Література і філософія: доба українського бароко [Леонид Владимирович Ушкалов] (pdf) читать постранично, страница - 2

«Філософія Г. С. Сковороди». Свого часу Євген Маланюк
писав, мов, без книжки Чижевського про Сковороду «важко уявити
духовне життя мого покоління». Я не наважусь повторити ці слова.
Скажу лиш, що без цієї книжки не можу уявити свого власного духовного життя. Може, саме завдяки їй я й вирішив присвятити себе
україністиці...
Моя дисертація про літературу та філософію так і залишилась «на
правах рукопису»: її мало хто читав і мало хто зможе прочитати, навіть якщо схоче. Тому я й вирішив, нарешті, надрукувати цю працю,
нічого не змінюючи в ній концептуально. Нехай це буде свого роду
пам’ятка «втішання літературою та філософією» в переломний час,
1
У відділі давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Переднє слово

7

коли старий світ зникає, а на його місці з’являється невідомий новий
світ («O brave new world...»!), і коли тобі досить непросто залишатись
самим собою у вирі разючих навколишніх перемін. Іншими словами,
я вирішив подати на ваш, сподіваюсь, не надто суворий суд себе самого, яким був двадцять років тому. Мабуть, десь я помилявся, десь був
наївний, а вже напевно багато чого не знав, – однак нехай усе буде
так, як воно було тоді.
Я змінив у тексті лише дві речі. Перша – більш посутня – манера
письма. Я спробував зробити її трохи «вільнішою», бо дисертація –
жанр особливий. З погляду стилістики він узагалі нудний і яловий.
А крім того, у той час, коли я писав дисертацію, я перебував під досить сильним впливом ідеї «смерті автора». Цю ідею я тоді трактував
як мало не магістральний шлях своїх студій. Мені хотілось писати
так, щоб мого власного голосу не було чутно – я хотів лиш слухати
музику віків, розуміючи її єство й морфологію. Моє «я», моя індивідуальна пристрасть у такому разі виявлялася б хіба що в прагненні
до все більш і більш філігранної побудови контекстів, у все меншому
й меншому насильстві над культурними матеріями. Я хотів відчувати найтонші нюанси цих матерій і не хотів, щоб мої власні матриці
й чужі методики віддзеркалювали в тексті самих себе. Ні. Жодного
насильства над матерією – ось ідеал. Ясна річ, досягнути його не можна, бо наше знання конечне, але цей ідеал має існувати бодай у формі
мого прагнення до нього. Так я тоді думав. На практиці це означало
ось що. Наприклад, ви хочете з’ясувати те, як наші старі автори розуміли поняття «образ». Що для цього треба зробити, крім належного вивчення відповідних інтерпретаційних праць? Треба прочитати
якомога більше джерел і віднотувати всі контексти, в яких зринає
поняття «образ». Наслідком цього буде кілька десятків якихось концептів. Тоді настає черга другого кроку: треба поєднати ці концепти
в кілька «магістральних сюжетів». І нарешті, третій, завершальний,
крок: допасувати ці «магістральні сюжети» один до одного так, щоб
утворилась більш-менш цілісна картина... Це можна порівняти з роботою археолога, котрому випало щастя розкопати уламки мозаїчного
панно якогось старовинного, давним-давно зруйнованого храму, а тепер треба те панно відновити. Ясна річ, у цій його роботі не повинно
бути нічого суб’єктивного в сенсі волюнтаризму, тобто не повинно
бути насильства над матерією. Маючи належні знання й досвід, він
просто допасовує один до одного фрагменти мозаїки, а вже самі ті

8

Леонід Ушкалов. Література і філософія: доба українського бароко

фрагменти, посідаючи свої природні місця, показують йому те, чим
вони колись були... Ось це і є «археологія», до якої я тоді прагнув. Її
сліди виразно помітні в моїй книжці 1994 року «Світ українського
бароко», та, мабуть, найвиразніше – у книжці 1999 року «З історії
української літератури XVII–XVIII століть». Така «археологія» надзвичайно цікава сама по собі. Але вона вимагає відповідної манери
письма, коли ти перетворюєшся на «композитора» чужих текстів, часом дуже складних та ще й написаних різними мовами. І тоді твій
власний текст стає багатомовною цитатною «мозаїкою» в буквальному розумінні цього слова. Звісно, така манера письма аж ніяк не
сприяє «популярності» автора. Та й «задоволення від тексту» здатен
отримати в такому разі далеко не кожен. Недаром, рецензуючи мою
книжку «З історії української літератури XVII–XVIII століть», Василь Васильович Яременко цілком слушно зауважив, що вона «розрахована на ідеального філолога-медієвіста», а їх, мовляв, «навіть серед
професорської братії один-два на весь університет».
Пройшов час, і сьогодні «археологічна» методика вже не видається мені аж такою принадною бодай тому, що «смерть автора» означала якусь «гіперпозитивістську» манеру письма. Точніше кажучи, це
була «смерть» моєї власної стилістики. Отож, у цій книзі я вирішив
змінити застосовану в дисертації манеру викладу матеріалу.
Крім того, є ще одна зміна. У деяких місцях я розширив цитування
джерел, у деяких, навпаки, скоротив, а твори часто цитованого в книзі
Григорія Сковороди подаю за