Пансіонат «Мірамар» [Нагіб Махфуз] (fb2) читать постранично

- Пансіонат «Мірамар» (пер. Володимир Плачинда) 1.25 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Нагіб Махфуз

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Нагіб Махфуз ПАНСІОНАТ «МІРАМАР»



АМІР ВАГДІ

Нарешті я в Александрії. Це краплина роси, біла хмаринка, мереживо сонячних променів, окроплених небесною вологою, — криниця спогадів, у якій зійшлися радість і смуток.

***
Висока помпезна будівля — немов давно відоме тобі обличчя, яке з неприхованою погордою роздивляється довкола, не впізнаючи тебе, хоча ви вже давненько знайомі. Я дивлюся на стіни з облупленою від вологи фарбою, на хаотичну забудову шматочка суходолу, що широким рукавом випинається в море. Дахи будинків надійно прикриті розлогим гіллям апельсинових дерев та кучмами фінікових пальм, які зеленою шерегою простяглися до самої води.

Духмяне повітря змушує мою зсутулену спину випростатися, однак незабаром вона знову сутулиться під тягарем спогадів.

Маріанно, моя люба Маріанно… Аби лишень побачити тебе, мою мрію, надію, немає мені без тебе спокою на цьому світі. Ще трохи — і перед моїми втомленими очима виростають картини далеких днів.

Ось я й повернувся до тебе, Александріє…

На четвертому поверсі я натис кнопку дзвінка. Віконце на дверях розчинилось, даючи змогу побачити обличчя Маріанни. Вона дуже змінилася, рідна моя, й не впізнала мене в коридорних сутінках. Біла шкіра її та золотаве волосся світились в ореолі сонячних променів, що струменіли з вікна.

— Це пансіонат «Мірамар»?

— Так, пане.

— Мені потрібна кімната.

Двері розчинилися. За ними я побачив бронзову постать Діви Марії, відчув запах, якого мені давно бракувало. Ми зупинились у вітальні, розглядаючи одне одного. Вона була висока, струнка красуня із золотавим волоссям і здоровим кольором шкіри. Однак спина ледь сутула, жилаві руки, в куточках рота причаїлися зморшки — все це промовляло про невблаганні роки. Тобі ж бо вже шістдесят п’ять, моя рідна, хоча ти й тримаєшся бадьоро. А чи пам’ятаєш мене?..

Вона уважно розглядала мене, аж поки її сині очі засвітилися:

— Ах!.. Це ти!

— Мадам!..

Ми, сміючись, гаряче потиснули один одному руки. Моя виявилася все ж дужчою.

— Яка чудова несподіванка, Амір-беку… Пане Аміре!.. Ах!..

Ми сіли на диван з чорного дерева саме під Дівою Марією, й наші постаті відбилися в скляних шибках шафи, яка, видно, правила тут за оздобу.

— У тебе нічого не змінилося, все так, як і було, — мовив я, роздивляючись довкруж.

— Вигадуєш, — заперечила вона, — вже не раз усе переставлялося. Дивись — нова люстра, приймач, а ось опалювальна система…

— Я такий щасливий, Маріанно… Слава Богу, що ти в доброму здоров’ї.

— Та й ти нівроку, пане Аміре, тьху-тьху, щоб не наврочити… — вона торкнулася дерева.

— Нівроку… У мене хворий кишечник, а ще — простата. Добре, якщо лише це…

— Ти ще приїдеш до нас?

— Я приїхав сюди жити. Коли ми востаннє з тобою бачилися?

— Коли… коли?.. Ти сказав, що приїхав сюди назавжди?

— Авжеж, рідна. А востаннє я бачив тебе років двадцять тому.

— І весь цей час ховався!

— Та були різні клопоти…

— Можу побитись об заклад, що за ці роки ти не раз навідувався до Александрії.

— Бувало. Однак щоразу не мав ні хвилини вільної. Та ти сама добре знаєш, що таке журналістика.

— Я добре знаю також чоловічу невдячність.

— Маріанно, рідна, ти… сама Александрія!

— Одружився, звичайно?

— Ще ні!

— Коли ж ти зберешся? — засміялася вона.

— Немає ні жінки, ні дітей, — спохмурнів я. — Кинув роботу, все залишив, Маріанно… Мене завжди вабила Александрія, моя батьківщина. Оскільки ж тут, крім тебе, немає жодної рідної мені душі, звісно, я набрався сили розшукати свого єдиного старого друга.

— Як добре, коли людина шукає друга, щоб розділити з ним самотність.

— А пам’ятаєш, як було колись?

— Все найкраще залишилося в минулому, — гірко посміхнулася жінка. — Та нам ще рано помирати.

Настав час визначитись, Маріанна сказала, що пансіонат — єдине її джерело прибутку, тому вона взимку рада всім квартирантам, навіть студентам, хоча з ними не збудешся клопоту.

Щоб не лишитися без клієнтів, Маріанна змушена вдаватися до послуг маклерів і портьє.

Мені вона віддала кімнату під шостим номером, вікна якої виходили не до моря, а на подвір’я.

Ми домовилися про цілком помірну платню протягом року, крім, хіба що, літніх місяців: на жаль, улітку не обійдешся без додаткової оплати. Ми погодили також і решту питань, наприклад щодо обов’язкового сніданку. Маріанна показала мені, що вміє, коли потрібно, забути минуле й стати цілком сучасною діловою жінкою. Коли я сказав, що залишив валізи у камері схову на вокзалі, вона щиро засміялася:

— Отож ти не був певний, що я тут. — Відтак збуджено добавила: — Живи в мене постійно!

Я подивився на свої руки, вони нагадали мені кінцівки мумій у Національному музеї Єгипту.

***
Моя кімната була вмебльована гарними й зручними меблями в старовинному. стилі. Не було лише книжкової шафи, однак книжки можна