Моє сторіччя [Ґюнтер Ґрас] (fb2) читать постранично

Ґюнтер Ґрасс Моє сторіччя

На згадку про Якоба Зуля

1900

Я був там із року в рік, замінюючи — собою ж — самого себе. Не завжди на передовій, бо війна тривала без кінця, і такі, як я, намагалися уникати найгарячіших точок. Але на самому початку, коли ми воювали з китайцями, і у Бремергафені саме формувався наш батальйон, я стояв у першій шерензі, посередині. Добровольцями в батальйоні були майже всі, однак зі Штраубінґа зголосився лише я один, і це попри те, що ми зовсім недавно заручилися з Резі, моєю Терезою.

Коли ми підіймалися на палубу корабля, будівля Північнонімецького відділення Ллойда лишилася за нашими спинами, а в обличчя яскраво світило сонце. Перед нами з високого постаменту бадьоро промовляв кайзер і дивився кудись повз нас. Від сонця нас захищали зюйдвестки, так називали тоді нові капелюхи з широкими крисами. Ми виглядали просто шикарно. Кайзер мав на голові спеціальний шолом, на емблемі якого орел розправив крила на блакитному тлі. Кайзер говорив про важливість нашої місії та про жорстокість ворога. Його промова захоплювала. Він казав: «Коли ви опинитеся на полі бою, пам’ятайте: нікого не жаліти, полонених не брати…» Потім він згадав про короля Аттилу та про його гунів. Хоча гуни поводилися досить таки бридко й жорстоко, він похвалив їх. За це потім наші соціалісти опублікували в пресі злостиві «Листи гунів» та безбожно знущалися над цією промовою кайзера. Насамкінець кайзер наказав нам: «Раз і назавжди відкрийте шлях культурі!» Ми тричі прокричали: «Ура!»

Я народився у Нижній Баварії, тому страшенно мучився під час тієї довгої морської подорожі. Коли ми врешті прибули до Тяньцзіня, усі вже були там: британці, американці, росіяни, навіть справжні японці й окремі крихітні підрозділи з маленьких країн. Британці насправді виявилися індусами. На початку нас було небагато, але, на щастя, ми мали новенькі п’ятисантиметрові швидкострільні гармати від Круппа. Американці ж тоді випробовували свої кулемети «Максим» — слід визнати, що це справді диявольські штуки. Так ми швиденько завоювали Пекін. Не встигли ми зайти в місто, як усе вже скінчилося, і це було навіть трохи прикро. Однак деякі «боксери» не могли на цьому зупинитися. Їх назвали так, бо вони створили таємне товариство «Татахуай», у приблизному перекладі — «кулачні бійці». Тому британці, а потім і всі інші заговорили про бунт «боксерів». «Боксери» ненавиділи іноземців, бо ті заповзялися збувати китайцям усіляку отруту. Приміром, британці продавали їм опіум. Ось як ми виконали наказ кайзера: полонених не брати.

Задля порядку «боксерів» зібрали на площі Тяньаньмень біля Небесних воріт, якраз під муром, що відділяв поселення маньчжурів від інших мешканців Пекіна. Їх зв’язували між собою за коси, і це виглядало дивно. Потім їх збирали групами й розстрілювали, або ж відрубували голови по одному. Але про ці жахіття я не писав своїй нареченій ні слова, лише про «столітні яйця», що їх закопували в землю на довгі десятиріччя перед тим як з’їсти, і про парові кнедлики по-китайськи. Британці та ми, німці, віддавали перевагу швидким розстрілам, тоді як японці розтягували процедуру страти, зберігаючи вірність своїй давній традиції відрубування голів. Самі ж «боксери» воліли розстріли, бо не хотіли з’являтися в пеклі з власною головою під пахвою. Більше вони нічого не боялися. Я навіть бачив одного, який перед самим розстрілом жадібно їв вимочене в сиропі рисове тістечко.

На площі Тяньаньмень віяв вітер з пустелі і здіймав жовту пилюку. Все було жовтим, ми також. Про це я написав моїй нареченій і насипав у конверт трохи того піску. А на площі, в пилюці, лежали цілі гори китайських кіс, бо перед тим як відрубувати голови «боксерам» — таким же молодим пацанам, як і ми, — японці відрізали їм ті коси. Одну я взяв собі й надіслав додому як сувенір. Згодом, після повернення додому, я чіпляв цю косу на себе під час карнавалу — для забави, аж поки моя наречена не спалила її. «Такі речі приносять нещастя в дім», — сказала Резі за два дні до нашого весілля.

Але це вже зовсім інша історія.

1901

Хто шукає, той знаходить. Я порпався у старому мотлосі відколи себе пам’ятаю. У крамниці на площі Шаміссо, чорно-біла вивіска якої обіцяла антикваріат, але по-справжньому цінні речі можна було знайти лише на самому дні, під горами різного непотребу — там іноді траплялися й курйозні знахідки, які збуджували мою цікавість, — десь у кінці п’ятдесятих я знайшов перев’язані стрічками поштові листівки із зображеннями Мечеті, Храму Гробу Господнього та Стіни Плачу. Штемпелі на марках свідчили, що листівки відправили в січні