Іван Йосипович Сочивець — можна з певністю сказати — аж тричі ветеран.По-перше, він — ветеран Великої Вітчизняної війни. По-друге — ветеран «Перця», якому віддав багато років свого трудового життя. І по-третє — ветеран української радянської сатири та гумору, знаний і за межами нашої республіки, і за межами нашої країни. Так от тут, де Іван Сочивець — ветеран «по-третє», тут він ветеран, слід зазначити, не за віком, а за своїм творчим доробком.Доробок же у нього, як ото кажуть, — ого-го! Оця книжка, шановний читачу, котру ти зараз тримаєш у руках, — двадцять друга у «послужному» списку письменника Івана Сочивця.Проте, зрозуміло, кількість сама по собі ще нічого не означає. Вона, як відомо, набуває ваги і значення лише у поєднанні з якістю. Ну, а якість сатирично-гумористичної творчості Івана Сочивця — на високому рівні. Це відзначають, передусім, самі читачі, які миттю розбирають його веселі книжки, варто їм з'явитися у магазинах.Але суть не лише в тому, що книжки Івана Сочивця веселі. Вони ще й глибокі своїм змістом і дуже серйозні за постановкою проблем. Твори Івана Сочивця примушують замислитися над тими негативними явищами та фактами, які, на жаль, іще є в нашому житті, замислитися і усвідомити необхідність — кожному з нас! — рішуче, безкомпромісно, справді по-партійному виступити проти отих фактів і явищ, за їх повне викоренення.У цьому й полягає цінність сатири взагалі, і цінність творчості Івана Сочивця — зокрема.
ТІТКА ЗНАЙШЛАСЬ…
Ми жили тільки з мамою, татом і дідусем. Я скучала, бо в дітей є сестрички й братики, а в мене— нікогісінько, самі ляльки. Але ж вони неживі. Тоді дідусь привів нам нову бабусю. Таку молоденьку й тоненьку, як наша мама. Тільки розмальовану, як моя лялька Аза. Мій тато як побачив бабусю, то чомусь дуже розсердився, все ходив та плювався, а потім сказав дідусеві:
— Вона тобі треба була, ця фіфа?
А дідусь йому відповів теж сердито:
— А хто ж мою сиву голову догляне?
Тато знову дідусеві:
— Так вона ж моя ровесниця. Що люди скажуть?
Дідусь аж ногою тупнув:
— Нехай що хочуть, те й кажуть. Мені начхати! Я сам собі хазяїн!
— Гляди, щоб потім потилиці не чухав! — тато до дідуся. — Думаєш, вона за тебе заміж вийшла? За твою ощадну книжку!
Тато, видно, не розібрався. Хіба можна за книжку заміж виходити?
Я запитала дідуся:
— А Фіфа в нас завжди житиме?
Дідусь чомусь зблід, затрусився та як крикне на мене:
— І ти, шмаркате, туди ж? Бач, ще й воно тявкає!
Тоді я пішла до нової бабусі і її запитала:
— А ти, Фіфо, завжди в нас житимеш?
— Який це тебе дурень навчив так говорити? — погладила мене бабуся. — Я Надія Сергіївна, а не Фіфа! Затямила?
Я затямила, але бабусю все одно називала Фіфою. Вона мені дуже сподобалась, бо ніколи нічого не робила і все підмальовувалась.
— Ти схожа на Азу, — сказала я бабусі.
— На яку Азу? — вилупилась на мене Фіфа.
— На мою ляльку. І так само пахнеш клеєм.
— Дурниці городиш, — сказала бабуся, поглянувши в дзеркало. — Твоя Аза — пластмасове барахло, тому й клеєм пахне. А я жива істота, бо їм. І пахну не клеєм, а духами.
А я й не знала, що бабуся істота. Аж соромно. Я вже така доросла, а ще дурненька.
Жили ми та й жили. Але в бідної бабусі чомусь заболів живіт, і її в лікарню забрали. Дідусь геть засумував і все сидів у своїй кімнаті. Навіть не снідав разом з нами. А через день тато мені каже:
— Радій, доню, в тебе тітка знайшлась.
— Яка тітка? Де? — запитала я в тата.
— Наша нова бабуся народила.
— А як ми тітку назовемо? — кинулася я до дідуся, що сидів на стільці і тримав у руках голову. Видно, вона йому розхиталася й боліла.
— Не тявкай! — сердито сказав дідусь.
І чого він так розгнівався? Я ж не тявкала, а тільки спитала. Бо цікаво. Скоро Фіфу привезли з лікарні. На таксі. З моєю тіткою. Манюсінькою такою. Я почула, як дідусь, відпустивши голову, сказав бабусі:
— Це вже занадто!
А бабуся йому:
— А ви, як думали, тільки солодке їсти?
Це мене здивувало. Наш дідусь цукру ніколи не їсть, бо в нього діабет. А Фіфа йому солодким тиче.
Тато мій сказав дідусеві:
— Спасибі за сестричку! Може, ще й братика чекати?
Дідусь тільки носом зашморгав і пішов у свою кімнату.
Тітку мою назвали Танею. Мені це так сподобалось. Я в дворі всім дітям хвалилася, що в мене є тітка манюсінька. А вони не вірять, кажуть, що манюсіньких тіток не буває.
— Правда ж манюсінькі тітки бувають? — запитала я в дідуся.
— Хоч ти не лізь у душу, чортеня! — гримнув дідусь і схопився за голову. Щось таки в нього з тією головою.
Як тітка Таня трохи підросла, то
Последние комментарии
8 часов 3 минут назад
8 часов 6 минут назад
9 часов 3 минут назад
9 часов 26 минут назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад