Мартин Боруля [Іван Карпович Карпенко-Карий] (fb2) читать постранично, страница - 3

noreferrer">^{8} i поженимся. Чи так, Марисю?

Марися. Авжеж так, чого ще ждать?

Микола. Поклич менi Степана, я хотiв з ним побалакать.

Марися. Зараз.

Микола. А йому сказать?

Марися. З якої речi?

Микола. А щоб на весiлля приїхав.

Марися. Поспiємо ще. (Iде).

Микола (оглядається). Марисю!

Марися.  Чого?

Микола (пiдходе). Не будеш сердиться, я тебе поцiлую?

Марися. Ну, мерщiй!

Микола цiлує її раз, хоче ще, Марися одводить його.

Годi! (На вiдходi). А то ти до весiлля нацiлуєшся, а послi обридну. (Пiшла).

ЯBA V

Микола, а потiм Степан.

Микола (один). I нiколи бiльше разу не хоче, тiлько оскому наб'є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижнi Марися буде моя жiнка! Жiнка моя!.. Тiлько подумать — та й гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти, моє сонечко, i свiтиш менi, i грiєш мене.

Входе Степан.

Здрастуй, Степане!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? Ти до нас не зайшов. Може, гордуєш?

Степан. Та знаєш, не через те, щоб там що… а вiд того, що… той… якось часу не було — короткий отпуск. Непремений засiдатель одпустив мене на малий срок з родителями повидаться… А тут бумаги про дворянство… то все з папiнькою читали… А ти ж як поживаєш?

Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечерi, разом з соловейком, щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городi?

Степан. Чого нам скучать? У нас є бiлiярд, бульвар чудесний, панночок скiлько хочеш: у недiлю бульвар ними цвiте, мов маком всiяний… А то збереться компанiя, та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки iлi запиваємо трехпробною i спiваємо крамбамбулi!

Микола. Що ж то: трехпробная i крамбамбулi?

Степан. Ха-ха-ха! Трехпробная водка, а крамбамбулi — романс! I скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мiшку…

Микола. Що ж ви з ними робите?

Степан. Записуємо у дiжурну, а потiм у вступающу, списуємо копiї.

Микола. Навiщо ж то?

Степан. А якi є бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканiє: кому дiло треба зробить. Тут один другого бриє так… що аж пальцi знать!.. Наш секретар пише: «Прошу не вдаваться в излишнюю, обременительную, безполезную и для времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 статьи XV тома II части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить…» А нам знову отвичають: «Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные к делу не относятся, ибо…» Чудесно!

Микола. Ти їх, як молитви, знаєш…

Степан. Напам'ять заучую. Менi Антон Спиридоновнч совiтують виучувать бумаги напам'ять. Вiн тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовнiй частi.

Микола. Ну, як собi хочеш, а я б скорiй рови копав, нiж таку роботу робить.

Степан. Да, ето правда — важко… Умственная робота — висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали менi, знаєш, якусь вiдомость: однi графки та цифри. Очi розбiглися — не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графку, всунув цифру — не туди, нагородив харкiв-макогоникiв i заморочився так, що замiсть пiсошницi взяв чорнильницю i покропив вiдомость. Злякався, щоб не прив'язали до столу, та й утiк… А потiм определили мене у земський суд. Тут зовсiм другi дiла… Два годи писав присяжнi листи та всякi копiї, а тепер i сочиняемо…

Микола. До чого ж ти там дослужишся?

Степан. Столоначальником буду, а потiм, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатiй…

Микола. Так. А менi скучно за тобою: умiстi вчились у отця Ксенофонта, умiстi й науку скiнчили, та й розiйшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтiкали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам їсти носила… Смiха!

ЯВА VI

Тi ж i Мартин.

Мартин. Ну, сину, поснiдаєш, та й з богом в путь! Уже конi готовi, щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, — це не то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там дiла поважнiй. (До Миколи). А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти…

Мартин. Правда, правда! Не всякий може дiло розумiть… Кому до волiв, кому до бумаг — така жеч…

Микола (подає Степановi руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобi дороги.

Степан. Спасибi.

Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Iди здоров!

Микола пiшов.

Чого вiн до тебе в'язне, якi ви товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у кожного з вас iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими. Яка тобi компанiя Микола? Мужик — одно слово, а ти на такiй линiї, трешся мiж людьми iнчого колiна… Може, бог дасть, i столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що «цоб, половий!..», «цабе, перiстий!», а пiт йому ллє, а пил припада на лице, i смуги по всiй тварi, та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд