шкаралупками, а люди біля апаратури на зовнішній поверхні — крихітними комахами.

— Неймовірно! — щиро захоплювався Рум. — Невже ця велетенська брила металу здатна піднятись у повітря?!

— А певно ж! — посміхнувся у відповідь його сусіда. — Стривайте, здається, починають готуватись до пробного підйому.

Справді, люди на поверхні гравітольота заметушились і одне по одному зникли в отворах. В усі боки приснули катери, почали відпливати геть підйомні крани.

Дверцята люків зачинились. На спокійній поверхні озера Миру, виблискуючи в ранкових променях Обох Сонць, лежав ідеально відшліфований диск. Він був органічним для цього пейзажу, де так чудово поєднувалась дика незайманість похмурих стрімких скель з довершеною красою прозорих суцільноскляних стін велетенських заводів, що тяглися понад берегом озера. На дзеркальній гладіні кольору щирого золота гравітольот був мов срібна головка величезної заклепки, яку, здавалося, не зрушити з місця.

Та ось пролунав сигнал сирени, і відразу ж по тому «заклепка» почала повільно підійматись.

Все вище зводився диск. У якусь невловну мить металевий велетень, справжній літаючий острів, опинився в повітрі і повис нерухомо. Він тільки ледь-ледь погойдувався — чи тому, що подимав вітрець, чи тому, що не зовсім злагоджено працювали гравітонні резонатори.

Якби гравітольот зараз опирався на полум'я ракетних вибухів, якби під ним вирувала розбурхана струменями розжарених газів вода, а навколо все двигтіло від оглушливого гуркоту — все здавалося б природним. Але ж тут було зовсім інше. Порушувався логічний зв'язок між явищами: велетенський розмір та, напевно, й вага тіла не відповідали легкості й безшумності його руху. Це було щось незбагненне, дивовижне.

Людина ще до свого народження потрапляє в кайдани всесвітнього тяжіння і не виривається з них навіть після смерті. Оцю найупертішу, найконсервативнішу силу досі можна було тільки компенсувати відцентровою силою обертання штучних супутників навколо планети або обдурити повною покорою: скоритись їй і позбутись ваги на короткий час вільного падіння. Але щоб так за своєю волею і бажанням зробити тіло чи зовсім невагомим, чи надзвичайно важким — це вже було над сподівання, перевищувало нандерзновеннішу фантастику.

— Неймовірно… — промовив Рум.

З трепетом ступив він незабаром на борт «Зорі надії».

Гравітольотові не випадково надали форми диска: в його центрі містились резонатори, що підіймали споруду; їх захищала товстелезна стіна з кільканадцяти шарів бетону, свинцю та спеціальних високотемпературних сплавів. Перемога над силою тяжіння давалась нелегко. Щоб вигнати — і не пускати назад — всюдисущі гравітони з будь-якого тіла, треба створити від'ємне речовинне поле надзвичайної потужності. Тільки завдяки тому, що у резонаторах не вгавало шаленство безперервного ядерного розпаду, металевий гравітольот «Зоря надії» міг подолати силу тяжіння планети.

Майже півдоби Рум просидів, не підводячи голови, над інструкціями та кресленнями, і тільки перед стартом перший пілот з грубуватою ніжністю поляскав його по плечу:

— Перед смертю не надихаєшся! Кидай, та ходімо ще раз подивимося на рідну планету. Хто знає, коли ми повернемось…

Довгим спіральним коридором вони вийшли до центральної рубки — невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями.

Приготування до старту закінчено. Про всяк випадок увесь «москітний флот» відтягувався у самий кінець озера; забирались геть із своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник на вежі центральної споруди космодрому показував 29.90. Ще тисяча секунд — і прощай, Пірейє!

Заверещала сирена. Всі попрямували на свої пости.

До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий на вигляд академік, перший пілот і Рум.

— Усім приготуватись! — почулося з динаміків.

Це вже вступив у дію головний електронно-обчислювальний апарат гравітольота, його електронний мозок. Відтепер людині лишалось тільки контролювати та скеровувати дію механізмів.

— Увага, вмикаються резонатори!

Легенько завібрував металевий велетень. Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно летить угору. Це було зовсім не те почуття, яке охоплює пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувається гравітаційної взаємодії швидко. А тут воно немов проціджується крізь якесь невидиме сито, і це було дуже неприємне відчуття.

Рум поглянув ліворуч. Прив'язані до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він.

— Старт!

Вібрування посилилось. Тепер здавалось, ніби крізь усе тіло зверху до низу швидко летіли незліченні крихітні кульки. Вони виростали й нагрівались, перетворювались на вогненні краплинки, які з'єднувались у суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.

І раптом цей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості.

— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Хто почуває себе недобре, повинен негайно звернутись до лікаря.

Ні, Рум почувався чудово! Тільки серце билось прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.

Він одв'язався від крісла, легко підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.

Гравітольот уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.

Все вище й вище безшумно підіймалася «Зоря надії». Це нагадувало політ стратостата.

Рух «Зорі надії» був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітольот не діяло нічого. Але що вище підіймалася «Зоря надії», то розрідженішою ставала атмосфера, а отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.

— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.

Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, «Зоря надії» прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилась на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями Обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс усього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітольот вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до «Зорі Кейз-Ола» вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу «Зорі надії» на орбіту, пролунало перше зведення поста спостереження:

— Товаришу капітан, доповідаю: в напрямку «Зорі Кейз-Ола» перехоплено дивні сигнали. Це — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо сказав капітан.

Якийсь час з динаміків відеофону чулося шипіння невідомого передавача, а потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.


— Тессі, Тессі, Тессі… Тримайся, люба, тримайся, рідна! Ввімкнись ще раз! Ввімкни передавач! Я — Фредді…

Лунає в рубці керування «Зорі надії» розпачливий чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на мить, виявити радіохвилями своє місцеперебування. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, що відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце — «Зоря Кейз-Ола». За кілька тисяч миль від неї — цяточка, скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко в стороні — ще одна плямка: мабуть, ота ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко… але не в той бік, куди треба.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немає локатора?

— А чого тут не розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться за бортом штучного супутника. Слід сподіватись, що й монійці використали цей же метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — академік кивнув у бік екрана. — Це інфралокатор. Як мені відомо, таких приладів у них нема.

Запала пауза. Трьом у рубці керування «Зорі надії» моторошно спостерігати, як гине людина. Спочатку можна було виправдати свою бездіяльність тим, що в космічному просторі неможливо виявити таке крихітне тіло. Та ось на екрані інфралокатора з'явилась нарешті цяточка. Але що робити? Вся ця історія дуже скидається на провокацію. Адже на «Зорі Кейз-Ола» жінок не повинно бути.

Щоб не дивитись на екран, Рум вийшов з рубки. Він був уже в коридорі, коли його покликав капітан.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Узяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

За кілька хвилин із шлюзової камери «Зорі надії» повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік та немолодий лікар.

Люди все небалакучі. Коли подаленіла й зникла в безмежній пустелі «Зоря надії», Рум запитав:

— Чому капітан змінив своє рішення?

— Наказ ВРПО, — коротко відповів лікар. — Нам треба поспішати.

— Гаразд.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в космосі ставало дедалі гнітючішим. Хоч яскрава лінія на екрані покажчика курсу свідчила, що астронавігаційна система «Зорі надії» веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той кивав головою: все, мовляв, іде як слід…

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже наближався час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишилась половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

— Постривайте… — капітан видався цього разу стурбованим. — Чи витримали б ви, скажімо, п'ятикратне навантаження?

Рум догадався, в чому справа: обставини змушують поспішати, отже, доведеться гальмувати перед самим фінішем, дуже різко.

П'ятикратне навантаження… Це означає, що людина стане вп'ятеро важчою; її притисне до сидіння страшна вага. І це триватиме не секунди, а хвилини…

— Ми витримаємо легко, а от… — Рум поглянув у бік літнього лікаря.

— Я витримував, хоч було це, правда, у гравітаційній кабіні… — тихо сказав той.

— Отже — витримаємо… А в чім річ?

— Ви нічого не помітили на екрані локатора?

Рум скосив очі на прилад. До «Зорі Кейз-Ола» з лівого нижнього кутка екрана простягся ріденький пунктир ледве помітних рухомих плямок.

— Ракети?

— Так, — відповів капітан. — Стартують через кожні півтори-дві хвилини. Ми вже налічили понад тридцять. Вам треба якнайшвидше виконати завдання й повернутись.

Оті чверть години гальмування далися взнаки. Лише на кілька хвилин, коли ракетоплан обертався дюзами вперед, в кабіні зникла була вага, а потім на всіх трьох, придушуючи дедалі сильніше, навалився нестерпний тягар.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. Звісно, цей вираз неточний, бо літак продовжував шалено мчати над Пірейєю як штучний супутник, але до тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

Ракетні двигуни замовкли. Перевантаження зникло. Тіла космонавтів повисли над сидіннями.

— Шукайте! — наказав капітан «Зорі надії» з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте! Швидше знайдеш голку в копиці сіна, аніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти біля неї зовсім близько — і не помітити. Якби сюди доходило сонячне світло, то скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але вичікувати, поки з-за Пірейї вийдуть Сонця, не можна. Біля кільця «Зорі Кейз-Ола» на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала у безповітряному просторі.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік увімкнув освітлювальну систему. Потік світла вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією знявся в зеніт, потім перескочив униз. На планеті від нього стало б видно на сотні миль, а тут майже нічого не змінилось. Порожнеча завжди лишається порожнечею.

І вдруге і втретє засвітився прожектор. Світло пішло в безконечність, нічого не виявивши на своєму шляху. Та ось при черговому проходженні променя щось блиснуло.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна! — відповів Рум. — Проскочимо…

Справді, ледве він натис на педаль керування, як світла плямка полізла вгору і вбік. Бортмеханік зник у шлюзовій камері, а хвилиною пізніше з'явився вже над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку освітлену лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві світлі плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і нарешті злились. Повернутись на ракетоплан було неважко: треба тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Незнайома конструкція перешкоджала їм скинути шолом негайно, хоч ішлося вже про секунди: жінка не подавала ознак життя; її очі були заплющені, спраглі уста напіввідкриті.

— Швидше, швидше! — лікар рвонув навмання за якийсь важіль; пластмасовий шолом відскочив на пружині: розкрилась грудна частина скафандра.

Перед ними лежала молода гарна дівчина з пишною хлоп'ячою зачіскою.

— Так ось ти яка, Тессі Торн!.. — прошепотів Рум. — Жива?

Лікар нахилився до дівчини, кивнув:

— Дихає… Мабуть, просто шок… Ознак кисневого голодування немає; стрілка газометра ще не на нулі.

Він розстебнув комірець сукні, щоб звільнити груди, але раптом зупинився:

— Стривайте, тут щось сховано…

Обережно витяг невелику пласку скриньку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція, ввімкнена, якщо судити з червоного вогника на панельці.

— Цікаво! — він запхнув у вухо мініатюрний навушник, прислухався.

— Тессі, Тессі, що сталось?! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос отого невідомого Фредді. — Я вже тебе не чую! Я тебе не чую! Відповідай мені, відповідай!

В голосі лунала така тривога, такий біль, що Рум аж набрав повітря в легені, аби заспокоїти людину, але вчасно стримався. Невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання та старанно захована радіостанція змушують замислитись: чи це часом не розвідниця з Союзу Комуністичних Держав, послана на «Зорю Кейз-Ола»?

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Щось зіпсувалось. — Рум побоювався, щоб не підслухали. — Тессі Торн врятована, але ще непритомна. Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з «Зорі Кейз-Ола» і забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на «Зорю Кейз-Ола». Такий наказ ВРПО.

— Буде виконано!

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями; її обличчя рожевіло, подих глибшав.

«Бідна дівчина! — думав Рум. — Після такої страшної пригоди зустрітись на часинку з своїми та й знову повернутись у лігвище ворога».

Він був цілком певний, що Тессі Торн — чи як там її звуть насправді, — розвідниця СКД.

«Ось так, може, й Майола…» — Рум дивився на цю дівчину, а бачив перед собою іншу, наймилішу в світі.

«Де ти, люба?! Як би я хотів тебе побачити!»

Він не міг знати, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.

Розділ V «В цій грі пішаків немає!»

Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівним шляхом у невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.

Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй навіть приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.

Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, «Зорю Кейз-Ола» і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.

Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того як смерть зазирнула їй у вічі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала його ціну.

Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.

— Ще!.. — просить вона шофера, коли той відпускає педаль газу.

— Ні, міс Тессі… Щось трапилось з мотором. Чуєте — стукає.

Звідки знати Тессі — може, й справді стукає… Але чому «Ластівка» зупиняється біля старезного драндулета, що стоїть на галявинці обіч дороги? І чому з ліска поспішає сюди незнайомий мужчина з квітами в руках? Однак стривай, стривай! Та це ж Люстіг!

— Ну, космонавтко-невдахо, тебе можна привітати з поверненням на рідну планету?

Дівчина мовчки дивилась на нього, і очі її повнились слізьми.

— Здрастуй! Я тепер вирішила бути тільки серйозною.

— Я бачу! А «Ластівку» знову гнала на двісті п'ятдесят? — Люстіг притяг її за руку, поцілував у щоку: — Це за те, що лишилась жива. А тепер ходімо.

Він повів її на галявину, показав на простелений під кущами плащ:

— Сідай! Ти знаєш, що твоєму батькові поставлять за життя золотий пам'ятник? Як і слід було сподіватись, від тебе це приховують. Ну, то прочитай, — він подав їй газету. Тессі швидко проглянула повідомлення.

Золотий пам'ятник. Що ж, тільки п'ять учених Монії заслужили таку честь за останні двадцять років. І серед них — її батько. Але… Дівчина замислилась. Антиречовина… Антиречовинна бомба…

— Це дуже погано, Люстіг? — запитала вона жалібно.

— Як тобі сказати… — він підвівся, узяв її за руку. — Антиречовинну бомбу, мабуть, не встигнуть виготовити, бо…

— Я розумію…

— Твій батько дуже серйозно посварився з Кольріджем.

— Але ж, наскільки я знаю…

— Ти нічого не знаєш! Професор Літтл розповів мені все.

— Він у тебе? — радісно вигукнула Тессі.

— Так… Ти з ним зустрінешся сьогодні надвечір. Проте не перебивай… Щоб урятувати тебе, твій батько і Кольрідж погодились працювати в ядерному інституті Кейз-Ола, в Уранії.

— В Уранії?! — Тессі схопилась за голову. — Якщо це правда, то я…

— То ти зустрінеш це повідомлення схвально! — різко сказав Люстіг. — І навіть більше: ти наполягатимеш, щоб професор Торн узяв за помічника — тобто що я кажу: за лакея! — отакого собі безробітного шофера на ім'я Люстіг.

— Ніч-чого не розумію! — Тессі дивилася на Люстіга майже з розпачем. — Звісно, я не заперечуватиму, якщо так треба. Але я просто почуваю себе пішаком! Я готова була зректись батька за те, що він такою ціною заплатив за можливість урятувати мене, а ти…

— А я ще раз повторюю, Тессі: це дуже й дуже добре! В нашій грі пішаків немає… Ніхто не примусить професора Торна працювати над антиречовинною бомбою, якщо тільки він сам не згодиться на це. Професор Торн може заявити хоч зараз, що розриває свою угоду з Кейз-Олом. Ну, то що ж — Кейз-Ол знайде інших фізиків, менш принципових, хоч і менш талановитих. Але тоді до Уранії не потрапить ні Тессі Торн, ні Люстіг.

Він помовчав, узяв руку Тессі і приклав її до своїх уст.

— Моя рідна! Ти знаєш: я тебе люблю… Я кажу це вперше і востаннє; може, нам і розмовляти більше не доведеться… Цими днями до Уранії вирушить така собі екскурсія в складі кількохсот чоловік.

Люстіг помовчав, озирнувся і прошепотів:

— Це означатиме, що незабаром почнеться війна! За всяку ціну треба зробити так, щоб в оцю екскурсію поїхали й ми всі. Знай, моя рідна: звідти ми можемо не повернутись…

Тессі сиділа нерухомо. Тільки рука її міцно стисла руку Люстіга.

