Тіні [Марічка Крижанівська] (fb2) читать онлайн

Марічка Крижанівська Тіні

Передісторія

Прадавні часи

Колись, іще за прадавніх часів, світ людей і духів був одним цілим. Разом вони творили Божі задуми, будували нероздільну гармонію Нави, Прави та Яви, народжували нові покоління, які жили за чіткими законами Всесвіту.

Так не одне тисячоліття панували мир і спокій на землях наших предків.

Аж поки народився той, хто переступом розколов світ навпіл. Розділені духи та люди втратили дар бачити одні одних, забули прадавнє співжиття, через що страх і неприязнь запанували між ними.

Втім, у давніх гуцульських пророцтвах написано: одна людина роз'єднала — одна матиме силу і поєднати розколений світ.

Наші дні

Вона стояла на скелі. Вітер скажено завивав і розхристував її сорочку, волосся та й саму її.

Думки були так само розхристані...

Здавалось, Олеся навіть не намагається пручатися супроти вітру: скине її зі скелі — то скине. Байдуже...

Навпроти неї стояв чоловік. Дивився просто в очі. Чогось чекав од неї.

Дівчина голосно крикнула до нього:

— Чого ти хочеш? Хто ти? Ти ж навіть не людина, правда?

— Не зовсім... — почула у відповідь глухий низький голос, який не віщував нічого доброго...

Наші дні, рік до того

Розділ 1

Над берегами Чорного Черемошу гучно загуркотів мотор автівки. Він перекривав навіть сильний шум бурхливої карпатської річки, що від предвіку текла з найвищих гір, півколом омиваючи село Криворівню. Черемош починається ще в загубленому поміж лісів селі Буркуті, а далі котить хвилі попри Явірник, аж поки біля Дземброні повертає на схід і шумовинням спускається ген до Верховини, Криворівні й Устерік, де зливається воєдино з Білим Черемошем, — і вже вони обидва, Чорний і Білий, разом із Прутом несуть карпатську міць до Дунаю та до Чорного моря.

Машина почала чхати, шморгати «носом» і ще сильніше ревіти, аж поки раптово замовкла.

— Аби тобі добре було! Не дармо казала моя жінка: ті китайці — ні до чого. То було тільки послухай її, але де там! Кавалер мусить вирішувати всьо сам, — примовляючи, з автівки виліз невисокий і кругленький водій.

На голові мав кудлату кучму двох непоєднуваних кольорів: чорнезного, як у крука, і сивого, які разом сплітались у феєричну кучеряву шевелюру, — такі були модні десь у 60-х роках минулого століття.

Слідом за чоловіком із машини вискочила дівчина: невисока, худенька, з волоссям рудої барви, яке сягало майже до пояса. Вона була нетипова рудоволоса, бо не мала світлої шкіри. Навпаки, у неї було бронзове смагляве обличчя з голубими очима.

— Вуйку Любку, що сталося? — запитала дівчина у водія.

— Приїхали, випаковуйтеся, — буркнув у відповідь.

— А ми вже там, де треба?

— Ми вже там, де їй треба, — вуйко Любко махнув рукою на свою залізну «ластівку». — Олесю, вона живе своїм життям. Захотіла — заглухла, не захотіла — то їде, паразитка така! Вибач, зозулько, — звернувся цього разу до Олесі.

— Та не партеся! Зараз із Яремою перейдемося селом, розпитаємо, де тут можна переночувати. Працювати нині запізно, сутінки вже впали. Тому ми йдемо в розвідку, а ви тим часом собі домовляйтеся з вашою ластівкою.

— Це не ластівка, це — тазик, мовчазний свідок мого убожества, — до вуйка Любка повернулося почуття гумору, й він, як звично, почав сипати крилатими висловами свого виробництва, а їх мав у запасі чимало.

На роботі попросив кликати себе просто — «вуйко Любко», — без «пан» чи по батькові. Так усі й звикли.

Вони до Криворівні приїхали тільки на два-три дні й невеликою компанією: журналістка, оператор і водій, — аби зняти програму про ювілей фільму «Тіні забутих предків». Олеся довго виношувала ідею такого матеріалу, бо з дитинства страшенно любила це кіно і сам твір. Її неймовірно вабили всі тінівські герої, те, як тісно переплетено казкове, міфічне та реальне життя. Ще малою щиро вірила, що в лісі справді живуть усі ці чугайстри, нявки і що вони от-от покажуться їй. Коли подорослішала, зрозуміла, що все це — байки, але так і не позбулася стану очікування чогось нереального щоразу, коли пірнала в хащі карпатського лісу чи видиралася високо в гори. У ній досі жила велика дитина, готова сприйняти казкове за справжнє. Щоправда, за це часто чула в'їдливі фрази на кшталт: «зніми рожеві окуляри» чи «спустися на землю». Та в окулярах їй було значно затишніше і комфортніше, ніж у реальному сірому світі. Тому пускала повз вуха думки інших.

І коли нарешті тепер усі планети стали в потрібний ряд і редактор затвердив тему програми про фільм, Олеся стрімголов, поки небесні світила не зґедзалися, махнула у відрядження. А відрядження на Гуцульщину — це була взагалі вершина мрії для Олесі, бо колись бабуся розповідала, що їхнє коріння — звідти, з гір, і бозна-де, але десь-таки в їхньому роду затесалися гуцули. Доказів цьому не було, та Олесі подобалося думати, що гори — то її мала батьківщина.

У такому товаристві, з цими водієм і оператором, їм було добре і комфортно, бо знались уже мільйон років, разом довгенько пропрацювали, переживши всяке-різне: спільні відрядження, мороз і спеку, зйомки за виснажливих обставин, невдачі, сварки та найчастіше — мир і п'янки. Кожен із них мав різну натуру. Ярема — мовчун, він більше спостерігав, аніж базікав, Олеся — щебетуха, розговорила би мертвого. Тому, певно, й подалась у журналістику. А вуйко Любко — то був справдешній добродушний Швейк: на кожний випадок життя мав історію зі свого минулого. Ну, чи з уявного вигаданого минулого — того вже ніхто на роботі не міг вирахувати.

Поки вуйко Любко заглядав під капот свого «тазика» і багатозначно завертав очі до неба, посилаючи туди мовчазні запити чи прокльони, Олеся і Ярема подались у село, бо ж автівка викинула їм коника ще до початку Криворівні.

У сутінках гори віддавали темно-синіми барвами і були схожі радше на тіні, примари, ніж на щось реальне. А хатини на їхньому тлі здавалися крихітними, навіть іграшковими. Черемош зараз був тихий і спокійний. Якби телевізійники не знали його норову, то, може, й повірили би, що він такий і насправді. Та ці двоє вже навчилися не довіряти гірській стихії: частенько бували в Карпатах, на сплавах цими річками, хоч і кожен окремо, приватно.

— Уявляєш, цим селом, а може, навіть цією дорогою колись ходили Параджанов, Миколайчук, а перед ними — Коцюбинський, Франко! — захоплено вигукнула Олеся.

Вона вміла, як мала дитина, захоплюватись і тішитися навіть дрібничками. Такий дар успадкувала від діда: він залишався таким навіть у старості.

— А тебе справді зачепили «Тіні забутих предків», — усміхнувся Ярема.

Хлопець був доволі високий на зріст, худорлявий. Його не можна було назвати красунчиком, він не був схожий на чоловіків із обкладинок глянцевих журналів, але саме це додавало йому харизми. То був не солоденький хлопчик, а звичайний хлопака, котрий подобається нормальним, не-силіконовим дівчатам.

— Я з дитинства люблю історію Івана і Марічки. Вона була для мене як казка на ніч, — куди там «Попелюшці»! А що? Це ж наші рідні Ромео і Джульєтта! Навіщо нам шекспірівські, якщо маємо своїх?

— Думаєш, ті двоє справді колись жили? — скептично кинув Ярема.

— Ти так серйозно спитав, що мені на мить і справді подумалося, що жили. Але ні. Думаю, цю історію вигадали. Якщо не сам Коцюбинський, то місцеві, котрі йому різне переповідали.

Ярема зупинився і повернув до річки. Мовчки підійшов, визув кеди і зробив крок у воду. Про що в той момент думав, Олеся поняття не мала. Багато років працювали разом, а вона дотепер не могла вгадати його думок. Для неї Ярема був добрим другом, але й непрочитаною книжкою водночас. Олеся знала єдине: що в такі моменти його не варто розговорювати. Та й навіщо? Утім, цього разу він озвався сам:

— Ти ніколи не задумувалася, чому в усіх народів вода є ритуальною? Хрестять у воді, читають молитви над водою, її освячують, вірять, що вода зцілює, якісь замовляння язичницькі теж були на воді?

— Може, тому що вона змінює свою структуру під впливом слова, звуку? Особисто я в це вірю, а ти?

— Напевно, теж, хоча не впевнений...

— Принаймні наші предки інтуїтивно, без знань молекулярної фізики, це знали. А ще боялися води, вірили, що в ній живуть різні міфічні духи, — вона перевела розмову в легшу, ненаукову, площину.

— Добре, що ми тепер мудрі й розуміємо, що то лише казки, — роздумував уголос Ярема.

— Не знаю, мені чомусь важко повірити, що наші попередники були такі обмежені, щоби вірити в те, чого ніколи не бачили. Може, все — не такі й вигадки...

— І ти в це віриш?!. Дівчино, в еру інтернету, супутників і ядерної зброї, думаєш, у воді чи в лісі є щось невивчене? — скептично мовив Ярема.

— Хтозна... — лишень усміхнулась у відповідь.

— Та-а-к. Байки байками, а переночувати хоч десь пасувало би, — Ярема вийшов із холодої води, взувся і першим пішов у бік хат.

Олеся задріботіла за ним.

Телевізійники зазирали чи не в кожне подвір'я, де висіло оголошення «Вільні місця», перепитували, кого могли, та всі садиби вже зайняли до них спритні туристи. Та і приймати квартирантів на одну ніч місцеві ґазди не поспішали: не прибутково. Так Олеся і Ярема тинялися від хати до хати з добру годину чи й зо дві. Тим часом на село вже впала густа карпатська ніч.

— У мене все зайнято, діточьки, — билась у груди одна гуцулка. — Але слухайте шо. Моя сестра має стареньку хату. Там до неї приїхают люди, які хотє відчюти спраудєшне гуцульске життє. Вона дорожчя, ніж звиклі садиби...

— Нам підходить! — не задумуючись, вигукнула Олеся.

Вона вже уявляла ночівлю в дерев'яній старій гуцульській хатині. Ярему така перспектива не надто втішила, та варіантів не було.

Гуцулка повела їх вузькою стежкою, яка звивалася догори між купинами, порослими мохом і брусницями, які тут місцеві називали ґоґодзами.

— А ви здалека до нас приїхали?

— Зі Львова, — відповів небагатослівний Ярема.

— Якби'сте дали знати наперед, ми би вам вішукали добру хату, а так мусите капарати в старій.

— А мені подобається така пригода, — Олеся не відставала від гуцулки й підганяла оператора, коли той сповільнювався.

Хвилин за п'ятнадцять жінка зупинилася біля дерев'яної хатини — достеменно такої, як у музеях народної архітектури і побуту. Вхід обрамлював різьблений відкритий ґанок із аркою. Обабіч дверей зиркали у двір низькі маленькі вікна з хрестоподібними рамами. «Очі» хати здавалися нікчемно малими порівняно з високою стріхою під дерев'яним ґонтом.

— Bay! — вигукнула Олеся, першою забігаючи на ґанок.

Щойно жінка відімкнула двері й засвітила світло, Олеся вскочила до сіней. Як і в кожній старій хаті, до кімнат вели двоє дверей — праворуч і ліворуч. Праворуч виявилася більша, ліворуч — менша, яка колись була коморою.

— Ту на п'єці маєте баняки, чайник. Ключ — онде, даю вам. Діучьині дамо малу кімнату, а хлопцям — биршу, бо там два ліжка. Завтра принесете мені ключ, та й розрахуємся — підсумувала гуцулка і попрощалася.

— Ярку, не кисни, — Олеся дала Яремі вдаваного ляща. — Це ж така рідкісна нагода — пожити в музейному експонаті, — аж пищала від захоплення дівчина.

Вона за мить оббігла навколо стола, лавок, зазирнула в піч і під дерев'яне ліжко.

— Старий, оце так відрядження!

— Мені, звичайно, зручніше було би біля душу, але погоджуюся: переночувати тут — це цікаво. Так! Ти залишайся тут, а я піду по вуйка Любка і по наші речі, — скомандував Ярема.

Тепер Олеся мала час, аби на самоті відчути атмосферу незвичної хати. Вона сіла на ліжко і вслухалась у давню тишу. Було щось первісне в цьому. Тут усе дихало старовиною: меблі, стіни, горщики. Господиня добряче подбала, щоби тут не насмітила цивілізація. Зрештою, у тому і привабливість такого зеленого туризму.

За годину до хати повернулися вуйко Любко і Ярема, обвішаний своїм і Олесиним наплічниками, кофром зі штативом і сумкою з камерою, світлом, мікрофонами, акумуляторами.

— Віслючок прийшов, — усміхнулася дівчина.

— Нехай працює, поки молодий. — вуйко Любко поплескав Ярему по плечі. — А от коли я був молодий, машин ще так не було, то я мусив усе на собі тарабанити, коли ми студентами їхали в Карпати. Зозулько, які то були часи... — вуйко Любко почав свою тисяча й одну розповідь.

Але цього разу його не дослухали.

Бо раптом жарівка, яка до того спокійно світилася, почала мигати, вимикатися, а тоді за мить знову вмикатися. Таке враження, ніби хтось бавився вимикачем. Так тривало кілька хвилин.

— Що за чортівня?!. — вигукнув вуйко Любко.

— Не подобаються мені такі вибрики електромережі. Може «коротнути», і тоді дерев'яному раритету — гаплик, — припустив Ярема.

Та щойно він почав обмацувати стіни в пошуках щитка з електричними запобіжниками, як світло раптом припинило мигати.

— Ну от, уже зробив, — усміхнувся хлопець.

— Яремо, про всяк випадок перед зйомкою перевір, чи заряджені всі акумулятори, — попросила Олеся.

— Вони повні. Щойно вранці перед самим виїздом я зняв їх зі зарядки, — відповів Ярема. — Не віриш — можеш глянути.

Хлопець витягнув із кофра камеру, ввімкнув, зачекав кілька секунд, потому вимкнув і знов увімкнув...

— Не може бути, я ж перевіряв, — задумано мовив оператор.

— Що сталося? — запитала Олеся.

— Це мала бути цілком заряджена батарея. Спробую іншу.

За мить на хлопцевому обличчі намалювалося ще більше здивування:

— Не повіриш: і цей акумулятор — «нульовий».

— Слухайте, зозульки, ми можемо в цій хаті бавитися в духів. Викликаю дух мольфара, гуцульського чародія-а-а-а!!! — підняв угору руки вуйко Любко.

— О, так, тут повно духів! Ото щойно двох побачила, — засміялася Олеся.

— Та хто їх знає, тих гуцулів? Вірять у всяких чугайстрів і арідників!

— Вірили, а тепер уже ні. Нині он супутникові антени на кожній карпатській хаті, Wi-Fi роздають звідусіль. Цивілізація, на жаль, наступає на п'яти, — Ярема склав камеру назад у кофр. — Зараз поставлю заряджатись акумулятори і розжену ваших духів, яких ви накликали.

Ближче до півночі перед хатою затріскотіло багаття.

— Мням, спечемо картоплю і ковбаски, смакота буде! — облизався вуйко Любко, розрізав кожну картоплину навпіл, уклав туди кавалок сала і загорнув у фольгу.

— Підтримую! Я вже зголоднів, як вовк! — Ярема підкинув до багаття дров.

Телевізійне товариство ще довго сиділо біля ватри. І не лише заради їжі — більше для того, щоби набутись у Карпатах, бо ж які гори без нічного вогнища?

Дрова стиха потріскували, а в нічне небо злітали дрібні іскорки, які у своєму леті згорали дотла і знову народжувались уже в нових жаринках. Здалека долинало жебоніння Черемошу, жваво сюрчали цвіркуни, а горизонт підпирали чорні тіні гір і шпичастих смерек. Усі троє мовчали. Кожен думав про своє, та спільним було почуття присутності чогось незбагненного, невідомого. Так часто буває поміж темних гір, але цього разу воно витало в повітрі з особливою силою — силою нерозгаданих легенд.

Розділ 2

На ранок свіже повітря випередило будильники на мобілках і розбудило дітей асфальту.

— Зозульки, сніданок готовий! — вигукнув вуйко Любко, який уранці вже встиг розпалити в печі, підігріти воду для кави-чаю і наробити канапок.

— Ого, коли ви встигли, вуйку Любку? — підвівся з ліжка Ярема.

— Ви взагалі спати лягали? — озвалася зі свого ліжка Олеся.

— Виспався, як кінь! — констатував вуйко Любко.

Коли смачно поїли, Олеся скомандувала:

— Так, хлопці, треба збиратися, бо роботи нині — ціла купа. Двічі повторювати було не треба: дисципліна в їхньому колективі склалася залізна. Відпочинок — відпочинком, а робота — насамперед.

Раптом хтось постукав у двері, а тоді поволі прочинив їх. Крізь шпаринку зазирнув молодий хлопець:

— Вибачте, певно, розбудив вас, — перепросив незнайомець. — Я Андрій, працівник місцевого музею. Ви телефонували мені й попереджали, що приїдете.

— Так, дуже дякую, що погодилися нам допомогти, — усміхнулась Олеся.

— У Криворівні вже всі знають, що приїхало телебачення. І всі знають, що ви поселилися тут. Ото я прийшов зустріти вас і познайомити з людьми, котрі зможуть багато розказати про Параджанова і про «Тіні забутих предків». Є навіть ті, хто знімався у стрічці.

— Ого, було би супер, якби вони погодилися дати нам інтерв'ю.

— Вони готові говорити. Я їх уже попередив.

— Ви чудо, — зраділа Олеся.

Вуйко Любко залишився «на господарці». Мав приборкати «мовчазного свідка його убожества», як назвав свою автівку. А Олеся, Ярема й Андрій вийшли з хати і рушили вниз до центру села. Дівчина непомітно кинула погляд на Андрія, оцінивши міцну статуру парубка. Він виглядав як хлопець із глянців: стильно одягнений, із кремезними м'язами, широкою усмішкою і триденною неголеністю, — саме такою, яка набула популярності в Україні після Євромайдану. «А цей хлопець — стиляжка», — подумала Олеся.

Дорогою Андрій безперервно щось розказував Олесі, не звертаючи жодної уваги на Ярему.

— Ви місцевий? — запитала Олеся Андрія.

— Так, із діда-прадіда. Тільки їздив на навчання до Варшави, але довго там жити не зміг би. Без гір — як без рук. Я прив'язаний до цієї землі чимось міцнішим, навіть аніж зв'язок між рідними.

«То от звідки в нього такі європейськість і галантність, — учився у столиці», — подумала Олеся.

«Піжон», — лаконічно подумав Ярема, а вголос сказав:

— А я вчився у звичайній львівській Політехніці, якби хто питав.

Але не питав ніхто. Олеся й Андрій так захопилися розмовою, що не брали у фокус оператора вже зо двадцять хвилин. Ярема добре знав свою напарницю, котра любила балакати про все на світі й знайшла би спільну мову навіть із голодним гібоном. Та от її нинішній співрозмовник викликав у нього неприязнь. Ярема не міг цього пояснити — просто відчував: щось у ньому не так. Хоча між Яремою та Олесею ніколи не було нічого ближчого, ніж дружні стосунки, проте у відрядженнях він почував відповідальність за неї, так ніби наглядав за молодшою сестрою.

— Насамперед пропоную скочити до Верховини — в музей фільму «Тіні забутих предків». У тій хаті під час зйомок жив режисер стрічки Сергій Параджанов.

— Було би добре, та сьогодні ми не маємо, чим «скочити», бо наша автівка «здохла».

— Не проблема: я вас підвезу своєю, — відповів Андрій.

«Піжон», — знову подумав Ярема.

А Андрій сказав і зробив. За лічені хвилини вони вже в'їжджали у високогірний райцентр із такою самою горянською назвою — Верховина. У самому центрі Андрій звернув ліворуч на міст через Черемош. Тоді ще раз ліворуч, а перед АЗС крутнув кермом праворуч і за кілька метрів різко пригальмував.

— Приїхали, — зі широкою усмішкою мовив криворівнянський Бред Піт.

Знімальна група вийшла, і Ярема відразу розклав камеру, штатив. Професійна звичка — завжди бути напоготові.

Праворуч до дороги тулилися дерев'яні ворота, а за ними стежка збігала вниз, ведучи до такої самої дерев'яної хати, якій на вигляд було щонайменше сто років, — іще один музейний експонат просто неба.

Назустріч їм вийшла симпатична жіночка в гуцульському строї. Вишита гарячими барвами сорочка, така сама яскрава плахта, постоли, крайка, хустка — все було в помаранчевих кольорах, що є яскравою ознакою гуцульського народного одягу. Такі строї зазвичай носили в Космачі, де помаранчевий став домінантним. Адже, як кажуть місцеві, там найбільше сонячних днів у цілій окрузі. Ото й перенесли частину вічного сонця на свій одяг і всі гуцули.

— Ласкаво просимо! Я Ірина, завідувачка музею.

— Дуже приємно. Я Олеся, це — Ярема. Вас, напевно, попереджали, що ми хочемо зняти програму.

— Так-так. Кажіть, чим допомогти?

— Ну, то відразу до справи. Пані Ірино, ми вчепимо на вас мікрофон-петличку, щоби ви могли вільніше почуватися, ніж зі звичайним великим мікрофоном.

— Як скажете. У нас тут знаєте скільки було вже журналістів!

— Я собі уявляю! Це ж цікава тема.

— А тим паче зараз, коли ювілей фільму і кожен хоче почути щось нове, а бажано — ще й містичне. То що, готові? Можу розказувати? — жінка зайшла до кімнати ліворуч від коридору, де було чимало фотографій творців фільму, костюми, які вдягали герої стрічки, і ще купа цікавого. — У тій хаті жили ґазди Петро і Євдокія Сорюки. У них під час зйомок фільму квартирував Сергій Параджанов. Які ж про нього лишилися гарні спогади тут! До чого то був добрий чоловік, а як любив усе українське! Ходив на наші танці!!! Так-так, на танці. Та ліпшого танцюриста важко було знайти навіть серед гуцулів! Кожна жінка тільки чекала, щоби Параджанов узяв її до танцю.

— То, може, тут і якусь любов закрутив? — підморгуючи, запитала журналістка.

— А чо ж нє? — так само підморгнула пані Ірина.

Вона показала автентичні сорочку та верхній одяг ґуґлю, в яких знімався Іван Миколайчук. Вони й досі виглядали так, мовби тільки нині їх убирали. Було щось дивне і моторошне в речах, чиї власники вже давно пішли в могили, а частина їхнього світу продовжувала жити. Колись ґуґля дихала одним повітрям із Миколайчуком, а нині залишилася серед нечисленних свідків його присутності на землі...

Розмова з пані Іриною могла би бути нескінченною — так цікаво та невимушено оповідала музейниця деталі про головних дійових осіб на зйомках фільму. Але треба було встигнути потрапити всюди, куди Олеся запланувала, тому довелося швидко розкадрувати раритети, записати кілька «стенд-апів», що на тележаргоні означає виголошення журналістського тексту в кадрі, зняти загальні й адресні плани музею і їхати далі.

Наступною зупинкою була — вже у Криворівні — хата-ґражда, де знімали «Тіні забутих предків». Ту будівлю бережуть донині: надто велика реліквія і для місцевих, і для всіх українців, бо ж фільм став легендою і сам обріс окремими легендами. Подейкують, що власниця хати-ґражди Параска Харук, яка у 1963-му дозволила Параджанову знімати в неї фрагменти стрічки, була знайома ще з Іваном Франком!

До хати-ґражди від головної дороги вів міст через Черемош. П'ять хвилин пішки — й уже посеред лугу височіє цілий комплекс-подвір'я, який гуцули називають ґраждою, бо з усіх боків його загороджено стінами. Усередині є стайня, господарські приміщення, двір і хата.

Телевізійники зазирнули всередину, оглянули реманент. Олесина уява миттю народила асоціацію: гуцульська хата-ґражда нагадала їй Ноїв ковчег. Там було все необхідне для родини, щоби перебути і люту зиму, і спекотне літо: комора, повна запасів харчів для людини та для худоби, стайня, прилаштована під потреби кожної тварини. Що вже й казати про хату? Традиційно така ґражда була розрахована на три покоління гуцулів: дідо-баба, мама-тато й діти. Старі мешкали в лівій половині, молоді з дітьми — у правій. Кожен мав своє місце й у хаті, і в обов'язках. Життя у селі мало чіткі споконвічні правила, яких дотримувалися з діда-прадіда. Нині все вже не так...

— Поглянь, оці кухлі, певно, тримав у руках сам Іван Миколайчук, — мовила Олеся, коли вже записали інтерв'ю з працівницею музею і тепер знімали відео хати.

Олеся мала сентименти до цього актора.

— Не тримав, — лаконічно відповів Ярема.

— Звідки знаєш? — здивувалася дівчина.

— Бо слухав інтерв'ю директорки музею, — посміхнувся Ярема.

— А в мене таке враження, ніби я особисто був у тому часі, коли тут ходив Параджанов, — долучився до розмови Андрій.

«Всюдисущий ти наш», — подумав Ярема.

— Дивні у тебе враження, — мовила Олеся, яка вже перейшла з Андрієм на «ти». — Віриш у переродження, реінкарнацію?

— Не знаю... Напевно, все-таки ні, бо я християнин, — відповів Андрій.

— Я теж християнин, але хто його знає, як воно може бути, — Ярема висловив свої думки вже вголос. — За вашими гуцульськими повір'ями, все можливо.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Андрій, «тикаючи» вже і Яремі.

— Ну, ви ж ходите до церкви, але при тому вірите, що в певний день не можна працювати, бо вас за це вдарить громом. Чи маєте забобони, що дівчина здатна причарувати хлопця, ходите до мольфарів, не заносите до хати води після заходу сонця. Хіба ні? — сказав Ярема.

— Взагалі-то так, — погодився Андрій, — але це — частина нашої культури.

— А я й не кажу, що це погано, — воно просто є, причому ще від прадавніх часів.

— Ого, я й не знала, що ти так розумієшся на етнографічних особливостях Гуцульщини.

— Щось трохи знаю, бо часто їздив сюди з пластунами на табори, — склав штатив із камерою Ярема.

— Цікаво, певно, було... — Олеся поклала мікрофон у свій наплічник.

На обличчі в Андрія вималювалася крива посмішка: було помітно, що йому не надто приємно, що хтось відвертає Олесину увагу від нього.

Щоби перевести розмову на щось інше, молодий гуцул сказав:

— Тут поруч була ще й інша ґражда, яка у фільмі з'являється як хата Палагни, але у вісімдесятих роках ґазди її розібрали, а на тому місці поставили нову, тому показувати там уже нічого... Так, щось ми забалакались. О, саме прийшла криворівнянка пані Оля. Вона мала всього 11 років, коли Параджанов узяв її зніматись у масових сценах.

Телевізійники вийшли з технікою з хати, а назустріч їм уже дріботіла усміхнена жінка. На її обличчі сяяла така широка та щира усмішка, ніби вона зустріла рідних людей.

— Слава Христу Богу! — гукнула ще здалека.

— Слава навіки! — відповіли всі троє.

— Єк я вчюла, шо ви приїхбєте, так вкішиласи, бо нагадала собі ті літа.

Пані Оля підійшла до ґражди, зробила два кроки сходинками і потягнула руку до піддашшя, покритого ґонтом. Оператор ледве встиг увімкнути камеру.

— Ото тут мене режисер посадив, файно вбрану і заплетену косицями, — на камеру жінка почала говорити вже більш літературною мовою, хоч і з колоритними, смачними діалектизмами. — Там був такий момент, коли Іван Палійчук ішов одружуватися з Палатою, а я нібито виглядала нареченого і кричала: «Іде!». Так пам'ятаю, ніби то нині було, а не піввіку тому, — гуцулка широко всміхнулась, а в очах блиснула туга за тими часами, за дитинством, за юністю... — А нині, ади, все минуло, нема й говірки, аби навернуло.

— Але ж тепер маєте купу гарних спогадів, — Олеся не дала жіночці опустити носа.

— І то правда! Тепер онукам переповідаю, як то було. Може, вони і своїм дітям колись перекажуть. А Параджанов тоді мені за ті зйомки гроші поштою переслав. То були мої перші зароблені три карбованці. Ви собі можете уявити — на той час?!. Та наші люди собі хати поставили за ті гроші, бо неньо Параджанов їм платив по 10 карбованців за день. Отакий добрий чоловік був!

— Певно, так у вас і з'являлися народні перекази, — підтримала розмову Олеся.

— Ой, народжуються ще й тепер! А скільки дурного плетут. Мольфарів послухати, то таке набают. Переповідають, що бачили і нині арідника, а часом і нявку.

— То ж байки, — озвався Ярема.

— Може, і байки, але є люди, єкі кажут, шо виґіли їх.

Поки Ярема і пані Оля вели бесіду про те, чи існують насправді міфічні духи, Олесину увагу привернув один чоловік. Він зазирав із-за кута хати-ґражди і махав їй рукою, ніби кликав підійти ближче. Дівчина рушила до незнайомця.

— Ви журналістка? — чомусь пошепки запитав чоловік.

— Так.

— Ви пишете про «Тіні»?

— Так, знімаємо програму.

— То я мушу вам щось розказати. Цього ніхто з місцевих вам, чужим, не розкаже. Уся історія, яку написав Михайло Коцюбинський, колись уже відбулась. Але там нема згадки про одного героя, котрий вплинув на цю історію.

— Якого героя?

— Духа.

— Духа?

— Того, що донині блукає землею.

— Про що це ви? — Олеся скептично сприйняла дивну балачку незнайомця, котрий говорив чомусь літературною мовою, а не діалектом.

— Чиста правда, пані! Я все, що знав, уже вам розказав. А зараз мушу йти, щоби ніхто мене з вами не побачив, бо не можна чужим знати всієї правди.

І чоловік так само несподівано, як з'явився, щез. Олеся не встигла навіть рота роззявити, щоби ще щось запитати.

Звичайно, вона не повірила в те, що почула, проте в голові зародилася підозра: а що, якби це була правда?!

Розділ З

Олеся повернулася до товариства і вирішила таки розпитати місцевих про дивну історію, яку почула від незнайомця. Якби виявилося, що Коцюбинський узяв за основу якісь реальні події, її програма стала би бомбою.

— Пані Олю, — звернулась Олеся до героїні свого сюжету, — а ви не знаєте, чи справді тут у селі колись сталася та історія, яку описав Михайло Коцюбинський? — здалека підійшла Олеся.

— Не знаю сего, але чула, що колись наш отець про таке віголошував людєм.

— А може, ми би до нього пішли?

— Якщо треба, я вас заведу, — підхопив Андрій.

«Хто би сумнівався», — подумав Ярема і почав пакувати камеру, бо Олеся дала знак, що тут зі зйомками вже закінчили.

Приблизно посередині села на горбочку височіла церква.

— Ікони для нашого храму малював ваш земляк зі Львова — Ігор Гапон, — Андрій відчинив хвіртку, що вела на подвір'я церкви. — Художник приїжджає сюди щоліта, малює наші пейзажі, садить місцевих людей і пише їхні портрети, — дуже круто малює. Тут він уже як рідний.

— Полюбити вашу Криворівню не складно: така краса! — мовила Олеся.

— А ти могла би тут жити? — з підтекстом запитав Андрій Олесю.

— Думаю, змогла б, але на зиму, певно, втікала б у тепліший Львів.

Отця Василя застали біля церкви. Він помагав чоловікам класти новий ґонт на даху, поки трималася добра погода.

— Слава Ісусу Христу, — привіталися львів'яни.

— Слава навіки Богу, — відповів отець, високий худорлявий чоловік середніх років із невеликою борідкою.

— Ми журналісти, знімаємо у вас програму про «Тіні забутих предків». Маєте хвильку для нас?

— Без питань!

— Кажуть люди, що ви розповідали, начебто історія Гутенюків і Палійчуків — не вигадка... — сказала Олеся.

— Та виглядає так, що було щось таке насправді.

— А ви могли би нам розказати?

— Так, так. Прошу зайти у захристя церкви, — щось незвичне вам покажу, — запросив отець гостей.

Кімнатка захристя була невеличка, як і сама церковця. Священик підійшов до шафи, відчинив дверцята і вийняв звідти старі книжки.

— У 2011 році ми знайшли тут дещо унікальне. Храм потребував термінового ремонту, ото й узялися найперше лагодити купол. Коли хлопці зірвали перші дошки, почався спражній книгопад: просто на голови летіли давні церковні книжки з записами від 1775 й аж до 1944 року. Книжки там пролежали понад півстоліття, і ніхто в селі й гадки не мав, що там такий скарб. Для нас це так само важливо, як колись для Мозолевського було викопати пектораль. Може, ці книги було би втрачено, якби їх свого часу не переховав від енкаведистів священик, капелан ОУН-УПА отець Лука Дзюба. Ми почали відчитувати ці книги, і виявилося, що тут не просто історія кожної людини, її роду — тут історія цілого села. Ви собі не уявляєте, скільки нового ми відкрили завдяки цій знахідці. За 300 років лише п'ятнадцять відсотків прізвищ корінних криворівнян щезли, а всі інші тут залишилися донині. Місцеві можуть простежити свій родовід до сьомого-дев'ятого коліна. І знаєте, що найцікавіше? — отець почав гортати списані вручну сторінки метрики. — Ось, прошу подивитися. Це — записи про народження і смерть криворівнян із роду Палійчуків, а отут — Гутенюки. За датою можна побачити, що Петро Палійчук помер нестарим, отже, життя або хвороба забрала, або нещасливий випадок. Так само і двоє його синів повмирали юними. А пам'ятаєте, в повісті Коцюбинського було написано, що одного Іванового брата — Олексу — задавило дерево, а другий, Василь, загинув у бійці з ворожим родом Гутенюків? У церковній книжці записано саме ці імена.

— А про сам трагічний випадок після Служби Божої, який описав Коцюбинський, є у книжці?

— Такого не могли записувати. Але місцеві переповідають, що таки трапилося щось схоже. У гуцулів була традиція дотримуватися такого, як нині би сказали, кодексу лицарства: якщо ставався конфлікт, то зводити порахунки треба було привселюдно, а не десь сам на сам. Утім, не дозволялось убивати супротивника, — бійка тривала тільки до синців чи до першої крові. Якщо чоловіки мали в руках бартки, то битися можна було тільки тупими кінцями. А сталося так, що молодого Василя таки вбили. Тому після загибелі сина від рук Гутенюків Петро Палійчук мав у стократ більшу ненависть до ворога, ніж до того. Коли після Служби Божої зійшлися Гутенюки і Палійчуки, зав'язалася сварка. Слово за словом — і Петро Палійчук замахнувся й ударив — таки тупим кінцем бартки — когось із ворожого роду. Онуфрій Гутенюк відреагував блискавично й ударив Петра, але вже гострим боком топірця, — фактично, завдав смертельного удару. Зрозумійте: народ запам'ятав і ще довго переказував цю подію, бо вона була нетипова, виходила за межі кодексу лицарства та християнських законів. До того ж убивство було скоєно на церковному подвір'ї.

За переказами, це сталося на храмове свято. Колись у Криворівні було два празники: на Положення Ризи Пресвятої Богородиці й на Різдво Богородиці. Так-от, убивство сталося на Різдво Богородиці, й після тієї трагедії люди відмовилися святкувати празник цього дня. Відтоді залишилось одне храмове свято...

— Ого! Я ніколи би не подумала, що все описане — правда.

— Розумієте, легенди на голому місці не народжуються. Мусять бути прототипи, чи має статися щось нетипове — те, що зворохобить народ і збурить уяву, щоби далі додумати собі нявок, чугайстрів і «тих, що в скалі сидять», — усміхнувся отець Василь.

— То ви вважаєте, що міфічна частина твору — це вигадки? — обережно запитала Олеся.

— Це — елемент фольклору. Кожен народ віддавна обожнював сили природи, бо не міг їх пояснити. Але відколи ми дізналися про Єдиного Бога, усі питання відпали, — ми тепер знаємо, хто це створив і тримає все в гармонії.

— Мудрі слова, отче, — відповіла Олеся. — Дякую вам за розмову. З вашого дозволу, ми використаємо інтерв'ю з вами в нашій програмі.

— Звичайно, буду тішитися, якщо те, що я наговорив, вам знадобиться. До зустрічі!

Телевізійники склали техніку і вийшли з церковного подвір'я.

— Дуже мене здивувало, коли ти спитала отця про міфологічних персонажів повісті, — несподівано озвався Андрій.

— Нічого дивного: мені стало цікаво, та і професія в мене така — розпитувати, — викрутилась Олеся. — Хіба в цьому є щось незвичне?

— Та ні, просто нині не кожен може бодай допустити, що світ духів навіть теоретично існує.

— А ти думаєш, що він таки існує? — тепер запитав уже Ярема.

— У загадку завжди вірити приємніше, ніж у реальний світ, хіба ні, Олесю? — Андрій «перевів стрілки» у бік дівчини.

— Мабуть, так, — погодилася.

— Слухайте, друзі, а ходімо нині ще до мене в гості, — несподівано запропонував Андрій.

— Іншим разом, — безбарвно відповів Ярема.

— Іншого разу може й не бути. Я наполягаю! — Андрій не дав Олесі навіть пари з уст пустити.

Але вона не була би собою, якби дозволила комусь вирішувати щось за себе, — надто вперта:

Е, ні, хлопче, ми втомилися, багато було роботи, тому мусимо відпочити. Дуже дякую, але таки іншим разом, — твердо мовила Олеся й відчула на собі вдоволений погляд колеги.

— Ловлю тебе на слові: ти мені пообіцяла ще зустрітися, — не давав задньої Андрій.

Обов'язково, — офіційно відповіла Олеся.

Коли львів'яни нарешті попрощалися з Андрієм і відійшли від нього, Ярема видихнув:

— Який напряжний тип!

— А мені він здався милим, тільки зі своєю наполегливістю переборщив.

— То на тебе так впливають довгі вії та гора м'язів. Щось у ньому є таке неприємне — не можу пояснити.

— Та він нормальний, Яремо, не прискіпуйся до людини.

— Усе, забули, інакше він зіпсує нам вечір, а я маю намір іще полазити по горах.

— Ти ж був ніби втомлений?

— А ліс якраз забирає втому. Ото зараз проведу тебе до хати, а сам піду полажу.

— Підеш сам? Та ж скоро буде смеркати! — здивувалась Олеся.

— За мене не хвилюйся: я ж пластун. Ліс — то моя стихія.

«Цього хлопця мені ніколи не зрозуміти», — подумала дівчина.

Як і обіцяв, Ярема відвів Олесю до хати, віддав у дбайливі руки вуйка Любка, а сам подався в ліс, аби по-справжньому набутись у Карпатах.

Прадавні часи

Розділ 1

Він не знав, до якого світу належить і ким є насправді.

А сталось усе тоді, коли ще світ людей і духів, які потому стали міфологічними, був одним цілим. Ніхто нікого не лякався, при зустрічі віталися, люди кликали духів на весілля, на хрестини, на похорон. А ті не робили нічого лихого, — навпаки, чим могли, тим ставали у пригоді. Була тільки одна Бісиця, яка не визнавала правил неподільного світу, трималась осторонь і чомусь плекала в собі лють на цілий світ. З вигляду була схожа і на людину, і на пантеру водночас, пересувалася трохи на двох, трохи на чотирьох чи то ногах, чи лапах. Очі відблискували червоним полум'ям, а зігнилі зуби довершували її огидний образ.

Коли в Марії Палійчукової почалися перейми, до хати прийшла повитуха. Довго сиділа біля жінки, як могла, помагала, але яка то поміч від звичайної селянки в хатніх умовах? Важко давалися пологи, втомились і породілля, і повитуха, тому коли почули плач здорового хлопчика, то так зраділи, що не відразу повитуха нагадала, що має засвітити свічку та обкурити хату ладаном. Так віддавна робили гуцули, щоби найперше закликати до хати Ангела, який має захистити ще не хрещену дитину перед нечистю.

Та цього разу сталось інакше.

Поки повитуха шукала на столі воскову освячену свічку, до хати блискавкою влетіла Бісиця і миттю вхопила хлопчика, обмінявши на іншого — чи то свого, чи теж украденого, людського, — того так ніхто й не дізнався. Візиту непроханої гості в хаті не помітили, та й чи можливо було би звернути увагу на вітер, що здійнявся в господі? То міг бути звичайний протяг.

Марія прийняла дитину за свою, охрестила Іваном і тільки час від часу дивувалася, що з хлопчиною щось не те: часто плаче, дивиться на неї дорослими очима. Тоді й запідозрила, що то Обмінник. Але нікому не казала, — навіщо псувати малому долю?

Тим часом інший хлопчик Обмінник потрапив до духів.

Бісиця, щойно вихопивши його з колиски, чимдуж полетіла, щоби занести малого до свого додому. Вона не зважала на колючі гілки, які ляскали їй обличчя, обдерла ноги об гостре каміння, — темпу не збавляла, бо добре знала, що в лісі її можуть перестріти.

У надії сховатися з немовлям і віддихатися Бісиця забігла в непролазні хащі — там, де вже не ступає людська нога, ген-ген далеко від Криворівні, аж майже під горою Піп Іван. Але раптом перед нею постав високий лісовий дух, порослий волоссям від голови до ніг. То був Чугайстир.

— Де несеш людську дитину? — заволав гучним, як грім, голосом.

— Відійди з дороги, — я не в гуморі бавитися, — засичала Бісиця.

— Віддай дитину!

— Відійди, кажу, бо нашлю на тебе Мару, — пригрозила вона.

— Не боюся твоєї Мари. Нявок роздирав — роздеру й тебе, і вже не будеш робити шкоди, — ще голосніше заревів Чугайстир і потужним ударом однієї руки вибив із рук нечистої хлоп'ятко, а другою рукою підхопив живий згорточок.

Бісиця кинулась у стрибку, з пластикою, не гіршою, ніж у пантери. Одним рухом вона перескочила метрів три-чотири й учепилася кігтями рук і ніг у Чугайстра — якраз у долоню, якою він притискав до себе людську дитину. Він завив, бо гострі кігті вп'ялися йому глибоко у шкіру й у м'язи руки. Та іншою, вільною, рукою він схопив нечисть за горлянку.

— Арідник тобі помститься за мене, — прошипіла вона, спазматично метляючи ногами в повітрі.

— Він тільки на словах тобі брат, а насправді йому байдуже і до тебе, і до всіх інших. Для Арідника існує тільки він сам! — гаркнув Чугайстир.

— Ти його не боїшся? — люто вишкірилася Бісиця, і цей оскал прогнилих зубів був справді огидний.

— Не боюсь. А от ти боїшся, якщо в подарунок йому хотіла принести людське дитя. Вислужуєшся, погань?

— Відпусти — і я замовлю за тебе словечко перед ним! Нам обом буде вигода...

— Не укладаю угод із нечистю!

Чугайстир підняв Бісицю ще вище над собою і щосили шпурнув її об скелю. Бісиця пролетіла з десяток метрів, намагалася вивернутись і пом'якшити удар, але не встигла. Хребет хруснув, ударившись об гострі камені. Бісиця не встигла видати і звука, як непорушно сповзла на землю.

— Це була твоя остання крадіжка, — ледь чутно мовив Чугайстир, важко віддихуючись.

Тоді його погляд ковзнув на дитя.

— Що ж мені тепер із тобою робити, хлопче, куди нести, кому віддавати? — в його велетенських ручиськах людське немовля виглядало меншим за кошеня. — А може... Може, й не віддавати тебе?! Ціле життя я сам, нікому нема до мене діла, то хоч жива душа буде поруч. Та й поміж людьми Арідник тебе знайде, а я зможу захистити.

Так хлопчик потрапив у глухий ліс із духами.

За хату їм слугувала хижа з очерету, сплетена високо над землею між гіллям смерек. Чугайстир так вправно «звив» хатину, що зі землі здавалося, ніби то лише згусток гілляччя, а не справжнє зручне житло.

Названий батько нарік хлопчину Гуком — на лісовий манір. Так гуцули кажуть на гучну воду, на водоспад. Гука виховували неньо Чугайстир, його брат Щезник, який умів з'являтись і розчинятись у повітрі, і їхня сестра Нічниця, що відбирала сон у того, хто переступав закон нероздільного світу, а добрим людям, навпаки, навіювала барвисті видіння.

Та був у Чугайстра ще один брат — Перевидник, той, що змінював людську подобу на вовчу. От він, напівтварина, не відразу прийняв чужу дитину.

Щомісяця Перевидник на кілька днів перетворювався на вовка і зникав у дрімучих лісах. Таке відбувалося на повний Місяць, і Перевидник нічого не міг із тим удіяти, бо така була його природа. З часом він навчився контролювати себе у вовчій подобі й перекидатися людиною, коли того бажав.

Обмінник з'явився у їхній родині саме в ті дні, коли Перевидник був у вовчій шкурі. Чугайстир обережно показав йому дитину і намагався постійно бути поруч, аби не залишати їх сам на сам. Бачив, що брат грізно гарчить у бік немовляти, — певно, не прийняв чужинця.

То сталося десь за рік. Чугайстир мусив піти з хати в село по людську їжу. Хлопчика зі собою брати не міг: не хотів показувати світові й ризикувати, що люди відберуть своє дитинча, тому залишив малого на Щезника. Той, старий уже, заколисав маля і сам заснув у плетеному кріслі.

Тоді до колиски приступив Перевидник.

Він важко дихав, вишкіривши наразі людські зуби на хлопчика, котрий прокинувся і широко розплющив оченята. З горла Перевидника вирвався звук — спочатку людський, а за мить уже тваринний. Він перекинувся вовком і поволінаближався до Гука. Але той аніскілечки не налякався, бо бачив вуйка таким уже сотню разів і ще не розумів, хто його любить, а хто — ні. По-дитячому щирий і відкритий до кожного, хто був поруч, малий несподівано простягнув рученята до вовка, вхопив його за вуха і потягнув на себе. Перевидник не пручався. Підійшов упритул до малого. Отетерів. Сподівався чого завгодно, тільки не прояву любові од людської дитини. Він стільки часу був вороже налаштований, а цей згорток усе ще не боїться його, не почуває ненависті до того, хто чинив звірства, бо така його сутність. Дитина приймала його таким, яким він був.

Вовк обнюхав Гука, лизнув йому чоло і сховав ікла. Дитина розреготалась і задоволено погладила велетенського сіромаху.

Перевидник невпевнено присів, і малий, вилізши з колиски, заскочив йому на спину. Маленькими рученятами щосили вчепився в густу шерсть — і враз у вухах хлопчикові засвистіло. То вовк кинувся бігти в густі ліси, але рухався обережно, щоби не скинути зі спини дитину. Повітря однаково п'янило і хлоп'я, і духа, вони почували однакове захоплення: Перевидник — свідомо, маля — на рівні емоцій та інстинкту. Вони летіли вихором між гілками, ровами та пагорбами. Гук реготав, а серце духа у вовчій шкурі поволі м'якшало і наповнювалося любов'ю до хлопчини.

Ні Чугайстир, ані Щезник не дізналися, що ж стало причиною того, що Перевидник раптом змінив ворожість на безмежну відданість людській дитині. Та відтоді у Гука з'явилася ще одна рідна людина — вуйко Перевидник.

— Ну що, малий, побіжимо нині на оті скелі? — по-змовницьки часто пропонував уже згодом Перевидник небожеві, котрий уже добряче підріс.

— Та-а-ак, — аж пищав на радощах малий.

— Тоді хутко, поки твій неньо не повернувся, бо дістану від нього на горіхи. Ти ж знаєш, що він проти таких наших забав: боїться за тебе. Та доки зі мною, ти — у безпеці.

Такі забави зі свистом у вухах були їхньою таємницею і зближували духа з людиною.

Так хлопчина набирався сил.

А десь унизу, у селі, підростав іще один хлопчик — Іванко Палійчук. Його Гук побачив іще малим і чомусь зацікавився незнайомою людською дитиною. Якась невидима сила тягнула до нього, кортіло побачити, як він живе, пізнати його родину, перейняти його звички. Ровесник здавався Обмінникові знайомим, навіть товаришем, — тому він часто спускався в село, щоби підглянути за ним.

Якось Іванко помітив, що за ним спостерігає якийсь дивний хлопчик — наче людина, та коли заглянути йому в очі, то прозирає щось чуже, дике.

— Хто ти? — запитав Іван незнайомця.

— Я Гук — син Чугайстра.

— А де ти живеш?

— У хаті далеко в горах, під Чорногорою.

— Добре тобі. То, напевно, так цікаво — жити посеред духів, — малий Іванко захоплено зирнув у небо, ніби хотів там побачити когось із них.

— Непогано, але я б усе віддав, аби мій неньо жив у селі, між людьми, — зізнався Чугайстрів син.

— Твій неньо з братами частенько до Криворівні заглядає, — я їх не раз тут бачив. То косулю людям принесуть, то візьмуть собі у майстра дзбанки.

— І таке буває, — відказав Гук.

Хотів і ще поговорити, але Івана хтось покликав:

— Іва-а-а! Іва-а-а! — почувся дівчачий голосок.

— Марічко, я тут, на кичері! — загукав щосили Іван.

— Хто то? — запитав Гук.

— Моя Марічка. Коли я виросту, вона стане моєю назавжди. Я буду ґазда, а вона моя ґаздиня.

За кілька хвилин перед очима хлопців вигулькнула чорнява дівчинка з двома карими жаринками-очима.

— Іва, я тебе шукала, ніяк знайти не могла, — усміхнулося дівча. — А то хто? — кивнула на незнайомця.

Обмінникові ніби мову відняло. Її дзвінкий голос, довге волосся, що спадало водоспадом до самого пояса, і пломенисті оченята зачарували його. Він уже не чув, як Іван переказав Марічці щойно почуту історію Чугайстрового сина, не бачив, що сутеніє і треба повертатись у гори, додому. Світ зупинився на той час, поки на нього зиркали проникливі карі вуглинки незнайомого дівчиська.

— Приходь до нас ще — поможеш пасти маржинку, — дзеленчала дзвінким голоском Марічка, звертаючись до Обмінника.

А той непорушно стояв і все не міг відірватися від її очей. Отямився лише тоді, коли Іван і Марічка збігли з кичери, тримаючись за руки та сміючись, і побігли до села. Відтоді Гукове життя перевернулося.

Він крадькома невидимим приходив на ту кичеру, де пасла корови Марічка, милувався нею, а коли наважувався, то показувався їй. Дар ставати невидимим він отримав од вуйка Щезника. Той любив Обмінника як свого рідного племінника, тому поділився чарами. Гук ними і користався, щоби якнайдовше бувати біля Марічки.

Ледве стримував лють, коли на його очах Марічка з Іваном сміялися, бавилися, дуріли чи просто лежали посеред залитої сонцем полонини. Тоді Гук утікав і мчав якнайдалі, на круті скелі над прірвою, і ховав свою лють десь глибоко в серці. Образа переповнювала його. Тамував біль лише думкою, що Марічка колись обере його, а не Івана. У дитячому, а згодом і підлітковому серці росла справжня чоловіча конкуренція за кохану, бо Марічка стала для нього єдиною мрією, він не міг і не хотів віддавати її нікому іншому.

Розділ 2

Обмінних хоч був із людського роду, та від співжиття з лісовими духами набув їхніх умінь і способу життя. І вже навіть Чугайстир не міг би сказати, чи вихованець більше людина, чи лісовий дух, один із них. Нерідко з неньом Чугайстром заходив у селі до непростих і там бачив, як мольфари знахарюють, як гонихмарники та градобури відвертають негоду, розганяючи хмари, як баїльники та байбірники примовляннями рятують людям життя, як гадєрник заговорює змій, а часом траплялись і планетники, котрі вміли ворожити на зорях.

— Будеш мати складну долю, — сказав якось йому планетних. — Не матимеш спокою в цім світі.

— Не лякайте! Уже те, що не маю ні мами, ні тата та й навіть не знаю, якому роду належу, — то вже страшна кара, тільки не знаю, за що.

Чугайстир підслухав ту розмову і вирішив, що хлопець уже зовсім дорослий, аби дізнатися правду про своє походження.

— Сину, ти вже давно бачиш, що не такий, як ми, — почав Чугайстир.

— Я знаю, що не ваш, — зізнався Обмінник.

— Я відібрав тебе у Бісиці, а вона вкрала тебе в людей.

— То хто мої батьки? — в очах у хлопця зажевріла надія знайти справжню свою сім'ю і таки довідатися, хто він насправді.

— Вибач, синку, я не знаю. Бісиця не встигла розказати нічого.

— То я ніколи не дізнаюся, хто я?

— Ти людина і лісовий дух, ти непростий, у тобі поєдналися дві величні стихії, ти особливий!

— А я хочу бути звичайним, — опустив голову Обмінник.

— Звичайних — цілий світ, а твоя доля — стати кимось більшим. Пильнуй лише, щоби твоя сила пішла на користь, а не на шкоду нероздільному світові й усьому, що зробив Творець.

— Я нікого не скривджу, — твердо сказав Обмінник, і тоді й справді вірив у це.

А от Чугайстир не мав спокою. Він-бо не раз бачив, яким розлюченим прибігає син зі села, бачив, як він не вміє себе опанувати і заховує в собі образу. Неньо не знав причини, та здогадувався: у світі не завжди складається так, як хочеться, а юна душа надто вразлива, бурхливо реагує на перепони долі, й хтозна до чого це може її довести...

Розділ 3

Діти повиростали. Іван і Гук стали міцними легінями, Марічка — стрункою тендітною дівчиною. Уже Палійчуки втратили годувальника, батька: Петра Палійчука вбив його заклятий ворог Онуфрій Гутенюк просто посеред церковного двору. Це неабияк сколихнуло громаду, та не мало особливого пливу на історію неподільного світу, бо ж трагедія сталася між людиною і людиною, а не людиною і духом.

Гук знав, що Марічка вже Іванова, не раз бачив їх разом посеред лісу чи в запашних луках. Але все ще не втрачав сподівань, що вона розчарується в коханому і таки прийде до нього.

Та нічого такого не траплялось, а підлаштовувати щось зумисно було осоружним Обмінникові.

Якось він брів вузьким плаєм поміж лісами і почув знайомий голос:

Вона йшла йому назустріч, сама, без Івана.

— Привіт, відлюднику! — гукнула першою Марічка.

— Привіт! — ледве вичавив зі себе Обмінник.

— Де йдеш?

— Вертаюся зі села. Неньо просив забрати замовлення у боднаря, а потому тітка Нічниця кликала мене щось помогти, ото й іду... — Він ніяково замовк: іще ніколи в її присутності стільки не говорив.

Вона мовчки слухала, дивилася йому просто в очі й чомусь усміхалася.

Від секундної паузи його вдарила гаряча хвиля, він сховав очі, а вона все всміхалася.

«Бісеня, а не дівчина», — подумав Обмінник.

— Марічко, — він нарешті наважився висловити задумане, — ти би пішла нині ввечері до Черемошу? Зі мною. Поговоримо, послухаємо тишу...

— Ввечері не можу: маю до Івана бігти, — вже пообіцяла йому, — чомусь не припиняло всміхатися дівчисько.

У цю мить Обмінник ладен був провалитися під землю. Хто його тягнув за язик?! І чому вона без упину сміється? Насміхається з нього чи що? Ніколи, вже ніколи в житті він так не принижуватиметься перед якимось дівчиськом, нехай це буде навіть сама Марічка!

Він знову гнав високо в гори, щоби вітер у вухах став гучнішим за її слова, щоб утома в ногах перебила втому в серці. Він почувався таким самотнім і чужим цілому світу... Нікому до нього нема діла: для людей він дух, для духів — людина. Чи матиме колись спочинок, звичайне тихе щастя, а біля себе того, хто його зрозуміє, — Обмінника, того, що обміняли?

Пізно ввечері, коли неньо Чугайстир уже пішов на криваву «роботу» — знищувати нявок, аби не робили шкоди людям і добрим духам, а вуйко Перевидник прибрав вовчу подобу і гайнув у густу темінь, до Гука в хату поміж смерекових гілляк зазирнула його тітка Нічниця:

— Агій на тебе, такий похмурий сидиш, наче Мару побачив, — з порога гукнула Нічниця, висока жінка в чорній довгій сукні, зітканій із нічної темряви та променів зірок.

