Загадковий святий [Пʼєр Буль] (fb2) читать постранично, страница - 3

хіба Жан Майяр. Він приносив йому ліки й інколи через силу проводив із ним хвилину-другу. Так що лікар навчився кількох слів дивної мови абіссінця; з них він уторопав, що той бідолаха був у своєму краї чи то знахарем, чи то чаклуном.

Коли Жан Майяр після тих відвідин, які, що не кажіть, дорого йому коштували, спускався крутосхилом, то помічав, як обабіч дороги мешканці кожної смуги гидливо одверталися від нього. Його друг Тома д'Орфей приймав його в містечку насуплений і похмурий. Це зовсім не значило, що він сердився. Він сприймав остракізм прокажених, як таке, від чого нікуди не дінешся, і поблажливо всміхався, нібито йшлося про дитячу забаву.

3 

Чекаючи вечірні, превелебний Тома д'Орфей розпивав у товаристві лікаря традиційний келих вина. Вино було з власного невеличкого виноградника, що його обробляв сам брат Роз. Він же й давав лад врожаю, стараючись, щоб не пропало жодної краплини соку. Завдяки йому обидва побратими могли щовечора вихилити по добрій чарчині вина. Хоч і невелика розрада, але кожен із них неабияк цінував її.

Настоятелеві повернуло на сімдесят п'ятий рік, він теж довгенько опирався проказі, протиставляючи її нищівній силі просте, без надмірностей життя, ретельне дотримання релігійних обрядів і неухильне виконання приписів Жана Майяра. Проказа хоч і спотворила його обличчя, і досі пощадила його від виразок, свищів, нагноєнь та інших неприємностей. Він дякував за це Всевишньому і щодня в молитвах благав його про ласку померти від старості таким, яким є зараз. Він належав до левової касти і вже звик до цього. Іноді на нього находили гордощі від того, що він гарний представник цієї касти, справжній взірець, винятковий і досконалий, бо ж довкола тонзури в нього зберігся жмут волосся. Жан Майяр жартобливо порівнював його з гривою, яка обрамлює найяснішу морду царя звірів.

А лікар із своїм приплюснутим, але всюдисущим носом, теж набряклим, проте хтивим і не надто набубнявілими губами скоріше належав до прокажених-сатирів. Він сам приставав на це стримано й гордо, твердячи не раз напівжартома-напівусерйоз, що те, як проказа нівечить людей, пов'язано з їхньою вдачею. Він наводив численні приклади на користь цієї думки, от хоч би у випадку з братом Розом, відданість якого безперечна і голова якого нагадує голову доброго великого пса.

Замолоду магістр Жан Майяр наблукався світами, провадив неспокійне життя мандрівного спудея у Франції та Італії, ревно вивчав медицину і філософію, скуштував чимало земних утіх. Він ніколи не дорікав собі за це яскраве минуле і виробив тверде життєве правило — ніколи не картати інших. Відколи він розпізнав на собі ознаки прокази, років дванадцять тому (йому тоді якраз виповнилося сорок), він не став витрачатися на даремні прокльони. І сам пустився на пошуки лепрозорію з лагідним кліматом, так, наче б шукав, де відпочити. Гора Недужих сподобалася йому. Він прийшов сюди самохіть, щоб опинитися тут раніше, аніж його запроторять силоміць. Це неабияк втішило настоятеля, тим більше що той виявився приємним товаришем і вправним лікарем. Проказа вбиває поволі — такий був його девіз. І довкола нього він витворив цілу філософію самовтіхи.

Того вечора Тома д'Орфей перебував у кепському гуморі, як це з деяких пір з ним траплялося все частіше. Побідкавшись, що монастир через надбальство став руїною, він почав жалітися на захлання віку й занепад християнських чеснот.

— Дух милосердя полишив Французьке королівство. Ніхто вже не дбає про нещасних. А прокажені викликають лише відразу. Колись найбільший вельможа не дозволив би ставитись до них так, як тепер кожне ледащо. Раніше не бракувало праведних і милосердних душ. Добрий приклад ішов з верхів, я це знаю. Невдовзі після того, як я народився, наш святий король Людовік переставився. І коли я вже був підлітком, люди ще розповідали, як він повівся з одним особливо страхітливим прокаженим в абатстві Ройямон. Коли нещасний прибув у ті краї, добрий король нікому не дозволяв опікуватися тим бідолашним вигнанцем долі. Він цілував йому руки й обличчя, прислуговував, коли той їв, підкладав йому найкращі шматки і сам клав їх до знівечених уст. Навіть мив йому ноги. Не було такої послуги, якої б він йому не виказав.

— Зате, — мовив лікар, — наш добрий король здобув вічне життя.

Настоятель знизав плечима і повів далі.:

— І цей приклад зробив своє, і люди співчутливо ставилися до нещасних. Королівське поводження запалювало святим вогнем чисті душі, які не боялися підійти до прокажених.

— Атож, — притакнув Жан Майяр, прибравши одну з найвишуканіших гримас сатира з величезними губами.— Можна навіть сказати, що святих плодилося тоді в королівстві, як риби в морі. Не було жодного рицаря чи абата, зачучвіреного ченчика чи побожного міщанина, який би не прагнув знайти найвідразливішого прокаженого, щоб поцілувати його й одним махом здобути спасіння душі, привернути увагу самодержця. Ніколи доти ноги старцюг не були вимиті