— Я хочу, щоб ти дожила до того часу, коли на планеті не буде ні Уранії, ні Кейз-Ола; хочу, щоб ти на власні очі побачила новий світ. Але я хочу також бачити тебе справжнім бійцем. — Він потер чоло. — І, зрештою, я не знаю, де буде небезпечніше: в Уранії чи тут… Вибирай сама.

Вони довго сиділи мовчки. Власне, вагань у Тессі Торн не було. Вона розв'язала це питання ще тоді, коли перейняла естафету від старого Лайн-Еу, коли усвідомила, що існує тільки один шлях для чесної людини — шлях боротьби за мир.

— Гаразд, Люстіг! Я зроблю все так, як ти радиш. Думаю, що до Уранії ми потрапимо разом. І не для того, щоб загинути, а щоб перемогти!

Решту того дня Тессі згайнувала у чисто жіночих турботах: никала по магазинах, накуповуючи всілякий дріб'язок, побувала в перукаря, зайшла до кравчині. Все це вона робила з якогось внутрішнього почуття самоствердження. Їй хотілось переконати саму себе, що ще будуть літа і зими, ще не раз шитиме вона у найкращої кравчині ошатні сукні, чіплятиме на них різні прикраси.

Все ж десь у підсвідомості блукав тоскний неспокій. Він зник аж після зустрічі з Літтлом.

Коли в домовлений час Тессі зупинила свою «Ластівку» на схрещенні Кільцевої магістралі та ПР-5, до неї підійшов чоловік у брудному комбінезоні чорнороба.

— Професор Літтл?! — вигукнула вона.

— Тс-с-с! — з удаваним переляком замахав руками Літтл. — Не промовляйте імені цього боговідступника й гангстера! Він помер. Я — його спадкоємець. Але слід сказати, що небіжчик лишив небагато: тільки сякі-такі знання з метеорології… Здрастуйте, міс Тессі!

Це був зовсім незнайомий Літтл. Позбувшись старомодних окулярів, вусів та борідки, він помолодшав і мав бадьорий вигляд.

— І бідолашний спадкоємець мусить тепер важко працювати, щоб заробити на шматок хліба?

— Так, так! Знаєте, що я сьогодні вантажив?! — він урочисто звів палець. — Бомби! Ні, не атомні, а звичайні. Отакі собі охайненькі, блискучі поросятка. Я досі бачив їх тільки на малюнку.

— На жаль, ми дуже багато чого бачили тільки на малюнках! Сідайте, професоре, проїдемось!

«Ластівка» мчала тим самим П'ятим радіусом Південних магістралей, що й місяць тому. Але тепер надвечірнє небо було лагідне й чисте, а між стариком і дівчиною встановились теплі, щирі стосунки спільників, борців за одну справу. І добре, що Тессі поїхала колишнім маршрутом. Він нагадував їм Сан-Клей. Тоді люди, яким загрожувала смертельна небезпека, поєднали свої зусилля, виступили гуртом на боротьбу з стихією.

— Тессі, я, здається, знайшов свій шлях… — тихо казав Літтл. — Ви, мабуть, не знаєте, що місяць тому врятували мене від самогубства своєю несподіваною появою в інституті. Я тоді не боявся смерті. А тепер мені хочеться дожити до того, коли можна буде натиснути на кнопку і скинути антиречовинну бомбу в одну з «критичних точок» якого-небудь страшного циклону. За дні вашої відсутності я прочитав силу нелегальної літератури. І я, професор, шанобливо схилив голову перед шофером. Це Люстіг розкрив мені шлях до істини.

Літтл помовчав, проводжаючи поглядом лісок, що промчав з правого боку машини.

— Він запропонував мені емігрувати до Союзу Комуністичних Держав. Обіцяв повну безпеку, працю за фахом… Але я відмовився. Я не хочу, щоб мені подарували моє майбутнє. Я його завоюю.

Прощаючись із професором, дівчина потисла йому руку.

— Спасибі! Вдруге кажу вам: ви — справжня людина!

Зник неспокій, розвіялись рештки сумніву. Якщо вже і Ейр Літтл, цей аполітичний інтелігент, став на шлях боротьби, то Тессі Торн соромно було б сидіти склавши руки.

Разом з старенькою покоївкою Тессі приготувала урочистий обід, поставила на стіл шеренгу «своїх» пляшок і запросила з лабораторії батька та Кольріджа.

Вони зупинились на порозі, переглянулись.

— От бач, старий! — Кольрідж ляснув себе по лобі. — Ми так заклопотались, аж дитині самій доводиться нагадувати, що ми не випили за її повернення з космосу!

Тессі засміялась.

— Татусю Кольрідж, як вам не соромно вчити маленьких казати неправду?.. Адже ви знаєте, яке сьогодні свято! — Вона налила вина, підняла свій келих. — Сім'я в повному складі! Так, так, віднині ми будемо пити тільки втрьох! Випиймо за золоту статую професора Торна і за віковічну подяку Монії татусеві Кольріджу! Тільки давайте подбаємо разом, щоб ваше відкриття не пішло на шкоду людям.

Випили. Тессі налила ще. Їй хотілось підбадьорити батька і заспокоїти Кольріджа. Вона вдалась до хитрощів.

— Фредді мені розповів, якою ціною куплено рейс отих сімдесяти п'яти ракет. Прикро, але що вдієш: борги треба сплачувати. Та й цікаво подивитись на Кейз-Олову Уранію.

Зітхнув з полегшенням, витер пітну лисину батько. Сумно й здивовано глянув «татусь» Кольрідж. Ледве помітним рухом Тессі показала йому: так, мовляв, треба!

— В мене є тільки одне прохання, тату: до Уранії поїдемо вчотирьох: ти, татусь Кольрідж, я… і один хороший хлопець, на ім'я Люстіг. Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Той, що допоміг мені в Сан-Клеї.

— А як же весілля? — розгублено запитав Торн. Він був такий збентежений несподіваним поворотом справи, що схопився за першу думку, яка промайнула в голові. — Сьогодні приїздив генерал Крайн…

— Весілля не буде! — Тессі весело засміялась. — А коли буде — то не з Фредді. Я не хочу пов'язувати своє життя з сином убивці та майбутнім убивцею!

Вона глянула на Кольріджа. Той сидів нерухомо, задумливо дивлячись перед собою. І тільки ледь помітно кивнув, наче у відповідь на свої думки.

Через два дні по тому надійшло офіційне запрошення від Кейз-Ола взяти участь у екскурсії в підземне місто Уранію на турбоатомному підводному лайнері «Монія».

Відеофонної бесіди Торна з камердинером Кейз-Ола було досить, щоб до списку запрошених увійшов «особистий секретар» професора Торна — «інженер» Люстіг.

Справа йшла до розв'язки.

Розділ VI Заколот «наймудріших»

Турбоатомний підводний експрес «Монія» наближався до острова Свята. Це було пізньої ночі, коли всі екскурсанти — двісті «наймудріших» та майже стільки ж звичайних смертних — спали в своїх каютах. А хто не спав, все одно нічого б не побачив, бо екрани ультразвукових локаторів вимкнено, за винятком одного, в рубці керування.

Там було троє: мовчазний довготелесий капітан, поруч нього — сам трильйонер, а позаду них — камердинер Псойс, охоронець!

Так, Кейз-Ол змушений користатись послугами немічного старика, бо вірить тільки йому. Він міг би мати скільки завгодно найсильніших охоронців, але зброя часто служить не тільки для захисту, а й для нападу.

Один натиск на гашетку може зараз поставити крапку в кінці біографії трильйонера. Може, так і зробити? Пустити на дно підводний експрес з усіма «наймудрішими»?

Але що зміниться, коли загинуть ці двісті разом з Кейз-Олом? Добре налагоджена машина управління державою не затримається ні на мить. На місце тих, що загинули, стануть інші, такі самі жорстокі й зажерливі.

Так думає інженер Айт. Він знає, що знищити Кейз-Ола та «наймудріших» — не штука. Далеко складніше й важливіше перетяти шлях війні.

Лічені дні лишились до наміченого Кейз-Олом нападу на Союз Комуністичних Держав. Що ж має на меті Мей? Тільки вона знає все… і зробить усе так, як треба.

Дивний неспокій охоплює Айта на саму згадку про Мей. Після того незабутнього ранку, коли він почув, як у космосі стукає серце Тессі, а Мей відмовилась урятувати дівчину, Айт почав боятись коханої. Власне, ні, не боятись. Просто вона переросла його ідеал, стала чимсь таким недосяжним, що він тепер відчував себе поряд з нею зовсім маленьким. Такі, як Мей, люблять один раз у житті, а для неї коханий помер.

Ці спогади прикрі. Вони принижують Айтову чоловічу гідність, він намагається позбутись їх, згадує про Тессі.

Аж чудно: ніколи не бачив дівчину, лише чув її голос та биття серця, а от запала вона в думку і не покидає його.

Дочка професора Торна… Айт пригадує цього товстуна, і Тессі на мить уявляється йому з такою ж картоплиною замість носа, як у батька. Ця картина неприємна, Айт жене її геть — і натомість випливає Мей… Золотава хвиля волосся, сині-сині очі, тільки не гострі, владні, а лагідні й м'які…

Мей надто сильна, надто фанатична. Вона не може надихати, вона вміє тільки підкоряти. А Тессі?

З нею можна було зустрітись учора, коли екскурсанти заходили до «Монії». Проте Айт цього не зробив. І не тому, що боявся побачити Тессі Торн негарною й товстою. Не хотілося, щоб вона побачила його старим.

«Ой, який же ти дурний, друже Айт!» — він скосив очі на блискучий щит якогось навігаційного апарата. Дзеркальна поверхня металу вигнута, вона спотворює всі предмети. Але й так видно, що старезний Псойс помолодшав. Обличчя вкрите зморшками — хвалити бога, ще лишилось трохи пасти! — зате очі виблискують, як у юнака!

Айт поквапно зігнувся, примружив повіки. Кляті м'язи, тільки-но втратиш над ними контроль, одразу ж випростують тіло, надають йому стрункості. Не вистачає, щоб Кейз-Ол запідозрив щось непевне саме тоді, коли до розв'язки так близько.

Айт поглянув на годинника. За п'ять хвилин дев'яноста, треба збудити Мей. Та ось вона вже сама на порозі рубки керування.

Обличчя в Мей заспане, як у дитини. Вона прямує до крісла трильйонера і вмощується на бильце.

— Ну, коли вже? — вередливо запитує «цариця краси», смикаючи Кейз-Ола за рукав. — Ви, ясновельможний, навмисне зволікаєте, щоб я не витримала й заснула… А я не спатиму! Ні! — вона рвучко випросталась, протерла кулачком очі, ткнула пальцем в екран. — Що це за темний отвір? Відповідайте негайно!

— Хід до тунелю, — розсудливо пояснює трильйонер.

— А оці чотири світлі плями?

— Ультразвукові маяки.

— Ой, яка нудьга! — Мей голосно позіхнула і сховала обличчя на грудях у Кейз-Ола.

Тунель просторий і довгий. Мабуть, якби дивитись неозброєним оком, його стін і не було б видно крізь зеленкувату пітьму води. А на екрані локатора вони проступають чітко. Уздовж них нескінченним ланцюжком залягли світлі плямки — ультразвукові маяки.

Майже безшумно працюють турбіни підводного лайнера. Аж ось вони затихли зовсім: дорогу перетяла суцільна стіна. Ні, це величезні ворота. Вони повільно піднялися, з-за них вихопилися важелі, втягли «Монію» до камери, неквапно посунули вперед.

Ще одні масивні ворота, і ось через товсті контрольні скельця в напівтемну рубку керування бризнуло яскраве світло. Підводний лайнер поволі заплив до величезного склепистого залу.

— Все! — гордовито сказав Кейз-Ол.

— Вітаю вас, любий! — Мей схопилася, заплескала в долоні. — Оце і є Уранія? Негайно виходьмо! А ото хто стоїть?

Кейз-Ол обмацав очима самотню постать на пристані.

— Це шеф-інженер Уранії — Стун-Ай.

Щось у його голосі примусило Айта насторожитись. Мабуть, те саме відчула й Мей. Вона стурбовано звела брівки.

— Він мені не подобається! Ну, то ходімте вже!

— Ходімо! — повільно промовив Кейз-Ол, подаючи їй руку.

Як тільки Кейз-Ол та Мей з'явилися в отворі головного трапа, Стун-Ай помчав до них. Як і личило його високому рангу, він зупинився лише за два кроки і вітав господаря простягнутою вперед рукою.

Кейз-Ол відповів, кивнувши головою.

— Нарешті прибули! — швидко заговорив Стун-Ай. — Я втомився вас чекати.

В голосі цього блідого, худорлявого чоловіка з гарячковими очима бриніли чудні інтонації — здавалося, інженер і сміявся, і плакав, і погрожував, і сам тремтів од страху.

— Ви заслуговуєте найвищої подяки, Стун-Ай! — з надмірною бундючністю промовив трильйонер. — За ваші заслуги я підвищую вас до звання Радника особливого призначення і даю вам право одного вирішального голосу в Асамблеї недосяжних!

— Дякую, ясновельможний! Я ваш найвірніший слуга навіки!

На цьому офіційна зустріч кінчилась. Кейз-Ол повернувся до лайнера, незважаючи на настирливе прохання Мей оглянути Уранію негайно.

Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до розташованого поблизу порту готелю відпочити, а двісті «наймудріших» після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.

Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним «панував вечір».

З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.

Вечір швидко перетворився на ніч, яка, в свою чергу, почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть «Зоря Кейз-Ола» прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.

Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.

При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося безмежним.

— Грозу! — кинув Кейз-Ол.

Одне тільки слово — і на Уранію посунула важка навала хмар. Це був міраж, гра світла й тіней. Стеля підземного міста не змінилась, і тільки через розпилювачі бризнуло рясним дощем. Блискавиці були справжніми електричними розрядами струму високої напруги, а грім — відголоском пірейського грому, записаного і відтвореного спеціальною стереофонічною апаратурою.

Незабаром знову вияснилось. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки роси.

— Чудесно! Незрівнянно! Дивовижно! — чулося з вуст вражених мільйонерів.

Уранія мала два проспекти, а далі вже йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олові. Трильйонер сказав про це спокійнісінько, ніби не помічаючи гримас невдоволення на обличчях екскурсантів, і показав рукою:

— А ото — ваш проспект Щасливих, шановні наймудріші! Ходімо огляньмо ваші домівки.

Багатьох спіткало неприємне розчарування. На дверях кращих особняків уже висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Вільними залишались тільки гірші будинки та крихітні вілли.

Настрій екскурсантів почав підупадати. Взаємна заздрість і озлоблення проти Кейз-Ола розхитували єдність «наймудріших», псували їм перше враження від Уранії.

Кейз-Ол це побачив. Для нього було невигідно лишати мільйонерів у такому стані. Хай собі гризуться один з одним, але до диктатора Уранії вони повинні ставитися з цілковитою пошаною.

— Межі міста можна розсунути. Хай кожний з вас побудує собі палац на власний смак. Але чи варто це робити? — Кейз-Ол обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємось доживати віку? Ну — місяць… найбільше — рік… а тоді…

Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що їй набридла балаканина.

— Даруйте, моя люба! — шепнув їй Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Детальніше ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!

На екскурсантів уже чекали накриті столи посеред чудесного саду над тихим озерцем.

Все здавалося справжнім — і барвисті пташки, що пурхали й щебетали на гілках, і струмочки, що дзюрчали в траві, і синє небо з білими хмарками. За кущами неголосно перегукувались невидимий багатоголосий хор і потужний симфонічний оркестр. І все-таки чогось не вистачало.

Бракувало людей. Крім камердинера містера Кейз-Ола, не було навіть служників — усе виконували автоматичні пристрої. І оце безлюддя пригнічувало мільйонерів.

Усі вони, як і Кейз-Ол, зневажали народ і боялись його. Але коли б зараз на вулицях цього міста, десь за надійною огорожею, вирував натовп, кожен мільйонер почувався б краще.

Тільки ні, мертво, безлюдно в Уранії. Місто було схоже на театр, де після вистави забули вимкнути світло й радіо. І ця неприродність призводила до того, що навіть цілком реальні речі довкола здавалися кожному чимсь штучним і ефемерним.

