Мартин Боруля [Іван Карпович Карпенко-Карий] (fb2) читать постранично, страница - 4

мазницi, а у тебе друга линiя! Одно те, що не сьогодні-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на той рiк дадуть; атестат з уєздного училища нужен, казав менi секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полагається, i кокарда?

Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застiбається в один борт на дев'ять пугвиць!

Мартин. От бач! Де ж йому рiвняться? Коли б, господи, тiлько утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Каєтан Iванович завiря, що коли вже депутатське собранiє признало, то й сенат признає.

Степан. Каєтан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..

Мартин. Треба йому четвертей п'ять вiвса послать. Там як побачиш Каєтана Iвановича, нагадай йому про мендаль, вiн вже знає. Скажи: папiнька просили за мендаль. Не забудь.

Степан. Добре, не забуду.

Мартин. Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.

Степан пiшов.

ЯВА VII

Мартин, а потiм Омелько.

Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тiлько дворянськi порядки позаводить… Вирядю Степана i приймусь за дворянськi порядки. (У дверi). Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч i коштує багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.

Входе Омелько.

Ти б надiв чоботи.

Омелько. На бiса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i в постолах.

Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — i в постолах!

Омелько. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сiно засуну, то менi й байдуже.

Мартин. Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!

Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?

Мартин. Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.

Омелько. Який панич?.. Хiба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович — такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

Мартин. От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

Омелько. Та за що ж биться? Панич — то й панич, пан — то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, менi однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

Мартин. Та одшукай ще, там, у коморi, був вандальський дзвiнок, i причепи пiд дугу.

Омелько. Добре, пане.

Мартин. Ти яких коней запрiг?

Омелько. Лиску, Красавку i Блоху.

Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а у Блохи аж двоє… Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун лошат буде бiгти? Зараз менi перепряжи!

Омелько. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать…

Мартин. Кулката в корiнь. Зозулю i Карякошку на пристяжку. Iди мерщiй!

Омелько (про себе). Поки був чоловiком — i не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пiшов).

ЯВА VIII

Мартин, а потiм Степан i Палажка.

Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а тепер — пан!.. Нiчого, призвичаяться!

Входять Степан i Палажка.

Палажка. Гляди ж менi сорочок, платкiв, щоб не порозкрадали. Там я тобi вирiзала три пари нових онучок i все поскладала як слiд.

Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобi казав: зроби таку, як у столоначальника.

Степан. Сукна не стало на дармовiса.

Мартин. На ж тобi грошей i безпремiнно зроби дармовiса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю i… кофiю i пришлеш з Омельком. А там, що останеться, вiзьмеш собi: може, рукавички купиш… Дивись, як люде, так i ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа — перве дiло. Та ще не забудь про те, що я тобi казав: нехай приїздить хоч i на наших конях — я його i назад одiшлю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, послi! Як приїде, тодi побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на недiлю пришлю Каєтану Iвановичу вiвса i сiна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль…

Входе Омелько, в чоботях i в дранiм кобеняку.

Омелько. Та йдiть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

Мартин. Ти б ще мiшок драний надiв на голову. Вiн там осоромить панича! Надiнь менi добрий кобеняк!

Омелько. Та ви ж за кобеняк нiчого не казали, а тiлько за чоботи! (Набiк). От наказанiє господнє з таким паном: звелiв надiть чоботи, а чiпляється за кобеняка. (Пiшов).

Мартин. Ну, тепер з богом! (Встає). Прощай. (Цiлує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять… трись, трись меж людьми — i з тебе будуть люде!