Капітан далекого плавання [Теодор Константін] (fb2) читать постранично, страница - 2

ведмеді, ні навіть сонливий пітон. Коли ж перед клітками, де жили мавпи, збирався чималий натовп, Лучіан сердито працював ліктями, поки не проштовхувався до самого бар'єру. Там простоював годинами, забавлявся мавпячими витівками, аж поки зачиняли зоопарк. Спостерігаючі не виявили, щоб він з кимсь там зустрічався або промовив до кого-небудь хоч слово. Створювалось враження, наче він дійсно по-дитячому захоплюється мавпами. Надивившись, Фіуреску іноді завертав до ресторану, посмоктуючи терпке пиво, нишком спостерігав за відвідувачами, потім байдуже йшов вулицями. Однак частіше він вечеряв десь у місті й завжди вчасно приходив додому. Жив самотньо, скромно. І разом з тим…

Мабуть, пора ознайомити читача, чому органи державної безпеки взяли під нагляд Лучіана Фіуреску.

Минуло одинадцять днів відтоді, як хтось вкинув у потаємну схованку донесення, де було написано: «Хутра не знайшов, покладіть калоші». Тайник було взято під нагляд, але в пастку не потрапив ніхто.

Капітан Богдан стверджував, що той, кому адресоване послання, пронюхав, що за схованкою стежать, а його друг Раду вважав, ніби він виїхав з міста.

Нарешті якийсь суб'єкт наблизився до схованки і вже було простяг руку за запискою, але в останню мить передумав. Боязко озираючись, попростував далі. Не виявивши нічого підозрілого, він повернувся до центра міста, раз по раз міняючи трамваї й тролейбуси. О п'ятій годині його бачили в кав'ярні. Там було багато людей, тільки біля одного столика було двоє-троє місць. Якийсь час суб'єкт, схожий на зляканого зайця, вибирав, де б сісти. Потім рішуче зупинився поруч з чоловіком, який, розсівшись у кріслі, так зачитався газетою, що нічого не бачив довкола. Коли «заєць» попросив дозволу сісти, той лише кивнув, не одриваючись від газети.

«Заєць» замовив каву. Коли офіціантка принесла, дістав чотири листівки й став щось швидко писати на них. Потім вийняв з кишені багато поштових марок і ліпив по три на кожну листівку, а мізинцем правої руки непомітно підсунув одну марку під газету сусідові. Відтак розрахувався і вийшов.

Хвилин за десять, сховавши до кишені марку, його сусід теж залишив кав'ярню. То був Лучіан Фіуреску.

На жаль, молодший лейтенант Пічоруш, який до того ні на мить не спускав очей із «зайця», швидко загубив його слід. Той скочив у трамвай і щез. Певне, відчув переслідувача і постарався зникнути. А може, плутав сліди інстинктивно, за звичкою.

І в наступні дні оперативній групі не вдалося натрапити на слід таємничого «зайця», наче той провалився крізь землю.

Про всі ці події схвильовано думав майор Менеїле, що стояв біля вікна й задумливо дивився вниз, на порожню вулицю. Там на розі самотньо гралася маленька дівчинка. Трохи ближче до будинку когось чекала чорна машина давнього випуску. Майор машинально відмітив її номер — 83–79. Потім задивився на дівчинку, яка жваво підстрибувала, всміхалася. Майор сумно зітхнув і відвернувся од вікна. Дівчинка нагадала йому про Інгрід, якої він не бачив уже майже місяць. «Треба буде зателефонувати їй увечері», — подумав майор, беручи зі стола фотографію Інгрід. Ось вона, улюблена таткова доня. Трохи пізніше, готуючи собі традиційну каву, майор побачив себе у великому трюмо. Кожного разу, як тільки він бачив себе в дзеркалі, на нього напливав якийсь тихий внутрішній сум і обличчя нервово смикалося. Це з'явилось ще тоді, коли він п'ятнадцятирічним хлопчиною побачив чиєсь відображення у вітрині магазину іграшок. Той хлопчина був дуже схожий на нього самого, тільки в нього — зовсім сива чуприна. Потім він зрозумів, що посивів у ті важкі хвилини, коли його мучила думка, що він сам убив рідного батька.^[1]

Хоч йому тепер уже сорок два, чуприна не стала сивішою, ніж двадцять сім років тому. Високий, худий, біля очей поснувалися дрібні зморшки, проте жіночки-цокотухи говорили про майора, як про вродливого мужчину. Привертав жіночу увагу своєю простотою і скромністю, а найбільше впливали на них його сумні очі. Деякі, найсміливіші, намагалися взяти майора під свою опіку, наче малого хлопчину. Це його обурювало, і він старався уникати жіночого товариства. Повернувшись до дзеркала спиною, він думав про свого помічника Богдана, з яким було приємно працювати. Любив Богдана, як молодшого брата, був той Богдан цінним співробітником. Досить освічений, умів полагодити найскладніші справи. Хоча вони обидва мали різні характери, проте їх єднала щира дружба, скріплена спільною працею. Раду поважав у друга ті риси, яких сам не мав, — неперевершений оптимізм, уміння завоювати довір'я з першої хвилини, а також іскристий гумор. Завдяки веселій вдачі, Богдан виглядав набагато молодшим за свої тридцять років, але для Раду було приємно мати такого друга, і він називав Богдана юнаком, пригадуючи своє безрадісне дитинство на околиці Глуму.

«Справа Фіуреску» поки що була для них найцікавішою — мала неабияке значення. Відчували, що доведеться зіткнутися з хитрим, підступним ворогом, що