Всі вони знають, що над блакиттю неба Уранії нависла величезна маса землі та води. Розрахунки розрахунками, але проти могутніх катаклізмів, що руйнують цілі континенти, не вистоять ніякі утвори людських рук. Може, і древні рапанури так само пишалися своїми підземними склепами, аж поки загинули під ними.

Чи варто ж ризикувати життям? Чи варто, йдучи вслід за Кейз-Олом, кидати виклик усьому людству?

Такі думки перебігали в головах мільйонерів під час банкету. Спроби Кейз-Ола розворушити компанію не привели ні до чого, і він, за непомітним знаком Мей, оголосив, що покидає «наймудріших», бо його наречена почуває себе недобре.

Відсутність Кейз-Ола не додала бадьорості екскурсантам. Навпаки, якщо раніше дехто з підлабузників намагався хоч сяк-так вдавати веселість, то тепер запала просто-таки похоронна мовчанка.

Сидячи перед екраном телевізора, Кейз-Ол уважно спостерігав цей сумний банкет. Трильйонер був надто розумний і досвідчений, щоб поставитися легковажно до такого настрою «наймудріших».

— Мерзотники! — прошепотів він, не стримавши роздратування.

— Заспокойтеся, любий, — тихо сказала Мей. — А як, по-вашому, повинні реагувати барани, яких женуть до різниці?

— Барани? Ні, моя люба, це хижаки, та ще й з гострими іклами, але їм не вистачає хоробрості. — Він вимкнув телевізор, підвівся. — Ну, що ж, Мей, їдьмо!

Через кілька хвилин темним тунелем уже мчав електропоїзд, у якому було тільки троє пасажирів. Куди вони їхали? Що замислив трильйонер? Айт цього не знав. Доводилося чекати. В усякому разі, виїхати звідси і лишити «наймудріших» Кейз-Ол не міг.

Електропоїзд заїхав до порту, зупинився на пристані.

— Лишайтесь тут, моя люба! — сказав Кейз-Ол і швидко попрямував до головного трапа «Монії». Незабаром за кормою лайнера завирувала вода. «Монія» повільно рушила вперед, м'яко торкнулася причалу. В її носовій частині розчинилися широкі ворота. Звідти почала виповзати якась потвора, схожа на велетенську сколопендру. Її лускатий панцир вібрував і виблискував. Потвора обмацувала простір перед собою довгими пружними сяжками і одкидала геть усе, що траплялося на шляху.

— Непогано! — промимрив Айт.

Він збагнув, що Кейз-Ол хоче вдарити по своїх нестійких спільниках новим козирем, продемонструвати не бачену досі машину знищення.

Потвора підповзала все ближче. Айт, вдаючи переляк, повільно одступав. А Мей пішла вперед.

— Ну? — глузливо запитала дівчина, коли металеві сяжки майже торкнулись її ніг.

Потвора ніби цього й чекала. Вона схилила голову в незграбному поклоні і завмерла.

— Чудово! — Кейз-Ол легко зіскочив на землю з відкритої кабінки на спині потвори і став проти Мей. — Машина вклоняється вам, хоробра царице краси! Це не якийсь жалюгідний автомат. Вона все розуміє! І скоряється кожному слову володаря! Сідайте, моя люба!

«Машина розуміє! — глузливо подумав Айт. — Якби ти, дурню, знав бодай десяту частину того, що знає з кібернетики інженер Айт, то збагнув би, що ця машина скорятиметься не тільки тобі! Вона стане з твого служника твоїм найстрашнішим ворогом і зробить те, чого не зумів би зробити бідолашний Ем!»

Айт зустрівся поглядом з Мей. В її очах теж не було ні подиву, ні захоплення. Тільки промайнули жваві смішинки — так, ніби й вона прекрасно знала можливості цієї електронно-обчислювальної злагоди і всю глибінь самоошукання Кейз-Ола.

А трильйонер пишався своєю могутністю.

— Вперед!

Машина враз рушила з місця, обережно обминула електрокар, посунула до воріт тунелю, розчинила їх і помчала в напрямку Уранії.

Розділ VII Кнопка «Стоп!»

Трапилось нещастя: розумна й лагідна «Крихітка», улюблениця всіх працівників інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав, збожеволіла.

З банькуватими очима-локаторами, з незграбними кінцівками краба, метляє вона з кутка в куток в одному з боксів полідрому, обмацуючи стіни та підлогу. Інколи вона зупиняється, наче щось обмірковуючи, потім береться за своє. Видно, що найдужче її цікавлять ділянки боксу, перекриті надійними сталевими дверима.

В кабіні спостереження — двоє: інженер Дейв та його вчитель, підстаркуватий директор інституту автоматики. Обидва не зводять очей з «Крихітки».

— В чому справа, професоре? — запитує Дейв. — Ми щойно перевірили всю схему. Ніяких пошкоджень немає, контрольні завдання виконуються абсолютно точно. І от — як бачите… Ввімкнулась самостійно і рветься геть з приміщення.

— Випустіть її…

— Не можна, професоре! — стривожено заперечує Дейв. — Вона там наробить бешкету.

— Випустіть.

Знизавши плечима, Дейв клацнув вимикачем.

Важкі ворота повільно піднялись. «Крихітка» насторожилась, підповзла до отвору.

В сусідньому боксі стоїть майже така ж, тільки менша, кібернетична споруда. Це — перша, ще недосконала модель електронно-обчислювального апарата з самопрограмуванням. Її електронний мозок вимкнено, атомний реактор вийнято. Рухатись вона не може.

Зі своєю старшою сестрою кібернетична «Крихітка» стикається вперше. В її системі машинних рефлексів немає таких, що визначали б родинні почуття. Навпаки, інженер Дейв запрограмував дії так, що машина сприймає кожен невідомий предмет як потенційного ворога. Тепер він і сам цьому не радий.

— Хижак. Справжнісінький хижак, — у голосі інженера чується майже розпач.

Незнайому споруду, яка не виявляє агресивних намірів, за програмою треба дослідити, обминути. Але ж це — за програмою. А насправді, тільки скінчився процес аналізу, «Крихітка» зірвалася з місця, налетіла на свою сестру й почала шматувати її.

«Крихітка» — машина універсальна. Її сяжки обладнані газовими різаками, пилками, гайковертами. Всі ці інструменти пущено в хід. Вона діє не навмання, а насамперед добирається до пристроїв керування своєї жертви. І в цьому є щось огидне й страшне: з отакою байдужістю та методичністю навіть різник не білує забиту тварину.

— Що ти робиш, клята?! — блідий інженер Дейв ледве стримується, щоб не вигукнути в мікрофон беззаперечну команду «Стоп!».

— Не хвилюйтесь, Дейв… — Директор інституту зосереджений, але спокійний. — Коли вона почала виявляти схильність до агресивності?

— Днів зо три тому. Обминаючи «міни», вона поповзла просто на нас із братом. А сьогодні вранці її охопила манія руйнування.

— Руйнування? — директор з сумнівом похитав головою. — А що робить «Крихітка» з деталями поруйнованих машин?

— Не знаю, бо не дозволяв їй руйнувати.

— Ну, то зараз побачимо.

«Крихітка» продовжувала свою справу. Швидко й упевнено вона розбирала машину на складові частини, пошкоджені деталі викидала геть, а придатні дбайливо сортувала. За якусь годину від складної будови лишився самий каркас та кільканадцять купок металу, дротів, пластмаси, кераміки.

Власне, нічого надзвичайного в діях «Крихітки» досі не було. Ще при конструюванні інженер Дейв вклав у електронну пам'ять споруди програму демонтажу першої-ліпшої машини за спеціальним наказом… Але що ж вона робитиме далі?

Угамувавши жадобу руйнування, «Крихітка» ніби заспокоїлась і завмерла. Тож який процес аналізу й синтезу відбувається зараз у її електронному мозкові? Які нові команди записуються на барабанах пам'яті? Визначити це вже не можна. Машина вийшла з-під контролю свого творця, машина збожеволіла.

— Ну ж бо, ну!

Інженер Дейв з хвилюванням чекав дальших дій «Крихітки». Але самостійно вироблена програма електронного мозку призвела до того, що «Крихітка» почала розбирати саму себе. Гайковерти та клешні-затискачі зняли захисний кожух апаратури, в схему посунулись сяжки, обладнані електричними паяльниками.

На дубляжній схемі в кабіні спостереження один по одному згасають індикатори каскадів машини. Їх понад п'ятдесят тисяч. Втрата кількох десятків із загального їх числа ще не страшна. Але ж кінець кінцем настане мить, коли електронний мозок зазнає непоправної шкоди. Що ж буде тоді?

Два протилежні почуття борються в душі інженера Дейва: бажання довести до кінця незвичайний експеримент і побоювання за машину, на побудову якої витрачено так багато зусиль. І якби не директор інституту, навряд чи допустив би конструктор оце саморуйнування «Крихітки».

Але що, що вона робить? Яка її програма дій?

Вимикаються не всі каскади підряд. Є певна закономірність у згасанні індикаторів на дубляжній схемі.

— Професоре ! — Дейв схопився, стис кулаки. — Далі не можна! Вона… вона добирається до кнопки «Стоп!».

— Мовчіть! Пильнуйте!.. — Директор теж хвилюється. — Дивіться і запам'ятовуйте на все життя!

Дейв сердито засопів, але не заперечив. Це — загибель «Крихітки». Досить їй вимкнути кнопку «Стоп!», тобто ділянку електронного мозку, яка блокує всю схему, і машина повністю вийде з-під контролю людини. Енергії атомного реактора вистачить «Крихітці» надовго. Вона робитиме все, що їй заманеться, не підпустить до себе нікого, і її доведеться кінець кінцем просто розстріляти.

— Професоре, — Дейв насупився, потер рукою чоло. — Я прошу звільнити мене з інституту. Я не маю права марно витрачати матеріальні ресурси та час моїх колег. Хибність конструкції «Крихітки» — беззаперечна…

— Як ви сказали? — Професор відвів погляд од ілюмінатора, посміхнувся. — Хибність конструкції? Дейв, вітаю вас з величезним успіхом! Я недарма сказав: запам'ятовуйте на все життя! Зараз у цьому боксі народжується нова, ще нікому не відома кібернетична машина вищого класу — «Машина Дейва». Я пишаюсь тим, що ви мій учень!

— Нічого не розумію, професоре… — збентежено сказав Дейв.

— А от те, що не розумієте, — зле! Яку ви надали програму «Крихітці»? Будь-що боротись за своє, так би мовити, існування? Це означає: усувати всі перешкоди, протистояти всякому небажаному впливові. Кнопка «Стоп!» для електронно-обчислювальної машини — найсильніший небажаний подразник. Хай хоч яку програму виробить її електронний мозок, ви можете завжди втрутитись, порушити весь хід машинних рефлексів. Тож чи не природно, що кінець кінцем процес логічного аналізу привів «Крихітку» до рішення викинути кнопку «Стоп!»?

— Розумію, професоре! — Дейв кинувся до схеми, швидко переглянув основні вузли. — Отже, якщо так, то «Крихітка» з часом розвиватиметься і розумнішатиме?

Професор з жалем похитав головою.

— Мабуть, вона так і залишиться хижаком, бо такою ви створили її. Чого можна чекати від неї в майбутньому? Хіба того, що набуті нею механічні рефлекси удосконаляться до найвищого ступеня, та й годі.

— То що ж робити?

Професор замислився.

— Треба підвищувати інтелект машини. П'ятдесят сім тисяч каскадів — замало. Треба довести їх число хоча б до мільйона: лише при такій кількості елементів егоїзм машини вашого типу стане доцільним. Але ж ви розумієте самі: зараз це — неможлива річ. Обсяг і вага електронного мозку машини перейдуть всякі межі; монтаж стане майже нездійсненною справою.

Директор інституту давно пішов, порозходились працівники лабораторії, а Дейв усе ще сидів у кабіні спостереження, задумливо дивлячись перед собою. Піднесення, що охопило його після несподіваної похвали вчителя, було короткочасним і поступово змінилось пригніченням.

Давалося взнаки виснаження нервової системи — наслідок тривалої перевтоми. Понад чотириста днів Дейв не знав ні сну, ні спочинку, працюючи над своєю «Крихіткою». Він відчував у собі невичерпну енергію, був упевнений у своїх силах. Сьогодні ж упевненість його захиталась. Вчитель поквапився з висновком. «Машини Дейва» ще немає, і невідомо, коли вона буде. Щоб створити її, треба покинути вторований шлях, піти навпростець крізь хащі незвіданого, а на такий подвиг сили вже не вистачить.

Інженер поглянув у ілюмінатор. Бідолашна «Крихітко», які ще рефлекси снуються зараз у твоєму примітивному електронному мозку? Яка шалена програма дій записується на твоїх барабанах пам'яті?

«Крихітка» мовчала. Вона була всього-на-всього електронним пристроєм для розв'язування логічних задач. Хоч якими доцільними видаються її дії, мислити вона неспроможна. За неї мислив свого часу інженер Дейв. Його думка знайшла втілення в кібернетичній конструкції і продовжує жити в ній, набуваючи тепер несподіваного й небажаного напрямку.

— Стривай, стривай! — Дейв подивився на «Крихітку» навіть дещо злякано.

Свідомість… Мислення…

Де, на якому етапі розвитку матерії звичайні, приступні для розуміння сили електричної, хімічної, магнітної чи ще там якої взаємодії породжують чудесні, незбагненні явища — життя і свідомість?

Матерія дивиться сама на себе очима людини, осмислює себе людським мозком. А чи не можна оцю здатніть до аналізу передати машині? Машина існуватиме як завгодно довго; вона спроможна пронести розум людини крізь час і простір, аж у безконечність.

— Крізь час і простір! — Дейв одягся, вийшов на подвір'я інституту. Зупинився.

Була м'яка й тепла ніч ранньої весни. З-під останніх заметів тихо дзюркотіли струмочки. Ще вчора в повітрі кружляли сніжинки, а нині пливе смоляний запах бруньок, вологої землі, перших квітів. І мерехтять, мерехтять на густому оксамиті неба великі волохаті зорі.

Дейв довго стояв, утопивши погляд у безодню космосу. Сьогоднішня ніч була однією з тих, що запам'ятовуються на все життя.

Зорі космосу, далекі Сонця! Навіть світло до вас летітиме десятки, сотні, а то й тисячі років, а що вже казати про недосконалі космічні ракети!

Люди навчились перемагати простір. Кінець кінцем можна було б перелетіти через усю Галактику і досягти інших зоряних систем. Але як подолати невблаганний час? Життя людини вистачить на подорож до планет — сусідок Пірейї, та й годі. А далекі Сонця ще довго залишатимуться недосяжними.

Допомогти людині подолати час може тільки машина — розумна машина, здатна самостійно виконати найскладніше завдання. Хай ця кібернетична споруда полине в космічний простір; хай знизиться на невідомій планеті невідомої сонячної системи, обійде її всю, зафіксує побачене, а тоді повернеться на Пірейю.

На Пірейї тим часом збіжать десятки, а то й сотні років. Може, зітліють і правнуки тих, що проводжали космічний всюдихід у знаменну подорож. Але наука — невмируща; нащадки з вдячністю прийматимуть спадщину предків.

Дейв збентежено посміхнувся: та й далеко завели його мрії!

А втім, ні: це вже не мрії, а серйозна наукова гіпотеза, доведення якої стане віднині метою його життя.

Не лишилося й сліду від пригніченості та втоми. Закортіло сісти за креслярський стіл, кинути на гладеньку поверхню цупкого паперу значки та цифри, шукаючи першої стежки в Невідоме.

Замість того щоб піти додому, Дейв попростував до свого робочого кабінету і почав працювати.

Тієї ночі в його мозку виникло дерзновенне припущення про можливість зовсім нового принципу створення кібернетичних машин. Прагнення «Крихітки» самовдосконалюватись наштовхнуло на парадоксальний висновок: при побудові машини вищого класу треба не ускладнювати, а, навпаки, максимально спрощувати конструкцію. Доки електронний мозок лишається невеликим, усі можливі дії машини повинен заздалегідь передбачити і запрограмувати конструктор. Машина ж вищого класу одержить тільки єдину програму — самовдосконалюватись; лише єдину абсолютну заборону — не чинити нічого лихого людині.

