Там, де вітер [Любко Дереш] (fb2) читать постранично

Любко Дереш Там, де вітер

Я глибоко вдячний людям, які допомагали в тому, аби роман «Там, де вітер» з’явився на світ. Насамперед Володимиру Рафєєнку та учасникам груп «Повість онлайн» і «Майстерня новели», першим читачам цього тексту, дякую за зворотний звʼязок і слушні поради, Інні Корнелюк — за уважність і терпіння, Анетті Антоненко — за всіляке сприяння у написанні й виданні книжки. Дякую Славікові Циганцеві за його переклад фрази «Ні пуху, ні пера» англійською. Велика подяка за консультації Андрієві Гору, Марʼяну Приступі, Оксані Стоміній, Колі Судимі, Юрію Франку, Віці Юрченко, моєму татові Андрієві Дерешу, моїй мамі Лілії Клос, а також усім тим, хто був поруч й у моєму серці.

Любко Дереш

У вас нуль непрочитаних повідомлень

Аліса прийшла на зустріч зі спізненням майже на півгодини, коли годинник на стіні біля барної стійки показував уже фактично половину сьомої вечора. На вулиці стояв мороз, і легкий сніг, який припорошив усе, трішки скрашував пейзаж за вікном піцерії — у світлі натрієвих ламп він здавався майже ліловим.

Аліса виявилася невисоким підлітком у глупій в’язаній шапці, в занадто великій шкірянці, потицяній блискучими заклепками, мовби знятій із чужого плеча, замотана товстим шерстяним шаликом.

— Привіт, — сказала вона невпевнено, скинувши свою глупу шапку, блискучу від налиплих сніжинок, і Макс Тарнавський побачив, що в дівчини коротке, грубо зроблене, наче вона обстригала сама себе, чорне дротяне каре.

— Привіт, — озвався він. — Я замовив піцу. Будеш?

— Мені «Криваву Мері», — без вагань сказала Аліса, сідаючи за стіл навпроти Тарнавського. У піцерії замість стільців при столиках уздовж вікон стояли спинка до спинки диванчики, оббиті червоним дерматином, як у традиційних американських дайнерах. Уздовж барної стійки, де неспішно наливали пиво двоє офіціантів у чорних запасках, був ряд високих табуретів на гнутих ніжках із нержавіючої сталі. Гучно грала музика, на великому екрані над офіціантами транслювався запис концерту Роберта Планта з «Лед Зеппелін». Камера час від часу вихоплювала великим планом його експресивно перекошений рот перед мікрофоном. Була середина тижня, кафе — заповнене заледве на третину.

Аліса вся розчервонілася з морозу і здалася Максу у своїй грубій, підлітковій красі навіть дещо привабливою. На фото, які він переглядав у Аліси на сторінці, вона була схожа на хлопчика-школяра. У житті Аліса була більш симпатичною.

Відчувалося, що вона не просто захекалася з вулиці, поспішаючи у бушлаті та грубому шалику, а ще й шалено соромилася Тарнавського. Це відгукнулося йому якоюсь ноткою піднесеної меланхолії. І поки Аліса розмотувала довгий, завбільшки з анаконду, шалик і скидала важку шкірянку, Макс втямив, що та примарна і абсолютно безґрунтовна надія на щось романтичне, яка була в нього, коли він погоджувався на цю дивну, беззмістовну зустріч, враз розсіялася. Від дівчини віяло чимось таким важким, неохайним і безнадійним, що Тарнавський зрозумів — якщо він зараз на це все підпишеться, то стрімко піде на саме дно, тепер уже без шансів на покращення. Макс був завжди обережним, волів ніколи не крутити романи із шанувальницями навіть у часи свого успіху. Останні ж роки, коли його слава скандального письменника, викликана першими дивовижно популярними романами, поступово згасала, Тарнавський узагалі старався не показуватися на публіці. Навіть простий виїзд у центр — у книгарню на Льва Толстого, чи в якийсь із пабів на Подолі, де, як Максові здавалося, всі його мали би впізнавати, давався Тарнавському з великими зусиллями.

Остання книжка Тарнавського була розгромлена критиками, та з літературного кумира він був перетворений ледь не на посміховисько. Молодий ще цілком письменник, надія, так би мовити, української прози. Тепер Макс надто гостро почував себе вигнанцем із якогось вищого світу: світу неперервних інтерв’ю, презентацій, поїздок на закордонні ярмарки до Європи. Надто складно було пояснювати знайомим, чому все так сталося. Ще важче було пояснити, чому він не писав нічого нового усі ці роки. Що гірше, запитували останнім часом у Тарнавського про це все рідше й рідше. Тому-то лист від ексцентричної студентки-шанувальниці, яка називала себе «Еліс Пропеллергед», став не те щоб надією — безглуздою нагодою потішити своє авторське самолюбство, підлітковою спробою довести собі: ти ще для когось цікавий і важливий.

— Вибач, затримали на парах, — пояснила вона без нотки розкаяння своє спізнення. Погляд Аліси затравлено бігав по кафе: чи то в пошуку дверей до вбиральні, чи то розглядаючи зроблені «під Воргола» портрети знаменитостей, якими були завішані стіни піцерії. Місце їх зустрічі було надто строкатим, незатишним, з холодним колючим світлом.

— Любиш шістдесяті? — спитав Тарнавський з легкою іронією. Це була пропозиція Аліси — зустрітися тут.

— Ще би. Я