Загадковий святий [Пʼєр Буль] (fb2) читать постранично, страница - 2

вражене недугою царство прокази, яке викликало страх і ненависть у здорових людей. Ніхто з мешканців долини не важився наблизитися до узніжжя гори, а якби прокажений надумав пуститися до довколишніх сіл, йому було б непереливки. Межу, позначену хрестом, ніхто не смів порушувати.

Лише коли прибував черговий хворий, прокажені здаля могли побачити здорових людей. Того дня своєрідна процесія долана і огидою, і страхом водночас на чолі з священиком піднімалася на гору, невблаганно поганяючи приреченого перед собою, а той, скоряючись лихій долі, слухняно плентав попереду юрби і не думав опиратись. Вила, якими дехто розмахував, були ні до чого. Він зупинявся біля хреста, крутив новеньким калаталом, що зблискувало на сонці, а переслідувачі пронизливо кричали здаля. Превелебний настоятель Тома д'Орфей тяжко зітхав, чуючи цей жахливий шарварок. Він ступав за огорожу і підходив сам або ж із братом Розом, бо селяни не стерпіли б стількох прокажених. Священик зоддалік вигукував ім'я новоприбулого, засвідчував, що здійснив над хворим поховальний обряд, як велить закон, повідомляв кілька коротких новин і цим завершувалося: супровід хутко повертав назад. А вигнанець поруч із настоятелем неквапливо вступав у царство прокази.

Те царство було зовнішнім світом у мініатюрі, мало свою ієрархію і свої соціальні контрасти. Настоятель пробував поламати перепони, які виростали поміж, різними хворими, але давно збагнув марність своїх намагань. Магістр Жан Майяр, не тільки досвідчений лікар, а й філософ, наводив йому щоднини безліч доказів того, що без цього годі існувати будь-якому суспільству. А тут йшлося про суспільство, що складалося лише з прокажених.

Проказа сама по собі породила касти, насамперед тому, що мала незліченні відтінки і різний ступінь ураження організму. Ті, кого вона тільки торкнулася, здеформувала, але не спотворила обличчя, хто ще не сочився огидними виразками, складали аристократію, яка купчилася в огорожі довкола монастиря, в малому лепрозорії, як його називали. Вони вкрай ревниво оберігали свої привілеї і дивилися на інших хворих як на нечистих. Ті ж займали хижки поза містечком і творили так званий великий лепрозорій. А що гора скидалася на головку цукру, то її оповили кільчасті смуги, що звужувалися до вершини. Кожна з тих смуг давала притулок певному розрядові прокажених. Чим вище вони розміщувалися, тим жахливіше виглядали. Останню смугу іноді називали верхнім лепрозорієм, що водночас означало кляте місце. А на самому вершечку мешкав Чорний Африканець, сиріч абіссінець; його привели з собою рицарі після останнього хрестового походу й залишили тут, коли виявили, що він прокажений.

Магістр Жан Майяр, котрий свого часу навчався в салернському університеті і читав там Данте, іноді порівнював Гору Недужих із пеклом поета-флорентійця, пеклом, що його знавіснілий сатана перевернув догори дном.

Серед мешканців малого лепрозорію, в лоні еліти, склалися уявлення про різні касти, які не спілкувалися між собою: отож існувала каста лев'яча, потім собача, воляча і свиняча. А ще були прокажені з подобою сатира й інші. її величність проказа тішилася вигадуванням найнеймовірніших спотворень, якими щедро обдаровувала своїх бранців. Аристократія жила в містечку, і якщо виходила з нього, то хіба наглянути за роботою в полі неподалік; та робота лягала на плечі прокажених з великого лепрозорію, але з нижчого кола, тобто менш страхітливих. Окрім лікаря, брата Рози та іноді настоятеля, жоден із цих міщан не наважувався піднятися до верхнього кола.

Та воно й нечасто траплялося, щоб прокажений нижчої смуги проникав у вищу зону, де лютувала проказа ще огидніша. Протилежні випадки були ще рідші. Коли ж, бува, таке ставалося, то прибулець дотримувався щодо мешканців тих же законів, що й у суспільстві здорових щодо прокажених; тобто він мусив ще здаля сповіщати про себе і не наближатися до людей. Тоді усі тицяли в нього пальцями і розбігалися хто куди, затуляючи носи, — так виявляючи свою огиду й відразу, які, зрештою, більш привілейовані прокажені виявляли до них і собі.

Приречені з верхнього лепрозорію майже ніколи не бачили створінь, скривджених долею більше, ніж самі, і не мали нагоди похизуватися своєю проказною вищістю, від чого зазнавали постійних моральних тортур, не менш жорстоких, аніж фізичні. Тільки порівняно з чорним прокаженим на вершечку гори вони могли відчувати якусь вищість, і то лише тоді, коли той вилазив зі свого лігва. Але це траплялося вкрай рідко. Та коли він зважувався на таке, то неодмінно в повному строї прокаженого і з калаталом, яким безперервно торохтів. Тоді вся людність Гори Недужих аж трусилася з жаху.

Ніякий писаний закон не визначав цих правил, однак піддані самодержавиці Прокази приставали до них самохіть. Настоятель осуджував це, але й сам почувався незручно, коли доводилося бувати в найвищій зоні: хоч і картав себе, що відчуває огиду, та все одно не міг наблизитися до негра. Останнього провідував