Загадковий святий [Пʼєр Буль] (fb2) читать постранично, страница - 4

ретельніше, настоятелю. Ніколи прокажених так не пестили й не голубили. От тільки чи одні й другі належно цінували ці добродійства, чи належно пишалися тим, що завдяки їм стільки людей досягло царства небесного.

— Смійтеся, пресвітлий філософе, — дорікнув настоятель, — але брак милосердя до людей пече мою душу; та й уся людність у лепрозорії тяжко страждає. Агій! Прокажені менше всього обходять нашого короля Філіппа, йому тільки війна в голові.

— І воює він украй кепсько, — докинув лікар. — А що вже наші вельможні панове, то ті воюють іще гірше, їм би тільки пити й гуляти. Бурдюки, налиті вином, обвішані залізяччям, вони не здатні битися з англійцями навіть тоді, коли опиняться вдвох проти одного... Що ж до наших прокажених, настоятелю, то смію гадати, що вони вже звикли до своєї ізоляції.

Настоятель зітхнув.

— На жаль, усе значно гірше, ніж вам здається. Вони вже забули, що таке терпіння. Егоїзм і озлобленість — ще заразливіші, ніж проказа, їхні серця зачерствіли. І вони поводяться, як мешканці долини. Ніхто не виявляє й крихти жалю до свого брата. Прокажений каліка ненавидить прокаженого сліпого. Прокажений безносий відвертається від прокаженого, вкритого виразками.

— І всі тікають, як чорт від ладану, від прокаженого негра. Ваша правда. Але наше усамітнення, я не раз говорив вам про це, вимагає певного соціального устрою.

— Не хочу навіть слухати ваших вигадок! — аж розсердився настоятель. — Я лише скромний пастир і вважаю такі звичаї мерзотою. Але не це найгірше...

Він урвав мову, щоб відпити з келиха. Для Жана Майяра завжди було дивовижею спостерігати, як той смакує вино. Роздута верхня губа незграбно лягала на пруг чарки, майже покриваючи його, а язиком він тим часом хлебтав вино, як ото тварина. Лікар дивився на нього збоку і думав, що його друг усе більше скидається на лева. І що сьогодні це сумний лев, від чого він не ставав гарнішим.

— Є іще гірше, — продовжував чернець, коли поставив свою чарку. — Мене найбільше лякає, що і я вже піддаюсь цьому егоїзму, який так засуджую. Мені все важче виявляти милосердя до прокажених, моїх братів. Признаюсь вам, любий Жане, нам потрібен свіжий струмінь. Вечорами всю гору оповивають випари прокази. Скінчиться тим, що це вб'є найміцніші християнські чесноти.

— На горі справді тхне проказою, — визнав лікар. — Неприємний запах, але витримати можна, а якщо підійти філософськи, то й звикнути. Він віднаджує всіляких злочинців, як і ваших полохливих щирих християн. Не забувайте про це, настоятелю.

Він хотів докинути іще щось мудре, та знадвору саме долинули вигуки брата Роза.

4

— Святий, брате настоятелю! Господь послав нам його! Він прийшов, він тут! Настоятель здригнувся. Його плескатий ніс зморщився, як у лева, що зачув небезпеку. Йому здалося, що цю звістку, яка дивовижно співпала з тим, про що оце думав, послало саме небо. Він підвівся зі свого кульгавого ослінця й підійшов до вікна. З його келії на другому поверсі було видно невеличку площу, до якої доходила головна вулиця лепрозорію. Увечері тут панувала похмура тиша, але зараз вигуки брата Роза зродили тут дивний відгомін. А брат Роз під вікнами не заспокоювався:

— Він прийшов здалеку, брате настоятелю. Це видно з його запиленої ряси. Він підійшов, подивився на мене і не втік. Розпростер руки і обійняв мене. Від нього пахне ладаном і миррою.

Жан Маняр невдоволено забурчав:

— Цей чернець верзе казна-що, він доведе нас до сутички з мешканцями долини. Хтось прибився, певно, сам не знаючи куди... А ти гукнув йому, щоб він одійшов від тебе? Ти сказав йому, хто ти такий? — Потім докірливо додав: — Закон так велить, і ти це добре знаєш.

— Так я і зробив, пресвітлий лікарю! А він мені каже, мовляв, з власної волі прийшов до прокажених. Я попередив його, правду вам кажу. Отоді він і став цілувати мене.

— Поцілунок прокаженому! — гидливо кинув Жан Майяр.

Настоятель вагався, намагаючись притлумити розчулення, яке затоплювало його. А брат Роз був такий отетерілий, що він подумав, чи не поробилося щось йому.

— Де він?

Брат Роз показав рукою, і настоятель у вікно побачив високу постать у рудій рясі. Незнайомець саме проминав браму, простуючи до монастиря. Було щось надприродне в цій появі, подув якоїсь таємниці, яка п'янила ченцеві душу і впевнювала, що Всевишній почув його молитви.

Прибулець крокував досить швидко, та коли вийшов посеред бруківки й роззирнувся, то зрозумів, що опинився в центрі уваги цілого збіговиська; прокажені позбивалися у вузеньких провулках, залишаючи вільною головну вулицю. І сповільнив ходу.

Збудження брата Роза відразу знайшло захоплений відгомін у прокажених. Якими б байдужими і зачерствілими вони не здавалися, проте в глибині душі поділяли тугу настоятеля і плекали надію, що в їхньому світі ще відродяться ласка й милосердя. Колись Тома д'Орфей з високого амвона не раз оповідав їм про доброго короля Людовіка, про інших святих, які наслідували