Найпотаємніший спогад людський [Могамед Мбуґар Сарр] (fb2) читать онлайн

Могамед Мбуґар Сарр Найпотаємніший спогад людський

Пам’яті Ямбо Уолоґема^[1]

Певний час Критика супроводжує Твір, потім вона розсіюється і його супроводжують Читачі. Ця подорож може бути довгою або короткою. Потроху Читачі вмирають один за одним, і Твір продовжує свій шлях сам, навіть якщо інші Критики та інші Читачі помалу пристосовуються до його курсу. Згодом Критика помирає вдруге, Читачі вимирають удруге, і Твір продовжує мандрівку до самоти всіяним кістками шляхом. Наближатись до Твору, плисти в його фарватері є точною ознакою певної смерті, і все ж до нього наближаються інші Критики та Читачі, невтомні й невблаганні, і час та швидкість їх поглинають. Зрештою, Твір заглиблюється в безповоротну мандрівку до Вічності. І одного дня Твір помирає — як і решта речей, так само, як щезнуть Сонце, Земля, Сонячна система, галактика та найпотаємніший спогад людський.

Роберто Боланьйо, «Дикі детективи»

Книга перша

Частина перша. Плетиво матері-павучихи

27 серпня 2018 року

Про будь-якого письменника і його творчість можна точно знати принаймні одне: обидва прямують у найбільш бездоганному із можливих лабіринтів, по довгому кружному шляху, де вихід збігається зі входом — це і є самота.

Я залишаю Амстердам. Хоч що я дізнався, мені невідомо: чи я дізнався більше про Елімана, чи, навпаки, загадка навколо нього стала щільнішою? Я міг би послатися тут на парадокс, притаманний будь-якому пошуку знань: чим глибше вивчаєш якусь часточку світу, тим більш явним стає безмежжя непізнаного та нашого власного недоумства; однак такий силогізм все ж недостатньо пояснює моє ставлення до цієї людини. Його випадок вимагає значно радикальнішого формулювання, а точніше — якомога більш песимістичного стосовно самої можливості пізнання людської душі. Його душа подібна до чорної діри: усе, що наближається до неї, вона намагнічує й поглинає. Певний час вивчаєш його життя, а тоді, нарешті угамувавши цікавість, засмучений і постарілий, бурмочеш собі під ніс: у душі людській — як серед ночі, та й нема там чого шукати.

Еліман пірнув у Ніч. Легкість, з якою він попрощався з сонцем, чарує мене. Успіння його тіні чарує мене. Загадка його мети переймає мене. Я не розумію, чому він замовк, коли мав ще стільки сказати. І мене мучить те, що зробити, як він, я не можу. Коли трапляється мовчун — але справжній мовчун! — завжди виникає гостра цікавість до значення його слів і не залишає думка: чи не є вони, часом, нестерпним белькотом, мовним сміттям?

Що ж, я стуляю пельку і тут перепиняю тебе, мій Щоденнику. Балачки Матері-Павучихи виснажили мене. Амстердам спустошив мене. На мене чекає шлях самоти.

І

Африканським письменникам мого покоління (яке скоро втратить означення «молоде») Т.Ш. Еліман дав змогу виснажити себе в кривавих та шляхетних літературних баталіях. Було в його книжці щось і від величного собору, і від просторої арени; ми заходили до неї, мов до могильника божества, і зрештою приходили до тями на колінах у власній крові, пролитій під часжертвопринесення його шедевру. Будь-якої сторінки книжки було достатньо, щоб переконатися: атож, оце справжній письмак, неперекладний «гапакс легоменон»^[2], одна з тих зірок, які лише раз яскраво спалахують на небесному склепінні літератури.

Пригадую одну з численних вечерь, за якою ми обговорювали твір Т.Ш. Елімана. Просто посеред дебатів Беатріс — так, так, та сама чуттєва й невгамовна Беатріс Нанґа, у прекрасних персах якої я сподівався задихнутися й померти, — показала кігті й заявила, що з шаблями наголо варто сперечатися тільки про твори справжніх письменників, що тільки такі тексти зігрівають кров незгірш за дорогий алкоголь і якщо, прагнучи догодити безформному й безхребетному консенсусу, ми уникаємо закладеного в них пристрасного зіткнення, ми безчестимо літературу. Справжній письменник, додала вона, викликає шалену полеміку серед справжніх читачів — а справжні читачі завжди наче на війні. І якщо ви не готові кидатись на арену, щоби забрати собі його бажаний труп — як у грі бузкаші^[3], — то лишіть мене в спокої та вертайте конати в калюжі теплої сечі, яка вам здається елітним пивом: ви хто завгодно, але не читач, і ще менше — письменник.

Я підтримав полум’яний спіч Беатріс Нанґа. Т.Ш. Еліман належав не до класиків, а до кумирів. Літературний міф — це як стіл для гри в карти. Еліман сів за нього й виклав три найбільші козирі: по-перше, обрав собі ймення із загадковими ініціалами; по-друге, написав тільки одну книжку; по-третє, безслідно зник. Справді, щоби заволодіти його трупом, слід було втрутитися в гру.

І хоча можна було сумніватись у тому, що колись існувала людина на ім’я Т.Ш. Еліман, або припускати, що це був лише псевдонім автора, який вирішив пошкилювати зі своїх колег чи вирватися з тісного літературного кола, натомість ніхто не наважувався заперечувати колосальну силу створеної ним книжки: дочитавши її до кінця, ви відчували, як вас наповнювало саме життя — потужним і чистим потоком.

Нас досі хвилює питання: чи Гомер існував насправді? Однак це мало впливає на зачарування читачів; адже лише завдяки Гомерові (хай ким він був) ми завдячуємо текстом «Іліади» і «Одіссеї». Так само, байдуже до особистості Т.Ш. Елімана, його містифікації та легенди, саме йому ми мусимо дякувати за твір, який назавжди змінив наш погляд на літературу. А може, і на життя взагалі. «Лабіринт жорстокості» — так зветься ця книжка, і ми, мов спраглі ламантини, припадали до її незамутненого джерела.

«На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво сповістило Цареві, що земля дасть йому повну владу, але натомість зажадає праху мудрих старців, і Цар прийняв вимогу; він одразу заходився палити своїх найстарших підданих та розвіювати їхній прах довкола свого палацу, де невдовзі постав густий і похмурий ліс, який назвали Лабіринтом жорстокості».

ІІ

Як ми зустрілись — ця книжка і я? Випадково, як часто ведеться. Та я ніколи не забуду слів Матері-Павучихи: випадок — це непомітний звив долі. Уперше «Лабіринт жорстокості» я прочитав не так давно, лише трохи більше місяця тому. Однак не скажу, що ім’я Елімана було мені незнайоме: ще в ліцеї я чув про нього. Він фігурував серед авторів «Короткого викладу негритянської літератури» — однієї з тих невмирущих антологій, що їх іще з колоніальних часів використо­вують замість підручників у всій франкомовній Африці.

Сталося це 2008 року, у випускному класі військового інтернату на півночі Сенегалу. Тоді література тільки починала приваблювати мене, і я плекав підліткову мрію стати поетом; безглузді амбіції, коли придивишся до найвідоміших з-поміж поетів і усвідомиш, що живеш у країні, укритій набридлою тінню примари гіганта Сенґора^[4]; у країні, де віршування й досі було одним із найпевніших знарядь спокусників-бабіїв.

У результаті я губився серед сторінок поетичних антологій, словників синонімів, рідко вживаних слів та рим. Я винен у складанні жахливих віршів, і вимордувані одинадцятискладові рядки рясніли «стиглими плачами», «розчахнутими небесами» та «кришталевими зорями». Я пародіював, плагіатив і підробляв. Несамовито гортав сторінки «Короткого викладу». І саме там я вперше, поряд з іменами славних класиків «чорної» літератури, поміж Чішелле Чівелою та Чікаєю У Тамсі^[5] помітив невідоме мені тоді ймення — Т.Ш. Еліман. І присвячена йому в антології анотація була такою незвичною, що не можна було не зупинитись. Дослівно там значилося таке (підручник я зберігаю і досі):

Т.Ш. Еліман народився в Сенегалі. Вигравши стипендію, він поїхав здобувати освіту в Париж, і в 1938 році видав там книжку трагічної й незвичайної долі — «Лабіринт жорстокості».

Неймовірна книжка! Шедевр юного африканця! Такого у Франції ще не бачили! Цей твір спричинив літературний скандал, що їх так люблять у цій країні. «Лабіринт жорстокості» отримав як схвалення, так і осуд. Та коли авторові і книжці вже пророкували престижну премію, їхній злет перервала гидка справа. Твір затаврували ганьбою, а щодо юного автора, то він назавжди зійшов з літературної сцени.

Почалася війна. З кінця 1938 року ніхто нічого не чув про Т.Ш. Елімана. Його доля лишилася загадкою й обросла численними цікавими гіпотезами (не зайвим буде ознайомитися на цю тему, наприклад, з короткою оповіддю журналістки Б. Боллем «Ким насправді був Негритянський Рембо? Одіссея одного привида», Editions de la Sonde, 1948). Видавець, зіткнувшись із загальним осудом, прибрав книжку з продажу й знищив наклад. «Лабіринт жорстокості» ніколи не перевидавали. Нині знайти цей твір неможливо.

Повторимо: у юного автора був неабиякий хист. Можливо, він був генієм. Дуже шкода, що цей геній він витратив на змалювання похмурих картин: надто песимістична книжка описувала колоніальну Африку як безрадісний, безжальний і варварський край. Тим часом континент, який стільки страждав і страждає досі, міг сподіватися, що письменники подаватимуть більш позитивний портрет батьківщини.

Прочитавши ці рядки, я, не гаючи часу, кинувся по сліду Елімана — чи, радше, по сліду його привида. Багато тижнів я витратив на пошуки хоч якихось фактів із його життя, однак інтернет не дав мені нічого, крім того, що я вже знав із підручника. Не існувало жодного фото Елімана. Нечисленні згадки на сайтах були такі розпливчасті, що я швидко збагнув: знали вони не більше за мене. Майже всі писали про «гідного осуду африканського автора міжвоєнного часу», не уточнюючи, за що ж саме варто його засудити. Не вдалося мені дістати більше інформації й про сам твір. Не було жодного свідчення про його глибоке прочитання, жодної присвяченої йому статті або дисертації.

Я запитав про Елімана в приятеля свого батька, який викладав в університеті африканську літературу. Він пояснив, що нетривалий злет Елімана у французькій літературі (еге ж, саме у французькій, він наполіг на цьому терміні) не дозволив відкрити його творчість у рідному Сенегалі. «Це твір божественного євнуха, — міркував він. — Про “Лабіринт жорстокості” часто згадують побожно, мов про святе письмо. Та правда в тому, що це писання не дало початку релігії. У цю книжку вже ніхто не вірить. А може, і не вірив ніхто...»

Той факт, що жив я в загубленому серед чагарів військовому інтернаті, обмежував мої пошуки. Тож я припинив їх, змирившись із простою й невблаганною істиною: Еліман був зітертий не лише з літературних анналів, а й, здавалося, з пам’яті людей, у тому числі співвітчизників (а втім, добре відомо, що першими нас забувають якраз дорогі співвітчизники). «Лабіринт жорстокості» належав до іншої історії літератури (можливо, єдиної справжньої історії літератури): де повно книжок, загублених у коридорах часу, — навіть не проклятих, просто забутих — і де їхніми трупами, кістяками, примарами завалені долівки безлюдних в’язниць і мовчазні нескінченні стежки в нікуди.

Я вирішив відволіктися від цієї сумної історії та повернувся до писаних кульгавими римами віршів про кохання.

Зрештою, єдиним значним відкриттям того часу було знайдене на одному з численних плутаних форумів довжелезне перше речення «Лабіринту жорстокості», достоту єдиний член екіпажу, врятований після катастрофи, що сталася сімдесят років тому: «На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво сповістило Цареві, що земля дасть йому повну владу, але натомість зажадає праху мудрих старців...», і таке інше.

ІІІ

А тепер розповім, як «Лабіринт жорстокості» повернувся до мого життя.

Після першої зустрічі в ліцеї час минав без жодної згадки про Елімана. Звісно, іноді я думав про нього, та він віддалявся все більше, та й спогад був надто журливим — так пригадують про справи незавершені або такі, які завершити неможливо, скажімо, про втраченого старого друга, зниклий у пожежі рукопис, кохання, якого зрікся від страху нарешті здобути щастя. Я склав іспит на бакалавра, залишив Сенегал і продовжив навчання в Парижі.

Там я на мить знову повернувся до загадки Елімана, але даремно: навіть у букіністів, яких так всі розхвалювали, книжку було не знайти. Щодо праці Б. Боллем «Ким насправді був Негритянський Рембо?», то її не перевидавали з середини 1970-х років. Навчання та перипетії іммігрантського життя надовго віддалили мене від «Лабіринту жорстокості», книжки-привида, автор якої скидався на миттєве кресання сірником у суцільній літературній пітьмі. Тож я потроху забув про Елімана та його твір.

Курс навчання у Франції завершився дисертацією, яку я пережив досить швидко — немов вигнання з письменницького раювання. Я перетворився на до всього байдужого аспіранта, який невдовзі звернув із достойного академічного шляху на стежку, що здавалася тимчасовим легковажним захопленням, однак закликала до глибоко похованих амбіцій і претензій: я хотів стати письменником. Мене застерігали: тебе може спіткати невдача, ти згориш, осатанієш, зневіришся, перетворишся на маргінала! Авжеж, — відказував я, — може бути. Та невтомні «вони» наполягали: так і руки можна на себе накласти! Авжеж, — твердив я, — може бути. Однак життя, — додавав я, — є ні чим іншим, як лінією, що з’єднує літери в слово. І я сподіваюся втримати рівновагу на цій линві. Не витримає моєї ваги — що ж, тим гірше для мене, принаймні дізнаюся, як живуть (точніше, животіють) там, унизу. І я пропонував «їм» сходити куди подалі. Я їм казав: у літературі взагалі неможливо досягнути успіху, тож я стрибаю в потяг до слави, а ви свою думку тримайте при собі.

Я написав свій перший роман «Анатомія порожнечі» й видав його в знайомого видавця. Книжка стала провалом (за перші два місяці продалось лише сімдесят дев’ять примірників, та й то всі я оплатив із власної кишені). Хоча аж тисяча сто вісімдесят два користувача залишили вподобайки під моєю публікацією на Фейсбуці, де я анонсував вихід роману. Дев’ятсот дев’ятнадцять прокоментували: «Вітаю!», «Пишаюся!», «Proud of you!», «Congrats bro!»^[6], «Браво!», «Ти мене надихнув!» (на що я сумно зітхнув), «Дякую, братику, ти наша гордість!», «Уже хочу почитати, Іншалла!», «Коли виходить?» (хоча в пості я зазначив точну дату), «Де придбати книжку?» (також були відомості в пості), «Яка ціна?» (те саме), «Цікава назва!», «Ти — приклад для нашої молоді!», «Про що книжка?» (це запитання — мов пекло для автора), «Можна вже замовити?», «А є пдф?» і так далі. Повторюю: сімдесят дев’ять примірників.

Чотири-п’ять місяців після виходу книжки я чекав, поки її нарешті видобули із Чистилища неслави. Один впливовий журналіст, фахівець із так званих «франкомовних» літератур, написав на неї рецензію (на тисячу двісті знаків з пробілами) для газети «Le Monde Afrique». Він стримано охарактеризував мою манеру письма, але в останньому реченні затаврував мене загрозливим формулюванням — я б навіть сказав небезпечним, а то й диявольським: «надія франкомовної африканської літератури». Авжеж, мені вдалося уникнути смертельно небезпечного «нова зірка», та від цього його похвала не ставала менш вбивчою. Натомість вона сприяла певній увазі до мене в літературних колах африканської діаспори в Парижі — багатьма проклятими мовами (у тому числі й моєю) її любовно звали «Гетто». З тієї миті навіть ті, хто мене не читав і, безперечно, не прочитає ніколи, завдяки абзацу в «Le Monde Afrique» знали, що з’явився енний юний письмак, який аж лищав від сподівань. Мене стали запрошувати на фестивалі, зустрічі, салони і ярмарки, на безглузді круглі столи «нових голосів», «нової зміни», «нових пер» і багато чого ще буцімто свіжого й нового, хоча насправді все це «нове» здавалося давно виснаженим і втомленим від, власне, літератури. Відгомін слави досягнув Сенегалу, і мною зацікавилися й там — авжеж, адже мною цікавились у самому Парижі, а це було свого роду індульгенцією! З тієї миті всі, кому не лінь, почали висловлюватися з приводу «Анатомії порожнечі» (однак «висловлюватися» не означає «ознайомитися»).

Незважаючи на все це, я був незадоволений своїм романом і навіть почувався нещасним. Невдовзі мені стало соромно за «Анатомію порожнечі» (написану з причин, які я викладу трохи згодом), і я, ніби прагнучи очищення та виправлення цієї хиби, став мріяти про інший роман — великий, амбітний і вирішальний. Залишалося тільки його написати.

IV

Тож саме цим я вже місяць і займався — писав свій magnum opus — коли, однієї липневої ночі, не в змозі знайти першу фразу, я в розпачі кинувся в лабіринт паризьких вулиць. Я никав, відчайдушно чекаючи дива. І воно явилось мені за вікном одного із барів: я впізнав Марему Сіґу Д., сенегальську письменницю близько шістдесяти років; кожну її книжку супроводжував скандал, тож багато хто сприймав її як злючу відьму, упиря чи навіть, ще гірше, сукуба. А мені вона видалася справжнім янголом — темним янголом сенегальської літератури: ця остання без неї давно б перетворилася на смертельно нудну клоаку, де розм’яклими кавалками борсаються книжки, що не в змозі дати щось більше за описи вічного сонця, яке «жалить променями крізь листя», узагальнених романтизованих облич із «рум’яними щічками», «орлиними» (або «розширеними знизу») носами, «величними» або «могутніми» лобами. Сіґа Д. рятувала всю сучасну продукцію сенегальських письмаків від чумних поховань кліше та безкровних фраз, позбавлених життя, мов старі гнилі зуби. Вона залишила Сенегал, щоби творити тексти, єдиною провиною яких було одне — радикальна чесність. Це коштувало їй своєрідної слави — а також кількох судових позовів, з якими вона давала раду сама, без адвоката. Сіґа Д. не раз програвала суди; однак усе, що я можу сказати (стверджувала вона), тут, у моєму житті, тож я буду й надалі писати й легенько щипати вас.

Отже, я впізнав Сіґу Д. Я увійшов у бар і сів неподалік від неї. Крім нас, у залі були три-чотири самотніх клієнти. Решта в пошуках свіжого повітря подалися на терасу. Сіґа Д. сиділа за столиком сама й не рухалась. Вона скидалася на левицю, що чигала на жертву, причаївшись у високій траві та прочісуючи степ своїми величезними жовтими очима. Неприхована крига всієї її постави явно суперечила запалу її текстів, що годі забути: монументальних, вулканічних сторінок, оздоблених діамантами та кристалами кварцу, — і на мить я засумнівався, що ці сторінки написала ця незворушна пані.

Саме тієї миті Сіґа Д. рукою поправила рукав своєї сукні-бубу^[7]. І кілька секунд у виріз я мав змогу бачити її груди. Її обриси майоріли ніби в кінці тунелю чи коридору, яким треба довго йти до свого бажання. Про свої перса Сіґа Д. написала кілька незабутніх абзаців, справжніх гімнів, гідних найпалкіших еротичних антологій. Тож переді мною були груди, що вже увійшли в історію літератури. Чимало читачів уявляли їх, і багато хто мріяв про ці пишні округлості. Моя уява теж не залишилася байдужою. Тим часом рука опустилась і замкнула загадку персів.

Набравшись сміливості, я одним махом осушив свій келих і підійшов до Сіґи Д. Я відрекомендувався: Дьєґан Латір Фей, — зізнався, що обожнюю її твори, що зворушений зустріччю, що причарований її особистістю, що з нетерпінням чекаю на її нову книжку, словом, я осипав її банальними компліментами, які вона щоразу чула під час зустрічей зі своїми відданими читачами; а коли побачивши, як на її обличчі з’явився вираз переляканого політесу людини, що прагне спекатися причепи, однак не може в цьому зізнатися, я вирішив піти з козирів і сказав, що випадково щойно бачив її груди й хотів би побачити знову.

Вона здивовано примружилась, і я пірнув у щілину, де блищало її хитре око: «Мадам Сіґо, ваші груди викликають стільки фантазій...» — «Тобі справді сподобалося те, що ти бачив?» — мовила вона незворушно. — «Дуже! І я хочу ще!» — «Ще?» — «Так, іще». — «Але чому?» — «Бо в мене встав». — «Ти серйозно, Дьєґане Латіре Фею? Не багато ж тобі треба, юначе!» — «О, мадам Сіґо, якби ви знали, як давно я мрію про ваші груди!» — «Та годі вже викати й називати мене мадам Сіґа, це смішно, і годі збуджуватися, прибери це від мене, mёnn na la jurr, я ж тобі матір’ю годна бути, Дьєґане!» — «Kone nampal ma, тож дай посмоктати твої материнські груди», — відказав я, достоту як у часи своєї юності, коли дівчата відхиляли мої пропозиції (або просто не розуміли мої балади), вважаючи, що через різницю у віці чотири-п’ять років могли б бути мені за матерів.

Якусь мить Сіґа Д. мовчки мене роздивлялась і раптом усміхнулася.

— Бачу, панові не чужий театр. І для вправних реплік у пана ротик годящий. Ти справді хочеш посмоктати груди? Що ж, гаразд. Ходімо. Мій готель — за кілька хвилин звідси. Іншалла, пан смоктатиме груди!

Вона вже хотіла підвестись, аж раптом поцікавилася: «А ти часом не хочеш, що я nampal тебе тут і зараз?»

І вона конкретизувала свою пропозицію, спритно спустивши простору бубу з одного плеча — із корсажу важко випала ліва грудь. «Бачиш? — мовила Сіґа Д. — Ось вона». Серед бурої плоті блиснула велика медаль, мов світлий острівець у бурхливому океані. Сіґа Д., схиливши голову праворуч, дивилася на мене спокійно й наче байдуже. Хоч я й знав, що вона була майстринею таких вульгарних ефектів, у цій бурхливій хоті все ж було стільки стриманої могутності, що мені вона навіть здалася вишуканою. «Ну? То ти хочеш чи не хочеш?» І вона взяла свою ліву грудь у руку. Стала м’яти її неспішно. Повагавшись кілька секунд, я сказав, що смоктати зручніше в затишному готелі. «Шкода», — з бентежною ніжністю відповіла вона, поправила сукню, сховавши груди, і підвелася. Повітря наповнювали пахощі мира й цинамону. Я заплатив за неї. І я пішов за нею.

V

Ми прийшли до готелю, де вона мешкала впродовж кількох днів у Парижі, куди приїхала на присвячену її творчості конференцію. «Це моя остання ніч тут, — попередила вона, викликаючи ліфт. — Завтра я повертаюся додому, в Амстердам. Тож, Дьєґане Латіре Фею, сьогодні або ніколи».

З хижою посмішкою на вустах вона увійшла в ліфт. Неквапний підйом на чотирнадцятий поверх був для мене болісним падінням в усвідомлення власної неспроможності. Тіло Сіґи Д. спізнало все — що міг я додати? Куди я міг завести її? Що нового міг вигадати? Яку гру запропонувати? Філософи, які нахвалюють вигадливість еротизму, не мали справи з Сіґою Д., одна присутність якої перекреслювала все моє сексуальне минуле. Що мені було робити? Ось уже п’ятий поверх... Вона нічого не відчує, навіть не зрозуміє, що ти увійшов, твоє тіло просто розчиниться в ній, розтечеться і всотається простирадлами й матрацом. Восьмий поверх... І ти просто потонеш у ній: ти зникатимеш, розкладатимешся, розпадатимешся на атоми, перетворишся на клінамен^[8], описаний античними матеріалістами, такими як Левкіпп, Демокрит із Абдер (рівня філософії якого досягнув хіба Емпедокл), а також Лукрецій, який у своїй праці «Про природу речей» так шляхетно розтлумачив богорівного жуїра Епікура. Одинадцятий поверх... Нудьга, смертельна нудьга — ось і все, що ти можеш їй запропонувати.

Повітря було гаряче, з мене лив холодний піт, і Сіґа Д. могла збити мене з ніг одним щиглем, одним подихом — мов сухий колосок. Аби набратися мужності, я намагався думати про істинно раблезіанську учту з соском, про монументальні літературні перса. Та замість допомогти мені, цей образ ще більше мене знесилив: руки здалися мені смішними, маленькими й беззахисними перед письменницькими грудьми — незграбні ручки, нездатні на справжнє кохання, замерзлі горобчики. Щодо язика, то я й не гадав скористатися ним: він ціпенів від однієї думки про поетичні соски.

Чотирнадцятий поверх. Дверцята ліфту відчинилися, Сіґа Д. вийшла, навіть не подивившись у мій бік, звернула ліворуч, і вже за кілька секунд я не чув її кроків — певно, їх поглинав товстий килим у коридорі; потім почулося клацання замка, що піддався торканню магнітною карткою, і знову запала тиша. Я так і стояв у кабіні ліфта, де нарешті випустив гази, які в ім’я власної гідності тримав у собі ще з першого поверху. Я не міг дозволити собі втекти. Утім, це не вважалося б утечею, бо нам обом було добре відомо: я програв, навіть не почавши цей бій. Якби я втік, це був би сумний, але передбачуваний кінець невдалого бою, вінець завчасно вирахуваного програшу. Хтось унизу викликав ліфт. Дверцята почали зачинятися. Я стримав їх із усіх сил і вийшов, зважившись не так із мужності, як із невиразного бажання спізнати запаморочливий провал.

Отже, я рушив коридором. Двері до одного з номерів були відчинені. З них — ніби припрошуючи або застерігаючи мене — віяло вже знайомими миром і цинамоном. Я не торкнувся дверей, мовби йшлося про браму до самого Пекла. Збентежено закляк на порозі. Зрештою, світло в коридорі згасло. Я зробив крок уперед — і знову стало світло; тоді я переступив поріг. І потрапив до розкішної і безликої кімнати в пастельних тонах. Через величезні віконниці, що виходили на балкон, на мить переді мною постав повний вогнів Париж. Я почув шум води: Сіґа Д. приймала душ. Я зітхнув із полегшею: перед миттю істини я отримав трохи перепочинку.

Утім, мене вразили не розміри ліжка — казково великі, — а кітчеве полотно над ним. Жоден художник (подумав я) не повинен жити після того, як так прикрасив — а точніше, спотворив — світ. Відвівши погляд від полотна, я впав на широчезне ліжко та позбувся думок, дозволивши їм погуляти десь високо й далеко. Перед моїми очима розігрувалися численні можливі сценарії подальшого розвитку подій. Усі вони закінчувались однаково: я перекидав ногу через балюстраду балкону і стрибав у прірву під безжальний регіт Сіґи Д., яка так нічого й не відчула. За чверть години вона вийшла з душу. Груди були перехоплені білим рушником, який спускався до її стегон; ще один рушник прикрашав її голову, немов тюрбан.

— О, то ти ще тут?

Тон її голосу не дозволяв здогадатись, що це було: холодна констатація факту, несподіванка від відкриття, іронічна ремарка чи просте запитання. Кожна з опцій могла приховувати страхітливий підтекст. Тож я не відповів. Вона усміхнулась. Я дивився, як вона ходила з кімнати до ванної і назад. У Сіґи Д. було тіло зрілої жінки, яка ніколи не відступала ні перед насолодою, ні перед стражданням. Врода впереміш із болем; грішне, досвідчене, безсоромне тіло; врода без видимих ознак сказу, але яку не лякав сказ світу. Щоб зрозуміти її, варто було лише раз уважно її роздивитися. Я дивився на Сіґу Д. і розумів правду: переді мною була не людина, а Мати-Павучиха, чиє велетенське творіння спліталося з мільярдів ниток — але не лише з шовку, а й зі сталі і, може бути, крові; я ж був лише мухою, що борсалась у павутинні, великою зеленою мухою, що потрапила в густо сплетену Сіґою Д. з інших життів пастку.

Минуло багато хвилин, під час яких жінки зазвичай після душу роблять сотні справ, на перший погляд украй важливих, хоч і не зрозуміло — чому. Нарешті Сіґа Д. — досі прикрита лише рушником — сіла на крісло переді мною. Рушник трохи піднявся вгору, я бачив її литки, стегна та, нарешті, густе плетиво лобка. Я не збирався відводити погляд і довго роздивлявся її руно. Я шукав її Око. Тоді вона схрестила ноги, і я одразу пригадав туманний образ Шерон Стоун.

— Можу закластися: ти — письменник. Або вчишся на нього. Не дивуйся: таких, як ти, я бачу здалеку. Будь-яку річ вони розглядають так, ніби вона приховує страшну таємницю. Побачили розкішницю — і вирячують очі, буцім у ній криється загадка існування світу. Але розкішниця — це лише розкішниця, не більше. Не варто стікати слиною від поетики й містики, занурюючи погляд у неї. Не можна переживати мить — і водночас описувати її.

— Звісно що можна! Можна... Так і живуть письменники. Кожен мент життя перетворюється на миттєвість писання. Письменник усе бачить по-своєму і...

— Ти помиляєшся. Усі ви помиляєтесь. Вам здається, ніби література виправляє життя. Або доповнює його. Або заступає його. Це не так. Письменники — повір, я багато з ким знайома, — завжди були дуже посередніми коханцями. Знаєш чому? Бо кохаючись, вони вже думають про те, яку напишуть сцену. Кожна з їхніх ласок пошкоджена тим, що з ними робить і що зробить їхня уява, кожен удар їхніх стегон послаблений майбутньою фразою. Коли я говорю їм слова кохання, то майже чую майбутнє «прошепотіла вона». Їхнє справжнє життя — у розділах ще не написаної книжки. Кожній репліці передує тире. Als het erop aan komt — це нідерландською «врешті-решт», — такі письмаки, як ти, потрапляють у тенета вигадки, фікції. Ви — вічні оповідачі. А важить тільки життя. Твір приходить пізніше. Вони не взаємозамінні. Не перетинаються ніколи.

Цікава і варта полеміки теорія, яку, втім, я слухав упівуха. Рушник на Сізі Д. майже розкрився. Вона зняла одну ногу з іншої. Розкритий рушник являв моїм очам майже все її тіло: живіт, талію, татуювання... Краєчки рушника прикривали тільки груди. Щодо Ока, то тепер я бачив його чітко й не збирався моргати першим.

— Бачиш: ти й зараз думаєш про фрази. Це поганий знак. Якщо ти справді хочеш написати добрий роман, забудь про нього негайно. Хіба ти не хочеш мене трахнути? Ясна річ, хочеш. То я тут. Думай лише про це. Думай лише про мене.

Вона піднялася з крісла, підійшла до мене, нахилила своє обличчя до мого. Рушник остаточно розгорнувся, випали перса — і вона притулила їх до моїх грудей.

— Бо інакше геть звідси, ходи пиши черговий нікчемний романчик!

Ця провокація здалася мені дитячою, і я повалив Сіґу Д. на ліжко. Вираз її обличчя — суміш тріумфу, палкого бажання та виклику — наповнили мене лютою жагою. Я кинувся цілувати її соски. Я дуже старався, і вона стогнала (хоча, чесно кажучи, то була радше прелюдія до стогнань). Принаймні в це хотілося мені вірити. Ці стогони — реальні чи вигадані — причарували мене. Я, слабка мушка, наближався до центру павутиння, смертельно небезпечного темного центру нори Матері-Павучихи. Я спробував спуститися нижче, до Ока. Та вона стримала мене, перевернула на бік, мов дитину, принизливо легко, розреготавшись; потім підвелась і почала одягатися.

Мене охопила несамовита лють, я бажав продовження. Та усвідомивши свій жалюгідний вигляд, стримав себе. Я замовк і принишкнув. І тоді Сіґа Д. завела неспішну пісню мовою серер^[9]. Я простягнувся на ліжку, поринув у пісню, і поступово кімната, що до того здавалася мені холодною й незатишною, ожила, наповнилася сумними спогадами. У пісні йшлося про старого рибалку, який оснащував човен, щоби вийти на лови риби-богині.

Я заплющив очі. Сіґа Д. зрештою одягнулась і доспівала останній куплет. Човен все далі запливав у спокійні води океану, і рибалка суворими блискучими очима вдивлявся в обрій, готовий щомиті вступити у двобій з казковою богинею. Він так і не повернувся на берег, де його видивлялися дружина й діти. А в самому кінці Sukk lé joot Kata maag, Roog soom a yooniin — «Його човен перетнув край океану, Єдиним його компаньйоном був Бог». Варто було Сізі Д. замовкнути, як кімната занурилась у страшенну тугу.

Так тривало кілька секунд, і я майже фізично відчував вагу й аромат зажури, коли Сіґа Д. запросила мене на балкон, де нам було б зручніше. З Амстердама вона привезла дивовижну траву, з якої — з байдужою вправністю звички — змайструвала велетенський безсоромний косяк, я таких ще не бачив, і ми курили його, перемовляючись на серйозні і несерйозні теми, про численні машкари життя, про журбу, що ховається за красою... Атож, косяк був нескінченний, а трава — смачною. Я запитав, чи відоме їй продовження історії про рибалку та рибу-богиню.

— Ні, Дьєгане. Не думаю, що існує продовження пісні. Та Діб, одна з моїх тіток, співала її мені в дитинстві. І тлумачила вона її завжди однаково.

Сіґа Д. зробила коротку паузу й пояснила, що в продовженні немає потреби, адже, als het erop aan komt, кожен знав, чим вона закінчиться, вона могла закінчитися тільки в один спосіб. Тієї миті косячок з тріском згас між моїх пальців. Мало коли у своєму житті я почувався настільки розслабленим. Я підняв очі до неба — неба без зір, яке щось явно приховувало — ні, не скупчення хмар, щось інше, велике й глибоке, схоже на тінь гігантської істоти, яка ширяла над світом.

— Це Бог, — заявив я. Перш ніж продовжити, я мить помовчав і повів далі тихо й упевнено (гадаю, відтоді я ніколи не відчував невисловне й невимовне прочування доторку до Істини). — Це Бог. Цього вечора Він дуже близько, можливо, Він давно не був настільки близький до нас. Але Він знає. Знає, що, спустившись, зникне назавжди. Він ще не має достатньої зброї, щоби постати перед Своїм найгіршим жахіттям — нами, Людьми.

— Отже, ти з тих, кого вживання трави перетворює на метафізиків та богословів, — пробурмотіла Сіґа Д.

Знову запала тиша, а потім вона сказала: «Чекай». Сіґа Д. повернулася в кімнату, відкрила свою сумку й повернулася з якоюсь книжкою. Вона сіла, розгорнула книжку на випадковій сторінці й мовила:

— Ми не можемо завершити цей вечір, не почитавши трохи, не присвятивши кілька рядків божеству поетів.

А коли вони почала читати, уже на третій сторінці я тремтів від захвату.

— Авжеж, знаю, — мовила Сіґа Д., закриваючи книжку. — Це ліпше за косяк.

— Що це таке?!

— «Лабіринт жорстокості».

— Не може бути.

— Що?

— Кажу, що цього не може бути. «Лабіринт жорстокості» — міф. А Т.Ш. Еліман — безсиле божество.

— Ти чув про Елімана?

— Ясна річ, чув. Колись у мене був «Короткий виклад негритянської літератури». Цю книжку я шукав дуже давно... І я...

— Тобі відома її доля?

— У «Викладі» було сказано...

— Забудь уже той «Виклад»! Сам ти шукав, досліджував? Авжеж, ти намагався. Але не знайшов. Звичайно. Нікому ще не вдавалося знайти. Я мало не знайшла. Була дуже близька. Але це складний шлях. І дуже довгий. Часом смертельно небезпечний. Ти шукаєш Т.Ш. Елімана, і раптом під твоїми ногами відкривається мовчазна безодня, схожа на небо навспак. Бездонна пащека. Я її бачила. Й упала. Було падіння... падіння...

— Я не розумію, про що ти кажеш.

— ...і я його пережила. Життя раптом крутнуло в неочікуваному напрямку, слід загубився серед барханів часу, і в мене вже не стало сміливості повернутись до пошуків.

— Пошуків кого? Або чого? Спершу поясни, звідки в тебе ця книга. Де доказ, що це справді «Лабіринт жорстокості».

— ...я ніколи не розповідала про те, що пережила і що могла пережити. Думаю, це сліпа пляма моєї долі, її глухий кут...

— Ти накурилася.

— ...та водночас це найширша точка мого життя, його найсвітліший відрізок... і якщо мені пощастить знову вийти на слід, я зайду далі, ніж могла б уявити, цим дивокраєм, який животіє в мені й де живе він...

— Слухай, це маячня.

— ...і я зійду в саме серце того, що справді маю писати: у свою книжку про Елімана. Наразі ж я не готова. Щодо обставин, за яких ця книга потрапила до мене... Цю історію, Дьєґане Фею, я розповідати не хочу. Принаймні не сьогодні. Ще рано.

Сіґа Д. замовкла й обернулась до міста, та я був переконаний: вона не бачила сяйливого мерехтіння діамантів на звабливому тілі Парижа. Її погляд зосередився на власному мерехтінні — або на пітьмі в її минулому. І я вирішив не відволікати її від меланхолії спогадів. Навпаки, я дам їй змогу пірнути в них і, зазираючи в її темні очі, буду гадати, як глибоко течуть її думки. І хоча Павучиха блукала далеко серед спогадів, вона здавалася ближчою, присутнішою, реальнішою. Вона мовчки намотувала на пряслицю часу нитку безіменних складних і прекрасних мотивів, від яких розходились шви та ятрились рани. Мені здалося, що її думки, її спогади несуть мене; вони так яскраво променились, ніби виплескувалися з її фізичної оболонки й радістю насичували все навкруги. Після кількох секунд під цією вагою (хаотичною, нестримною вагою, невидимою, але цілком відчутною — вагою зосередженої думки, з якої ми намагалися видобути смисл, а може, й істину) я зрозумів, що маю нагоду спостерігати за сценою, яка зазвичай відбувається всередині людини, потаємно, відкрита лише її свідомості й призначена для містичного досвіду — таке можливо лише на полотні символіста чи у страшному сні. Я на власні очі бачив інтроспекцію. Чужа душа запрошувала мою до себе в гості, зазираючи при цьому в глибини себе, готова до моїх безжальних суджень. Це була автопсія, під час якої лікар сам себе розрізав; і єдиним свідком цього видіння, цього відчуття, яке можна було кваліфікувати як прекрасне або жахливе — чи як прекрасне і жахливе — був тільки я.

— Це примара, — несподівано мовила Сіґа Д., і в її голосі я почув голоси усіх інших Сіґ Д., яких вона перестріла у своїх споминаннях. — Елімана не можна зустріти. Він вам являється. Він проходить крізь вас. Від нього крижаніють кістки й палає шкіра. Це жива ілюзія. Я відчула його подих на своїй потилиці — подих зі світу мертвих.

Тим часом я дивився на поснуле місто та, милуючись ним, думав про те, наскільки ж ця ніч скидалась на сон! Я вирішив: треба бути готовим будь-якої миті прокинутися на продавленому дивані у квартирі, яку ділив зі Станісласом. Бо це було більш імовірно, ніж стояти на балконі номера в розкішному готелі в компанії видатної письменниці, що носила в сумочці «Лабіринт жорстокості».

— Тримай, — мовила Сіґа Д.

Вона простягала мені книжку. Я ледве не відсахнувся від неї.

— Прочитай її й приїзди до мене в Амстердам. Піклуйся про неї. Не знаю, чому я дарую її саме тобі, Дьєґане Латіре Фею. Я ледве тебе знаю, і все ж віддаю тобі найцінніше, що маю. Можливо, нам судилося розділити цей дар. Наша зустріч — незвичайна, вона відбулася вкрай дивним робом, однак кінцевий пункт цієї стежки очевидний: ця книжка. Хтозна, може, це випадковість. Чи доля. Однак вони одна одній не суперечать. Випадок — це лише невідомий нам виверт долі, адже доля пише невидимим чорнилом. Хтось мені колись це сказав. І, певно, мав рацію. Наша здибанка, як на мене, — вияв життя. Іти треба за ними — за життям та його непередбачуваними звивами. Усі шляхи життя тягнуться до однієї-єдиної точки, ми туди прямуємо всі, однак щоб дістатися пункту призначення, обираємо різні маршрути, які можуть бути чарівними або жахливими, устеленими квітами або кістяками, часом це самотні нічні шосе, та яким би не був шлях, на ньому завжди були випробування для наших душ. До того ж... рідко зустрінеш когось, хто чув про цю книжку. Тож піклуйся про неї. Я чекатиму на твій візит до Амстердаму, напиши, коли наважишся приїхати, я все організую. Свої координати я залишила на клапані книжки. Ось, дивись. Бери.

Тоді я подумав: ясно, прокинусь одразу, як торкнуся книжки. Тож я простягнув руку, готовий розплющити очі й побачити своє помешкання. Однак сцена тривала: я тримав у руках «Лабіринт жорстокості». Книжка мала стримано-класичний вигляд: на білому тлі згори донизу, обведені темно-синьою каймою, значилися ім’я автора, назва і видавець («Gemini»). На останній сторінці обкладинки я прочитав дві фрази: «Т.Ш. Еліман народився в Сенегальській колонії^[10]. “Лабіринт жорстокості” є його першим романом і першим самобутнім шедевром негра з Чорної Африки, який неупереджено розповідає про безум і красу свого континенту».

Отже, я тримав книжку в руках. Давно я мріяв про цю мить, і тепер чекав на чергове диво; але нічого не відбулося, і, коли я нарешті підвів голову, Сіґа Д. уважно дивилась на мене.

— Ну ж бо, читай. Геть звідси. Це робота неспішна. А я тобі заздрю. Ти вперше відкриєш для себе цю книжку. Утім, водночас мені тебе шкода...

Вона не приховала зажуру, що променилася з її очей. Я не став питати про сенс її останніх слів і, несміливо подякувавши, поклав «Лабіринт жорстокості» в задню кишеню джинсів. Сіґа Д. зауважила, що не впевнена, як би я мав чинити: дякувати їй чи проклинати її. Я ж відказав, що вона, можливо, надто драматизує. Вона поцілувала мене в щоку й сказала: «Скоро побачиш».

Отак жирна муха звільнилася з павутиння. Удома на мене чекала дзвінка тиша, яка, втім, іноді вкривалася кракелюрами від могутнього бойового храпу — це був мій співмешканець Станіслас. Він перекладав з польської й уже декілька місяців працював над новою французькою версією «Фердидурке», великого роману свого геніального земляка Вітольда Ґомбровича.

Прихопивши недопиту пляшку, я зачинився у своїй кімнаті й увімкнув на телефоні свою особисту підбірку композицій «Супер-Дьямоно», мого улюбленого музичного гурту^[11]. Намацавши книжку в задній кишені, я витяг її й роздивився уважно. Варто було визнати: я не вірив у її реальність; авжеж, бували ночі, коли я душею і тілом належав їй, і ночі, коли я цитував її, хоч ніколи й не читав; однак траплялися й ночі, коли її існування зводилося до міфу, переказів і примар надії. Клятий Лабіринт! І все ж об’єкт поклоніння, що, на мою думку, було підлітковим і давно загуло у роках, раптом випірнув із моїх скривавлених марень!

Бриніли ритми «Супер-Дьямоно», і обсидіанова лава голосу соліста Омара Пена безтурботно пливла морем ночі до світла дня. У її величній і лагідній струмині линув синґл «Мудже» — свого роду memento mori, унікальна оздоба, розплавлена у дванадцяти хвилинах бездоганного джазу. Da ngay xalat nun fu nuy mujjé — не забувай про наш кінець, про вічну самотність, думай про початок смерку, що нажене нас усіх. Страшне і важливе нагадування, старе, як час, а втім, завдяки йому я вперше зазирнув до запаморочливої безодні свого життя. Тож, віддавшись безмежжю «Супер-Дьямоно» та Омара Пена, я взявся читати «Лабіринт жорстокості».

Ще було темно, хоча шумовиння дня вже пінилося на обрії. Я читав; ніч згинула безгучно; я перечитував, і пляшка спорожніла; повагавшись, я відкоркував нову, зрештою взяв себе в руки й продовжив читати, слухаючи пісні «Супер-Дьямоно», тим часом зірки зникли, засліплені сонцем, що просочувалося крізь моє вікно, і зблякли тіні, і виснажилася тиша, і чулося хропіння Станісласа та найдавніша пісня на цій сумній землі, і зникло все, що я знав про людей... А коли день нарешті зійшов і музична підбірка закінчилася (однак тиша, що слідувала за співом Пена, була його поетичним заповітом), я заснув, сподіваючись уві сні спостерігати за дивовижним преображенням нічних подій, сподіваючись прокинутись у світі, який, на перший погляд, здаватиметься непорушним, однак де все — як на поверхні речей, так і під шкірою часу — буде змінене назавжди.

Такими — після вечора, проведеного в тенетах Матері-Павучихи, — були мої перші кроки стежиною самоти, обставленою сторінками «Лабіринту жорстокості» Т.Ш. Елімана.

Частина друга. Щоденник, писаний влітку

11 липня 2018 року

Щоденнику, яскладаю тебе лише з однієї причини: пояснити, як мене виснажив «Лабіринт жорстокості». Істинно великі твори знесилюють — вони мусять знесилювати читачів. Знімати з нас зайве. З великих творів виходиш, ніби роздягнутий догола: авжеж, збагачений, однак збагачений ціною відбирання.

Прокинувшись о першій годині дня, я перечитав роман повністю, натщесерце, позбувшись отрути і чарів Сіґи Д. Це був удар — я ще довго сидів, розчавлений і безладний, у своїй кімнаті. Близько четвертої сусід по квартирі зазирнув, аби впевнитися, що я ще живий. Свій ступор я пояснив мігренню. Станіслас, який на цьому знався (що було не дивно, бо текла в ньому польська кров), засипав мене порадами, як побороти бодун. Хіба можна здолати похмілля від книжки? Якої книжки? І я простягнув йому «Лабіринт жорстокості». Оце ти читаєш? Так. І через цю книжку ти в такому стані? Можливо. Це тому, що вона надто добра, чи тому, що надто погана? Не чекаючи на мою відповідь, він навмання розгорнув книжку. Прочитав дві, три, чотири сторінки. Зупинився. А я поглядом запитав: ну як? Він заявив: тут є мова, я б залюбки читав далі, але в мене політичне зібрання. Я запитав: «Що, анархісти нарешті прийдуть до влади?» — «Ні, — відказав він, — вони скинуть владу». — «А що потім?» — поцікавився я. — «Віддадуть її», — відповів Станіслас. Я запитав: «Кому?» — «Народові», — твердо мовив він. «А хто це — нарід?» — запитав я.

Перекладач пішов, не давши відповіді на моє запитання. Тож я повернувся до книжки — і читав до повного виснаження. Невичерпний текст не відводив від мене уважного погляду, тьмяно виблискуючи, мов місячної ночі череп на цвинтарі. «Лабіринт жорстокості» замкнувся, одразу відкривши можливість продовження — продовження, яке я, цілком може бути, не прочитаю ніколи.

Достатньо було пригадати Сіґу Д., щоби збагнути розв’язку цієї історії. Ні, я не піддамся рішенню, знайденому нашвидкоруч! Книжка розкриється сама. І я знову побачив сумні очі Матері-Павучихи, коли вона віддавала мені цей твір. Знову почув її слова: «Я тобі заздрю, та водночас мені тебе шкода». «Шкода» означало: сходи, наближаючись до таємниці, пірнають у морок, і ти лишаєшся сам, утративши бажання повертатися на поверхню, марноту якої тобі показали, і не маючи сил спускатися нижче, бо ніч поглинула шлях до одкровення.

Я закрив книжку й узявся писати тебе, мій Щоденнику.

12 липня

Уранці — ритуальна відмітка в консульстві Сенегалу, у відділі університетських стипендій, щоб поновити мою. Відмітка діятиме рік, до наступного липня. За цей час я маю докласти значних зусиль: або знайти справжню роботу, або повернутися до дисертації і написати її нарешті, або жити на вулиці, або стати коханцем заможної дурепи, що обожнює африканські чари й заради них буде мене утримувати, або написати книжку про власний регрес, замаскувавши її під посібник про особистісне зростання. Або сконати. Що ж, нехай відсьогодні щасливо живе славна турботлива батьківщина, що передбачає все необхідне для мого виживання!

Потім я заскочив до бібліотеки, зазирнув до переліку найзначніших новинок 1938 року. Побачив тогочасний «квіт» літератури, поезії та філософії Франції: Жорж Бернанос, Ален, Жан-Поль Сартр, Поль Нізан, Жульєн Ґрак, Жан Жьйоно, Марсель Еме, Анрі Труайя, Єва Кюрі, Антуан де Сент-Екзюпері, Роже Кайюа, Поль Валері... Не більше, не менше. Ані найменшої згадки ні про Т.Ш. Елімана, ні про «Лабіринт жорстокості».

Повернувшись додому, я застав Станісласа й не міг відмовити собі в спокусі знову заговорити з ним про книжку. Він запитав, про що вона. Я не очікував на запитання, яке, треба сказати, терпіти не можу. Та оскільки треба було відповідати, я трохи подумав і видав щось красномовне, помережане словами з великої літери, щось на кшталт: це історія одного чоловіка, Кривавого Короля. Король шукає Владу й заради неї готовий скоїти абсолютне Зло. Та зрештою він розуміє, що всі шляхи Зла ведуть його до Гуманності й Добра.

Коли я скінчив свої ліричні патяки, перекладач «Фердидурке» мовчки дивився на мене кілька секунд, потім прорік: «Казна-що. Знаєш, дам тобі пораду: ніколи не намагайся пояснити, про що написаний великий твір. Або ж, коли вже вирішив це зробити, завжди відповідай: ні про що. Великий твір завжди ні про що й водночас — про все. Слід уникати пастки намагатися пояснити книжку, яка, за твоїми відчуттями, є визначною. Це пастка, до якої тебе веде думка громадськості. Людям кортить, щоб книжка конче була про щось. Правда же, Дьєґане, полягає в тому, що лише посередня або банальна книжка оповідає про щось. У великих книжках немає сюжету, вони ні про що не оповідають, вони просто намагаються щось сказати, щось відкрити, однак оце “просто” і є усе, оце “щось” і є все, більше нічого немає».

15 липня

Франція виграла Кубок світу з футболу, уся країна вийшла святкувати другу переможну зірку під відкритим небом, де й так було повно зірок. Я подивився матч разом з Мусімбвою, потім ми пішли вечеряти до невеличкого африканського ресторану з ретельно приготовленими стравами, поганеньким сервісом і теплою атмосферою, яку забезпечував старенький гравець на корі^[12], чий репертуар обмежувався нескінченною, складеною з повторів піснею народу мандінґо^[13].

Мусімбва — попередній володар титулу «молодий багатообіцяючий африканський автор». Він приїхав з Демократичної Республіки Конго, на три роки молодший за мене й має вже за спиною чотири книжки, радісно сприйняті Гетто та критиками із зовнішнього світу. Після успіху першого роману Мусімбва покинув роботу барменом і віддався Літературі, мов черниця — Христу.

Пригадую, спершу я ставився до нього з підозрою, навіть зненавидів, коли він метеором увірвався до літературних кіл, блискавично збираючи відзнаки, захват і лаври з таким байдужим виглядом, що було незрозуміло, що це насправді — приниження чи затятість. Мусімбва (думав я) був лише даниною моді, і хоч він і тримає ніс по вітру, однаково рано чи пізно цей ніс закладе — так сталося з багатьма, кого час безжально стер зі своїх скрижалів, спершу щедро поливши єлеєм. Звісно, тоді я ще не прочитав жодного рядка з його творів. Та варто було прочитати — і завидки обернулися на справжню, щиру заздрість, а заздрість — на захоплення, яке часто хилилось у бік шаленого відчаю від страху, що його таланту я ніколи не матиму. Безперечно, я вважаю його нашим primus inter pares^[14] — найкращим у нашому поколінні.

Коли я видав «Анатомію порожнечі», Мусімбва, ще не знаючи мене, був першим з-поміж літераторів, хто заговорив про мій твір. Він прочитав його з ентузіазмом, гаряче рекомендував, і хоч його присуд з’явився лиш у вигляді мікроскопічної замітки в журналі «Le Monde Afrique», усе ж це була точка зору письменника, а її я цінував найбільше. Ми зустрілись — так почалася наша дружба; вона міцніла в горнилі спільних читань, спільних відмов, дрібних незлагод, емоційних захоплень, здорового суперництва, дружнього змагання — украй мужнього й часом шаленого, — одного віку та нескінченних походеньок у складі химерного і строкатого почту Ночі. Та понад усе мене з ним єднала ота відчайдушна віра в ентелехію^[15] життя, утіленням якого для нас була Література. Ні, ми не вважали, що Література врятує світ; натомість, гадали, що Література — єдиний спосіб не втекти від світу.

Тож ми перекушували після матчу і я, не стерпівши, розповів йому про своє захоплення.

— Як? Повтори.

— Т.Ш. Еліман.

— Даруй, але це мені нічого не каже. А книжка як нази­вається? «Лабіринт жорстокості», правильно?

Авжеж, «Лабіринт жорстокості»! Я не втомлювався цитувати перші рядки: «На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво...» Усе марно — Мусімбві текст не був знайомий. Тоді я вирішив розповісти його історію — принаймні відому мені її незначну частину. Та швидко збагнув, що нічого не вийде: історія, мов людожер, ошкірила ікла, готова згризти мене ізсередини. Вона належала до парадоксального типу історій: їх ані перекажеш, ані забудеш, ані замовчиш. Та що робити з текстом, який не можна ні переказати, ні забути, ні загубити в тиші? Цікаво, що писав з цього приводу Віттґенштайн? Здається, він твердив, мовляв, те, про що не можна розповісти, краще довірити тиші — що ж, нехай, але що робити, герре Віттґенштайне, коли не можна ні розповісти, ні замовчати, ні забути, га, я Вас питаю? Особисто мені відповідь не відома, та я знаю одне: від того, що не можна ані забути, ані розповісти, ані замовчати, люди страждають і зрештою помирають; а я не хотів ні першого, ні другого. Тож я кажу тільки те, що знаю, — тобто, зрештою, дуже мало, а коли замовкаю, то не відчуваю ні полегши, ні суму, радше біль фізичний і душевний, ніби цей скалок буття важить багато тон і триває тисячоліттями, і всією своєю масою тисне на мене, коли я намагаюся про нього розповісти. Дослухавши мене, Мусімбва тоном серйозного зізнання заявив, що ніколи не довіряв байкам про клятих літературних геніїв, які писали, прагнучи тиші чи забуття. Після паузи, дивлячись у вікно — так, ніби звертався не до мене, а до нічного мороку чи невидимого нічного чудовиська, — Мусімбва вів далі:

— Бажання знищити себе своїм же твором не конче є ознакою покори. Позірне прагнення небуття може на ділі виявитись гординею... А втім, чекай: ти сам вже читав цей «Лабіринт»? Думаю, ні — ти сам щойно сказав, що книжку вже кілька десятиліть ніхто не бачив.

— Я її знайшов.

І розповівши про ніч, проведену з Сіґою Д., я вийняв з кишені книжку. Мусімбва, перш ніж взяти до рук «Лабіринт», зирнув на мене пильно, ніби хотів пересвідчитись, що я не викину якийсь коник. Тоді я сказав, що піду прогуляюсь, поки він читатиме роман. І він миттю розгорнув книжку.

Я залишив його й пішов провокувати паризьку ніч — її жар, могутні ріки пива, щиру радість і щирий сміх, її тяжке зілля та її ілюзії, ніби живеш вічно або тільки цієї миті. Невдовзі мене охопила й пригасила меланхолія довколишнього свята. Я ніколи не вмів святкувати надто довго. Колективні радощі, масові гуляння, надто палкі поривання часто пригортали мене безнадійним спліном. Варто було напитися чи зрадіти чомусь, як перед очима миттєво поставав їхній жалюгідний спід. Як наслідок, я завжди тішився недовго, щоб уникнути смутку: смутку до свята, смутку після свята, смутку свята, що неодмінно має добігти кінця (ця мить така ж огидна, як і та, коли з обличчя сповзає усмішка) — словом, тієї частки загальнолюдської зажури, з якою, мов з тінню, кожен воює, як може. З часом мені вдалося звикнути до такого свого талану. Та іноді я свідомо ігнорував свою долю і з безтурботним шаленством кидався в полум’я сторчголов. Хоча, треба визнати, частіше внутрішній відплив відтягав мене від нестями. Так сталося й цього вечора. Я сів на лавку, прагнучи тільки одного: підвестися з неї якомога менш пригніченим — зрештою, взагалі підвестися. Урешті-решт, я глибоко зітхнув і легко, мов свічка, пірнув у щедро змащену дупу світу — кожному свій Паскаль.

Література явилась мені в подобі пані вбивчої вроди. Я, запинаючись, сказав, що шукав її. Вона посміхнулась жорстоко й заявила, що не належить нікому. Тоді я став на коліна й благав: «Проведи зі мною хоч ніч! Лише одну ніч!» Та вона мовчки зникла. З рішучістю і зарозумінням кинувся я їй навперейми: «Я спіймаю тебе й посаджу собі на коліна! Я примушу тебе дивитися мені прямо в очі, не відводити погляду! Бо я — письменник!» Та дорогою в мороці ночі конче трапляється мить, коли голос віддається луною і б’є вас, мов канчуком; і ви усвідомлюєте (або пригадуєте), що самої волі замало, та й таланту замало, й амбіцій замало, і власної манери замало, і величезної кількості прочитаних книжок замало, і слави замало, і широкого кругозору замало, і мудрості замало, і громадянської позиції замало, і терпіння замало, і чутливості до чистого життя замало, і відходу від суспільного життя замало, і віри у свої прагнення замало, і детального занурення в дійсність замало, і розуму замало, і почуттів замало, і стратегії замало, і товариськості замало, і навіть коли є що сказати — однаково цього мало, так само, як мало й напруженої праці; утім, голос каже, що все перераховане може бути — і, звісно, часто є обов’язковою умовою, атрибутом, силою, однак додає одразу, що зазвичай всіх цих якостей недостатньо, коли йдеться про літературу, адже письмо повсякчас вимагає більшого, більшого, більшого!.. Потім голос замовкає, залишає вас наодинці, посеред шляху, серед луни чогось іншого, чого бракує й що вам не вдається спіймати — і серед мороку ночі, де немає певності у світанні, ви завжди пишете щось інше, не те, що варто писати.

Минуло ще дві години — а я все мріяв. Випробування добігало кінця. Мов дикий звір серед хащ, я знайшов у собі сили обтруситися та відірвати себе від лавки метафізичних насолод. Я повернувся в африканський ресторан. Гравець на корі досі видобував вічні акорди зі свого інструмента. Мусімбва сидів за тим самим столиком. Йому залишалося декілька сторінок. Я замовив міцну каву й завмер в очікуванні. Через двадцять хвилин він підвів на мене очі — сповнені переляку й захвату — і зронив: «Хай йому грець, а продовження є?» Я сказав, що, наскільки мені відомо, немає. Смуток затьмарив його погляд, і я замислився, що викликало його: болісне завершення «Лабіринту жорстокості» чи його прозора краса? Якусь мить ми сиділи зажурені й мовчазні. Патрон, вибачившись, сказав, що мусить зачиняти заклад, музикант уже складав свій інструмент, Мусімбва заплатив, і ми вийшли.

Дві-три хвилини ми йшли мовчки, аж раптом Мусімбва збуджено, немов після одкровення, заявив, що усім представникам нашого покоління варто прочитати «Лабіринт жорстокості». «Ця книжка звільнить нас!», — скрикнув він. Я на це нічого не відповів, але погодився — моє мовчання вібрувало палким цілковитим «так!»

А втім, навіщо ставати дибки, тисячоліттями намагаючись писати книжки на кшталт «Лабіринту», що лишають по собі післясмак, ніби більше немає, чого додати? Ми писали не заради оспівування життя письменника (він давно перетворився на карикатуру), не заради грошей (це дорівнювало б самогубству), не задля слави (це застаріла цінність, нині віддають перевагу відомому імені), не заради майбутнього (ніхто нас про це не просить), не щоби змінити світ (бо змінювати треба не світ) чи змінити життя (воно не підлягає змінам), не для суспільства (хай це візьмуть на себе інші герої) — при цьому ми й не славимо безкоштовне мистецтво, чисту ілюзію, бо мистецтво завжди має ціну... То для чого ж тоді ми писали? Ніхто цього не знав. Певно, це й була наша відповідь: ми писали, тому що не знали, писали, бо не розуміли, куди ще себе застосувати, окрім як до письма, безнадійного, але не такого й важкого — письма, сповненого затятості, радості, виснаження, з єдиною метою: завершити якомога краще, з широко розплющеними очима; усе бачити, помічати, нічого не пропускати, не кліпати очима, не куняти, вирячуватись до сліз, тільки б усе побачити, але не так, як бачать пророк чи свідок, ні, радше як вартовий — самотній збентежений вартовий посеред загубленого брудного міста, який вдивляється в густу тінь, звідки безжально сяйне блискавка його смерті та руїни злощасного міста.

Потім ми довго обговорювали ознаки двозначності становища письменників з Африки (чи африканського походження) у французькому літературному середовищі — ці ознаки були часом зручні для нас, а часом принизливі. Певною мірою несправедливо, переважно тому, що вони були легкими й надто очевидними мішенями, ми звинувачували своїх старших колег — африканських авторів попередніх поколінь: вони були винні у нашій халепі — відчутті нездатності чи браку можливості (утім, це одне й те саме) заявити про те, звідки ми; звинувачували ми їх і в тому, що вони дозволили собі потрапити в пастку чужого погляду — погляду-капкану, погляду-мишоловки, погляду-гниловоду, погляду-засідки, що вимагав від них водночас автентичності (тобто інакшості) й однаковості (тобто зрозумілості): іншими словами, вони мусили приносити прибуток у західному світі, у якому зростали; наша критична атака вийшла нещадною, не варто було зупинятися на такому доброму шляху, тож ми жалілися, що дехто зі старших колег змальовував работоргівлю з поблажливим екзотизмом, а хтось у щоденниках не зміг вийти за рамки свого дріб’язкового існування — тим часом їм дорікали за африканське походження і водночас за те, що були недостатньо африканськими і що вони (відштовхуючись від цих двох однаково абсурдних тверджень) забували, власне, бути письменниками, — а це вже була смертельна помилка, достатня, щоби братися за підготовку суду над ними, відчуваючи аромат їхньої крові; ми твердили, що вони побоялися ризику опинитися на поетичному маргінесі, ми закидали їм схильність до карикатур на самих себе, дорікали тим, що обманювались мертвонародженими претензіями на визнання в парнаському дусі (буржуазне «просто письменник»), ми ганили їх за безкровний реалізм, що просто відтворював світ, забуваючи витлумачити чи трансформувати, ми плювали на їхній егоїзм, прихований під так званим правом митця на свободу, ми гучно обурювались на плідність наших попередників: мовляв, настрочили стільки банальних романів, тим самим образивши Літературу, — ми виносили смертні вироки тим, хто не хотів у спільному колі обміркувати свій літературний стан, хто не примудрився у своїх творах прокласти шлях для новаторської естетики в наших текстах, хто був надто лінивим, щоб у літературний спосіб міркувати та обмірковувати себе, хто виявився надто прив’язаним до літературних премій, фестивалів і гонорарів, щоб маскувати свої підробки під літературу, хто був надто поганим читачем чи надто близьким приятелем, щоб серйозно читати твори одне одного й сміливо казати про те, що в текстах не так, хто боявся порвати з романом, поезією, іншими жанрами: убогими щоденниками, убогими чи посередніми есеями, детективами і фантастикою — убогими у квадраті (з театром, на щастя, було значно краще, а от листування — убоге, якесь примітивне ніщо); таке враження, що їхні смертельні неоднозначні кульбіти й проблеми розміщення сраки між двох стільців залишали їх незворушними, мов мармурові статуї; о, наші старші товариші, такі славні, відомі, осипані преміями, оспівані як нова кров франкомовної літератури, о, ці пращури, трясця їм, істинно «золоте покоління»: ми витягали їхні твори на нещадне яскраве світло, підносили їх до вогню, і варто було дорогоцінним металам розплавитись, як між пальців тік бруд — фальшивий, липкий бруд, і ставало цілком очевидним, що безліч їхніх книжок вартували значно менше, ніж про них говорили чи думали, що тих, хто залишиться в історії, було менше, ніж пальців на руці майстра Йоди, що зі справді очікуваного від них вони видали лише кілька тоненьких збірок, що вони залишили нас, спадкоємців, без заповіту, що вони писали, вважаючи себе вільними, хоча з їхніх зап’ястків, кісточок, ший і думок звисали важкі кайдани; о, ці могутні предки! та чи були винні тільки вони? — замислювалися ми з драматизмом досвідчених риторів, — чи їх до цього примушували обставини? і ми поблажливо піднімали руку, і викликали до бар’єру їхніх негідних поплічників; передусім частину їхніх африканських читачів, яких ми миттєво вкладали своїм лаконічним присудом: найгірші у світі читачі, які не читають, ліниві, карикатурні, безкомпромісні — лише читачі з меншини бувають такими, — завжди охочі, щоб писали про них, хоча немає про що писати; по них — звертались ми й до їхніх західних читачів (що ж, нема де правди діти: білих читачів), більшість з яких читали їх із милосердя, ніби подаючи милостиню, прагнучи, щоб їх розважали, розповідали про далекі світи з практичністю, притаманною африканцям — африканцям, яким відомий ритм письма; африканцям, що вміють повістувати під місячним сяйвом; африканцям, які не ускладнюють світоустрій; африканцям, які досі вміють зачіпати за живе щемливими побрехеньками; африканцям, які ще не піддалися еґоцентричному фатівству, що поглинуло стільки французьких письменників; дивовижним африканцям, чиї твори всім так до вподоби, бо заповнені колоритними персонажами з обнадійливими широкими білосніжними усмішками; потім на ешафот сходили неупереджені критики (шановні викладачі, журналісти та інші діячі), і лезо нашої гільйотини важко падало на їхні прегарні шийки: це була найнудніша критика на планеті, міцно прив’язана до «проблематики» і «тематики», сплутана у вузькі узагальнюючі тунелі, де бідолашні твори блукали, мов велика рогата худоба, дехто здихав від задухи концептів, важкого лою жаргону, товстого гриму сюжетів; отак, у мирному небесному склепінні, що сяяло білосніжно, юрба голів наших літературних пращурів, їхніх читачів і критиків усіх можливих рас і кольорів маячила над нашими головами, немов похмуре сузір’я або ж зграя шпаків — і лише тієї миті, розпашілі від крові, що стікала з нас, мов зі стародавніх варварів посеред багряного й миттю притихлого поля бою, лише тієї миті, виснажені і ще сп’янілі від люті, озираючи довкола себе землю, вкриту трупами тих, хто вже не належав до літературного роду, та інших, що читали дедалі гірше, забуваючи зрештою, що воно є — читати, — ми відчули провину через власну жорстокість: та хто ми такі, щоби бути такими черствими, затятими, імперативними стосовно тих, без кого б нас не було? хто ми такі, щоб заявляти, буцім нічого не винні своїм попередникам, хоч маємо перед ними величезний і неоплатний борг? хто — повторювали ми, хоч і знали відповідь заздалегідь — хто? що ж, звичайнісінькі юні дурні, які, щойно переступивши поріг Літератури, вирішили, що їм усе дозволено; новачки, які невдовзі мали перетворитися на старожилів і яких неодмінно порвуть на шматки чергові вовченята — так влаштований світ, а ми хто? ніхто, лише порошинки в безмежному всесвіті Літератури, ми це усвідомлювали, а проте чому ж тоді ми були такі вперті й претензійні, такі несправедливі, хоч і не вартували більше за інших? нам належало відповісти на закиди свого сумління: бо ми — як, без сумніву, будь-хто з письменників — відчували стривоженість і зажуру через небезпеку не відкрити нічого нового і не залишити по собі нічого; бо, зрештою, критикували ми самих себе, висловлюючи свій острах не бути на висоті власних вимог — бо ми були мов у печері без виходу й боялися сконати в ній, мов щури.

Ми розташувалися на терасі іншого бару, де продовжили розмову про книжку. Розійшлися ми на непевній обіцянці зустрітися днями вдома в когось із друзів та познайомити інших письменників нашого покоління з творчістю Т.Ш. Елімана.

23 липня

З-поміж усієї нашої літературної братії (мова про памолодок африканських письменників, що живуть у Парижі), крім Мусімбви, найбільше я любив Беатріс Нанґа.

Авжеж, іще був Фаустін Санза — колос із Конго, якого, уперше побачивши, я прийняв за вісника Апокаліпсису. Однак Фаустін виявився значно страшнішим: це був дуже скромний поет. П’ять років тому він видав книжечку на сімдесят дві сторінки. «Мигдаль для варварів», велика епічна поема, писана дактилічним гекзаметром (та ще й з хореїчною цезурою), буквально тріщала по швах від архаїзмів. Утім, схильність до рідкісного не була для Фаустіна чимось випадковим. Поет, який вдається до старих слів зі щирої любові до них, швидко виказує себе: достоту як жінці в ліжку (принаймні я так вважаю), йому недовго вдається приховувати вдавання. Його «Мигдаль для варварів» ніхто не хотів читати. Цей досвід ледве не вбив Санзу, і не так тому, що читачі його проігнорували (тут Санзі навіть певною мірою поталанило, адже поема, яку прочитало аж сто двадцять осіб, уже викликала підозру), як через втрату віри в силу поетичного слова. Воно безсиле. Він так і казав. Відтоді Санза шукав істину у своєму першому коханні — незаплямованій абстрактній математиці, яку викладав у ліцеї. Писав він тепер лише рецензії — переважно щоби зі знанням справи та безжальною точністю викривати численних літературних самозванців. За взірець критика він мав Етьємбля^[16].

(Пригадую підписану його іменем статтю, що вийшла після публікації «Ебеново-чорного», останнього роману Вільяма К. Саліфу — одного з найвідоміших авторів сучасної африканської літератури. За двадцять років до того Саліфу надрукував «Меланхолію піску», великий роман, за який його визнав світ. Цей твір переклали на сорок мов, і серед них — навіть сільбо гомеро^[17]. Голлівуд миттєво придбав права на екранізацію. Варгас Льйоса і Салман Рушді, Тоні Моррісон і Джозеф Кутзее, Ле Клезьйо і Сьюзан Зонтаґ, Волє Шоїнка і Доріс Лессінґ — усі називали «Меланхолію піску» шедевром. Навіть незворушний і геніальний сер Найпол визнав, що й не сподівався колись прочитати такий глибокий роман, написаний африканцем.

Через два роки Саліфу надрукував свою другу книжку. Зауваживши розмах катастрофи, найбільш великодушні писали лише про прикрий випадок — зрештою, майстер теж може схибити. Та один за одним з’явилися два наступні романи, не менш незугарні. Чим швидше з’являлися книжки, тим нижче падали акції Саліфу — висловили підозру, що під час створення першої книжки він вдався до послуг «негра». Салман Рушді зронив лаконічний і вбивчий твіт, який ретвітнули Стівен Кінґ і Джойс Керол Оутс. Підстаркуватий нобеліант сер Найпол гмикнув і видав фразу, яка починалася так: «Я був здивований рівнем першої книжки африканця Саліфу», а завершувалась кількома звичними капостями — за старим принципом in cauda venenum^[18]: «Літературна посередність подібна до природи: вона повертається миттю, галопом, навіть якщо її вдалось приховати в одній із книжок». Твори Саліфу все більше перетворювались на дикі й неперетравні суміші трилеру й мелодрами — і їх, звісно, читали, адже ніхто не забув розкішну «Меланхолію піску»; але люди все менше сприймали його всерйоз. Я читав кожну з його нових книжок, сподіваючись відшукати в них красу першої або принаймні хоч натяк на неї. Але здавалось, що велич «Меланхолії піску» щезла назавжди.

Хоча останній у часі роман Саліфу отримав звичну ліцемірну мішанку компліментів від тих, хто й не збирався читати автора, створеного для тріумфів, Санза надрукував нищівний відгук. «Шлях у нікуди». Усім він видався зарозумілим: безумовно, як сам бідолашний Саліфу зі своїм «Ебеново-чорним», так і журналісти з критиками, які давно вже не оцінювали книжки, а рецензували їх, наголошуючи на тому, що всі книжки рівноцінні, що суб’єктивність смаку — єдиний можливий критерій, і що не існує поганих книжок, є лише ті, які не сподобалися; і письменники, що вилучили зі своєї роботи всі ознаки мови і творчості, задовольнялися виробництвом банальних підробок реальності, які не вимагали значних зусиль, та прагнули всемогутньої тиранічної абстракції, що звалася «Читачем»; і ціле юрмище читачів, які шукають у книжках легкої втіхи, розради, розваги, простих емоцій і спрощених фраз — у яких, як твердив Санза, було не більше дев’яти слів, використовувався тільки теперішній час і ніколи не вживались підрядні конструкції; і видавці, раби ринку, вічно заклопотані підйомом ажіотажу й продажем радше звичного, зрозумілого продукту, аніж витворів диваків. Авжеж, ця критика була стара, як сам світ, однак Фаустін Санза вправно її оживив. Ясна річ, закидів у його бік було не уникнути — образи посипались швидко й рясно. Аристократюга! Реакціонер! Гордун! Звірюга! Фурія! Сноб! Есенціаліст! Расист! Фашист! Узагальнювач! Інтелігентик! Заздрісник! Клоун! Лицемір! Розумник! Однак Санза відбивав удари так само мужньо, як і роздавав.)

У нашій групі була також Ева (чи Ава) Туре — франко-гвінейська інфлюенсерка, про яку можна сказати як дуже багато, так і вкрай мало. Ева Туре вела боротьбу за всі моральні принципи свого часу, при цьому була і діловою жінкою, і коучем із саморозвитку, і посланцем розмаїття, свого роду взірцем для всієї галактики. Звісно, як всі і боялися, і оскільки літературне нетримання — одна з найпоширеніших недуг нашого часу, — Ева не змогла втриматися від писання. Так із безодні пітьми постав роман «Любов — це какао-боби», який особисто я вважаю за методичне заперечення самого уявлення про літературу. Ця гіпнотично-приваблива книжка була абсолютно бездарною. І продавалась, мов гарячі пиріжки. Маючи двісті тисяч підписників в Інстаграмі, Ева Туре була забезпечена відданою публікою, для якої все, що б вона не учварила, було мов манна з небес. Це фанатичне юрмище, готове померти за Еву, відлякало навіть найдостойніших критиків. Навіть Санза, зрозумівши, що доведеться відтирати тонни гівна, яке в соцмережах адепти богині виливали на кожного єретика, який насмілювався піддавати сумніву її шедевр, вирішив не публікувати свою рецензію на «Какао-боби».

На тлі цих двох вигідно виділялася Беатріс Нанґа. Ми з Мусімбвою були переконані, що з-поміж нас усіх вона мала найцікавіший внутрішній літературний всесвіт. Одразу хочу зазначити: жоден із нас з нею не спав — принаймні мені про це не відомо; під час наших палких дискусій ми говорили лише про владу. Беатріс Нанґа мала тридцять років і маленького сина, яким опікувалася разом з його батьком. Походила вона з Камеруну. Не знаю, чи можна назвати її вродливою, однак її весь час огортала задушлива аура чуттєвості. Від глибокого тембру її голосу в мені ціпеніла кожна клітина. Від виду її розкішного тіла зупинялася кров. Беатріс видала два еротичні романи: «Священна боєголовка» (цю назву вона знайшла в «Нестямі від Ірен»^[19]) та «Щоденник свиноматки», який я буквально проковтнув і полюбив назавжди. Беатріс була ревною католичкою. Якось вона заявила мені, що її улюблена поза в сексі — кубістський янгол, і що одного разу ми обов’язково це спробуємо. Даремно дізнавався я про цю позу — нічого. Авжеж, так зветься одна зі скульптур Далі, та з точки зору сексу така поза малоймовірна. Хтозна, можливо, Беатріс її вигадала? Що це, «кубістський янгол»? Блеф? Загадка?

Ось і вся наша банда. Я не відчував між нами прагнення чи осмислення якоїсь спільної естетичної авантури; ми не становили рух; кожен із нас до своєї літературної долі рухався самостійно; але все ж мені здавалося, що невидимі зв’язки міцно — і назавжди — єднали нас. Не можу сказати, що це було. Можливо, туманне передчуття катастрофи. Можливо, невиразне усвідомлення того, що ми повинні влити нову міць у нашу літературу або ж пережити ганьбу від таврування її вбивцями чи, гірше, могильниками (аякже, убивати легко, а от ховати!..) Можливо, тривожне відчуття того, що деякі з нас ще довго будуть битися зі страховиськом літератури, тим часом як інші загубляться та зречуться свого шляху. Можливо, мовчазна констатація того факту, що ми були лише маленькими нещасними африканцями, забутими посеред Європи, хоч ми й удавали, буцімто наш дім — там, де ми. А може, єднала нас упевненість у тому, що одного дня все це завершиться груповухою. Схоже, ми сподівались на це...

Отже, учора, коли ми проглянули всі свіжі плітки й радісно вибрьохались у заледве культурному змісті, Мусімбва згадав про справжню причину зустрічі: Елімана.

Лише Санза колись давно чув це ім’я. Мусімбва попросив мене розповісти історію небораки, що я й зробив перед причарованою й водночас збентеженою аудиторією, а коли я закінчив і всі мовчали, він без попередження взявся читати «Лабіринт жорстокості» вголос. Три години Мусімбва невтомно читав. Коли ж він завершив, усі довго й мовчки оговтувались від шоку, після чого загримотіли дебати. Ми люто й запекло сперечалися. Лаялись і ображали одне одного.

Гостра, пристрасна, безкомпромісна суперечка тривала до глибокої ночі. Я подумав, що світ, де досі можна отак допізна дискутувати про якусь книжку, ще не зовсім пропащий, хоч я й усвідомлював, що люди, які цілий вечір сперечаються через літературу, мають комічний вигляд, здаються смішними, легковажними і, можливо, навіть безвідповідальними. Вирували війни, планеті не було чим дихати, конали спраглі їжі й води, діти з відчаєм дивилися на тіла своїх батьків; навколо нас був цілий світ, що складався з дрібних життів, мікробів, щурів — світ каналізації, приречений вічно жити в задусі бруду й хирь; навколо нас нуртувала дійсність; там, зовні, бушував океан гівна, а ми, африканські письменники, чий континент брьохався посеред нього, обговорювали «Лабіринт жорстокості» замість намагатися витягти його звідти.

Одного вечора, як ми втомилися від пошуків реальної вартості поезії Сенґора, я поділився з Мусімбвою відчуттям сорому, яке час від часу штрикало моє серце, коли ми говорили про літературу так, ніби все наше життя від неї залежало чи якби це була найважливіша річ на планеті. Трохи помовчавши, мій приятель відповів: «Фею, я тебе розумію. Більше того: іноді я відчуваю те саме. Ніби я негідний, брудний». Через мить він додав: «До того ж, нас можна запідозрити в тому, що ми так багато говоримо про літературу, бо не вміємо писати, чи через те, що наша уява порожня. Є чимало письменників, які виявляються значно вправнішими коментаторами літератури, аніж письменниками, і чимало поетів, які приховують недолугість свого творива за глибокодумними фразами, численними посиланнями й цитатами та премудрою едукованістю... Справді, Фею, це так: те, що наші вечори минають у дискусіях про книжки, про літературні кола та їхню смішну мізерію — це може видатися підозрілим, нудним, нездоровим і навіть сумним. Та якщо письменники не говорять про літературу — тобто я хочу сказати, якщо вони не говорять про неї між собою, як практики, як очманілі й осатанілі від неї, як закохані в неї, як безумці, як ті, для кого вона є всім, навіть якщо це все перебирається на анекдот чи марноту, — то хто ж це зробить? Можливо, ця думка нестерпна, надто гидка й буржуазна, але її слід прийняти. Таке вже наше життя: намагатися займатися літературою, та водночас і говорити про неї, адже говорити про неї означає підтримувати її, і поки література жива, наша творчість, хай навіть позбавлена користі, трагікомічна й нецікава, не буде втрачена зовсім! Слід жити так, ніби література — найважливіша річ на землі; іноді (нечасто, та все ж буває) виявляється, що так і є і що декому необхідна ця очевидність. Фею, ці потрібні свідки — це ми».

Не завжди ці слова могли мене заспокоїти — але я намагався тримати їх під рукою.

Ми продовжили свій диспут. Ми з Мусімбвою вважали цю книгу шедевром; Беатріс вона здавалася надто заумною; Санза розкритикував її, визнавши, утім, декілька геніальних рис; Ева Туре мало що казала, та її погляд свідчив про те, що вона й мало що думала. Близько третьої ранку вона попросила зробити групове фото, яке одразу виставила в соцмережах з гештеґами #newgeneration #читати #staytuned #літвечір #лабіринт #саморозвиток #Африка #удосвіта #bookaddict #nofilter #бандаЕви.

Вечірка дійшла кінця, та наступними днями ми раз-у-раз бачились — або в когось удома, або в барі, — обмінювалися думками про книжку та своїми літературними мріями.

31 липня

Щоденнику, цього вечора я зробив те, чого боюся найбільше: потелефонував батькам. Мама: «У тебе щось сталося?» Я: «Ні, все добре». Мама: «Справді?» Син: «Справді». Вона: «То ти просто так дзвониш?» Він на це: «Просто так, дізнатися, що нового». Мама: «О, Латире, саме це мене й турбує! Ти впевнений, що все гаразд?»

Під час відеодзвінка батьки сиділи, притиснувшись одне до одного, і тримали телефон так, щоби я бачив хоча б частину обличчя кожного з них. Тож на моїх очах рідні обличчя возз’єднувались. Від ознак старіння тьохнуло серце, захотілося вимкнути зображення. Але це нічого би не змінило: їхні голоси теж постаріли — мов глибокі тріщини в стінах часу. Як і завжди, я пообіцяв собі дзвонити частіше. Хоч і знав, що не дзвонитиму. За звичкою, набиратиму час від часу. Мама жартома часто нагадує, наскільки слабке в мене відчуття родини. Ці жарти гіркі, у них ховається тихий докір. Тато ніколи про це не згадував — і це багато про що казало. Ніхто з них не коментував тривалі періоди моєї мовчанки. Хоч мені все здавалось простим: я виконував обов’язок, який більшість дітей мусили виконати, подорослішавши — обов’язок невдячності.

Не обходилося тут і без наївності: я був переконаний, що батьки будуть зі мною завжди. І коли щоразу я відкладав дзвінок, то, можливо, тому, що сліпо вірив: вони на місці, скоро почуємось, немає потреби дзвонити щодня, адже рано чи пізно я повернусь і остаточно в них оселюся. Міраж абстрактного дня серед пустелі вигнання. Отак, відкладаючи дзвінок за дзвінком у сподіванні скорої зустрічі, яка мала би виправдати переноси, я затуляю від себе дійсність: справжню відстань між нами. Я досягнув термінальної стадії імміграції: я просто не вірю в можливість повернення; я переконав себе в його невідворотності й у тому, що обов’язково надолужу втрачене спілкування з близькими. Ці трагічні сподівання як підживлюють мене, так і повільно вбивають: мені подобається вірити в те, що скоро я повернуся додому, що все буде там незмінне, що я таки надолужу... Омріяне повернення — ніби ідеальний роман, а отже — погана книжка.

Згинуло щось. Світ, який я залишив, помер, щойно я показав йому спину. Я вірив — поки жив там, де поховав, мов найцінніший скарб, своє щасливе дитинство: цей світ незнищенний лише тому, що благословенний. Я вірив у його вічну відданість моєму минулому. Та хіба може бути більша химера: світ, який я колись так любив, не підписував зі мною угоду про вічну співпрацю. Варто було мені поїхати, як він вирушив коридором часу. І я дивлюся на його руїну; засмучує мене у такі миті не те, що цей світ знищений (адже він був живий, себто смертний), — засмучує те, що розвалився він моментально, хоч я й вважав, буцімто наділив його достатніми ресурсами, щоб протриматися.

Вигнанець не може не думати про географічний розрив, про фізичну відстань. І все ж в основі його самотності — час; тож він звинувачує кілометри, хоча насправді вбивають дні. Я би подужав бути за мільярд межових стовпів від батькового обличчя, якби був певний: час омине його, не зашкодивши. Але це неможливо — зморшки прокладають собі шлях, зір слабшає, пам’ять куняє, недуги оточують зусібіч...

Як знову поєднати наші життя? Пишучи? Оповідь, розповідь — чуєте схожість, подібність, анаграму цих слів, у яких утілюється так звана «сила мови»? Невже їм під силу скоротити відстань між нами, що живе в серцях? Бо тим часом відстань збільшується, байдужа до слів і заклять.

Часом хочеться тим, хто поїхав, побажати ніколи не повертатися, хай навіть вони цього палко бажають: вони можуть не витримати цього болю. Мені бракувало батьків, але я боявся дзвонити їм; а час минав; і чим більше я журився, що не чую в слухавці оповідей про їхнє життя, тим більше страхався почути їх, бо в глибині душі й так знав, що відбувалося з ними. Те, що відбувається завжди, у всіх: вони наближались до смерті. Я їм не телефонував і страждав від цього; а коли телефонував, також страждав — можливо, ще більше.

Батьки прагнули розповісти мені про все, донести сотні дрібниць, щасливих або неприємних деталей, пожалітися на моїх непосидючих молодших братів, на напружену політичну ситуацію в країні. Та в мене до цих історій не лежало серце. А єдине, що було варте уваги, вони обходили мовчанням. Вони вдавали — і я вдавав. Така-собі гра в піддавки. Тож я боягузливо, підло й безсердечно скоротив цей дзвінок.

4 серпня

Мій сусід по квартирі, який завжди відмовлявся брати участь у нашому літературному гуртку (вважаючи нас надто буржуазно налаштованими), нарешті дочитав «Лабіринт жорстокості». Присуд він виніс стислий: «неперекладне», що в його критичній шкалі відповідало найвищій хвалебній позначці.

Він засипав мене запитаннями про книжку й автора. Я розповів усе, що знав. Історія заінтригувала його, і він заявив, що мусить покопатися в архівній пресі. Якщо вдасться доступитися до газет 1938 року видання, можливо (гадав він), вдасться щось знайти. На що я відповів, що вісім років тому, прибувши до Парижа, я вже намагався знайомитися з тогочасними газетами в пошуках слідів «Лабіринту». Особливо кортіло почитати розвідку Боллем (тієї, що Брижіт), зазначену в довідці про Елімана в «Короткому викладі». Та всі мої спроби були невдалі. Хоча, стосовно Брижіт Боллем, я дізнався таке: після тривалої кар’єри літературного оглядача в «Revue de deux mondes»^[20] та кількох виданих монографій вона засідала в журі премії «Феміна»^[21], яке очолювала з 1973 року до своєї смерті в 1985-му.

— Зрозуміло, — сказав Станіслас, вислухавши мене уважно. — Але тепер, коли ти видав книжку, про яку написали у впливовій газеті, можливо, відкрити для себе архів буде простіше?

— Навряд. За межами африканського гетто мене ніхто як автора не знає. Архіву преси байдуже до того, що я — молодий багатообіцяючий африканський письменник, про якого надрукували статтю у впливовій газеті. Як африканський автор я не маю жодного авторитету в зовнішньому світі.

— А ти цього хочеш? Хочеш мати авторитет у зовнішньому світі?

Так, хочу. Жоден з африканських письменників, що оселилися тут, не визнає цього публічно. Кожен відмовлятиметься, та ще й супроводжуватиме свої заяви обуреними жестами. Проте насправді це одна з мрій багатьох із нас (а для декого — та сама МРІЯ): церемонія посвячення в дійсні члени французької літературної спільноти (яку, залежно від стану, можна як нахвалювати, так і поливати брудом). Авжеж, це ганебно, та водночас ідеться про славу, про яку ми всі мріємо, про нашу послужливість, про отруйну ілюзію нашого символічного сходження на вершину. Словом, Стане, отака невесела дійсність, отаке мізерне наповнення нашої мізерної мрії: визнання центром — і це єдине, що варте уваги.

Та оскільки визнавати це було надто сумно, надто цинічно, надто гірко і надто несправедливо (або ж, навпаки, надто справедливо), я вирішив не відповідати на запитання перекладача й відказав йому досить туманно:

— Стане, я просто хочу написати хорошу книжку, після якої не треба буде писати наступні книжки, книжку, яка звільнить мене від літератури, книжку, подібну до «Лабіринту».

— Я розумію. Але вам, африканським письменникам та інтелектуалам, варто остерігатися визнання. Рано чи пізно буржуазна Франція для очистки сумління прийме одного з вас — час від часу ми бачимо, як хтось із африканців досягає успіху, навіть стає взірцем для наслідування. Та повір мені: насправді, якими б вартісними не були ваші твори, ви є і залишитеся чужинцями. Ви не тутешні. Однак мені також здається — і зупини мене, якщо я помиляюсь (тієї миті я подумав: коли хтось просить зупинити себе, якщо помиляється, то, напевно, зупинити його вженеможливо) — словом, мені здається, що ви й у себе, на батьківщині, чужі. Але тоді... звідки ви?

Він замовк, але не для того, щоб дати мені можливість відповісти. Станіслас обмірковував щойно сказане й те, що збирався додати, і скоро справді повів далі:

— Авжеж, я знаю, що кажуть деякі з вас: буцімто ви — громадяни світу... Люди всесвіту! Ох цей уже всесвіт, ця універсальність... Ілюзія, за яку вперто чіпляються ті, хто носиться з нею, мов із медаллю. Чіпляють її на груди кому заманеться. Почеплять на ваші — пришпилять намертво. А якщо не почеплять — ніякими плачами їх не зворушиш. Є тільки одне справді універсальне місце — пекло. Викидайте медальки. Рубайте руки, що їх роздають. Зірвіть останнє лахміття колоніальної ери — чого ви чекаєте? У топку старе манаття! Знищити, спопелити! Пишіть так, ніби підливаєте оливи у вогонь!

— Стане, може, і твоя правда. Й африканським письменникам усе це добре відомо. Вони ж люди, а не політики чи ідеологи. Кожен письменник повинен отримати можливість писати вільно все, що йому заманеться, де йому заманеться, незалежно від свого походження та кольору шкіри. Єдине, що можна вимагати від письменників — байдуже, африканських чи ескімоських, — талант. Решта — це тиранія. І дурість.

Кілька секунд Стан роздивлявся мене зі співчутливою усмішкою на вустах. Я знав, що він збирався мені зауважити — так, зрештою, він і сказав: «Який ти наївний!»

5 серпня

Щоденнику, увечері сталося дещо дуже важливе. Нас із Мусімбвою запросила до себе на вечерю Беатріс Нанґа. Видалась вона нам звичною: владною жінкою (якщо слідувати заяложеному кліше).

— Я хотіла бачити тільки вас, — заявила вона, відкорковуючи пляшку. — Санза і Ева Туре, звісно, також цікаві, але мені здається, що ви двоє — все ж особливі. Ми ж розуміємо, про що я, авжеж?

Я досить неуважно ствердно похитав головою: як завжди в гостях у Беатріс я не міг відірвати погляду від гігантського розп’яття, яке буквально фізично тиснуло на квартиру. Я дивився на Ісуса, і мені сяйнула думка — та сама, яка з’являлася, коли я бачив його розіпнутим, у процесі всотування людських гріхів: «Він не може зрозуміти, що тут забув». Не раз я уявляв, як розпитую його: Господи, минуло дві тисячі років з миті, як ви померли від мук на цьому хресті. Звісно, це лише робить вам честь, але ж ви бачите результат. Тож дозвольте вас запитати: як би вчинили, якби вам запропонували це знову?

Відповіді не було. Ми сіли за стіл. Беатріс винесла ндоле^[22], і ми одразу перейшли до подальшої долі «Лабіринту жорстокості». Беатріс вважала, що ми не маємо права тримати цю книжку замкненою у вузькому колі претензійної молоді, що варто її перевидати, аби її відкрило для себе широке коло читачів. Мусімбва висловився проти цієї ідеї. Почалася сварка. Я не втручався.

До десерту гнів википів, і Беатріс увімкнула музику. Церемонії переходили в ритуали: спершу ми віддалися гальванічному ритму майже шлюбної ночі — зеленої, наче незріле манго. Потім усе стихло; дозрівав місяць, готовий впасти з неба на землю. Ми потрапили до невагомих обіймів часу, сповнених королівських мрій, можливих лише за умови, що не заснеш. Усе менше слів лунало у квартирі Беатріс. Скоро їх узагалі не лишилось — поміж пізнім дзенькотом бокалів і примарного сміху, що долинали з вулиці, та під час бездоганної прози, що протискалася поміж пісень, місце було лише для архаїчної мови: неспішність і придих, торкання і погляди, приховані заохочення, заклики, знаки, опір і контрнаступ, мовлення, що шепотіло ніби в чеканні на Мову; невдовзі залишилася тільки тверезість сп’яніння. Мені почулося, як розбився бокал, що його чиєсь тіло (певно, моє?) скинуло в ритмі танцю. Потім зник час — отака вона, справжня ніч.

Що мало статися, сталось: господиня запропонувала покохатися — можливо, це був лише натяк або, навпаки, вимога, я вже не пригадаю. «Але не тут, — уточнила вона. — Тут Христос. Ходімо». Розвернувшись, вона попрямувала до спальні. Мусімбва зробив кілька кроків за нею, мов загіпнотизований цуцик. А я навіть не зрушив із місця. Тоді він зупинився, озирнувся на мене й збагнув, що було в мене на думці.

— Друже, не варто робити дурниці. Тільки не зараз. Ходімо. Нарешті ми побачимо істинне обличчя кубістського янгола. Перемалюємо цей клятий портрет. Нарешті дізнаємося його справжнє ймення: Михаїл, Джабраїл чи Люцифер. Друже, на нас чекає фантастичний threesome^[23]. Ходімо!

Але я заперечливо похитав головою й сів на знак того, що відмовляюся остаточно. Якусь долю секунди Мусімбва вагався, а потім тоном, де відчувались і батьківська турбота, і серйозна загроза, мовив:

— Фею, жінки іноді дарують тому, хто пришвидшує події, але ніколи — тому, хто свідомо втрачає нагоду.

— Навіть Рокко Сіффреді?

— Навіть йому.

— А Роберт Муґабе?

— Йому також.

— О, згадав! ДСК!

— Гарна спроба. Але ні. Ти б іще Талейрана згадав^[24].

Після чого Мусімбва вирушив по свою долю до спальні Беатріс, а я залишився у вітальні, мляво розлігшись у кріслі, п’яний і трохи сумний; я думав про те, що не знаю про Талейрана нічого, крім того, що міністр страшенно кульгав і йому приписували диявольську клепку; так минуло кілька хвилин, я змінив думку, вирішив доєднатися до них, але гордощі тримали мене на місці; смішно, ба’ навіть ганебно було приймати подібне рішення — рішення, яке вимагало залучення моєї честі й мого слова, а своє слово я вже сказав; тож я не зрушив з місця, і вже за секунду з чіткими інтервалами — але жодного разу потрібної миті — почали долинати стогони Беатріс та скрикування Мусімбви, з чого я зробив висновок: преамбула розпочалася; далі я чув лише кректання Беатріс, і уявляв, як її плоть (точніше, могутні стегна) душили Мусімбву, хоча час від часу йому вдавалося виймати голову із ярма, вдихати на повні груди і знову пірнати в невідоме, до глибоких рідин Беатріс, які він ретельно вилизував — усе це відбивалося луною в моїх вухах та віддзеркалювалось у моїх очах: їхні тіла терлись одне об одне, їхні стогони ставали дедалі коротшими й більш уривчастими, піт кристалізувався на їхній шкірі — авжеж, я мимоволі бачив все це, хоч і казав собі, що мушу боротися, що треба оговтатись і подумати про щось, що відволікло би мене від звуків, які долинали зі спальні; певно, моя рішучість викликала реакцію в моїх друзів, бо варто було мені почати шукати тему, в якій би мій розум спочив, як Беатріс голосно застогнала, Мусімбва захекав, ліжко заскрипіло, тіла бились одне об одне, мов капці; дідько, подумав я, почалося; з тієї миті я намагався зосередитися, знайти питання, яке б мене розважило, захопило, але моя тактика не працювала, усі завіси, якими я відгороджував свою тямку, рвалися, мов папіросний папір, об гучні персоналії Беатріс (яка вже неприховано кричала на ґвалт) і Мусімбви (який мовою лінґала видавав якісь сороміцькі вірші, з яких я вгадував хіба кілька слів, що ним він же мене і навчив: Nkolo, pambola bord oyo. Yango ne mutu eko sunga mokili...^[25]); що ж, незлецьки вони завелися, міркував собі я, добрий ритм, не монотонний, різноманітний і водночас цілком зрозумілий; дідько, ти маєш себе взяти в руки, Дьєґане, відірватися від цих звуків — почитай щось, зверни увагу на якусь книжку; і я одразу вирішив розгорнути «Лабіринт жорстокості», загубитись у ньому, тобто знайти в ньому притулок, та я миттю відмовився від цієї ідеї, адже то була б марна справа: читанню заважало би шарудіння, яке не вщухало, навпаки, ставало гучнішим; то було шарудіння фізичного кохання, спів юних і сильних тіл, то був гул машинного відділу шаленого сексу — і я його чув, авжеж, я чув цей гул, чув верещання Беатріс, схлипування Мусімбви («Bomanga, Béa, Bomanga»^[26]), і я соромився себе, надто несміливого, складного, стриманого, байдужого й поміркованого, викапаного Едмонда Теста^[27], надто пихатого й самотнього; тож я заплющив очі, вирішивши скуштувати своїх тортур, відмовившись очікувати, що це нарешті скінчиться, що все мине, спливе, зникне, ηάντα ρεί, як казав мудрець Геракліт, тому нехай буде, подумав я, заплющу очі й почекаю на це «панта реї»^[28] — та варто було сховатися під повіками, мов хлопчиську під своїм ліжком, аж раптом сяйнула думка чи, радше, потужне бажання: я мусив їх убити, мусив зайти до спальні з ножем, занурити лезо глибоко в тіло — вочевидь, у кімнаті було тепер одне тіло, об’єднане пристрастю, у якій мені вже не було місця; я мусив покінчити з цим тілом, методично, спокійно, точно, як професійний кілер — ударом у серце, у живіт, в аорту, і знову в серце, щоби переконатися, що ця вперта гидота, від якої стільки зла чоловікам, уже не б’ється, а після цього встромити ніж у піхву і в бік; звісно, обличчя я б уникав, адже обличчя — сакральне місце, храм, який не можна паплюжити звірством; Обличчя — ознака Іншого, образ страдного поклику через мене до всього Людства (авжеж, колись давно я зазирав до Левінаса^[29]), але я бив би й бив це тіло ножем, поки воно не припинило би насолоджуватись, або поки тривав би його оргазм, аж до смерті, аж до священної епектази^[30]; так сильно кортіло мені позбутися звуків, які розривали мене на шматки — стогонів Беатріс і Мусімбви, — і божественний промисел не обійшов увагою мої похмурі думки: на буфеті на кухні лежав величезний ніж, достатньо було взяти його в руки — і повернути собі контроль, і я вже усміхався, уявляючи цю картину, обмірковуючи складні сценарії, гідні кримінальної хроніки, але тієї миті, як я вже збирався підвестись і взяти до рук зброю, я відчув близьку живу присутність; я розплющив очі й побачив перед собою Ісуса Христа, що звивався на велетенському хресті, прибитому до стіни, і рефлекторно, хоч я й не християнин і не серерський аніміст, що шанує предків-панґолів та всесильного Рооґ-Сена («Yirmi inn Roog u Yàl!»)^[31], я перехрестився й закляк; дивно, та я не боявся, просто був трохи здивований, хоч і вірив у привидів і фізичні вияви трансцендентного, тож я чекав, коли Христос нарешті позбудеться цвяхів і спуститься зі свого хреста, і він так і зробив, зрештою, дуже вправно й елегантно (особливо зважаючи на обставини), після чого сів навпроти мене на канапу, зняв вінець зі скривавленими шипами, насунений йому на обличчя, та глянув на мене своїми добрими блакитними очима — і я одразу знайшов прихисток у цій бухті; тим часом спинка ліжка шалено стукала об стіну («To liama ti nzala ésila, Nzoto na yo na yanga, etutana moto epela, maman»^[32]), та я вже на це не зважав, єдино важливим був той, хто сидів переді мною; хоч його вуста й не ворушились, він розмовляв зі мною, звертався до мене своїм vox cordis^[33], пантруючи мою зболілу душу, стираючи з неї потяг до вбивства, зажуру, дріб’язкову заздрість і самоту; слова його були прості, але дуже глибокі, таїну їхню знав тільки він, і я вслухався в них, незважаючи на каденцію ляпанців у спальні, я слухав Христа, усотував його вчення, параболи, яким позаздрив би будь-який письменник; він говорив довго, потім замовк, і ми обидва знову почули шум зі спальні — здавалося, кульмінація наближалася, ми вже не розрізняли, кому належали пронизливі крики, хто що робив, я просто дивився на Ісуса, і на частку секунди мені здалося, що в його очах я помітив бажання й собі піти до тієї спальні, та певно, це мені примарилося, чи дідько на мить вселився в мене, до того ж, ще за секунду Син Людський мовив, що має вже йти й що інші заблукалі душі потребували його візиту; тож він підвівся, майже засліпивши мене своїм божественним сяйвом, і я запитав, чи потрібна йому допомога з поверненням на хрест, який він займав уже понад дві тисячі років — словом, я запропонував йому швидкий шлях, та він розсміявся (Господи, який же в тебе цілющий і добрий сміх!) і заявив: «Гадаю, впораюся й сам», і він справді впорався, розіп’яв сам себе, навіть і не питайте мене, як само, бо я не знаю; зрештою, він же відомий своїми дивами, тож на моїх очах він самотужки прип’яв себе до хреста цвяхами, і тієї миті, коли Беатріс і Мусімбва досягли найвищої точки розбурханого урагану, Христос, поки його обличчя не набуло звичного двотисячолітнього зажуреного й осяйного виразу, подивився на мене й мовив (цього разу він розтулив вуста): «Я зробив це знову».

І після цих дивовижних слів, не давши мені можливості поставити ще декілька украй важливих запитань (я жадав від нього роз’яснення, скажімо, мистецтва переосутнення або ж опису виду з вершини Голгофи), він зник, після чого кімната занурилась у жахливу пустку, несамовиту пустку світу, щойно залишеного Богом. Скільки тривав його візит? Я не можу цього сказати — так само не відаю, скільки сидів тихо й непорушно в кріслі, коли він щезнув. Зі спальні звуки вже не долинали. Певно, тіло заснуло. Або померло. Що ж, побачимо, — подумав я. Тоді підвівся, підхопив «Лабіринт жорстокості» та пішов додому.

6 серпня

Прокинувся, мов у тумані. В обід мені подзвонив Мусімбва. Обговорили вчорашній вечір, і, як я й очікував, він запитав, чому я не приєднався до них. Я сказав, що мій шлунок не витримав ндоле, але Мусімбва звинуватив мене в брехні — слід навчитися менше думати й більше злягатися, на що я відповів: «Я над цим подумаю». Ми замовкли. Кортіло розпитати про «кубістського янгола», та я вчасно зупинився, розуміючи, що Мусімбва відмовиться обговорювати деталі. Тож я вирішив змінити тему й запитав його, чи має він контакти серед керівництва архіву. Він пообіцяв за кілька днів звести мене з одним знайомим.

— Я вже не впевнений, що хочу дізнатися більше про Елімана, — зізнався Мусімбва. — Не варто підходити до улюблених митців надто близько. Треба милуватися ними здалеку й у тиші: вони повинні зберігати свою вишуканість. Ти так не думаєш? «Лабіринту» мені цілком достатньо, хай навіть він незавершений... Та я розумію, чому ти хочеш продовжувати свої пошуки. Точніше, думаю, що нарешті розумію.

— І що ти зрозумів?

— Я зрозумів, — відповів Мусімбва, — що насправді ти шукаєш літературу, яка нібито ховається за цим твором. Однак шукати літературу — марно. Шукати літературу — кепсько. Повір мені, Фею, шукати літературу — це... це...

Він не завершив цю фразу, натомість із сумом, або з поквапом, або з тривогою пробурмотів:

— Таке... таке...

Я не став перепитувати, тож далі ми теревенили про геть інші речі. Після тривалих вагань я вирішив не писати Беатріс. Я не зміг би їй пояснити, що на певному алхімічному рівні фізичне кохання перетворюється на трагічне присягання. Два тіла розмовляють між собою, знаходять спільну мову, впізнають одне одного і, нарешті, мимоволі й несвідомо мовчазно присягають одне одному на вірність. Та оскільки немає нічого більш несправедливого за кохання, трапляється, що непорушну клятву дає тільки одне із тіл. Ясна річ, одного дня відбувається розлука, і тоді пов’язане клятвою тіло опиняється сам на сам із тягарем слова, мовленого до безтілесного спогаду. Воно отримує в спадок важку, мов покійник, клятву, і жоден із друзів не в змозі допомогти спекатися небіжчика серед нічного мороку. Тож бідолашне блукає від тіла до тіла, тягаючи за собою вантаж, не знаходячи спокою, і, зрештою, відмовляється від відчайдушних спроб знайти мир. Партнери тепер існують лише в порівнянні зі зниклим ідеалом. У тілах, що йому трапляються, його неминуче чекає розчарування. З часом усвідомлення цього неминучого розчарування примушує його відмовитися від подальших пошуків; та значно більше, ніж усвідомлення розчарування, його мучить страх зламати клятву, порушити слово, дане тілові, яке, напевно, його вже забуло, — цей страх тримає його на березі, паралізує його, хоча перед ним нуртує океан бажання, запрошуючи до своїх обіймів. Нещасне тіло боїться зради. Щоб описати любов своєї матері — любов, яку він не знайшов ні в кому іншому, — Ромен Ґарі звертається до образу обіцянки на світанку. А для любові тілесної, на мою думку, є обіцянка, зроблена уночі. Її я дав іншій жінці більше року тому.

Ні, я не зміг би це пояснити Беатріс Нанґа. Вона би просто виблювала свій сміх мені в обличчя.

Цієї жінки більше немає. Кайдани, якими вона скувала мене, тяжкі, ключа ж я не маю. Відколи вона пішла, мене лякає будь-яке тіло жінки. Навіть найжагучіші еротичні фантазії відступають перед цим непохитним фантомом. Поки я палав від бажання переспати з Беатріс, моє тіло її жадало. Та варто було з’явитись нагоді — тіло згадало про зобов’язання та згасло.

Я зустрів її в абсолютно «лубковій картині» паризького життя: на лавці у сквері на бульварі Распая біля пам’ятника капітану Дрейфусу з поламаною шаблею^[34]. Навколо її ніг гугоніла зграйка голубів. Вона кидала їм крихти від сендвічу, і я не знайшов іншого способу почати розмову, як зауважити: «Мадемуазель, мерія заборонила годувати цих птахів». Вона підвела на мене очі, сповнені вишуканої зневаги. Але мені було плювати на її зневагу, бо я нарешті повністю побачив її обличчя. Я спробував звертатися до неї м’якше й завів довгу пісеньку про банальнощі, які потроху відкривали між нами шпарину для обміну. Тоді я читав останній у часі роман Кундери. Один із персонажів пояснював, що, мовляв, аби спокусити жінку розумнішу за себе, чоловікові краще бути млявим, аніж виснажуватися, намагаючись будь-якою ціною бути блискучим — це смішно. Я запам’ятав цю пораду й більше ніколи не намагався епатувати жінку. І стежив, щоб вона не нудьгувала. Поміж цими двома скелями пролягла темна, зміїста й небезпечна стежка — і все ж вона є. Я на неї ступив і докладав усіх можливих зусиль, щоб не зійти з неї.

За декілька хвилин вона пішла. Я не знав ні її імені, ні номера телефону, але міг закластися, що ми скоро зустрінемось. Я не вперше помічав її у сквері біля мого університету — я частенько ходив туди читати. Сподівався, що й вона не востаннє там була. Минуло три дні, і на тому ж місці вже вона сама зауважила й окликнула мене. Розмова вийшла тривалішою, не такою відчайдушною, і цього разу, коли ми розійшлися, я знав її ім’я: Аїда. Номерами телефонів ми обмінялися значно пізніше, коли сліпого випадку стало замало, щоб задовольнити потребу зустрічі у сквері — вони дедалі більше нагадували побачення або принаймні натяки на них.

Потягнулися монотонні, банальні етапи прологу до можливих стосунків. Перша вечеря дала можливість зібрати короткі біографічні дані про кожного з нас. Я дізнався, що Аїда була фотожурналісткою, спеціалізувалася на міських демонстраціях і рухах громадянського опору; а їй стало відомо, що я давно вже працюю над дисертацією про літературу. Вона була метискою (батько колумбієць, мати алжирка) і молодшою в сім’ї з трьома дітьми. Я ж старший серед своїх п’яти братів. Аїда була веганкою; я мало не молився на стейки легкого просмаження. Вона голосувала за комуністів; я ділив помешкання з анархістом. Вона прагнула стати відомою репортеркою; а я — просто письменником. Шалений обмін смс тривав цілодобово. Потім були друга вечеря (цього разу, звичайно, веганська), перший рум’янець, перша ніякова мовчанка, перший щирий сміх і, можливо, перші непорозуміння. У цьому місці міг статися перший поцілунок. Але не в нашому випадку. Ми грали в почеканку. Робили одне одному перші зізнання. Ану, хто першим скаже, що мені тебе бракує? Це був я! А вона дала хвацьку відповідь: мені тебе теж, але просуваймося поволі, не швидше за музику. Тож був перший концерт. Перше стискання рук перед великою сценою Свята Людства, освяченою присутністю самого Ману Чао^[35]. Він співав: «La vida es una tómbola», і я, потроху шаліючи, думав: «Звісно, la vida es una tómbola»^[36], і час від часу ставалося диво: довколишні пахощі, тіло, яке рухалось поруч і торкалося нас, голос жінки, яка наспівувала, Аїда, чию присутність тієї миті не виправдовувало ніщо — ні шанс, ні заслуга, ані надія, ні навіть найприємніші з мрій. Наш перший цілунок — повільний і бездоганний — відбувся точно тоді, коли ми до цього дозріли. Він тривав цілий куплет, а коли почався приспів, ми зупинилися так, ніби нічого й не було — зрештою, нічого й не було. Me gustas tu^[37], останні слова виступу, пролунали тоді, коли згустилася ніч і уперіщила злива. Ми не потребували слів, не мусили казати одне одному, що концерт був чудовий, не мали повертатися до поцілунку, який досі бринів на наших губах, та цікавитись, куди йдемо далі. Ми сіли на лінію RER B. Зайшли в потяг, знаючи, куди прямували: до когось із нас, обмінюючись цим знанням безгучно, без слів, лише доторками сплетених пальців та легких усмішок, у яких було стільки смислу, що будь-яка фраза, спробувавши перекинути сенс на себе, звела би його на ніщо. Поїхали ми до неї. Пригадую її мокре волосся, від якого лишалися плями на лобі, і моє — ми зблисками, сплесками намагались кохатися, і волосся огортало нас, мов кільця планету.

Справжніх онтологічних змін не так багато, як здається на початку існування. На мене припало дві, і ознайомлення з «Лабіринтом жорстокості» було другою. Коли мова заходить про містичні кризи, то в Паскаля була Вогненна ніч, а у Валері — Генуезька^[38]; для мене ж такою ніччю стала перша ніч кохання з Аїдою. Більше ніхто не викличе в мене такого спалаху істини; навіть завісі часу не вдасться. Того вечора я лежав, ніби розчинений у світлі, і я присягнув. Пообіцяв, що моя душа буде вірною іншій душі. Обіцяв тільки я.

10 серпня

Цей день я провів в Архіві преси, куди мені дозволили пройти завдяки зв’язкам Мусімбви. Телефон на вході відібрали, тож я все нотував. Прочитав рецензію Б. Боллем, примірник якої був доступний в архіві. І я ще раз перечитав «Лабіринт жорстокості» у світлі думок тогочасних критиків і аналізу цієї журналістки.

*

Видавництво «Gemini» щойно опублікувало чудернацький перший роман, автор якого — кольоровий, африканець із Сенегалу. Книжка називається «Лабіринт жорстокості», ім’я її автора — Т.Ш. Еліман.

Не приховуватиму: спершу з’явилась підозра, що твір належить перебраному французу. Усім хочеться, щоб колонізація робила освітні дива в африканських колоніях. Та як повірити, що африканець зумів написати подібну книжку французькою?

От вам і загадка.

Про що ж ідеться у книжці, яка потребує продовження?

Нам розповідають історію Кровожерного короля, свого роду чорношкірого Нерона, який (...)

Залишається тільки дізнатися більше про того, хто приховується за екстравагантним іменем «Т.Ш. Еліман». Якби йшлося про одного з негрів із наших колоній, то можна вже й повірити в колосальну магію, яку їм приписують.

Б. Боллем,«Revue de deux mondes»

11 серпня

Певно, відповіддю Елімана на цей відгук стала мовчанка. Та хіба буде справжнім письменником той, хто змовчить?

*

У вчорашньому випуску «Revue de deux mondes» згадали появу в невеличкому видавництві «чудернацького першого роману, автор якого — кольоровий, африканець із Сенегалу».

Додамо й ми свого трохи умовного скепсису: ця дивовижна книжка, «Лабіринт жорстокості», справді є шедевром, написаним чорним, і в ній усе, до останньої літери, африканське. (...)

Бо пан Еліман — справді поет і справді негр. (...) Під описаними у творі відвертими жахіттями насправді приховується глибока людяність. (...)

Пан Елленштейн, видавець, розповів нам, що авторові роману всього двадцять три роки, і ми вважаємо, що він матиме вагу в нашій літературі. Дозволимо собі таку думку: зважаючи на юність і приголомшливу, сліпучу майстерність поетичних візій, ми маємо справу з «негритянським Рембо».

Оґюст-Ремон Лам’єль,«L’Humanité»

Рік тому я щодня насолоджувався щастям, пірнав у прекрасні тижні, радісно приймав великі починання: я розумів, що був закоханий, і молив, щоб це падіння тривало вічно. Аїда ж (у потрібний, на її думку, час) попередила, що я був у небезпеці. Однак «потрібний час», ясна річ, нагодився запізно: я давно вже її кохав, коли вона заявила, що не може дозволити собі такої розкоші, як зближення з кимось. Аїда сказала: «Робота покличе мене далеко і, може, назавжди — і я поїду».

Чесно сказано — а отже, жорстоко. Я кохав її з шалом хлопчини, який не знаходив словесного виходу своїм почуттям, з люттю, об’єктом якої ще не відомо, хто із нас був. Бо кожний проведений із нею день (та й кожна ніч) міг стати останнім, тож я переживав їх піднесено, часом зболено й навіть, хоч і намагався щосили побороти це відчуття, зі сподіванням: сподіванням на те, що вона радше залишиться зі мною, ніж подасться на інший край світу знімати зародки революції. «Найбільша з усіх революцій розгортається просто на твоїх очах: поглянь, я закохуюсь у тебе!» Та вона відводила погляд. Я ж робив усе на свій розсуд і не хотів відступати.

Тож одного дня — з відчаю чи в божевільному сподіванні — я таки вимовив оті три фатальні слова. На них не пролунало жодного відлуння — ні обережного «я також», ні болісного «я тебе ні». Аїда нічого не відповіла, а я знав, що дорікати їй цим було б несправедливо: я змирився з тим, що на взаємність годі було чекати. І якщо вже бути зовсім чесним, то глибоко в душі мені подобалося це непевне чекання. Можливо, хтозна, я належав до численної касти мазохістів від кохання. На корті почуттів я грав партію в теніс із невидимим партнером. Над сіткою пролітали мої «кохаю». І зникали в безпросвітному мороці протилежного боку; я сном і духом не знав, чи повернуться з того боку мені слова — і в тортурах непевності полягала моя непоясненна насолода. Адже непевність аж ніяк не означала безнадію; з мовчанки Аїди, мов із первісного хаосу, могло усього кількома словами сяйнути життєдайне проміння. Тенісних кульок не бракувало. Я невтомно махав ракеткою. Я був готовий до марафону.

Матч так і не відбувся. Якось уночі Аїда заявила, що вирушає до Алжиру, на свою батьківщину, де нуртувало історичне народне повстання. Зненацька нам залишилось якихось півроку. Я вислухав новину так, як вислуховують онкологічний діагноз — надто пізно, неоперабельно. Саме тієї ночі я потайки взявся писати «Анатомію порожнечі». Роман про кохання, зізнання в прощанні, лист про розрив, вправу в самотності: усе водночас. Три місяці я писав його, і ми продовжували бачитися. Навіщо? Сама думка про те, що Аїда жила в тому ж місті, що й я, була більш нестерпною, ніж усвідомлення майбутньої розлуки. Я любив кохати її, я любив кохати, amare amabam^[39], я любив своє кохання до неї, я любив спостерігати за тим, як вона спостерігала за моїм коханням. Карколомний спуск до безодні одного життя, раптом зведеного до лише одного свого виміру. Ні, це було не збідніння, а концентрація на своєму житті, цілком і повністю відданому лише одному. Якби тієї миті мене запитали, чим я займаюсь, я би скромно, але гордо й трагічно відказав: лише кохаю. Я жив під вагою присяги; присяга ж — сліпе служіння.

Я дуже швидко написав «Анатомію порожнечі». Й адресував знайомому видавництву. Через три тижні, на мій подив (бо зазвичай відповідь надходила не раніше, ніж через три місяці), мені відповіли, що хочуть якомога швидше видати текст. Так «Анатомія порожнечі» вийшла друком рівно через три дні після від’їзду Аїди. Я присвятив книжку їй. Але це її не спинило. Аїда вирушила висвітлювати алжирську революцію. Перед розлукою я запитав, чи можемо ми принаймні продовжувати спілкування. Відповідь була в дусі Бартлбі: воліла б цього не робити^[40]. Хоч ми цього ніколи не визнаємо, пояснила вона, зберігати контакт означало би сподіватися на продовження цієї історії — буцімто одного дня стосунки між нами знову стали б можливими. А вона не хотіла завадити нам обом кохати когось іншого, кохати деінде й будь-кого. Я би волів кохати її, але через кохання до неї (або через свою слабкість) дослухався до її вибору. Вона видалила свої сторінки з соцмереж, змінила електронну пошту, заявила, що, коли прибуде до Африки, змінить і телефонний номер і що писати їй сенсу немає. На все я відповідав однаково: «Так». У нашому танці завжди вела вона. Тож одного дня я раптом опинився сам, наодинці з примарною музикою і спогадами, що поволі танули слідом за вершницею, яка зникла із виду. Самота не має рівнів, до неї ніколи не можна приготуватися: я негайно впав на самісіньке її дно. Однак я дав клятву...

13 серпня

Еліман нагадував мені першу людину на світі, яка, вигнана з раю, знайшла б прихисток тільки в раю — однак у його тіньовій частині. На його споді. А який спід у раю? Що ж, ось припущення: спід раю — не пекло, а література. Що означає: Еліманові залишалося тільки померти (чи відродитися?) шляхом писання вже після того, як його вбили як письменника.

*

Треба бути таким жартівником-соціалістом, як Оґюст-Ремон Лам’єль, щоб у «Лабіринті жорстокості» помітити талант Рембо, хай навіть і негритянського. Ця книжка — піна на губах ошалілого дикуна, який, вирішивши, буцімто він майстерно володіє мовою (хоча вона тліє в ньому, як сліпий вогник), зрештою опалює собі крила.

(...) Варварство африканців — не якісь вигадки: ми могли бачити це на фронті, під час Великої Війни, коли безстрашні, але й безжальні фаланги негрів наводили жах як на німців, так і на французів; констатує це й «Лабіринт жорстокості». Африка нас трохи лякає. Ми відчуваємо до неї глибоку огиду. Колонізація мусить продовжуватись, а християнізація цих нещасних проклятих душ — тривати й далі. Іншими словами: чекаймо й надалі книжок у такому ж дусі від цього автора.

(...) Усі ці немилосердні сторінки доводять, що цивілізація ще не потекла венами негренят, ладних хіба грабувати, жерти, хизуватися лахами, палити, дудлити алкоголь, злягатися, поклонятись пенькам і вбивати. (...)

Едуард Віжьє д’Азенак,

«Le Figaro»

14 серпня

Санза запросив нас усіх на вечір до себе. Я йшов без великого бажання, весь час міркуючи про марність свого писання, про всі ті брехні, які я писав, про відстань між моєю базграниною і реальним життям. Сіґа Д. мала рацію: зі своєї жердини, де я пихато промовляв про істинність та ілюзорність літератури, я, мов сокіл, стрімко кинувся вниз, у світ; та політ виявився парадним, а не бойовим; замість смертельних боїв — циркові трюки. Я ховався за літературою, мов за вікном чи щитом; по інший бік тривало життя з притаманними йому жорстокістю, жертвами, прямими ударами в живіт. Слід було визирнути, явити себе, хутко вхопити й собі шматок — а може, і повернути його на місце. Словом, треба було виявити трохи сміливості, не торгуватися, не петлювати, не домовлятися — просто бути сміливим. Така ціна.

У Фаустіна Санзи я майже не брав участі в розмові, яка здалася мені безглуздою. Беатріс крізь зуби привіталася зі мною й більше не зверталася до мене протягом вечора. Здавалося, що кожен думками був десь далеко. Даремно Санза вдавався до розмаїтої полемічної зброї — усі його стріли відскакували від нашого панцира нуді й байдужості. Ева Туре не зробила жодного фото для Інстаграму. Усе ішло шкереберть. Тож ми вирішили скоротити тортури. Перш ніж стрибнути у свій «Убер», Беатріс прошила мене злим поглядом. Ева викликала свого персонального таксиста. Ми з Мусімбвою вирішили пройтися. Дорогою я поділився з ним своїми відкриттями в архіві. Він запитав, чи поїду я в Амстердам. Я відповів, що цілком може бути.

— Про все це треба написати книжку, — зауважив Мусімбва. — І ти це добре розумієш. Хотів би я всюди слідувати за тобою, але не можу. Останніми днями я багато думав. У голові крутиться інша книжка. Я повертаюся в Конго. Не знаю, чи готовий я до цього, але я мушу повернутися.

Знаю, тієї миті я мав мовити щось глибоке, мудре, заспокійливе, красиве або просто пожартувати, щоб полегшити цей непростий момент, та мені нічого не спало на думку: вуста мої не ворушились, тож момент так і лишився німим. Кожен із нас прямував до своєї книжки.

Мусімбва нечасто згадував свою батьківщину. Все, що мені було відомо: ще дитям він утік від війни разом із тіткою, яка померла торік. Він ніколи не вдавався в подробиці втечі, не згадував ні своїх батьків, ні своє життя до Франції. Якось я поцікавився, чому він ніколи з власної волі не говорив про своє дитинство. Його відповідь я не забуду ніколи:

— Бо про Заїр у мене залишилися тільки кепські згадки. Так, я провів там найщасливіші миті свого життя. Але думати про це — дуже боляче. Ці спогади тільки підтверджують, що це не просто минувшина, а зруйнований світ. Тож у мене про Заїр тільки кепські згадки. Нещасні та погані. Але є й добрі. Я хочу сказати, що ніщо не засмучує людину більше, ніж спогади, хай навіть прекрасні.

Більше я не наважувався говорити з Мусімбвою про той період його життя. Хоч і відчував, що саме там крився ключ до його загадкових творів. Наприклад, у всіх його книжках обов’язково був один глухий персонаж або потужні метафори глухоти. Він жодного разу це не коментував, та інтуїція підказувала мені, що вся справа була у цьому.

Ми простували далі. Тишу першим перервав він:

— Фею, як ти почав писати? Пам’ятаєш подію, про яку можеш з упевненістю сказати: саме з цього почалося моє письмо?

— Важко сказати. Можливо, усе починалося з читання книжок. А втім, не знаю, чи можна це рахувати. Не існує легенди про мій початок. Принаймні такої, як, скажімо, у Харукі Муракамі. Знаєш казочку про те, як він почав писати? Ні? То слухай: був він на бейсбольному матчі. М’яч легко й гармонійно розрізав небо, Муракамі милувався бездоганною траєкторією м’яча і, спостерігаючи за ним, усвідомлював, ким має стати: великим письменником. Той м’яч був його літературною епіфанією, знаком особисто для нього. Мені ж такий м’яч не траплявся. Ніяких знаків я не бачив. Тож, напевно, коріння мого письменницького покликання, усе ж криється в читанні книжок. А тобі відомо, чому ти став письменником?

Він відповів ствердно. Та ми вже дійшли до перехрестя, де наші шляхи розходилися, тож Мусімбва не встиг (чи не захотів) розказати мені більше про своє покликання. Просто запитав, яким буде наступний крок у моїх пошуках. Я відказав, що ще точно не знаю, хоча поїздка до Сіґи Д. до Амстердама — цілком імовірна. Він збирався вже за тиждень летіти в Демократичну республіку Конго. Не хотів довгих зборів. «Це має бути авантюра», — з усмішкою заявив він. Однак його усмішка засмутила мене.

Ми дали урочисту обіцянку побачитися до його від’їзду, напитися, як завжди, та почитати своїх улюблених поетів і прозаїків. Тільки так — вважали ми, — двоє юних письменників, що стали друзями й збиралися кинутись сторчголов у невідомість, могли попрощатись достойно. Утім, я гадаю, що в глибині душі ми розуміли, що цій дружній літературній учті не судилось відбутися. Ми бачилися востаннє перед тривалою розлукою. І вдавали, буцімто вірили в майбутню вечірку, тільки щоб полегшити завершення цієї. Звісно, ми будемо дзвонити одне одному, але бачитися — напевно що ні. А коли нарешті зустрінемося, будемо геть іншими людьми. Можливо, навіть станемо чоловіками.

*

Уже декілька днів нам торочать, мовляв, горопашний «Лабіринт жорстокості» Т.Ш. Елімана, який побачив світ у видавництві «Gemini», є ілюстрацією африканської цивілізації. Ідеологічні супротивники, чиє прочитання цього твору різниться практично в усьому, сходяться принаймні на одному: ця книжка є африканською. Що стосується нас, то ми не готові припуститися подібної помилки: ця книжка є якою завгодно, тільки не африканською.

Ми чекали більше тропічних барв, більше екзотики, більше проникнення в загадкову африканську душу. (...) Безперечно, в автора талант до літератури. Але де справжня Африка?

Величезний недолік цієї книжки в тому, що вона надто негритянська. Шкода, що явно здібний автор вирішив зачинитися в нікчемних вправляннях у стилістиці та ерудиції, замість дати слово найцікавішому: нуртуванню своєї рідної землі. Сподіваємося відчути це в наступній книжці, яка мала би стати роз’ясненням «Лабіринту жорстокості».

Тристан Шерель,«La Revue de Paris»

15 серпня

А що взагалі можна знати про письменника достеменно?

*

Спостерігаючи за дуже різними численними коментарями, які викликав вихід у світ роману «Лабіринт жорстокості», ми вирішили поспілкуватися з Шарлем Елленштейном і Терезою Жакоб. Ці двоє молодих підприємців заснували видавництво «Gemini», де опублікований згаданий суперечливий твір.

Брижіт Боллем:Подейкують, що автор «Лабіринту жорстокості» ховається за маскою...

Шарль Елленштейн:Чого тільки не кажуть у Парижі. До речі, ви самі, журналісти, часто й розповсюджуєте ці вигадки. Усе це неправда. Бо всі автори носять маски. А якщо мова про плітки, ніби книжку написав не Еліман, а професійний автор, який скористався псевдонімом, то це просто смішно.

ББ: Чому ж?

Тереза Жакоб:Бо він існує. Еліман існує.

ББ: І він справді африканець?

ТЖ:Так, африканець із Сенегалу — так зазначено на обкладинці.

ББ: Здається, він одного з вами віку...

ШЕ:Не перебільшуйте — він молодший за нас. Зрештою, письменниками стають не через вік.

ББ:Де ж він? Чому він зараз не тут, не з вами?

ШЕ:Він віддає перевагу самоті. До того ж, йому добре відомо, що факт його походження викликав би купу запитань, відповідати на які він не має охоти.

ББ: У пресі завзято обговорюють цю книжку, зокрема й через оригінальну, таємничу особистість автора. Зрозумійте: потрібний доказ того, що її написав саме Т.Ш. Еліман!.. А мовчанка кидає тінь сумніву на його роль.

ТЖ:Еліман це добре усвідомлює, він готовий піти на цей ризик.

ББ:Тоді хоч розкажіть про нього більше. Чим він займається? Як ви познайомились? Який він? Де він живе?

ШЕ:Зустрілися ми торік у кафе, абсолютно випадково. Ми там часто буваємо, і щоразу бачили Елімана за одним зі столиків, він завжди щось заповзято писав, не звертаючи ні на кого уваги. Відчувалося, що перед нами письменник. Це як шосте чуття. Тож одного дня ми вирішили заговорити з ним. Еліман — людина недовірлива, отримати його довіру непросто. І все ж ми потоваришували. Зрештою він дав нам почитати те, що писав. Рукопис нам сподобався. Так розпочалась історія цієї книжки.

ББ:Що він думає про метушню довкола свого твору?

ТЖ:Як на мене, немає аж такого ажіотажу. Та хай там як, наскільки мені відомо, Еліман звертає увагу не на це. Його цікавить інше.

ББ:Що ж його цікавить?

ТЖ:Те, що мало би цікавити будь-якого письменника: творчість. Він читає і пише.

ББ:То він справді африканець? Даруйте, що я так наполягаю на цьому запитанні, але ви повинні зрозуміти: наші читачі не звикли до того, щоб африканець...

ТЖ:...писав такі твори?

ББ:... узагалі писав. І щоб його так обговорювали в літературних колах. До речі, ви чули, що Оґюст-Ремон Лам’єль з газети «L’Humanité» назвав Елімана «чорним Рембо»?

ТЖ: Це порівняння на його совісті.

ББ: Чи можна сподіватися, що ми таки побачимо Т.Ш. Елімана найближчим часом?

ШЕ:Усе залежить тільки від нього. Але мене би це здивувало.

На цьому розмова завершилася. Складно зробити якісь висновки. І Шарль Елленштейн, і Тереза Жакоб намагаються тримати особистість свого загадкового друга в секреті. Парадокс: щось нам про нього таки відомо, але таємниця лишається нерозкритою.

Б. Боллем,

«La Revue des deux mondes»

18 серпня

Що можна знати достеменно про твір?

*

Коли читаєш деякі репліки щодо «Лабіринту жорстокості», зникають будь-які сумніви: турбує саме колір шкіри автора. Увесь скандал — через расу. Пан Еліман з’явився надто рано в добу, яка ще не готова приймати успіх чорних у всіх галузях, включаючи й мистецтво. Хтозна, можливо, цей час колись прийде. А поки що пан Еліман залишається для нас сміливим передвісником і взірцем. Він повинен показатися, заговорити, довести усім расистам, що негр може бути великим письменником. Ми щиро готові надати йому будь-яку підтримку. Наші шпальти відкриті для нього.

Леон Беркофф,

«Mercure de France»

19 серпня

Я написав електронного листа Матері-Павучисі. Я був готовий до зустрічі в Амстердамі. Вона негайно відповіла: «Чекаю на тебе, Дьєґане Фею».

Я взяв квитки на поїзд на наступні вихідні — уклінний поклін Республіці та її щедрим виплатам!

Далі я ґуґлив зображення Брижіт Боллем. Більшість датувалися 1970-ми роками — за ті десять років Боллем, впливова членкиня журі премії «Феміна», солідна пані за шістдесят років (народилась вона в 1905 році), досягнула літературних та медійних вершин. На фотографіях Брижіт Боллем завжди прямо дивилася в об’єктив: здавалося, що цей відвертий погляд був її посланням до майбутніх поколінь.

*

«Лабіринт жорстокості»,

або вся правда про одне шахрайство

від Анрі де Бобіналя, професора африканської етнології з Колеж-де-Франс

Я багато разів жив у Африці, зокрема в Сенегальській колонії, між 1924 та 1936 роками. Під час однієї з поїздок, між 1929 і 1934 роками, я відкрив і дослідив дивну народність: басери. Я провів достатньо часу з басерами, щоб з упевненістю потвердити: праця Т.Ш. Елімана є ганебним переказом одного з космогонічних міфів басерів. Сюжет «Лабіринту жорстокості» в загальних рисах, домішуючи елементи роману, переповідає основоположний міф цієї народності. Я чув цю оповідь ще в 1930 році.

У міфі йдеться про заснування басерської держави давнім царем. Жорстокий правитель живцем спалював своїх ворогів, а іноді й власних підданих. Їхній попіл він домішував до добрив і саджав дерева, плоди з яких додавали йому сил. За короткий час ці дерева утворили величезний ліс, і цареві вистачало плодів, щоби правити вічно. Якось, гуляючи лісом на самоті, він зустрів жінку (або богиню: у басерській мові це одне слово) і був вражений її вродою. Жінка-богиня зникла серед лісу, цар кинувся навздогін і зрештою заблукав. Він роками ходив лісом, серед дерев, які виросли на жахливих царських добривах. Цар залишився віч-на-віч зі своїми давніми злочинами, бо з кожного дерева до нього зверталась душа живцем спаленої людини. Цар ледве не збожеволів, та коли вже хотів померти, вислухавши чергову оповідь дерева, жінка-богиня явилася йому знову й повернула снагу до життя. Вони вийшли з лісу. Цар думав, що його не було багато років; однак царедворці та слуги запевнили, що він був відсутній лише чотири-п’ять годин. Тоді цар збагнув, що це боги вирішили випробувати його. Він одружився з жінкою-богинею та перейменував свій народ на«басерів», що означає «поклонники дерев».

Цей неймовірний міф я переповів Марселю Ґріолю та Мішелю Лейрі, коли вони побували в краю басерів у 1931 році на чолі добре відомої етнологічної експедиції «Дакар-Джибуті»^[41]. Обидва етнологи були причаровані цією легендою. До речі, Лейрі цитує мене у своїй «Примарній Африці».

Сподіваюсь, тепер для вас стала очевидною тривожна подібність цього міфу до книжки месьє Елімана. Він майже без змін переповів цю легенду. Такий вчинок ми звемо плагіатом. Можливо, його наміри були шляхетні (познайомити широку громадськість з культурою народу басерів), але чому, в такому разі, він не згадує цю народність, до якої, імовірно, належить і сам? Чому пише так, ніби зобов’язаний цією історією винятково своїм таланту й уяві?

Тож я закликаю до совісті месьє Елімана. Якщо вона в нього є, він з честю має визнати свою провину публічно. Звичайно, чистим йому з цієї пригоди не вийти, однак дивитимуться на нього, безперечно, з повагою. А разом з ним — і на народність басерів.

Анрі де Бобіналь

21 серпня

Ми зі Станісласом обідали в пакистанському ресторанчику, і він, розправившись із самосою, раптом мені заявив:

— Забув тобі дещо сказати. Учора я гортав «Щоденник» Ґомбровича. Писав він його на початку 50-х. Тоді Ґомбрович жив в Аргентині — та ти й сам це знаєш, напевно. Так от, в одному із записів є таке: «Сабато представив мені африканського письменника, який нещодавно прибув. Дивний тип. Подивимось, чого варта його книжка. Сабато мені її подарував»^[42]. Двома рядками нижче він уже прочитав згадану книжку. І ось що пише Ґомбрович: «Закінчив книжку африканця. У його “Лабіринті” (хоч і бісівському) губишся з насолодою, незважаючи на всі непотрібні виверти відмінника, який прочитав найбільше за всіх у класі». Можливо, це лише збіг. Можливо, мова про інший текст, про іншого африканця. І все ж... лабіринт... бісівський... Гадаю, є шанс, що... Ти не знаєш, чи бував твій Еліман у 50-х у Буенос-Айресі?

— Не знаю. Поки що не знаю. Але Сізі Д. певно що це відомо. І вона мені про все розповість.

*

Свіжа стаття п. Анрі де Бобіналя є доказом того, що справа Елімана далека до завершення. Заінтригований свідченням свого колеги-етнолога, п. Поль-Еміль Ваян, завідувач кафедри літератури в Колеж-де-Франс, зв’язався з нами одразу ж після ознайомлення з твором п. Елімана.

Цей достойний ерудит був вражений, знайшовши там віртуозні, але від цього не менш ганебні «літературні крадіжки». Він розплутав зшиті в єдиний текст (достоту підшивка на одязі) цілі речення, переписані з європейських, американських і східних класиків. Вочевидь, п. Еліман не обійшов увагою жоден визначний текст — від Античності до сучасності. (...)

П. Ваян, звичайно, рішуче засудив подібний прийом, та водночас визнав, що приголомшений здатністю автора поєднати уривки, змішавши їх із власним текстом і грандіозним сюжетом, що аж ніяк не позначилося на читабельності твору.

Альбер Максімен, «Paris-Soir»

22 серпня

Останній день Мусімбви тут перед поверненням до Конго. Він подзвонив, і я одразу збагнув: він відчував раптовий страх, який, напередодні важливих подій, смертельно стискає груди. А втім, його переляк заспокоїв мене: він означав, що майбутня поїздка відповідала справжньому покликові. Мусімбва сказав, що хотів би взяти з собою «Лабіринт», і побажав мені успіху в гонитві за Еліманом. Я подякував і попросив його не писати чергову книжку про повернення до рідного краю. Він запевнив, що всіма силами уникатиме гидкого болота, яке виникало просто під ногами в будь-якого з письменників-вигнанців, яким здавалося, ніби вони повернулися додому. Ми посміялись — оце й усе. Ми попрощались, розмову було завершено.

Тоді я ввімкнув свій комп’ютер і почав набирати «Лабіринт жорстокості». Я уважно слідував за словами, неначе гончак, шпигун чи ревнивець. Вірність писаря впиналась у молекулярне ядро фраз Елімана. Я не просто заново набирав цей текст. Я писав його наново; я був його автором, достоту як у творі Борхеса П’єр Менар був автором «Дон Кіхота»^[43]. Я завершив роботу за чотири години. Набраний текст я надіслав Мусімбві зі словами «В дорогу». Він одразу відреагував: «Хоч ти й педант, чуваче, усе ж дякую». Я пішов перехопити щось до африканського ресторану. Гравець на корі награвав модні мотиви. Я засмутився і, доїдаючи свій мафе — курку по-сенегальськи з горішками — з подивом зловив себе на думці про те, що мені бракувало старих одноманітних мальгаських балад.

*

Треба визнати: Т.Ш. Еліман, книжка якого нам так припала до серця, виявився плагіатором. Незважаючи на все, ми стоїмо на своєму: ідеться про напрочуд талановитого автора, що би не думали бевзі на кшталт Віжьє д’Азенака. Хіба вся історія літератури не є історією про плагіат? Де був би Монтень без Плутарха? А Лафонтен без Езопа? Мольєр без Плавта? Корнель без Ґільєна де Кастро?^[44] Певно, проблема в самому терміні «плагіат». Справа, без сумніву, розвивалася б інакше, якби вживали натомість більш милозвучне, учене, шляхетне слово, необхідне за браком іншого.

Запозичення в «Лабіринті жорстокості» надто очевидні. І це — його головна хиба. Можливо, бути великим письменником означає передусім уміти добре приховувати свій плагіат та свої джерела. (...)

Оґюст-Ремон Лам’єль, «L’Humanité»

23 серпня

Цієї ночі мені снився Еліман. Він казав мені: що ти тут робиш? Навіщо тобі цей шлях орбітою навколо тиші й самоти? Що ти тут робиш?.. Пам’ятаю, що дав йому дуже витончену відповідь — дав натхненну, сповнену відчаю репліку, з тих, які трапляються тільки в снах, або наприкінці одного з листів Флобера, або на вустах деяких таксистів-сенегальців, коли, застрягши в заторі, поміж брудною лайкою і плювком із віконця, вони зненацька виголошують глибокі філософські максими. Така-от фраза була, наскільки я пам’ятаю. Звісно, прокинувшись, я її забув. І цілий день ходив через це в зажурі.

*

Видавництво «Gemini» щойно відкликало з продажу усі примірники «Лабіринту жорстокості». Було також заявлено, що будуть виділені кошти на відшкодування шкоди, нанесеної деяким окраденим авторам.

Шарль Елленштейн і Тереза Жакоб — засновники видавництва — досі не розповіли нічого конкретного про Т.Ш. Елімана. Тож «справа» цього автора позначилася його повною відсутністю та кричущим відмовчуванням. (...)

Що стосується літературних кіл, то ця містифікація як забавляє, так і бентежить: адже вона спрацювала! Навіть журі солідних премій «купилися». Певною мірою Т.Ш. Еліману вдалося поставити під сумнів довіру до них, до їхнього серйозного ставлення до справи, а може, і до їхнього професіоналізму.

Ще тривожнішою ситуація стане, якщо виявиться, що Т.Ш. Еліман — таки африканець. У такому разі образа, нанесена культурі, яка буцімто цивілізувала його, буде значно болючішою.

Сподіваємось, що колись ми таки дізнаємось правду.

Жуль Ведрін, «Paris-Soir»

24 серпня

Станіслас поїхав на кілька днів до Польщі. Там у нього родина. Він попросив тримати його в курсі моїх пошуків Елімана.

Оскільки я залишився сам, то вирішив запросити Беатріс Нанґа на вечерю. Сталося те, чого я боявся найбільше: вона погодилася. Беатріс прийшла, і перші хвилини нашої зустрічі були нестерпні, достоту брук, яким викладений довгий шлях до непевності. Над нами пролетіло немало янголів — і були вони аж ніяк не кубістськими. Вона запитала, чи є новини від Мусімбви. Ні, а в тебе? Також немає. Сподіваюся, він долетів без пригод. Я теж. Ми помовчали ще. Я налив випити. Й одразу вихилив келих. Перейдімо до столу? Напевно. Я поклав їй їжу. Вона спробувала й нічого не сказала. Я втік на дно порожньої тарілки. Але вдавати було марно: треба було говорити — а слово могло наносити рани й образи. Тож варто було розрізати цей гнійник. І я витягнув шаблю із піхов:

— Беа, ти ж не сердишся на мене за те, що я тоді не прийшов до вас у кімнату?

— Слухай, ти ж не останній чоловік на цій планеті! — усміхнулась вона. — А той, хто таки прийшов, був щедро обдарований природою, та ще й знався на цьому. Авжеж, ти добре мене почув. (І вона встромила свій погляд у мій — їй кортіло, щоб її погляд був жорстоким, та я побачив у ньому лиш сум.) Однак я серджусь на тебе. Бо йшлося не тільки про тіло і хіть.

— А про що йшлося?

Швидко, мов торпеда, нахилилась вона до мене.

— Ти ніколи не усвідомлюєш свої думки до кінця. Завжди розводишся про нюанси і складнощі. Оце, по-твоєму, й означає бути розумним, зрілим, мати власну думку? Як на найбільш серйозні, так і на найбільш банальні теми ти вічно змінюєш точку зору. Ти хочеш — а вже за секунду не хочеш! Ти віриш і сумніваєшся в межах однієї фрази! А може, і цілого життя! Чого ти насправді бажаєш? Оцього? Ніхто ніколи не знає твоєї думки. Світ для тебе — мов тонка лінія кряжу поміж двох безодень. Тієї ночі, спершу, зрозумівши, що ти не прийдеш, я дуже розсердилась, я була розчарована, бо тебе я хотіла також, та й ти ніби казав, що відчував бажання. Та трохи поміркувавши, я зрозуміла, що ти страждаєш від власного ставлення до світу — або світу до тебе. Що тебе тримає? Яке бажання володіє тобою? Від чого ти не відступаєш? Навіть під час обговорень «Лабіринту жорстокості» ти здаєшся байдужим, так, ніби нам самим належить запалювати в тобі вогонь інтересу. Але де шукати отой вогонь? Так, я серджусь на тебе — за те, що людей і речі ти оминаєш так, як привиди проходять крізь стіни. Людина до тебе прив’язується — і деякий час ти ніби теж здаєшся прив’язаним. Та однієї ночі ти йдеш, людина прокидається — а твій слід уже захолов, і їй не відомі ні причина втечі, ні її напрям. Вона знає одне: ти не повернешся. Хай йому грець, Дьєґане, та ж люди — не прилади, не щури для експериментів! Я — не лабораторний щур! Люди — не підручний матеріал для літературних творів, для фраз, які подумки крутиш і перекручуєш з іронічною посмішкою на вустах. Знаєш, що є в Мусімбви такого, чого немає в тебе? Ви багато в чому схожі, але він вміє бачити людей. Він — тут, на землі, з ними. Кохається, коли треба кохатися, напивається, коли слід напитися, утішає, як може, не боїться відкритися й помилитися. Він — чоловік. Це не письменницька риса. Він справжній, теплий. А ти — холодний, сліпий. Ти не бачиш людей і світ навколо. При цьому вважаєш себе письменником. Чоловік у тобі помер, Дьєґане. Ти це розумієш?

Беатріс вимовила все це на одному диханні, немов на сцені, та я бачив, що слова її були щирі. Її голос злегка тремтів, я зрозумів, що вона от-от заплаче. І коли Беатріс замовкла, я подивився у вікно на нічне небо. Раптом відчув страшенну втому й зітхнув.

— Можливо, ти маєш рацію.

— Оце й усе, що ти мені скажеш?

— А немає більше чого казати. Твоя правда.

— Отже, ти справді нічого не розумієш.

Мовивши це, Беатріс підвелась і схопила свої речі. Мені дуже шкода, Беатріс. Але вона не відповіла на слова, які, втім, я не вимовив, а подумав. Розвернулася й пішла геть.

Я вийшов на балкон і подивився вниз. Моя вулиця, зазвичай дуже жвава й весела, цього вечора німувала. Я бачив лише силует Беатріс, що віддалявся, і від цієї картинки мені захотілося ридати.

25 серпня

Під час нашої останньої ночі Аїда у своєму характерному, лаконічному й категоричному стилі, заявила мені:

— Учора прочитала «Анатомію порожнечі». Хотіла поговорити з тобою про це до від’їзду. Даруй, якщо мої слова видаватимуться тобі злими. Мені дуже лестить, що ти присвятив мені свою першу видану книжку. Але ж очевидно, що ти ще не письменник. Чи радше: ти ще не зрозумів, яким письменником хотів би стати. Я не знайшла тебе у твоїй книжці. Тебе там немає. Ти не блукаєш нею. Вона не посідає всі твої думки. Немає там ні зла, ні меланхолії. Надто чистий текст. Надто невинний.

Я на це відказав, що вважаю надто позерською саму ідею писання на боці зла. «Справжнє зло — заявив я, — не описують, а чинять. Аїдо, потрібні дії, а не слова, не книжки, не мрії. Дії!» На це Аїда нічого не відповіла. Я повів далі й пояснив, що писав ні через меланхолію, ні з метою її досягнути. Хай що вона собі нафантазувала, а я писав у прагненні відшукати останню стежку невинності на цій землі.

Аїда посміхнулась і ніяк не прокоментувала, залишивши більше часу коханню, а не словам. І все ж її слова врізалися мені в пам’ять.

Минуло більше року після цієї розмови, і безглудість моїх відповідей пригнічує мене. Зло — вкрай важлива тема. Невинність літературним шляхом не передається. Неможливо написати щось прекрасне, не відчуваючи меланхолію. Її можна зіграти, обіграти, продовжити, перелицювавши на жахливу трагедію чи на нескінченну комедію. У варіаціях і комбінаціях, що їх нам пропонує літературна творчість, дозволене все. Піднімаємо кришку люка до суму, і гоп! — звідти гримить гомеричний регіт літератури. До книжки варто заходити як до чорного зимного озера болю. Але на дні ви несподівано помічаєте веселе свято: танго кашалотів, зук гіпопотамів, тверк черепах, «місячна хода» восьминогів^[45]. На початку справді меланхолія — меланхолія від усвідомлення себе людиною; і душа, яка зуміє зазирнути на дно меланхолії та дати її відчути всім, буде душею митця — зокрема письменника.

Ці безладні й надто категоричні рядки я написав у поїзді, що ніс мене в Амстердам. На мене чекала Сіґа Д. Я віз із собою «Лабіринт жорстокості». Також зі мною був мій Щоденник із записами з архіву. Уже сьогодні ввечері або завтра я знатиму значно більше! Але про що? Про кого? Про «Лабіринт жорстокості»? Про його гіпотетичне продовження? Про Елімана? Про Сіґу Д.? А може, про себе самого?

Мій старенький Щоденнику, те, чого ми шукаємо, можливо, було не істиною-одкровенням, а істиною-можливістю, світлом у кінці тунелю, який ми довбали в повному мороці. Переслідую я насичене сяйво мрії, іскри ілюзії, пристрасть можливого. Що там, у кінці? Ще одна жила? Велетенська стіна з вугілля, де знадобляться і кайло, і сокирки, і динаміт. І ось воно — золото, будь ласка!

Я підвів очі: на небі не було жодної летючої зірки, яка б понесла погляд удалину; лише рух, лише загроза бурі, мовчазна загроза, що вічно кружляє над світом. Зоряні мапи кажуть мало про що: небо — це теж лабіринт, і не менш жорстокий, ніж лабіринт на землі.

ПЕРША БІОГРАФЕМА

ТРИ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО НАЙПЕРШОЇ КНИГИ

(уривки зі щоденника Т.Ш. Елімана)

Ти хотів написати лише одну книгу. У глибині душі ти знав, що вартує тільки одна: та, яка породжує всі наступні або ж яку провіщають усі попередні. Ти хотів скласти «книгоцид»: твір, який знищив би решту книжок, стерши з пам’яті попередниць і затримавши в появі ті, які б мали з’явитися незабаром, піддавшись цьому безумству. Одним махом скоротити й водночас уніфікувати цілу бібліотеку.

Та будь-яка книжка, що прагне вершини, приречена на провал; тож палке серце задуму б’ється, ясно усвідомлюючи неминучий близький провал. Прагнення абсолюту, впевненість у невдачі — ось синоніми цього творення.

Головна книга фатально претендує на опис безмежного простору; і прагне сказати останнє слово в тривалому дискурсі, у якому вона є лише новою, найближчою до нас фразою. Але останнього слова бути не може. Або ж, навпаки, якщо воно й є, то належить не їй, не цій книзі, бо останнє слово не може належати людям.

*

Яким чорнилом пишемо книгу, сама відсутність якої вже є мрією? Якими словами розвивається твір, що не приховує амбіцію зберігати мовчанку?

Відсутність незнання. Відсутність дурості. Відсутність страху. Але ж відсутність — це те, що постійно намагається покласти собі край у ваганні моменту, який відділяє одне самогубство від іншого; письменник, шукаючи відпочинку в них, повсякчас відчуває сліпучі смертельні леза передчуття й інтуїції:

Головну книгу пишемо мовою мертвих;

Головну книгу вписуємо у вимір забутого;

Головна книга кориться часові неприсутності (тобто ні присутності, ні відсутності).

У мить написання пустка перерізає собі горлянку, і в її німотному зойку лезо встромляється в плоть, і здається, що в патранні, безсилому відвалюванні відрізаної голови являє себе останнє, жахливе, криваве й лячно тихе припущення:

Головну книгу неможливо написати.

*

Дорóгою до головної книги відчуваєш спокусу мовчати — таку ж даремну, як і спокусу розводитися. З тієї ж причини безглузда кіновія^[46]вбиває не менш певно, аніж гучні балачки: в обох випадках здається, ніби від пози, яку прибирають стосовно мови чи світу (коли він кориться вживанню проміжної говірки), вдається узалежнити головну книгу. Щоби викликати внутрішній зсув, треба знайти тріщину та розширити її.

Ти осягнув усі ці істини: не призвичаїтись — німотою чи говірливістю — треба було до таїни самоти, але, не надаючи їй надмірного значення чи, точніше, не вважаючи її за останню істину, обрати негайну смерть. Трапляються безглузді усамітнення й дуже мудрі компаньйони. Іноді надмірна мовчанка не несе нічого — мов від поштовху завалюються слова, які б мали бути вирішальними, аж виявилось, що критичної миті, коли треба підтримати правдиву суть речей, навіть їхній підмурівок утрачає рівновагу. Озброївшись тишею або словами попрямувати до істини, до головної книги — на це потрібна відвага.

Чи достатньо її в тебе, щоб почати книжку зараз, коли тінь твого батька нарешті залишила тебе в спокої? Чи є в тобі батькова мужність — мужність занотувати те, що носиш у серці? Облиш цей щоденник і берися за книжку: заходь у «Лабіринт жорстокості».

Книга друга

Частина перша. Заповіт Усейну Кумака

І

Кімната. Ти ще не увійшов, а вона вже нутром вчепилася за твій ніс: душок старості, хворого кволого тіла, позбавленого покровів скромності з наближенням останньої миті. Свого батька я знала тільки старим. Я могла лише зневажати його — як зневажала кімнату, яку він не залишав усі останні роки свого життя. Урешті-решт, вони утворили одне ціле, одне спільне тіло. Я знову згадую батька, і перш ніж перед очима постає обличчя сліпого, я відчуваю душок. Я ніби бачу цей запах. Ніби торкаюсь до нього. Він хапає мене за горло й душить аж до нудоти. Запах обростає плоттю, а плоть перетворюється на батькове обличчя. Свій запах він нав’язав мені ще за життя, але й з могили цей дух тягнеться за мною. Сморід з рота. В’язкі плювки. Нетримання сечі. Виділення з анусу. Недотримання гігієни. Неминуче гниття всього тіла. Мій батько був неприємною для очей старезною руїною. З дитинства до тієї ночі, коли він мені подзвонив, я знала його тільки таким. На дворі стояв 1980 рік, мені було двадцять років, а йому — дев’яносто два.

Я шість разів постукала в цинкові двері його кімнати — так вимагав звичай. Спершу тричі — далі зачекати — і ще три рази. Якщо після останнього удару він не відгукувався, слід було залишити батька в спокої й піти: він або куняв, або був чимось зайнятий. Треба було завітати пізніше. Це був закон. Порушувати його могли батькові дружини. Мамé Кура, Яйє Нґонé, Та Діб — вони дозволяли собі будь-коли заходити до батька, щоби переодягти його чи прибрати в кімнаті. Три дружини чергували біля його ложа з відданістю, яку я довго не могла зрозуміти. У дитинстві і юності, шукаючи цьому пояснення, я вважала, що квапилися до тієї бридкої кімнати вони не так, щоб попіклуватися про смертника, який там мешкав, як щоб перевірити, чи він іще живий. І кожній кортіло повідомити двом іншим добру вість. Я уявляла, як вони перешіптувалися між собою після кожного візиту:

— Ну що? — запитувала Яйє Нґоне, її голос тремтів від радісного сподівання.

— Ще ні, — розчаровано відказувала Маме Кура, яка щойно вийшла від нього. — Дихає.

— Сходжу до нього пізніше, — трохи поміркувавши, казала Яйє Нґоне. — Можливо, Господь позбавить його останніх страждань...

— Твої б слова та й Богу до вух, — зітхала Та Діб. — Всевишній нас чує...

(Однак Всевишній не чув, бо заклав собі вуха навмисно, щоб не звихнутись.)

Ці вигадки довгий час допомагали мені пояснити ставлення цих жінок до мого батька. Певно, я помилялася. Можливо, я наділяла цих панн (яких ніколи не знала по-справжньому) мотивами, не замислюючись про їхній життєвий досвід, страшенно далекий від мого, мізерного. Хтозна, може, вони його просто любили. Зрештою, він же був їм за чоловіка — брамою до раю, як з пелюшок утовкмачувала їм у голови місцева традиція. Маме Кура, Яйє Нґоне і Та Діб були мені мачухами. Саме вони виховували мене, бо моя мати, щойно давши мені життя, одразу втратила власне.

Та повернімося на поріг кімнати. Три удари. Пауза. Ще три удари. Внутрішня молитва про те, щоби він спав чи був в іншому світі — тоді б я жодної відповіді не почула.

— Заходь.

Не вийшло. Я зробила глибокий вдих, зняла сандалі, залишила їх перед дверима й увійшла. Маленька гасова лампа заповнювала кімнату брудним бляклим світлом. Насправді її промені сягали лише країв ліжка. За її світлим колом розлігся морок потойбіччя. Ось вона, руїна мого батька. Ніколи не забуду, як він лежав у смороді простирадл, нерухомий, мов мертвий. Чи усвідомлював він, як живе? Чи міг іще відчувати запахи, або ж, виснажившись гидким духом, його нюх зрештою здався? Я вже кілька секунд була в батьковій кімнаті, аж раптом він поворухнувся, намагаючись пристати на ліктях. І застогнав від браку сил. Вага дев’яноста двох прожитих років міцно тримала його на тому ложі, яке раптом стало надто великим для колись могутнього атлета. Він скинув ковдру зі своїх кістлявих чересел. У напівмороці я побачила його трухлявий кістяк, оголений кволий торс, опущені від утоми плечі та ребра, що різко стирчали. Він відкинув голову назад, і на мить мені здалося, що вона ось-ось відвалиться — такою крихкою й безсилою була його шия. Коли він повернувся на бік, аби бути ближче до мене, я відчула сморід сечі. Я машинально піднесла руку, щоб затулити носа. Забувши, що батько сліпий, я злякалася, що він помітить цей жест. Він простягнув суху вузлувату руку до ніжки ложа й схопив великий бляшаний горщик, наполовину заповнений піском. Це було для плювків. Він прокашлявся. Я відвела очі, щоби не бачити, що з нього вийде. Та марно: звук, який я почула, цілком давав уявлення про великий ком слизу, що піднявся з глибин. Я почула, як дзенькнув горщик об підлогу, і тільки тоді перевела погляд на батька. На мене вже чекали його очі — широко розплющені й порожні.

— Маремо Сіґо, ти бридишся мною?

З ним стало складно розмовляти. Коли він говорив, його вуста кривились у гримасу, яка могла б видатися смішною, якби не перетворювала його обличчя на живе відображення болю й страждання, що могли спіткати будь-кого (включно зі мною), коли вік приступить до своїх жорстоких тортур. Тож у болісній посмішці цього старця — батька, якого я так ненавиділа, — я бачила власне майбутнє обличчя.

— Бридишся, правда ж?

Цього разу тон був значно агресивніший. Я не відповідала, намагаючись витримати його мертвий погляд. Це було єдине місце, де в ньому бриніло життя. Ці очі не бачили змолоду. Але, Дьєґане, коли він розплющував їх та спрямовував на тебе, тебе починало трусити. Усе навколо аж згиналося під вагою старості й гниття, однак із крихкого кістяка сяяли ці страшні очі. Останній предмет гордості тата серед руїни плоті. Його вуста знову скривились, але агресія щезла. Її заступила рішуча зажурлива вдячність.

— Авжеж, Сіґо, бридишся. Та на відміну від решти не приховуєш це за маскою лицемірства. Бо мені не потрібні очі, щоби це бачити.

Він знову ліг. Збувшись ваги його погляду, я вдихнула гіркий дух кімнати, мало не опаливши горло. Батько важко дихав. З його грудей долинав тягучий свист.

— Маме Кура сказала, що ти хотів мене бачити.

— Так, — відповів він. — Вона розказала, що ти збираєшся продовжувати навчання в столиці, хоч і склала вже всі іспити. Я не чинитиму спротиву. Це нічого не дасть. Рано чи пізно ти все одно підеш. Рано чи пізно (повторив батько) поїдеш звідси. Я знав це того першого дня, коли ти з’явилася на світ. Я побачив твоє майбутнє, воно відоме мені. Можеш їхати, коли хочеш. Я вже передав усі свої побажання Курі. Щойно ти облаштуєшся, вона надішле тобі гроші. Маємо родичів у місті. Можеш жити в них. Я їх попередив. Однак спершу хочу тобі сказати дещо. Ти моє останнє дитя і єдине з твоєю мамою. Ти народилась, коли за віком я давно міг би тобі бути дідом. Будьмо відверті: ця різниця у віці нам не дуже допомогла. Та я не тому не був достатньо близький з тобою. Є інша причина. Про неї я й хочу поговорити. Бо в цьому житті ми вже не побачимося.

«У жодному іншому теж, сподіваюсь», — подумала я. Авжеж, я чітко пам’ятаю, що саме так я подумала — і я досі сподіваюсь на це, Дьєґане.

Сіґа Д. замовкла. Була вже майже друга ночі. Годиною раніше я подзвонив у двері Матері-Павучихи. GPS довів мене до неї. Коли Сіґа Д. відчинила, кілька секунд я, мов паралізований, ціпенів на сходах. Спогад про ніч, проведену з нею, тримав мене, мов на ланцюгу. Та вона швидко розтурмосила мене жартами, легко й просто поцілувала мене в щоку. І відійшла. Мені довелося протискатися через її видатні літературні перса.

— Я б хотів, — одразу заявив я, — решту ночі слухати все, чого ще не знаю про Т.Ш. Елімана. Усе, що ти можеш мені сказати.

Вона трошки посміялася з мого нахабства й поспіху. Ми зручно влаштувалися у вітальні. Вона примусила мене розповісти про речі, які я вважав несуттєвими, — скажімо, просування (яке просування?) мого другого роману, — і зрештою, коли мене вже трусило від нетерплячки, дозволила увійти до кімнати свого батька. Сіґа Д. попередила: це довга історія, май терпіння, однак починається вона саме в тій кімнаті.

Мати-Павучиха мовчала. У її творах мені вже траплялася постать батька, але того вечора ми зустрілися з ним та його запахом віч-на-віч. Я майже бачив його на власні очі — простягнутого на ложі, під яким бляшаний горщик з піском чекав на слину. Сіґа Д. не відводила від нього погляду, її очі палали. Вона повела далі:

— Мало хто з письменників, Дьєґане, зберіг вірність зневазі до своїх батьків. У творах, де вони зводять з батьками порахунки чи просто розмірковують про свої непрості стосунки з ними, зрештою, обов’язково з’являється трохи любові, ніжності, що стримує лютий порив їхнього чистого гніву. Яке розчарування! Саме життя дає їм неочікувану дорогоцінну нагоду, а вони тринькають усе на дурні сентименти до тих, хто їх породив! Бридота! Сподіваюсь, я завжди зневажатиму свого батька, моя ненависть ніколи не згасне. Бо він не піддався. Він до самого кінця не тішив мене своєю любов’ю. Вважав мене негідною її. Такий був його урок — і я добре затямила це. Тож якщо я не зневажатиму батька, що від нього залишиться в мені? Це і є його щедрий спадок. Мій також — і я маю бути гідна його. Можеш розраховувати на мене, Усейну Кумаче. Можеш ще довго розраховувати на мою зневагу, тату.

Замість відповіді на доньчині закиди, з ложа долинув тяжкий кашель, що струсонув стражденним тілом Усейну Кумака, він не встиг схопити горщик, і в’язка руда слина порснула йому на груди з такою силою, що долетіла аж до ніг Сіґи Д. Та вона навіть не поворухнулась.

— Певно, ти думаєш, — вела вона далі, — сказав він мені, що я не люблю тебе, бо ти забрала життя своєї матері? Я не помилилась, перепитала я, ти саме це мав на увазі?

Сіґа Д. продовжувала:

— Ні, я не помилилась, він так і сказав: «Певно, ти думаєш, що я не люблю тебе, бо ти забрала життя своєї матері?» Дьєґане, я справді так думала. У дуже ранньому віці батько привчив мене ставитися до Маме Кури, Яйє Нґоне і Та Діб як до моїх матерів, однак жодна з них не була нею, бо моя справжня мати, яка народила мене, померла через кілька хвилин після моєї появи на світ. Він повідомив мені це з осудом, холодно. Було мені тоді шість років, і відтоді я казала собі, якщо він не любить мене, якщо карає мене, якщо не розмовляє зі мною, якщо ставиться не так, як до інших дітей, — то це тому, що я забрала мамине життя. Ніби свого життя мені було мало. Для повноти щастя треба було забрати мамине. Роками я чіплялася за це пояснення. Жорстоке, еге ж, однак я мала перевагу: я була дуже простою й довірливою дівчинкою, тож виправдовувала відстороненість свого тата, його жорстке поводження зі мною, його відверту відмову гратися зі мною, сміятися з моїх пустощів, вигадок, з усього, що я робила з однією метою — домогтися його уваги, навіть не ніжності, яку він виявляв з мольєрівською скупістю, а звичайної, банальної уваги до моєї персони. І часом мені це вдавалося: він люто лаяв мене або лупцював без жалю, — і це були найчарівніші дні в моєму дитинстві. У такі дні він мене помічав, згадував про моє існування або ж яскраво, виразно демонстрував свою нехіть. І я чіплялася за його зневагу — бо тільки вона давала можливість хоча б коротких фізичних контактів із ним. Тому я щодуху не слухалася його. Випробовувала його особисті кордони. Порушувала його правила. Культивувала непослух. Була нестримна на мову. Билася. Крала. І все це — лише, щоб він побачив мене. І він мене бив. А я йшла далі, не зупинялась. Провокувала його. Тільки б помітив мене!.. Тільки би виявив нелюбов. Часом він лупцював мене ледь не до смерті. Сусіди вже не бігли до мене на допомогу. Усі в нашому селищі вважали мене несповна розуму, тож якщо батько, якого знали, як цілителя, не міг зцілити мене, то хто б інший міг? Мачухи ж не розуміли причини моєї поведінки. Вони ж бо робили все, щоби заповнити брак матері в моєму житті; часто ставилися до мене ліпше, ніж до власних дітей (через що ці останні сприймали мене як білу ворону), намагалися, аби я забула про власне сирітство. Та марні були зусилля: мамину смерть я носила в собі, я сама була її смертю, бо зобов’язана була їй життям. Батько часто мені нагадував про це — так часто, що іноді навіть у найкращих снах у небі сяяло не сонце, а інше світило: мамина голова. У своїй першій книжці я писала, що мама привчила мене до самотності. І це правда. Та, як не дивно, самотньою мені не вдавалося бути. Вона, мама, завжди там, усередині мене. Я ковтнула її, щоби вижити. Я весь час відчуваю її у собі. Саме ця химера міцно прив’язувала мене до батька. Ніщо не могло забрати її в мене. Ні забарвлена в зневагу байдужість, ні всі зусилля мачух, спрямовані на те, щоби мене вгамувати. Це було неможливо. З першого свого зойку я отримала свою долю: батькову ненависть взамін надто дорогої ціни. Принаймні в це я вірила до того дня. І так йому і сказала. «Авжеж, я так думаю, — мовила я. — Гадаю, що ти ніколи мене не любив, бо мама загинула, щоб я жила».

— Ти помилилася, — я ніби наяву почув, як з ложа прохрипів батько, хоча слова злітали з вуст Сіґи Д. — Я кохав твою маму, але Господь забрав її до себе. Я знав, що вона мусить померти, і я прийняв цей жереб. Я бачив це. Та я також бачив, ким станеш ти. І це мені важче прийняти.

— Що він хотів цим сказати? — запитав я у Сіґи Д.

— А те, Дьєґане, що батько зненавидів мене ще до моєї появи на світ, бо побачив, яким буде моє життя.

— Побачив?

— За його словами, іноді в нього бували видіння. Свого роду нічні яви. Я ніколи в це не вірила. Однак тільки я. Весь наш край, ціла країна знали про це й тягнулись до нього за порадами, за майбутнім. Так він і заробляв на життя, промовляв іншим їхнє майбутнє, складав для них особисті молитви та містичні рекомендації. Приходили політики. Власники великих компаній. Спортсмени. Зраджені жінки. Зраджені чоловіки. Безробітні. Недужі. Самотні. Божевільні та імпотенти. Різний люд проходив через наш дім, аби лиш побачитися з великим і всемогутнім Усейну Кумаком та піти з амулетами й молитвами. Та треба визнати: навіть видатні чаклуни закінчують у вигляді бенкету для черви. Ти тільки поглянь на нього: він тхне, такий вразливий, людяний і слабкий. Хіба на таке він чекав? Невже чаклуни не бачать власний кінець, власну нещасну долю? Тільки поглянь на нього!

На ложі конав привид її батька, і я відвернувся від цього болісного видовища. Сіґа Д. розсміялася. Нарешті припинивши сміятися, вона з новими силами рішуче (ніби цей лютий напад жорстокості наелектризував її) повела далі:

— Він сказав мені: «Я побачив, ким ти станеш, і явлене мені було істиною. Та, ким ти була в маренні, уже постає в реальності, і я ніколи цього не пробачу всесвітові: він дав мені доньку, яка нагадує мені про все, що я ненавиджу, все, що я залишив у своєму минулому». Тієї миті я забула про сморід, кімнату і смерть. Я вчепилась у посвист голосу, що долинав із батькового тіла. І він сказав мені... (Сіґа Д. замовкла на мить, ніби збираючи всі найважливіші деталі оповіді. Я ж заплющив очі. І почув голос. Я не знав, кому він належав: Сізі Д. чи її батькові, який, лежачи на своєму ложі, силився розповісти власну історію. Я не знав, де ми: у вітальні в Амстердамі чи в смердючій кімнаті. Та хіба важливо було перебувати в певному місці, де б звертався до нас знайомий голос у точно визначену мить? Ми , як і раніше, перебували в оповіді, а можливо, кожної миті свого життя — поміж місцинами і голосами, поміж теперішнім, минулим і майбуттям. Наша глибока істина була більш ніж простою сумою цих голосів, місцин та моментів; наша глибока істина — це те, що бігло невтомно й невпинно між ними, за течією та водночас проти, одержуючи і втрачаючи, запаморочливо й упевнено. Я не розплющував очі, а голос вів далі.) ...сказав мені: «Ти — як вони. Ще до твого народження я знав, що ти нестимеш горе, що забереш життя своєї матері, а моє перетвориш на пекло, з кожним подихом нагадуючи мені, що не маєш зі мною нічого спільного, що ти — як вони. Як можливо таке?! Відповідь дасть лише кров... Лише плоть... Лише таємничі гени, що протинають час і поміж двома точками свого довжелезного шляху визначають попередні і наступні покоління, нащадків і предків! Тож усе почалося з нашої давньої родички. Усе почалося з Моссани...»

ІІ

Усе почалося з Моссани. Усе почалося з її вибору. Наприкінці подій, про які я тобі розповім, перед входом на цвинтар, під манговим деревом я знову поставив Моссані своє запитання. Тоді вона вже давно поринула в мовчанку, самотність і тінь. І все ж я поставив їй своє одвічне запитання: чому саме він?

Того дня я ще раз заговорив із нею, не сподіваючись відповіді. Давно вже я Моссану про це не питав. Вона присвятила себе Богу. Та передусім вона була присвячена мені. Кожен чоловік на планеті має право почути відповідь на своє запитання, Маремо Сіґо. Іншої мети нашої присутності тут я не бачу. І кожен мусить знайти своє запитання. Чому? Щоб отримати відповідь, яка відкриє йому таємницю сенсу життя? Ні: сенс життя відкривається тільки наприкінці. Запитання шукають не для того, щоб дізнатися про це. Його шукають, щоб постати перед чистою невблаганністю загадки. Загадки, рóзв’язку якої просто не існує. Запитання, єдиною метою якого є нагадати тому, хто його ставить, що і його життя несе в собі загадку. Кожна істота повинна шукати своє запитання, щоб торкнутися пальцем темної загадки серця своєї долі: того, що лишиться непоясненним, однак завжди займатиме місце в житті.

Багато людей помирають, так і не відшукавши своє запитання. Інші натрапляють на нього запізно. Я ж мав талан і прокляття ще замолоду сформулювати його. Позбавивши себе до кінця своїх днів лиха болісних пошуків, я натомість отримав іншу халепу: вічно битись об стіну мовчанки без відповіді. Утім, мовчання не було порожнім. Його населяло юрмище нескінченних припущень, можливих відповідей та пов’язаних із ними сумнівів.

Чому саме ти?

Того дня я вкотре був упевнений, що Моссана відреагує на мою цікавість так, як завжди: міцно зціпивши щелепи в затятій мовчанці, щоб ніщо не ввійшло й не вихопилось, бува. Моє запитання вже перетворилося на ритуал. На звичне привітання. Воно працювало, мов шиболет^[47], значення якого в усьому світі знали лише ми двоє. Щоразу, висловивши його, кожен із нас пірнав у власний світ. Я — у свій, заповнений спогадами, приниженням, болем, люттю й нерозумінням. Вона — у свій, про який я не відав нічого, відколи кілька років тому вона зачинилась у ньому.

Однак я був певен: вона мене чула. Саме через цю певність щоранку я вперто приходив до неї. Справді, ніщо в ній не свідчило про те, що вона мене чула чи хоча б помічала мою присутність. Я не бачив її, але її образ ясно світив у моєму серці. Її погляд не миготів, прямо дивився на довколишні могилки. Кутики вуст не кривилися гірко, зі співчуттям чи переляком. Тиха й непорушна, далека, мов інша планета — такою була Моссана. Мені здалося, що цвинтар уже прийняв її у свої обійми. Та я знав: вона чула мене щоразу, як я ставив своє запитання. Я знав. Питаєш, чому? Бо її запитання, головне запитання її життя, було таким самим. Нас поєднав досвід покари, а ключем було одне запитання на двох: чому саме ти?

Моссана вже давно жила зовсім гола під старим манговим деревом навпроти цвинтаря. Як завжди, я сів поруч і поклав біля її колін торбинку з їжею. Я давно відмовився від думки носити їй одяг — вона ніколи його не вдягала. Одного дня (багато років тому), я силою натягнув його на Моссану. Та щойно я відійшов, вона зірвала його із себе та подерла на шмаття.

Перші години її мовчанки я намагався тримати її біля себе. Увечері прив’язував її до ліжка, щоб не втекла. І вона горлала всю ніч. З неї виходило люте волання — так, ніби її піддавали безжальним тортурам. За кілька днів я був змушений відпустити її. Тоді вона хоч кілька слів могла зронити. Я намірявся не відпускати її, і вона казала: «Жоден хворий не бажає одужати, жоден із тих, хто впав, не воліє піднятися, — бо іноді це означає падіння ще більш болюче, можливо, смертельне; ніхто не хоче повертатися до нормального життя, яке часом мало чим відрізняється від смерті. Підніматися — не для мене; підніматися для мене — це небезпечна химера. Усейну, я не хочу, щоб мене рятували. Не хочу повертатися. Тож дай мені піти».

Зрештою, сказане Моссаною, її жахливе нічне волання, її втечі завжди до одного місця — старого мангового дерева навпроти цвинтаря, — зламали мою волю. Не в моїх силах було її тримати. Тож із безсилою люттю я спостерігав за її невпинним спуском у безум.

Коли розум її почав згасати, я мучився від неможливості зберегти її й урятувати, хай навіть проти її волі. Тоді я поклявся, що ніколи не залишу кохану людину, не доклавши максимум зусиль до її порятунку. Тож я рішуче поринув у вивчення й історію Корану та в ініціацію до традиційної містики. У цих мудрощах я шукав силу для турботи, розв’язував загадки «третього ока» та отримував силу ясновидіння. Кілька місяців по тому я вирушив до сусіднього селища. Відвідав поважного суфія, який погодився вдосконалити мою релігійну освіту. Він посвятив мене у містерії того, що можна побачити лише внутрішнім оком, — єдиним, власне, яке в мене було. Я навчився бачити і читати світ, угадуючи його за невидимим сяйвом. Час більше не був таїною для мене. Він відкривався за моєю спиною. І перед моїм обличчям. І я умів угадувати його звивистий шлях в обох напрямках. Я набув знань, необхідних для загоєння всіх людських ран. Тілесних, духовних, життєвих. І через рік, як повернувся, уже був тим, кого весь наш край знав як шейха Усейну Кумака yal xoox lé — мудрого шейха.

Моссана так і сиділа там — під манговим деревом, безрушна перед могилами. Я знав, чого вона чекала. Знав також, що очікуваного їй не судилось. Отримавши нові знання, я намагався повернути її. Мені не вдалося: надто глибоко занурилася вона в тінь, щоб у мене з’явився хоч один шанс повернути її живою. Отже, оскільки було надто пізно її витягати звідти, я вирішив провести її до іншого світу. Якщо пам’ять мені не зраджує, сталося це в 1940 році. Моссана вже два роки в’янула в бездонній криниці, що відкрилась у ній.

Тоді я примусив себе порвати з нею. Вирішив нарешті звернути увагу на інших жінок. Знайти їх було нескладно. Моя слава цілителя та Божого чоловіка перейшла межі нашого селища. У деяких родинах вважали за честь і добру нагоду запропонувати мені одну зі своїх доньок, хоч вік у мене вже був поважний. Я знав, що такий шлюб для них був захистом — завдяки моїм молитвам — від нещастя, хвороб, інших лих. Тож наприкінці року я одружився з Маме Курі, хоч і було їй лише вісімнадцять.

Усім своїм жінкам я міг би бути за батька. Я міг би дати життя Маме Курі, Яйє Нґоне, Та Діб і твоїй мамі, Сіґо. Моє кохання до них тільки міцніло, адже було подвійним. Я їх кохав як дружин і плекав, мов своїх можливих доньок. Для мене в моєму досить поважному віці бути чоловіком і батьком водночас було важливою нагодою: пустощі молодості позбавили мене свого часу такого досвіду. Тож я переживав це як зрілий чоловік, який пізнав глибоке й щире кохання до жінки і для кого батьківство не мало секретів. А ініціація заспокоїла мій розум і дала мені мудрість. Тривожила мене Моссана.

Авжеж, я відмовився від думки про спільне з нею життя, але досі хотів відчувати її. Тож навіть після одруження, навіть ставши батьком своїх перших дітей, я щодня ходив до Моссани під мангове дерево. І щодня відчуття її близькості дарувало мені і щастя, і біль. Вона була незагойною раною, мені подобалося її ятрити. Я не хотів, щоб вона перетворилася на шрам. Вона мала боліти, палати — вічно! Саме тому я ходив до неї щодня, ніс до неї добрі й погані спогади, зраджені сподівання і своє вічне запитання.

До того, як я вирушив на ініціацію до суфійського шейха, Моссана хоч щось мугикала поміж нападами. Робила вона це досить чітко, її розуміли. Зрідка вона навіть могла пристойно підтримувати розмову. Ці випадки залишали надію на її повернення. Та вона не поверталась. Це було очевидно, коли, за чверть години після прояснення, вона ще глибше занурювалась у чарівливу розгубленість або похмуру мовчанку. Кожен проблиск розуму мав свою ціну: ще глибше падіння в морок.

Коли я повернувся після ініціації, Моссана вже не говорила. Селяни розповіли, що вона остаточно замовкла через кілька днів після мого від’їзду. Відтоді Моссана тільки мовчки споглядала могилки. Я її бачив у мороку сліпоти. Ніщо не примусило б мене забути її неймовірну вроду. Її образ був даром, яким мене збагатили очі, перш ніж назавжди згаснути. Навіть нині, після довгих років, я її досі бачу.

Набута мною в селищі аура відбилася й на ній. Селяни вірили, ніби Моссана мала якісь чари, а я сидів із нею з винятково містичних потреб. Навіть діти, зазвичай жорстокі й безжальні з людьми, що несповна розуму, не чіпали її. Ніколи не бачили, щоб вона неслась щодуху через село, рятуючись від тічки лютих хлоп’ят, якікамінням і лайкою гнали б її. Моссана зістарилась, я це відчував. Її волосся посивіло, глибокі зморшки вкрили її обличчя.

Переважно на її тілі позначився не час. Це було страждання. Внутрішні тортури, які бралися за плоть тільки тоді, коли за довгі роки повністю сточували душу. І все ж я був переконаний, що врода Моссани нікуди не поділася. Незважаючи на природний страх перед її божевіллям, чимало чоловіків все ж її прагнули. Вона ж не приховувала своє оголене тіло ні від кого. Та ніхто не наважувався наблизитися до неї, тим паче — торкнутися її тіла. Подейкували, що її захищали мертві. Моссану називали нареченою мерців і манговою божевільною.

Лише я міг підійти так, щоб вона не заволала. І не тому, що володів чарами, як любили розводитися селяни. Ні, жодної влади над Моссаною я не мав. Просто вона мене впізнавала. Я був останньою ланкою, що поєднувала її з добою, де лежало пояснення її теперішнього — і нашого теперішнього стану. Та головне — ще раз кажу, — що в нас було одне запитання на двох. Найстарші члени сільської громади, які знали історію наших стосунків, здогадувалися про нашу таємницю. Дивна парочка сиділа під манговим деревом: гола божевільна та сліпий відун — поруч, навпроти цвинтаря. Достатньо, аби налякати небажаних і цікавих.

Та дозволь мені повернутися до того дня, про який я згадую раз у раз. Було це в 1945 році. Моссана вже майже вісім років жила у своєму світі. Авжеж, 1945 рік. Я добре це запам’ятав. Казали, ніби війна мала невдовзі скінчитися. Новини долинали до нас іздалеку, з вітром. Того пам’ятного дня — як і щодня впродовж попередніх десяти років — я поставив запитання Моссані: «Чому саме ти?» Я відчув, як вона здригнулася, як поклала свою руку на мою. Її реакція мене не здивувала: тієї ночі вві сні я бачив, що вона повернулася. Господь дав мені знак. І Моссана справді повернулася. Востаннє вона погодилася на повернення, лише щоб дати відповідь на запитання.

ІІІ

Відповідь Моссани ти почуєш пізніше, Сіґо. Зараз я хочу сказати тобі дещо інше — мова про причини моєї нехоті до тебе. Хоч ці дві історії насправді є одним цілим. Коли я вперше поклав руку на живіт твоєї матері, що носила тебе, у моїй голові спалахнуло сліпуче сяйво. І в цьому сяєві серед їхніх облич я побачив твоє. Ти ще не народилась, а я вже знав, що ти будеш на їхньому боці. Вони повернуться в тобі.

Я так і не дізнався, хто з нас був старший. Якщо вірити мамі, я вийшов першим. Однак у нашій культурі час змінює біг, коли на світ приходять двійнята: того, хто виходить з материного черева останнім, вважають за старшого. Мамá Мбоїл, коли я був дитиною, завжди твердила одне: «Усейну Кумаче, твій брат дозволив тобі вийти першому, щоб ти не журився, тож він повівся як старший брат, який хотів зробити приємне молодшому. Ассан Кумак прийшов у цей світ через дев’ять хвилин після тебе, тож ти молодший на дев’ять хвилин». Ось що казала наша мати. Мені так і не вдалося позбутися враження, що Ассан Кумак, мій брат-близнюк, поцупив у мене значно більше, ніж дев’ять хвилин. Він забрав у мене можливість, право не перебувати в його тіні.

Ми народились у 1888 році. Хочу уточнити (хоча, напевно, тобі це й так відомо): я не народився сліпим. Я бачив. Перші двадцять років свого життя я бачив. Однак це вже інша історія, час якій прийде пізніше. Отже, надворі стояв 1888 рік. Батька свого ми не знали. Він загинув під час риболовлі в пащеці здоровенного крокодила — ця жахлива легенда позначилася на всьому нашому дитинстві. Наша мати Мбоїл, твоя бабуся, носила нас під серцем уже шість місяців, коли батько (хтозна, навіщо) вирішив порибалити в найнебезпечнішій ділянці ріки. То були володіння чудовиська. Мбоїл ніколи багато не розповідала про батька. А коли вряди-годи все ж відкривала щось, то мені завжди здавалося (хоч вона це і приховувала), що мама раділа його відсутності. Вона немов була вдячна величезному крокодилу, річковому царю, за те, що забрав її чоловіка. Від батькового тіла не залишилося нічого. Тож не було й могили, яку ми могли би відвідувати разом — принаймні в перші роки свого життя.

Наприкінці 1888 року (тоді нам було по десять) група чоловіків, серед яких той, хто виховав нас, вирушили в триденну мандрівку рікою. Метою цього полювання було вбити крокодила, що наводив жах на весь край і якому приписували всі незрозумілі смерті та зникнення, навіть якщо траплялося це не біля ріки. Завжди потрібний цап-відбувайло: ним призначили крокодила. Тож чоловіки організували річкову кампанію, і після наполегливої і жорстокої гонитви їм таки пощастило вколошкати монстра. Троє мисливців загинули й були з’їдені; двом іншим довелося щось ампутувати — одному руку, другому ногу. Та зрештою тварину вбили.

Смертельний удар йому наніс наш дядечко Нґор — ми його кликали Токо Нґор. Саме він за правом левірату виховав і забрав нас із мамою до себе після смерті нашого батька, а його старшого брата. Токо Нґор і наш батько були дуже близькі. «Його загибель, — сказав він нам, коли ми досягли достатнього для розуміння віку, — завдала нам усім великого болю». А я думав, що ще більшого болю йому завдавала думка про те, що крокодил був досі живий. Десять років він накопичував мстиву злобу проти тварини, яку навіть не раз, ризикуючи життям, намагався вбити самотужки. Того разу йому це вдалося. Коли він повернувся, переповнений перемогою та втіхою від помсти, я, хоч і був ще дитям, відчув, як він змінився. Він скидався на хворого, який одужав після довгих років страждань. Але тієї ночі я зрозумів, що я помилявся: усі ці роки Токо Нґору боліло не те, що крокодил був живий, а те, що в його брата не було могили, на якій він міг би досхочу наплакатися.

Після своєї переможної вилазки мисливці поділили між собою величезну тушу рептилії — самця-гіганта довжиною в сім метрів і вагою майже у тонну. Хтось хотів шмат його шкіри, інші — ікла чи очі, а комусь до вподоби стало й м’ясо. Дядько ж Нґор хотів тільки одного — нутрощі звіра. «Від тіла брата, — повторював він, — не залишилося нічого, однак він побував у шлунку цієї падлюки. Тож усе, що мені треба — це шлунок». З цим погодилися. Він розрізав чудовисько й поховав його нутрощі не на цвинтарі (таке не дозволялося, не можна було ховати вміст крокодилового шлунку на людському цвинтарі), а під манговим деревом навпроти — тим самим деревом, під яким багато років по тому всілася Моссана. Вона не знала історію, про яку всі забули, тож ніхто їй про це не розповів. Але, Сіґо, одразу кажу тобі: коли я йшов туди до Моссани, то не через мого батька. Бо я його взагалі не знав. Ні, йшов тільки через Моссану. Та навіть через тридцять років я не забував, що під цим манговим деревом була могила батька (звали його Валí). Могила, яку Токо Нґор спорудив йому, поховавши нутрощі крокодила, який проковтнув і перетравив його тіло.

Токо Нґор і наша мати ходили за нами з Ассаном, мов за двома маленькими принцами. Обох нас любили — але одне одного ми не любили. Принаймні я брата не любив. Гадаю, це почуття було взаємним, хай би що він казав. Перед іншими він удавав люблячого брата-захисника. Коли на нас дивилися, він робив змовницький вигляд — хоч насправді ніякої спільності між нами не було. Досить було нам лишитися самим, і його справжнє нутро являло себе: він утрачав до мене цікавість, відкрито мене зневажав і звертався тільки для того, щоб принизити, присоромити чи поглумитися з мене.

Ми ні в чому не були схожі. Звісно, з фізичної точки зору ми були абсолютними близнюками — ідеально подібними. Та характери ми мали протилежні. Я ніколи не відчував сильного єднального зв’язку, зазвичай характерного для близнят. Ассан був дуже милим і спокусливим дитям. Він сміявся, усміхався, чарував, був слухняний, без упину патякав, приймав гарні пози, хизуючись добрим здоров’ям і очевидним щастям. Він прагнув схвалення й захвату від дорослих. Діти нашого віку, мов зачаровані, корилися йому в усьому. Він заразив нас собою й очолив. Я ж був неговіркий. Стриманий. Лякливий. Загадковий. Ні осяйної аури брата, ні його природності й легкодухості, ні радісності я не мав. Потайки я з дитинства страждав, коли нас порівнювали всі, хто нас бачив. Лише в шашках мені вдавалося брати гору над ним. У решті ж ігор він був сильнішим, прудкішим, хитрішим, сміливішим і розумнішим.

Через кілька днів після поховання шлунку крокодила дядечко Нґор зібрав нас усіх. І заявив, що ми маємо подумати про майбутнє.

— Ви почали, — мовив Токо Нґор, дивлячись почергово на мене й мого брата, — відвідувати школу Корану. Це вкрай важливо. Слід знати Іслам, який є значною частиною тих, ким ми стали. Треба знати також традиційну культуру, яка була до Ісламу. Та водночас варто знати про те, що нас чекає. Думати про майбутнє. А що на нас чекає? Ця країна належатиме білим. Можливо, уже їм належить. Сумно про це казати, але вони панують. Вони отримали, що хотіли: силою й хитрістю. Хтозна, може, ми й звільнимося, та поки що ті, що прибувають з Kata maag, тобто з-за океану, лишаються тут. Відчуваю, триватиме це довго. Я вже не побачу той день, коли вони нарешті підуть і ми станемо тим, ким були. А може, і ви, такі ще юні, помрете задовго до того дня. Може, той день узагалі не прийде, і ми не зможемо зупинити час та знову стати, ким колись були. Зрештою, людина — не риба: вона не може плисти проти течії; люди спускаються до великих дельт, де знаходять кінець їхні долі, і кидаються у відкрите море. Ми будемо іншими. Наша культура уражена. Колючка глибоко вп’ялася їй під шкіру — витягти неможливо, це рівноцінно смерті. Та можемо жити з нею, залишити її в собі — не як медаль, а як шрам, як свідок, поганий спогад, як попередження всім попереднім колючкам. А вони будуть — інших форм і забарвлень. Однак оця колючка віднині є частиною нашої великої рани — себто нашого життя.

Дядечко Нґор замовк і підняв голову до неба. Я не зрозумів з його слів нічого.

— Що певно, — повів він далі, — то це те, що слід готуватися до майбутнього, де ми ніколи не будемо самі, де ніколи не буде так, як раніше. Про це я часто говорив з вашим татом Валі, Царство йому небесне. Він бажав цього від щирого серця. Бажав, щоб його діти — хоч би один із них — пішов до школи тубабів^[48], але не для того, щоби вирости, як вони, а для того, щоб захистити себе, коли вони твердитимуть, ніби їхня точка зору не просто краща (спірне питання), а і єдина можлива (а це вже брехня!).

Усе змішалось у моїй голові. Я не розумів, до чого він вів. Дядько Нґор знову замовк і суворо на нас подивився.

— Ви розумієте?

— Звісно! — гукнув Ассан.

Щоб не зійти за дурня, я збрехав:

— Авжеж, дядьку Нґоре.

Мама помітила мою збентеженість і ніжно, мовби зважуючи й пом’якшуючи кожне слово, пояснила:

— Ваш дядечко хоче сказати, néné^[49] (так з любов’ю вона називала нас), що один із вас мусить піти до школи білих.

Я з жахом зирнув на дядька. Та він сидів із серйозним виглядом і не відводив від нас очей. Тоді я обернувся до Ассана. Хіба міг я сидіти спокійно, коли нам оголошували щось настільки жахливе?!

— Так і будете мовчати? — запитав дядечко Нґор.

— Я не хочу нікуди їхати! — заридав я.

— Що ж, добре. Поїду я, — зголосився Ассан, щойно я заспокоївся. — Піду до школи для білих.

За якусь мить тиші дядько Нґор мовив:

— Хай живе Рооґ-Сен! Ми з мамою теж так вважаємо: Ассане Кумаче, ти підеш у зовнішній світ у пошуках інших знань, а ти, Усейну Кумаче, залишишся тут і захищатимеш знання нашого світу.

Тієї ночі мене не відпускали дуже суперечливі почуття, тож я не спав. З одного боку, я радів, що нарешті спекаюся брата, бо він мав поїхати геть, але з іншого боку, я відчував, що цей від’їзд принесе нам лихо. У нашому світі відкривався прохід, і ніхто не знав: що звідти вийде і що туди увійде.

IV

Маю пришвидшитися. Дуже тисне у грудях. Чуєш, як свистить?

Наступні роки були для мене щасливими. Ассана біля нас переважно не було. Він навчався в школі для білих у великому місті на півночі країни, в інтернаті місіонерів. Повертався лише в сезон дощів — а по завершенні зими відразу їхав назад. Решту року я жив із дядьком Нґором і мамою. Я мав змогу любити їх на повну силу, не ділячись із братом. Тож коли мама казала néné, я знав, що зверталася вона до мене. Від усвідомлення того, що тієї миті я був єдиним об’єктом її любові, моє серденько тішилось. Я був єдиним на сімейному фото. Ассана виключили. Тим часом він дорослішав і не змінювався. Навпаки, наука, яку дізнавався в школі для білих, лише збільшила в ньому потяг до спокушання. Але тепер він мав нову зброю.

Ассан був у нашому селищі серед перших, хто відвідував школу для білих. Коли повертався, перетворювався на розвагу для всіх. Він розповідав про велике місто. Описував білих та їхні звичаї. Ділився їхніми знаннями й таємницями. Демонстрував вишуканість, кокетство і красномовство. Говорячи нашою мовою, він уставляв у неї французькі слова. І те, що він казав, хай навіть дурниці, вони наділяли аурою значущості. Це всіх чарувало. Ассан і без того був здібним й допитливим хлопцем. А французька школа перетворила його на освіченого, ввічливого та самовпевненого підлітка, а згодом — юнака. Але передусім французька школа (і це було її головним завданням) обернула його на маленького чорношкірого білого.

У 1905 Токо Нґор помер від сепсису після важкого й недоглянутого поранення щиколотки. Та перш ніж піти, він нам заявив, що пишається тим, ким ми стали: Ассан Кумак — освіченим чоловіком, озброєним західними знаннями, а я, Усейну Кумак — вправним рибалкою, солідним, відповідальним членом суспільства, глибоко вкоріненим у рідну культуру. Він не попросив нас піклуватися про нашу матір. А втім, Мбоїл пережила його лише на рік. У 1906 році її забрала звичайна застуда.

І знову ми з Ассаном опинились на сцені один на один. Я сподівався, що смерть дядька й мами нас зблизить, що нас об’єднає спільне горе. Я гірко розчарувався. Авжеж, Ассан, як і я, болісно переживав смерть Нґора й Мбоїл. Та він на своєму боці лишався один — і я теж був самотній. Ми ділили на двох одне неподільне горе. Відстань між нами збільшилася. Вона вже вимірювалась не у хвилинах, а у світах. До різниці між нами додалася взаємна глибока ворожість. Я вважав, що Ассан надто віддалився від світу, в якому виріс; а він думав, що я загрузнув у ньому й зачинився. Дуже скоро нам не було взагалі про що говорити. Після маминої смерті він заледве вітався зі мною, коли приїжджав у наше селище.

Коли Ассан не занурювався в численні європейські книжки, які привозив із собою, він віддавався легким розвагам, можливим завдяки його вмінням і загальному захвату, який вони викликали. Він став пиячити. Забув про релігію. До слова, він зізнався мені, що місіонери навернули його до Христа, тож тепер його звали Поль. Я відповів, що це його справа, але я не знаю ніякого Поля. Для мене він завжди буде Ассаном Кумаком. Він забув предків. Я ніколи не бачив, щоб він ходив на могили дядечка Нґора та мами. Дівчата були йому цікавіші. Чи, краще сказати, це він був для них цікавий.

Дехто з дівчат нашого віку таки чинив йому опір. Найвродливішою й найсміливішою, на яку він не справляв жодного враження, була Моссана. Саме тому Ассан її і вподобав. Саме тому — поміж багатьох інших причин — уподобав її і я. Моссана була на два роки молодша за нас, але здавалася на три роки старшою. Коли вона стала підлітком, її врода вибухнула, мов сонячний бунт після тисячолітньої диктатури ночі. Вона була жінкою, повноцінною жінкою, — а ми ще плентались у хвості юності. Крім нас із Ассаном, довкола було повно привабливих чоловіків. Навряд чи я помилюся, коли скажу, що Моссану прагнули всі чоловіки в селищі. У той час її врода була в усіх на язиках. Моссана любила погратися. Вона була цілком свідома своїх чарів, відчувала, як її всі бажають, ревнують. Вона навчилась поводитися, мов дика фантазія, міраж, який ніби осьде, простягни руку, аж раптом вмить відступає за обрій. Граючи в спокусу, Моссана дізналася, що значить вільне життя. Вона не належала нікому; та кожен вважав, що вона належатиме саме йому. Я теж так вважав.

Що ж приваблювало мене в ній? Моссана була відверта, нестримна, грайлива, смілива — повна протилежність мені. Та йшлося не про банальний потяг до особистості, яка здавалася мені відмінною від моєї. Що я любив в ній найдужче — це те, ким вона начебто не була. Те, що я вгадував за її показною натурою. Певно, я закохався у своє уявлення про неї. Та хіба більшість людей не закохуються саме в химеру? Уже потім ми пізнаємо своїх коханих. А тоді або наше уявлення про них справджується, і ми за це кохаємо їх іще дужче, або вияв­ляється хибним, і наше кохання живиться подивом і приймає виклик несподіванки.

Я кохав Моссану. Але не тільки я. Два чи три роки я мусив чекати, терпіти, стверджувати себе, спокушати її, методично й безжально відваджувати своїх конкурентів. У 1908 році нас лишилося двоє: мій брат і я. У байдужості Моссани до його персони Ассан знаходив сили для спокушання. Він за своєю природою був переможцем: його цікавила тільки та територія, що чинила йому опір.

На моєму боці були час і місце. Коли Ассан Кумак повертався до міста, я міг увесь час зваблювати Моссану, яка жила в селі. Терплячість я перетворив на свій єдиний козир. Я не намагався ні вразити Моссану, ні викликати в неї якихось ілюзій. Я показував їй себе таким, яким я був: скромний, без привілеїв, багатий хіба на свої гризоти, сумніви й мовчазність, але не позбавлений і певних чеснот — відданості рідній землі, зрештою, чесності. Таких талантів і такого розуму, як у брата, я справді не мав. Та я вважав, що маю дещо інше, не менш цінне й важливе в житті. Що ж до Ассана, то, приїхавши до села, він заволодівав Моссаною. Завалював її подарунками, солодкими словами заносив її в мріях до вулиць великого міста, навчав її читати й рахувати мовою його нових білих господарів. Два світи, що ми їх утілювали і що в усьому були протилежні, знову зіткнулися в Моссані.

У двадцять два роки я став сліпим. Сталося це на риболовлі. Того дня я рибалив сам на одній із притоків, що їх так боялися решта з простої причини: саме тут жив колись крокодил, який убив мого батька, Валі. Легенда про це чудовисько надовго пережила крокодила. Згідно з одними чутками, монстр мав дітей — дехто з рибалок начебто бачив їх. Інші ж подейкували, що крокодил насправді був місцевим духом води, тож, навіть забивши його, позбутись його було неможливо. Жінки, що на примості прали білизну, начебто чули далеке ревіння. Доказів не було. Цілком могло бути, що десь там жив інший крокодил, але я сумнівався, що це могло бути пов’язане з тим, якого дядечко Нґор на наших очах розрізав, щоб дістати шлунок. Я вірив (і вірю досі) у водних панґолів^[50]. Наші традиції були мені близькі. Я ж був рибалкою. А місцевим рибалкам добре відомо: часом води являють вкрай дивні речі.

Тож я опинився серед повних легенд і споминів вод. Уже готувався закинути вудку, аж раптом мій човен хитнуло щось дуже велике. Удар був різкий і сильний, я втратив рівновагу. І впав у воду. На якусь мить мені здалося, що невидима сила тягнула мене на самісіньке дно. Однак я не бачив навколо себе нічого великого, вода була темною від намулу, а за кілька секунд я зрозумів, що опинився сам на сам з великою темною силою, яка тягнула мене униз.

Тоді я збагнув. Отже, це мало статися сьогодні. Я згадав дядечка Нґора й слова, які він промовив, коли в мої десять чи одинадцять років навчав мене ловити рибу:

— Вода, Усейну Кумаче, зрештою випробовує всіх, хто навідується до неї. І коли вона випробує тебе, тобі буде здаватися, ніби ти гинеш, тобі кортітиме борсатись, але не забувай: у такі миті вода подібна до болота, кожен панічний рух ще глибше всотуватиме тебе в мул, тому — не борсайся!

— Дядечку Нґоре, а що буде, якщо відбиватимуся?

— Вода потрактує тебе негідним і вб’є.

Тож я не опирався й віддався воді. Заплющив очі й закуняв. Я бачив довгий сон, де по черзі являлись мені дядечко, жахлива істота з людським тілом і крокодилячою головою, мама, Ассан... З кимось я розмовляв, з іншими обмінювався поглядами, усмішками, думками. А втім, уже не можу згадати отих наших розмов, хоч і знаю, що вкрай важливо. Моссана також явилась мені в підводному маренні — божественно гарна! Вона була зовсім гола, і я довго дивився на неї й мріяв бути водою, щоб пестливо омивати її тіло і глибоко входити в неї.

Коли я прийшов до тями, то знову був у човні — так, ніби нічого не сталось і я ніколи з нього не падав. Змінилося тільки одне: я не бачив. Знадобилося кілька секунд, щоб я це усвідомив, а тоді я — немов це було природно — змирився з цим. Такою була ціна за життя, яке я мав втратити під час випробування. Деякі деталі сну, баченого у воді, стали більш-менш зрозумілими. Цілком очевидно було, приміром, що людина-крокодил виявилася втіленням-гібридом мого батька й рептилії, яка зжерла його. Незважаючи на повний морок в очах, я доплив до села. Я знав, що тепер зі мною нічого не трапиться на воді. Коли селяни побачили мене, то вирішили, що човен мій перевернув легендарний крокодил або його нащадок, і що навзамін за життя він забрав мій зір. Хтозна, може, вони були й праві, однак мені було байдуже до їхніх балачок. Для мене важило тільки одне: чи маю я хоч якісь шанси з Моссаною, зважаючи на каліцтво. Коли я її знайшов, новина про мою халепу до неї вже дійшла (наше село було дуже маленьке, тож чутки ширилися швидко). Моссана сказала мені:

— Ти більше не бачитимеш.

— Я не бачитиму тебе, — відказав на це я.

Вона розсміялася й сказала, що це нічого не змінює, що тепер моїми очима буде вона.

— Я більше тебе не побачу, — повторив я.

І тоді вперше й востаннє після випробування смуток і лють втрати зору охопили мене. Я заридав.

Усі наступні роки Моссана була так близько від мене, що я вже гадав, що виграв любовну битву із братом. Вона навідувала мене щодня, допомагала призвичаїтися до мороку. Вона не віддалася мені, але — присвятила себе мені. Час від часу являвся й Ассан. Не знаю, чому: чи то справді жалів мене, чи то тішився тим, що я вже не міг бачити його обличчя, — однак тоді він видавався мені не таким нестерпним. Він отримав бакалаврський ступінь і вчився на педагога. Казав, що згодом повернеться до села, щоб учити місцевих дітей. У місті він мешкав у невеликому будинку в колоніальному стилі у кварталі для білих. Колоніальна адміністрація виділила йому житло, зважаючи на винятково успішні іспити. Також Ассан хотів стати письменником. Щодо мене, то я взявся виготовляти й ремонтувати сіті для риби. Справа йшла непогано. Я навіть гроші відкладав. У 1913 році, коли мені виповнилося двадцять три, я зробив Моссані пропозицію.

— Усейну, я не можу. Пробач, але я не можу вийти за тебе.

— Це ж зрада! А як же клятва?

— То була твоя клятва. Ти сам собі клявся.

Тоді я назвав її підступною. А вона відказала, що кохала мене достатньо, щоб не брати шлюб зі мною; що, до речі, поки що взагалі ні з ким не збиралася одружуватись; що в цьому селі нічого цікавого не було; що вона хотіла б поїхати до великого міста на півночі, щоб побачити інше.

— Що інше?

— Інші можливості в житті.

— То їдь до нього! — розлючено гукнув я. — Він точно не проситиме в тебе шлюбу. Йому треба тільки твоє тіло. І ти йому його даси. Адже саме цього ти хочеш, саме цього ти завжди хотіла. Повернутися спиною до традицій заради свободи, щоби виправдати розпусне життя. Він давно це зрозумів і забив тобі голову історіями про білих. Ти не вільна, Моссано. Ти — божевільна негритянка, безчесна дівка!

На цих відверто образливих словах Моссана залишила мене. Вона поїхала, так нічого мені й не сказавши, — і це було гірше, ніж будь-яка лайка.

Деякий час новин про неї не було. Мій брат так і не повернувся в село. Я зробив із цього висновок, що вони жили разом у великому місті. І мучився від цієї думки. Довгими ночами я уявляв закохану пару серед вогнів великого міста. Уявляв, як вони кохаються, і мало не вмирав від цього, але смерть до мене не йшла. Іноді я волав серед ночі — то клянучи Моссану, то по-дитячому благаючи її повернутися.

Звісно, у мене не раз виникала думка вирушити на їхні пошуки. Та я був надто гордий. Авжеж, відсутність Моссани доводила мене мало не до сказу. Однак, Маремо Сіґо, задоволена посмішка мого брата, посмішка, яку я уявляв на його вустах, коли він побачить мене, такого нещасного, змученого й самотнього — ця посмішка була для мене нестерпною. Краще померти, ніж дати йому таку можливість. Хоч як я кохав би Моссану, так принизитись я не міг. Та й що б я сказав їй після отрути, яку влив їй у вуха перед її від’їздом? Вибачився б? Це не скасувало б сказане. Слова не в змозі повернутись у часі, щоб ніколи не народитись. Так, я шкодував про сказане. Та навіть тоді, у глибині душі, я досі в це вірив: Моссана жила ілюзією свободи. Ця африканська дівчина була переконана, що достатньо жити яскраво, курити на людях — і будеш як ті білі пані, яких їй показував у журналах Ассан. Вона вірила, що може бути як героїні в романах, які мій брат читав і перекладав для неї. Вона була готова пливти за течією. Такою я її й любив. І страждав у лабетах ревнощів, болю, пихи, самотності й кохання. Саме тоді я почав питати себе: чому саме ти?

V

Якось, через три або чотири місяці після від’їзду Моссани, біль став надто нестерпний, і я піддався: вирушив до великого міста. Про міста я нічого не знав, мені було невідомо, чи там жили мій брат і Моссана — і все ж я поїхав.

Прибув я після тривалої денної подорожі. Місто виявилося людним і шумним. Я відчував навколо себе енергію — водночас безладну й шляхетну, люту й прекрасну, — яка могла і виснажити аж до смерті, і вдихнути життя в труп. Хлопчина, який блукав вулицями, за монетку погодився поводити мене. Я поклав руку йому на плече, і ми вирушили. Він запитав, куди я хочу піти. А я сказав — до кварталу білих. Сморід сміття й гниття ледь не вивертали мій шлунок, але мене заспокоїло море, яке зненацька проривалося крізь щільне міське комашіння. Місто мене чарувало. Поки ми йшли, я забув, навіщо приїхав й віддався довколишньому життю. Хлопець підлаштувався під мою ходу, радий, що заробив тільки за те, щоб супроводжувати сліпця. Тож ми пройшли через ринки, де збились у купу клієнти і продавці, поліцейські і шахраї, песики та віслюки, коти і барани. Солодко пахло м’ясо. Відчувався дух щойно виловленої риби. Важко тягнулися аромати спецій. Вітер відгонив сіллю. І знову — звалища та гнила вода. А ще — голоси, суперечки: серйозні, веселі, грайливі і філософські.

Теревенили про природу, молилися, щоб предки захистили від лютих злив, раділи, що скоро до міста завітає Серінь-чудотворець^[51], обговорювали прекрасні стегна славетної Салімати Дьялло, а потім згадували про наступний бій борців, про велику хвилю, яка забрала дитину, про жертву, яку варто принести Богині, аби вона більше нікого не забирала, про любовні походеньки білого губернатора, якого знайшли вусмерть налиганим, із вусами, сплутаними з лобковим волоссям місцевої повії dryanké, про Божу ласку, про фатальність людської долі. На одній із площ, серед жвавих розмов, я почув сухий шерхіт шашок на дошці. На мить я зупинився, вслухаючись у жарти, сварки, прокльони й прогнози. Одразу згадалась моя забута любов до цієї гри.

Сирени швидкої або жандармів. Загальний гармидер. Лайка й обережні коментарі. Ми зупинилися. Що таке, пожежа? Крадіжка? Ні — заарештували якогось нещасного, незвичайного клошара, якого ненавиділи й боялися не менше, ніж чаклуна. Якась пані закликала мене приєднатися до натовпу, що йшов його визволяти. Вона верещала, мов навіжена, обізвала мене ланцем, словами, що пекли, наче перець, жалілася, що чоловіки перевелись. Зніжилися! Збабіли! Не чоловіки — павичі! Дівки! Ганчірки! Де поділися завзяті сміливці? Оті, що були колись! Хай допоможуть звільнити Принца нашого прекрасного міста! Я ж відповів, що користі від мене буде мало: я сліпий і немісцевий. А вона заявила, що у справжньому житті чоловік, особливо такий молодий, як я, не потребує очей і прописки. Невже?! Авжеж, кажу тобі, Silmaxa!^[52] Де б він не був, звідки б не йшов — чоловікові, щоб гарувати й битись, потрібні лише його яйця. Під час суперечки я відпустив плече свого юного провідника. Він умить розчинився в натовпі. Я запитав у мегери, яка вже відчепилася від мене, де розташований білий квартал. Перейди міст і рухайся на північ! І стережися нічної години — ти ж немісцевий! Стерегтися? Чому? Кого? Та її відповідь злилася з гармидером...

Один добрий самаритянин погодився провести мене через міст. Так ми потрапили до колоніального кварталу. Ніби до іншого світу. Тиша, лад, спокій. Я чув свої кроки. Залунала мова чужинців. Я відчував упевненість у їхніх словах. Лише певність себе — більше нічого. Тут я був у них в гостях, а вони були вдома — зрозуміло, надовго. Як і казав Токо Нґор... Я намагався розпитувати людей, та ніхто, хто говорив нашою мовою, не міг мені допомогти. І все ж я був дуже впертий. Зрештою, згадали африканця, який віднедавна служив учителем і мешкав з дружиною трохи далі, на півночі острова^[53]. Його імені вони не знали, та коли казали, що бачили, я питав, чи він схожий на мене. Хтось без вагань погоджувався, але інші категорично заперечували нашу подібність. Однак це був єдиний слід, і я вирішив іти за ним до кінця. І хоча вже був вечір, я знайшов будинок учителя. Перед ним стояв охоронець, із наших. Холодно відповівши на моє привітання, він, коли я запитав, чи не тут часом живе Ассан, відказав, що ніякого Ассана тут немає. Я ледве згадав католицьке ймення, про яке колись згадував Ассан.

— Чого тобі від мусе^[54] Поля?

— Хотів би побачитись, я його родич. Він — мій брат.

— Sa Waay^[55], у мусе Поля немає брата.

— А я тобі кажу, що є! Хіба не бачиш: ми схожі, як дві половинки одного заду?

— Хтозна, мо’ й схожі.

— Та годі тобі!

— А ти не квапся. Не всі половинки задів між собою подібні. Дірка у сраці — не дзеркало.

— Але ж ми двійнята!

— Може й так, брате мій. Однак мусе Поль ніколи про брата не говорив. Та й гостей він не чекає, зрештою. Мені сказано пускати лише гостей, про яких нам відомо.

— Хіба треба попереджати, щоби навідати родича?

— Тут заведено саме так. Слід попереджати. Щоб бути певним, що родич буде вдома. А зараз, як бачиш, мусе Поля немає. Якби ти попередив, він був би тут.

— То я почекаю на нього всередині.

— Ні, ти маєш піти.

— Тоді я чекатиму тут.

— Не можна!

— Як це? Що за вигадки! Вулиця не належить ні тобі, ні твоєму батьку, ні жодному з твоїх предків. І мусе Полю теж не належить. І білим не належить. Знаєш, як люди кажуть: mbedd mi, mbeddu buur la? Коли вулиця короля, то й усі на вулиці — королі. Тож я чекатиму там, де захочу.

— Mbokk^[56], я знаю, але ти маєш піти. Мені проблеми не потрібні, тобі — тим паче.

— А його дружина?

— Його дружина?

— Її звати Моссана.

— То й що? Скажи щось нове.

— Бачиш, я їх добре знаю. Я не брешу. Я його брат. Скажи Моссані, що я тут. Моє ім’я — Усейну.

— Sa Waay, іди геть, бо силою віджену! Ти не бачиш мене, але можеш повірити — я підніму тебе однією рукою.

— Моссана знає мене!

— Мадам Моссани також немає. Вони вдвох вирушили в подорож зі своїми білими друзями. Я охороняю будинок до їхнього повернення. Ось тобі правда.

— Коли вони повернуться?

— Цього вони не сказали.

Я довго стояв мовчки, вагаючись, не розуміючи, як мені бути. Я не міг дозволити собі лишатись у місті довго. У селі я мав справи, і хай навіть завдяки відкладеним коштам трохи пожити у місті я міг, я знав, що не був створений для такого життя. Я весь час почувався мішенню незрозумілої загрози. Помітивши мою замисленість, сторож знову спробував відвадити мене. І саме тоді я відчув, як гнів полум’ям охопив мої груди. Гнівався я не на сторожа, а на себе — на свою дурість, на свій жалюгідний вигляд. А чого я сподівався? Навіщо сюди прийшов? Для чого принижувався? Невже кохання до жінки, яка обрала іншого, було того варте? Де поділися мої гідність і честь? Тож я прокляв Ассана й Моссану й мовчки пішов.

Посвіжіло, я зі свого мороку відчував, як смеркання поволі затуляло день. Здаля почувся заклик до молитви. Було надто пізно бігти до вокзалу та повертатись до селища. Я мусив знайти місце для ночівлі. Але я не знав там нікого. Тож я знову перетнув міст, цього разу без жодної допомоги, і вирушив до передмістя. Я чув, що там можна було знайти собі безкоштовний притулок. Показали дорогу до шинку. Ціна справді виявилася смішною. Зручностей катма, але дуже чисто. Можна було навіть повечеряти — я так і зробив, хоч апетиту не мав. Я вже збирався піднятися до своєї кімнати, аж раптом управитель, даючи мені ключ, прямо спитав, чи не потрібна мені компанія. Не вагаючись, я погодився. Навіть попросив найдорожчу «компанію». Заплатив. Тоді я думав, що вчинив так через смуток чи відчай. А тепер розумію: ні, то був гнів. Гніву ж потрібний об’єкт. Повії було б достатньо. І тій, що прийшла тоді, дісталося від мене. Я жорстко й люто входив у неї. А коли вона вже йшла, я запитав її ім’я. Це були перші мої слова, адресовані їй.

Вона: Салімата. Я: Салімата, а далі? Вона: Салімата Дьялло. Я: То це твої стегна обговорює ціле місто? Вона: Так, мої, і тепер ти знаєш, чому. Я: Твоя правда.

Тоді вона пішла. Хоч я й не вірив, що сон прийде до мене, все ж міцно заснув. А наступного дня почувався винним за ніч з Саліматою Дьялло. До села я доїхав, відчуваючи сором, і змирився з відсутністю новин від брата й Моссани. Зрештою, це навіть мене заспокоїло. Я повернувся до звичного життя.

А через кілька місяців спалахнула війна і Франція вступила в неї однією з перших. Ясна річ, своїх домашніх тваринок вона не залишила осторонь. Наш найсумирніший із країв пристав на її бік. Пригадую, як один відомий французький чорношкірий депутат приїхав у супроводі білих із самого Парижа в пошуках чоловіків, які билися б за Францію, свою батьківщину. Доїхав аж до нашого селища. Коли він говорив, мені здавалося, що я чув Ассана — тільки вправнішого, спокусливішого. Депутат багато чого обіцяв тим, хто зголоситься. Славу, визнання, медалі, гроші, землі, багатство, вічне життя в раю серед героїв — о, він умів обіцяти! І багато хто вірив.

Мене ніхто не питав. Інвалід їм був ні до чого. Їм потрібні були чоловіки з очима — щоби бачити кулі, ворога, цілити й убивати; також очі були потрібні, щоби бачити, коли упаде твій товариш, і ридати, коли опиняєшся на самоті в окопі, де вже ніхто тобі не допоможе — і тоді ти питаєш себе, а навіщо вмирати на цій безглуздій бійні за чужу батьківщину? Багато селян — мого віку й старші — повірили французькому депутату та його приятелям. Вони вирушили на фронт, залишивши жінок і дітей.

А потім був вечір наприкінці 1914 року. Ніколи його не забуду. Я збирався чинити вечірню молитву, аж раптом надворі почулися кроки.

— Хто там?

— Це я.

Я б розпізнав його голос серед усіх інших.

— Чого тобі?

— Прийшов до тебе.

— Хто з тобою?

Відповіді не було.

— Я питаю: хто з тобою?

— Це я, Моссана.

А от її голос, натомість, змінився. Не було й сліду свіжості й войовничості. Знову запала тиша. Цього разу страшна. Ми скидалися на вершини трикутника гірких споминів, питань без відповідей, ненависті і любові. Ми знали, що були пов’язані — і ненавиділи за це одне одного.

— Усейну, — мовив нарешті Ассан, — мені потрібна твоя допомога.

Я гмикнув. Він дорікнув мені спішно:

— Еге ж, можеш сміятися, маєш право! Я б на твоєму місці сміявся. Після всього, що сталося, просити в тебе допомогти — абсурд.

— Радше іронія.

— Твоя правда. І все ж я насмілюсь просити тебе, бо ти мій брат. Не просив би, якби мав вибір.

— Мені байдуже до твого вибору. Ассане, я тобі давно не брат.

— Хочеш ти того чи ні, хочу я того чи ні — ми все ж брати. Кров тече з джерела значно дальшого, ніж наші тіла. Вона лине з давніх часів. Її потік рухає історію, у якій мова не тільки про нас. Те, що пов’язує нас, стосується не лише нас самих.

— Не знаю, кого б це ще мало стосуватися. Чого ти, зрештою, хочеш? Годі ляси точити. У мене молитва.

— Я відбуваю до Франції. Іду на війну.

— Що до того мені? Це твій шлях — не мій.

— Ми чекаємо на дитину.

Я був вражений і не знайшовся, що відповісти, а брат за кілька секунд повів далі:

— У нас із Моссаною буде дитина. До свого повернення я хотів би поселити їх у когось, вартого довіри. Ми з тобою ніколи не знаходили спільної мови. Певно, ніколи не любили одне одного. Та якщо є хтось, кому б я довірив свою найбільшу таємницю, переконаний, що її стерегтимуть, то це тільки ти.

— Який же ти лицемір, Ассане Кумаче!

— Думай, що хочеш. Але скажи: ти візьмеш на себе клопіт за Моссаною й дитям, поки мене не буде?

— Я завжди знав, що ти лицемір, — а тепер бачу, що ти ще й безвідповідальна людина! Як можна вирушити на війну за Францію, залишивши тут дружину й дитину?

— Я воюватиму за цю дитину. Не тільки за Францію. Битися за Францію означає битися за те, щоб дитя жило в мирі.

— Не кажи дурниць! Ти битимешся за дитину? Та ти ніколи ні за кого не бився! Усе, що для тебе важить — твоя персона, визнання французами! Не шукай відмовок: просто визнай, що Франція тобі важливіша за дитину. Врешті-решт, май сміливість сказати це вголос! А вона? Невже повірила, коли ти це сказав? Чуєш, Моссано? Тепер я до тебе звертаюсь. Невже ти повірила розказням, буцім він воюватиме за ваше дитя? Він бреше! Ти відпустиш його?

— Я не брешу.

— Він кидає вас.

— Не кидаю.

— Хай скаже Моссана!

— До тебе прийшов я.

— Але вона також тут, саме вона носить дитину!

— Ходімо, Ассане, — раптом зронила Моссана. — Я ж тобі казала.

Я почув слабкість у її голосі. Я її не впізнавав. Останні місяці, коли я думав про неї, відчував глибоку глуху лють, яка палала в моєму серці й знищувала мене. Відколи вона пішла, я мріяв про день, коли зможу вивільнити свій гнів, вилити на неї, не стримуючись, усю відразу й ненависть, що постали із розчарування. Нарешті цей день настав. Моссана стояла переді мною. Та коли я почув її голос — такий слабкий і приречений, — мене охопила не лють, а незбагненний жаль.

— Ассане, хоч раз у житті, — молив я, — подумай про інших, а не про себе! Подумай про дитину.

— Я мушу піти, — затявся мій брат.

— Але чому?!

— Це мій обов’язок.

— Тобі ж нічого не відомо про цю війну. Це не твоя війна.

— Ні, моя. Це наша війна, хоч і здається далекою. Твоя також. Але вона швидко мине.

— Та що ти знаєш!

— Так кажуть білі офіцери. А їм усе відомо.

— Вони — не Господь-Рооґ! Нічого не знають!

— Франція швидко виграє війну за допомогою своїх африканських синів та братів.

— Синів?! Братів?! Та ні — ви всі раби! Ви загинете за неї. І вона забуде про вас.

— Я не загину.

— Не варто кидати виклик майбутньому. Воно тобі не відоме.

— Я повернуся заради своєї дитини.

— Краще б ти взагалі туди не йшов заради неї.

— Я вже записався. Тому вирушаю. Їду на північ Франції. Я буду там.

— Мені байдуже, де ти будеш. Зрозуміло одне: далеко від твого сина. Що ти за людина така?

Тоді Ассан сухо розсміявся.

— Не суди мене, Усейну Кумаче, — зауважив він. — Хай що ти вигадав собі, ти не знаєш про мене нічого. Гадаєш, буцімто знаєш, хто я такий і чим живе моє серце? Ні, тобі не відомо нічого. Ти не здатен зазирати у душі. Те, що здається тобі істиною, є лише фрагментом серед тисяч інших фрагментів. А ти — лише тінь серед тисяч інших летючих тіней. Ти й гадки не маєш, чим я жертвував усі ці роки. Якими тяжкими стежками ішов. Той, хто піде за мною, плюхнеться в бруд. Тож не суди мене, Усейну. Суд твого сумління не може...

— Ассане, прибережи для себе свої думки й повчання. Бо я суджу тебе, Ассане. Авжеж, суджу, бо знаю! Краще, ніж ти сам знаєш себе — і так було завжди. Ти не гідний пошани. Гадаю, ти й сам це розумієш. А може, ще не усвідомлюєш до кінця. У такому випадку — скажу тобі чесно, — краще, щоб ти дізнався про це якомога пізніше, у поважних літах. Бо того дня, як усвідомиш, певно, не матимеш стільки сил, як зараз, щоби терпіти себе.

Тієї миті Моссана розридалась, Ассан же не відповів. Я почув, як вона прошепотіла щось Ассанові нерозбірливо — певно, втішала його. А село, ніби вирішивши доєднатися до драми, що розігрувалася на моєму подвір’ї, огорнуло нас густою тишею. Моссана ридала. І моє серце не витримало.

— Моссана може залишатися, якщо хоче, — сказав їм я. — А ти, Ассане, якщо таки вирішиш узяти участь у цій клятій війні, рушай завтра якомога раніше. Будинок мій вам відомий: є дві вільні кімнати. Обирайте, яку хочете, і влаштовуйтесь.

Тоді я повернувся до своєї кімнати й занурився у молитву, після чого довго медитував, благаючи Господа вказати мені шлях. Коли я нарешті через годину вийшов, надворі була тільки Моссана.

— А де Ассан?

— Він пішов, щоб не проґавити останню повозку до міста. Хотів ще з тобою поговорити, але його корабель відходить уже післязавтра. Він має бути в місті увечері, щоб підготуватися до поїздки. Він попросив мене попрощатися з тобою за нього й подякувати тобі.

— Мені його подяка ні до чого, мені байдуже, прощається він зі мною чи каже «до побачення». Допомагаю я не йому. Щодо тебе, то не дякуй мені. І не вибачайся.

— Твоїх вибачень я теж не чекаю.

Тоді я згадав злі слова, які їй колись кинув, і відчув сором. Мовчанка, що запала по тому, стала нашою згодою. Я повернувся до своєї кімнати, розриваючись між люттю, радістю й соромом. Моссана повернулася. Однак повернулася з тягарем плоду кохання з Ассаном. То — чому саме ти? Чому саме він?

VI

Через чотири місяці, у березні 1915 року, дитина прийшла на світ. Її тато, перш ніж вирушити на фронт, побажав, якщо буде хлопчик, щоб Моссана дала йому друге ім’я Токо Нґора, мусульманське ймення, яким дядько ніколи не користувався: Еліман. Народився хлопчик. Я дав йому традиційне ім’я. Мадаґ. Еліман Мадаґ Діуф.

Як легко здогадатися, Ассан свого сина так і не побачив. Бо не повернувся з війни. Ми не отримали від нього жодної звістки. Ніхто не знав, де лишилося його тіло. Ассан загубився в часі й Історії. Як і багато інших нещасних, перемелених, перетравлених, стертих з лиця землі в 1914-1918 роках. Я часто думаю про нього, і він не викликає в мене жодних відчуттів: ні гніву, ні жалю. Навіть зневагу не викликає. Мені його не бракує. Бо я й за життя його не любив. Тим паче не люблю мертвим. Наші долі, сплетені в далекому минулому, давно перейшли по різні боки. Цей чоловік був засліплений любов’ю до Франції — любов’ю більшою, ніж будь-яка інша любов у його серці. Зрештою, ця любов і пожерла його. Гадаю, він від початку знав, що не повернеться. Іноді мені здається,що потай він прагнув смерті. Хіба не найкращий спосіб стати білим — це померти у війні білих, серед білих, від «білої» кулі або багнета? Те, про що він так мріяв, у цьому житті було нездійсненним. Тож йому знадобилася інша доля: життя в шкірі білого інтелігента — бо для Ассана саме це було вершиною життєвої піраміди. Не стати батьком, не кохати Моссану — ні, бути білим інтелігентом, який читає або пише книжки. Тож він пішов на смерть свідомо, сподіваю­чись, певно, переродитись. Я часто думаю про його кінець. Про що він думав тоді? Чи згадував наше дитинство, дядечка Токо Нґора, голос матусі Мбоїл, яка кликала нас néné? Чи згадував мене, Моссану, білих місіонерів, що навчали його, сина, якого покинув і який його ніколи не бачив? Чи загинув він сам? Чи була це жорстока смерть? Чи страждав він? Чи мав час усвідомити, що помирає? І я міркував про все це не зі співчуття до Ассана. Міркував, бо мене ваблять останні миті людей. Тільки тоді можна підбити реальний підсумок, щиро пошкодувати, чесно зізнатися, кинути справжній погляд. Наше життя дійсно належить нам тоді, коли відлітає від нас.

Я не затримуватимусь ні на дитинстві Елімана, ні на моєму житті з Моссаною впродовж наступних років. Кілька тижнів після її повернення були надто важкими для кожного з нас. Авжеж, мешкали ми в одній хаті, та між нами пролягла безодня ран і образ минулого. Але час робив свою справу. З’явився Еліман Мадаґ. Я був для нього тим самим, що й дядечко Нґор для нас багато років тому. Я ніс відповідальність за сина свого брата.

Чи любив я Елімана? Досі не розумію. Траплялися дні, коли в його дитячому цвіріньканні я чув голос Ассана. Бувало навіть, що його чистий дзвінкий сміх являв мені образ Ассана. Мов болюче ядро, у центрі його невинності пульсувала моя ненависть до його батька. Чи можна покладати на дитя провину за минуле, якого воно не знало? Чи була дитина спадкоємцем подій, що передували її появі? Чи варто було сердитися на неї за помилки її батька? Закидати те, що вона — слід діянь її предків, вмістилище всіх їхніх поганих вчинків? Більшість людей на ці запитання відповіли б «ні». Певно, вони б мали рацію. А я сумніваюся. І тоді сумнівався. Коли я брав на руки загорнуте в пелюшки немовля, то питав себе: а що в нього спільного з його татом? Невже Еліман дійсно не мав минулого? Невже був аж такий новенький, невинний, не пов’язаний з історією? Ассан казав, що кров тече з далекого джерела і її течія могутніша за життя окремої людини. Отже, Елімана з Ассаном єднав не тільки батьківський зв’язок. Бували дні, коли я гадав: звісно, Еліман є плодом бажання Ассана. Перш ніж стати плоттю від плоті його, він був думкою в його голові, тілесним потягом до конкретної жінки. Виходить, глибинна частка того, що було моїм братом, спочивало в Елімані, немов намул на дні озера, озера крові. Хоч Еліман це й заперечував, хоч і обирав інші шляхи, усе ж продовжував історію свого батька. Згодом він навіть почав ненавидіти його, вважати найгіршим із людей — але не міг позбавитися частинки Ассана в собі, частинки, яка була не тільки фізичною, а й міфічною, частинкою небуття, з якого постає кожна людина. Мені знову на думку спадали слова дядечка Нґора: сказане про колючку білої цивілізації, встромлену в тіло нашої культури, колючку, яку висмикнути несила, стосувалося також Ассана й Елімана.

Еліман усюди тягав за собою тінь та згадку про Ассана. Він і сам був і тінню, і згадкою. Хоча б через це я розумів, що він завжди нагадуватиме мені мого брата. Йому не судилося позбутись Ассана. Позбутись історії, коли вона надто ганебна, не можна. Така історія — не небажане дитя, кинуте потай серед ночі. З такими історіями слід боротися, з ними борються, і єдиний спосіб виграти цю бійку — битися знову і знову, визнавати історію, постійно шукати їй назвиськ, зривати з неї машкари, коли хоче підібратися надто близько до нас. Певно, мої слова здаються тобі жахливими? Що ж, твоя справа. Можеш вважати, що не по-людськи казати дитині, що навіть коли його предків убили або забули, вони завжди кидатимуть на нього свою тінь. Сіґо, ти маєш право так думати. Та в глибині душі ти розумієш, що я маю рацію. Саме ти це можеш зрозуміти. Дарма ти вбиваєш і вбиватимеш мене подумки й у мріях, дарма вбиватимеш мене в книжках, які ще напишеш — авжеж, хоч ти й не віриш моїм віщуванням, але я бачив, що ти писатимеш книжки, книжки, у яких твої слова нищитимуть мене, — знай, Сіґо, я є і завжди буду. Я — твоя колючка. Витягни мене — і сконаєш. Бо навіть мертвий, я завжди буду поруч.

Еліман не зміг би втекти від Ассана. Не міг і я. Не могла й Моссана. Усі ми мали битися за те, щоб у нашій уяві ці два обличчя не злилися в одне. Еліманові судилося страждати все життя. Ось що я подумав, коли вперше почув його плач на руках у матері.

То чи любив його я? Авжеж, час від часу. Частіше сприймав як рідну людину, а не як ненависну. Хоч іноді я його і ненавидів — особливо коли чув, як він грався надворі чи звертався до своєї матусі. Та водночас я його любив. Любив, бо кохав Моссану. Місяці люті не позначилися на моїх почуттях до неї. Навпаки — мені здавалося, що той час, поки я ненавидів Моссану, не вбив моє кохання до неї, а радше виявив його глибинні причини, мою потребу в ньому. Коли загроза зникнення кохання стала надто явною, розчарування тільки підживило його. Тож заради Моссани та за її згодою я вирішив докласти усіх зусиль до виховання Елімана.

Ми домовилися, коли Еліманові виповниться сім років, розповісти йому правду про батька. Так і зробили. Це було нескладно, адже Еліман виявився надзвичайно кмітливою дитиною, він був розумний і допитливий, надто рано подорослішав і до всього дослухався. Він у всьому нагадував свого батька — той у дитинстві являв такі ж здібності. Однак Еліман не використовував їх для збільшення своїх чарів. На відміну від тата (і я це дуже рано підмітив у ньому), він носив у собі дивну меланхолійну зажуру, що доповнювала його непосидючу натуру. Авжеж, це був дуже жвавий, грайливий, компанійський хлопчик, та при цьому він потребував усамітнення й затінку — його тато таких потреб ніколи не демонстрував. Еліман залюбки грався з іншими дітьми, з усіма спілкувався, сміявся й робив дурниці, як усі. Та обов’язково наступала мить, коли він сам зникав у густих хащах біля села чи залишався в хаті, незважаючи на мамині заклики вийти гуляти. Це було дуже дивно: Еліман демонстрував непосидючість і радісність, у яких вже тоді проблискував неординарний розум; однак із дуже юних років він добре знав звабу тиші. Мені не треба було бачити, щоб знати це й відчувати. Достатньо було нам іноді поговорити — і я помічав цю його схильність. Ми часто забуваємо, скільки в дітях меланхолії; добре це чи погано, але переживають вони її гостріше за нас, бо в їхньому віці ніщо не робиться упівсили: світ вибухає в нас, утворює прірву, що всмоктує в себе нашу ще юну душу. Світові байдуже на наш вік. Потім він так само безжально та різко випльовує її з прірви. І тоді доводиться вчитися розуміти, тікати, закриватися в собі, хитрувати, уникати і швидко гоїти свої рани. Або ж гинути. І все ж час невтомно навчає нас. Просто щоби навчитися часу, потрібний час. А дитина перебуває на самому початку часової прямої.

Еліман, який перебував на початку своєї прямої, уже все це відчував. А може, і розумів. Я часто замислювався про це, коли він розпитував мене про темряву, про життя в пітьмі, про моє сприйняття світу, впізнавання речей, інші загострені відчуття, спогади про вигляд світу, про обличчя моєї матері.

— Токо Усейну, — спитав він якось мене, — хто більш гідний співчуття: сліпий, який ніколи не бачив, тобто сліпий від народження, чи сліпий як ти, що осліп, бачивши перед тим? Що гірше: ніколи не бачити й прагнути побачити хоч щось чи пам’ятати, що бачив?

Над цим запитанням я думав не один день. І спитав, як думає він сам.

— Гадаю, нещасніший той, хто бачив, Токо Усейну.

— Чому ж? Бо він бачив красу світу, цієї краси йому бракує? Бо шкодувати важче, аніж даремно бажати?

— Ні, не тому, — відповів мені він. — Він нещасніший, бо живе спогадами про красу світу. Та йому не відомо, що спогади не існують — адже світ змінюється. І кожний день прекрасний по-своєму. Однак ще більш він нещасний через те, що спогади заважають йому уявляти. Він витрачає стільки сил, щоб, бува, не забути, що забуває змінювати побачене та вигадувати те, чого вже не побачить. А людина без уяви — байдуже, сліпа чи ні — завжди нещасна. Однак ти не такий. Ти бачив, але поки що здатний уявляти речі, хоч і не бачиш їх.

Тоді йому було років з десять, гадаю. Він рано дозрів. Моссана віддавала йому всю себе. Я боявся (чи, глибоко всередині себе, сподівався), що вона зненавидить свого сина. Що, як і я, бачитиме в ньому Ассана й відштовхне його через це. Дивлячись на нього, вона мала пригадувати, що Ассан їх залишив. Особливо ж її. Він залишив її саму, вагітну, і вирушив битися на інший кінець світу, до країни, яку любив дужче, ніж Моссану і своє майбутнє дитя. Він вирішив загинути там, а не жити тут, із нею та Еліманом. Але Моссана палко любила свого синочка. Джерелом її материнської відданості було прагнення не допустити повторення історії з його батьком — історії чоловіка, який відвернувся від неї.

Що ж до самого Елімана, то я так і не дізнався його думку про свого тата. Чи ненавидів він його? Чи хотів би знати його? Чи було йому байдуже? Мене він ніколи не питав про Ассана. Не знаю, чи питав свою матір. Принаймні мені Еліман ніколи не ставив відповідних запитань.

До віку десяти років, за згодою його матері, я викладав Еліманові основи Корану і розповідав про нашу традиційну культуру, де Рооґ-Сене є верховним божеством, а панґоли — духами предків. Мене сформували обидві культури, тож я хотів, щоб і хлопець дізнався про них. Як завжди, він поставився до навчання з великою цікавістю, із захватом, нетерпляче дізнавався нове. Я навчав його поняттям, які ти й уявити не можеш. Він всмоктував знання швидко, засипав мене запитаннями, вимагав глибоких роздумів... Йому постійно кортіло йти далі, дедалі глибше. Мені доводилося навіть чинити опір. Таке було враження, що навіть у такому юному віці він наполегливо щось шукав. Що квапився дізнаватись нове, перетравлювати його та знаходити якісь таємниці і відповіді. Маремо Сіґо, я й досі думаю, що він, можливо, прийшов на світ з уже сформованим «своїм» запитанням. Досі не знаю... Це дитя (а згодом підліток) було квапливе. Пожадливе. Напружене, завжди напоготові. Щось нуртувало в ньому, кипіло. Це щось майоріло на його внутрішньому обрії, і він прагнув його досягнути якомога скоріше. Я й на хвилину не сумнівався, що позаду він мав уже безліч життів. Та на відміну від інших людей, він не забув нічого з того, чого навчився в попередніх утіленнях. Це враження ніколи мене не полишало.

У десять років, проти мого бажання Моссана записала його до французької школи. У селищі, розташованому за кілька кілометрів від нашого, працювала місія. Тож не треба було їхати аж до міста, щоб потрапити до школи білих. Після досвіду з Ассаном я ставився до подібних закладів украй вороже. Я їх не просто боявся. Я їх ненавидів — певно, це найвища стадія страху. Те, що білі зробили з Ассаном, те, на що вони його перетворили, переконало мене, що подібна освіта може лише руйнувати в нас, африканцях, те, що ми носимо глибоко в серці. Ця школа знищила б усе, що ми протягом десяти років дбайливо випещували в Елімані. Та Моссана з незрозумілих причин і чути про це не хотіла. Можливо, то була Ассанова воля. Але Моссана твердила, що ні, що це вона сама хотіла, щоб її син отримав західну освіту. Пригадую, якось увечері, коли ми сперечалися на цю тему (то був один із тих рідкісних випадків, відколи вона повернулась, як я розсердився на Моссану), я кинув їй, що вона відправляє сина на бійню, де загинув її чоловік. Ти що, геть втратила пам’ять?! Згадай, що вони зробили з Ассаном! Поглянь, що вони зробили з тобою! А вона м’яко мені відповіла, що Еліман — не Ассан. Тоді я зрозумів, що певною мірою за допомогою Елімана Моссана хотіла помститись Ассанові, стерти згадку про нього. Вона хотіла, щоб син пішов тим самим шляхом, і довести чоловікові, що Еліман міг пройти його, не забруднившись.

Еліман показав дивовижні здібності у французькій школі. Місіонери, що навчали його, були такі вражені швидкістю сприйняття настанов, що одного дня завітали до нас. Вони хотіли нас привітати, а заразом і поцікавитися, звідки взявся цей дар до навчання, запам’ятовування й рефлексії. Я дозволив Моссані відповідати самій. Я знав, що вона скаже. Справді, вона довго розповідала про Ассана, про його таланти. Це гени, пояснила вона отцю Ґрезару, кюре, що керував місією. Він з перекладачем приїхав до нас на мопеді. Коли Моссана говорила про Ассана я зрозумів, що частина її навіки залишиться прикутою до нього. Це засмутило мене, та я їй цього не показав. Чи помітила вона, попри мої зусилля, як мене ранила? Не знаю, та розповівши про Ассана і його гени, вона додала, що спершу, ще до школи, Елімана культурі Корану й анімізму навчав я. Це, за її словами, відкрило хлопцеві очі, зробило його уважним до знань. Отець Ґрезар подякував мені, але я вважаю, що єдиний, хто заслужив на похвалу — це сам Еліман. Пригадую, як раділа того вечора Моссана, пишаючись успіхам свого сина. А в мене візит отця Ґрезара і його захват викликали тривогу. Я бачив, ким стане мій небіж: продуктом західної школи, можливо, не таким затятим, як його батько, але не менш спраглим знань, що перед ним постануть, і не менш зачарованим дивами французької мови. Еліман багато часу проводив в отця Ґрезара, який мав велику бібліотеку. Вона вабила Елімана Мадаґа, причаровувала його, тож щойно він навчився читати, отець Ґрезар став регулярно його запрошувати до себе.

Зроблю невеличкий відступ: певно, ти гадаєш, чи одружилися ми з Моссаною. Ні, не одружилися. Вона цього не хотіла. Але в 1918 році, коли війна закінчилась, а новин від Ассана не було, я запросив її жити в одній кімнаті зі мною. Вона погодилася. У 1920 році вона завагітніла. Але дитина не вижила. Вона народилася мертвою — таке в ті часи в наших селах траплялося часто. Після цього гіркого досвіду наші спроби були невдалими. Я дуже журився, не в змозі мати дитину від коханої жінки. Моссана теж була сумна, однак могла відволіктися на виховання Елімана. Якось вона сказала, що, раз уже не можемо мати дитину, з цим варто змиритись, і додала, що не буде проти, якщо я візьму заради потомства ще одну дружину. На це я зауважив, що проблема, можливо, у мені, що я можу виявитись стерильним. Моссана ж заперечила, заявила, що, відколи немовля народилося мертвим, вона відчувала, що в ній щось зламалося. Тоді я ще не думав, що зможу одружитися з іншою жінкою, та ще й кохати її. Хоч Моссана й наполягала, я відмовлявся від шлюбу і, як і вона, шукав утіху в ній та її синові, — вони були родиною, яку мені дарувала доля.

Так, у ритмі шкільних успіхів Елімана, тривало наше життя. Невдовзі він став одним із улюбленців нашого села. Еліман успадкував татові розум і статність та мамині вроду й тиху силу. Що в ньому було від мене? Що я йому дав? Інші риси. Інші знання.

VII

У 1935 році, маючи двадцять років та склавши іспити на бакалавра (за словами отця Ґрезара, таких результатів у місцевих іще не бувало), Еліман отримав пропозицію їхати продовжувати навчання у Франції. Він показав нам цей лист. Я одразу висловився проти. Бачив у цьому тінь і руку Ассана. Але Моссана вмовляла його їхати. Вона була така щаслива від того, ким стане її син, що я не наважувався ділитися з нею своїми побоюваннями. У отця Ґрезара були зв’язки. Він взяв на себе все й зумів — підкресливши надзвичайні здібності юного африканського генія — знайти місце в престижному інтернаті. Вибив він для Елімана й одну з тих стипендій, що їх колоніальна адміністрація надавала здібним аборигенам. Ці гроші давали можливість вести гідне життя. Тож Еліман вирушав готуватися до відбору до найславетнішого університету Франції того часу — там готували інтелектуалів, філософів, письменників, викладачів і президентів. За словами Моссани, коли Еліман говорив про це, його очі горіли. Тоді я зрозумів, що він обов’язково поїде. Точно як його батько.

Тож наприкінці сезону дощів 1935 року Еліман нас залишив. Напередодні ми провели вечір разом, у нашому дворі. Моссана наспівувала. Я відчував, що Еліман хотів щось нам сказати. Або ж хотів, щоб ми йому щось сказали. Можливо, він вперше збагнув, що слідував за своїм батьком і дійшов до того моменту, коли той загубився. Можливо, він хотів запитати в нас, як він має вчинити, що трапиться далі. А може, він боявся закінчити, як його батько? Не знаю. Він не казав нічого. Моссана замовкла. Я відчував, як густіла ніч, як її наповнювала велична й прекрасна туга — хоча, хтозна, можливо, ця туга була моєю.

— Їдь з миром, синку. Лишайся таким, як ти є, — і все буде добре. Не забувай, звідки ти родом і хто ти такий. Не забувай про матір, яку тут лишаєш.

— Гаразд, Токо Усейну, обіцяю.

Його горло стиснулось від ридань. Я вирішив нічого не додавати, щоб не ускладнювати й так важку мить.

— Мамо, я повернуся, — після паузи мовив він. — Я там не загублюся. Я обов’язково повернусь, і ти мною будеш пишатися.

— Елі, я знаю. Ти повернешся — а я чекатиму на тебе. Я ж твоя мама. Ти станеш великою людиною. Мені це снилося — і не раз! Але ти повернешся.

Вона знову завела свою пісню, і ми всі мовчали, поки втома не звалила нас із ніг. Над нами майоріла Ассанова подоба — він то усміхався, то стікав кров’ю, то тривожився, то заспокоювався, то сердився, то дивився на нас із ніжністю та загадковим блиском в очах.

Протягом першого року життя у Франції Еліман нам писав. Нечасто, але щодва чи три місяці ми отримували від нього звістку. Він розповідав про своє життя у Парижі, про зустрічі й зачудування, про нових друзів, білих і африканців, з якими спізнався там. Писав про підготовку до іспитів та своє навчання — непросте, але захопливе. Отець Ґрезар, якому приходили ці листи, приносив їх нам і наказував своєму помічнику їх перекладати. Моссана ховала листи, і часом годинами роздивлялася їх радісно й водночас зажурено — читати вона не вміла. Усі ті листи вона забрала з собою.

Починаючи з 1937 року листів від Елімана ставало все менше, а скоро не стало зовсім. Минуло кілька місяців без жодних новин, тож Моссана вирушила до місіонера й попросила написати синові від її імені. Так і зробили — однак Еліман не відповідав і зберігав мовчанку. Моє серце стискається, коли я згадую про ті місяці, адже саме тоді Моссана почала гинути. Несподівана мовчанка Елімана нагадала їй зникнення Ассана, який теж їй не писав. Так почалася трагедія Моссани (і почасти моя): Ассан і Еліман, її обранець та її син, пішли від неї обоє. Хоч і різні, вони мали схожу планиду — піти і не повернутися — і однакове прагнення: навчитися культурі, яка захопила й скалічила їхню цивілізацію.

Як це пояснити? Закладеною в генах слабкістю? Силою зваби білої цивілізації? Лінощами? Зневагою до себе? Не знаю. Оце і є справжня драма — мої вагання. Прийшли білі, і найкращі з наших синів утратили розум. Мов знавісніли. Без тями закохались у своїх нових панів. Серед цих божевільних були й Ассан із Еліманом. Вона залишили Моссану, і вона теж почала божеволіти.

Що ж, Сіґо, гадаю, ти починаєш розуміти, до чого я веду. Кажу тобі ще раз: ти ще була в животі своєї матері, я поклав на нього руку, і в моїй голові спалахнуло. І в цьому світлі я побачив серед їхніх облич — Елімана й Ассана — твоє. Це були лики тих, хто пішов. Тож я ще до твого народження знав, що ти підеш. Що доля твоя лежить далеко від нашої культури. Я побачив, що ти також шукатимеш знань у мові французів. Ти станеш письменницею. І не тому, що твоя мати померла, давши тобі життя, я тебе не любив. Ні. А тому, що, прийшовши на світ, ти роз’ятрила мою стару рану й пробудила мій найболісніший спогад. Ти стала третьою проклятою в нашій родині, отримала спадок від двох людей, які завдали мені невимовного болю. Правда ж у тому, що я тебе не ненавиджу — я боюся тебе. Уже в животі своєї матері ти лякала мене. Віщувала нові нещастя. Певно, Ассан мав рацію. Таїни крові не підвладні законам логіки й незбагненні для звичайних людей: Сіґо, ти, звісно, моя біологічна донька, та серцем і розумом ти належиш коліну Елімана й крові Ассана. Вони вже раз зруйнували мою сім’ю. Знищили мою кохану жінку. І я розумів, що ти зробиш те саме: загубиш щось або когось. Ну от, тепер ти все знаєш.

Залягла тривала мовчанка. Я так і не розплющила очі. Подумки повернулася до Амстердама. Човни гойдалися на каналі. На берегах п’яні легені виводили пісню, яку я знала — з репертуару вболівальників амстердамського «Аяксу», присвячену Йогану Кройфу, найбільшому футболісту в історії цієї країни. Голос залунав знову. І повів мене в минуле.

— Маремо Сіґо, я вже завершую, приділи мені ще кілька хвилин своєї уваги.

Ішов 1938 рік, Еліман уже більше року нам не писав. Ми не мали від нього жодних новин, а листи, які для нас писав отець Ґрезар, безгучно зникали. Він ніби випарувався. Ми боялися найгіршого — думали, що він помер. Моссана спустилась у свою внутрішню яму. Усе частіше я чув, як вона наодинці з собою розмовляла, ридала, молилась і бурмотіла. Ночами вона підскакувала від жахливих снів, стікаючи потом і повторюючи ім’я Елімана. Її Голгофа почалася тоді — катастрофи було не уникнути.

У серпні 1938 року дещо трапилося. Я почув торохтіння мопеда отця Ґрезара. За мить він уже, тяжко відсапуючись, зайшов у наш двір. Моссани не було. Я лагодив стару сіть.

— Написав! — мовив священник (за роки, проведені в нашому краю, він навчився по-нашому).

— Хто написав?

— Таж Еліман! Наш Еліман! Ваш небіж.

Мені на мить аж заціпило.

— Лист із вами?

— Авжеж. Але не тільки лист, Усейну! Він написав іще дещо: книжку!

— Як? Книжку?

— Так, книжку!

— Таку, як у вашій бібліотеці?

— Авжеж!

— І де та книга?

— Тут, зі мною.

— А лист?

— Також. Перекласти вам?

— Немає потреби, попросимо одного з учнів вашої місії. Син нашого сусіда добре розуміє вашу мову. Він нам допоможе. Дякую, отче Ґрезаре.

— А з книжкою що робити? Навряд чи цей учень впорається з перекладом. Якщо хочете, я буду приходити й перекладати вам.

— Дякую, отче, але не сьогодні. Іншим днем, якщо ваша ласка. Сьогодні ми читатимемо лист.

— Що ж, як собі знаєте... Усейну, наш Еліман виріс. Він став велетнем! Передайте його матері, що Еліман нині великий.

Отець Ґрезар віддав мені книжку й лист та спішно поїхав. Я обмацав ці два предмети, які мали б принести мені полегшення й утіху, натомість наповнили мене сумом. Отже, Еліман був живий. Жив собі, але ознак життя не подавав. Став письменником, тривалий час списував оцей стос сторінок — але за рік жодної сторінки своїй матері не адресував. Досі відчуваю гірку кулю гніву, що спалахнула тоді в моїх грудях. Я вирішив поки що нічого не казати Моссані. Рішення було прийняте легко — однак його наслідки виявилися трагічними. Та я не шкодую, незважаючи на все, що сталося потім. Я б і знову так зробив. Знову би сховав від Моссани книжку й лист від її сина. У тодішньому її стані Моссану добило би те, що він був живий, весь цей час писав книгу, а їй не писав. Тож я сховав роман Елімана серед своїх особистих речей. На мою думку, тоді його повернення у наші життя, знівечені його зникненням, було невчасним. Я міг би пошматувати книжку, спалити її — і спекатися назавжди. То чому ж я цього не зробив? Бо відчував, що ця книжка була вкрай важливою. Відчував, що Еліман вклав у неї частинку свого життя. А коли я взяв її в руки, то зрозумів, що вона ще зіграє свою роль у наших життях. Яку — я не знав, але був певен. Тож я сховав книгу в місці, де її ніхто б ніколи не знайшов. Щодо листа, то я знищив його відразу, не маючи жодного бажання дізнатися, про що в ньому йшлося. Знищуючи лист і ховаючи книгу, я гадав, що захищав Моссану.

Я так і не дізнався, про що йшлося в книжці. Отець Ґрезар потрапив в аварію, його відвезли до міста, де багато місяців лікували — і все ж важкі поранення голови звели його в могилу. Крім мене, у селі він був єдиним, хто знав про книгу й лист. Моссані він не сказав. Тож вона так про це й не дізналася. Я вирішив не відкривати їй правду, і моє рішення тільки підкріплювало вперте мовчання Елімана. Він не писав нам і після виходу книжки. Жодних ознак життя. Я сумнівався, що він був автором тієї книги. Можливо, йшлося про іншого Елімана. А з нашим — хтозна, — можливо, сталося лихо. Або ж він просто вирішив порушити клятву, яку дав своїй матері в ніч перед від’їздом. Замість повернутись, як обіцяв, він просто обрав інше життя там, далеко від нас.

На початку 1939 року стан Моссани погіршився. Деменція мала над нею дедалі більшу владу. Моссана проводила свої дні під манговим деревом. Дивилася на цвинтар, де ми поховали мертвонароджене немовля. Якось вона зізналася, що весь час думала про це дитя — то була дівчинка. Але я знав, що, вдивляючись у цвинтар, вона думала про Ассана й Елімана, тіла яких зникли. Насправді, роздивляючись сільський цвинтар, вона намагалася створити свій внутрішній цвинтар, могилу для двох тіл, які вона так любила і які залишили її саму. Її розум перетворився на спільну могилу. Якраз усередині 1939 року я вирушив на навчання до суфійського шейха — як казали новини, у Європі починалась війна. Моя ж війна точилася тут. Я вів її проти безуму Моссани. Тож я вирішив опікуватися нею самостійно. Решта історії тобі відома. Неправильне рішення. Мангове дерево. Постійні візити до неї. Моє запитання. Мовчання Моссани.

Хочу повернутися до того дня, 1945 року. Моссана поклала свою руку на мою. Вона знову прийшла до тями, щоб дати відповідь — я бачив це у своєму пророчому сні. Я на неї чекав. Тридцять років чекав відповіді на запитання: чому він, я не я? І вона сказала:

— Я обрала тебе. Як доказ — те, що я тут, і ти, Усейну, також тут, зі мною. Але я втомилась. Повертайся завтра — ми про це поговоримо. Бо нині я втомлена, чекаю трусу землі.

Я був такий зворушений звучанням її голосу — я не чув його років із п’ять, — що не наважився заперечити й поставити всі ті запитання, що нуртували в моєму серці. Я не зрозумів, чому вона чекала землетрусу, але це мене тоді не турбувало. І я повернувся додому. А наступного дня прийшов знову. Моссани вже не було. Я шукав її багато днів. Вона ніби випарувалася. Селяни, які жили неподалік від мангового дерева, твердили, що бачили, як уночі вона подалася на цвинтар. І вже не виходила звідти. Але я не повірив, бо це надто скидалося на байку. Тож я продовжував пошуки, але через кілька тижнів (я навіть у місто по неї подався) був змушений змиритися з її зникненням. Так остаточно перегорнулася чергова сторінка мого життя. Я дуже довго картався думкою про те, що вона пішла. Жалоби по ній я не тримав. Бо не міг і не хотів. Щовечора, понад тридцять років, я живу надією, що Моссана переступить поріг цієї кімнати. Певно, і помру, сподіваючись. Твою маму я зустрів через багато років після зникнення Моссани. А ти народилася через п’ятнадцять років після того, як Моссана залишила затінок під манговим деревом. У моїй пітьмі є лише вона. Марно я намагався кохати Куру, Нґоне й Діб, даремно я намагався прихилитися до твоєї мами — у снах я бачив тільки Моссану. Бачу її такою, якою побачив багато років тому, серед хвиль, коли втратив зір. Вона гола й усміхається мені. Часом я плачу вечорами. А іноді серджусь на неї. Гадаю, куди ж вона могла піти. Гадаю, що би вона мені сказала, як обіцяла, якби не зникла, того вечора. Але насправді все це не має жодного значення. Адже відповідь вона мені дала.

Я хотів все це тобі розповісти. Знаю, що ти вирушиш назустріч долі, що я більше тебе не зустріну. Ти мусила все це дізнатися перед від’їздом. І я не прошу тебе...

— Я не пробачу тобі, — відмовила я, зібравши всі сили, які мені ще лишались. — Не пробачу за те, що ще в материнській утробі ти прирік мене на нелюбов. Дивлюся на тебе й зневажаю. Усім єством своїм зневажаю! Я ненавиджу тебе! У дитинстві я так прагнула твоєї любові, що ненависть перетворилася на спід цієї мертвонародженої любові. Біда моя в тому, що, зрештою, я люблю тебе. Але від любові, на яку ти мені не відповів, не залишилося нічого. Твої пояснення нічого не змінюють. Бо тепер я зневажаю тебе ще більше. І не пробачаю тобі.

Він спокійно мені відказав:

— Маремо Сіґо, я пробачення не прошу. Просто хочу, щоб ти знала. Я не зміг полюбити тебе з щойно викладених причин. Якщо серце тобі так наказує, що ж, можеш вічно мене ненавидіти. Я за це не гніваюся на тебе. Бо на твоєму місці, я й сам люто б себе зневажав. Але пам’ятай: хоч як ти будеш ненавидіти мене, я завжди буду поруч. Я все сказав. Залишається тільки дещо тобі віддати. Це мій заповіт. Твій спадок. Тоді можеш їхати. І я теж піду.

І тоді, — мовила Сіґа Д., — батько сунув руку під подушку й вийняв книжку. Мовчки він подав її мені — і згас. Так я отримала «Лабіринт жорстокості». Примірник, який я тобі дала, — той самий, що його батько зберігав серед своїх документів ще з 1938 року. І після ночі 1980 року — сповідальної ночі, — ця книжка супроводжує мене всюди. Книжка Елімана Мадаґа, відомого як Т.Ш. Еліман, книжка мого кузена.

Я розплющив очі. Мати-Павучиха не відводила погляду від ложа. Тіло її батька не рухалося. Невдовзі він почав би зникати, поки цілком би не щез, тяжко зітхнувши, забравши з собою в морок вірного друга — горщик зі слиною і піском.