— Та ні, Мари, на щастя, ще не зустрічав.

— Ну й добре! То — жахлива жінка, найліпше оминати її десятими дорогами. То чого киснеш?

— Та так... Нічого, — відбуркнув Обмінник.

— Е, ні, нанашці можеш усе розказати, — я ж бачу: щось тебе гризе зсередини.

Обмінник із хвилину вагався, чи відкритися нанашці-хрещеній. Чи не засміє?

— Та... — не знав, як почати. — У селі є дівчина...

— А, то он воно що. І як я сама не здогадалася, що тут сердечна справа, — усміхнулася Нічниця. — То що, не все так, як би тобі хотілося?

— Ні, вона закохана в іншого.

— Звідки знаєш?

— Маю очі й вуха.

— Говорять не про все, що є на серці.

— Он як? Мені від того не легшає.

— Послухай, поділюся-но я з тобою своїм даром. Я ж Нічниця, вмію заглядати у сни, а там кривити душею люди не можуть. Та найліпше ти сам подивися, що коїться в її серці, — зазирни в її сон.

— Мені не можна, — заперечив хлопець. — Це ж тільки ваш дар.

— Порушиш лише раз, але, крім мене і тебе, про це ніхто ніколи не дізнається, — підморгнула небожеві нанашка. — То що, згода?

— Так.

Нічниця заплющила очі, почала щось бурмотіти про себе. Обмінних не міг розібрати жодного слова, та поволі побачив, як стає видимою срібна цівочка, що з'явилася між ним і Нічницею. На кінці нитки, з того боку, що був ближче до жінки, спалахнув вогник кулястої форми. Він жваво пульсував і поволі сунувся ниткою у бік Обмінника. Гук уважно стежив за рухом вогника-дару і майже фізично відчув, як той перекотився в його тіло, заповнив кожну клітину і запалав десь у грудях, оселившись там, де вже мешкала ціла колекція дарів.

— Тепер дочекайся найтемнішої ночі й заглянь у сновидіння дівчини. Але тільки один раз! Більше — не можна, — застерегла Нічниця.

— Дякую, нанашко, я скористаюся з розумом.

Найтемнішої ночі дочекатися було страшенно важко. Обмінних усе зиркав на Місяць і не знаходив собі місця. Та, щойно побачив на небі вузький тьмяний серпик, мерщій погнав у село.

У густу ніч тут було порожньо, лише де-не-де вздовж річки долинало, як шепотів Черемош, і то тут, то там перешіптувалися закохані, котрим навіть у пітьмі не сиділось у ґраждах.

Обмінник невпевнено крокував у бік Маріччиної хати. А раптом він побачить щось недобре, раптом у її думках його нема, лишень Іван? Він гнав од себе страшні здогади.

Ґражду неньо Марічки замкнув зсередини.

— Лазиш по чужих хатах? — почув над вухом знайомий голос.

Щезник якимось дивом знайшов його тут і зловив на гарячому.

— Я тільки разочок загляну в її сон. Нанашка Нічниця дозволила, — виправдовувався хлопець.

— Заплющ очі! — гаркнув вуйко Щезник.

Обмінник послухався, і за мить на тому місці, де стояв хлопець, з'явився кіт — молодий і прудкий. Кіт здивовано поглянув сам на себе, потому зиркнув на Щезника, але той уже зібрався йти:

— То ненадовго, маєш кілька хвилин.

Кіт легко заскочив на ґонт над брамою і за два стрибки вже походжав подвір'ям ґражди. Безшумно наблизився до вікна і зазирнув крізь шибку.

У кімнаті було темно, лише кіт зеленими очицями міг побачити бажане. Марічка спала на лаві просто під вікном. Її личко здавалося безтурботним і спокійним, а дихання — рівним. Кіт мимоволі замилувався нею і торкнувся лапою шиби. Та час було здійснити надумане.

Обмінник знову заплющив очі й випустив зі своїх грудей срібну нитку. Коли вона торкнулася Марічки, у Туковій голові почали вимальовуватися картини — ті, які бачить чи взагалі будь-коли бачила дівчина. Він перебирав найрізноманітніші сюжети її снів.

У них Марічка то уявляє себе казковою царівною, то жене корови напитися студеної води з Черемошу, то кудись летить невагома, то... обіймає Івана, цілує його... Обмінник швидко перегортає ці епізоди, не хоче навіть краєм ока бачити їх, а таких — Іванових — снів у неї мільйони, й ніде, ані в одному, нема його, Обмінника. Ніде...

Він розриває срібну нитку, кидається навтьоки і прудко вистрибує з ґражди...

Але то був не єдиний раз. Даремні були застереження тітки Нічниці, що скористатися даром він може лише раз; даремні були й муки совісті, що він переступить закон. Коли йшлося про Марічку, закон був для нього порожнім місцем.

Він ще і ще нечутно та невидимо пробирався до ґражди Гутенюків, коли брами не зачиняли, у людській подобі. Залізав у голову дівчині й усе зазирав у найвіддаленіші закутки в надії, що хоч десь знайде себе. Та марно...

60-ті роки XX ст.

Розділ 1

Вечоріло. На гори спадали прозорі сутінки, а помаранчевий серпанок, який забарвлювали останні промені сонця, поволі темнішав, кидаючи відблиск на хати Верховини.

Петро Сорюк уже попорався з господаркою і тепер виносив їжу собаці. Чоловік ішов поволі після важкої денної роботи. Ґаздівським поглядом обвів навколишні гори, своє подвір'я і вулицю, що вела від центру містечка, понад Чорним Черемошем аж ген до пагорба. За ворітьми раптом побачив незнайомого чоловіка, котрий не поспішаючи, нога за ногою, прогулювався. Він привернув увагу Петра незвичною зовнішністю: невисокий, трохи в тілі, присадкуватий, віком до сорока років, не більше, з розкішними чорними бородою та вусами, а на голові мав крислатого капелюха. Поверх картатої сорочки в незнайомця вільно звисала жилетка від костюма, а на ногах мав два розпаровані черевики різного кольору. Чоловік стояв, схрестивши руки за спиною і задоволено розглядався навколо. Його погляд упав на Петра. На обличчі у прибульця розтягнулася широка усмішка, так ніби він побачив старого знайомого:

— Добрий день! — із дивним акцентом гукнув бородань ґазді Сорюкові.

— Слава навіки Богу, — по-місцевому відповів Петро.

— Ви тут живете?

— Йо! Ту жиєм. А ви хто будете? — запитав і собі Петро.

— Я приїхав подивитися на Карпати, познайомитися ближче з вашими людьми, з вашою культурою. Ото ходжу Верховиною, розглядаюсь, і ну дуже мені все подобається. Мене звати Сергій.

— А я Петро. Ви, певно, з дороги змучені, голодні? — Петрові чужинець здався приємною людиною, і Сорюк пошкодував подорожнього, котрий ходив у їхніх краях голодний.

— Та трохи, але то не біда. От де справжня пожива, — Сергій показав рукою на гори.

— Але йно горами ситий не будеш, — віджартував ґазда. — А зайдіт-но д'хаті, троха погостимоси!

— Не відмовлюся, дякую!

Сергій із дороги крізь браму зайшов на подвір'я. Хата Сорюків стояла набагато нижче від рівня дороги, й від воріт до порога вела звивиста стежка вниз.

— Ґаздине, приймай гостей! — гукнув Петро у бік дверей.

За хвильку з хати визирнула молодиця, Петрова дружина.

— То моя ґаздині Євдокія, — відрекомендував Петро.

— Дуже приємно, я Сергій, — ламаною мовою з російсько-українсько-вірменсько-грузинським акцентом відповів чоловік.

— Та заходьте д'хаті, — запросила Євдокія.

— Та якось незручно чужих людей турбувати, — засоромився Сергій.

— Нічьо-нічьо, приїхали до нас, то будете нашим гостем, — наполіг Петро.

Чужинець зайшов у дерев'яну хату, яку відразу помітив на цій вулиці, бо вона виглядала автентичною гуцульською, а саме це зараз найбільше приваблювало чоловіка. З вхідних дверей гість потрапив у невеликі сіни, звідки — традиційно для такої народної архітектури — вели двері праворуч і ліворуч. Його запросили до кімнати ліворуч від сіней. Піч, лави, ліжко, стіл, образи на стіні, намисник — усе було саме так, як уявляв собі Сергій. Хата наче промовляла до нього: це те, що шукав.

Ґаздиня метнулася в іншу кімнату, й уже за півгодини на столі пашіла заманливими ароматами тепла страва.

— Банош із бриндзою, — припросила ґаздиня. — Ану лиш спробуйте, пану сю!

Сергій узяв ложку й уперше скуштував цієї гуцульської страви:

— Ммм, фантастика! — емоційно вигукнув бородань, аж підскочивши на лаві. — Нічого смачнішого я не їв! — його рука злетіла вгору на вірменсько-грузинський манір, так наче виголошував тост.

— Йому подобаєсі, — втішилася ґаздиня.

— Мені тут усе подобається, — прицмокуючи, зізнався Сергій. — Але я хотів би глибше пізнати ваш спосіб життя, ваші вірування, ваш світ, ваші пісні, легенди. Мені то все дуже цікаво!

— Та йой, то ми вам вповімо всьо, шо знаємо! Хто-хто, а гуцули вміют баїти, — мовив Петро.

— А що то означає «баїти»? — зацікавився говіркою Сергій.

— То значит говорити. Молоді вже тепер не хотє баїти нашоу балачкоу, кажут: не модно, — то вона й занепадає.

— Так не можна! — скочив із місця Сергій, — ви мусите боронити своє хай там що.

— Та так, бороним! — погодився Петро. — Отак, як видите, і жиєм собі: молимоси Богови, маєм маржинку, пораємси на землі. Головне — прожити так, аби не образити і не нашкодити людині.

— Така проста і мудра у вас філософія, звідки вона? — чужинцеві ставало дедалі цікавіше з цими людьми.

— Від діда-прадіда. Ми так від предвіку жиєм.

— А ви звідки будете? — зацікавилася незвичним гостем Євдокія. — І що робите в нашому Жєб'ю?

Чоловік хвильку вагався, чи відкритися, хто він, адже тоді ґазди можуть захотіти здатися ще привітнішими, ніж є, і замкнуть у собі весь колорит, а Сергій саме за ним полював. Та він був чесний чоловік і за хліб-сіль звик платити правдою.

— Я режисер Сергій Параджанов, приїхав знімати кіно.

— Овва, які в нас люди, Євдосю, — Петро аж ударив руками по колінах.

— Та ні, я такий самий звичайний чоловік, як і ви, — відповів Параджанов, хоча за плечима вже мав вісім знятих фільмів. — У вас будемо знімати стрічку за твором Коцюбинського «Тіні забутих предків». То про ваш край, про ваших людей, тому мені конче треба відчути гуцулів зсередини, добре вас пізнати, щоби потому не брехати на екрані.

— Та то не тєжко, лишайтеси в нас та й будете всьо виґіти, — запропонував Петро.

— Дякую, я вже забронював готель у Верховині, чи — як ви кажете — в Жєб'ю. Та й вас турбувати незручно.

— Йой, та в тотій гостинници ніц гуцульского не зобачите, панусю, — наполягала Євдокія.

— Жийте у нас, кілько хочете, — просив Петро.

— Ви серйозно? Можна? О, то був би найкращий подарунок долі! — вигукнув Параджанов і кинувся обіймати майже не знайомих гуцулів. — Які ж ви добрі люди!

Подякувавши за почастунок і за неймовірну пропозицію, Сергій Параджанов хутко побіг до готелю забирати свої речі, а ще дав знати своїй команді, що переїжджає:

— Друзі мої, я вас кидаю заради краси. А ви ж знаєте, що я хворий на любов до краси! Ариведерчі!!!

І 39-річний бородань, підстрибуючи, наче мала дитина, побіг мостом через Черемош.

Починався травень 1963 року.

Розділ 2

За якихось два-три тижні знімальна група кіностудії імені Олександра Довженка вже пофотографувала і затвердила більшість локацій, де мали відбуватися зйомки. Бракувало тільки загальних планів гір.

— Хочу, щоб аж дух захоплювало від картинки, — безапеляційно оголосив Параджанов на імпровізованих зборах у місцевому ресторані.

Він сидів на чолі двох зсунутих столів у компанії оператора Юрія Іллєнка, художника-постановника Георгія Якутовича, освітлювачів, звукорежисерів, технічних працівників і, звісно ж, кагебіста, котрий офіційно фігурував як бутафорник, але ж усі знали його місію. Без нього в той час було ніяк. Актори, гримери та костюмери мали приїхати днями.

— Мусимо шукати, Сергію Йосиповичу. Часу не так і багато, можна сказати: взагалі нема, — озвався художник.

— А зйомки мають початися вчасно. Як зірвемо план, усім нам капець, — сумно нагадав молодий непоказний хлопчина Тарас, чия посада поміж «кіношниками» звучала як «принеси-подай».

— Капець, Тарасику, капець, — прогугнявив Параджанов. — То які в кого ідеї, друзі мої?

— Я би казав точно дотримуватися тексту Коцюбинського. Він описує Криворівню — мусить бути Криворівня, — мовив Юрій Іллєнко.

— Категорично ні! — буркнув Параджанов. — Ми знімаємо геніальну стрічку, не забуваймо про це. Нам не можна сліпо ілюструвати Коцюбинського. Хочу, щоби то було не кіно, а поезія, — розумієш, Юрку?!! Воно має іскрити звуками, звичаями, віруваннями, ритуалами, заклинаннями. Має горіти!

— У Коцюбинського того ціла купа, — заперечив Іллєнко.

— А я кажу: мало!

Оператор скоса глянув на Параджанова, проте змовчав: усе-таки шеф тут — режисер.

— Я вам іще раз кажу, — уже роздратовано вибухнув Параджанов, — ми знімаємо геніальний фільм. Ви думаєте, я не тямлю, чого мені доручили цю постановку? Га? Мовляв, цей куций вірменчик усе одно завалить Коцюбинського! Ось я їм завалю! — режисер зігнув руку в лікті. — Я їм таке зроблю кіно, яке жодною мовою не перекладуть, бо не зможуть! Але й перекладати не буде потреби — все і так зрозуміло буде. Отаку я їм Україну зроблю!

— Друзі, тепер ближче до наших баранів, — голос розуму долинув од художника-постановника Георгія Якутовича. — Я вже кілька років їжджу в дивовижне село Дземброню, яке загублене у високих горах, забуте Богом і людьми. Нам треба його оглянути.

— Поїхали, — не дослухавши, зірвався з місця Параджанов.

— Можна і мені? — спитав непоказний Тарас.

— А чого ж ні! — погодився режисер.

— А я поїду днями разом із освітлювачами, — відмовився від шефової компанії оператор Юрій Іллєнко, який, очевидячки, мав інше бачення цієї стрічки, та вважав за найкраще спробувати толерантно вести дискусію зі запальним режисером.

Наступного ранку товариство у складі трьох чоловіків, «озброєне» фотоапаратом, роздрукованим сценарним планом із попередньою розкадровкою і торбиною з «тормозком», рушило до автобусної зупинки.

За Верховиною, яка щойно перший рік носила це ймення, бо до того називалася Жаб'є, в Ільцях уліво вела дорога на Буркут, у бік найвищих гір — Чорногірського хребта. Щоправда, автобус туди їздив катастрофічно рідко: лише вранці й увечері. Параджанов розпитав Петра Сорюка, коли треба бути на зупинці, щоби не проґавити єдиного ранкового транспорту.

Рівно о 7:00 кіномитці вже чатували на чотириколісного. Параджанов і Якутович навіть тут обговорювали творчі моменти, а юному Тарасові ще марились останні сни й він раз у раз гучно позіхав на повну пельку, спершись спиною до електричного стовпа. Нарешті гірський спокій порушило неймовірне гудіння. Ревучи, до зупинки підкотився запилючений автобус із написом «Косів — Берестечко».

— Ой, то, певно, не наш автобус, — припустив Тарас. — Тут не вказано ніякої Дземброні.

— Вам на Дземброню? — гукнув водій. — То сідайте! Дземброня по війні стала Берестечком. У народі нова назва не прижилась, але офіційна є офіційна — мусим писати. Всьо добре, сідайте.

Тарас зазирнув усередину. У неароматному спекотному салоні консервувалося кілька десятків пасажирів із курятами, поросятами, великими клунками, торбами. Усе лежало абиде, а при русі автобуса, певно, літало з боку в бік.

— Нема ради, сідаємо в переповнений, — інакшого ж не буде, — підбадьорив хлопця режисер.

Параджанов без будь-яких викаблучувань заліз у гущавину спітнілих тіл, усівся ззаду на бамбетлі й одразу почав розмову з пишною жіночкою, котра сиділа праворуч. Георгій Якутович теж якось притулився на останньому вільному місці, а от Тарасові нічого не залишалося, як стоячи повиснути на ручці зачиненого люка й підстрибувати на кожній ямі.

Назвати шлях на Дземброню дорогою язик би не повернувся. Ямами ці гігантські вибоїни теж охрестити було годі, — просто довільні горби з каменюк і землі, які дивним чином уклались у щось схоже на шлях. І нічим, окрім цього дива техніки з височенним підйомом, двоногому Божому створінню сюди не добратися. Поки пасажири у дружному пориві гоцали на ямеґах, Параджанов спокійнісінько бесідував із гуцулкою і лише час від часу витирав мокрою хустинкою рясний піт з чола.

— Онде тутво вийґіт, і зара направо стежкоу, — то буде та гора, за яку я вам повідала, — підсумувала розмову гуцулка і вийшла на найближчій зупинці.

— Дєкувати красно! — гукнув їй услід Параджанов, який уже потрохи вчився гуцульських словечок.

Кінотовариство доїхало до кінцевої зупинки і вийшло із задушливого автобуса. Дземброня розтягнулася на кілька кілометрів уздовж річки, та в долині тулилася тільки невелика частина хатин, а решту людська рука порозкидала по горах, невеличких і височезних, пологих і стрімких, — словом, навіть там, де ніколи не сподіваєшся натрапити на помешкання.

Першим, що побачили в Дземброні кияни, була фігура Матері Божої, підв'язана шаляновою хусткою, а з плечей звисав вишитий рушник. Такої «костюмованої» Богородиці чужинці ніколи не бачили, тому їхньому здивуванню не було меж:

— Диви, Сергію, яка краса! Це ж треба до такого додуматися: зробити зі святої свою землячку! — вигукнув Георгій Якутович.

— Я ж казав, що то унікальний народ! Такі побожні, а водночас затяті язичники, і це так органічно поєдналося, як у жодному іншому етносі, — мовив Параджанов. — Вони моляться Богові й тут же ж задобрюють сонце, б'ють поклони в церкві й ідуть розганяти руками хмари чи замовляти змій, приймають хрещення і бояться арідника чи щезника. Унікальний народ!

— А може, вони і справді бачать більше, ніж ми, міські, — озвався Тарас.

— Нявок, Мару і Блуд? — підморгнув Параджанов.

— Не знаю, як їх там називають. А що, як те все справді існує?

— Ну, мені, хлопче, було б ой як цікаво зустіти таку істоту. Може, погодилася би знятись у нашому фільмі? — усміхнувся Параджанов.— Уявляєш собі на афіші: вперше на великому екрані Чугайстир і Той, що в скалі сидить! Ех, я цілком серйозно хотів би щось таке зустріти. Чого смієшся, студенте?

— Бо ви кумедний, — гигикнув Тарас.

— А думаєте, тотих непрустих у горах нема?..

Параджанов, Якутович і Тарас обернулись у той бік, звідки долинув хрипкий старечий голос. Позаду них стояв дідок у капелюсі, у потертому піджаку, у темних льняних штанах і в постолах.

— Вони є, тілько рідко хто їх видит, — дідок заворожливим голосом поволі вів далі. — Ти станеш знаним паном по тій гуцульскій роботі, — поглянув на Параджанова. — Але за то мусиш дорого заплатити, бо ти влазиш у страшну таїну. І ше. Бійси Обмінника: він буде недалеко від тебе, бо ти вже вліз.

— Куди я, кажете, вліз? — перепитав Парджанов, який дуже серйозно вислухав діда.

Режисер, як усі творчі люди, таки вірив у містику.

Та незнайомець не відповів, лише подивився на нього довгим поглядом, повернувся і пошкандибав геть.

— Ого, який персонаж, — присвиснув Якутович. — Треба накинути ескіз, — і миттю витягнув папку з білими листочками, олівець і швиденько, то поглядаючи на дідугана, то опускаючи погляд на праву руку, почав зарисовувати типаж гуцула.

— Так, незвичний. А знаєш, Георгію, — в очах Параджанова зблиснув вогник, — отакий має бути на екрані наш мольфар Юра. Я це вже бачу.

— Але як описати цього діда Спартакові Багашвілі, який бачив театр і камеру, але ніколи в житті — справжнього мольфара? Та і звідки грузинові знатися з українськими чаклунами!

— А ми їх познайомимо. Приведем актора до діда!

— А якщо він не мольфар, а такий собі дідок із птахом у голові?

— І такий підійде, — Параджанов уже намалював для себе фільмового чаклуна. — А що дід казав про якогось Обмінника чи Замінника?

— Обмінника, здається, — підказав Тарас. — Казав стерегтися його.

— А хто то?

— Поняття не маю, — знизав плечима Тарас.

— І я вперше чую, — докинув художник.

— Так, ходімо в гори, щоби не витрачати часу на порожні балачки, — скомандував Сергій і повернув праворуч на бічну дорогу.

Він уже наслухався про цю місцину від Якутовича. Художник тут набувся, бо вже кілька років приїздив до Дземброні, навіть мав хату, де постійно зупинявся. Ґазди Іллюки радо зустрічали Якутовича, бо той щоразу привозив зі собою то художників, то артистів. І тоді їхня господа перетворювалася на місце богемних посиденьок. На вечір сюди збігались і місцеві гуцули, щоби послухати бесіди «диваків». А потому так убувалися, що розмови перетікали у вечорниці з гучними сороміцькими коломийками, наливками, танцями та реготом. Закінчувалось усе пізно поночі, коли вмовкали пісні й хтось зі старших гуцулів запалював люльку і поволі починав проціджувати крізь зуби та густий дим містичні оповідки про тих, хто мешкає в лісі й «людім не показуєси». Такі монологи обов'язково починалися з фрази:

— Єк мій дід ше був молодий, то казау, жи виґів Арідника! Єк він брехау, то і я вам збрешу. Але справа була така...

Далі всі заворожено прислухалися до пригод вуйкового діда. І хоча ніхто оповідачеві не вірив, особливо столичні гості, проте десь у закапелках первісних інстинктів закрадалася надія: а може, і справді в карпатських лісах живе щось дивовижно-моторошне.

Чи варто сумніватися, що саме в таку Дземброню Якутович привіз і Параджанова, бо «Тіні забутих предків» аж ніяк не змогли б обійтися без цього села, без його людей і краєвидів.

Параджанов, Тарас і Якутович перейшли місток через однойменну річку Дземброню, що впадає в Чорний Черемош, і поволі посунули вгору польовою дорогою. Підіймались усе вище і вище, раз у раз озираючись на гори, які, здавалося, росли в тому самому темпі, в якому йшло трійко людей. Шлях різко повернув праворуч, поміж різнокольорового пейзажу, зітканого з квітів. Фіолетові, жовті, білі, помаранчеві цятки нагадали Параджанову килим над його ліжком у батьківській хаті у Тбілісі. Ще малим він вдивлявся в народні візерунки і не міг надивуватися, як людина може творити таку красу, а тепер зачаровано споглядав польові квіти й уже знав, од кого люди перейняли майстерність. Але далеко куцому до зайця: людина і на десяту частину не здатна передати Божий килим.

— Вах! — тільки й видихнув Параджанов.

— Сергію, глянь сюди, — Якутович повернув Параджанова обличчям до дороги, якою вони йшли, і показав у небо навпроти.

— Ва-а-а-ах! — іще більш приголомшено протягнув Параджанов.

Перед ними вздовж цілого горизонту тягнулися найвищі гори України — Чорногірський хребет. У правому куточку визирала синя Говерла, ліворуч від неї височів Брескул, а далі, з'єднані перемичками, видніли Пожижевська, Данціж, Туркул, Ребра, Гутин-Томнатик, Бребенескул, Менчул, Дземброня і, нарешті, Чорна Гора, або, як кажуть у народі, Піп Іван. На останній маленькою цяткою крізь хмари проглядалася довоєнна кам'яна обсерваторія, що вже два десятки років не діяла, та чомусь незбагненною силою вабила до себе туристів.

Час від часу на якийсь із двотисячників налітали білі хмари, та вже за мить розсіювались або перекочовували на сусідню вершину і так вервечкою котилися з гори на гору. За такою небесною сценографією можна спостерігати годинами, то більше, що навколо вирувало ще одне театральне дійство — оркестр цвіркунів, підзвучений віддаленим передзвоном двіночків, які гойдалися на шиях корів.

Неймовірне видовище: хоч куди сягни оком, усюди небо підпирають гори. Життя тут вирує, але тихо й поволі.

Трійко подорожніх добру годину сиділи зачаровано, не мовлячи ні слова. Та й навіщо псувати тишу якоюсь балаканиною?

Параджанов був вражений до глибини душі, він не міг натішитися, що доля закинула його в цей фантастичний край, де людина ще не втратила зв'язку з первісним, — у гори, які не знають фальші, чи гніву, чи кагебістських доносів, чи принизливих поклонінь тупим недоумкам. Тут усе справжнє і таке живе!

— Ну що, Жорику, здається, ми знайшли бажану локацію! — нарешті вимовив Параджанов.

Розділ З

У наступні дні поголос про те, що приїхали «кіношники», облетів усі навколишні села, містечка та присілки. Люд натовпом біг подивитися на диво сучасної техніки: кінокамери, прожектори — і на живих акторів. Особливого ажіотажу додавало гуцулам те, що режисер Параджанов захотів, аби в масових сценах знялися місцеві мешканці, бо ж хто краще може відтворити звички та побут цього етносу, як не самі автохтони?

— Я вам добре плататиму — так, як платив би справжнім статистам, — звернувся Сергій Параджанов до громади Криворівні, щойно навколо нього утворилося тісне коло гуцулів.

Сивочолі ґазди, хвацькі легіні з вусами, опецькуваті вуйки, пишногруді розпашілі молодиці, беззубі бабці, босонога малеча — усі кидали свої граблі, відра, корови, трактори, коси, ляльки і гнали наввипередки до місця, де дивакуватий бородань зніматиме справжнісіньке кіно. Що більше, коли пощастить — то ще й когось із них, може, покажуть у телевізорі й навіть — поможи, Господи! — на великому екрані в кінотеатрі Верховини. Але то не кожному всміхнеться доля, а тільки тим, хто серед перших добіжить до режисера.

Параджанова старашенно втішив такий ентузіазм місцевих:

— З цього буде діло, якщо гуцули так рвуться помагати, бо це ж кіно про них, — усміхався вірменин. — Дорогі мої, — звернувся до людей. — У нас усім знайдеться робота: хтось буде в кадрі, хтось зможе щось порадити, хтось — принести-віднести декорації. Доброї волі та щирих бажань бути корисним я не проігнорую — обіцяю вам! А ви за це прийміть нас, як рідних.

Ви вже нам, як рідні, вуйку, — озвався вусатий молодий гуцул.

Громада схвально загула. Петро та Євдокія Сорюки вже встигли нахвалити свого гостя по всіх усюдах, і за Параджановим закріпився образ чоловіка, котрий страшенно закохався в Гуцульщину, — «файного вуйка».

— То домовилися! — підсумував режисер. — Але я проситиму, щоби ви повитягали з бабусиних скринь старий гуцульський одяг і приходили на зйомки в ньому. Хочу, щоб у кіно ми не відступали від справжнього, автентичного.

Тим часом у Криворівні для зйомок облаштували хату-ґражду місцевої гуцулки Параски Харук. Старенькій на той час уже було 93 роки, але вона мала феноменальну пам'ять. Як кажуть, дай, Боже, кожному молодому. Вона зналася ще з Іваном Франком, коли той приїжджав у їхнє село на відпочинок, і могла годинами розказувати про ті розмови. Бабуся була вельми активна.

Чи варто дивуватися, що коли Параджанов почав шукати місце, де міг би зняти певні сцени фільму, баба Параска перша запропонувала свою хату.

— Мені не жєль кавалка хати, йо! Але єк будете зґімати то-то своє кіно, абисте віслухали мене, бо я всьо знаю про гуцулів і ше від баби-діда памнітаю, єк то було колис.

— Добре, бабцю, будете моя радниця-консультантка у справах дотримання правдивості в гуцульському побуті, — підморгнув старенькій Параджанов.

— Ади, сину, абис не вігадав чогось пустого, бо потім від Жєб'є до самого Косова будут реготатиси з тебе.

— Як скажете, так зроблю, шефе, — настрій режисера від таких бабусиних виховних хвилинок стрімко покращувався.

І нарешті, коли хату-ґражду баби Параски нафарширували технікою та облаштували для зйомок, до Криворівні добралися й артисти. Вони щойно приїхали з Києва, встигли тільки поселитись у верховинському готелі, кинути речі, й одразу їх повезли на знімальний майданчик.

— Любі мої, ви тут! — щиро привітав Сергій Параджанов Івана Миколайчука, а Ларису Кадочникову обняв і розцілував в обидві щоки. — Моя Марічко! — жартома назвав Ларису, на той час відому артистку московського театру «Современник», яка мала за плечима ролі вже у п'ятьох фільмах.

Лариса була дружиною оператора Юрія Іллєнка.

— Вітаю вас, мій дорогий Сергію Йосиповичу! Ну, от ми і зустрілися, — привіталася Лариса Кадочникова.

— А як же інакше? Нікого, крім тебе, в цій ролі я не бачив. А от тебе, хлопче, мало не проґавив, — Параджанов поплескав по плечі Івана Миколайчука.

Артист і справді ще був хлопчиною, наймолодшим із цілої знімальної групи, лише 22 роки, — та його очі вже палали таким вогнем, якого не зможе забути жоден глядач. Щодо цього Параджанов не мав ані найменшого сумніву, хоча режисер і справді мало не пропустив цей скарб.

Коли рік тому на кіностудії закінчувалися проби артистів на головні ролі в «Тінях забутих предків», а Івана Палійчука вже обрали, прийшло ще кілька акторів. Сергій Параджанов не очікував нічого особливого, тому доручив провести кінопроби операторові Юрію Іллєнкові, а сам пішов із павільйону. Та за якихось кілька хвилин його наздогнав збуджений Юрко:

— Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття! Він справжній Іван Палійчук.

Уже тепер, у Криворівні, Параджанов пригадав собі цей випадок:

— А що, Іване, ти нас тоді звалив із ніг своєї харизмою!

— Та я так злякався, що ви вийшли з проб, — знітився артист. — Мені здалося, що я вам не сподобався. Пам'ятаю, що мало не знепритомнів.

— Та тому тебе і прорвало перед камерою. Ти просто зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, ти світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність виливалися з хлопчини, що ми були приголомшені, забули про все — навіть про те, що вже було затверджено іншого актора.

— Ще наразі нема за що хвалити, Сергію Йосиповичу, — Миколайчук дивував вродженою шляхетністю і справді якимось внутрішнім світлом. — Я ж лише другокурсник театрального інституту, — ще вчитися і вчитися.

— Вчитися можна роками, а головне — мати отут, — Параджанов тицьнув пальцем у груди Миколайчука. — А цього не дають жодні інститути.

Режисер оглянув знімальний майданчик і наказав костюмерам одягати акторів:

— Ну що? До роботи! Зараз зробимо репетицію епізоду розмови Марічки й Івана. Прошу, в костюмах.

Лариса Кадочникова зайшла до імпровізованої гримерки (звісно, повноцінної тут не могло бути, бо ж працювали на природі). Перукар заплів їй волосся в косу, гримери нафарбували. Артистка одягла сорочку, плахту, постоли, коралі й одразу почала вживатись у роль — уперше відчула себе Марічкою. Лариса вийшла на знімальний майданчик, де її ще мали оперезати крайкою. Та щойно почали обв'язувати, артистка рвучко озирнулася. Їй здалося, ніби за нею хтось пильно спостерігає — так, що аж проймає холодом. Вона розглянулася, та навколо були всі свої: режисер, помічники, актори, освітлювачі, гримери, оператор — і ніхто особливої уваги на неї не звертав. То звідки ж у неї такі дивні враження? Вона вміла добре ловити погляди навіть у спину, тому точно знала, що не помилилася. Чиїсь очі стежили за нею...

Урешті-решт, Лариса вирішила, що то хтось із місцевих заглядав крізь шпари в дерев'яному паркані хати-ґражди. Вона відігнала від себе недобрі думки і з головою пірнула в нову роботу.

Розділ 4

Перші дні були доволі напружені. Усі відчували натягнуті, наче струни, стосунки між Іллєнком і Параджановим через їхні розбіжності у баченні фільму. Та вірменин не надто переймався дрібними конфліктами, які він як творча натура навіть не вважав конфліктами. Для нього то було просто емоційне спілкування, такі собі робочі моменти.

За тиждень шеф оголосив знімальній групі про вихідний день — один-однісінький. Тому кожен ламав голову, як найкорисніше його провести. Хтось мав намір цілий день вилежувати боки на берегах Чорного Черемошу; хтось, як-от Іван Миколайчук, надумав податися на полонину до вівчарів; хтось хотів устигнути до Косова на базар прикупити всякої місцевої всячини; ще іншим було байдуже до Карпат і до їхніх принад, тому на вихідний постановили залишитись у готелі й відіспатись.

А от Сергій Параджанов мав особливі плани на неділю. Кілька днів тому він випадково почув, що в Замагорі, гірському селі недалеко від Верховини, мала йти до вінця місцева пара. Режисер аж сплеснув руками, коли уявив, що матиме нагоду спостерігати за колоритним народним весіллям із усіма обрядами, співанками й у строях. Довго не думаючи, бородань подався на автобусну зупинку і без жодного супроводу, сам, поїхав у незнайоме село.

«Весілля будуть гуляти у присілку Під Магора села Замагора, що розкинулося за горою Магора», — так написав на клаптику паперу сусід Петра Сорюка. Від того сусіда режисер і дізнався про таку оказію. Каламбур назв помітно розвеселив Параджанова, він раз у раз перечитував записку, прицмокуючи:

— Ох і народ, ох і мова колоритна!

Знайти присілок і весілля було нескладно: кожен місцевий знав, хто і за кого віддається. Сергій Параджанов пішов на звук і, коли виразно почув весільний бубон, цимбали та скрипку троїстих музик, став під брамою.

На подвір'ї молодята саме просили благословення. Вірменин іще ніколи не бачив такого карнавалу ритуалів і символів, коли кожен рух мав глибоке значення, а сам обряд починався ще у вівторок і тривав аж до початку наступного тижня. Також очі режисера розбігалися від розмаїття вишиванок, здебільшого помаранчевого кольору. Наречені з ніг до голови були вбрані у традиційний весільний гуцульський одяг. Дівчина мала на собі постоли та шкарпетки-капчурі, сорочку, дві запаски (передню і заднюю), підперезані крайкою, розшитий кептар, а голову прикрашало розкішне чільце. Унареченого стрій був простіший, але в тому самому неповторно колоритному стилі, що і в його обраниці. Ритуал одягання дівчини до шлюбу тривав щонайменше три години і супроводжувався піснями неймовірної краси.

Ціле подвір'я майоріло червоно-помаранчевими кольорами, жодна вишивка у гостей не повторювала сусідньої.

Наречені зайшли до хати просити благословення у батьків. Такого Параджанов не міг пропустити, тому протиснувся крізь натовп і таки потрапив до господи. Староста виголосив:

— Стали молоді перед вами, як свічі перед образами. І просє уперед Бога милосердного, а потім і вас, неньо та неня солоденькі, і вас, братчіки й сестричьки рідненькі, і вас, діди, вуї і тетічьки, і вас, чюжі чюжиночьки, усю ближшу й дальшу родину, і найменшу дитину. Просимо всіх, аби-сте простили і в далеку дорогу благословили!

— Благословляємо, — загула весільна громада.

Батьки сиділи, молоді тричі кланялися їм, а жіноцтво у той час виспівувало ритуальні пісні. Було щось магічне в тій мелодиці, наче звучали мантри чи замовляння.

До церкви весілля їхало на конях, а ті, хто йшов пішки, підтюпцем поспішав, аби нічого не пропустити. Звісно, серед них був і Параджанов.

Після вінчання режисер вирішив, що побачив уже досить і тепер може з чистою совістю повертатися до Верховини, та раптом до нього підійшов сам наречений:

— То правда, шо ви, прошу пана, той режисер, шо здоймає кіно в Криворівни?

— Так несподівано, що мене тут упізнали, — зніяковів вірменин.

— Йо, про вас ту всі знают. Будьте нашим гостем, просимо на забаву, — запросив молодий гуцул.

— Дякую, та якось незручно!

— То мус, від запрошення не віднєкуютси, — і наречений потягнув його за рукав до гурту. — Людоньки, подивітси, хто у нас буде на весілю! Сам режисер з Києва!!!

На Параджанова витріщилися десятки зацікавлених очей. Утекти не було жодного шансу, та режисер і не особливо цього прагнув: йому було цікаво набутися на цьому колоритному весіллі.

Година-дві — й вірменин уже поводився, як справжній гуцул. Його навчили пити «по-гуцулски», танцювати «гуцулку» і «голубку» — танець, що триває годину-дві, співати сороміцькі коломийки. Параджанов почувався як удома, та так розтанцювався, що запрошував чи не кожну молодицю. І так хвацько та вправно вибрикував у такт ногами, що не одна ґаздиня і навіть молода дівчина заглядалася на нього й усе чекала, що саме її запальний бородань покличе до танцю.

Коли вже нарешті Параджанов притулився до хати, щоби відхекатися, його обсіли чоловіки:

— То про шо кіно здоймаєте, вуйку?

— Про вас, про «Тіні забутих предків», про Марічку Гутенюкову й Івана Палійчукового.

— Я чув від діда про тих Марічку і Йвана, — по-змовницьки сказав один старший гуцул. — Дідо казали, шо вони такой жили колись давно. Але там якась нечисть була замішана!

— Що ви маєте на увазі? — слова незнайомця зацікавили Параджанова.

— Не все було так, як ми нині знаєм.

— Розкажіть що знаєте, — мені то дуже цікаво і потрібно, — запалився режисер.

— Тілько знаю, шо там була і якась темна історія, а яка — того не відаю.

Хоч як силкувався Параджанов викрутити з гуцула якісь подробиці, той нічого нового не казав, а потім узагалі встав і розчинився в натовпі.

Уже за два дні, коли Параджанов продовжив роботу на знімальному майданчику, він розповів своїй команді про почуте на весіллі:

— Можливо, нам і справді вдасться дізнатися про те, про що не відав, може, й сам Коцюбинський... — роздумував уголос Параджанов.

Уночі він довго не міг заснути. Його бурхлива уява малювала картини з далекого минулого. Коли засинав, йому марились Іван і Марічка, їхнє нещасливе кохання, дзюркотів Черемош...

Аж раптом він почув кроки позаду себе. Обернувся і наштовхнувся поглядом на чоловічу постать у темному плащі. Обличчя в темряві не було видно. Чоловік мовчав... Не запитував нічого і Параджанов, лише не відривав очей від з'яви...

Першим заговорив незнайомець. Його голос був рівний, не загрозливий, навіть спокійний:

— Не влазь у чуже! Не розкручуй цієї історії й не намагайся дізнатися більше!

— Ти про що?

— Про те, як усе було насправді.

— А як було насправді?

— Для тебе буде ліпше, якщо не знатимеш...

— Хто ти?

— Обмінник...

Постать щезла, а Параджанов рвучко сів. Оглянувся. Він був у хаті Сорюків, на ліжку. Чи він спав, чи це йому наснилося, чи було насправді, сказати не міг. Серце калатало, а мозок пульсував, але страху не було. Пригадав голос видива. Він був, здалося Параджанову, вельми сумний, наче у відчаї. Ні, то не була погроза. То було попередження, а може, навіть благання: кинути все і не влазити в цю історію.

Режисер віддихався, ще раз роззирнувся довкола, та нічого, а тим паче нікого дивного, не помітив.

— Певно, наснилося...

Розділ 5

Дивні випадки під час зйомок параджанівським сном не обмежилися...

Навколо коїлося чимало незрозумілого: то комусь із киян здалося, що він побачив у лісі дивну істоту, якої не зміг навіть описати, то відмовляла техніка. Проте вершиною дивовиж стала приголомшлива новина.

Тиждень тому Параджанов вислав на студію Довженка невеликий шмат плівки з пробними кадрами панорами гір. Там її мали проявити та переслати назад знімальній групі.

Від сільської ради, де був один із двох стаціонарних телефонів у селі, до знімального майданчика стрімголов гнав освітлювач Толик:

— Сергію Йосиповичу! — кричав Толик, — Сергію Йосиповичу, де ви?!

— Та тут я. Чого репетуєш на ціле село? Що там?

— Щойно телефонували наші зі студії. Вони такі спантеличені: проявили плівку — а там, уявляєте, нічого нема.

— Як то нічого? Не говори дурниць! Ми ж зняли кілька десятків планів, — упевнено заперечив Параджанов.

— Такого не може бути, — втрутився в розмову Юрій Іллєнко, — це знімав я особисто. Я що, по-їхньому, повний ідіот, аби висилати порожню плівку?

— Я переказую тільки те, що вони сказали, — виправдовувався спантеличений Толик. — Я перепитав, але відповідь отримав ту саму.

— Якась містика, — мовив Параджанов. — Інакше пояснити цього я не можу.

Режисер і оператор із недовірою поглянули один на одного. Кожен тієї миті в думках грішив на другого, підозрюючи Параджанов Іллєнка, а Іллєнко — Параджанова у тому, що підклав свиню знімальному процесу і надіслав порожню плівку. Від того стосунки між цими чоловіками ще більше загострилися.

Та факт залишався фактом: плівка була порожня...

У Криворівні минали дні, тижні... Літо набирало своїх спекотних обертів, Чорний Черемош поволі мілів, гуцули сумлінно відвідували масовки на зйомках, за що отримували море задоволення та непоганий заробіток. З гір час від часу долинали тужливі звуки трембіт, а це означало, що десь іде похоронна процесія. А тим часом в іншому кутку гриміли троїсті музики: там гуділо весілля чи хрестини. Життя вирувало, і люди гір приймали все як належне, бо щороку бачили зблизька народження природи, а потому її повільне прощання з юністю-весною, з молодістю-літом, зі зрілістю-осінню і засинання під зиму. Не смерть, а засинання, успіння, бо потому буде вічність із її порами року, сонцем і дощами...

Усього цього — простої філософії — Параджанов устиг наслухатися від мудрого народу. Кожного вихідного дня він сідав в автобус і їхав у якийсь закапелок Гуцульщини — туди, де відбувалося весілля, похорон, празник чи хрестини. Як кажуть гуцули, «аби набутиси». Набутися в тій філософії, у тих розмовах і у ще живих традиціях горян.

Наслухавшись одного разу, як гуцули голосили на похороні, Сергій Параджанов відчув, що готовий братися знімати сцену похорону Івана Палійчука.

Художник і освітлювачі повернулися до дерев'яного настилу, який змайстрували під дахом хати-ґражди. На тому місці вже зняли фрагмент, де Івана миють перед шлюбом. Там само Палагна, вдова Івана Палійчука, мала ходити і голосити за чоловіком. Тим часом посеред хати поставили лаву, на якій мав би лежати артист-«покійник», а під стінами — лавки для плакальниць.

Параджанов розробляв цю сцену особливо ретельно. Він скликав із навколишніх сіл найкращих жінок-плакальниць, котрі вміли фахово приповідати і цим розжалоблювати всіх присутніх. То була мало не окрема професія у горян: не кожен мав дар так вправно голосити. А після похорону в селі була неабияка розвага: обговорювати, «хто файно голосив, а хто йно легонько підвивав».

— Гафійки не бери, — намовляла Параджанова баба Параска, його тіньова радниця з питань дотримання гуцульських традицій, — вона ніц не вміє, йно їнчєти буде. Візьміт Василину з присілка Завоєли: вона вам віплачеси, як вівце нецеркана. А ше її сестра голосит так, жи потім півсела тиждень з червоними вочима ходит.

— Як скажете, бабцю, — усміхнувся режисер.

Ну хіба він міг не послухатися таких щиросердечних порад?

— Кличте свою Василину.

Коли ґаздині в народних строях посходилися на знімальний майданчик, Параджанов мовив:

— Дорогі мої гуцулки, поможіть нам зняти сцену оплакування головного героя. Самого артиста зараз не буде, ми будемо знімати тільки вас. На лаву поставимо порожній гріб, аби ви дивилися всі в одну точку. Прошу налаштуватись, і, коли ми скажемо, починайте плакати.

— Увага! Мотор! Знімаємо!

Запала тиша.

Параджанов та Іллєнко знаками показують жінкам, що треба починати плакати.

Тиша. Гуцулки переглядаються і навіть не думають голосити.

— Стоп! Що сталося? — гукнув режисер. — Чому ви не плачете?

— Та як ми можемо плакати, вуйку, якшо гріб порожній? — зізналася одна з ґаздинь.

— А ви собі уявіть, що він не порожній, а там лежить Іван Палійчук. Пробуємо ще раз! Увага! Мотор! Поїхали!

Тиша. Ніхто ані пари з уст.

— Сто-о-оп! Ну що таке?

— Не можемо, панусю, він порожній, — заламали руки жінки.

— Ясно! — Параджанов повернувся до своєї групи. — Покличте мені Тараса, мого асистента.

— Тарасе! — загукали всі, боячись гніву запального режисера. — Тарасе!

— Біжу, — з-за дверей показався студент. — Кликали мене, Сергію Йосиповичу?

— Кликав, кликав. Лягай!

— Куди?

— У домовину! — гаркнув Параджанов.

— Я ще не хочу, — спробував віджартуватися Тарас.

— А доведеться!

— Ви мене до гробу заженете своїми ідеями, — бурмотів під ніс Тарас, влягаючись на лаву.

— О, тепер маєте покійника. Тепер знімаємо. Готові?

— Спробуємо, вуйку, — пообіцяли жінки.

— Світло! Мотор! Знімаємо! — гукнув режисер.

Кілька очей втупились у плакальниць в очікуванні, що от-от це станеться. Та за кілька хвилин зрозуміли, що цієї тиші не зрушити жодними волами. Не плачуть — і все!

— Дорогі мої жіночки, я вас благаю, не мовчіть. Хочете — стану перед вами навколішки і попрошу, тільки не мовчіть! — молив Параджанов.

— Та йой, нам вас так жєль, та де будете клінчєти перед нами, та нє, — заперечили жінки.

— То що вам не так?

Розумієте, вуйку, він задуже молодий, рум'єний і здоровий, аби голосити за ним, — ну не віримо йому.

З цих слів зрадів тільки Тарас:

— Слава Богу, тепер мені можна буде встати з гробу?

— Воскресай, — не змигнувши оком, махнув Параджанов.

— Амінь, — хлопець підвівся, обтрусився і чимдуж гайнув за двері, поки шеф не вигадав для нього нової ролі.

— Що я маю зробити? — втомлено присів біля гуцулок режисер.

— Нам би єкого старого, — порадили плакальниці. — То нам було би легше уявити, шо він мрец.

— Добре, буде вам старий. Кличте нашого водія Григорія Павловича.

— Павловичу, Павловичу! — знову загукали всі небайдужі, й Тарас тепер був серед них.

За якихось десять хвилин Павловича таки знайшли. Він саме додивлявся третій сон на траві поблизу свого автобуса, яким привіз із Києва кінотехніку, а тепер щодня завозив і відвозив групу на зйомки.

— Чого розкричалися? — Павлович не знав жодних авторитетів чи шефів, він сам собі був шеф і міг вліпити в очі будь-кому все, що думає.

— Павловичу, виручайте, — підійшов Параджанов. — Тут така делікатна справа. Ми покликали плакальниць, а вони не плачуть. Бачите, старшого їм подавай у домовині.

— Хочете мене, діда, туди покласти? — заревів Павлович.

На водія з острахом дивилася ціла знімальна группа. Усі-бо добре знали, якими неперебірливими міцнющими словами може сипонути межи очі Павлович. Притихнув навіть режисер, бо і йому не раз діставалося на горіхи від діда.

— Та воно можна. Хіба мені не все одно, де спати: чи на траві під сонцем, чи тут у вас у прохолоді? — мовив нарешті Павлович.

Усі аж видихнули з полегшенням.

— То де лягати? — перепитав Павлович.

— Просимо сюди, — припросили разом режисер, оператор, освітлювачі, художники, асистенти, бутафори, сценарист, візажисти, перукарі, статисти і навіть жіночки-плакальниці.

Поклали діда.

— Увага! Мотор!

Запала мовчанка. Оператор, заглядаючи у видошукач камери, вперто чекав. От-от гуцулки мали почати голосити. І раптом на цілу хату розкотився перший звук. Минула частка секунди — й «кіношники» зрозуміли, що це зовсім не плач і не приповідання гуцулок, а хропіння. Розлоге, гучне, ревуче хропіння Павловича. Дід так зручно вмостився у гробі, що преспокійно заснув і мав у носі режисера та його сцену плачу.

На майданчику аж загуділо від реготу. Де там було плакальницям пускати сльозу!

Павловича розтермосили, помогли встати.

— Що, вже зняли? Ну то й добре, піду назад на траву. Там м'якше, — і Павлович із почуттям виконаного обов'язку посунув надвір.

— Як мені вас змусити плакати, дорогі мої? — мало вже сам не плакав Параджанов.

— Той дід, єкого ви нам привели, — чужий, ми його не знаємо. Нам не шкода його, розумієте?

— Привести їхнього діда! — гукнув Параджанов, якого ця ситуація вже починала веселити. Такий собі феєричний балаган, якого навмисно не вигадаєш.

— Я знаю, кого, — втрутилася баба Параска. — Зара вам приведу діда.

Старенька з неймовірною спритністю метнулася з хати і хутко, напівзігнута, подибала мостом через річку на другий край села. Минуло добрих півгодини, Іллєнко вже встиг кілька разів перекурити, Параджанов — перезнайомитися з усіма молодицями-плакальницями, Якутович — переставити декорації. Аж раптом у дверях показалася баба Параска з вусатим згорбленим дідком. Років йому було 90, а може, й більше. Вона підвела його до лави і вклала туди.

— Йой, та то мій вуйко Василь! — закричала одна з плакальниць.

— А мій стрийко! — заплакала інша.

— Діду, та ви мене вибавили з маленької, та де вам ще до гробу-у-у-у-у? — заголосила ще одна.

— Знімай, — махнув Параджанов Іллєнкові.

Такий зчинився гамір, жіноцтво наввипередки голосило і примовляло, плакало і ридало:

— Нема нашого діда, нема, пішов наш дідо, пішов!

— Йой, на кого ж ти нас покинув, Василечку дорогий!

— Та хто буде сокотити твоїх овечок!

— Та хто мі так забаїт, як наш вуйко вмів!

— Аби то си земля на два роздала, аби вуйка не забрала!

— На кого ти нас лишєєш, йо-о-ой?

Уже давно оператор зняв усе, що було треба за сценарієм, розкадрував плакальниць, вимкнув камеру, а жінки все ще ридали і примовляли. Параджанову довелося їх заспокоювати і просити діда Василя продемонструвати, що він ніякий не мертвий, а живісінький.

Ледве-ледве вдалося вгамувати розчулені жіночі серця, які так перейнялися видовищем, що сплакалися «наніц».

— За такі файні голосіння я пригощаю вас добрим вином і шоколадними цукерками, — радісно гукнув Параджанов, — і ви того варті, й ми, що так довго на це чекали!

Він обіймав жінок, а вони втирали сльози і пригублювали вино від самого Параджанова.

Містерія плачу вмить переросла у сміх і жарти, як, зрештою, колись і закінчувалися похорони в гуцулів і як відтворив це у своєму фільмі Сергій Параджанов: ритуальними танцями, музикою та виспівуваннями оди життю. Було в цьому щось старообрядове, щось на межі двох світів.

Розділ 6

— Юро, ти бачив це барахло? — ввечері у хаті, де квартирували Іллєнко та Кадочникова, Лариса підійшла до чоловіка.

Знімальна група переглянула в будинку культури перші зняті кадри фільму, які ще не клеїлися між собою, стосувалися різних епізодів стрічки і нагадували хаос, який складався докупи лише в уяві Параджанова. На обговоренні панувала цілковита мовчанка, лиш у Миколайчука горіли очі, й він перший висловив сподівання, що стрічка таки буде чимось новим і сильним. Параджанов лише сопів і вже витав у своїх ідеях. Здавалося, йому начхати на незручну мовчанку, яку режисерові влаштували його колеги. А тому, що сказати було нічого... Кожному здавалося, що ця робота стане провалом. Або Параджанов — цілковитий нездара, або незбагненний геній, котрого не зрозуміти простим смертним. Таке крутилось у головах «кіношників». Товариство розійшлося, так і не висловившись.

— Та то повна маячня, — Іллєнко підтвердив Ларисині думки.

— Нічого не зрозуміло, просто набір гарних картинок... Я у відчаї... Навіщо погодилася?..

— А йому здається, що це — геніально. Усе, я йду з проекту! — випалив Іллєнко.

— Я — теж. Не можу так знеславитися через нього. Я ж уже не якась там студентка. Не можу собі дозволити впасти так низько, особливо після «Современника» і головних ролей. Що скажуть критики?

— Він на мене керівництву кіностудії Довженка накатав уже дві «тєлєги», уявляєш? — гаркнув Юрій. — Ну от, остання виглядала так.

Він показав дружині клаптик паперу, — вочевидь, йому переслали копію телеграми Параджанова. Лариса пробігла очима по тексту: «Вимагаю забрати зі знімальної групи цю сволоту оператора-яничара Іллєнка Ю. Г. Його ввели у групу спеціально, щоб убити мене».

Кадочникова на це лише усміхнулася:

— Так ніби ти на нього не писав... Натрапила коса на камінь, дорогий!

— Якщо лише я не можу знайти з ним спільної мови, то чого ж тоді й ти хочеш звідси змитися?

— Не через нього, — заперечила Лариса. — Його характер мене нітрохи не дратує. Просто не хочу впасти після того, як так тяжко гарувала, щоби мати ім'я. Думаєш, так просто вибитись у люди?

— А я йду через Параджанова. Дійняли його нервові спалахи.

— Скажемо йому завтра?

— Так...

Ранок видався похмурий. З неба важкі хмари падали на голови малесеньким людям, цяпало мжичкою...

Параджанов був не в настрої, його дратувало геть усе, що хоч трохи не виходило. Уповні проявлявся його запальний норов: режисер міг спалахнути від найменшої іскорки. Такими вже є творчі люди, і нема на те жодної ради.

— Сергію Йосиповичу, ну що ви вигадали? Знімати прогулянку Миколайчука в таку погоду — це суцільна гидота. У кадрі будуть бруд і огида, погодьтесь, — Іллєнко з останніх сил намагався відрадити Параджанова знімати зовнішні плани в таку погоду: занадто сіра картинка, яка не в'яжеться зі сценарієм.

— Не вказуй мені! — спалахнув режисер.

— Не «тикайте» мені, шановний! — засичав Іллєнко.

— Геть звідси! — зарепетував Параджанов.

— З величезною радістю! Уже давно хотів кинути це до чортової матері! — заволав Іллєнко. — Я не можу з вами працювати!

— Я з тобою не можу! Ти скажений! І знаєш, що тобі скажу? Ти яничар, якого світ не знав. Який ти, до бісової мами, українець, га? Який, питаю? Ні рідної мови, ні звичаїв, ні фіга не знаєш, — усе Москва з тебе витягла! Яничар!!!

— А ти божевільний і некерований! Принесіть пістоля: я його застрелю! — заревів Іллєнко.

— Прекрасно! Несіть пістолі, — будемо стрілятися.

— Викликаю тебе на дуель! З'ясуємо стосунки як справжні чоловіки!

— Згода. Завтра вранці у Верховині, біля базару, — гаркнув режисер.

— Чудово! До ранку!

Знімальна група цілий той час боялась і пари з уст пустити. Якби хто озвався, ці двоє спопелили би на місці.