Така машина в перші години після створення скидатиметься на сліпе, дурне щеня. Знайомлячись з довколишнім світом, вона робитиме ряд безглуздих, невмотивованих вчинків. Але це не страшно. Хіба ж не так стоїть справа і з живими істотами? Кожен організм набуває досвіду самостійно, ціною численних експериментів, болісних невдач. Дитина опечеться не раз і не двічі, доки затямить, що вогонь небезпечний. А кібернетична машина, маючи бездоганну електронну пам'ять, ніколи не помилиться вдруге. Процес еволюції машинних рефлексів перебігатиме в ній надзвичайно швидко, і вже через кілька декад навчання машина вищого класу зможе виконувати найскладніші завдання.

Розв'язання проблеми було десь близько. Дейву здавалось: досить розповісти вчителеві, і той підкаже, як досягти такого спрощення кібернетичних споруд, як створити малогабаритний електронний мозок на мільйони каскадів.

Настав ранок. В лабораторіях інституту завирувало життя. А директор усе не з'являвся. Лише опівдні на посадочному майданчику перед головним корпусом знизився знайомий вертоліт.

Дейв поспішив назустріч учителеві. Схвильований, збуджений, він одразу ж заходився розповідати про свій проект, однак професор слухав неуважно, а коли зайшли до кабінету, зітхнув і сказав:

— Сідайте, Дейв. Ваша гіпотеза оригінальна, приваблива, але поки що необгрунтована і невчасна.

Дейв ображено знизав плечима. Сів.

— Про машину вищого класу поговоримо пізніше. Зараз вам доведеться облишити навіть «Крихітку». Вища Рада Праці та Оборони доручила вам особисто надзвичайно відповідальне завдання.

Професор одкрив портфель, витяг з нього і простягнув Дейву товстеньку папку. То були дбайливо оправлені фотокопії креслень та схем якогось незнайомого електронно-обчислювального пристрою. Якщо «Крихітка» трохи скидалась на краба, то ця споруда своїм видовженим тулубом і численними низько посадженими сяжками нагадувала сколопендру.

— Що це за машина? — ревниво запитав Дейв.

— Це остання, надсекретна модель інституту автоматики Кейз-Ола.

— Яке ж завдання мені доручається?

— Треба… — професор задумливо барабанив пальцями по столі. — Треба відшукати вразливі місця оцієї машини. Ви сказали вчора: «Крихітка» збожеволіла. Так от треба знайти спосіб викликати божевілля у першої-ліпшої електронно-обчислювальної машини з самопрограмуванням.

У Дейва болісно стислося серце. Справді, зарано ще мріяти про космічний всюдихід! Оця «сколопендра» — не що інше, як кібернетичний танк Кейз-Ола. Як зупинити цю сталеву потвору? Її хоч і примітивний, зате гостроспеціалізований електронний мозок працює швидко й чітко; вона не відчуває, і не співчуває, і не знає страху. Втілення тупої жорстокості, вона плазуватиме, щоб душити й руйнувати, покірна хижацькій програмі: знищувати і не бути знищеною.

— Гаразд, професоре. Який дається строк для виконання?

— Якнайшвидше. Залучіть до роботи увесь відділ. Насамперед дослідіть і складіть детальну інструкцію, як вимкнути атомний реактор і замінити барабани пам'яті.

— Це нелегке завдання, професоре! Бачите: тут позначені цифрові замки. Шифр невідомий.

Професор замість відповіді розвів руками: так, завдання дуже, дуже складне, але від успіху чи неуспіху Дейва, можливо, залежатиме доля сотень тисяч людей.

— Розумію, професоре! — Дейв підвівся, взяв папку з фотокопіями і попрямував до лабораторії.

Розділ VIII Стун-Ай — кандидат у Кейз-Оли

Мелодійно дзенькнув будильник. Айт розплющив очі, схопився. Його погляд упав на циферблат автоматичного календаря.

Нуль годин одна хвилина Шостого дня Другого місяця Шістнадцятого року. До наміченого Кейз-Олом моменту атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося три доби.

Айтові стислося серце. В душу заповзав холодок безнадії, огидне відчуття власного безсилля, неспроможності зупинити оте лихо, що насувається на планету.

Ой, як не вистачає зараз Айтові підтримки й поради! Далеко ті часи, коли месник-одинак був сам собі вчителем і суддею, звітував тільки перед собою. Нині інженер Айт відчував себе солдатом переднього краю, солдатом, який під час бою втратив зв'язок з товаришами та командуванням.

Мей уникає Айта. Можливо, ця надмірна обережність і виправдана, але ж як передати цілий ряд надзвичайно важливих даних, здобутих останніми днями? До «цариці краси» тепер не зайдеш: обов'язки камердинера перебрала на себе її обер-фрейліна.

— Гм… Обер-фрейліна…

У Айта вмить спалахують вуха й щоки: його бентежать спогади про вчорашній день.

Вчора за сніданком Мей сказала напівжартома:

— Ясновельможний, я бачу, період демократії в Уранії скінчився. Ви так налякали своєю сколопендрою ваших дурних наймудріших, що вони приймуть яку завгодно диктатуру, навіть монархію.

— Що ж, — самовдоволено посміхнувся Кейз-Ол. — Не схотіли президента, хай буде монарх.

— А коли так, — підхопила Мей, — то майбутня імператриця повинна мати свій почет. Ясновельможний, ви подбали про моїх фрейлін?

— У вас їх буде досить, але не зараз.

— Ні, зараз! — вередливо заперечила Мей. — Мені дуже не сподобалась Тессі Торн, оте гоноровите дівча, заради якого ви ганяли ракети в космос.

— Не сподобалась?

— Так. Я хочу мати її за обер-фрейліну.

— Яка ж тут логіка?

— Звичайна жіноча, мій любий. Зустрівши мене в салоні «Монії», вона зиркнула так, що… Ні, я мушу поставити її на належне місце!

— Я вважав вас за розсудливу жінку, Мей! — засміявся Кейз-Ол.

— А я — дурненька, ясновельможний! Я тільки чомусь запам'ятала, що професор Торн продав свій пацифізм за можливість урятувати дочку. І мені чомусь здалось, що обер-фрейліна Тессі Торн зможе вблагати свого татуся виготовити для захисту Уранії крихітну бомбочку з антиречовини. — Мей хитнула головою і вела далі вже іншим тоном: — Ви — хороший дипломат, проте забуваєте, що літні мужчини здебільшого не продаються. Їх тільки продають дружини, коханки… і власні дочки. І продають часом дуже дешево: за брязкальця, яким ціна — дві-три сотні дайлерів. Словом, я сама візьмусь за цю справу… Псойсе!

— Так, міс…

— Приготуй покої для міс Тессі поруч моїх. Ви не заперечуєте, ясновельможний?

Кейз-Ол похитав головою. В його очах світились вогники зацікавленості й захоплення: ні, оце дівча таки заслуговує на вензель «місіс Кейз»! Розуму їй не позичати; по слово до кишені не ходить. А характерець… О, це буде справжня імператриця!

Айт зустрів Тессі вчора надвечір.

Дивно: здалося, що він уже бачив її раніше. Де? Коли? Невідомо. Але то, мабуть, тільки гра уяви.

Здавалось, ніби й Тессі впізнала його, хоч ніколи не бачила досі. Її карі очі глянули на нього так пильно, так… Ні, Айт неспроможний визначити, що було в тому погляді. Тільки чомусь захотілося скинути з себе машкару старика, випростатись на весь зріст.

Вони стояли поруч, Мей і Тессі, не схожі, навіть протилежні в усьому. Звичайна краса Тессі не витримала б змагання з витонченою, довершеною красою Мей. Але, на противагу спокійній і холодній Мей, Тессі була душевною і ніжною. Вона вмить засліпила, підкорила Айта щирим поглядом великих очей.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойсе? — почувся насмішкуватий голос «цариці краси».

Айт здригнувся, машинально відповів:

— Так, міс.

Його очі стрілися з очима Мей.

— Сподіваюсь, ви з нею будете друзями… Ходімо, міс Тессі.

Ця сценка тривала кілька секунд, а інженер Айт не може заспокоїтись і досі. Він ще не хоче признатись, що зрадив Мей і покохав іншу; йому здається, що він стурбований тільки долею людства. Але дедалі дужче наростає в ньому бажання ще раз побачити Тессі, почути її голос, зустрітися з нею поглядом.

Перед очима Айта перебігають картинки минулого. Перша зустріч з Мей… Подорож до Синього водоспаду… Останній поцілунок…

Чи була ж то справжня любов, якщо вони з Мей не наважились шукати одне в одному спільників, якщо кожен віддавав не всього себе, а тільки частинку? Їх кинула в обійми одне до одного весна. Але вона триває недовго. Облетіли б, осипалися ніжні пелюстки первоцвіту, і Айт та Мей розійшлися б у різні боки. Для спільного життя замало любити. Треба бути однодумцями.

З Тессі Торн взаємини складаються по-іншому. Ще не знаючи її, Айт полюбив щирість і хоробрість дівчини, відчув у ній те, що обеззброює й підкоряє найсильніших мужчин. А тепер…

Що ж тепер?.. Псойс, старий Псойс стоїть перед люстерком, пильно й допитливо розглядаючи своє відображення.

Торжествуй, друже Айт: молодість повертається! Звичайно, цьому худорлявому підстаркуватому чоловікові, який поглядає з люстра дещо розгублено, далеко до стрункого красеня Айта, але й псойсівського в ньому вже дуже мало.

Радісне відчуття молодості витіснило в Айтовій душі неспокій і зневіру. Вже зовсім по-іншому дивиться він на свою роль. Не поспішай, друже Айт, на все буде свій час. Мей — хороший головнокомандуючий: вона знає, коли та як скомандувати! А зараз — одягайся! На тебе чекає важкий день.

Цей день справді приніс чимало прикрих несподіванок.

З наказу Кейз-Ола Айт поїхав по обіді до порту Уранії зустрічати дружин та служників «наймудріших», що прибули з другим рейсом «Монії». Після закінчення офіційної церемонії Айт затримався на пристані, і тут до нього підійшов огрядний чолов'яга у формі служника короля хімії Хейл-Уфа.

— Як тут чудесно! — Він подивився пильно Айтові у вічі, зробив ледь помітний знак.

Айт здригнувся: то був умовний знак «Братства Синів Двох Сонць». Майже машинально він повторив жест.

— Палите? — незнайомий простяг йому цигаркову коробку.

Айтові довелось узяти її, а разом з нею — клаптик паперу з лаконічною фразою: «Готуйся здійснити свою справу!»

За кілька довгих місяців перебування в машкарі старого Псойса інженер Айт почав забувати про свою приналежність до «Братства Синів Двох Сонць». Здавалось, і «Братство» забуло про нього. Але ні, воно тільки не надокучало. «Справа» була аж надто ясна: треба знищити Кейз-Ола, і негайно, бо «братчики» не подарують зволікання.

Однак на цьому не скінчилось. Не встиг Айт навіть обміркувати ситуацію, як його викликав Кейз-Ол.

Трильйонер був чимось стурбований і роздратований. Він довго сидів мовчки, задумливо барабанячи пальцями по столі, потім підвів голову.

— Отже, ти вважаєш, що його слід усунути?

Айтові добре знайома Кейз-Олова манера міркувати вголос.

— Звичайно, він знає багато… Надто багато!.. «Він чекав довго!» Ну, то й що?

Ось тепер уже Айт зрозумів: йдеться про шеф-інженера Уранії, Стун-Айя.

— От що, Псойсе, ти пам'ятаєш оту ампулку з отрутою, яку дала тобі мадам Кетті?

— Так, ясновельможний.

— Знаєш, як у середні віки перевіряли жінок, хто з них відьма, а хто ні?

— Не знаю, ясновельможний.

— Запідозрених кидали в річку. Невинні тонули, а винні залишалися на поверхні, і тоді їх спалювали.

— Розумію, ясновельможний.

— Завтра запросиш Стун-Айя на обід до себе. Вип'єте з ним по чарці доброго вина. Він заслужив на таку честь.

— Буде зроблено, ясновельможний.

— Я ніколи не давав тобі таких завдань, Псойсе… — Кейз-Ол підвівся, похмуро глянув у куток. — Але зараз надходить вирішальна мить. — Він стис кулак, погрозив комусь. — Іди, Псойсе! Ампулку знайдеш у середній шухляді стола в кабінеті.

Низько вклонившись, Айт попростував до своєї спальні.

Так, ситуація не з приємних! Стун-Ай — мерзотник, ясно. Він давно заробив сувору кару, як головний кат Уранії. Але отруїти його, як пацюка… Крім того, він знає таємниці підземного міста — найбільша вада з точки зору Кейз-Ола — і може стати в пригоді змовникам.

Айт сів до стола, охопив голову руками. Кейз-Ола вбивати не можна, Стун-Айя — не варто. То що ж робити?

Його роздуми урвав сигнал відеофону. То дзвонив Стун-Ай.

— Пане Псойс, ще не спите? Чи не зазирнули б ви часом до мене? Посидимо, побалакаємо…

На Айта з екрана дивились гарячкові чорні очі; Стун-Айїв голос вібрував так, ніби шеф-інженер ось-ось вибухне істеричним реготом.

«Чого йому треба? — стурбовано подумав Айт. — Це запрошення не звичайне. Може, дізнався про вирок Кейз-Ола?»

Як би там не було, а запрошення слід прийняти.

— Гаразд, містер Стун-Ай. Одверто кажучи, спати мені не хочеться. Прийду.

Через кілька хвилин він уже сидів у претензійно обставленому кабінеті Стун-Айя. Підозра, яка виникла в Айта, зміцнювалась: шеф-інженер, безперечно, підслухав наказ трильйонера. Він ледве стримує нервовий дрож, зазирає в очі так, ніби хоче прочитати в них думки камердинера Кейз-Ола, проникнути в його душу.

— Вип'ємо, пане Псойс! — тремтячою рукою Стун-Ай налив у келихи вина, неприродно хихикнув. — Між іншим, у древніх пірейців був хороший звичай: гість сам вибирав келих… Прошу, пане Псойс!

Айт розумів натяк шеф-інженера, але й бровою не повів.

— Вип'ємо!

— Будьмо здорові!

Обидва тільки торкнулися губами келихів.

— Ви мені дуже сподобались, пане Псойс! Щойно я вас побачив, то одразу ж сказав собі: ось людина, на яку можна покластись!

— Те саме подумав і я про вас, містер Стун-Ай.

— І це цілком природно, пане Псойс! Адже ми обидва — найближчі довірені люди ясновельможного!

— Так, містер Стун-Ай.

Повзе, в'ється тоненька стрічка улесливої бесіди; її вістря, немов голівка гадючки, обмацує камердинера Кейз-Ола, вишукує місце, куди б уп'ястись отруйними зубами. Але Айт не поспішає розкрити свої карти, хай спочатку їх викладе Стун-Ай.

— Наша Уранія чудесна, пане Псойс, чи не так? Але все ж хотілося б дожити віку десь у Ріо-Айр, на самісінькому березі моря…

— Я згоден з вами, містер Стун-Ай.

Видно, що шеф-інженера страшенно дратує упертий гостів лаконізм.

— Містер Стун-Ай, якщо хочете пожити в Ріо-Айр, ніколи не пийте вина.

— Чому?! — шеф-інженер аж підскочив. Його губи перекривила безглузда посмішка.

— Вино шкідливо впливає на серце.

— А-а-а… Ну, це загальновідомо.

— А особливо те вино, яким пани інколи частують своїх служників.

— Чому?!

— Високоякісне вино ще шкідливіше.

— Та говоріть же, говоріть одверто! Я випадково почув уривок вашої розмови з ясновельможним…

— Стіни мають вуха, містер Стун-Ай!

— Ні, ні! — Стун-Ай підскочив до стіни, постукав по ній кулаком. — Я вимкнув усю апаратуру. Говоріть!

— Та ви ж знаєте, що я мушу отруїти вас завтра.

Стун-Ай схопився за голову, застогнав.

— За яку провину?! Хіба я не віддав Кейз-Олові усе своє життя?! Хіба я не постарів отут — без кохання, без дружби, тільки з мріями про майбутнє?! Пане Псойс, врятуйте мене! В мене є гроші, багато грошей…

Айт не поспішав з відповіддю. Так, так, падай навколішки, благай і скигли! Ти повинен усвідомити, що твоє життя цілком і повністю залежить від камердинера Кейз-Ола!

— Ну, досить, містер Стун-Ай. Я вас врятую.

— Як, пане Псойс?

— Завтра ви вип'єте в мене келих вина…

— Нізащо в світі!

— …і одразу ж попрямуєте додому. Ви захворієте… Та облиште скиглення: ВДАСТЕ з себе хворого, якщо не розумієте! Я доповідатиму Кейз-Олові, що вам гіршає з кожним днем. Він мені повірить і заспокоїться. Пізніше я допоможу вам утекти.

— Так, так… Утекти… А можна буде й не тікати. Просто захопити Уранію, а ясновельможного… — Він раптом затнувся і глянув на Айта з жахом. — Постривайте, а ви мене не дурите? Може, вас підіслав Кейз-Ол, щоб спровокувати?! Ні, ні! Я нічого не знаю, нічого не хочу! Чому ви зраджуєте ясновельможного, ви, його вірний служник?!

Стун-Ай метався по кімнаті, а інженер Айт стежив за ним поглядом і думав: «Такий мерзенний! І — спільник?! Ех, друже Айт, даремно відкрився ти цій тварині!»

Але відступати вже нікуди.

— Схаменіться, чоловіче! Якщо не візьмете себе в руки, я застрелю вас, не чекаючи завтрашнього дня. Ви запитуєте, чому я зраджую ясновельможного? А чому він хоче знищити вас? Я маю право люто ненавидіти його, от і все, і рятую я вас не задарма. Замість плати ви завтра увечері дасте мені найдетальніший план Уранії та всі схеми потаємних ліній зв'язку.

— Найдетальніший план та всі схеми… — повторив Стун-Ай, наче в нестямі. — Ви мене дурите! Ви мене отруїте, я знаю!

— В обох келихах на моєму столі буде чисте, хороше вино. Ви самі виберете келих. Пам'ятайте тільки, що за нами стежитимуть. Погано зіграєте — загинемо обидва. Зрозуміли?

— Так, так, пане Псойс… — Стун-Ай схопив його руку, незграбно цмокнув холодними губами.

— Облиште! Але не забудьте: план і схеми ви дасте мені завтра — скажімо, о сімдесятій годині. А зараз лягайте спати.

Повертаючись до своїх покоїв, Айт обмірковував можливі варіанти розпочатої операції. Хоч план її складався на ходу, він передбачав і лазівку на випадок провалу. Школа Мей придалась!

Якщо Кейз-Олу якимсь чином удалося підслухати розмову, можна довести, що Псойс тільки перевіряв Стун-Айєву лояльність. Цього буде досить.

І все ж на душі в Айта було тривожно. Він заснув тільки перед світанком.

Мабуть, і Кейз-Олові тієї ночі спалось погано. Під очима трильйонера темніли плями; він був мовчазний і зосереджений.

Поснідавши, Кейз-Ол дав знак камердинеру йти слідом і попростував до «сколопендри», яка тепер весь час охороняла вхід до палацу. Вже з того, що трильйонер не запросив Мей і навіть не попередив про свій від'їзд, видно було: він затіяв щось важливе. Айт незабаром догадався, в чому справа. Напередодні фатальних подій Кейз-Ол вирішив оглянути найпотаємніші закутки Уранії.

Швидко і майже беззвучно «сколопендра» переповзала з тунелю в тунель, з сектора в сектор. Перед двома пасажирами відкривались грандіозні зали. То були порожні, мертві склепи, залиті яскравим світлом, страшні своєю безлюдністю автоматизовані заводи, арсенали й лабораторії, фільмотеки та книгосховища.

Чого шукав тут Кейз-Ол? Що сподівався побачити?

Він зупиняв «сколопендру» посеред кожного залу і неквапно, пильно обводив його поглядом. Здавалося, той, хто замислив страшну акцію знищення людства, востаннє зважує, чи варто ж ризикувати, намагається приглушити небажані сумніви спогляданням незліченних матеріальних ресурсів, прагне підтримати в собі певність власної могутності.

Мабуть, цікаво було б постежити за безперервною зміною виразу обличчя трильйонера, якому не було чого критись перед камердинером. Проте вся Айтова увага зосередилася на іншому. Крізь напівпримружені повіки він невідривно дивився на грубеньку книжечку в Кейз-Олових руках. То була річ, якій не скласти ціни: найдокладніший план Уранії. Кейз-Ол не потребував провідника і міг тепер цілком вільно знищити шеф-інженера підземного міста: на пластмасових аркушиках книжечки були зазначені не тільки найтаємніші тунелі та лінії зв'язку, а наводились і шифри головних та допоміжних електронно-обчислювальних апаратів — замків, автоматів захисту, побутових пристроїв.

Книжечка вабила й дратувала. Недаремно ж Кейз-Ол таївся з нею навіть від свого камердинера! Якби Айт довідався про неї раніше, може, вдалося б зафотографувати хоч найголовніші схеми. Зараз це неможливо: Кейз-Ол берегтиме її, як зіницю ока.

В Айтовій голові промайнула думка: «Та ж на барабанах пам'яті «сколопендри», мабуть, зафіксовано весь план Уранії!»

Справді, Кейз-Ол тільки називав те чи інше приміщення — і металева потвора сама знаходила його.

«Як же вирвати той план?»

Відповідь з'явилась незабаром, і була вона парадоксальна: виривати план підземного міста у «сколопендри» не варто. Треба підкорити її саму.

Пильним поглядом Айт обдивився кабіну. Численні кнопки та сигнальні лампочки на пульті могли здатися зайвими необізнаному, бо машина керувалась звуками голосу. Але саме ця обставина і підказувала Айтові, що секрет «сколопендри» слід шукати тут.

А що, як натиснути на одну з кнопок?

Вдаючи з себе втомленого, Айт похнюпився і ніби ненароком зронив руку на пульт. Тієї ж миті пронизливо заверещала сирена, а з ніші у бічній стінці «сколопендри» вихопились довгі, гнучкі сяжки і міцно стисли Айта.

— Сто чортів! — Кейз-Ол обернувся, труснув свого камердинера за плече. — Куди тебе…

Айт ждав цього і відповів досить натурально:

— Пробачте… Задрімав…

Сирена верещала, аж дзвеніло у вухах.

— «Сколопендро», замовкни!

Машина не скорялась.

— Наказую: негайно замовкни! — Кейз-Ол вигукнув це вже з деяким острахом. Видно було, що він розгубився.

Кмітливість інженера-конструктора вмить підказала Айтові: «сколопендра» не скоряється тому, що виття сирени забиває голос містера Кейз-Ола. Ну, телепню, що ж ти робитимеш тепер!

— Замовкни! Стоп! — трильйонер гарячково гортав сторінки книжечки, аж доки натрапив на якусь схему. Позираючи на неї, він почав натискувати на кнопки пульта керування.

Дев'ята… друга… перша… шоста… — цифри глибоко врізались у Айтів мозок: адже це ключ до володіння всією машиною, шифр цифрового замка!

«Дев'ятсот двадцять один — шістсот сімдесят вісім! Запам'ятовуй, друже Айт!»

Верещання сирени урвалось, сяжки «сколопендри» впали, припинилась ледве чутна вібрація корпусу машини. Це означає, що вимкнено атомний реактор і всю споруду позбавлено енергії — обставина дуже сприятлива для того, хто наміриться пробратись до керівних пристроїв.

— Так кажеш, задрімав? — Кейз-Ол оговтався і говорив не так гнівно, як глузливо. — Старіємо, га? А мені здавалось, що після операції ти наче аж… — він раптом урвав мову, чомусь надто пильно подивився кудись поверх Айтових очей, повільно простяг руку… і зняв той нерозлучний брилик, який мав затуляти рожеву лисину старого Псойса. — Гм… Дивно!

В Айта похололо в грудях: отак вляпатись! Мабуть, сяжок «сколопендри» зачепив брилик і зсунув його!

— Дуже дивно!.. — Кейз-Ол безцеремонно провів рукою по колючій щетині. — В тебе й замолоду не було такої буйної шевелюри! Стривай: та ти помолодшав! В тебе зникли зморшки на чолі!

— Даруйте, ясновельможний. Це — після операції. Я сам не знаю, чому так сталось. Я не винен…

— Гаразд! Радий за тебе!

Ой, який смиренний, жалюгідний сидить Псойс у куточку кабіни! Навіть очі боїться звести на розгніваного володаря!

Але так могло здатись тільки сторонньому. А насправді Айт поглинав поглядом два рядки на сторінці пластмасової книжечки в руці трильйонера: «Вимикання — 921678», «Вмикання — 315247».

Найголовніший секрет «сколопендри» розкрито! Щоб оволодіти нею, досить пробратися до кабіни керування. Але ж тепер постає ще складніше: машина не підпускає до себе нікого, крім Кейз-Ола. Як приручити її?

Протягом усієї зворотної подорожі трильйонер мовчав, а коли «сколопендра» зупинилась перед палацом, сказав сухо:

— Іди, Псойсе. Я викличу тебе, коли буде потрібно.

То був лихий знак.

Забравшись у безпечний закуток своєї спальні, Айт написав кілька слів і згорнув записку в невеликий квадратний пакетик. Він не боявся за себе. Уявному Псойсові загрожує тільки неласка та втрата посади. Непокоїла мовчанка Кейз-Ола. Камердинер не міг без виклику покинути свою кімнату. Коли б не це, він перестрів би Тессі, передав би їй записку.

Айт непокоївся, але й гадки не мав, що над ним нависла небезпека значно страшніша, ніж він припускав. Досить було розкритися факту, що Псойс приховав своє дивне омолодження, як недовірливий, підозрілий Кейз-Ол насторожився. Він одразу пригадав цілий ряд чудних змін, що відбулися з його камердинером після операції, — оту низку випадків, коли Айт мимохідь зраджував себе, бо навіть найталановитіший актор не зможе повністю перевтілитися в іншу людину. На щастя, трильйонер не вірив у переселення душ, тому вважав, що хірургічне втручання зіпсувало Псойсові вдачу, зробило його м'якосердим і брехливим. А коли так, треба перевірити, чи не обдурював камердинер свого володаря і раніше.

Хоч як було скрутно з часом у трильйонера, того ранку він тільки те й робив, що переглядав стрічки потаємних кіноапаратів. І незабаром натрапив на дещо цікаве.

Ні, Кейз-Ол не чув ні слова з бесіди Стун-Айя та Айта. Але плівка зафіксувала нічну прогулянку камердинера до шеф-інженера. Не довго думаючи, Кейз-Ол натис на кнопку з написом «Стун-Ай» і сказав сухо:

— Зайдіть. Негайно!

І от Стун-Ай стоїть перед ним — оцей «кандидат у Кейз-Оли». за виразом Айта. Стоїть і тіпається. А Кейз-Ол дивиться на нього напівпримруженими очима, і на вустах його зміїться посмішка.

— Ну?

Трильйонер не знає нічого. А Стун-Айєві здається, що все пропало.

— Я… я… ясновельможний, — він упав на підлогу, обхопив трильйонерові ноги. — Це — Псойс… Я нічого не хотів… Це він зраджує вас. Вимагає план Уранії та схеми таємних ліній зв'язку.

Кейз-Ол терпляче вислухав, потім витяг з кишені пістолет. Побачивши це, Стун-Ай завив. Постріл урвав його виття.

Не глянувши на забитого, трильйонер підійшов до стола, замислився. О, він таки вмів володіти собою, цей старий хижак! Його обличчя було спокійне і зосереджене, голос звучав м'яко:

— Моя люба, чи не можете ви зайти до мене? Я покажу вам дещо цікаве.

І так само спокійно він викликав камердинера.

— Псойсе, зайди-но до мене.

Почувши виклик, Айт зітхнув з полегшенням: здається, все гаразд. Але біля дверей кабінету Кейз-Ола він стрівся з Тессі і з виразу її обличчя зрозумів: біда! Сталося якесь велике, непоправне нещастя.

В карих очах було стільки муки, що в Айта аж мурашки по спині проповзли. Він ледве стримався, щоб не побігти назустріч дівчині. А вона ішла просто на нього, ледве помітно похитуючи головою, благала, наказувала поглядом… але що саме — Айт не міг зрозуміти. Він думав тільки, як непомітно передати записку.

Ще один крок. Ніби спіткнувшись, Айт похитнувся, схопив руку дівчини. Вона відповіла коротким міцним потиском і зразу ж відчула в долоні цупкий прямокутничок.

— Пробачте, міс Тессі!

— Ви неуважні, пане Псойс!

Ні, погана була акторка з Тессі Торн! Цю фразу вона майже простогнала, а потім шепнула беззвучно:

— Смерть!

Не було часу відповісти дівчині бодай поглядом. Тільки подумки крикнув він їй: «Прощай!», а через секунду по тому переступив поріг кабінету Кейз-Ола.

— Руки вгору!

За кілька кроків від себе Айт побачив труп Стун-Айя, зрозумів усе і повільно виконав наказ. Опиратись марно — трильйонер стріляє аж надто влучно.

Розділ IX Весілля відбудеться в призначений час

Все сталося так, як і провіщав Люстіг: екскурсантів затримали в Уранії спочатку на день, потім на два, а пізніше було заявлено, що підводний експрес зазнав пошкоджень, і доки його відремонтують, гості можуть розважатися, як їм заманеться. Лауреатові Золотої Статуї професору Торну запропонували переселитись із «Містечка науки» до власне Уранії, яку решті вчених тільки показали.

Професор гордовито відкинув пропозицію, потай сподіваючись на схвалення його принциповості Кольріджем та Тессі, а через годину, після розмови з дочкою, винувато заявив Головному Адміністраторові, що погоджується. Тессі дещо навчилась розбиратись у тій політиці, яка здавалась їй мудрішою за шахову гру: принциповість, любий професоре, дуже потрібна штука, але зараз далеко потрібніший доступ до машин і джерел енергії та можливість вільно їздити з Уранії до «Містечка науки»!

За далекоглядність у цьому питанні Тессі Торн дістала подяку від Люстіга. Проте одразу ж настала її черга обурюватись: Люстіг сказав, що їй доведеться стати фрейліною Кейз-Олової нареченої, міс Мей.

— Фрейліною? — Тессі закліпала очима, спаленіла. — Нізащо в світі! Ти бачив її, оту міс Мей?! Коли ця розпусна, паскудна жінка зустріла мене в салоні «Монії», вона глянула так, ніби я не людина, а…

— Ой, яка ж ти запальна, Тессі! — сумовито посміхнувся Люстіг. — Оця «розпусна, паскудна жінка», ризикуючи багато чим, врятувала тебе, коли ти заблукала в космосі!

— А хіба… — Тессі затнулась, глянула на Люстіга широко розкритими очима.

— Так, Тессі. Я сам дізнався про це аж перед виїздом сюди. Ракетоплан з «Зорі надії» було послано на її прохання.

— Але ж, Люстіг…

— Тс-с-с! Досить! Виконуватимеш накази міс Мей, нічого не розпитуючи. Так само можеш звірятись і на камердинера Кейз-Ола, Псойса.

— Я це знаю, Люстіг.

— Знаєш? — здивувався він. — Звідки?

— Ну… — Тессі збентежилась. Розповісти історію інженера Айта? Довго, та чи й слід це робити? — Я познайомилась з Псойсом півроку тому, коли його оперував професор Лайн-Еу.

— Гм, цікаво… Ну, гаразд. Тоді — ще одне: в Уранії скрізь встановлено апарати для підслухування та підглядання — є дуже небагато таких місць, як оце, де можна вільно розмовляти. Твоя запальність може зрадити тебе. Отже, тримайся, навіть коли трапиться щось надзвичайно страшне. Це буде важко, Тессі.

— Я триматимусь.

— Ну, щасти тобі!

Наступного дня Тессі Торн уже була обер-фрейліною.

Мей поставилась до неї лагідно й турботливо; Тессі намагалась відплатити їй тим же і все ж не могла бути щирою до кінця. «Цариця краси» їй не подобалась; мабуть, дівчина інтуїтивно відчула, що перед нею та, яка любила Айта, коли він ще був юним красенем.

Айт… Тессі чекала на зустріч з ним з нетерплячкою і острахом. Вона гнала геть спогади про страшну постать немічного старика, що дибав коридором клініки професора Лайн-Еу. Молодість повернеться до нього, бо хіба ж не омолоджувались тварини, яким сама Тессі пересаджувала мозки молодших організмів? А краса… Ну що з того, що Фредді Крайн красивий? Він — як молюск: в принадній перламутровій оболонці сховане гидке, слизьке нутро!

