На днї озера [Петро Шекерик-Доників] (fb2) читать постранично

Петро Шекерик-Доників На днї озера. оповідане на тлі давного гуцулського переказу про Татар.

Петро Шекерик-Доників.

На днї озера. (Гуцулським діялектом).

І.

Шо за ґазда великий та славній сидів отам на ріжи^[1] пид Синицями! ^[2] Боже, воле твоя велика ! Чього в него ни було! Хіба лишь потєчого^[3] молока їму бракло, а бирше бигме нічьо. Всего мав достатком, тай уже — лишь би жити, нїчйм си ни журити. Шо за коні в него були, Господи! Таке то файне та буйне; а шо воливнї^[4] та коров; а вивцям та козини й рахунку ни було.

Єку вже вин мав жиночьку, то годї їй суда́ тепер и пари найти. Таке то чюкітне^[5], веселе, єкес гардешисте^[6], шо но. Аби сам сєтец їй уздрів, то шье би їй мусів полюбити. Відий забув би, бідник, за ключі вид царства, єк каже приповидка наша. Кажу вам, шо аби 100 пар постолив зидрав, то би других таких ни спарував. Шо вже вам Андрійчик ни подуфалий був, ийде! Таке то гонорове було: бувало єк си вивберає, то аби єкій миндрий^[7] опришок, то ни годен добічі до него, нїколи в світї. Вберет си в кресаню^[8] з блєхами, в порошницї; за ременем пистолета жировані^[9], в ремени́ ножі насажувані^[10], через плечьа кріз^[11], в руках бартка^[12], а ре́тьизки^[13] лиш поцоркуют, бувало єк де йде. А їго жинка Катеринка, єк сми вже перше казав, то таки ціле чюдо було до вборив. А єк си вни любили обоє, то вже ни можу вам навіть и казати.

Та нїчим уни си так ни тїшили, єк своїми дїточьками. Тай єк си тим ни тїшити, ни радувати си тому, коли то всї три хлопчіки, так єк из ока випали Андрійчікови, скапе́нний^[14] вин, но уся мода їго, навіть так жьахло^[15] говорили, єк вин.

Андрійчик бувало каже: Єк бих ни мав дї тий, тоби ми всий вік був єк завєзаний, бо нїчім бих ни питав, нїчьо би ми ни почьому було. Шо би ми з богацтва, з маєткив, кому бих то лишив; а так єк є своя дїтина, своя кров, то є на кого й робити. То вже тогди веселе житє, бо я вижу, шо ни вмру, бо моє житє лишит си тут на земни. Коби лиш сми шье диждав з свойов Катеринков отих своїх піцкаликів^[16] видїти ґа́здами, то тогди бих нічім ни питав. Бо хоть аби єка сюбина́ ^[17], або єка робота була файна, а єк її си запиши, або си ни докінчьийи; єк си уна збави, то пропаде; ліпше аби її й ни було, аби їй ніхто ни зачіпав, бо ніхто би коло неї ни тратив чьис, ни мучів си.

Катеринка нираз їму говори:

— Ти сараку^[18], — ни сараку, бо ти чоловік, але так уже смиси унадила казати, — ходиш в одно утуда́ отими дебьрями — чорнївами^[19], а найгирше мне гризут ототи фирманкьи, шо ти так в одно любиш ходити з бриндзами за Гору^[20]. Типер чьиси єкі! Бих лиш один знає, видкив может ворих на тє напасти, отак нинадійно, тай по тобі. А я тогди бих пропала з отими діточками сама. Гадаш, шо би хто си тогди мине боєв, або шо? Все би розикрали, роспалобиси, розлетілобиси усе наше ґаздивство, єк попив вид вітру. Я би казала, аби ти си отого всего попустив, бо маємо з нього жити, ни треба тобі нї стрілецтва, нї отих фирманок из бриндзами за Гору. Єк шо куда треба, то бих пислали слугу.

Не зможе уже того истерпіти Андрійчик тай ни раз їй перерве її гризоту:

— Ти гадаш, Катеринко, шо то по́легко ґаздувати? Ґаздувати отак гирко, єк каменя глодати. Єк би си ми спустили з усим на чюжі! — ого! Лехко би ми стоєли. Я мушу сам си пожурити за кожде. Правду ти кажеш, шо лехко можна дес утуда́ головов положити, а це мине, ти гадаш, шо не гризе вблико? Мині шье си ни хоче вмерати, бо я знаю, шо я тут паном. Тут соби побуду, єк хочю. Де би си я пристав мінє ти житєм за смерть, коли я знаю, шо сес світ єк маковий цвіт. То коротеньке житє єк нивеликий сон. Тимунь повиден си кождий з нас змогати, аби собі тут на цим світі файно побути, аби ни жєль умерати. Бо коби на цим світї нині добре було, а на тим — і-га! Б знаю, шо буде — там ніхто шье ни був, тай витив ни прийшов суда́. А про мене — хоть най там мнов вже й плоти пидперают, то мині дурниця! Я шье молодий — лише прийшов мий злотний вік, я лишье соби гадаю файно з тобов, Катеринко, побути.

— Ий, Андрійчику, соколику мий любий та годний, — ни раз и не даст їму докініьити Катеринка, — коби ти знав, коли меш умерати, тоби так. А так дес те вориг избави жьитя, тай конец.

— Я си ни бою ворога. Єк трафю на вовка, або на медведя, то си з ними раз два обрехую. До них у мене є ножі, пістолєта, кріз, хотьби й сто, то мині ни страх, — гордо зачнетси Андрійчик боронити вид жинки, аби їй