Дуелянти розійшлись у різні боки села, попросивши перед тим Тараса, студента, знайти їм пістолі.

Хлопчина пішов розвідувати поміж гуцулів, де би то його знайти серед сучасних гір зброю. Ну, топірці та рушниці — то ясна річ, у горян водяться, а от пістолі — це ж цілковита нісенітниця. Проте, на превеликий подив хлопчини, гуцули — народ непередбачуваний, тому пістолі знайшлись у першого-ліпшого ґазди.

— Йой, малий, та того в нас поуно, — підморгував гуцул середніх років.

— Як то повно? Навіщо вам?

— Та ше з діда-прадіда тримаєм. Най буде, воно їсти не просит, а при нагоді пригодитси. То хто подивитси на мою любаску, може і пороху понюхати. Пальну межи вочи — та й по всім!

— А я думав, то тільки в давні часи так було, — знітився Тарас.

— Е, та де! Ніц нового нема під сонцем! Бери обидва, най стрілєютси! — гуцул поблагословив на кримінал. — Ото за моєї молодости, памітаю, як ми си били!!! Так мастили писки одне другому під клубом, шо мамо рідна!!! Йно кричєли: впусти сорочку, впусти сорочку! Ну, бо тоді була бідося, мали йно по єдній сорочині, — єкби подерли, то лишили би си голі.

Тарас покірно робив вигляд, ніби уважно слухає спогади гуцула, а потому якось неохоче запакував непросту ношу собі в наплечник. Думки плуталися між двома варіантами: віддати зброю запальним дуелянтам чи збрехати, що не знайшов.

А може, вийняти з обох пістолів набої? Тоді ті шаленці самі перевірять пістолі й спробують іще раз. І так зле, і так недобре. Та бачити смерть у цих краях він не хотів...

Щойно зблиснули перші промені, Іллєнко покинув готель і рушив у бік до Черемошу, де на правому боці річки на нього вже мав чекати Параджанов, адже йому досить було тільки перейти повз кілька хат від Сорюків.

Мжичка неприємно спадала на обличчя оператора і ще більше його роздратовувала.

— Я його застрелю. Навіть не намагатимуся поцілити в руку чи в ногу. Як стрілятися, то стрілятися, — бурмотів собі під ніс.

Секундантом Іллєнка мав бути директор кіностудії Василь Цвіркунов. Параджанова — ціла купа людей, котрі до останнього намагалися відмовити гарячоголових від дурного задуму.

Оператор підійшов до моста і зупинився. На тому боці у мряці бовваніла невисока постать Параджанова. Режисер заклав руки за спину і нервово міряв кроками дорогу в очікуванні свого суперника. Нарешті теж став на місці й кинув поглядом через Черемош. Погляди оператора та режисера зустрілися...

Проте жоден із них не помітив іще й третього погляду, який із-за кущів пильно стежив за двома безумцями. Він спостерігав за кожним рухом дуелянтів і розмірковував: якщо вони стрілятимуться, то все буде скінчено: «кіношники» заберуться звідси, буде гучний публічний скандал через убивство, й уже ніхто ніколи не наважиться влазити в цю історію. Її забудуть, а тому не згадають і про його гріх...

З іншого боку, кров не може бути пролита на цих землях іще раз... Такого він не може дозволити, навіть якщо сам до того має дуже віддалений стосунок. Душа розривалася між незручним вибором. Він має силу зупинити цих двох, але чи хоче...

А тим часом Іллєнко першим зробив крок на міст через замулений Черемош. Від дощу річка була брудна, жовто-коричнева, мчала бурхливою течією, стихія вимивала береги на очах, і здавалося, що людська рука їй не конкурент. Юрко поволі наближався до Параджанова. Той нервово тупцював, стискаючи в руках один із пістолів, які таки приніс увечері Тарас. Наближалася точка кипіння в душі у кожного з дуелянтів, мозок вистрілював хаотичними думками, можливо, останніми в житті. Перед очима в обох промайнуло все: від дитинства дотепер, — а горло стискав жаль, що стільки ще залишилося невимовленим і незробленим, недоцілованим, недолюбленим, недотвореним і непережитим...

— Стріляємося зі шістьох кроків, — загукав Іллєнко.

— Зі скількох скажеш, придурку! — відгиркнув Параджанов.

Іллєнко зробив уже добрий десяток кроків. Ураз до гуркоту річки додався ще один. Перед Юрком раптом почала провалюватися під ногами земля — і не фігурально, а буквально. Старий міст від довгих дощів розмок, вода в річці помітно піднялась і, зносячи береги, зачепила й підпору під мостом. На очах в Іллєнка й у Параджанова просто під Юрковими ногами стихія вирвала з нутрощами центральну секцію моста, крутонула нею, а потому розтрощила вщент і понесла бозна-куди стрімкою течією.

Ставши учасниками такого несподіваного випадку, Параджанов та Іллєнко вражено дивились один на одного. Хоч які були люті до того, тепер розуміли, що в їхню дуель утрутилися вищі сили, які точно мають щось проти їхньої дітвацької витівки й узялись оберігати їхні життя. Чоловіки розійшлися кожен у свій бік, не перекинувшись і словом. Слів просто забракло...

А ввечері того самого дня з Києва передали частину вже проявленого матеріалу. Група знову всілась у тому ж залі верховинського будинку культури — з таємним острахом, що цей перегляд розчарує ще більше, ніж попередній.

То був фрагмент, де Марічка проводжає Івана на полонину. Вони піднімаються у променях сонця поміж дерев, і їх рясно поливає літній дощ. Іван палко притуляє дівчину до себе і захищає від небесної води своєю крисанею. Їх благословляють небеса та сонце...

Кінець епізоду...

Знову тиша...

Юрій Іллєенко поволі підводиться зі стільця і прямує до Параджанова. Режисер іде йому назустріч. Усі завмирають у страсі, що зараз якщо не почнеться нова дуель, то пики один одному битимуть точно.

Вороги зупиняються за крок один від одного — і... Юрій обіймає режисера, а той окрилено плескає візаві по плечі.

— Сергію Йосиповичу, це — геніально, — тільки і вимовив Іллєнко.

— Ходи вип'ємо Сорюкової самогонки з бриндзою, — підморгнув Парджанов.

— Ну, ти і дуримар, але достобіса талановитий!

— Сам такий!

Обніматись і пити самогонку в той момент захотілося кожному в залі.

Іван Миколайчук зірвався з місця, пообіймав усіх, хто був поруч.

Його очі палали, як у день проб. Лариса Кадочникова подумки тричі перехрестилася, що не зробила найбільшої помилки і таки залишилась у проекті.

— Гей, розумники! — гукнув зі залу другий режисер Володимир Луговський. — Тут із Києва, крім проявленої плівки, прийшли дві догани: Параджанову й Іллєнкові!

— Можеш їх з'їсти, а тоді запити тою ж самогонкою! — реготнув Параджанов.

Знімальна група і собі зареготала, а потому на радощах вибухнула оплесками. І не тільки через те, що на їхніх очах ворога перетворилися на справжніх побратимів, а й тому, що всі вперше усвідомили: разом причетні до чогось геніального — того, що майбутні покоління назвуть поетичним українським кіно.

Тішився іще дехто... Обмінник. Він чи не вперше після того, що з ним трапилось, обрав бік світла...

Прадавні часи

Розділ 1

То було тоді, коли Обмінник іще немовлям потрапив до світу духів...

Завжди в доброму гуморі, веселун Чугайстир тепер не знаходив собі місця.

Колись, бувало, летить вихором поміж дерев, женеться за ненависною нявкою. Вітер свистить у вухах, і здається, що аж підносить Чугайстра над землею. Він таки впіймає її, кине у вогонь, аби людям шкоди не робила, й уже вертається додому в гарному настрої. Дорогою ще стане собі погомоніти з вівчарями, присяде біля їхньої ватри і може хоч до ранку оповідати смішні історії, які переказували в Карпатах із діда-прадіда. Може розреготатися таким дзвінким сміхом, що гори відлунюють на багато кілометрів, і тоді кожному, хто його почує, і собі годі втриматись і не почати гиготіти.

Але, попри це, Чугайстир був самітником. Жив сам, хоча мав і братів, і сестру, та за натурою був сам по собі.

Усе змінило дитя.

Чугайстир уже не почувався самотнім і геть переінакшив свій триб життя заради малого. Чи добре робив? Певно, так, бо почував свою відповідальність за маленький людський згорточок.

— Не знаю, що з ним робити... — Чугайстир схилився над Обмінником, який солодко спав завдяки тітці Нічниці.

Вона щойно заглянула до Чугайстра пересвідчитися, що брат дає собі з малим раду.

— Що тебе непокоїть? — запитала сестра.

— Бачиш, він живе з нами, духами. Щодня ми будемо робити те, що мусимо: перевтілюватися, щезати, літати, віщувати, — а Гук почуватиметься чужим, бо не зможе поводитися так, як ми, і буде відкинутим, наче виродок між нами, розумієш? І хоч би як ми любили Гука, та передати йому ні своїх умінь, ані обдарувань не зможемо, бо ж він людина.

— То правда. Дитина буде вічно чужа й між нами, й між людьми, бо для них він син Чугайстра, — посмутніла Нічниця.

— Може, його підкинути добрим людям?

— Ризиковано. Вони подумають, що то Бісиця своє немовля залишила. Та й Арідник...

— То що робити? — розпачливо мовив Чугайстир.

Нічниця забрала руку з чола дитини й відійшла від ліжка.

То була висока красива жінка з довгим чорнезним, як ніч, волоссям, яке сягало до пояса. Чорну сукню, здавалося, було зіткано зі живих мерехтливих вогників — таких, які часом виблискують на небі погожої ночі. Єдине вказувало на те, що жінка — не людина, а дух. Це — її очі. Вони були чорні-чорні, з темно-синім відливом, і такий колір ширився на цілий розріз очей, без білка. Хто вперше бачив ті очі, сахався, проте швидко звикав, бо вони не випромінювати зла, а навпаки — навіювали спокій і сон.

— Думаю, тут не обійтися без непростих, — нарешті мовила Нічниця.

— До Нечая?

— Так, спочатку ходімо до мольфара. Може, він знає якусь раду для нас чи хоча би підкаже, хто має силу щось змінити.

— Але підемо самі, без малого. Нехай наразі буде тут, високо в горах, якнайдалі від допитливих очей.

— Як хочеш. То що, поки на Обмінника діє мій сон, ходімо?

— Не гаймо часу.

Нічниця знову підійшла до дитини і легенько дмухнула їй на оченята. Малий уві сні солодко усміхнувся. Тітка навіяла йому сон про хмаринки, які набувають форм дивовижних звірят і пливуть над Чорногорою, а хвостами зачіпають верхівки гір. Тоді до них припливає хмарковий вівчар, відв'язує нечемнюх від каменів і наганяє летіти далі.

Обмінник дивиться сон і тішиться з видива.

— Тепер можемо його залишити. Він не прокинется аж до ранку, — сказала Нічниця. — Тільки нехай Щезник і Перевидник початують надворі, щоби ніяка зла душа не потрапила в наші хащі.

— Брати вже тут і готові помогти. Ходімо! — відповів Чугайстир.

Обоє рушили вниз, до людей. А на варту заступили Чугайстрові брати.

Криворівня зустріла двох духів уже темною ніччю. Хати одна по одній гасили свічки і заплющували очі-віконниці аж до перших променів сонця.

У ґражді, куди йшли брат і сестра, ніколи не гасили світла, і воно мерехтіло на стриху безперервно до ранку. Люди шепотілися між собою, що так чинять тільки ті, хто має вдома «того», нечисть, або, як тут іще кажуть, «Дмитрика». Чи то було насправді так, чи забобонні люди вигадали — ніхто не знав, але факт залишався: у мольфаровій хаті щоночі світилося світло. Від свічки чи яке інше — того теж ніхто сказати не міг.

Мольфар Нечай сидів на лавці перед входом до ґражди. Видно було, що на когось чекає.

— Не нас часом чекаєте, вуйку? — першим заговорив Чугайстир.

— Та бо то на кого ще, Чугайстре! — усміхнувся дідок. — Кілько то літ минуло, єк ми з тобоу зіллє по горах збирали? То ліпше сказати, я збирав, а ти мені вповідав несусвітні шіци. — Ой, давно вже то було, давно. Тоді якби не ви, то ходив би, певно, нині калікою.

— А я казау тобі: укус Нявки — то страшна неміч. То я замов'єти твою рану мусив довгі літа.

— Але ж помогло! І за то я вам буду ціле життя дякувати!

— То пусте, — махнув кострубатою рукою дід.

Скільки років було Нечаєві, порахувати не міг ніхто, навіть він сам. Завжди казав: та десь зо сто п'єтдисєт, а мо', й більше. Десь так мольфар і виглядав — на 150 років, а мо', й на ще більше: зморшкувата оранина на обличчі, худі кістляві руки і таке саме ціле тіло. Очі прикривали товстезні скельця окулярів, які робили зіниці втричі більшими, ніж ті були насправді. Дідок зажди носив сорочку зі захисними символами, вишитими помаранчево-чорними нитками, підперезувався шкіряним чересом, а неподалік від мольфара завжди стояла бартка: чи то аби спиратися на неї, йдучи горами, чи то боронитися гострим краєм...

— Ми до вас у справі прийшли, — сказав Чугайстир.

— Ніхто до мольфарів не приходит просто на гостину, йо?

— Йо, — погодився Чугайстир і вирішив не тягнути зі справою. — Нечаю, маю клопіт. На вузькому плаї я перестрів Бісицю. Вона якраз несла вкрадену людську дитину. Чиє воно, я не знаю: вона ж могла його вхопити за тисячі верст звідси. То я і вирішив залишити немовля у себе. Але коли хлоп'я виросте, буде чутися чужим поміж духів. Поможи зробити так, аби воно стало одним із нас.

Нічниця мовчала й тільки схвильовано чекала на відповідь мольфара.

— Ти великого просиш, чоловіче, — поволі відказав Нечай. — То тобі не хмари розігнати, не ману відігнати і навіть не болючий зуб забаїти.

— Але ж ви знаєте, як змінити Обмінника?

— Знаю.

— То зробіть!

— Е нє, я такого не потраф'ю зробити, хіба розкажу, шо відаю: людску дитину змінить твоє серце, Чугайстре...

— А то як? — не зрозумів дух.

— Ти готовий віддати пів свого серця для чужої дитини?

Чугайстир завмер. Питання заскочило його несподівано.

— Зможеш? — перепитав мольфар. — Якщо віддаси півсерця, то лишишси живим, але станеш смертним. Ти готовий на таку жертву заради чужого?

— Він мені не чужий. То мій син! Я віддам йому все, що скажете.

— Чугайстре, добре обдумаймо все, — зупинила його Нічниця.

Вона чудово розуміла, що після такого рішення за якихось кілька десятків років утратить рідного брата.

— Нема про що думати, — відрубав Чугайстир. — Нечаю, ти зможеш це зробити?

— Нє, то не в моїх силах. То може тілько баїльник. Ідіт до него: він жиє за тими горами, в селі Головах, — дідок указав старезним пальцем у той бік, де чорніло кілька вершин.

Для Нічниці та Чугайстра відстань у горах — не завада. Вони вміли значно швидше, ніж люди, долати великі відстані. Часом то бувало просто миттєво, так що людське око не вловлювало жодного руху, помічаючи тільки вітер, що зненацька здіймався й ураз ущухав.

— Подумай ще раз, — просила Нічниця брата.

— Я вже все вирішив, — наполягав Чугайстир. — Нехай це вкоротить мені віку, але я знатиму, що дав дитині шанс. Та й вічне життя для самотнього Чугайстра — то не для мене.

— У тебе є ми, — заперечила Нічниця.

— Не переконуй! Моє рішення — остаточне! Зробімо так: я піду до баїльника, а ти принеси до нього дитину. Нині ж усе зробимо.

— Якщо ти так вирішив, то я не перечитиму, — нарешті погодилася Нічниця і вихором кинулась у темінь.

Чугайстир сам продовжив шлях угору.

Баїльник, чи то байбірник, — теж, як і мольфар, знахар, гонихмарник, гадєрник, — був непростим. Такими «непростими» у народі називали людей, котрі володіли особливими магічними знаннями й уміннями, тих, хто міг завдати шкоди і допомогти, зцілити і наслати ману, замовити біль, розігнати хмари, принадити чи відлякати духів. На цих людей гуцули ще казали «землєні боги», бо вірили в їхню надприродну силу. Могутність непростих визнавали і люди, і духи.

Баїльник мав дар «баїти», що по-гуцульськи означало «говорити, приповідати, заговорювати».

Чугайстир, не вагаючись, постукав у двері до байбірника. Він очікував, що його зустріне тут такий самий дідок, як і Нечай. Але, на диво, двері відчинив молодий хлопець.

— Добрий вечір! — привітався Чугайстир. — Десь тут живе баїльник. Де я можу його знайти?

— Уже знайшли, добрий чоловіче! — мовив хлопчина.

— То ви непростий? — не повірив своїм очам Чугайстир.

— Дивує, шо я такий молодий? Хай це вас не лякає, Чугайстре. Мій дід тілько недавно помер, а в останні дні ше встиг мені передати свій дар. Ото я і став непростим. Заходьте, розкажіть про свою справу, — запропонував баїльник.

Оброслий величезний Чугайстир двома словами переказав свою потребу і завмер в очікуванні вироку непростого.

— Я зумію розділити ваше серце. Але є одна річ, про яку ви мусите знати. Розділити серце і віддати частину іншому — це проти природи, — тому є небезпека, що передані півсерця можуть спотворити людину чи духа.

— Тобто мого сина?

— Так. Його зможе переманити на свій бік зло, він буде легше піддаватися спокусі зійти зі шляху добра. Такого, звісно, може й не статиси, але я мушу попередити вас про небезпеку.

— Я завжди буду біля нього, я вбережу сина від зла, — твердо вирішив Чугайстир.

Тим часом до хати зайшла Нічниця. На руках тримала немовля, яке все ще бачило начакловані барвисті сни.

Чугайстир вирішив, що сестрі найліпше не знати про перестороги байбірника. Усім буде спокійніше, якщо ніхто не дізнається про таємницю. Особливо хлопчина. Він завжди буде на боці добра, — у цьому батько ні на мить не сумнівався.

— То шо? До роботи? — запропонував непростий.

Нічниця все ще мала сумніви щодо того, чи правильно вони чинять із людською дитиною, та вирішувати мав батько-Чугайстир. Хто вона така, щоби йому перечити? Жінка в чорному боязко віддала немовля байбірникові, а той передав його Чугайстру.

У хаті запанувала тиша, тільки потріскували дрова у печі.

Байбірник запалив одиноку свічку і поставив на столі біля неї глек із водою.

Тоді господар зашепотів:

Його примовляння зазвучали, як мантри...

Інтонування наростало, звук підіймався вгору в такт із мерехтінням свічки...

Вогонь, вода і слово — прадавні ритуальні символи вичаклували в повітря магію. Вона розліталася навсібіч і втягувала в себе трьох, котрі схилилися над немовлям.

На сорочці спочатку байбірника, а потім і Чугайстра засвітилися яскравим полум'ям вишиті символи. Здавалося, вони прокинулись і тепер теж вичакловують свої чари, зашифровані в одвічних кодах.

— А зла доля най собі йде на очерет, на болота та на свої міста, де вітер не віє, де сонце не гріє, де праведнеє сонечько не сходит, де людський глас не заходит...

Мантри вичакловували все більше магії з кожної речі: з ритуальної свічки, з води, з вишивки.

— ...де праведнеє сонечько не сходит, де людський глас не заходит...

Голос байбірника дедалі гучнішав...

— ...піди собі на води, на вітри, на вогні, на дими! Тут тобі у головах не стояти, жовтої кости не ламати!!!!

Хатою, здавалося, літав вихор, який під вигуки баїльника набував форми, дуже чіткої форми... Форми серця...

За мить Чугайстир замертво впав на землю. У байбірникових руках билося велике червоне серце лісового духа. Непростий різким рухом розірвав серце навпіл і одночасно притулив його половинки до грудей немовляти і Чугайстра:

— Най не буде їм лиха ні далеко, ні близько, ні високо, ні низько, ні під небом Дажбожим, ні в оселі чужій, ні в дорозі далекій, ні у справі важкій. Ці слова мої міцніші за камінь, твердіші за крицю і вічні, як Сонце!..

Чугайстир гучно хапнув повітря і розплющив очі, дитина заплакала. На грудях в обох не залишилось і сліду від щойно розірваного серця.

Обидва віддихувалися й опритомнювали.

— Усе добре, все вдалося! — заспокоював байбірник.

Нічниця, все ще страшенно налякана, схопила дитину на руки і кинулася до брата.

— Ти живий? Живий?

— Та начебто! — усміхнувся Чугайстир.

— Ти був майже мертвий, твоє серце билося в руках у того чоловіка. Я так злякалася, що ти вже ніколи не прокинешся.

— Усе добре, все добре, — Чугайстир заспокоював сестру, гладячи її по голові.

Тоді взяв у неї малого.

— Ну що, синку, тепер я твій неньо по крові. Я буду з тобою, доки мого віку. Обіцяю.

Розділ 2

Маленький Гук із половиною безсмертного серця міцно заснув на руках у батька Чугайстра. Той ніс сина додому — у дикі гори. Нічниця мовчки рухалася за ним і боязко озиралася навсібіч.

Вона мала на те підстави...

Добре знала, що можна робити, а чого — ні.

То було давно, ще за її юності. Вона щойно почала опановувати вміння нічниці, перебирати його урок за уроком від своєї попередниці. Кожна її дія була виважена і продумана. Вона добре розуміла своє призначення й ніколи не наважилася би знехтувати ним.

Аж поки з'явився він.

Якось близько до вечора Нічниця поволі брела гірським плаєм. До роботи братися ще було зарано: снів навіювати було нікому, бо люди ще поралися біля господарки. То й вона мала час, аби відпочити. Ішла без певного напрямку та мети, знічев'я мимохідь зачіпала рукою високі стеблини трави і кущів. Минала луки, густі ліси, аж поки вийшла на зовсім крихітну галявину поміж деревами. Траву було всіяно дрібними квітами таких різних барв, що строкатість миготіла в очах і вабила до себе.

Нічниця не втрималася від спокуси перепочити тут і надивитися на яскравий гобелен із квітів. Вона лягла в пахучі трави і заплющила очі. Давно вже не почувалася такою наповненою та збалансованою зсередини. Снила про своє щасливе майбутнє вкупі з покликанням, яке встигла полюбити разом із дорогими серцю родичами. Цілий світ здавався їй казкою з добрими людьми та духами.

Хотілося обіймати кожного зустрічного і навіювати йому цілу купу добра.

— Помагай Біг! — раптом пролунав чоловічий голос над самісіньким її вухом.

Нічниця зірвалась і мало не вдарилася головою об його голову. Аж тепер усвідомила, що він схилився над нею так близько, що чути було його подих.

— Чого лякаєш? — ледь вичавила зі себе.

— Вибач, на стримався! — підморгнув їй.

Від тих очей їй стало ще тепліше в тій і без того теплій весні, яка квітувала навколо.

— Ніколи раніше тебе тут не видів, — провадив далі незнайомець. — Ти хто?

— Нічниця, — покірно промовила вона. — А ти?

— Усі кличуть мене планетником або звіздарем.

— То ти непростий?

— Начебто так.

— А непростий має ім'я, чи мама змалку кликала тебе планетником? — уже посміливішала дівчина.

— А ти гостра на єзичок! Мене звати Матвій. А ти, кажеш, Нічниця? — чи то питав, чи то стверджував чоловік і розглядав її зверху донизу.

Він був кремезної статури, хоча літами ще молодий, — принаймні виглядав не надто старшим за неї.

Нічниця знічено, проте з цікавістю, роздивлялася людського хлопця, котрий, очевидно, був своїм і серед людей, і серед духів. А Матвіїв погляд був упевнений, навіть дещо зухвалий.

— Нічничко-сестричко, ходімо зі мною в гори: маю справу на верхівці Петроса.

У голові Нічниці пульсувало: «Не йди, не йди, він тобі геть чужий». Натомість безвольно сказала:

— Гаразд!

Усі імпульси розуму вщент розбивав гучний стукіт серця, якому було байдуже, хто цей чоловік і чи безпечно йти з ним. Були тільки його очі та якась неземна принадність його рухів, слів, тембру голосу...

Вони пішли у височінь. Нічниця поволі підіймалася, підлаштовуючись під темп людини. Вони безперервно розмовляли, та більше говорив він. А їйнічого іншого й не треба було, тільки впиватися його оксамитовим голосом. У бесіді незчулися, як за кілька годин уже були на верхівці Петроса.

На гору впали сутінки, і небо всіювали зірки. Щохвилини більше і більше миготіло їх угорі.

Матвій скинув свій кабат і присів на нього, залишивши місце для дівчини. Вона не заперечувала. Сіла поруч, і його руки відразу, без вагань, оповили її своїм теплом.

— Поглянь, ото Касіопея. А там — Полярна Зірка, найяскравіша і найхолодніша з усіх.

— Ти ворожиш по зорях?

— Так.

— Але як ти знаєш, що віщує добре, а що — зле?

— Кожна людина має свою зорю, яка рухається небом. Де вона опиниться, в якому сусідстві — такі події стаються і з людиною. Мені лишається тільки «прочитати» ситуацію тієї зорі.

— Звідки ти все це знаєш?

— Від батька, а він — від свого батька, і так із покоління в покоління. Перервати не можна. Тому в нас у роду народжуються тільки хлопці, — таке наше призначення на цій землі.

— А ти хотів хоча би на мить бути інакшим, не нести на собі цей тягар? — спитала Нічниця радше в себе, ніж у нього.

— Мені звіздарство не заважає, навпаки — то неабияка розвага.

— Розвага? Це ж справа твого життя! Як це може бути розвага?

— Дівчино, ти надто серйозно сприймаєш життя. Дай собі спокій!

І вона таки дала собі спокій, геть позбулася решток докорів сумління, нахрапливих думок про те, що варто робити, а чого — ні. Чи могла вона собі докоряти, що так раптово та бездумно закохалась, — у першого-ліпшого, у того, хто ледве чи встиг добре розгледіти в ній її особисте світло. І вона віддалася йому — того ж вечора, тієї ж миті.

Чи потому шкодувала? О, ще й як! Але тієї ночі, під зорями, вона була на сьомому небі, їй хотілося літати від щастя і розказувати цілому світу про свого коханого.

Вони попрощалися над ранком. Він спустився в село, вона полинула до себе додому, так і не виконавши тієї ночі своєї роботи, знехтувавши найголовнішим у своєму житті.

До Нічниці він уже не приходив, хоча домовлялися щовечора бачитися на тій самій галявині. Вона ж ходила туди щодня, годинами чекала, шукала собі пояснень, що Матвій не прийшов, бо заклопотаний своїм планетництвом, і, щойно зможе, обов'язково вирветься до неї. Та з кожним днем її віра маліла, аж поки геть розчинилась у сутінках, під тими самими зорями, над якими він мудрував. Натомість прийшов відчай, а він спонукає душі до найбезглуздіших вчинків.

Так сталось і з нею. Вона зважилася піти до нього.

Була вже ніч. Дівчина сподівалася, що Матвій ще не спить, ворожить на зорях, приймає в себе людей і духів. Натомість застала його уже вві сні.

Спочатку розчарувалась, а потому зраділа: то ж її стихія! Нічниця нечутно просочилася крізь стіну і стала біля його ліжка. Рукою торкнулася його чола, прошепотіла:

— Усе, що мав на серці, забудь. Відтепер ти снитимеш тільки Нічницею, і вдень, і вночі, й уві сні, і при тямі!

— Нічнице, — прошепотів Матвій крізь сон.

Але вона тільки наслала на нього особливо міцний сон і втекла геть.

Тепер Нічниця почувалася переможницею: знала, що причарувала його назавжди. І байдуже, що він смертний, а вона — безсмертна. Якось воно буде, головне — що він тепер тільки її.

Наступного дня Нічниця, не поспішаючи, тріумфально прямувала на ту ж таки галявину. Наперед знала, що він уже чекатиме на неї там. І не помилилася.

Матвій зі змученим обличчям і з хворобливим блиском в очах кинувся до її ніг:

— Нічнице, що зі мною робиш? Я не можу ні їсти, ні спати, світ мені чужий і зимний, у думках тільки ти, але якось не тепло і затишно, а пекучим болем пронизуєш ціле моє тіло. Що ти накоїла? Відпусти мою розтерзану душу. І люблю тебе, і ненавиджу водночас. Чи так буває, дівчино?

Нічниця, нажахана його словами, не йняла віри, що наробила щось недобре та невідворотне. Ну, звісно ж, їй не можна вві сні навіювати кохання: це суворо заборонено законом Усесвіту. Як вона могла забути? Як? Кохання геть затуманило їй розум, інакше вона би пригадала, вона би не порушила!

— Що ж робити? Матвію, я все владнаю! — скрикнула вона.

— Запізно, мила, запізно! — вирвалось у нього з грудей.

Матвій зірвався з місця і шалено помчав у бік лісу, минав дерева, кущі, галяви та ріки, гнав кудись зі шаленими очима. Нічниця летіла за ним.

Він добіг до глибоченної яруги, озирнувся, поглянув їй просто в очі й... кинувся зі скелі.

Вона не встигла навіть утямити, що трапилося.

Він себе вбив...

Убив через неї...

Через її егоїстичні бажання...

Вона була розбита вщент...

Раптом почула у своїй голові гучний голос. Він лунав звідусіль і наповнював собою цілу її, ліси навколо, гори, ріки, кожну сутність у світі:

— Ти порушила закон! Прийди до мене!

О, вона знала, хто це. Не раз чула про Нього, про вищу сутність.

Той, Що Є ніколи намарно не кликав. Він був недосяжний для всіх людей і духів, але завжди був поруч і пильнував, аби все було в гармонії. Чи карав, чи милував, ніхто не знав, бо ніхто не бачив.

— Куди йти? — покірно спитала Нічниця.

Уже знала, що її життя висить на волоску за порушення закону.

— До витоку Чорного Черемошу!

Дівчина пішла, щокроку перечіплюючись за камені, за землю та кореняки старезних дерев.

Нарешті добралася до джерела. Воно било з-під землі потужною водою, шалено вирувало, а далі мирною змійкою звивалося між травами та смереками, дедалі набираючи сили і розмаху. Було в ньому щось незвичне — його пульс, наче то серце відбивало ритм. Тудух-тудух-тудух. Підземні поштовхи води двиготіли в тому темпі безперервно: хвилини, дні, роки, віки. Джерело пульсувало, ніби живе. Воно-бо й було живе.

— Ти тут, Той, Що Є?

— Так, — почула навдивовижу лагідний, а не грізний, як вона сподівалася, голос.

Нічниця його чула ніби у своїй голові. А очі вловили незвичний рух у джерелі: вода заклекотіла, піднялася на два метри над берегами, та не розтеклась, а набула дивної форми чи то дерева, чи то людського обличчя.

— Ти знаєш, що порушила закон? — долинуло зі стовпа води.

— Знаю. Мені прикро. Я віддала б усе, що маю, тільки би повернути час і не наробити біди.

— Не можна занапащувати людське життя, — почула у відповідь. — Утім, то був його вибір: він не хотів бути врятованим.

— Але я хотіла, я хотіла його врятувати!!!

— Я знаю...

— Як тепер будете мене карати? — вона покірно чекала на вирок і готова була попрощатися з цим світом.

— Я не караю. Карає кожен себе сам, — почула несподівано. — Досить уже того, що ти ціле життя житимеш із цим спогадом. Хотів би я і це забрати у тебе, але такий порядок у Всесвіті: кожен відповідає за все скоєне, і добре, і зле.

— Дякую, — здивовано мовила Нічниця.

— І ще. Надалі ніколи не робіть так, аби мене будили і я втручався.

Голос щез із її голови. Здавалося, Той, Що Є знову перетворився на звичайну річку чи просто заснув.

Вона сподівалася чого завгодно: своєї смерті, побачити жахливого ката — проте аж ніяк не таку справді мудру і чисту сутність, перед якою стає особливо соромно за свій учинок.

О, смерть була би легша, ніж ціле життя з усвідомленням своєї провини.

Тому після роздвоєння братового серця Нічницю охопив панічний страх, що вони вчинили переступ, порушили закон.

Тепер вона і Чугайстир ішли темною дорогою, і жінка щоразу озиралася та прислухалася до звуків у своїй голові.

Наразі було тихо. Здається, вони не розбудили Того, Що Є.

— Прийди до мене, Чугайстре! — раптом розкотом грому тріснуло у кроні дерев.

Вітер здійнявся вихором і несамовито завив.

— Що це? Хто мене кличе? — роззирнувся у круговерті шуму та буревію Чугайстир.

— Той, Що Є! — налякано вигукнула Нічниця.

— І що нам робити?

— Прийти до мене! — знову гримнув грім.

— Але куди?

— Я знаю, — вхопилася за Чугайстрову руку Нічниця і, долаючи пориви вітру, поволокла спантеличеного брата у бік витоку Чорного Черемошу.

Коли минули ліс, Чугайстр запитав:

— Звідки ти знаєш, де шукати Того, Що Є? Ніхто ніколи його не бачив.

— Не бачив той, хто не має на собі вини. А я маю.

— Яку?

— Зараз не час виливати душу, — обрубала Нічниця.

Далі Чугайстир не розпитував: надто добре знав свою сестру. Тому лише міцніше притиснув до грудей маля, зціпив зуби й упевнено рушив слідом за Нічницею. Знав, що від Того, Що Є, не сховатися.

Вона легко знайшла ту стежку, якою прямувала, здавалося, сотню років тому.

Джерело річки застогнало і вирвалося на волю так само, як тоді, вода піднялася до небаченого рівня. Цього разу було важко осягнути велич Того, Що Є.

— Нічнице, ти знову тут, — мовив Той, Що Є. — Хоча цього разу вини на тобі нема.

— Вина — на мені, — сказав Чугайстир. — Я готовий відповісти за свій учинок, тільки не карай невинну дитину!

— Ти ж знаєш, що пішов проти природи? — запитав голос.

— Знаю, але зробив це не з ненависті, а з любові до сина.

— Я бачив. Але природа завжди повертає собі своє, хоч би як людина чи дух намагалися її змінити. Боюся, щоби людській дитині не довелося розплачуватися за отримане безсмертя.

— Порятуй його, благаю!

— Я ніколи не йшов і не піду проти природи, — ви це добре знаєте. Я також не втручаюсь у волю людини: вона сама вибирає свій шлях. Чи занапастить хлопчина себе, чи спокутує своє безсмертя, залежатиме тільки від нього. Я тут лише для того, щоби тримати рівновагу, а не для кари. Якщо людина надто холодна і не має в собі тепла, вона просто згорить біля вогню, навіть якщо той вогонь хотів би її наблизити до себе. І тільки якщо їхні температури схожі, вони співіснуватимуть і надалі. А тепер іди і пильнуй сина: не дай йому схибити у бік мороку!

Вода знову повернулась у своє русло й відновила ритмічне серцебиття з надр землі. Нічниця ще раз пережила те саме відчуття, що й багато років тому. Тепер вона разом із Чугайстром матиме новий обов'язок: виховати й урятувати від мороку людське дитя.

60-ті роки XX ст.

Розділ 1

Над Дзембронею щось розляглося несамовитим дзижчанням. Люди кидали вила і сапки, вибігали зі стодол і з хат, зліталися з кичер у долину, задирали голови до неба й чудувалися з літального апарату, який ширяв над їхніми головами. Старші падали ниць на землю, хрестились і били поклони, налякані, що настав кінець світу, що їм за мить доведеться постати перед Страшним судом і через любасок-коханок вічно горіти у вогняній геєні, тому про всяк випадок голосно вигукували: «Всякеє диханіє да хвалить Господа!»

Над ними і справді летіло щось незбагнене: в Дземброні вперше побачили вертоліт. Він голосно гуркотів, а величезним гвинтом розмахував так, що вітер розкидав копиці біля найближчих хат. Сіно розліталося навсібіч, але гуцули навіть не думали сердитися, бо добре знали, хто там летить.

Селом миттєво розлетілася вістка, що це «їхні» Якутович і Параджанов летять на гору Смотрич із кіноапаратурою, щоби знімати там однойменну полонину. Але на те вона й екзотика, щоби додивитися її до кінця. Люд біг за гвинтокрилом, але де там було ногам догнати таку машину! А кортіло ж бо знати, як то знімати будуть, бо для дзембронців це було вперше — на відміну від криворівнян і верховинців, котрі уже звикли до крику: «Світло, камера, мотор!»

Тут на поміч прийшла Марічка Іллюкова:

— Людоньки, біжімо до моєї ґражди: звідти добре видко полонину, але тре бінокля!

— У мене є! — загукав із натовпу дід Петро. — Ще з війни тримаю!

— То беріт, вуйку! — заволав натовп.

Дід Петро метнувся до хати, а публіка тим часом уже топтала пилюку дорогою вгору до Іллюків. Там займали позиції: хто на подвір'ї, хто на хаті, а кому дісталися гірші місяця, під ґраждою, звідки Смотрич було видно зле.

Дід Петро встиг саме вчасно: вертоліт щойно приземлився на полонині й зараз мали вивантажувати апаратуру. Власник військового бінокля спочатку сам витріщив очі у дві лінзи і довго щось розглядав.

— Ну шо там, діду? — нетерпляче кричали ті, що сиділи поруч.

— Сіли, — авторитетно заявив гуцул, не відводячи від очей бінокля.

— Ну, і шо тепер?

— Викігают!

— Шо?

— Та шо, шо? Пачки! — з гордістю повідомив дід, почуваючи свою неабияку значущість.

— А шо в тих пачках, діду?

— Не виджу!

— Дайте мені!

— Нє, зара всьо буде видко! — гримнув дідо. — О, всьо, виджу!

— Шо?

— Виносят єкіс дишла!

— Єкі ше такі дишла?

— Або я знаю? Певно, коней впрігати будут!

— Єких коней, вуйку! Та то вони кінокамеру ци мікрофони на таку тичку чіплєют, — то мені переповідав один з Криворівни, — з виглядом знавця заявив хлопець, котрий сидів на самому вершечку хати.

Дід іще раз пильно зиркнув у бінокль:

— А не, то трембіта! — радісно вигукнув дід Петро.

— Йой, діду, ви гет сліпі, віддайте мені, — гукнула пишногруда молодиця, котру всі знали як ту, що на кожному кроці пускає бісиків чесним ґаздам і любить брати ініціативу у свої руки.

Недовго думаючи, вона вирвала бінокль із Петрових рук.

Тепер переповідати взялася місцева Афродита.

Так у долині дволінзовий апарат переходив із рук у руки, а тим часом на високому Смотричі починався інший ритуал.

Поки оператор Іллєнко та його помічники розкладали свою техніку, Якутович показував Параджанову локації, які творча команда затвердила за фотографіями, зробленими напередодні.

— Ми вибрали оту кошару, і звідти мають бути оці загальні плани, — пояснював, жваво жестикулюючи, Якутович.

— Так, ану, синку ходи сюди! — гукнув Параджанов Миколайчукові.

Артисти прилетіли сюди вже нагримовані й одягнуті в костюми. Саме мали знімати перші дублі сцени побуту вівчарів на полонині, а до вівчарів, за сценарієм, щойно приєднався герой Миколайчука — Іван Палійчук.

— Синку, ану спробуй проказати свій текст отут, перед отарою овець. А потому маєш приклякнути і разом із вівчарями змовити молитву. Хлопці, котрі грають ролі вівчарів, усі сюди! Репетиція!

На полонині, поміж сотнею білих овечок, стали навколішки п'ятеро чоловіків, а серед них і Миколайчук. Молилися за те, щоби Бог беріг їхню отару і дозволив повернути господарям кожну тварину.

Миколайчук стояв на колінах і шепотів молитву. Він заплющив очі й радів, як мала дитина: досі не міг повірити, що то саме йому пощастило отримати цю роль. Бо ж він тут майже місцевий — уродженець сусідньої Буковини. Має в генах горянські звичаї, кожною клітиною тіла відчуває свого героя. Та і, зрештою, єдиний із цілої знімальної групи, хто має стосунок до гір. Куди там москвичам чи киянам збагнути єство Чорногори! А він тут удома!

— Батьку, — по-родинному звернувся Іван до Параджанова, — як ви надибали таку красу?

— Спочатку Якутович привіз, а потім уже я сам бродив горами і, як кажуть тут, набувався.

— Неймовірні місця! — Миколайчук розлігся на випареній сонцем траві. — Хочу привезти сюди мою Марічку.

— То ти маєш Марічку? — ліг навзнак біля Миколайчука Параджанов, користаючи з вільної хвилини, поки освітлювачі виставляли світло. — Достоту як у наших «Тінях...». Що за Марічка?

— З моєї Буковини. Її село від моєї Чорториї за тридцять кілометрів. Але познайомилися ми в Чернівцях, у студії при музично-драматичному театрі. Щойно її вперше побачив, уже ні про кого іншого й думати не міг.

— Закохався, хлопче? То чого довго думати? Одружуйтеся — та й по всім.

— Що ви! То дуже серйозний крок. Я, я... не знаю, — знітився Іван.

— Ти зможеш пережити, якщо втратиш її?

— Ні, — опустив голову додолу Миколайчук.

— То хапай, поки твоя! — беззаперечно мовив батьківським тоном режисер.

— Не вір тим дівкам, особливо якщо їхнє ім'я Марічка, — долинуло з лівого боку.

Іван і Параджанов одночасно повернули голови туди. То був Тарас «принеси-подай».

— А чого ж так приречено, хлопче? — засміявся режисер. — Звідки таке розчарування в жінках?

— Та знав я одну Марічку, — нічого доброго з того не вийшло. Почитайте Коцюбинського, що Гутенюкова зробила з Палійчуком.

— Та це ж вигадки, — заперечив Сергій Параджанов. — Мабуть... — додав.

— А якщо ні? Ви ж бачите, скільки людей нам каже, що то було насправді, — по-змовницьки прошепотів Тарас.

— Навіть якщо так, — у тому самому тоні, майже пошепки, відповів режисер, — то ім'я тут ні до чого. Іване, а ти отак за свою Марічку міг би дати втяти собі одну руку? — запитав цілком серйозно.

— То ви жартуєте чи справді таке питаєте? — усміхнувся Миколайчук.

— Серйозний як ніколи!

— Певно, втяв би! — реготнув артист.

— Тоді час засилати сватів, чи як там у вас кажуть?

— Думаєте?

— Негайно!

— Але ж у мене зараз зйомки, а вона з хором імені Верьовки от-от поїде на гастролі за кордон.

— Кажу тобі: негайно! Завтра я тебе відпускаю. Але щоби за тиждень привіз сюди свою Марічку на медовий місяць, чув?

— А знаєте, так і зроблю! — вигукнув Миколайчук, зірвався на рівні ноги, підскочив до Параджанова, по-чоловічому обняв його і погнав полониною — остудити молодечий запал свистом вітру у вухах.

— Ет, молодняк! — провів його поглядом режисер. — Може, то й собі закохатися?

— Нічого в тому доброго нема, — вкотре пробурмотів Тарас.

— Іди звідси! — гримнув Параджанов. — Теж мені Дон Жуан із Коломиї.

Розділ 2

Знімальним майданчиком прокотився поголос:

— Він приїжджає нині!

— А може, все ще буде добре? Може, зійдуться характерами двоє впертюхів?

— Та яке там!

— Ото будуть іскри кресати!

— І громи бити! — перешіптувалися між собою у знімальній групі.

З чорної «Волги» посеред Криворівні вийшов високий поставний чоловік років п'ятдесяти. Кинув оком на навколишні гори, на хатини і попрямував до майданчика, «начиненого» кінотехнікою. Було в ньому щось демонічне: глибоко посаджені чорнезні очі, різкий погляд, незвичні западини під вилицями.

— Ну, привіт, роботяги! — гукнув до колективу.

— Дай, Боже, здуровічька, як тут кажуть! — вийшов йому назустріч Сергій Параджанов. — Таки прийняли пропозицію знятись у моєму кіно?

— Я не у ТВОЄМУ кіно знімаюсь, а у фільмі кіностудії Довженка, — зверхньо відповів чоловік.

— Як скажете, лауреате премії першого ступеня, — вколов актора Параджанов.

Грузинський актор Спартак Багашвілі, на той час уже мега-популярний у Радянському Союзі, й вірменський режисер Сергій Параджанов були на ножах. Вірменин-бунтар, котрий не визнавав зашореності й дебілізму комуністичного устрою, не міг змиритися з тим, що Спартак Багашвілі прийняв у 41-му «Сталінську премію першого ступеня» від чортяки Сталіна. Грузин натомість не визнавав жодних авторитетів, на знімальному майданчику він був сам по собі, а режисери не мали біля нього права голосу. Параджанов добре про це знав, але нікого кращого на роль гуцульського мольфара Юри не бачив. Тому заради мистецтва переступив через особисту неприязнь і таки покликав зірку до своєї стрічки. Роль зацікавила і Багашвілі, тому він теж погодився на співпрацю.

— Слухайте, — мовив Параджанов. — Перш аніж братися за роботу, хотів би, щоби ви зустрілися зі справжнім мольфаром, — аби подивитися, що воно таке.

— О, від такої зустрічі не відмовився би, — Спартак продовжив бесіду вже з помітним зацікавленням.

— Я про все домовлюсь, а ви наразі поселіться в готелі й розгляньтеся, що тут і як.

Уже наступного дня Параджанов послав Тараса «принеси-подай» до місцевого мольфара з проханням прийняти режисера й артиста.

Тарас прибіг назад захеканий:

— Мольфар каже, щоби ви приходили, але найліпше — на Святого Юрія, бо того дня активізуються потойбічні сутності й найкраще чарувати.

— Та хоч на День радянської армії! — задоволено вигукнув Параджанов.

Страшна нетерплячка брала режисера, але сказав мольфар на Юрія — значить треба дочекатися.

На самого Юрія, щойно почало сутеніти, Спартак Багашвілі та Сергій Параджанов рушили в один із присілків сусіднього від Криворівні села — Верхнього Ясенова. Місцеві кажуть, що в тому куті мольфарували, відколи стоїть світ, і що найліпше в темну пору доби туди не пхати носа.

Двоє чоловіків ішли мовчки. Бракувало спільних тем, та й навіщо без потреби розхитувати повітря? Спочатку Параджанов хотів завести Спартака до того дідка з Дземброні, та місцеві сказали, що він ніякий не мольфар і на тому не розуміється, — так собі часом пророкує людям, але воно ніколи не збувається. Тому ніхто його серйозно не сприймає. Натомість режисерові порадили навідатися до криворівнянського гуру магії.

Дорога була далека, хоча нетутешнім здається, що вислів «за тов горов» мав би означати «недалечко». Та на те вони й гуцули, щоби мати своє окреме поняття віддаленості, а ще, вочевидь, неабияке почуття гумору щодо приїжджих.

Тож поки «кіношники» добралися до пункту призначення, на них упала цілковита темрява — хоч в око стрель. Та ще й карпатський чортяка кудись подів Місяць. На горі височіла тільки одна хатина, тому помилитися було неможливо.

То й була мольфарова оселя. У вікнах не світилося, вогник пробивався тільки крізь шибку горища.

Параджанов постукав у двері. Чекати довго не довелося. Рипнула деревина, і з-за дверей вигулькнув дідок із помережаним зморшками обличчям.

— Слава Ісу, — привітався режисер.

— Слава навіки. А-а-а, то ви! — впізнав Параджанова мольфар. — Малий казав, що ви прийдете до мене!

— То — Спартак. Він буде грати роль мольфара, тому хоче подивитися на ваші замовляння.

— То йо, заходьте, — запросив дідок.

Його хата всередині й справді нагадувала чаклунську барлогу: ціла закидана зіллям і різними склянками, а ще — гуцульським начинням. У правому кутку стояла бартка — топірець, спертий лезом до стіни. А ліворуч тулився п'єц. Режисер зупинився у дверях, аби розглянути все своїм натренованим оком антиквара. Він прикипів поглядом до розфарбованих керамічних кахель пічки. Вони були, як іконостас: верхній ряд зображав релігійну тематику, другий і третій — побутові сценки, нижній — чомусь воєнні події.

— Ого, який тут у вас витвір мистецтва! — вигукнув Параджанов.

— Та яке там мистецтво? Старе як світ! — махнув кістлявою рукою згорблений дідуньо.

— У тому і його вартість!

— А йдіт! Кому то тре? — знову махнув тою самою рукою мольфар і звернувся тепер до актора:

— То як ви, кажете, називаєтеси?

— Спартак Багашвілі.

— А я Нечай, предвічний дід, бо вже жию бозна-кілько.

— То що ви нам зможете показати? — не бажав гаяти час режисер.

— А шо тре?

— Ну, в нас буде сцена, де мольфар відганяє грозу. Можете таке?

— Та ба, чо' ж не можу? Ходіт надвір.

Мольфар вийшов перший, за ним вибігли і двоє іноземців, котрі не йняли віри, що такий немічний дідусь от-от покаже їм хоч якесь диво. Надто це вже було зі світу фантастики.

Нечай поволі пошкандибав на середину подвір'я і підняв руки вгору:

— Видите оту хмару? Вона чьорна і несе дощ. Можу її відігнати гет.

— Ану! — скептично гукнув Спартак.

— Не тре так з Нечаєм, синцю! — дещо погрозливо, проте спокійно мовив мольфар.

Він стояв мовчки, лише зиркав у бік хмари. Витягнув ніж-градівник для замовлянь, устромив його у громовицю — тріску з дерева, в яке влучила блискавка. У громовиці був природний отвір, у який мольфар запхав лезо, а далі ввігнав його в землю. За мить, шепочучи, вийняв ножа, здійнявши його вгору в одній руці, а у другій — громовицю. Відтак почав примовляти, і його шепіт ставав дедалі голоснішим, аж поки перейшов у крик:

Старий викрикував це закликання тричі, погрожував небу, гукав до хмар, дякував силам природи і вихваляв духів. Руками тим часом наче притягував щось до себе. Притягував, притягував — і раптом «кіношники» побачили, що в такт його рухам до мольфара притягується чорна хмара. Він закрутив нею, а потому зі шаленим тріскотом, який луною прокотився поміж гір, жбурнув її геть. Немовби слухняна вівця, хмара зіщулилась і, підкоряючись волі маленької людини, полетіла з небосхилу, аж поки око втратило її з виду.

— Ні фіга ж собі! — вихопилось у Спартака.

Вражені Багашвілі та Параджанов утратили дар мови, а дідок спокійно розвернувся і пошкандибав у бік хати. Уже на порозі мольфар розвернувся до отетерілих чоловіків:

— Хлопці, ліпше би ви в тото не влазили, бо він дотепер ходит по землі. Він нікуди не подівси і може вам наробити біди. Ліпше не чіпайте!

— Про що це він? — запитав Спартак.

— Ще одне попередження від духів, — пояснив Параджанов, який майже починав вірити в забобони й у сам світ духів.

А спробуй тут не повірити, коли на власні очі бачиш, як хмари розганяють руками, а по ночах приходять привиди. Ох, та Гуцулія!

Наші дні

Розділ 1

— Прокидайтеся, зозульки! — вуйко Любко яко совість знімальної групи вважав своїм обов'язком розбудити молодь, яка ладна була спати день і ніч.

— Вуйку Любку, то ж тільки восьма година. Вляжтеся ще, благаю вас! — прогугнявив захриплим голосом Ярема.

— Яке спати? День надворі! Роботи ціла купа! — невблаганно мовив водій.

— Йо-о-ой, ви деспот!

— О, так, хлопче, я такий! — задоволено мугикнув Любомир.

Поки всі вмивались, одягалися, причісувалися, задзвонив Олесин мобільний телефон.

— О, привіт, Андрію! — сказала у слухавку Олеся.

— Ну хто би сумнівався, — пхикнув Ярема. — Він що, спати не лягає? Упиряка якийсь?

Олеся махнула Яремі рукою: мовляв, цить, не заважай! І продовжила милий діалог із Андрієм:

— Та ти що? Ти справді зробиш таке для нас? Для мене?! Круто, дуже дякую! Мені буде страшенно цікаво. — Вона вимкнула телефон. — Хлопці, ви знаєте, куди ми нині підемо?

— На побачення з Андрієм? — не втримався і таки вколов Ярема.

— Нє-а! Андрій домовився нам про інтерв'ю з місцевим мольфаром. Той начебто щось знає про цілу ту таємну історію з ворожими родами.

— Коли йдемо?

— Щойно по нас приїде Андрій.

На Андрія довго чекати не довелося. Спочатку здалека зблиснули його білосніжні бредопітівські зуби, а тоді показався й він сам.

— А, от твій Ричард з'Гір, — кивнув на гуцула Ярема.

— Привіт, Олесю, гарно виглядаєш! — здалека гукнув Андрій.

— Дякую!

— То нині ввечері ти нарешті будеш вільна?

— Тільки я? Учора ти запрошував нас усіх.

— Але ж вони категорично не хочуть, — то чого я буду причіпливим?

Олеся не відповіла. Не любила, коли вирішують щось за неї.

— Яремо, ти зібраний? Можемо їхати? То ходімо! — гукнула дівчина й сіла на заднє сидіння Андрієвої автівки, демонструючи, що до неї не так легко підбивати клинці. Натомість поруч із білозубим сів Ярема — не без самовдоволеного виразу обличчя:

— Ну що, поїхали у світ чарів?

— Як скажете, — без усмішки процідив Андрій.

Автівка петляла вузенькими доріжками поміж горами та незнайомими львів'янам присілками Криворівні. Якби зараз гостей висадили і сказали повертатися до їхньої садиби самим, вони ніколи в житті не знайшли би дороги назад. Не були навіть упевнені, чи то ще Криворівня, чи вже наступне село — Верхній Ясенів. Нарешті на горбочку побачили одиноку хату.

— Далі дороги вже нема, і треба перейтися пішки. Хвилин десять-п'ятнадцять, — Андрій заглушив мотор.

— От і добре, зможемо трохи ноги розім'яти, — зраділа Олеся, яка звикла в усьому шукати позитив.

— Тобі помогти? — звернувся Андрій до Яреми, який саме обвішувався кофром зі штативом, торбою з камерою, світлом, акумуляторами, мікрофонами, світловідбивачами та ще цілою купою важкого обладнання.

— Та ні, я сам, — затято відповів Ярема.

— Не будь упертюхом. Нехай Андрій тобі поможе, — заперечила Олеся. — Ти гигнешся, поки винесеш це все на гору.

— Ну добре, тримай, — Ярема скинув Андрієві на руки найважчу ношу: з камерою та акумуляторами.

Андрія аж перехилило, та при Олесі він удав, начебто це зовсім не важке.

— Усе нормально? Донесеш? — перепитав Ярема.

— Угу! — вичавив зі себе гуцул, чиї м'язи, вочевидь, були більше для краси, ніж для роботи.

— Тоді йди перший і показуй дорогу! — докинув оператор.

Стежка вела вгору. Вона звивалася поміж дерев і кущів, тому не була стрімка, та зате значно довша, ніж доріжка навпростець. Гори парували під дією променів ранішнього сонця й від того здавалися молочними. Туман піднімався дедалі вище і танув просто на очах.

Олеся глибоко вдихала свіже повітря, Ярема розглядав місцину, а захеканий Андрій гучно сопів під вагою. Нарешті дійшли до хатини, яку бачили ще з дороги. Перед ворітьми вже при повній параді, у народному строї, стояв згорблений дідусь.

— Слава Ісу, вуйку! — першим привітався молодий гуцул.

— Слава навіки, Андрійку! То наші гості?

— Йо, то вони!

— Слава Ісусу Христу, я Олеся, то — Ярема!

— А я Нечай!

Олеся оніміла. Дар мови повернувся до неї лише за кілька секунд:

— Як Нечай? Та ж ви померли у 2011 році!!!

— Йой, та не вір усьому, що чуєш, — відмахнувся мольфар.

— Та як? Вас же вбив якийсь фанатик! Я ж на власні очі бачила сюжет із вашого похорону, — з жахом випалила Олеся.

— Не вір усьому, що бачиш!

— А чому ж тоді вірити?

— Вір мені — й усьо буде добре, — усміхнувся поморщений дідок.

— Люди не воскресають отак собі!

— Дівчино, не забивай собі голову пустим, йо?

— Йо, — спантеличено і машинально відповіла журналістка.