Бідна дівчина — вона рабиня свого почуття, заздалегідь сприймала коханого таким, яким він буде, і все ж мимохіть здригнулась, коли побачила його вперше.

Вони зіткнулись несподівано, біля кабінету Кейз-Ола. Звідти вийшов та й закляк на порозі скоцюрблений дід.

Тессі мало не зойкнула в оту мить. Але в наступну вона зустрілась поглядом з Айтовими очима і забула про все на світі.

Великі, чорні, пильні, вони дивились на Тессі так пристрасно й палко, як не дивився на неї ніхто й ніколи. Це були ті очі, що причарували її півроку тому, підкорили назавжди. Зараз вони були ще любіші: їхня сумовитість поступилась рішучості, самозаглибленість — зосередженості. Коханий ніби дивувався й запитував, кудись кликав, щось хотів сказати — і все це перебігало в його погляді, немов натхненні акорди симфонії, яка збуджує й хвилює, а висловити чогось чітко не може.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойсе?

Тессі схаменулась. Очі в «цариці краси» були гострі, майже зненависні. А в голосі прослизнуло те, що могла відчути лише жінка: біль і образа, обурення і тривога.

«Ревнує?.. Невже вона знала справжнього Айта?»

Тессі збентежено відкинула цю думку: ні, Мей просто незадоволена, що її обер-фрейліна погано грає свою роль.

— Ходімо, міс Тессі.

Тессі зробила кілька кроків і озирнулась.

Услід їм дивився незграбний старик. На його обличчі застигла скептична посмішка, тьмяний погляд напівзаплющених очей був холодний і байдужий. Але тепер Тессі вже не боялась цього. Як жінка і як лікар, вона відчувала, що Айт значною мірою інсценує старість.

Того дня Тессі раз по раз ловила себе на тому, що їй хочеться сміятись, танцювати, співати. Вона кохала і не соромилась свого почуття. Її Айт — справжня людина, і вона не віддасть його нікому!

…Це було тільки вчора. А зараз Тессі Торн лежить на канапі в своїй спальні, дивиться в куток і нічого не бачить. Її зір і слух лишились там, у кабінеті Кейз-Ола, звідки обер-фрейліну ввічливо витурили годину тому.

Як там? Що там? Рветься у дівчини серце з грудей, закликає побігти на допомогу коханому — і не можна цього зробити. Треба чекати, чекати, чекати.

Але ось лунає, нарешті, довгожданий голос Мей:

— Міс Тессі, прошу, зайдіть до мене.

Схопилась дівчина. Помчала стрімголов. Зупинилась на порозі, благаючи поглядом: «Скажи, що з ним?»

А «цариця краси» спокійнісінька.

— Фі, як огидно, міс Тессі! Отак довіряєш, довіряєш своїм служникам, а замість подяки тобі напакостять, та й годі! Ви чули, що втнув отой мерзотник Псойс?

— Так, міс.

— І уявіть собі: не признався, а почав викручуватись, брехати. Ясновельможний так розлютився, що замалим не застрелив і його.

— Ну, і що? — мабуть, інтонації голосу Тессі були зовсім не такі, які потрібні, бо Мей глянула на неї грізно. Але відповіла вона з тією ж байдужістю:

— Звичайно, так і слід було б зробити. Але я порадила зачекати. Мабуть, в нього є спільники, і їх треба викрити. Словом, негідника посадили до буцегарні.

— Так йому й треба.

О, Тессі тепер уже могла зіграти задоволення! Айт — живий! Найважче було врятувати його саме в першу мить.

«Дякую, дякую, Мей!»

«От бачиш, дурненька! Навіщо ж було хвилюватись?»

Це — німа розмова двох спільниць. Навряд чи її зрозуміє хтось третій. Але ж поглядом не передаси зміст Айтової записки. А це треба зробити негайно.

— Міс, у вас закотився комірець.

— Невже?

— Так, ось тут… — цупкий прямокутничок перейшов з руки в руку.

— Мені взагалі не подобається оця сукня, міс Тессі. Зараз я надіну іншу.

Коли Мей, за п'ять хвилин по тому, вийшла з гардеробної, Тессі з виразу її обличчя зрозуміла, що записка — радісна й важлива.

— Міс Тессі, я забула вам сказати: наше весілля з містером Кейз-Олом відбудеться післязавтра.

— Післязавтра?! То як же можна?! Адже нічого не готове!

— Все готове, моя люба! — загадково посміхнулась Мей. — Погана була б з мене місіс Кейз, якби я не подбала про все заздалегідь.

Вона підійшла до відеофону і викликала Головного Адміністратора.

— Весілля відбудеться післязавтра.

— Зрозуміло, міс.

— Псойс несподівано захворів. Усі його обов'язки я покладаю на тебе.

— Так, міс.

— Виконуй! — Мей вимкнула відеофон, постояла кілька хвилин замислившись, потім сказала: — Весілля відбудеться в призначений час… Тессі, ви коли-небудь уявляли собі, яким буде ваше весілля?

Тессі заперечливо похитала головою.

— А я уявляла, — голос Мей здригнувся. — Я ніколи не мріяла бути дружиною трильйонера; мої батьки були небагаті. Мені здавалось: зберуться друзі, хороші друзі… Ми поїдемо до Синього водоспаду… Ви ніколи не були там?

— Дуже часто бувала, міс! Адже це — за дві милі від Лос-Алайна, де я народилась і зростала.

— Бували?! — Мей кинулась до Тессі, обняла її. — І ви, може, знаєте оту галявинку, вкриту мохом, що вище водоспаду, проти острівця?

— О, це моє улюблене місце!

— Міс Тессі, я вас дуже прошу: коли ви будете одружуватись, влаштуйте весілля саме на тій галявинці. І — в ніч на Новий рік. Не треба столів і стільців — вас обійматиме м'який квітучий мох. Не запалюйте ліхтарів — вам сяятимуть світляки, мільйони світляків!.. Хай мовчать музи́ки — вам співатимуть весняні птахи. Це буде ніч кохання, справжня весільна ніч, яку ви запам'ятаєте на все життя, пронесете її крізь усі бурі й негоди. І скажіть ви в ту ніч своєму коханому: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!»

Мей раптом здригнулась, схаменулась. Її очі, які допіру були мрійними й ніжними, враз набули холодного блиску.

— Пробачте, міс Тессі, замріялась. Таким я уявляла своє весілля два роки тому. А потім я зустріла ясновельможного, закохалась в нього. Ну, і…

— А той, з ким… — серце в Тессі мало не вискакувало з грудей. Шалена гадка палила їй мозок: Мей зустрічалась з Айтом раніше; вона кохала його, а може, кохає й досі…

— Він помер, — сухо відповіла Мей. — І вже ніколи не воскресне. А втім, досить лірики, — вона набрала ділового, зосередженого вигляду. — Міс Тессі, прошу, поїдьте до «Містечка науки», розшукайте там Головного Радіотехніка і повідомте йому, що весілля відбудеться післязавтра, в призначений час. Удвох з ним обміркуйте, які там радіофокуси можна втнути, аби розважити гостей. Не затримуйтесь довго — мені буде нудно без моєї обер-фрейліни. Ну, що ж — потиснемо руки, як «мужчина мужчині»?

Звичайно ж, під час оцього потиску в долоні Тессі опинилась записка.

— На все добре, міс!

Через півгодини Тессі вже була в «Містечку науки». Дівчина квапилась: вона догадувалась, що записка мала найпряміший стосунок до Айта. І все ж, коли Тессі вийшла з вокзалу, довелося затриматись. Вулицею — широким тунелем — одна по одній проповзали металеві страховиська, майже такі ж, як і «сколопендра» містера Кейз-Ола, тільки менш дбайливо оброблені. Замість пасажирських кабінок вони мали броньові башточки з куцорилими, широкими розтрубами.

«Бр-р-р! Огидно!» — пересмикнула плечима Тессі.

Двигуни кожної машини працювали майже безшумно, але відлуння збирало воєдино всі звуки, тому тунелем котився глухий, погрозливий гуркіт, до якого приєднувалось зловісне шипіння гумових траків численних гусениць. І Тессі уявилось: це плазує невідомий велетенський гад, виповзає з своєї нори на білий світ, щоб відшукати собі здобич.

Тільки ні, «сколопендри» сунуть з боку підводного порту. Мабуть, їх щойно привезено до Уранії.

Вигодивши слушну мить, Тессі перебігла на протилежний бік вулиці, на тротуар. Металеві потвори повзли туди ж, куди треба було йти їй, а що рухались вони повільно, то чекати не випадало. Тамуючи не стільки страх, скільки огиду, дівчина подалась уперед.

Вона вже майже досягла голови колони, як раптом помітила, що перша «сколопендра» чомусь зупинилась, окрутнулась і кинулась на ту, що повзла слідом. Брязнув метал об метал. Назустріч одне одному потяглися гнучкі сяжки. З розтрубів обох броньових башточок вирвались блакитні спалахи.

Тессі перелякано метнулась у бічний тунель. Припала до стінки. Озирнулась.

Бій двох потвор тривав. Як тупі й жорстокі первісні ящери, вони дряпались одна на одну, кремсали гострими клешнями тонші сяжки, плювались вогнем. Видно було, що перша машина — та, яка розпочала бійку, — знемагає: її рухи все сповільнювались, з неї виривались чорні пасма диму. І все ж слушної миті вона схопила свою супротивницю за горло, підняла її і вистрелила просто у вразливе, не захищене бронею підчерев'я.

Безладно заметлялись сяжки потвори. Одчайдушно заверещала сирена…

Аж моторошно: стоїть цапки посеред тунелю металеве чудовисько, здригається конвульсивно, кричить щодуху. Тессі знає: це — машина, яка не може вмерти, бо нездатна жити. І все ж мимохіть уявляється: агонія! Якась незнана істота, гість з іншої планети, конає і в передсмертній муці трубить на весь світ про свою загибель.

До потвор бігли люди. Посміливішавши, виткнулась з бічного тунелю й Тессі. І раптом хтось торкнув її за руку. Вона рвучко обернулась:

— Люстіг?!

— Тс-с-с! Ходімо! — Він потяг її у вузенькі дверцята в стінці тунелю.

Як колись по дахах у Дайлерстоуні, так тепер у лабіринті переходів Люстіг просувався упевнено й швидко, а Тессі дріботіла за ним. Обоє мовчали. Аж коли зайшли до крихітної кімнатки, заставленої хитромудрими апаратами, Люстіг запитав:

— Злякалась?

— Дуже. А що сталося? Чому ота «сколопендра» збожеволіла?

— Збожеволіла? — засміявся він щиро. — А втім, ти маєш рацію. Як ти тут опинилась?

— Прийшла на побачення до тебе! — Тессі знову стало легко й вільно. — Ти не радий?

— Навпаки. Щось трапилось?

— Заарештовано… Псойса… — Тессі замалим не сказала: Айта. — Крім того, мені треба знайти Головного Радіотехніка. Мей передала йому записку.

— Він зараз прийде. Хочеш бачити Кольріджа?

— Звичайно.

— Ну, коли так… — Люстіг відчинив дверцята в бічній стіні. — Татусю Кольрідж!

— Агов! — почулося звідти глухо, немов з льоху.

— Вас хоче бачити молода красива дівчина.

— Яка? — В отвір висунулась скуйовджена голова. — Тессі? Дочко, не тікай, доки я виплутаюсь з оцих клятих дротів.

— Я не втечу.

За хвилину він уже стояв поруч неї, простягаючи цукерку. І цей напівжартівливий знак уваги зворушив і розчулив Тессі. Вона обняла старого, поцілувала в лоба:

— Я люблю мого татуся Кольріджа!

— І він тебе, дочко!

— От тобі й маєш! Освідчуються серед білого дня! — Люстіг засміявся, але трохи неприродно. — Кольрідж, Тессі запитує: чому «сколопендра» збожеволіла?

— Чому? Ах, так — вона ж лікар! — Кольрідж з підкреслено серйозним виразом обличчя взяв зі столика невеличкий блокнот. — Прошу! Це — детальна настанова, як зробити божевільною першу-ліпшу електронно-обчислювальну машину… Ти, звичайно, знаєш, що таке дивергенція магнітного потоку?

Тессі повільно похитала головою. Ні, вона не знала, що ото за дивергенція, і не думала про божевілля машини. В пам'яті зараз перебігали довгі-довгі місяці життя в Лос-Алайні, задушевні розмови з Кольріджем, його розповідь про власного батька. Коли б не Люстіг, Тессі зараз сказала б: «Я знайшла справжню людину, татусю Кольрідж. Благословіть наше кохання і допоможіть його врятувати!»

Незабаром прийшов Головний Радіотехнік — невисокий мужчина з ясними-ясними синіми очима. Тессі передала йому записку, переказала слова Мей. Він прочитав, гмикнув. Простяг папірець Кольріджу.

— Ви розумієте, що це означає?

— Щось погане, друзі? — стривожилась Тессі.

— Погане?! — Кольрідж посміхнувся, скуйовдив їй волосся. — Тессі, золотко, ти навіть не підозрюєш, що ти принесла! Ми встругнемо таку штуку, що «сколопендри» містера Кейз-Ола не божеволітимуть, а просто скаженітимуть!

— Я дуже рада. Мені можна йти?

— Так. — Головний Радіотехнік щось швидко накреслив на аркуші паперу. — Зайдіть до батька, погомоніть з ним. Завтра він принесе вам невеличку деталь — так званий барабан пам'яті. Передасте Мей.

— А що їй сказати?

— Скажіть… — Головний Радіотехнік підвів голову. — Скажіть, що я дуже хвилююсь за неї.

«Хто це — коханий? Просто друг?.. — Тессі придивилась пильніше. — Стривай, чому це обличчя видається таким знайомим?»

В синіх-синіх очах Головного Радіотехніка перебігли лукаві іскринки: він, мабуть, зрозумів, яке питання готове зірватись з уст дівчини.

— Гаразд! — задерикувато сказала Тессі. — Я передам їй навіть те, що ви подумали.

— Ні, Тессі, прочитати людські думки не так просто! — іскринки в його очах згасли. — І це дуже добре.

До головного тунелю «Містечка науки» Тессі провів Люстіг. Всю дорогу мовчали і, навіть розлучаючись, тільки потисли одне одному руки.

— Щасти тобі, Тессі!

— До зустрічі, Люстіг!

Вона провела поглядом його міцну, ладну постать, чомусь зітхнула і повільно пішла праворуч, до лабораторії свого батька.

Тунель уже спорожнів: «сколопендри» заповзли до сховищ. І лише дві з них — покремсані, обсмалені — стояли, вчепившись одна в одну, і над ними курився сизий димок.

«Машина збожеволіла, — ще раз пригадала Тессі. — А може, збожеволів той, хто замислив використати машини для знищення людей?»

Понівечені «сколопендри» мовчали. Вони вже були неспроможні зробити бодай рух.

Розділ X Живим — життя!

Уранія спить.

Діловито відпочиває містер Кейз-Ол. Войовниче хропуть «наймудріші». Єхидно висвистують носами їхні дружини. Тривожно йорзають у сні пожадливі й лукаві служники всіх рангів. Сторожко дрімають чини особистої гвардії трильйонера. Завмерла в напруженій бойовій готовності металева «сколопендра» перед вестибюлем палацу. І пливе над оцим страшним містом, над спалахами нікому не потрібних реклам нікому не потрібна математично розрахована штучна ніч.

А за кілька миль від власне Уранії, поблизу підводного порту, розташувалось «Містечко науки». Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.

Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити «найвищі з найнижчих» — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність містера Кейз-Ола.

Здається, що й тут усі сплять. Ніде ані шелесне, ніщо не ворухнеться.

То й добре, коли так! Отже конспіратори дотримуються всіх застережних заходів, а це — запорука успіху.

Тихо в «Містечку науки». Люди роблять свою справу нишком: той копирсається в плутанині дротів ліній зв'язку; інші налагоджують якісь апарати або морочаться з коліщатами замків електронно-обчислювальних пристроїв. Коли-не-коли чується брязк металу або відляск короткого замикання. І тоді людина завмирає, прислухаючись.

І тільки в одній з найвіддаленіших кімнат «Містечка науки» лунають голоси:

— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.

— Вперед! — повторює лагідний жіночий.

