Домашній ангел [Іван Сочивець] (fb2) читать постранично, страница - 3

на одному кріслі вмоститися. Ось хоча б узяти й Опору. Слабак, ледь захистився. Без мого слова і на відділ би не попав, а тепер носа задер. Мало йому вже відділу, мене б зсадив. Але дудки! Я доктор, а тобі, з твоїми замашками, ніколи не бути ним!»

«Він доктор! Ха-ха! — ніби роблячи випад, Опора націлився шпагою в самісінькі груди Клинюка. — Гадаєш, ніхто не знає, як ти здирав прописні істини з чужих дисертацій? Не пригощав би декого, не підносив би дорогих подарунків, дулю б ти мав, а не доктора!»

«Тобі влади хочеться? — вивернувся з-під удару Клинюк. — Та ти трьом свиням ради не даси, не те, що науково-дослідним закладом керувати! Витурити б тебе в шию, та не хочеться поговору. Скажуть, колись разом вчилися, дружбу водили, а тепер чорна кішка між ними перебігла. І навіщо я тебе сюди прийняв? Але я тобі не мовчатиму. Ти в мене сидітимеш на своєму місці! Ось прийдеш доповідати — я тобі все це висловлю!»

«Білоручка! Хитрюга! — шукає більш пекучих, більш дошкульних слів Опора, думаючи про Клинюка. — Перед старшими ходиш вихилясом і себе підлабузниками оточив. Але на мене не розраховуй, я перед тобою не зігнуся в поклоні! Не на того напав!»

Коли до прийому у директора залишилося три хвилини, Опора зірвався на ноги, похапцем зібрав необхідні папери і рушив до кабінету Клинюка, Для рішучого поєдинку, якого вже не було сили уникнути. Поєдинок відбувався без будь-якої зброї, її заміняло гостре, як лезо бритви, слово.

«Чого викликав?» — стрельнув очима Опора.

«А чому ти навіть не вітаєшся?» — кинув зустрічне Клинюк.

«Забув!» — з викликом відповів Опора.

«Втрата пам’яті — погана ознака для науковця, — шпигонув Клинюк. — Якщо він справжній науковець!»

«А ти справжній?» — пішов у контрнаступ Опора.

«Принаймні я доктор, а не кандидат, як дехто!» — в найболючіше шпигонув Опору Клинюк.

«Іноді й дурень може стати доктором, якщо він пройдисвіт і хитрюга!» — кинув Опора.

«Дурень-доктор все одно на щабель вище, ніж дурень-кандидат!» — не здавався Клинюк.

«Я тебе виведу на чисту воду!» — пригрозив Опора.

«А я тебе з чистої води та в болото кину!» — відповів погрозою Клинюк.

«Руки короткі!» — вигукнув Опора.

«Довші, ніж у тебе!» — мужньо тримався Клинюк.

«Побачимо!» — зітхнув Опора.

«Якщо не повилазять!» — дещо охолов і Клинюк.

«Якщо гадаєш, що переможеш мене, то глибоко помиляєшся!» — без ентузіазму мовив Опора.

«Я себе також не ввважаю переможеним, поєдинок триватиме!» — відповів на те Клинюк і загадково посміхнувся.

Описаний поєдинок відбувся в думках. Бо Опора ще не дійшов до кабінету Клинюка. А той сидів за оббитими дерматином дверима у м’якому й зручному кріслі, відгородженому від своїх можливих недругів масивним дубовим столом.

Коли ж Опора досяг кабінету і відчинив двері, то поєдинок між двома непримиренними ворогами набрав уже такої форми.

— Можна? — переступивши поріг і схиливши голову в поклоні, ступив на килимову доріжку Опора.

— Прошу, друже, прошу! — підвівся з крісла Клинюк, простягаючи руку для привітання.

— Я не спізнився? — зиркнув на годинник Опора.

— А хоч би й спізнилися, то не такий уже й гріх, — потиснувши руку Опорі, мовив Клинюк. — Сідайте, будь ласка!

— Ні, нам не можна затримуватись. Я запізнюся, ще хтось запізниться, а у вас, нашого шефа, кожна вилина дорога, — зніяковів Опора. — До речі, як себе почуваєте? Над чим працюєте?

— Спасибі, почуваю себе нівроку. А над чим працюю? Є над чим, — загадково засміявся Клинюк. — Але ж ми з вами науковці і не маємо відкривати карти, доки ще не все прояснилось. Щоб колеги не сміялися. Правда?

— Істинно так, — з готовністю підтвердив Опора. — А ви до всього ще й людина скромна. Такі відкриття! Таку докторську написали! Інший би зазнався, від дружби відцурався. До речі, ви ще й в інституті були скромнягою. Пам’ятаю.

— Спасибі, спасибі! — перебив Клинюк. — Давайте до діла приступимо. Я вас уважно слухаю.

Після короткою звіту Опора чемно прощається і боком, боком відступає до дверей, тримаючи голову в поклоні.

А через кілька днів йому знову йти на прийом до Клинюка. І тоді між дуелянтами знову зав’яжеться жорстокий, безкомпромісний поєдинок. Без переможців і переможених.

УТОПЛЕНИК

То була погожа літня субота. Слава Бойчук горілиць лежав на гарячому піску, а ноги, аж до колін, тримав у теплій воді, що приємно лоскотала підошви, струмувала поміж пальцями, тихо плюскотіла, хилячи на дрімоту.

Він тільки сьогодні приїхав у Жукин, влаштувався у дерев’яному будиночку, світлому й затишному, і одразу подався до Десни, замріяної й зачарованої, як кохана дівчина, якої Бойчук все ще не зустрів на своєму життєвому шляху.

Кращого відпочинку та ще в таку чудову пору годі було навіть у сні побачити. Сосновий бір, запаморочливі пахощі трав, золотий природний пляж — все це