Пансіонат «Мірамар» [Нагіб Махфуз] (fb2) читать постранично, страница - 46

вигляд. Маріанна запросила його сісти й спитала:

— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?

— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.

— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.

Він не виявив зацікавленості.

— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.

Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.

Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:

— Справді, знайшли вбитим…

— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.

— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.

— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.

— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.

— Напевне, з’явиться поліція…

— Не з’явиться…

— Але поліція, як тобі відомо… — почав Талаба Марзук.

— Це я вбив Сархана аль-Бухейрі, — спокійно перебив його Мансур і, перш ніж ми щось уторопали, подався до виходу.

Вже в дверях озирнувся й докинув:

— Я йду в поліцію…

Двері зачинилися. Ми мовчки перезирались. Нарешті Маріанна вигукнула нажахано:

— Він збожеволів!

Я заперечив:

— Він хворий.

— А може, то справді він його вбив? — промовив Талаба-бек задумливо.

— Це скромний вихований хлопчик! — вигукнула Маріанна.

Я повторив своє припущення:

— Він захворів. Це ясно.

— Для чого йому було вбивати Сархана? — озвалася господиня.

— А для чого признаватись у вбивстві? — зі свого боку спитав Талаба Марзук.

— Я нізащо не забуду його обличчя, — промовила Маріанна, — в ньому було щось божевільне.

— Він був останнім, хто чубився з Сарханом, — не здавався Талаба Марзук.

Я заперечив:

— Але ж бився з ним не лише він один!

Талаба Марзук кивнув на двері Зухриної кімнати:

— Ось причина всього.

Я стояв на своєму.

— Але ж він не виявляв до неї ніяких почуттів!

— Це ще не означає, що він не був закоханим у неї чи не хотів помститися своєму суперникові!

— Шановний, але ж Сархан покинув її й пішов…

— Забравши серце і честь!

— Краще помовч, не базікай дурниць, ти ж нічого до ладу не знаєш!

— Як ви думаєте, Мансур Бахі справді подався до поліції? — спитала Маріанна.

Так ми сперечалися ще довго, аж поки мені ввірвався терпець:

— Годі… досить… Побачимо, що буде далі!

***

Годинник пробив чотири рази. Я вийшов до вітальні.

— Це перший новорічний вечір, який нагадує мені похорон, — промовила Маріанна, відклавши в бік книжку.

— Ви знову за своє, знову повернулися до сенсаційної теми, — пробурчав Талаба-бек.

— Для нашого пансіонату настали невеселі часи, — сказала розсудлива Маріанна. — А Зухра нехай іде геть звідси і пошукає собі роботу десь-інде.

Я розізлився:

— Послухай, Маріанно, дівчина тут ні до чого. Вона ж прийшла сюди, шукаючи в тебе порятунку…

— Вона розчарувала мене…

Талаба-бек клацнув пальцями, мовляв, йому на думку спала чудова ідея.

— А що нам заважає відсвяткувати Новий рік? — сказав він.

Я здивувався:

— Як це?.. Ти про що?..

Однак Талаба-бек не зважав.

— Я запрошую тебе, рідненька: давай відзначимо свято, як домовлялися! — звернувся він до Маріанни.

— Ах, мої нерви, пане Талабо, мої нерви… — застогнала Маріанна.

— Тому я й пропоную гульнути.

Напруження трохи спало. Вони вдвох почали запально обговорювати деталі наступаючого свята. Тим часом повернувся Хусні Алам і повідомив, що переїжджає звідси. Господиня розповіла йому про Мансура Бахі. Він знизав плечима і подався вкладати валізи, а невдовзі розпрощався з нами.

Я сумно пробурмотів:

— Ось ми і залишилися самі, як і раніше…

— Слава Аллаху за це, — відізвався Талаба-бек.

Забувши про всі печалі, Маріанна з Талабою-беком почали готуватися до Нового року. Маріанна підмалювалась, напудрилася, вдягнула синю вечірню сукню, начепила сережки з діамантами й перлове намисто, накинула на плечі чорне пальто з хутряним коміром. Так вона здавалася гарною. Маріанна зумисне стала посеред вітальні й, даруючи нам змогу намилуватися собою, радісно, мов школярка, засміялась і подалася до дверей, кинувши Талабі-бекові:

— Я чекатиму на тебе в перукаря…

***

Я залишивсь у вітальні сам. За стіною бився вітер. Я покликав Зухру. Мені довелося кликати її тричі, поки вона з’явилася з-за ширми. На дівочім обличчі закарбувалася печаль. Мені навіть здалося, що Зухра змарніла, поменшала.

Я мовчки запросив її сісти на дивані, сам теж дочовгав до нього і примостився під статуєю Святої Діви. Зухра лишилася стояти, схрестивши руки на грудях і втупивши погляд у підлогу. Моє серце сповнилося співчуттям і ніжністю, а очі — слізьми.

Я спитав:

— Чому ти повсякчас сама, неначе не маєш нікого в світі? Послухай мене, я старий, дуже старий, сама