— Праворуч!

— Праворуч!

Що б не сказав мужчина — жінка відразу повторить. Дивна настирливість — особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олові, а жіночий — Мей.

— Стоп! — кричить трильйонер.

— Стоп! — повторює «цариця краси».

І зразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:

— Стоп! Чудесно, друзі! Кращого й не вигадаєш!

Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, шелестливою піною вкрила підлогу. З кожної котушки взято щонайбільше два-три відтинки, де магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та його нареченої. І от магнітофони вправляються в красномовстві.

Не задля забавки морочаться серед ночі з магнітофонами шофер Люстіг, професор Кольрідж і професор Торн. Металеві «сколопендри» скоряються тільки голосові Кейз-Ола. Тільки його вони підпускають до себе. Голос людини підробити важко — на це й розраховував трильйонер, а також ті, хто проектував йому кібернетичні пристрої. Але навіщо підробляти? Можна підійти до «сколопендри» з портативним диктофоном, натиснути на кнопку — і Кейз-Олів голос вигукне: «Стоп!» Залазь тоді до її кабіни, вимикай ядерний реактор — адже інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка! — і машина з ворога стане другом.

Здається, просто. А от ніхто досі не додумався до цього, крім інженера Дейва з інституту автоматики далекого Союзу Комуністичних Держав. Тут його не знає ніхто, та й він сам і гадки не має, що складена ним детальна інструкція кільканадцяти способів виведення з ладу кібернетичних машин ворога перелетіла через океан і лежить у вигляді невеликого блокнота на столі однієї з лабораторій «Містечка науки» Уранії.

— Чудесно, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо на барабан пам'яті. Торн, а візьмись-но за цю справу.

— Га? — професор здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв простягнуту Кольріджем котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.

Кольрідж провів його стурбованим поглядом, похитав головою.

— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн. Це — геніальний вчений, такі народжуються один раз на століття. Але в політиці він — дитина. Зараз йому дуже тяжко. Сталося найстрашніше для нього: він побачив, що досі йшов хибним шляхом.

— А ви, Кольрідже? — запитав Люстіг.

— Я? Що можна сказати про мене? Я завжди був другорядним персонажем у трагедії, що зветься життям. Мені, мабуть, слід було б народитись жінкою: я всім був за няньку. Няньчив професора Торна і піклувався про його гордовиту дружину; клопотався про Тессі Торн. Мені здавалось, що вони без мене загинуть. Так і життя промайнуло.

— Промайнуло, Кольрідже? Вам ще жити та жити!

Кольрідж невесело посміхнувся.

— Я, мабуть, і помру нянькою. Зараз мені, наприклад, хочеться поклопотатись коло вас, хоч ви й «страшний комуніст»… Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки схилив голову.

Розмова урвалась. Тихо перемотувалася нитка на котушках магнітофона. Підморгувало зелене вічко апарата. Зосереджено клацали перемикачі електронно-обчислювальної машини, яка готувала для кібернетичної «сколопендри» нову програму — для голосу Мей.

Кольрідж і Люстіг мовчали. Кожен думав про своє.

Так буває в бліндажі перед боєм: замисляться бійці, поринуть у спогади. Перебігають в пам'яті картини минулого. Колишні мрії постають у їх прозовому втіленні. І власне життя, і життя знайомих людей пригадується так, ніби надійшла та мить, коли треба зважити й оцінити, засудити чи схвалити. А втім, так воно і є: незабаром загримить бій, і не один впаде на груди рідної планети, неспроможний вже ні мріяти, ні мислити.

Кольріджеві згадався епізод далекого дитинства — випадок з таких, що врізаються в пам'ять назавжди.

…Автобусна зупинка посеред голого степу. Сіється огидна холодна мжичка. Біля стовпа з табличкою, кутаючись у благенький плащ, стоїть худорлявий підліток, на ім'я Кольрідж, і тоскно поглядає на автостраду.

Він мокрий до рубця і страшенно замерз. Йому моторошно: насувається ніч, а навколо — ні душі.

Можна припинити цю муку: за дві милі звідси рідна домівка, де сухо й тепло, де його з радістю зустрінуть батько й мати. Але вороття немає. Кілька годин тому Кольрідж вийшов звідти, щоб повернутися інженером або вченим.

Йому не поталанило з першого кроку: хлопця перестрів п'яниця Лейтес, зметикував, що в нього є гроші, і зажадав викуп — п'ять дайлерів. Кольрідж знав, що шахрай не поступиться і не зглянеться, тому з одчаєм приреченого першим кинувся на нього. Але той навіть не встряв до бійки. Він спокійнісінько скрутив хлопцеві руки, притис його коліном, витяг з кишені гаманець та й пішов собі геть. Там було сімнадцять дайлерів — усе, що мати могла дати своєму синові, виряджаючи його в життя.

І ось він стоїть сам на автобусній зупинці. У підлітка жевріє слабенька надія: опівночі проходить автобус, на якому працює кондуктором щирий і людяний дядько Крісті. Треба дочекатись: може, він зарадить лихові.

Та ніч запам'яталася Кольріджеві як втілення тоскного, нескінченного чекання. Автобус дядька Крісті став для нього не просто транспортним засобом — це був чарівний корабель щастя, провісник здійсненності мрій і прагнень.

Той автобус пройшов не зупинившись. Приголомшений Кольрідж спочатку біг за ним, потім сів край дороги і заплакав — уперше за нестерпно важкий день.

Отак він і просидів цілу ніч. Повз нього гордовито мчали блискучі красені легкові, байдуже пропливали автобуси, зосереджено проповзали грузовики. Нікому не було діла до підлітка. А він, надто чесний, щоб обдурювати, надто м'який і нерішучий, щоб діяти нахабно, навіть не спробував зупинити якусь автомашину. На світанку одна з них сама зупинилась біля нього. Шофер визирнув, махнув рукою: лізь, мовляв, до кабіни! Вислухавши сумну історію підлітка, засміявся дружньо, почастував гарячою кавою з термоса, довіз до столиці, дав п'ять дайлерів і сказав на прощання: «Запам'ятай, хлопче: люди хороші! Завжди тримайся людей: без них — загинеш!»

Давно те було. Не раз по тому злиденний студент Кольрідж «голосував» на автострадах Монії і не раз, уже будучи професором, віддавав усе, що мав, аби допомогти людині в біді. Істина, проголошена незнайомим чоловіком, визначила його життя на багато років. Але чому ж зараз той далекий епізод набуває іншого забарвлення, будить небажані асоціації, стає майже символічним?

Сімнадцять років після загибелі сім'ї він не жив, а скнів, як отам на автобусній зупинці під сірою осінньою сльотою. Йому здавалося: чарівний корабель щастя промчав мимо, рожеві вітрила навіки проковтнула пітьма — то навіщо ж мрії й дерзання? І він таки не мріяв і не дерзав. Лабораторія, подружжя Торнів, рибальство, кольорова фотографія — таким був вузенький світ, в якому сховався він, несправедливо ображений долею.

«Яке безглуздя!» — Кольрідж задумливо потер лоба, запалив сигарету, поглянув на Люстіга.

Справді, що дало це самозречення та фанатичний аскетизм? Шануючи пам'ять дружини, він так і лишився самотнім. А він же міг знайти собі вірну подругу життя.

Кольрідж посміхнувся сам до себе — сумно й вибачливо: як завжди, істина усвідомлюється надто пізно. А втім, хіба це має значення? Живим — життя. Період чекання на автобусній зупинці скінчився, і тепер уже не старші, а молодші за віком — Тессі та Люстіг — вивели Кольріджа з стану самозаглиблення, повторили знову: «Люди — хороші!»

Розділ XI Двобій у космосі

Шеф-інженер «Зорі Кейз-Ола» полковник Фредді Крайн прокинувся в дуже поганому настрої. Всю ніч йому верзлося щось примарне, страхітливе; воно забулось, щойно він розплющив очі, але неприємне почуття лишилося.

— Кляті нерви! — промимрив полковник, підводячись.

Його погляд ковзнув по невибагливій обстановці каюти, наткнувся на портрет Тессі Торн поруч масивної бронзової чорнильниці на столі.

Дівчина дивилась на свого колишнього нареченого через плече з переможним усміхом, немов запитувала: «Ну, що ж ти скажеш тепер?»

Фредді похнюпився, припалив сигарету. Тут, у середовищі із зменшеною силою тяжіння, дим не розпливався, а збирався у великі клубки, що химерно ворушились, як примари.

Полковник підійшов до стола, взяв у руки портрет. Довго дивився на нього, потім прошепотів:

— Тессі, рідна моя… Адже я тебе люблю…

«Ну то й що з того?!» — глузливо запитували очі дівчини.

— Ти просто дурне дівчисько, Тессі. Якщо декаду тому «Зоря Кейз-Ола» справді могла бути знаряддям нападу, то тепер, коли на орбіту вийшов штучний супутник комуністів, вона стала тільки засобом захисту.

Дівчина на портреті не бажала визнавати жодних доказів, якими намагався заспокоїти себе полковник Фредді Крайн. Це була гідна копія свого прототипу.

Фредді зітхнув, покрутив у руках портрет і поклав його в кишеню комбінезона. Сьогодні закінчуються роботи на космодромі, а завтра весь персонал покине «Зорю Кейз-Ола». Штучний супутник перейде на радіорелейне керування. І хай тоді з ним трапляється все що завгодно. Швидше б уже на Пірейю. Сьогодні Сьомий день Другого місяця. До весілля лишається два дні. Може, Тессі таки схаменеться, може, пощастить її вблагати? У неї в голові бродить буйний хміль юності. Народить вона сина, стане дбайливою ніжною матір'ю…

Фредді уявив собі свого майбутнього нащадка, і в грудях йому ніби потеплішало. Неприємний настрій розвіявся.

По дорозі до їдальні йому зустрівся інженер Проут, що йшов, обхопивши голову руками.

— Що з вами? — запитав Фредді. Він не полюбляв свого помічника, але мимохіть схилявся перед його блискучими знаннями з радіоелектроніки.

Проут здригнувся, потер рукою чоло.

— Хіба ви не знаєте?

— Чого саме?

— Зараз повідомили, що в п'ятому секторі космодрому вирвало двері. Саме під час сніданку. Загинуло понад п'ятдесят каторжників.

— Гм… Прикро…

— Прикро? — губи Проута скривились у злій посмішці. — А ви знаєте, що після закінчення монтажу «Зорі» теж вирвало двері? Тоді загинуло вдвоє більше.

— То чи не хочете ви сказати, що…

— Не хочу! Нічого не хочу! — Проут знизав плечима, похнюпився і пішов коридором.

«До біса все! — розлючено думав Фредді, машинально копирсаючи виделкою біфштекс. — Яке мені діло до каторжників та вирваних дверей?! Я не командир «Зорі Кейз-Ола», а інженер. Моя справа — механізми!»

Він навіть не підозрював, що стане командиром штучного супутника буквально через кілька годин.


Каторжники-комуністи на космодромі «Зорі Кейз-Ола» чекали на «нещасний випадок» уже давно, а попередження не відомої нікому жінки, передане одному з каторжників разом з двома пістолетами, насторожило людей ще дужче. Закінчення монтажу причальної станції означало наближення того дня, коли посіпаки містера Кейз-Ола, виконуючи його наказ, спробують знищити небезпечних свідків. Навряд чи вдадуться вони до зброї: в міжпланетному просторі далеко швидше й надійніше вбиває температура абсолютного нуля та майже цілковитий вакуум. Досить відчинити герметичні двері приміщення, в якому перебувають люди без скафандрів, і вже ніхто з них не врятується.

Каторжники були весь час напоготові. Вони не скидали скафандрів навіть під загрозою карцера. Але щоб існувати, людина мусить їсти. Для цього треба скинути хоча б шолом.

«Нещасний випадок» і трапився саме під час сніданку.

За мовчазною згодою наглядачів, які побоювались бунту приречених, каторжники їли у дві зміни. Чергові шоломів не скидали.

Коли прогримів вибух і на місці дверей з'явилась величезна діра з рваними краями, туди кинулось одразу ж кілька десятків чоловік. Люди намагались затулити отвір своїми тілами, щоб хоч трошки затримати повітря, дати можливість іншим надіти шоломи. Але все це було марно — не встиг врятуватись ніхто.

В мовчазній скорботі позносили докупи каторжники-комуністи тіла своїх товаришів, припнули їх швартовими ланцюгами одне до одного: вони спільно боролися в житті, тож хай і лишаться так довіку в пустельному міжпланетному просторі.

П'ятдесят три чоловіки. Кожен з них був втіленням мужності й чесності; кожен мріяв дожити до світлих днів перемоги комунізму на всій планеті. І ось тепер вони висять страшною стрічкою посеред довгого вузького тунелю, і їм уже нічого в світі не треба. А навколо них чудернацьким гроном розташувались п'ятдесят живих.

Ні руху, ні звуку в тунелі, звідки втекло повітря. Тільки видно при світлі тьмяних лампочок, як ворушаться губи людей за скельцями шоломів. Голосів не чути, бо в скафандрах каторжників є тільки приймачі, але кожен знає, що вимовляє його товариш. Комуністи співають свій партійний гімн.

Навіть наглядач, зазирнувши в отвір, що залишився од дверей, не наважився потривожити скорботну зосередженість каторжників. І тільки коли заворушилось, розпалось гроно людей, у навушниках скафандрів пролунала команда:

— По одному — виходь!

Ніхто не ворухнувся.

— Скільки разів повторювати?! — наглядач просунув у отвір і простяг уперед вмонтований у рукав скафандра пістолет. — Марш уперед по одному!

Блиснув і погас прожектор на шоломі каторжника з числом 17 на грудях. Мабуть, то був якийсь умовний знак, бо з рою людей виплив один і, відштовхнувшись від стінки, повільно посунувся вперед. Він плив боком, тримаючи праву руку ззаду, але в світі невагомості це не привернуло б нічиєї уваги. Слідом за ним вирушив другий.

За неписаним законом наглядачі ніколи не підпускали до себе каторжників надто близько: доведена до розпачу людина могла вчепитись у свого ката. Цей наглядач теж завбачливо посторонився, пропускаючи каторжника. А той, пропливаючи мимо, швидко підвів руку.

Пострілу не було чути — тільки блиснув неяскравий спалах, та каторжник, замість вилетіти в отвір, вдарився об стінку тунелю, одкинутий віддачею зброї. А наглядач раптом скорчився, схопився пластмасовою рукавицею за груди. Коли б навіть куля не пробила йому легені, він все одно загинув би, бо повітря зі швидкістю звуку ринуло з скафандра у міжпланетний простір.

Блиснув спалах ще одного пострілу — вже біля самого отвору, — і в наступну мить, підштовхнутий сильною рукою, до тунелю влетів другий приречений на смерть наглядач.

Пістолетики Тессі Торн зіграли свою роль. Початковий етап боротьби закінчився перемогою.

Проте повстання почалося раніше визначеного часу. Мало забити двох чи навіть кількох наглядачів: беззбройні, позбавлені змоги рухатись у космічному просторі каторжники могли сподіватись на порятунок після захоплення всієї бази або хоча б однієї з ракет. А їх на космодромі, на жаль, не було. Саме на них чекав повстанський комітет, щоб подати нарешті сигнал. «Нещасний випадок» показав, що далі зволікати не можна.

Ще одного наглядача, що поткнувся до тунелю, занепокоєний відсутністю своїх колег, спіткала доля його попередників. Тепер у каторжників уже були три ракетні пристрої, три радіопередавачі, три великі пістолети, не рахуючи пістолетиків Тессі Торн. І цього вистачило, щоб розпочати наступ.

Аби уникнути зайвих свідків, злочинний вибух влаштували тоді, коли більшість наглядачів та техніків відпочивали. І це було на руку каторжникам. Караульне приміщення та склад зброї і обмундирування були захоплені без жодного пострілу. Повстанці миттю перевдяглись у досконалі скафандри, і це відкрило перед ними нові можливості: тепер вони вільно пересувалися за допомогою ракетних пристроїв, могли оборонятись і наступати, тримати зв'язок по радіо.

Наступ повстанців був такий несподіваний і навальний, що приголомшені охоронці й техніки не встигали навіть хапатись за зброю, а герметичні двері кают та перегородки в коридорах глушили всі одзвуки боротьби.

За годину все скінчилося. Космодром опинився в руках комуністів, а на «Зорі Кейз-Ола» — за якихось тридцять-сорок миль від космодрому — про це ніхто нічого не знав.

Не догадувався про повстання і командир космічної бази грізний генерал Спік. Він повертався на «Зорю» з Пірейї в чудовому настрої: за успішне закінчення побудови штучного супутника йому дали орден і солідну грошову винагороду.

Можна уявити здивування і переляк генерала, коли в ракету, ледве вона пришвартувалась до космодрому, вдерлись озброєні люди, зв'язали його і потягли за собою. А кількома хвилинами пізніше генерал уже був учасником найнезвичайнішої у своїй біографії військової наради.

Грізний Спік, дізнавшись про стан речей, як чоловік розсудливий, вирішив зробити все, аби тільки врятувати собі життя. Він охоче й докладно відповідав на всі запитання тих, що годину тому були його рабами, а зараз тримали в своїх руках його долю.

Повстанців цікавило насамперед питання про те, чи можна захопити «Зорю Кейз-Ола» або хоч завдати їй непоправної шкоди.

Ні, генерал Спік такої можливості не бачить. Навіть з його ракетою захопити «Зорю Кейз-Ола» зненацька не пощастить. Досить тривожного сигналу — і ввімкнуться автомати захисту всіх секторів. Обстріляти штучний супутник з дрібнокаліберних гармат протиметеоритного захисту космодрому? Це все одно, що кидати камінці проти танка. Якщо шановні пани повстанці хочуть знати правду, то в них є тільки одна можливість: замкнути генерала Спіка в одній з кают космодрому і, скориставшись його ракетою, податись на Пірейю. Звичайно, він, генерал Спік, просив би не розголошувати цієї джентльменської угоди.

Генерал мав рацію: спроба захопити «Зорю Кейз-Ола» була заздалегідь приречена на невдачу. Повстанський комітет дав наказ готуватись до вильоту. Але перевантажена вкрай ракета не змогла б опуститись на Пірейю. Тому вирішили податись до «Зорі надії», щоб попросити притулку в Союзу Комуністичних Держав.

Як не викручувався генерал Спік, але йому таки довелось викликати «Зорю Кейз-Ола» і заявити, що з доручення Генштабу він вилітає в напрямку «Зорі надії» для виконання певного завдання. Обов'язки командира бази генерал Спік тимчасово передав шеф-інженеру, полковникові Крайну.

Отже, ракета з повстанцями та генералом Спіком — його взяли як заложника — спокійно вирушила в подорож безповітряним простором, а на «Зорі Кейз-Ола» ніхто й вусом не повів.

І тільки коли замовкла радіостанція космодрому, послані туди з «Зорі Кейз-Ола» люди дізнались, нарешті, про повстання від ув'язнених в каютах інженерів та наглядачів.


— Ви що — збожеволіли?! — інженер Проут різко відштовхнув полковника Крайна і захлопнув пластмасову кришку пульта керування ракетним захистом «Зорі Кейз-Ола».

— Геть! — Фредді Крайн вихопив пістолет, скерував його на Проута. — Я — командир бази!

Проут байдуже махнув рукою і сів на стілець біля пульта.

— Якщо ви командир бази, то не робіть дурниць! Там — люди. А ви на них — атомну бомбу?

— Там — втікачі-каторжники!

— А генерал Спік?

— Генерал, що зрадив, уже не генерал!

— Згодний з вами. Тоді зважте: ракета з утікачами зараз наблизилась до «Зорі надії». Ви пам'ятаєте попередження комуністів? — Проут зловтішно посміхнувся. — І ще одне: містер Кейз-Ол ВЛАСНОРУЧНО підписав закон про заборону атомної зброї.

Фредді Крайн не сказав нічого, тільки роздратовано запхнув пістолет до кишені. Справді, Проут мав рацію. І, може, саме тому неприязнь до нього перетворилась тепер майже на ненависть.

«Кляті нерви! — думав Крайн, шукаючи виправдання своєму вчинкові. — Але що ж робити, кінець кінцем?»

Годину тому ще можна було послати навздогін утікачам реактивні снаряди-крихітки, щоб зламати протиметеоритний захист ракети і знищити її. Тепер наздогнати їх може тільки атомна ракета-перехоплювач.

«Що ж робити? Невже вони втечуть?»

В новоспеченому командирові бази раптом прокинувся незнаний досі войовничий дух, гоноровите почуття власної значимості й відповідальності. Як шеф-інженер «Зорі Кейз-Ола» Фредді Крайн поставився б до втечі каторжників досить байдуже. Але тепер полковник Крайн був керівником бази і волів краще зазнати кари, ніж усвідомити, що командир з нього нікчемний.

Тессі Торн давно розкусила Фредді Крайна. Він удавав із себе пацифіста тільки для того, щоб не бути пішаком у небезпечній грі. Але досить було йому відчути себе фігурою — і від його пацифізму не залишилося й сліду.

— Гаразд! — Фредді Крайн нахмурився. — Інженер Проут, негайно вилітайте на космодром і готуйте все для повної евакуації. Я зараз викличу з Монії ракети. На жаль, генерал Спік знає надто багато. Слід покинути «Зорю Кейз-Ола», щоб увімкнути абсолютний захист.

— Скоряюсь, пане полковнику! — сказав з глузливим викликом Проут. — Дозволите виконувати?

— Виконуйте! — сухо кинув Крайн. — І негайно!

Це було єдине правильне рішення. Ввімкнення абсолютного захисту, а також змонтованих учора надсекретних інфралокаторів забезпечить «Зорю Кейз-Ола» від усіх несподіванок. І що швидше це зробити, то краще.

З наказу Крайна евакуація «Зорі Кейз-Ола» почалась через кілька хвилин. Невеликими групками наглядачі та інженери проходили через шлюзову камеру і, ввімкнувши ракетні пристрої скафандрів, прямували в бік космодрому, що сяяв на тлі чорного неба разком червоних ліхтарів.

Як і личило командирові, Фредді Крайн покидав «Зорю Кейз-Ола» останнім.

Він ще раз перевірив дію електронного мозку та захисних засобів штучного супутника, зазирнув у кожне приміщення. Надів скафандр і через шлюзову камеру повільно виплив у міжпланетний простір.

Апарат для пересування в космосі може мати які завгодно форми: адже тільки опір повітря змушує конструкторів надавати літакам та автомашинам зализаних обрисів. Ракета, що нею Фредді Крайн мав летіти на космодром, скидалась на кошик для паперів, проткнутий кількома рядами труб-ракетниць.

Коли б не ця особливість конструкції та коли б ракета не висіла якраз проти освітленої частини Пірейї, Фредді Крайн не помітив би небезпеки, що чекала на нього. Однак його увагу привернула якась тінь за гратчастим пластмасовим кошиком кабіни.

Ледве полковник схопився за ручку пістолета, вмонтованого в рукав скафандра, як з-за ракети блиснув спалах, і Крайн відчув тупий поштовх у груди.

Мабуть, куля вдарила в пластелітовий балон з киснем, і це врятувало полковника. Він також вистрілив — і теж невдало, бо з-за ракети блиснуло знову.

«Це — Проут!» — чомусь промайнуло в мозкові Фредді.

Він розумів, що шукати порятунку в «Зорі Кейз-Ола» не можна: його супротивник, маючи опору, і стрілятиме влучніше, і скористається з ракети, щоб наздогнати його. Треба заманити його в міжпланетний простір.

Ввімкнувши на повну силу ракетниці, Фредді Крайн метнувся вбік, щоб сховатись у непроникну тінь «Зорі Кейз-Ола». Супротивник піймався на гачок: він кинувся слідом.

— А, мерзотнику, мені тільки цього й треба!

Але полковник торжествував надто рано. Вже за кілька секунд він переконався, що до рятівної темряви добратись не встигне. Отже, швидше назад!

Невдалим був і цей маневр: нападникові пощастило відтіснити полковника і від «Зорі Кейз-Ола», і від ракетного апарата. Видно було, що той добре навчився плавати у міжпланетному просторі: він сновигав навколо Крайна, немов оса. Але стріляв він погано, тому Фредді вирішив ризикнути і підпустити ворога на близьку відстань.

Двоє людей у міжпланетному просторі мчали назустріч один одному з швидкістю кур'єрського поїзда. Фредді Крайн спокійно й зосереджено цілився. Ось зараз… зараз… Ще секунда…

І раптом йому в очі бризнув яскравий спалах світла: хитрий противник ввімкнув прожектор скафандра. Полковник мимохіть заплющив очі. Це й вирішило його долю.

Фредді відчув, як його щось сильно штовхнуло; просто перед собою він побачив злобні очі інженера Проута.

Полковник ще помітив, як до важеля на грудях його скафандра метнулась рука… А потім щось нестерпно пекуче ринуло йому в легені, залило очі, врізалось у вуха. Це тривало якусь частку секунди. І тоді настала тиша…

Фредді не ворушився. Пластмасові груди його скафандра були розкриті, шолом відстебнутий. Не ворушився і Проут. Очі інженерові були заплющені, зуби зціплені. Раптом уста його болісно скривились; Проут труснув головою, підтягся ближче. Руками в грубих пластмасових рукавицях він почав обмацувати кишені мертвого. В лівій верхній знайшлося те, що шукав Проут, — пласка радіостанція, якою передавались сигнали керування до шлюзової камери штучного супутника.

Проут висмикнув радіостанцію. Разом з нею з кишені вилетіла і повільно попливла геть фотокартка Тессі Торн.

Проут піймав портрет, довго дивився на нього.

— Ти запитувала, дівчинко, чи одружений я. Яка ти смішна, дівчинко! Пробач, що я знищив твого нареченого. А втім, він уже тобі не наречений. Я навіть не лишу тебе поруч нього. Лети у космос, у вічність. — Інженер підплив до ракети, прикріпив до неї фотознімок і ввімкнув ракетниці. Апарат, набираючи швидкість, помчав уперед і незабаром зник у темряві.

Проут провів його поглядом і попрямував до «Зорі Кейз-Ола».

Зайшовши до рубки керування, він сів до стола, витяг аркуш паперу. Написав: «Прощайте, всі — знайомі і незнайомі…» Замислився. Повільно перечитав написане. Зіжмакав аркушик і запитав сам себе:

— Для кого це? Навіщо?

Потім підвівся, пройшовся по рубці керування і сів знову, затиснувши скроні руками.

В нього нестерпно боліла голова. Боліла так, що аж очі вилазили з орбіт; хотілося не те що кричати, а вити, битись об стінку, пустити собі кулю в лоба, аби тільки урвати муку. Цього болю не могли вгамувати жодні ліки. Але якби кінчалось на цьому, Проут терпів би та ще й богу дякував би. Найстрашніше починалось пізніше, коли, знесилений, він падав на ліжко і даремно ждав сну. Секунди розтягувались у хвилини, хвилини — в години. І отак кілька діб! А думки! Кляті думки не давали спокою ні на мить. І одна з них, найстрашніша, так і чиргикала по мозкові: «Божевільний! Божевільний!»

Ні, це не було хворобливе самонавіяння: саме так починали — і скінчили в божевільні — три його старші брати. Безневинні нащадки гірко розплачувались за гріхи своїх розпусних предків.

Яка зла іронія долі: майже всі Проути були не тільки обдаровані, а навіть талановиті!

Були… Зараз лишився тільки один, та й той приречений.

Він утік сюди, на «Зорю Кейз-Ола», від дівчини, яку нестямно любив. Утік, щоб не зробити її нещасною, щоб не стала вона матір'ю дітей-виродків.

Страждання не озлобило Проута, навпаки, він присягнувся віддати своє життя для щастя людства. І, як багато хто в Монії, спокусився на облесливі обіцянки «Братства Синів Двох Сонць». Його завербували вже тут, на «Зорі». Врятування інженера Айта, каторжника БЦ-105, було першим завданням новому членові «Братства».

Проут уже давно замислив знищити штучний супутник Монії, добре знаючи, навіщо його будують. На щастя, він вчасно зрозумів справжні наміри «Братства» і не поділився ні з ким своїми планами.

Як тимчасовий шеф-інженер «Зорі» і кваліфікований фахівець з радіоелектроніки, Проут свого часу зумів прокласти такі лінії керування і так їх замаскувати, що ніхто на світі не зумів би їх виявити. Хто б догадався, наприклад, що оці кнопки на пульті — звичайнісінькі кнопки, якими вмикають вентилятори, нагрівники та інші побутові пристрої, — якщо їх натиснути ОДНОЧАСНО, викличуть негайний вибух усіх ста двадцяти водневих бомб штучного супутника?!

Проут підвівся, підійшов до пульта, його рука була вже піднялась. Але потім він хитнув головою: ні, треба таки написати листа коханій, що жде його повернення.

Проут зробив крок до стола. І раптом у нього все попливло перед очима. Він ще не знав, що це — кінець, що серце не витримало перенапруження і вже не працює. Засліплений, приголомшений, інженер кинувся до пульта, гарячково намацував кнопки.

Але пальці вже не корились. Тіло безвільно зсунулось додолу. Ще якась мить — і інженер Проут перестав жити.

Не вистачило кількох секунд. І ось пливе у космічному просторі величезний тороїд, заряджений ста двадцятьма водневими бомбами. Причаїлись ракети. Вони — неживі; сховані в них електронні мозки нездатні міркувати. Кожна з ракет давним-давно націлена на одне з міст Союзу Комуністичних Держав і тільки чекає на зашифрований сигнал, щоб почати свій страшний політ.

…Настали часи, коли доля мільйонів залежить, бува, од секунд життя одинаків.

Розділ XII Життя починається вдруге

Надвечір Восьмого дня Другого місяця в Залі Рожевих Мрій палацу Кейз-Ола в Уранії закінчувались останні приготування до весілля. Воно мало відбутись через сто днів, але «цариця краси» чомусь поквапилася. Чому? Служники не задумувались над цим. Їхня справа — виконувати накази. І вони виконували. Тільки млявіше, бо чомусь над ними не стовбичить страшний Псойс.

Так, старого Псойса вже нема. А його спадкоємець інженер Айт, нахмурившись, міряє широкими кроками свою крихітну камеру з кутка в куток.

Немає нічого гіршого за непевність. Вона мучить людину, доводить до нестями, від неї нікуди не втечеш. Лік годинам втрачено. Що діється в Уранії та на планеті — невідомо. Може, вже з страшним гуркотом вибухають там ядерні бомби, і Уранія перетворилась на проклятий людством острів прокажених?

Хто відповість Айтові на ці запитання? Довкола мертва тиша.

Щоб розвіятись, Айт переключає свою увагу на інше, на близьке й любе, що вже стало далеким минулим.

Ще перед засланням на каторгу інженера Айта захопила надзвичайно приваблива ідея — створити новий тип електронно-обчислювальних машин. Можливості кібернетики — неймовірні. Вони обмежені тільки однією прикрою обставиною: в міру ускладнення машини стають занадто важкими і великими. А треба ж створити машину вищого класу, здатну замінити людину на всякій роботі.

На «Зорі Кейз-Ола» не було коли мріяти, а пізніше обставини склалися ще несприятливіше. Щоб не зрадити себе, Айт досі жодного разу не взявся за креслярський олівець. Він знав: досить написати першу формулу, прокласти на папері бодай одну риску — і тоді забудеться все на світі, крім майбутньої машини.

Айт довго стримував свій запал. Але то й був, так би мовити, інкубаційний період видатного відкриття.

Інженер обвів поглядом камеру. Схопив алюмінієвий кухлик, відламав у нього вухо, черкнув по пластмасовій обшивці стіни: є олівець!

У нього щойно виникла дивовижна думка: при побудові машини вищого класу треба гранично спростити її електронний мозок. Саме так стоїть справа з нервовою системою людини: кожна з п'ятнадцяти мільярдів нервових клітин збудована дуже просто, і тільки їхня взаємодія породжує чудесне явище — свідомість. Простота будови мозку надає йому величезної стійкості й гнучкості: навіть коли трапляється якесь пошкодження, поруйновані клітинки вимикаються, а їхні функції перебирають на себе інші, сусідні. Цей принцип можна було б використати і в електронно-обчислювальних машинах. Але як здійснити цілеспрямоване перемикання між сотнями тисяч каскадів електронного мозку?

Айт не догадувався, що міркує зараз майже так само, як інженер Дейв з інституту автоматики