Іліада [Гомер] (fb2) читать постранично

Гомер Іліада

Пісня перша. Моровиця. Гнів

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

⁵ Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко,

¹⁰ Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди

Через те, що жерця його, Хріса, зневажив зухвало

Син Атреїв. Той до ахейських човнів бистрохідних

Доньку прийшов визволять, незліченний підносячи викуп.

Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок Аполлона

¹⁵ Далекострільного, й всіх почав він благати ахеїв,

А щонайбільше — Атрея синів, начальників війська:

«О Атрея сини й в наголінниках мідних ахеї!

Хай вам боги, що живуть на Олімпі, дадуть зруйнувати

Місто Пріама й щасливо додому усім повернутись.

²⁰ Любу ж дочку відпустіть мені, викуп багатий прийнявши,

Далекострільному синові Зевса на честь — Аполлону».

Криком загальним дали на те свою згоду ахеї, —

Зважить на просьбу жерця і викуп од нього прийняти.

Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав, —

²⁵ Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив:

«Діду, щоб більш я тебе між глибоких човнів цих не бачив!

Тож не барися тут нині і вдруге сюди не вертайся —

Не допоможуть ні жезл золотий, ні вінок божественний.

Доньки не дам я тобі, — аж поки й постаріє зовсім,

³⁰ В Аргосі, в нашій оселі, від отчого краю далеко,

Ходячи кросен довкола і ділячи ложе зі мною.

Йди ж відціля і не гнівай мене, щоб цілим вернутись!»

Так він сказав, і старець злякався й, послухавши слова,

Мовчки побрів по піску уздовж велешумного моря.

³⁵ А, відійшовши далеко, почав владаря Аполлона,

Сина Лето пишнокосої, старець в молитві благати:

«Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священну

Обороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш.

Якщо, Смінтею, на втіху тобі колись храм я поставив

⁴⁰ Чи для священної жертви гладкії спалював стегна

Кіз і биків, то тепер мені сповни єдине благання:

Хай за сльози мої відомстять твої стріли данаям!»

Так він молився, і вчув його Феб-Аполлон срібнолукий:

Із верховин олімпійських зійшов, розгніваний серцем,

⁴⁵ Маючи лук за плечима й тугий сагайдак, геть закритий.

Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли,

Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший.

Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він —

Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся.

⁵⁰ Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати,

Потім уже й на людей він кидати став гіркосмольні

Стріли. Скрізь похоронні вогні безустанно палали.

Дев’ять носилися днів над табором стріли божисті.

А на десятий людей Ахілл став на раду скликати —

⁵⁵ Білораменна йому це Гера поклала на мислі,

Надто-бо важко було їй дивитись, як гинуть данаї.

Сходитись всі почали, і, коли вже на площу зібрались,

Раптом з’явивсь перед ними і мовив Ахілл прудконогий:

«Видно, таки доведеться, Атріде, по довгих блуканнях

⁶⁰ Нам повертатись додому, якщо ми уникнемо смерті:

Тяжко-бо нищить ахеїв війна і страшна моровиця.

Все ж запитаймо жерця якогось або ворожбита,

Чи хоч би сновіщуна — і сни-бо нам Зевс посилає —

Хай би сказав нам, за віщо так Феб-Аполлон прогнівився —

⁶⁵ Чи за забуту обітницю гнівний, чи за гекатомбу?

Може, лиш диму від здору з козлиць та овечок добірних

Він дожида, щоб лиху моровицю від нас одвернути?»

Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народних

Встав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший.

⁷⁰ Відав усе прозорливий — що є, що було і що буде,

Та й кораблі супроводив ахейські він до Іліона

В віщій силі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий.

Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:

«О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщати

⁷⁵ Гнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.

Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися,

Що заступитись за мене ти словом готов і руками.

Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться,

Що в аргів’ян владарює, кому всі коряться ахеї.

⁸⁰ Все ж бо сильніший державець, на мужа підвладного гнівний.

Хай тої днини своє невдоволення він погамує,

Але приховану злість буде в грудях у себе таїти,

Доки не виявить. Отже, скажи, чи мене порятуєш?»

Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

⁸⁵ «Сміло, яка б не була, нам волю кажи божественну.

Зевсові любим клянусь Аполлоном, якому, Калхасе,

Молишся й сам, поки волю божисту данаям являєш,

Поки я житиму й поки ще землю цю бачити буду

Тут, при