ДРУГА БІОГРАФЕМА

ТРИ ЗОЙКИ І ТРУС

...що на них найшло, чого всі чіпляються до мене із запитаннями так, ніби іншого клопоту в мене немає, я нервуюсь, але, якщо чесно, тільки вдаю, бо в глибині себе, на дні моєї нори, мене це влаштовує, я хочу сказати, мене цілком влаштовує питання землі, це ж нагода зрушити її з місця, примусити діяти, бо я знаю, як турбує її ця тема, до речі, я не розумію, чому це для неї важливо, та хай буде так, це її справа, я давно вже не питаю, чому певні речі важливі для певних людей, вони важливі і все, кожен живе з тим, що зачіпає його, хоч іншим це може бути незрозумілим, але не їм вирішувати, що важливо, що ні, кожен не є кимось іншим, кожен є тільки собою, кожен, хоч і здається схожим на інших, є передусім тільки собою, ніхто не в змозі зазирнути іншим людям у голови й серця, і дуже добре, між іншим, зокрема це стосується голови, бо я переконана, що найгірше відбувається саме там, у голові, принаймні в моїй, відбувається хаос, гадаю, що й у інших головах ладу не більше, хоч усі й вдають, ніби такі врівноважені й розумні, а мені смішно від того, бо варто мені подивитися на них, і в їхніх очах я бачу бедлам, і вже нічого не приховаєш, погляд мій дуже прямий, не варто й сподіватися щось приховати, але, слухайте, я відійшла від питання землі, я мушу знайти відповідь, не дошукуючись, чому її турбує саме це питання, хоч і є у мене припущення, відповідь я знайду і сподіваюся, це її зрушить з місця, і я зітхну радісно, тож на запитання про землю я відповідаю: «Не знаю», — і бачу, що я мала рацію, вона затремтіла, а це доводить, що я її все ж непогано вивчила, бо я знала, що вона розлютиться й здригнеться, але мені до вподоби, коли біля мене тремтять, мені добре, коли труситься світ: зір загострюється так, ніби на носа начепили оту штуку, здається, це називається окуляри, авжеж, окуляри, вони поліпшують зір, ось так буває й зі мною, спершу трус, потім речі обступають мене, призвичаюються до мого ритму, до биття мого серця, тоді трус припиняється, і лише моє тіло вібрує, усе віддаляється враз, але я розумію, що в дійсності ніщо не віддалялося, насправді я сама віддалилася разом із дійсністю, бо, власне, я сама й є тим розривом, усе нуртує в мені, я ніби струс тіла зі змінною величиною, це залежить від мого настрою, і щоб віднайти гармонію й стабільність, я мушу відчути трус землі, від гніву, сміху, морозу, спраги, радості, сліз, болю, збудження, від абичого, але земля має здригатися, щоб я жила, інакше мені не уникнути забуття, коли земля непорушна, вібрує лише моє тіло і я відчуваю загрозу нестями, та якщо бути чесною, це мене не турбує, небуття не таке страшне, як його малюють, однак не варто лишатись у ньому тривалий час, бо за небуттям є інша річ, якої треба боятися іще більше, але я не знаю, як вона зветься, боюся, слова такого немає, не існує слів, щоб описати те, що стоїть по той бік небуття, і чесно кажучи, я боюся цього, і саме щоб уникнути цього невідомого чи відштовхнути його, мушу провокувати землю, як я щойно зробила, відповівши на її запитання, це завжди працює, вона тремтить, я наполягаю, «Не знаю», — кажу, але це не страшно, не страшно не знати, а я і не хочу знати; важить лиш те... все ж я не знаю, що саме... хіба це так справді важливо? адже важу лиш я, а решта не має значення, для нього важлива тільки я, я його мати, тому важлива, а батькові байдуже, він сам обере, кого схоче, між двох синів, Ассана чи Усейну, Усейну чи Ассана, це не має значення, фактично одне й те саме, хай навіть вони і різні, що важливо, це я, Моссана, мати, його мати;

...нуртує, я хочу більше, я більше хочу, десь глибоко щось ворушиться, коріння тягнеться, мов струни луку, а я хочу більшого, я — це я, а не хтось інший, листя мангового дерева гойдається над головою й ніжно шепоче, ти — це ти, цілковито ти, Моссано, тебе бажали всі, а тепер ніхто не наважується підійти, крім нього, але я не знаю, заради кого він тут, заради себе чи заради мене, шукає відповіді на своє запитання чи хоче почути моє, але це не має значення, головне, що він тут, він ніколи не йшов від мене, хоче мене врятувати, хоч і не знає, від чого, тож він приходить, сідає, ми мовчимо й думаємо про минуле, про наш вибір, про численні «а що, як», подібні до тортур, а що, якби ми зробили скоріше це, а не щось інше, а що, якби я сказала так, а що, а що, а що, годі, це веде лише до жалів, до заглиблення в неможливу мрію про виправлення минулого та прокладення стежки в часі, і від цього так гірко, а я не хочу гіркоти, я страждаю, чекаю, і цього мені більш ніж достатньо, я хочу скористатися цим нуртуванням землі, бо її гнів замиряє мене, ніби всередині мене все зазнає перебудови, рухається і не рухається водночас, я бачу ясно, вдивляюсь у цвинтар, який давно вже мене не лякає, цвинтар, на якому є місце й для мене, воно вже готове, могила викопана, я давно б у неї лягла, якби не чекала новин, я рабиня чекання, нікому б такого не побажала, ніхто не повинен чекати на того, хто пішов і не сказав дату повернення, можливо, не збираючись повертатися, та я досі чекаю, усе ще чекаю, але ж припустімо, от лихо, що нудно і марно вважати, ніби можна обрахувати чекання, яке, до речі, не вимірюється в годинах днях місяцях роках, а радше в одиницях виміру розкладення душі: екзистенційні падіння, духовні апокаліпсиси, інтелектуальні і моральні виснаження, одне за одним, раз за разом, а я тим часом чекаю, чи то пак саме тому, що я чекаю, і все ж я досі жива, хоч і близька до небуття, але борюся з тим, що за ним і не має назви, або вона просто мені не відома, так, я жива, хоч і мовчу, дивно, як довго можна падати, ще дивніше спостерігати за тим, які живучі люди під час падіння, утім, я не знаю, чи довго іще протримаюся, не думаю, але най буде, як буде, хай там як, а ключ від моєї долі в мене в руках, тож тому, що я знаю: можу піти будь-якої миті, залишити сцену, коли заманеться, саме тому я ще чекаю, але вихід ось він, завжди під рукою, просто я не хочу його пропустити, тож пам’ятаю про вихід аж до того дня, коли стане несила, коли біль стане нестерпним, того дня достатньо буде піднятися, зробити декілька кроків та потрапити до краю мертвих, де на мене чекає маленька істота, оповита сяєвом цноти, авжеж, вона мене також чекає, тож нащо мені лишатися тут і примушувати її чекати, адже я знаю, яким убивчим може бути чекання, нащо я тут? я знаю, навіщо, я чекаю, бо люблю, усе дуже просто, чекаю, бо люблю та сподіваюся на взаємність, хоч на обрії великого чекання немає нічого, безлюдна пряма, від якої одного дня я відірву погляд і нарешті звільнюся, того дня я увійду на цвинтар і нарешті займу своє місце, і ніхто вже не мучитиме мене, ніхто не кине, що я тут небажана, я пірну на самісіньке дно чекання, на дно спраги, яку не втамують усі води планети і яку вгамувала б лише краплина повернення, та я відчуваю, що між мною й краплиною розкинулася велетенська пустеля, а втім, це вечір — це вечір миру, я про все це думати не хочу, земля нуртує, і я бачу гостріше, почуваюся ліпше, почуваюся сильною, і все тому, що я сказала землі, що не знаю, хто Еліманів батько, людей так легко збентежити, достатньо сказати, що ви не знаєте, що їхнє прагнення знати для вас неважливе, що вартує лиш ваше життя, тільки скажіть про це — і вони скаженіють, і не має значення, чи ви їм кажете правду чи граєте на їхніх нервах, вони скаженіють, трусяться, гавкають, і зрештою, у глибині нори, де я так давно чекаю на самоті, від цього стає так тепло;

...але чи правда, що я не знаю, що мені невідомо, хто батько, та ясна річ ні, такі речі, гадаю, знають усі, або відчувають, принаймні я впевнена, я знаю, хто його тато, але не скажу нічого, бо важу лиш я, і взагалі це давно в минулому, усе владналося дуже добре, кожен у цій історії переконаний, що знає правду, хай так і буде: Еліман вважає Ассана своїм батьком, Ассан вважає Елімана своїм сином, Усейну вважає Елімана своїм небожом, Еліман вважає Усейну своїм дядьком, Усейну вважає мене хвойдою, яка його зрадила й віддалася Ассану, що лишив нас, знаючи, що матиме спадкоємця, а я дивлюся на все це — і відаю істину, однак землі кажу, що не знаю, інакше вона не гудітиме, а без гудіння моє життя ускладнюється, тож я кажу їй те, що вона чути не хоче, це для мене годиться, та в глибині душі я думаю: навіщо земля втручається у моє життя, Усейну постійно допитується, чому він, земля питає, хто ж батько, та лишіть мене в спокої, годі запитань, відчепіться, завели, мов папуги, дайте вже спокій, я — мати Елімана, це все, що для нього важливо, так я йому й сказала перед його від’їздом, а він відказав, що повернеться, однак не повернувся, тож я чекаю на нього, так, на нього, не на Ассана, якого, звичайно, кохала, як кохаю Усейну, але чекаю я, вочевидь, на того, кого один із них вважає за сина, а другий — за племінника, хоча могло б бути й навпаки, хай там як, а від кожного з них у ньому щось є, але ніхто достеменно не знає, що саме, і саме від цього нуртує земля, вона гудить і гудить мені на втіху, вона така щедра, що якось я обов’язково поділюся з нею цією історією, як того вечора, коли Усейну явився до нас у місто, я почула його розмову зі сторожем, якому Ассан, перш ніж вирушити в поїздку з місіонерами, наказав не пускати нікого, я тоді вже два дні була вдома сама, нудилася, аж раптом почула на вулиці голос Усейну, і коли я впізнала цей голос, то заледве стрималася, щоб не покликати його й не кинутися назустріч, але пригадала, як ми розлучилися, згадала його жорстокі слова, що каменем лягли на мої плечі, безчесна дівка, дурна негритянка, я ці слова не забуду ніколи, тож коли вони спали мені на згадку, я зупинилася, хоч і хотіла його побачити, поговорити з ним, дізнатись, як йому ведеться, пояснити, що я кохала і Усейну, і його брата, що, провівши час із Ассаном, я бажала б залишитися з Усейну, і що всі ці роки, проведені в селі, я хотіла сказати, що не хочу обирати, хочу бути з обома, бо в кожному з них було щось, дуже близьке мені, та жоден із чоловіків не захоче почути таке, вони всі хочуть бути володарями — усе або нічого, — вони прагнуть вашого тіла тільки для себе, тож я вирішила змовчати, а потім мені сяйнула думка, і потай, щоб охоронець, зайнятий Усейну, не помітив нічого, я спустилася задньою стіною будинку й опинилася на сусідній вулиці, тоді я ще була юна, міцна, гнучка, а сторож нічого не бачив, бо стояв спиною до двору, Усейну ж не бачив, бо просто не міг бачити, бідолашний, тож я опинилася за будинком і чула, як охоронець нагнав Усейну, і тоді я потайки йшла за ним, стежила віддаля, прикриваючись смерком, він вочевидь не знав, куди йти, і це мене здивувало, бо сліпі завжди, навіть коли рухаються навпомацки, складають враження впевненості свого напрямку, та я йшла за ним і не раз казала собі, що маю підійти й заговорити до нього, та щось мене стримувало, я лишалась на відстані, чекала нагоди, яка нарешті таки підвернулась, коли я побачила, як після тривалих блукань Усейну в одному з передмість увійшов до похиленої хатини, тож я зачекала кілька хвилин і увійшла за ним, його я не бачила, тому запитала в господаря, де чоловік, який щойно увійшов, той відповів, що прибулець вечеряє, «Що ти від нього хочеш», тоді я зважилася, обдивилась навколо, хатка скидалась на перебраний бордель, та й господар був схожий на перебраного сутенера, тож я вирішила піти ва-банк і сказала, що хочу підзаробити і що той чоловік, тобто Усейну, бачив мене на вулиці й запропонував піти за ним, якщо мені треба гроші, і після нетривалих вагань я погодилася, тому і явилась пізніше за нього, однак господар явно не повірив у мою вигадку, а якщо й повірив, то не дозволив бути по-моєму, він заявив, що тут не прохідний двір, треба платити, тоді я сказала, що віддам йому половину заробленого, якщо допоможе, і він погодився, спершу удавши вагання, а потім мовив: «Ти така юна, маєш гарне тіло, йому сподобається», — господар сказав мені почекати надворі, він прийде по мене, коли домовиться, тож я вийшла й чекала посеред ночі, мов справжня повія, люди проходили повз мене, зиркали хтиво, але до хоті домішувалась зневага — до себе чи до мене, достоту й не знаю, а втім, одне було певне: я подобалася, викликала в них бажання, один навіть сказав: Салімато Дьялло, це ти? і я відказала, що ні, а він зауважив, що в мене такі самі стегна, і зник зі словами, що одного дня осідлає ці дивовижні стегна, дивак, я відчувала страшенний сором та водночас почувалася господинею, сповненою гордині, священною путаною, розпутною жрицею, святим артефактом, потрібним для порятунку проклятих душ, тож я вже починала підморгувати перехожим, аж раптом той чоловік, господар, вийшов і мовив: «Домовився, він повечеряв, добряче хильнув, тож добий його», — і ми домовилися про ціну, він сказав номер кімнати, я знічено подякувала й піднялась нагору, постукала, Усейну крикнув: «Заходь!» я зайшла, побачила на ліжку його тіло, голе, готове, у напівмороку, обличчя його я майже не бачила, він німував, але я відчувала гнів усередині нього, і сказала собі, що зараз не час для теревенів, що він говорити потреби не мав, та й я теж, я бажала геть іншого, тож я хутко скинула одяг, підійшла до нього, а він накинувся на мене з люттю, жорстоко, він прагнув оволодіти мною, відібрати мене в самої себе, натомість знайшов співрозмовника, бо в тій кімнаті не тільки він був розгублений і шукав вихід гніву, тож я теж вихлюпнула все, що тримала в собі, і наше злягання скидалось на бійку, але в цій шаленій пульсації я віднайшла загублений зв’язок, тож ми борюкались у ліжку, поки не зійшло сто потів, я сподівалася, що він мене впізнає, та він ніколи мене достеменно не знав, та й був такий лютий, що не впізнавав ні мій голос, коли я стогнала, ні мійзапах, ні мої пальці, він був абсолютно сліпий, не тільки на очі, але на весь свій дух, та я не дозволила йому домінувати, я борсалась, поки ми не впали на ліжко, виснажені, задихані, я дивилася на нього в пітьмі, відсапуючись, він був такий гарний, мені кортіло заговорити до нього, та не було, що казати, тож я підвелась, одягнулась, та, перш ніж я зникла, він запитав, як мене звати, не знаю, навіщо, і я раптом згадала ім’я, яке зронив перехожий — Салімата, авжеж, так він і сказав: Салімата Дьялло, тож я так і відповіла: «Салімата Дьялло», особисто я Салімату Дьялло ніколи не бачила, однак той чоловік зауважив її подібні до моїх широкі стегна й ледве не переплутав нас, Усейну ж запитав, чи я, бува, не та, хто не сходить з вуст усіх місцевих чоловіків, і я відказала: «Так, і тепер ти знаєш, чому», — тоді я одразу вийшла, боячись, що він упізнає мій голос, але, гадаю, він не впізнав би мене, навіть якби ми пробалакали цілу ніч, тож я вийшла й утекла з тієї хатини, забувши про гроші, повернулась додому, сторож був приголомшений, адже він не бачив, щоб я виходила, але я сказала, що нічого страшного, що я, мовляв, пташка, умію літати, здається, він у це повірив, бо широко розплющив свої перелякані забобонні очі, тож я повернулася до себе чекати на Ассана, і він повернувся наступного дня, і тоді, як годиться слухняній дружині, яка чекала на свого чоловіка, я віддалася йому, а за три місяці дізналася про вагітність, дитя було, отже, зачате в одну з тих ночей, коли я спала з обома братами, я повідомила Ассана, що чекаю дитину, він зрадів, він був певен, що батько він, хоча вже за кілька днів заявив, що йде на війну, що мусить залишити нас із дитиною, це заради нашого блага, принаймні так я зрозуміла, таким він був, мій Ассан, любив свою Францію, я на нього не гнівалася, дозволила піти, він був переконаний, що війна не триватиме довго, що Франція непереможна, що Господь їй допоможе, що він повернеться й бачитиме народження свого синочка, та я знала, що він вже не повернеться, що бозна-як, та залишиться в країні, яку так любив і заради якої був готовий померти, тож я відпустила його, тепер для мене важило тільки дитя, моє дитя, і навіть коли Ассан відвіз мене до села, щоб залишити у свого брата, я подумала: важить лише дитя, тож я кріпилася, поки Усейну висловлював свою зневагу до мене, — адже важило тільки дитя, я трималася, коли він хотів вигнати мене з дому — важило тільки дитя, та й бажання його я розуміла, стрималась і коли він дозволив нам залишитися, мене і дитя, тієї ночі Ассан попрощався зі мною зворушливо, просив до його повернення піклуватися про дитину, називав імена, які хотів би, щоб він чи вона носили, я згоджувалася на все, а тоді він пішов — сумний, але збуджений тим, що на нього чекало, я ж залишилася з Усейну, дитина прийшла на світ, отримала ймення Елімана Мадаґа, і це було моє дитя, а хто батько, Ассан чи Усейну — мені було байдуже, бо важив не батько, а те, що я любила його, а я справді любила його так, ніби зробила його самотуж, та так воно і було — я зробила його самотуж, тому й любила, і він це знає, хай де він блукає землею, він знає, що мати його любила й мати на нього чекає, хоч іноді він забуває про неї, у глибині душі він знає, що я на нього чекаю, і моя любов до нього важливіша за певність, хто його біологічний батько, мені це відомо, та я скажу, тільки якщо він мене запитає, він, мій синок, нікому іншому не скажу, не відгукнуся навіть на мужній голос землі, їй уже напевно я не скажу нічого, маю торочити: «Я не знаю», — хай собі труситься й гуде, бо мені тоді ліпше, і бачу я краще, і знаходжу нові сили для чекання, кінця якому не видно, о мій маленький Елімане, де ти, ким став, о Елі, вернися до мене, ти ж обіцяв, вернися, поки я не зайняла місце на цвинтарі навпроти мангового дерева;

Частина друга. Розслідування і слідчі

І

Сіґа Д. вже довгенько мовчала. Мені здавалося, що ця мовчанка могла тягнутися аж до світанку — а може, мені цього просто хотілося. Кожен герой цієї оповіді мав власну тріщинку. І з неї піжило головне запитання, що сяяло так сильно, аж сліпило око, яке намагалося прочитати його по літерах. Усейну Кумак, Токо Нґор, Ассан Кумак, Моссана, Еліман... Постаті з несподівано відкритого минулого шаленіли перед моїми очима в складному й захопливому танку.

Чи усвідомлювали вони тоді, що крутилися заради майбутнього? Або, іншими словами: чи спадало їм на гадку, що одного дня, коли вони давно вже будуть мертві, їхнє життя стане сенсом для інших життів? І тоді я згадав погляд, яким Брижіт Боллем дивилася на свої фото — він ніби звертався до нащадків. Чи турбувало героїв історії, яку я щойно почув, що про них думатимуть у майбутньому, як це турбувало Боллем?

І я сказав собі: ні, вочевидь, ні, Дьєґане, звісно, що ні, не тупи. Бо в глибині душі, хай навіть зовні може видатись протилежне, хай навіть життя несе його до невідомого, жодна людина не думає про майбутнє. Головна наша гризота — минуле; і рухаючись у майбуття, до того, ким станемо, ми переймаємось за минуле, загадуємось таїною того, ким були. Це ніяк не пов’язане з похмурою ностальгією. Подібна до неї стривоженість приховується поміж двома наступними запитаннями: «Що мені робити?» та «Що я зробив?»; останнє — найтяжче: воно ніби закриває шлях до виправлення, до нового шансу. У запитанні «Що я зробив?» відлунює «Зроблене лишається навіки». Чесна людина, зробивши щось жахливе в нападі люті, оговтавшись після вчинку, хапається за голову: «Що ж я зробив, ой леле!» Вона точно знає, що зробила. Але тривога й жах є наслідком того, що вона розуміє й інше: виправити це вже неможливо. Минуле, примушуючи усвідомити свою невиправність, найбільше турбує людей. А страх перед завтрашнім днем, хай навіть крихітний, близький до розчарування, завжди містить надію на можливості, дива й відкриття. Страх же минулого не несе нічого, крім тягаря внутрішньої тривоги. Навіть докорів сумління та каяття не досить, щоб змінити невідворотний характер минулого; навпаки: вони лише стверджують його вічність. Ми не просто жалкуємо за тим, що було — передусім ми жалкуємо, що тепер це назавжди.

Тож, Дьєґане (міркував я), ні: зрушення всіх цих образів призначене не для цієї миті, коли ти спостерігаєш за ними, не здатний второпати, яке послання вони мимоволі тобі адресують. Бо тіням байдуже до своїх минулих вчинків. Вони вже все прожили; тягар, який ти приписуєш їм, тисне лише на тебе: усе це твої прагнення, твої гризоти. Еліман, Моссана, Усейну Кумак і Ассан Кумак ні про що тебе не просили. Це ти переслідуєш їх, а не навпаки. Цілком очевидно, що минуле повертається, щоб заповнити собою теперішнє. І слід розуміти, що це речення можна перевернути й воно не втратить правдивості: ми повсякчас женемося за тими, хто жив до нас, і не даємо їм спокою. Ми — справжні привиди своєї історії, привиди для наших привидів.

— Я не раз намагалася переробити цю історію на книжку, — раптом мовила Сіґа Д. — Та досі мені це не вдавалося. Можливо, тому, що вона надто близька до мене, надто особиста. З таким матеріалом непросто працювати письменниці, яка всі свої твори збудувала на власному досвіді. Та я не поспішаю. Якось я таки напишу про це. Або — чом би й ні — напишеш ти.

Сіґа Д. замовкла. Певно, вона чекала, що я відреагую, та я німував. Можливо, вона хотіла почути (адже я писав романи), що я візьмуся за цю історію? То вона просила мене написати про це? Чи запитувала, чи є в мене таке бажання? Певно, вона гадала, що саме з цієї причини я і заявився. За мить вона повела далі:

— Мій батько помер через три дні після того, як розповів мені цю історію у своїй гнилій норі. Пригадую будинок у жалобі, двір, заповнений зажуреними людьми, удавані та щирі плачі, моїх невтішних мачух (а може, вони тільки робили вигляд), невідомих мені братів і сестер. Я ж потай тішилася. Тоді я вперше читала «Лабіринт жорстокості». Читала, сидячи під манговим деревом навпроти цвинтаря, ніби хотіла саме в цьому місці хоча б частково всотати ті події, з яких постав цей твір. Я перечитала його безліч разів. Завжди захоплено. Завжди здивовано. Але ніколи не забуду шок того першого читання. Здавалося, що за історією Короля, який палив людей, прагнучи абсолютної влади, Еліман приховував більш особисту історію. Свою історію. Історію своєї родини, нашої родини. Книжка ніби зверталася до мене. Зрештою, кожна велика книжка звертається до кожного з нас. Батька поховали. Я на могилу не ходила. Певно, розплакалася б. Тому й утекла. Поспіхом попрощалася з мачухами. Гадаю, вони уже тоді знали, що я не повернуся ніколи. Усі мости були зруйновані. Я вирушила в столицю. Нарешті я була вільна! Готова до боротьби! Єдиним скарбом у моєму багажі була ця книга. Я поступила на філософський факультет. Поживши кілька тижнів у дядька по материній лінії, я знайшла собі місце в кампусі. Грошей було катма. Та це мене не хвилювало. Я була така спрагла світу! Хотіла вичавити його, як плід, і випити все, до останньої краплини. Тож я сторчголов кинулась у життя.

— Саме про цей пережитий час ти писала згодом в «Елегії темної ночі»?

— Атож.

Вона знову замовкла. А я пригадав «Елегію темної ночі», перший роман Сіґи Д., що відкрив світові новий літературний талант. Цій книжці я віддавав перевагу над рештою її творів. З неї почався тривалий скандал навколо її текстів — він і досі тривав у сенегальському суспільстві. У романі йшлося про походеньки Мареми, студентки філософського факультету, що постійно й пожадливо прагнула сексу, але при цьому була геть самотня; Марема страждала від прагнення кохати й бути коханою та відчувала потужний потяг до смерті. Утілення абсолюту вона шукала в нескіченному шерегу тіл і незліченних любовних пригодах (і з цього карколомного поєднання холодного, безжального сексу та болісного, цнотливого пошуку любові поставала жахлива двоїстість, а отже, власне, краса цього твору). Незрозуміло було, що буде далі: чи навчить її чомусь цей пошук, чи зробить цинічнішою, чи наповнить її життя барвами, чи, навпаки, згасить їх. Здавалося, що Марема прагнула всього цього одночасно й усюди — в університеті, у чоловіках, у жінках, у самотніх розрадах чи на вулицях столиці, де її репутація спраглої сексу приваблювала до неї безліч цікавих, безіменних людей, маргіналів і калік, гульвіс і лібертенів, а також зірок ЗМІ, політиків і проповідників, які за пишномовними великоморальними казаннями ховали струпи свого гріховного життя. Вона розповідала про те, як у дзеркалі її власного тіла відбивалася сексуальна нездарність суспільства, що постало перед нею хворим, фрустрованим і спустошеним, адже, претендуючи (чи бажаючи) бути одним, воно було чимось геть іншим. Вона розповідала про своє падіння, про те, як її виключили з університету після того, як один впливовий професор, що якось уночі так і не зміг піднятися критичної миті (тоді їй довелося самій задовольняти себе, а він даремно намагався запустити свій млявий гідрант), звинуватив її в розпусному впливі на кампус. Вона описувала свої блукання містом і блукання всередині себе. Першу спробу самогубства. Вона розповідала, як один незнайомець, чиє обличчя вона бачила лише мигцем, перш ніж знепритомніла, і з яким більше ніколи не зустрічалася, урятував її тієї миті, коли вона випускала свою кров уночі, посеред безлюдної вулиці. Вона писала, як вишукувала його подобу серед інших облич, як виписалася з лікарні. Писала про свою самоту та напади люті. Про другу спробу самогубства — але Атлантичний океан не захотів приймати її і виплюнув. Тоді її замкнули в Далал-Зелі^[57]. Там вона провела три місяці серед білих стін, чоловіків і жінок у білих халатах, шизофреніків, слабоумних, одержимих, буйних, гойдаючись, точно маятник, між бажанням усіх їх убити або ж віддатись абсолютній і непоясненній утісі. Вийшовши з Далал-Зелю, вона знову поїхала в Дакар. І її знову поглинув цей вир. Вона згадувала про тривожні галюцинації й жахливі видіння на вулицях міста. Розповідала про вугілля, яке збирала, щоб уночі на мурах описувати віршами свої напади: ці рядки спалахували, мов іскри майбутніх поетичних пожеж, метафори палали, спопеляючи цілі життя. Хаос — не безлад, а хаос — панував у її свідомості, де зливами падали речення, довгі, як удави. Вона тонула в потопі допотопних слів, значно давніших за неї, слів, що, паруючи, ніби щойно викуті ковалем, вихоплювалися з її черева — але вона знала: парують вони тому, що надто довго лежали під тліючим вугіллям. Її власні слова були давніші за її черево та її історію, давнішими за історію всіх животів, які несли слова з Великої Ночі до її особистої ночі. То були давно покинуті цеглинки мови, які чекали на її мову. Тож вона обійняла удавів і навчилася їхній говірці. Задоволення виходило з неї сичанням ненависті. Вона шипіла прагненням іншого світу, незнаного світу, яким, утім, снила щоночі. У її горлі палала могутня й нездоланна спрага кохання. Вона писала про свою боротьбу проти бажання знищити себе. Розповідала, як жінка значно старша за неї — поетка з далекого краю, з самого Гаїті, що обіймала високу посаду в Дакарі, — побачила якось уночі, як вона виводила вугликом свої рядки. Поетка сказала, що давно шукала її; зізналася, що сходила все місто, розшукуючи ту, яка вкривала його палкими рядками. Вона розповіла про початок їхньої дружби, свою цікавість до жінки, яка кликала її Corazón^[58] і була прекрасною, достоту меланхолія літньої ночі. Згадувала, як вони разом писали довгими ночами, як розмовляли, часом мовчали, а іноді і сварились. Як відкривалися одна одній. Як любилися так, як іще не бувало. Вона розповіла про один вечір, коли зірок не було, а гаїтянська поетка сказала: «Сьогодні над містом залягла чорна ніч, так само життя є темною ніччю над нами й довкола нас, однак ти змальовуєш її темну вроду чорним вугликом на kёriň^[59], складаючи елегію чорній ночі, і саме цей вуглик був тією самотньою зіронькою, завдяки якій я знайшла тебе, Corazón». Вона розповіла, як, перш ніж залишити Дакар (їй запропонували ще вищу посаду в Сполучених Штатах), гаїтянська поетка запропонувала їй допомогти відновити навчання, не тут, а далеко, у самому Парижі. Вона зізнавалася, як розчавила її розлука з тією, що врятувала її від шаленства, достоту як тоді, посеред вулиці, її врятував незнайомець. Розходячись, вони поклялися: зберігати вірність поетичному зв’язку, який був між ними — цілком поетичному, тобто відкритому будь-якому прояву щирого слова, яке не зрадить суті, яке мужньо вестиме боротьбу, хоч боротьба й завершується завжди поразкою. Вона розповіла про від’їзд гаїтянської поетки й вірш, який та залишила замість прощання. І як, через кілька місяців, вона поїхала в Париж, де подруга допомогла вступити до університету та внесла річну оплату за маленьке помешкання. Усе це вона переповідала брутально, з щирістю, що безжально вражала сенегальське суспільство, та ще більше — її саму. Цього їй так і не пробачили: вона була непримиренна за будь-яких обставин. Порушувала правила masla^[60], цноти, удаваної делікатності, згідно з якою в нас про прикрі істини ніколи не кажуть уголос, радше натякають, частіше ж узагалі замовчують в ім’я громади. Сіґа Д. зверталася до читачів без обмежень, не зважаючи на masla, не занурюючи все в імлу, у півсмерк, ні, вона виносила все на денне світло, на опівденне пекуче сонце. Коли її книга вийшла (було це 1986 року), то в ній було небагато героїв — а це, здається, свідчить про справжні пошуки себе. «Елегія темної ночі» стала початком сварки Сіґи Д. з її рідним суспільством. Ця сварка триває й досі. Стає запеклішою. Сіґа Д. так і не повернулася додому. Гадаю, вона помре — і не повернеться ніколи. Але вся її творчість — хай навіть вона знайшла інші місця дії, інші образи, інші мотиви — обертається навколо рідного краю.

— У тій книзі я не написала лише одного, — повела далі Сіґа Д., — у мене був і третій рятівник. Крім незнайомця з вулиці та гаїтянської поетки, був Еліман. Принаймні його «Лабіринт жорстокості». Були періоди, коли я читала цю книгу кожного Божого дня. Я знала її напам’ять, і це допомогло мені вижити в пеклі. Пройти крізь пекло можна в різний спосіб, і один із них — вивчити якусь книжку напам’ять. Так я й зробила. Могла викинути її по тому, бо знала в ній кожне слово. Але зберегла, мов талісман. Я втратила все, та з часом ці втрати стали моїм головним надбанням. А найціннішим скарбом, який я просто не могла втратити, був «Лабіринт жорстокості». Він став тією частинкою мене, якою я не ділилася ні з ким. Еліман був моїм коханцем, і я нікому його не показувала, навіть поетці з Гаїті, хоч відчувала до неї щось глибше за близькість. Ця книга була моєю таємницею, скарбом, милуватись яким, любити який могла тільки я. Під час нападів шалу, спроб віддатися морю, безсоння, сп’яніння, мізерної й абсолютної самоти, на гнилому матраці, відбитому в лютих псів, під мокрим від поту тілом за кілька монет, у глибоких провалах безуму я розгортала книгу або ж цитувала її по пам’яті. І не могла померти. Навіть коли посікла собі вени, я знала, що смерть не прийде по мене. Коли лежала в калюжі власної крові, я промовляла фрази, які стали частиною мене. Тож я не здивувалась, коли незнайомець мене врятував. Я переконана, що то був Еліман. Авжеж, то був він, або його дух, прикликаний фразами, що їх я бурмотіла на порозі смерті. Мигцем бачене обличчя цілком могло належати йому. Звісно, я в цьому не впевнена. Я ж ніколи його не бачила. Та я пам’ятаю, як дивно почувалася в його обіймах. Так, ніби мене обіймав знайомий мені чоловік, мій коханець.

Вона замовкла й заплющила очі — можливо, пригадала торкання тіла такого знайомого їй незнайомця.

— Так, то був він. То міг бути лиш він, — твердо й лагідно повела вона далі, розплющивши очі. — Його книжка супроводжувала мене всюди. Еліман доводиться мені кузеном. Це моя кров. Його історія — це й моя історія. Ми пов’язані чимось більшим, ніж просто книжка. Це наша спільна сповідь. Наш сімейний психоаналіз. Він звертався до мене. Еліман говорив саме до мене. І я знала, про що йшлося. Тому й схопилася за його голос. Як і ти нині, тоді я гадала, що ж із ним сталося, де він подівся, що він такого зробив, що пережив, від чого страждав, про що мовчав і де заховався. Такі люди просто так не зникають. А може й зникають, хтозна. Може, будь-яка людина може взяти й зникнути отак просто. Та хіба можна повірити в зникнення без жодного сліду? В абсолютне забуття? Принаймні я не вірю. Коли хтось іде, завжди лишається відчуття присутності. Можливо, справжня присутність людей і речей починається саме з їхнього зникнення. Тобі так не здається, скажи? Я не вірю у відсутність. Вірю лише в слід. Часом цей слід — незримий. І все ж за ним можна йти. Я вже знала, який спогад лишив Еліман нашому татові. І була переконана, що інші також пам’ятали його. Я була певна, що він пройшов і через інші життя. Просто їх треба було знайти. Помітити, відшукати. Дьєґане, у глибині душі я знаю: хоч я й кохала поетку з Гаїті, та її пропозицію поновити моє навчання я прийняла не через це; ні через власні переживання, прагнучи чкурнути з рідного краю. Ні — я прийняла її винятково через Елімана Мадаґа. Саме на пошуки Елімана я вирушила до Франції, куди прибула в 1983 році після трьох років блукань і мовчазних вагань на висоті своєї самотньої вежі, з вугликами в руках, серед вулиць Дакара...

ІІ

— Через кілька тижнів після виходу рецензії, зворушено, з подивом дивлячись на могилу своєї співрозмовниці, Брижіт Боллем зізналасяь мені, що саме на цвинтарі в цьому селі, під брудним небом пізньої осені, вона замислилася над питанням: а чи правду казала покійна?

— Аж до цієї миті я ніколи не ставила під сумнів правдивість її свідчення. Певно, вам цікаво, чому це питання спало мені на думку саме тоді, через багато років після нашої розмови.

— Авжеж, Дьєґане, Брижіт Боллем не могла говорити зі мною. Вона говорила сама з собою. Та, дивлячись на неї, я запитувала себе, чому, вже після виходу статті «Ким насправді був негритянський Рембо?», стоячи перед могилою тієї пані, вона вперше замислилася над словами свого головного свідка. Адже це ази журналістської праці! І тоді, почувши слова Брижіт Боллем, я замислилася: ваше головне джерело померло, і ви усвідомлюєте, що, наскільки вам відомо, тепер ніхто нічого не зможе розповісти про Елімана. Так я й подумала, Дьєґане: Брижіт Боллем з жахом збагнула, що віднині й остаточно доля Елімана оповита мовчанкою, адже відійшла остання пам’ять, яка зберігала про нього спогади. Як на мене, саме тому вона вважала настільки важливим істинність цього останнього свідчення...

— Але це аж ніяк не пов’язане з істинністю свідчення, — зауважив я Сізі Д. — Казала та жінка правду чи ні — байдуже, адже вона справді була останньою, хто знав його за життя. Хіба Боллем не знала цього?

— Помиляєшся, — мовила Сіґа Д. — Ці дві істини пов’язані. Принаймні мені здається, що вони були пов’язані тієї миті. Померла була останньою людиною у Франції, яка навідувала Елімана. І це означало, що тепер її слова вічно вважатимуть за істину. Можливо, вона збрехала про щось у історії їхніх взаємин. Можливо, про щось шкодувала. Можливо, трохи відкоригувала свою версію подій. Але вона померла. І забрала з собою усе: і шкодування, і виправлення. Її слова про Елімана закарбувались у вічності. Боллем переказала їх у своїй статті. Навіть якщо в чомусь це свідчення не було правдивим, для нащадків воно стало саме таким. Ми з тобою, Дьєґане, знаємо зараз, що вона помилялась, що історія Елімана продовжилася, що з ним спілкувалися й інші. Нам відомо, що його життя не зупинилось у 1938 році. Однак у 1948 році Брижіт Боллем, яка стояла перед могилою свого свідка, не могла цього знати. Розслідування, яке вона щойно надрукувала, спиралося переважно на ці слова. І якби вони виявилися вигадкою, її праця нічого б не була варта. Гадаю, саме це її і тривожило.

— Ясно, — відказав я. — Твоя правда.

— Ні, насправді я помилялася. Того дня Брижіт Боллем ясно дала мені це зрозуміти. Вона трохи помовчала й сказала:

— Мадемуазель, нині 1985 рік, а я випустила ту статтю в 48-му... Чи в 49-му? Ні, все ж у 48-му. Ви читали її, до слова?

— Так. Одна букіністична крамниця доставила мені старенький примірник.

— Звісно, тільки в таких місцях її тепер і знайдеш... Моє розслідування нікого не зацікавило. У 48-му всі давно забули про Елімана, ніхто й чути не хотів це ім’я. Єдиний свідок помер через кілька днів після виходу статті. Так, то був 48-й, початок листопада 48-го року. Я переконана, що та жінка прагнула смерті. Коли ви написали мені кілька днів тому з проханням про зустріч, я довго міркувала на цвинтарі перед її могилою. Чому, — думала я, — чому вона сказала мені правду саме тоді? Поки я не отримала вашого листа, відповідь я не знаходила. Тепер вона в мене є: я записала сповідь жінки, яка дуже страждала. І я гадала, що через той біль вона не могла казати неправду. Жодної миті під час нашої розмови я не підозрювала її у брехні чи відхиленні від правди. Бо муки її були надто великі. Вона здавалася мені надто невинною, щоби брехати. І лише перед її могилою я подумала, що немає природнього зв’язку між стражданням та істиною; що правду кажуть не тому, що страждають, хай із чим пов’язана правда — з природою мук, їхніми причинами чи наслідками. Буває, що правду порушують саме через страждання. Однак це спало мені на думку тільки перед її могилою: свідомо чи ні, але ця жінка цілком могла відійти від правди. Можливо, вона померла, переконана, що сказала правду, а висловила при цьому лише глибину свого болю. Ось про що я думала того дня на цвинтарі. Ось що мені боліло, коли дивилася на її могилу. Тоді почався дощ. І я пригадала день, проведений разом із нею, ми сиділи на подвір’ї, і вона розповідала мені історію, що їх пов’язала. Справжню історію «Лабіринту жорстокості» та його прокляття. Чи радше: те, що вона вважала справжньою історією. Трохи згодом я переконалася, що відчуття, яке з’явилось у мене на цвинтарі, джерело моїх несподіваних сумнівів, не було аж таким безглуздим. Але те, що сталося потім, відоме тільки мені. Я ніде про це не писала, нікому не розповідала. Я могла доповнити свою статтю. Атож, могла. Але я цього не зробила. Передусім тому, що нікому не було діла до цієї давньої справи. Також тому, що я боялася говорити про це. Гадаю, що ви тут саме тому, щоби почути про це.

— Це правда? — поцікавився я. — Саме тому ти й поїхала до Брижіт Боллем у 1985 році?

— Дьєґане, на відміну від тебе, мене в Елімані причаровує не письменник. А людина. Я розумію, що для тебе вони одне ціле. Але не для мене. Ми вже говорили про це, не варто повторюватись. Я шукала людину, його, Елімана, а не продовження «Лабіринту жорстокості», що цікавить тебе. Скандал з плагіатом мало мене цікавив. А от що мене дійсно вабило в ньому, то це його мовчання.

— Я також вважаю його мовчання головною загадкою.

— Можливо. І все ж, Дьєґане, я думаю, що йдеться про різні види мовчання. Я кажу про мовчання стосовно його матері та рідних. Він не дотримався обіцянки, даної Моссані. І я хотіла знати, чому. Хотіла знати, чому він так і не повернувся, чому не надсилав новини матері й дядькові, тобто моєму батькові. Причини добровільного, остаточного вигнання — ось чого я дошукувалась. Тоді я працювала над «Елегією темної ночі», і щодня відсутня постать Елімана вабила мене дедалі більше. Тож я вирішила вирушити на пошуки. Ім’я Брижіт Боллем трапилося мені першим. Я знайшла цю статтю й прочитала її. Тоді я написала їй. Я їй не брехала.

Я сказала, що була кузиною Елімана й розшукувала його.

— І що тоді?

— Тоді я сказала їй:

— Авжеж, мадам Боллем.

— Брижіт.

— Авжеж, Брижіт. Саме тому я тут. Я хочу знати те, що відомо вам.

Вона з подивом і цікавістю зирнула на мене.

— Ніколи не думала, що зустріну колись родичку Елімана, — зізналася вона. — Я навіть не підозрювала, що в нього була сім’я. Гадаю, про це він нікому не розповідав.

Сіґа Д. запитала, чи добре я пам’ятаю текст статті «Ким насправді був негритянський Рембо? Одіссея одного привида». Я заявив, що знаю її напам’ять і що захопив із собою нотатки, зроблені в архіві преси. Тоді Сіґа Д. продовжила свою розповідь:

— Після цих слів Брижіт Боллем підвелась і попрямувала до своєї бібліотеки. Бачу її, як зараз: вік уже тягнув її до землі, та вона досі була вишуканою, вбраною з притаманним їй смаком — оксамитові брюки, лляна блузка й хустка на шиї. Стриглася вона завжди коротко, а пальці весь час тримали елегантний мундштук, свідок усіх післявоєнних авангардистських баталій, усіх суперечок і сварок, у яких намагалася тоді відродитись Європа. А ще був її погляд — темно-сірий метал... Таку харизму, як була в неї, нині рідко зустрінеш. Брижіт Боллем повернулася з бібліотеки з маленькою книжечкою, яку простягнула мені.

— Ви не відмовитесь прочитати оце? Знаю, ви вже читали цей текст. Ви мені це казали. І все ж я би дуже хотіла, щоб ви перечитали мою статтю для мене. Бо я багато років не зазирала до неї. Про деякі деталі я вже не пам’ятаю.

Я взяла книжку. Брижіт Боллем сіла й закурлила цигарку. І я прочитала їй її власну статтю.

ІІІ

Б. Боллем

Ким насправді був негритянський Рембо? Одіссея одного привида

Десять років тому французькі літературні кола сколихнула одна резонансна справа, усіма, здається, нині забута. Зрозуміти це легко: відтоді ми пережили війну. І все ж осінь 1938 року була позначена вкрай дивним літературним скандалом: історією роману «Лабіринт жорстокості» та його автора Т.Ш. Елімана.

Я нагадаю її вам у загальних рисах: у вересні 1938 року автор із Сенегалу надрукував у видавництві «Gemini» книжку під назвою «Лабіринт жорстокості». Твір був дивним з усіх точок зору: його вирізняли і сюжет, і стиль написання, і навіть сам автор, африканець двадцяти трьох років, про якого до того ніхто не знав. Але рівень його таланту змусив одного маститого критика назвати його «негритянським Рембо». Книжка одразу знайшла як палких прихильників, так і недоброзичливців. Жваве обговорення тривало кілька тижнів, аж поки такий-собі Анрі де Бобіналь, професор Колеж-де-Франс, мандрівник-дослідник та етнолог, що спеціалізувався на Чорній Африці, опублікував у пресі статтю, у якій звинуватив Т.Ш. Елімана в тому, що той узяв основний міф однієї сенегальської народності за основу для свого роману, здійснивши таким чином плагіат. Уже за кілька днів услід цій гнівній статті полетіли відкриття, зроблені п. Полем-Емілем Ваяном, також професором літератури в Колеж-де-Франс. Шановний професор виявив у книжці наявність незліченної кількості запозичень з відомих літературних творів. Ця стаття поклала початок кінцю «Лабіринту жорстокості» та його автора; невдовзі виявилося, що принаймні половина твору була сумішшю майстерного колажу цитат й оригінального тексту. «Gemini» пережило безліч судових позовів. Видавництво визнало свою провину, виплатило відшкодування й зачинилося незадовго до того, як над країною і світом зависла похмура тінь війни. Під час усього скандалу Т.Ш. Еліман жодного разу не виступив у пресі. Він зник разом зі своєю книжкою, і ми так і не довідалися, ні ким він був, ні навіть чи існував узагалі. Вибухнула війна; про скандал забули.

Щодо мене, то я про цю історію не забула й вирішила відшукати автора. Видавці на мої листи не відповідали. Подейкували, що після судів вони залишили Париж.

На початку 1939 року мені сяйнула чудова думка: навідатися до чорних студентів та інтелектуалів Парижа. Мене дуже дивувала їхня мовчанка під час полеміки навколо твору Елімана. Тим більше, що способи примусити почути себе в них були — принаймні в кількох міжвоєнних часописах. Передусім я маю на увазі «Légitime défense»^[61]. Так мені пощастило поспілкуватися з Леопольдом Седаром Сенґором.

Він зізнався, що йому «мало сподобався повний жахіть роман, про який у газетах писали стільки дурниць». Я запитала, які дурниці він каже. І тоді своїм уславленим мелодійним голосом, що чітко позначав усі пунктуаційні зупинки, Сенґор пояснив: «Запитайте краще професора Анрі де Бобіналя, хай розкаже про басерів, адже він твердить, буцімто на них знається. Можливо, твердження месьє Бобіналя й мають підґрунтя, однак є одна проблема: басери живуть не в Сенегалі. Це абсолютно точно. Отже, месьє Бобіналь або ніколи не був у Сенегалі і не знайомий з його народом — що вже саме по собі ганьба; або він там був, але плутає народність, яку вивчав, з басерами — а це ще більша ганьба! Хай там як, а в обох випадках він помиляється; я б навіть сказав — вигадує казочки. До речі, я не розумію, чому месьє Еліман мовчить і досі не викрив цього шахрая».

Приголомшена, я наступного ж дня завітала до Колеж-де-Франс. Хотіла зустрітися з Анрі де Бобіналем й повідомити йому слова Сенґора про басерів. Я була вкрай здивована, дізнавшись, що Анрі де Бобіналь помер в останні дні 1938 року, через кілька тижнів після виходу статті, від раптового серцевого нападу.

Натомість Поль-Еміль Ваян, інший професор Колеж-де-Франс, уплутаний до цієї справи, виявився живий. Саме він знайшов літературний плагіат у тексті «Лабіринту жорстокості». Я переказала йому слова Сенґора про статтю Бобіналя. Тоді професор Ваян розповів мені все, що знав. І я дуже високо ціную його щирі слова: «Месьє Сенґор має рацію. Стаття Бобіналя з приводу “Лабіринту жорстокості” була грубою помилкою. В останні роки свого життя Бобіналь замкнувся в упертому расизмі, хоча раніше так любив і захищав культуру аборигенів Африки. Цей парадокс — глибинна загадка людської натури. Поява книги того африканця вивела Бобіналя з рівноваги. Тож він вигадав басерський міф про світотворення й заявив про плагіат. Про свою інтригу він розповів одному нашому спільному другу, який поділився зі мною почутим уже по смерті Бобіналя. Наш шановний Бобіналь брехав. Справжній плагіат — лише знайдений і оприлюднений мною: це плагіат літературний. Однак, навіть незважаючи на цей факт, я переконаний у тому, що месьє Еліман — справжній письменник».

Такими були зізнання Поля-Еміля Ваяна. І тоді мені спало на думку запитання, поставлене месьє Сенґором: чому Еліман і його видавці, знаючи, що Бобіналь усе вигадав, ніяк не відреагували на це в пресі? Що приховувалось за мовчанням Т.Ш. Елімана — таким упертим, що він віддав перевагу зневазі над виправданням?

Саме це я й вирішила з’ясувати. Та розпочалася війна, невдовзі обставини унеможливили роботу. Війна та рух опору нацизму відволікли мене від Елімана.

Лише на початку цього 1948 року я змогла знову розгорнути досьє «Лабіринту жорстокості». Після кількох тижнів пошуків мені поталанило знайти в Парижі одного з трьох працівників видавництва «Gemini», Андре Мерля (двома іншими були П’єр Шварц, депортований в Дахау, і мадемуазель Клер Ледіґ, секретарка, яку опорівці повісили за «горизонтальну» співпрацю з німцями). Андре Мерль був бухгалтером у видавництві, коли «Лабіринт жорстокості» вийшов друком. Коли я сказала, чому прийшла, він повідомив, що у видавництві ніхто, крім Шарля Елленштейна й Терези Жакоб, ніколи не бачив Елімана. Я сказала, що не маю уявлення, де їх шукати.

І тоді Мерль розповів, що в останній день, коли бачив своїх працедавців у бюро «Gemini», вони сварилися. Елленштейн волів залишити Париж, бо місто ставало небезпечним для таких, як вони — тобто євреїв. Тереза Жакоб хотіла залишитись у столиці й нікуди не тікати. Зрештою, Елленштейнові вдалося умовити її поїхати з ним. Я запитала, чи відомо йому, куди саме. І ось його відповідь:

— Ішлося про дві комуни десь у провінції, у них там були заміські будинки — Кажарк і Тарон, у департаменті Атлантична Луара...

Не гаючи ні секунди, я вирушила до Кажарку. Департамент Лот, де розташоване перше містечко, на початку окупації входив до складу вільної зони, на відміну від краю Луари, де нацистами кишіло аж до травня 1945 року.

Я ладна була закластися, що в пари євреїв було значно більше шансів вижити в Кажарку, ніж у Тароні, тож через кілька днів після розмови з Андре Мерлем я вирушила до чарівних долин річки Лот. Однак, провівши там лише два дні й поспілкувавшись з місцевими, я з’ясувала, що Шарль Елленштейн і Тереза Жакоб якщо й мешкали в містечку на початку війни, до її кінця разом не залишились. Одна з їхніх колишніх сусідок повідомила, що вони розлучились у 1942 році. Того ж року Шарль поїхав. Зрештою, поїхала й Тереза, але вже після війни, у 1946 році. Ясна річ, сусідка не знала, куди міг вирушити кожен із них. «Коли вони мешкали тут, — розповіла вона, — то були дуже потайливі. Дуже ґречні й виховані, авжеж, але мало з ким розмовляли. Думаю, вони й між собою нечасто спілкувалися».

За три дні я залишила Кажарк і вирішила вирушити до Тарона, сподіваючись відшукати там слід Шарля Елленштейна й Терези Жакоб.

Був кінець зими. Холодний вітер безжально колов шкіру. Він линув з океану, невтомно заповнюючи вулиці Тарона. Таверну я знайшла дуже швидко й запитала господаря, чи відомі йому такі імена, як Шарль Елленштейн чи Тереза Жакоб. Він відповів, що таких імен не знав, але додав: щоб знайти тут когось, слід сходити на ринок.

Я залишила свої речі й вийшла, пішки знайомлячись із містом — ідеальним місцем для курортного детективу. Зрештою, хіба я сама не перетворилася на персонажа детективного роману, зануреного в туманне літературне слідство в пошуках письменника, який зник без сліду?

Я перетнула порослі травами дюни, що, мов стіни фортеці, відрізали від міста пляж, і спустилася до моря, за яким ніби уважно стежили подібні до вартівень вежки для рибалок. Сонце сідало. Пам’ятаю, як я подумала: отак і зник Т.Ш. Еліман — безгучно, мов сонце в океані. І тоді мене охопила важезна втома. Замість обходити пивниці на узбережжі в пошуках Елленштейна або Терези Жакоб, я вирішила повернутися до таверни й відпочити. Розслідування могло зачекати до завтра. Тож я повечеряла в таверні і, перш ніж заснути, прочитала кілька сторінок з «Лабіринту жорстокості».

Прокинулась я близько четвертої ранку — сон більше не йшов. Близько п’ятої вирішила піти подивитися на світанок. На набережній стояла якась особа. Я привіталася. Вона різко обернулась, явно здивована. І хоч було ще темно, я її миттю впізнала: то була Тереза Жакоб. Вона також мене впізнала, я знаю. Однак певний час ми мовчали. Лише коли сонце зійшло, вона заговорила:

— Отже, ви мене знайшли.

Її голос змінився. Він був тихим, майже спокійним, хоча моя пам’ять закарбувала квапливі й нервові слова. Я обернулась до неї. Її обличчя, натомість, залишилось так само вродливим і юним, хоча щоки й здавались запалими.

— Вітаю, мадемуазель Жакоб. Бачу, ви мене не забули.

— Авжеж, не забула, мадам Боллем.

— Будь ласка, називайте мене Брижіт.

— Брижіт, я добре вас пам’ятаю. Вас і ту неприємну розмову про Елімана, яку ми з Шарлем були вимушені терпіти. Гадаю, ви шукаєте Елімана. Але залишилась тільки я.

Зненацька вона гучно закашлялась, напад тривав досить довго. Вона пояснила, що в неї вразливі легені, тож нам краще повернутися до тепла. Ці слова я сприйняла за запрошення та пішла за нею. Вона ще трохи кашляла, але вже не так сильно. Через десять хвилин ми опинилися перед блакитним будиночком. Ми розмістились у вітальні, і я запитала дозволу записувати нашу розмову. Тереза була не проти. Тож я вийняла свій «інструмент» (невеличкий диктофон, з яким майже ніколи не розлучаюся) і роззирнулась уважніше.

— Це будинок батьків Шарля, — пояснила вона, заходячи з кавою та місцевими тістечками «куіньєт». — Тут вони й померли. Шарль був їхньою єдиною дитиною.

— Ясно. А де Шарль?

Вона сіла переді мною й закурила цигарку.

— Шарль пішов.

— Пішов? Що ви хочете цим сказати?

— Я кажу, що він пішов.

Я стрималась і ніяк не відреагувала. Мене цікавив Еліман, передусім Еліман, його книга, а не приватне життя Елленштейна з Терезою. Тож я вирішила не розпитувати про Шарля Елленштейна. Я також закурила — то була моя перша цигарка того дня, — і деякий час ми мовчки курили.

— Я знала, що дочекаюся цього дня. Отже, ви прийшли. Виходить, вам досі не дає спокою «Лабіринт». Ви не забули про нього. Не дивно — так просто із нього не вийдеш. Бо Еліман...

І вона замовкла. Я запитала, чи не буде вона проти, якщо я робитиму нотатки. Жестом вона дала знати, що їй це байдуже, і договорила:

— Бо Еліман — це демон. Він тримає у своїй владі. Однак він також не володіє собою.

І знову вона зупинилась. Я не квапила її. Сповідь мала тривати сама собою, у ритмі, який вона обере сама.

— Ви пам’ятаєте, як ми з Шарлем описували тоді нашу зустріч з Еліманом?

— Те, що ви розповіли під час нашого інтерв’ю? Зустріч у барі? Звісно, добре пам’ятаю.

— То знайте: ви запам’ятали чистісіньку вигадку. Ми з Шарлем зустріли його не в барі і не випадково. Уперше ми побачили його в одному великому паризькому ліцеї. Йому було двадцять років, він тоді щойно приїхав зі своєї країни й розпочав навчання у Франції. Зазвичай на початку навчального року кілька колишніх учнів, яким пощастило вступити до університетів, приходили, щоб заохотити новачків. Того року обрали нас із Шарлем. Тоді ми тільки відкрили наше видавництво. Ясна річ, Еліман був однією з зірок нового набору. Чорних студентів у Парижі більшало. І все ж для нашого ліцею то була рідкість. Усі хотіли чути, як він говорить, знати, чого він вартий, скласти про нього думку або ж порівняти з уже готовим уявленням про чорних.

Новим учням запропонували представитися. Вони виступали по черзі, однак усі чекали на Елімана. Коли прийшла його черга, він заговорив чистим, чітким голосом серед абсолютної, майже потойбічної тиші: «Мене звати Еліман. Я приїхав із Сенегалу. Я хочу писати». Ці три короткі фрази гахнули, мов із пістолета. Тиша тривала ще кілька секунд, потім почувся шепіт серед учнів, викладачів і випускників. Розібрати, про що шепотілися, було неможливо. Одні явно були ошелешені вже тим, що він говорив по-нашому. Інші повторювали його ім’я, мов замовлення: Еліман... Еліман... Хтось запитав, а де він, той Сенегал (і що то взагалі таке)? Та головна несподіванка містилась в останній фразі: Я хочу писати. У цих словах було стільки щирості! Вони могли назавжди вкрити ганьбою якогось пуцьвірінка, який, щойно з’явився пушок над губою, вже бачив себе Стендалем або Флобером. Таку фразу не кидають отак легко, особливо в старших класах ліцею, коли розумієш, що вміти знаходити гарні слова ще не означає стати письменником. Та коли Еліман це промовив, у глибині душі я відчула, що це не вихваляння. Він ще мав це довести, мав гідно прийняти удар, мав витримати неминучі знущання (аякже, негру, малоосвіченому створінню, яке заледве піднялося до рівня цивілізації, закортіло писати, ти ба!). Однак у його голосі й погляді я побачила... жар, горіння. Ми з Шарлем відчули це.

Весь перший рік він жив у ліцеї. Ми з Шарлем регулярно цікавилися його навчанням, і з подивом дізналися, що він аж ніяк не мав потреби прилаштовуватись, як це буває, до нових умов. Було таке враження, що він уже все пережив, ніби там, у Сенегалі, його до всього підготували. Викладачі, з якими ми спілкувалися, запевняли, що в нього була висока й ґрунтовна літературна освіта. Але звідки? Невже він належав до тих африканських чаклунів, які, ще від перших згадок про чорний континент, поставали в уяві європейських завойовників? В одному ми були певні: за рівнем знань і інтелекту він був набагато вищий за своїх однолітків, через що був об’єктом як ненависті, так і захвату.

Якось, із наближенням осінніх канікул, Шарль сказав, що ми маємо бути чесним із хлопцем. Тож ми прийшли побачитися з ним.

— Ми видавці, — мовив Шарль. — І хотіли вас бачити, бо не забули ваших слів: «Я хочу писати». То ви й досі хочете писати?

А я тоді додала: «Ми хотіли б почитати щось. Може, у вас є рукопис?» Він дуже довго на нас дивився, а потім назвав адресу одного бару на площі Кліши, де, за його словами, зрідка писав.

— Під час канікул я буду там щодня, з третьої години.

Він підвівся, попрощався й пішов.

Ми зустріли його там першого ж дня канікул. Майже щодня ми бачились у барі на площі Кліши, завжди о третій. Тоді ми друзями ще не були, але вже тоді вели запальні розмови.

Еліман ніколи не мав бажання розповідати про себе, свою родину та своє життя в Сенегалі, про те, як навчився всьому. Цікавило його тільки теперішнє. А в теперішньому часі був його твір. Спершу він опирався, не хотів нам про нього казати. Твердив, що дасть почитати, коли буде готовий. Пригадую, яким він був зазвичай м’яким і спокійним — однак не тоді, коли йшлося про літературу. Тоді він скидався, мов хижий птах, мов бик на арені. Наприкінці канікул, здавалось, ми нарешті потоваришували. Еліман прив’язався до Шарля. У них були схожі літературні смаки, хоча дискусіїщодо деяких авторів велися запеклі. Іноді, вечорами, коли я була втомлена, Шарль зустрічався з Еліманом сам і повертався пізно. Ми утворили бездоганне тріо, та я відчувала, що вони між собою розуміються краще. Це скидалося на симбіоз. Ні, я не ревнувала. Коли почалося навчання, ми бачились час від часу. Він казав, що книжка просувалася. Ми на нього не тиснули, хоч нам і кортіло її почитати.

Улітку сталася подія, яка поклала початок усьому. Еліман заявив, що хоче поїхати на північ Франції, і не пояснив, навіщо. Шарль запропонував, щоб ми його супроводжували. Але в мене були інші проєкти та інші плани. Однак Шарль наполягав на тому, щоб супроводити його — принаймні в половині шляху. Тож вони з Еліманом щезли на кілька тижнів — чотири чи п’ять, — а тоді Шарль повернувся.

— А вам відомо, навіщо він подався на Північ? Куди поїхав Еліман? Що вони робили всі ці тижні?

— Коли Шарль повернувся, я його про це питала, але він уникав відповіді, здавалося, що він обіцяв нікому про це не розповідати. Проте я наполягала, і зрештою Шарль мені відповів. Тоді я зрозуміла, чому він не хотів говорити про цю поїздку. Він гадав, що порушує приватне життя нашого друга.

— Що він вам сказав?

— Він сказав: Еліман розшукує тіло свого батька, сенегальського стрільця. Той зник під час Великої Війни на півночі Франції.

— Вони його знайшли?

— Не знаю, Брижіт. Шарль дуже мало про це розповідав. Просто сказав, що вони проїхали чимало містечок на півночі, поруч з якими відбувалися бої під час Першої світової війни. Зокрема в департаментах Сомма і Ена. Ось і все. Я відчувала, що той місяць, який вони провели в поїздці, належав лиш їм. Тож я залишила їх у спокої. Більше не розпитувала Шарля. Решту канікул ми провели разом, подорожуючи між Кажарком і Тароном. Щодо Елімана, то він повернувся в Париж. І ми побачили його вже у вересні.

— І він нічого не казав вам про батька, якого шукав?

— Ні, не казав. Та я сподіваюся, що він таки щось знайшов. Можливо, заради цього Еліман і приїхав у Францію. Можливо, він шукав історію свого батька. Хай там як, але ці пошуки вивільнили його. Вони дали йому поштовх написати роман, про який він так мріяв. Саме так: я переконана, що саме це дало народження «Лабіринту жорстокості».

Тереза Жакоб замовкла й замислилась, ніби нарешті змогла сформулювати й збагнути істину, яка так довго чаїлась у ній.

— І що далі? — не витримала я.

— А далі Еліман відмовився готуватися до вступу в університет. Заявив, що писатиме — більше нічого. Це рішення розчарувало й засмутило всіх викладачів, які вірили в його кар’єру. Еліман не записався на вступ, не став абітурієнтом, натомість знайшов роботу на будівництві. Звісно, ми запропонували йому жити в нас — місця не бракувало. Та він заявив, що, незважаючи на нашу дружбу, воліє всього досягнути сам. Виконроб — украй слизький тип — запропонував здати йому мізерну кімнатчину за готівку. Еліман погодився. Тоді почався найщасливіший час нашої дружби. Покинувши навчання, Еліман відкрив для себе інший ритм життя. Зранку, з шостої до дванадцятої, він працював на будівництві. Потім, після сієсти, писав. Після чого ми зустрічались увечері — у барі або в нас. Вочевидь, це йому подобалося. Ми бачили, що він прагнув нового досвіду, свободи, знайомств, подорожей та екзотики. Еліманові кортіло пізнати міф Парижа — міста митців, сп’яніння та свят. Після тривалих суперечок ми з Шарлем вирішили показати йому наш триб життя, з яким він іще не стикався.

Вона знову замовкла, ніби примушуючи мене поставити очевидне запитання. Невдовзі я здалася:

— Якого життя?

— Життя паризьких гульвіс, лібертенів.

І Тереза Жакоб зирнула на мене виклично. Певно, чекала на якусь реакцію, осуд. Та я навіть не поворухнулась.

— Ми з Шарлем ніколи не думали про шлюб, — повела вона далі. — Однак нам вдалося побудувати досить вільні стосунки, єдиним правилом у яких була насолода. Тож декілька років поспіль ми вчащали до лібертенів. То був гурток, де переважали загадки, маски й тіні. Його членів не цікавили ні ваше життя, ні ваше ймення. Вас лише хотіли долучити до своїх сексуальних утіх.

Я — анічичирк. Тож вона продовжувала:

— Ми мало що знали про інтимне, тобто сексуальне життя Елімана. Шарль, певно, знав більше, бо був дуже близький до нього. А я — зовсім нічого. Мені невідомі були ні його коханки, ні — чом би й ні — коханці. Здавалося, що поряд із ним була тільки література. Тож якось увечері ми поговорили з ним відверто. Коли ми все розповіли, він довго думав, а потім сказав, що згоден. І ми стали запрошувати його на вишукані вечірки. Він одразу став головною розвагою. У цих колах тішаться новинкам, ще невідомим тілам, щирим стогонам інженю. До того ж, Еліман був африканцем. І хоч гурток складався з освічених і культурних людей, усе ж навіть їм складно було уникнути стереотипів про сексуальність африканців. Тож невдовзі в нього склалася репутація дивовижного коханця. Усі вимагали його уваги. Усі хотіли відкрити для себе Елімана, скуштувати його, перевірити обдарованість.

— Ви з Шарлем кохались утрьох з Еліманом?

Якусь мить Тереза Жакоб німувала, потім сказала:

— Так. Спершу я вагалась, але Шарль наполягав. Його збуджувало — утім, це його завжди збуджувало, — коли мене пестив інший чоловік. Гадаю, сама думка про те, що цим чоловіком може бути Еліман, збуджувала його ще більше.

— Як ви думаєте, чому?

— Гадки не маю. Можливо, Шарль сприймав його як свого близнюка. Але це тільки моє припущення. Чесно, не знаю.

— А чому ви вагалися?

— Бо відчувала, що це зруйнує наші стосунки. Але до цього я ще повернуся. Еліман справді був чудовим коханцем, він умів слухати, мав уяву й запал, сили і спрага його не вщухали; коли треба, він був жорсткий, міг бути ніжним, і в кожен рух вкладав усього себе. Коли він кохався з вами, очі його, здавалось, віддавали всю його душу. Він умів робити таке... таке, що мало хто може... чи насмілюється робити. Таке мало хто здатен уявити. Можна було сказати... що під час кохання він перекидався на свіжий вітер, на гарячий чи теплий потік, що тік по вашому животу, по піхві, по всьому тілу. Затоплював вас. Цей потоп піднімав вас до небес! О, у Шарля була вкрай збочена уява, він був майстром еротичних постановок. Він вигадував — для нашого вузького кола або для більших груп коханців — цілі сценарії, які збуджували всіх учасників цього комашіння. Шарль був здібним режисером, хоч і приховував це за серйозною поставою шанованого видавця, якого буцімто цікавили тільки книжки.

Цієї миті вона склалася навпіл через черговий напад кашлю. Я подала їй води. Вона подякувала, оговтавшись:

— Спасибі... Досить еротики. Певно, Еліманове гультяйство вас мало цікавить...

— А от і ні. Мене цікавить усе.

— Тоді слухайте, що було далі. На початку 1938 року Еліман зміг переїхати до зручнішого житла. Коли він запросив нас із Шарлем до себе вперше, то заявив, що дописав книжку. Можете уявити наші подив і радість. Нам так кортіло це почитати... Того вечора він познайомив нас із «Лабіринтом жорстокості».

Вона знову мовчки пірнула в спогади.

— Неймовірний текст! — повела вона далі. — Так, мені він видався надзвичайним, та й те, як Еліман читав його, неможливо забути. Коли в кінці вечора я подивилась на Шарля, то побачила в його очах сльози, і зрозуміла, що ми ані літери не змінимо в рукописі.

— Тоді ви не зауважили плагіат?

— Про це трохи згодом. Але тоді, на слух — ні. Текст нас просто причарував.

— І Еліман вас не попередив?

— Ні. Лише через кілька днів, перечитавши його рукопис, ми з Шарлем обмінялися сумнівами щодо кількох пасажів. Там, де йшлося про найбільш очевидні цитати. Ми одразу перевірили — і були вражені запозиченнями, та не менш приголомшила нас майстерність, з якою він вписав їх у загальний ритм свого тексту. Оговтавшись, я ще більше захопилась і «Лабіринтом», і генієм Елімана — так, я дозволю собі вжити слово «геній». Бо треба бути саме генієм, щоби написати такий твір з уривків інших творів! Принаймні він був генієм колажу. Щодо Шарля, то він був стриманіший. Звісно, він бачив віртуозність композиції твору, визнавав особливі обставини, за яких ця книга постала, але не міг позбутися думки, що йшлося про крадіжку, безчесне шахрайство. Авжеж, книжка була унікальна, небачена, оригінальна — та водночас вона була сумішшю творів, які вже існували. І Шарля непокоїла ця неоднозначність. Коли ми того ж вечора зустрілися з Еліманом, то вперше посварилися. Шарль закидав Еліманові, що той пограбував літературу; Еліман заперечував, стверджуючи, що література й так завжди була грою, обманом, взаємним грабунком — і його книжка це просто демонструвала. За його словами, він мав за мету бути оригінальним, не маючи оригінальності — адже це одне з можливих визначень літератури, та й мистецтва загалом; а другою метою було довести, що в ім’я творчого ідеалу пожертвувати можна всім. Вони безперервно сперечалися. Шарль із ним категорично не погоджувався, йому було боляче, бо водночас він не міг не визнати, що книжка була чарівна і аж ніяк не була блідим відблиском творів, уривки яких вона містила. Він заявив, що в такому стані книжку ніколи не надрукує, на що Еліман відказав: «Що ж, тоді я видам її в іншому місці». Я ж того вечора переважно мовчала. Дала півникам почубитися. Однак я була згодна з Еліманом. Коли ж я нарешті зізналась у цьому, Шарль вийшов із себе і проревів, що його це не дивує, що я на все готова заради Елімана. Гадаю, він трохи ревнував, хоч Еліман і був його найкращим другом.

— А що було далі?

— Минуло кілька днів, сповнених гніву і сварок. Нарешті Шарль запросив Елімана до нас. Він повідомив, що згоден оприлюднити текст за умови, що цитати з художніх творів будуть у лапках, а переписані уривки будуть подані курсивом. Ясна річ, Еліман відмовив. Шарль із останніх сил спробував умовити його на передмову чи післямову з поясненням цього дивного стилю. Еліман розгнівався й ще раз відмовив. Він заявив, що немає нічого гіршого, коли доводиться пояснювати твір, давати наводку на закладені сенси, підштовхувати до розв’язання загадки. Розлютившись, він вибіг на вулицю. Ми з Шарлем побігли за ним. Коли ми нарешті його наздогнали, Шарль сказав, що, зрештою, згоден спробувати.

— Як ви думаєте, чому він змінив свою думку?

— Не знаю. Певно, згадав, скільки Еліманові довелося пережити, щоб написати цю книжку.

— А як реагував Еліман, коли Шарль посеред вулиці повідомив йому про своє рішення?

— Розплакався, мов дитина. Тоді був єдиний раз, коли я бачила його таким схвильованим. Шарль також ридав. Тоді ми пішли до бару, де зустрілись уперше — на площі Кліши. Відсвяткували угоду, повернулися додому й кохались утрьох — п’янко, радісно, із запалом. Еліман подякував нам за довіру і того ж вечора заявив, що «Лабіринт жорстокості» вийде під іменем Т.Ш. Елімана. Т — Тереза, Ш — Шарль. Він хотів поставити наші ініціали поруч зі своїм іменем. Через три місяці «Лабіринт жорстокості» вийшов друком. І вже за кілька днів ви були однією з перших, хто написав про роман у «Revue de deux mondes». Що було далі, вам відомо.

— А от і ні! Як Еліман реагував на статті в пресі? І я зараз не про опуси Бобіналя й Ваяна. Я про інші рецензії й відгуки.

— Він дуже страждав. Увесь цей час він був у себе вдома, журився, охляв. Його приголомшило те, що про «Лабіринт жорстокості» писали ваші колеги та й ви самі. Він твердив, що його не зрозуміли, що жоден із вас його не розуміє, що навіть ті, хто став на його захист, текст сприйняли неправильно. Він був переконаний, що ви його взагалі не читали або ж — а це в його сприйнятті було ще гірше — читали неуважно. А для Елімана читати неуважно — смертний гріх.

— І все ж у ті часи ішов поголос, ніби його роман зацікавив Ґонкурівський комітет.

— Це правда. Роні-старшому, який очолював комітет, сподобався його надприродний вимір. Він усім казав, що Роні-молодший, навпаки, налаштований був скептично. Люсьєн Декав вважав цей твір надто сміливим. Доржелес, що пройшов війну разом із сенегальськими стрільцями, яких дуже поважав, дав зрозуміти, що підтримав би цей роман. Леон Доде сказав одному журналісту: «Єдине, що мені не подобається в цьому творі, то це видавець — гебрей Елленштейн!» Лео Ларґьє назвав мову Елімана жахливою. Натомість Франсіс Карко визнавав, що в нього є стиль. А от Поль Неве із цим не погоджувався. Однак вони висловились усі^[62].

— Чому ж тоді Еліман сумував?

— Бо насправді Ґонкур його мало цікавив. Під час наших зустрічей він твердив, що його не зрозуміли й що це злочин. Ми почувалися безсилими. Незважаючи на всі свої спроби, розрадити Елімана ми не могли. Саме тоді ви написали нам і попросили про інтерв’ю. Зрозуміло, він відмовився, але не був проти нашої зустрічі з вами.

— І все ж: що його так мучило? Те, що ми не побачили одразу того, що професор Ваян помітив пізніше: плагіат? Переписані тексти? Віртуозність стилю?

— Бачте, навіть тепер, через десять років, ви не розумієте. Горював він через те, що його сприймали не як письменника, а як виняткового негра, екзота, місце зіткнення ідеологій. Ви, журналісти, у своїх статтях мало уваги приділяли самому тексту, стилю, творчості.

— Ви мені, звісно, даруйте, але ж і ви з Шарлем сприймали його як виняткового негра...

— Неправда! — відрізала вона. — Ми бачили в ньому обдарованого автора, а не вченого негра! На відміну від вас. Для вас він був лише звірятком з ярмарку. Ви хизувалися ним не як талановитим письменником, а як покручем у зоопарку. Як об’єктом вульгарної цікавості. Саме тому він і не бажав виходити на люди. Ви вбили його.

— Його вбили Анрі де Бобіналь і Поль-Еміль Ваян. Бо саме вони заговорили про плагіат. До речі, ви в курсі, що стаття Бобіналя була...

— ...суцільною брехнею? Авжеж, я знаю. Знаю і те, що Бобіналь помер. Коли в 38-му вийшла його стаття, ми з Шарлем негайно пішли до Елімана. І він нам сказав, що той професор несе казна-що, адже басери ніколи не жили в Сенегалі. Бобіналь просто вигадав цей міф. Шарль хотів написати спростування, та Еліман йому заборонив. Заявив, що воліє мовчати й не реагувати. Якось увечері ми пішли до нього. Була буря. Ми заявили, що він поводиться егоїстично, що скандал стосується не тільки його: ми, його видавці, наш бізнес — усе опинилось на шпальтах газет. Шарль сказав, що, хоче того Еліман чи ні, а він таки напише статтю, щоб очистити нас усіх від брехні — книжку, автора, видавців. Він і думати не хотів, що чиясь дурна вигадка знищуватиме «Gemini», а захищатися ми не будемо. Звичайно, Еліман спробував його відмовити. Вони кричали одне на одного. У хід пішли руки. Еліман — справжній колос — брав гору. Шарль бився мужньо, але не мав жодних шансів. Я кричала, благала їх зупинитися, та мене ніхто не слухав, а тим часом за вікнами ревів буревій. Усе сталося дуже швидко. Коли Шарль опинився долі, ледь живий і весь у крові, Еліман кинув: «Я покладу цьому край. Я мушу». Він подивився на мене — у його погляді стільки всього було: і благання, і біль, і сльози, і навіть кохання, — однак, нічого не сказавши, він зібрав речі, розвернувся й вийшов у бурю. Тоді я бачила Елімана востаннє.

Я дала минути кільком секундам мовчання, перш ніж поставити запитання:

— Після цієї сварки ви ніколи його не бачили? Ніколи?

— Не бачила. Хоча згодом, значно пізніше, мала від нього новини. Тієї ночі, коли вони билися, після того, як Еліман пішов, ми залишились у його квартирі. Так, то була його квартира. Я займалася раною Шарля. Він заявив, що все це якась суцільна дурня, божевілля. Потім розплакався й сказав, що сам винен в усьому, не варто було втягувати Елімана в історію з написанням книжки. Тієї миті я ненавиділа його, зневажала за слабкість, але ще більше мене дратували його впертість і зверхність. Якої ж треба бути про себе думки, щоби вважати, ніби Еліман не написав би без нього книжку! Та я промовчала, і ми сиділи в квартирі, чекаючи на повернення Елімана. Уночі він не повернувся. Не повернувся й наступного дня. Ми пішли до себе. Усі наступні дні Еліман не з’являвся. Консьєрж повідомив, що вже багато днів не бачив його. Ми стали боятися найгіршого. Шукали його всюди, де тільки могли: у кафе, барах, парках, книгарнях, у місцях, де бували разом і які він так любив. Обійшли всі гультяйські притулки, куди ми його водили. Нічого. Він зник. Коли вийшла стаття Ваяна, ми заявили в поліцію про зникнення. Ваян нас добив: він писав про справжній плагіат і звинувачував безпосередньо нас. Преса зробила з цього сенсацію, втрутилось правосуддя. Спадкоємці деяких ошуканих авторів вимагали відшкодування. Для нас із Шарлем це була найгірша частина цієї історії. На нас посипалися листи з погрозами й позови, громадська думка нас засудила — ми стали винними в усьому, адже Еліман так і не вийшов на публіку. А оскільки до фізичного тіла письменника дотягнутись вони не могли, то насіли на видавців. Нам довелося, знищивши всі примірники «Лабіринту жорстокості», закрити «Gemini». Ми забрали все, що могли, з книгарень і складу. Усе, що лишалося від наших заощаджень, пішло на судові витрати, виплати спадкоємцям і зарплату нашим трьом співробітникам. Після всього цього грошей лишалося вкрай мало. Ми ліквідували «Gemini», продали маленьку квартиру, де мешкали, і під тиском Шарля поїхали з Парижа. Ми вирушили до Кажарку в департаменті Лот — перечекати бурю. Спершу, чесно кажучи, я не хотіла їхати: по-перше, я завжди ненавиділа будинок в Кажарку — це був спадок від моїх батьків, — а по-друге, мені здавалося, що ми лишали в Парижі всі наші мрії, нашу юність. І, ясна річ, Елімана.

— Він не давався знати про себе під час судів?

— Жодного разу. А ми були такі зайняті, так квапилися, що не мали часу на пошуки. Просто хотіли залишити це жахіття позаду. До суду він не явився, нам не писав. Лишався невидимкою. Я вже думала, чесно кажучи, що він помер. Часом здавалося, що це й на краще: принаймні смерть пояснила б його мовчанку.

— Де він був і що робив увесь цей час?

— Гадки не маю. Коли він нарешті написав, то цього не повідомив.

— А коли він вам написав?

— Через два роки, на початку липня 1940 року. Ми вже півтора року жили в Кажарку й уже розуміли, що через війну навряд чи скоро звідти поїдемо. Ми, звісно, намагалися писати на його адресу. Але не отримували відповідей. Аж раптом прийшов лист.

— І що там було?

Тереза Жакоб відповіла не відразу. Певний час вона дивилась на мене, потім сказала:

— Це особисте.

— Будь ласка, мадемуазель Жакоб, я ж хочу...

— Люба Брижіт, не наполягайте. І годі вже цих «мадемуазель Жакоб»! Я — Тереза. Лист був особистий. Можу лише сказати, що закінчувався він так: «Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе».

— Повернутись до себе... До Сенегалу?

— І знову ви не зрозуміли. Ішла війна. Країна була окупована. Тоді повернутися до Сенегалу було неможливо. «Я нарешті можу повернутися до себе» могло означати тільки одне: я повертаюся до письма.

— А що означає «коли все закінчилось і коли є, що завершувати»?

— Що він поїде, коли спокутує свою провину.

— Провину? Яку провину?

— Ту, у якій 1938 року всі, ви в тому числі, його звинувачували: провину нерозуміння. «Усе закінчилося» означає: зрештою я збагнув, що не тільки бути зрозумілим у літературі — рідкісне явище, але письменник мусить постійно докладати зусиль, щоб його не повністю зрозуміли. Тепер я можу писати, позбувшись тривожної бентеги не бути зрозумілим — адже тепер мені байдуже. Ось що це означає.

— Це ваша чергова інтерпретація.

— Будь ласка, поясніть це інакше.

— Ви зберегли той лист?

— Якби й зберегла, вам би я його не показала.

— Ви йому відповіли?

— Ні, не відповіла. Адреси на листі Елімана не було. До того ж, нам із Шарлем було не до того: ми виживали в Кажарку. Почалася війна. Часи були непрості. Як я вже казала, будинок у Кажарку я не любила. Мала дуже погані спогади з дитинства. Однак не це ускладнювало моє життя: я відчувала дедалі більшу ненависть до Шарля. Я воліла бути в Парижі. Деінде, лише б не в Кажарку! А він твердив, що Париж — це величезна мишоловка, тож краще перебути в провінції, шукаючи вихід на рух Опору. Зв’язківці, дійсно, знайшлися, і ми з ними сконтактували — аж раптом Шарль зник. Одного дня 1942 року він пішов без попередження. Я прокинулась — його не було. Два дні по тому, коли він мені написав, я все зрозуміла. Та де б він не був, Шарль так і не повернувся. Єдиний лист, який він надіслав мені з фронту, був прощальним. Гадаю, Шарль також хотів спокутувати провину. І в моїх очах, і у своїх. Певно, він картав себе за те, що дозволив Еліману піти. А мене Шарль не попередив, бо знав, що не відпущу. Принаймні самого, без мене. У єдиному листі, який він надіслав мені згодом, Шарль казав, що, як три дні не буде листів, отже, він мертвий. Більше листів не було. І я зрозуміла. Виправити це я не могла. Тож я ховалась у Кажарку до кінця війни. По-своєму допомагала рухові Опору. Два роки тому, у 46-му, переїхала сюди, у Тарон. Шарля мені дуже бракувало. Бо я його кохала. Не треба співчуття. Продовжмо. Вас цікавить Еліман, правда? Чи кохала я і його? Брижіт, він не був приємною людиною. Утім, я не хочу сказати, що його неможливо було полюбити. Однак від нього відгонило мовчазною люттю, і важко було сказати, чи слід було загасити цю лють, розділити її, щоб утішити його, чи краще втекти й опинитися якнайдалі від неї.

— Тож ви більше не бачили Елімана й не отримували від нього новин після того листа в липні 1940 року?

— Не отримувала. Але не раз, коли Шарль зник, мені здавалося, що Еліман був поруч, спостерігав за мною. Певно, то була гра уяви. Напевно, він загинув під час війни, як і Шарль. З часом я зрозуміла, що лист, який я отримала у липні 1940-го, був прощальним.

Я мовчала. Ми довго сиділи мовчки, а потім вона зирнула на мене:

— Ось і все, Брижіт. Гадаю, більше мені немає чого сказати. Принаймні для мене все також закінчилося.

Після цих слів Тереза сказала, що втомилась і її мучить кашель. Ми завершили інтерв’ю. Я подякувала й повернулася в готель. Решту дня й усю ніч, не стуляючи очей і не відчуваючи голоду, я писала й переписувала першу версію цього тексту. Через два дні я повернулася до Терези Жакоб і попросила її прочитати його. Але вона відказала, що їй нецікаво і що я можу робити з ним усе, що хочу. І попрощалась зі мною. Візит до Тарона був завершений.

Повернувшись у Париж, я перевірила кілька деталей. Наприклад, відшукала сліди блискучого навчання Елімана в ліцеї в 1935–1937 роках, дізналась його повне ім’я, під яким його занесли до реєстру іноземців у Паризькій префектурі: Еліман Мадаґ Діуф. А втім, нічого серйозного до розповіді Терези Жакоб, яку ви тримаєте зараз у руках, я не додала.

Можливо, ця розвідка — чергова невдача. Ким був насправді «негритянський Рембо»? Це винесене у заголовок. Чи дізнались ми це? Чи відомо нам, коли дочитуємо ці рядки, хто такий Еліман Мадаґ Діуф, відомий як Т.Ш. Еліман? От чесно, я в цьому не впевнена.

Авжеж, ми значно більше дізналися про його прибуття й життя в Парижі, про той час, коли він писав і видав «Лабіринт жорстокості». Зважаючи на повну таємницю, що огортає його життя, це вже важливе досягнення. Знаємо ми й трохи більше про те, як він працював над романом, джерелом для якого стало чимало інших творів.

Не мені судити людину чи твір. Якщо нащадки колись знову зацікавляться «Лабіринтом жорстокості», вони це зроблять за мене. Тепер нам більше відомо про те, як цю бурю пережив сам Еліман. Ми частково знаємо про його звички, характер, світогляд. Знаємо, що він був блискучим учнем і жив серед книжок. Та хіба всього цього досить, щоб збагнути, що було в нього в душі?

Після 1940 року, коли, за словами Терези Жакоб, вона отримала від нього листа, не подавав ознак життя. Усім нам добре відомо, скільки жахіть відбулось у нашій країні після 1940 року. Можливо, Елімана також забрала з собою навала трагічних подій. Точно ми не можемо знати. Ніщо не свідчить про те, що він вижив, що живе десь і, можливо, просто зараз з усмішкою читає ці рядки. Так само ніщо не свідчить про те, що він повернувся в Африку. Єдине, у чому ми можемо бути впевнені і про що сказала Тереза Жакоб: у літературі він знайшов свою справжню батьківщину, можливо, єдину свою батьківщину.

Зараз, пишучи ці останні рядки своєї розвідки, я думаю про нього, хай де б він був. Думаю і про тих, хто були йому друзями — Терезу Жакоб і Шарля Елленштейна. Цей текст я присвячую їм.

ТРЕТЯ БІОГРАФЕМА

ДЕ ЗАВЕРШИВ СВІЙ ШЛЯХ ШАРЛЬ ЕЛЛЕНШТЕЙН

1

Навіть на підході до Парижа Шарль Елленштейн, звісна річ, не знає, де може бути Еліман (та й чи живе він досі в столиці). Елленштейн і гадки не має, що на нього чекає. До нього доходили різні чутки. Але за характером і вихованням Шарль Елленштейн не схильний довіряти чуткам. Він свято вірить у стриманість і розум людського роду. А чутки, що долинали до нього, не відрізнялись ні стриманістю, ні розумом: вони були просто бридкі.

Хай там як, а Елленштейн не зовсім єврей. Він не практикує культ. Обмежено цікавиться Торою й Талмудом — та й то суто з наукової точки зору. Як і Тереза, він не переймається своїм єврейським походженням, не думає про це й ніколи нічого не вимагає, хоча антисемітська політика останніх років засмучує й навіть дратує його. Чесно кажучи, те, що Шарль — єврей, йому нагадують інші люди, щойно почувши його прізвище; та й тим Шарль щоразу з усмішкою зауважує, що він єврей мимоволі.

Шарль Елленштейн думає про свого друга. Вони розійшлися, не попрощавшись. І йому дуже шкода. Саме тому він і вертається до Парижа — хоче виправити помилку минулого (Елленштейн належить до тих, хто вважає, що це можливо). Він тут заради Елімана — але й заради Терези, і трохи заради себе.

За два дні до того, у Кажарку почуття провини охопило його й пригнітило так, як ніколи. Тоді Шарль Елленштейн вирішив, що більше ховатися тут не можна — бо він почувається боягузом, відчуває на собі погляд Терези, яка зневажає його після втечі. Тож, не порадившись із Терезою, він ухвалює рішення податися до Парижа. Провідник, який допоміг йому потайки перейти демаркаційну лінію між вільною та окупованою зонами, сказав, що Шарль іде на смерть.

Липень 1942 року: скоро буде чотири роки (з кінця 38-го), як вони з Терезою не бачили Елімана. Він відповів лише на один із численних листів. То було влітку 1940 року — свого роду прощальний лист, який завершувався словами: «Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе». Востаннє, коли вони його бачили, того неспокійного вітряного вечора, коли все пішло не так і обернулось на драму, це було вдома в Елімана, у кімнаті, яку він винаймав на останньому поверсі великого будинку неподалік від площі Республіки.

То була остання його адреса, відома Шарлю. Тож він вирішив почати свої пошуки з неї.

2

Хоч він і довго готувався до зустрічі (а втім, ще нікому не вдалося як слід підготуватися до розчарування), Шарль украй розгублений, дізнавшись, що Еліман більше не живе у відомому йому будинку. Консьєржка (та сама, що й тоді) повідомляє, що Еліман поїхав — вона в цьому впевнена! — ще до війни. Елленштейн, ясна річ, питає, чи знає вона, куди. Консьєржка відповідає, що африканець взагалі був неговіркий, та вона зрозуміла, ніби він переїхав на південь Парижа, до Орлеанської брами. Цієї інформації дуже мало, вона не має підтверджень, і все ж це все, що в нього є, тож Елленштейн вирішує піти по тому, що не наважується навіть назвати слідом — це радше ледве вловимий запах серед густих джунглів.

Він проходить усе місто пішки, не раз зупиняється, щоб перепочити. Варто зробити кілька кроків — і серце гупає в грудях, і Елленштейн, ще досить молодий і міцний, чудується: що це, невже зміна повітря? Нарешті він зупиняє велорикшу — і кремезний чолов’яга з м’язистими литками, неговіркий знавець Парижа, відвозить його до Орлеанської брами. Роздивляючись місто з візка, Шарль Елленштейн починає розуміти причину поведінки свого серця. Він заплющує очі. Тоді серце повертається до майже нормального ритму, та Шарль відчуває, що повернення до звичного серцебиття призводить до тривожної бентеги. І річ не в тому, що він не впізнає місто в цьому стані — місто саме його не впізнає. Або ж, навпаки, він відчуває, що місто його впізнало, що кожна вуличка помітила його, кожен будинок зиркнув на нього. Ціле місто шепоче його ім’я — і це страшенно лякає Шарля. Він намагається взяти себе в руки, угамувати страх. Та той зникає лише тоді, коли Шарль опиняється сам. Йому вдається зняти номер у готелі «Зірка» на вулиці Дюкуедік, за кількасот метрів до Орлеанської брами.

Трохи вгамувавшись, Елленштейн вирішує написати Терезі, заспокоїти її, пояснити, де він та чому зник так раптово. Далі в листі він переказує, як провів день у Парижі, пише, як йому її бракує, повідомляє про плани на завтра (він збирається блукати довкруж Орлеанської брами і, може бути, відвідати мерію, сподіваючись відшукати хоч тінь Елімана). У кінці листа Шарль зізнається, що, поки перетинав окупований Париж, сповнений німецьких солдатів і офіцерів, завішаний нацистськими афішами й свастиками, практично безлюдний, під знаком жовтої зірки, то відчув свій обов’язок (тут він довго міркував, вагаючись між обов’язком, бажанням і можливістю, та зрештою обрав неоднозначне слово «обов’язок») померти.

Нарешті, ледве впоравшись із липучим страхом, що окублився на дні шлунку, Елленштейн вирішує таки сходити на пошту. Утім, місто вже не шепоче його ймення, страх відступає. Він засинає й цієї ночі снить своїм батьком, Симоном Елленштейном. Той стоїть у центральному проході синагоги, розмовляє з іншим чоловіком, якого Шарль миттю впізнає: це сам фюрер. Про що йдеться, Шарлеві не розібрати — ці двоє користуються дивною гібридною говіркою, сумішшю арабської, німецької та гебрейської, а завдяки театральності й пишноті Гітлера вона обертається на оглушливий гуркіт гвинта з кривавими лезами. Симон Елленштейн відповідає твердо й упевнено, віртуозно економить жести, він — повна протилежність рухливому фюреру. Шарлеві складно (принаймні уві сні, бо, прокинувшись, він усвідомлює очевидність) сказати, чи справді разючий контраст між двома стилями — водночас ораторськими та екзистенційними — надає цій сцені такого комізму та водночас трагізму. За кілька метрів від суперників на одній із лав сидить третій — він чи то молиться, чи то спить, чи то просто мріє. Елленштейнові здається, що він упізнає себе зі спини. Він наближається. Коли проходить повз Адольфа Гітлера і Симона Елленштейна, жоден із них його не зауважує — так, ніби він був невидимкою. Він дивиться на батька впритул і раптом погоджується з мамою: у нас схожі підборіддя. Натомість, на обличчі райхсфюрера погляд Шарля не зупиняється — це просто обличчя райхсфюрера, жодних несподіванок. Він залишає їх у компанії сварки та прямує до третього, який сидить трохи далі. Жодних сумнівів: це він сам. Та підійшовши до чоловіка, замість власного обличчя він бачить обличчя Елімана. І бачить, що той аж ніяк не спить — він мертвий. Переляканий Шарль намагається крикнути, аж раптом лунає голос його батька (французькою): «Шарлю, ти нічим йому вже не допоможеш!» А Гітлер додає (гібридною говіркою, яку він інстинктивно розуміє): «Ти собі вже нічим не допоможеш».

Шарль прокидається геть мокрий і кілька хвилин лежить, збентежений; потім він заспокоює себе, каже, що це був лише сон, а снам, хай навіть жахливим, він вірить менше, аніж чуткам. Він випиває склянку води й засинає знову. Решта ночі минає тихо.

3

Ясна річ, як уважний читач, що знає життя й сумнівається в усьому, Шарль Елленштейн не зустрічає Елімана випадково на вулиці. Однак по обіді наступного дня відбувається несподівана зустріч. Шарль сидить на лавці в парку на вулиці Алезії й міркує, як правильно назвати свій візит до Парижа: абсурдом чи самогубством, — аж раптом пані, що проходить повз нього, повертається. Вона зупиняється біля нього й каже: «Месьє Елленштейн?» Він піднімає очі, однак не впізнає її. Він переконаний, що ніколи її не бачив, хоча жінка так щиро йому усміхається, що варто припустити близьке знайомство. Даремно він копирсається в мулі пам’яті в пошуках цього обличчя.

— Шарлю, це ви? — питає пані.

— Авжеж, однак... Даруйте, але...

— Невже я так сильно змінилася? Це ж я, Клер. Мадемуазель Ледіґ.

Ще якусь мить Шарль вагається, та потім, як і має бути, обличчя мадемуазель Ледіґ накладається на ім’я — і він згадує. Як він міг забути обличчя тієї, яка була секретаркою «Gemini», його власного видавництва, упродовж багатьох років? Він бурмоче вибачення, запевняє, що вона не змінилася (хоч це й неправда), а він загубився в думках (а це таки правда). Він запрошує її випити по келиху, щоб загладити провину, вона погоджується. Пропонує йому зазирнути в бар, де в неї призначена згодом зустріч. Це за кілька хвилин від парку. Вона замовляє чай, він — пиво. Зрозуміло, що розмова точиться навколо «Gemini», тих славних часів, коли компанія твердо стояла на ногах і працювала, незважаючи на скромні розміри та великі, але (чи як наслідок) цілком розумні амбіції. Тінь «Лабіринту жорстокості» не залишає їх під час усієї розмови, хоч ані Шарль, ані Клер про книжку не згадують. Він питає її, чи знайшла вона роботу після закриття «Gemini».

— Більше, ніж роботу, Шарлю. Я знайшла собі чоловіка. Можливо, я скоро вийду заміж.

Шарль Елленштейн вітає її. Мадемуазель Ледіґ, ніяковіючи, дякує ледве чутно. Шарль запитує причину її збентеження. Вона вагається з відповіддю.

— Мій наречений, він... Розумієте... Я впевнена, що ви зрозумієте, ви ж така відкрита людина... Він німецький офіцер. Але він не такий, як інші! — квапливо додає вона майже благальним тоном.

Шарль Елленштейн не знає, що їй сказати, і певний час мовчить.

— Таке трапляється. Я тут не для того, щоб вас судити.

Вони сидять мовчки, потім Елленштейн запитує, чи немає в неї новин про П’єра Шварца й Андре Мерля, колишніх працівників видавництва. Клер каже, що немає. Потім, щоб позбутися ніякової мовчанки, вона запитує свого колишнього боса, що він тут робить.

— Я гадала, ви вирішили поїхати. Знову оселилися в столиці?

— Ні, я таки залишив Париж. Приїхав лише вчора. Живу в готелі неподалік — готель «Зірка» на вулиці Дюкуедік.

— А я його знаю! Коли «Gemini» зачинилось, я намагалась туди влаштуватись, але мене взяли в іншому готелі.

— Зрозуміло... Я повернувся до Парижа, бо...

Як і вона перед тим, Шарль вагається.

— Я повернувся, бо шукаю Елімана.

— Елімана?

— Пам’ятаєте його? Автор «Лабіринту жорстокості»... Знаю, ви ніколи його не бачили, проте...

— Я не бачила. Але Йозеф бачив. Авжеж, мій Йозеф його бачив. Він мені це казав.

— Йозеф — це німецький офіцер, з яким ви зустрічаєтесь?

— Так. Він зустрічався з Еліманом. Якби не та книжка, Йозеф мені б про це не сказав.

Шарль Елленштейн осушив свій кухоль. Клер почала історію. Коли «Gemini» закрилась, вона знайшла місце в затишному готелі на Монпарнасі. Вона працювала там уже три місяці, коли почалася війна, а коли в 1940 році німці прорвали французький фронт і рушили на Париж, вона, на відміну від більшості своїх колег, вирішила залишитися. Вона залишилася, бо любила свою роботу, але й тому, що не мала, куди йти. А готель був справді чарівний. Невдовзі окупанти реквізували його. Там розмістили офіцерів — гарних, у лискучих чоботах, бездоганних одностроях, з високими позолоченими еполетами, — вишуканих, бундючних офіцерів, подібних до грецьких архонтів. І серед них був капітан Йозеф Енґельманн, одна із зірок німецького генерального штабу в Парижі. То був завзятий франкофіл, який до війни не раз бував у Парижі й знався на французькій поезії. Він декламував її в оригіналі, хоч і не вловлював часом сенс деяких слів і метафор, зокрема у віршах поета, якого він ставив вище над іншими, навіть над священним поетичним сузір’ям Лотреамон — Бодлер — Рембо: звався той поет Стефаном Малларме.

Утім, військова вправність Енґельманна та його сміливість під час французької кампанії не залишали сумнівів у його відданості Фатерлянду. У бою його відрізняли затятість і лють, що сприймалося, як тверда воля, яка втілювалась у жорстоких, безжальних вчинках і знімала з нього всі підозри. Коли ж Францію нарешті перемогли, Енґельманн знову став м’яким, чуттєвим естетом. Весь вільний від керівної роботи час він присвячував читанню, пошукам рідкісних видань та прогулянкам улюбленим містом. Енґельманн був людиною досить самотньою — книжки були йому ближчі за людей. І все ж, траплялося, він відвідував світські заходи, бачили, як він сперечався з Ернстом Юнґером, з яким його часто порівнювали, хоча в Юнґера були аура і престиж, до яких Енґельманнові було далеко — та він і не прагнув їх. Він-бо не був письменником і не мав бажання писати. Достатньо було читати й любити поезію^[63].

На рецепції готелю Енґельманн запримітив Клер Ледіґ. Він вступився за неї, коли начальство вирішило замінити її на чистокровну німкеню. Енґельманн зауважив, що Клер, яка народилася в Ельзасі ще до Версальської угоди, не забула про своє німецьке походження, хоч і чудово інтегрувалась у французьке суспільство. Зрештою, німецькою вона володіла не згірш за французьку, а це, на думку Енґельманна, у цьому контексті було беззаперечною перевагою: Клер могла бути цінним кадром для режиму. Фройляйн Клер сподобалася Йозефові; а втім, дещо застаріле уявлення про залицяння тривалий час стримувало його. Та одного дня капітан повернувся з прогулянки з книжкою, яку обміняв у книгаря на скибочку хліба. На рецепції він своєю бездоганною французькою (хоча подальша розмова велася німецькою — так само позбавленою помилок) запитав у Клер, чи відома їй ця книжка — читання захопило його.

— То був «Лабіринт жорстокості», — пояснює Клер, — наш «Лабіринт»! Лише уявіть мій подив, коли я побачила назву та логотип «Gemini». Побачивши вираз мого обличчя, Йозеф подумав, певно, що пробудив у мені болісний спогад чи погано висловив запитання. Утім, я миттю оговталась і пояснила причину такої реакції. Він також був здивований збігові. Та найбільше його причарували історія книги, стиль, побудований на плагіаті, той факт, що Елімана ніхто ніколи не бачив і що доля його досі нікому не відома. Він пояснив мені, що сюжет твору — ні що інше, як потужна алегорія шляху до морального та естетичного зростання через полум’я очищення. Шарлю, скажу чесно, коли книжка вийшла, я її не читала, тому того дня не могла говорити про це з Йозефом, тож довелося вислухати тривалу лекцію про літературу. Після цього ми бачилися щодня, і він зізнався, що давно чекав галантної нагоди, щоб наблизитися до мене — і от нагодився «Лабіринт жорстокості». Тож він часто згадував про цю книжку і те, як захоплювався її сюжетом і долею. Йозеф не вірив у те, що Еліман був чорношкірим, більше схиляючись до версії літературної містифікації. Він розпитував про вас, ваші стосунки з Еліманом, про те, де ви живете (цього я не могла сказати, адже не знала). Гадаю, він був переконаний, що цей фарс організували ви. Одного разу, через кілька місяців після нашої зустрічі, він зайшов до готелю схвильований і заявив: «Я знайшов його!» — «Що? Кого ти знайшов?» — «Таж Т.Ш. Елімана! Я його знайшов!» — «Та невже?» І тоді Йозеф повідав мені досить дивну, подібну до марення пригоду, яку я так до кінця й не збагнула: він сказав, що випадково наштовхнувся на Елімана, точно як у поезії Малларме або як у грі в кості; вони проговорили шість годин поспіль, Еліман справді, на його подив, виявився негром, та водночас — «Це Іґітур, який спускається сходами людської думки, Іґітур, який є в усіх і усьому, mein Liebchen^[64], Іґітур, який випив келих небуття, і тепер цього ковтка бракує океану, Іґітур, який пішов у морок ночі^[65]. Але сталося ще більше диво: Клер, mein Schatz^[66], Еліман знову пише! Я бачив, як він писав Книгу — ту, до якої зводиться все!» Якось так він висловився. Я помітила, що мій кремезний, міцний Йозеф весь палав, я приклала руку йому до чола — у нього почалась лихоманка. Я вклала його в ліжко, він заснув, а перше, що сказав, як прокинувся — що слід представити Елімана керівництву Райху, адже він володів таємницею, головною формулою, зіллям, здатним їм допомогти. Тим часом допомагати треба було йому — і він три дні провів у ліжку. Він просив мене читати йому вголос «Лабіринт жорстокості», це його заспокоювало. Отак, читаючи книжку для коханого чоловіка, я нарешті познайомилася з нею. Книжка, треба сказати, страшна, але відірватися від неї неможливо. Відновивши сили, Йозеф негайно повернувся до того місця, де він бачився з Еліманом, місця, де той писав — гадаю, то було якесь кафе. Але ніхто не знав, куди подівся Еліман. Кілька днів Йозеф не знаходив собі місця. Він був розлючений, адже втратив слід Елімана! На щастя, той час минув. Тепер йому значно ліпше. Час від часу, щоправда, він згадує Елімана й загадкового Іґітура, про якого мені невідомо нічого, однак йому ліпше. Він не може пояснити, звідки взялася ця лихоманка. Іноді він заходить до того кафе — сподівається на повернення Елімана. Однак Елімана немає. Він ніби випарувався.

Клер замовкла. Елленштейн, у якого всередині все кипить, дивиться на неї кілька хвилин. Нарешті не витримує:

— Коли це було?

— Скоро вже пів року.

— Тут, у Парижі?

— Авжеж.

— Вам відоме точне місце, де Йозеф бачився з Еліманом?

— Якесь кафе. На жаль, назву я не пам’ятаю. Йозеф казав, та я забула. Слухайте... Він сам вам скаже. Он він іде, я ж на нього чекаю.

Елленштейн обертається й бачить, що до зали заходить Йозеф Енґельманн. У нього шляхетний вигляд. І річ не в однострої — постава давніша, а шляхетність внутрішня. Клієнти кафе дивляться на нього не вороже, радше із захватом. Певно, думають, що від солдата в ньому лише уніформа, під якою, безперечно, ховається митець. Клер підводиться. Вони обіймаються, обмінюються кількома словами німецькою. Клер знову переходить на французьку й, усміхнувшись Елленштейнові, звертається до офіцера:

— Відрекомендую тобі свого давнього друга, Шарля. Ви вже заочно знайомі. Він тебе теж уже знає.

Елленштейн також підводиться. Вони потискають одне одному руки, не демонструючи, втім, конкуренції. Капітан Енґельманн каже, що радий знайомству, хоч і не впевнений (тут він дивиться на Клер), що справді знає цього пана.

— Я колись працювала на Шарля. Він — видавець Т.Ш. Елімана. «Лабіринту жорстокості». Ми щойно про це говорили.

Вони не відводять очей один від одного. Тепер вони розуміють, що їх пов’язує.

— Ви навіть не уявляєте, як мені приємно зустріти людину, яка видала твір Т.Ш. Елімана! — каже німець. — Мені навіть ніяково. Я трохи вам заздрю. Пробігтись очима по такомутексту першим — це неймовірна удача!

— Дякую, капітане. Здається, ви нещодавно бачилися з Еліманом.

— Так, — відповідає Енґельманн, — це правда. Шарлю, я мав таку дивовижну нагоду. Називайте мене Йозефом, будь ласка.

Йозеф Енґельманн підсуває до столика третій стілець, замовляє пива й сідає з Шарлем і Клер. Певний час вони знайомляться, а тоді Шарль Елленштейн запитує німецького офіцера, де він бачив Елімана. Енґельманн називає адресу. Елленштейн одразу її згадує: той самий ресторан на площі Кліши, де він, Тереза і Еліман сиділи вперше. Офіцер, збагнувши, що Елленштейн сподівається побачити там Елімана, квапливо каже, що й сам шукав його в тому ресторані, але, здається, після їхньої зустрічі Еліман туди не повертався. Він додає, що постійні клієнти закладу так змалювали йому Елімана: іноді він зникає на кілька місяців, а потім несподівано з’являється знову. Елленштейн на це киває головою, але про себе думає: «Капітане, якщо ви більше не бачили Елімана, то це тому, що він сам цього не хотів; нікуди він не зник, він ховається, а клієнти, які його добре знають, йому в цьому допомагають. Але до мене він вийде. Я — його друг».

Елленштейн упевнений, що власники ресторану впізнають його й скажуть, де шукати Елімана. Ця думка окрилює його надією, він усміхається.

Невдовзі Елленштейн, Енґельман і Клер Ледіґ на певний час забувають про Елімана і переходять до інших тем. Німець має глибокі, солідні знання, до яких вдається вишукано й стримано. Елленштейн думає, що усі ці чутки — перебільшення, і капітан — живий тому доказ. За годину Шарль підводиться, щоби піти. Він хоче сходити до ресторану, де, на його думку (він переконаний в цьому), знаходиться Еліман. Він обнімає Клер і дякує їй за те, що впізнала його. Тоді він потискає величезну долоню німця.

— Радий знайомству, Шарлю... Ейзенштейн, чи не так?

— Що, пробачте?

— Ваше прізвище Ейзенштейн?

— Ні, Елленштейн.

— Справді, вибачте! Елленштейн, дійсно. Але, вочевидь... це ім’я...

Шарль вгадує, що німець хоче сказати — це читається і по очах Йозефа.

— ...єврейське, — каже Шарль. — Атож, я єврей... (перш ніж продовжити, він якусь мить мовчить — і це ціла вічність) несвідомий єврей...

За кілька секунд обидва регочуть, і особливо капітан. Коли вони заспокоюються, Енґельманн зауважує:

— Справжній єврейський гумор! Несвідомий єврей! Зрештою, таке може бути. Трапляється нечасто, але буває. Утім, не переймайтесь: свідомих і без вас не бракує.

Елленштейн реагує: «Авжеж, можу уявити». Клер опускає голову. Йозеф Енґельманн знову голосно регоче. Нарешті він відпускає руку Елленштейна. Клер одразу бере Шарля під руку і шепоче йому на вухо:

— Не турбуйтесь, Шарлю. Йозеф не такий... ви ж бачите... не такий, як інші... як справжні... словом, ви зрозуміли... про це ходять чутки. Усі ці історії про табори, облави й депортації... Казна-що! Nicht wahr^[67], Йозефе?

— Ja, genau, mein Schatz! Das ist absolut lächerlich!^[68] Повна дурня!

Клер Ледіґ дивиться на капітана закохано і з довірою. Німець дивиться Шарлеві Елленштейнові просто в очі й усміхається. Елленштейн теж усміхається, хоч і не знає, чому — певно, із ґречності. Намагається заплатити за всіх, однак Енґельманн каже, що запрошує його. «Я можу собі це дозволити», — каже він. Елленштейн не сперечається, дякує й виходить.

Не гаючи часу, він іде до кафе, адресу якого назвав Енґельманн, де сподівається зустріти Елімана. Але того там немає. Власник упізнає Шарля і розповідає, що Еліман, побоюючись нацистів на вулицях, усе рідше з’являється на людях. «Бач, його шкіра, шкіра... Не хоче ризикувати, — пояснює власник. — Та я можу спробувати передати йому від вас записку. Де він мешкає, мені не відомо, однак час від часу він заходить до нас, потайки, коли тут нікого немає».

Елленштейн сидить кілька годин у ресторані на площі Кліши. Та Еліман не з’являється. Тоді Елленштейн вирішує повернутися до готелю, пише записку та передає її власникові. У листі він каже Еліманові, що заходитиме щодня о шостій вечора. Пише також, що йому бракує Елімана, бракує його й Терезі, що він шкодує про те, як усе обернулось. Шарль завершує цидулу згадкою про Клер Ледіґ та капітана Енґельманна. «Ніколи б не подумав, — пише він, — що в таку лиху годину дякуватиму німецькому офіцерові, і все ж завдяки цьому Енґельманнові, якого ти, вочевидь, уже бачив, я маю шанс зустріти тебе, друже мій». Елленштейн передає лист власнику, повертається до готелю і береться за інший лист — цього разу до Терези Жакоб.

(Проникливий читач уже здогадався, що Шарль Елленштейн цього листа Терезі Жакоб, зрештою, не написав — або ж, якщо написав, то знищив його одразу, почувши, як тінь, у мороці якої виблискували дві неговіркі блискавки, постукала в його двері. Вправно заховавшись, тінь чекала на його повернення до готелю «Зірка». Читач може здогадатись і як — і де — закінчив свої дні Шарль Елленштейн. Та незважаючи на ніч і імлу, незважаючи на дві загрозливі блискавки серед мороку, Шарль Елленштейн не виказав жодного імені, жодної адреси, жодної таємниці...)

4

Коли я дочитала статтю до кінця, — повела Сіґа Д., — Брижіт Боллем не поворухнулася: вона сиділа, заплющивши очі, так довго, Дьєґане, що на кілька секунд мені здалось, що вона заснула під звуки мого голосу. Я вже збиралася ввічливо покашляти, аж раптом вона, не розплющуючи очей, мовила:

— Є кілька стилістично цікавих зворотів, але загалом текст невдалий і кострубатий. Вам так не здається?

Я не відповіла. Тоді вона нарешті розплющила очі й подивилася на мене.

— З інтерв’ю в мене ніколи не складалося. Десять років Еліман не йшов у мене з думок, і коли я нарешті в 1948 році відшукала Терезу Жакоб у Тароні, то не поставила всіх належних запитань. Поганий із мене слідчий. На щастя, про цю статтю всі давно забули і всім начхати на те, ким був Т.Ш. Еліман.

І тоді вона розреготалась, а я, Дьєґане, гадки не мала, як на це реагувати. Тож я просто дивилася, як вона сміялася сама з себе, зі статті, яку вважала невдалою, і з того, що у 1985 році всі давно забули про Елімана.

— А ти, — запитав я Сіґу Д., — ти теж вважаєш цей текст невдалим?

— Ні, я б так не сказала. Не невдалий, а, радше, неповний. Це недописана розвідка про життя і долю людини. Там тільки фрагменти. Та якщо їх пов’язати, вони складуть великий проміжок життя, за винятком кількох лакун. Однак саме життя опирається тоталітарному узагальненню цієї статті! І я кажу не про життя в його зовнішніх виявах, які справді нескладно дослідити. А психологічні процеси, життя духу й душі, внутрішня таїна людини не піддаються точним вимірюванням. Вони являють себе на сповідях, їх припускають чи вираховують... Брижіт Боллем дослідила частину життя Елімана. Я ж від батька частково дізналася про його дитинство. Отже, у нас було два фрагменти. Та ще багатьох бракувало. І все ж стаття не була невдалою. Я так не вважаю.

— Ти запитала, чому вона так вважала?

— Не було нагоди. Я хотіла, аж раптом вона припинила сміятися й заявила:

— Нікому немає діла до того, ким був Еліман, звісно, крім вас. І якоюсь мірою мене. Однак я вже близька до фіналу життя. Мене цікавлять, зрештою, значно простіші речі. Нарешті мені вдається жити після довгих років утечі від Елімана.

— Утечі?

— Дьєґане, я так само відреагувала на слова Брижіт Боллем. «Утечі?», мовила здивовано я. Тоді Боллем підвелась і вийшла з вітальні. За кілька хвилин вона повернулася з іншою книжкою. То був «Лабіринт жорстокості». Я миттю його впізнала. Його сторінки були закладені двома конвертами. Боллем сіла й сказала:

— Якщо бути чесною, то я не знаю, хто від кого тікав. Самі мені скажете потім. Минуло кілька тижнів після виходу моєї статті, і я отримала лист від мерії міста Сен-Мішель-Шеф-Шеф, де розташована Таронська комуна. Звісно, ще до того, як розкрити конверт, я зрозуміла, що йшлося про Терезу Жакоб. Вона померла. Недолікована пневмонія. Отак я й дізналась. І одразу згадала про її кашель. Мерія просила мене приїхати й забрати деякі особисті речі, які вона залишила мені. Атож, саме мені. Власне, тому мені листа й надіслали. Тож я повернулася до Тарона чи, точніше, до Сен-Мішеля-Шеф-Шеф. Тереза Жакоб залишила мені два конверти. Мерія передала їх мені, а я, перш ніж повертатися до Парижа, запитала, де її поховали. На місцевому цвинтарі, сказали мені. Така була її воля. Тож я вирушила на цвинтар, швидко знайшла її могилу — скромний сірий камінь, навколо якого була перекопана свіжа земля. Спочивала вона поряд із кенотафом, який (я здогадалася ще до того, як прочитала напис) звела в пам’ять про Шарля Елленштейна. Саме тоді, як я вам уже казала, дивлячись на цю могилу, я вперше замислилася про правдивість розповіді Терези Жакоб. Еліман залишив так мало слідів, що я з усіх сил учепилась за єдиний, який знайшла. Щиро кажучи, серйозних сумнівів я тоді не мала. Просто картала себе за те, що не поставила їй більше запитань, не витягнула з неї більше деталей. Я поводилася перед нею, мов дитя, причароване казкою, а не як вдумлива, скептична журналістка, що намагалась докопатися до істини в давній історії. Я довго стояла на цвинтарі, і лише дощ відволік мене від замріяного й тривожного споглядання могил. У поїзді до Парижа я не відкривала конверти — тримала їх, міцно притиснувши до грудей. Зазирнула всередину лише вдома увечері. В одному з конвертів був лист, що його Еліман надіслав Шарлю й Терезі в липні 1940 року, лист, який вона відмовилася мені показати. Я відклала його, щоби прочитати пізніше.

Я розкрила другий конверт і вийняла з нього чорно-білу світлину: на першому плані ліворуч був юнак, що тримався впівоберта до фотографа й дивився праворуч. А праворуч, позаду юнака, можна було у профіль бачити молоду жінку, яка кудись поспішала, і вітер тріпав її довге темне волосся. Вона вдивлялась кудись далеко, попереду себе. Фото зробили на пляжі. На третьому плані, за ними, видніло море, не розбурхане, але неспокійне: хвилі кипіли шумовинням. Ще далі, ліворуч, був високий бескид, оточений гострими скелями. І над усім — порожнє, безхмарне небо. З того, як були одягнуті персонажі на фото, було зрозуміло: зимно. Жінка, що простувала пляжем, була Терезою Жакоб — я одразу її впізнала. А юнак на першому плані був Еліманом — це я відчула вже інтуїтивно. Фото, певно, зробив Шарль Елленштейн. Я перевернула світлину. На звороті не було ні дати, ні місця. Однак зробили це фото, напевно, між 1935 і 1938 роками. Я схиляюся до 1937 року: на ньому помітна змовницька близькість між Еліманом і Терезою, а також ними двома і Шарлем, яких їх фотографував. Усе це мене переконує в тому, що йшлося про час, коли їхня дружба була прекрасною й чистою, як небо на фото. Можливо, Еліман тоді уже відвідував гурток паризьких гульвіс. А може, я помиляюсь, хтозна. Я довго дивилась на фото, причарована обличчям Елімана, яке бачила вперше. До речі, ось вам гарний приклад моєї слідчої невправності: коли я розпитувала Терезу Жакоб у 1948 році, жодного разу не запитала, чи є в неї фото Елімана! Хіба не дивно стільки років розшукувати людину, якою я вважала настільки близькою до себе, і забути, що я ніколи її не бачила й навіть не впізнаю, зустрівши на вулиці? Тож я дивилася на обличчя. Авжеж, воно було чоловіче, однак відчувалось у ньому щось енергійне, юначе. Утім, насправді я бачила лише половину обличчя. Друга половина, через його позу, залишалась у тіні. Тож я бачила одне око, півлоба, півноса, частинку вуст. Решта була надто темною. Можна було хіба фантазувати. А втім, видимої частини було достатньо, щоби скласти уявлення. Отже, я дивилась на це обличчя. На ньому був дивний вираз: Еліман усміхався (чи кривив губи в посмішці), але здавався заінтригованим (чи приємно здивованим) чимось або кимось, на кого дивився праворуч. Він трохи мружився й ніби збирався сказати щось — хіба що Шарль зробив фото саме тоді, коли Еліман говорив. Над правим оком я помітила тінь — якусь западину, що позначала початок брови. Експресивне було обличчя, що й казати. Дуже гарне. Гарне, бо експресивне, гарне, бо красномовне. Однак світлину оживляло не воно, а різкий рух Терези Жакоб. Щойно зроблений крок, розвіяне вітром волосся, погляд, утоплений в обрій — ось що робило світлину загадковою і прекрасною. Я відчувала вітер. Вдихала дух океану. Здригалася від холоду. А ще я розуміла, що через кілька секунд після зафіксованої на фото миті Еліман обернеться саме до неї, до Терези, і погляне на неї, погляне на море! А за об’єктивом я бачила — так, саме бачила! — Шарля Елленштейна, його блакитні очі, що журилися, навіть коли він усміхався, його гладко зачесане біляве волосся, цигарку, затиснуту в губах.

— Даруйте, Брижіт, що перебиваю вас, — наважилась я, — та чи зберегли ви це фото?

— Звичайно, мадемуазель, я його зберегла. Воно тут, у цій книжці. І невловимий лист також тут. Оці два конверти серед сторінок мого старенького примірника «Лабіринту жорстокості» — це фото і лист. Коли будете йти, візьмете їх із собою.

— Вона віддала тобі ті конверти?!

— Авжеж.

— То в тебе є і лист, і фото?!

— Щось є, а чогось немає.

— А точніше можеш сказати, що в тебе є: лист чи фото?

— Тримай себе в руках, Дьєґане. Скоро дізнаєшся. Дозволь мені трохи насолодитися своєю владою над тобою.

— Що ж, добре. Про що ви говорили далі?

— Брижіт віддала мені конверти, і я негайно розкрила їх. Як і вона, я довго вдивлялась у фото. Я вперше бачила Елімана. Він був таким, як його описала Брижіт Боллем: дуже гарний, юний, але вже зрілий. Щось у ньому було таке, що я вже бачила десь. Мені й половини обличчя стало, щоби побачити далеку схожість — непомітну, але цілком реальну — з моїм батьком. Це було очевидно.

— То це був він?

— Хто — він?

— Незнайомець, який урятував Марему в «Елегії темної ночі», коли вона випускала собі кров посеред вулиці?

— Дьєгане, та ти мої думки читаєш! Не теперішні, звісно, а думки далекого 1985 року, коли я вперше дивилася на світлину, сидячи перед Брижіт Боллем. Я гадала, чи подібне обличчя Елімана до того, яке явилось мені на межі між життям і смертю, коли той чоловік ніс мене до шпиталю. Відповідь була невтішною: я не знала. Дивлячись на обличчя Елімана, я збагнула, що так і не побачила обличчя чоловіка, який мене врятував. Просто наділила його певними рисами. Рисами, якими наділяла й Елімана — але вони не мали нічого спільного з чоловіком на фото. Я заплуталася. Я була переконана: чоловік, що врятував мене на вулиці, був Еліманом. Тобто в нього втілився дух Елімана. Розумієш?

— Так, розумію. Але продовжуй, будь ласка. Отже, 1985 рік, ти роздивляєшся фото. Що далі?

— А далі я читала лист. Повільно, дуже повільно. Треба сказати, він був украй заплутаний і загадковий, але загалом усе було зрозуміло. Проблема в тому, що, хоч і розуміючи зміст, розібратися в листі було непросто. Дьєґане, я одразу зупиняю тебе: говорити загадками, плутати тебе я не збираюсь. Такий був лист. Остання фраза тобі вже відома: «Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе». Цілком зрозуміла, прозора фраза, а все ж означати може багато чого. Уже Боллем у своїй розвідці згадувала неоднозначність Елімана, численність можливих трактувань. От як її розуміти: буквально чи метафорично? Як її читати: так, як є, чи шукати в ній знак? Лист Елімана не давав можливості це зрозуміти. Коли знаєш деякі факти з його життя, кожна фраза одразу здається двозначною. Лист не великий, та я читала й перечитувала його досить довго. Зрештою Боллем не витримала:

— Бентежний лист, правда ж?

— О, так...

— У мене, — повела Боллем, — була така ж реакція в 1948 році, коли я прочитала його вперше. І від тієї ночі я дуже довгий час мала відчуття, що мене невідступно супроводжувала невидима тінь Елімана, мені вона всюди вбачалась. Або ж я її всюди шукала. Точно не можу сказати. Та я відчувала, що він був там, десь, у місті, посеред світу — хіба що то була химера моєї уяви. І все ж він був там. Ніби шпигував за мною. Часом я відчувала тепло внизу живота, тоді я почувалася захищеною, непереможною. А бувало, у моє чоло впиналось розжарене червоне око — тоді я відчувала смертельну загрозу. Я думала, що він сердиться на мене за пошуки, за слідство, яке я вела, за прагнення витягнути його із захисту тиші — та водночас він був вдячний мені за це. Відтоді я ніколи не почувалася самотньою. Неприємне і водночас заспокійливе відчуття. Мені знадобився час, багато років, перш ніж я призвичаїлась до його тіні. Але перші роки були просто нестерпні! Одного дня, коли я вкотре роздивлялася фото, мені здалося, що його око поворушилось і він кілька секунд дивився на мене — і в цьому очиську чувся голос, який губився серед хвиль: «Ти наступна».

— Наступна? Що це означає?

Тоді Брижіт Боллем зупинилась на мить, а потім спокійно мовила:

— Мадемуазель, цілком може бути, що наступна — ви. Заміните мене. Можливо, у цьому і сенс. Та ба’, це навіть логічно! Ви — його наступна жертва.

— Що?! Що ти сказала?! Ти розумієш, що хотіла сказати Боллем?!

— Так, Дьєґане, розумію. Я тоді все дуже добре зрозуміла. І тому відповіла: «Хай іде. Я його не боюся, я не боюся смерті. Я вже її бачила. І бачу завжди».

На це Боллем відповіла:

— Тоді він справді прийде. Хай навіть його немає — прийде все одно.

5

Париж, 4 липня 1940 року

Моя Терезо, мій Шарлю!

Ні мужність, ні шал: щоб увійти до «Лабіринту жорстокості», слід скуштувати не полум’я пекла, а крові проклятих. Яким же дурнем я був, що не побачив цього, яким був сліпцем, що відвернув свій погляд, коли вас спопеляло око циклону!

А буря... Та допотопна буря періщила кров’ю! Я випустив чорну голубку в ніч, вона повернулась і доповіла: земля всотує кров повільніше, ніж воду. Тоді я збагнув, що слід її пити, хлиськати, мов дикий звір, ставши рачки, долучитися, одним словом, якщо я справді хочу дістатися центру Лабіринту, куди кинув вас і залишив на поталу загрозі смертельнішій, ніж ріг Мінотавра. Ви знаєте, про що мова... Я не прошу вибачити мене — я сам пробачаю вам. Ви не могли знати. Бо я цього не хотів. Тепер я бачу, я п’ю, я знаю. Я — із Царем, він диктує мені свій твір.

Одного за одним, окрім двох, яких гойдає човен на поверхні, рибалок виловлюють зі ставу Пекла. Я буду там із ним, однак мене не виловлять, бо я гойдатимуся на поверхні. Я буду з ними, бо я теж грішник^[69]; та я відмовився скуштувати цноти, коли мені підсунули її плід — хіба що я не забув її смак і згадаю його під час Останнього суду, який уже відбувся заочно. Судді ніколи мене не бачили. Як вони можуть вимагати, щоб мені відтяли голову?! Бідолашного безіменного й чесного хлопця стратили на ешафоті слави під хлюпіт плювків юрби. Він не кричав. Він знав — та ким же він був?! — що його кров прокладе шлях до Лабіринту. Я — із Царем, він простягає мені свій вінець, щоб я доєднався до його війська.

Друзі, я вас люблю, дуже люблю. До нас дотягнувся інший Лабіринт — ще жорстокіший. Пелька, що хижо плямкає в його осередді, поглинає всі фрази. Лабіринтові невтямки, що одночасно він приймає отруту. Бо книжка є головною тільки тому, що вбиває. І хто хоче знищити її — гине сам. А хто супроводжує її в смерті — живе.

Тепер я — Цар Кривавий, тепер тут — мій Лабіринт. Хай мій вогонь ковтне старі шкури. Я хочу ще. Я згодний, щоб вимагали від мене. Я згодний почати з початку, бо існують лише нові починання.

Шарлю мій, я обіймаю тебе, і тебе теж, серце моє, Терезо! Опирайтеся тіні. Лишайтеся живими.

Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе.

Еліман

Я перечитав лист чотири чи п’ять разів під поглядом Сіґи Д., потім зауважив:

— Якийсь дешевий крипто-символізм! Сміховинна містагогія, кепська пародія на якогось пророка чи Майстра Екхарта, або ж на одного з тих конголезьких шарлатанів-євангелістів, які женуть демонів з бідолашних жінок, беручи їх ззаду в прямому ефірі на Фейсбуку, вимахуючи Біблією в руці! Т.Ш. Еліман ні за що б такого не написав всерйоз. Я не вірю у справжність цього листа. Певно, Тереза Жакоб сама ж його й написала. Я — не вірю! Це казна-що! Та хто би писав таке своїм друзям?!

— Ти так кажеш, бо не розумієш, ба’ гірше: бо гадаєш, що розумієш, не усвідомлюючи, що саме ти нібито розумієш.

— Неправда! Я кажу це, бо переконаний: це лише порожня метафізична виробка.

— Я тобі його віддаю.

— Віддаєш мені лист? Не хочу.

— Тримай. З часом, перечитавши його, ти зрозумієш. Еліман — це автор, зрозуміти якого можна, лише перечитавши. Це слушно і для «Лабіринту жорстокості», і для цього листа.

— Краще віддай мені фото.

— Справді, файна була світлина. Але в мене її немає.

— Я розчарований. Почуваюся зрадженим. Цей лист не має нічого спільного з геніальним «Лабіринтом»!

— Еліман знав, що писав. Тобі це може видатися дурницею чи герметичною витребенькою, однак кожне речення в листі промовляє про щось конкретне. Хай навіть двозначно або у вигляді шифру. Я не буду пояснювати тобі весь текст. До того ж, після всіх цих років, я не впевнена, що зрозуміла його. Однак тоді, у 1985 році, коли я читала його під пильним поглядом Брижіт Боллем, мене вразила одна деталь.

— Яка саме?

— Човен, у якому двоє рибалок гойдаються посеред ставу Пекла в той час, як решта пішли на дно. Там є конкретика. Як думаєш, хто ті рибалки?

— Скажи мені краще сама. Бо я нічого не розумію.

— Я також спершу нічого не второпала. Однак ця деталь мене насторожила. І я вчепилася за неї. Я сказала про це Боллем, а вона дуже повільно відповіла: «Двоє на човні серед хвиль ставу Пекла — це я і Поль-Еміль Ваян». Я замовкла, приголомшена, не в змозі збагнути зв’язок між Брижіт і Ваяном, намагаючись перечитати лист у світлі цієї інтерпретації. А Боллем вела далі:

— У 1948-му, коли вперше прочитала цей лист, я теж його не зрозуміла. За винятком кількох речень, зміст його досить туманний. Змушена перечитувати його та робити припущення, я сказала собі, що згаданий Останній суд був критикою, що заповзялася проти «Лабіринту жорстокості» в 1938 році. Тепер для мене це очевидно, але тоді на усвідомлення цієї аналогії пішло чимало часу. Однак, якщо відштовхуватися від цього, то більша частина листа стає зрозумілою: критики — це грішники-рибалки, а Еліман — це став, де вони потонули. Коли я перечитала свою розвідку, то переконалась у цьому. Знаєте, як тоді, у 1938 році, Еліман називав тих, хто, на його думку, не вмів читати? Саме так — грішниками. Дослівно він казав, що читати викривлено — це гріх.

— Авжеж, — перебив я Сіґу Д., — та це нічого не доводить. На мою думку, це лише переконує в тому, що за історією з листом стоїть Тереза Жакоб. Саме вона використала слово «рибалка», нібито передаючи словами самого Елімана. Можливо, вона використала його й у цьому злощасному листі.

— Зажди, Дьєґане. Це ще не все. Хай лист не збиває тебе з пантелику. Важливо те, що зрозуміла Боллем. Отже, коли вона мені це сказала, я відповіла: «Брижіт, чому ви кажете, що ви з Ваяном були єдиними, хто не пішов на дно?» І вона мені відказала:

— Далеко не одразу я збагнула, що врятованими були ми із Ваяном. На це знадобилося декілька місяців. Перечитавши всі рецензії, усі статті, написані за десять років про «Лабіринт жорстокості» в паризькій пресі, я дійшла цього висновку. Поль-Еміль Ваян був першим, хто осягнув структуру й композицію «Лабіринту жорстокості», хай навіть на його думку ця книга була чистісіньким плагіатом. Однак він здогадався, що кістяк книги складали переписані чи склеєні інші тексти. Так, він це збагнув. Натомість інші — і навіть я — розводилися про автора, про його африканське походження, про те, чи здатні негри писати, про колонізацію тощо. До того ж, не забувайте, що професор Ваян сам статтю не писав: свої міркування він відкрив журналістові, Альберу Максімену. Це виводить його із гри.

— А ви самі? Що вивело з гри вас? Ви ж також писали переважно про інше, не про сам текст.

— Ваша правда. І я довго гадала, за що заслужила на його прощення. Адже моя перша рецензія на його твір була далека від схвалення. Та й автора я не жалувала теж. Відчуття мої тоді були суперечливі. Інтерв’ю з Шарлем Елленштейном і Терезою Жакоб не можна було назвати приязним. Знайшовши причину, з якої Ваян, образно кажучи, уникнув гіркої долі у водах Зла, я не могла знайти причину свого порятунку.

— Що було далі?

— І все ж, мадемуазель, після тривалих міркувань я її таки відшукала. Вона була на поверхні. З усіх критиків, які писали в газетах про книжку, я була єдиною жінкою. Звісно, це лише теорія…

— …украй сумнівна теорія.

— …однак Брижіт Боллем ставилась до неї серйозно, Дьєґане. Вона довідалася про всіх критиків і журналістів, які написали про «Лабіринт жорстокості» після його виходу в 1938 році.

— І що?

— Усі вони були мертві.

— То й що з того?

— Послухай-но лишень, що вона мені сказала: «Мадемуазель, усі вони наклали на себе руки між кінцем 1939 року та липнем 1940 року. Лише один помер у природний спосіб: це Анрі де Бобіналь. Він не кінчав з собою. Бобіналь сконав від серцевого нападу лише через кілька днів після виходу своєї брехливої статті про міфологію народу басерів, у віці сімдесяти двох років. Крім Бобіналя, решта, разом шестеро чоловіків — Леон Беркоф, Тристан Шерель, Оґюст-Ремон Лам’єль, Альбер Максімен, Жуль Ведрін, Едуард Віжьє д’Азенак — завдали смерті собі самі. Усі померли. Усі — самогубці».

Боллем замовкла й серйозно подивилась на мене. Я сказала: «Ви гадаєте, що…»

— Ні, мадемуазель, не варто. Немає сенсу говорити про те, що здається мені. Будьмо вірні фактам. А вони такі: усі, хто писали в пресі про «Лабіринт жорстокості» й Елімана — байдуже, у доброму чи поганому тоні, нападаючи чи захищаючи, — за винятком Поля-Еміля Ваяна (що мирно згас у віці вісімдесяти двох років у 1950 році) та мене, померли. Один із них, Бобіналь — від серцевого нападу, решта шестеро наклали на себе руки. Увесь цей час новин від Елімана не було. А в липні 1940 року, того самого дня — авжеж, того самого 4 липня 1940 року! — останній самогубця з журналістів, які писали про книжку, Альбер Максімен, побіжно згаданий у листі, де вміщено алюзію на сім грішників та двох урятованих у човні. Звісно, минуло багато років, і у 1985 році моя думка вже не має великого значення. Усього лише міркування старої буркотухи. А втім, я викладу вам її незабаром. Між тим, що думаєте ви?

— А й справді, що ти думаєш?

— Я відказала Боллем: «Ви впевнені, що то були самогубства?» А вона відповіла: «Я все перевірила. Таки самогубства. Я навіть склала своєрідний звіт, де занотувала обставини кожного випадку. Так і назвала його: «Звіт про самогубства чи вбивства». Хоча приємним це досьє назвати складно, я все ж дам вам його погортати. Робіть із ним, що хочете. Можете знищити. А тепер скажіть: що ви думаєте про це?» І я зізналася, що не знаю, що й думати, що надто мало деталей, а за браком доказів ніхто не наважиться звинувачувати Елімана Мадаґа. Я зауважила, що йдеться про вкрай тяжке звинувачення. І додала, що, можливо, усі ці самогубства були...

— Чим, збігами? Сліпим випадком? Мадемуазель, випадок — це лише неусвідомлена доля, її невидима рука. Усіх цих мерців між собою пов’язує Еліман. Я не вірю у випадок. Скажу вам чесно: вважаю, що він їх убив. Так я вважаю. Убив. Звичайно, не власноруч. Та я переконана, що він підштовхнув їх до самогубства. Яким чином? Переслідуючи їх психологічно. Авжеж, ви гадаєте, що я геть утратила клепку, що тільки стара французька шкапа може верзти казна-що, та мені байдуже, у моєму віці вже можна ділитися найпотаємнішими думками, попри те, вірять тобі чи ні, судять тебе чи ні. Ось вам моя думка: Еліман володів чорною магією. Усе своє життя я міркувала про це, не наважуючись піти далі, бо також боялася померти, надумати вбити себе, бачити Елімана щоночі в нестерпних сновиддях, які відібрали б снагу до життя. Я ніколи не зустрічалася з Еліманом. Та я вже казала вам: не минає й дня, щоб я не відчувала його присутність. Він тут. Так, він тут. Такий близький і водночас далекий. Зважаючи на вік, жити мені залишилось недовго. Тепер я можу відкрито сказати, що думаю, мене не лякає смерть. Залиште усе собі — і фото, і лист. Робіть з ними, що хочете. Мені вони вже не потрібні. Тепер вам відомо про Елімана те, що й мені. Якщо я чогось не сказала — то лише якщо забула. Пам’ять мене підводить. А тепер, мадемуазель, прошу вибачити мені. Теревенити з вами приємно, але мушу трохи поспати. Колись ви також дізнаєтесь, що старим дамам потрібний відпочинок. А я не вельми здорова стара дама. Ви в курсі, що мені скоро стукне вісімдесят?

Частина третя. Танго, ніч і приплив

Тоді я вивчала філософію в Нантерському університеті і тричі на тиждень, щоб якось прожити, танцювала з голими цицьками в одному клубі. Угода про оренду кімнати, яку гаїтянська поетка винайняла для мене, закінчувався наприкінці 1984 року. Стипендії, що я отримувала в той час, заледве вистачало на витрати. Треба було знайти додатковий дохід. На факультеті в мене була подружка — мартиніканка Деніз, висока вродлива дівчина з довгими стрункими ногами й гарним задком. Того літа, коли я заговорила про пошуки підробітку, вона порадила мені танцювати, бо й сама так віднедавна заробляла.

— Зараз шукають дівчат, — сказала вона. — У тебе є все необхідне. І навіть більше. Платять за це непогано. А твої груди доведуть їх до сказу!

На початку навчального року, у жовтні 1984 року, я прийшла в клуб «Вотрен». Власники — Андре й Люсьєн, подружжя, яким було за п’ятдесят — узяли мене. Того ж вечора я танцювала. Клуб не вирізнявся шиком. Відвідував його середній клас. Однак для студентки оплата була досить пристойною. Часом, разом із чайовими, можна було отримати непогану суму.

Перса в мене були, і я не стидалася ні показувати їх, ні спостерігати за почуттями, які вони викликали: захват, ревнощі, фантазії, причарування, бажання, страх і відразу. Мене часто питали, чи вони справжні. Якщо на ту мить я ще не була зовсім гола, то розстібувала верх блузки, поволі стягувала з плечей бретельки бюстгальтера й виставляла груди перед очі цікавого клієнта або клієнтки, не відводячи погляду. І насолоджувалася тишею після своєї відповіді: «Скажіть самі». Або ж: «Дивіться самі».

*

З-поміж десяти танцюристок у «Вотрені» я була єдиною чорною. Шкіра Деніз була значно світлішою за мою. Тож її не вважали за «справжню» африканку. Принаймні не завжди. Сама вона зізнавалась, що почувалася ніби загубленою між двома кольорами, гойдаючись між двома невблаганними крайнощами расової палітри — цілком фізичної межі, яка, залежно від часу й обставин, відділяла рай від пекла, вроду від бруду, ніч від світанку, істину від омани.

Протягом тижня ми виступали на чотирьох естрадах, кожну з яких було зведено довкруж pole dance^[70], що поєднувала стелю з підлогою. Позираючи згори на юрмище біля бару, ми роздягались, і шоу починалося. Лише половина з нас уміла танцювати, однак ми дуже старалися. Інші ж звивалися, мов гадюки чи прапори під дощем. Я належала до тієї частини, яка танцювати вміла.

Час від часу хтось із дівчат, щоб отримати фору, ходив до клієнтів на третій поверх, до пишних лож «Вотрена». Я — ніколи. Після виступів, глупої ночі, поверталася додому пішки. Часом навідувала Гафіза — такого ж поета, що й видатний однойменний перс, однак поета без жодного твору чи, радше, поета, творчість якого не сформувалась у книжку, — і за сумісництвом дилера. Ми трохи говорили. Він розповідав про філософію існування, яку зводив до таких тверджень: дійсність не має протилежності, усе, що трапляється в людському житті, є дійсністю. Не впевнена, що я його розуміла. Він усміхався, нічого не пояснював і ділився своїм косяком. Я поверталась додому, курила й писала. Писала гаїтянській поетці та намагалася також писати «Елегію темної ночі».

Тоді ті години писання й читання після виснажливих танців заспокоювали мене. Я розуміла, що це був єдиний час, який я не витрачала даремно.

Отже, тоді я вивчала філософію в Нантерському університеті, танцювала стриптиз у «Вотрені», писала листи поетці з Гаїті й виношувала свою першу книжку, народження якої мало стати справжньою бійнею. А ще я читала. Весь час читала «Лабіринт жорстокості» й думала про Елімана — єдиний світоч в океані гидкого буття.

*

На початках я його не шукала: облаштування, призвичаєння, боротьба зі старими звичками, налагодження соціальних зв’язків займали ввесь мій час. Однак він не йшов із думок, ніколи не залишав мене. Його праця була наріжним каменем моєї бібліотеки. Збирала я її, відштовхуючись від твору Елімана: шукала книжки в смітті, знаходила випадково залишені в парках, на лавках. Задешево скуповувала на ярмарках і в букіністів та забирала в тих, кому книжки вже були непотрібні. І вся ця структура базувалася на «Лабіринті». Еліман був невидимим королем цього хисткого замку. Він спочивав у потаємній кімнаті, і мені належало відшукати її, розбудити його й нарешті звільнити.

*

Мене переслідували спомини про роки блукань вулицями Дакара — вони приходили в снах та у вигляді тіней, які я тоді ще не вміла обертати на образи й метафори. Однак рани зяяли надто близько — варто було простягнути руку. Та коли я вмочувала своє перо в них, воно залишалося сухим. Минали місяці — разом із розчаруваннями й провалами.

Значно пізніше я зрозуміла: якщо маєш рану, необов’язково писати про неї. Навіть думати про це не варто. І йдеться тут не про владу. Кажеш, час — це убивця? Я згодна. Він створює в нас ілюзію, ніби наші рани — унікальні. А це не так. Жодна з ран — не унікальна. Ніщо з людського не є унікальним. З часом усе стає потворно звичним. Авжеж, це безвихідь. Однак саме в цій безвиході з’являється шанс на народження літератури.

*

Оскільки я відмовлялася навідувати ложі клубу «Вотрен», невдовзі опинилася серед найбажаніших танцівниць. Утім, Люсьєн і Андре нікого не силували. Ні — значить, ні. Однак у «Вотрені» «ні» важило тільки один вечір; наступного ж вечора всі можливості відкривалися знову. Починалася нова гра. Нові спроби. Закладалися, що час візьме своє, що стіна моїх принципів скоро не витримає. Розраховували на перемінність людської душі, на її спраглість, пожадливість, слабкість.

Та я наполягала на своєму «ні». Хтось вважав мене обережною, а хтось — розважною; думали, що я хотіла продати себе щонайдорожче; були й такі, для яких я була фригідною. Ніхто не розумів, що річ була в нудьзі.

Невдовзі лише ми з Деніз відмовлялись ходити в ложі. Тільки дві чорні (у цій ситуації Деніз, ясна річ, знову ставала чорною) чинили опір. І тоді запрацював механізм екзотичних фантазій. Він носив різні назви: Чорна варта, Черниці-близнята, Black Virgins^[71], Нетрахані, Матушки... Багато назв, більшість із них я забула. Утім, нас із Деніз це лише тішило. Люсьєн і Андре навмисно ставили нас в одну програму, розуміючи, що багато людей, окрім завсідників бару, прийдуть тільки з цікавості — спробувати умовити «Чорну діру» (чергове наше ймення).

*

Уперше той тип з’явився на початку 1985 року, приблизно в середині січня. Не знаю, чи ходив він подивитися на новий атракціон. Спершу я його не помічала. Та якось увечері Деніз показала його мені. Ми танцювали, і вона ледве помітно повела головою в його бік. І я побачила його вперше: самотній, у кутку, спиною до зали. Після танцю ми з Деніз пішли до гримерки, і вона запитала мене:

— Бачила, наш африканський принц повернувся?

— Я ніколи його не помічала.

— Ти або сліпа, або дурна. У нас і так небагато чорних клієнтів. Та хай який колір шкіри, таких, як він, не буває. Цілий тиждень він приходить щовечора й сидить на тому самому місці.

Я повторила, що ніколи його не бачила, та й узагалі нічого аж такого в цьому немає, адже він сидить спиною до зали й обличчям до стіни. Деніз зауважила, що ця звичка теж відрізняє його від решти. Що ж, вона мала рацію, і все ж я його не помічала.

— Решта дівчат тільки про нього й говорять, — пояснила Деніз. — Усі марять ним. Він багатий!

— Звідки ви знаєте?

— Та ти знущаєшся, золотко! Одного погляду достатньо, щоби зрозуміти, наскільки він не схожий на інших. Це дипломат. Або міністр. Курить дорогі сигари. Хтозна, може, це якийсь президент. Чула, що кажуть? Такі, як він, носять до Єлисейського палацу повні валізи грошви! Складні стосунки Франції з її колишніми африканськими колоніями — ти ж краще за мене все знаєш! Він, як і ти, африканець. Познайомся з ним, потім запроси мене — от і все! Більше не засинатимемо над Шестовим і Ясперсом, залишимо цю нору. Подумай!

Я усміхнулась і промовчала. Ясперс якраз мені був до вподоби. Коли я нарешті подивилася скоса на об’єкт загальної цікавості, то навіть не зауважила, що він був чорний, та й на багатія він не був схожий. Єдине, що впало мені в око за ту мить, коли я його роздивлялась, була його очевидна самотність. Однак у «Вотрені» було повно одинаків, які тихо напивалися, зажурені від думок чи алкоголю. У барі тільки такі й були. Однак самотність цього чоловіка була інакшою. Можливо, на мою згадку про ту мить подіяв час. Я вже ні в чому не впевнена. Та згадуючи це, ту мить, коли я вперше дивилася на його спину, я бачу колір його самоти. Я розрізнила ауру, що огортала його. Густий фіолетовий ореол, а під ним — тонкий зелений шар світла; визначити зелений точніше я не змогла би, бо не знаюся на відтінках цього кольору. І все ж пам’ятаю я саме зелене світло — чомусь на думку спадає «зелений Веронезе»^[72]. Це тривало лише кілька секунд, потім я знову зосередилася на танці, подумала тільки, що, певно, уже надто виснажена, якщо бачу ауру навколо незнайомця.

Коли ми виходили, бар спорожнів. Я зиркнула в бік столика, де сидів той чоловік. Там нікого вже не було.

*

Наступними днями він не з’являвся. Два, три, п’ять тижнів минуло — він не показувався. Я кепкувала з Деніз. Казала, що дівчата, поринувши у свої фантазії й мрії, наклали на бідолашного самітника прокляття Чорних ротів. Словом, зурочили. Ніщо так не руйнує мрій й сподівання, як пристріт. Я не відставала від Деніз. «Ти змусила свого африканського принца тікати! — казала я їй. — Тепер ми приречені решту нашого злиденного буття читати німецьких філософів та крутити задами навколо жердин у клубі!»

*

У лютому 1985 року, під час нападу люті чи прозріння я спалила свій манускрипт. «Елегія темної ночі» не йшла до мене — чи, радше, те, що я писала, мене не влаштовувало. Спалення здалося мені єдиним можливим виходом для цих невдалих спроб. Їм постійно чогось бракувало. Я завжди вважала, що кожен виданий письменником твір був лише сумою знищених попередніх варіантів або ж результатом того, що він не наважився написати. Я для тієї книжки ще не була готова. Тож кинула все, що її стосувалося, до вогню. На певний час я припинила писати й продовжила розшуки Елімана.

І першим я натрапила на розслідування Боллем. Після кількох тижнів пошуків мені пощастило знайти його в букініста на набережній. То був єдиний і останній примірник.

Потім, обійшовши блошині ринки, аукціони, набережні, крамнички збирачів старих газет, я зібрала всю довоєнну пресу 1938 року, де згадували книгу Елімана. На це пішли всі чайові з «Вотрена», і все ж я прочитала всі ті статті. Я знала, що Брижіт Боллем ще була жива. Вона царювала в журі премії «Феміна», уславлена двічі: як видатна літературна оглядачка і як героїня Руху Опору. Тож я написала їй і сказала правду: я — кузина Елімана, я шукаю його й сподіваюся, що вона мені допоможе.

*

Дивак знову з’явився у «Вотрені» того дня, як я надіслала листа Боллем. Увійшов, коли ми танцювали. Він мав фетровий капелюх, криси якого приховували його обличчя. Він повільно перетнув залу й знову сів на звичне місце в глибині. Як завжди, він сидів до нас спиною, тож обличчя я не бачила. Та цього разу я добре його роздивилась, зауважила вишукані, неспішні манери освіченої людини — як він знімав капелюх, вішав пальто на спинку стільця. Фіолетово-зелену ауру я вже не бачила, однак самота його була так само насичена. Стілець перед диваком був порожній — просто онтологічно порожній: складалося враження, що перед ним за столом ніхто ніколи не сидів і що всі стільці світу, опинившись перед ним, завжди лишалися би порожніми. Здавалося, що він дійшов краю самоти й уже ні на що не чекав. На відміну від інших, які переймалися самотою й у глибині душі сподівалися, що їй нарешті покладе край фортуна чи несподівана зустріч, він начебто розумів, що самота — це назавжди, її не спинить ніщо, що навіть омріяна зустріч не змінить нічого.

Деніз, звичайно, помітила, коли він увійшов, і на мене посипалися сповнені натяків і кпинів підморгування та усмішки. Вона вважала, що виграла бій.

Раптом незнайомець підвівся, підхопив свій величезний капелюх і пішов до Андре й Люсьєна. Я крайцем ока спостерігала за їхньою розмовою. Хоч і чула, але відчувала, що йшлося про мене й Деніз. Вона також не відводила від них погляду. За кілька хвилин чоловік не повернувся до столика, але піднявся сходами до лож у супроводі Люсьєна. Андре дала знак зупинити танець і зійти зі сцени.

— Він хоче вас бачити, — прохрипіла вона голосом, над яким тридцять років працювали трунок і тютюн. — Обох. Хоче, щоб ви прийшли. Люсьєн відвів його до останньої ложі, шостої, у кінці коридору. Йому потрібний спокій. Дівчата, вирішувати, як завжди, вам. Знаю, досі ви відмовлялися. І ми з Люсьєном це поважаємо. Але дозвольте дати вам пораду — повірте, я знаю, про що кажу, бо теж робила те саме, що й ви, щодня впродовж двадцяти років... отже, порада вам: не проґавте цю пташку. І річ тут не в грошах. Звичайно, він, вочевидь, їх має, але йдеться не про це. Мені цей тип здається не таким, як решта. Це відчувається одразу. Але вирішувати вам.

Тієї миті до нас спустився Люсьєн. Німував, як це часто бувало. То був мовчазний чоловік, якому були притаманна радше мова жестів і поглядів. Я подивилась у його очі. Мені здалося, ніби я щось помітила в них, однак Люсьєн так і не розтулив своїх вуст.

— То як? — наполягала Андре.

Я глянула на Деніз. Як і вона, я була вкрай заінтригована; але щось стримувало мене, я не знала, що саме. Можливо, то був страх перебрати на себе самотність того дивака. Чи щось інше незрозуміле мені.

— То як? — повторила Андре.

Я сказала «ні». Деніз сказала «так».

Я дивилась, як вона повагом піднімалася сходами, й думала: яка ж вона висока й вродлива! Я роздивлялась її довгі ноги, вчитувалась у чуттєві обриси її литок і стегон — великих, квітучих стегон, що викликали заздрощі вусіх дівчат, включно зі мною; я стежила за колиханням її голих плеч; зрештою мій погляд зупинився на її потилиці; я дивилася на все це, серце моє повнилося захватом від тіла моєї товаришки — і раптом з’явилося погане передчуття. Однак це тільки здається, що згадати своє враження просто. Хтозна, можливо, ніякого передчуття я не мала, а все, що я відчувала — це пишна жіночність Деніз, яка піднімалася сходами, щоб завітати до шостої ложі, де на неї чекав той дивак.

Того вечора я була дуже втомлена, тож попросила Андре й Люсьєна відпустити мене раніше. Вони були не проти. Я повернулася додому й написала листа гаїтянській поетці. Однак уже не пам’ятаю, що в ньому було.

*

Два дні по тому Деніз не прийшла ні на заняття до університету, ні до «Вотрену». Коли я запитала, чи попередила вона про свою відсутність, Андре повідомила, що Деніз дзвонила й сказала, що хвора та прийде, коли їй буде ліпше. Тож того вечора я танцювала сама. Відсутність подруги давалася взнаки. Самітник теж не явився.

*

Наступного дня з поштової скриньки я вийняла відповідь Брижіт Боллем. Вона погоджувалася на зустріч і пропонувала побачитися наступного тижня.

Наша розмова тобі відома, Дьєґане. Я ще до неї повернуся. Та в очікуванні зустрічі з Брижіт Боллем я вирішила навідати Деніз. Новин від неї не було вже три дні, я починала хвилюватися.

Деніз мешкала на півдні Парижа, у маленькій, але дуже затишній квартирці, де я бувала до того. Не раз вона запрошувала мене до себе — обідати, готуватися до занять, теревенити, зустрічатися з хлопцями, балакучими й педантичними студентами нашого факультету. Вони цитували філософів, яких не читали — або ж читали, та нічого не зрозуміли і, певно, ніколи не зрозуміють. Зазвичай вони мене дратували. Та на одну-дві ночі, коли можна було кохатись, а не патякати, годилися й вони.

Тож я явилася до Деніз. Дзвінка не було. Коли я вже збиралася стукати, мені почувся зсередини спів, що стихав — ніжні, журливі останні рядки невідомої мені арії. Я застигла перед дверима й нашорошила вуха. Однак там панувала тиша. Певно, то було радіо. Що ж, принаймні Деніз удома, подумала я. Я постукала тричі, потім, оскільки відповіді не було, ще тричі. Ритуал стукання до бридкої кімнати батька, досі лишався зі мною. Деніз не відчиняла. Отже, її немає, вирішила я. А може, вона спить. Дивно, але ця думка зняла з мого серця камінь, ніби, хоч я й пришла саме для цього, перспектива побачитися з Деніз видалася мені блюзнірською і небезпечною. Я вже збиралася поспіхом спускатися сходами, аж раптом двері поволі відчинилися — безшумно, ніби самі по собі, ніби наділені власною волею. Я заклякла, спостерігаючи за тим, як вони колихаються, мовби за ручку потягнув привид, аж раптом помітила Деніз — спершу її руку, потім плече, нарешті обличчя, чи радше частину обличчя. Друга ж половина, як і решта тіла, були за дверима. Я довго дивилася на ці півобличчя, мовчала й намагалася вичавити усмішку з себе. Гадаю, якщо мені це й вдалося, то усмішка вийшла мертвотною. Натомість півобличчя Деніз було непроникним. З прочинених дверей линув вологий протяг.

«Заходь, красуне, — мовила нарешті Деніз. — Застудишся». Вона повністю зайшла за двері, даючи мені увійти. У сутінках переді мною постало її помешкання. Вузький коридор вів до кімнати. Віконниці були зачинені. Усе здавалося таким нормальним, зимним, стерильним! І все ж я була переконана, що та кімната знищила б кожного, хто б увійшов до неї; вона нагадувала мачете зі щойно нагостреним лезом, яке з нетерпінням чекало на жертву. «Заходь», — повторила невидима Деніз із-за дверей. Авжеж, то був її голос, та я його не впізнавала. Інтуїція підказувала мені, що повернутися спиною — не до Деніз, а до цього голосу, — було б самогубством. «Заходь, не стій там». Тон її голосу не був владним. Він радше нагадував молитву — але молитву до пекельних богів. Я підкорилась їй і ввійшла. Тієї миті я була переконана, що за дверима на мене чекала не Деніз, а якась інша сутність, яку я відчувала там, у кімнаті. Я зробила кілька кроків і переступила поріг, не насмілюючись глянути у закуток за дверима. Вони негайно зачинились за мною. Коридор навпроти мене здавався безкінечним — він тягнувся, і кімнати в кінці не було. Я обернулась, намагаючись зберігати якомога природніший вигляд. Була готова побачити блиск леза, дуло револьверу чи мотузку з петлею для шибениці.

Нічого подібного: Деніз була сама, у довгому халаті темно-синього чи темно-зеленого кольору, який підкреслював її прекрасні форми. Вона схудла — це впадало в око відразу. Я запитала, як у неї справи. «Мені треба ще кілька днів», — відповіла вона й подалась до мене. Коли була дуже близько, різко зупинилась. Я не поворушилась. Деніз поклала свою руку на мою — вона була холодна, немов рукавичка з металу, забута на морозі. Раптом я помітила полум’я, що жевріло глибоко на дні її очей. «Найгірше минуло, — сказала вона, — бо вчора я не могла встати, ба’ навіть очі розплющити, мене трясло в лихоманці, тож я годинами лежала, заплющивши очі, жахливо, що тільки може постати нам під повіками, я молилася, щоб не сконати, і гарячка поволі відпускала мене, тоді прийшов лікар, виписав мені ліки, я буду на ногах за кілька днів, дякую, що зайшла, красунько». І вона стиснула пальці на моїй руці, перш ніж прибрати її (а я ще довго відчувала холодну вагу тієї руки). Потім Деніз повела мене до кімнати. Коридор виявився цілком нормальних розмірів.

То була однокімнатна квартира, яку Деніз поділила навпіл великою японською ширмою. Перша частина служила за вітальню й кухню. Друга була за спальню. Там розташовувались і душ з туалетом. Я сіла на канапу. Деніз запропонувала мені чаю. Я зауважила, що піду сама його заварю, щоб вона не перевтомлювала себе, однак Деніз наполягла, що все зробить сама. Тоді я уважніше придивилася до обстави кімнати. Після мого останнього візиту в ній нічого не змінилося. І все ж у мені росло відчуття, що ми були не самі. Присутність, яку я відчула за дверима, була тепер у кімнаті й кидала свою тінь на все: на порядок книжок на полицях, кількість чашок у шафці, розмір напису на афіші, усмішку батьків Деніз на світлині, яка прикрашала буфет. Усе було ніби глибоко вражене. Деніз чаклувала над чайником. Я зирнула на перегородку. Та людина могла бути лише по той бік, у вузькому просторі спальні. Я відчувала її мовчазність, напруженість, готовність кинутися на мене щомиті.

Деніз помітила, що я придивлялась, і подала мені чашку. Сіла навпроти мене. Якийсь час ми мовчали. Жодна з нас не зробила ні ковтка чаю. Ми тримали чашки на колінах, шукали щось солідне, до чого можна було б прикувати свій погляд, але речі ніби відверталися від нас. Пара від чаю зігрівала моє підборіддя, хоча руки, які тримали чашку, були немов приморожені. Зрештою я зробила маленький ковток і заговорила про життя на факультеті. Пообіцяла принести їй конспекти пропущених лекцій, пролегомени до філософії К’єркегора. Розповіла про його «Філософські крихти». Коли ж я замовкла, поцікавилася Деніз аж ніяк не К’єркегором:

— А як там наш клуб?

— Клуб? Усе гаразд. Тебе нам бракує.

Я знала, що не такої відповіді вона чекала. Однак вона сама була не годна поставити правильне запитання — те, що жаріло в її очах: «Чи сидить він знову за своїм столиком, утупивши погляд у стіну?» Саме це кортіло знати Деніз, та вона не наважувалася промовити це вголос. Кілька секунд я спостерігала за боротьбою, що точилася всередині неї. Чи наважиться вона таки поставити це запитання? Чи стане їй мужності не зважати на присутність за японською ширмою? Тієї миті присутність була майже фізично відчутна, вона просякала через перетинку й наповнювала собою квартиру. Деніз перелякалась і мовила: «Мені вас також бракує». І вже за секунду чашка випала з її рук і розбилася об підлогу. Чай вихлюпнувся на ноги Деніз. Вона розсміялась: «Яка ж я незграба!»

Я встала, зібрала скалки, витерла підлогу. Цього разу Деніз не заважала мені. Коли я була зовсім поруч із нею, біля ніг, то мені здалося, ніби я чую її шепіт: «Іди...» Я підняла на неї очі. Чи справді вона це сказала? Складно сказати: вона дивилась у бік спальні і, здавалося, зовсім забула про мене й калюжу чаю під ногами. Тоді я підвелася. Тієї миті я відчувала в собі достатньо сміливості, щоб піти за ширму, у спальню, і перевірити, хто там є. Та я цього не зробила. Була нажахана. Я сказала Деніз, що дам їй відпочити. Мені здалося тоді, що вона зітхнула з полегшенням, хоч тепер, коли я про це думаю, то вираз, який промайнув її схудлим обличчям, здається мені радше відчаєм, благанням допомогти, а не полегшею. Втім, я не впевнена в цьому. Я сказала їй, що сподіваюсь на скоре побачення. Мій голос ніби заскочив її зненацька, вона аж підскочила. Я обійняла її й попрямувала до виходу, ледве стримуючись, щоб не побігти.

І все ж я обернулася до неї, перш ніж відчинити двері. У її очах я прочитала бажання щось сказати мені, та мені було надто лячно, щоб дізнаватись, що саме. Я вийшла. Коли спускалася сходами, здається, чула той самий голос, те саме завершення арії, що й до того. Тоді я подумала, що геть здуріла, і не обернулась.

*

Через два дні після візиту до Деніз я зустрілася з Брижіт Боллем. Від неї я пішла з листом і портретом Елімана. А також я везла з собою похмурий мартиролог. Пригадуєш, вона мені про нього розповідала? У цьому документі вона зафіксувала обставини смерті літературних критиків. Уявляєш? Брижіт була така переконана, що саме Еліман довів їх до самогубства, що зібрала всі їхні життєписи до однієї теки. «Звіт про самогубства чи вбивства»... Хочеш почитати? Деякі з цих заміток досить лапідарні, часом подібні до телеграм. Деякі — дуже розлогі. А є й такі, що поєднують стислість і деталі. Не знаю, чому так. Ось, на.

*

Леон Беркоф (1890 — 14 квітня 1939). Син євреїв, що емігрували з Росії. Вивчав філософію. Відмовився від посади вчителя, коли розпочалася Перша світова (служив у 12-му кірасирському полку). Потім став журналістом. Дописував до багатьох паризьких часописів, журналів і газет міжвоєнної доби. Автор літературних оглядів і рецензій на філософські праці. З середини 1920-х закинув огляди й рецензії. Узявся за політику. Спадкоємець перших дрейфусарів, вів запеклу боротьбу проти Морраса і Бурже^[73]. З люттю викривав французьких антисемітів. У 1927 році Б. написав чимало статей. У світлі того, що сталося потім, їх можна сприймати, як провіщення (інтуїтивне) Голокосту.

«Лабіринт жорстокості». Спершу Беркоф тримався осторонь дебатів. Потім: моя розмова з Елленштейном і Терезою Жакоб. Б. відреагував. Продемонстрував свою жагу до правосуддя та ненависть до расизму. Засудив газети за смакування деталей скандалу й акцент на особливостях біографії та нехтування власне текстом і літературною працею. Моє інтерв’ю оцінив як суб’єктивне й посереднє. Наприкінці статті висловив підтримку Еліманові. Заохочував його захищати себе.

Наприкінці 1938 року Б. страждав від гострих нападів мігрені. На початку 1939 року його шпиталізували, коли він кілька разів знепритомнів. Одужав, повернувся до роботи. 14 квітня 1939 року, коли Б. писав (есе, свого роду філософське заперечення «Майн Кампф»), його дев’ятирічний син знайшов його в кабінеті мертвим. Куля з револьвера в рот. Записки не залишив.

Тристан Шерель. 2 березня 1939 року, близько півпершої ночі, Тристан Шерель (нар. у Бресті, 1898 року) залишив дружину в їхньому ліжку. Сказав, що страшенно кортить курити. Минула година. Він не повернувся. Тоді дружина пішла шукати його. Знайшла в садку за будинком. Він поволі гойдався, повішений на гілці великої берези.

Формальні свідчення. Шерель — енергійний чоловік. Любив життя й море. Любив мандрувати. На жаль, мандри «Лабіринтом жорстокості» йому не сподобалися. Він був розчарований. У своїй статті писав, що так і не побачив Африку, про яку мав досить екзотичне уявлення. Закидав Еліманові, що той зав’яз у непотрібних і сухих вправах зі стилю. Що недостатньо показав читачеві пейзажів і замальовок життя чорного континенту. Еліман для нього був недостатньо чорним.

Спалений. Попіл дружина й діти розвіяли над мисом Фіністер.

Оґюст-Ремон Лам’єль (11 липня 1872 — 20 грудня 1938). Жахіття траншей Першої світової війни остаточно переконали Оґюста-Ремона Лам’єля в розумовій відсталості людей. Та замість поринути у філософію зневіри й песимізму, Лам’єль побачив у цьому причину для запеклої боротьби, яку вів усе життя, проти будь-яких бар’єрів, що можуть постати між людьми. Випускник Вищої нормальної школи^[74], соціаліст, гуманіст, після Великої війни — переконаний пацифіст, найбільше Лам’єль уславився своєю жорсткою антиколоніальною позицією, яку він завзято обстоював на сторінках газети «L’Humanité», з якою співпрацював від самого її заснування Жоресом, що був у числі його найближчих друзів.

Вихований на класичній культурі (отримав диплом викладача граматики грецької та латинської мов), навряд чи Лам’єль не розпізнав алюзії, посилання, плагіат і цитати в «Лабіринті жорстокості», який привітав практично відразу після виходу. Саме йому ми завдячуємо формулюванням «негритянський Рембо», яке доводить, що Лам’єль, цілком імовірно, помітив в Елімані те, що єднає його з Артюром Рембо (однак вирішив це замовчати) та низкою інших авторів періоду, з якого був фахівцем. Одному зі своїх колег він навіть сказав: «Цей африканець читав усе — від Гомера до Бодлера, узагалі все!»

Незадовго до самогубства Лам’єль надрукував у «L’Huma­nité» свою останню статтю, присвячену «Лабіринту жорстокості». У гіркому тоні він висловив жаль, що ніхто не зрозумів: Еліман радше грав із цитатами, ніж вдавався до плагіату, адже переписані цитування були надто очевидними, щоби бути ненавмисними (до речі, щодо цього він висловився більш ніж двозначно: «Треба бути сліпим, щоб це не побачити»).

За кілька днів до Різдва він укоротив собі віку, ковтнувши ампулу з ціанідом. Кажуть, ніби в нього були апокаліптичні видіння, гідні пера Івана Богослова. У листі, який він залишив, є такі рядки: «Війна повернеться до нас з Німеччини. Цього не уникнути. Та цього разу я не дозволю їй себе мучити».

Смертельним ворогом Лам’єля був Едуард Віжьє д’Азенак, одна з найбільш злобивих акул «Le Figaro», з яким він роками вів війну у вигляді статей у відповідь. Хоч колись вони були друзями, ці двоє навіть двічі, наприкінці ХІХ століття, викликали одне одного на дуель. Усе протиставляло їх: політичні погляди, ідеологія, літературні вподобання, сприйняття людей. Та подейкували, що справжньою причиною їхньої взаємної ненависті було кохання. Хтозна, що це означало: що вони були коханцями до того, як зненавидіти одне одного чи посварилися через кохання до однієї людини? Пояснення я так і не знайшла.

Альбер Максімен (16 жовтня 1900 — 4 липня 1940). Випадково вплутався в цю жахливу історію. Відомо про його життя дуже мало. Доводився зятем професорові Полю-Емілю Ваяну. Це його й згубило. Саме він оприлюднив відкриття свого тестя. Сама ж стаття: радше нейтральна. Просто перелічив те, що Ваян відкопав у «Лабіринті». Розлучився з його дочкою в лютому 1939 року. У шлюбі вони були менше року. Таланту до письма не мав. З часом писав усе менше. Любив полювання. Зброя: двостволка. Саме її використав, щоб покінчити з життям, яке стало самотнім і позначеним поразкою Франції у війні. Не дожив і до сорока років.

Жуль Ведрін (11 червня 1897 — 13 червня 1939). У кінці статті, яку він присвятив Еліману в газеті «Paris-Soir», Ведрін натякнув, що до розкриття цієї загадки ще далеко. За ремаркою щодо нерозкритої справи легко впізнати любителя детективних романів, яким був Ведрін. У «Paris-Soir» він відповідав за дрібні події та іноді писав огляди детективної літератури. Та він і сам написав два романи під псевдонімом Гектор Дж. Франк. Важко сказати, якої насправді він був думки про «Лабіринт жорстокості» і плагіат, особливо в художньому плані. Його більше цікавив судовий процес. Однак загальний тон його статті дозволяє припустити, що він тішився тим, що офіційні літературні кола (тобто ті, які зневажають детективну літературу, вважаючи її вульгарною й покликаною розважати неосвічений плебс) отримали стусана від Елімана, хай навіть для останнього історія закінчилася погано. Я дізналася, що Ведрін мав намір розпочати власне розслідування щодо особистості Елімана. На жаль, його на злеті підрізало нещасливе кохання. Через два дні після свого сорок другого дня народження він кинувся під колеса паризького метро. А видавець оприлюднив — під його справжнім іменем — рукопис, що його Ведрін надіслав йому тижнем раніше. Як на мене, це найкращий твір Ведріна.

Едуард Віжьє д’Азенак (14 грудня 1871 — 9 березня 1940). Батько Едуарда Віжьє д’Азенака, капітан Аристід Віжьє д’Азенак, з честю загинув у Седанській битві 1870 року. А через кілька місяців на світ явився маленький Едуард. З дитинства він відчував як глибокий потяг до кар’єри військового (зважаючи на батькову постать), так і глибоку ненависть до Республіки. Утім, література вабила його більше, ніж зброя, тож юний д’Азенак склав життєписи Карла Х і графа де Шамбора, які привернули увагу критиків. Переконаний легітиміст^[75], за гасло він обрав «Живу світлом двох Вічних Істин: Релігії та Монархії». Цю фразу він запозичив у Бальзака, хоча дієслово змінив^[76].

У 1898 році д’Азенак, хоч і був переконаним антидрейфусаром, надрукував у «Le Figaro» статтю з осудом примітивного антисемітизму, який сповідувала більшість його друзів і який плямував усі можливі християнські чесноти. Цей текст звів його з радикальним дрейфусаром Оґюстом-Ремоном Лам’єлем, який назвав статтю мужньою й чесною. Між юнаками виникла пристрасна дружба. Цілий рік вони зустрічались і захоплювались один одним, незважаючи на ідеологічну прірву, що розділяла їх. У 1899 році хтось або щось посварило їх і поклало край дружбі, яка була прекрасною, проте нестерпною. Кажуть, ніби вони двічі стрілялися — щоразу переможця не було, хоч і обмінялися дюжиною пострілів. У 1914 році, на початку війни, Віжьє д’Азенак вступив до французького війська звичайним санітаром. Жахіття, свідком яких він став і які сам пережив, назавжди відвернули його від крові. Повернувшись із фронту, він продовжив писати книжки та друкуватись у «Le Figaro», одним зі стовпів якої невдовзі став. Не раз він висував свою кандидатуру до Французької академії, та безуспішно.

Під час останньої спроби, у 1938 році, д’Азенак не отримав жодного голосу, щоб зайняти 16-те крісло, у яке того року сів Моррас^[77].

Тонкий знавець літератури, критик, відданий читач Іпполіта Тена, відважний полеміст — він був затятим прихильником колонізації Африки. Едуард Віжьє д’Азенак — і це очевидно з його текстів, оприлюднених під час «справи Елімана» — вважав чорних чи то недолюдьми, чи то вправними мавпами, здатними хіба на прислуговування й точно не на літературні вправи. «Я б ще зрозумів, якби це був єврей, та щоби негр?! Ніколи!», — писав він у листі до коханки. Він не приховував свою щиру зневагу до «Лабіринту жорстокості» й Елімана. Відкрито й завзято писав про неї. Саме він надрукував статтю Бобіналя. Чи знав він, що це були вигадки? Мені невідомо.

Здається, його вкрай засмутила звістка про самогубство Лам’єля, тож він не зронив (і не написав) ані слова впродовж двох днів. Улітку 1939 року д’Азенак зазнав кількох нападів шалу. Його замкнули в лікарні. Саме в цьому притулку, розташованому в паризькому передмісті, у березні 1940 року, раптом прийшовши до тями, він у палаті лезом для гоління перерізав собі вени, перед тим дбайливо зав’язавши собі очі, щоб не бачити кров.

*

Отаке.

Я не вірю в підтекст цього звіту, бо не вірю в містику взагалі. Однак у дитинстві я чула чимало дивовижних історій. І коли міркую про серію самогубств літературних критиків, пов’язаних лише своїм фахом і тим фактом, що всі вони писали про «Лабіринт жорстокості», то на згадку приходить одна із них.

Перш ніж я її розповім, Дьєґане, дозволь скрутити косяк. Тобі не пропоную — зілля надто міцне. Це потужний приплив, ти до такого ще не готовий.

Коли я була малою, розповідали, що колись давно — до мого народження — чоловіка на ймення Мбар Нґом, що жив у серерському селищі неподалік, обсіла жахлива й невідома хворість, від якої він страждав фізично, психічно й душевно. Уночі його крики було чутно в усьому селищі; їхнє похмуре відлуння дійшло до Мбар Нґома у вигляді репутації, де сплелися жах і співчуття. Усі жаліли його, та потай страхалися заразитися його болем. Звичайно, родина намагалася лікувати Мбар Нґома, та марно: традиційна медицина, до якої звернулися в першу чергу, довго й безуспішно шукала коріння зла, висуваючи різні діагнози. Щодо західної медицини, вона просто визнала себе безсилою перед лицем невідомої патології. Рідні відвідали десятки цілителів, костоправів і чаклунів. Жоден не допоміг. Комусь вдавалося вгамувати недугу, напихаючи хворого дурманом та окурюючи смердючими окультними сумішами; однак дія цих засобів тривала лише кілька годин, після чого бідолашний Мбар Нґом знову поринав у нелюдський біль. Невдовзі, спостерігаючи за нестерпними стражданнями хворого, рідні, перешіптуючись і перезираючись повними сліз поглядами, стали бажати йому й родині звільнення через смерть. Та сама смерть, здавалося, не бажала приходити на допомогу. Тож муки Мбар Нґома продовжувались, і невтішний шаленець волав уночі, мов привид на тортурах.

Усе селище перейнялось його неміччю. Одного вечора старійшини зібралися на свого роду позачергову раду, участь у якій взяли й рідні Мбара. Обговорили можливі варіанти дій. Рішення ухвалили швидко. Залишався тільки один шанс урятувати Мбар Нґома.

Саме тут на сцені з’являється мій батько, Усейну Кумак. Увечері його навідав посланець із селища, де жив Мбар Нґом. У дитинстві про цей візит мені розповідала Та Діб. За її словами, посланець знайшов мого батька на ґанку будинку — той ніби вже на нього чекав. І перш ніж посланець, привітавшись, виклав йому мету візиту, батько йому заявив:

— Мені відомо, навіщо ви тут.

— То ви допоможете нам? Допоможете Мбару?

— Повертайтесь за тиждень, — відіслав його мій батько.

Посланець пішов. Усейну Кумак, як я вже казала, у наших краях славився своїми містичними вміннями, знанням різних релігій та передбаченням майбутнього. У найскладніших випадках, коли все здавалося втраченим, ішли до нього. Ясна річ, справа, за яку він мав узятися цього разу, була не лише складною й заплутаною, а ще й терміновою. Адже хвороба Мбар Нґома стосувалася вже не тільки його самого — турботу про неї на себе взяла громада.

За сім днів (я досі переповідаю слова Та Діб) посланець повернувся і звернувся до мого батька, а той заявив, що зцілити Мбар Нґома не зможе жодна медицина на цьому світі. Посланець, який умів читати поміж рядків, одразу збагнув, якщо Мбар хоче зцілитися, то досягне цього лише в іншому світі, вічному краю предків, по той бік великої ріки, де змішалися води життя та смерті.

— А він погодиться піти за вами? — запитав посланець.

Якусь мить батько мовчав, потім йому відказав:

— Мені це поки що не відомо. Моя сила прозріння не в змозі зламати його волю, заплутану, наче хащі.

— Ви підете зі мною?

— Ні. Я не маю потреби пересуватися фізично. Зробімо це завтра ввечері.

Після цих слів, як розповідала Та Діб, посланець низько вклонився моєму батькові — так, ніби вони відкрили глибину думки, про яку посланець не міг і подумати; глибину, яка викликала не просто повагу, а шану і, певною мірою, острах. Тоді посланець пішов.

Наступного дня, коли впала ніч, дух мого батька залишив тіло. Селяни запевняли, що чули, як вулицями свистів сильний вітер. Наймудріші казали, що дух Усейну Кумака вийшов, і заборонили своїм сім’ям виходити. Увесь цей час тіло батька залишалося вдома, надворі — його добре бачили його дружини й діти. Він багато годин сидів непорушно на складеному стільці, вирячивши очі — так, ніби щойно прозрів. Та всі знали, що він був далеко, що дух залишив його тілесну оболонку, що в жодному разі не можна було підходити й звертатися до нього.

Раптом мангове дерево навпроти цвинтаря зашелестіло. Повів зупинився на мить серед листя, ніжно, немов коханку, обійняв відсутність Моссани — і рушив далі. За кілька хвилин він уже летів над річкою. Він лагідно торкався хвиль, блискуча гладінь здригалася від милування, на поверхні виникли великі кола, що ритмічно розходились аж до берегової підпори. Далі повів полинув над неозорим болотом, де засвистів і відбився луною від безлюдної полонини. Нарешті він долетів до старезного лісу, відомого тим, що там жили духи. Коли повів пролітав над їхніми головами, вони вмить упізнали його та привітали з шанобою, як свого. Тож коли жар землі став спадати, дух мого батька разом із повівом долинув до села, де жив Мбар Нґом.

