Галатея і робот [Олександр Анатолійович Мірошниченко] (fb2) читать постранично

Галатея і робот

Дощ, останній теплий літній дощ, весело хльостав по вікнах кафе «Космос» — єдиної модерної споруди в цьому тихому курортному селищі. Дощова погода відірвала відпочиваючих від їхніх звичних занять: купання в блакитному озері, походів за грибами, нескінченних волейбольних і тенісних змагань.

У кафе — завізно. Вільних місць нема. Засмаглі чоловіки товпляться біля буфетного шинкваса. Незвично лагідні, заколисані відпочинком жінки ласують морозивом і фірмовими котлетами «Космос», терпляче очікуючи, поки хто-небудь наважиться запросити котрусь із них до танцю.

…Я запримітив їх ще тоді, як вони вийшли з лісу. Йшли, притулившись одне до одного, загорнуті у великий брезентовий плащ. «Мабуть, з міста приїхали, на прогулянку, — подумалося мені. — Щось я таких серед наших відпочиваючих не стрічав».

А вони тим часом підійшли до вікна кафе «Космос» і зазирнули всередину. Біля мого столика саме звільнилося два місця.

Чоловік, власник брезентового плаща, показав пальцем на вільні стільці. Я ствердно хитнув головою, запрошуючи їх до свого столика.

Коли вони зайшли до залу, я зрозумів, чому з такою дбайливістю, з такою ніжністю, з такою відданістю він загортав її у свій недоладний плащ. До мого столика прямувала красуня, яка може наснитися лише в казковому сні. Все в ній було напрочуд досконалим, гармонійно виваженим, мовби не жінка, а чарівне видіння найпотаємніших юнацьких мрій несподівано з’явилося серед гамору та колотнечі цього малоромантичного закладу громадського харчування.

Її не могли не помітити. Навіть серед наших визнаних курортних красунь вона виглядала таємничою царівною. А її супутник нічим особливим не вирізнявся — такий собі непоказний представник чоловічої статі років сорока п’яти зі стандартним, трохи стомленим обличчям.

Та яким поглядом, сповненим любові, ніжності, вдячності, захоплення, обдарувала вона його, коли вони нарешті влаштувались за столиком. За такий погляд можна покласти життя. А він лише потиснув недбало її руку, немов прагнув притлумити вибух її почуттів, і заходився вивчати меню.

Вони замовили фірмову котлету «Космос», салат з помідорів. Чоловік спробував випросити у суворого офіціанта двісті грамів горілки з перцем. Та йому пояснили, що в курортному кафе горілку продають у буфеті, а до столу стаціонарним, так би мовити, відвідувачам подають тільки сухі вина.

Все це я пропустив повз вуха. Для мене в цю хвилину не існувало в світі нічого, крім витонченої краси обличчя моєї сусідки навпроти, крім її великих, блакитних, сяючих щастям очей.

Хтось увімкнув музичний автомат, і до нашого столика рвонуло з півдесятка найдобірніших місцевих кавалерів. Казкова царівна, вагаючись, глянула на свого коханого, а той без вагань і сумнівів, навіть, як мені здалося, з деяким задоволенням дозволив їй піти в танок з першим же захеканим від прудкого бігу претендентом.

Правду кажучи, така легковажність мене трохи здивувала. Розкидатися красунями, маючи досить посередні зовнішні дані і сорок п’ять років за плечима, не годилося б. Хто знає, чим це може закінчитися. Та він спокійно порпався у салаті, трохи іронічно поглядаючи на мене. Спостеріг, мабуть, захоплені погляди, що ними я супроводжував по залу його красуню.

— Подобається? — раптом запитав він. Погодьтесь, питання його виглядало досить цинічно, я б сказав, навіть непристойно. Я ледве стримався, щоб не сказати йому про це відверто. Та на нього моє неприязне мовчання, здається, не справило жодного враження, бо він продовжив у тому ж таки плані: — Мені теж подобається. Якби ж ви знали, чого вона мені коштувала!

Мене всього аж сіпнуло, ледве стримався, щоб не нагрубити.

— Двадцять років життя! Це мало чи багато?

Йому кортіло висповідатися. Двадцять років! Та його супутниці щонайбільше двадцять п’ять. Це ж виходить, наче він її з пелюшок для себе готував. Дурниця яка.

— Двадцять років! Сотні, ні, тисячі експериментів. Найтонші розрахунки. Пошуки потрібних деталей. Нарешті все закінчено. Випробування. І тут почалося. Чортові запобіжники летять один за одним. Конденсатори перегріваються. Терморегулятори не витримують. Від моєї Галі пара стовпом іде.

«Божевільний! — з жалем та острахом подумав я. — Що він верзе? Які запобіжники й регулятори? Допрацювався чоловік, що називається, до ручки! Та ще й дружина років на двадцять молодша. Тут почнеш і не таке бовкати».

— Невже не розумієте? — спитав він, мабуть, вловивши острах і жаль у моєму погляді. — Невже думаєте, що природа, матінка природа ще здатна продукувати такі чудеса, як моя Галя? (До речі, повне її ім’я — Галатея. Пам’ятаєте давньогрецьку легенду про Пігмаліона?) Природа, дорогий товаришу, давно вже стомилась. Та й потреби в таких досконалих красунях останнім часом щось не відчувається. Не вписуються вони в сучасні інтер’єри. Мене й так на вченій раді шпетили за надмірності, називали естетом, іншими подібними словечками допікали.