Вона не могла повірити, що перед нею легендарний мольфар Нечай — той, кого називали єдиним мольфаром ХХ-ХХІ століть; той, котрий утримував добру погоду на фестивалі «Червона Рута» в 1989 році; той, до кого ходив Параджанов; той, котрий помилково напророкував убивство Януковича в день його інавгурації; нарешті той, у кого якийсь шизофренік устромив ножа. Від травм дідуган помер, його поховали — й от прошу: зараз він живісінький стоїть перед нею.

У руках мольфар тримав і погладжував чорного кота Млинцура. Його Олеся теж не раз бачила в новинах, навіть оповідали, що без цього котиська Нечай нікуди не ходить. Начебто тварина помагає йому визначати, чим дише кожна людина, бо тонко відчуває чуже біополе.

Ярема теж із острахом зиркав на мольфара. А Нечай і собі пильно глянув на оператора, потому — на Андрія. Якийсь час не відводив очей, але так нічого й не сказав.

— Досит про мене. Я можу вам розказати про кіно, — ви ж по це прийшли? — порушив незручну мовчанку Нечай.

Олеся, завжди говірка щебетуха, зараз не могла вичавити зі себе жодного питання. Андрій тільки мовчки усміхався. Поміг Ярема, якого, здається, воскресіння мертвого не надто збентежило й уже точно не здивувало, бо за час роботи на телебаченні він бачив стільки фриків, що воскреслим більше, воскреслим менше — то вже не важливо. Ярема збалансувався, виставив діафрагму, навів фокус у камері й сам поставив запитання:

— То навіщо до вас приходив Параджанов?

— А хтів почюти про гуцульські вірування. То я йому і розказав, і показав, як хмари розганєти.

— Ви для нього хмари ганяли? — опритомніла Олеся.

— А звідки би то його грузин умів таке робити в телевізорі? То я йому показав. А Іванко Миколайчук приходив учитиси в мене грати у дримбу. Але ж добрий хлопчина був! Шкода, що так скоро відійшов. Казав я їм, аби не чіпали тої історії, — не послухали. Думаєте, випадково і Миколайчук, і Бестаєва, і Кадочникова не мали дітей? Нє, дітоньки, то всьо через то.

— Через що? — запитав Ярема.

— Через него! Обмінника! — гукнув Нечай.

У хаті раптом нізвідки знявся вітер, у камері щось затріщало, й акумулятор знову розрядився.

— Він тут, — промовив нарешті мольфар.

Олесі стало моторошно, і вона інстинктивно притулилася до Яреми. Той її пригорнув, зиркаючи на старого:

— Чого лякаєте дівчину? Бачите, вона боїться.

— Правильно робит, що боїтси.

Дідок пошкандибав із хати на вулицю. Мовчки підійшов до смереки, яка росла просто на його подвір'ї, витягнув із-за пояса-череса ножик і щосили загнав його в дерево. Телевізійники лише перезирнулися.

— Хочете покажу вам, дітоньки, одну дивину? Її вміют зробити тілько непрості.

— Непрості — то такі, як ви? — вже оговталась Олеся.

— Йо! Зара зі смереки потече молоко. Але для того має бути ту коло мене корова.

— Та що ви нам байки розказуєте? Такого не буває, — засміялася дівчина.

— Дивиси, донь цю!

Мольфар прошепотів щось, глибше втиснув ніж у живе дерево — і з нього справді потекло молоко. Він підставив горня, набрав білої рідини і подав Олесі.

— Спробуй, єк не віриш!

Дівчина зазирнула в посудину, наблизила напій до губ і боязко надпила. Це таки було молоко, справжнісіньке. Передала горнятко Яремі.

— Але як? — здивувалася вона.

— Так уміют усі непрості, — я ж казав. То від мого діда передалоси.

— Що передалося?

— Дух, котрий помагає.

— Тобто ваш дідо передав вам духа? То що, нечисть?

— Ну чого ж нечисть? ТОГО. У нас кажут, що людина, котра має ТОГО, не може вмерти, поки не передасть його комусь — найчастіше дітям чи внукам. Так було зі мнов, йо. Але якби хто хотів, то його можна висидіти.

— Як то, висидіти? — не могла надивуватись Олеся і моргнула Яремі, щоби він натиснув кнопку «запис», аби не пропустити того, що оповідатиме дивний гуцул.

Але оператор і без того вже давно знімав: не вперше ж на таку екзотику натрапляв і знав, що мусить ловити момент.

— Висидіти ТОГО, — продовжував Нечай, — можна за вісім днів. Треба йно вісім днів носити під пахвов куряче яйце, не митиси, ні з ким не баїти і ніде не йти. А коли минут ті дні, голосно три рази його закликати — і відтоді будете чути в собі сили до того, щоби розганяти хмари, замовляти хвороби і таке різне. Можут навіть молодички, котрі не мают ані чоловіка, ні любаска, покликати собі ТОГО для плотських утіх.

— Ого, до чого додумалися, — присвиснув Ярема.

— Але ж за все треба платити, хіба ні? — спитала Олеся.

— А, то певна річ, — підтвердив Нечай.

— Ви не боїтеся, що треба буде віддати душу? — напівсерйозно запитала дівчина.

— Йо, — тільки й відказав дідок.

Що означало те «йо», ніхто не второпав. А мольфар повернувся до хати, запросивши туди і своїх гостей. Коли всі вже були всередині, старий сів на лавку, довго мовчав, а потому звернувся до Олесі:

— Дівчино, я тобі щось скажу, але ти поставси до цього серйозно, йо? Ти маєш знати те, чого не знают ані твої батьки, ні діди.

Дідуган зробив паузу, вдихнув повітря і нарешті прорік:

— Ти з роду Гутенюків.

— Я? Та ні, не може бути! Я би знала про це!

— Помиляєшси! Ти їхній нащадок. Чи єдиний — не знаю. То мусиш сама довідатиси.

— Я з Гутенюків? Тих самих, що в «Тінях»? — Олеся не могла повірити у щойно почуте.

Це повністю суперечило здоровому глузду й історії її родини. Такого просто не могло бути! Ніколи це прізвище не звучало в їхній родині. Так, вона знала, що в ній тече частково і гуцульська кров, але ким були її предки по тій лінії, ніхто з родичів уже не пам'ятав.

— Тих самих Гутенюків. А це залишає на тобі відбиток. Тому остерігайси його.

— Кого?

— Обмінника!

— Обмінника? Та хто це?!!

— То сама мусиш дізнатиси.

— Нечаю, що ви ще знаєте?

— Більше нічого. Шукай своїх родичів: най вони тобі розкажут більше! А зараз идіт! — безапеляційно мовив мольфар.

Вона ще хотіла перепитати, мала купу запитань, але Нечай махнув рукою і повернувся до неї спиною. Олеся на ватяних ногах вийшла з хати. Ярема мусив зібрати апаратуру, тому дівчину підтримував за руки Андрій.

Коли відійшли вже далеченько, Олеся спитала:

— Хто такий Обмінник?

Ані Андрій, ані Ярема не відповіли. Питати, вочевидь, треба було не їх, а дотиснути мольфара, та в той момент дівчина не могла навіть думати.

Розділ 2

Вона зовсім не уявляла, з чого починати пошуки, а копнути глибше була просто зобов'язана, бо, відколи дізналася, що належить до напівміфічного роду, уже поки не з'ясує всього до кінця, не заспокоїться.

Насамперед Олеся зателефонувала батькам, поставила їм дивне запитання і, звісно ж, нічого нового не почула у відповідь. Вони теж не знали жодних Гутенюків у своїй родині.

— Слухай, а спробуй піти до отця Василя, — запропонував Андрій.

— О, це ідея! Ваш отець мусив би мати якісь церковні книжки з записами. Або, може, у селі ще є хтось із прізвищем Гутенюк?

— Є. Можеш і з ними побалакати.

Не відкладаючи справи у довгу шухляду, дівчина постановила таки навідатися до священика.

— Іти з тобою? — запитав Ярема.

— Мені би не зашкодили зараз товариство й підтримка. Якщо тобі не важко, звичайно.

— Та припини. Без проблем. Ти ж знаєш.

— Я підкину вас — так буде швидше, — запропонував Андрій.

— Що би ми без тебе робили? — Олеся заскочила в автівку.

— Та без проблем, — тепер уже Андрій підколов Ярему, цитую чи його слова.

Отець Василь був удома і, як звичайний ґазда, порався на подвір'ї зі своїми побутовими турботами, бо їх навіть в отців завжди чимало. Щоправда, в селі були жіночки, котрі щиро вірили, що у священиків геть відмінне життя від простих вірян, що вони не так їдять, не так сплять і — борони, Боже, — не в такий спосіб продовжують свій рід, як усі смертні грішники. На щастя, отець Василь був простий і доступний, геть не на хмарах, як його собі вигадали літні жіночки. Олеся вже знала, що з панотцем можна поговорити по-людськи, тому дуже сподівалася на його пораду.

Вона привіталася, нагадала, хто вона і звідки. Та священик і без нагадувань не встиг відучора забути журналістку.

— Маю до вас іще одну справу, але тепер — приватну. Я розумію, що церква не визнає різних віщунів і мольфарів, але все-таки розкажу вам історію, що трапилася нині зі мною.

Дівчина переповіла слова мольфара.

— То котрий вам понарозказував такого? — вислухавши, запитав отець Василь.

— Нечай.

Священик підвів брови і поблажливо усміхнувся:

— То ви, певно, сплутали. Нечая нема на світі вже кілька років.

Олесю знову наче мішком по голові оглушили.

— І я так думала. Але він живісінький!

— То правда, — втрутився в розмову Ярема. — Ми щойно брали в нього інтерв'ю. Якщо це привид, то його бачив і я, і навіть ваш місцевий — Андрій.

Телевізійники хотіли, щоби й Андрій підтвердив їхні слова, повернулись у його бік, але там було порожньо.

— Куди щез цей Ричард з'Гір? — гукнув Ярема.

— Певно, повернувся на роботу до музею?

— А хто з вами був? — Андрій Рубачук, — відповіла Олеся, — працівник вашого музею Івана Франка.

— Слухайте, не знаю, хто він і що він вам наплів, але в нашому музеї не працює такий чоловік.

— Як то?!! Я з ним зідзвонювалася, ще коли ми були у Львові, домовлялася про всі інтерв'ю, він нас возив усюди. Та ж не тільки ми його бачили.

— До мене ви приходили тільки вдвох, — сказав отець.

— Ні, нас було троє.

— Та кажу ж вам, що бачив тільки вас і вашого оператора, більше нікого.

— То якась містика, — видихнула Олеся, кидаючи погляд на Ярему.

— Зачекайте, ми ж знімали Нечая на відео. Можемо передивитися, — згадав Ярема.

— О, точно! — підтримала Олеся.

Оператор увімкнув камеру, знайшов потрібні файли і вказав пальцем:

— От, прошу, розкадрований мольфар Нечай із різних ракурсів. З крові та з плоті.

Отець Василь уважно переглянув запис і ніби сам до себе мовив:

— Ото й дивно, бо його кров і плоть я особисто ховав...

Телевізійники перезирнулися.

— Ходімо, покажете мені живого Нечая, — гукнув отець Василь, уже прямуючи до своєї старенької автівки.

Олеся та Ярема показували дорогу, а водій-отець петляв знайомими вуличками. Нарешті, коли приїхали на те місце, звідки попереднього разу піднімались угору до хати мольфара, священик сказав:

— Так, усе правильно, тут жив старий Нечай.

— Ходімо до самої хати, і ви пересвідчитеся, що ми вам не брехали, — сказала Олеся.

Як і кілька годин тому, вони піднялися звивистою стежкою і нарешті дійшли до господи.

— Стоп! Як це? — Олеся побачила перед собою хатину, вікна якої було забито грубезними дошками. — Та ж щойно хата була обжита?

— От і мене це дивує, — сказав отець Василь — Насправді Нечай помер, але ви не перші, хто каже, що бачив його. І найдавніше те, що ваша камера теж це бачила. Запис підтверджує.

— Тобто ми говорили з духом? — зойкнула Олеся. — Ну, якщо я збожеволіла, то і Ярема — теж.

— Я не можу це ніяк пояснити, — зізнався священик. — Тепер залишається з'ясувати, хто такий Андрій.

— Можемо поїхати до тих людей, котрі бачили нас утрьох, — запропонувала Олеся.

— Так і зробімо, — погодився отець.

Вони заїхали до хати-ґражда у Криворівні, потому до Верховини — в музей фільму «Тіні забутих предків», і щоразу чули у відповідь від людей одне і те саме: ви до нас приходили тільки вдвох із оператором...

— Я нічого не розумію, — Олеся нарешті після біганини та поїздок сіла над Черемошем. — Що за чортівня? Його ніхто не бачив, окрім нас із тобою. Але чому? Хто він?

Ярема не мав жодних варіантів відповіді.

— Чим ми особливі, що бачили його, а інші — ні? — розмірковувала вголос Олеся. — Хіба що...

— Що? — запитав Ярема.

— Він Обмінник...

— Обмінник? — перепитав отець Василь.

— Так, Нечай застеріг мене від зустрічей з Обмінником.

— Ніколи не чув про щось таке, — здивувався священик. Олеся була геть розгублена. Що довше вона перебувала в цьому дивному місці, то неймовірніші речі з нею траплялися. Дівчина не могла їх ані пояснити, ні збагнути. Заспокоювало хіба що одне: з Яремою відбувалося те саме. Отже, вона не божевільна. Божеволіють кожен окремо, а не всі разом.

Розділ З

Вона чекала, що Андрій чи то його привид іще з'явиться до них, але того дня він не прийшов. Не прийшов і наступного. Вуйко Любко підтвердив, що вони не божевільні, бо хлопця-гуцула бачив і він. Це вже тішило, хоча все ще нічого не пояснювало.

Через ці перипетії дівчина геть забула про свої пошуки нової родинної гілки. Тепер згадала і вирішила бодай це по-розвідувати.

Отець Василь подіставав церковні метрики, і вони втрьох — священик, Олеся та Ярема — перечитували давні записи. Довелося перегорнути не одну товсту книжку з дрібними записами, бо сюди вписували кільканадцять поколінь криворівнян і при кожній людині зазначали дату народження, імена батьків і хресних, чи «праведного ложа», тобто чи тато з мамою були в церковному шлюбі на час народження дитини; потому, коли малюквиростав, уписували шлюб, його статок, було навіть указано морги поля, і нарешті — дата смерті.

Така повна інформація малювала доволі виразну картину кожного роду. Олеся знайшла в метриках чимало людей із прізвищами Гутенюк і Палійчук. Навіть порівнявши статки цих родин, помітила, що Гутенюки і справді були певний час заможніші від Палійчуків, — так, як і писав Коцюбинський.

Але ж від кого з Гутенюків у метриках вести своє коріння, дівчина не могла й уявити. Тому вирішила відразу податися до місцевих людей і порозпитувати про це прізвище. Виявилося, що з прямих нащадків нікого не залишилося, живі хіба чоловіки-жінки Гутенюків, котрі дітей не мали, а отже, роду не продовжили. Та навіть далекі родичі могли щось знати.

Дівчину, як завжди, супроводжував Ярема, а вуйко Любко тим часом майже зремонтував свою «ластівку». Це означало, що незабаром знімальна група має вирушати додому. Тому Олеся квапилась і почала з найближчої хати, де жили Гутенюки.

У дворі було гамірно.

Там бавилося трійко дітей, ревіла з толоки корова, чути було дзенькіт коси, яку клепав, очевидно, господар. Пишногруда жінка поралась у літній кухні. Телевізійники привіталися по-місцевому:

— Слава Ісу!

— Слава навіки! — відказала ґаздиня.

— Я журналістка зі Львова.

— Е, та вас уже всі тут знают, — усміхнулася жіночка. — То шо, кажут, ви виґіли небожчика Нечая?

— Ви і про це вже знаєте? — здивувався Ярема.

— Та хто би про таке не знав? У селі новини розлітаютси скоро.

— Бачили, бачили, — підтвердила Олеся.

— Аво-во! — сплеснула руками ґаздиня, так наче вперше почула про це.

— І якраз він сказав мені, що я одного роду з вашими Гутенюками.

— А йдіт?!! Ви ж із міста!

— І я так думала, а виявляється, що я ваша — гуцулка. Тільки тепер хочу дізнатися, чи це правда, а якщо так — то розшукати своїх родичів.

— То я зара вам вікличу нашу бабу, — вона всіх своїх добре знає. А я тілько невістка, ще й зі сусіднього села. Та й у нас уже інакше прізвище.

Жінка метнулася на поріг хати і гукнула:

— Бабо, бабо, идіт сюда!

За хвилину-дві з-за дверей показалася зсохла згорблена фігура бабусі. На вигляд їй було років із дев'яносто, але, на диво, старенька мимохідь ухопила відро, повне картоплі, проворно ним крутнула і за два кроки опинилася біля Олесі та Яреми.

— Бабо, то хтіла вас ґівчина спитати про Гутенюків.

— Добрий день! То я вас шукаю. Мене звати Олеся і хочу, щоби ви помогли знайти мою родину.

— А хто твої мама-тато ци баба-дідо? — спитала бабуся.

— Та в тому й біда, що вони не тутешні й нічого про Гутенюків не знають. Я думала: може, вам відомо про ваших родичів, котрі би переїхали до Львова?

— Нє, дитинцю, з чоловікової родини ніхто до Львова не виїжджєв, у нас там нікого нема. Видите, я сама дітей не мала, то й доживаю віку коло дітисок брата по интпій лінії. Так Гутенюки і перевелиси.

Ще перекинулися кількома словами, й Олеся ні з чим пішла до наступної хати. Усюди місцеві оповідали історію своїх баби-діда, й дівчина мусила терпляче вислуховувати всі нарікання на долю старших людей, їхні побрехеньки ще з часів молодості, співчувати тим, у кого погані сусіди і поврікали худобу, підспівувати коломийки і пригощатися в усіх господах, бо гуцули — вельми гостинні й голодними гостей із хати «не віпускают». А ще, крім того, «п'ють до тебе» — то такий суто гуцульський звичай, коли наливають чарчину, вибирають собі «жертву» і випивають до неї. Це означає, що вона мусить випити наступною і передати келішок комусь іще.

І так по колу. Тому вийти з хати тверезим після «п'ю до тебе» просто нема жодних шансів.

Так минув день, а Олеся не дізналася майже нічого нового. Ніхто з некровних родичів Гутенюків не пригадав львівської гілки, яка би будь-коли відпала від масивного стовбура їхнього генеалогічного дерева. Єдина надія зблиснула в Олесі тільки при одній розмові, коли жінка сказала, що має цьотку, котра нині мешкає в Аргентині, та що вона начебто прямий нащадок їхнього роду і навіть писала про це наукові статті. Утім, із тією «цьоткою» ніхто з криворівнян не підтримував зв'язків, тому й контактів ніхто не мав. Олеся дізналася тільки її ім'я — Оксана Ричардсон. Це вже було щось. Маючи прізвище, можна спробувати знайти її у фейсбуці чи вийти на неї через українську діаспору, а журналістські контакти сприятимуть такому пошуку. Проте все це Олеся могла зробити, лише повернувшись до Львова.

Хоч як і хотіла вона ще трохи побути в цьому дивовижно містичному та гарному краї, причин залишитися дівчина вигадати вже не могла.

— У Львові нам ніколи в житті не повірять, що ми бачили мерців, — засміялась Олеся.

— Покажемо відео — і повірять. Але так... Я б і сам подумав, що ти геть здуріла, — погодився Ярема.

— Мене буде тягнути сюди, — посумнішала Олеся.

— І я тут почуваюся, як удома. Ех, якби я ще деньок-два полежав на березі Черемошу!

— Дня, а тим паче двох у нас нема, а от іще півгодинки зараз погнити біля води — цілком реально.

— То біжімо! — Ярема скинув зі себе кофри з технікою в «ластівку» вуйка Любка.

Олеся теж кинула речі у багажник і, вже біжучи, гукнула:

— Ходімо з нами на річку, вуйку Любку! Хоч на кілька хвилин!

— Біжіть, зозульки. А я вже скупнувся. Буду біля машини.

Поки Олеся вдягала купальник у кущах над річкою, Ярема встиг ускочити у воду. Черемош був спокійний і лагідний, наче то не він раз на кілька років забирає життя то екстремалів, котрі сплавляються бурхливою течією навесні, то місцевих, котрі розбиваються об каміння, випадково падаючи в ріку.

Зараз Черемош виглядав цілком мирним.

Ярема занурювався з головою у воду, охолоджував тіло, яке за день, проведений на спеці, аж благало про прохолоду. Він відчував, як предвічна ріка повертає йому сили. Згадував дитинство та підліткові роки, коли заходив у гірську річку і знав, що змиє в ній усі свої клопоти.

Олеся лише намочилась і з вереском вибігла на берег:

— Зимнюща-а-а-а-а! — рудоволоса аж клацала зубами.

— Та де? Вода класна. Спробуй ще раз! — гукнув Ярема.

— Е, ні, я вже хочу сонечка і спокою!!!

Вони обоє вляглися на розпечені за день камені. Призахідне карпатське сонце лагідно кидало промені на їхні тіла і розморювало, насилаючи дрімоту. Навколо метушилось у своїх турботах гірське село, але їх то не обходило. Вони мали трохи часу для того, щоби викинути зайве з голови, наслухатися Черемошу і попрощатися з Карпатами.

— Я мушу сюди ще повернутися, — мовила Олеся.

— То вернешся, — сказав Ярема.

— Ти зі мною?

— Як завжди.

Вона знала, що він завжди буде поряд, коли їй буде треба. І нічого не вимагатиме навзамін. Такий уже був той Ярема. Таким вона його знала віддавна і за це цінувала.

60-ті роки XX ст.

Розділ 1

Після зовсім невеличкої — тижневої — відпустки на знімальний майданчик повернувся Іван Миколайчук. Він був такий самий поставний, високий, смаглявий, неймовірної вроди чоловік, але з однією зміною: на пальці правої руки тепер виблискувала обручка. Тонесенька, бо звідки у пари студентів гроші на вартісну прикрасу?

— Привіт, синку! — привітав його по-батьківськи Параджанов. — Як ти встиг так швидко?

— То ціла історія, — засміявся Миколайчук. — Ото коли ви мене тоді, на горі, напоумили до женячки, я подумав собі: треба ловити момент, бо іншого може й не бути. Заскочив у поїзд і поїхав до Києва. Приганяю до Марічки на роботу, а вона вже готується їхати на гастролі в Югославію. Як я то почув, мені серце впало. Думаю: е, ні, гастролі зіпсують усі мої плани. Біжу на ринок, гасаю по рядах і не можу знайти її улюблених квітів — польових. Де ж бо у столиці взятися волошкам, ромашкам і макам? Нарешті в однієї бабусі знаходжу і бачу: ось вони, ніби виросли саме для моєї Марічки. Хапаю їх і жену, біжу, аж у вухах свистить. Залітаю в репетиційний зал, викликаю її в коридор, падаю на коліна і кажу: «Марічко, серденько, ще ніколи ніхто нікого так не кохав, як я тебе! Виходь за мене заміж!» Вона розплакалась, обняла Мене і тут же відповіла: «Так». А я їй: «Одружімося негайно!». Вона: «Як? У мене ж гастролі?!». А я їй: «Або зараз, або ніколи! Без тебе я вже не проживу ні дня!».

— Ото наш хлопака, ото хвалю! — Параджанов підскочив і кинувся обнімати Миколайчука.

— Марічка сіла коло мене, помовчала, подумала хвильку, а тоді таки погодилась обміняти закордонну поїздку на мене. Уявляєте? — виблискуючи очима, сказав Миколайчук.

— Чого ж не уявляю! Було би дивно, якби проґавила такого красеня, за котрим тут пів-Криворівні очима стріляє, — підморгнув Параджанов.

— Та де? То ви все вигадали! Але попросила мене Марічка, що хоче одружитися на батьківщині, на Буковині, біля батьків. Попросити благословення — все, як у людей. Бо що ж ми антихристи якісь, аби йти проти звичаю? Ото й поїхали додому. Так зраділи всі мої, та й її — теж. Бо ж ми знайшли одне одного, і це — вже назавжди. Я на сьомому небі, чесно! О, а ось і моя Марічка! Ходи до нас, серденько, познайомлю тебе. Це — найгеніальніша людина нашого часу, Сергій Параджанов.

Чорнява дівчина з яскравими усміхненими очима підійшла до режисера.

— Дуже приємно! Я Марічка!

Параджанов, так ніби знав її сто років, кинувся обнімати дівчину і гладити по голові, як маленьку дитину:

— Мила дівчино, спасибі тобі за нашого Іванка. Він такий хороший, такий добрий. Бережи його. Не дай тим сволотам зламати таку світлу душу. Бо світ жорстокий, а він — це згусток добра!

— Берегтиму. Уже почала, — усміхнулася Марічка.

Відтоді вона стала частиною знімальної групи. Сміялася, плакала, переживала разом із головними героями. А поки Іван Миколайчук працював, Марічка сідала на березі Черемошу і вишивала йому сорочку. Після зйомок він якнайшвидше змивав із обличчя товстий шар гриму, віддавав костюм і стрімголов біг на той берег річки, де його у присмеркових сутінках чекала кохана. Вони ще довго не йшли до хати, а отак сиділи на каменях і говорили про всяке-різне, не могли надивитися на красу гір і очей одне одного. Чи могли вони мріяти про кращий медовий місяць? Обоє були родом із Буковини, а це — поруч із Гуцульщиною. Почувалися тут як риба у воді. А особливо після запилюженого гамірного Києва розмірені Криворівня та Верховина здавалися раєм на землі.

Такий самий рай панував і на знімальному майданчику. Кожен уболівав за спільну справу. Художниця костюмів Лідія Байкова невпинно їздила довколишніми селами, визбирувала народні строї, вислуховувала старожилів, котрі розтлумачували, як одягати кожну з частин гуцульського костюма. Художник-постановник Георгій Якутович показував усе найкраще в Карпатах, що бачив за всі роки, поки сюди їздив. Актори спочатку насторожено, а потому з величезною цікавістю опановували нову школу Параджанова, який наказував їм забути систему Станіславського й усі можливі акторські техніки. Він просто розказував про персонажів і просив перевтілюватись, а не грати ролі. Оператор Юрій Іллєнко після дуелі з Параджановим цілком змінив свій підхід до зйомок і перетворював кадри на справжні шедеври рівня робіт Рафаеля чи Леонардо да Вінчі. До сварки знімали статичні плани — зі штативу. Та після «стрілянини» настав переломний момент, і режисер спільно з оператором вирішили знімати з плеча. Відтоді картинка заграла, стала динамічною, завирувала всіма барвами справжнього життя.

Їх так «понесло», що виробляли просто фантастичні речі. Навіть п'ятдесят років опісля критики ламатимуть голови, як тодішніми засобами, коли ще ніхто навіть мріяти не міг про підводні бокси для камери, Іллєнко зняв кадр із-під води. Чи як на початку фільму зняли одним кадром кілька сцен? Та ж мода на таке в Голлівуді прийшла значно пізніше.

Словом, усі працювали на піднесенні й на межі людських сил, викладалися повністю. Треба було не спати кілька ночей — не спали, треба було оголеною пробігти удосвіта перед камерою — пробігала. То вже Тетяна Бестаєва. У ролі Палагни, дружини Івана Палійчука, вона мала ворожити до схід сонця.

— Таню, роздягнешся перед камерою за подвійний гонорар? — запитав якось Параджанов москвичку Бестаєву.

— Та без питань! — навіть не думала зашарітись актриса.

— То треба вдосвіта знімати.

— Та без питань, Сєрий, треба — то треба. Ти ж знаєш, — Тетяна Бестаєва завжди прямолінійно і без манірності рубала правду в очі.

— От і прекрасно. Завтра знімаємо.

— Тільки так, аби без зайвих мужиків на майданчику. Тільки режисер, оператор і помічник оператора, гаразд?

— Та без питань! — усміхнувся Параджанов. — Ларисо, — звернувся до Кадочникової, — мусиш ти завтра бити у «хлопушку» і давати відмашку: «Мотор!» Бо чоловікам зась!

— Та без питань, — засміялася Кадочникова.

Так у доброму гуморі домовилися знімати вельми еротичну, як на ті часи, сцену, бо тоді оголене жіноче тіло на екрані дорівнювало мало не зраді червоної батьківщини. Параджанов це добре знав, але на те він і був бунтар та злісний ворог радянщини, щоби порушувати правила. Як яскрава особистість, творча людина, дитя фантазії та натхнення він просто задихався в межах кремлівських догм, тому свідомо їх руйнував, навіть самим своїм виглядом показуючи, що чхав на всі заборони. Він слухав джаз і блюз, захоплювався імпресіоністами, буддійськими статуетками, українськими трисвічниками. То чи міг такий чоловік знімати стандартне радянське кіно?

Поголос поміж хлопчаками Криворівні розлетівся блискавично: для кіна якась кобіта буде роздягатися догола!

Ще звечора кожен підліток понарозказував байок батькам, що ночуватиме на сіні, бо начебто в хаті дуже душно, — і гайда в кущі поблизу паркана, де над ранком мають знімати фільм. У корчах зібралося може зо п'ять-шість хлопчаків, ласих до не бачених досі видовищ.

— Але якшо ти мені брешеш, я ті урву, — пригрозив один хлопець іншому.

— Я ті кажу, жи якась баба має скєгнути з себе всьо убране. Мені так старший брат казав, а він всьо знає, бо коло Параджанова крутитси, — авторитетно запевнив найменший із них, котрий і приніс цю новину в компанію.

— Може, то та чічька буде, та Ларіса, ци як вони на неї кажут?

— А шо, тобі не всьо єдно хто? Баба та й баба! Бо я ше нікого голого не виґів, крім сусідскої баби Гаськи, яка шовечьора миєси при відкритих вікнах.

— Бо їй вже всьо одно, — загиготав інший.

— Най Бог милує від такого видовища, — реготнув ще один.

— Йо! — погодились інші, гидливо морщачи носи.

Чекати підліткам довелося довгенько. «Кіношники» прийшли десь годині о четвертій ночі. Їх було небагато, значно менше, ніж зазвичай.

— Подивітси, вона розбираєси! — мало не вголос гукнув один із тих, хто ховався в кущах.

— Та ціхо, бо зара як вперіщат нам по крижах! — цитьнув інший.

А тим часом Тетяна Бестаєва скинула одяг і зблиснула своїми пишними формами. Її почали гримувати цілу, зверху донизу, бо під світлом тон тіла мав бути рівномірно однаковим.

— Матінко рідна! Аби я так жив! — присвиснув один із кущів.

— Голісінька! — прошипів інший.

Інші затамували подих і, не кліпаючи, втупились очима у, здавалося, неземні принади московської світської левиці. А вона, ніби на замовлення, походжала туди-сюди, похитуючи грудьми, налитими столичними соками-винами та розкішним життям, у якому не бракувало уваги чоловіків і захоплення театральних прихильників. Але такої публіки, як 10-12-річні гуцули, Бестаєва ще, певно, не мала зроду-віку. Колись усе буває вперше!

Оголену сцену зняли буквально з кількох дублів, адже швидко світало і треба було встигнути в напівсутінках.

А от фрагмент фатального падання Марічки в Черемош знімали тридцять із гаком разів!

Змерзла, скоцюблена Лариса Кадочникова вкотре падала у крижану воду — там, де Черемош круто повертав у Верховині. Топила свою героїню Марічку, вилізала і чула: «Ще раз!» Поверталася на початкову точку, знову падала, топилася, вилізала — «ще раз». Поверталася на початкову точку, падала, топилася — «ще раз»...

І коли вона вкотре вскочила у бурхливу річку, то відчула, що сил уже не залишилось і що течія потужним струменем тягне її геть. Замерзлими руками спробувала вхопитися за камінь, але руки її не слухалися. Лариса почала борсатись у воді, кричати, але ті, хто був на березі, сприйняли це як добру акторську гру, тому не кинулися рятувати. А вона тим часом уже ковтала крижану воду й відчувала, що от-от боротьба зі стихією скінчиться, причому не на її користь. І тоді раптом почула, як чиїсь сильні руки виштовхують її з води, а у вухах заклекотіло:

— Втікай звідси, залиш Марічку, не воруши минулого, не повертай її!!!

Кадочникова хапнула повітря й різко озирнулася, щоби побачити того, хто одночасно й урятував, і погрожував їй. Але навколо нікого не було.

Тим часом Юрій Іллєнко та решта знімальної групи вже зрозуміли, що відбувається щось недобре, й підбігали до неї.

— Що сталося, мила? Тебе затягнула вода? — закричав Іллєнко.

— Спочатку — так, а потому хтось ніби виштовхнув мене звідти.

— Нікого біля тебе не було. То, певно, через брак кисню в тебе були галюцинації.

— Ні, я відчувала чиїсь руки і виразно чула голос, — налякано промовила актриса.

— Тобі здалося. Ходімо, ти мусиш зігрітися.

— Усі до моєї хати, — запропонував Праджанов. — Я живу найближче з усіх вас.

За якихось кільканадцять кроків ціла знімальна група, тобто разом із масовкою понад тридцять осіб, опинилась у невеличкій дерев'яній хаті Петра та Євдокії Сорюків, де квартирував Параджанов. Господарі вже звикли, що в режисера завжди була купа гостей. Він ніколи не бував сам, — ну таку вже мав натуру! Та Сорюки щоразу дивувалися, як у їхню хатину влазить стільки люду.

Отак і цього разу: сиділи одне на одному, на підлозі, на лавах, на печі, мало не на стелі. Параджанов запарив карпатський чай із лісових трав, зібраних власноруч, подіставав усі запаси їжі, не переймаючись, чим завтра снідатиме. Петро Сорюк поставив на стіл своє домашнє вино з вишень.

— Давай свою туфельку! — гукнув Параджанов Ларисі Кадочниковій, яка вже встигла перевдягнутись і загорнутись у вовняний ліжник.

— Для чого?

— Давай туфельку, кажу!

Акторка подала своє взуття.

Параджанов узяв туфельку в руки, налив у неї вина і виголосив тост:

— П'ю з твоєї туфельки на знак поваги та величезного захоплення твоєю мужністю, яку ти нині продемонструвала цілому світу! Ти моя богиня!!!

І під шквал овацій режисер випив із Ларисиного взуття.

Забава тривала мало не до ранку. Звідкілясь узялися троїсті музики й ушкварили коломийки та аркан! Здавалося, що в хаті не те що сидячи — стоячи не мало би поміститися стільки людей, — а коли вони ще й почали там танцювати, то всі закони фізики гірко заридали над своєю немічністю.

Розділ 2

— А ти чого не танцюєш, красуне? — у сам розпал забави Параджанов підійшов до місцевої дівчини.

— Та чогось не маю охоти, — усміхнулась у відповідь чорнезними очима.

— Ходи!

— Ви такого не втнете. То ж наш танець «Гуцулка». Звідки вам, чужому, таке вміти? — реготнула дівчина.

— А ото зараз побачиш, що вмію. Ходімо! — режисер узяв гуцулку за руку і повів до танцю.

Присутні розступилися, бо ж на «сцену» виходив сам Параджанов, та й цікаво було, чи втне вірменин місцевого танцю.

Параджанов зробив театральне натхненне обличчя, підняв брови, широко розставив руки, наче хотів починати грузинську лезгинку, потому підійшов до дівчини, поклав руки на її стан, вона йому свої — на рамена, і як закрутилися, притупуючи на одну ногу, як дали волю емоціям! Музики все пришвидшували і пришвидшували темп, а Параджанов усе так само вправно рухав тілом.

Публіка плескала в долоні від неабиякого видовища.

Тим часом Параджанов і його партнерка віддихувалися після руханки.

— Ну все, тепер як порядний чоловік я просто зобов'язаний одружитися з тобою, — на цілу хату вигукнув Сергій. — Як тебе звати?

— Аничка! — зніяковіла молода гуцулка.

— Ну от, Аничко, виходь за мене заміж!

— Що ви таке кажете? То жарти? — зашарілася вона.

— Цілком серйозно!

— Та припиніть!

— Добре! Я тебе розумію: чужий бородатий дядько, старший за тебе, певно, років на п'ятнадцять-вісімнадцять, бозна-чого хоче. Та ти не бійся, я нічого дурного не мав на думці. Просто дуже ти мені сподобалась, а танцюєш як! Домовмося так: після забави я тебе відпроваджу додому! Ну як?

— Добре, — несподівано легко і швидко погодилась Аничка.

Місцеві затягнули свої пісні, й Параджанов, на диво, підхопив і вже за хвильку співав нарівні з ними. Він із хором не одну країну об'їздив, тому добре відчував гармонію навіть невідомих творів. Вірменська кров із додатком грузинського колориту, бо ж довго мешкав у Тбілісі, легко вливалася в українське багатоголосся.

За якісь кілька місяців Параджанов був поміж гуцулами як свій, уже непогано говорив місцевим діалектом, знав народні пісні. То чи міг не подобатися місцевим дівчатам і молодицям?!

Щойно вони побачили, як хвацько режисер витанцьовував із Аничкою, відразу мало не табунами побігли за ним. Кожній кортіло, щоб і її запросив до танцю такий поважний і екзотичний кавалер. А Параджанов і не відмовляв нікому, бо й сам любив танці. Аничка ж почала зиркати на інших жінок навіть із заздрощами: вже й вона хотіла би перейняти на себе всю увагу екзотичного «кіношника».

Уже над ранком Параджанов таки відпровадив Аничку до її хати. 40-річний чоловік відчував, що його кров і справді нуртує пришвидшено, коли дивився на цю чорняву гуцулку з бешкетними очима та з чорнезним, наче крук, волоссям, котрій на вигляд було років 20-22.

— Я є у вашій масовці, — дорогою додому сказала Аничка.

— А я тебе пам'ятаю. Сам же ж записував усіх місцевих, котрі хотіли зніматись у фільмі. А хіба можна забути твої очі? Вони — як дві зіроньки! Знаєш що? Зроблю з тебе княгиню!

— Як то?

— Ну, як у вас називають наречену? Княгинею. Незабаром ми зніматимемо сцену, де хочу показати гуцульський обряд вінчання: на конях, у повних строях — усе, як насправді. І ти виконаєш роль нареченої! — захоплено вигукнув Параджанов.

У його голові вже вимальовувалися картини та розкадрування такої сцени: навколо різнобарв'я вишиванок, дружби несуть заквітчані деревця, а на коні — вона, Аничка.

— Ого, було би цікаво, — загорілись очі й у дівчини. — От тільки не знаю, чи зумію я? Я ж не артистка!

— Там не треба грати роль — там треба цим жити, розумієш?

— Спробую. Вас не так і легко зрозуміти, — пустила бісиків очима.

— То я готовий привідкрити тобі всі свої таємниці, якщо тільки захочеш, — підхопив у тому самому тоні Параджанов.

У наступні дні Аничка таки стала княгинею в фільмі. Режисер покликав Марію Ігнатюк, відому на всі села як та, що вдягає наречених і достеменно знає лад і порядок: що за чим треба одягати і яку співанку в той час виконувати. І борони, Боже, щось сплутати: стид і ганьба на такий рід!

Параджанов це знав, тому беззаперечно дотримувався традиції.

Весілля на знімальному майданчику було таким святом і для «кіношників», і для місцевих, начебто і справді хтось із них ішов до шлюбу. Дзвеніли дзвоники, почеплені на голови коней, майоріли помаранчево-жовто-червоно-чорні строї, грали музики, а камера встигала вихоплювати з цього моря кольорів і звуків найкраще.

Іллєнко знімав із плеча, як і майже цілий фільм, бігав поміж барвистими вишиванками, ще і ще раз проганяв цю сцену заради нових і все кращих ракурсів. Параджанов, ніби птах, літав у своєму природному середовищі, пританцьовував, час від часу бив рукою в бубон, у такт музикам, при цьому ні на мить не випускаючи з ока того, що робилося на майданчику, контролюючи кожен рух кожного зі сорока людей з масовки. Він був справжній диригент, устигав простежувати партію кожного оркестранта і так легко та невимушено кивав, коли кому вступати у гру, стільки енергії віддавав іншим, що хтозна, з яких запасів залишав іще й для себе.

— Усе, засилаю сватів! — Параджанов забіг після зйомок до хати.

На майданчику так заохотився цим обрядом і так замилувався Аничкою, що твердо вирішив діяти вже і негайно.

— Підете просити руки Анички для мене, — звернувся до Петра Сорюка.

Вірменин уже встиг вивчити українські звичаї так добре, що достоту все знав про сватання. А Сорюк лише скоса поглянув на Параджанова після такої пропозиції:

— А вона хоч про то знає? — недовірливо запитав Петро, бо добре знав запальну натуру режисера, котрий міг собі щось вигадати, а цілий світ про те попередити забував.

— Думаю, що ні. Або сприймає наразі як жарт, — навіть не знітився Сергій.

— То вона мене пожене під три чорти! — сказав Петро Сорюк.

— Пожене — то будемо хоч знати, що ні. А як не заслати сватів, то й не дізнаємось!

— Ет, дивак ти, режисере, дивак! Добре, піду!

Петро Сорюк одягнув свою святкову вишиванку, в якій виходив хіба у неділю до церкви, а ще на Великдень і на Різдво сідав за стіл, узяв свою знану на цілу Верховину наливку, за черес запхав топірця, бо гуцул без топірця — нікуди та й на обряд треба йти в повній амуніції. Отак вирушив на той бік Черемошу до Аниччиних батьків.

Параджанов залишився вдома і міряв хату кроками, аж поки Петро повернувся додому. Було вже далеко за північ.

— Ну що? — підбіг до Сорюка, щойно той переступив через поріг.

— Та шо, шо? Любит, каже, тебе, але не піде заміж, бо, каже, ти не тутешній, бозна-де її повезеш, в які чужі краї. Ото вона й боїтси.

Петро чекав на вибух розчарування, гніву чи принаймні суму від режисера. Але той — на те й Параджанов, аби завжди дивувати — вигукнув:

— Любить? Так і сказала?

— А ше казала, шо не піде за тебе!

— Але ж любить!

— Ну і шо з того? Ти шо, не чув, шо я тобі мінуту тому казав? — не міг надивуватися з дивака Петро.

— То вже дрібниці, другорядне. Головне — що любить. А за женячку ще передумає сто разів, — задоволено розтягнув усмішку на обличчі Параджанов.

— Ну ти й мішіґіний! — бовкнув по-своєму Петро, знаючи, що вірменин усе одно не зрозуміє того слова. — Так, як той зі сусіднього села, що дивитси в одну пору.

Прадавні часи

Розділ 1

Йому страшенно хотілося її уваги, хоча розумів, що ніколи цього не отримає. Марічка не виявляла до нього ані найменшого зацікавлення, а він усе чекав. Мав у своєму арсеналі чимало дарів, які міг би застосувати до неї. Порушивши закон, таки застосовував — але все намарно.

Гук поволі підіймався у високі гори, й у його голові зблиснула нова ідея. В очах з'явився вогник. Пришвидшив ходу. Ще не зовсім усвідомлював, як тепер добиватиметься своєї мети, але принаймні знав, куди йти.

На полонині побачив, що від отари відбилась одна вівця, побігши у бік стрімкої яруги. І, хоча не було Гукові жодного діла до вівчарської роботи, інстинктивно кинувся рятувати тварину.

Одним стрибком перескочив двадцятиметрову відстань, іще один крок — і він уже над самісіньким проваллям. Стоїть на одній нозі на камені, що хитається й от-от полетить у безодню, проте спокійно втримує рівновагу. У руках тримає врятовану овечку. Своїми надлюдськими можливостями він волів перед іншими не хизуватись, узагалі намагався їх не виявляти. Але зараз його ніхто не бачив, та й вівця без нього загинула б.

— Ого! То всі діти Чугайстрів таке вміють? — почув Гук за своєю спиною.

Він рвучко повернувся і побачив перед собою Івана Палійчука, свого суперника й водночас того, ким захоплювався і ким завжди хотів бути. Його життя здавалося Гукові ідеальним: має Марічку, маму, живе серед людей...

І от зараз Іван побачив його надможливості. Інший, можливо, зрадів би, що продемонстрував перевагу, та Гука це не цікавило: змагатися варто було би в іншому. Що більше, це розлютило Обмінника: знову він не такий, як усі, не нормальний.

— Я тебе не помітив, — зізнався Гук.

— Та звичайно, ти ж тут таке виробляв! — присвиснув Палійчук.

— Слухай, я тебе прошу: нікому не розказуй про те, який я дивний.

— Дивний? Ти особливий! Хоч усвідомлюєш, як тобі пощастило?

— Мені? Та де там? Ти бачив моє життя? Я всюди чужий, живу відлюдьком.

— Та припини! Я б усе віддав, аби помінятися з тобою місцями. Поглянь на мене: що маю я? Живемо з мамою в злиднях, ледве зводимо кінці з кінцями, ґражда вже латана-перелатана. Я мушу ходити наймитувати на полонину, по півроку не бачу Марічки через кляту нужду. Я не маю нічого, що міг би їй запропонувати, а вона варта бути царівною.

— Зате ти, брате, таки маєш її. А моя доля — зустріти старість у цілковитій самотності.

— Чого так кажеш? Ти ще знайдеш собі дівчину, одружишся, заведеш господарку й зістарієшся серед діточок та онуків. Чи ти не старітимеш?

— Побачимо. Я й сам не знаю, якщо чесно. Та мені й не цікаво. Не маю жодного бажання жити, а надто вічно. А щодо одруження? Кому я потрібний? Хто захоче провести життя з таким ненормальним: ні не людиною, ні не духом?

— Здається, у твоїй голові все перемішалося! Ти сам не розумієш, що кажеш. Усе в тебе буде добре — я точно знаю, брате, — Іван по-дружньому поплескав Гука по плечі.

— Маєш дар передбачення? — засміявся Гук.

— А чого ж ні? Якийсь та й маю!

— Дякую за підтримку. Мені ще ніхто з людей такого не казав, — знітившись, промовив Обмінник.

— Готовий нагадувати тобі про це щодня! Ну все, біжу до отари. До речі, дякую за порятунок овечки, — я у боргу перед тобою!

— За це будеш щодня казати, що в мене все буде добре, — кинув у відповідь Гук і продовжив підніматись угору.

Він ішов поволі, роззираючись навколо. Думав про стосунки Марічки й Івана, про свою майже дружбу з тим-таки Іваном. Шкода стало й дівчини, й Івана, і себе. Розумів, що його почуття взагалі недоречні та неправильні, але змінити їх не міг: вони вгризлися глибоко в серце і тепер закарбувалися там назавжди.

Так у роздумах він зайшов туди, де не ступає людська нога, у скелі над урвищами. Тут, в одній із печер, мешкав його вуйко Щезник. Він був страшенний відлюдько, намагався уникати і людей, і духів.

— А, то ти, малий! — уже готовий був накинутися на непроханого гостя Щезник, але миттю зм'якнув, коли побачив небожа. — Не підкрадайся, бо можу не побачити, що то ти, і ще якої біди тобі нароблю.

— Не наробите. Ви не такий злий, як хочете здаватися, — підступив ближче Обмінник.

— Ти ще не знаєш, який я.

— То розкажіть!

— Нема про що балакати, — відмахнувся Щезник.

Він був уже сивочолий, бородатий і виглядав цілком як людина. Видавали в ньому духа тільки зіниці очей, поздовжні, як у тварин, а ще зарослі шерстю стопи ніг. Хто не знав, міг би легко сприйняти їх за хутряне взуття, а незвичні очі — за гру світла. Вигляд завжди мав набурмосений, хоча Гук добре знав, що то лише маска для інших, не для рідних.

— Ти знову ходив до людей? — несподівано змінив тему вуйко.

— А хіба в тому є щось зле? — запитанням на запитання відказав небіж, бо помітив невдоволення у вуйковому голосі.

— Але й нічого доброго, — спохмурнів Щезник. — Від людей ніколи не чекай до себе, духа, на щось ліпше, ніж страх. Ми для них інакші, а тому — лихі. Думаєш, вони насправді до нас так добре ставляться? А дулі з маком! Люди нас просто бояться, бо ми маємо різні дари. Ми сильніші за них, тому вони воліють бути з нами в добрих стосунках — про всяк випадок, аби задобрити страшних і незрозумілих духів.

— Думаю, то неправда. Це тільки ви так собі вирішили. Тато каже інакше. Чого ви так людей уникаєте? Що вони вам зробили?

— Та відчепися від мене, — ще більше набурмосився вуйко.

— Не відчеплюся. Я ж бачу, що хтось вам мусив добряче влізти в душу.

— Люди — то зло!

— Тоді доведіть!

— Вони вкрали в мене найдорожче, ясно? — Щезник важко видихнув, устромив у зуби люльку і закурив.

Гук мовчав, аби не зруйнувати момент для одкровення. Минуло, певно, хвилин зо п'ять, коли вуйко стишеним, глухим голосом промовив:

— Люди забрали в мене маму. Я народився від двох духів: Перевидника — вовкуна, котрий щоразу на повний місяць прибирав вовчу подобу й утікав у ліси, і Бистриці, яка була прудка, наче звір. Татові родина була цілком не потрібна, його у будь-якій подобі манили ліси, хащі, полювання. Чи зміг би він прикувати себе до одного місця, осісти, десь укоренитися, бо сім'я — це коріння, яке прив'язує та зобов'язує? Звісно ж, ні. Такий спосіб життя був не для нього. Та й заради чого Перевидник мав усе кидати? Моєї мами він ніколи не любив. Я став його помилкою, про яку він, певно, жалкував, хоча мені здається, що він не надто й переймався моїм народженням. Хутко й забув, напевно, про моє існування. Зовсім інша була моя мама. Вона ніколи би мене не кинула, вона була для мене всім: і родиною, і опорою, і другом. Коли я прийшов у світ, мама вже мала двійко дітей: Чугайстра та Нічницю. Обоє на той час були вже дорослі. Їхній батько загинув іще задовго до мого народження. Брат і сестра помагали мамі мене виховувати, хоча кожен із них уже мав свою місію та купу роботи. Мама віддавала мені все, що мала: свій час, любов... Тішилися мною і брат зі сестрою, бо ж я був найменшенький, а малюків у родині завжди обожнюють. То нині я виглядаю, як дідуган, значно старший за брата, а насправді — ні, молодший — я. Наш український вроджений інстинкт — любити і плекати дітей, продовження свого роду. Так було й у нас. Поки не з'явився він... Попри те, що поруч було троє дітей, наша мама почувалася самотньою. Була ще молода і красива, й дитячої любові їй було замало. Можливо, вона сама б і не шукала собі чоловіка, та знайшов її він. Павло був поставним удівцем, мав велику господарку. Його діти повиростали, й він приглядався до місцевих жінок, чи не стала би котрась із них його ґаздинею. Як Павло зустрів мою маму, того я не знаю, проте між ними спалахнуло велике кохання... Він і справді щиро любив її, й вона його — теж. Але сам Павло мав дуже тяжку натуру, був майже деспот: усе мусило бути так, як він каже, без жодних заперечень. А моя мама була покірної вдачі, тож виконувала його забаганки. Та хто не зміг змиритися з його наказами — то це я... Так, я люто ненавидів його через те, що він зробив із мами свою служку. Я сто разів просив її покинути Павла і вилізти з ярма, та вона була надто слабкодуха, щоби зробити рішучий крок. А може, просто любила його, незважаючи ні на що?.. Мама безперестанку просила, щоби я оселився разом із ними в селі, та я категорично відмовлявся. І Павло теж не хотів бачити мене у своїй ґражді. Можливо, якби я погодився, мама його вмовила б, але я на це ніколи би не пристав... Так мама й розривалася між нами обома і за кілька років з'їла себе зсередини. Вона померла через того клятого деспота. Тепер я думаю, що в тому була і моя провина. Якби я перебрався до них, їй, можливо, не довелося би мучити себе. Та нічого доброго в такому співжитті все одно не було би: ми просто повбивали б одне одного. Коли мама пішла зі світу, я втік у високі гори, щоби ніколи не бачити людей-деспотів, гірших за звірів...

Щезник іще довго оповідав небожеві про своє життя, й у кожному реченні звучала ненависть до цілого людського роду через одного чоловіка.

— Вас можна зрозуміти. Він зруйнував ваше дитинство й узагалі життя. Але я думаю, що ненависть до однієї людини не може перекреслювати всього доброго, що зробили і роблять люди. Не всі однакові, — нарешті після паузи тихо мовив Гук.

— Ти ще надто малий, аби мене зрозуміти.

— То навчіть мене!

— Чого?

— Бути таким, як ви. Навчіть щезати і змінювати подобу.

— Я вже дав тобі свій дар, коли ти ще був маленький.

— Але не навчили ним користуватися!

— Хочеш уводити в оману інших?

— Маю свої причини, — знітився Гук. — То як?

— Якщо так хочеш, то ходи! — скомандував вуйко і повів хлопця з печери.

Щезник став посеред галявини, заплющив очі й умить перекинувся на вівцю. Вівця заплющила очі й перетворилася на вівчаря. З нього зробилася миловида дівчина, а з тої відтак — згорблений дідуган.

— Як ви це робите, вуйку? — запитав вражений Обмінник.

— Заплющ очі й уяви собі того, на кого хочеш перетворитися. Нічого іншого тобі й не треба, бо дар ти вже маєш.

Хлопець зробив, як казав вуйко Щезник, і — на диво — з першого ж разу йому вдалося прибрати подобу птаха яструба.

Спробував іще раз — і вже став метеликом, а далі — бабусею, конем, собакою...

Гук не тямився від радості, його наче несло на крилах, відчував легкість і водночас свою міць. Він скористається нею. Неодмінно. Та мусить добре обдумати, щоби зробити це з розумом.

Розділ 2

— Якщо я викликаю в неї відразу, бо ж знаю, що потворний, тоді дам їй того, перед ким вона не встоїть, — роздумував уголос Обмінник, повертаючись у село від вуйка Щезника.

Спочатку мав на меті перетворитися на Івана Палійчука, та це було би занадто навіть для нього. Тому з'явилась інша думка.

Він уявив того, ким хотів би стати, і за мить перекинувся на вродливого легіня. Хоча й у своїй рідній подобі був доволі привабливий, але мав таке внутрішнє несприйняття себе самого, що йому задавалося, що потворнішою істотою на світ іще ніхто не народжувався.

Тепер Гукові очі кольору неба набули темно-карої барви, світле волосся стало темним, а обличчя цілком змінилося. Він зиркнув у ставок, побачив у воді своє відображення і задоволено розтягнув обличчя в широкій усмішці. З-під уст зблиснули бездоганні білосніжні зуби.

— Тепер, Марічко, ти отримаєш того, на кого заслуговуєш!

Обмінник попрямував у село, просто до її хати. Але там дівчини не застав. Подався до Черемошу і там побачив Марічку.

Дівчина прала одяг у бистрій холодній воді. Сорочки, рушники — все було помережено вишивкою, де кожен символ мав ритуальне значення, оберігаючи свого власника. Студений Черемош загрозливо буркотів і котив хвилі вниз за течією, а до рук дівчини біля берега допливала тільки спокійна вода і приємно контрастувала з літньою спекою. Марічка час від часу перепочивала, піднімала голову і довго дивилась у сині гори, бо там, на полонині, був її Іван. Наймитував там уже два місяці, і єдине, що їх зараз пов'язувало, — зірка, на яку домовилися щовечора дивитися разом: вона — зі села, а він — із високогірної стаї, найближчої до неба.

Обмінник не відразу наважився підійти до дівчини. Довго просто стояв і милувався нею. Марічка здавалася йому ідеалом, якимось земним недосяжним божеством. Міг би так вічно споглядати на неї. Та пригадав собі, що зараз в іншій подобі, й це підштовхнуло його вийти зі сховку.

— Помагай Біг, — по-місцевому привітався Гук.

— Дякую, помагай і вам!

— Не підкажете, де тут мешкають Крицкалюки?

— Ой, я навіть не чула тут, у Криворівні, таких. Може, то в інших селах? Ви нічого не наплутали?

— Може, і сплутав, бо я не тутешній, — зблиснув своєю новою усмішкою Обмінник.

— А звідки ви?

— З високих гір, — не збрехав Гук. — Там, ще далі за Дзембронею.

— Так далеко я ще не була.

— Шкода, бо там починається найгарніше, що може бути у світі, — Чорногірський хребет. Він підпирає небо і тягнеться довжелезною вервечкою гір. Говерла і Петрос височіють, як велети, за ними є два ока неба: озера Несамовите і Бребенескул, — а поруч випирають гострі скелі Малі й Великі Кізли, гори з чудернацькими формами, з'єднані між собою вузькими перемичками. І так — аж до гори Піп Іван. Коли ніхто не чує, вони між собою говорять, хочуть зійтися докупи, але не можуть, бо такими їх задумав Творець.