Той, як завжди, волав від страху, шалу й незбагненного болю. Батьків дух проникнув до його хати. Гукнув його. Тобто гукнув він, звичайно, дух Мбара, не тіло його. Кажуть, що Мбар, щойно зачувши оклик, замовк. Тоді всі його рідні здогадалися, що мій батько явився. Кожен затамував подих. Мбарів дух стрепенувся, злетів, хоч тіло лишалося простерим на ложі. Дух із жахом дивився на себе згори, уже був готовий кричати, однак батьків дух затулив йому рота, схопив його й виніс із хати, до спокійнішого місця. Тільки тоді батько зняв невидиму печатку, накладену на вуста Мбар Нґома, і мовив йому:

— Не лякайся. Я тут, щоб звільнити тебе...

— Звільнити? Хто ти такий? Що ми таке?!

— Хто я — не має значення. Однак ти дуже добре розумієш, чим ми є в цю мить. Ми те, чим ми є насправді в глибині себе: ми — духи. Життєва сила.

Тієї миті — як розповідала мені Та Діб — батько непорушно сидів на стільці посеред нашого подвір’я й тихо промовляв, вирячивши очі.

— Навіщо ти тут?

— Мбар Нґоме, ти знаєш, навіщо. Мусиш померти. Тут для тебе життя вже немає. Якщо й далі житимеш, з тобою трапиться найгірше, що може статися з людиною на цій землі.

— І що ж це таке?

— Ти страждатимеш і далі. Але й це не найгірше. Твоя хвора душа ще за життя відділиться від твого тіла — ось що найгірше. Тіло житиме в тортурах. А щодо душі, вона блукатиме серед духів. І тут, і там ти будеш загублений і самотній.

— Я й так загублений і самотній.

— Авжеж. Але лише тут. Якщо ти погодишся з власної волі перейти на той бік, духи, які на тебе чекають там, дадуть тобі шанс на зцілення. На тебе чекає нове життя в їхній компанії. Духам відомо, що душа живе значно довше за тіло. І лікувати треба саме її, душу. Ще є час допомогти їй там, по той бік. Так ти знову зможеш стати кимось, матимеш час на те, щоб нарешті знайти себе. А тут уже нічого для тебе немає. Хіба що страждання.

— А якщо я віддам перевагу стражданню? Якщо не пристану на твою пропозицію? Що, як я хочу жити, хай навіть і хворий?

— Я прийму твій вибір. Але ти однаково помреш. І тієї миті твоя душа буде така спустошена завчасною розлукою з тілесною оболонкою, що більше ніщо, навіть вічність, не врятують її. Незважаючи на хворобу, ти чіпляєшся за життя на цьому боці. Однак справжнє життя починається по інший бік. Ходімо зі мною — і ти побачиш.

Мбарів дух німував. Батьків дух попросив його поміркувати, переніс назад, до хатини, вклав у тіло. Батько пояснив, що міг би, поки той не прийме рішення, на кілька днів замкнути Мбарове лихо у своїй долоні. Мбар йому подякував за це. Тоді батько рушив назад, до свого тіла, що лишалося на нашому подвір’ї.

Отямившись, Мбар Нґом пам’ятав усе. Кажуть, що того дня, уперше за багато років, він не страждав. Минуло два дні, Мбар Нґом змирився з тяжкими думками. Він проводив багато часу зі своїми дітьми, з дружиною, друзями й батьками. Утім, усі знали, що це означає.

Як і обіцяв, батьків дух явився через дві ночі. Мбар Нґом уже чекав.

— То як? — запитав батько.

— Звільни мене, — зітхнув Мбар Нґом.

Кажуть, що тоді батько розкрив пальці лівої руки, де чаїлося лихо, і поклав долоню на обличчя Мбар Нґома. Той відразу помер. Його дух злетів під хмари. Батько провів його до берега великої річки життя та смерті.

*

Отак, Дьєґане — тепер тобі відома історія Мбар Нґома.

А зараз на мить припустімо — саме так: припустімо, — що вона справжня, що мій батько справді вмів проникати в голови та переконувати людей умирати. Припустімо, що, обіцяючи щасливе, мирне чисте життя в потойбіччі, він підштовхував їх до свого роду евтаназії, хай навіть шляхом самогубства. Припустімо також, що це вміння передалось Еліманові. Розумієш, до чого я веду? Авжеж, ти все зрозумів. У своїй останній сповіді, лежачи на смердючій ковдрі, батько зізнався, що багато чому навчив Елімана Мадаґа, навчив різним знанням. Можливо, серед них була й ця таємниця, й Еліман, піддавшись гніву та сорому, використав цю силу проти літературних критиків, проти Бобіналя, проти всіх, хто не зрозумів «Лабіринт жорстокості» чи завдав йому шкоди. Однак усе це — лише припущення. Хоч і вкрай чудернацьке. Звісно, ці самогубства були лише збігом, трагічним збігом... А те, що всіх їх між собою пов’язував «Лабіринт жорстокості», було не більше, ніж випадковістю. Брижіт Боллем сказала мені, що випадок — це доля, поступу якої ми не відчуваємо. Що ж, можливо, вона вірила в містику. Я — не вірю.

Ось, на, затягнися, als het erop aan komt, відчуй силу хвиль, приплив. Та не так швидко, вдихни лише раз, обережно, bine-bine, молодець, добре. Тепер розплющуй очі — ось воно, море, юначе!

*

Думка про те, ніби Еліман свідомо своєю нездоланною магією змусив бідолашних критиків покінчити з життям — жахлива. Однак у цьому цілком вірогідному кошмарі я бачу й комічний бік. Хіба ти не бачиш? Письменник, переконаний, що його не зрозуміли, не прочитали, принижений, виснажений чутками, зведений до кольору шкіри, походження, конфесії та ідентичності, береться мстиво й методично нищити критиків-нездар: хіба не комедія?

До речі, відтоді мало що змінилося. Хто нині пише про літературу з суто естетичної точки зору, а не про самих авторів, їхню засмагу, вік, поведінку, зачіску, їхніх собак та їхні лобки, про інтер’єри їхніх осель, про колір їхніх окулярів? Про що пишуть? Про стиль чи про особистість, про письмо чи про медійний образ, який конче треба мати, про творчість чи сенсаційність образу автора?

Ш. став першим чорним письменником, який отримав ту або іншу премію чи став членом якоїсь академії: зазирніть до його книжки, вона фантастична!

Щ. — перша письменниця-лесбійка, чий твір інклюзивною мовою^[78] погодились оприлюднити: це текст, який карколомно змінює нашу добу!

Ю. по четвергах — бісексуал і атеїст, а по п’ятницях — цисгендерний мусульманин: він написав дивовижний, зворушливий і неймовірно правдивий текст!

Я. зґвалтувала й убила свою матір, а коли у в’язниці її навідував тато, вона пестила його прутень під столом у камері для побачень: її книжка — це прямий хук у щелепу!

Саме через це, через цю пафосну посередність ми заслуговуємо на смерть. Усі: журналісти, критики, читачі, видавці, письменники і суспільство — усі заслуговують на смерть.

Чим Еліман зайняв би себе сьогодні? Убивав би всіх. Потім убив би себе. Кажу тобі ще раз: комедія. Чорний гумор.

*

Ми забули про Деніз. Зараз усе розкажу.

Через п’ять днів після мого візиту до неї у «Вотрен», поки я виступала, подзвонили. Дзвінок був із лікарні. Лікар попросив мене прийти якомога швидше: Деніз мене кликала. За згодою Андре й Люсьєна я зупинила виступ і побігла до лікарні, де лежала Деніз. Там я побачила її нечисленних рідних: дядька, тітку й двох кузенів. У коридорі вони мені повідомили, що йшлося не про гарячку, а про тяжкий напад її хвороби. Якої хвороби? Дрепаноцитоз — мовила тітка. Серпоподібноклітинна анемія. Деніз отримала її в спадок від свого батька, який помер від хворі, коли їй було лише десять. А її мати загинула через кілька років після батька в морській катастрофі.

Нічого цього я не знала. Деніз казала, що втратила батьків, але ніколи не згадувала про обставини смерті. І не казала, що іноді в неї траплялися напади дрепаноцитозу.

«Вона чекає на тебе», — повідомила тітка. Тож я зайшла до палати. Справді, Деніз чекала на мене. Коли я переступала поріг, вона вже дивилась у бік дверей, ніби знала, що я прийду, або просто чула мій голос у коридорі. Я була готова побачити слабку хвору, можливо, непритомну, оплутану зарозливим павутинням дротів і трубок, по яких неквапом рухалася би прозора або жовтувата рідина, під’єднану до зондів, які тягнулися би до незрозумілих приладів із киснем, та до крапельниць. Замість цього я побачила порожню палату, що аж лоснилася ладом довкола ліжка — ніби вона вже одужала й готувалася до виписки, хоча, навпаки, усі знали, що Деніз була приречена, тож відмовилися від лікування. Вона зіпнулася на подушку, ноги її ховалися під білу ковдру. Деніз усміхнулась мені. Я підійшла й узяла її за руку.

— Читаю й тішуся. Дуже подобається! Шукаю дотепну епітафію для себе.

І вона показала книжку, яку тримала в другій руці — то були «Філософські крихти» К’єркегора. У мене не було ні пориву, ні бажання втішати її і давати ілюзію на порятунок. Краще, ніж будь-хто, Деніз знала, наскільки близько підібралася до смерті — певно, вона вже бачила її очі. І запевняти її, ніби вона помилялась, що очі вперті не в неї, — це могло б видатися зверхністю, яка часто забарвлює спілкування здорових із хворими. Тож я мовчки потиснула її руку.

— Звичайно, — вела вона далі, — я відчуваю наближення нападу. Умію підготуватися до нього. Навчилася з часом. Вони завчасно дають знати про себе. Але цей напад заскочив мене зненацька й перелякав. Я не могла нічого вдіяти.

— Деніз, ти не мусиш мені про це розповідати. Поговорімо про щось інше.

— Люба, не кажи дурниць. Тобі добре відомо, що говорити про це потрібно. Це почалося, коли я була в шостій ложі. Ні, краще так: після того, як я там побувала. Або саме через це...

Вона витримала паузу. Я мовчала. Її рука ледь помітно відповіла на мій потиск.

— Після того дня, — нарешті мовила Деніз, — він уже не повертався до «Вотрена»?

— Ні.

— Отже, він уже це зробив...

— Зробив що?

Деніз кілька секунд дивилась на мене з викликом.

— Коли я пішла до нього до шостої ложі, — повела вона, — він сидів у півтемряві у фотелі. Лише крізь вікно, яке він прочинив, хоч було зимно, на нього падали нічні відблиски. Мене холод не зупинив — я вже відчувала гарячку. Він скинув ширококрисий капелюх, але через темряву я не бачила його обличчя. Я привіталась і запитала, чи не бажає він запалити світло. Він сказав, що не варто, що сутінки також годяться. І запитав, чому я сама. Я пояснила, що ти не захотіла йти. Він мовчав, здавався розчарованим, а я стояла перед ним, не розуміючи, що робити: підійти до нього, скинути одяг, завести танок, лягти на ліжко чи просто чекати, поки не скаже, чого бажає. Нарешті, після тривалої паузи, він сказав, що все це намарне, що сама я не зможу розважити його достатньо, щоб він мав сили здійснити задумане. Я мовчала, тож він проджовжив: «Ви не запитаєте мене, про що йдеться?» Я відказала, що подумки поставила це запитання, але не повинна була робити це вголос, бо, зрештою, це його справа, а я лише танцівниця, моя справа — розважати його. Він знову замовк, а потім розповів, що колись, до війни, тут танцівниць не було. І перш ніж я запитала його, він повів далі: «Авжеж, я добре знав це місце, принаймні таким, яким воно вже не є. Називалося воно інакше, і я тут не раз бував із друзями або сам. О, це була одна з кращих місцин на площі Кліши!» Тоді він попросив помасувати йому плечі. Я підійшла й нарешті вперше побачила частину його обличчя. Гадаю, було йому років сімдесят, не менше. Я зайшла йому за спину й почала масувати плечі. Уже за мить він наспівував одне з танго Карлоса Ґарделя^[79]. Я масувала плечі, сподіваючись, що він усю ніч співатиме танго — виходило в нього гарно, та й голос він мав чудовий. Однак він замовк. Саме тоді в мені народився страх — він поставав поволі, але невпинно. Причину страху я не розуміла. Гадаю, це було те, що називають поганим передчуттям. Я затремтіла. Щоб заспокоїтись, я думала, що змерзла через відчинене вікно, хоч у глибині душі я знала, що з холодом це аж ніяк не було пов’язане. І все ж я запитала в незнайомця, чи можна зачинити вікно. Він підвівся й зачинив сам. Тоді підійшов до мене. Він видався мені велетом, я почувалась беззахисною, цілковито в його владі. Сидячи в кріслі, він скидався на вишуканого, але кволого гіганта. А стоячи перетворювався на іншу людину — велику й сильну. Страх нікуди не подівся, він лежав у моєму шлунку, мов каменюка. Певно, незнайомець це зауважив, бо сказав мені не боятися, сказав, що нічого не зробить мені, що в його віці думають радше про матеріал, з якого зробити собі труну, та про квіти, якими її прикрасити. Я усміхнулась. «Можете йти», — мовив він. На що я сказала: «Уже?» Він ствердно кивнув. Зрадівши, я зробила кілька кроків у бік дверей, а він знову сів у крісло. І тоді я зробила те, чого не мала робити: зупинилась і запитала: «Які у вас плани на наступні дні?» Я бачила, як він посміхнувся, і камінь у моєму шлунку здригнувся. «Ви точно хочете знати?», — запитав він. Я кивнула. Тоді він спитав, навіщо. Я відповіла, що він би хотів, щоб я знала — так мені здалося. Він прошепотів: «Можливо, хтозна...» Помовчавши, він повів далі: «То я вам скажу, якщо ви вже хочете знати, а може, і я цього хочу, однак більше нікому не кажіть, це не має вийти за межі кімнати, інакше...» Він не договорив. Я була певна, що він грався зі мною — і він справді грався, однак то була гра в життя і смерть, а правила знав тільки він. Я ж, дурепа, пообіцяла йому: «Клянусь, я нікому не скажу». Я була нажахана, однак усміхалась. Незнайомець, гірко скривившись, мовив: «Я збираюся робити те, що робив упродовж багатьох років: убивати. Мені залишається одна людина, яку треба вбити, тоді все буде скінчено, роботу завершено». Він замовк, а я розгублено засміялася. Однак він уже не посміхався. Приклав палець до вуст. Я зробила так само й вийшла, міркуючи, що це було: комедія чи реальна загроза? Коли я спустилася до гримерки, до мене зайшли Андре й Люсьєн. Вони вручили мені чималу суму. Той тип залишив мені величезні чайові. Вони натякнули, що, певно, у шостій ложі все пройшло дуже добре, якщо вже він так щедро віддячив мені. Я мала б мовчати тоді, та я не змогла. І розповіла їм, що відбувалось у ложі. Розповіла про масаж, про танго, навіть про відчинене вікно розповіла. Насамкінець я заявила, що це просто самотній старий, який ностальгує й шукає пригод, щоб менше страждати від самоти, що, перш ніж я пішла, він зізнався в тому, що був небезпечним убивцею і готовив черговий злочин. На що Андре зауважила: «Дуже шкода! Мені здавалося, що в ньому справді щось є, а виявляється, що це просто нещасний старигань, якому нудно, тож достатньо масажу під танго Ґарделя! Старість — це падіння в прірву. Люсьєне, пообіцяй, що не дозволиш мені старіти». Однак Люсьєн мовчав із нашорошеним виглядом. Щодо мене, я повернулась додому. Поки йшла, здавалося, ніби за мною стежили, та коли оберталась — нікого не було. Я знову відчула камінь у шлунку. Лягла в ліжко й заснула, відчуваючи його тягар. Наступного дня каменюка зникла, натомість з’явилися перші ознаки нападу. Спершу я ніяк не пов’язувала це з шостою ложею. Три дні я про це навіть не згадувала. Чи, радше, не хотіла про це думати. Я почала усвідомлювати те, що трапилося, лише того дня, коли ти заявилася до мене. Тому й поводилася так дивно. Не хвороба була причиною. Я зрозуміла, що це відбувалося зі мною через те, що я не зуміла зберегти таємницю. Авжеж, знаю, це схоже на казна-що. До речі, я нікому про це не казала. Ніхто мені не повірить. Бач, навіть ти не віриш. Лікарі не в змозі пояснити лютість цього раптового нападу. Хоч я й приймала всі необхідні ліки. Усе було добре. Принаймні до того вечора. Певно, тобі буде складно це зрозуміти, але я переконана: я тут, бо не стримала язика. Після того вечора в шостій ложі я відчуваю присутність старого постійно. Часом чую, як він співає танго — однак не бачу нікого. А може, співаю сама, не усвідомлюючи цього. Чи він сидить у мені. Авжеж, він у мені! Він — привид каменю в мені! Тут усі вважають, що в мене марення. Та я не марю! Зараз він десь там, посеред великого міста, убиває когось цієї миті — а може, уже вбив, і ніхто нічого не може вдіяти...

Деніз замовкла й заплющила очі. Мені теж здавалося, що вона марила. За мить вона розплющила очі.

— Це не марення, Сіґо, — сказала вона. — Я знаю, що я не марю. Ти повинна мені повірити.

— Тобі відоме його ім’я?

— Він мені його не сказав. Він нічого про себе не казав, хіба те, що знав це місце до того, як воно стало «Вотреном», і що любив танго. І що був убивцею. Більше я про нього нічого не знаю. Однак, красунько, я хотіла тобі це повідати на випадок, якщо...

Вона замовкла, щоб зробити глибокий вдих. Здавалася вкрай виснаженою. Я сказала, що мені час іти, але я скоро повернуся. Вона схопила мене за руку.

— ...на випадок, якщо я піду, а він знову заявиться у «Вотрен». Будь обережна. Стережися його. У жодному разі не підходь до нього. А якщо підійдеш, не питай, що він робитиме.

Вона знову заплющила очі. Слова коштували їй дорого. Я поцілувала її й вийшла.

*

Решту ночі я міркувала про те, що сказала мені Деніз. Думала про шосту ложу. Згадувала свої відчуття, коли ходила до неї додому: за японською ширмою я відчувала людську присутність. Думала я й про пісню, що чулась мені через двері і яку я не впізнала. Утім, усі ці думки аж ніяк не пояснювали ні події в шостій ложі, ні безум Деніз. Вони здавалися мені прозорим плетивом із випадкових відчуттів, розпливчастих вражень, необґрунтованих припущень. Тож я пішла до свого дилера Гафіза й попросила в нього «букет розбурханого моря», особливу суміш, дуже потужну, яку він тримав для своїх найвідданіших клієнтів. А я була саме такою. Гафіз пояснив, як курити це зілля, і радив дотримуватися порад — хіба що буде якийсь форс-мажор. Еге ж, так і сказав: форс-мажор.

Того вечора я трохи покурила та люто й завзято писала аж до світанку. Нарешті я почала працювати над «Елегією темної ночі». Наступного дня після обіду я дізналась одразу дві новини, від яких на душі потепліло. Першу принесла гаїтянська поетка. Вона написала мені, повідомляючи про свій візит до Парижа за кілька днів. Тут вона мала провести тиждень, перш ніж вирушити у відпустку до Аргентини. Вона писала, що їй мене бракувало. Уявляєш, якими почуттями наповнила мене ця звістка? Я не бачила її відтоді, як залишила Сенегал, тож думка про те, що невдовзі ми знову будемо разом наповнювала мене невимовнимщастям.

Друга новина була із лікарні. Я подзвонила, щоб спитати про Деніз. Та спала, однак її тітка повідомила, що її стан поліпшився.

Того вечора я йшла до «Вотрена» весела, впевнена, що Деніз скоро повернеться, а за кілька днів я побачуся з поеткою. Все інше вилетіло з голови. Моя зміна закінчилася під другу ночі, і, повернувшись додому, я збільшила дозу «букету» Гафіза. Іноді після виступу я заходила до одного скверу, що вабив тишею й безлюддям. Тож я пішла туди разом з косяком. Зробивши кілька кроків сквером, я зауважила неподалік того типа з «Вотрена». Сумнівів не було — то був він, його огортала фіолетово-зелена аура.

У сквері ми були самі. Переконавшись, що я його помітила, незнайомець швидко покрокував алеєю. Кілька секунд я стояла, заціпенівши, а тоді кинулася за ним. Я вийшла на алею, та його там не було. Я злякалася, що втратила його слід, однак, наче щоб мене заспокоїти, він заспівав. Я миттю впізнала слова славетного танго Ґарделя. Я чула все дуже чітко. Той чоловік не міг бути надто далеко. Я пішла на спів.

Гадаю, саме тоді я зауважила, що не впізнавала сквер, стежку, що лишалася позаду, все, що оточувало мене. Замість лавок височіли дерева — незнайомі мені дерева, значно вищі за ті, які ростуть у Парижі. Гілля було довше, стовбури — товщі, а щодо крон, то вони були такі густі, що скидалися на чорні гумові кулі. Я підняла голову: чисте, прозоре небо, яким я милувалася ще кілька секунд тому, ледь проглядалося кріз щільне плетиво наді мною.

Невдовзі місце стало взагалі невпізнаваним. Лишився тільки невидимий голос незнайомця. Я довго й уважно вслухалась у нього, намагаючись побороти хвилю ляку, що набирала сили в грудях. Самого чоловіка я не бачила, та за звуком голосу здогадувалася, що він був усього на кілька кроків попереду від мене. То чому ж я не могла його роздивитись? Усе було просто: парк, яким я його знала, уже не існував. То був інший парк, потойбічний, з іншого світу, з іншого міста. Він змінювався тихо й непомітно: зрештою змінилось усе — не усвідомлюючи цього, не помітивши жодного руху довкола себе, я потрапила до справжніх джунглів, або мене перенесли до джунглів; усе відбулося просто на моїх очах — хоч очі й були сліпі.

Ясна річ, я сказала собі: геть злетіла з котушок, оце так «букет» від Гафіза, скоро тобі ввижатимуться метафізичні тигри серед хижих амазонських хащів або ж реінкарнація легендарного крокодила, який проковтнув твого дідуся Валі! Я росміялась і розслабилася. І всю цю підозрілу дивовижу списала на втому останніх днів і вплив зілля. Я замислилася над тим, як це назвати: добрим чи поганим trip, сурогатом сну чи прологом до жахіття; утім, я так і не вирішила, напевно, тому, що ці відчуття не були ні тим і ні іншим: назви тому диву ще не вигадали. Тож я зупинилась і скрутила ще один косяк, цього разу з максимальною дозою. Адже він так і сказав: форс-мажор.

Голос виводив танго десь поперед мене. І я на звук цієї мелодії пнулася поміж високих дерев. Якось миті тямка сяйнула мені, мов блискавка, і я побачила себе — я йшла в повній темряві незнайомою місциною, переслідуючи чоловіка з фіолетово-зеленою аурою. Я гмикнула — ці звуки негайно перекинулися на регіт, потік якого змітав усе на своєму шляху. На мить гук звільненого сміху заглушив навіть слова танго; я сміялася з себе й свого боягузства, випльовуючи уривки фраз і слів, які була не в змозі договорити, і так тривало певний час, мені здавалося це веселим і безкінечним моментом, аж раптом я зрозуміла: те, що здавалося безладними хвилями сміху, насправді було каскадом сповнених жаху ридань — або ж стало такими. Я зупинилась, прихилилася до стовбура магнолії, щоб заспокоїтись і прийти до тями. Спів — немов супроводжуючи мене або ж угадавши мій стан — зазвучав лагідніше.

Тоді мені справді стало лячно, я зрозуміла, чому кількома хвилинами раніше регіт перекинувся на ридання: тіло відчувало, що причини для сміху не було, і володів ним тієї миті прадавній, архаїчний жах, який зазвичай відчувають перед неминучою катастрофою чи з’явою якогось чудовиська. То був страх дитини, переконаної, що, незважаючи на заспокійливі слова й запевняння батьків, монстр таки зачаївся під ліжком і цілком міг вилізти звідти; то був страх слідчого, упевненого, що за наступним поворотом шосе лежить труп, перший у великій і довгій бійні.

Тож я почвалала далі за співом, нашіптуючи собі, що вже годі. Не знаю, скільки я йшла за ним, однак добре пригадую перехрестя, повороти, зигзаги, безмежні прямі, віражі та алеї, які починалися наприкінці інших алей та вели до наступних алей, обсаджені вже описаними велетенськими деревами й позбавленими ліхтарів, хоч і було видно як удень, ніби світло йшло від розпорошених у повітрі невидимих частинок. Холодний сумнів пробігся моїми кістками: чи я при тямі? чи це не галюцинація? а що, як танго ніяк не пов’язане із «букетом» Гафіза? Ніщо не лякає так, як безтямне втручання в реальність химерних явищ, сприймати які доводиться без милиць ірреального й безуму — легко доступних нам приводів, які не тільки позбавляють нас необхідності вдивлятись у всі реальні обличчя, хай навіть у найбридкіші, але й відштовхують від нас думку про те, що в реальності чимало облич. Цікаво, чи саме це Гафіз мав на увазі, коли казав, що протилежного боку реальність не має, що все, що відбувається — справжнє?

Я простувала не звичайним лабіринтом у парку, а лабіринтом свого життя. Метафора нескладна, але дуже правильна. Овіяний зіллям човен, загублений серед хвиль, заглиблювався в ніч під звуки танго, яке виводили невидимі сирени. Таким було моє досить сумне життя: життя нестямного Улісса, який так і не знайде дорогу додому, Улісса, для якого єдина можлива Ітака — це море, сирени, танго, вигадки, плач під дощем, а ще Циклоп, і знову море, безмежне море...

Дьєґане, я усвідомлювала, що більше не повернуся до Сенегалу: розрив з рідним краєм був надто глибокий, і я відчувала, що непорозуміння з часом не зникне. Навпаки, воно стане ще більш відчутним. Утім, саме з цього непорозуміння я мала постати як письменниця — і, поставши, саме про нього мала писати. Ще не написавши жодної книжки, я відчувала, що всі вони стосуватимуться мого розриву з країною, з людьми, яких я знала, з моїм батьком, з Маме Кура, Я Нґоне, Та Діб, моїми мачухами, з чоловіками та жінками, які ночами траплялися мені на вулицях і в кампусі. Я писала б про це — і ніхто б не зрозумів, усі там, у країні, зненавиділи б мене з дуже простої причини: я зрадила не письмом — я була двічі зрадницею, адже писала там, за кордоном. Нехай, думала я, хай буде так: отже, писатиму так, як інші зраджують свою батьківщину — тобто оберу собі за рідну не ту країну, де народилась, а ту, яка стала для мене фатальною, країну, до якої нас надовго прив’язує доля, внутрішній край, звідки линуть найтепліші спогади й найстрашніші жахіття, край перших мрій і сорому, що потом стікає зі стегон душі, край псів, що блукають уздовж ночей кольору нафти, край білих вулиць і міст, з яких навіть привиди втекли, край кристалізованих візій кохання і цноти; а також — край безумного сміху, куп черепів, безжальної ясності, від якої хворіє печінка, край самоти й мовчання, єдина країна, що видасться придатною до життя (а значить — країна, яку неможливо зненавидіти, не можна втратити, за якою не ностальгують, про яку не думають поверхово, країна, яка не стане приводом чи заручницею для декорування грудей втішним орденом вигнання; зрештою, країна, яку неможливо захищати, бо вона й сама неприступними контрфорсами захищає себе, вимагаючи від нас не самопожертви, а хоча б відмови від лінощів і прагнення кохатися повсякчас). То що ж це за край такий? Тобі він відомий: певно, це край книжок — читаних і любимих, читаних і проклятих, книжок, які хотів би й сам написати, книжок незначних, що їх усі забули й про які не відомо навіть, чи хтось їх колись розгортав; книжок, які нібито всі читали, книжок, які не прочитають ніколи, але з якими ні за що не розлучаться, книжок, які в мороку чекають свого часу, поки зі світанком не прийде доба осяйної меси читання. Звісно, думала я, еге ж: я прийму громадянство саме цієї країни, стану підданою саме цього королівства — королівства своєї бібліотеки.

Занурена у свої думки, я й не помітила, що пісня стихла. Скільки минуло часу? Я стояла перед виходом з парку. Переді мною піднімалась яскраво освітлена еспланада з дитячим майданчиком. Я подумала, що той тип із «Вотрена», певно, чекав мене там, тож я нарешті дізнаюся істину. Однак на лавці сидів інший чоловік. То був пан похилого віку, опецькуватий, одягнений дуже скромно й без капелюха. Темні окуляри захищали його очі. Я підійшла. Він підвів голову й не здавався здивованим. Я привіталася. Він відповів з підкресленою ввічливістю.

— Перепрошую, — мовила я, — але... чи не помітили ви... чи проходив тут чоловік у фетровому капелюсі, елегантно вбраний? Африканець... Певно, хвилину тому... Дуже високий. А ще він наспівував танго.

Старий мовчки сидів кілька секунд так, ніби я говорила занадто швидко і йому потрібний був час, щоб зрозуміти.

— Мадам, я сліпий, — нарешті відповів він. — Саме тому на мені окуляри. Справді, кілька хвилин тому якийсь чоловік проходив, та я не знаю, високий він був чи низький, добре чи погано вдягнений. Усе, що я можу сказати — голос у нього поважний, спокійний, такий голос викликає довіру.

— Куди він пішов?

— Хіба можна знати, куди ходять люди? Просто пішов — от і все. Ніч — дуже велика країна.

— Але ви згадали про голос. Він говорив з вами?

— Подякував за те, що я співав. Бо співав не він. То був я. Танго — це про мене. Йому сподобався мій голос. Викликав спогади. Тож він знову мені подякував і побажав надобраніч. А за дві хвилини з’явилися ви. Ви з поліції? Цей пан у розшуку?

— Ні, я не з поліції.

— То це ваш знайомий?

— Ні, ми не знайомі. Принаймні я... я не знаю про це.

— Дивна відповідь. То ви знаєте його чи ні? Він ваш коханець?

Я не відповіла. Докуривши косяк, я попрощалася зі старим, а він знову завів свою пісню. Тієї ночі я не могла заснути, тому писала. Дія «букету» розвіялася лише на світанку. Вранці мені знову потелефонували з лікарні. Я вирішила сходити туди. Побачивши обличчя рідні Деніз, я збагнула, що сталося. Я лишалася з ними до вечора, потім повернулася до себе й довго плакала. Марно гнала я її від себе, марно докладала до цього всіх сил — у мені росла впевненість: Деніз убив чоловік із «Вотрена», а був він ніким іншим, як Еліманом. Від початку то був він. Еліман завжди був там.

За два дні тіло Деніз перевезли на Мартиніку. Готуючись до прощання в моргу, я з радіо дізналася про смерть Брижіт Боллем. Голова премії «Феміна» померла у віці вісімдесяти років від серцевого нападу.

*

Усі наступні дні Андре й Люсьєн умовляли мене відпочити. Та я не хотіла лишатися вдома; тож на зекономлені гроші я оселилась у дешевому готелі. Я втекла зі своєї квартирки, побоюючись, що Деніз явиться й запитає мене: чому ти не пішла зі мною до шостої ложі? Тікала я й від свого примірника «Лабіринту жорстокості». Тікала й від фотографії Елімана, що висіла над моїм робочим столом — тієї, яку мені подарувала Брижіт Боллем. Удень я ходила писати до якогось кафе. Та коли збиралося на ніч, я поверталася в готель і тремтіла, достоту кролиця в норі. Мисливець блукав десь тут, поруч. Я чула гупання його черевиків. Він ішов до мене. Дедалі ближче. Кожна ніч була для мене тривожним безсонним вслуханням.

Повернутися я наважилася лише через п’ять днів, коли до Парижа прибула гаїтянська поетка. Заспокоїлася, потрапивши до її обіймів. Тепер я була не сама. Коли ми зайшли до мене, вона вмить зауважила фото Елімана над моїм столом. Поетка пополотніла, мені здалося, що вона зомліє. Вона сіла на ліжко і, після склянки води, попросила розповісти про чоловіка на фото.

Я сіла поруч. Усі емоції останніх днів змішались і виплеснулись. Я довго ридала, розповіла поетці про мій зв’язок з Еліманом, з привидом Елімана, зі снами про Елімана, з видінням Елімана, з «Лабіринтом жорстокості». Я розповіла їй усе — від батькової сповіді до нещодавніх подій у «Вотрені», не забула й про зустріч з Брижіт Боллем. Виклала їй усе.

Коли я нарешті замовкла, поетка обійняла мене. Вона не плакала, та її голос тремтів, коли вона сказала, що нарешті збагнула, чому й навіщо ми зустрілися. «Я теж, — зізналась вона, — знаю його. Не за розповідями, свідченнями, легендами, припущеннями чи за текстом. Я знала його в плоті й у реальному житті. Якось зустріла його. Жила з ним. Можливо, я навіть кохала Елімана. Я вирушила на його пошуки — і зустріла тебе. Він поєднав нас. Тепер я це розумію».

На світанку в Амстердамі

— Оце й усе? Серйозно?!

— Так, це все. А ти чого чекав?

Сіґа Д. підвелась і зникла на кухні, де я почув шум кавоварки. За кілька хвилин вона повернулася з двома чашками, одну простягнула мені, потім вимкнула світло, тож лише ранній світанок кидав відблиски у кімнату. Сіґа Д. знову сіла.

— Я чекав на більше... А що з тим чоловіком із «Вотрена»?

— Він так і не повернувся. Принаймні я його вже не бачила. Через кілька днів після ночі в парку я звільнилася. І більше не бувала в тому барі. Та коли думаю про це тепер, то гадаю, що нічого спільного з Еліманом він не мав. Бо як інакше?

— Не знаю... Я думав, що гаїтянська поетка...

— ...щось мені пояснила? Запевнила, що то був Еліман? Розклала все по поличках? Дьєґане, це неможливо. У цьому випадку навіть полички відсутні. А те, що треба розкласти, надто велике, надто об’ємне. Треба відчути його сенс, красу чи бридоту, розгадати загадку, знайти ключ серед дрібних деталей. Після ночі, коли все одна одній розповіли, поетка провела зі мною в Парижі тиждень. Вона була поруч, коли я дописала «Елегію темної ночі». Коли перша версія була готова, вона її роздрукувала й забрала з собою в Аргентину. Хотіла провести там три тижні відпустки, що їй ще лишалися. Я провела її до аеропорту. Вона міцно обійняла мене, і останні її слова до мене були словами любові й дружби — саме це почуття нас пов’язувало, ідеальна рівновага між дружбою та любов’ю. А за тиждень сталася автокатастрофа. Навідавшись до пари друзів, які тримали кінотеатр у іншому місті, вона поверталась до Буенос-Айреса. Гнала надто швидко. Вона завжди любила швидкість. Пам’ятаєш, як вона казала: навіщо тобі автомобіль, якщо не хочеш відчути запаморочення від швидкості? Її авто перевернулось. Вона померла на місці. Мені повідомили ті її друзі. У мить аварії при поетці був мій текст, а на ньому — мої контактні дані. Так я про все й довідалася... А через кілька годин після цієї страшної новини, коли я скніла від горя в себе у квартирі, прийшла перша позитивна відповідь на мій рукопис. Я подерла той лист на клапті. Бо вже ненавиділа свій текст. Не могла сприйняти паралельне існування абсолютного болю втрати і щастя бути визнаною. Я прагнула смерті, однак сил на самогубство не мала. Бо письмо виснажило мене й ледь не вбило. А смерті Деніз і, особливо, гаїтянської поетки практично позбавили мене життя.

Сіґа Д. замовкла, і я не порушував мовчанку барви жалоби. Однак вона майже одразу знову заговорила, ніби не хотіла, щоби журба відволікла її від розповіді.

— У ті часи коштів на політ до Аргентини я не мала. Побувала там лише через два з половиною роки, у 1988 році, коли мою книжку переклали іспанською й видали в Буенос-Айресі. Поетка покоїлася поряд зі своїми батьками. Я довго стояла над її могилою, не молилася, не згадувала якісь особливі миті нашого спілкування. Просто намагалася почути її голос. Але я не чула нічого. Була тільки тиша — мирна, чудова мирна тиша. Я вийшла з цвинтаря і, не думаючи про напрямок, рушила пішки Буенос-Айресом. Тієї миті я відчула, що поетка йшла поруч. І мої спогади піднялися на поверхню. Я ступала й тихо ридала. Нарешті я усвідомила, що перебувала в рідному місті поетки, у її останній оселі, у місті, де вона починала. Зрештою, для похорону вона могла обрати це місце, бо хоч і народилась вона на Гаїті, саме тут, у Буенос-Айресі, в оточенні відомих письменників, вона народилась у літературі. Це було її місто. Я сіла в якомусь кафе — можливо, вона теж якось сиділа тут з Еліманом за келихом. І тоді, Дьєґане, я збагнула, як мені пощастило. Я мала нагоду побачити поетку востаннє, поговорити з нею, обійняти її, спати біля неї, засинати під її пестощі... Ця думка зробила моє перебування в Буенос-Айресі не таким болісним. Вона мене заспокоїла. Ця подорож значно зменшила тягар Елімана в моїх думках. Коли я повернулася в Париж, то припинила пошуки. І перечитала «Лабіринт жорстокості». Я часто про нього згадую. Досі я бачу сни — розпливчасті, нецікаві сни, однак у деяких ми навіть обмінюємося думками. Трапляються важливі сни-провісники, які промовляють до мене або показують щось. А бувають і еротичні сни, де ми вдвох, а частіше втрьох, з гаїтянською поеткою — ці сни такі потужні і страхітливо реальні, що я прокидаюся ледве жива, усе тіло тремтить. І все ж після подорожі до Буенос-Айреса я попрощалася з ним. Авжеж, я прийму його, якщо він явиться до мене. Однак шукати більше не буду.

— Чому?

— Бо усвідомила, що як знайду — однаково не зрозумію, та й впізнаю навряд чи. Тому й припинила пошуки. Там, у Буенос-Айресі, я зрозуміла, що не варто повторювати помилку Брижіт Боллем і гаїтянської поетки: сягнути найглибших закутків душі Елімана. Власне, ким він був? Абсолютним письменником? Жалюгідним плагіатором? Геніальним містифікатором? Загадковим убивцею? Поглинателем душ? Вічним блукальцем? Вишуканим лібертеном? Сином, який шукав свого батька? Звичайним вигнанцем, який утратив зв’язок з рідним краєм і загубився? А яка різниця? Мені в ньому до душі зовсім інше.

Вона замовкла, я теж німував. Нарешті Мати-Павучиха зронила:

— Нумо гуляти! Цієї години Амстердам справді вартий уваги.

Ми вийшли й пішли вздовж каналу, поверхня якого виблискувала новим днем, мінячись між циноброю й сріблом. У тому полиску я прочитав обіцянку гарної днини. Простували ми мовчки, піддаючись, після ночі розмов, поклику наших внутрішніх світів. На небесному склепінні блимали кілька зірок, що немов загубилися на шляху до космічної Мекки. Утім, простір, залишений їхніми братами і сестрами, які вже вийшли на інший шлях, дозволяв їм мати значно вигідніший вигляд. Відчуваючи, що їх от-от поглине день, вони сяяли, як ніколи. Зірки, мов лебеді, вміють співати — і лише очима їх можна почути. Світ — справжнє диво, думав я, роздивляючись небо: для зірок тінь рівноцінна світлові дня.

— А як же світлина? — вирвалося в мене. — Ота світлина з пляжу. Яку Брижіт Боллем вручила тобі разом із листом від липня 1940 року і яку ти почепила над своїм столом. Ти сказала, що її більше в тебе немає. Де вона?

— Я віддала її гаїтянській поетці. Коли вона була в мене в Парижі, я зауважила, як вона дивилася на обличчя Елімана. Тож я вирішила віддати. Фото також було серед її речей під час аварії. Її друзі сказали, що її поховали з ним.

Ми вийшли на невеличкий місток, з іншого боку якого розташовувалася станція човнів. Зненацька Сіґа Д. зупинилась. Я обернувся до неї. Вулиці були майже безлюдні. Ми зустріли кілька самітників — незрозуміло, ким вони були: ранніми пташками чи, навпаки, совами, які затрималися до ранку, достоту як на небі зірки.

— Дьєґане, гадаю, мені більше немає чого тобі сказати. У мене склалося власне життя, я залишила Францію й переїхала сюди, вирішила не повертатися до Сенегалу, бо це втрачений край (можеш розуміти цей вислів, як тобі заманеться); я написала свої книжки і прийняла все, чого вони варті: захват, зневагу, підозри, суди. І все, що я думаю нині про цю історію, важливе хіба в контексті літератури. Я це пережила. Усе, що я розповіла тобі цієї ночі, вартує бути написаним. Це має бути книжка. Або декілька книжок. Колись я напишу свою. Щодо решти — мені абсолютно байдуже. Еліман давно мертвий. Еліман ще живий, йому сто три роки. Еліман залишив щось по собі. Еліман не залишив нічого. Еліман реальний. Еліман — лише міф. Та мені по цимбалах! Розумієш, Еліман уже існує в мені, і це існування — значно життєвіше за решту, хай навіть вони й реальні. Отже, ще раз: авжеж, дійсність мені по цимбалах. Порівняно з істиною вона млява на вигляд. Та якщо це не твій випадок, якщо тобі не так байдуже, як мені, тобі відомо, куди ти маєш піти. Тобі відомо, що робити. Але мені все одно.

Я наблизився до Сіґи Д. Думав, вона відступить. Та вона не поворушилась. Я обійняв її й поцілував. Вона взяла мене за руку, ми повернулися до неї й решту амстердамського світанку, поки сонячне світло остаточно не витиснуло ніч і не просякло до кожного помешкання, ми кохались, і я вже не думав про фрази. Лише ввечері, сідаючи в поїзд, що мав відвезти мене до Парижа, я згадав про клятву, яку дав уночі. Невже я нарешті звільнився від неї, хай навіть і тимчасово? Невже поміж лапок і на грудях Матері-Павучихи нарешті попрощався з Аїдою?

А втім, це вже не мало значення. Важливим було те, що, на відміну від ночі, коли я побачив Сіґу Д. вперше в Парижі, торкання до неї мене не з.руй.ну.ва.ло. І вже через це я почувався легко, майже ірраціонально щасливим.

Книга третя

Частина перша. Дружба — любов х література : політика = ?

Д — 5

Драма сталася двома днями раніше, 7 вересня, по десятій ранку. Уже опівдні всі безсоромно припали до годівниці пліток. Утім, зазвичай роздуми починалися шанобливо: згадували її зажуру, не забували про її страх, уявляли, як вона молилась і як трусилась. Та після молитов одразу починалися танці в стилі Пілата: кожен квапився вмити руки й позбутися відповідальності. Вечірній випуск новин о восьмій був кульмінацією: прем’єр голосом, сповненим докору, задерши підборіддя, у камери звернувся до тих, хто «систематично, переслідуючи власні нечисті інтереси, саботував всі зусилля уряду, спрямовані на вихід із кризи, і таким чином спричинився до нещастя, яке сталось уранці. На вас буде кров і інших невинних, ви свідомо відправляєте їх на смерть».

Попри цинізм, це політичне кліше — маніпулятивний образ бійні та жертви — практично ніхто не помітив. Того вечора вся країна затамувала подих, ледве стримуючи нудоту. Ранкові кадри ще стояли перед очима. Кожен думав про життя, яке залежало від рук вправних лікарів.

Останні весь день боролися за життя Фатіми Діоп. Однак, майже одразу після того, як прем’єр-міністр звинуватив у цій ситуації опозицію й активістів, юнка, незважаючи на відчайдушний опір лікарів, зуміла завершити свою справу: вона сконала.

Ніхто (певно, крім неї) ще не знав, що її самогубство стане якщо не передумовою, то останнім актом затяжної суспільно-політичної кризи, епілог до якої можна було написати лише мовою хаосу, мовою поранених розлючених титанів.

Я приземлився в Сенегалі ввечері 6 вересня, напередодні самогубства Фатіми Діоп. Коли вона конала, я ще спав у готелі, однак прокинутись усе ж довелося. Як і всі або майже всі, я бачив ті кадри. І, як і всі або майже всі, з сумішшю жалю й тривоги я стежив за всім, до чого це жахливе відео призвело.

Про смерть Фатіми Діоп повідомив один із лікарів. Цей чоловік із втомою на обличчі вийшов до телекамер, що згрудилися біля входу до шпиталю, й зі зворушливою, майже невинною простотою сказав, що йому і його колегам не вдалося врятувати Фатіму. Він так і сказав — Фатіму — ніби йшлося про рідну людину, про доньку або небогу; так, ніби вона була рідною кожному сенегальцю. Він висловив співчуття родині юнки. І хоча всі чекали подробиць про те, як її рятували, він, кілька секунд мовчки подивившись у камери, зі сльозами на очах мовив «Даруйте» й повернувся до шпиталю. Гадаю, оце «Даруйте» не залишило байдужим жодного глядача. Це було визнання безсилля, горя й люті медика — і всієї країни також.

Наступного дня, 8 вересня, родина Фатіми ховала її в Тубі, на схід від Дакара. Похорон влаштували скромний, хоча в уряді пропонували провести церемонії на рівні держави. Рідні відкинули цю ідею — щоб задовольнити мертвих, жалоба мала бути простою.

В обід відреагувала громадська спілка BMS — абревіатура від Ba Mu Sёss (що можна перекласти як «До кінця»). Скликали прес-конференцію, набилася повна зала, відчувався запал, деякі схильні до ностальгії журналісти згодом згадували, що, попри те, що була лише третя дня, атмосфера нагадувала вечірки «Формули-1». На початку речник «докінцевих» висловив співчуття сім’ї Фатіми. Він нагадав, що вона вже два роки входила до складу BMS, і зі сльозами на очах запевнив, що група продовжуватиме свою боротьбу. Насамкінець він закликав до маршу 14 вересня та пообіцяв владі пекло — люди, яким урвався терпець, вийдуть на вулицю, щоб примусити до дій тих, хто зрадив їхню довіру й не справдив сподівання. Свій виступ він завершив заявою від імені членів BMS та інших патріотів: вони мали стати брамниками цього нового пекла.

Опозиційні партії зраділи нагоді. Упродовж ночі з 8 на 9 вересня їхні лідери, незважаючи на звинувачення в безсоромності, що ними влада цілила в них, мовби гнилими яйцями, одне за одним висловлювали солідарність із маршем 14 вересня на честь Фатіми Діоп. Очільників опозиції мало турбувало те, що їм заперечували: мовляв, це марш також проти них, адже він засуджував дії політичної еліти, до якої вони давно належали (бо деякі з опозиціонерів колись навіть представляли владу). Їм було по цимбалах. Головне, твердили вони, в іншому. І їм вірили.

Не зраджуючи свій імідж могутнього сфінкса, голова держави дозволив прем’єру оголосити триденну загальнонаціональну жалобу — і зберігав мовчанку. Ця поведінка цілком відповідала визначенню, яке він сам — у посередньому й не забутому інтерв’ю — дав кілька років тому, коли лише прагнув влади: мистецтво вичікувати, мистецтво примусити, щоб чекали на тебе, а потім з’явитися несподівано, наче месія, пророк або грім, велично звернутися до людей у мить, коли вони виснажені стражданням. «На що скаржитесь?», — має ректи політик, що вони мали би чути як: «Я — єдиний спосіб позбутися всіх можливих і неможливих лих». Що це означає? А те, що timing is everything^[80]. А що ще? Що для голови держави політика була лише вправно керованим капіталізмом ретельно зметикованих потреб.

З іншого боку, усі вважали, що не варто було йому сподіватися на покращення ситуації. Лідери демонстрації присягалися, що треба засадити їм кулю в лоба, напхати, мов тарганів, до смердючих карцерів в’язниці Ребесс чи розігнати сльозогінним газом, щоб 14 вересня завадити чистому, щирому, братському виявленню почуттів народу до їхньої товаришки по боротьбі, Фатіми Діоп.

Тож моє раптове повернення 6 вересня стало несподіванкою. Чотири роки я не був у Сенегалі, аж раптом, без попередження, явився. Мені було соромно зізнаватись у справжній причині мого приїзду. Тож першого вечора я нікому нічого не сказав. Послався на ностальгію, на бажання побачити братиків, рідну оселю, вдихнути рідне повітря. Ніхто, — думав я, — не зможе зрозуміти істинну причину мого візиту. Тато запитав, чому я не попередив, вони ж могли влаштувати свято. Я на це відповів, що найкращі свята — імпровізовані й що ця зустріч і так наповнює мене радістю.

Мама була більш підозрілою — можливо, вона більше тривожилася за мене і, хоч і була рада мене бачити, засипала мене запитаннями. У тебе що, негаразди з документами? Тебе виставили з Франції? Ти зробив щось погане? Обстановка в країні, і так напружена до драми 7 вересня, наштовхувала її на думку, що причини повернення були політичні. Мама вирішила, що опозиція або ж «докінцеві», у лавах яких був мій друг дитинства Шериф Нґайде, завербували мене. Я це заперечив і пояснив, що приїхав додому, щоб відпочити.

Мамі шматок руба в горлі ставав. Того вечора вона що не раз, то поверталася до теми й питала, що я думаю про поточну політичну ситуацію. Я незмінно відповідав, що нічого не думаю — так воно й було: я майже два роки не цікавився новинами з Сенегалу. Однак моя відповідь здивувала маму: вона заявила, що всі ці роки читала мій блог, і я мав думку майже про все, і викладав її впевнено. А в такому складному контексті, який стосувався моєї рідної країни — невже в мене не було думок?! Я не піддавався на її тиск і запевняв, що ні, жодних думок я не маю. Мама зрештою трохи ослабила хватку. Звичайно, сама вона мала точку зору на політичну кризу, проти якої вже котрий місяць виступала місцева юнь. Я слухав маму уважно. І тоді вона прорікла голосом піфії: «Закінчиться це все погано, загине багато молоді, справи відкриватимуть — і відразу ж закриватимуть. Буде чимало жертв, але винних не буде, жодного. Нічого не зміниться, от побачиш!»

Я посміхнувся, вислухавши мамину політичну промову: як завжди по-діловому чітко, критично і катастрофічно. Я зауважив, що тривога перетворює її на консерваторку. А тато через докори сумління став революціонером. Він сподівався побачити великі політичні зміни, які його покоління, хоч і було дуже політизоване, замолоду так і не здійснило.

— Нам здавалось, що незалежники втілювали цей радикальний розрив. Ми надто пізно усвідомили свою помилку...

Він так вибачався, ніби в це вірив. Я вирішив не сперечатися з ним. Адже він доклався до побудови країни, яка щодня нагадувала йому про невдачу його покоління. Відколи тато вийшов на пенсію, він заново вчився політиці. Тепер він видався мені значно радикальнішим. Але він мене виправив: просто став менш наївним. Того вечора він зізнався: чекає, що юні візьмуть владу до своїх рук. Йому кортіло приєднатися до них, вийти з ними на вулицю.

— Побачимо, — відгукнулась мама. — Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі вийти в той час, коли в тебе болить спина...

Тато узагальнював. Мама драматизувала. А я спостерігав за тим, як вони розігрували цей старий кумедний і дуже зворушливий скетч. Почувався щасливим і водночас сумним. Утім, на це я принаймні очікував.

«Я чекала, що він піде з дня на день, — переказувала мені Сіґа Д. розповідь гаїтянської поетки під час їхньої останньої спільної ночі. — Я так його й не забула. Наші стосунки скидались на ураган — і кожна тиха пауза вартувала нової бурі. Зрештою, я зрозуміла, що закохалась у бурю. Він майже не бував в аргентинських мистецьких і літературних колах. Звісно, час від часу, коли вибору не було, виходив у люди. Друзів він мав мало. Обожнював творчість Борхеса, та найближчими його друзями були все ж Ґомбрович і Сабато. Гадаю, він спав з усіма, кого тодішня інтелігенція Буенос-Айреса вважала за вродливих жінок, — утім, замазур це також стосувалось. Я переконана в тому, що він кохався з Вікторією Окампо, а також із Сильвіною Окампо, хтозна, може й з двома одразу^[81]. Вкрай незвичайний він був самітник. Його не приваблювали місця, де він мав би часто бувати. Та щоразу, як він з’являвся там, то дивував усіх (невимушено, здавалося, не бентежачись і не дратуючись цим ефектом своєї присутності, за який він явно хотів би вибачитись перед усіма) неймовірним шармом; шармом не лише фізичним, але й духовним, я навіть сказала б ментальним, якщо це хоч щось прояснить. При цьому балакуном його не можна було назвати. Вистав він не влаштовував. Не намагався приголомшувати своїми знаннями, цурався риторичних фігур, манер і спокуси. Однак спокушав. Він був подібний до чорної зірки, що сяяла яскравіше за решту зірок. Не думаю, що річ була в загадковості. Принаймні не тільки в ній. Якось я чула, як одна мамина подруга, з бажанням і жахом зиркнувши на нього, кинула: “Тільки Сатана може спокушати так, як спокушає цей чоловік”.

Я познайомилася з ним у 1958 році. Тоді мені було вісімнадцять, десять років я провела на Гаїті, а вісім — між Сполученими Штатами (країною мого батька, де він переконав маму вийти за нього) та Мексикою, де батьки з 1952 року працювали в ще зовсім юному ООН, після чого в 1957-му перебралися до Аргентини. Вони кохались у поезії та мистецтві. Мама цитувала цілі сторінки, які Еме Сезер присвятив Туссену Лувертюру^[82]. То були перші вірші, які запали мені у пам’ять.

Мій тато зав’язував дружні стосунки з аргентинськими інтелектуалами. Невдовзі вони стали з’являтись у нас. Так я зустрілася з Еліманом. У тому колі він був єдиним чорним — крім мами й мене, метиски.

У 1970 році, пропрацювавши кілька років у Буенос-Айресі, я отримала посаду в ЮНЕСКО, у Європі. З 1966 року Аргентина знову перебувала на дні військової диктатури. Народні бунти «кордобасо» почалися в 1969 році. Після того, як хунта захопила владу, я брала активну участь у заворушеннях. Жорстокість надто гнітила мене. Зрештою, я знудилась і відчула потребу втекти. Він залишив Аргентину кількома місяцями раніше.

Коли ми прощались, Еліман пояснив, що продовжуватиме мандри, однак пункт призначення збігатиметься з пунктом відправки. Я давно звикла не вимагати від нього уточнювати загадкові слова, які годі було зрозуміти: метафори це чи ні (бачиш, сказала мені Сіґа Д., не тільки я про це думала), — я просто сприймала їх. Тоді ми кохалися так, ніби кожен хотів всотати своєю шкірою душу чи тіло коханця.

Він поїхав. Незабаром залишила країну і я. Я розуміла, що, цілком можливо, уже його не побачу. Я сподівалася, що він востаннє вирушив через Латинську Америку, що він нарешті віднайде спокій і повернеться до рідного краю. Я так і не змогла забути його: ні як чоловіка, ні як письменника. Та й як можна його забути? Він читав мені вголос “Лабіринт жорстокості”, який вразив мене — довгий час після цього я не могла ні рядка написати. Згодом мої очі ніби заново відкрилися, я поглянула на все по-новому — і повернулася до поезії. Вона стала потужнішою, більш особистою.

Останньої ночі, проведеної разом, він прочитав мені перші сторінки невідомої мені книги. Не знаю, чи був це його власний твір, над яким він працював усі ці роки. Однак це був один із найкращих початків, що я коли-небудь чула. Певно, я шукала його тільки тому, що хотіла дізнатись продовження. Авжеж, усі хочуть його знайти. Ех, Елімане... Знаєш, Corazón, іноді я думаю, що серед його коханок була й моя мати. Принаймні це мене б не здивувало. Мама дуже кохала тата. Була дуже віруючою, вірність для неї була не порожнім словом. Та все ж Еліман...»

Я засинав, обмірковуючи все сказане гаїтянською поеткою Сізі Д. Батькам я так і не насмілився пояснити, що приїхав заради Елімана. Пообіцяв собі зробити це наступного дня. Але наступним днем було 7 вересня, і я вирішив не піднімати цю тему, поки Фатіма Діоп завдавала собі смерті, а зарюмсана країна стежила за цим.

Після її самогубства минуло два дні. Її фото були всюди, згадування про її вчинок — також. Усі чекали на марш на її честь 14 вересня. Я не знав, що це мало бути — вшанування пам’яті чи помста; однак марш влаштовували заради неї.

Д — 4

Самогубство Фатіми Діоп стало (у ЗМІ й соцмережах) ідеальним прикладом того, якими несхожими, часто суперечливими можуть бути емоції, викликані однією подією, причому не тільки в різних людей, а й в однієї людини. Сум змішувався з гнівом, стриманість з люттю, молитви — з прокльонами, і всі ці переживання здавалися справедливими. Уже через кілька годин після своєї загибелі Фатіма Діоп стала свого роду дзеркалом, у якому кожен сенегалець бачив своє бридке відображення, де мінилися картини щоденних злидот, довго стримуваної невпевненості в собі, страху в мить надмірної туги вчинити, як і вона. Усі дивилися на її фото, згадували, як вона помирала, і думали: це могла бути моя донька, сестра, небога, кузина, дружина, зрештою, це міг би бути я сам!

Весь день 9 вересня я читав і слухав різні відгуки на її вчинок. Це був ураган осуду, критики, нерозуміння, переляку, прагнення розібратися, домогтися справедливого суду, достукатися до влади.

«Докінцеві» виступали часто, закликали до боротьби, створювали бойові гештеґи й слогани: наприклад, dox mba dè (на марш або на загибель) або ж ňaxtu wala faatù (вимагай або сконай). Іноді ця нестяма нагадувала штучну ескалацію, а то й обман; я підозрював, що дехто з активістів, піддавшись нарцисизму, гіпетрофованому віртуальним життям, прагнув довести, що він — найвідданіший, найрадикальніший патріот, більше за інших обурений трагедією Фатіми. Кожен, самотньо сидячи перед своїм екраном, висловлював осуд, кидав палкі промови urbi et orbi^[83]. Розлогі цитати в їхніх ораціях завжди виштовхували наперед класичних Фанона («Кожне покоління мусить, залишаючись у відносній тіні, знайти своє призначення та виконати або ж зрадити його») і Шанкару («Раб, нездатний до бунту, не заслуговує на співчуття до своєї долі»)^[84].

Отже, Революція мала відбутися, і її головною жертвою була Фатіма. Тих, хто закликав до поміркованого й відповідального маршу, вважали за подвійних агентів — ­урешті-решт або вони замовкали, або їхні профілі блокували після тривалих скарг на брак толерантності (ще одна форма віртуального нарцисизму). Нарешті одна розумна людина зауважила, що головне — зібратися 14-го, і що всі сили, витрачені на сварки на fora^[85] (атож, він знався на латині), варто було берегти на день Д. Зазвичай його думку схвалювали. Однак час від часу йому закидали схильність до диктату: що писати на своїх профілях і як сприймати загибель юнки.

Увечері, вирішивши дізнатися більше про підготовку до маршу, я зателефонував Шерифу Нґайде — товаришеві по військовій школі. Він викладав філософію в університеті й уже давно був активістом BMS. Шериф належав до офіційних теоретиків руху й написав чимало текстів, які з роками утворили хребет угрупування. Активісти дуже поважали його, цінували точність його аналізу, об’єктивність критики влади, глибоке знання історії, філософії та політики. Незважаючи на всю цю суху теорію, Шериф тверезо сприймав реальність, із розумінням ставився до щоденних потреб — гадаю, популярним він був саме завдяки цьому, а не завдяки знанням.

Я кликав його Maag es, що моєю рідною серерською мовою значило «старший брат». Він мене — Miňelam, «молодший брат» його рідною мовою пьоль. Шериф зрадів, дізнавшись, що я в Сенегалі. У його голосі я відчув утому — певно, усі ці події виснажили його. Він запропонував завтра повечеряти в нього — і я погодився.

А за кілька годин, не сперечаючись, погодився я й на ціну, яку запросив водій таксі, щоб відвезти мене до Медіни. Я вирішив не брати татове авто. Таксі їхало неквапом, і весь час мій мозок вагався: він думав то про пункт призначення, то про Елімана.

Усі, хто йшов по його сліду, намагалися передусім розгадати його особисті таємниці. Я ж був прив’язаний до його твору. Блукалець Еліман, виявляється, не відмовився від літератури. Гаїтянська поетка мала честь чути нові сторінки, однак твердила, що не пам’ятала їхній зміст. І це тотальне забуття суперечило тому шоку, який вони викликали. Як можна забути те, що так вразило? Я вважав, що, вирішивши не розповідати цього Сізі Д., поетка з Гаїті пам’ятала все.

І все ж вона їй сказала «Ні, Corazón, я ті сторінки не пам’ятаю, хоч і намагалася їх згадати. Та найдужче мені кортіло відшукати Елімана. Бо мені його бракувало. Після десяти років, проведених у Парижі, я зважилась і попросила перевести мене до Сенегалу. Це була батьківщина Елімана, а він сам казав, що кінцевий пункт призначення має збігтися зі стартом. Хтозна, думала я, може, його слід розуміти буквально. Можливо, після років блукань він засумував за рідним краєм і вирішив повернутися? А може, збагнув, що завершити свій великий твір він може лише там. Отже, мені знайшли посаду в Дакарі, і я повернулась у 1980 році.

Жодних зачіпок щодо його минулого я не мала. Еліман завжди приховував своє походження. Лише одного дня він повідав мені, що виріс неподалік від великої ріки, а вчився в католицьких місіонерів. Про родину — нічого. Про село — нічого. Я не знала жодного імені. Тож я два роки блукала долинами наших великих річок: ріки Сенегал на північному сході, ріки Ґамбія на центральному заході та в районі злиття річок Сіне та Салюм. Я не знайшла нічого — моя місія провалилася.

Шукала я навздогад, самотужки, під час вихідних і відпусток. Їздила то на північ, то в центр країни. Крутила кермо, не зазираючи до путівників і карт, віддавшись безмежжю краю. Кермувала я завжди швидко. Бо нащо тобі машина, якщо не можеш відчути солодкі памороки швидкого гону? Під час пошуків Елімана це правило здавалося мені ще більш справедливим: я прагнула знайти його якомога швидше. І все ж після першої ж поїздки необдуманість моїх дій стала очевидною. Я розуміла, що таким чином ніколи не знайду й сліду Елімана — хіба що втрутиться Божа воля. Приїхати до села й розпитувати людей, які не розуміють твоєї мови й дивляться на тебе з подивом, чи відомий їм письменник на ім’я Еліман... Це було смішно й марно. Тоді я попросила своїх сенегальських друзів перекласти слово «письменник» або «поет» їхніми мовами. І вирушила на пошуки, озброєна списком слів. У кожному селі я запитувала, яку мову там використовували. А коли дізнавалася, знаходила в списку потрібне слово й додавала до нього: Еліман. Допомагаючи собі жестами, я намагалася пояснити, що шукала цього чоловіка-поета. Найчастіше у відповідь я отримувала сміх або подив, від чого в мене не раз починалась істерика. Іноді мені щось довго пояснювали, вказували напрям, і зрештою я розуміла, що якийсь поет чи хтось, подібний до поета, жив отам, у селі чи далі, у цьому краю. І я туди їхала. Звісно, жодного разу я не натрапила на Елімана, натомість зустріла чимало інших поетів — майстрів слова, аедів, магів і чарівниць, носіїв знань, повитух мови, чаклунів-королів, творців ритмів, промовців гімнів і поем та інших погоничів тиші. Хтозна, можливо, всі вони були альтернативними втіленнями Елімана... З деякими з них я проводила по кілька годин. Кожен говорив своєю мовою, перекладача ми не потребували. Часом вони співали. Часом я декламувала вірші. Я була переконана, що говорили ми про одне й те саме.

Так тривало більше двох років. Завдяки цим експедиціям та зустрічам я пізнала цю країну і полюбила її. Ще раз повторюю: я майже одразу збагнула, що не знайду тут Елімана й нічого не дізнаюся про його родину. Можливо, є якісь інші річки або притоки. А може, Еліман збрехав і насправді виріс в Дакарі чи Ндарі. Та я однаково продовжувала свої вилазки. Це були свого роду поетичні пригоди. Хіба не поетично вміти сказати «поет» та «поезія» всіма мовами нової для тебе країни? Хіба не з цього починаються поетичні зв’язки?

У 1982 році я припинила поїздки. І саме тоді, коли відмовилася від пошуків, я знайшла його. Або він знайшов мене. Перших же вихідних, які я проводила в Дакарі після тривалих мандрів країною, до мене явився Еліман. Тобто я снила ним. Звісно, відколи ми розлучилися в Буенос-Айресі, я не раз бачила його уві сні. Снився він мені і в Сенегалі. Однак цей сон бувособливий: Еліман сказав, що я потрібна йому. А коли я запитала, що саме треба зробити, він відповів мовою, яку я не зрозуміла. Я сказала, що цією мовою не розмовляю. Тоді він повторив французькою, що я потрібна йому. Я знову запитала, що саме треба. І знову почула незрозумілу мову. Так тривало, поки я не прокинулася.

Сон був вкрай дивний, бо відбувався у місці, яке я миттю впізнала. Після роботи, коли хотіла залишитися на самоті, я там бувала не раз. Це навіс для рибалок на пляжі Нґор, навпроти острова. Таких на березі було кілька, ними давно вже не користувались. Я ходила туди почитати чи подивитись на море. Уві сні ми були під одним із тих навісів, мені навіть здалося, що то було моє улюблене місце, найвіддаленіше від криків купальників. Прокинувшись, я негайно пішла туди. Елімана там не було. Отже, сон не був запрошенням до зустрічі. Там було порожньо, однак я побачила слова. Вони вкривали одну зі стін, я була певна, що раніше їх там не було. Я кілька разів їх перечитала. Вони припали мені до душі. Я пішла вздовж берега, заходячи до кожного з навісів. Усюди всередині одну зі стін прикрашав твій почерк, твоя поезія. Я кинулася на пошуки, обійшла весь Дакар! Ти залишила сліди по всій столиці, і все ж залишалася невидимкою. Я шукала тебе за твоїми рядками. Писані чорним вугіллям вірші вели мене через місто, губили мене в ньому. Якось увечері я тебе таки знайшла.

Від самого початку нас єднала поезія — це правда. І все ж влаштував нашу зустріч він, Еліман. Утім, ми ніколи не згадували його. Кожна з нас зберігала його, мов таємницю, не відаючи, що вже ділить її з другою. Що було б, якби ми поділилися одна з одною тим, що тримали в собі? Я мала поставитися серйозніше до того сну. Еліман привів мене до навісу, де я побачила писані тобою рядки, а вони, своєю чергою, привели до тебе. Знаки були просто в мене перед очима. Та я їх не зрозуміла. А може, глибоко в душі я й розуміла, проте не хотіла вірити. Усе ж, Corazón...»

— Де тебе висадити?

— Даруйте?

— Ми вже на Медині. Ти вийдеш де?

— До ринку Тілен далеко?

— Ні, треба ще трохи проїхати, але недалеко. Там вийдеш?

— Так. Або трохи далі. Навпроти стадіону імені Мар-Діопа. Так, це ідеально!

За кілька хвилин я стояв посеред Медини. Вона здригалась, немов гігантське серце під час грози. У цьому популярному кварталі життя пнулося з усіх пор; і цей надмір голосів, вигуків, сварок, реготу, мекання, зойків, гудків, смороду, релігійних співів, духу смаженини, випущених газів — увесь цей надмір злиднів і розкошів з часом заповнив весь простір, байдуже, видимий чи невидимий. А коли не стало, куди пролізти, він зупинявся й віддавався, чекаючи: візьмуть його чи він візьме. Тут не смерть, а життя загрожувало зварити вас на одному кінці вулиці й розчавити на протилежному. Переді мною був живий доказ того, що будь-який роман — дурниця порівняно з життям звичайної вулиці. Хочете детально змалювати дакарський майдан? Перек, можливо, міг би ожити і спробувати. Я трохи пройшовся й зазирнув до GPS в телефоні. Потрібна адреса була зовсім поруч. Я глибоко вдихнув, перетнув проспект Блеза Діаня^[86] та звернув на 11-ту вулицю.

Від учора я в Дакарі, по роботі. Згадала про тебе. Подумала, що таки варто порушити цю довгу, але необхідну мовчанку. Я зрозумію, якщо ти вирішиш не відповідати. Минуло стільки часу, це природньо. Може, так навіть краще буде. Цілую. Аїда.

Я прочитав це повідомлення у WhatsApp годину тому. Хвилин із десять сидів, вагався, що відповісти, не міг відвести очей від екрану. Кілька разів набирав дурнуваті фрази, які миттю стирав.

Аїда, напевно, здогадувалася про мої збентеження й подив, адже застосунок тривалий час свідчив про те, що я «пишу». Насправді я не знав, що міг би чи повинен був їй сказати. Аїда... Не було потреби питати, що вона тут робила. Я одразу збагнув зв’язок з політичною кризою, самогубством Фатіми Діоп та маршем 14 вересня.

Нарешті, після досить комічних потуг уникнути відповіді, я відписав:

Сподіваюся, спека не надто тобі допікає. Вітаю в ДК... Насправді я також тут, кілька днів тому приїхав. Приємно чути тебе, Аїдо. У мене все добре.

«Насправді» нібито мало невинний вигляд, однак було ознакою моєї тривоги, і Аїда, звичайно ж, одразу помітила промінчик легкодухості в непроглядній ночі. О, я так і бачив, як жорстоко вона насміхалася з моєї незграбності! Я чекав на її відповідь і тремтів. Минуло кілька хвилин. Відповідь була короткою, Аїда відразу — звісно, не без іронії — перейшла до справи:

Насправді... ми в одному місті. І що тепер?

Радше собі, ніж їй, я брехав, кілька секунд розмірковуючи перед екраном. Потім, затамувавши подих, я став обережно клацати. Ужив я умовний спосіб, який вважаю найзручнішим способом у французькій мові, коли йдеться про видавання страху за помірковану мудрість та про прикритий атакою відступ:

Що ж, можна було б побачитися...

Можна. Але ж це вочевидь погана ідея. Це закінчиться погано.

Майбутній час підказав мені її настрій. І я скористався нагодою.

Закінчиться погано... Останнім часом я таке часто чую.

Бо більшість подій у світі мають поганий кінець. І більшість людей про це знає.

Нічого вони не знають. Це просто поверхове розчарування, швидкий на згадку песимізм, що прикидається чесністю, зрадливий цинізм, що ховається за мудрою подобою фаталізму, острах перед життям, що перебирається на філософію тривоги.

Я осідлав свого коника — але Аїда добре знала мене. Її відповідь умить обскубла мій павичевий хвіст.

Бачу, ти не змінився: як і раніше, мислиш готовими фразами. У які, певно, і сам не віриш. Оце і є справжній острах перед життям. Він погубить тебе. Утім, я тебе вже попередила.

І щоб уникнути обговорення, піна якого вже стікала з моїх вуст, Аїда надіслала геолокацію помешкання з Airbnb, яке займала в самому серці Медини. Я сказав, що буду за годину. Батьки вже спали. Я все ж залишив мамі записку: мовляв, вийшов пройтися, можливо, залишуся на ніч у друга.

Так я потрапив сюди, до пульсуючого ядра Медини, Аїда ж була за кілька хвилин від мене, у самому кінці 11-ї вулиці.

Будь-яка революція починається з тіла, а тіло Аїди — це бунтівне місто, охоплене пожежею, що попелу по собі не залишить, і я тут веду боротьбу, адже боротьба вивищує нас над рештою людей, тим паче гра варта свічок, я веду боротьбу, бо немає нічого прекраснішого, ніж битися в улюбленому місті, хай навіть іноді здається, що воно тобі достоту не відоме, однак часто саме тому, що місто ховає від нас таємниці та дає нам можливість загубитись у ньому, ми його по-справжньому любимо, а ті, хто твердить, нібито секретів для них у місті немає, ніби знають його, як власну кишеню чи як черево матері, насправді говорять не про те, що люблять місто, утім, я справді його люблю, бо воно не віддається одразу й повністю, це моє рідне і водночас чуже місто, я залюблений у його довгі вузенькі вулиці, просторі, світлі проспекти, нашарування платформ, периферійні бульвари, заховані закутки, історичні пам’ятки (гляньте, отам, праворуч, величний готичний собор), пустирі, парки, старовинний центр, популярні квартали, де я люблю хизуватися собою (авжеж, я, вочевидь, не джиґун, радше дилер-шмаркач, що заробляє на парі грамів), а ще його загадкові катакомби, які я досі не обійшов до кінця, його вперті завулки, et cetera, et cetera^[87], і все ж варто знати, що це не місто, яке стоїть, не місто, яке лежить, це (як я вже сказав) місто, яке повстає, воно одночасно каже і «так», і «ні», йому відомо, чого воно більше не хоче, до чого прагне, і його ворушіння не дає іншого вибору тому, хто змушений бути поруч, хто довіряє йому із заплющеними очима, хто веде шляхом, подібним до безладних блукань, та насправді є посвяченням у революціонери, у справжні революціонери, тобто коханці, і в кінці цього шляху коханець збагне, що не готовий, бо ніхто ніколи не буває до такого готовий, а втім, він збагне сенс великої офіри заради справедливої справи.

Щоб надолужити рік без кохання, ми кохалися. Щоб згадати далекі ночі, ми кохалися. Заради лавки у сквері на бульварі Распай — ми кохалися. Потім кохалися знову і знову — щоб поповнити запаси, адже цілком могло бути, що на нас чекало майбутнє з черговою нескінченною мовчанкою. Останнє злягання нас виснажило. Була шоста ранку. Було чути, як потроху оживала рецепція. Я не знав, чи можна сказати, що Медина прокидалась — адже вона й не засинала, хіба що куняла впівока. Друге ж око було свідком наших нічних повстань.

— Мусимо відпочити, — сказала вона. — О другій Ба Му Сьос (вона вимовила цю назву чистою мовою волоф) влаштовує збори з координації маршу 14 вересня. Маю там бути.

— Хто повідомив тебе про те, що відбувається?

— Друзі, кореспонденти, активісти. Багато хто з журналістів стежить за громадянським рухом на африканському континенті. Після Алжиру я була в Буркіна-Фасо. Зустріла там сильних, рішучих революціонерів. Справжніх синів Шанкари. А коли дізналася про самогубство Фатіми Діоп, зрозуміла одразу: щось буде в Сенегалі. І підпалять цю порохову діжу в Дакарі. Тож я стрибнула в перший-ліпший літак. Надія всієї бунтівної молоді Африки й світу — тут і зараз. І ти помиляєшся, якщо думаєш, що я романтизую повстання. Мені добре відома ціна революцій. Саме тому я ставлюся до них із повагою. Саме тому хочу, щоб їх бачили так, як я їх бачу. Я бачу полум’яний запал у поглядах людей. Зворушливий запал. Бачу його і в обличчі Фатіми. Це вогонь гніву й приниження, а також — честі й чистоти.

Я мовчки пригорнув її до себе. Вона не опиралась. Я навіть відчув ледь помітних рух стегнами й плечима — вона ніби прагнула притиснутися ще сильніше. Кілька хвилин ми мовчали.

— Ну, а що ти? — запитала вона нарешті. — Що ти робиш в Дакарі?

Я німував. Чи варто було згадувати про Елімана й «Лабіринт жорстокості»? Як і у випадку з батьками, я боявся, що Аїда вважатиме мене легкодухим і несерйозним. Краще було збрехати, ніж зізнатись у своєму захопленні, що в цьому контексті здавалося ганебним. Зважаючи на те, що ці кілька днів відбувалось в країні, чи мали значення мої пошуки? Чого була варта літературна загадка порівняно зі стражданням народу? Пошуки книжки — порівняно з честю? Література чи політика? Еліман чи Фатіма? Тому я збрехав Аїді. Сказав, що приїхав на канікули, до родини.

Д — 3

Наступного дня, розходячись посеред вулиці, ми з Аїдою вагалися: як попрощатися? Торканням щоками? Цілунком? Потиснути руки? Помахати одне одному? На вулиці нам заважало все: і її строкате наповнення, і чужі погляди, і колір нашої шкіри, і її довге волосся, заплетене в чорну косу, що, здавалося, усотувала гаряче полудневе сонце. Та насправді ми заважали одне одному, минуле, яке вночі ми дістали з могили, тиснуло на нас. Ми мовчки погодилися на варіант зі щоками — однак спромоглися лише на один доторк (хоч і близько до вуст). Дорогою додому я дбайливо стер багряний слід зі щоки. Аїда вирушила до Університету імені Шейха Анта Діопа^[88], де збирали нараду BMS. Ми пообіцяли одне одному списатися.

Коли я повернувся нарешті додому, мама кинула на мене промовистий погляд: мовляв, я ж твоя мати і я знаю, що ти робив уночі. Утім, жодного запитання вона не поставила, тато також. Цілий день я провів із братами й батьками, намагаючись знову звикнути до щоденного трибу, зведеного життям у Франції до стану далекої згадки.

Повідомлення від Аїди:

Скажу чесно — мені тебе бракувало. Весь цей рік я ледве стримувалася, щоб не написати тобі. Щоб не осоромитися. Щоб не ускладнювати життя. Однак воно ускладнилося саме собою. Мені тебе досі бракує. Усі органи чуттів вимагають твоєї присутності. Хочуть і далі пізнавати тебе. І хочуть, щоб ти теж їх пізнав. І все ж я переконана, що ще одне побачення — це погана ідея. Авжеж, знаю, це звучить парадоксально, а проте... А чого хочеш ти?

«Певно, ти хочеш дізнатися, яким він був, правда? — мовила гаїтянська поетка до Сіґи Д., яка мені це переповідала. — Простої відповіді на це запитання не існує, Corazón. Задовго до того, як я вперше почула його голос, він заходив на літературні салони до моїх батьків. Багато не говорив. Переважно слухав; здавалося, усі чекали, що, завершивши медитацію, різко, одним словом він розірве вуаль, яку ніхто не бачив, але всі відчували, — ми всі розуміли, що вона відділяла нас від головної істини.

Він ніколи не втручався в інтелектуальні чи політичні розмови, які наповнювали салон. Утім, ніхто на нього не ображався. Здавалось, його позбавили обов’язку щось говорити. Ця своєрідна угода межувала з безперечним снобізмом: “Бачите, ми вчора цілий вечір провели з мудрим мовчазним Еліманом — німування цього африканця напрочуд духовне!” До речі, йому ніколи не ставили запитань, навіть коли мова заходила про Африку. Я не хочу сказати, що походження давало йому більше права висловлюватися про свій континент, однак я переконана, що кожен хотів би почути його думку, як африканця, щодо подій на африканському континенті. Було це напередодні 1960-х років. Незалежність африканських держав викликала в усьому світі запеклі суперечки — наш салон цього теж не уникнув. Але єдиний з-поміж нас африканець мовчав.

Одного вечора 1958 року — гадаю, було це в жовтні — мені набридла повага, більше подібна до неуваги. Ми жваво обговорювали гучне “ні”, яким шляхом референдуму Гвінея-Конакрі відповіла на пропозицію Де Ґолля приєднати до Франції країни Французької Західної Африки. Я підскочила й поставила йому пряме запитання: “Пане африканцю, а яка ваша думка про рішення гвінейського народу? Чи ви взагалі не маєте думки, вам байдуже й вас надихає лише зневажлива мовчанка, яку вже багато місяців спостерігаємо? Певно, ми не заслужили на ваші мудрі слова. Однак мужній гвінейський народ, — авжеж, я вважаю їх справжніми героями, — можливо, на них таки заслужив, вам так не здається?”

Бачила б ти перелякані обличчя гостей, Corazón! Їх ніби кригою скувало. Досі пам’ятаю очі деяких із них. Там був страх. Та в деяких поглядах я прочитала цікавість і навіть радість. Я одразу помітила, що Ґомбрович аж пхикнув від задоволення, ніби подумав: нарешті хоч якась руханка! Сабато, близький приятель Елімана, сидів із серйозним виглядом, та я гадаю, що йому теж було цікаво подивитися, як реагуватиме Еліман. Чесно кажучи, я переконана, що всі, навіть закам’янілі, чекали на його реакцію. Еліман сидів у кріслі, подалі від усіх. Я нахабно стала просто перед ним, за три метри, зухвало поставивши одну руку в бік, другою ж я тримала келих із вином. Тоді я була зовсім юна, коротко стрижена, з великими сережками-кільцями у вухах та в довгій блакитній сукні, що принесла мені більше, ніж зазвичай, поглядів, компліментів і мовчазних недвозначних натяків. Я кинула йому виклик. Він поволі підвів на мене погляд. Я пообіцяла собі не опускати очей, хоча зазвичай так і робила, коли наші погляди перетиналися. Кілька секунд Еліман сидів непорушно, роздивляючись мене. Тож я зробила до нього крок і запитала: “Може, ви недочули? Я хочу знати вашу думку про Гвінею. Мені цікава ваша точка зору на їхню незалежність та їхнього лідера, Секу Туре”.

Минуло кілька довгих і напружених секунд — нарешті він підвівся, видавшись мені значно вищим, ніж я гадала. Один крок — і він уже стояв переді мною. Я не відступила. Лише високо задерла голову, щоб зазирнути йому у вічі. Мені було вісімнадцять, я щойно вступила на право. А він був зрілим чоловіком. Я не знала, скільки йому було років. Лише пізніше дізналася, що тоді він мав сорок три роки — як і мій батько.

Нас розділяли лише кілька сантиметрів — я мала досить дивне відчуття: переді мною був могутній мур, та водночас — настовбурчене море, свого роду велетенська хвиля, з якої долинало грізне ревіння. У його очах за мить промайнула ненависть — здалося, що він хотів ударити мене або вбити. Та цей проблиск швидко минув. Його заступив спокій, що межував із цікавістю. Він ледь помітно всміхнувся (певно, лиш я помітила цей натяк на усмішку) і мовчки вийшов з вітальні.

Певний час панувала тиша. Її перервав Ґомбрович. “Браво, мадемуазель! — мовив він. — Ви явно не з лякливих. Я зауважив, утім, як африканець поводився перед тим, як піти. Сабато, ти це помітив теж, правда? Це поведінка загнаного звіра. Пораненого звіра. На певний час він заляже на дно. Він завжди так чинить, коли наближаєшся надто близько. І коли він збирається зникнути, то прокрадається так, як нині, виходячи з цієї кімнати. Ми з Сабато уже звикли. Краще й вам звикнути. Гадаю, ви ще довго його тут не побачите. І все ж, дівчинко, браво! Хтось мав кинути йому виклик — зуміли тільки ви”.

Ґомбрович мав рацію: після того вечора Еліман кілька місяців не приходив. Побачила я його лише через рік, у серпні 1959 року. Тим часом Ґомбрович і Сабато вряди-годи заходили до салону моїх батьків. Щоразу я цікавилася, чи їх приятель ще гнівався на мене. Незмінно один із них відповідав, що Еліман ні на кого не гнівався. Просто він мандрував. Де? Латинською Америкою. Мотався то до Чилі, то до Бразилії, то до Мексики, то до Гватемали, то до Уругваю, то до Колумбії, то до Перу. Жоден — ні Ґомбрович, ні Сабато — не мали уявлення щодо причин цих мандрівок. Одного дня Сабато зізнався мені: “Відколи ми його знаємо, Еліман завжди багато подорожує. Та що він шукає — і чи взагалі щось шукає, — мені невідомо”.

Своїми вчителями в літературі я обрала Сабато й Ґомбровича. Утім, я їм не нав’язувалась: вони самі вирішили взяти мене під своє крило. Тоді вони вже були всесвітньо визнаними авторами. Я вивчала право в університеті, та відчувала, що мене тягнуло до поезії. А Ґомбрович і Сабато поетами не були. То були дивовижні, потужні прозаїки, у яких ніби вселився вищий розум. І все ж, не практикуючи поезію, вони її добре знали, читали й розуміли. На початку палкі дискусії з ними на цю тему стали для мене фундаментом.

Свої перші віршовані опуси я віддавала на їхній суд — суд суворий, що не знав ні жалю, ні заохочення. Як казав Ґомбрович, якщо я сприймаю літературу й поезію всерйоз, якщо справді хочу писати, то є тільки один шлях: вимогливість до себе й абсолютний дар творчості. Він цитував чеського поета Владіміра Голана: “Пройди навколішки дорогу від начерку до твору”. І додавав: дорога ця не має кінця.

З них двох Ґомбрович був найсуворішим, та при цьому — найвеселішим і найвигадливішим. Він любив молодь, його геній був чванькуватим, іронічним, іноді малоприємним. Сабато ж переважно мовчав. Його літературні присуди часто бували безжальними, і все ж за будь-яких обставин він намагався стримувати себе. Було помітно, що він існував у безкрайньому, глибокому внутрішньому світі, де обмірковував складні метафізичні питання, які поставали в його книжках.

Еліман був частим гостем у наших розмовах. Якось, під час вечері з Ґомбровичем (Ернесто хворів і не міг до нас приєднатися), я запитала його про Елімана. Як і ти, Corazón, я хотіла знати, якою він був людиною. Тож я розпитувала Ґомбровича.

“Чому і як африканець потрапив сюди? — перепитав Ґомбрович. — Дивне запитання... Чому і як, кажеш? А чому і як хтось потрапляє кудись? Мені й самому невтямки, яким чином я потрапив сюди й чому лишився тут після війни. Тим часом вулиці Польщі — цієї проклятої країни — досі ваблять мене. Певно, я лишився тут, щоб розгадати таємниці вулиць Варшави на вулицях Буенос-Айреса. Можливо, мені вдасться побачити справжнє обличчя своєї батьківщини, вдивляючись у відображення іншої країни. Можливо, хтозна... А щодо Елімана... Здається, він ніколи мені про це не казав. І не тому, що приховує, а тому, що я ніколи ні про що не запитував у нього. Я про таке з ним не розмовляю. Ми з Еліманом — вигнанці. Ми зрозуміли одне одного з першого погляду. Спізнались одразу. Нам кортіло говорити про все — крім вигнання. Зрештою, про вигнання мало що можна сказати. Нуднішої теми й бути не може. А втім, запитай у Сабато, як він одужає. Можливо, йому відомо, як і чому Еліман опинився тут. А от самого Елімана розпитувати не раджу. Це може роздратувати його. Більшість вигнанців ненавидять подібні запитання. Особисто мене це взагалі не цікавить. Отак. А тепер, прекрасна донько дивовижного й буремного острова Гаїті, ходімо кохатися чи злягатися — як тобі більше подобається. Усе може зачекати — й Еліман, і смерть, хоча вона й так постійно чигає на нас; а от тіло, бажання, запал, кохання, яким я так давно не займався — а таке в моєму віці неприпустимо...»

Чотири дні. Чотири дні минуло з моменту смерті Фатіми Діоп, уся країна сунула на червоне світло — тож президент Республіки нарешті вирішив у вечірніх новинах звернутися до нації. До району «Свобода» я прибув близько сьомої вечора.

Шериф мешкав у квартирі у великому гарному будинку після розлучення два роки тому. Як завжди, ми були раді бачити одне одного. І все ж я відзначив його виснажений вигляд — так, ніби він давно не спав.

Узявшись до вечері (смачнючий дібі!^[89]), ми ввімкнули виступ президента.

— Він лише зіпсує мені апетит, — пробурмотів Шериф.

Сорок п’ять хвилин президент промовляв натхненно й урочисто. Почав він, згадавши свою глибоку зажуру після звістки про смерть Фатіми Діоп. Потім став міркувати про жорстокість долі й трагічність ранньої смерті. Дійшов до співчуття родині небіжчиці. І тільки тоді він вийшов на політичну арену, де глядачі нетерпляче чекали від нього швидких, метких і ефективних рішень, щоб угамувати кризу. Сфінкс оголосив про цілий сонм ухвалених заходів, поправок і реформ. Нарешті настав час перебудови, і він уже чув розлючені й розпачливі голоси, але не варто доводити до інших самогубств, тепер молодь буде в пріоритеті і т.п.

Коли президент доходив до висновків, Шериф вимкнув звук. Кілька хвилин ми вдивлялись у безгучне зображення президента на екрані. Його вуста розтулялися і стулялися. Він ніби енергійно вгризався в пустку.

— Отак і живе країна, — мовив Шериф. — Наші керівники звертаються до нас з екрану — звуконепроникної вітрини. І ніхто їх не чує. Та якби й почули — що б це змінило? Не треба їх чути, щоб зрозуміти: брешуть! Світ за цим склом — мов акваріум. А керівники, відповідно, не люди, а риби: групери, щуки, соми, тріска, камбала, риба-меч, риба-клоун. Звісно, чимало акул. І коли ти вдивляєшся в риб’ячі писки (і це найгірше), здається, що вони кажуть: ви б на нашому місці мали не ліпший вигляд. Були б не менш жалюгідними.

По губах президента я зумів розібрати «Дякую вам усім. Слава Сенегалу!» Шериф вимкнув телевізор тієї миті, коли перед нашими очима з’явився державний прапор.

— Same fuckin’ shit!^[90] — лайнувся він. — Варто спалахнути пожежі — і він біжить з цеберками заливати вогонь, який сам же і спричинив! Пожежник-піроман — історія давня, як світ. Однак нам відомо — і він сам це знає, — що цей вогонь не загасити. Його цебро порожнє. Там немає води — тільки брехня. Утім, дурні щоразу ковтають наживку...

— Авжеж, медяник або батіг...

— Та ні, Miňelam. Ця ілюзія — смертельно небезпечна. Подібні заяви, покликані заспокоїти одних, створюють ще більше проблем іншим. Стирається межа між медяником і батогом — перший водночас є і другим. У цій країні так мало треба для щастя. Ніхто не знає, чого, власне, вимагати. Ніхто не вміє захистити своє життя. Зрештою, чи заслужили ми на життя?

Залишивши мені трохи часу на роздуми, він повів далі:

— Я завжди зневажав тих, хто дозволяв собі задовольнитися цим висловом: кожен народ має тих правителів, на яких заслужив. Або ж трохи інакше: правителі скидаються на свої народи. Як на мене, це віддає зневагою до людей та непростимим попустом деяким жорстоким самозакоханим керманичам. «Злочини тих, хто веде, не лежать на совісті тих, кого ведуть», — зазначив якось Гюґо, уже не згадаю де. А втім, часом мені здається, що люди, які порівнюють своїх недалеких керівників з власним народом, не такі вже далекі від істини. Дивлюсь я на наших співвітчизників і гадаю: хіба ми заслужили на краще? Ми ж теж достоту рибна крамниця. Щільно розкладені сардини. Що ми такого робимо — колективно й поодинці, — щоб заслужити когось ліпшого, ніж аморальні і кровоприсяжні політики?

— Оце так слово, «кривоприсяжні»! Уперше чую. Контекст явно не позитивний. Занотую собі. А як ти сам собі відповідаєш на це запитання? Ми — як окремі особи і як єдиний народ — заслуговуємо на щось інакше?

Цієї миті в Шерифа задзвонив телефон. Він зирнув на екран, але не відповів на дзвінок.

— Сьогодні в університеті BMS проводили координаційну нараду активістів, — сказав він натомість. — Я туди не пішов. От вони й дзвонять. Певно, хочуть, щоб я склав текст прокламації. Та в мене немає жодного бажання спілкуватися з ними. Більше не хочу для них ні писати тексти, ні робити дослідження.

— А чому?

— Бо вже не бачу себе в акціях BMS. Рух поступово опустився на рівень систематичних і стерильних протестів. Це смілива, без сумнівів потрібна боротьба, сповнена гнівної критики. І все ж, на жаль, абсолютно стерильна. Змін немає. Наш активізм дотримується політичного статусу кво, ми живемо ілюзією протистояння думки і влади. Однак владі вигідний статус кво. Так було завжди. Треба йти далі. Треба робити більше.

— Ти хочеш сказати, що BMS має трансформуватися й перетворитися на політичну партію? Вийти на арену і вступити в політичний бруд, замість вдавати із себе бездоганного вартового демократії?

— Ні, йдеться не про це. Політична гра завжди примушує підкоритися своїм правилам. Вона — жорна, ми — зерня, а зерня ніколи не змінить жорна, вони, як це було завжди, молотимуть його, стиратимуть на порохи. Змінювати щось ізсередини — це ілюзія. Лише ми самі змінюємося зсередини. А не політична практика. А не звичаї. Звичаї незмінні. Принаймні таким чином їх точно не зміниш.

— То як треба діяти? У тебе є ідеї?

Шериф ствердно кивнув, та одразу ж кинувся в пояснення, — так, ніби його пропозиція ще не дозріла:

— Ні... Я не впевнений. Точно не знаю... Я шукаю третій шлях. Те, що відбувається зараз, переконує мене в тому, що треба чинити інакше. Проводити демонстрації, боротися проти досвідчених політиків, терпіти побиття й сльозогінний газ, репетувати, закидувати камінням Національну асамблею, Палац правосуддя чи Палац Республіки, вигукувати ім’я Фатіми зі сльозами на очах під пекучим сонцем — гаразд. А що далі?

Я не знайшовся, що йому відповісти. Ми трохи помовчали — і Шериф повів далі:

— Словом... Miňelam, краще розкажи про себе. Що ти тут робиш? Проводиш дослідження для чергової книжки?

— Певною мірою.

— Сподіваюсь, у ній ти будеш більше схожий на себе. Мої закиди BMS чинні й для письменників. Ви мусите робити більше! Я не кажу, що література втратила свій вплив, ні. Я боюся книжок, шаную їх, як святині — саме тому мені ніколи не стати письменником. Краще взагалі не писати, якщо не ставиш перед собою завдання принаймні трохи труснути свого читача! Благаю, не переписуй свою «Анатомію порожнечі»! Бо ця книга звертається тільки до тебе. А ти вартий більшого. І мусиш робити значно більше. Напиши для нас книгу, велику книгу, Miňelam. Велику політичну книгу.

Я посміхнувся. Нічого дивного: Шериф уже вмовляв мене про це після виходу «Анатомії порожнечі». Докоряв мені тим, що соціальні питання я обійшов увагою заради своїх егоїстичних переживань. Він критикував мене не так, як більшість недоумків, що вважали себе знавцями реального життя й конкретних речей. Ні, Шериф звертався до мене зі щирим збентеженням людини, яка більше не впізнавала свого близького друга.

Справді, певний час ми мали схожі погляди. Ба’ більше, з нас двох я був значно радикальніший. Однак ніщо не лишається без змін. Хіба можна такого бажати? Вірність своєму «я», муміфікованому в часі, — лише химера; мені вона здається свого роду засліпленням, яке викривляє саме життя: адже життя — це непередбачуваний рух, непевність, мінливі обставини, які часом перекреслюють цінності й принципи, що здавалися непорушними.

Не раз я чув, що слід берегти вірність дитині, якою ти був. Це найбезглудіша й найнебезпечніша амбіція, яку тільки можна уявити. Таку пораду я нікому ніколи не дам. Дитина, якою ми були, неодмінно з розчаруванням і люттю спостерігає за дорослим, у якого виросла, — хай навіть цей дорослий здійснив усі свої мрії. Це не означає, що дорослий вік вже за своєю природою приречений чи покалічений. Просто не може існувати точного відповідника ідеалові чи дитячій мрії, пережитій у часи млосного раювання. Подорослішати завжди означає зрадити свої дитячі роки. Але в цьому й полягає краса дитинства: вона існує тільки для того, щоб бути зрадженою, а зі зради постає ностальгія — єдине почуття, яке колись, наприкінці життя, дозволить повернутися до чистоти дитинства.

Утім, Шерифа це не переконало. Бо йшлося не про дитинство, а про мої вісімнадцять років. Він припускав, що життєві випробування змінюють нас, але не розумів, як можна відвернутися від чужих злиднів. Бо останнє було його власним баченням совісті. Він не усвідомлював, що входив у суперечку з великими творами мистецтва. Шериф тим менше вірив у мою «метаморфозу», чим більше пам’ятав, як колись я обурювався найменшому прояву злиднів. Miňelam, якого він знав, політизований до мозку кісток, так швидко й нещадно змінився...

— Спробую, — пообіцяв я. — Буде тобі великий політичний роман.

Далі ми торкнулися приємніших (принаймні на перший погляд) тем: книжок, жінок, подорожей, трагікомічних спогадів із життя у військовому училищі; і все ж я відчував, що Шериф не міг дозволити собі легковажності. Його очі легко доводили облудність усмішок, якими він намагався прикрашати свої вуста. Незадовго до півночі я став збиратися. Він провів мене до машини.

— Ти був знайомий з Фатімою Діоп? — запитав я його. — Вона ж була активісткою BMS.

— Так, я її знав.

Однак перед цим «так» минуло кілька секунд мовчанки. Інтуїтивно я розумів, що моє запитання розверзло в душі Шерифа цілу прірву болю та спогадів. Його голос ніколи не тремтів — а тут раптом став тихим. Я сказав, що мені дуже шкода, не треба було питати. Він подякував і запевнив, що все гаразд. Потім були темінь, лабіринт вулиць, скрипіння піску.

— Ця дівчина мала щире серце, — зненацька додав він, коли ми вже були біля авта. — Дивовижне серце! Вона навчалася на моєму курсі в університеті, філософський факультет, ще до того, як зазналася з BMS, потім ми спілкувалися приватно. Я добре її знав. І саме тому, що я її знав, я не можу вийти на марш 14 вересня.

Мені кортіло обійняти друга, але завадила природна стриманість: я не мав звички таким чином висловлювати свої почуття чи втішати когось, та й він би тоді сказав, що я справді змінився, — тож я просто повторив, що мені шкода. А він відказав, що йому також. Я порадив йому відпочити. Він пообіцяв так і зробити. Ми побажали одне одному добраніч і розійшлися. За мить я поглянув у бокове дзеркало. Шериф не поворухнувся, та я знав, що він дивився вслід не мені, а Фатімі Діоп. Можливо (подумав я) колись він поділиться зі мною своєю історією з нею — так, я би хотів, щоб він розповів мені про цю пригоду, хай навіть кінець у неї вкрай кепський.

Я виїхав з кварталу «Свобода», повернув на захід, у бік Північного шосе. Я прямував до Медини. Увечері Місто Аїди, столиця заколотів утіхи та фізичних екстазів, знову подзвонило мені — і цей дзвінок торкнувся самого дна моєї свідомості, мого несвідомого прагнення насолоди.

Тож до вечора, поете пустелі, повертайся й доведи мені все, — відповіла вона на моє ранкове повідомлення. — Наразі все, чого я прагну — це слідувати за нашим бажанням, а в тобі я відчуваю невичерпне бажання, яке чекало цілий рік і яке я воліла б задовольняти щоночі. Я спрагла до твоєї шкіри. Цілий рік я пнуся пустелею, і тепер мені мало однієї ночі, щоб насититися твоєю шкірою. Усі мої відчуття впізнають тебе, однак упізнавати мало: потрібний доказ цього впізнання. І навіть якщо ти мені віриш, я все одно прагну довести тобі це ще раз.

Д — 2

Того ранку, зважаючи на сутички, яких очікували 14 вересня, найпопулярніша в країні газета вийшла з фатальним запитанням на першій шпальті: «Що робити?»

Голови різноманітних конфесій закликали до миру. Вони нагадували, що сенегальці — віруючі люди, об’єднані вірою в одного Бога. Краще всією країною помолитися за Фатіму Діоп та її родину. Неодмінно треба було зберегти мир!

На думку членів президентської більшості, самогубство Фатіми Діоп не варто було ні політизувати, ні перетворювати на знаряддя для маніпуляцій. Це драма одного життя, яка вимагала не гніву, а справедливості й відповідальності. Тепер варто було б повернутися до діалогу й залишатись об’єднаними, незважаючи на різні політичні погляди.

Професійні опозиціонери вперто наголошували на тому, що уряд мусить почути голос народу й узяти відповідальність на себе. Президент повинен піти у відставку та оголосити нові вибори. Тепер будь-якою ціною треба було проводити жорстку й чесну політику.

Чесні громадяни вагалися. Звісно, вони хотіли миру — та чи нагодує їх мир? Чи не краще спровокувати кризу, з якої могли би постати повага та соціальна справедливість, чим триматися за штучний мир, який залишав найзлиденніших у прикрих умовах? Перед народом постала трагічна дилема — і він глибоко замислився. Треба було докричатися до нього крізь товстий шар вагань.

Ватажки BMS, натомість, не роздумували ні секунди. 14 вересня мало стати першою сторінкою нової історії. І недописати її означало б зрадити пам’ять Фатіми Діоп. То що ж робити? Ленін у 1902 році оприлюднив політичний трактат, у заголовок якого виніс це просте запитання. Увесь текст був відповіддю на нього, і «докінцеві» її запозичили: справжній революціонер має здійснювати революцію.

А як щодо мене, юного, багатообіцяючого письменника, однієї з надій літератури моєї шляхетної батьківщини — що робити мені? Один із друзів по Фейсбуку, радикальний активіст BMS, написав на моїй сторінці: «Що ти про це думаєш? Що роблять письменники? Ви — голоси тих, у кого немає голосів! Чому ж ви мовчите? Не зраджуйте нас! Білі у Франції говорять про тебе. А що ти говориш про свою батьківщину?»

На думку спадали різні варіанти відповіді. «На себе подивись! Кажи за себе, товаришу!» Це я прибрав. «Хіба може один голос говорити за всіх, у кого голосів немає?» І це я прибрав. «Нині виступати від імені групи означає зраджувати особистість». Також прибрав. «Заткни пельку!» Звісно, прибрав. Я не відчував за собою права говорити за когось. Мої слова навіть для мене самого були заважкі, тож такий невпевнений у собі письменник навряд чи міг щось змінити. Час ватажків, візіонерів, пророків, піфій, магів та інших «великих Гюґо» давно минув. Нині треба не шлях указувати, а йти тими шляхами, на які ступають безлиці люди — і йти до кінця, тобто висліджувати їхні душі аж до самого дна, або ж пірнати на дно своєї душі.

Після тривалих вагань я вирішив не реагувати на його послання. Тоді він написав мені в приват, пояснивши, що я — приклад для молоді, що я, мої слова, моя думка потрібні їм. На це я також не відповів. Він знову явився на мою сторінку й під своїм першим повідомленням великими літерами додав: «Ось чому тебе тут ніколи не визнають: ти сноб! Ти гидуєш нами. Хай білі хвалять тебе, скільки хочуть, хай дають тобі всі можливі премії, хай пишуть про тебе у своїх пихатих газетах — тут ти ніхто. Nada!^[91] А коли ти ніхто в себе вдома, ти всюди ніхто. Ти чужинець, ти хатній негр. Ти ніколи не будеш гідний...» І тут він назвав імена семи-восьми інтелектуалів і письменників, які, на його думку, були гідні народу.

Я вподобав його коментар, висловивши свою зверхню іронію. Та глибоко в душі я відчував, що він мене зачепив. Я сердився на себе за те, що приділяв стільки уваги таким дурницям. Тільки подумати, що кілька днів тому я сидів у компанії Сіґи Д. (мій обвинувач, який напевно не прочитав жодної її книжки, вніс і її до списку видатних авторів) — письменниці, чия творчість ґрунтувалась на зраді, ба’ більше — на знищенні концепту «ми», рідного краю, корінної культури, очікувань від «своїх», зрештою, самого уявлення про належність до певного краю. Таку ціну вона платила за свій талант. Я спробував уявити на своєму місці Елімана. Цікаво, що він відповів би цьому оратору?

«Коли я поцікавилась у гаїтянської поетки, чи питала вона Елімана про причини його перебування в Аргентині, відповіла: “Аякже, Corazón! Звичайно, зрештою я запитала, що привело його до Аргентини й що тримало його в цій країні. Наважилась я на це тільки через багато років. На диво, всупереч попередженню Ґомбровича, Еліман не розсердився на мене. Однак кам’яна байдужість, що маскою закрила його обличчя тієї миті, налякала мене більше, ніж лють. Він упер у мене свій погляд. На чолі блищало кілька крапель поту, деякі вже падали з його вій. Сімнадцять секунд — я подумки рахувала їх завдяки шумному маятнику годинника, що висів над його ліжком, — сімнадцять секунд минуло в мовчанці, а потім він мовив: “Знову ти за своє... Я гадав, що тобі й так відомо, чому, однак, бачу, я помилявся. Хіба ти не розпитувала про мене Сабато й Ґомбровича, поки мене не було чи коли бачилася з ними без мене?”

Відбувалося це на початку 1964 року, наприкінці січня чи на початку лютого. Пригадую, що вдень було дуже спекотно. Тож ми ховалися в його маленькій квартирі-студії, зачинивши віконниці, щоб в очікуванні вечора зберегти хоч трохи прохолоди. Нарешті, коли посутеніло й температура впала, ми відчинили єдине вікно в помешканні. Повітря було вже не таке гаряче, однак навіть бризом не віяло. Здавалось, ніби прохолода зависла десь угорі, попід небом, і спуститись їй заважав товстий невидимий шар вологи, який укривав усе, приклеюючи одяг до шкіри. Я знала його й бувала в нього вже п’ять років, однак лише того вечора наважилася поставити запитання, що опалювало мені вуста, відколи ми вперше побачилися після сутички в салоні моїх батьків.

Чесно кажучи, його відповідь мене не здивувала. Ще до того, як поставити йому запитання, я знала, що відповість він іншим запитанням. Еліман знався на цьому — за всі ці роки я добре його вивчила. Пригадуєш, як після випадку в салоні батьків у 1958 році він багато місяців подорожував Південною Америкою? До Буенос-Айреса Еліман повернувся в серпні 1959 року. Першого ж вечора, коли він зустрівся з Ґомбровичем і Сабато, ці двоє останніх покликали й мене. І вперше після нашої сутички я побачила Елімана. На відміну від того вечора, коли я сміливо й нахабно кинула виклик його мовчанці, мене лякала перспектива нічної зустрічі. Як не дивно, він не намагався зачепити мене. Навпаки, Еліман видався мені приязним, навіть ввічливим. Він був зі своїми єдиними друзями й хоч говорив мало, усе ж за кілька хвилин вимовив слів більше, ніж я чула від нього під час усіх мистецьких вечорів у батьків. Певно, це мене й налякало: він постав переді мною іншою людиною — людиною, яку я не знала.

Саме в той час, на початку 1960-х років, ми стали бачитися частіше. Спершу в компанії Сабато і Ґомбровича, у кав’ярнях або вдома в когось із них. Бачилися ми й в інших митців — художників, поетів і меценатів Буенос-Айреса. Батьки вже не влаштовували вечорів, однак тоді салонів у місті не бракувало. Найбільш популярним був салон Вікторії та Сильвіни Окампо. Там можна було зустріти Борхеса, Маллеа, Біоя та багатьох інших аргентинських літераторів, що оберталися навколо часопису “Sur”^[92]; а втім, незрідка там можна було перетнутись і з європейськими письменниками й інтелектуалами — приміром, Роже Каюа та Олдосом Гакслі. Еліман час від часу там також бував. Та, як і двоє його приятелів, він віддавав перевагу вузькому й тихому колу. Улітку він любив сидіти в одному з портових кафе спиною до величезних вентиляторів, які тоді часто встановлювали в таких місцинах. Еліману подобалося, коли подув повітря пестив його волосся й плечі. Він пив, насолоджуючись танго — особливо мелодіями Ґарделя — та щоденними теревенями, що точилися довкола політики, футболу чи боксу; зрештою, гучні суперечки безжально заповнювали прекрасну бухту. Важко було зрозуміти, що він тоді відчував, був щасливим чи нещасним. Утім, принаймні він здавався спокійним.

Знадобилося багато місяців, щоб я перестала його боятись, і три роки, щоб змогла бачитися з ним наодинці. А тим часом, з різними інтервалами, він зникав — то на декілька днів, то на декілька тижнів, — вирушаючи в загадкові турне Латинською Америкою. І щоразу, як його не було, я палала від бажання знову його побачити, поговорити з ним, почути його — хай навіть він і не був балакучим. Здавалося, що він рахував чи вираховував кожне слово, що кожна фраза мала для нього ціну, тож він промовляв її, спершу ретельно все зваживши. Як і його друзяки перед тим, Еліман став свого роду моїм хрещеним батьком в літературі. Те, що Ґомбрович, Сабато й Еліман заохочували мене, читали й виправляли мене, критикували й лаяли та підштохували до поезії, Corazón, я досі вважаю найбільшим успіхом у своєму житті. Які в мене були вчителі!

Про Ґомбровича й Сабато я тобі вже розповідала, порівнюючи їхні характери й стилі письма. Гадаю, варто спробувати розповісти про Елімана, хоч це вкрай непросто.

Він винаймав мебльовану двокімнатну квартиру у кварталі Барракас. Помешкання було дуже бідне — як і всі будинки в цьому barrio^[93]. Коли він уперше мене туди запросив, то сказав, що я буду першою, кого він там прийматиме. Навіть Ґомбрович і Сабато ніколи там не бували — пізніше вони самі мені в цьому зізнались. У 1963 році ми дуже зблизилися — кілька місяців провели сам на сам, тобто без його приятелів. Ґомбровича запросила якась заможна престижна фундація, і він повернувся в Європу, у Берлін, уперше з 1939 року. Сабато ж вирушив у тур південноамериканськими країнами, де уславився завдяки виходу свого шедевру, роману “Про героїв і могили”.

Поки їх не було, ми з Еліманом бачилися частенько. Удень я була в університеті, а ввечері приєднувалася до нього в одній із кав’ярень. Ми розмовляли про літературу. Я дуже мало питала його про особисте життя й минуле; щодо цього між нами була мовчазна згода; і все ж, чим більше я пізнавала його, тим більше зростала в мені упевненість: ніколи мені не пізнати його до кінця, якщо не дізнаюся про його минуле й причину приїзду в Аргентину. Та я не знала, як пробити кригу (чи заповнене алігаторами болото), що захищали його минуле від будь-яких зовнішніх поглядів. Еліман міг бути чарівним — зі мною він таким часто здавався; однак я дуже швидко збагнула, що ця приязність мала свою ціну. Він ставав доступнішим — але при цьому ще більше віддалявся. Не раз я намагалася підштовхнути його до розповіді про своє минуле життя, та щоразу такнезграбно, що він вгадував мій намір, перш ніж я ставила запитання.

Єдину щілину в цій фортеці зробив він сам того вечора, коли запитав, чи хочу я побачити його квартиру. Тоді я побувала в нього вперше — і він уперше позичив мені почитати “Лабіринт жорстокості”, про який в Аргентині знали тільки Сабато й Ґомбрович. Я сіла на його ліжко, поки він читав і правив мої вірші, і розгорнула книжку. Годинник над ліжком, здавалось, агонізував з кожним рухом стрілок. Кожна секунда виривала з нього болісне хрипіння. І все ж того вечора навіть цей астматичний годинник не зумів відволікти мене від сторінок “Лабіринту”. Неоднозначна, неймовірна книга — хай там що потім казав про неї сам Еліман, а саме про плагіат і ціну, яку мусив заплатити у Франції. Авжеж, він усе мені розповів. Плагіат? Я не вважала ті запозичення плагіатом, та й значення це не мало, адже з тих цитат складався грандіозний твір. Такою була моя думка — і вона залишилася незмінною. Тієї ночі — першої, проведеної в Елімана, — я багато розпитувала його про “Лабіринт жорстокості” і його сприйняття у Франції. Він стримано відповідав, залишаючи в тіні те, що вважав за потрібне. Утім, так я хоч щось дізналася про його минуле. То була не сповідь, не скарга: Еліман переповів мені ту частину свого життя цнотливо, без упередження, хоч і було очевидно, що рана ще боліла. Двічі чи тричі він замовкав, часом його голос тремтів — і це видавало ще досить живі почуття, змішані з гнівом, розчаруванням і соромом.

Наприкінці тієї ночі, перш ніж заснути поряд із ним, я збагнула: Еліман свідомо дав мені ключ до розуміння себе, таким чином відповівши на запитання, які вгадував у мені. Далі я зметикувала сама: він прибув до Аргентини, щоб оговтатися від гіркого досвіду падіння у Франції. Або щоб забути про нього. Це пояснення цілком мене влаштовувало, адже було пов’язане з пихою, самолюбством, самоповагою, честю й гордощами; воно зачіпало всі ті цінності, які, якщо піддати їх сумніву, можуть примусити людину зрушити з місця. У випадку Елімана це було тим більш переконливо, оскільки твір, через який його збезчестили і як людину, і як письменника, був великою книгою. Він про це не казав, але я зрозуміла: він утік до Аргентини так, як тікають від глибокої образи. Гадаю, Corazón, що я закохалася того вечора — але не в нього, а в його незагойну рану. Авжеж, саме таким і був Еліман — відкритою раною, кров із якої текла не назовні, а всередину. Свого роду внутрішня кровотеча. Гейзер навпаки. Я не мала жодного бажання ані лікувати його, ані рятувати. Я просто не була на це здатна. Я спокусилася його тінню — от і все. Як і Ґомбрович до нього, Еліман став моїм коханцем.

Кілька місяців я не згадувала про відповіді, бо гадала, що вже їх знайшла, хоча б частково. Я користувалася проведеним із ним часом, його порадами й досвідом. Він закінчив мою літературну й сексуальну ініціацію, початок якій поклали Сабато й Ґомбрович.

Повернувшись з Берліна, Ґомбрович нам заявив, що вирішив остаточно перебратися до Європи. Обрав він для себе Францію. Ми спонтанно влаштували вечірку, на яку попрощатися з польським маестро прийшли всі його друзі — переважно юні поети й поетки. Ґомбрович попросив мене переспати з ним востаннє перед від’їздом. “Востаннє перед смертю”, — додав він. Я погодилася. Ми цілу ніч кохалися (о, яким же кумедним, хтивим і ніжним сатиром він був у ліжку!), а потім — у властивій йому вкрай дивній манері, — коли вранці пили на кухні каву, він поцікавився, чи дізналася я про причину присутності Елімана в Аргентині. Я здивувалась, бо ж сам Ґомбрович відраджував мене питати про це. І я вказала йому на цю непослідовність.

— Я й досі не раджу тобі питати його про це, — відказав він, як завжди, хизуючись своєю парадоксальністю. — Однак раджу також вимагати від нього правду. Не здавайся. Не думаю, що сюди його привів скандал із плагіатом. Принаймні це не єдина причина. Є щось іще.

— Ти так гадаєш?

— Гадаю? Яке гидке слово! Ні, я не гадаю, я відчуваю!

Ось і все, чим поділився зі мною Ґомбрович. Після цього він вирушив до Франції, де зустрів ту, яка стала його дружиною, Риту, вони закохалися. Його від’їзд засмутив Сабато, він з’являвся на люди все менше — і це було прикро, адже він якраз узявся за останній роман зі своєї неймовірної трилогії^[94]. Тож я знову бачилася з Еліманом переважно сама — у кав’ярнях і в нього вдома. Сказане Ґомбровичем останнього вечора відживило мої сумніви. Час від часу Еліман зникав з Буенос-Айреса, ці поїздки ставали все довшими. Він ніколи нічого про них не розповідав, і я знову почала міркувати про справжні причини його присутності тут. Куди він їздив? Що робив під час мандрів? Що було в центрі його лабіринту? Відповіді я не мала. Навіть Сабато, найближчий із його приятелів у Буенос-Айресі, нічого не знав про приватне життя Елімана.

Бували дні, коли стурбованість цими питаннями здавалася мені даремною. Зрештою, хіба так важливо дізнатися всі таємниці коханої людини? Хіба ми кохаємо не за те, що недоступне нашій цікавості? Хіба те, що нас пов’язує, не важливіше за те, що нібито лишається закритим? А мене з Еліманом, крім кохання й потягу, пов’язувала література. Я переконувала себе в цьому, коли ми говорили про неї. Однак це відчуття тривало недовго — варто було Еліманові повернутися до своїх загадкових справ, сумніви повертались і обсідали мене. І в голові знову лунали останні слова Ґомбровича. “Є щось інше...”

Мені не ставало сил чинити опір сумнівам. Вони псували мої стосунки з Еліманом. Я так ним захоплювалась, що аж зненавиділа його за те, що накреслив навколо себе закляте вогненне коло! Тож якось увечері, коли він повернувся з чотириденної поїздки до Уругваю, я переступила коло й увійшла в полум’я. Я прямо запитала його, чим він насправді весь цей час займався в Аргентині. Його відповідь тобі вже відома:

— Знову ти за своє. Я думав, що тобі вже відомо, але бачу, що помилявся. Хіба ти не розпитувала Ґомбровича й Сабато під час моєї відсутності?

— Розпитувала, — зізналась я. — Однак Ґомбрович сказав, що йому це не відомо і не цікаво, більше того — застеріг мене питати тебе про це, бо ти можеш розсердитися.

— Мене його слова не дивують. Хоч я й упевнений, знаючи його досить добре, що він радив не задовольнятися моїми відповідями.

— Що ж, ти справді добре його знаєш.

— А Сабато?

— Ернесто сказав мені водночас протилежне від сказаного Ґомбровичем і водночас те саме: якщо мені справді кортить знати, треба питати прямо.

— І ці слова мене теж не дивують.

— Мені кортить знати: чому ти насправді залишив Францію й перебрався до Аргентини?

— Ти справді впевнена, що хочеш знати?

— Так. Чому ти ніколи про це не говориш? Тікаєш від чогось? А може — від когось?

Еліман уважно поглянув на мене — і знову з’явилося відчуття неприступного муру в його погляді, — а тоді спокійно відказав:

— Ні від чого я не тікаю. Я декого шукаю.

Хоч і заскочена зненацька (бо не очікувала на відповідь), я спромоглася докинути ще запитань, щоб не дати йому отямитись і сподіваючись, що моя спритність сприятиме продовженню діалогу.

— То твої подорожі континентом пов’язані з пошуком цієї особи?

— Так.

— За всі ці роки ти ще не натрапив на її слід?

— Ні.

— І хто ж вона?

Я знала, що на це запитання Еліман не відповість, проте хотіла побачити вираз його очей і обличчя.

— Це жінка?

Він дивився на мене прямо, і я не могла нічого збагнути з його обличчя.

— Вона тобі обіцяла щось? Чи щось в тебе вкрала?

Він німував, мов кам’яний стовп.

— Можливо, я не права і йдеться не про жінку, а про члена твоєї родини. Ти брата шукаєш? Дитину? А може, батька?

Однак Еліманове обличчя було закритим, а ключ лежав глибоко на дні річки. Він встав з ліжка, підійшов до вже відчиненого вікна. Підкурив цигарку, зіперся на край віконної рами й мовчки курив, щось видивляючись удалині — а може, не дивлячись ні на що, просто милуючись нічним містом. А втім, хтозна, може, він заплющив очі. Еліман був таким великим, що його нахилене тіло здавалося кумедним, він скидався на альбатроса — авжеж, на того оспіваного в поезії альбатроса, якому заважають власні крила. І все ж я відчувала його силу: на широкій спині, до якої приліпилась сорочка, ніби спочивало все те лихо, яке він міг накоїти, якби віддався неконтрольованому пориву. І якщо він не розправляв крила, якщо тримав їх міцно притуленими до своєї душі, то лише тому, що вони не вмістилися б у кімнаті, потрощили б усе навкруги, утворили б безлад, тріщину, до якої провалилася б уся кімната, без надії на повернення, ані на остаточну трощу на дні провалля. Мимоволі він міг би зачепити важливий орган, поранити саму ніч. Йому було це відомо, і певною мірою мені теж. Він не міг дати собі волю, висказати все, звірити свої думки. Він жив і зберігав життя іншим тільки тому, що беріг свої таємниці.

Широкі плечі займали майже весь простір рами. Ззовні чулися погуки хлопчаків, що ганяли м’яча, гуркіт сміттєвозів, заклики porteros^[95] району Барракас. Матчі там відбувалися цілодобово, навіть уночі — жорстокі, пристрасні, безжальні — і на кону стояла честь, що в юному віці ще має неабияке значення, можливо, єдине, що справді важить, звісно, за винятком двох глеків із молоком, за які змагалися діти. З помешкання поверхом нижче, вікно до якого було прочинене, до кімнати Елімана долинали акорди танго. Поміж криками збуджених грою дітлахів чулися уривки рядків. Утім, не треба було чути все, щоб зрозуміти, що пісня, як і в усіх народних танго, оповідала про глибинну самотність людей, про неможливість утримати й ще меншу можливість повернути коханих, про миті щирості й щастя, про марне прагнення істинної краси. Удалині майоріли обриси Цукернички — стадіону Альберто Армандо. Якби там відбувався матч, ми би чули шалене ревіння й зізнання в любові уболівальників клубу “Бока”^[96].

Я востаннє спробувала вирвати в Елімана зізнання:

— Чого тобі треба від неї?

Не знаю, Corazón, який у нього був вираз обличчя, адже бачила я тільки спину. Очі дивилися не в мій бік. Однак тіло Елімана лишалося непорушним, ніби статуя з мармуру; і на секунду — лише на секунду, не більше, одну-єдину секунду — я чітко відчула, що все навкруг нас заклякло: стрілки годинника на стіні, траєкторія польоту м’яча на вулиці, слова танго просто посеред мелодії, кров у моїх судинах — навіть дим від цигарки Елімана, здавалось, застиг хмаринкою серед ночі. Та секунда минула не поза часом, а попід часом — і все відразу ж повернулося до звичайного ритму. Еліман довго стояв біля вікна. Закурив другу цигарку. Потім обернувся до мене.

Побачивши його, я зрозуміла, що не тільки він більше ні слова не скаже мені на цю тему, а що і я в подальшому не знайду в собі достатньо мужності для розпитів. Він усміхався — таку усмішку я ще не бачила, та й більше ніколи не бачила на жодному людському обличчі. Застуджений годинник прокашляв десяту вечора. З вуст Елімана не сходила та страшна усмішка, а я відчувала, що не можу поворухнутися, мене, незважаючи на спеку, немов скуло кригою. І коли нарешті усмішка зникла з його обличчя, я відчула неймовірне полегшення.

— Гайда вечеряти, — мовив він. — Я зголоднів. На набережній є декілька ресторанів. Хтозна, можливо, з Ріо-де-ла-Плата долине бриз. Кортить свіжого прохолодного вітру. Людська оболонка така важка... Хотів би я складатися з повітря, назавжди стати приємним легеньким вітерцем, що вишукано пурхав би понад істотами й речами».

Д — 1

Перед бурею спокою не буває.

Учора ввечері, поки ми кохались, я вдивлявся в краплинку поту, що стікала тілом Аїди. Я був над нею. Я шукав її обличчя, однак її поза не дозволяла його бачити. Наше шалене гарцювання випинало її бюст різко вперед, і я бачив чуттєвий вигин її спини. Її довгі коси торкалися моїх стегон і пестили її поперек. У несамовитій напрузі кохання я чітко розрізняв її ребра, складки на животі, обриси грудної клітини, бездоганні бані персів. Поміж цих двох тілесних дюн пірамідкою гордо висилось її підборіддя. Згадана краплина з’явилася на його краєчку.

Повзла вона дуже повільно, невдовзі стала скидатися на сталактит, що загрозливо звисав з підборіддя. Я з тривогою очікував на її падіння. Різкий рух сідницями прискорив її сповзання шиєю — так почалась одісея краплини тілом Аїди. Коли вона пірнула між грудей, я зауважив всередині неї, мов у скляній кулі чаклунки, розпливчасті тіні. Якийсь чоловік слідував за жінкою безлюдною вулицею; чоловік гукав її, але жінка не оберталась, і я не знав — не чує вона його чи ігнорує.

Краплина поволі переповзла на сонячне сплетіння. Я спостерігав за тим, як незнайомець біг за жінкою, спершу неквапом, потроху набираючи швидкості. На бігу він горлав, кидав у тишу вулиці ім’я силуету, який його або не чув, або не мав бажання відповідати; тоді чоловік заридав — видовище було таким сумовитим, я через нього зажурився, на мить здалося, що й сам заридаю, і, певно, так би й сталося, якби я мало не впав і не оговтався.

Тепер, пробившись крізь хащі родимок на животі Аїди, краплина наближалася до пупка; рухи Аїдині ставали протяжнішими, точнішими, спокійнішими, радіснішими — я знав, що це означало наближення оргазму. Я відчував повільні скорочення її піхви довкола мого прутня, повінь росла в ній, біла зоря мала от-от вибухнути й заповнити всесвіт аж до його незбагненних країв. Там, у краплині, посеред вулиці, жінка нарешті обернулась, вона мала прегарне личко, хоч і здивоване тим, що за нею біг якийсь чоловік, вигукуючи її ім’я. А він тим часом добіг до неї. Та замість пригальмувати й зупинитися, він пробіг повз неї, вигукуючи ім’я.

Краплина пройшла дуже близько до краю провалля пупка, однак уникнула згуби падіння. І спускалася до лобка. Аїда перевернулась на спину й прихилилася головою до мого обличчя, повністю вкривши його темною зливою свого волосся. Її тіло здригнулося в останній конвульсії, вона притулилася до мене чолом, її руки схопили мене за голову, міцно стиснули її, і крик, який вирвався в неї тієї миті, вийшов не з вуст, не з гортані, не з грудей і не з живота — він ішов із неї, із усієї неї, у супроводі зітхання, яке нагадало: ніколи мені її не зрозуміти, я завжди буду приречений бути її супроводжуючим або тінню.

Голова Аїдина лежала на моєму плечі, обличчям вона міцно притулилася до моєї щоки. Кімната ніби підлаштовувалася під нас: здавалося, ніби обстава шукала спосіб дихати глибше й спокійніше. Жінка на безлюдній вулиці зрушила з місця. Попереду, як і раніше, біг незнайомець, він переслідував і гукав ту, яку бачив лиш він — свою ілюзію.

Перед бурею спокою не буває. Справжня буря конче сповіщає про себе, вона ніби є своїм власним посланцем; дихає безшумно, тихо, достоту краплина, що повзе жіночим тілом, напруженим від задоволення або болю. Потім буря минає — так, як минає все, залишаючи ілюзію вічної непорушності. Ніщо не постраждало, не було зруйноване — а втім, уже ніщо не лишається на своєму місці.

Аїда повідомила, що завтра (тобто уже сьогодні) не буде доступною. Мала підготувати своє прикриття до маршу.

— Якщо явишся, певно, побачимось уже там. Можна домовитися, де зустрінемось заздалегідь. Наприклад, на площі з обеліском. Марш рушає звідти. Обеліск стоїть на високому постаменті. На постаменті зображений лев. Пропоную зустрітись 14-го о десятій ранку під левом.

Ми обійнялися. Я повернувся додому. Зранку, щойно прокинувся, я написав їй:

Таки піду на демонстрацію. Однак, Аїдо, не шукай мене завтра під левом. Я втілюю не свою пристрасть до тебе, а своє прагнення помсти. Те, що я називаю бажанням, яке тримав у собі цілий рік, є лише прагненням примусити тебе страждати, заплатити за те, що покинула мене. Тепер я розумію, як страждав. Це кінець. Я приїхав сюди в пошуках письменника, який навчить мене бути тим, ким хочу. Він — моя ілюзія. Краще нам зупинитись отут, перш ніж мною заволодіє інша ілюзія: відродити кохання до тебе, хоч насправді я нищу всі згадки про нього. Мені дуже шкода.

Я цілий день чекав на відповідь — але її не було.

Я знову перечитав «Лабіринт жорстокості», і вперше плакав над закінченням книжки. Утім, я давно її знав напам’ять — я читав «Лабіринт» десятки разів, кінець щоразу зворушував мене; однак до цього часу я жодного разу над ним не ридав. Ззовні, на вулиці, було напрочуд тихо. Це було затишшя перед завтрашньою бурею — нарешті мало настати 14 вересня.

«Наприкінці червня 1966 року, — казала гаїтянська поетка Сізі Д., яка, своєю чергою, переповідала це мені у своїй амстердамській квартирі, — в Аргентині революціонери скинули Артуро Ільїю. Владу захопив генерал Онганіа, встановивши нову військову диктатуру. Університет, бари, кав’ярні, клуб, концертні й кінозали — усі ці місцини першими відчули на собі тяжку хвилю моралізаторства. Військові, ясна річ, прагнули контролювати молодь. Тоді я щойно завершила навчання й знайшла собі місце в юридичному відділі найбільшого видавництва в Буенос-Айресі. Уночі я ходила підтримувати своїх університетських друзів. Ця пара відкрила невеличкий незалежний кінотеатр, і я допомагала їм по господарству. Ми показували твори авангардистів. Одного вечора в 1967 році був показ “Фотозбільшення” Антоніоні за новелою Кортасара, якого тоді в Аргентині дуже шанувала молодь. Хтось попередив військових, і вони заявилися, багатьох (у тому числі моїх друзів) арештували, вилучили всі бобіни, які знайшли, і заявили про закриття кінозалу. Того ж вечора я відкрито долучилася до боротьби проти хунти.

Мене кілька разів арештовували, адже я мала коротко стрижене волосся — а це (так само, як і короткі спідниці) військові вважали ознакою зіпсутості жінки. Перуку я носити категорично відмовлялася. Два роки я брала участь у підпільних зібраннях. Деякі й сама організовувала в таємних місцях. Клеїла афіші, зривала заклики хунти, підписувала петиції, дописувала до войовничих журналів, роздавала листівки, щодуху тікала від патрулів, кілька ночей провела за ґратами. Батьки завжди витягали мене звідти, однак продовжувати боротьбу не забороняли. Мама зазнала політичного переслідування на Гаїті. Вона завжди казала: сподіватися, що диктатура стане менш жорстокою, бо їй не чинять опору, — смертельно небезпечна ілюзія, гаптована лінощами.

Зважаючи на всі ці причини, я все менше бачилася з Еліманом. Здавалося, що політична ситуація залишала його байдужим, ато ще й гірше — викликала в нього нудьгу. Усе, що його цікавило — тоді й завжди (думала я), — це знайти ту особу. Він продовжував пошуки й регулярно залишав Буенос-Айрес. Зненацька Еліман видався мені егоїстом, мало не боягузом. Важливими для нього були не кохання, не дружба (чи вважав він коли-небудь Сабато й Ґомбровича за своїх друзів?). Він тримався лише за свої таємниці. А решта, включно зі мною, складало лише умовні декорації, які можна було змінювати, пересувати, прибирати, достоту в театрі.

Ми, — казала собі я, — були не в змозі оживити чи хоча б обманути його самотність. Навпаки, ми допомагали йому ще глибше пірнути в таку рідну для нього самоту. Він бачився з нами лише для того, щоб укотре зрозуміти, як любить її. Ми були маріонетками його ізоляції. Він використовував нас, щоб нагадати собі (і нам), що насправді не мав у нас потреби. Отакі були в мене тоді думки.

Я чесно йому про це сказала. Він відповів, що цілком розуміє мене. І я припинила в нього бувати. Між лютим 1968 року і вереснем 1969 року я бачила його лише раз, та й то випадково, на вулиці. Він помахав мені рукою. Я вдала, що не помітила. Того вечора, згадуючи цей епізод, я спершу подумала, що вчинила правильно; та поступово я змінила думку, стала шкодувати, зрештою загорювала. Та зустріч, Corazón, досі не йде мені з думок, і мені боляче думати про те, що я його проігнорувала.

Політична боротьба тим часом тривала. Сутички бували досить жорстокі, і все ж вона продовжувалась; людей калічили, били, піддавали тортурам — і все ж ми боролися. Декого навіть убили. Та ми продовжували боротьбу. Для мене, як і для більшості молоді в усьому світі, 1968-й став роком політичного прозріння.

Однак із травня 1969 року, коли протести стали значно масштабнішими, а диктатура виказувала перші ознаки слабкості, я почала втрачати інтерес до подій. Тієї миті, коли в мені нуртувала лють боротьби, я раптом відчула втому. Вітер бунтарства дув дедалі сильніше, ті, хто всі ці роки проводив активні дії, бачили надію в масових повстаннях, Кордобасо^[97] став вражаючим і жорстоким видовищем бунту принижених — я ж тим часом нудилась. Сиділа, зачинившись у себе, і не робила нічого. Я стежила за демонстраціями, всією душею була разом із ними — але участі не брала. Я втратила снагу до боротьби; бракувало складника, який колись був, а тепер зник. Але чого бракувало, я не розуміла.

З більшістю товаришів по боротьбі я посварилася, бо вони звинуватили мене в дезертирстві. Вони закидали мені, буцімто я брала участь у їхній справі, щоби змити з себе провину буржуазного походження. Багато хто кивав на мого батька. “Аякже, де дивуватися зраді, коли йдеться про доньку американського дипломата! Дивно лише, чому стало зрозуміло так пізно”. І лише пара господарів кінотеатру не відцуралася мене. Та двома місяцями раніше, побоюючись арешту й тортур, вони були змушені поїхати з Буенос-Айреса.

Однієї ночі у вересні 1969 року, поки я готувала собі вечерю, у двері мого помешкання у кварталі Нуньєс подзвонив Еліман. Побачивши його, я не здивувалася. Пригадую навіть, що, перш ніж відчинити двері, я мала відчуття, ніби зустріну старого друга, якого запросила. Він тримав у руках пляшку вина. Кілька секунд я мовчки дивилась на нього. Він також мовчав. Не знаю вже, що тоді думала. Можливо, таке: шкода, що ми обидва німуємо, — або ж інакше: як добре, що ми мовчимо, — чи, може, і таке: нам немає чого сказати. Я відступила, і він увійшов. Вулицею проходив військовий патруль. Я хутко зачинила двері. Еліман не рухався, він був такий великий, що головою торкався стелі. Я пішла попереду й провела його до кімнати. Він простягнув мені пляшку зі словами: “Його треба відкоркувати заздалегідь”.

Дивне було враження: його голос був той самий, однак видався мені іншим. Увесь вечір мене не залишало відчуття, що Еліман не змінився, і все ж був мені невідомий. Він уперше завітав до того помешкання. Я переїхала туди в березні або квітні 1969 року, майже одразу після того, як ми перестали бачитися. Його погляд блукав із книжок на полицях до картин на стінах, з абажура до піаніно, з телевізора до буфету, з кошика з фруктами до маски бога Леґба^[98]. Я чекала, поки він завершить цей мовчазний огляд, а потім жестом запросила сісти у крісло.

— Про твоє місце помешкання мені не Сабато сказав. А твоя мати.

— Хто б сумнівався, — посміхнулась я. — Ернесто ще тут не був, хоч і знає, що я живу в цьому кварталі.

— З ним ти теж нечасто бачишся?

— Так, нечасто.

Він мовчки сів. Я влаштувалася навпроти Елімана — тепер я могла краще його роздивитися. І те дивне почуття повернулось: фізично він був такий самий, як і в моїх спогадах. Однак щось невловиме зрушилось у його душі, відбувся якийсь ледве відчутний рух — так, ніби вазу посунули на кілька сантиметрів чи картину повісили вище, ніж зазвичай.

Я запропонувала йому залишитися на вечерю. Прихопивши вино, ми перейшли до столу. Еліман запитав, чи я досі беру участь у спротиві режиму.

— Значно менше.

— Гадаю, тобі треба відпочити. Ти здаєшся мені втомленою.

Я нічого не відповіла. А він повів далі:

— Здається, я знайшов людину, яку шукаю тут уже двадцять років. Скоро ми будемо разом. Після цієї подорожі справу буде виконано, і я зможу повернутися додому. І це буде остання моя мандрівка — велике повернення. Тож я прийшов сказати тобі кілька слів, прочитати кілька сторінок, покохатися з тобою, якщо ти досі хочеш цього так, як хочу я, а потім...

— ...попрощатися зі мною, — пробурмотіла я. — Авжеж, я вже зрозуміла...

Д

Відповідь Аїди прийшла тільки ввечері 14 вересня, уже після подій того дня. Я курив у дворику шпиталю, коли отримав повідомлення:

Помста — страва непоживна. Бо якщо навіть з’їси її — не перетравиш. Це страва, яку не приймає шлунок. Ти її виригав. Сподіваюся, почуваєшся ліпше. Дьєґане, ти вже помстився. Повернув мені ляпас, який я дала тобі рік тому. Тепер ми квити. Нині мені відомо, як це: бачити, як іде той, кого хочеш утримати біля себе. Утримати ще хоч ненадовго. Ні, утримати назавжди. Коли я повернула тебе, то збагнула, що не втрачала ніколи. У глибині душі я вперто зберігала згадку про тебе. І не просто згадку, а надію на те, що одного дня, хтозна, ми знову... Яка ж я була дурна. А втім, хто з нас не дурний?

Я ще три дні буду в Дакарі. Хочу побачити, чим продовжиться цей неймовірний день, який приніс стільки надії! Сподіваюся, ти не зіпсуєш усе, намагаючись побачитися зі мною. Сподіваюся, що ти далеко, недоступний, шукаєш письменника, який укаже тобі майбутній шлях. Сподіваюсь також, що тобі стане галантності не відповідати на це послання. Не намагатися щось пояснити мені. Не виправдовуватися. Бо якби ти це зробив, якби піддався слабкості сантиментів, усі ті вдячність і ніжність, які я цієї миті відчуваю до тебе, усе те кохання, яке відчуваю до тебе, перетворилися б (і цього я тобі не подарую) на глибоку зневагу, наймерзенніше з почуттів, яке бруднить як того, хто його відчуває, так і того, хто його викликає.

Гадаю, я ще ніколи не писала речення довше за попереднє. А це про щось каже. Бувай.

Я кілька разів перечитав повідомлення в погано освітленому дворі шпиталю. Минуло багато хвилин, я намагався стриматися, і все ж не міг не написати:

Аїдо, мені твоя гордість відома. Ти належиш до тих, утішати кого означає нагадувати їм, що вони щось отримують, мов отруту. Та я не буду тебе втішати. Хоч ти цього й не хочеш, я все ж поясню тобі. Я не намагався помститись. Просто не хочу мститися в майбутньому. Я рятую нас від саморуйнування. Я...

Аїдо, усе, що тримав у собі цілий рік, воліє вийти назовні. Я хочу висказати тобі все: як мені тебе бракувало, як я страждав від згадки про тебе, як я, як ти, як ми, і т.д. Тож я напишу для тебе довгий текст, хоч і не знаю, з чого почати. Фрази в моїй голові плутаються. Я виснажив усі регістри, усі стилі, усі тони й напівтони, усі слова...

У мене таке враження, що кожне речення, кожне слово не потрапляють у ціль. Я пнуся щосили, вимагаючи щораз іншого: більше глибини, більше точності, більше правдивості. Слова тікають від мене, тікають від себе: вони ховаються від власних значень. Вони виснажені, втомлені моєю тиранією. Кожна нова спроба утворює ще ширшу відстань між їхніми реальними можливостями та дійсністю внутрішнього досвіду. Однак слова зраджують не так мене, як себе. Слова вкорочують собі життя.

Уже дуже скоро, втомившись чи втративши всі сподівання (а може, ностальгуючи за самотою), я перестану чіплятися за тебе й побачу — зі свого безформного кавалку суші, що поволі пливе до центру океану, або ж зі свого нового острова, — як віддаляється твій берег або те, що я вважав за берег, але що було, без сумніву, лише шматком ґрунту, рухомим атомом серед безлічі інших атомів; шматок, що, як і я, просувається до мису, який не має координат. Аїдо, це була не помста. Це було прагнення зберегти те...

Я прибрав текст. Задовго. Смішно й надто емоційно. А правда була в тому, що серце до подібних зізнань у мене тоді не лежало. Цей день виснажив мене, позбавив будь-якого потягу до слів. Аїда мала рацію: краще було мовчати.

Якраз цієї миті до мене підійшов Амаду, брат Шерифа Нґайде. Його я попередив першим. Він був єдиним членом родини Шерифа, з яким я зберігав контакт.

— На нього чекають довгі роки одужання й відновлення сил. Він уже ніколи не буде таким, яким ми його знали. А втім, він живий. Живий завдяки тобі. Усі наші вдячні тобі. Я триматиму тебе в курсі. Ніхто й уявити не міг, що така людина, як Шериф, могла б...

Амаду не договорив, та я зрозумів його думку. Перш ніж повернутися до шпиталю, він міцно потиснув мені руку. А я розчавив цигарку об стіну і вслухався в місто. Після вогнів і полум’я останніх годин воно здавалося на диво тихим. Місто віддавало розжареним металом, опаленим асфальтом і порохом. Дакар ніби жадібно вдихав свіже повітря після того, як дим і газ позбавили його сонячної днини. 14 вересня таки відбулося. Як і передбачали, натовп був величезний: близько півмільйона осіб вийшли на вулиці Дакара. У багатьох кварталах їм було затісно, тож почалася штурханина, більше сотні людей отримали важкі поранення, троє з них перебували в комі — однак ніхто не загинув. BMS уже закликали до повторної акції наступного дня — щоб остаточно схилити уряд до своєї волі. А урядовці, здавалося, були вражені розмахом подій, тож закликали активістів та лідерів BMS провести вночі переговори. Тож на нас чекала довга ніч. Ніхто не знав, що чекатиме на нас над ранок.

Мені пощастило. По-перше, повідомлення Шерифа я прочитав одразу ж, як він мені його надіслав. А по-друге, інтуїція мене не підвела. Вистачило кількох секунд, щоб зважитися. Та й час грав на мою користь.

Уранці, близько дев’ятої, коли я готувався вийти на вулицю, Шериф написав мені довжелезне послання: «Зрештою, я вирішив піти на демонстрацію. Я мушу виправити помилку — бо в усьому винен я. Це ж я їй на це натякнув! Ми були в мене вдома. Щойно з новин ми дізналися про те, що триста юних сенегальців загинули в морі, намагаючись у човнах доплисти до Європи. “Рушати у таких умовах, усвідомлюючи високий ризик загибелі — хіба це не самогубство?” Так я їй сказав. Я був настільки розлючений злочинами й байдужістю наших політиканів, що дозволив собі безвідповідальні слова. Я заявив, що в такій країні, як наша, самогубство є жахливою політичною акцією — однак украй ефективною; й ефективною саме тому, що вона жахлива; можливо, це єдиний можливий спосіб достукатися до наших керманичів. “Самогубства час від часу змінюють хід історії: згадаймо Могамеда Буазізі в Тунісі в 2011 році, Яна Палаха в Чехословаччині в 1969-му, в’єтнамця Тхітя Кванґа Дика в 1963 році — я вже не кажу про легендарне самогубство жінок у Ндері, які вирішили не здаватися колонізаторам і спалили себе в хатині^[99]. Усі ці самогубства стали потужними вибухами, вразили людство, мали політичні наслідки. Можливо, зневіреному населенню наших злощасних країн лишається тільки це. Можливо, саме це повинна робити молодь: убивати себе, бо їхнє життя аж ніяк на життя не схоже...”

Я кинув ці слова їй в обличчя, піддавшись емоціям, але Фатіма сприйняла їх серйозно, не забула про них. Того дня, коли вона вчинила той акт, за двадцять хвилин вона зателефонувала мені й сказала, що я мав рацію: це і є третій шлях, який ми шукаємо, — шлях самопожертви, не метафоричної чи часткової, а конкретної, усвідомленої, свідомої й абсолютної самопожертви; офірування власним життям. Тоді я не зрозумів, що вона хотіла цим сказати. Лише коли побачив кадри з місця її загибелі, я все збагнув. А ти, Miňelam, ти розумієш? Я винен. Прямо чи непрямо, але я підказав їй цей шлях, підштовхнув до нього. Через мене Фатіма вбила себе в прямому ефірі соцмереж. Причепила телефон напроти себе, ввімкнула відео — і розпочалося жахіття. Усі ці останні дні я намагаюся переконати себе, що я не винен. Марно, надто сильно болить. Щоночі я марю Фатімою. Я вже не сплю. Я більше не можу. Я винен. І заплатити за це можна тільки в один спосіб. Учинити так само. Тож прощавай, братику. Одного дня ти таки станеш талановитим письменником. Так має бути. Я вневнений у цьому. Я сподіваюсь на це».

Прочитавши це, я на мить ніби закам’янів. Потім спробував зателефонувати Шерифові — звичайно, він не відповідав. Тоді я стрибнув до татової автівки і, мов навіжений, помчав до кварталу «Свобода». Я одразу вирішив, що, зважаючи на кількість поліціянтів і людей на вулицях міста, Шериф спробує спалити себе живцем не перед Національною асамблеєю, як Фатіма Діоп, а в себе вдома.

Певно, я багато разів порушив правила дорожного руху. Дивом нікого не збив. За два кілометри від домівки Шерифа натовп, який збирався рухатися до площі з обеліском, став надто щільним, щоб продовжувати рух автом. Тож я абияк припаркував машину та кинувся бігти, відчуваючи, як калатало моє серце. Добіг я десь за десять хвилин. Охоронець спершу відмовлявся пускати мене, однак зрозумів, що я не жартую. Він відчинив мені й біг за мною по сходах. Шериф жив на четвертому поверсі, але вже з другого я почув його крики й відчув жахливий дух паленого м’яса. Ми з охоронцем удвох виламали двері помешкання, а сусіди, перелякані криками, смородом і димом, висипали на сходовий майданчик.

Охоплений полум’ям Шериф катався по підлозі. Він шалено лементував — ніколи не думав, що людина здатна на такі звуки; ці крики висловлювали не лише фізичний біль, а саму сутність страждання — сліпого, безмежного, безтямного, а Шериф, як це буває в ритуалах, пов’язаних із трансом і демонами, був лише медіумом, через якого цей біль виходив. За мить лемент став таким відчайдушним, що подумки я відділив його від тіла Шерифа. Ні, таких звуків він не міг видавати. Кричав не він, а біль, абсолютний біль, що звивався в ньому, мов звір у пастці чи божество на дні океану. Біль уже не задовольнявся тілом Шерифа — він прагнув вирватися з нього, мов із тюрми. Тіло мого друга стало надто тісним для ревіння, яке гучнішало, і здавалося, що воно от-от вибухне й знищить усе на своєму шляху.

Килим під Шерифом став займатися. Я кинувся в спальню, зірвав з ліжка ковдру й простирадла та, повернувшись, накинув їх на Шерифа, чиє верещання перелякало весь поверх. Тим часом охоронцеві стало клепки вибігти в коридор і схопити один із вогнегасників. Я ж намагався повністю закрити тіло ковдрою. Охоронець зайшов до кімнати й вилив на нас із Шерифом потік холодної піни. Сусіди стали поливати нас водою із цебер. За кілька секунд людина-смолоскип згасла.

Тіло лежало ниць. Криків уже не було, однак щось нестерпне гойдалося в миттєвій тиші — мов зі свіжої рани воно стікало смердючою рідиною: так пахне палене людське м’ясо. Під тиском жару, здавалось, підлога під тілом стискалась — і ми стискалися разом із нею, відчуваючи тяжкість у грудях і гіркоту в роті. Спалені клапті шкіри прилипли до килима. Дим виїдав очі. Я відійшов від тіла і спробував викликати «швидку». Та мені повідомили, що всі автомобілі чатували довкола маніфестантів. Через перекритий рух пожежники теж не могли дістатися швидко, та й у них було досить справ, через пожежі, які весь день спалахували в різних частинах містах.

Саме тоді, серед загальної паніки, один із сусідів згадав, що за кілька хвилин від будинку є приватна клініка. Ношей не знайшли. Трьом чоловікам нарешті вдалося підняти Шерифа — на щастя, ковдра приховувала його тіло від наших очей. Перший із чоловіків заявив, що підхопить його під плечі; другий визвався взятися за талію; третій — за ноги. Коли вони понесли його, мов у короткому жахливому видінні, я подумав, як ці здоровані ледве піднімають скалічене, потрощене тіло; як плоть розповзається під їхніми пальцями — а вони ледве зрушують його в бік виходу. Я заплющив очі, щоб хоч на мить позбавити себе цієї нестерпної дійсності. На щастя, сталось інакше. Троє чоловіків таки підняли тіло Шерифа й швидкою ходою вийшли з квартири. Я слідував за ними. Ніхто з нас і гадки не мав, чи він ще живий. Руки мляво погойдувались у такт крокам. Я бачив його палену плоть, бридку, червоного й чорного кольору...

У клініці, не гаючи часу, взялися за Шерифа. Я відразу попередив Амаду — він учився з нами у військовій школі, тож я мав його номер. За пів години він з’явився з батьками Шерифа. Тоді почалося довге й болісне чекання. Амаду розповів, що Шериф записував свій вчинок — самоспалення відбувалось онлайн на його профілі у Фейсбуці, а друзів у нього було чимало, адже мій друг дуже часто викладав тексти й відеозаписи з філософськими й політичними роздумами. Амаду прибрав запис зі сторінки, та деякі користувачі зберегли його, тож він, незважаючи на приватність, уже розійшовся по різних каналах. Амаду сказав, що бачив як ми з охоронцем (хоч упізнати нас у тому рейваху було годі) виламали двері й увійшли. Перш ніж облити себе бензином і підпалити, Шериф ледве чутно вимовив фразу, одну-єдину фразу мовою волоф: «Fatima lay baalu, na ma sama njaboot baal» («Прошу пробачення у Фатіми і своїх рідних»). Мені не стало сили дивитися те відео.

Тож я чекав у клініці разом із рідними Шеріфа. Через три години нам повідомили, що його перевезуть до шпиталю, у відділ великих опіків. Він був поміж життям і смертю, опік сягнув третього рівня небезпеки. М’які тканини нижньої частини його тіла були практично повністю знищені.

Тим часом великий марш 14 вересня гудів і вирував на вулицях Дакару. Більшості демонстрантів ще не було відомо про вчинок Шерифа. А інші, дізнаючись про це, називали його відчайдушним актом мученика. Мало кому спадало на думку, що йшлося про каяття, хоча, щоб зрозуміти свою провину й дійти до кінця визначеного собі покарання, теж треба мати неабияку мужність. Такий урок дав мені мій нещасний друг: бути сміливим і робити все необхідне.

А окрім пошуків свого кохання, політичної справедливості й розчарувань, до яких такі пошуки неминуче мали привести, я мусив вистежити Елімана, узяти слід його твору. Моє життя, як і будь-яке інше, скидалося на низку формул. Точно розставити ступені, правильно прописати всі літери, визначити невідомі і звести все до одного складного цілого — і що лишається? Література. Завжди лишалась і лишатиметься література. Незручна, мов відповідь, мов проблема, мов віра, мов сором, мов гордість, мов саме життя — література.

І щойно я це збагнув — точніше, прийняв, — як прийшло прощальне повідомлення від Аїди.

Д + 1

Батько дозволив взяти авто на кілька днів. Він не питав, куди я їду. Не питала і мама — вони ніби здогадалися, що нарешті я візьмуся за справжню причину свого візиту. Я сподівався прибути до смеркання.

«Тієї ночі він прочитав мені заспів невідомої мені книжки, — казала гаїтянська поетка Сізі Д. — Так, Corazón, саме тієї ночі. Ми кохалися — чи, точніше, він кохався зі мною, кохався так, що, здавалося, не залишалося нічого ні від любові, ні від мого тіла, ні від моєї душі, які тієї миті складалися в одне ціле. Не було нічого, чого б він у мені не пізнав і чого б не дав мені пізнати в собі. А тоді він зачитав мені кілька перших сторінок. Гадаю, та мить була найсумнішою і найпрекраснішою в моєму житті. Прощання він забарвив у кольори істини. Мені було і приємно, і важко водночас слухати, як Еліман читав ті сторінки. Було враження, ніби він зачитував свій заповіт. Уперше, відколи ми зустрілися, я відчувала його готовим розповісти мені всю правду — і мене засмучувала ця неочікувана відкритість. Здавалося, ніби він вибачався за те, ким був, за те, що був таким. Я ненавиділа його натуру, його мовчання, його минуле, оповите туманом таїн. Найбільшим моїм бажанням було, щоб він відкрився мені. Але не того вечора й не так. Людина, настільки прив’язана до своєї самотності, виходить зі своєї тіні лише тоді, коли чує гучний поклик — останній поклик. Тож він вийшов востаннє, він показався мені. Та хто його добре знав, не дав себе обманути — правда була очевидна: Еліман уже перетворювався на тінь, яку готувався в собі прийняти. Я не хотіла користатися з його слабкості, хоча він свідомо опустив забороло, я не хотіла спустошувати його. Він був у моїй владі. Тобто я хочу сказати: його душа була в моїх руках. Досить було простого запитання, щоб дізнатися, навіщо він тут, що так довго шукає. Однак я промовчала. Певно, ти міркуєш: чому? Тривалий час я теж не могла зрозуміти. Гадаю, Corazón, я просто знітилася — знітилася, опинившись віч-на-віч з правдою Елімана. Або з його болем. Певно, це одне і те саме.

— То ти його ні про що не запитала?

— Чому ж, трохи таки розпитала. Мені відомо, що він прибув до Аргентини в 1949 році на кораблі. Відомо також, що війну він пережив у Франції, спершу в Парижі, потім у селі серед Альп, де брав участь в Опорі. Відомо, що під час Визволення він ненадовго повернувся до Парижа, а потім три роки мандрував різними країнами знекровленої війною Європи: був у Німеччині, Данії, Швеції, Австрії, Швейцарії та Італії. А в 1949 році перебрався до Аргентини. Я припускаю, що післявоєнні роки блукань Європою поклали початок пошукам, які потім упродовж тридцяти років він вів у Латинській Америці. Він розповідав усе це мені неспішно, щоразу роблячи паузи, аби я могла ставити нові запитання. Усю ніч я була в його обіймах. На світанку ми пили каву. Він поцілував мене й сказав не полишати літературу.

— А потім?

— Пішов. Він поїхав, а через кілька місяців мені запропонували роботу в Парижі, і я поїхала теж. Тоді я зрозуміла, що та ніч була його прощанням з Аргентиною. Я також прощалася. Тепер, коли згадую, жалкую лише про одне, непоставлене запитання, можливо, єдине, яке варто було поставити: чи бракувало йому рідного краю... Дуже кортіло його про це запитати, однак ми вже не побачились. Усі наступні роки я не полишала спроб це зробити. Спершу під час відпусток. Я залишала Париж, поверталась до Аргентини, блукала Буенос-Айресом, зазирала до танго-барів, ходила набережними та бідними кварталами. Будинок у Барракасі, де він мешкав, знесли в середині 1970-х. Відвідувала я й столиці інших латиноамериканських країн. Щоразу під час подорожей бачилася зі своїм старим учителем Сабато — ми розмовляли про минуле, про давні літературні вечори, під час яких познайомилися, про Ґомбровича (якого у Франції я так і не побачила, бо він помер у 1969-му, незадовго до мого приїзду). Обов’язково згадували Елімана. Сабато знав не більше за мене. Еліман попрощався з ним напередодні нашої ночі. Не залишив адреси, не дав жодної підказки, куди вирушає. У Буенос-Айресі Сабато його більше не зустрічав. А коли я питала, чи не вважає він дивним те, що Еліман стільки років був присутній у наших життях і раптом так легко з них зник, Сабато погоджувався: авжеж, дивно, але не всім людям потрібна компанія. Що було далі, тобі відомо: зрештою я попросила, щоб мене перевели в Дакар, де планувала продовжити пошуки, а там я зустріла тебе, мій янголе, Corazón...»

Завершивши розповідь гаїтянської поетки, Сіґа Д. одразу повела власну:

— Вислухавши її, я склала список тих, кого Еліман міг так уперто шукати. Їх було небагато, Дьєґане, лише троє: його друг і видавець Шарль Елленштейн, його батько Ассан Кумак і, нарешті, хоч це й здається неймовірним, його мати Моссана. На мою думку, найбільш вірогідний варіант — його батько. Невідомо, чи вдалось Еліманові знайти його могилу. Може бути, що Ассан Кумак не загинувпід час Першої світової, а з відомих тільки йому причин подався в Аргентину. Може бути також, що Еліман відшукав його й пішов за його слідом. Тож уся Еліманова таємниця може виявитися тривалими пошуками батька. Та може бути і так, що до Аргентини Еліман вирушив у пошуках невідомої нам особи, скажімо, жінки — прекрасної жінки, яку зустрів під час або після війни і яку покохав. Авжеж, Дьєґане, таке теж варто припустити. І все ж залишається одне важливе запитання: чому він перестав писати своїй матері й моєму батьку? У мене є гіпотеза: поки був у вигнанні, він таки писав їм, але негідник-батько знищував листи, як знищив лист, що супроводжував примірник «Лабіринту жорстокості» в 1938 році. Після зникнення Моссани провину за її божевілля та їхні страждання він покладав на Елімана. Тому й нищив листи, не відповідаючи. Певно, Еліман так і не довідався про зникнення матері. Звісно, я можу помилятися. Хтозна, можливо, Еліман перестав писати, бо не хотів мати нічого спільного зі своїм минулим. Можливо, хотів усе забути. Однак я думаю, що радше мій тато знищував листи. Ну ось, Дьєґане, тепер тобі все відомо.

— Усе? Точно все?

— Абсолютно точно. А ти чекав на щось інше?

Так ми зустріли світанок у Амстердамі.

О третій дня я виїхав із Дакара. На площі Совето перед Національною Асамблеєю, де наклала на себе руки Фатіма Діоп, тривала демонстрація. Із собою я взяв кілька речей, які можна було обміняти, записник, «Лабіринт жорстокості» та диск із піснями «Супер-Дьямоно». Я сподівався доїхати до смеркання.

Четверта біографема

МЕРТВІ ЛИСТИ

Париж, 16 серпня 1938 року

Люба матусю, любий дядечку!

Ось уже більше року, як у вас немає від мене новин, і ви, певно, вважаєте, що я про вас забув, як зазвичай чинять наші, які, поїхавши до іншого краю, стирають із пам’яті своє минуле, свою землю, свою родину. На перший погляд, я так і вчинив, а втім, мені байдуже до чужих поглядів. До того ж, я сподіваюсь, що, прочитавши цей лист, ви пробачите мені тривалу мовчанку. Не минає й дня, щоб думками я не линув до вас, не минає й ночі без снів про вас. Ви зі мною всюди. Особливо ви, мамо. Сподіваюся, що ви мене зрозумієте.

Париж, 13 квітня 1917 року

Моссано, любове моя!

Після мого від’їзду минуло більше двох років. Чому ж я тобі не писав? Бо не хотів, щоб ти плакала. Бо й сам плакати не хотів. Від того, що коїться тут, будь-хто заплакав би. Тут — війна. Я думав, що повернуся швидко, я тобі це обіцяв. А тепер не знаю, чи повернусь взагалі. Тут холодно. Тут дощ. Тут багато африканців. Нас кличуть стрільцями. Ми перемовляємось. Гріємось одне об одного. Але вночі кожен лишається сам на сам зі спогадами, жалями й страхом. Кожен знає, що, можливо, уже не побачить свій рідний край.

Трохи більше двох років тому ви проводжали мене, коли з єдиним своїм другом я вирушав на пошуки свого батька на північ Франції. Я шукав його всі ці два роки. Шукав заради себе; але шукав і заради вас. Його відсутність залишила в серці кожного з вас провалля з любові або гіркоти, яке я не міг заповнити й жертвою якого часом ставав. Щодо мого власного серця, то примара батька викликала незліченні запитання. Усе, що ви мені про нього розповідали, мало б викликати в мене ненависть — і я справді ненавидів його. Однак незнайому людину ненавидіти непросто; і ще складніше — якщо це ваш тато. Ця недоконана ненависть поступилася почуттю, назвати яке я не в змозі, хоч і пізнав усі на світі слова.

Мені бракує тебе, бракує й нашої дитини. Хоч я її і не бачив. Зараз їй мало б бути два роки. Мені невідомо, хлопчик це чи дівчинка. Та якщо я тут сконаю, що вона думатиме про мене? Батько, який залишив її? Герой, що загинув на війні? Боягуз, який утік від власної родини? Що ти розкажеш їй? Що розповість їй мій брат-близнюк, який ненавидить мене? Не знаю. І ця непевність більше, ніж страх, більше, ніж війна, убиває мене.

Я не ненавиджу свого батька. Принаймні вже не ненавиджу. Бо я вже маю батька — вас, дядьку Усейну. Мені ніколи не бракувало свого біологічного батька, однак кортіло знати, який він був, чого досягнув, що з ним трапилося; я хотів зазирнути йому в душу. Тепер я знаю: він відчував страх. Отже, він був людиною. Він зробив свій вибір і, зрештою, закінчив у страху, принаймні коли писав цього листа. Тож він був лише людиною, не більше. Тому насамкінець я подумав про вас обох і про себе.

Як би мені хотілось обійняти вас двох! Сказати, як я люблю тебе й моє дитя. Вибачитись перед вами. Не за те, що пішов, а за те, що вважав, буцім війну можна легко пережити. Я помилявся. Війну не можна пережити — навіть якщо виживеш. Байдуже — виживу я, повернусь чи загину й залишуся тут, — щось у мені вже померло. І все, що лишається в мені живого — це твій образ, Моссано, образ дитини, яку я не знаю. І все ж вона мені сниться. Скажи їй, що вона сниться мені щоночі, щодня, навіть під час боїв. Під Верденом, серед полум’я й крові, я бачив її перед своїми очима.

Друг, який вирушив разом зі мною, — мені як брат. Він також утратив батька на війні. Тому й розуміє мене. Його звати Шарлем. Він допомагав мені в пошуках. Саме він наполіг на тому, щоб ми відшукали слід мого батька. Я був у відчаї, а він сказав: «Елімане, поїхали ще до оцього села, а потім ще до отого містечка, що далі». Тож ми прибули до містечка на півночі Франції, у департаменті Ен. Недалеко від того місця, де відбулася битва Шемен-де-Дам^[100]. І знайшовся там військовий цвинтар. А ще — невеличкий музей. І я знайшов там лист.

За кілька днів почнеться велика битва. Чимало африканців підуть в атаку. Білі офіцери обіцяють велику перемогу, дуже важливу для Франції. Прийшов час слави для колоніальних військ. Час слави для негрів. Гадаю, їхньою мовою «час слави» означає «час смерті». І я готуюсь до цього, хоча чи можна насправді до чогось приготуватися? Цей лист я хотів би написати тобі до... власне, до чого?

Сумнівів я не маю: йдеться про мого батька. Не знаю, чому він не надіслав цей лист. Можливо, писав його для себе. Сподіваюсь, отець Ґрезар зуміє точно передати вам його слова. Щодо мене, то, прочитавши їх, я довго ридав, а потім повернувся разом зі своїм другом і взявся писати книжку, яка прибуде до вас разом із цим листом. Часу на книжку знадобилося чимало. Це мій перший твір, я збираюсь писати й інші. Якщо в отця Ґрезара не буде часу, щоб вам його перекласти, я сам вам читатиму, як повернуся. Бо я сподіваюся невдовзі повернутись — хочу, щоб ви мною пишалися. І ви будете пишатися, я обіцяю. Я повертатимусь не вкритий ганьбою і гнаний. Я повернусь, як значна особа — письменник. Моліться за мене.

Моссано, любове моя, я обіймаю тебе. Обіймаю й наше дитя. Обіймаю і свого брата, хай що він про мене думає. Даруйте мені. Моліться за мене.

Еліман Мадаґ

Частина друга. Самотність Мадаґа

І

У Мбурі, перш ніж звернути на дорогу до Фатіка, що тягнеться в саме серце країни й аж до рідного селища Елімана, я зупинився, щоб підживитися, заповнити бак і трохи відпочити. У фургончику я купив чашку кави «Туба», потім умостився зручніше й переглянув свою електронну скриньку. Поряд із коротким повідомленням від Станісласа, який питав, що в мене нового, та рахунком за електрику я знайшов оцей лист, надісланий вчора:

«Фею,

Пишу тобі з місцини, звідки родом усі мої твори, хоч я завжди гнав від себе цю думку: мова про недокопану криницю. Побоюючись чи, навпаки, сподіваючись, я вважав її зруйнованою ще багато років тому. Бо решта будівель довкола були або зруйновані, або закинуті. Хата наша завалилася; лишаються самі сумні стіни, заходити в які бояться навіть примари. А недокопана криниця, криниця моєї зажури — на місці! Якби я був містиком, то сказав би, що вона чекала на мене, знала про моє повернення, і ця впевненість дозволила їй чинити опір піску та людській дурості. Однак я — не містик. Криниця ще тут, от і все, і я також тут.

Пишу тобі ізсередини, сидячи навпочіпки, як і раніше. Байдуже, що голова бовваніє над краєм, байдуже, що я давно виріс, — я досі почуваюся тут зануреним у просторі і своєму страху. Саме тут я перестав бути дитиною (хоч це й не означає, що автоматично я став чоловіком, ба’ ні, навпаки: згодом я зрозумів, що тієї ночі в криниці я втратив шанс стати справжнім чоловіком). Саме тут я став Звіром, спітнілим після тривалих гонів. Напевно, тут я й письменником став. Коли ми бачилися з тобою востаннє, ти запитав, чи відоме мені коріння мого письма. Я відповів, що відоме, хоча детально не пояснив. Сьогодні я розповім деталі.

Тривалий час я вважав, що причина, через яку в кожній моїй книжці виникали глухі, була та сама, яка привела мене до письменницького покликання (яке дурне слово!): я вирішив писати, щоб пробити свої слухові перетинки, однак двадцять років тому тут, у цій криниці, мені це не вдалося. Деякий час я писав украй гучними словами, аби заглушити жахливий гул пам’яті — таким чином я знову нічого не чув.

Адже мої батьки померли не на моїх очах. Вони померли в моїх вухах. Щоночі я чую ці звуки. Тато вже другий день копав криницю, аж раптом через наше село, відступаючи, пройшли регулярні війська. Коли кілька тижнів перед тим вони йшли в протилежному напрямку, то запевняли, що нам немає про що хвилюватися, що вони переможуть погоничів смерті^[101]. І до останнього радіо повідомляло, що наші солдати не тільки чинили затятий опір, але й щодня відвойовували в них нові землі. І ми в це вірили — наївні ми люди! Вірили, поки сотня солдатів — виснажених, обірваних і беззбройних — не з’явилися перед нами, щодуху тікаючи. Хтось із них біг, інші набилися до старих джипів, що мчали на повній швидкості. А деякі, геть утративши сили, звисали з боків віслюків, мов мокра білизна з мотузки. Селяни миттю збагнули — поразка! — і почали складати баули. Ушиваймося звідси, хутчіш!

Один із переможених служивих підійшов до нашої хатини майже невідчутною ходою. Я досі пам’ятаю його обличчя. Не страх володів ним, а зародки справжнього жаху: цей легкий начерк неквапом, довгим кривим шрамом, тягнувся від скроні до підборіддя. Діагональ поразки! Позначка недобитка! Знак нездари! Він, мов привид, пройшов повз наш дім. Навіть не намагався тікати. Здавалося, він розумів: це немає сенсу, будь-яка спроба приречена на невдачу, бо він і так уже живий труп. Тато запитав, чи далеко «женці», чи є в нас час уникнути їх. Солдат зирнув на батька так, ніби той говорив мовою диявола. Довго він стояв мовчки — гадаю, тато, роздивляючись цю примару, зрозумів усе перше, ніж той відповів своєю мовою:

— Краще самі вбийте свою родину й себе. Це ліпше, ніж потрапити до їхніх рук. Бо вони зварять вас, мов щура-агуті чи кукурудзу. Вони будуть тут завтра вранці, а може, цієї ночі. Хтозна, може й за годину пристигнуть. Вони відрізають руки й устромляють їх у зади. Вправні собаки. Не знаю... Вони наступають нам на п’яти. Вправні собаки... Смерть — їхній фах. Вправні собаки...

Він так і стояв, і твердив: Вправні собаки. А я стояв позаду батька, схопившись за нього. Він відвів мене подалі від хвіртки. Посеред подвір’я тато присів, узяв мене за плечі й подивився на мене, достоту дорослий, свідомий того, що зараз збреше дитині, а дитина зрозуміє, що їй брешуть, і все ж дорослий таки брехатиме (що ж, варто визнати: задовго до того, як це роблять життя, священники, педофіли чи інші збоченці, дітей ґвалтують своєю брехнею власні батьки). Тато сказав: “Не бійся, він верзе казна-що”. Та поцілуй мене в мою дитячу сраку! Якщо вже оцей бідолашний шаленець, що втратив розум, осліплений істиною жахіть, не знає, що каже, то хто ж тоді, трясця, на цій планеті знає, що каже?!

Батько знову вийшов на поріг нашої хати. І ми почули звіриний рев. Мама, яка готувала баули для втечі, перелякалась і вибігла. Я зирнув у прочинені двері. І біля ніг батька побачив тіло солдата. Перш ніж мама затулила мені очі рукою, я побачив, що він перерізав собі горло й кров струменіла з нього гарячими цівками просто на землю. Тато велів нам повернутися в хату й зачинив двері. Мама підштовхнула мене й зробила те саме, що й тато кілька секунд тому — присіла навпочіпки і подивилася мені в очі. Однак сказала вона мені не те саме, що батько, тобто вона взагалі нічого не сказала, однак вклала всі свої сили в той погляд: “Не треба боятися”.

Тим часом повернувся тато. Ззовні ми чули гуркіт відступу. Голосів не було — тільки гупання важких і квапливих кроків, що їх час від часу переривали різкі команди, такі короткі, що здавалося: втікачі бояться витратити сили навіть на це. Тато з мамою перезирнулись. Гадаю, вони думали про одне: часу на втечу в нас не було, та й далеко ми б не втекли. Найближче місто розташовувалось за чотири години їзди машиною. Проте там стояв військовий гарнізон. Та хтозна — можливо, вони теж склали зброю. Мамина молодша сестра жила в селі за долиною, за дві години дороги на захід. Можна було спробувати дійти до неї, та ми ризикували по дорозі наштовхнутися на вбивць, які намагалися оточити всю область і заволодіти нашими долинами. Батьки тихо перемовлялися — так, ніби мене це не стосувалося, ніби я нічого не розумів. Вони помилялись: я все розумів. Коли вони повернулися до мене, то сказали, що ми нікуди не підемо.

— Сховаємо тебе в ямі, яку тато почав копати, — пояснила мама. — Накриємо, щоб тебе не помітили. Сиди там. Не роби шуму. Вийдеш тільки якщо тато або я прийдемо по тебе. Зрозумів?

— Так, мам.

— Точно зрозумів?

— Так, мам.

— Анічичирк! Ніяких плачів! Сиди тихенько! Ні за яких умов не виходь. Поки я не прийду по тебе.

— Добре.

— А якщо ти когось почуєш, якісь невідомі тобі голоси у дворі, то закрий собі вуха. Закрий так, щоб нічого не чути. Це тобі зрозуміло?

— Так, мам.

— Бо якщо не закриєш — спіймаєш від мене такого! Покараю так, як ніколи! Шкуру з тебе спущу! Ти мене зрозумів?

— Так, мам.

— Повтори!

— Так, мам.

— Що “так”?

— Так, я все зрозумів. Шуміти не буду. Рухатися не буду. Розмовляти не буду. Вийду тільки тоді, коли ти прийдеш по мене. Або коли тато прийде.

— А про вуха забув?

— Я закрию собі вуха, якщо почую невідомі голоси.

— Дивись мені! Краще тобі не забути нічого.

Мама хотіла здаватися страшною й загрозливою, проте вона плакала. Її слова не лякали мене, хоч і були вимогливими (втім, це радше скидалося на благання). Вони жахали мене, бо я відчував ту любов і той відчай, з якими їх промовляла мама. Тож я також тихенько розплакався. Вона міцно пригорнула мене до себе, тато пригорнув нас обох — і так ми сиділи мовчки кілька хвилин. Дві-три хвилини — ціле непрожите разом життя; дві-три хвилини, щоб іще раз пережити те, що ми пережили разом. Ці обійми поєднали два напрямки часу: спогади закликали до нас минуле, а сподівання (яке, проте, наштовхувалося на стіну з крові) зазирало в наше неможливе майбутнє.

Потім мама розмістила мене в недокопаній криниці, залишивши їжу (однак, якщо зголоднію, їсти я мав тихенько!). Дала вона мені й ліхтарик — на випадок темряви. Ми ще раз обійнялись, однак ці обійми, значно коротші й тихіші за попередні, були дуже болісними. Тоді батьки вилізли з ями, накрили її листом металу — і навкруги запанував морок. Я закляк і чекав. За якийсь час — може, скоро, а може, нескоро, а може, взагалі поза часом, — я почув гудіння двигуна, голоси, сміх, автоматні черги та зойки. Морок у ямі густішав. Я затулив собі вуха.

У двір у супроводі своїх дітей увійшла Смерть. Вона мовила:

— Якщо тут хтось живе, нехай вийде.

Хоч я й затулив собі вуха, її голос я чув. Смерть ніби сиділа в криниці поряд зі мною. Я чітко бачив — в оточенні своїх синів вона стояла посеред нашого двору. А тоді я побачив, як тато вийшов із хати й пішов до Смерті. Він зупинився за кілька метрів від неї.

— Ти живеш тут сам? — поцікавилася Смерть.

Я ще міцніше затулив вуха. Татових слів я не чув. Може, він взагалі не відповідав.

— Якщо тут є ще хтось, — вела далі Смерть, — наприклад, якщо в тебе є дружина, то нехай також вийде. Хай там що, ми все обшукаємо. І знайдемо її, у яку б дупу вона не сховалася. Витягнемо її навіть із Божої сраки! Тож я запитаю ще раз: ти живеш сам?

— Ні, — відповіла мама, і я побачив (побачив!), як вона вийшла й стала біля тата посеред двору під сміх синів Смерті та під її байдужим поглядом.

— Діти є?

Я з усіх сил затуляв вуха долонями.

— Ні, — відповів тато. — Дітей у нас немає.

— Це ми побачимо, — зауважила Смерть. — Черево жінки, яку я бачу, вже давало плоди. Але якщо, брате мій, ти так кажеш, що ж, поки що ми тобі повіримо. Усе буде швидко, не бійтесь. Бо черга велика. Перед вами альтернатива: або ви самі себе вбиваєте, або ми вас убиваємо. Рішення — за вами. Та якщо оберете, щоби вас убивали ми, то ми зробимо це у свій спосіб.

— Згляньтеся,.. — ледве чутно мовив якийсь голос, та я не зрозумів чий, татів чи мамин, а може це була іронічна репліка одного із синів Смерті.

— Обирайте, — кинула Смерть.

Запала тиша, потім мама зойкнула “Ні!” і почувся постріл. Я зрозумів, що тато спробував кинутися на Смерть, а вона його вбила. Він усвідомлював, що не мав жодного шансу, тож кинувся на женців з єдиним бажанням — померти.

— Твій чоловік обрав. Тепер ти. Обирай.

Мама мовчала, тож після паузи Смерть сказала:

— Отже, ти обрала бути вбитою у наш спосіб. Певно, гадаєш, що, віддаючи нам себе, маєш шанс вижити? Що ж, твоє право так думати. Завжди треба сподіватися на шанс урятуватися від смерті. Бо інакше навіщо жити? Ми візьмемося зараз до справи. Ми вб’ємо тебе.

Я все чув, хоча щосили втискав долоні у вуха. Я чув хтивий сміх дітей Смерті, чув брязкіт поясів, які вони розстібали й кидали на землю, чув, як вони обговорювали мою маму — її стегна, перса, піхву, вуста. Та саму маму не чув. А тоді я почув хрипіння чоловіків, їхні дикі крики, бридку лайку. Маму не чув... Минув якийсь час, тоді Смерть сказала:

— Досить. Пропустіть. Я з цим покінчу.

І я чув брязкіт поясів, які застібали, зброї, яку підіймали, чув лайку, яку кидали на прощання в бік мами, що вперто мовчала, чув звук плювків. А потім сини Смерті залишили наш двір, лишивши маму сам на сам зі Смертю.

— А я знаю, чому ти не кричиш, — заявила Смерть. — Мені така поведінка добре відома. Це поведінка матері, яка захищає своє дитя. Десь тут схована дитина. І я її знайду. Та спершу ти таки заволаєш. Благатимеш, щоб я тебе вбив. І я таки вб’ю тебе — коли почую твій крик. А потім знайду дитя.

— Благаю, не треба! — почув я мамин голос.

— Хвилюватися й благати ти маєш не за дитину, а за себе, за своє життя. Те, що я зроблю з тобою, — мовила Смерть, — буде боліснішим, ніж пущена в піхву куля. Ти волатимеш. Поки пекло тебе не почує.

І Смерть взялася до праці. Мама заволала, її крики були гучні, нелюдські, вони так калатали в моїй голові, що я зомлів. А коли отямився, криків уже не було — проте в моїх вухах вони досі лунали. Гадаю, саме тоді я збагнув, що вони вічно мучитимуть мене, і єдиним способом приглушити цей біль — це чути в голові крики значно гучніші, зойки більш божевільні.

Я розплющив очі. Я уже був не в криниці, а посеред двору. Поруч лежали неживі людські тіла — тіла моїх батьків.

Я заплющив очі. І тихо заплакав.

— Вона мене мало не вбила, — мовив голос за моєю спиною.

То був голос Смерті. Я обернувся. Я уявляв її жахливим велетом. Однак чоловік, якого я бачив перед собою, був миршавий, низький на зріст, такий смішний і банальний. А втім, я не мав сумнівів у тому, що бачив Смерть. Я дивився на неї, не в змозі розтулити вуста.

— Твоя матуся ледве мене не вбила, та останньої миті я помітив блиск ножика, який вона вийняла з коси, поки я її шматував. Вона помилилася на секунду. Я відкотився вбік. Тоді вона подивилась на мене й зрозуміла, що це кінець. І перш ніж я скочив на ноги й убив її, вона перерізала собі горло. Так померла твоя матуся. Я обстежив хату й знайшов тебе в недокопаній криниці. Ти був без тями. Як тебе звати?

Я мовчав.

— Що ж, синку, зрештою, твоє ймення нічого не важить. Ти чув крики матусі, перш ніж зомліти?

Я кивнув.

— Тоді я не буду тебе вбивати. Ти вже майже мертвий, агонія ж триватиме дуже довго. Бувай, сирітко. Я теж був сиротою — мені тоді було менше, ніж зараз тобі. І це запалило в мені лють, яку не згасить ніщо. Це й тримає мене серед живих. Зроби так само. Зненавидь мене, розлютись! Будь сильним, стань воїном, убивцею, пролий ріки крові, знайди мене, як станеш дорослим, і примусь заплатити за ті жахливі муки, яких я завдав матусі. О, під моїми пальцями вона страждала так, як ніхто інший! Бувай, синку, бувай...

Усе це Смерть промовляла спокійно. Вона побожно перехрестилась, потім просто вийшла з двору та пішла геть. І залишився сам. Цілу ніч я провів поряд із тілами батьків. Коли зайнявся день, я повернувся до недокопаної криниці й чекав. Чекав на Смерть. Щоб вона звільнила мене. Або ж чекав на диво — на маму. Ніхто не прийшов. Тоді я виліз із ями, відчув голод, залишив тіла у дворі й побрів до села своєї тітки, села за долиною, шлях до якого знав.

Дорогою мені ніхто не стрівся, тож я бачив і відчував величну гармонію долини та мирний подих гаїв. Смерть намагалася кинути тінь на цю красу, а краса не зупиняла її, і не зважала на неї. Навпаки: гадаю, ще ніколи Смерть не квітнула так, як там. Під дією краси вона працювала майстерно. Досягала вершин. І розкривала власну красу. Який із цього висновок? Це єдина можлива прикінцева теорема нашого існування: чим красивіший пейзаж, тим жахливіша історія за ним криється. Зрештою, хто ми такі? Каблучка з крові в промені світла — чи навпаки. І Диявол, підсміюючись, натягає нас на свій підмізинний палець.

Село моєї тітки також постраждало. Я зрозумів це, щойно туди увійшов. Сліди втечі ще були помітні на землі, а повітрям ширився переляк. Однак мешканці залишилися — або ж, можливо, повернулися після втечі, мов живі бумеранги, бо не знали, куди піти ще. Тітка була вдома. Я кинувся в її обійми. Вона все зрозуміла. І я зрозумів. Дядько — убитий; мої дві кузини — убиті. До обійстя моїх батьків ми повернулися через три дні. Тіла зникли. На піску лишалися тільки дві великі брунатні плями. Ми так і не дізналися, де їх поховали (і хто?), та чи поховали взагалі: краєм ширилися чутки про чорних магів, які для своїх потреб збирали трупи — їхній бридкий, але вигідний бізнес процвітав, зважаючи на строкатий килим із мертвих тіл, що вкривав весь Заїр^[102].

Таким чином, тітонька стала моєю єдиною родиною, а я став її єдиним родичем. Саме з нею я перебрався до Європи. Утім, це лише ілюзія: такі, як я, ніколи не залишають рідний край. Принаймні він нас не залишає в спокої. Я так і не вийшов із недокопаної криниці. Весь цей час її ніби хтось докопував у мені. Я досі там. І там я пишу. Я завжди писав у криниці. У якій лунали крики болю. Однак я вже не затуляю вуха. Дуже довго я писав, щоб їх не чути. А тепер знаю: я пишу й маю писати тільки для того, щоб почути їх. Просто раніше мені бракувало сміливості визнати це. А “Лабіринт жорстокості” мені її дав.

Ось про що він мені нагадав: місце, де криється найпотємніше зло, завжди зберігає уламок істини. Для мене таким місцем є час, а саме минуле. Я намагаюся перетнути його в усіх можливих напрямках і дозволити йому перетинати мене, неначе жмут стріл; пересуваючись круг нього, я прагну збагнути його з різних ракурсів, роздивитись при світлі дня і ночі. Не думаю, що примар треба гнати; навпаки, я переконаний, що слід приєднатися до їхнього танку довкола ватри і, до кісток просякнувши страхом, клацаючи зубами й намочивши штанці, посісти там своє місце, належне відповідно до минулого. До дупи заклики до сміливості! Сміливість! Ненавиджу це слово, коли його перетворюють на обов’язок! Сміливість! Та заткайтесь ви вже! Я прагну істини тривалого падіння, істини довічного падіння! Я відмовляюся виправляти помилки. Я не вважаю, що можна виправити щось справді знищене. Я нікого не втішаю — і не втішаю себе. З мого пояса звисає найдієвіший амулет проти Зла: прагнення істини, чинне й тоді, коли істина — Смерть. Я шукаю руїни давніх шляхів, похованих під піском. Бо їхній слід вказує на альтернативний шлях. Цього шляху немає на жодній із карт. Однак це єдиний вартий уваги шлях.

Я знаю, тобі відомі слова Вітґенштайна, якими він завершив свій “Трактат”: “Про те, про що сказати не можна, варто промовчати”. Однак мовчати не означає не показувати. Ось що ми маємо робити: не зцілювати себе, не піклуватися про себе, не втішати себе, не заспокоювати чи переучувати інших, а прямо стояти просто посередині священної рани, бачити її і вказувати на неї. У цьому, як на мене, полягає головна мета “Лабіринту жорстокості”. Усе решта — невдача й хиба.

Чи хотів Еліман написати останню книгу? Шах! Світ заповнений останніми книгами. Усі великі тексти — це епітафії світу. Остання книга в історії завжди буде наступною. Тож Еліман мав справу з довгою й дуже давньою традицією.

Чи хотів він продемонструвати творчу енергію миметизму? Шах! Бо його спроба обернулася на фокус: блискуча конструкція, складена ерудитом, та, зрештою, марна, атож, на превеликий жаль, — марна.

Чи хотів він віддати шану літературі всіх попередніх віків? Мат! Видатного ерудита потрактували як жалюгідного плагіатора, і ніхто не помітив, що до того, як щось поцупити, він уже був багатий.

Однак, Фею, усі ці викриття дають нам один важливий урок. Бо, зрештою, ким був Еліман? Не знаю, куди впродовж останніх тижнів тебе завели твої пошуки. Але бачу одну можливу відповідь на це запитання: Еліман був тим, ким не варто ставати й ким зрештою, хоч і поволі стаєш. Він — непочуте попередження. Він застерігає нас, африканських письменників: винайдіть власну традицію, побудуйте власну історію літератури, знайдіть власні форми, випробуйте їх у власному просторі, насичуйте власну уяву, знайдіть власну землю — бо лише там ви існуватимете не тільки для себе, а й для інших. Бо, зрештою, ким був Еліман? Найдовершенішим і найтрагічнішим продуктом колонізації. Найуспішнішим здобутком колоній, важливішим за асфальтовані шосе, лікарні і катехизм. Важливішим за наших предків-галлів! Високославний Жуль Феррі^[103] перевертається в труні! Та водночас Еліман символізує і те, що ця клята колонізація знищила, бо відчувала жах перед скаліченими народами. Еліман хотів стати білим, та йому нагадали, що він не просто не білий, а й ніколи білим не буде, незважаючи на талант. Він виконав усі обряди «вибілювання», а його повернули назад, до чорноти. Європу він, певно, знав краще за європейців. І що з цього вийшло? Еліман закінчив анонімом, зник, стертий зі сторінок історії. Тобі це добре відомо: колонізованим колонізація несе тільки смерть, відчай і безлад. А ще вона поширює серед них — і це її найбільш демонічне надбання — прагнення бути тим, хто їх нищить. Ось тобі Еліман: драма відчуження.

Гадаю, Фею, така доля чекає й на нас, якщо ми й далі будемо гнатися за Європою, за могутньою західною літературою: усі ми, кожен по-своєму, станемо Еліманами. Може, ми вже Елімани — у такому разі, перш ніж зникнути, треба це зупинити. Треба вийти з цього болота, Фею. Вшиваймося! Бо нас задушать. Без найменшого жалю відкриють кран і пустять газ, і наша загибель буде ще драматичніша від усвідомлення: ніхто нас не гонить у шию; ми самі квапимось, біжимо, сподіваючись на славу. Нас перетворять на чорне мило. А потім кати вмиють ним руки й стануть іще білішими.

Еліман зник не через плагіат — просто він іще зберігав недозволену йому й неможливу надію. А може, зник через гірке розчарування. Та я сподіваюся, що він зрештою усвідомив: його смерть для французької літератури була кращим, що з ним могло статися, якщо він хотів присвятити себе істинному творінню — твореному тільки для себе.

Фею, останніми днями я міркував і дійшов висновку: до Франції я не повернуся. Принаймні зараз. А може, уже й ніколи. Те, що я хочу написати, може бути написане лише тут, біля моєї криниці. Те, що вона недокопана, є важливою метафорою — і моєї внутрішньої трагедії, і сенсу мого майбуття. Я мушу докопати криницю. Мушу продовжити й завершити працю, яку розпочав мій батько. І це не зосередження на собі, адже моє “я” ще не сформоване. Усе, що я вважав собою, насправді було існуванням інших у мені. Час позбутися них. Я не повертатимусь до Парижа, де однією рукою нас годують, а другою — душать. Це місто — перебране на рай пекло. Я залишуся тут, писатиму, навчатиму дітлахів, зберу театральну трупу, гратимемо на відкритому повітрі, читатимемо вголос поезію на вулицях міст, розповідатимемо й показуватимемо, що значить бути митцем!.. Авжеж, можливо, доведеться спати на землі й померти, як пес, на вулиці під вагою реальності, що вдягне машкару старої брички... І все ж це станеться тут! Я завжди буду вдячним тобі за те, що дозволив мені прочитати Еліманову книжку...

Знаю, ти не погоджуєшся з тим, що я тобі кажу: ти завжди вважав, що наше місце, наш простір — це культурна амбівалентність, що так ми й мусимо існувати, прийнявши власну драму, достоту байстрюки від цивілізації, байстрюки байстрюків, народжені від зґвалтування нашої історії іншою історією — історією-убивцею. Боюся, одначе, що те, що ти кличеш амбівалентністю — це лише чергова хитрість у плановому процесі знищення нас. Знаю також, що ти подумаєш: як він змінився! Атож, я ж бо завжди вважав, що цінність письменника не в місці, де він пише, і що письменник може бути однаково талановитим усюди, якщо йому є, що сказати. Я й тепер дотримуюсь такої думки. Однак тепер я переконаний: не всюди можна збагнути, що маєш сказати. Писати, справді, можна всюди. А от зрозуміти, що ти насправді повинен написати, можна не всюди. Я зрозумів це, перечитуючи “Лабіринт жорстокості”.

Фею, де б ти не був, я сподіваюсь, що ти знайдеш — що б ти не шукав. І що б ти з цим не зробив, це буде прекрасно — у цьому я переконаний. Обов’язово надішли мені результат. Скоро я напишу тобі свою нову адресу. Брате, віншую тебе зі своєї криниці, віншую також мого спасителя, який, можливо, врятує й тебе: слава Еліману, слава його клятій книжці!

Мусімбва»

Коли я дочитав лист, кава вже захолола. Я бачив Мусімбву, який навпочіпки сидів у криниці. І дав собі обіцянку: щойно завершу цю справу, я йому напишу. І не для того, щоб відповісти на його міркування — ні, просто щоб сказати, що його вчинок дурний, хуліганський, шалений, радикальний і дуже мужній. Цей лист Мусімбви був викликом мені. Він ніби кидав мені в обличчя: «Ось ким я був і ось що ця книжка зробила зі мною! Тепер твоя черга. Покажи, що ти не з боязких». Я сів в авто й повернувся до пошуків.

ІІ

Не доїжджаючи кілька кілометрів до Фатіка, я звертаю на південний захід і потрапляю до самого серця долини річки Сін. Червона латеритова стежка веде до краю народу серер. Село, де жили мої батьки, — колискова всіх відомих мені традицій — розташоване зовсім поруч. На зворотньому шляху я зазирну до нього й привітаюся з ріднею, яка в мене ще є.

Звертаючи на вузьку стежину, я роздумую про написане колись, десь і давно, через що зараз я кваплюся до села, сусіднього з моїм, де народився Еліман; села, звідки, можливо, пішов «Лабіринт жорстокості», який я для себе відкрив далеко звідси — так відкривають щось визначальне в нашому житті, щось, важливість чого полягає не так у певності, що воно важитиме в майбутньому, як в інтуїтивному відчутті, що воно справді важить, і вже давно, ще до цього доленосного відкриття, можливо, ще до нашого народження, ніби воно чекало на нас і вабило нас. Саме це я відчував, коли тієї ночі, як виплутався з тенет Матері-Павучихи, уперше читав «Лабіринт жорстокості». Відтоді я не випускав цю книжку з рук. Вона вела мене через гори й провалля, через час і простір, крізь мертвих і тих, хто вижив. І ось тепер ми тут (чи — знову тут), у краю, звідки тягнеться наше коріння.

Діти, чоловіки, жінки, на віслюках, на конях, пішки, на бричці, на мопеді, у панамах, у солом’яних капелюхах — усі відходять з дороги, зупиняються й витріщаються на мене. Хтось піднімає руку, вітаючи мене, та більшість не рухається. На виїзді з села чи при наближенні до містечка мене супроводжують собаки — грайливі чи злі. Тини з суховіття відділяють ділянки з арахісом від розлогих лук, де пасуться нечисленні корови, яких на ніч забирають по дворах.

Сезон дощів почався пізно, цього року дощ — узагалі рідкість; кілька полів із пшоном стоять ще не прибрані, хоча вже середина вересня. Хащі займають усе узбіччя й часом тягнуть свої ручиська до стежки. Сухий тріск, із яким вони цвигають по лобовому склу, нагадує звук, із яким деякі великі комахи на повній швидкості наштовхуються на скло. Виринають спогади з дитинства, з часу, коли я з нетерпінням чекав на цей шерег свічок, ніби за нею відкривалася брама до казки.

Краєвид змінюється: поля й пасовиська поступаються місцем солончакам. Перспектива розширюється, переступає рамку й наповнюється красою. Від цього видовища очей не відвести, вони намагаються всотати весь краєвид. Та марно. Краса оселилася тут саме для того, щоб уникати поглядів. З усіх боків мерехтять невеличкі ставки — перш ніж зникнути, вони ніби підморгують сонцю останнім зблиском. Я під’їжджаю до дельти Сін-Салум. Село вже недалеко. Буду там за десять хвилин. Ця думка раптом спалахує істиною — конкретною, вимірюваною, очевидною. Я різко гальмую. Піднімається хмара пилу, а коли опускається, я відчуваю страх перед непорушністю простору. Від занедбаності цього місця йде обертом голова: здається, я сам-один на землі і на мене дивиться око світу. Мов перелякана дитина, я затуляю очі рукою.

Нарешті я розплющую їх, мій погляд падає на книжку. Я дивлюся на неї досить довго, ця мовчазна вправа ніби підказує мені: не їдь туди, розвертай авто й вертайся додому. Чого ж я так боюся — відкрити щось чи, навпаки, не відкрити нічого? Один голос всередині мене підказує, що Еліман повертався сюди, писав тут і лишив щось по собі. Другий голос благає, щоб усе виявилось навпаки, щоб він ніколи не повертався до рідного села, ніколи не писав нічого після «Лабіринту жорстокості», щоб кінець його шляху був безіменним, достоту зірка, що згасає, як і чимало інших зірок, десь там, у космічній далечині, без свідків, серед мовчазних небесних тіл, що ховають її серед свого громаддя. Так я довго сиджу — у непорушному зовні тілі вирує ураган.

Праворуч, мов у вповільненій зйомці, насувається смерк. Спершу тонка лінія обрію по горизонталі відрізає сонце, просто посередині, як око в Бунюеля; зненацька з проколотого ясного ока виливається цинамоновий океан, що мерехтить глибокими синіми й блакитними, іноді майже чорними зблисками, які більшають і велетенськими пухлинами обсідають небесне склепіння. Так ніч м’яко спускається на світ, мов жовтий лист на поверхню ставу.

ІІІ

Третьою людиною, що трапилася мені, відколи я пішки зайшов до села, була дівчина років двадцяти, і вона сказала мені те саме, що й інші, кого я питав:

— Шкода, але я не знаю будинок Усейну Кумака Діуфа.

— А тут живе родина Діуфів?

— Таких родин чимало. Я й сама ношу прізвище Діуф. Нде Кіран Діуф. Однак ім’я Усейну Кумака Діуфа мені нічого не каже. Може, з ким іншим тобі пощастить більше.

Я подякував, побажав гарного вечора й пішов далі. Та вже за мить вона гукнула мене. Я обернувся.

— А цей чоловік, він ще живий?

— Ні. Але мені сказали, що я легко знайду будинок, якщо назву його ім’я.

— Давно він помер?

— Так. Задовго до твого народження. Та й до мого, до речі.

— Тоді його може знати моя бабуся. Вона точно тобі допоможе. Ходімо!

Я ще раз подякував дівчині та пішов за нею вуличками, де не було ліхтарів, хоча на подвір’ях і в провулках великі електричні та сонячні лампи давали трохи світла. Нде Кіран — ще підліток, але вже жінка — нікуди не квапилася. Кожен її крок був сповнений поважності й грації.

— Моє ім’я — Дьєґан Латир Фей.

— Вітаю. Це ти заїхав до нас на машині?

— Звідки ти знаєш?

— Певно, уже все село про це знає. Тебе помітили ще здаля. А ще мені відомо, у якому серерському селі ти народився. У тебе дуже впізнаваний акцент.

— І з якого ж?

Вона обернулась до мене й усміхнулась. Її розсмішив мій викличний тон.

— Віддаси мені своє авто, якщо знайду?

— Ти керувати не вмієш.

— А хіба я сказала, що буду ним керувати? Я його продам.

І, перш ніж я щось відповів, вона назвала село моїх батьків. Я усміхнувся.

— Laya ndigil, твоя правда.

— Тоді приготуй ключі від машини.

Було щось у її голосі ніжне й насмішкувате водночас. Нам легко було порозумітись — і я розслабився.

Уже за мить ми стояли перед будинком, на порозі якого, достоту сторож чи невтомна пліткарка, стояла старенька, пильно роздивляючись вулицю. Нде Кіран відрекомендувала мене своїй бабусі. Як водиться, я ґречно з нею привітався, поцікавився здоров’ям — її та близьких. Тільки після цього господиня запитала, чим могла б бути корисною.

— Я шукаю будинок Усейну Кумака Діуфа, який жив тут дуже давно. Я запитав у вашої онуки, та вона навіть імені такого не знає.

— Вона ніяк не може його знати, — перервала мене стара. — Коли Кумак Діуф помер (якщо це той Кумак Діуф, про якого я думаю, але гадаю, що це саме він), тож тоді, коли ця велика людина пішла в засвіти, мати Нде Кіран — хай прийме Рооґ її у своїй обійми! — років мала не більше, ніж її донька нині. Ти ж про Усейну Кумака Діуфа кажеш, про того, який мав мудру кебету, правильно?

— Саме про нього.

— Давно ж він помер, дуже давно... Оце людина була... Мудрагель! Скільки всього він зробив для села... Навіть мене зцілив, а я ж мала померти!

— Та хто то такий? — здивувалася Нде Кіран.

— Якось я розповім тобі його історію. Тим часом відведи цього юного красеня до своєї бабусі Діб Діуф fa maak^[104].

— А, то це там? — ще більше здивувалася дівчина, зиркнувши на мене. — Так і сказали б, замість розповідати про того пана.

— Але це справді цікава історія, — відказала стара. — Мало хто знає, ким був Усейну Кумак Діуф. Лише найстарші з нас щось пам’ятають. Тоді ми казали Mbin Koumakh — у Кумака. Та тепер так не кажуть...

— А як кажуть?

Стара всміхнулася.

— Дитя моє, наступного разу, загубившись у нашому селі і не натрапивши на мою чарівну онучку — правда ж, вона чарівна? — просто скажи Mbin Madag. Про це місце знають усі. Навіть Нде Кіран знає. Мадаґ... Ще один мудрагель. Можливо навіть мудріший за того, кого заступив. Що ж, ходіть, діти мої. Серденько, проводи його й повертайся на вечерю. Я скоро подаватиму. До зустрічі, Дьєґане Фею.

IV

— Мама молиться. Та я їй повідомила, що її питають. Вона просить вас почекати. Скоро вийде до вас.

Юнка, яка нас прийняла і, здавалося, товаришувала із Нде Кіран, всадовила мене під великим бавовняним деревом. Нде Кіран сказала, що скоро повернеться за ключами від свого авта. І подружки вийшли разом, заходячись сміхом, який у нашому краї вістить велику жіночу вроду. Дерево стояло посеред просторого двору, у глибині якого чотири великі хатини утворювали правильний прямокутник. Усе праве крило займав триповерховий потинькований будиночок, з якого лунали звичні хатні звуки. Ліворуч, віддаля від інших будівель, до великої хати тулилася дивна видовжена химера. Я підвівся й підійшов. То виявився старий рибальський човен, досить легкий, середніх розмірів. Було темно, тож я не розгледів символи, що прикрашали його корму. Два широких рубанця спереду знизу підтримували човен у рівновазі. Позаду, спершись на ослінчик, лежали весло і довга жердина. Дно вкривали рибальські сіті.

Огляд човна нагадав мені, що я потрапив до обійстя рибалок. І на пам’ять прийшли Токо Нґор та його брат Валі, про якого я мало що знав, крім того, що він, імовірно, загинув у пащі велетенського крокодила. Згадав я й про Усейну Кумака, який також мав стати рибалкою, але втратив зір і перекваліфікувався на виробника сітей. Певно, оті, що лежали в човні, були зроблені його руками...

Мої міркування перервало гучне «Ngiroopo!», традиційне вечірнє вітання. Під деревом виднілася худенька постать, і я відчув погляд у свій бік. Певно, це була Мам Діб fa maak. І лише підійшовши до неї, я зрозумів: Маам Діб, напевно, була тією, кого Сіґа Д. у своїй розповіді називала Та Діб, однією з її мачух, однією з дружин Усейну Кумака (якщо я все правильно пам’ятаю, двома іншими були Маам Кура і Я Нґоне). Я підійшов до неї, виконав довгий, але важливий ритуал привітання, і сів, коли вона запропонувала. Голос у неї був тихий, схожий на шепіт. Обличчя затуляла вуаль, а в правій руці вона тримала чотки, чиї чорні перлини виблискували у вечірньому смерку.

Вона запитала, чи я вечеряв. Я сказав, що ще не встиг, але не голодний — так воно й було. У мене звело шлунок від сподівань. Тоді вона запропонувала хоча б молока, я погодився. Вона покликала когось зі своїх дітей, хтось прибіг, потім хутко метнувся до хатини праворуч, звідки вийшов з невеличкою калебасою в руках. Хлопець мені її простягнув. Я подякував і приклав калебасу до вуст. Я й забув різкий смак свіжого молока щойно від корови, ще теплого, можливо, зібраного лише годину тому. У дитинстві, проводячи кілька днів канікул у селі батьків, я й сам збирав молоко із сосків теличок одного з моїх дядьків і одразу пив його з насолодою. Нині ж я скривився — цікаво, чи помітила вона це? Я трохи помовчав, зібрався з думками, перш ніж викласти Маам Діб причину свого візиту. Та вона випередила мене:

— Я знаю, навіщо ти тут, Дьєґане Фею. Не залишатиму тобі зайвих сподівань: чоловік, якого ти шукаєш, уже не з нами. Він пішов торік. Тиждень тому по його відходу виповнився рік.

Вона замовкла й подивилася на мене уважно. Хотіла щось почути, певно. Та я не виказав жодних емоцій. Чесно кажучи, у перші секунди після цієї новини я нічого не відчував; принаймні жодне з почуттів не володіло мною настільки, щоб переповнювати моє серце й виплескуватися на моє обличчя. Я не просто не був розчарований — я й досі не розчарований тим, що не був тоді розчарований. Я підготувався до різних ситуацій і варіантів — мусив, зважаючи на те, що відкрив упродовж останніх тижнів. Та мушу зізнатися: той варіант, що з певних причин Еліман виявиться відсутнім, здавався мені найбільш вірогідним. Тож цим мене не можна було здивувати. Навпаки, такий розвиток подій був природним, навіть заспокоював трохи. Зрештою, Еліман і так був відсутній і невловимий упродовж усієї цієї історії. Отже, звістка про те, що він помер і я його вже не побачу, була цілком нормальною, навіть логічною, зважаючи на долю цієї людини та мій стосунок до неї.

Та вже за якусь мить ця вежа байдужості розсипалася, я усвідомив новину, яку щойно почув, і тепла хвиля піднялася з мого шлунку: отже, Еліман таки повернувся додому. Хоча досі мене мало цікавила ця частина його життя, дізнатися, що він помер удома, у віці ста двох років, після того, якдесятиліттями шукав щось, про що мені невідомо, — зізнаюсь, це було дуже зворушливо. Ми мовчали. Крона бавовняного дерева зітхнула, достоту морський бриз, що ніжно пройшовся площею.

— А він знав, що ти прийдеш, — додала Маам Діб, вирішивши, що час відновити розмову. — І знав, що ви не побачитеся. Так він мені сказав. Перед смертю він заявив, що якось увечері по нього прийде юнак. Я відразу зрозуміла, що це ти. Звичайно, саме цього вечора я тебе не чекала. Однак була певна, що невдовзі ти з’явишся. Він бачив тебе вже давно.

— Бачив?

— Атож, бачив. Це одна зі здібностей, які він успадкував від Кумака: бачити. Звісно, бачив він не завжди. Бувало, що помилявся. Однак бачити вмів. Це одна з тих речей, яких він заново навчився, коли повернувся сюди. Знаєш, що значить ім’я Мадаґ серерською?

— Так, знаю. Однак я гадав...

Вона перервала мене:

— Тоді тобі відомо, що в нас ніколи імена не дають випадково чи лише через їхню красу. Ім’я обов’язково щось означає. Так заведено в усіх традиційних суспільствах. Але є люди, для яких імена — це не просто означення. Не просто символи, а знаки, які вказують шлях. Ім’я вістить про істоту — не про особистість, а про істоту, яка його носить. Ім’я її веде. Ставить на шлях. Указує траєкторію та демонструє здібності. Усе це якось мені пояснив Мадаґ — я повторюю дослівно за ним. Мадаґ — це «ясновидець». Так його кликали тут. Він забороняв звертатися до себе інакше, як на його традиційне ймення. До речі, крім Кури, Нґоне, мене й кількох старійшин села, ніхто не знав його мусульманське ім’я — Еліман. Він завжди був Мадаґом, не Еліманом. Маєток, де ми перебуваємо, у селі та в усьому краї відомий, як...

— Mbin Madag.

— Точно.

Ми знову помовчали. Я, звісна річ, згадав Рембо та його «Листи ясновидця»^[105], згадав також прізвисько «негритянський Рембо», яке критик із «L’Humanité», Оґюст-Ремон Ламьєль, дав авторові «Лабіринту». Зараз, коли мені відомо, яких поневірянь зазнала ця книжка, порівняння з Рембо звучить значно спокусливіше. Однак я відразу розсердився на себе за спробу звести Мадаґа до банального порівняння з Рембо, до його африканського альтер-еґо, за те, що, намагаючись витлумачити, я раз у раз пірнав у безодні літературних знань, хоч кожна жива істота має право на усамітнення. Важить лише ця самота — самота Мадаґа. Я ще ковтнув молока. Смак видався так само дивним, я його не пам’ятав.

— Маамо Діб... маю про дещо тебе запитати.

— Певно, тобі є про що питати. Я тебе уважно слухаю.

— У Європі я зустрів людину, яку ти знаєш.

— Сіґу, авжеж.

— Саме так.

— Вона відцуралася нас. А ми її любили. Я була з нею близька, ближча, ніж Нґоне й Кура. Я й уявити не могла, що одного дня вона поїде від нас і ніколи нам не писатиме. Не хочу нічого про неї чути! Вона так і не повернулася. Навіть коли дві інші матері, що разом зі мною виховували її, померли. Утім, я намагалася їй писати. Але вона жодного разу не відповіла. Вона зробила свій вибір — забути нас. Усе, кінець! Я не серджуся на неї за те, що вона пише. Зрештою, це лише слова. Я читати не вмію. Тож зрозуміти, що вона пише, не можу. Та я серджуся на неї за те, що вона повелася зі своєю родиною невдячно, егоїстично! Якщо ти хотів поговорити зі мною про неї, то краще не треба.

— Не тільки про неї. А про пісню, яку вона мені заспівала якось. Нібито ви її цьому навчили. Легенда про старого рибалку, який вирушає в море, щоб зловити богиню...

Я замовк. Десь у ночі заіржав кінь. Мовчанка між нами була важкою, тягучою — я відчував гіркоту, гнів, сум, які тієї миті заповнили серце Маам Діб. Вона згадувала Сіґу Д., їхнє спільне минуле, розрив. А я почувався винним, бо роз’ятрив цю рану. І коли я вже був ладен вибачатися, вона заспівала ту старовинну лічилку. Я уважно слухав аж до останнього куплету, коли човен перетнув лінію горизонту в супроводі самотнього погляду Бога. Маам Діб замовкла. Після короткої паузи я запитав, чи немає ще одного куплету.

— Ще одного..? — перепитала стара тоном, у якому відчувався подив. — А якби був, Дьєґане, на твою думку, про що би там ішлося?

Я замислився і відповів:

— Гадаю, що одного дня рибалка таки повертається, але через дуже довгий час. Утім, він дуже змінився. Він здається несповна розуму, зруйнованим ізсередини через те, що побачив по той бік океану. Кажуть, ніби в битві з богинею він отримав поранення, які не зцілити нікому. Уночі він марить жахіттями. З жінкою й дітьми майже не розмовляє. Так я це бачу.

— А далі?

— Одного дня він зникає.

— Гине?

— Ні, каже, що повертається до богині.

— Навіщо? Бо закохався в неї? Чи, програвши першу битву, сподівається на перемогу в другій?

— Не знаю... Обидва варіанти цілком можливі. Та можливо й те, що його вабить море. А богиня насправді не існує. Або вже не існує. Рибалці просто кортить мандрувати.

Якусь мить Маам Діб німувала, потім зауважила — і я почув іронію у її голосі:

— А ти казкар, Дьєґане Фею! Це також передбачав Мадаґ. Так і сказав мені: юний незнайомець прийде й розповідатиме казки. Ні, ніякого останнього куплету немає. І я скажу тобі, що я бачу, яким би, на мою думку, був би останній куплет. Я уявляю рибалку після тривалих років. Повертаючись, він розповідає своїм дітям про героїчну битву з богинею. Усе закінчується добре. Бо не все завершується погано. Нині люди звикли чекати на сумний кінець. Вони не просто чекають — вони прагнуть сумних кінців. У тебе є цьому пояснення? Для мене це загадка.

Я на це відказав, що смуток готує до реального життя, тобто до смерті, і що більшість людей рано це усвідомлюють. А втім, здається, я лише подумав про це. Хай там як, а Маам Діб мовчала. Минув якийсь час, тоді вона запитала, чи я часом не зголоднів.

— Трохи є, справді, та ви не турбуйтесь. У мене є чим підживитись у машині, яку я залишив на в’їзді до села. Піду заберу і...

— Ти образиш мене, якщо відмовишся від вечері. І моєї гостинності на цей вечір. Заночуєш у мене. Тож ходи візьми в машині все, що тобі треба, і повертайся.

— Заберу свої речі згодом. Спершу повечеряю. Спасибі, Маам Діб.

— Тарілку тобі принесуть сюди. А я піду помолюся, поки ти їстимеш. Після вечері ми завершимо нашу розмову. І я піду спати. Стара я стала. А старі пані лягають рано.

Вона підвелась і поволі почапала до глибини двору, де бовванів шерег хатин. А за кілька хвилин одна з її онучок винесла мені миску з sàcc fu lipp^[106].

V

Він повернувся в 1986 році, через шість років після смерті Кумака. Ми втрьох — Кура, Нґоне і я — на цвинтарі молилися на могилі покійного чоловіка. Він підійшов, і ми одразу зрозуміли, що то був він — викапаний Кумак. Чоловік нам казав про свого небожа Мадаґа. Та ми готові були закластися, що то був його син. Схожість лише підкреслював вік Мадаґа. Йому було сімдесят, обличчям пролягли глибокі зморшки, які нагадували ті, що прикрашали й Кумака в останні роки його життя. Єдиною відмінністю був зріст. Мадаґ виявився значно вищим за свого дядька. Він привітався з нами й також став молитися. Потім сказав, що має до нас розмову, хоче відкрити, хто він. Але Кура — найстарша й найперша з-поміж нас — відказала:

— Ми вже знаємо, хто ти. Кумак — довгих літ йому біля Рооґа! — перш ніж піти, згадував про тебе. Ти — Мадаґ.

Останньої ночі Кумак зібрав нас у своїй кімнаті й розповів історію Моссани. Я була наймолодшою з-поміж дружин. До мене доходили історії з того часу, коли я ще не народилась або коли ще була дитям. Історії про історію кохання, гніву, шаленства й ревнощів між Кумаком, його зниклим братом-близнюком і Моссаною, божевільною, яка жила під манговим деревом біля цвинтаря. Фактично я виросла на цих історіях. У нашому селі її переповідали старійшини. Версій було чимало. Часом вони суперечили одна одній. Хтось твердив, ніби Моссана вийшла за Кумака, але зрадила його з близнюком. Тоді Кумак убив брата, а Моссана втратила розум. В інших версіях наголошували на тому, що Моссана сама вбила брата Кумака, щоб той не розповів близнюкові про походеньки дружини. Були й чутки про те, нібито Ассан Кумак, брат-близнюк нашого Кумака, пішов на війну й не повернувся, що довело до сказу Моссану, яка кохала його, а не Кумака. Та всі ці версії об’єднувало одне: у певний момент вони всі вказували на існування дитини. Дитини, яка не вижила й призвела до шалу та розриву. То казали, що батько — Усейну Кумак, то твердили, що це його брат. Усе дитинство я слухала ці історії.

Кумак попросив моєї руки в 1957 році. Мені був двадцять один рік, а йому — шістдесят дев’ять. То був дуже поважний пан. Мудрагель, до якого ходили за порадами. Стати йому за дружину вважалося за велику честь. Я стала його третьою дружиною. Першій, Курі, тоді було тридцять. Другій, Нґоне, двадцять чотири. Після мене, через два роки, у 1959-му, він одружився на Тенінґ. Однак у 1960-му Тенінґ померла, давши життя Маремі Сізі. Усе це я розповідаю з однією метою: ти маєш розуміти, що всі дружини Кумака увійшли в його життя значно пізніше серединної межі його життя. Ще до появи нас усіх у нього було життя, і в цьому житті була жінка — Моссана. Ми не знали, що тоді насправді відбулося. Навіть Кура була надто юною, коли відбувалась історія з Кумаком, його братом і Моссаною. Вона знала не більше за нас. До тієї ночі, як Кумак нам усе розповів, були тільки чутки. Та й він не став удаватись у деталі своїх стосунків з Моссаною. Однак сказав, що кохав її, а Моссана віддала перевагу його братові. Завагітніла від Ассана незадовго до того, як той подався воювати до Європи. Певно, він там помер, бо більше не повертався. Народилося дитя. Мадаґ. Еліман Мадаґ Діуф. Кумак виховував його як сина. Разом з Моссаною. А в 1935 році (я тоді ще не народилася) Мадаґ також подався до Франції — отримувати освіту. Невдовзі він перестав писати, ніби хотів порвати зв’язок із родиною. Думали, він помер. Його мати збожеволіла від цієї невідомості. Вона роками жила під манговим деревом, а потім встала й пішла. Її більше ніхто не бачив. Саме тоді почалася друга частина життя Кумака — він опинився сам. Ось що він розповів нам на смертному ложі.

Маам Діб замовкла. Я не став їй казати, що все це мені вже відомо від Сіґи Д., і, можливо, я знаю більше деталей. Однак перебивати її я не хотів. Краще, щоб вона розповідала по-своєму, у своєму ритмі. І за кілька секунд вона повела далі:

Потім Кумак сказав, що минулої ночі мав видіння. Бачив повернення Мадаґа. «Він повернеться через кілька років після моєї смерті, — повідомив він. — Прошу, прийміть його, дозвольте йому вас вести. Він старший за кожну з вас. Навіть за тебе, Куро. Слідуйте за ним, слухайтесь його — гадаю, його голова мудріша за мою. Щодо мене, то я спілкуватимуся з ним у спосіб, недоступний для вас, коли вже буду в іншому світі. У жодному разі не розпитуйте його про те, що він робив, де був, чому не приїжджав. Поки сам не розповість — не питайте». Ось що радив нам Кумак із приводу Мадаґа. Після цього він пірнув у ніч.

Після смерті Кумака Сіґа поїхала й уже не поверталась. Часом до нас долинали чутки про її життя в Дакарі. Жахливі, ганебні чутки. Ми хотіли забрати її додому. Але Кумак заборонив нам силувати її до чогось. Якщо захоче, сама повернеться. Не знаю, чи бачив він майбутнє Сіґи, однак про неї Кумак завжди говорив жорстко, із суворим виразом обличчя. Сіґа так і не повернулася. А ми тут, у селі, продовжували жити, очікуючи на провіщене Кумаком повернення Мадаґа.

Минуло шість років. Прийшов той день, коли ми були на цвинтарі. Повернувся Мадаґ — вбраний дуже просто, як і всі старі люди в нашому краї. З речей він мав лише бананку, яку носив через плече. Кура сказала, що нам було відомо, хто він такий, що ми чекали на нього. Більше ми в нього нічого не запитували. Він подякував, а потім додав, щоб ми йшли й що він скоро буде вдома (Мадаґ досі пам’ятав дорогу до дому, де виріс). Тож ми повернулися. Дорогою жодна з нас і слова не мовила. Та всі троє гадали, що ж буде далі, що робитиме Мадаґ, чого захоче від нас, що казатиме нам, про що ще ми дізнаємося.

Він прийшов через дві-три години. Запитав, у якому стані кімната дядька. Йому відповіли, що її не торкалися — це було одне з останніх прохань нашого чоловіка: ніхто не мав торкатися нічого, а заходити можна було час від часу лише щоб прибирати, однак усі речі мали залишатися на своєму місці до дня повернення Мадаґа. Тож він розташувався в кімнаті Кумака у великій окремій хатині — он вона, біля човна, який ти розглядав. Відтоді то була кімната Мадаґа. Він розпочав нове життя — життя з нами. Не знаю, який то був етап його життя — десятий чи сотий. Здавалося, що, перш ніж повернутися, Мадаґ прожив чимало життів. І про жодне з них ми нічого не знали.

Спершу ми побоювалися, що він виявиться складною людиною. Та ми помилялись: жити з Мадаґом було просто. Усі відразу стали його шанувати. Звісно, селом ширилися чутки про його минуле. Але загалом до нього ставились, як до видатної людини. То був справжній мудрагель. Його знання, обізнаність зі світобудови, досвід у видимому і невидимому світах, його дар підняли його на рівень духовного авторитета. Мадаґ був гідним послідовником Кумака. Наші діти — його кузени й кузини — кликали його Маамом. Справді, за віком він був їм за діда. Мадаґ майже одразу взяв на себе всі дядькові справи. Уранці він проводив містичні консультації у своїй кімнаті — після кількох див (переважно зцілень) його слава швидко поширилася селом. Після обіду під оцим деревом він ремонтував або в’язав рибальські сіті.

Він був небалакучим, однак утішити міг. І все ж ми бачили, що в серці своєму спокою він не мав. У його мовчанні я відчувала багато болю. Гіркі спогади. Ми всі це відчували. Та жодна з нас не наважилася розпитувати його. Ми пам’ятали наказ Кумака. До того, дивлячись на Мадаґа, ми розуміли, що запитання про зникнення ранили б його. Нам було невідомо, через що він пройшов. Він так довго був у вигнанні — майже півстоліття! — що здавалося, ніби залишив там, далеко, частину себе. Усі, кого він знав і любив до його від’їзду, померли. Тож питати його, де був весь цей час, означало б нагадувати йому, що він утратив. А отже, дорікати йому відсутністю. Тож ми воліли мовчати.

Заборонив він нам дві речі. По-перше, заходити до кімнати, коли він там був, а двері були зачинені. Друга заборона стосувалася книжок. Він категорично не хотів бачити книжки вдома. Допускав, щоб вони були, але жодна не мала потрапити йому на очі. Ті, хто хотіли читати, змушені були робити це у своїх кімнатах, за межами маєтку або коли Мадаґ був відсутній. Увесь час, поки він тут жив, жодного разу не підійшов до школи зі страху побачити книжку.

Якось Латев, моя остання донька — це вона зустріла тебе, коли ти прийшов з Нде Кіран, — втомилась і забула під оцим деревом дві книжки, які задали прочитати в школі. Мадаґ вийшов зі своєї хатини й побачив їх. Я стояла трохи віддаля, у глибині двору. Зауваживши Мадаґа біля стільця, на якому Латев залишила книжки, я відразу збагнула, що сталося. Він тремтів. Перш ніж я встигла щось зробити, він схопив одну із книжок. Другою рукою відчепив з пояса невеличкий ніж. Мадаґ завжди носив його з собою й використовував, щоби лагодити сіті. Отож, він вийняв ніж і порізав книжку. Він міг би й руками її розірвати, і все ж використав саме ніж. Спершу він проштрикнув книжку, потім став кремсати. І сторінки, і палітурку. Він робив це поволі, не кваплячись. Та кожен його жест був просякнутий звіриною жорстокістю. А як він мовчав, то було ще страшніше. Мадаґ знищив книжку в повній тиші. Ми чули лише, як дерся папір. Подвір’я швидко наповнилося нашими рідними. Вийшли діти. Вийшли Кура і Нґоне. Але ніхто не наважився втрутитися. Ми закам’яніли від жаху. Тільки й могли, що витріщатися. Таке ми бачили вперше. А він нас не помічав. Його очі наповнились кров’ю й бачили тільки книжки. Отже, він знищив першу книжку, взяв другу. На неї чекала та ж доля. Клапті паперу падали на землю, немов листя з дерева. Вони утворили білий килим під ногами Мадаґа. Він тремтів, однак рухи його були точні й сильні. Це тривало цілу годину.

Роздерши останню сторінку, Мадаґ довго стояв, похнюпившись. Він шумно дихав, ніби після значної фізичної праці. Потім підвів голову й побачив нас — а ми побачили, що він плакав. Не зронивши ні слова, з перекошеним від люті чи болю обличчям, він повільним кроком, ледве тримаючись на ногах, повернувся до себе. Потім замкнувся й майже два дні не виходив. А оскільки Мадаґ заборонив наближатися до своєї кімнати, коли він там перебував і двері були зачинені, то ми не наважувалися навіть їжу йому носити.

Коли він нарешті вийшов, то був такий, як завжди, і життя повернулося до звичної течії. Латев хотіла попросити в нього пробачення, та він випередив її й сказав, що вибачень не потребує. Навпаки, він сам вибачився і дав їй гроші, щоби купила знищені книжки. Ясна річ, відтоді ніхто більше не забував у дворі ані сторінки. Ми не питали, звідки взялася така ненависть до книжок. Лише здогадувались, що це якось було пов’язане з подорожжю до білих тривалістю п’ятдесят років.

Щовечора він ходив на цвинтар. Спершу довго стояв перед могилою Кумака. Потім сідав під великим манговим деревом, де, як казали, любила сидіти його божевільна мати. Там він лишався довго, тоді повертався до себе. Однак траплялися ночі, коли він проводив там ніч — на цвинтарі чи перед ним. Можеш уявити, який ішов поговір: казали, ніби Мадаґ — чорний маг, що вночі він ласує людськими душами.

Однієї ночі, коли він повернувся раніше, ніж зазвичай, уся родина зібралася на подвір’ї. Він приєднався до нас, сів і заговорив. Ніколи не забуду його слова. Я й досі здригаюся, коли згадую його сповідь.

Мадаґ мовив: «Знаю, ви гадаєте, що ж я роблю вечорами на цвинтарі. Я вам скажу: молюся за дядька, за батька, за втрачених друзів, за маму. Особливо за маму. Щоб вона простила мене. Мені не вдається її побачити. Однак я всюди її шукав: у місцях видимих і невидимих. Шукав її серед часу. І не знайшов. Здається, вона взагалі не існувала. Сподіваюсь, мої молитви долинуть до неї. Вона має мені пробачити. Будь ласка, ви всі — моліться за мене! Моліться за те, щоби Моссана мені пробачила».

Ось що сказав Мадаґ. Тоді я зрозуміла, що він, хоч і був мудрагелем, богом не був. Мадаґ був людиною. Він жив серед болючих споминів і з запитаннями, відповідей на які не знаходив. Його було шкода. Оце і є людина: істота, яку можна пожаліти.

Маам Діб знову замовкла. Тієї миті мені здалося, що вона молилася за Мадаґа. Спостерігаючи за нею, я подумав: ця жінка знала — і розуміла — Елімана Мадаґа значно краще за мене. І не тому, що знала його особисто та прожила з ним багато років (кількість років не має жодного значення), але тому, що на коротку мить вона мала доступ до всього: його відчуття провини, слабкості, самотності, потягу й смутку. Оскільки я уважно читав книжку Елімана, то від початку вважаю, що його таємниця полягає все ж у царині літературній; вона конче пов’язана з «Лабіринтом жорстокості» і книжкою, яку він мав написати після нього. Загадку автора я пов’язував з його письмом, а лакуни в його біографії бачив крізь пристрасні окуляри письменника. Невже вони так викривляють реальність? Хтозна, може, немає чого шукати в літературі? Бо вона — мов труна; підозріла чорна й блискуча труна, у якій, можливо, немає тіла. Сіґа Д., Мусімбва, Беатріс, Станіслас, Шериф, Аїда, а тепер і Маам Діб — усі вони вони казали мені про це або натякали на це впродовж останніх тижнів. А може, і сам Еліман Мадаґ намагався мені це пояснити, відколи я стежу за ним. Утім, якщо це так, то робить це він через туманні знаки, ледве помітні крізь гущину часу, який розділяє нас. Раптом я відчув сум. Маам Діб, тим часом, повела далі:

Кура померла сімнадцять років тому, Нґоне пішла за нею через сім років. Я залишилася з Мадаґом сама. Ті, кому його історія була невідома, вважали його моїм чоловіком. Нас це дуже потішало. Десять останніх років свого життя Мадаґ не ремонтував рибальські сіті. Лише консультував по ранках. Після обіду він ішов на річку й гуляв уздовж берега. І до останніх днів ходив на цвинтар і сидів під манговим деревом. Приблизно за місяць до смерті він згадав про тебе. Сказав, що приблизно через рік після його відходу хтось прийде й розпитуватиме про нього. Імені він не знав. Просто попросив прийняти цю людину.

— І все? Більше нічого не додав?

— Він не знав, чи ти залишишся надовго. Однак благав мене прихистити тебе на стільки днів, на скільки ти захочеш, щоби ти здійснив те, що маєш здійснити.

— Він не пояснив, про що мова?

— Ні. Та й я не дуже воліла знати. Однак гадаю, що тобі це відомо.

Я трохи помовчав, а тоді відказав:

— Авжеж.

— Тоді я сказала все.

— Заждіть: а як він помер?

— Як помер? Дуже тихо — у сні. Завершив усі справи, помолився, зцілив останніх пацієнтів. Благословив наш будинок і всі інші будинки в селі. Потім заснув. Гадаю, йому було більше ста років. Ми поховали його на місцевому цвинтарі, поруч із Кумаком. Їхні могили схожі, як близнюки.

Вона помовчала і заговорила знову:

— Нам не довелося повідомляти про відхід Мадаґа до царства духів. Тут усім відомо: щойно згасає великий дух, це відчувається на фізичному рівні. У день смерті Кумака дощило весь день, хоч і була середина сезону посухи. Наступного дня після смерті Мадаґа небо закрила завіса з чорних хмар, сховавши денне світло. Були й такі, що твердили, ніби сонце того дня взагалі не сходило. Опівдні було темно, мов уночі. Ми омили його й поховали під вечір. На похорон зійшлося чимало людей. Усе село було там, однак прийшли й мешканці сусідніх селищ. Побачивши ніч посеред дня, вони зрозуміли: Мадаґ, один із останніх мудрагелів у цій країні, залишив нас. Тож вони прийшли проводити його в останню путь. Сонце не з’являлося, поки земля повністю не покрила тіло — десь о п’ятій вечора.

Знову запала мовчанка, знову я чекав, коли вона продовжить, але Маам Діб німувала. Тоді вона підвелася, подивилася на мене і, ніби вгадавши мої думки, мовила:

— Не знаю, на що ти чекав, казкарику з безмежною уявою. Не знаю, як жив Мадаґ до повернення сюди. Можу лише здогадуватися, що життя його було далеким від відпочинку. Однак його кінець був дуже простий. Не щасливий, не тихий — але простий. Для такого, як він, — це вже багато.

Тієї миті десь удалині почулися голоси Нде Кіран і Латев.

— Дівчата повертаються, — мовила Маам Діб. — Це означає, що мені час іти спати. Вони розважатимуть тебе решту вечора. Boo feet ndax Roog, Дьєґане Фею, Ngiroopo^[107].

— Bo feet, Маам Діб. Добраніч. Дякую за все.

Вона пішла до своєї кімнати. А вже за мить на подвір’я увійшли дівчата. Ми трохи потеревенили за чаєм, який зробила Латев. А коли згодом я підвівся, щоб забрати свої речі з авта, Нде Кіран запропонувала проводити мене. Вона також ішла спати й заявила, буцімто хоче переконатися, що я не втечу з машиною, яку вона виграла в нашому парі. Латев заявила, що приготує кімнату для мене.

— Оту, — показала вона на велику хату біля човна.

Я не здивувався. Здається, я здогадувався, що спатиму саме там.

— Мама, певно, сказала тобі, що це була хата Маам Мадаґа, — вела далі Латев. — Якщо ти повернешся, а я вже спатиму, то бажаю тобі доброї ночі.

Ми з Нде Кіран вирушили до машини. Я засвітив ліхтарик на телефоні, щоб хоч якось освітити нам шлях. Дорогою я поцікавився, де розташований цвинтар.

— Цвинтар?!

Увесь свій подив вона вклала в цю різку репліку. Минуло кілька секунд і, оскільки я не відповідав, підтверджуючи таким чином своє запитання, вона сказала:

— Зовсім поруч зі входом до селища. Важко не помітити. Коли будеш біля авта, підніми голову й глянь ліворуч. Помітиш велику крону. Це старе мангове дерево. Цвинтар розташований навпроти.

Дякуючи Нде Кіран, я відчув, що вона не наважується запитати мене, чому я цікавлюся цвинтарем.

— Хочу помолитися на могилі Мадаґа.

— Коли, уночі?! Тобі не страшно?

— А чого я маю боятися?

— Не знаю... Знаєш, Маам Мадаґ був не таким, як ми... Його могилу легко знайти. Щойно зайдеш на цвинтар, зверни на першу ж алею ліворуч. У її кінці по ліву руку на розі буде його поховання.

Вона зупинилася біля свого будинку. Ми попрощалися. Коли розходилися, я відчував неспокій у її погляді. Могила не йшла їй із голови. Я також думав про неї — але з іншої причини. Я забрав деякі речі з автівки, книжку теж прихопив. Тоді я підняв голову: на тлі нічного неба ліворуч від мене велично підносилась крона мангового дерева.

VI

Скільки часу ти провів під манговим деревом Моссани, сидячи на землі, на тому ж місці, де любила сидіти вона? Скільки часу ти схилявся над могилами-близнючками? Тобі це не відомо, як невідома тобі й природа твоїх глибинних почуттів. Саме тієї миті ти нарешті дозволив собі, відпустивши своє нестримне розчарування, подумати: і все це — заради оцього?! Усі ці нескінченні дороги, безсонні ночі читання, навали запитань, хмаровиння снів, ночі вслухання в себе, сп’яніння й безнадії — усе, щоби дізнатися банальну новину про смерть? Невже саме смерть є останньою й сумною істиною життя?

Ти читав сторінки «Лабіринту жорстокості» перед могилою, немов прощальну молитву. Ти повернувся до суті того, що всі ці тижні пов’язувало тебе із цим автором: до тексту. Саме текстом ти сказав йому останнє «бувай», нарешті замислившись про те, як історія з «Лабіринту жорстокості» була пов’язана з долею автора. Тепер тобі відоме дещо з його життя — чи можна прочитати книжку з цієї точки зору?

Найімовірніша гіпотеза — аналогія. Кровожерний Цар — це сам Мадаґ. Влада, якої Цар прагне — це книга, яку пише Мадаґ. Щоб отримати владу, Кровожерний Цар слухає віщунів і знищує старий світ, живою метафорою якого є старі піддані його царства. Зважаючи на долю Мадаґа, цей старий світ є світом його дитинства та всіх, хто його населяє: Усейну Кумак, Ассан Кумак, його мати, Моссана. Аби зміцнити владу, Кровожерний Цар мусить убити минуле. Заради книги Мадаґ забув своє минуле.

Тобі все зрозуміло: формальна композиція «Лабіринту», плагіат, запозичення — усе це не в змозі заступити істину, яку відчуваєш серцем. А серце Мадаґа, істинний сенс його твору — це історія останньої жертви людини: щоб досягнути абсолюту, вона вбиває власну пам’ять. Однак, щоб знищити остаточно, мало убити; і ця людина — байдуже, про кого йдеться, про Кровожерного Царя чи про самого Мадаґа — забула: душі, які вважають, ніби втекли, насправді біжать за минулим і зрештою натрапляють на нього в майбутньому. Минулому немає куди квапитися, воно терпляче чекає на перехресті майбуття; саме там воно відчиняє перед людиною, яка вважає, буцімто втекла від нього, в’язницю з п’яти камер: безсмертя зниклих, вічності забутого, фатуму провини, супроводу самоти та рятівного прокляття коханням. Після довгих років утечі Мадаґ це нарешті збагнув. Він зрозумів, що «Лабіринт жорстокості» не тільки не поклав край його минулому, а й повернув його, автора, до нього. Тому він і повернувся сюди.

Принаймні так ти нині тлумачиш цю книжку.

Ти закриваєш її й кидаєш втомлений погляд на занурений в морок цвинтар. На мить тобі здається, що ти заздриш мертвим. А тоді ти виходиш і повертаєшся до Mbin Madag.

Надворі тихо. Латев, напевно, давно вже спить. Ти йдеш до відведеного тобі помешкання. Цієї миті, залишившись на самоті, ти думаєш про Сіґу Д.: кілька десятиліть тому вона так само стояла перед цими дверима, збираючись із силами, щоб почути останній завіт Усейну Кумака. Ти пригадуєш опис кімнати, почутий в Амстердамі: бруд, сморід, гниття. Чи воно й досі так? Але ти розумієш, яка це дурість. І заходиш.

Кімнату освітлюють два великих ліхтаря: перший стоїть ліворуч, на підлозі біля ліжка, другий праворуч, на невеличкому бюрі. Звісно, ніякого смороду ти не відчуваєш. Навпаки, тебе зустрічає вишуканий аромат ладану — певно, кадильницю прибрали звідси кілька годин тому, та вона залишила по собі м’який стійкий дух. Ти дивишся на солом’яну стріху, яку підтримують товсті бруси, що сходяться в центрі. Поряд із входом — великий глиняний джбан. А бляшаний горщик лежить догори дном. Ти не можеш позбутися дурної думки про те, що це ж той самий горщик, у який плював Усейну Кумак! На обмазаних глиною стінах висить магічне приладдя попередніх мешканців хижки: рожки, намиста із мушель-каурі, мачете, шкура невідомої тобі тварини, торбинка, затягнута червоною мотузкою, з якої звисають амулети.

Ти підходиш до бюра, на якому стоїть лише невеличка дерев’яна шкатулка без кришки. Усередині ти бачиш великі голки, бобіни з волосінню, котушки з дротом, леза, два ножички — усе необхідне, щоб лагодити рибальські сіті.

Ти сідаєш на ліжко, довго роззираєшся й думаєш: хай тобі грець, я ж бачу те саме, що й він бачив, коли сидів на своєму ліжку! Ти довго сидиш у тиші, очікуючи на знак. Нічого не відбувається. Тоді ти підводишся й обшукуєш кімнату — ти не знаєш, що саме шукаєш, якийсь знак, напевно, щось, за що можна вчепитися. Під ліжком — нічого; у шухляді бюра й у шафі — також нічого. Залишається торбинка на стіні. Тремтячи від хвилювання, ти розв’язуєш червону мотузку. І виймаєш великий блокнот у шкіряній палітурці й зі зламаною застібкою. Ось він — знак. Ти розгортаєш блокнот і бачиш складені аркуші. Ти розгортаєш аркуші.

І читаєш лист.

«Пишу тобі уночі, перш ніж заснути востаннє.

Слова, які ти прочитав, навряд чи тебе здивують, хоча, напевно, кілька разів ти зупинявся й згадував мене. Ти вагаєшся читати лист, бо розумієш, що в ньому твоє майбутнє і нещодавнє минуле. Ти розумієш також, що цей лист я адресую і своєму майбуттю.

І все ж ти продовжуєш читати.

Блокнот, який ти тримаєш, містить частину книжки, яку я за всі ці довгі роки так і не спромігся закінчити. Марно я намагався її дописати. Утім, мовчання також було нестерпним для мене. “Лабіринт жорстокості” й шкода, яку він заподіяв мені, усе ж не вберегли мене від слабкості, від прагнення писати. Однак писати в мене не виходило. Цим пояснюється моє болісне ставлення до будь-якої завершеної книжки. У них я бачу власну неспроможність.

Бачу, тепер ти починаєш здогадуватися, чого я хочу й чекаю від тебе.

Мені б хотілося знати, чи приймеш ти мою смиренну молитву — молитву привида з минулого. Чи оприлюдниш ти цей рукопис — принаймні те, що можна оприлюднювати. Мені б так хотілося на власні очі побачити кінець моєї історії — але я втомився. Нині, коли я пишу ці рядки, я досягнув меж здатності бачити. Коли ти дочитуєш це речення, мій зір мутнішає.

Я пишу це речення після тривалої паузи, з важким серцем.

Роками я бачив себе таким, яким я є нині — старим, у цій хижі, за столом, у легкій зажурі. Це видіння я трактував як знак того, що зрештою таки допишу книгу свого життя, книжку, яка прийде після “Лабіринту жорстокості”. Зажуру я пояснював тим, що деякі митці відчувають смуток у мить, коли завершують твір, що довів їх до виснаження. Та я помилявся. Насправді (тільки тепер я це усвідомлюю чітко) у видінні я бачив завершення не книжки, а оцього листа. Журюся ж я не тому, що дописую твір, а тому, що не можу його дописати. Я твір не допишу. Мені сто два роки, мені бракує часу. Бракує майбутнього. Кінець, гідний пророка: жура за майбуттям. Кінець, гідний ясновидця: меланхолійний сум за прийдешнім.

А втім, і в меланхолії можна відшукати щастя. Усе залежатиме від тебе. Оскільки я збираюся увійти в тінь, мене тішить думка про те, що хтось — ти, твого імені я не знаю, хоч і знаю твоє обличчя — прочитає цю книжку і, сподіваюсь, щось знайде в ній для себе. Я не хочу зникати без сліду. Я хочу залишити слід, хай і неповний. Цей слід — моє життя».

Епілог

Спускався морок, річка потроху набувала барви старої міді, немовби сонце розчинялось у воді. Я повільно входив у річку й просувався вперед.

За ці два дні я багато разів перечитав рукопис Мадаґа. Цей текст — не продовження «Лабіринту», а близька до нього автобіографічна оповідь, певними ж сторінками — щоденник. Початок — грандіозний. Спершу мені здавалося, що до рук мені потрапив шедевр. Та через кілька сторінок усе змінилося: автор ніби заплутався, не знаходив правдивої стежки, так, ніби Мадаґ упродовж років, сповнених подій і поневірянь, так і не зумів дотриматися обіцянки, даної на початку. Я з величезним смутком читав деякі розділи — відчувалася зажура письменника колись видатного, навіть великого, який поступово втрачав хист і геній. Гадаю, він швидко збагнув, що з ним трапилося, однак був надто впертий, щоб зупинятися. Подекуди серед безладно накиданих абзаців траплялися мені кілька рядків або ціла сторінка, і я бачив образ, картину, чув музику; і в такі моменти Мадаґ різко підхоплював мене, і я відчував саван, який огортав його тіло. Однак ці шалені сплески лише більш драматично висвітлювали гущину навколишньої літературної ночі — і миттю згасали.

Останні ретельно прописані сторінки датовані вереснем 1969 року. Тоді Мадаґ жив у Буенос-Айресі й збирався до Болівії, де сподівався відшукати людину, за якою двадцять років ганявся по всій Латинській Америці: колишнього есесівського офіцера, такого собі Йозефа Енґельманна. Цей офіцер, перш ніж після війни дременути до Південної Америки, бачився з Мадаґом у 1940-х. Мадаґ писав, що в 1942 році в Парижі Енґельманн затримав і піддав тортурам його друга, Шарля Елленштейна, а потім відіслав бідаху до табору в Комп’єні, звідки євреїв депортували до Маутгаузена^[108].

Від 1969 року до його смерті минулоріч — а отже, майже п’ятдесят років, — Мадаґ повертався до свого твору вкрай нерегулярно. Робив чимало нотаток нашвидкуруч, деякі з них розібрати було неможливо. Він сподівався, що легко наспіє Енґельманна в Болівії. Але нацистові багато років вдавалось уникати покарання. Мадаґ нарешті знайшов його аж у 1984 році в Ла-Пасі. Не вдаючись у деталі, він коротко зауважив, що вони звели старі порахунки за «бридких і жорстоких» обставин. Тоді він повернувся в Париж, де жив майже два роки, перш ніж у 1986 році вирушити до Сенегалу. Про другий паризький період життя Мадаґ написав дуже мало. Згадував бар на площі Кліши, куди «кілька разів приходив сам, щоби [від]чути давні часи і дух». Назву бару він не зазначав. Певно, то був «Вотрен». Однак то міг бути й будь-який інший бар на площі Кліши між 1984 і 1986 роками.

Ясно одне: часу Мадаґ не гаяв — як він пише в листі, адресованому своєму майбуттю. Він так ніколи й не оговтався від «Лабіринту жорстокості». Певно, не варто було й намагатися. Можливо, він носив у собі один-єдиний твір — великий і унікальний. Хтозна, можливо, у глибині душі кожен письменник носить одну, головну книгу, фундаментальну, яка конче потребує написання. Цієї ночі я все ясно побачив і осягнув: задля «Лабіринту жорстокості», Мадаґа й залишеного ним рукопису я міг зробити тільки одне.

Я взяв його з собою. Вода вже доходила мені до пояса. Блокнот я заздалегідь прив’язав до важкої каменюки. Я намагався думати про щось урочисте, скласти епітафію, останню фразу свого заповіту. Та в голові було порожньо, тож зрештою я щосили пожбурив камінь якомога далі. Він одразу пішов на дно разом з блокнотом Мадаґа. Запала нестерпно прозора тиша. Кілька хвилин я виснажував себе плаванням, а тоді повернувся на берег, розтягнувшись на піску й ріні. Я відхекувався, милуючись споконвічним мороком річки Сін, і намагався вгадати, що відчував: полегшення чи смуток.

Завтра я повернуся додому й обійму рідних. Навідаюсь до Шерифа. Подумаю й про Аїду, відчую бажання їй написати. Не забуду й про Сіґу Д., потелефоную їй і пообіцяю навідати, коли повернуся — бо, на відміну від Мусімбви, я таки повернуся в Париж. Станіслас розпитуватиме мене про революцію у Дакарі, і я скажу йому правду: її здобутки вже хтось привласнив або ж її зрадили, як завжди. Намагатимусь побачитися з Беатріс Нанґа.

А ще я чекатиму на повернення Мадаґа. Виконати його прохання я не можу. Оприлюднити вміст блокноту означало б знищити всю його попередню працю — або ж мої егоїстичні спогади, які я б волів зберігати якомога довше. Якось уночі Мадаґ прийде до мене, щоб виставити рахунок, а може, помститися; його привид ітиме на мене, і я чутиму шепіт — виклад жахливого екзистенційного вибору, що став головною дилемою його життя; вибору, перед яким вагається серце будь-кого, кому не байдужа література: писати чи не писати?

Подяки

Я дякую Фельвіні та Філіппу за їхню довіру, за доброзичливу вимогливість у їхніх очах, за постійні заохочення та, передусім, за їхню дружбу. Також я вкрай вдячний усій команді видавництва: Бенуа, Мелані та Марі-Лор.

Треба згадати й моїх розкиданих по світу родичів: Маліка й Маме Сабо, моїх батьків, що стали мені за приклад; усіх братів, якими я дуже пишаюсь; Франка і Сильвію, які прийняли мене, як власного сина (а по неділях годували досхочу).

Дякую також і всім зіркам мого сузір’я друзів, читання з якими, чиї підказки й щирість та обговорення з якими сплітали, розплітали й удосконалювали цей твір: дякую, Самі, Анні, Елґасе, Лоране, Ламіно, Анн-Софі, Амінато, Араме, Халіле, Ндеє Фату, Яссе, Філіппе, Фране, Абду Азізе. Кожен із вас вклав до цієї книжки частинку себе — безцінну частинку дружби.

Насамкінець згадаю й Мелані — керманичку мого життя і життя цієї книжки, яка без тебе, люба, загубилася б у Ночі.

Примітки

1

Ямбо Уолоґем (1940-2017) — малійський письменник, автор роману «Право на жорстокість» (1968), який був із ентузіазмом сприйнятий критикою, однак згодом Уолоґема звинуватили в плагіаті (Тут і далі — примітки перекладача).

(обратно)

2

Гапакс легоменон (грец.) — щось, згадане один раз. Цей термін вживається щодо слів та виразів, які вживаються лише раз у письмових пам’ятках. Наприклад, оригінальний текст «Іліади» містить 1097 гапаксів.

(обратно)

3

Бузкаші — традиційна спортивна гра в країнах Центральної Азії, під час якої вершники намагаються відібрати одне в одного обезголовлену тушу козла.

(обратно)

4

Леопольд Седар Сенґор (1906-2001) — сенегальський письменник і політик, перший президент Сенегалу (1960-1980 роки), ікона постколоніалізму. Його поезія глибоко вкорінена в народну усну традицію Сенегалу.

(обратно)

5

Чішелле Чівела (нар. 1940) — конголезький політик і письменник. Чікая У Тамсі (1931-1988) — конголезький поет.

(обратно)

6

Пишаюся тобою! Вітаю, брате! (англ.)

(обратно)

7

Бубу (boubou) — широка довга вишита сорочка-сукня, поширена серед народів Західної Африки.

(обратно)

8

Клінамен — термін з античної філософії, який позначає невизначене й непередбачуване відхилення атомів під час їхнього вільного падіння в просторі. У переносному сенсі — свобода волі.

(обратно)

9

Серер — народність і мова в Сенегалі.

(обратно)

10

Мова про Французьку Західну Африку (1895-1958) — генерал-губернаторство, яке об’єднувало вісім французьких колоній у Західній Африці. Столицями були сенегальські міста Сен-Луї, а з 1902 року — Дакар.

(обратно)

11

Super Diamono de Dakar — сенегальський поп-гурт, що утворився в 1975 році й вів активну творчу діяльність до початку 2000-х. Вважається першим автентичним музичним гуртом Сенегалу.

(обратно)

12

Кора — струнний інструмент (від 21 до 32 струн), поширений в усій Західній Африці.

(обратно)

13

Мандінґо (мандінка) — велика група народностей у Західній Африці.

(обратно)

14

Перший серед рівних (лат.).

(обратно)

15

Ентелехія — в Аристотеля внутрішня прихована мета будь-якого руху, будь-якого буття.

(обратно)

16

Рене Етьємбль (1909-2002) — французький письменник, перекладач, знавець Китаю. Видатний майстер памфлету.

(обратно)

17

Сільбо гомеро — мова свисту на острові Гомера (Канарські острови).

(обратно)

18

Отруйне жало (лат.).

(обратно)

19

«Нестяма від Ірен» (« Con d’Irène », 1928) — еротична, хуліганська повість Луї Арагона, анонімно видана в тому ж році й у тій же серії, що й «Історія ока» Жоржа Батая.

(обратно)

20

«Revue de deux mondes» («Журнал двох світів») — заснований у 1829 році французький літературно-філософський часопис. Одне з найстаріших досі діючих періодичних видань Франції. Нині вважається одним із рупорів консерваторів.

(обратно)

21

Премія «Феміна» (Prix Femina) — заснована групою журналісток у 1904 році французька літературна премія на противагу Гонкурівській, яку вважали женонависницькою. Відтоді журі, яке складається винятково з жінок, вручає премію в кількох номінаціях, незалежно від статі.

(обратно)

22

Ндоле — камерунська страва з листя рослини вернонії.

(обратно)

23

Трійничок, злягання утрьох (англ.).

(обратно)

24

Рокко Сіффреді (нар. 1964) — італійський порноактор, продюсер і режисер. Роберт Муґабе (1924-2019) — диктатор Зімбабве в 1987-2017 роках. Мав одночасно двох дружин. ДСК — Домінік Стросс-Кан (нар. 1949) — французький політик, директор МВФ у 2007-2011 роках. Пішов з посади через скандал, пов’язаний зі сексуальними домаганнями. Шарль-Моріс де Талейран-Періґор (1754-1838) — французький політик, тричі міністр закордонних справ Франції. Використовував жінок як шпигунок.

(обратно)

25

Лінґала — мова з сімейства банту, якою розмовляють в обох Конго. Слова, які промовляє Мусімбва: «Господи, благослови цю річ, бо вона нас врятує».

(обратно)

26

Ти вбиваєш мене, Беатріс, убиваєш (лінґала).

(обратно)

27

Едмонд Тест —персонаж повісті Поля Валері «Месьє Тест» (1896).

(обратно)

28

«Панта реї» (грец. «Усе минає») — формула, яку вжив Геракліт Ефеський, щоби визначити свою теорію вічного руху.

(обратно)

29

Емманюель Левінас (1905-1995) — французький філософ литовського походження, один із чільних представників «філософії Іншого».

(обратно)

30

Епектаза — християнське поняття просування людини до Бога, яке згодом використовувалосяь на позначення смерті від оргазму.

(обратно)

31

Серер — народність, що живе в Західній Африці, переважно в Сенегалі. Анімісти, що мають культ предків та божеств, об’єднаних в одне ціле. Наводиться молитва мовою серер.

(обратно)

32

Угамуймо свій голод, хай наші тіла єднаються й палає вогонь, о матусю! (лінґала).

(обратно)

33

Голос серця (латина).

(обратно)

34

Процес проти Альфреда Дрейфуса (1859-1935), капітана Французького Війська юдейської віри, на межі ХІХ і ХХ століть поділив Францію на дрейфусарів та антидрейфусарів, гостро поставивши проблему антисемітизму в тогочасному суспільстві. Статуя Дрейфуса, виконана французьким митцем Луї Мітельбером (1919-2002), після десятирічних блукань Парижем була встановлена на площі П’єра Лаффю в 6-му кварталі столиці. Зламана шабля вказує на приниження, перенесене людиною честі.

(обратно)

35

Свято Людства влаштовує щовересня комуністична газета «L’Humanité» (назва перекладається як «людство» або «людяність»). Ману Чао (нар. 1961) — франко-іспанський музичний виконавець.

(обратно)

36

Життя — це лотерея (ісп.).

(обратно)

37

Ти мені подобаєшся (ісп.).

(обратно)

38

23 листопада 1654 року філософ Блез Паскаль упродовж 10 годин переживав дивовижний містичний досвід, наслідком якого стали його найвідоміші твори. У жовтні 1892 року поет Поль Валері під час бурі також пережив дивний стан, який багато в чому вплинув на його подальшу творчість.

(обратно)

39

Я любив любити (латина). Частина з відомого виразу святого Августина: «Amabam amare et amans amare quid amarem quaerebam», що означає «Я любив любити і, люблячи любити, шукав, кого полюбити».

(обратно)

40

Писар Бартлбі — головний персонаж однойменного оповідання Германа Мелвілла. Його улюблена фраза «Я волів би цього не робити».

(обратно)

41

Місія Дакар-Джибуті — відома етнографічна експедиція 1931-1933 років, на чолі якої стояв відомий французький етнолог Марсель Ґріоль (1898-1956), а до складу її входив видатний французький письменник і філософ Мішель Лейрі (1901-1990), автор багатьох подорожніх нотаток, серед яких — «Примарна Африка» (1934).

(обратно)

42

Ернесто Сабато (1911-2011) — аргентинський письменник і науковець.

(обратно)

43

Мова про новелу Хорхе Луїса Борхеса «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”» зі збірки «Вигадані історії» (1944).

(обратно)

44

Ґільєн де Кастро (1569-1631) — іспанський драматург, автор п’єси «Дитинство Сіда» (1618), яка надихнула П’єра де Корнеля на п’єсу «Сід» (1634).

(обратно)

45

Зук — музичний рух, що народився на французьких антильських островах, і згодом поширився Європою та світом. Характеризується дуже швидким ритмом. Тверк — характерна танцювальна практика сідницями. «Місячна хода» — танцювальна техніка в брейкденсі, популяризована Майклом Джексоном.

(обратно)

46

Кіновія — тип монастиря, поширений у християнстві та буддизмі, де чернець фактично стає власністю монастиря й позбавляється всіх прав.

(обратно)

47

Шиболет — біблійний вислів, у переносному сенсі вживається для означення характерної мовної особливості, яка дозволяє ідентифікувати групу людей, зокрема, етнічну; своєрідний «мовний пароль». Термін, поширений у семіотиці.

(обратно)

48

Toubab — так у багатьох країнах Африки називають білих. Термін походить з мови манден.

(обратно)

49

Néné (франц.) — дослівно «цицька». Пестливе звернення до дитини.

(обратно)

50

Панґоли — душі предків у віруваннях народів волоф і серер.

(обратно)

51

Серінь (Serigne) — духовний учитель, шейх, знавець Корану в народі волоф.

(обратно)

52

Сліпець (волоф).

(обратно)

53

Ідеться про місто Сен-Луї, стару столицю Сенегалу (нинішня столиця — Дакар), засновану в 1659 році і названу на честь короля Людовика XIV. Це місто починалося на острові, як форт-колонія білих колонізаторів.

(обратно)

54

Мусе — скалічене від «месьє».

(обратно)

55

Казна-що (волоф).

(обратно)

56

Слухай (волоф).

(обратно)

57

Далал-Зель — психіатрична лікарня в Сенегалі, заснована Орденом Госпітальєрів.

(обратно)

58

Серденько (ісп.).

(обратно)

59

Хатинки (волоф).

(обратно)

60

Маслá (маслага) — ісламський концепт заборони чогось, частина шаріату.

(обратно)

61

«Légitime défense» — «Законний захист» — легендарний часопис, лише один номер якого побачив світ у 1932 році на острові Мартиніка. Група інтелектуалів, які сповідували суміш ідеологій — від марксизму до сюрреалізму — згодом зіграли чільну роль у визначенні цивілізаційної ідентичності Мартиніки та зробили величезний внесок у негритюд.

(обратно)

62

Жозеф Букс, відомий як Роні-старший (1856-1940) — французький письменник, один із основоположників фантастичної літератури. Більшість його творів перекладені українською мовою. Роні-молодший — псевдонім його брата, Серафена Букса (1859-1948), письменника-натураліста. Люсьєн Декав (1861-1949) — французький журналіст, письменник і драматург. Ролан Доржелес — псевдонім французького письменника й журналіста Ролана Лекавле (1885-1973). Справді пройшов усю Першу світову, закінчив її пілотом. Леон Доде (1867-1942) — французький письменник і ультраправий політик, старший син письменника Альфонса Доде. Лео Ларґьє (1878-1950) — французький поет і критик. Франсіс Карко (1868-1958) — французький письменник, автор слів багатьох популярних пісень. Поль Неве (1865-1939) — французький письменник і бібліотекар.

(обратно)

63

Ернст Юнґер (1895-1998) — німецький письменник та ентомолог. Служив у німецькій окупаційній адміністрації Парижа в 1941 році.

(обратно)

64

Моя люба (нім.).

(обратно)

65

Мова про персонажа незавершеної філософської казки Стефана Малларме «Іґітур, або ж казання Елбенона» (1925), оприлюдненої вже посмертно.

(обратно)

66

Кицюню (нім.).

(обратно)

67

Правда ж (нім.).

(обратно)

68

Згоден, кицюню! Дуже смішно! (нім.).

(обратно)

69

Гра слів. Французькою «грішник» і «рибалка» позначаються однаково: pécheur.

(обратно)

70

Жердина для танців (англ.).

(обратно)

71

Чорні діви (англ.).

(обратно)

72

«Зелений Веронезе» — пігмент і колір, названий на честь видатного венеційського художника Паоло Веронезе (1528-1588). Назву цьому яскравому, насиченому пігменту дали значно пізніше, у XVIII столітті, з комерційною метою.

(обратно)

73

Шарль Моррас (1868-1952) — французький політик, теоретик інтегрального націоналізму. За співпрацю з режимом Віші під час Другої світової війни був ув’язнений довічно. Поль Бурже (1852-1935) — французький письменник, клерикал і монархіст. Обидва були затятими антидрейфусарами (синонім антисемітів).

(обратно)

74

Паризька Вища нормальна школа — найпрестижніший навчальний заклад Франції, заснований Національним Конвентом у 1794 році.

(обратно)

75

Легітимісти — політичний рух у Франції, який прагне відновлення на престолі династії Бурбонів. Граф де Шамбор — Генріх д’Артуа (1820-1883), онук Карла Х, легітимістський претендент на престол упродовж майже 40 років.

(обратно)

76

У Бальзака так: «Пишу при світлі двох Вічних Істин».

(обратно)

77

Легендарне 16-те крісло! У різні роки на ньому сиділи люди, близькі до королівської родини. У 1938 році крісло, після смерті видатного історика Анрі-Робера, зайняв Шарль Моррас, але по завершенні Другої світової його виключили зі списку академіків, і крісло лишалося вільним цілих вісім років. У 1983 році в крісло сів найбільший із африканських поетів Сенгор. Потім наступником став колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен. Після його смерті крісло вакантне.

(обратно)

78

Інклюзивна мова — сукупність мовних засобів, покликаних забезпечити гендерну рівність у мовленні, позбавляючи його гендерних стереотипів і надміру маскулінності. У Франції дебати щодо впровадження інклюзивної мови тривають і досі.

(обратно)

79

Карлос Ґардель (1890-1935) — франко-аргентинський співак, композитор і актор.

(обратно)

80

Час — це все (англ.).

(обратно)

81

Вікторія Окампо (1890-1979) — аргентинська письменниця й видавчиня. Належала до заможної аристократичної родини. Її сестра Сильвіна Окампо (1903-1993) — також письменниця, дружина письменника Адольфо Касареса.

(обратно)

82

Один із персонажів поетичної збірки видатного мартиніканського письменника, одного із творців філософії негритюду Еме Сезера «Портрети історії» — гаїтянський диктатор Туссен Лувертюр.

(обратно)

83

Місту і світу (латина). Тобто посполу всім.

(обратно)

84

Франц Фанон (1925-1961) — франко-алжирський психіатр і письменник. Один із головних натхненників постколоніальних студій. Аді Шанкара (788-820) — індійський філософ школи Айдвата-веданта.

(обратно)

85

Fora — множина від forum (латина).

(обратно)

86

Блез Діань (1872-1934) — французький політичний діяч, уродженець Сенегалу, перший африканець, обраний до Палати депутатів Франції в 1914 році. Захищав африканців, які воювали у складі французького війська.

(обратно)

87

І так далі (латина).

(обратно)

88

Шейх Анта Діоп (1923-1986) — сенегальський антрополог і політик, один із засновників афроцентризму.

(обратно)

89

Сенегальський рецепт: смажена на дровах ягнятина зі спеціями та цибулею.

(обратно)

90

Одна й та ж фігня! (англ.)

(обратно)

91

Ніхто (іспано-французьке).

(обратно)

92

Едуардо Маллеа (1903-1982) — аргентинський есеїст і дипломат, один із засновників часопису «Sur» («Південь», 1931-1966), який створила і очолювала Вікторія Окампо. Адольфо Біой Касарес (1914-1999) — аргентинський письменник, чоловік Сильвіни Окампо та найближчий друг Борхеса.

(обратно)

93

Передмістя (ісп.).

(обратно)

94

Мова про так звану «трилогію Буенос-Айреса»: романи «Тунель» (1948), «Про героїв і могили» (1961, передмову написав В. Ґомбрович) та «Абаддон винищувач» (1974).

(обратно)

95

Воротарі (ісп.).

(обратно)

96

Молодіжний атлетичний клуб Боки — популярний спортивний клуб в Аргентині, заснований у кварталі Ла Бока, зокрема відомий своєю футбольною командою.

(обратно)

97

Кордобасо — повстання в аргентинському місті Кордоба 29 травня 1969 року проти диктатури Онганіо. Під час жорстоких вуличних боїв між повсталими і військами загинули десятки людей, сотні отримали поранення.

(обратно)

98

Папа Леґба — божество-посередник у релігії вуду.

(обратно)

99

Буддистський чернець Тхіть Кванґ Дик (1897-1963) здійснив акт публічного самоспалення на знак протесту проти антибуддистської політики тодішнього президента В’єтнаму. Як наслідок, відбувся путч, президента вбили. Село Ндер розташоване на півночі Сенегалу. У 1819 році мешканки села, щоб не потрапити до рук мавританських загарбників, масово наклали на себе руки.

(обратно)

100

Шемен-де-Дам (дослівний переклад — Дамський шлях) — дорога в департаменті Ен. У 1914-1917 роках тут відбувалися запеклі бої Першої світової, у тому числі битва Шемен-де-Дам (квітень-червень 1917 року), під час якої з французького боку загинуло близько 200 тисяч вояків.

(обратно)

101

Ідеться про Першу війну в Демократичній республіці Конго (1996-1997 роки), коли повстанцям зі сходу країни вдалося перемогти офіційну владу й скинути режим президента Мобуту.

(обратно)

102

Теперішня Демократична Республіка Конго називалася Заїром у 1971-1997 роках, за режиму згаданого Мобуту, і змінила назву після перевороту 1996-1997 років.

(обратно)

103

Жуль Феррі (1832-1893) — французький політик, міністр освіти, автор законів про загальну освіту, один із найзапекліших прихильників колонізації.

(обратно)

104

До найстарішої (серер).

(обратно)

105

«Листи ясновидця» — два листи, написані Артюром Рембо в травні 1871 року. Вважаються пророчим викладом думок з приводу розвитку поезії.

(обратно)

106

Сенегальська страва з рибою.

(обратно)

107

До завтра волею Рооґа, Дьєґане Фею, добраніч (серер).

(обратно)

108

Мова про нацистський табір Руальйо у Комп’єнській комуні поблизу Парижа, який функціонував у 1941-1944 роках. З нього понад півсотні тисяч осіб відправили до концентраційних таборів в Аушвіці, Собіборі, Маутгаузені, Равенсбрюку, Бухенвальді тощо.

(обратно)

Оглавление

Книга перша

  Частина перша. Плетиво матері-павучихи

  Частина друга. Щоденник, писаний влітку

Книга друга

  Частина перша. Заповіт Усейну Кумака

  Частина друга. Розслідування і слідчі

  Частина третя. Танго, ніч і приплив

Книга третя

  Частина перша. Дружба — любов х література : політика = ?

  Частина друга. Самотність Мадаґа

Епілог

Подяки

*** Примечания ***