Жив собі один чоловік, і було в нього восьмеро синів. Поза тим він був не більш ніж крапкою на сторінці Історії. Сумно, однак це все, що можна сказати про деяких людей.
Та восьмий син виріс, одружився, у нього також народилося восьмеро синів, і оскільки для восьмого сина восьмого сина існує лише одна-єдина придатна професія, той став чарівником. Він зробився мудрим і могутнім, — чи принаймні могутнім, — носив гостроверхого капелюха, і цим усе б закінчилося...
Мало б закінчитися...
Та всупереч Закону магії і, без сумніву, усім логічним аргументам — окрім сердечних, палких, хаотичних і, ну, нелогічних — він покинув стіни Невидної академії, закохався й одружився — не обов'язково в такому порядку.
І в нього народилося семеро синів, і кожен був щонайменше таким самим могутнім, як і будь-який чарівник у світі.
А потім у нього народився восьмий син.
Чарівник у квадраті. Джерело магії.
Чаротворець.
Над піщаними скелями пронісся гуркіт літнього грому. Далеко внизу море обсмоктувало гальку так гучно, немов однозубий дідок, якому дали льодяник. Кілька чайок ліниво кружляло в потоці висхідного повітря в передчутті якихось змін.
Батько чарівників сидів серед буйних шумливих трав на краю скелі, колисав дитину на руках і дивився на море.
Чорна кошлата хмара рухалася в бік суходолу, і те сяйво, яке вона штовхала попереду себе, набуло насиченого кольору патоки, такого звичного перед дійсно серйозною бурею.
Раптово позаду запанувала тиша, тож чарівник обернувся, підняв почервонілі від сліз очі й поглянув на високу постать у чорній мантії із каптуром.
— ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ? — запитала фігура гучним печерним голосом, густим, немов нейтронна зоря.
Іпслор усміхнувся жахливою посмішкою людини, яка раптово збожеволіла, і показав дитину Смерті.
— Мій син, — повідомив він. — Я назву його Койн.
— ІМ'Я НЕ ГІРШЕ ЗА ІНШІ, — ввічливо відповів Смерть.
Порожні очниці витріщилися на маленьке кругле обличчя, занурене в сон. Попри чутки, Смерть не жорстокий — лише страшенно, страшенно добре дає собі раду з роботою.
— Ти забрав його матір, — сказав Іпслор.
Це була суха заява, без жодної нотки гніву. Домівка Іпслора, колись розташована в долині за скелями, перетворилася на згарище; поривчастий вітер уже розносив крихкий попіл по свистких дюнах.
— НАСПРАВДІ ЦЕ БУВ СЕРЦЕВИЙ НАПАД. ІСНУЮТЬ І ГІРШІ ВАРІАНТИ ЗАВЕРШИТИ ЖИТТЯ, ПОВІР МЕНІ, — запевнив Смерть.
Іпслор поглянув на море.
— Навіть уся моя магія не змогла її врятувати, — промовив він із сумом.
— ІСНУЮТЬ МІСЦЯ, НЕДОСТУПНІ НАВІТЬ ДЛЯ МАГІЇ.
— А зараз ти прийшов по дитя?
— НІ. У ДИТИНИ Є СВОЯ ДОЛЯ. Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ.
— Он як.
Чарівник устав, обережно поклав заснуле дитя на негусту траву й підняв довгий костур, що лежав поруч. Він був зроблений із чорного металу, помережаний срібними та золотими різьбленими візерунками, які надавали йому вигляду розкоші та зловісного несмаку; цей метал — октирон — був дуже магічним за своєю природою.
— Знаєш, його зробив я, — сказав чарівник. — Усі стверджували, що виготовити костур із металу — неможливо, він має бути лише з дерева, але вони помилялися. Я вклав у нього самого себе й повинен передати його нащадку.
Він з любов'ю провів рукою вздовж костура, що відізвався слабким звуком.
Іпслор тихо повторив:
— У нього я вклав самого себе.
— ЦЕ ХОРОШИЙ КОСТУР, — відказав Смерть.
Іпслор підняв його в повітря й поглянув на свого восьмого сина; той видав гортанний звук.
— Вона хотіла доньку, — промовив він.
Смерть стенув плечима. Іпслор здивовано й водночас злісно подивився на нього.
— Так ким він є?
— ВОСЬМИМ СИНОМ ВОСЬМОГО СИНА ВОСЬМОГО СИНА, — відповів Смерть, чим ніяк не прояснив ситуацію.
Вітер тріпав його мантію, підганяючи чорні хмари над головами.
— Ким це його робить?
— ЧАРОТВОРЦЕМ, ТОБІ ЦЕ ДОБРЕ ВІДОМО.
Прокотився грім, як на замовлення.
— Але яка його доля? — вигукнув Іпслор, намагаючись перекричати бурю.
Смерть знову стенув плечима. Йому це добре вдавалося.
— ЧАРОТВОРЦІ ФОРМУЮТЬ СВОЇ ДОЛІ ВЛАСНОРУЧ. УСЕ ЗЕМНЕ ЇХ МАЛО ОБХОДИТЬ.
Іпслор сперся на костур, постукуючи по ньому кінчиками пальців; було очевидно, що він заглибився в лабіринт власних думок. Його ліва брова сіпалася.
— Ні, — тихо промовив він, — ні. Я створю його долю.
— Я Б ТОБІ ЦЬОГО НЕ РАДИВ.
— Замовкни! І послухай: це вони мене вигнали, зі своїми книгами, ритуалами та Законом! Це вони називали себе чарівниками, хоча в цілому тлустому тілі будь-кого з них менше магії, ніж у моєму мізинці! Вигнали! Мене! За прояв людськості! Та чим би люди були без любові?
— РІДКІСТЮ, — відповів Смерть. — ТИМ НЕ МЕНШ...
— Послухай! Вони вигнали нас сюди, на край світу, і це її вбило. Вони навіть
Последние комментарии
14 часов 12 минут назад
15 часов 7 минут назад
15 часов 10 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 14 часов назад