— Ви так цікаво говорите! Невже насправді там були?

— І не раз. Там — мій дім.

— На самих верхів'ях? Хіба там може жити людина? — здивувалася Марічка.

— Та ні, не на самих, але недалечко.

— Напевно, добре весь час бути поруч із такою красою, яку розумом навіть осягнути важко?

— У вашій Криворівні нічим не гірше.

— Справді?

— Чесне слово. Була би моя воля, я би тут оселився.

— Ваша воля? А що заважає?

— Життя не завжди складається так, як би хотілось...

— І то правда, — зітхнула Марічка і крадькома зиркнула у бік полонини. — А ви були коли-небудь на Смотричі? Там, де вівчарі випасають отару?

— Ото щойно йду звідти.

— То, може, ви бачили Палійчукового Івана? — в її голосі забриніла надія.

Гука наче ножем штрикнули в серце:

— Та ні, не зустрічав, — сухо відповів, а тоді:

— Я вам допоможу донести до хати випрані речі.

— Дякую, та я можу й сама.

— Так, можете, але навіщо? Чи не ліпше в компанії? — підморгнув Гук, чого ніколи не наважився би зробити у власній подобі.

Нове обличчя змінило його і зсередини, він став наполегливіший, сміливіший і впевненіший у собі, ніж раніше. Комплекси меншовартості кудись випарувались, і це приносило Обмінникові неабияке задоволення. Він стомився постійно почуватися так, ніби гірший за інших тільки через своє походження, хоча насправді така ієрархія була чинною лишень у його голові. Та зараз мізки Обмінника були вільні від комплексів родом із дитинства, й він насолоджувався тим, що інакший.

Він проводжав Марічку до хати, ніс її кошик із мокрим одягом і безперервно про щось балакав, що було би неприродним для його справжньої натури. Дівчина теж підтримувала розмову, її захоплювали розповіді Обмінника про далекі краї, про недосяжні гори, а ще його манера в особливий захопливий спосіб розповідати про ті далекі далі.

— З вами цікаво балакати, — сказала Марічка.

— А хочете побачити Чорногору на власні очі? Ну ж бо, наважуйтесь — і ви не пошкодуєте!

— Та де там! Я вже прив'язана до цієї землі, — опустила очі Марічка. — Та скоро й Іван повернеться з полонини.

— Але, поки не повернувся, може, ми би завтра ввечері знову побачилися? На тому самому місці, на Черемоші? — голос зраджував Гука, й він уже ледве володів собою від хвилювання.

— Вибачте, але я не можу, — як вирок упало на Обмінника.

— Через нього? — сухо запитав кароокий.

— Так...

Він попрощався й пішов геть. Спочатку поволі, поки залишався в межах досяжності її погляду, а потому помчав, наче вихор, у гори, на найкрутіші вершини, у Чорногору, бо тільки там міг викричати свій біль. Не помогла ні приваблива зовнішність, ані захопливі розповіді — вона вірна Іванові й ніколи не проміняє його ні на кого іншого, хай навіть устократ гарнішого.

І його безвихідь, і розпач, які розпирали груди, зараз знову змінилися на гнів, на бажання трощити все навколо від люті: на неї, на себе, на нього, на цілий світ.

60-ті роки XX ст.

Розділ 1

— Так діла не буде! — гарчав на різні голоси Параджанов.

— Єк він любит кричєти! — перешіптувалися між собою гуцули, котрі вже сьому годину були в повній амуніції, себто в народних строях, і кілька десятків разів, за вказівкою режисера, повторювали одну і ту саму сцену — просто сиділи в корчмі.

— Йо! — підтримав інший гуцул. — Йому їсти не дай, лиш би покричєти.

— То єартисти, куме, цілком зварйовані люди! — засміявся перший.

— Люблю го, але ніколи не зрозумію!

— Йо! Але вуйко файний, нє?

— Йо, бо він уже наш!

— Йо! — на тім і погодилися вусаті чоловіки у кресанях, один поперед другого затягуючи, ніби співаючи, своє «йо».

— Я вас усіх зараз повбиваю! — репетував тим часом Параджанов, який і справді дуже голосно висловлював свої думки, — та це зовсім не означало, що він лютий на когось: просто мав таку емоційну манеру працювати, і не було на то ніякої ради. — Ти куди пішов? Я тобі показав твою точку? А ти, Лідочко, як ти його одягнула? — гавкнув у бік художниці костюмів. — Ми знімаємо поважного ґазду, а не молодого легіня, то і стрій має бути інакший, розумієш? Усе, баста! Робимо два вихідні, бо я бачу, що діла не буде. Відійдемо всі від нервів, а потому знову візьмемося працювати. Так, я йду на полонину. Хто зі мною — завтра о восьмій ранку на зупинці! — вірменин розвернувся і широким кроком пішов зі знімального майданчика.

Можливо, когось би здивувала чи обурила така поведінка режисера, проте всі його надто добре знали, щоби дивуватися. Що більше, сприймали це як належну та буденну річ. Тому спокійнісінько пішли на два заслужені вихідні дні.

Рівно о 8:00 наступного дня Сергій Параджанов чвалав із хати Сорюків до автобусної зупинки. Як завжди, був одягнений у сорочку навипуск, на голові мав картуз, а на шиї від вітру розвівався шалик.

Бородань нога за ногою неквапно спацерував і розглядався навсібіч оком митця, часом усміхався, побачивши щось миле йому, вітався з усіма зустрічними, а якщо когось не помічав, то місцеві самі його зачіпали:

— Доброго здоров'я, вуйку!

— Дай Боже і вам! — вітався навзаєм Параджанов.

Він сподівався, що їхатиме сам, бо навіть не був упевнений, чи вголос запрошував охочих зі собою на полонину, чи тільки так подумав. Але зупинка його неабияк здивувала. Там Параджанов побачив двох знайомих чоловіків: Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка.

— Ми ідемо з тобою, Сергію, якщо ти, звичайно, не проти, — здаля гукнув Іллєнко.

— То для мене велика радість! — і справді зрадів такому товариству режисер. — Одна річ — робота, а зовсім інша — набратися натхнення до тієї роботи. Ми не ковалі, котрим байдуже, в якому настрої гатити по розпеченому металу. Ми раби музи!

— Ото й я подумав, що варто було би добрати ще трохи гір на душу, — підтримав Миколайчук. — Тим паче, що Марічка поїхала батьків провідати.

— А моя Марічка-Лариса хоче відіспатися після зйомок, які день у день починались удосвіта, — то я тим часом теж відкритий для порції гір і не тільки, — докинув Юрій Іллєнко.

Трійко кіномитців, незважаючи на свій столичний статус, запакувались у звичайний рейсовий автобус і гоцали на ямах запилюженої дороги до самісінької Дземброні. Там вийшли на початку села й пішли пішки на полонину, де вже знімали чимало фрагментів для фільму.

Сходження на немалий Смотрич було доволі виснажливе: вузька стежка то стрімко летіла вгору, то петляла пологими схилами поміж лісами, збігала вниз, а потому знову піднімала подорожніх ближче до неба. Товариство йшло добрі дві години, якщо не більше. Навколо луги потопали у веселкових суцвіттях, птахи виспівували свої серпневі співаночки, а цвіркуни не вгавали ні вдень, ані вночі. Словом, карпатське літо шалено буяло в усіх своїх проявах.

Полонина зустріла Іллєнка, Миколайчука та Параджанова передобіднім спокоєм. Вівчарі сідали перекусити грибною зупою, а щойно побачивши трьох давніх знайомих, загукали:

— Хто до нас йде, дивітси! Наш вуйко! Ходіт до нас, якраз пообідаємо разом, та й потім до роботи вернемси!

— Не відмовимося! — відповів Параджанов.

— А потім, мо', й вам щось поможемо по господарці, — додав Миколайчук.

— Та де! Ви не до того, аби ту робити! — замахали руками вівчарі.

— Ачо'ж ні? Думаєте, ми з іншого тіста ліплені? — відказав Іллєнко.

— Ви є пани, тєжкої роботи ніґди не виділи, — мовив гуцул.

— Ну, то колись треба починати, — і собі махнув рукою Іллєнко.

Сіли до столу в стаї-колибі. Вона стояла посеред полонини, їй товаришили кошари, де ночували вівці, а також коні, на яких вівчарі об'їжджали величезні території пасовища. Самі ж пастухи ночували у стаї — невеличкій дерев'яній хатині, пристосованій і для сну, і для того, щоби варити сир. Усередині нехитрої однокімнатної будівлі завжди горів вогонь. Його розпалювали навесні й підтримували аж до осені, поки вівчарі перебували на полонині. І борони, Боже, ватра згасала, — то був недобрий знак для цілої отари. Тому й наймали на полонину окрему людину — спозара, котрий мав «спозирати», наглядати, підтримувати вогнище і пильнувати його вдень і вночі. На цьому самому багатті неквапно виварювався сир у величезному казані, підвішеному за гак над язиками полум'я. У даху стая мала віконце, яке випускало дим від ватри, а натомість впускало всередину сніп світла. Навколо цього люка стара деревина стелі була помережена сотнями маленьких отворів, крізь які тонкими цівками пробивалися сонячні промені. Вони матеріалізувалися, ставали видимими через димок, що клубочився в хаті.

В іншому кутку колиби лежали вже готові голови сиру найрізноманітніших сортів і варіацій: бриндза, будз, вурда... Вони різняться смаком, кольором і технологією виробництва.

Коли поїли, ватаг закасав рукави сорочки, помив руки і занурив їх у тепле виварене овече молоко. Звідти виринула голова сиру, яку, наче малу дитину, вівчар купав у білосніжній рідині. Було щось первісне в цьому ритуалі народження бриндзи.

— Поглянь, Юрку, — прошепотів Параджанов Іллєнкові — тихо, щоби не злякати моменту. — Може, використаємо у фільмі?

— Картинка буде бомбезна, — запалились очі в оператора: він уже бачив ці кадри!

— Та це ж магія! — захоплювався Параджанов.

— Якась споконвічна, ніби не з цього світу, — підтакував Іллєнко.

А ватаг продовжував ритуал — мовчки, ледь посміхаючись із-під чорнезних вусів, бо бачив, як палають очі в нетутешніх гостей. «Нехай палахкотять, нехай набираються нашого», — думав собі вівчар.

Поки Юрій і Сергій перешіптувались, інший подорожній — Іван Миколайчук — прикипів очима до рук вівчаря і, не кліпаючи, пильно стежив за кожним його рухом. Як справжній артист ловив найменші деталі, рухи, щоби згодом використати для своїх ролей, а ще більше — просто набирався тутешнього, справжнього, чого у великих містах уже не знайдеш, бо його нещадно пожирає урбаністичний звір.

Коли сир уже народився, троє прибулих вийшли у прохолодну ніч. Там вівчарі спеціально для гостей розклали багаття і повсідалися навколо нього на кудлаті кожухи. Те саме зробили Іллєнко, Параджанов і Миколайчук. Ватра тріскотіла і своїми іскрами перегукувалася з мільярдами зірок, які всіяли нічний оксамит.

— А знаєте, відки взєлиси дрібні зорі? — почав один із вівчарів, неквапно запаливши люльку. — Коли Отец тілько сотворив Землю, він вигадав Сонце і Місяць. Тоді війшов перший вівчєр на полонину віпасати тілько свою одну овечьку, бо инші ще не наплодилиси. І так забанував, так му стало сумно бути їдному з тов маржинков! Піднєв очі до нічного неба і зобачив тілько Місяць. «От якби були ще й зорі, то й нічь би стала світліша», — подумав собі. Почюв то Господь і надумав: най буде так, як захотів тотой чьоловік. А вівчєр за той чєс, ніц не відаючи, зайшов у колибу, вітєгнув бриндзу з казана, а молоко, в якій варивси сир, пішов віливати надвір. Та як з розгону шубовснув із порога то молоко, воно розлетілоси дрібними краплями по всьому небосхилі й застигло там навіки. Так тепер маємо Молочьний Шлях і цілу купу зірок...

— Ви маєте тут цілий скарб: гори і такі зорі! У місті таких не буває, — мовив Юрій Іллєнко.

— Бо, може, ви не хочете їх там сокотити? — підморгнув ватаг.

— У місті життя зовсім інакше, — мовив Іллєнко.

— І місто невпинно наступає на села, — озвався нарешті Миколайчук.

— Але то ж прогрес. Рух уперед якийсь мусить бути, — стрепенувся Іллєнко.

— То не прогрес, а нищення! — вигукнув Миколайчук.

— Та не можемо ж ми залишатись у кам'яному віці, коли цілий світ змінюється. Глобалізації не уникнути, — правив своєї Іллєнко.

— До фєні та глобалізація! — втрутився Параджанов.

— Розумієш, Юрку, — сказав Миколайчук. — Ми світу не цікаві, коли однакові. Тільки якщо кожен збереже свою ідентичність, тоді можливий якийсь прогрес. Ми маємо, на чому творити себе. Нам століттями вбивали в голови, що ми кріпаки, хлопи чи молодші брати. А то зовсім не так: ми нащадки великої нації, — і те, що тобі намагалися прищепити за десятиліття, поки ти мешкав під Москвою, — то все вигадки тої курви Катерини другої. Ми не знаємо, що насправді було перед Київською Руссю і навіть у часи Русі, бо вона, їхня цариця, наказала спалити всі літописи чи переписати їх так, як було зручно їй, розумієш? І її вигадки вкладають тепер нам у голови. Ти вслухайся в нашу пісню. Хіба чуєш тільки мелодію і слова? Невже не чуєш її внутрішньої сили, не відчуваєш, що вона пульсує в такт із ритмом твого серця і порухами генів? У ній закладено наш код, наш устрій, за яким жили наші діди і, дасть Бог, житимуть наші діти. А як так сталося, що за стільки століть неволі наш народ зберіг свою мову і прадавні звичаї? Ніколи не задумувався?

— Якось не траплялося до моїх двадцяти семи років про таке думати, — зізнався Юрій Іллєнко. — Розумієш, я жив зовсім за інших обставин, аніж ти, Іване. Так сталося, що 1941 року я, уродженець Черкащини, разом із батьками під час евакуації опинився в Сибіру. По війні ми замешкали на околиці Москви. Потому вчився у столичному Інституті кінематографії. Що українського могли дати мені батьки, якщо їхнім завданням номер один було вижити і заробити дітям на хліб, а ще помогти вибитись у такі-сякі люди? Я довго не був в Україні, не бачив нашої культури, — чи ж дивно, що мені активно промивали мізки комуністичним непотребом? Може, ти мав рацію, Сергію, — звернувся до Параджанова, — коли назвав мене яничаром.

— Ти і був яничаром, але, відколи приїхав у Карпати, а тим паче після нашої стрілянини, — реготнув Параджанов, — ти перероджуєшся.

— Ти просто мусиш визначитись і відчути, ким ти є, — Іван Миколайчук запалився ідеєю навернення Іллєнка. — Безрідним може бути пес, але не людина. І «главное, чтобы человек был хороший» — то вигадка комуняк, яка суперечить людській природі. Ми маємо коріння, тільки треба його шукати. Почуваєшся вірменином — добре, росіянином — добре, українцем — добре, — але кимось чутися ми просто зобов'язані, інакше стаємо на дорогу в нікуди.

— А ти давно усвідомив, ким є? — спитав Іллєнко.

— Я народився вже з цим усвідомленням, я його випив із маминим молоком, — відповів Миколайчук. — А ти, Юрку, спробуй говорити в побуті лишень українською мовою, вслухайся в пісні, у колоритний діалект горян, — і, якщо це тебе не зворушить, якщо не зачепить потаємної струни в серці, тоді я відчеплюся від тебе.

— І я, — підтакнув Параджанов і заспівав оксамитовим голосом із вірменсько-грузинським затягуванням кінця фрази:

Його спів підхопив Іван Миколайчук, потому їх підтримали вівчарі, а під кінець пісні собі під ніс замугикав і Юрій Іллєнко. Їхні голоси луною відбивалися від гір, котили звуки в долину, де спала загублена поміж лісами Дземброня, й у безмежне небо, всіяне краплями молока, що його розлив предвічний вівчар.

Розділ 2

Ще сірі сутінки не скресли з вологих лісів і трав, іще навіть птахи не зацвірінькали своїх ранкових співаночок, густий туман іще міцно впинався в долини поміж горбами, а з полонини Смотрич уже долинув голос.

Він прокочувався згори додолу і був схожий на первісні пісні, коли людство ще навіть мови не вигадало, а були самі тільки звуки:

— Гео-ео-еооооой! Гео-ео-ео-еооооой!

Під ці звуки жива біла хмара почала виливатися з берегів-загороді — то отара вибігала з кошар у пошуках свіжої травиці для випасу. Овечки тулились одна до одної, гучно видаючи звуки, й усі вкупі нагадували одне ціле, рухому світлу пляму на темному смарагді.

З лісу раптом принесло якийсь звук.

— Чюєш, Баси', — таємничо мовив один із вівчарів до ватага. — То, певно, невидима сокира гупає.

— Агій, такий дужий, а в таке віриш, куме!

— Та спробуй не вір, коли чюєш, єк товче, а людей ше ту не може бути в таку годину!

— Напудила тебе баба байками, зак малий був, то перепуджений і донині ходиш. Mo', й голосити зачьнеш? — ватаг узяв на кпини молодшого колегу, котрий був надто забобонний і боявся лісових звуків.

Раптом вівчарка, яка стерегла овець, зірвалася з місця і з гарчанням кинулася проміж найближчих смерек. Але за хвилю жалібно заскавчала і притихла. Вона перша вибігла з лісу, притиснувши хвоста донизу. За нею поволі йшов чоловік.

— Кого то Арідник несе так рано? — гукнув ватаг.

— Аби чього недоброго в долині си не стало! — підтакнув інший вівчар, бо всі знали: добрі новини приносять удень, а не серед ночі чи на світанку. — А мо', то сам Чугайстир?

— Стуль си писок! Де таке пусте плетеш? Шо не видиш, що то людина! — гримнув ватаг.

— Не бійтеся, то я! — гукнув чоловік.

Перед вівчарями постав Тарас — «принеси-подай» кіно-групи.

— То єк ти так удосвіта прийшов, аби ті добре було? — здивувався ватаг. — Ще звечора вийшов зі села?

— Ще звечора!

— Агій! — примовив вівчар. — То що, днє тобі мало, аби по лісах лазити? А якби тя Той вхопив?

— Не вхопив би!

— А то чьо'?

— Бо я в нього не вірю, — виправдався студент. — А наші ще тут?

— А бо де їм бути? Йо!

— То я піду до них! — сказав Тарас і попрямував до єдиної на полонині колиби.

— Єка Мара го принесла поночі? — розговорилися між собою вівчарі.

— Та він не тутейший, навіть не знає, що його в лісі може вхопити!

— Йо! Борони го Біг!

Тарас увійшов до колиби і побачив, як його побратими солодко похропують на одному ліжку. Від руху в хатині кіно-трійця одночасно розплющила очі.

— Добрий день, шефе! — привітався Тарас.

— Агій! — вигукнув по-гуцульськи Параджанов. — А ти де тут узявся?

— Прийшов!

— Сам?

— Самісінький!

— Хлопче, та ти або безстрашний, або цілком дурнуватий! — присвиснув режисер. — Чого з нами вчора не йшов?

— Не встиг. Поки прибіг на автостанцію, ви вже рушили в дорогу, — пояснив Тарас.

— І як ліс уночі? — запитав Юрій Іллєнко. — Не страшно?

— Та ні, — тільки й відповів студент.

— Ну, прийшов, то й добре. Сідай з нами поснідати, — Іван Миколайчук махнув рукою, запрошуючи хлопчину.

Кавалки хліба зі сиром і з молоком чоловіки винесли надвір: гріх сидіти посеред стін, якщо навколо вирує життя.

— Слухай, Іване, — Юрій Іллєнко звернувся до Миколайчука, — я теє, хотів тобі подякувати за те... — оператор затнувся, — що взявся роз'яничарювати мене. То дуже вартісна наука, чесно! Ніхто зі мною про таке ще не говорив.

— Будь ласка! Я готовий балакати на такі теми цілу вічність, — відказав Іван.

Чоловіки відчули спорідненість душ і те, що відтепер їх об'єднуватиме щось більше, ніж спільна робота. Сергій Параджанов лише мовчки їх слухав і не міг натішитися, що його теорія про те, що гори змінюють людей, таки підтверджується. Чи не для того цей дивний чоловік зібрав докупи таких різних людей, помістив їх в одну «посудину», перемішав, приперчив дуелями, присолив карпатським колоритом, досипав добрячого перцю, який відчув би навіть геть черствий, і чекав, коли його маринад вистоїться? І от прошу! Перша страва вже почала готуватися. Карпати таки змінюють людей!

— І шо, єкогос Чугайстра не виґів? — перервав розмову кіночоловіків вівчар-спозар.

— Та ні. А мав би? — усміхнувся Тарас.

— Та міг би!

— А хто то такий? — зацікавився Параджанов.

— Мій дід розказував, шо то такий дух, єкий людей не чіпав, а лиш ганєв нявок — таких духів-дівчєт. Але то ше було тогди, коли духи і люди були єдним світом.

— А таке було? — запитав Миколайчук.

— Йо! Так дідо казали! — безапеляційно мовив спозар.

— Чугайстрів уже нема, — стиха мовив Тарас.

— А то відки знаєш? — здивувався вівчар.

— Тут почув.

Вівчарі взялися до своєї буденної роботи, яка тільки чужинцям виглядала екзотикою, а для своїх була рутиною.

Кіночоловіки ще мали перед собою цілий день, адже до села планували повертатися лише ввечері. Вони неквапно бродили найближчими лісами, оглядали полонину, вишукуючи нові локації для зйомок.

Іван Миколайчук ішов, раз у раз озираючись назад:

— У вас немає дивного враження?

— Якого? — здивувався Іллєнко.

— Ніби ми тут не самі й за нами ще хтось іде, так наче спостерігає за нами.

— Та ні, я не відчув нічого дивного, — зізнався Параджанов. — Але тобі видніше: ти місцевий і знаєш ту всю чортівню...

— Не можу пояснити. Ви тільки не подумайте, що я хворий на голову! Просто маю якісь недобрі передчуття.

Чоловіки і далі йшли лісом, але тепер озирались усі четверо. За чверть години розбрелися, так, що зникли з ока один одного. Параджанов повільно чвалав, заклавши руки за спиною. Йому здавалося, що поміж цих дерев він уже проходив, і в нього виникло враження, ніби він ходить по колу.

— Як кажуть місцеві, вчепився блуд, — мовив уголос.

Раптом він почув чийсь голос, який загрозливо вигукував і шипів. Режисерові цей звук здався знайомим.

«Певно, наші хлопці зустрілись і не можуть чогось поділити», — припустив Параджанов.

Він пішов на звуки. Минув одну галявину, другу, зазирнув у гущавину. Побачив щось дивне і сховався за дерево.

— Іди звідки прийшов! — шипів чоловік.

— Що тобі до них? Не стій мені на дорозі! — сказав інший голос, але його власника не було видно.

— Ти їх не чіпатимеш!

— А то чого?

— Бо я їх боронитиму!

— Не будь дурний! Хіба люди хоч колись зробили тобі якесь добро? Де подівся всесильний вбивця Обмінник — той, котрого жахались усі: й люди, і духи?

— Не смій так на мене казати, Аріднику! Я вже давно не той!

— Що, розпускатимеш тепер шмарклі? Будь чоловіком: що зробив, те зробив! Живи, як я!

— Як ти? У суцільному мороку? У безнадії?

— Не я починав той морок, а ти! — мовив невидимий Арідник. — Ти відкрив той світ, і не тобі тепер бавитись у білого! У тобі нема світла!

Параджанов, нажаханий, стояв за стовбуром старого дерева і важко дихав. Звісно ж, він упізнав чоловіка, котрий говорив із якоюсь невидимою силою. Але ж як, звідки у звичайному студенті Тарасові, дрібному та непоказному «принеси-подай», узявся той «всесильний вбивця», як назвав його голос?!! Це неможливо!

— Мені нічого не вартує знищити тебе! — загрозливо сказав Тарас.

— Добре, візьми на свою душу ще одне вбивство! — глузував Арідник.

— Це те, на що від мене чекаєте всі ви? Ну, звісно ж, мною спантеличеним тобі було крутити легко, чи не так? Особливо тепер, коли тисячоліттями нічого не чути від Того, Що Є.

— Бо Його нема! Чи ти би хотів, аби він усе ще десь існував? Ледве чи він би погладив тебе по голові! Ти не менше зло, ніж я, — затям собі! — прогарчав Арідник.

— Ти мною не керуватимеш! Обмінника вже нема!

— Від того, що ти знайшов собі тимчасову іншу подобу, середина твоя не змінилася!

— Не маю наміру вести з тобою далі безглузду суперечку. Зачепиш когось із них, — Тарас махнув рукою в той бік, де мали би ходити лісом Миколайчук, Параджанов та Іллєнко, — і я не вагатимуся: зроблю з тобою те, що вже добре вмію!

— Побачимо! — то було останнє слово Арідника.

Усе затихло.

Параджанов іще якийсь час стояв, а тоді боязко визирнув зі свого сховку. Він побачив Тараса. Той сперся на смереку, обхопивши голову руками. Зараз він здавався звичайною слабкою людиною — зовсім не тим грізним «убивцею», котрий погрожував самому Арідникові й так відчайдушно захищав їх, чужинців.

Режисер обмірковував, чи вийти до Тараса, але тоді з чого починати дивну розмову про якесь потойбіччя? Чи захоче він відкритися, чи зізнається, що то він приходив із погрозами до Параджанова чи вві сні, чи насправді? І загалом, ця ситуація — якась маячня, навіть для такого фантазера, як він, Параджанов. Сергій усе ще важко дихав, плутаючись у думках. Тим часом за нього все вирішив Тарас: він повернувся і щез у темній гущавині, так і не помітивши, що за ним спостерігають.

Розділ З

Дорога з полонини була, звісно, значно швидшою, ніж підйом. Миколайчук та Іллєнко спацерували в доброму гуморі, безперервно балакали, реготали, згадували веселі випадки на знімальному майданчику. А от Параджанов і Тарас ішли мовчазні як ніколи.

— Маестро, ви чого? Яка вас муха вкусила? — запитав Миколайчук.

— Га? — неуважно мовив режисер. — А, та я в нормі, йдіть собі, йдіть. Я в голові вже малюю розкадровки.

— Навіть у вихідний день ти в роботі! Та дай мізкам відпочити! — Іллєнко поплескав Параджанова по плечу.

— Я так не вмію. У мене і робота — відпочинок, ти ж знаєш!

— Знаю, — мовив Юрій. — А ти, студенте, чого киснеш? Знову дістав на горіхи від режисера?

— Що ви? Ні, звісно ж! — відказав Тарас. — Просто наша мандрівка нагадала мені старі часи, навіяла спогади...

— Дитинство чи що? — усміхнувся Іллєнко. — Ти ще такий молодий, а вже є що згадувати?

— Я не мав нормального дитинства.

— Вибач, я не знав, інакше такого би не казав.

— Та все добре. Між вами я почуваюся нормальною людиною, не те, що колись, у дитинстві.

— Хто твої батьки, хлопче, — здалека запитав Параджанов.

— Мами я не знав, а батька вже давно нема, — коротко відповів Тарас, вирішивши не розвивати цієї теми.

— А як потрапив до нас на кіностудію?

— Почув, що набирають помічників для зйомок фільму в Карпатах. Гори для мене завжди були особливим місцем, то я і надумав спробувати попроситися на роботу і поїхати сюди. А ще й «Тіні...».

— Маєш до «Тіней» сентименти? — вивідував далі Параджанов.

— Маю! — Тарас поставив крапку в розмові.

«Принаймні чесний зі мною», — подумав режисер і попрямував лісовою стежкою вниз.

Наступні дні принесли стільки роботи, що не було часу думати ні про всіляку чортівню, ні про будь-що інше, крім знімального процесу. Гори рештками своїх сил утримували останні теплі дні літа, й «кіношники» хотіли встигнути якнайбільше, поки не задощило.

— Бабо Параско, — звернувся Параджанов до свого «сірого кардинала» — гуцулки, котра невтомно пильнувала, щоб у фільмі було дотримано всіх звичаїв горян. — А скажіть-но мені, з чим у вас перед війною ходили курви?

— Хто?

— Курви, жінки полегшеної поведінки.

— А, тоті потелінди? Або я знаю? Йно памнітаю, єк суда приїхали великі пани з міста, то попривозили зі собов таких панєнок, жи казали, шо то не конче їхні жінки, йно любаски.

— Коханки тобто?

— Най тобі буде «коханки». О. І ті любаски тут-во спацерували гет-назад, гет-назад і в руках все носили червоні парасолі.

— Червоні парасолі!!! — запалилися режисерові очі. — Геніально! Курви з червоними парасолями! Геніально!!! Лідочко, дістань мені червону парасолю, терміново! Я вже це бачу: Палагна пускає бісиків Іванові Палійчуку, злазить із коня з червоною парасолею і спокушає його. Геніально! Червона чужорідна пляма, що різко вибивається з природних кольорів гір. Він убитий життям, вона така собі легковажна панна, і їй нічого не варто заарканити простакуватого Івана. Червона парасоля — це воно! Бабуню, ви — геніальні! — Параджанов на емоціях заходився обнімати Параску Харук.

— Та йди гет! — відпихалася старенька. — Ади, яке пусте! Йди гет!

— Не піду, бабусечко, не піду, ріднесенька! Так, а на обряд вінчання мені треба ярмо, ярмо для волів!

— А то нащо? — спитала баба Параска.

— Будемо наречених упрягати в одне ярмо, символічно.

— У тебе в голові смалец ци що? Єке єрмо? Ніколи в гуцулів нієкого єрма не було.

— Бабцю, то образ такий! — пояснював Параджанов.

— Я ті зара дам образ! Образ — то Матка Божа і Сьвітий Миколай!

— То я так висловився, метафора така!

— Я ті зара єк упережу по крижах — будеш знав, єк гуцулам єкес єрмо пхати! Гибай з моїх очей, кара моя Господна!

— Тихо-тихо, бабусечко, все буде чотко! — режисер відскакував, аби його не зачепила палиця, якою надто вправно орудувала згорблена бабуся.

— Йди відтий, бо ті пальну! «Чьотко», дивиси, буде мені ту чьоткати! Я не подивлюси, шо ти пан, — упережу межи вони, і по всім!

— Не треба, хочу жити! — підколював далі войовничу Параску.

— Людоньки, дайте мені ґвера, най пальну в сего банєка!

Та хоч як баба Параска «вмовляла» Параджанова не додавати вигадок до звичаїв, режисер твердо вирішив, що творчий хід у цій сцені мусить бути і що цим ходом точно є ярмо. Щоправда, після такої сцени Сергій мусив іще довгі тижні обходити десятими дорогами Харукову бабцю, бо щоразу вислуховував від неї неабияку свіжу для іноземного вуха лексику. Та споріднені душі — то річ серйозна, тому надовго гуцулчиного гніву не вистачило і вона повернулася до нормальних вечірніх посиденьок із «дивакуватими» «кіношниками».

Наші дні

Розділ 1

Нагода продовжити пошуки своїх коренів їй підвернулася дуже скоро.

До ювілею фільму «Тіней забутих предків» одна модна столична галерея зробила величезний і крутий музейний проект: знайшла на кіностудії імені Довженка костюми, в яких знімалися головні герої, позбирала свідчення очевидців-гуцулів, котрі брали участь у масових сценах, відшукала унікальні папери, де Параджанов власноруч намалював розкадрування до стрічки, і ще цілу купу цікавинок, які, здавалося, мали би за півстоліття просто розчинитись у просторі й щезнути навіки. Але на те воно й геніальне кіно, щоби його слід іще довго пускав кола на воді часу.

Так-от, із цим проектом галерея їздила містами України, а на завершення організувала прес-тур для журналістів у місця, де в 60-х роках минулого століття «Тіні забутих предків» мали шалений успіх і куди кагебісти навіть на деякий час випустили головних героїв фільму. То були Аргентина і Франція. Аргентина!!!

У редакції всі знали, що Олеся була просто «повернута» на цьому кіно, тому, коли редактор оголосив, що є поїздка зі столичною галереєю місцями «Тіней забутих предків», ніхто навіть не мав сумніву, хто має поїхати. Були, звісно, й такі, що перманентно перебували у стані обурення — байдуже, через що. Обурення було в них у крові, й часто вони завдавали собі шкоди, витрачаючи на бідкання купи часу, які могли би використати на щось приємніше. Натомість затуляли собі заздрощами півсвіту, а могли ж би встигнути побачити інші пів! Отакі й шепотілися: чому вона їде? Хіба ми не змогли би зняти такої «мури» про якийсь там ретрофільм?

Але Олеся всього того навіть не помічала: її думки були вже далеко. Вона нетямилася від радості, що, можливо, їй пощастить бодай на міліметр наблизитися до розгадки найбільшої таємниці цілого її життя. До Франції вона була цілком байдужа, а от Аргентина — інша річ: десь там мешкає, можливо, її родичка, котра мала би допомогти в пошуку гутенюківських коренів.

Париж зустрів Олесю дощем і вкрай неприємною погодою. Тому вона не особливо покайфувала від цієї поїздки. Та і програму перебування було так тісно розписано, що поза зйомками журналісти світу Божого не бачили. Їх щодня возили в місця, пов'язані з фільмом, знайомили з людьми, котрі пам'ятали шалений ажіотаж, спричинений прем'єрою стрічки в місті над Сеною. Ото й усе. Вільного часу, щоби побачити той-таки Париж, у них залишилось обмаль. І його Олеся використала на те, щоби сховатися від цілого світу, залізти в тепле ліжко і добряче відіспатися.

— Я таки теплолюбна тваринка: від холоду я впадаю в сплячку, — то було останнє, що вона бурмотіла перед тим, як засинала.

Кому бурмотіла? Питання зайве. Звісно ж, своєму вічному напарникові. Він незмінно усміхався на її зізнання в теплолюбові й ішов у свій номер.

Хто ж інший міг супроводжувати Олесю в цій поїздці, як не Ярема? Коли «намалювалося» відрядження, відразу призначили оператором саме його, бо ніхто на роботі не сумнівався, що Ярема нерівно дихає до Олесі. Та ні вона, ні він того не визнавали...

І нарешті, після кількох днів мерзлоти і дощу, журналістська братія наблизилася до спекотної Аргентини. Кроком назустріч сонцю став виліт із аеропорту Шарля де Ґоля. Ну то й що, що треба було летіти з пересадками: з Парижа до Буенос-Айреса — 9 годин, а потому ще добру годину з Буенос-Айреса до Мардель-Плати, в аеропорт імені Астора П'яцоли. Ті години варті кавалка сонця!

То було курортне місто, що притулилося на узбережжі Аргентинського моря, а те натомість було частиною Атлантичного океану. Щойно подорожні вийшли з літака, на них війнуло розпеченим повітрям зі солоним присмаком. Чомусь так є, що чужинець зі суходолу може безпомильно відчути запах моря, навіть якщо воно за кількадесят кілометрів. Так було і з Олесею та Яремою. Народжені біля гір, а не біля великої води, вони відразу вловили йодо-сольові пахощі.

— Відчуваєш? Це ні з чим не сплутати, — вдихнула Олеся.

— Напевно, — принюхувався Ярема.

— Чекай-чекай. Ти що, ніколи на морі не був?

— Вгадала.

— Офігіти можна! Як так? Що ти робив на літніх канікулах усі шкільні роки?

— Тинявся.

— Тобто???

— Та відчепися, — буркнув Ярема. — Я ніколи не мав сім'ї, яка би вивозила своїх спиногризів на море, яка би переймалася мною. Після загибелі батьків усім узагалі було наплювати на те, де я і з ким. Добре, що хоч у «Пласт» потрапив, а так би взагалі став вуличним гультіпакою.

— Вибач, не знала, — знітилась Олеся.

— Усе о'кей. — Ярема перевів розмову у зручніше для нього русло. — Ходімо забирати наш багаж, бо з моїм щастям саме моєї торби і бракуватиме.

Хлопець як у воду дивився. На багажну стрічку виїхали всі валізи, навіть Яремина сумка, а от кофра зі штативом до камери не було ніде.

— Йоханий бабай, завжди одна і та сама історія, — вилаявся Ярема. — Уявляєш, мала, — звернувся до Олесі, — хоч би куди я летів, хоч би в якому аеропорту чи в якій країні опинився, завжди штатив щезає! Видно, коли прикордонники його бачать, у них збоїть система в головах і вони його додатково перевіряють.

— І що робити? — Олеся роззирнулася навколо.

— Чекати, а хвилин за п'ятнадцять-двадцять шукати по кутках.

— Ти це серйозно?

— Так завжди закінчуються історії зі зникненням штатива.

Ярема розвернувся і таки пішов шукати по кутах великого холу. Людей там були сотні, тож Олеся втратила напарника з ока. Та за кілька хвилин побачила: спочатку широку усмішку, а вже потім — оператора зі штативом на плечі.

— Хіба я не казав! — переможно гукнув здалека.

— У них точно страшний безлад — у тих аеропортах.

— Я вже звик. Ходімо доганяти наших.

«Наші» вже чекали в автобусі, який мав довезти всіх у місце, де журналістів селили на тиждень.

Зйомки починались аж наступного дня, а з летовища до готелю на березі моря вони прибули близько обіду. Тому півдня мали для того, щоби вимкнути мозок і лінивими овочами вилежати боки на теплому узбережжі.

Олеся вляглася на лежак поза солом'яною парасолькою, щоби нічого не затуляло сонця. Підставила йому обличчя, ловила кожен промінь, який щедро поливав теплом усіх на тому боці Землі, що був навпроти її рідного. Удома було зимно, пізня осінь, а тут — літо в розпалі.

Пообіднє море тихо жебоніло хвилями, ледь-ледь ударяючись об берег із дрібною галькою. Гучно кричали чайки. Сміялись і плакали чужими мовами діти, голосно кликали мам, не вимовляючи ще й половини звуків. І, на відміну від азійсько-європейських курортів, ніде не було чути жодної слов'янської мови.

«То дуже добре», — подумала Олеся. Колонки двигтіли латиноамериканськими ритмами, які напрочуд гармонійно лягали на українське вухо.

Ярема сидів у затінку парасолі: не надто любив шкваритись, — а от Олеся почувала гостру потребу вітаміну D, якого їй так бракувало щороку в листопаді-грудні. Це — сіра пора, коли денного світла людському організму замало, — тому, певно, саме на той час призначили свято Миколая: щоби хоч якось підбадьорити вразливу душу. Та ця осінь і взагалі цілий рік в Олесиному житті були особливі.

— Хвилька спокою, і чого ще хотіти? Ні, мовчуне? — зі заплющеними очима гукнула Олеся до Яреми.

— Мені у прохолодних горах ліпше, — буркнув хлопець.

— Мені — теж, але ж море час від часу — то теж файнезно. Як сказав би вуйко Любко: відпочивай, зозулько!

— Ех, сюди би вуйка Любка! Він би найперше не себе скупав в океані, а свою «ластівку». Загнав би на сам берег, обережно витріпав би килимки, ніжно похлюпав би її водичкою, бо то ж «ластівка»! А вона дорожча за дружину. «Рамантік!» — теж не розплющуючи очей, сказав Ярема.

— О, так, куди ж без «ластівки»! Слухай, пропоную нині до вечора займатися нічогонеробленням. Але тотальним! Нічого не плануватимемо на вечір, ніяких походів у місто — просто побудемо біля моря, гаразд?

— Домовилися! Ходи до води!

— Не зараз, хочу ще погрітися.

Та Ярема вже того не чув. Ухопив дівчину, як щось мале і невагоме, перекинув через плече й уже за мить шубовснув разом із нею у воду.

— Відпусти! Дурбецало! — репетувала й відбивалась Олеся.

— Помийся добряче, гуцулко з високих гір! — викрикав Ярема, не випускаючи її з обіймів.

Їхнє нічогонероблення виявилося напрочуд кайфовим. Без домашньої мережі в мобільному — лише роумінг і чужий оператор, через якого свій здирає зі земляка страшні гроші, бо то так «нормально». Можна було би, звісно, придбати вайфай за невеликі гроші, та обоє львів'ян категорично відмовилися від цього.

Їх аж нудило від безглуздих постів в інстаграмі й у фейсбуці на кшталт фотографій їжі, готельних номерів і селфі на тлі басейну чи квітів із дурнуватим виразом обличчя з витягнутими губками-качечками на ньому. Олеся та Ярема погоджувалися, що ліпше сяк-так спілкуватись очі в очі, ніж удавати в соцмережах неймовірну дружбу, від якої аж тхне самотністю, як писав польський класик.

Споночіло...

Вони сиділи на теплому піску. Старезне море майже нечутно полоскало хвилями узбережжя. Здавалося, цілий світ перекочував на ніч у галасливе місто. Там блимали стробоскопи, набережна гула сотнями різних голосів, а музика наввипередки вилітала на волю з кав'ярень, барів, пабів, забігайлівок, ресторанів, фаст-фудів і нічних клубів.

А тут, за кілька кілометрів од міського божевілля, час зупинився.

Було безлюдно. Широчезний пляж дозволив загубитися сотням відпочивальників, котрі могли навіть не перетинатись одні з одними, порозбрідавшись кожен у свій куточок.

Блаженна тиша...

Тільки хвилі, пісок і зорі над головами двох українських мандрівників. Вони сіли на лежаки, а в пісок устромили пляшку сухого аргентинського вина. Ярема налив червоний напій у паперові склянки.

— За море? — запропонував хлопець.

— За твоє перше море! — уточнила дівчина.

Терпкий трунок приємно розтікся тілом. Він пасував до невимушених розмов і до теплого вечора. Олеся підтиснула ноги, зігнувши їх у колінах, обхопила обіруч і насолоджувалася кожною секундою тепла.

— Ти коли-небудь почувався самотнім? — зовсім не до слова запитала Олеся.

— Як коли. Бували дні, місяці й навіть роки, коли хотілося вити від самотності.

— У тебе таке було? Ти ніколи мені про це не розповідав.

— Та припини. Кому треба вислуховувати чужі скиглення?

— Я би вислухала!

— То тільки ти, бо ти не така, як інші.

— Це тоді, коли ти втратив батьків?

— Так, тоді. Було важко...

Вона поклала свою руку в його долоню і легенько стиснула на знак підтримки.

— А я ніколи не знала почуття самотності.

Олеся не хотіла зараз вивертати душу й зізнаватися, що вона трохи дивачка. Ціле своє життя вона відчуває біля себе присутність іще когось. Воно не лякає, нічим не загрожує, просто так є і завжди було.

Вона звикла до цього відчуття, інакшого не знає.

Коли була маленька і розказувала батькам, що біля неї хтось є, мама і тато тривожно перезирались і казали, що то, певно, ангелик, який її охороняє. Бабуся з переляком в очах хрестила і примовляла: «Хай Бог милує». Потому то був уявний друг, із котрим Олеся розмовляла, бавилась і ділилась усім потаємним, про що не зізнавалася навіть найріднішим. Але які могли бути таємниці в дитини? Хіба що якийсь хлопчик сподобався в першому класі чи хтось подивився на неї косо.

Ні, вона ніколи нікого біля себе не бачила. То була радше уява. Утім, Олеся росла з постійним відчуттям чиєїсь присутності.

У підлітковому віці батьки навіть повели її до психотерапевта, щоби пересвідчитися, що то не хвороба якась. Дівчинку довго розпитувала поважна пані, котра здалась Олесі не зовсім із нормальним дахом. Питала дивне: чи вона хоче жити, чи не бувало суїцидальних думок, чи її принижують у школі, чи має злість на батьків. На всі ці нісенітниці дівчинка щиро та з подивом відповідала: «Ні». Часто навіть слів таких не знала, а не те, щоби думати про таке...

Походи до лікарів закінчилися нічим. Жодного діагнозу поставити їй не змогли, бо й закинути було нічого.

Та після того Олеся зробила для себе висновок: зізнаватися про свої відчуття нікому не можна. Якщо ти інакша, тебе не сприймають, лікують і всіляко намагаються змінити, а при тому власних дивацтв уперто не помічають.

Вона замкнула цю таємницю глибоко в собі, щоби здаватися «нормальною».

— Тобі пощастило, що ніколи не почувала самотності, — мовив Ярема.

— А як воно — бути самому?

— Страшно. Просто страшно. Отак живеш собі, а поруч жодного плеча, яке тобі могли би підставити у біді.

— Хочеш, я підставлю своє?

— Твоє крихітне плече? Та ти мале! — Ярема обняв дівчину за плечі.

— Мале, але сильне! То як?

— Чи я хочу мати двоє плечей: своє і твоє? Ну, по-перше, то негарно, а по-друге, та хто ж не хотів би?! — усміхнувся Ярема, а за мить нахилився ближче до неї і трохи тихіше додав:

— Хочу...

Він не випустив її з обіймів. Вона й не намагалася звільнитися. Щось притягувало в його погляді й у рухах. Щось таке, що пришвидшувало биття серця і змушувало затамовувати подих. Хлопець не відривав погляду від її очей, довго дивився, та не робив жодного руху назустріч, ніби боявся сполохати невидиму іскру, що проскочила між ними.

Вони були так близько одне від одного, як іще ніколи, а він усе вичікував. Першою піддалася магніту Олеся і наблизилася лише на крихітний міліметр до нього. Цього було досить. Він рвучко притягнув її однією рукою до себе і поцілував. Цілував пристрасно і жадібно, мовби припадав до забороненого плоду, якого довго жадав і тільки тепер дозволив собі до нього дотягнутися.

Цілий світ зупинився...

Були тільки зорі...

А ще шепіт морських хвиль...

Теплий пісок...

І тільки вони між зорями та землею...

Розділ 2

Наступний день в Олесі почався так:

— Розумієш, усе надто швидко для мене. Я мушу дати лад сама зі собою, бо завжди сприймала тебе як друга, а тут раптом усе змінилося. Мені потрібний час, аби зрозуміти себе.

Олеся вхопилася рукою за чоло, потрусила волоссям. Перед дзеркалом її внутрішній монолог здавався банальним і смішним.

— Якось тупо звучить. «Дати лад сама зі собою...» Наче якийсь підліток, плету. Фу-у-у, що ж робити?

Її зізнання дзеркалу перервав стукіт у двері.

Олеся відчинила. То був Ярема.

— Привіт! Уже прокинулася?

— Здоров! Заходь. Зараз одягнусь, і зможемо йти на сніданок, — Олеся намагалася говорити якомога невимушеніше, та її збентеження видавали руки, в яких вона безперервно крутила щітку для волосся.

— Зачекай, — Ярема взяв її за руку. — Треба поговорити.

— Слухай... — тільки почала речення Олеся, та її перервав Ярема.

— Вислухай мене, будь ласка. О'кей? Слухай, нині трохи незручно про це говорити. Учора ввечері ми якось трохи дозволили собі зайвого. Алкоголь, тепле море, інтимна атмосфера — все закрутило нам голови. А нині треба братися до роботи, і ледве чи вчорашня пригода допомагатиме нам під час зйомок, тому найліпше з'ясувати все зараз. Ми з тобою звикли бути колегами, добрими партнерами на роботі й навіть друзями поза офісом. Думаю, не варто наразі нічого змінювати й ускладнювати наші стосунки.

Олеся широко розплющила очі: була справді приголомшена Яреминою промовою. Зовсім не на таке чекала від нього. Думала, він бігатиме за нею, як і всі Ті попередні хлопці, обіцятиме Місяць із неба — тільки би вона була з ним. То більше, що на роботі підсміювалися, нібито Ярема без неї жити не може. А тут — цілком протилежне: він не хоче мати з нею нічого більшого, ніж було до вчора. Це якось неприємно кольнуло в серце Олесю, і вона з подивом констатувала це в собі.

— Так, так, — нарешті видушила зі себе Олеся. — Я теж так думаю. Так буде найліпше. Звичайно. Авжеж. Безперечно. Так точно, сер, — їй забракло словникового запасу, щоби довести Яремі, що вона таки погоджується з ним, і щоби він — борони, Боже — не подумав, що їй було неприємно це почути.

— Усе добре? — Ярема помітив, що дівчина якось надто активно підтакує.

— Цілком, — силувано усміхнулась Олеся.

— Тоді вдягайся, а я чекаю на тебе внизу в ресторані, — Ярема цьомкнув дівчину в щоку — зовсім по-дружньому — і зник за дверима.

Олеся сіла на ліжко.

«Ну що ж, мене випередили. То я мала молоти всіляку дурню, а вийшло, що відшив мене він. Молодець, Олесю, молодець. Чого хотіла, те й маєш», — крутилось у її голові.

— Як так, то так. Сама не буду напрошуватися, — лише сказала вголос і пішла одягатися.

Журналістську братію того ранку організатори насамперед повезли в кінотеатр «Неґаро», де 1965 року на кінофестивалі відбувся показ «Тіней забутих предків». Фестиваль у Мар-дель-Платі належить до найвищої категорії — категорії «А» — Міжнародної федерації асоціацій кінопродюсерів FIAPF і не поступається за рівнем та розмахом славнозвісним кінофорумам у Каннах, у Берліні й у Венеції.

Назустріч українцям вийшов ставний чоловік у темно-синьому костюмі, у білій сорочці та з хустинкою, обв'язаною довкола шиї.

— Вітаю, шановні! Як долетіли? — через перекладача іспанською запитав чоловік. — Мене звати Дієґо Алонсо, і я директор кінофестивалю. Дуже сподіваюся, що ми розписали вам насичений, але зручний графік, тож ви зможете попрацювати так, як це буде потрібно вам.

— Дуже дякуємо! — відповів керівник групи Павло. — Нас передусім цікавлять місце прем'єри «Тіней...» і очевидці, котрі пам'ятають фестивальний показ.

— Так-так, ми взяли це до уваги і знайшли всіх героїв. То що ж? Запрошую вас у кінотеатр «Неґаро». Уявіть собі: 1965 рік, міжнародний кінофестиваль, куди потрапляють лише найкращі стрічки людства, і сюди вперше прибуло українськекіно. При попередньому відборі після перегляду критики були ошелешені «Тінями забутих предків». То було щось таке, що не вписувалось у жодні стандарти, в жодні відомі жанри кіно, щось шалено геніальне! Стрічка їх зачарувала, і вони визнали її однією з найкращих, що їх лише створили земляни. Так, мої дорогі, є й дотепер. Ваші «Тіні забутих предків» і нині тримаються в сотні найвидатніших фільмів усіх часів і народів.

Дієґо відчинив двері й запросив усіх усередину кінотеатру. Приміщення було доволі звичайне, ніщо не вказувало на те, що тут щороку відбувається така потужна подія кіноіндустрії. Прилавок із поп-корном, квиткова каса, кілька входів у різні зали — ото й усе. Дивними були хіба що афіші, трохи смішні для українців. З афіш миловидо усміхалися пари напудрених головних героїв, на чиїх зображеннях було написано прізвища акторів: Хуан Родригес Торро, Педро Мартинес, Марія Сильвія Мухерас. Одразу навіювало спогади про 90-ті роки з їхніми латиноамериканськими серіалами, які йшли на всіх каналах скромного на той час українського телебачення, повторюючись по тричі на день, і викликали масову істерію серед глядачів. В одному з галицьких сіл парафіяни навіть просили свого панотця перенести Службу Божу на годину пізніше, щоби віряни могли додивитися чергову серію мильної опери. І тоді, після огляду пригод улюблених героїв, із почуттям виконаного обов'язку чесні християни йшли до церкви, ревно били лобами об землю і молилися за здоров'я рідних та енергетиків, аби ті не вимикали світла саме тоді, коли на голубому екрані розгортатимуться неземні пристрасті бразильців чи мексиканців... Але то було давно і, на щастя, закінчилося: ми таки припинили купувати латиноамериканські серіали.

Найбільший зал кінотеатру «Неґаро» був велетенський. Він мав, певно, тисячу чи майже тисячу місць. Усередині на українців уже чекало кілька літніх пань. Вони широко усміхались і по-дружньому махали руками чужинцям.

— А це — прошу познайомитися — наші герої, котрі тоді, в 65-му, особисто були на показі стрічки. Вони так хочуть вас побачити, бо ви їхні земляки, адже то — українці, котрі емігрували до Аргентини вже давно.

Журналісти зійшли до перших рядів і почали знайомитися з усміхненими бабцями.

— Добридень, дорогі земляки, — українською, проте зі сильним акцентом, мовила одна пані. — Як я тішуся з того, що ви приїхали до нас! Кожен гість із рідної землі — то тут як подих свіжого повітря, бо, хоч би скільки ми тут жили, для нас це — чужа земля, а своя — там, за океаном, — бабуся витягла хустинку і втерла сльози, які набігли на старечі очі.

— А коли ви виїхали з України? — запитала Олеся.

— Ой, дитинко, ще під час війни. Я тоді була мала дитина. Батьки мусили емігрувати не від добра. Ще зовсім юними вступили до лав УПА: мама була медсестра і рятувала поранених хлопців, а тато відав таємною канцелярією. Та почалися репресії, масові розстріли, табори — і мусили втікати за кордон. Могли би лишитись і продовжувати боротьбу, якби в них не було мене. З дитиною вже не підеш у ліс, а лишитись у хаті — це означало купити собі квиток в один бік, до Сибіру.

— Вас тоді багато виїхало?

— Так, у нас дуже велика діаспора в Аргентині — десь триста тисяч. Найбільше емігрантів сюди прибуло ще на початку двадцятого століття і навіть раніше, наприкінці 1890-тих років. Але ми не забуваємо, хто ми і звідки, — бабуся тремтячими зморшкуватими руками показала на свою вишиванку й погладила ґердан на шиї.

Для неї ці атрибути означали набагато більше, ніж для українців в Україні, де до вишиття звикли і навіть часом дозволяли собі називати це несмаком і шароварщиною.

— Ми з чоловіком зберегли свої традиції й тільки завдяки цьому не асимілювалися. Звичайно, донь цю, наші діти й онуки вже не мають такої пов'язаності з Україною, як ми, старше покоління, — та мову знають і Різдво святкують 7 січня. Тільки сприймають то як таке, до чого їх змушують батьки. Не знаю, чи триматимуться того, коли нас не стане... Але в нас добрі діти, і вони ще колись ті гени відчують, — я в то вірю.

— Так і буде, — підтримала стареньку Олеся. — До речі, я називаюсь Олеся, то — Ярема.

— Які гарні наші імена! А я Дарина Коваль. Будемо ще не раз бачитися, поки ви тут. А тепер мусимо сідати, бо тут хочуть, аби ми, очевидці, трохи позгадували про приїзд Миколайчука і Кадочникової.

— А зможемо потому з вами ще прогулятись і записати ваші спогади? — запитала Олеся.

— Легесенько. Скільки вам треба буде, стільки говоритиму, мої дорогенькі.

Дієґо почав офіційну зустріч. Представив кожного з глядачів, котрі в 65-му скористалися нагодою вихопити в касі квитки, втиснулись у переповнений зал кінотеатру і з подивом оглядали щось до болю рідне.

— Я прибігла на фестиваль просто зі занять в університеті, — почала свою розповідь Ірина Рудь. — Була я тоді гарна і молода, не така, як тепер. Пам'ятаю: зал був такий переповнений, що я настрашилася, що не потраплю всередину. А між нашими діаспорянами пішов поголос, що вірменин Параджанов зняв щось неймовірне про українців. І ми хотіли будь-якими правдами чи неправдами це побачити. А коли почули, що ще й будуть наші артисти, то взагалі мови не могло бути, щоби ми з ними не зустрілися.

— Я дозволю собі одну ремарку, до слова, — втрутився Дієґо. — Річ у тому, що на кінофестиваль організатори запросили трьох людей: Сергія Параджанова, Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука. Їм про це й оголосили партійні діячі. А ви ж знаєте, що тоді була залізна завіса і виїхати за кордон було реально тільки після мільйона узгоджень із владою і лишень у супроводі її представника. Так-от, коли про поїздку оголосили артистам, Параджанов на кіностудії жартома сказав: «Тоді купіть мені квиток в один бік». Усе! Цього вистачило, щоби його не взяли у відрядження й узагалі зробили невиїзним. Отак через невинний жарт Параджанов не потрапив на кінофестиваль. Приїхали тільки Миколайчук і Кадочникова.

— А бачили би ви, які вони були залякані, — підхопила Дарина Коваль. — Певно, їм добре голову продовбали своїми моралями ті проклятущі кагебісти. Вони артистів переконали, що ті тут нікому не потрібні, що їх ніхто не прийме, а кіно взагалі провалиться, бо ніхто його не зрозуміє. Крок у крок за ними ходив кагебіст, аби — борони, Боже — не залишилися тут і не наговорили чого злого на совітську владу. Іван Миколайчук, такий молоденький і красивий, був бідний наче церковна миша. Приїхав у позиченому костюмі, зі собою мав тільки светрик і сорочку. А Лариса Кадочникова теж в одному платтячку, в одних мештиках... Зробила собі звечора зачіску і, щоби не розвалилася, спала перед показом майже сидячи. Вони навіть не уявляли, в якому розкішному одязі виходять на червону доріжку голлівудські зірки! Та і звідки їм було про те знати? Жили, бідолахи, за таким страшним муром. Ніхто з них навіть не сподівався, що їх зустріне повнісінький кінотеатр. Як нині пам'ятаю, вони двоє стоять у куточку тут, біля сцени, — такі скромні, налякані — і з жахом чекають на закінчення фільму та на реакцію публіки. І тут нарешті кінець, ідуть фінальні титри, зал підводиться і стоячи аплодує. Ні, навіть не аплодує, а виє! Людоньки, ви собі не уявляєте, що тоді робилося! Публіка їх купала в аплодисментах. І все — від того моменту з ними тут поводилися, як зі зірками. Усюди їх возили, показували місцеві краєвиди, водили по ресторанах. І нам теж пощастило зустрітися з ними. Ми запросили Ларису й Івана в наш Український дім. Вони втішились і дуже довго сиділи у нас, розказували, як там удома, як вони знімали кіно в Карпатах, про гуцулів, про їхні ритуали. Ну то була незабутня зустріч, повірте мені! А про Івана Миколайчука я могла би годинами говорити. Який то був справжній українець: чесний, порядний, говіркий! Так шкода його, Царство йому Небесне!

— І, як ви розумієте, — продовжив Дієґо, — такий успіх українського фільму на фестивалі не залишився без нагород. Стрічка отримала найвищий приз — «Південний хрест», — а також приз ФІПРЕССІ за колір, світло та спецефекти. Далі фільм здобув Кубок кінофестивалю в Римі, Золоту медаль для Сергія Параджанова на кінофестивалі в Салоніках. Ну, і ви вже, певно, мільйон разів чули, як висловився про «Тіні» сербський режисер Емір Кустуріца: «Найкраща стрічка, знята у світі». А в Гарвардському університеті це кіно є в обов'язковій програмі навчання кінокритиків. Тому наш кінофестиваль із приємністю згадує рік показу такої знакової роботи.

Після короткої офіційної частини Дієґо запросив усіх присутніх на фуршет — тут же, в кафе кінотеатру. Журналісти записували інтерв'ю, домовлялися про зустрічі з українцями, словом, кожен працював над матеріалом у свій спосіб.

Олесі сподобалась уже знайома їй Дарина Коваль, тому шукати іншої героїні журналістка й не хотіла.

— Ну що, дорогенькі, я запрошу вас до себе додому. Там, якщо захочете, зможете записати інтерв'ю, а я почастую вас чимось смачненьким, — запропонувала пані Дарина після того, як її познімали в кінотеатрі.

— Ой, із великою приємністю, якщо це не завдасть вам клопоту, — зраділа Олеся, бо, крім особистої приязні до пані Дарини, мала ще ідею познімати її в хаті.

— Та що ви, які незручності? Я на пенсії, маю цілу купу вільного часу, діти по роботах цілими днями, то мені щастя — з кимось поговорити, а особливо — зі земляками.

Пані Дарина повела Олесю та Ярему до виходу й указала їм на припарковану поруч автівку:

— Ото моя!

— Вона сама кермуватиме? — пошепки запитав Ярема Олесю.

— То тільки в нас бабусі їздять трамваями і вимолюють пільговий проїзд, а за кордоном пенсіонери живуть по-людськи, — так само пошепки відповіла Олеся й сіла на переднє сидіння.

— Ну так, я й забув, що ми не вдома.

Тим часом бабуся хвацько всілася за кермо, надягнула темні окуляри і з виглядом водія зі сторічним досвідом управно виїхала заднім ходом на дорогу. А далі набрала швидкість і помчала трасою в бік свого містечка. Пані Дарина жила за містом, лише за 20 кілометрів од межі Мар-дель-Плати. За аргентинськими мірками, як уже й за нашими, така відстань була дріб'язком, а мешкати за містом — це тут уважали найпрестижнішим.

Дорога звивалася серпантином над морем. Пані Дарина легко петляла шляхом, устигаючи розмовляти з гостями, на ходу перепрограмовувати GPS, тицяти в мобільний телефон і зиркати у бокові дзеркала. Ярема здивовано усміхався, дивуючись, як така, на перший погляд, бабця-дрибця виявилася рок-н-рольною чувіхою і шумахерує на дорозі. Їй бракувало тільки цигарки та шкіряних байкерських рукавиць, але вони б уже дисгармоніювали з вишиванкою і з ґерданом.

— Я на старість теж такий буду, вирішено! — гукнув зі заднього сидіння Ярема до Олесі.

— Прошу? — перепитала пані Дарина.

— Нічого. Кажу, що хочу бути такий крутий, як ви!

— Та що ти, синку, я звичайна!

Жінка натиснула на гальма біля входу в заквітчані ворота. Навколо височів мурований двометровий паркан. Пані Дарина натиснула ґудзик на в'їзді — і брама відчинилася.

— Ласкаво просимо до нас! Старий буде тішитися!

Автівка в'їхала на величезне подвір'я. Олеся та Ярема вийшли й аж оніміли від розкоші навколо. Двоповерховий білий особняк мав тераси та балкони, був зусібіч оточений підстриженими деревами, кущами, а перед ним виблискував яскраво-синьою водою басейн. Навколо тулилися шезлонги, столики й біла альтанка.

— Нічого собі! — присвиснув Ярема.

— Не дивуйтеся, дітоньки. Слово «емігрант» не завжди означає «заробітчанин» і «безхатченко». Так, спочатку, по приїзді сюди, мої батьки страшенно бідували. Тато працював на будові, мама прала і варила їсти багатіям Кастильясам. Ми в них навіть жили як прислуга. А потому сталося так, що в наших господарів загинув єдиний син, який ще не мав своєї сім'ї, тож старі залишилися геть самотні. Жодної родини Кастильяси не мали. Вони страшенно тужили за сином, горе роз'їдало їх зсередини. А тут на подвір'ї завжди бавилася я, ще мала дитина. То вони до мене і прикипіли, полюбили, як рідну. Відтак і моїй мамі вже не загадували надто багато роботи. Біда зробила їх людяними. І так поступово ми стали для них єдиною сім'єю. Коли Кастильяси померли, ми з батьками зібрали речі й уже було шукали собі іншого прихистку та роботи. Аж тут прийшов до нас поважний пан, нотаріус, і зачитав нам заповіт покійних, згідно з яким вони залишили свій маєток мені. Спочатку ми подумали, що то якийсь невдалий жарт, бо що ж ми за одні, щоб отримати такий спадок? Але виявилося, що це — правда і що я стала власницею дому Кастильясів! Отака наша історія. А тепер, коли батьків не стало, наші діти повиростали і порозповзалися по своїх квартирах, у величезному маєтку лишилися тільки ми зі старим.

Жінка обернулась у бік хати і гукнула:

— Петре, ми вже є! Ходи до нас!

З вілли поспіхом вийшов сивочолий пан в окулярах і у білому капелюсі.

— Вітаю вас, дорогі земляки! Як добре, що ви до нас заїхали!

Пан Петро кинувся обнімати Олесю та Ярему, як рідних.

— До нас так рідко доїжджають українці, — зізнався Петро. — Жили би ми у Європі, було би ближче додому — то, може, хтось би частіше потрапляв у наші краї. А так, самі бачите, інша півкуля: летіти і летіти.

— То правда, — відповів Ярема. — Ми так довго добиралися, через Париж. Але не шкодуємо. Нам тут подобається.

— Та ще й зустріли таких привітних людей, як ви, — додала Олеся.

Заходьте, голубонько до хати, заходьте, — пан Петро взяв Олесю під руку, Ярему по-чоловічому поплескав по плечу й повів їх у дім. — Дарцю, ходи вже, потому припаркуєш свою машину. Відкрию вам таємницю: моя жінка любить ту автівку більше, ніж мене. Чисто з нею звар'ювала.

— О, в нас такий водій є, вуйко Любко, — підхопив Ярема. — Ото познайомити би їх, то стільки мали би спільних тем для розмов!

— Мені вже вуха в'януть від тих розповідей про карбюратори, двигуни, акумулятори, — вдавано втомлено сказав пан Петро.

— Зате вам не нудно живеться з такою дружиною! — заперечила Олеся.

— Свята правда! У мене живчик, а не жінка. Такої ще пошукайте!

— Старий, ти зовсім заговорив дітей. Не мороч їм голови, а ліпше клич до столу, — втрутилася пані Дарина. — Мій Петро готує, як бог із Олімпу, — зараз пересвідчитеся.

— Запрошую!

Стіл уже було накрито. Він, за доброю українською традицією, вгинався від наїдків і від питва. Вочевидь, аргентинських гастрономічних звичаїв Ковалі так і не перейняли.

Олеся розглянулася по кімнаті. Тут були розкішні білі меблі, картини в дорогих рамах і камін із фотографіями на ньому. Зі знімків білосніжними зубами усміхалися молоді люди і багато малюків.

— Маємо трьох дітей, — пояснила пані Дарця, — шістьох онуків і вже одну правнучку. Коли на свята всі сходяться, то хата двигтить. Але я то люблю, — родина має бути гамірна.

— У мене теж така: велика і гучна, — усміхнулась Олеся.

— А я завжди про таку мріяв, але ніколи не мав... — докинув Ярема.

— Шкода, синку, бо то така радість, — сказав пан Петро. — Та нічого. Дивися, яку маєш гарну дівчину! От із нею і створите велику гарну сім'ю.

— О ні, він мені не хлопець, — знітилась Олеся.

— Ми не, е-е-е... ми не пара, — пояснив Ярема. — Ми разом працюємо.

— А, тоді перепрошую, — сконфузився пан Петро.

— Не встидай дітей, старий. Завжди ти щось ляпнеш! — штурхнула чоловіка пані Дарина. — Ну все, сідаймо, бо діти вже голодні.

Бесіда точилася вельми невимушено. Було враження, ніби ці четверо зналися сто років. Пані Дарина знову згадала своїх батьків, пан Петро — рідне село, яке дотла спалили енкаведисти, переодягнуті упівцями. Розповідали про дітей, про внуків, про життя в Аргентині, яке тільки на перший погляд видається таким сонячним і забезпеченим. Насправді сотні українців так і залишилися за межею бідності, й лише їхні діти, а то й онуки почали вибиратися зі злиднів. Адже ніде просто так грошей не дають: чи то по той бік океану, чи по цей.

Після вечері пан Петро покликав Ярему в підвал, аби вибрати пляшку доброго вистояного вина. Виявилося, що Ковалі мають виноградник і щороку роблять домашній трунок — не на продаж, а лише для себе. Бочки в підземеллі стояли поскладані одна на другу, а поруч — стелажі зі закоркованими пляшками. Пан Петро професійним оком вибрав вино. За його словами — з найкращого урожаю. Господар вручив вино Яремі:

— Оцю вип'ємо зараз, а оцю, — взяв у руки ще одну пляшку, — візьмете зі собою. Будете мати до вечері.

— Дякую! Дуже гарний подарунок, — відповів Ярема, і чоловіки вийшли з підвалу.

Пані Дарина і Олеся вже чекали на них у літній альтанці, яку рясно обплели квіти й екзотичні рослини. Сутінки ще більше посилили їхні пахощі.

— Добре вино від пана Петра, — оголосив Ярема і показав пляшку з наліпкою, на якій зрозуміти можна було тільки слово «Koval».

— Розкорковуй, хлопче. Посмакуєте справжнім вином, а не порошками, якими торгують в українських магазинах, — підхопив пан Петро.

— Свята правда, — підтримав Ярема. — Справжнє у нас треба добряче пошукати.

За вином розмова текла неквапно і ще більше по-домашньому, ніж у хаті. Олеся раптом уперше по приїзді пригадала, для чого насправді вона сюди прибула:

— Пані Дарцю, а ви часом не знаєте такої Оксани Ричардсон?

— Божевільної Ричардсон? Та чого ж не знаю? Вона живе тут поруч.

— Справді? — зраділа Олеся і багатозначно поглянула на Ярему, бо тільки він знав цілу історію.

— Навіщо вам та дивачка, голубонько?

— Вона, кажуть, моя далека родичка.

— Ото послав Бог вам родичів, спаси і сохрани!

— А що з нею не так?

— Та, може, вона й добра людина, тільки того ніхто не відає. Відколи я її знаю, вона живе відлюдницею, вікна завжди зачинені, нікого не впускає до своєї хати, хіба лише жінку, котра варить їй їсти і приносить харчі. Чоловік умер, дітей вони не мали, ото вона так одинокою і залишилася. Колись, кажуть, ходила на роботу, була між людьми, а потому геть здичавіла. Дуже дивна... Я її бачила всього кілька разів за ціле життя, та й то тільки через паркан. Якось спробувала заговорити, але Оксана налякано подивилася на мене і щезла за дверима. Може, їй би помогли лікарі, вилікували б, але ж вона їх не допустить до себе, а привести їх нікому. Так і живе. А всі навколо прозвали її «божевільна Ричардсон».

— Яка бідна жінка, — вражено мовила Олеся.

— Так, мені її теж шкода, — зітхнула пані Дарина. — Бо вона нікого не чіпає, зла нікому не робить, не агресивна. Просто живе так, як дикий бур'ян.

— Зрештою, — втрутився пан Петро, — кожен має право жити так, як йому пасує. Хто сказав, що норма — це бути серед людей, ходити по театрах і музеях, на вечірки? Для когось нормальним є спокій і затишок. Я її не засуджую. Кожен живе, як хоче.

— Та і я так кажу, — підтвердила пані Дарина.

— Мені її конче треба побачити, пані Дарцю. Як це зробити? — запитала Олеся.

— Думаю, то неможливо, голубонько. Вона не впускає до себе нікого зі сусідів, а не те, щоби незнайому людину.

— Але ж мусить бути спосіб.

— Навіть не знаю, як допомогти... Може, я спробую подзвонити в її двері, й вона мені відчинить як сусідці?

— Дуже прошу вас спробувати! То для мене важливо. Справді! — благала Олеся.

— Гаразд, ходімо. Та підемо тільки ми вдвох із вами, Олесю. Чоловікам вона точно не відчинить.

— Добре. Я зачекаю на тебе тут із паном Петром, — погодився Ярема.

— І ми принесемо ще пляшку винця. За нас не хвилюйтеся, панянки! — підморгнув пан Петро. — Клопочіться своїми справами, скільки буде треба, — ми тут не пропадемо. З такими запасами в діжках можемо розмовляти ще сто років.

Розділ З

Двоє жінок вийшли з території білої вілли і попрямували бічною дорогою. Вона відмежовувала довгий ряд особняків од піщаного пляжу й океану, і нею рідко їздили автівки. Дорога була схожа на всі прибережні вулички, де живуть заможні мешканці. З маєтком Ковалів сусідили ще три такі самі розкішні будинки з оазами навколо них. А за ними визирав непоказний особняк, вельми скромний, порівняно зі сусідніми. Він не мав ані двору, ні паркана — звичайна двоповерхова хата. Вона здавалася добряче занедбаною, навіть закинутою, наче там ніхто не жив. Вікна було наглухо затулені віконницями.

— Я підозрюю, що ми вже прийшли, — прошепотіла Олеся.

Їй здалося, що зараз вона має зазіхнути на чужу власність, немовби злодій, бо для себе дівчина вирішила будь-що потрапити до помешкання божевільної Ричардсон, навіть якщо їй тут і не зрадіють.

— Ви вгадали, голубонько! Що ж, спробуймо!

Дарина Коваль боязко підійшла до дверей і натиснула на ґудзик. Усередині пролунав дзвінок, а далі — тиша. Не чути було жодних кроків, аніякого руху. Жінка подзвонила ще раз, потому ще. Вони все чекали, та, здавалося, хата була геть порожня. Нарешті з домофона долинув хрипкий низький жіночий голос:

— Quién está ahl?

— Не бійся, Оксано. То я, Дарця Коваль, твоя сусідка, — вирішила відповісти українською, — може, рідна мова прихилить до гостей цю відлюдницю?

— Я тебе не кликала! — почули вони з хати.

— Маю до тебе справу. Тут тебе хоче побачити одна панянка з України. Просто поговорити!..

— Мені нема до неї діла. Хай забирається геть!

— Але ж я ваша родичка. Я теж із Гутенюків, — Олеся вирішила вдатися до вагомих аргументів.

— Гутенюки мене забули, і я їх — теж! Іди геть, кажу!

— Мені конче треба з вами поговорити. Я півсвіту пролетіла, щоби побачитися з вами!

— Геть!!!

Олеся розгублено стояла під дверима. Невже стільки зусиль надаремно?! Невже та вперта жінка так нічого їй не скаже. Але ж вона остання Олесина надія дізнатися бодай щось про всю ту містику. А може, Оксана Ричардсон і справді божевільна й у її голові вже давно нема жодної адекватної відповіді на Олесині питання?!

— Забирайтеся, сказала! — гаркнув погрозливий голос.

Олеся вирішила йти ва-банк:

— Я знаю про Обмінника!!! — крикнула дівчина.

Запала тиша...

Пані Дарина здивовано зиркнула на дівчину, не зрозумівши, про що мова.

Якщо вже це не поможе, то достукатися до божевільної й справді неможливо. Олеся прислухалася. По той бік дверей ніхто ані не ворухнувся. Здавалось, Оксана завмерла...

Далі тиша...

Минуло ще кілька секунд...

Клац...

Замок у дверях прокрутився. Олеся боязко взялася за клямку, натиснула, причинила вхідні двері й зазирнула всередину.

Звідти прямісінько на рівні її очей стирчало дуло мисливської рушниці. У приціл заглядала стара баба з розтріпаним сивим волоссям. Вона була вдягнена в незрозуміле сіре лахміття і вороже важко дихала. У приміщенні панувала цілковита темрява.

— Я Олеся, ваша родичка, не стріляйте, — дівчина інстинктивно підняла руки вгору.

— Заходь і зачини за собою двері... Я впущу тільки тебе! — прохрипіла Оксана Ричардсон.

— Я зачекаю на тебе на пляжі навпроти хати! — гукнула пані Дарця, яка чула розмову жінок, але не бачила рушниці. — Усе гаразд, не поспішайте. Говоріть, скільки вам треба!

Олеся мала вирішити, чи ризикнути і залишитися наодинці з озброєною божевільною, котра у будь-який момент може натиснути на гачок, чи втекти, наздогнати пані Дарину і назавжди забути про карпатські перипетії. Вона вибрала перше.

— Опустіть рушницю. Я вам зла не заподію. Обіцяю, — з усе ще піднятими руками якомога делікатніше мовила Олеся, хоча її голос тремтів од страху.

— Звідки мені знати, що ти кажеш правду? — не опускаючи зброї, просичала жінка.

— Бо чужий не знав би про Обмінника. Я та, котра його бачила.

Божевільна Ричардсон не відповіла, тільки вказала рушницею на двері до кімнати. Олеся обережно зробила кілька кроків, не повертаючись спиною до розпатланої баби. Стара махнула рукою в бік канапи, що стояла посеред покою.

— Сідай!

Дівчина зробила так, як їй звеліли. Оксана присіла на краєчок фотелю навпроти дівчини.

— Розказуй! — гаркнула стара.

Олеся мусила зібрати докупи розбурхані думки, проте, з чого почати, вона й гадки не мала. Чи могла собі уявити, що розмовлятиме про такі особисті переживання з божевільною та ще й під дулом рушниці? Якийсь сюрреалізм, а не реальність. Даремно вона не взяла зі собою Ярему. Утім, при сторонньому до Оксани точно не вдалося би достукатися.

— Ти прийшла до мене помовчати? — прохрипіла баба.

— Ні, ні, я вже, вже розказую, — витягнула руки перед собою Олеся. — Я була у Криворівні й зовсім випадково дізналася, що я з роду Гутенюків.

— І що з того?

— А потому, потому мольфар Нечай сказав мені, щоби я остерігалась Обмінника, бо на мені лежить якесь родове чи то прокляття, чи то, навпаки, якась місія, — я нічого не зрозуміла...

— Ти сказала, що бачила ЙОГО!

— Бачила... Слухайте, опустіть зброю. Мені так легше буде думати, ну їй-богу!

На диво, божевільна Ричардсон послухалась і поклала рушницю собі на коліна, залишивши, щоправда, вказівний палець на гачку.

— Ну? Я чекаю! — неприязно буркнула розпатлана баба.

— Я познайомилася з хлопцем: молодим, привітним, красивим. Він назвався Андрієм. Ми часто бачились, а потому він зник. Але не це дивно. Усюди, де ми з ним бували, люди казали, що бачили тільки мене, хоча поруч тоді завжди був і він. Його ніхто не бачив, тільки я та мої напарники з роботи. Відтоді я просто божеволію: ніхто не може мені нічого пояснити. Щойно я дізналася, що одна з Гутенюків мешкає в Аргентині, примчала до вас. Розкажіть, що знаєте, — я вас благаю! Що воно таке — той дух? Що мені загрожує? Ви теж бачили Обмінника?

— Тільки один раз, і з мене того вистачило. Моя мама бачила. Він теж з'являвся їй.

— Він заподіяв щось лихе?

— Не знаю, що було в нього на меті, але він просто час від часу поставав перед мамою, беручись нізвідки. Вона щоразу втікала від нього, бо чула від старших, що Обмінник хоче помститися нашому роду, бо має на нас якусь образу і переслідуватиме, аж поки знищить усіх Гутенюків, до останнього. А мені він привидівся тільки раз: стояв у кімнаті й дивився на мене. То не було щось загрозливе чи страшне, та мені вистачило на ціле життя. Я так налякалася, що трусилася цілу ніч, потому мені зливали віск, відшіптували, давали заспокійливе, проте нічого не помагало. Дивися, що він зробив зі мною! Поглянь на мене! Я відлюдькувата, я занедбана, — думаєш, не розумію того?

— То це все — через нього?

— А ти думала, чого?

— Але ж він вам нічого не зробив. То все — ваш страх! Ви самі довели себе до такого стану!

— Що ти знаєш, дівчино?

— А може, він не бажав вам зла?

— А що, поговорити приходив? Не будь дурна, дівко! Рятуйся, поки не запізно. Донині я думала, що залишилася єдина з нащадків, але тепер бачу, що є ще ти. Тепер бери на себе того духа!

— Але ж мене ніхто не переслідує! Я не хочу ставати параноїком і накручувати себе, як...

— Як я? Дурна ти дурна, а ще надто легковажна. Ховайся, поки можеш.

— Я не буду ховатися, не кластиму себе добровільно в могилу, як це зробили ви.

— Тоді загинеш!

— Тоді загину, але життя свого власноруч не поховаю.

— Бачу, що розуму в тебе катма, дівко. Ну, що ж, я тебе попередила, а тепер роби, як знаєш.

Стара встала і пошкандибала кудись углиб кімнати. Почала копирсатись у шухляді старомодного письмового стола. Аж тепер Олеся розглянулася. То було помешкання з обшарпаними стінами, ремонт тут робили востаннє ще, певно, в Оксаниній молодості. Меблі, вкрай зношені, припали товстим шаром пилюки.

Було помітно, що їх ніколи не витирали. На припорошеній тумбочці стирчала стара чорно-біла фотографія. З неї усміхалася щаслива сім'я: молоді чоловік і жінка тримали на руках світловолосу дівчинку. Олеся приглянулася до дитини: так, то, без сумніву, була Оксана. Колись оточена любов'ю і турботою — тепер покинута і самотня. От до чого доводять людину внутрішні страхи та немічність перед вірою в забобонний світ.

— Ось, тримай, уперте дівчисько! — стара підійшла до дівчини, простягнула руку і розтулила долоню.

На ній лежала мідна підвіска у формі якогось прадавнього символа, який трапляється на українських вишиванках.

— Що це?

— Духобор! Знак, який викарбували ще в ті часи, коли землю разом населяли люди та духи. Знаю, що ти мені не повіриш, але вислухай, навіжене дівчисько! Знак духобор захистить тебе від Обмінника. Носи його на шиї постійно або надягай, коли передбачатимеш небезпеку. Обмінник не зможе наблизитися до тебе, поки символ на тобі, чула?

— То ви його носили, так? А чому нині віддаєте?

— Бо дізналася, що не я остання з прямих нащадків Гутенюків. Тепер йому буде потрібна не я, а остання. Я вже стара, а в тебе ще все попереду. Візьми!

Олеся несміливо простягнула руку, і баба поклала їй на долоню викуваний знак. Він видавався старим як світ, принаймні вже вкрився зеленню, якою з часом вкривається мідь. Був схожий на сваргу, та мав кінці, закручені в різні боки.

— Він символізує внутрішній вогонь. Духа пектиме цей вогонь зісередини щоразу, як ти надягатимеш той знак. Не нехтуй силу символа: вона могутня.

— Чому ви так боїтеся його, Обмінника?

— Уже не боюся, бо є ти, — криво усміхнулася божевільна Ричардсон.

Олесі від тієї усмішки, яка радше нагадувала оскал, пробіг по плечах холодок. Ну й родина!

— А тепер іди! Нічим іншим я тобі не поможу!

Дівчина витиснула зі себе «дякую» і попрямувала до виходу.

— Гей, навіжена! — гукнула стара.

Олеся обернулася.

— Хай тебе Бог береже!

— Дякую, — вже щиро відповіла рудоволоса.

Дівчина сховала духобора в кишеню джинсів і неквапно вийшла з Оксаниної хати. З мільйонами думок у голові пішла шукати пані Дарину. Жінка чекала на неї, як і обіцяла, на пляжі. Сиділа на лежаку і дивилась у бік великої води.

— Ну слава Богу! — підскочила з місця пані Дарця. — Я вже почала хвилюватися! Що там Оксана? Усе добре? Та ти бліда, як місяць уночі! Що наговорила тобі та божевільна?

— Родову історію розказала. Хотіла й мене заразити своїми страхами, та я не дамся. Не такий страшний чорт, як його малюють.

— Оце, дитинко, ти правильно кажеш! Не даремно її називають божевільною: вона тобі нагородить несусвітні небилиці. Забудь усе, голубонько! Ходімо до нас. Відпою тебе чаєм із м'яти і меліси, щоби заспокоїлася. Так мені та Ричардсон дівчину налякала, аж вона на лиці змінилася. Бідна дитина! Ходімо, любонько, ходімо! — пані Дарця обняла за Олесю плечі й повела дорогою до білої вілли.

— А от і наші дівчата! — вигукнув пан Петро, коли у ворота ввійшли жінки. — Як вам повелося?

— Та навіжена налякала дівчину, — тільки того і досягнули своїм походом, — мовила пані Дарина.

— З тобою все гаразд? — налякано підійшов до Олесі Ярема.

— Так, не хвилюйтесь, усе добре. Просто не звикла спілкуватися з такими дивачками.

— Точно все добре? — Ярема обняв дівчину за плечі.

— Так. Трохи налякалась — ото й усе, — вона пригорнулася до хлопця, бо почувала потребу в сильному плечі, а точніше — в Яреминому.

Пані Дарця, як і обіцяла, принесла до альтанки трав'яний чай зі солодощами, бо ніщо так не поліпшує настрій, як шоколад, печиво, теплий напій і ще, може, трохи червоного вина.

Олесю та Ярему привітна літня пара відвезла до готелю на березі моря. Довго прощалися, дякували одні одним, адже приємність того дня була по обидва боки.

«День таки вдався, — подумала дівчина, — незважаючи на рушницю, на налякану стареньку, на адреналін. Попри все, пощастило мені дещо нове дізнатись. І я того так не залишу. Я мушу докопатися до правди».

Ярема завів утомлену Олесю в її номер. Нічого не розпитував, бо бачив, що сил на розмову в неї не залишилося. Просто вклав її спати. Наче тато малу дитину, дбайливо загорнув її в ковдру, побажав на добраніч, цьомкнув у щічку і зачинив за собою двері.

Розділ 4

У Мар-дель-Платі журналісти мали ще одну зустріч, більш офіційну: з послом України в Аргентині. Він спеціально для цього прилетів із Буенос-Айреса. Роботи для телевізійників на такому прийнятті було небагато: лише записали інтерв'ю з послом, а решту часу дипломати відвели для звичайного спілкування зі земляками та для знайомства у невимушеній атмосфері. Щоправда, невимушеною її назвати було важко, бо офіційний дрес-код вимагав суконь, панчіх, краваток і туфель, а при тутешній спеці то була неабияка мука.

Журналістська братія повернулася до свого готелю тільки пізнього вечора.

— Ви чуєте ці божественні звуки? — гукнув То лик, оператор столичного телеканалу.

— Це ти називаєш божественним оте «умци-умци», ту підліткову кислоту? — скривилася його напарниця, журналістка Таня, знана на цілу країну завдяки гучним сюжетам.

— Атож! Ходімо тусити, таваріщі! — Толік уже зривав зі себе тісну краватку.

— Зачекай! Переодягнімось, а тоді хвилин за п'ятнадцять зустріньмось усі на пляжі, — запропонувала Таня.

— Ага, а як я потому вас усіх визбираю? Е ні, ви вже не повернетеся. Знаю вашого нудного брата: то їм виспатися треба, то нажерлись і вже не хочуть підняти своїх задниць. Люди, ми тут ненадовго, скоро летимо додому, а там — дружина, діти на голову вилізуть, хріна з два вже десь виповземо з хати. Пропоную так: ми з хлопцями заносимо апаратуру в номери, а ви, панянки, вже сідайте у барі біля басейну і замовляйте щось. Ми підтягнемось. О'кей?

— О'кей, о'кей! — спочатку погодилася Таня, а за нею — і решта дівчат.

— Кинь мою торбу до себе, щоби я вже не піднімалась, — Олеся простягнула сумочку Яремі.

Не минуло і п'яти хвилин, як усі хлопці до одного повернулись і повсідалися за столики до журналісток.

— То що, за волю-у-у-у! — Толик заволав диким голосом, — Йо-ху-у-у!

Цей хлопака, було видно, мав особливі плани на цю ніч. Напевно, належав до тих, кого не зупиняють ані дружина, ні діти, ні сімейні обов'язки. Утім, цілком можливо, що він лише вдавав зі себе гультіпаку, а насправді був тихий і спокійний. Але навіть такі часом зриваються з ланцюга у відрядженнях. І ото в Толика, певно, настав такий момент.

— Так, по третій — і вперед, до пригод! — заволав Толик, який щойно в одязі скочив у басейн, проплив туди і назад, а тоді під обурені вигуки барменів вибрався на сухе, стікаючи водою на вишукану мармурову підлогу бару.

Він перехилив чарку і скомандував товариству:

— На дискотеку!

Толик ляпнув, зовсім не сподіваючись, що всі встануть і таки підуть за ним. Цьому чоловікові напрочуд легко було запалювати людей до тусні.

Дискотека того дня була на пляжі. Приміщення виглядало просто, проте оформлено було зі смаком: унизу дерев'яний настил — підлога; зверху, замість даху, білосніжне шатро без стін, шинквас, кілька столиків, за якими люди стояли, і чимало білих диванів — для тих, хто захоче відпочити від дня відпочинку на лежаках. До імпровізованого намету вела червона доріжка, обабіч якої стояли аніматори, хлопці та дівчата. Вони були одягнені теж у все біле, на головах мали білі перуки, а за плечима в них тріпотіли на вітрі паперові ангельські крильця. Вочевидь, такою була тематика нинішньої вечірки. Усіх, хто заходив червоною доріжкою на дискотеку, ангели й ангелиці вітали оплесками, щоби кожен гість почувся особливим.

— Ото понапридумували, бісові діти! — не втримався вже п'яненький То лик і заходився плескати разом із ангеликами.

Він іще хотів кожну ангелицю поцілувати у щічку — для початку, — та дівиці вправно викрутилися з його захмелілих обіймів.

Усістись усім разом на один диван не вийшло, бо українців назбиралося понад десяток. Тож зайняли два сусідні столики.

— Що тобі взяти? — запитав Ярема Олесю.

— Візьми мохіто, пліз!

— Зараз повернуся!

Толик тим часом уже хильнув черговий шот, тоді ще один і ще один, а відтак кинувся на танцпол — запалювати вогні того міста з місцевими ангеликами жіночого роду. На диво, Толик і тут притягував до себе охочих потусити. І за якийсь танець-два на майданчику вже танцювало кілька десятків людей.

Олеся була в доброму гуморі. Їй теж подобався цей прибережний вулик із гучною музикою, з купою незнайомих людей і з ангельськими крильцятами. Її погляд ковзнув до барного шинквасу. Ярема саме замовляв для них коктейлі й розмовляв зі своїм колегою з Луцька. Олеся аж тепер помітила, як личив Яремі такий діловий одяг: біла сорочка, рукави якої він уже вільно закотив майже по лікоть, чорна краватка, вже опущена нижче, ніж на прийомі в посла, і темні штани. Крізь сорочку помітно було його міцні руки та плечі. Як вона раніше не помічала, що з хлопчака він перетворився на справжнього чоловіка?

— Олесю! Чого задумалася? — до Олесі підсіла Таня.

— Та так, чекаю на своє мохіто.

— Слухай, поки вони ще не повернулися, скажи мені: у вас із Яремою щось є? Ну, ти розумієш?

— У нас? Та де там! Ні, ні! А чого питаєш? — зніяковіла Олеся.

— Ні? Ну тоді це все змінює. Я пішла в наступ!

— Ого!

— Дивись і вчися, Малишка! — Таня по-змовницьки підморгнула Олесі, яка не встигла і слова вимовити у відповідь.

Відома на цілу країну журналістка проштовхалася крізь натовп до шинквасу, де стояв Ярема. Підійшла до нього впритул, уперлась у чоловічі груди своїми розпашілими дівочими принадами, а вони, треба сказати, мали вельми розкішні форми. Тетяниним грудям четвертого розміру було затісно в червоному бюстгальтері розміру третього, тож вони випирали звідусіль, просячись на волю. Здавалось, от-от звільняться від пут і вистрибнуть геть. Панянка хвацько цим користалась і викручувала своє тіло так, аби її четвертий розмір виглядав якнайпривабливіше. О, в неї це виходило відмінно! Дівиця мала до того неабиякий дар, який, вочевидь, відшліфувала довгими роками практики. Сукня звабливо облягала срачину ідеальних розміру та форми. Таня щось зашепотіла Яремі на вухо, демонстративно потерлася ніжкою на високих підборах об штанину оператора. Хлопець багатозначно усміхнувся, й у них зав'язалася розмова, ймовірно, «душевного» характеру.

Олеся ошелешено спостерігала за нахабною столичною дівицею.

«Невже він поведеться на такі дешеві вихиляси? Це ж початковий рівень, примітивне зваблення!» — крутилося в Олесиній голові.

Та Ярема, здавалося, був зовсім не проти таких прямолінійних загравань. Він охоче розмовляв із Тетяною, навіть пішов танцювати, хоча, за Олесиної пам'яті, такого з ним іще не траплялося. На всіх корпоративах він робив усе, що завгодно, тільки не танцював. Щоправда, перш ніж податися на танцювальний майданчик, Ярема все-таки приніс Олесі обіцяне мохіто:

— Мала, то тобі! — й поплентався за Тетяною.

Олесю це якось боляче вкололо.

— Що, богине, пошвендяв кудись твій коханий? — до неї на диван гепнувся Толик, якого вже геть розвезло.

Мокрий одяг давно висох просто на ньому.

— Він мені не коханий!

— А, ну так, як скажеш! Але чомусь мені здається, що ти прибріхуєш — не мені, собі! Знаєш що, я запрошую тебе до танцю: якраз почався повільний. Рамантіка...

— А знаєш що? — відповіла в тон його запрошенню. — Ходімо!

— От і чудесненько!

Толик вивів Олесю на танцпол, притиснув до себе. Виявилося, що він вельми вправний танцюрист, відчуває і ритм, і свого партнера. Дівчині це сподобалось, а ще більше — те, що Толик не дозволяв собі зайвого і поводився цілком пристойно й адекватно, незважаючи на його хмільний стан. Він пристрасно закрутив Олесею, немовби невагомою річчю, в ритмі аргентинського танго. Вона кинула оком на Тетяну та Ярему, які танцювали поруч значно стриманіше, ніж вони. Олесин і Яремин погляди зустрілися: її — з удаваною байдужістю, його — із зацікавленням.

Цей танець закінчився, і почався наступний.

— Обмінюймося партнерами! — зненацька скомандував Ярема, віддав Тетянину руку Толикові й потягнув до себе Олесю.

— Що ти робиш? — запротестувала Олеся.

— А що, хіба так не можна?

— А навіщо? — роздратовано спитала Олеся.

— Може, будемо танцювати, а не сваритися?

— Я не маю настрою. Відпочивай, а я пішла!

Олеся вивільнилася з його обіймів і попрямувала до виходу. Вона стрімкою ходою минула червону доріжку і далі піском пішла у бік готелю. Її все дратувало, і вечір для неї скінчився.

Раптом хтось схопив її за зап'ястя:

— Зачекай! — то був Ярема.

Він тримав її за руку й... усміхався. Це роздратувало дівчину ще сильніше.

— Чого тобі? — буркнула вона.

— Та зачекай! Чого ти вибігла?

— Бо так захотіла! Чого усміхаєшся? Що тут такого смішного?

— Ти ревнуєш мене, — спокійно та з упевненою усмішкою на обличчі сказав Ярема.

— З якого це дива?

— Ти ревнуєш!

— Зовсім ні. Щоби ти знав, мене аніскілечки не зачепила та Тетяна, яка вішалася на тебе, а тобі це, здається, подобалося.

— Ну от, я й кажу, що ревнуєш. А знаєш, чого?

— І чого ж?

— Бо я тобі не байдужий, хоча ти й не визнаєш цього! — так само незворушно і з усмішкою констатував Ярема.

— О, та певно!

— Але ж ти вперта! Як осел. Ти ж сама собі перечиш. Може, годі прикидатися! — він рвучко притягнув її до себе.

— Ми тільки друзі, — крижаним голосом мовила Олеся.

А далі слово у слово процитувала його фразу, бо надто добре вона закарбувалась у її пам'яті:

— «Ми з тобою звикли бути колегами, добрими партнерами на роботі й навіть друзями поза офісом. Думаю, не варто зараз нічого змінювати і ускладнювати наші стосунки».

Ярема поволі опустив її руку, з його обличчя щезла усмішка. Він її відпустив. Його погляд видавався аж надто серйозним. Олеся повернулась і пішла геть.

Вона йшла понад нічним океаном і втирала сльози. Надто гірко закінчився цей дурнуватий вечір. І взагалі ціла поїздка вийшла зовсім не такою сонячною, якою могла би бути.

Олеся почвалала на звук негучної музики, яка долинала з їхнього бару над басейном. Там іще світилося, та відвідувачів уже не було. Вона повернула туди:

— Агов, ви ще працюєте?

У відповідь бармен усміхнувся, не зрозумівши ні слова українською мовою.

— Wine, please, — попросила Олеся. — Hole bottle!

Бармена двічі просити не довелося. За мить перед дівчиною стояли пляшка сухого червоного вина та бокал. Олеся зайшла за шинквас, вийняла з-під поли ще один бокал і налила в нього бордового трунку:

— Це тобі, друже! Не самій же мені пити, — простягнула вино незнайомцеві.

Мова жестів — універсальна. Перекладати йому нічого не довелося. Так, це суперечило правилам його роботи, але часом і йому можна порушити приписи з гарненькою рудою незнайомкою.

— Який він усе-таки козел! Як тебе звати? Ке номе?

— Alejandro!

— Ну, звісно, хіба могло бути інакше! Слухай, Алехандро! Він козел, розумієш? Не розумієш... Звідки тобі знати українську мову? Ну, та байдуже! Я думала, він до мене щось почуває і ми після всього не чужі, проте помилялася. Бачиш, як воно буває, Алехандрику! Досить потрусити перед вами великими цицьками — й усе, бац, мозок вимикається! «Шит гепенз», як то кажуть на вашому боці планети.

Вона налила червоного трунку з пляшки у свій бокал по самі вінця і знову хильнула. І ще раз, і ще, і пляшка спорожніла, як і решткиОлесиної тверезості.

— Моя ти п'яничко-колядничко! — почула за спиною.

— Ви подивіться, хто прийшов! — в'їдливо прокоментувала захмеліла дівчина. — Алехандро, знайомся: це той, про кого я тобі розповідала.

— Ходімо вже, тобі досить, — усміхався Ярема. — Я вирішив дати тобі час, аби ти охолола, та бачу, що ти собі дала раду в інший спосіб. Ходімо, я тебе відведу.

— Ще чого? Хіба я сама не зайду до номера?

— Ходи вже, — хлопець обійняв її за талію і повів у готель.

Вона мовчки виконувала його волю, а про себе таки раділа, що він прийшов по неї.

— Ну все, п'яничко, прийшли, — Ярема підвів дівчину до її дверей. — Ось твоя картка, відмикай і йди спати. Завтра на нас чекає довгий переліт.

Він цьомкнув Олесю в щічку:

— До завтра!

Розвернувся, щоб іти. Але вона вхопила його за руку:

— Зачекай!

Олеся підійшла до нього впритул:

— Не йди!

Його обпекло жаром:

— Ти завтра протверезієш і пошкодуєш...

— То буде завтра...

Вона наблизила губи і запаморочила його поцілунком. Ярема рвучко вхопив її на руки, вона обхопила його талію ногами, наосліп штовхнула двері й зачинила їх за собою...

На ранок вона розплющила очі, повернула голову ліворуч. З сусідньої подушки на неї дивився Ярема.

— Привіт! — перший мовив він.

— Привіт! — усміхнулася вона. — Слухай... То якась фігня, я знову наступила на ті самі граблі. Такого вже не повториться, — вона ніяково сіла. — Нема в мене сили волі, коли ти поруч, почуваю себе останньою...

— Я люблю тебе, — спокійно мовив Ярема...

— Мені стрьомно... Що? Що ти щойно сказав?

— Люблю тебе...

— То... то?..

— То правда, — закінчив за неї Ярема. — Я люблю тебе і завжди любив, відколи тебе знаю.

— Ти не жартуєш?

— Ані грамульки.

— Чесно?

— Чесно.

— А я стільки часу не помічала твоїх почуттів? Певно, робила тобі боляче...

— Ти мене робила щасливим. Я був собою тільки біля тебе.

— Люблю тебе, — вимовила дівчина.

Вона відкинулася на подушку, зачудовано втупилась у стелю і додала:

— А я й не усвідомлювала, чому завжди хотіла бути поруч із тобою. Певно, я любила тебе ще тоді, коли й сама про це не здогадувалася.

— Ну що ж, морський клімат робить чудеса, — Ярема обняв Олесю. — Час прощатися з морем. Їдемо додому.

Він поцілував її й пішов у свій номер збиратись. А Олеся лежала і слухала кожну клітину тіла та душі. Клітини почувалися щасливими.

Хотілося літати...

Прадавні часи

Розділ 1

Гук лежав на долівці й важко дихав. Його обличчям час від часу стікали краплі сліз. Він був знерухомлений потужним закляттям мольфара Нечая. Не міг поворухнути жодною частиною тіла, лише зиркав очима по хаті, переводячи погляд то на мольфара, то на тітку Нічницю, то на вуйка Перевидника, то на вуйка Щезника. Поруч із ним лежав Чугайстир. Він уже давно не дихав, і така близькість із покійним батьком найбільше ятрила душу Обмінникові.

Він чекав на вердикт. Точніше, йому було байдуже, що з ним зроблять. Життя для нього припинилося, бо він щойно вбив — убив людину. А через це розколов світ навпіл і так зачорнив пів свого серця, що батько Чугайстир, який носив у собі саме ту половину, мусив піти зі життя.

Через нього...

Через сина...

Через сина віддав життя батько...

Через дурну лють пішла на той світ невинна людина...

Через миттєвий порив уже немає прадавнього світу...

Через нього...

— Що нам із ним робити? — порушила тишу Нічниця й опустила обважнілу голову на руки.

Вона сиділа за столом над свічкою. Від туги її темні очі стали ще чорнішими, ніж раніше, плечі знесилено опустилися, — здавалося, вона вмить постаріла, хоча це й було неможливо. Гук іще ніколи не бачив тітку такою. Поруч на лавці потупив погляд у долівку старий Щезник:

— Ти ж знаєш, що ми мусимо...

— Може, є інший вихід? — заплакала Нічниця.

— Не знаю, не знаю, — мовив Щезник. — Хтозна, що з нами буде завтра, чи ми взагалі існуватимемо. Через нього ми вже стали невидимі, напівсущі. Світ розколовся, і це — кінець для всіх нас.

— І що тепер? — запитала Нічниця.

Перевидник, який досі перебував у вовчій подобі, почав поволі повертатись у людське тіло. Він завив, вигнув спину, трансформувався. Повний місяць відходив, і вовкулака міг знову стати собою. За мить перетворення закінчилось і він сказав:

— Нічого вдаватися до самосуду. Обмінник — наша дитина, і ми не можемо прирікати його. Ясно? — гаркнув іще по-вовчому.

— Ми не каратимемо його. Хіба ти ще не зрозумів? — крикнув Щезник. — Але дозволити йому ще раз скоїти зло ми не маємо права, нехай він і рідна наша дитина.

— Послухайте! Є вищі сили, — хай вони і вирішують! — емоційно гукнув Перевидник.

— І справді! — пожвавилася Нічниця.

— Той, Що Є? — запитав Щезник.

— Так. Ходімо до нього. Тільки він має силу і владу чинити правосуддя, — підтвердив Перевидник.

— Тоді це треба зробити вже — не гаяти часу. То більше, не відомо, скільки його в нас є. Може, вже й нема, і це — кінець усьому, зокрема й усім нам. А що з Гуком? — Нічниця співчутливо поглянула на небожа.

— Він не зможе рухатися, доки я буду тут, — пояснив старий мольфар. — Не зробит нічього злого ні комусь, ні собі. Можете йти спокійно. Я му ждати на вас тут!

Нічниця схилилася над хлопцем, простягнула до нього руку, витерла йому очі від вологи і по-материнськи погладила по обличчю:

— Що ж ти наробив, малий? Як нам тепер із цим жити? Навіщо, скажи мені, навіщо було вбивати?.. Але я не залишу тебе. Обіцяю! Хай усі навколо кажуть, що ти став згустком зла — я в це ніколи не повірю, навіть після всього. Я знайду для тебе вихід — обіцяю. Ти нам рідний, навіть після всього, що накоїв.

Вона поцілувала Гука в маківку, як робила це, коли він був немовлям, і вийшла геть.

Тепер Обмінник залишився сам на сам із пекучим болем у серці. Його розривало почуття вини. Він не розумів, як скоїв такий переступ, як наважився на вбивство. Навіть достоту не був певен, чи то таки він учинив, чи хтось його руками, бо спогад був розмитий, немовби не його. Але тепер копирсатись у собі було вже запізно: жереб кинуто, і світ уже ніколи не буде такий, як колись. І нічого шукати винних, якщо провина тільки на ньому. Тільки на ньому...

Батько... Він знав, що прирікає себе, коли розділив своє серце зі сином. Гук це добре розумів, і від того його біль був іще пекучішим. Він зрадив батькову надію, став виродком, диким некерованим звіром. А все — через кохання... То воно... То все воно... І через людей: вони жорстокі. То вони звірі, вони відкинули його, як непотріб, не визнавали його одним із них. Хтозна, чи рідні батьки колись його не кинули? Чи варто вірити в Чугайстрові розповіді про його народження? Ціле його життя було несправедливістю і брехнею. Чи міг він учинити інакше? Але ж та образа на світ людей, на батьків, на Марічку, на Івана не була в ньому така величезна, щоб аж підштовхнути його до вбивства. У ньому не було стільки зла. То чому ж? Як він наважився на таке? Того Гук збагнути не міг... Він не розумів себе...

Нічниця, Перевидник і Щезник ішли темним селом. Після розколу на світ упала цілковита темрява, яка не минала вже понад добу. Було тихо, і ця тиша відлунювала моторошністю, не віщувала нічого доброго ні для людей, ні для духів. І ті, й ті завмерли в очікуванні чогось страшного.

Трійко духів поспіхом прямувало до джерела — витоку Чорного Черемошу, куди уже не раз їх кликав голос Того, Що Є. Річка несла темні води, як ніколи раніше, вона спустошувала стрімкою течією все на своєму шляху і зараз зовсім не здавалася життєдайною. Тварини, які пили з неї, падали мертвими, всіюючи своїми тілами обидва береги. Дерева всихали, трава в'яла...

Духи добралися до джерела і боязко зазирнули в нього. Зараз воно не пульсувало, його серцебиття зникло. Було схоже радше на рану в землі, з якої сочилася темнезна кров. Вона розпливалася руслом колись живої річки й отруювала все навколо. Розколений світ — поранена й земля.

— Той, Що Є, ми прийшли до тебе просити поради, щоби ти розсудив нас за переступ, — негучно вимовила Нічниця.

Прислухалися... Тиша.

— Ти тут? — запитала Нічниця вже гучніше.

— Не залишай нас! — крикнула жінка. — Ти не можеш щезнути! Ти мусиш існувати вічно, чуєш! Гук міг знищити цілий світ, але ж не тебе! Вийди до нас, благаю!

Нічниця впала на землю і заплакала. Ті сльози лилися від цілковитої безвиході. Єдиний, на кого вони сподівалися, хто міг урятувати світ, теж зник. Чи він загинув, чи так міцно спить, чи покинув їх напризволяще? Вона могла тільки здогадуватися, — правди все одно дізнатися було ніде.

— Його тут нема, Нічнице, — підвів сестру Щезник. — Нема до кого взивати.

— Але це неможливо!

— Можливо, як бачиш, усе! Ходімо. Дорогою вирішимо, як порятувати Гука від нього самого.

Щезник обняв сестру і повів її назад, у бік села.

Вони відійшли вже далеко і не почули, як із рани в землі, з того, що було колись життєдайним джерелом, вихопився негучний стогін...

Розділ 2

— Того, Що Є, вже нема, — Нічниця перша ввійшла в мольфарову хату.

За нею вбрели двоє братів.

— Тоді це — кінец, — приречено видихнув Нечай.

— Але ж ми досі існуємо, а це значить, що не такий уже й кінець. Щось іще тримає цей світ, — Перевидник опустився до Гука. — Як ти, малий?

— Я тримаю його, заки ви вирішите, шо з ним зробимо, — сказав мольфар.

— Ти можеш його визволити від знерухомлення? — запитав Перевидник.

— Але для чього? Ми ше не знаємо, шо з ним робити, — обурився мольфар. — Він небезпечний!

— Він уже нікому не заподіє зла, — заспокоїла старого Нічниця. — Подивися на Гука: він не може на світ дивитись, а не те, щоби накоїти щось. Знімай закляття!

— Мете самі відповідати за того скаженого, — буркнув мольфар.

Нечай схилився над хлопцем, ухопив старечими кістлявими руками його голову і зашепотів закляття. За кілька хвилин Гук заворушив спочатку руками, потому ногами, а далі сів, але з долівки не підвівся. Він важко спер голову на руки. Зовсім не виглядав на агресивного вбивцю, а тим паче на того, хто хоче повторити переступ.

— Як ми маємо з тобою вчинити, Гуку? — мовила Нічниця.

Хлопець поволі підвів очі, ковзнув поглядом на тих, хто зібрався навколо нього, і нарешті вимовив глухим хрипким голосом:

— Убити...

Нічниця, Перевидник і Щезник перезирнулися.

— Ніхто тебе не вбиватиме, — так само глухо бовкнув Щезник.

— Я не хочу далі жити. Вбийте!

— Ти просиш неможливого, — заперечив Перевидник.

— Тоді закуйте мене в кайдани і запроторте туди, де ніколи не ступає людська нога. Викиньте мене, як непотріб, бо я таким і є. Не дайте в мені знову проявитися тому звіру. Ви не розумієте: я боюся себе! То був не я — то був звір. Убийте! Хай разом зі мною загине й він! — Гук уже не просив, а кричав, волав про порятунок через смерть.

— Ми того не зробимо, — Нічниця кинулась обіймати небожа. — Не зробимо. Розумієш, ми не зможемо!

Гук, як мала дитина, тулився до тітки і плакав:

— То був не я, то був звір у мені, а я не міг пручатися, не міг, повірте! Я не міг...

— Знаю, дитино, знаю. Не плач. Уже нічого не зміниш...

— А що, коли звір у ньому захоче крові ще і ще? — втрутився Щезник. — Чи захоче вбити його самого? Мольфаре, чи можемо ми якось цьому запобігти?

— Гм, тре файно подумати. — Нечай сів за стіл і запалив свічку.

Довго на неї дивився, торкався її руками, і, здавалося, вогонь його не обпікав.

— Є єдна річ, але я ніколи ні на кому її не випробовував...

— Кажи, — мовив Щезник.

— Поставити на Гука тавро.

— Тобто?

— Є один прадавній знак, символ, що бере початок іще від сотворення світу, — духобор називається Якщо його вживити в Обмінника, він ніколи вже не зможе зашкодити людині: його пектиме зсередини, йно він стане небезпечним для когось.

— А як це зробити? — запитав Перевидник.

— Закляттям.

— Ти можеш це здійснити?

— Йо...

— Ти погодишся на таке? — запитав Перевидник тепер уже Гука.

— Робіть зі мною, що хочете. Для мене життя вже скінчилося...

— Тоді, мольфаре, берися до своїх замовлянь, — вирішив Перевидник.

Нечай поволі підвівся з-за столу, пошкандибав до запічка. Звідти дістав кілька свічок, надлив води з глечика. Пішов у коридор, висмикнув із-під стріхи кілька засушених гілок зілля і з тим усім повернувся в хату до стола.

Запалив усі свічки, у воду кинув зілля. Почав шепотіти...

Вода, яка мить перед тим була холодна, почала сама від себе кипіти і парувати. Свічки замерехтіли, ніби від сильного вітру. Мольфар дедалі голосніше промовляв заклинання над водою та над вогнем.

— Обміннику, сядь ту, біля мене. Буде боліти, пектиме зсередини, — попередив мольфар.

— Мені байдуже... — Гук сів на лавку, як звелів Нечай.

Мольфар продовжив шепотіти, вода завирувала ще сильніше, аж зашипіла. Раптом Обмінник скрикнув і вхопився за голову. Він кричав не своїм голосом і вивертався від болю. За мить прибрав долоню з чола, а на тому місці поволі почав проявлятися знак: вогонь випалював на шкірі символ духобора.

Здавалося, що шкіра горить. Язики полум'я ппсварчали на ній, але не запалювали волосся, яке було зовсім близько. Чоло хлопця палало незрозумілим вогнем, який глибше і глибше в'їдався й усе виразніше викарбовував знак. Гук зціпив зуби і корчився.

Нічниця затулила вуха, щоби не чути крику. Її тулив до себе Перевидник і мружився, щоби не піддатися слабкості й не видерти небожа з цього закляття.

Ще мить — і все стихло...

Мольфар замовк. Гук знесилено впав на долівку. Перевидник перший підскочив до хлопця:

— Він живий?

— Живий, лише знепритомнів. Дайте йому води, — підсунув глечик Нечай.

— Обміннику, ти чуєш мене? — Перевидник обтер Гукове обличчя зимною водою.

— Я живий, — ледве вимовив хлопець.

Він підвівся з підлоги, сів на лаву, лівою рукою торкнувся місця, де ще мить тому палав вогонь. Йому заболіло.

— Там великий шрам, — сказав Щезник, — не чіпай.

— Зара зникне, — буркнув мольфар.

— Як то зникне? — здивувалася Нічниця. — А навіщо було його робити?

— А ти думала, що він видимий, йо? Не, він буде всередині хлопця, пектиме зсередини, якщо тре буде.

Гук іще раз торкнувся рукою свого чола. Намацав грубий шрам, але цього разу пальців не забрав. Відчув, що під рукою наріст на шкірі зменшується, а за мить він узагалі щез. Обмінник іще раз попробував на дотик шкіру, та жодного сліду не знайшов.

— Духобор відтепер ніколи не дозволит тобі вбити будь-кого: чи то людину, чи себе. Запамітай то! — гаркнув мольфар.

Видно було, що Нечаєві не до шмиги те, що зробили з убивцею: занадто легко Обмінник відбувся. Та перечити духам мольфар не міг.

— Ходімо додому, — до Гука підійшла Нічниця. — Тепер час поховати Чугайстра.

Духи вийшли з мольфарової хати. Перевидник і Щезник несли тіло брата, прикрите білою льняною тканиною.

Розділ З

У цілковитій темряві вони понесли Чугайстра високо в Чорногору, де ніколи не ступала людська нога, куди забрідали тільки духи, — далеко від протоптаних стежок.

Чугайстир любив тут сидіти і споглядати світ. Це сюди він приніс сина, коли тільки відбив його від Бісиці. Він хотів показати Гукові найкраще місце у світі, де Сонце позолочує верхівки смерек, а цілий світ лежить унизу: хмари — й ті нижче за них.

Гук знав це місце, бо щоразу чекав, коли неньо візьме його зі собою сюди. Найкращі миті його життя було проведено тут, разом із батьком. Вони розмовляли чи просто сиділи і мовчали. Їм було добре. Тільки тут Обмінник почував гармонію зі собою та зі світом. У долині такої не буває... Тільки в горах...

Щезник і Перевидник поклали Чугайстра на землю й узялися копати могилу.

— Я сам, — Гук забрав лопату зі Щезникових рук. — Дозвольте мені хоча би це зробити.

Щезник мовчки відійшов. Так само зробив і Перевидник. Вони розуміли, що так буде правильно.

Гук викопував чорну землю. Задихався. У голові йому крутилися спогади про найдорожчу істоту в його житті — про того, хто колись дав йому дім, сім'ю та любов. Неньо любив його беззастережно, нічого не вимагаючи навзаєм, як справжній, по крові, тато. Чи знав неньо, що тоді, коли він узяв у дім Обмінника, то сам прирік себе на смерть? Певно, що знав, але таки зробив те... І від того на душі в Гука було просто пекельно...

Чугайстра поховали в темряві.

Замість могили наклали високий курган із каменюк. Він залишиться тут назавжди, бо ніхто з людей не спроможеться зрушити з місця важкі брили.

— Ходімо додому, — мовила Нічниця до Гука, витираючи сльози.

— Я не повернуся... — відступив убік Гук.

— Як то? Куди ж ти підеш? — злякалася Нічниця.

— Я не маю права бути біля вас. Я притягую біду і знищую тих, кого люблю, — невже ви не бачите?

— Не мели дурниць. Ми мусимо бути разом!

— Ні! І це — остаточно! — сказав Гук. — Я любитиму вас усіх, доки битиметься моє серце, та прирікати вас, як неня, не буду. Тому прощавайте!

— Але ж... — хотіла заперечити Нічниця.

— Не борони йому, — зупинив її Щезник. — Йому треба побути самому. Іди, хлопче! Коли будеш готовий повернутися, ти знаєш, де нас знайти.

— Бережи себе, малюче! — Перевидник обняв Гука.

Обняли небожа і Нічниця та Щезник.

Гук повернувся і зник у темряві...

Куди йтиме, як тепер житиме — того ще собі не уявляв. Знав одне: залишатись удома і прикидатися, ніби нічого не сталося, він не міг... Уже ніколи не зможе...

Майже опівночі у двері до мольфара Нечая негучно постукали. Старий підвівся з ліжка, невдоволено буркнув під ніс прокльони на шалений день, який ніяк не закінчиться, й от зараз іще хтось лізе до нього.

— Якого біса?!!

— Вуйку, відчиніть, порятуйте! — долинуло з-за дверей.

Нечай рипнув дверима. За ними стояло худеньке дрібне дівча, ще підліток. Воно налякано озиралося позад себе і трусилося: чи то від нічного холоду, чи від страху.

— Чого тобі?

— Поможіть... Тепер він може прийти і по мене! — прошепотіла дівчина.

— А то чого по тебе?

— Через кров!

— І чого ти хочеш від мене?

— Дайте мені той сам знак, який випалили на ньому...

— Звідки ти...

— Я все бачила! Дайте! Вичаклуйте мені те, що оберігатиме мене! Бо він звір, він уже не людина!!! Мене захистить лише духобор! Прошу вас! — дівча впало на коліна й ухопилося за старечі руки мольфара. — Благаю!

Нечай розгублено зиркнув на дівчисько, почухав потилицю, поправив перекошені окуляри, які трималися за вухами лише завдяки зав'язаній мотузці, вивільнився від рук малої й зробив кілька кроків до стола. Задивився на полум'я свічки.

— Добре, най буде так... — нарешті вимовив мольфар.

60-ті роки XX ст.

Розділ 1

Він розплющив очі, й те, що побачив, неабияк його здивувало.

Він сидів на краєчку старої довоєнної обсерваторії на горі Піп Іван. Навколо, скільки оком кинь, синіли гори. Одні затуляли інші, ті височіли, а ті ховалися за них, і так не було їм кінця аж до небокраю. Він повернув голову ліворуч і здивувався ще дужче.

Біля нього сиділа стара гуцулка. На голові мала намотану різнобарвну хустину, з-під якої визирали хвацько накручені пасма волосся. Ще й замаїлася стара живими польовими квітами, наче дівка на виданню. Гуцулка була вбрана у вишиту полотняну сорочку, у сердак із овечої шкури, розшитий чорними пасмами вовни та кольоровими пацьорками. Шию прикрашали круглі монети-дукачі й кілька разків червоних коралів. У старечій руці, на якій виблискував перстень — певно, обручка, — бабуся тримала палицю. Ліва рука гуцулки завмерла біля обличчя, притримуючи люльку.

Стара поклала палицю з правиці, натомість потягнулася до пояса-крайки. З-під неї вийняла сірники, скоцюрбленими руками видобула сірник і впевненим рухом черкнула головкою об край коробки. Спалахнув вогник. Він дрібно миготів на сильному вітрі, який розгулявся не на жарт і міг запросто знести шапку з голови, проте вогню чомусь не гасив. Гуцулка підвела сірник до люльки, прицмокнула і за мить смачно зафайкотіла димом, який клубочився навсібіч і з люльки, й зі самої баби.

— Ви хто? — вражено мовив Параджанов.

— Чукутиха. — Спокійно відповіла жінка, ніби то мало бути і так зрозуміло.

— Чукутиха? Яке дивне прізвисько, — режисера почала заворожувати незвична співбесідниця.

— То так мене люди кличут, хто єк хоте, а хрещена я Марія. Але можеш мене, синцю, кликати Чукутихов — то мені не шкодит.

— Бабцю, а як ви вилізли сюди? Та ж то гора-двотисячник!

— Синцю, я виросла тутка-во, — чи ж то для мене єкас кичера може бути дивинов!

— А що ми тут робимо? — витріщив очі режисер.

— Куримо люльку... Бери, — стара ще раз затягнулася тютюновим димом і простягнула люльку Параджанову.

Він нічого не розумів, але не хотів припиняти розпочату гру, тому прийняв її правила: нічого не розпитувати, а просто проживати з насолодою цей момент. Сергій затягнувся з її люльки, видихнув, обвів поглядом гори:

— Кажуть, гори продовжують рости.

— Може, так, а може, і не, — незворушно відповіла гуцулка. — Та головне не то, а то, шо вони жиют.

— Живуть?

— Йо! Ота Чорна Гора точно дихає.

— А що то таке Чорна Гора?

— Та ота, на якій ми сидимо. Ви кажете нині Піп Іван, а віддавна то була Чорна Гора. Непрості на Купала донині ходе сюди на паломництво, приносе на жертовник дари, аби лісових духів прихилєти до себе.

— Таке буває?

— Ну та певно! То шє моя бабуня казали, шо назву горі дав опришок Олекса Довбуш. Пас він єкос вівців десь отут і побачив на камені, який стояв на вершині гори, чорта. Знав Довбуш, шо тому, хто вб'є «чорну біду», Господь дасть велику винагороду. Тому Олекса й убив того дідька, за шо отримав від Бога надлюдську силу. Нечиста кров, шо стекла по тому каменю, почорніла. І відтоді люди зачєли називати цю вершину Чорнов Горов. Але я своїй бабуні не вірила. Думаю, Чорнов та гора була від предвіку, відколи Пан-Біг махнув правицев — і налилиси моря, а лівицю піднєв — і виросли гори. Я в то вірю. А у шо віриш ти?

— Я? — перепитав заскочений зненацька режисер. — Я вірю в красу, в Бога, у диво.

— У диво? Думаєш, люди вміют літати ци шось таке?

— Ні, у фантастику не вірю, а от у чудо вірю.

— Чудний ти, чоловіче! — Чукутиха відібрала назад свою люльку. — Віриш у духів?

— Спробуйте тут, між вами, гуцулами, не повірити в духів. Вони мені вже й увижаються.

— Чудний, ой чудний! — засміялася беззубою усмішкою баба.

— А хіба може бути, що такий досконалий Всесвіт, а ми тут самі? І ще й так мало розуміємо. Мозок-бо не здатний збагнути і десятої частини Всесвіту. То, може, є місце і для духів...

— Захтіли би — могли б і ми літати...

— І я так думаю, бабцю!

Політ думки старезної гуцулки чомусь здавався режисерові вишуканим потоком свідомості. Інший сприйняв би те за перемелені нісенітниці, а для митця воно стало скарбом народної мудрості.

Параджанов знову заплющив очі. Радів, що він є тут і зараз. Глибоко вдихнув і відчув, як хтось термосить його за плече:

— Гей, шефе, може, досить?

Розплющив очі.

— Не куріть тої люльки. Хтозна, що там намішали гуцули в той тютюн...

Він сидів біля багаття з компанією своїх кінопобратимів. Потріскував вогонь, точилися веселі бесіди, з рук у руки переходила люлька.

Іван Миколайчук тримав режисера за плече:

— З вами все добре? Ви затягнулись і, здається, поринули у спогади чи що. Солодко усміхалися зі заплющеними очима.

— І довго я так був «у собі»?

— Та хвилини зо три, може, — відповів Миколайчук.

— То я говорив із підсвідомістю, — режисер розтягнув обличчя в задоволеній усмішці. — Ех, та Гуцульщина! Ет, Чукутиха, Чукутиха! — розреготався Сергій.

Перевів погляд на Тараса. Той зиркнув у бік Параджанова, підозрюючи, що режисер таки щось бачив тієї ночі на полонині. Та Параджанов лише по-доброму підморгнув незбагненному хлопцеві: хай собі буде якийсь надприродний. Де таке написано, що всі мають бути однакові? І режисер сконцентрувався на вогнищі. Воно шипіло, потріскувало, викидало іскри та вибрики в головах присутніх...

Розділ 2

— Петре, ви вмієте трембітати?

— А хто ж то не вміє? — Петро Сорюк рубав дрова посеред подвір'я.

— То поїдете зі мною до Києва.

— Ци ти здурів? Нашо мене в тім Києві? Шо я там не виґів?

Сорюк витріщився на Параджанова і намагався второпати, чи режисер жартує, чи — прости, Господи — справді кличе його до столиці.

— Та не жартую я, вуйку! — всміхався Сергій.

— О, то шє такої публіки мені бракувало: на старість перти за такі сотки кільометрів! Е нє, маю в селі теплу хату — чого мене до панів? А чо' ти собі таке придумав, чоловіче?

— Та розумієте, в кіно так є, що спочатку ми знімаємо відео, а потім, у студії, вже окремо записуємо звук і накладаємо його на картинку.

— Ну?

— Ну. Ото відео трембітарів ми зняли...

— Ну?

— Ну, а звук іще треба записати. І писати ми мусимо у професійній студії в Києві.

— Ну то чо' ти до мене, старого, причепивси? Є купа молодих файних леґінів, котрі поїдут до дідька лисого, не то, шо у ваш Київ. Хочеш, то я ті скличу тут-во до нашої хати трембітарів?

— О, то було би фантастично!!! — режисер уже малював собі в голові тих музик із триметровими трембітами й у гуцульських строях.

Його очі палахкотіли від побаченого в уяві.

— Ну то завтра на ране поприходє до нас.

Наступного дня, щойно засіріло небо, а перші півні ще й не думали прокидатися, Параджанова розбудила метушня. Безліч чоловічих голосів під вікном бубоніло, реготало і перегукувалося.

— Панусю!!! — у дверях зробилася щілина, в яку втиснув голову ґазда хати Петро. — Панусю, вставай! Трембітарі прийшли. З усіх присілків!

— Ого, багато їх, певно? — потягнувся в ліжку режисер.

— Та десь сорок-підисєт.

— Скільки?!! Та мені треба тільки десять-п'ятнадцять.

— Ну, то вже сам вибирай. Моє діло було закликати всіх, кого знаю.

— Дякую! Уже вибігаю! — Сергій вискочив із-під теплого ліжника у прохолодне ранкове повітря (в Карпатах навіть улітку ночі та ранки бувають зимні), опустив голову в миску з холодною водою, протер очі рушником і вибіг на вулицю.

— Ву-у-у-уйку! Дай Боже! — загуділа ціла ватага чоловіків.

Вони і справді, як і у фантазіях Параджанова, були в повних строях, хоча знали, що знімати їх не будуть, а в руках тримали триметові трембіти.

— Дай Боже, хлопці! — невимовно зрадів Параджанов.

Любив він красу, любив. Був чи не найвдячнішим її поціновувачем.

— То що, до роботи?

Двічі повторювати гуцулам не довелося. Вони одночасно підняли музичні інструменти і відчайдушно загуділи. Дмухали щосили, щоби вірменин оцінив кваліфікацію кожного з музикантів. Різноголоса какофонія заповнила кожен куточок подвір'я. Та що там подвір'я! Вона накрила цілу Верховину з її околицями.

— Певно, хтось дуже поважний вмер! — сплеснула в долоні жіночка в сусідньому селі, почувши трембіти, які в той час переважно сповіщали про похорон.

Вона почала рясно хрестити лоба, примовляючи:

— Царство Небесне грішній душі!!! Прости, Господи, всі гріхи, вольнії і невольнії!!!

А тим часом Параджанов заплющив очі й ловив кожен звук розладнаного оркестру.

Він радів, як мала дитина, з того дійства, яке розгорталось у дворі Сорюків. Коли хлопаки видихнулись і набрали повітря, щоби знову видмухати все, що вмістилось у легенях, режисер їх зупинив:

— А як же мені вибрати, кого з вас повезти до Києва? Ви всі прекрасно граєте!

— До Києва? Сорюк нам не казав ні про який Київ, іно покликав, аби ми вам затрембітали! — озвався кремезний музикант.

— Мені треба записати трембіту в студії, а найліпша студія — в Києві.

— А нє, я не можу, в мене косовиця зачинаєси, — махнув рукою кремезний гуцул.

— І я не можу: телє якраз має си народити, — похитав головою інший.

— А я женюси скоро, то маю купу роботи, — кинув іще один.

— Тоді пропоную так, — у Параджанова з'явилась ідея. — Нехай їдуть ті, хто може. Так і вам буде добре, і мені, бо не доведеться вибирати і когось образити. Ну, як?

— Голова в нашого вуйка, голова-а-а-а!!! — загуділо подвір'я.

— Я можу їхати!

— І я!

— Та й мене беріт! — охочі виходили на середину кола.

— Добре, хлопці, поїдемо. Але мені ще треба кілька жіночих голосів, аби озвучити сцену оплакування і розмови гуцулок про Івана, коли він почав поневірятися. Може, запросимо тих ґаздинь, котрі знімались і так файно голосили?

— О, ті поїдут на край сьвіту! Вони дуже вас люб'ят! — підтакнули трембітарі.

— Тоді все вирішили. Зараз порахуємося, і я замовляю квитки на літак.

— Йой!

— Що таке? — здивувався Параджанов.

Ті добровольці, котрі вийшли на середину кола, почали задкувати:

— Шось я собі нагадав, шо не зможу їхати, — сказав один молодий хлопець.

— Та й я нє, — озвався інший.

— Зачекайте! Ви що, злякалися літака? — здогадався Параджанов.

— Ну чо' відразу злєклиси? Нє, просто не дуже хочеси вмирати молодим, — потупив очі в землю юнак.

— Чого ж умирати? — засміявся режисер. — Подивіться на мене: я літав десятки разів, і от стою перед вами живий і здоровий! То тільки перший раз страшно, а потому будете сміятися з того. Чесно! — поплескав по плечу одного і другого страхопудів.

— Йой, вуйку, шось троха страшно!

— Не бійтеся, вип'ємо по сто грамів самогонки перед польотом — і навіть не помітите, як опинимось у Києві.

— Ну то най так буде. Ми вам віримо, вуйку! — нарешті погодилися хлопаки.

— То збирайтеся. Коли вилітаємо — дам вам знати, — попрощався Параджанов.

Не минуло й тижня, як автобус із «кіношниками» та з п'ятнадцятьма гуцулами і гуцулками викочувався з Верховини. Дорога була далека: спочатку майже триста кілометрів до Львова, бо літак до Києва літав тільки звідти, а вже потому переліт.

Жіночки наготувалися, як на Великдень: у торби спакували ковбаси, які вудили цілий тиждень спеціально в дорогу, шинки, сало, домашній печений хліб, масло, квашені огірки, гриби, бриндзу, самогонку, молоко, сметану, трохи кукурудзяної крупи, щоби варити банош, кілька картоплин, — бо хтозна, чи буде в тому Києві що їсти? Найліпше мати все при собі, а де зварити — знайдеться. На себе одягнули найкраще вбрання, бо ж до міста ідуть!

Щойно рушили, як у хід одразу пішли всі продуктові запаси та бутель самогонки. Параджанов, як і обіцяв, не боронив хлопцям народних методів подолання страху перед польотом. «Причастився» й сам, бо компанія була добра. Затягнули коломийок. А один гуцул навіть примудрився заревіти у трембіту.

— Ти шо, здурів!!! — заволав водій, але зовсім не через таку витівку. — Попереджати тре, нє? Трембіта — то файно, але я мало не вилетів з дороги, дурню ти квадратовий!

— Вибачєйте, вуйку. Більше так не буду. Зара виправлюси. Попереджаю: буду трембітав!

— О, то зовсім інакша пара кальош. Трембітай на здоровлє! — благословив шофер, і хлопака знову загудів у триметровий музичний інструмент.

Від звуку в автобусі мало шибки не повилітали. Добре, що шофер був місцевий: його спеціально найняли, щоби возив «кіношників», — тому чоловік усе розумів і сприймав як належне. Чи розуміли то перехожі, котрі підстрибували від несподіваних звуків, які зненацька вилітали з автобуса, хтозна.

Львів зустрів подорожніх зливою та захмареним небом.

— О, через таку погоду можуть перенести виліт, — прицмокнув Параджанов до художника Якутовича.

— Зараз з'ясуємо, — відповів Якутович. — Я піду запитаю, а ти веди всіх решту до почекальні.

Усі розклали торби і трембіти, зайнявши половину невеликого залу.

— Ви не сядете в літак... — почув Параджанов десь поруч.

Він не був певен, що то взагалі сказали до нього. Режисер обернувся. Таки до нього. То майже впритул підійшов Тарас.

— Тобто «не сядемо»? — запитав режисер.

— Я не дозволю вам сісти в літак, — на Тарасовому обличчі була зосередженість, і він говорив без погроз, але рішуче. — Ви мусите мене послухати.

— Слухай, я розумію, що ти бавишся з чимось надприродним, але ми вже маємо квитки і не можемо щось змінювати тільки тому, що ти наказуєш, — роздратовано гаркнув Параджанов.

— Я нічого не наказую. Я просто вас категорично не пущу.

— Та що це з тобою, Тарасе? Ти сказився чи що?

— Я вас попередив: я вас не відпущу. Розмові кінець, — так само спокійно процідив крізь зуби Тарас, розвернувся й пішов геть.

— Скажений!.. — крикнув услід йому режисер.

Тим часом підійшов Якутович:

— Усе гаразд. Можемо йти. Рейсу не скасовують.

— Та не все гаразд, — буркнув Параджанов, але про свою розмову з Тарасом волів промовчати. — Але то таке, дрібне. Дорогі мої! — звернувся до гуцулів, — можемо йти на посадку, приготуйте свої паспорти, а квитки — в мене.

Чисельне товариство рушило у бік стійки з контролем.

— А він що тут робить? — вигукнув Параджанов.

З працівницями аеропорту, котрі сиділи за стійкою, розмовляв Тарас. Він щось активно їм пояснював, а ті, розмахуючи руками, вочевидь, заперечували йому. Хлопець виглядав напруженим і наполегливим, кожне слово ніби карбував. Здалека не було чути, про що йшлося, та Параджанов уже здогадувався. Він хотів підійти, але Тарас різким рухом руки, піднявши її, зупинив режисера.

— Ви розумієте, про що просите? Ми не скасуємо рейсу! Ви збожеволіли? — зарепетувала на цілий зал одна з працівниць аеропорту — з високою начесаною бабетою на голові й у діловому темно-синьому костюмі.

Тарас знову щось неголосно сказав до жіночок, і нарешті, після двох хвилин перемовин, повернувся до «кіношників».

— Ти що собі дозволяєш, шмаркачу? — заревів Параджанов. — Що тут улаштував?

Тараса шефові крики, здавалось, узагалі не зачепили. Він не звернув на них жодної уваги, минув Параджанова й, уже майже вийшовши зі зали, гукнув:

— Нам замінили квитки! Летимо наступним рейсом, а цей полетить без нас!

— Що??? — ще гучніше заревів режисер. — Ану ходи сюди! Що ти наробив, твою мать? Та ти хоч знаєш, що мені треба звітувати на кіностудії про кожен наш крок, про кожну копійку?!! Що за аматорство? Ти що, берега пустився?!! Зовсім сказився?!! Та я тобі зараз... — Параджанов кинувся доганяти хлопця, та Якутович зупинив режисера.

— Зачекай, охолонь, — ти зараз уб'єш малого. Сядь тут, а я піду поговорю з ним і з'ясую, що сталося.

Режисера сяк-так умовили залишитись у залі. Він, мало не пускаючи вогонь ніздрями, сів на крісло і влив у себе холодну воду. Гуцули теж не зовсім розуміли, що відбувається та через що такий переполох, тому сиділи тихо, як миші.

— Шось наш вуйко взлостивси, — пошепки сказав вусатий трембітар Василь.

— Йо! Недобре йому нині, — погодився інший трембітар, іще безвусий, але теж Василь.

— Шось си в них стрєсло, — припустила їхня односельчанка, розпашіла жіночка в тілі на ім'я, звісно ж, Василина.

— Зара будем виділи, — докинула її худесенька сестра Гандзя.

— Таки чекатимемо на наступний рейс, — до гурту підійшов Якутович. — З цілком незбагненних причин наш Тарас самочинно поміняв нам квитки, й уже нічого не змінимо.

— Я його вб'ю! Хай на очі мені не потрапляє! — гаркнув Параджанов, хоч уже спокійніше, ніж перед тим.

— Убивай, але вже коли доберемося до Києва. Ще нам бракувало труп тягнути на собі до столиці, — без тіні усмішки відповів Якутович.

— Він шо, серйозно зара казав? — налякалася Гандзя.

— Та де, вуйко жартує, — хіба не видиш? — заспокоїв її вусатий Василь, але й собі з підозрою зазираючи в очі художника.

— Йой, та смієси він, смієси! Чо' настрашилиси? — реготнула Василина.

Минали хвилини, година, друга, третя, четверта. Тараса не було ніде. Уже їхній літак, у який вони не сіли, давно вилетів. Раптом в аеропорту зчинилася метушня. Працівники з наляканими обличчями бігали, хапали телефонні слухавки, панічно набирали номери, кричали:

— Швидку, терміново, швидку!!! Пожежників! 10 кілометрів од аеропорту в бік Скнилова!!! — кричала працівниця аеропорту.

— Що сталося? — Параджанов схопив за рукав чоловіка в темно-синій уніформі.

— Літак упав...

— Який?

— На Київ. Той, що останній вилетів...

Параджанов завмер на місці. То було щось нереальне. Так не буває... Він ошелешено присів на стілець і краєм ока побачив, як до зали заходить Тарас. Хлопець понуро волік ноги, тримаючи руки в кишенях штанів. На ньому не було лиця: здавалося, він звинувачував себе в тому, що впав літак і загинули люди.

— Ти знав... — Параджанов поволі підвівся і обняв хлопця. — Вибач мені.

— Наш рейс — завтра. Я знайшов нам кімнати в гуртожитку, де ми можемо заночувати, — глухо та без емоцій мовив Тарас і пішов сказати те саме горянам.

Розділ З

Тільки одному Богові та ще Параджанову було відомо, як можна вмовити екіпаж літака взяти на борт шість триметрових трембіт! Здати їх у багаж гуцули категорично відмовилися: поламають інструменти — і що тоді? Даремна поїздка?

Стюардеси довго пояснювали, що на такий багаж пасажирський салон не розраховано, — максимум на валізи, які треба замкнути в тумбах над сидіннями:

— Це категорично проти правил, шановний! — чемно стримувала емоції фіґурова стюардеса з довжелезними віями, з елегантним макіяжем і з волоссям, зібраним на потилиці в офіційну «дульку».

— Мені до фені ваші правила. Тут витвір мистецтва може поламатися. Ви знаєте, як довго треба висушувати деревину на трембіту, щоби вона зазвучала? Знаєте? — пристрасно розмахував руками Параджанов.

— Не знаю і знати не хочу! Правила для всіх однакові!

— Які ви нудні з вашими правилами! Життя набагато яскравіше, якщо не сліпо дотримуватися правил. Красунечко, подивіться на ці правила інакшими очима — і ви побачите куди барвистіший світ. Розплющте очі для краси, — ви ж не якась зашорена партійна діячка!

— Тихо, шановний, за такі слова і я, і ви вмить полетимо з роботи, — благально прошепотіла стюардеса. — Усюди є вуха, і летовище чи літак — не виняток, — іще тихіше вимовила дівчина.

— Ну то поможіть нам, — так само тихо попросив Параджанов і малопомітним рухом запхав долоню в кишеню її офіційного костюма.

Вона правильно зрозуміла жест і багатозначно усміхнулася:

— Я поговорю з капітаном екіпажу і передам ваші «прохання».

— Будь ласка. Буду вам невимовно вдячний! — підморгнув режисер.

Дівчина з віями та з «дулькою» пішла до кабіни пілотів, її не було рівно дві хвилини. Стюардеса вийшла зі сліпучою білосніжною усмішкою:

— Капітан передав, що він великий ваш шанувальник і готовий піти вам назустріч. Тому прошу занести ваші... Як ви на них кажете?

— Трембіти, красуне, трембіти! Найдовший музичний інструмент у світі! — гукнув Параджанов, уже вибігаючи по гуцулів, котрі незворушно стояли в аеропорту і категорично відмовлялися розлучатися зі своїми інструментами.

Пасажири були просто шоковані, коли в салон раптом зайшли чоловіки з триметровими патиками, почали ними розмахувати і говорити цілком незрозумілою мовою для тих, хто володів лише «общепонятным язиком».

— Василю, крути тикво-во боком, аби си не поломило!

Та до дупи дверці, так си не влізе!

Володарі «общепонятного» лише переглядалися між собою і перелякано роззиралися навколо.

— Дивиси, троха ми настрашили москалє, — реготнув вусатий Василь.

— Тихо будь, бо ше зара висадят нас зі самульота! — шикнув безвусий Василь.

— Уже не висадят: двері наглухо заткали! — вусатий Василь усе ще тримав трембіту однією рукою над головою.

Екіпаж літака довго мудрував, як би то прикріпити незвичний вантаж. І нарешті надумали прив'язати інструменти до ніжок крісел уздовж підлоги. Сяк-так, щоразу обминаючи довжелезні дерев'яні вироби, стюардеси бігали літаком упродовж польоту, виконуючи свою роботу.

Київ саме квітував каштанами. Дніпро ще повівав холодом, але з кожним днем ставав теплішим. Аеропорт у Борисполі ще сяяв новизною і подекуди недобудованою інфраструктурою. Його спорудили щойно чотири роки тому і з величезною помпою відкрили першим польотом Москва — Київ — Москва.

Горяни разом із «кіношниками» вдихнули київське повітря.

— Так, їдемо поселятися! — повідомив Парадажанов біля виходу з аеропорту. — Кіностудія винайняла для вас добрий готель, — думаю, вам сподобається.

Режисер помітив на обличчях гуцулів розчарування.

— Що сталося? Щось не так? — перепитав.

Але ті мовчали як один, лише перезиралися.

— Ну кажіть, не встидайтеся!

— Та ніц, вуйку! — озвалася Василина.

— Тоді якщо все добре, то гайда по студійних машинах! Заселимось і повечеряємо там-таки, в готелі. А завтра я вам Київ покажу. Робота зачекає. Ви ж на два місяці приїхали — все встигнемо.

Готель і справді був порядний, наскільки те було можливо за радянськими мірками 60-их років. Схожий на гуртожиток, але інакших і не було. Тільки для партійних діячів номери обставляли розкішними меблями, а для всіх смертних сервіс був більш-менш усюди однаковий.

Гуцули сумно оглянули свої «апартаменти». Після високих гір і широких просторів малесенькі номери здавалися їм клітками, чужими й тісними. Але ради не було. Разом із «кіношниками» повечеряли в ресторані і розійшлися на ніч.

Параджанов нарешті, після багатьох місяців зйомок у Карпатах, навідався до своєї київської квартири на бульварі Шевченка. З любов'ю обвів поглядом антикваріат, яким було начинено його оселю, погладив рукою улюблений срібний підсвічник, пробігся кінчиками пальців по клавішах старого рояля. Пригадав, як Світлана в легенькій туніці танцювала навколо фортепіано, поки Сергій грав улюблені мелодії. Вона була невагома, наче пташка, граційна, красива та витончена, мов антична статуетка, досконало вирізьблена з мармуру. Шість років щастя, народження сина, приязних днів і палких ночей — і все, казка закінчилась. Одного дня дружина зібрала речі, одягнула сина і просто пішла. Параджанов і сьогодні не зовсім розумів, чому. Чи то не витримала його ексцентричності, бажання в усьому бачити не те, що інші, чи він забагато вимагав такої самої оригінальності від неї, ставив надто високу планку як для простої смертної? Тепер уже і не збагне. Два роки без неї, без сина... У такі хвилини тиші він почувався страшенно самотнім. Народженому поміж людей і для людей, серед співу, гамору, сміху, тиша була Сергієві нестерпна та чужа. Вона його пригнічувала, забирала жагу до життя. Може, тому гуцули стали для нього як рідні. Їхня життєлюбність проростала в Карпатах у всьому: в піснях, в помаранчевих вишиванках, у закарлючених носиках постолів, в інкрустованих бартках, у перах на капелюхах. Ця культура вдихала життя й у нього. Й от після майже року, проведеного в горах, тут на режисера чекали пустка і тиша.

Параджанов затягнув свою улюблену українську пісню, яку використав у «Тінях забутих предків».

Він співав, а на очі навернулися сльози — певно, від туги. Пустка з кожним звуком голосу наповнювалась емоціями, тиша теплішала, квартирні спогади-хмари розвіювалися. Пісня виплітала невидиму павутину й у кімнаті, й у режисеровій душі, пробиралась усе глибше в підсвідомість, вимальовувала спогади про залиті сонцем пагорби, про дзюркотливий струмок і про гуркотливий Чорний Черемош, про привітні обличчя простих людей, готових віддати останню сорочку дивному чужинцеві...

Сергій розкрив валізу, з якою щойно приїхав, витягнув згорток, обмотаний шерстяним сірим светром, у якому він грівся холодними карпатськими вечорами. Обережно розгорнув, і з-під светра визирнув кавалок дерева. Параджанов цілком вивільнив свій скарб. То було дерев'яне гуцульське розп'яття — те саме, що його він зняв у фільмі в каплиці на роздоріжжі, де начебто молився Іван Палійчук. «Кіношники» знайшли розп'яття посеред поля. Воно було вже понищене, тому нікому не потрібне. Тож Параджанов і забрав його собі.

— Тут тобі буде добре, гуцульський Ісусику! — усміхнувся до розп'яття і поставив його на тумбу поруч із фортепіано.

А сам без поспіху пішов до лазнички, напустив води, додав ароматичних солей. Увімкнув програвач, поставив платівку. Залунав легкий французький шансон. Відкоркував пляшку старого вина, яку передали друзі з його другого рідного міста — з Тбілісі. Налив трунок у вишуканий бокал. Погойдав ним зі знанням справи і довго вдивлявся, як багряна рідина стікає кришталевими стінками. Нарешті зробив ковток.

— Ва-а-ах! — прицмокнув режисер. — То теж сотворили люди гір!

З келихом бородань занурився в теплу ванну і, смакуючи момент та виноградне вино, поринув у задуму, у мрії, а може, й у спогади.

З кімнати негучно приємно гаркавила оригінальним голосом Едит Піаф:

— «Ні, я не шкодую ні про що...» — переклав уголос Параджанов і знову надпив терпкого грузинського вина.

Розділ 4

— Слава Icy! — Параджанов привітався по-гуцульськи, щойно переступивши поріг готелю.

У вестибюлі, як і домовлялися, на нього вже чекали в повній готовності всі п'ятнадцятеро гуцулів і гуцулок.

— Слава навіки Богу сьвітому! — хором відповіли режисерові й кинулися його обнімати.

Чоловіки плескали Сергія по плечах, жінки таки обнімали. З гурту зробила крок убік Василина — та, котра була міц на жіночка, «кров із молоком». Напустила офіційний вираз обличчя, хоча помітно було, що ґаздиня нервує: у руках тремтячими руками перебирала хустинку.

— Ну, кажи, — штурхнула її Гандзя.

— Ми той, вуйку, хтіли з вами поговорити... — несміливо мовила Василина, потупивши очі.

— Слухаю, золоті мої, — режисер обняв жіночку.

— Ми той...

— Та кажи, не бійся! — підбадьорив Параджанов. — Як у вас удома, то ми всі були як рідні, а тут чогось ви встидаєтеся мене. Ну?

Жінка набрала повітря і як делегат від цілої громади таки наважилася висловити загальну думку:

— Коли ви закликали нас до Києва, ми думали, шо ви до себе в гості кличете. Та й поїхали, як із медом. А ту ви нас розквартирували в готель, і ми си ту чуємо зле. Їдженнє недобре, зварити чогось доброго нема де. Вуйку, заберіт нас до себе!

— Дорогі мої, рідненькі, та я би з радістю, — Параджанов пригорнув Василину до себе, — але в мене тільки двокімнатна квартира. Вам буде там тісно, й ліжок на всіх не вистачить!

— То не страшно, вуйку, — в один голос запротестували гуцули. — Ми собі на підлозі постелемо, якого сіна роздобудемо, та й уже буде де заночувати!

— Так? Ну то на що ми чекаємо? Біжіть по номерах і пакуйте речі. Ви переїжджаєте до хати дивакуватого вірменина!!! — мало не зі сльозами на очах вигукнув Параджанов.

— У нас уже всьо спаковано, вуйку!!! радісно застрибала Марічка-невеличка.

— То вперед! Буду ще хоч на два місяці мати Карпати вдома. То ви файно придумали, золоті мої!

Як на крилах гуцули вилітали з тісного готелю: з торбами, з трембітами, з продуктовими «авоськами». Запакували то все в автобус кіностудії, який мав їх везти на екскурсію, і покотились у бік помешкання Параджанова.

Поскидали там речі й повернулися до автобуса.

Водій зупинився на Хрещатику:

— Далі вже самі, Серію Йосиповичу, бо я маю щільний графік на сьогодні. Підберу вас на цьому місці о 18:00.

— Дякую, друже! — гукнув Параджанов водієві.

Коли той від'їхав, звернувся вже до своїх підопічних:

— То куди хочете піти? Можу показати вам Оперний театр, Дніпро, Андріївський узвіз, Софію Київську.

— Вуйку, — мовила найсміливіша, Василина. — Ми приїхали заради справи, а кажду роботу ми зачинаємо з молитви. Заведіт нас до церкви, до якої можна, яка відкрита.

Параджанов аніскілечки не здивувався з такого прохання, та видно було, що він вагається, оглядається то направо, то наліво. Минуло лише кілька хвилин роздумів, і він рішуче сказав:

— Та хрін із ними. Пішли! Я вам покажу фантастично розписаний Володимирський собор. Мені від нього завжди мурашки бігають по спині.

Режисер повів їх на найближчу зупинку, де вони сіли в автобус і вже за якихось двадцять хвилин стояли перед нео-візантійським Володимирським собором.

Гуцули шанобливо та боязко зайшли до храму, перехрестилися і з цікавістю роззирнулися навколо. На них згори дивився Господь-Бог, намальований на темному тлі розіп'ятий Спаситель, а збоку грізно зиркав князь Володимир Великий, який от-от охрестить Київську Русь, роботи художника Віктора Васнецова, трохи далі — Змій, який спокушав Єву, а за царськими вратами великими очима спостерігала за ними Богоматір із Немовлям. Погляд васнецовської Богоматері заглядав у саму душу кожного паломника.

Ніхто з подорожніх не вимовив ані слова. Усі були зачаровані розписами і такою наповненою тишею. Вони опустилися на коліна і так само мовчки, щоби — борони, Боже — не порушити блаженної тиші, зашепотіли молитву.

За той час Параджанов купив свічки і роздав кожному зі своїх гостей. Разом запалили за здоров'я живих і за душі мертвих...

З церкви гуцули вийшли страшенно задоволені й одухотворені.

— Ніби в небі постояли, вуйку! — підсумувала Гандзя.

Параджанова страшенно тішило те, що він бодай так може віддячити цим людям за гостинність і за любов, якою вони оточили його в Карпатах. Він розказував, як збудували храм, як художник Врубель малював ескізи для розписів цієї церкви, та їм не судилося прикрасити ці стіни і замовлення отримав молодий Васнецов. Почав було розказувати і про...

— Товаришу Параджанов, пройдіть, будь ласка, зі мною! — раптом розповідь Сергія перервав офіційний голос.

Він обернувся. За церковним парканом стояв чоловік: доволі високий на зріст, у капелюсі й у сірому плащі, у руках тримав поношений портфель, а очі затуляли окуляри з товстими лінзами. Параджанов одразу впізнав у ньому заступника директора кіностудії з ідеологічних питань, тобто кагебіста, котрий на ті часи мусив бути в кожній державній установі. А через те, що недержавних не було, тому таки в кожній.

— А, Микито Петровичу, ви вже тут як тут! — Параджанов незворушно закрокував до начальства. — Так швидко?

— Не випендрюйтеся, Сергію Йосиповичу. На вас надійшла скарга: відвідання церкви. Я мушу відреагувати.

— Не маю жодних сумнівів.

— Товаришу Параджанов, ви серйозна людина, маєте цінувати свою роботу і поважний статус. Навіщо цим ризикувати? Ви ж розумієте, чим можуть обернутися проти вас походи в такі установи, — не питав, а стверджував червоний служка.

— Не лякай мене, партійна вискочко! — буркнув Параджанов.

Комуніст підійшов упритул до режисера. Ніздрі кагебіста здіймалися в такт із його важким диханням, губи стиснуло й огидно викрутило.

— Я стежу за тобою, вірменська мерзото, і рано чи пізно ти втрапиш мені в руки! — просичав майже нечутно комуняка.

А тоді вголос додав:

— Ваші «Тіні забутих предків» ми ще переглянемо, чи вони, бува, не шкідливі народу. А зараз візьміться до діла, поки я писатиму на вас догану — не першу, до речі.

— Зачекайте! — втрутився вусатий Василь. — Та що ж то робиться таке, людоньки добрі?!! — на повний голос заволав гуцул. — Ми самі зайшли до церкви, ніхто нас не вів, і Параджанов ту ніц не зробив злого. То ми го затігли сюди!

— Перепрошую. Чи могли би ви так не кричати? — ідеолог найбільше боявся розголосу: не в кагебістських правилах було працювати гучно.

— А чого то нам мовчати?!!

— Тихіше, — цитьнув партійний діяч.

— Так-во. Ми си не будем ані знімати, ні трембітати, якщо ви, панусю, напишете на нашого режисера яку клявзу, — рішуче сказав Василь.

— Точно! — підтакнули інші.

— Записуйтеся, знімайтеся — прошу дуже. Хто вам боронить? — роздратовано і з удаваною посмішкою гаркнув комуніст. — А з тобою ми ще поговоримо, — тицьнув пальцем у груди Параджанову, крутнувся на підборах і нервово покрокував до чорної «Волги», яка чекала на нього під церковною брамою.

— І шо то тепер буде, вуйку? — налякано підійшла до режисера Марічка-невеличка.

— А нічого! Ти думаєш, то перший чи останній раз? Та комуністична мерзота не залишить мене у спокої, хоч би я й ангелом став. Але я не стану, бо не хочу! Я є такий, який є, і в дупі мав їхню ідеологію. Ходімо ще до Дніпра, друзі! Покажу вам фантастичні краєвиди.

Пригнічені прикрим випадком, гуцули трохи збентежено йшли за Параджановим. А той за якісь п'ять хвилин уже щебетав, ніби нічого не трапилося. Чи вдавав, що відволікся, чи справді вмів так легко захопитися навколишніми пейзажами? Та, поки дійшли піптки до Дніпра, про неприємну розмову забули всі.

Тепер їх вражала широченна ріка, її зелені береги тамісто, що заросло багатоповерхівками над цими кручами.

Після цілого дня прогулянки Києвом жіночки і чоловіки ледве дійшли до хати. Вони були витривалі, звичні до роботи, до кілометрових походів і палючого сонця, але то — в Карпатах. А місто їх утомило метушнею, супроти якої горяни не мали імунітету. Галасливі вулиці, дороги, повні автівок і автобусів, тисячі людей, котрі безперервно кудись біжать... І тут раптом помешкання Параджанова: прохолодне, тихе і затишне.

Ґаздині відразу кинулися до кухні, радісно заметушилися, повитягали домашні харчі й заходилися готувати те, до чого звикли, бо ресторан — рестораном, але там можна було хіба побавитись у їжу, а хочеться ж нормального, справжнього, натурального.

Чоловіки тим часом — на чолі з Параджановим — пішли розкладати коци, ліжники, матраци — все, що було в хаті, щоби постелити сякі-таки лежанки для ночівлі. Так чи так, але всі гасали невеличкою квартирою такі радісні, що не помічали ні тісноти, ні міської задухи.

— Вуйку, самогонки троха будете? — по-змовницьки запитав безвусий Василь.

— Та хіба я не хлоп? — зовсім по-гуцульськи відповів Параджанов.

Жіночки саме принесли до хати кілька баняків, із яких парував банош із бриндзою та булькала грибна юшка. Баняки Сергій поставив на стіл посеред вітальні, роздав усім тарілки і прибори. Гуцули накинулися на їжу, бо ж виголоднілися за день страшенно.

— Нічого кращого я в житті не їв! — прицмокнув Параджанов, дмухаючи на ложку з гарячим баношем.

— На здоровлє, вуйку! — побажали дівчата.

— Хочу підняти тост, — режисер узяв чарчину зі самогонкою, — за моїх любих гуцулів. За моїх земляків, бо ваша земля стала і моєю. Ви фантастично щасливі, що живете на волі — там, де розганяються вітри, де бовваніють прадавні гори та сюрчать цвіркуни, де корівки дзвонять дзвониками і неспішно пасеться отара овець, а вівчар тим часом варить сир. Ви щасливі, бо маєте все це як дар від Бога. А я щасливий, бо маю вас! Люблю вас, рідні мої!

— І ми вас, вуйку! — загуділо товариство.

— Слухайте, а де малий Тарас подівся? Хтось його бачив, — раптом запитав Петро, зовсім молодий трембітар.

— Певно, додому пішов, а завтра ми його мали би зустріти на кіностудії, — відповів Параджанов, хоча сам не був упевнений, що це — правда.

— Слухайте, я маю для вас подарунок, — Сергій страшенно любив приймати в себе гостей і щоразу вигадував якісь забави, щоби не було нудно на посиденьках. — Так-от, пропоную всім вам заплющити очі! Ану ж бо!

Гуцули перезирнулись і послухалися: замружилися. Пролунав якийсь хурхіт, клацнули двері, далі — кроки.

— Ану подивіться, дорогі мої!

Гості розплющили очі й одноголосно загукали:

— Миколайчу-у-у-у-ук!

До них прийшов їхній улюбленець Іванко. Скромний хлопчина страшенно зрадів, коли Параджанов запросив його до себе і сказав, що в нього будуть добрі друзі з Криворівні та з Верховини. На радощах Іван навіть одягнув кептар, який напередодні спеціально позичив на кіностудії.

— Іване, здоров був! — привіталися чоловіки.

— Добрий день! Я такий щасливий із того, що вас бачу в Києві. Як ви? Як вам тут?

— Всьо люкс, чоловіче! — запевнив вусатий Василь.

— Сергій Йосипович вам уже показував місто?

— Йо! Нинька ходили-смо, брате!!!

— То файно є! — сміявся Іван.

— Ходи до столу, Іване, — покликав Параджанов.

Певно, до пізньої ночі гуділа режисерова квартира. Гуцули заспівали своїх коломийок, повитягали дримби і разом із Миколайчуком задримбітали. Іван почувався з ними природно, міг бути собою, знав їхню говірку, у дримбітанні не пас задніх. Товариство так розбуянилося, що кинулось у танок. Хлопці вшкварили аркана, а потім узагалі похапали до рук трембіти і так загуділи, що за якісь півхвилини у двері дивака-режисера загупали обурені сусіди:

— Ми викличемо міліцію! Шизонутий господар, і такі самі його гості, — ану закрийтеся!!! Ніч надворі!

Але хто би то звертав на них увагу в таку неймовірну ніч?

Розділ 5

— Та шо я вам скажу, людоньки добрі? Вуйко Параджанов — то є фест файна людина! Кілько всього нам показав, де йно нас не водив, а які їдла нам давав, чим іно нас не поїв, а який у нього білесенький віходок у хаті, — старий вуйко прицмокував і видихав дим від короткої люльки.

Навколо нього зібралася юрба слухачів. Од старого до малого з роззявленими ротами слухали його оповідки про столицю.

— І шо, ви кажете, в тотім Кийові хрестятси в церкві не так, єк ми?

— Цілком інакше, — задер носа вуйко.

— І шо, їхні люди інакші?

— Цілком інакші. Ти до них: «Слава Ісу!» — а вони тобі: «Здрастє!»

— Та ви шо?

— Та я ти кажу! А ше на нашу самогонку кажут знаєш, єк?

— Єк?

— Водка! А на боришку знаєш, єк?

— Єк?

— Картошка!

— Ги-ги-ги! Ото вже смішно!

— Але шо? То всьо — ніц. Головне, шо каждий має по три-штири машини. Вони всі в тотій сталіце такі багаті, що гет усі прислугу мают.

— Та йдіт?!!

— Я ти кажу!

Аж тут до гурту підійшла Василина — та, котра щойно повернулася з Києва. Прислухалася, розглянулася, хто ж зібрав тут стільки люду, і розреготалася:

— Кого ви слухаєте? Мого старого? Та він і близько в Києві не був!

— Єк то? Його ж місяць у селі ніхто не виґів! — загуділо товариство.

— А отак! То він на полонині у вівчарів місяць сидів, пив там безбожно, під смереков ночі коротав, а тепер вам байки плете!

— Вуйку, то ви так нам брехали?

— Кому ви вірите: мені ци їй? Я вам ніґди не брехав! — виправдовувався той.

— То нема шо ту сидіти. Ходімо гет звідси від тотого брехла несусвітного!

— Встидали би си, вуйку!

— Йо! — підтакнуло товариство.

— А шо йому си встидати? Зараз горівки вип'є — та й по всім! — Василина вперіщила по плечах чоловіка-пиячка і погнала його до хати.

Наші дні

Розділ 1

— Будь будь ласочка-а-а-а-а, поїхали!

— То — не найліпша ідея, — особливо після всіх тих дивних речей, які з нами там ставалися рік тому.

— Мене так туди тягне! То ж моє рідне село, — тільки я про те раніше не знала.

— Олесю, мила, може, не зараз? — Ярема обняв дівчину, — не зараз, коли ми знайшли одне одного.

— Але ж потім не буде відпустки. Ти ж знаєш, який у нас щільний графік на роботі: якщо не вклинишся зі своїми двома тижнями, то потому чекатимеш на відпустку аж до холодів.

— Не знаю... Не подобається мені ця ідея.

— Ну, заради мене, коханий! — Олеся приластилася до нього, як кішка. — Ну просю-сю-сю-у-у-у!

Хлопець закотив очі до неба й підняв обидві руки вгору.

— Ти знаєш, як мною маніпулювати, і знаєш, що я тобі не можу відмовити, мале бісеня, — остаточно капітулював Ярема. — Збирайся, і завтра їдемо!

— Ура-а-а-а!!! Я тебе люблю! Я тебе отак люблю, — дівчина розкинула руки якнайширше. — Ні, ота-а-а-а-ак! — вискочила на стілець і знов обвела руками уявне коло!

Він ухопив її в оберемок і стягнув зі стільця — звісно ж, на ліжко...

Наступного ранку вони поїхали до Криворівні, щоби відбути там спільну відпустку. Хати довго шукати не довелося, бо після зйомок усі в селі їх уже знали. Особливо популярною стала Олеся — після того, як з'ясувалося, що вона одна з Гутенюків. Ця звістка блискавично облетіла кожну хату, щойно про це дізналася сама Олеся.

У невеличких містечках і селах новин зазвичай небагато, а тут іще й така сенсаційна: чужинка раптом виявилася їхньою Гутенючкою. Такої інформації довго не втримала б у секреті жодна порядна ґаздиня, та й ґазди не встояли б, аби не переказати кумові.

Ярема й Олеся добралися сюди, коли вже сутеніло — майже як тоді, коли приїхали вперше, рік тому.

— Думаєш, нам уже не зустрінеться та мара: Нечай і Андрій? — трохи боязко сказала вона.

— Маю надію, що цього разу обійдеться без чортівні, — якось машинально озирнувся Ярема.

— Та і я цього разу вже підготовлена.

— Тобто?

— Маю захист.

— Цікаво. Ти мені нічого про це не розповідала.

— Не було нагоди.

— Тепер маємо купу вільного часу і нагоду, якщо ми вже у Криворівні.

— Дітоньки, ви приїхали? Олесечко, мила, а ходіт до мене, — назустріч їм зовсім випадково йшла пані Оля — та, котра ще маленькою знімалась у «Тінях забутих предків» і в котрої брала інтерв'ю Олеся.

— Пані Олю, яка я рада вас бачити! А ми приїхали у відпустку на кілька днів.

— Ходіт до мене жити!

— Та ми не хочемо вас турбувати. Нам незручно... — забурмотіла Олеся.

— Нієких відмов. Ви так файно мене показали по телевізору, і я тепер мушу вам якось видєкуватиси. Ані мови не може бути, аби ви пішли не до мене.

— Як виявилось, у мене тут є далека родина, та я їх не зовсім знаю.

— Ше зазнайомишси, а зара ходіт. Нагодую вас, постелю. Хата моя онде за Черемошем.

І гуцулка, не приймаючи відмов, схопила обох гостей за руки і потягнула у бік моста, що вів на той бік уже темної в таку пору річки.

Розділ 2

Кому траплялося ночувати в горах, а ще й у дерев'яній хаті, той зрозуміє, що відчули Олеся з Яремою вранці. Повітря таке свіже, що, потрапляючи в легені, розтікається тілом чистотою і бадьорістю, ворушить у свідомості ще не остаточно вивітрений сон і поволі змішує з почуттям присутності тут і зараз. Десь здалека дзвонять дзвониками корови, подає голос худоба, що випасається поруч, біля вікна спальні, гавкає сусідський чи то свій Бровко, гуцули перегукуються ранковим «Слава Йсу» — «Слава навіки Богу сьвітому». «А бодай ті вхопило!» — домішується до різноголосся крик вуйка Петра на пса, який украв із комори кавалок полядвиці. «А чьи ви чюли, шо до стаї вовки сеї зими приходили?» — «Агій!!!» — вигукує вражена сусідка на такі новини. «Бігме Боже», — підтверджує свої слова жіночка. «То ше аби до нас не залізли!» — «Най Пан Біг боронит і заступит, агій!» — «Йо!»

— Привіт, гуцулочко! — Ярема солодко потягнувся в ліжку і поцілував кохану.

— Привіт, горянине! — не розплющуючи очей, муркнула Олеся.

— Які у нас нині плани на життя?

— Жити! І якнайнасиченіше! У нас відпустка, йоху-у-у-у-у!!! — вона зіскочила з ліжка і застрибала по хаті.

На кухонному столі на них чекали насмажені млинці зі солодким сиром і поруч записка: «Дітоньки, поснідайте, а я прийду пополудні, то зварю обід». Вони зібралися, поснідали тим, що залишила їм на кухні дбайлива господиня, котра сама вже давно була при роботі.

— Капець, у пані Олі й без нас купа роботи, а ще нам обід варити. Якось незручно. Може, пообідаємо десь у колибі чи в кафе, щоби її не обтяжувати? — Олеся взула кросівки, накинула джемпер, бо вранці ще спеки не було.

— То буде найліпше, — Ярема вийшов надвір услід за нею і причинив за собою двері в дерев'яну хату.

Вони пішли до найближчого лісу, що синів зовсім поруч, починаючись від самого двору пані Олі.

— Так близько ліс — то моя мрія! — прицмокнула Олеся. — Цікаво, чи не забігають до людей дикі звірі? Це ж зовсім поряд. І добре, якщо якийсь заєць, а як щось більше — якийсь ведмідь?

— Звірі йдуть до села хіба що взимку, коли нічого їсти в лісі. Певно, місцеві до них уже звикли.

— Думаєш, із голодною дичиною можна знайти спільну мову?

— Ну, не знаю, чи мову, та порозумітися якось можна. Ти ж зі мною, диким, даєш собі раду, — обняв Олесю Ярема.

— Ти не дикий, ти відлюдькуватий, а то різні речі. Слухай, а чому ти ніколи мені про себе нічого не розказуєш?

— Усе, що тебе цікавило, я розказав. А решти ти не зрозумієш.

— Ну нічого собі заявочки! А то чого не зрозумію? — Її це зачепило.

— Бо ти жила в зовсім іншому середовищі, ніж я. Ти була теплична, доморощена дитина, а мене виховувала вулиця.

— І тому ти вважаєш, що я тебе не зможу зрозуміти?

— Думаю, так!

— У «доморощенні» нема нічого поганого.

— А я й не кажу, що це погано, просто ми різні, — заперечив Ярема.

— Ми були різні, а зараз — ні! Тому ми й разом!

— Ні, Олесю, ми різні й зараз.

— Різні означає чужі? — вона різко зупинилася.

— Різні означає різні! — напруження і в його голосі, й у її дедалі сильнішало.

— Я думала, що за рік ми стали вже рідні! — крикнула вона йому.

— Ти досі маєш від мене таємниці!

— Бо я маю право на власний простір. І знаєш, що? Саме зараз я його потребую!

Олеся повернулася до нього спиною і швидким кроком пішла лісом. Ярема подивився їй услід і мовчки повернувся в інший бік, покрокувавши до села.

Ліс оповив її приємною прохолодою. Після спеки опинитись у затінку дерев було вельми приємно. Було би... Якби в ній не вирували гнів і образа на людину, котру вона вже встигла назвати коханою. Може, вона помилилася й у них не так і багато спільного?..

Олеся швидким кроком усе йшла й ішла догори. Хотіла викинути на ліс свою лють, тому темпу не збавляла, навпаки — пришвидшувала, аж поки перейшла на біг. Вона втікала від проблем і від серйозної розмови, а без цього в їхніх стосунках не обійтися. Захекалася, дихання спирало від бігу, та дівчина не зупинялася: мусила вибити зі себе емоції до краю. Плай — стежка, що спочатку звивалася поміж хащами, — зовсім змалів, а далі взагалі щез. Олеся полізла в хащі, роздираючи руки об хвою.

Так минала година за годиною, було вже добряче пополудні. Сонце перевалило за зеніт і тепер наближалося до обрію.

— Не так ми вже і посварилися, — вперше від часу сварки мовила сама до себе Олеся. — З ким не буває? Треба нам сісти і поговорити як дорослим людям.

Вона вирішила, що вчинила надто імпульсивно та що вже час повертатися. Розвернулась і рушила додолу в бік села.

— Десь тут, за хащами, мала би починатися стежка. Певно, з іншого боку, — вона звернула ліворуч.

Добрих півгодини йшла в той бік, але на плай не натрапила. Повернула трохи праворуч, перейшла через яругу.

«Щось я не пригадую такої прірви, та через неї можна йти далі донизу. Певно, варто таки її перетнути», — вирішила дівчина.

Ліс густішав, галявини траплялися дедалі рідше, промені вже не пробивалися крізь смерекові гілки так рясно, як до того. Олеся роззирнулася... Цією місциною вона точно не йшла. Треба вертатися на місце, звідки сюди потрапила, — у світліший ліс. Повернула знов угору.

«Треба знайти яругу і перейти її». Та яруги цього разу вже не було, — вочевидь, Олеся звернула не там, де було потрібно.

Й аж тепер у мозку вистрелила думка: «Я заблукала!!!»

Мобільного телефону вона зі собою не взяла — жодного зв'язку з цивілізацією.

У паніці Олеся побігла в перший-ліпший бік, і страх гнав її. Гілки боляче били по обличчю, вона спотикалася, падала, вставала і знову бігла.

Прислухалася. Жодних звуків села: ні корови вже не калатають дзвіночками на шиях, ані гудіння електрокосарки, якою тепер користуються гуцули, ні гавкоту домашніх собак. «Загубилась у лісі...»

«Загубилась...»

«А ніч не за горами...»

«Боже, як страшно. Поможи, Господи...»

Прадавні часи

Він ішов навмання. Темінь ночі його ні не лякала, ні не підтримувала, ні не заважала, ні не помагала. Йому було байдуже до всього, а надто до себе. Гук утратив лік часу, не міг навіть приблизно сказати, коли він половинив світ, коли загинув батько, коли він вийшов із дому назавжди. Він утратив відчуття існування. Усупереч людській природі він не хотів їсти, він не усвідомлював, коли падав і засинав, а коли прокидався, було то вдень чи вночі.

Гук сам так вирішив і цілковито змирився з тим, що мусить умерти, бо таким, як він, місця на землі нема. Його тіло без їжі зовсім знесилилося, ноги та руки кривавили через подерту шкіру, бо він брів навмання, падав у глибокі яруги, зривався зі скелі.

Та хоч яке сильне було бажання, щоби це існування припинилося, тваринний інстинкт виживання гнав його вперед, змушував вилазити з прірви, дертися нагору й іти, йти, йти...

Бували ночі, коли він лягав горілиць і вдивлявся в зорі. На мить це його заспокоювало, здавалося, що все так, як у давні часи, а те, що сталося, було тільки його уявою. А потому він ворушив руками і ногами, до мозку від побитого тіла надходив сигнал болю, відтак Гук починав усвідомлювати реальність. Вона була страшна...

Скільки минуло днів, тижнів чи місяців, Гук не знав, бо втратив лік часу. Одного дня він подивився на своє відображення в річці й не впізнав його. На нього дивилося висохле почорніле обличчя, заросле бородою. Лише очі подавали ознаки життя, проте були похмурі й зацьковані. Обмінник щосили зацідив кулаком у синє плесо. З-під його руки навсібіч розбіглися малі рибини. Він помітив їх і обережно опустив руку в річку. Кілька хвилин не відбувалося нічого, а далі риби, які почали звикати до людської присутності, оточили його руку і плавали навколо неї, зачіпаючи шкіру хвостами.

— То я не суперечу життю?!! Ви не жахаєтеся монстра?

Свого голосу він теж не впізнав. То був глухий захриплий звук, який не мав нічого спільного з його власним, принаймні тим, який він чув іще вдома.

Гук довго сидів, опустивши руки в гірську воду, та не відчував ані холоду, ні тепла. Усі відчуття відмерли...

Ночами хлопець не розпалював багаття, не шукав тимчасового прихистку, як те робив би будь-хто, усвідомлюючи небезпеку від диких звірів. Але він сам був для себе диким звіром, і дичина, на диво, його не зачіпала.

Обмінник міг користуватися своїми дарами напівдуха, та не робив цього. Вважав, що і тих дарів він не вартий, бо то був подарунок від рідних, котрі покладали на нього сподівання і котрих він зрадив.

А далі настали дні, коли він без їжі та води, знесилений, просто лежав на одному місці, під купиною з мохом: то непритомнів, то отямлювався.

Гук марив...

Йому ввижалися Марічка й Іванко, які трималися за руки і бігли кудись у далечінь. Поруч стояв батько Чугайстир із тіткою Нічницею та з обома вуйками. Ніхто Гука не звинувачував, усі приязно усміхалися, особливо тато. У його очах були безмежні любов і доброта.

— Тату! — витиснув зі себе з останніх сил Гук. — Тату, не йди! Забери мене до себе... Забери...

Хлопець востаннє знепритомнів...

Наші дні

— Так, треба сісти і тверезо подумати, що робити. Без паніки!

Олеся видихнула, глибоко вдихнула і ще раз видихнула. Сіла на траву.

«їсти я ще не хочу, а от без води довго не протягну».

«Треба знайти воду. Поп'ю, а тоді знову пошукаю дорогу до села. Не могла ж я аж так далеко відійти».

Вона вже спокійніше рушила на пошуки води і таки за якихось хвилин двадцять почула дзюркотіння струмка. Річкою його назвати було складно — то була тільки тоненька цівка вологи, що стікала додолу.

Дівчина майже лягла коло нього на землю і напилася води. Пила багато, через силу, бо потому води могло вже не бути.

— Так, що зробив би Беар Ґрилз? Той, що на «Дискавері» нишпорить пустелями та лісами, виживає навіть із ложкою води, й нічого йому ніколи не стається. Цікаво, чи то справді так, чи підмонтовано?

До Олесі поверталося почуття гумору. Вона заспокоїлась і вирішила, що далеко від села відійти не могла, тому найпізніше до сутінок конче має надибати цивілізацію.

— Так-от, — провадила далі: коли розмовляла вголос, ставало не так страшно. — Той Беар Ґрилз каже, що зупинятись у жодному разі не можна: тільки так натраплю на людей. Тому безперервно йтиму.

Було вже майже перед смерком, коли дівчина відчула голод, сіла перепочити і роззирнутися. Зовсім поруч біля її руки квакнула велика слизька жаба.

— О, той Беар тебе вже давно би з'їв, а мені ти така гидка, бе-е-е! — Олеся скривилася. — Навіть не можу собі уявити, щоби я їла сирою таку гидоту. Це ж іще й когось живого вбивати довелося би, бр-р-р! О, і коник-стрибунець тут! І тебе їдять, друже. Фу-у-у!

Таку ідею — з'їсти когось — відкинула відразу, а щоби перестало смоктати під шлунком, вирішила їсти ягоди. На щастя, на ту пору їх було в лісі донесхочу. Дівчина набрала повні долоні чорниць, малини та брусниці, яку гуцули називають ґоґодзи. Напихала собі ягід повний рот, трохи пережовувала, трохи ковтала цілими. Так сподівалася ще й поповнити вологу в організмі, бо хтозна-коли наступного разу натрапить на воду. За кілька кроків око виловило зі зелено-коричневого лісового покриву цятки грибів. Вона розглянулася, позаглядала під смереки, у купини з мохом. Білих грибів не було — тільки лисички та сироїжки. Від лисичок відмовилася відразу, бо їх треба довго варити чи смажити, а сирими їсти їх не можна, — це вона добре знала. Тато не раз, коли ще була дитиною, брав її в ліс на гриби. У них удома взагалі був культ грибів: батьки знаються на всіх видах, сушать їх, маринують, морозять на зиму і бодай раз на тиждень у них страва з грибів. Білі траплялися рідко, тому найчастіше в них на столі стоять і поширюють по цілій квартирі насичений запах лисички, пшеничники та дубовики. А коли збирали гриби в лісі, тато розпалював багаття, виламував палички з дерева і нанизував на них сироїжки. Олеся підставляла їх до вогню, вони смачно шкварчали і пускали сік. За кілька хвилин гриби темніли — і вважалося, що їх уже можна їсти. Сироїжки трішки солили і ласували ними. Олеся пам'ятає, якими божественно смачними здавалися їй такі сироїжки з димком: нічого кращого вигадати було годі.

Вона лише проковтнула слину від кулінарного спогаду. Зірвала сироїжку — сіру, бо червона дуже пекуча. Покрутила в руках. Знала, що сирою їсти її не можна — всупереч хибному стереотипу через її назву. Сироїжка — бо вона не потребує довгого відварювання, а не тому що її можна споживати сирою. Вирішила таки взяти її зі собою — про всяк випадок.

Намагалась іти лише вниз, адже село — в долині.

Та жодного натяку на оселі чи бодай на якийсь людський слід не було.

Спустилися сутінки...

«Ну все. Того я боялася найбільше. Ніколи в житті я ще не залишалась уночі в лісі, до того ж сама. Боже, як страшно... І холодно... Треба розпалити вогонь, але як його, в біса, зробити?»

Вона роззирнулась. У лісі завжди повно хмизу, поламаних гілок, шишок. Вони добре горять — потрібна лишень іскра. Олеся постягала на одну купу все, що могло спалахнути. Вибрала дрібну висохлу хвою, пересвідчилася, що вона не волога.

«Тепер потрібно іскру. Та де її взяти? Що там робив той Ґрилз?»

Дівчина знайшла два камінці, черкнула одним об другий, ще раз і ще раз. Та де там! То ж не кремінь.

Потому згадала, що ведучий шоу про виживання видобуває іскру, тручи дві гілки. Олеся поклала один патик на землю, другий встромила перпендикулярно у природну заглибину в горизонтальній палиці. Вертикальну гілку почала вертіти в долонях — швидко-швидко, щоби на місці дотику двох патиків піднялася температура і з'явився жар. Крутила і так, і сяк, мало шкіри не стерла:

— Як тому сучому синові у тєлєку це вдається, га? Ну як?!! Брехло ти!

У розпачі відкинула від себе палиці. Безсило гепнулася на траву. Хотіла стриматися, та вже не могла. Уперше за той час, відколи загубилася, вона заплакала. Як дитина. Хлипала, ридала вголос, витирала сльози, заспокоювалась. Але тільки на мить, після чого очі знову зволожувалися...

Тим часом ліс ворожо почорнів...

Кожен звук видавався гучнішим, аніж удень. Олеся боязко прислухалася: заскрипіло дерево, тріснув хмиз десь зовсім поруч, ніби хтось на нього наступив. Вона підскочила зі страху. Вдивилась у темінь, але нічого не побачила. Добре, що місяць уповні: хоч щось можна розгледіти. Над головою запугукала сова. Десь іздалеку долинуло завивання чи собаки, чи вовка. Смереки похитнулися від вітру. Вони виглядали, наче страшні велетенські постаті, які сунули просто на неї.

Вона заплющила очі...

Ця тиша, пронизлива тиша... Наповнена звуками, та все-таки тиша... Вона прошиває жахом наскрізь...

Олеся підібгала ноги під себе, скрутилася калачиком: починала добряче мерзнути.

Нагадала, що тут трапляються змії.

Скочила на рівні ноги.

«Що ж робити? Де пересидіти страшну ніч?»

Закинула голову догори. Навколо височіли тільки смереки, а від них жодного порятунку. Вона боязко ступила кількадесят кроків у темряві. Раптом побачила, що Місяць кинув відблиск на білий стовбур дерева. Пішла до нього. Виявилося, що то — береза, стара і крислата. Гілки здавалися делікатними, та Олеся вирішила спробувати залізти на дерево.

Спочатку їй це не вдавалося, бо на гладкому стовбурі гілки починалися десь аж на рівні двох метрів над землею. Та дівчину гнав страх, і вона використовувала максимум своїх можливостей. Олеся підскочила, вхопилась обома руками за нижню гілку, розхиталася, хитнулася ще раз і ще — й зачепилася ногами за сусідню гілляку. Перенесла вагу тіла у бік ніг. Зіп'ялася. Встала. Роззирнулася. Побачила, що трохи вище три гілки утворюють щось на кшталт сідла. Спробувала долізти туди. І їй це вдалося. Всілася. Сперлася спиною об стовбур. Ніби зручно. Принаймні могла бути спокійна, що до неї не добереться вовк чи змія.

Та страх нікуди не подівся. Тепер вона не могла рухатись. І заснути теж не могла — навіть попри виснаження: боялась упасти і щохвилини прислухалася до звуків.

Кілька разів їй здавалося, що щось рухається над нею, але то були тільки розмови листя з вітром. Часом вона бачила якийсь порух унизу під деревом, ніби ворушилося щось темне. Може, то був їжак чи миша, а може, розбурхана уява малювала силуети, яких не було.

Олеся весь той час думала про Ярему. Про те, де він зараз, чи шукає її, чи образився, чи згадав про неї. Про те, яка вона була дурна, що пішла в гори при першій проблемі. Про те, що ризикнула стосунками — найкращими з тих, які в неї будь-коли були, і з найкращою людиною з усіх, кого знала.

Вона й не здогадувалася, що в той час Ярема оббігав усі навколишні гори, підняв на ноги місцевих мешканців, зателефонував до рятувальників, викликав поліцію. Картав себе, що відпустив її саму, лютував на себе за те безглузде непорозуміння. Йому було страшно за неї. Вона ж зовсім безпорадна в лісі. Олеся — велика дитина, котра ще ніколи не переживала такого екстриму. У жодні табори в дитинстві не їздила, одиначка в сім'ї, завжди була під опікою. Як вона там виживе: безпомічна, сам на сам із безжальною природою?!!

Прадавні часи

Спочатку він відчув, що живий. Поворушив долонями, пальцями, ногами, хотів ковтнути слину, та заболіли горло й уся середина. Повіки важким тягарем прикривали очі. Спробував розплющити очі. З першого разу не вдалося. Тоді ввімкнулись органи відчуттів: шкірою він уже не відчував холоду — навпаки, був у теплі. Нюхом уловив запах якогось трав'яного відвару. Руки намацали, що він укритий чимось приємним і теплим.

Нарешті Гук спромігся розплющити очі. Він побачив над собою не голе небо, а стелю — дерев'яну стелю, вочевидь, сільської хати.

Доклав великих зусиль, аби повернути голову праворуч. Роззирнувся. То і справді була дерев'яна хатина, обставлена звичайними меблями: стіл, намисник, у кутку — піч, а над нею — ціла вервиця із в'язок сушених трав.

У кімнаті було темно. Єдине світло визирало з печі, й воно тьмяно освітлювало постать, яка стояла спиною до Гука. То була жінка, струнка й худорлява. Вона поволі помішувала ложкою якийсь відвар і стиха наспівувала невідому мелодію.

— Де я? — не впізнав свого голосу Гук.

— А, ти вже отямився? Це добре! — жінка повернулася до нього.

Була вбрана у білу льняну сорочку, підперезана помаранчевою крайкою. Мала темне волосся й, очевидно, такі самі чорні очі. Була молода — років двадцять п'ять, не більше. Неспішно підійшла до Тукового ліжка.

— Де я? — знову запитав Гук.

— Не бійся: ще на цьому світі. Не вмер, хоч і дуже намагався.

— Що сталося?

— Я знайшла тебе в лісі. Лежав ні живий ні мертвий. Цілий побитий, потовчений, закривавлений і висохлий, наче голодував із тиждень-два. Та воду, певно, пив, інакше стільки не протягнув би. То хто ти, хлопче?

— Гук.

— Просто Гук?

— Гук, син Чугайстра... Вбивця.., — глухо мовив.

Він думав, що після цих слів дівчина зі страху втече, проте брехати не хотів. Та, що його врятувала, має право знати, кого пригріла у своїй хаті.

Але, на диво, господарка не злякалася. Вона просто перевела розмову на іншу тему.

— Я відпоїла тебе чаями і настійками. Не бійся: не отрую тебе. На травах знаюся. Я знахарка. Називаюсь Анна.

— Тобі небезпечно бути поряд зі мною...

— Я можу дати собі раду будь із ким. І з тобою — теж.

— Маєш особливу силу? — прохрипів він.

— Може, й маю... Дай подивлюся, чи гояться твої рани.

Анна відхилила ковдру. Гук запротестував, ухопився за край ковдри, бо відчував, що на собі не має нічого.

— Ти жартуєш? Я тебе роздягала, перев'язувала твої рани, а тепер ти від мене ховатися надумав? Та я бачила тебе вже десяток разів.

Вона розмотала клапті тканини, якими було обмотано його горло та живіт.

— Ну і роздер ти себе! Такі глибочезні рани! Вони гнили. Довелося промивати їх, і не раз. Добре, що ти був непритомний, інакше вив би від болю. А зараз, бачу, вже потрохи гояться, робляться струпи. Горло було роздерте, ніби ти прочхався ним по гострому камені. Певно, падав, бо й синців — ціла купа. Живого місця на тобі не було. І від кого ж так утікав?

— Від себе...

— Від себе не втечеш. Треба або себе прийняти, або себе змінити — третього варіанту нема.

Анна заново перев'язала його рани.

— Чому?

— Що чому?

— Чому мене врятувала?

— Не можу дати людині померти.

— Навіть такій, як я?

— Навіть такій.

Вона повернулася назад до печі, закінчила перемішувати відвар. Вилила його в горня і подала Гукові, нічого не пояснюючи. Гук послухався, випив до дна гірку траву. Дивився на жінку.

Анна не була особливо вродлива, та мала щось таке, що, безперечно, притягувало чоловіків. Може, очі? Такі великі й глибокі... Уміла дуже проникливо дивитись і взагалі мала поставу вельми вольову, навіть, може, гордовиту. Крім неї, в хаті не було нікого. Чи живе сама, чи тільки зараз хата порожня? Гук не випитував. Зрештою, йому було байдуже.

У своєму немічному стані бачив один позитив. Фізичний біль повністю заполонив мозок і свідомість, тож Гук не міг думати про інший біль. Кожен вдих і видих коштував великих зусиль, пронизував тіло наскрізь. І це було навіть добре. Ліпше такий біль, аніж той, який він переживав у лісі.

З кожним днем Гукові кращало. Вочевидь, діяли чудодійні відвари Анни, також — можливо — і її замовляння. Уже першого дня він устав із ліжка і пройшовся хатою. За два дні вже вийшов на подвір'я. Розглянувся. Такої місцевості він не знав. Не була то ні Криворівня, ні навколишні гори, ні жодна вершина Чорногори, бо їх знав добре.

Навколо — ні душі. Аннина хата самотньо височіла на горі, довкола були ліс і галявини, а от села, скільки кинь оком, не видно. Хоча відгороджуватися не мала від кого, вона повбивала в землю палиці й прибила до них вориння — карпатську загорожу з паралельно прикріплених дощок.

— Слухай, а ти чомусь говориш не по-гуцульськи. Як так? — Гук замахнувся сокирою, щоби розрубати черговий кавалок деревини на дрова.

Гепнув щосили — і поліно гучно тріснуло й розчахнулося навпіл. Уже чувся на силі до хатньої роботи. Анна проти цього не заперечувала, проте й не просила помочі. Сам захотів.

— Бо я не тутешня, — Анна тим часом збирала трави за своїм перелазом.

— А звідки ти? — запитав Гук.

— Навіщо тобі?

— Теж маєш таємницю? Ховаєшся від когось? Утекла сюди?

— Може, й утекла...

Він зрозумів, що розмову на тому закінчено, і прийняв правила гри. Вона нічого не випитувала в нього, він не ліз у душу їй. Це задовольняло обох.

Гукові підозри підтвердились: Анна таки мешкала тут сама.

— Не страшно жити отак одній далеко від світу? — запитав він.

— Спочатку боялася — дуже, — а потому просто здичавіла. Часом приходять до мене люди по трави, просять, аби полікувала. Не відмовляюся, бо якщо маю дар, то треба з кимось ним ділитися. Не все ж собі забирати. Але то буває рідко.

«Така сама здичавіла, як я», — подумав Гук.

— Давай допоможу! — Гук підхопив відро, яким Анна брала воду з криниці.

Те місце, власне, і криницею було не назвати — просто яма, накрита приземкуватим навскісним дашком.

Анна спостерігала за Гуковими рухами. Може, й кортіло спитати, хто він, чому назвав себе вбивцею, але це дало б і йому зелене світло, щоби розпитувати її. Він видався їй замкнутим усередині й вельми привабливим зовні. Мав сильне тіло — радше вже чоловіка, ніж хлопчака, — міцну статуру і такі сумні очі.

Стояли останні теплі дні осені. Гори тут не жовтіли і не чорніли, бо навколо росли самі смереки, зате в повітрі вже було відчутно подих зими. Ранки та вечори з кожним днем дедалі холоднішали, а ночі вже давно були морозяні. Хата за день набирала від сонця тепло, проте втрачала його за першу годину ночі. Доводилося розпалювати піч.

Гук спав на підлозі. Ґречнозвільнив Анні ліжко, щойно почав ходити. Сам узяв собі кожуха і кинув на долівку. Господиня на те не сказала нічого.

Одного вечора, коли лягали спати, Анна задмухнула свічку і, замість піти до свого ліжка, підійшла до Гука. Мовчки стягнула зі себе льняну сорочку — єдиний одяг, який мала на собі. Стала перед ним голою. Вогонь від печі ковзнув її принадами і м'яко освітив світлотінями. Вона таки виглядала привабливою, безперечно привабливою.

Без жодного слова наблизилася до Гука і лягла коло нього. Він лише відчув тепло дівочого тіла і так само мовчки віддав їй своє...

Наші дні

Над ранок їй таки вдалося задрімати. Попередня доба страшенно виснажила Олесю, та заснути на дереві, ще й у стані панічного переляку, вона, звісно ж, не могла. Утім, утома далася взнаки, коли зійшло сонце. Воно освітило ліс і відігнало гострий страх. Місцина, де її застала ніч, тепер не здавалась Олесі аж такою жахливою.

Дівчина спала і не довго, і не міцно — як заєць під кущем, раз у раз прокидаючись і роззираючись. Нарешті вирішила, що час вирушати далі.

Зіскочила з берези, обняла її, дякуючи за спільну безпечну ніч. Відчула голод. Шлунок бурчав і неприємно смоктало всередині. Також захотіла пити. З водою в лісі великих проблем зазвичай немає: десь-таки та знайдеш потічок чи бодай і рів, а за ніч там точно назбирається волога. І справді, на воду натрапила вже за півгодини. То була величенька річка. Вона напоїла Олесю зимнющою водою, аж зуби ламало. Та дівчина пила, бо знала, що набрати води нема у що, а наступна водойма може бути далеко.

Тепер треба було подумати про їжу. Від ідеї з багаттям Олеся відмовилась уже остаточно. Люди роками вчаться мистецтва виживання, і сотні разів їм не вдається видобути вогонь. То як би вона зуміла це зробити з першого разу? Тому почала збирати малини та чорниці. Пощастило навіть жменю ожини знайти. Ягоди солодким медом розтеклись у роті. Сонце ще добре не нагріло землю, а вони вже були розпашілі, налиті променями. А тому, хто дуже голодний, кожна крихта такої поживи видається якнайвишуканішою стравою.

Усе було би нічого, якби Олесин голодний шлунок добре сприймав сирі ягоди з кислинкою. Від них скрутило живіт, закрутив кишківник. Але виходу не було. Дівчина через силу напихала рота їжею, знаючи, що тільки так матиме шанс дійти до людей.

Безперервно просувалась уперед, а зупинялася тільки для того, щоби попити чи поїсти ягід. І йшла, йшла — без орієнтиру, навмання... Спочатку намагалася визначити, де північ, за зорями та за мохом на деревах; пригадувала, з якого боку сходило сонце, коли вона вийшла вранці. А потім остаточно заплуталася. Виснажений мозок відмовлявся працювати, та й тіло вже не мало сил.

Під вечір вона впала на траву і не змогла ступити далі ні кроку. Заночувала знову на дереві й знов у страху — втім, уже не панічному. Навіть на гострий страх не залишилося сил...

Так минуло ще кілька днів. Ночі пересиджувала на деревах, хоча добре знала, що від ведмедів вони ніякий не захист, адже «вуйкам» лазити по стовбурах так само легко, як і їй. Дні минали у безперервних походах і пошуках виходу зі зеленої пастки. Олеся дедалі частіше лягала в затінку, віддихувалася, провалювалась у неспокійний сон. Тоді прокидалася, насилу зводилася на ноги і брела далі. Якось під час привалу на неї заскочив коник-стрибунець. Вона інстинктивно схопила його долонею і вкинула до рота. Розжувала, скривилася, проте ковтнула їжу — іншу, ніж ягоди. У ній помалу вмикались інстинкти виживання.

Ще одного разу, коли вона впала на землю, побачила жабку, геть невеличку. Олеся поволі, вагаючись, простягнула до неї руку. Узяла жабку пальцями, піднесла до рівня очей. Уважно розглядала істоту. На очі дівчині навернулися сльози, вона ціла тремтіла. Заплющила очі. Різким рухом другої руки зірвала жабі голову, потому відірвала лапку. Піднесла її до рота. Зубами вп'ялась у грамульку сирого м'яса, яке ледве змогла прожувати.

Ковтнула.

Заплакала...

Підвелася.

Витерла очі від вологи.

Стало гидко від самої себе.

«Чим ми ліпші за хижаків? Звірі», — промайнуло в думках.

«Виявляється, то правда, що голод робить із людини безжальну тварюку. Нічим, нічим не відрізняємося від них, одне плем'я».

Олеся знову лягла на траву, закинула руки під голову, задивилась у небо. Час від часу звертала погляд на землю, куди викинула рештки жаби.

«Якщо людина — звір, то чого я хочу жити між людьми, бути соціальною? Ну, зрештою, тварюки теж гуртуються у зграї Цікаво, чи звірина розрізняє кольори, чи має пам'ять, чи вміє сумувати, усвідомлювати себе, чи розуміє, що її життя рано чи пізно закінчиться, чи відрізняє лихе створіння від доброго, чи шкодує, як ми, наприклад, вояка, котрий лежить у шпиталі з відірваними кінцівками після боїв, чи вміє плакати, сміятися? Може, ми і звірі, та чого тоді маємо дар мови, якого інші створіння не мають, чого вміємо вірити, співчувати, зрештою, читати книжки і змінюватися? Змінюватися ціле життя...»

Лежала на спині, дивилася на небо: синє, з пухнастими хмарами. Сама дивувалася зі себе: зловила себе на тому, що шукає в небесних перинах обриси звірів чи рослин, шукає схожості, як колись у дитинстві, коли здавалося, що можливо все, що нема жодного бар'єру і нема неможливого. Певно, вірила й нині.

«Я виберуся звідси, хай би чого мені це коштувало. Я зможу. Нема нічого неможливого, та й ліс не безконечний».

Підвелася.

Пішла далі.

Річка, яка трапилася їй цього разу, різко повертала русло і в одному місці утворювала заплаву, схожу на невелике озерце. Олеся, довго не думаючи, скинула зі себе весь одяг, роззулась і поволі ступила в холодну гірську воду. Її тіло зі спеки занурилось у приємну прохолоду. Вона вмила обличчя, лягла у воду. Глибина виявилася такою, що цілком дозволяла пропливти кілька метрів. Дівчина не відмовила собі в невеликому задоволенні. Після кількох кіл навколо озера вона сіла на камінь при березі, та залишалася ще у воді.

Раптом відчула, що десь із води хтось зітхнув, голосно і тужливо. З переляку вона вискочила на берег і прислухалася. Та почула тільки спів пташок, звичний шум лісу і дзюркотіння річки.

— Хто тут? — боязко мовила Олеся.

У відповідь знову почула саму лише тишу.

«Певно, причулося. Від голоду в мене починаються галюцинації, — подумала. — Та все одно час ушиватися звідси».

Вона хутко натягнула на себе джинси, кросівки, футболку, рукою підхопила синьо-волошковий джемпер і гайнула в ліс.

Олеся не знала, скільки днів блукала, та ця остання доба далася їй важко: боліли м'язи, суглоби, у голові паморочилося, свідомість була вже не така чітка, як до того. Ноги ледве її несли, а сама вона дедалі частіше захекувалась. І довкола Олесі щось змінилося. Ліс усе рідшав. Коли вона підводила голову, то недалеко бачила якісь вершини. Які саме, вона не знала, бо в цих краях не бувала, проте підозрювала, що то вже підніжжя котрогось із чорногірських шпилів.

Залишалися лічені хвилини до настання сутінків. Олеся ледве просувалася крок за кроком. Їй стало холодно, під шкірою пробігся такий сильний мороз, що її почало трусити.

— Гарячка... Ще тільки її бракувало! В озері перестудилася чи що?

Раптом їй здалося, що із-за смерек блиснув вогник. Вона придивилась, але він щез.

— Ну от, знову глюки!

За кілька кроків видиво повернулося. Вона виразно побачила багаття, яке висвітлювало тіні навколишніх дерев. Олеся зібрала в кулак останні сили і побігла на полум'я. Вона визирнула з лісу на галявину. Побачила біля ватри постать. То була жива людина! Уперше за декілька днів вона когось зустріла: не жабу, не коника-стрибунця, а подібну до себе істоту.

Чоловік сидів спиною до неї, а обличчям до вогнища, неквапно поправляючи палицею дрова у багатті.

— Добрий вечір! — радісно гукнула Олеся.

Чоловік повернувся на звук:

— Добрий вечір! — відповів.

Вона побачила його обличчя. То був молодий хлопець, може, тільки трохи старший за Олесю. Мав темне волосся і такого самого кольору очі, які виблискували від вогню. Був одягнений у балонову лижну куртку, у джинси, а взутий у міцні берці. Незнайомець несподівано усміхнувся.

— Я загубилась у лісі чи три, чи п’ять, чи, може, й більше днів тому — збилася з ліку. Ви поможете мені знайти Криворівню?

— Загубилася, кажеш? Ну сідай ближче до вогню. Змерзла ж, певно.

Олеся підійшла і простягнула руки до ватри. Трохи загріла долоні й запхала руки в кишені.

— Поможете?

— Поможу. Я Лука.

— Олеся! — щебетухи Олесі зараз ніхто би не впізнав: вона втратила стільки сил, що на балачки їх уже не вистачило.

— Я тут запік трохи баранини в казанку. Будеш? — Лука подав їй казанок і кусень хліба.

І знову на слова не вистачило — та не сил, а часу. Вона жадібно вхопила хліб і безцеремонно почала напихати ним рота. Він уклав їй у руку ложку. Олеся вхопила її й «підмела» нею в казанку. М’яса там було небагато, а їй і не можна було після голодування накидатися на їжу. Шлунок болісно прийняв сухий хліб і жорстку баранину. Дівчина враз скрутилася, вхопившись за живіт руками. Лука зрозумів і зачерпнув кухликом гарячої води з іншого казанка.

— Випий! Полегшає.

Олеся послухалася. Тепла рідина вперше за ці дні розтеклася її нутрощами. І справді полегшало. Спазм відпустив шлунок, і вона змогла випрямитися.

— Ви відведете мене до Криворівні?

— Завтра. Нині вже запізно. Ніч надворі, а йти в таку далечінь затемна — небезпечно. Дорога забере днів зо два.

— Ого, далеченько. А до дороги десь вийти і потому під’їхати не можна?

— А ти бачила якусь дорогу за останні три дні?

— Не бачила... А може, ви маєте мобільний? Я би зателефонувала своїм, що жива-здорова, бо за мене переживають. Може... — Олеся схилила голову.

— Який мобільний у такій глушині, дівчино?! — Лука засміявся і знову втупився у вогонь.

Олеся теж задивилася, як палахкотить ватра. Вона хотіла знати, хто цей хлопець, що він робить тут, у глушині, та її язик і голосові зв’язки відмовлялися слухатися мозку, який зараз відпочивав. Вогонь заспокоював, огортав первісним теплом, змивав зі свідомості страшні спогади, відновлював сили, нашіптував і заколисував...

Лука помітив, що Олеся стрімко засинає. Підійшов, узяв її на руки й відніс до намету, що стояв неподалік. Поклав у спальник, накрив пледом, а сам повернувся до багаття.

Прадавні часи

Розділ 1

— Я маю піти звідси. Нічого доброго я тобі не принесу, — сказав одного ранку Гук. — Я ніби прокляття для тих, хто поруч.

— Слухай, може, досить? Припини нюняти, як баба! Усім від тебе зле, ти вбивця, ти ніхто — це все я вже чула від тебе. Може, досить себе жаліти? — Анна припинила місити тісто і прикрикнула на Гука.

— Я не жалію, я і справді ніхто.

— Я тобі вже казала, що варіантів є два: або прийняти себе, або змінитися, зробитися кращим. Прийняти себе таким ти не зумів...

— Я не можу прийняти себе-монстра! — перейшов на крик і він.

— Добре. Тоді змінися. Виправ те, що зробив!

— Як виправити смерть? Людини вже нема!

— Виправити можна навіть це. На крові тієї людини!

— Не розумію...

— Кров кожного з нас тече в наших нащадках і родичах. Кровний переступ можна виправити на тій самій крові. Тепер розумієш?

Гук ошелешено сів на лаву й підвів очі. У них зажевріла надія:

— Точно! Мені треба знайти родичів...

— Так, родичів твоєї жертви. І виправити все!

— А як виправити?

— Тобі підкаже серце!

Хлопець зірвався з місця, почав хапати свій одяг, узувати чоботи, бо, крім них, інших речей і не мав.

— Ти здурів? Що ти робиш? — вхопила його за руку Анна.

— Іду їх шукати!

— Куди? Ти бачив, що за вікном біло? Зима щойно залютувала, ще щонайменше три місяці будуть хурделиці та замети. Далеко ти не зайдеш — замерзнеш у першу-ліпшу хуртовину!!!

Хлопець зупинився. Визирнув у вікно. Там і справді завивав вітер, погрожуючи наробити біди, особливо подорожнім. Гук опустив руки. Мовчав.

Нарешті за кілька хвилин сказав:

— Ти ж розумієш, що я не зможу залишитися з тобою назавжди.

— Ти мене не кохаєш — я знаю. А я і не випрошую любові. Пропоную тобі тільки залишитися до весни, а далі, коли буде безпечно, підеш собі на всі чотири сторони.

— Ти впевнена?

— Так...

І він залишився. Принаймні до весни.

Однієї зимової ночі в їхні двері постукали.

— Хто то може бути? — Гук підвівся. — Я відчиню.

— Ні, залишайся тут! Я зараз повернуся, — наказовим тоном гукнула Анна і спритно зіскочила з ліжка.

— То може бути небезпечно! Дай я відчиню!

— Я сказала: залишайся тут! Це тільки мій клопіт!

Анна вибігла в сіни, накинула на себе кожух і вискочила за двері. Гук визирнув у вікно. Біля воріт видніли дві постаті: її та ще когось — очевидно, чоловіка. Він був вищий за неї й одягнутий у все чорне. Вони розмовляли. Гук так і не дізнався, що йшлося про нього.

— Віддай нам його, Гандзю! — загрозливо гаркнув чоловік.

— Не віддам. Можеш так і переказати своєму панові.

— Навіщо він тобі? Тільки зайвого клопоту тобі завдає. Подумай добре: тобі ні до чого псувати собі стосунки з моїм паном. Він тобі ще в житті поможе.

— Я сама по собі. Він мені ні до чого, — зашипіла Анна.

— Ой, не зарікайся. Не забувай, від кого в тебе сила.

— Та вже ж не від нього, а від природи. А ти, Босий, так і бігатимеш ціле життя посіпакою тієї нечисті? Боїшся, по очах бачу, що боїшся, — вона зневажливо зиркнула йому в очі, а він опустив їх додолу.

— А хоч би й так? Ти розумієш, що тепер, після витівки твого годованця, все змінилося. Твій шмаркач поміг моєму панові, сам того не усвідомлюючи, зробив послугу, про яку можна лише мріяти.

— Я би на місці твого пана не сподівалася на повну владу.

— Помиляєшся, дорогенька, помиляєшся. Залишилося ще зовсім мало до того дня. І якщо ти нам допоможеш, він у боргу не залишиться, розумієш?

— Розумію, та не хочу і пальцем об палець ударити для твоєї нечисті.

— То не віддаси його? — перепитав Босий.

— Не віддам!

— Тоді ми завершимо почате і без нього.

— Щастя-здоров'я, але без моєї участі!

— Дурна ти, дівко, — не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Якраз я знаю, від чого відмовляюся, і дуже з того тішуся.

— Якщо передумаєш — знаєш, де нас знайти. Бувай здорова!

Босий крутонувся і зник у білій завірюсі.

Гукові Анна нічого не пояснила, а поглядом застерегла від будь-яких запитань.

Розділ 2

— Шановне товариство, нині почну я, бо нашого верховного вже нема! — Арідник театрально опустив голову, та навіть не намагався приховати задоволеної широкої посмішки на обличчі.

Утім, вона була радше схожа на зміїний вишкір, аніж на людську усмішку, що це й не дивно, бо ж Арідник — ніяка не людина.

Зловісна тиша запала у просторій печері. То було величезне приміщення, куди світло потрапляло хіба що крізь вхід і через дрібні дірки у стелі. Промені пучками пробивали камінь і ледь освітлювали круглий стіл велетенських розмірів. Навколо нього розсілися десятки духів і людей. Такі зібрання були нечасті, проте регулярні. Лише тут вирішували долю світу.

Найбільше крісло біля стола залишалося порожнє. Зате над ним стояв темноволосий чоловік зі зміїною посмішкою. Арідник тримав праву руку на спинці найбільшого стільця.

— Мене зараз знудить від нього! — шепнула Нічниця братові Перевиднику, який сидів ліворуч від неї.

Поруч із ним своє місце зайняв інший їхній брат — Щезник.

— Паскуда, якої світ не бачив! — процідив крізь зуби Перевидник.

Арідник кинув на них нищівний погляд, — звісно ж, він усе почув. Гукова родина добре знала про те, але навіть не намагалася приховати своєї зневаги. Перевидник утупив очі в Арідника, той теж не відводив погляду. Кожен був налаштований рішуче.

— Так-от, ви, певно, собі думаєте, чого ви тут? — таки відвів очі Арідник від Перевидника, щоби звернутися до товариства. — Бо ж іще не настала пора скликати Верховний Собор. Я вас зібрав позачергово через витівку одного всім нам відомого шмаркача.

Поміж членами Собору прокотився шепіт.

— Я не думаю, що він і надалі небезпечний для світу, — озвався Блуд, підстаркуватий дух у довгих сірих шатах.

— Він уже накоїв усе, що міг! — підвелася з місця висока темноволоса жінка Мара. — Світ не кожного дня розколюють, мій любий Блуде!

— Не смій називати мене любим! — і собі скочив на рівні ноги Блуд.

А тоді гаркнув іще гучніше:

— Маєш кого любувати, «дорогенька»!!! — він багатозначно подивився у бік Арідника.

— Так чи сяк, а справу зроблено, — відгиркнула Мара. — Треба щось діяти, щоб урятувати світ.

— Це, може, ти та, яка найбільше побивається за долею світу? — саркастично кинув Блуд.

— Тому я вас і покликав, — незворушно мовив Арідник. — Наслідком дурної витівки стало те, що ми втратили нашого верховного очільника. Той, Що Є зник назавжди. Він, кажучи простими словами, загинув.

— Брехня! Підла брехня! — крикнув Перевидник. — Якби він загинув, світу вже не було би!

— Ти занадто перебільшуєш його значення для Всесвіту! — Арідник спокійно барабанив по спинці верховного крісла і розглядав свої брудні довгі нігті. — Можемо цілком повноцінно існувати й без нього.

— Ти відаєш, шо не можемо! — долинув старечий голос із дальнього стільця.

У розшитому кабаті, з барткою за чересом, підвівся дідусь і поправив перекошені окуляри. То був мольфар Нечай.

— Озвалася людина, ви погляньте! — засміявся Арідник. — Людині ніхто слова не давав, тут духи радяться!

— Замовкни, Аріднику, — загрозливо буркнув Щезник. — Ти добре знаєш, що Собор започатковували як найвищий орган і для людей, і для духів. І всіх тут має бути порівно. А вже висловлюватися має право кожний.

— То вигадав Той, Що Є. Він помилився. Тому і заплатив за цю помилку життям, — махнув рукою Арідник. — Хочете заперечити? Га? Ну, де ви, сміливці? Де нині ваш Той, Що Є? Га?

Арідник рушив із місця до Нечая. За кілька кроків опинився біля старого. На зріст Арідник був майже вдвічі вищий за мольфара. Той, згорблений від старості, а не від покори, продовжував стояти.

— Моє право — бути тут. Так само єк і градобура, єк і байбірника, єк і планетника, єк і баїльника. Ми всі, непрості, тут! І прості люди теж тут. Бо так захотів купу тисяч років тому Той, Що Є.

— У тому й печаль, що Того, Що Є вже нема. А Собор мусить діяти, як ви й самі кажете, — нахилився над мольфаром Арідник. — Тому пропоную нині обрати нового верховного.

— То, певно, тобі, погань, кортить ним стати? — гаркнув Перевидник.

— Як уже вирішить чесне товариство, — вдавано покірно опустив голову Арідник.

— Хіба вб'єш кожного з нас — тоді станеш верховним! — не втрималася Нічниця.

— Може, й уб'ю, якщо так буде найліпше для світу людей і духів!

— Не прикривайся благими намірами! — крикнув низьким хрипким голосом Щезник. — За тебе не голосуватимуть!

— Побачимо, старий душе, побачимо!

— Навіть якби всі як один проголосували за тебе, все одно забракло б одного голосу, — мовив Блуд.

Він підвівся й підійшов до Тукової родини. Минув Нічницю, Щезника, Перевидника і зупинився біля порожнього крісла.

— Чугайстрове місце нині не зайняте! Собор — неповний, і верховного не може вибирати, якщо нема бодай одного його члена. Ти, Аріднику, добре знаєш про це. Чугайстра вже немає з нами. Не шкірся, Нявко: знайдеться на тебе інший переслідувач.

Блуд повернув голову до вродливої дівчини, а за мить знову звернув свої слова до Арідника:

— Так-от, про що то я говорив? Ага! Чугайстра нема. За законом, місце має зайняти його спадкоємець. Усі ми знаємо, що ним є Гук — той, який розполовинив світ і — на ваш погляд — є порожнім місцем, не вартим життя. Але насправді якраз навпаки, шановні! Саме від нього тепер і залежать усі наші життя. Бо навіть якщо Арідник тортурами змусить нас проголосувати за нього, Гука тут немає.

— Дайте мені час до весни — і я його приведу! — визирнув із-за Арідникової спини приземкуватий Босий. — Та відьма довго не зможе втримувати його в колі замовлянь. Настане час — і він таки втече звідти, а там уже на нього чекатиму я.

Нічниця тривожно перезирнулася зі Щезником і з Перевидником. Останній скочив з місця й у стрибку перекинувся на вовка. Вишкірив ікла і загарчав на Босого. Той налякано знову сховався за спину Арідника.

— Тільки спробуй зачепити малого! — захрипів Щезник, ставши пліч-о-пліч з братом.

— Бо що? Що ти мені зробиш? — закрокував до них Арідник.

— Бо ми тобі не дозволимо! — підступила до братів Нічниця.

— А вас ніхто не питатиме! Я стану верховним — і тоді ваші права різко скоротяться, якщо взагалі не зникнуть.

Перевидник загарчав іще лютіше, з його пащі стікала слина, а сам він, широко ступаючи лапами, важко закрокував до Арідника. Мить — і стрибнув у його бік. Арідник і собі кинувся на нього. У такому самому стрибку випростав праву руку і з розмаху встромив її аж по лікоть під шкіру вовкулаці. Усе сталося блискавично.

Перевидник страхітливо завив. Арідник рвонув свою долоню до себе. Ще одна мить — і в його руках уже стікало кров'ю серце вовкулаки. Перевидник мертвим упав на землю.

— Комусь іще довести, що для мене нема обмежень? — крикнув Арідник, переможно піднявши вгору руку зі серцем.

— Перевиднику! — страхітливим голосом скрикнула Нічниця і кинулася до брата. — Ні-і-і-і!!! — вона безсило впала на нього й заридала.

Поволі Перевидник набував людської подоби... Його сутність була саме така, а вовком він ставав лише час до часу. Тіло востаннє повернулося до свого природного стану...

Щезник важко опустився на коліна біля брата. Схилив голову. Заплющив очі.

Усі члени Собору нажахано мовчали.

Лишень Арідник повернувся спиною до великого стола, люто, але вдоволено кинув погляд на мертве тіло духа і просто зник.

Розділ З

Цілу зиму Гук помагав Анні при господарці. Рубав у лісі дрова, возив на санях їх у двір, складав, розпалював вогнище, а за кілька днів знову мав іти до лісу. Анна лише застерігала, щоби він не виходив за межі «її» лісу — того, що оточував її хату. Нічого не пояснювала — просила тільки вірити їй на слово. І він вірив.

Хатньої роботи не було багато, бо ні корови, ні коней, ані навіть курей господиня не тримала. Був лише невеликий город, та й той в останні місяці стояв застелений білою ковдрою — відпочивав. Анна весь час проводила в хаті. Або їсти варила, або свої настоянки робила, перетирала інгредієнти, кип'ятила, додавала, віднімала, докидала, запарювала, заварювала, примовляла. У такі моменти Гук намагався не розмовляти з нею: вона б усе одно не відповіла. Її цілковито поглинала робота, до того ж і від природи жінка була небагатослівна.

Як зблиснуло сонце і почав танути сніг, Гук дедалі частіше задивлявся у вікно: подумки був уже не тут.

— Мушу вже йти, Анно. Відпусти мене.

— Ти тут не з моєї волі, а зі своєї. Ти ніколи не був в'язнем, і можеш іти коли й куди хочеш, — але з глуздом.

— Ти обіцяла навесні мене відпустити. Довше я тут не зможу залишитися, — вибач...

Анна подивилася на нього якимось чужим довгим поглядом. Нарешті мовила:

— Гаразд. Хочеш — іди. Тільки дай мені кілька днів. Маю приготувати дещо до твоєї мандрівки.

— Стільки загадок. Може, розкажеш хоча би наприкінці нашого, ну... співжиття?

— Не моя то таємниця — не мені й розказувати.

Анна так само, як на початку зими, нічого не пояснюючи, накинула на себе кожух і вийшла з хати. У вікні він побачив, як її постать заходить у ліс і там губиться між деревами.

Її не було цілу добу. Гук місця собі не знаходив, боявся, що з нею трапилося щось недобре. Знав, які небезпечні зараз часи для непростих — тих, котрі одночасно по обидва боки: людей і духів. Сам був такий. Хлопець шукав її в лісі, та за межі, як вона і просила, не виходив.

Коли наблизився вечір, рипнули двері. Гук зіскочив зі стільця й підбіг до Анни. Вона виглядала невиспана, змучена, вочевидь, очей цієї ночі не стулила.

— Як ти? Де так довго була?

— Влаштовувала твій відхід.

— І знову не буде жодного пояснення?

— Так. Готуйся. Завтра вранці підеш.

— Чому саме завтра, і чому вранці?

— Бо так я сказала. Ясно?

— Так, пані, — усміхнувся Гук.

Хлопець обняв Анну. Вона залишалася незворушною, лише сухо й собі обіймала Гука. Він її поцілував.

— Дякую за все, що ти для мене зробила, — прошепотів Гук. — Чужого, незнайомого прийняла, нічого не питала, не вчила, як жити, нічого не вимагала натомість.

— Бо я не мала бажання відкриватись. І тобі за це дякую.

— Вибач, що не зміг... — він затнув ся.

— Покохати? — закінчила за нього. — Не біда. Ти ж мене попередив іще тоді. Не приховуватиму: я мала надію, що ти передумаєш, може, звикнеш до мене, чи якось так. Але звикнути — то для тебе замало.

— Ти могла би привернути мене зіллям. Я трохи теж непростий, — здалека, проте знаю, як діють твої трави. Навіть бачив, як одного разу ти зварила потрібний склад. Він був для мене. Чому не зробила того?

Вона сумно усміхнулася, поклала долоню в миску з подрібненими травами, зачерпнула їх жменею і висипала назад.

— Навіщо мені ти, якщо це проти твоєї волі? Не я твоя доля.

— Та не буде в мене долі!

— Ще зустрінеш.

Наступного ранку Гук умився, вбрав свій єдиний одяг. Удвох із Анною поснідали.

— Тобі час іти, — мовила Анна.

Обняла хлопця, та не цілувала: вирішила, що немає жодного сенсу, бо прощаються ж назавжди.

— Дякую! — уже біля воріт зупинився і гукнув напівдух. — За все...

Він пішов у бік лісу. Крокував швидко й упевнено. Ще мить — і він зник із Анниних очей.

Гук ніколи не дізнався, що трапилося за його спиною.

До Анниної хати жваво наближався Босий.

— Моя дорогенька, я знав, що ти передумаєш!

— Та ж не дурна і не ворог собі, — підморгнула дівчина.

— Він ні про що не здогадується?

— Звісно ж, ні. Я йому так очі замилила, що він жив у благому невіданні.

— Добре, дорогенька, дуже добре, — прицмокнув Босий і обняв дівчину за плечі.

— Давай уже його! — долинув із-за її спини голос духа зі зміїним виразом обличчя.

— О, серйозний гурт зібрався! — вигукнула Анна. — І ти тут? Але хто би сумнівався: на важливі справи ходить сам пан.

— Ну досить, твої кпини мені байдужі. Показуй, куди йти!

— А он туди, оберніться позад себе, — махнула рукою Анна у бік лісу.

Обидва духи повернули голови в напрямку, куди вказала дівчина. Звідти на них налетів шалений удар енергії. Він збив із ніг Арідника та Босого. На узліссі стояли півколом Нічниця, Щезник, Блуд, градобур, баїльник, мольфар Нечай, планетник, байбірник і ще з десяток духів і непростих. Вони затуляли ліс, куди пішов Гук. Руки тримали піднятими вгору, а з долонь, повернутих у бік ворога, струмували потоки енергії, невидимі, як вихор. Людське око бачило тільки спотворення зображення в тому місці, де пролітала енергія, — прозорі завихрення повітря. Вони вистрілювали раз у раз, поціляючи в духів, котрі збунтувались. Анна приєдналася до друзів, і собі випустивши з обох долонь потужні заряди.

Арідник і Босий звивалися під ударами, які влучали в них і відкидали їх на багато метрів назад. Нечисть вила і корчилася. Члени Собору не відступали, не опускали рук, віддаючи всі свої сили, хоча знали, що такий викид власної внутрішньої потуги може коштувати їм життя.

— Зрадниця клята! — скреготав зубами Арідник у бік Анни, яка безжально і з незворушним обличчям пекла його зсередини.

Босий, рятуючи власну шкуру, вихопився з потоків енергії й побіг у бік лісу, протилежний до того, куди пішов Гук.

Але швидшим за нього виявився Щезник. Він різким ударом збив Босого з ніг, поваливши на землю. Тоді схилився над ним.

— Не поможе тобі твій пан! — прохрипів старий дух. — Не потрібний ти йому вже. Він тебе використав і викинув. Не трусися: не вб'ю тебе. Ти багато знаєш і поможеш нам.

— Ніколи!

— Не зарікайся, Арідникова погань!

У той момент із-за хати, куди встиг забігти і сховатись Арідник, несподівано вилетів згусток енергії, який поцілив просто Босому в серце. Той завив і завмер назавжди.

— Жодних таємниць вам не дістанеться! — заревів Арідник. — Я ще можу сам замести сліди. Відімщу. Настане час, і я помщусь. Я чекати можу довго!..

Поранений Арідник стікав кров'ю. Він притулився спиною до стіни хати. Важко дихав. Члени Собору підступали все ближче. Знесилений, він таки зібрав рештки моці в кулак, крутнувся і зник.

— Утік, зараза! — гукнув Блуд.

— Нехай тікає, — знесилено мовила Нічниця. — Ми свою справу зробили. Гук уже далеко звідси. Посіпака Босий мертвий, а інших спільників Арідник не має. Сам він утратив надто багато сил і крові, тож тепер йому знадобиться кілька століть, аби повернути собі потугу. І Гукові має вистачити часу на відновлення себе. А може, й усього навколо...

— Він зможе! — негучно сказала Анна. — Тепер він зможе.

Духи та непрості важко віддихувалися. Хто впав на землю, хто доповз до лавки і важко опустився на неї. Вони віддали всі сили. Старезний Щезник трохи відсапнувся, зайшов до Анниної комори і виніс звідти лопату. Посунув у бік лісу. Там у затінку дерев викопав яму, в якій поховав Босого.

Наші дні

Розділ 1

Її розбудили птахи, які не співали, а чомусь кричали криком. Олеся розплющила очі. Їй знадобилося трохи часу, щоб увімкнути мозок і пригадати, де вона та що трапилося напередодні. Розглянулася. Вона була в наметі, у теплі, занурена в цупкий спальник, і не відчувала голоду.

— Значить, то було не марево, — радісно подумала дівчина.

Вона підвелась і визирнула з намету. Картина так і не змінилася. Лука сидів на тому самому місці біля багаття. Тільки вже без теплої куртки, а в самих лише футболці та джинсах.

— Ви що, не лягали спати? — Олеся пригладжувала руде волосся, яке стирчало навсібіч.

Це вперше за останні дні її стурбувала думка про власну зовнішність.

— Домовмося звертатися на «ти», — чоловік підвівся й пішов їй назустріч.

— Можна і на «ти». То що?

— Спав, але тут, біля ватри, щоби тебе не компрометувати.

— Компрометувати? Припини. Перед ким? Тут ідеться про виживання, а не про гонор.

— А ти з тих, котрі що думають, те й кажуть, — радше констатував, аніж запитав Лука.

— Не бачу сенсу загортати думки в кольорові папірці. Ми запряжені в одне ярмо на найближчі дві доби, і треба якось порозумітися, щоби безпечно вибратися звідси.

— Прямолінійна. Ти мені подобаєшся, — усміхнувся чоловік.

Вона змовчала, відвернулася: не хотіла підпускати чужинця ближче. Олеся пішла до струмка, вмила обличчя, попила води. Тим часом від багаття прилинув запах чогось їстівного.

— Я зварив трохи каші. Ходи, тобі треба їсти по трішки, але часто! — гукнув Лука. — Твій шлунок іще кілька днів приходитиме в норму.

— Дякую! — Олеся взяла казанок, той, де вчора була баранина і де нині віддавала теплом гречана каша.

Вона їла вже повільніше, ніж увечері, не накидалася на страву, та шлунок усе одно колов після кожного ковтка їжі.

Коли біль ущухнув, вона подякувала і залишилася сидіти на тому самому місці. Спостерігала за своїм несподіваним супутником. Він тим часом розрізав зайця, якого, вочевидь, уполював у цих хащах. Поруч на землі лежали рушниця та великий плащ-дощовик. Лука скидався на якогось альпініста чи принаймні на людину, котра добре знається на лісі й має спорядження, необхідне для життя в ньому. Чи викликав він симпатію, чи навпаки — Олеся ніяк не могла визначити. Коли розмовляв, був привітний, але усмішка була якась не надто щира й відкрита.

— Хто ти? — просто запитала Олеся.

— Лука.

— Це я вже знаю. Але звідки ти? Ким працюєш? Що робиш у лісі?

— Почався допит? — усміхнувся він.

— Просто цікаво, з ким маю справу.

— Можеш мені довіряти і не боятися. За те, що виводжу тебе звідси, я не хотітиму жодної платні: ні грошима, ні... сексом. Ти ж цього боїшся?

Олесиною шкірою пробіг холодок, і вперше на неї війнуло страхом перед чужинцем у глухих горах.

— Ні. Але приємно таке почути, — лише і промовила вголос дівчина.

— Я не маніяк якийсь і не бандит, ясно? — трохи роздратовано сказав Лука. — Даю тобі слово, що біля мене ти будеш у безпеці. Ти мені не потрібна.

— Ясно! — таким самим тоном відповіла вона.

Та після цього змогла промовчати лише кілька секунд, а далі не стрималася:

— Що ти робиш у лісі?

— Таки треба тобі все вивідати, — вже спокійніше і з усмішкою закотив очі до неба. — Ну добре, я тут шукаю декого.

— І кого ж?

— От причіплива! Ти що в поліції працюєш?

— Ні, журналісткою.

— А-а-а-а, тоді все зрозуміло: розпитувати — твоя робота.

— Така вже я є. То кого шукаємо? Бо зараз, я так розумію, це стосується не тільки тебе, а й мене. Одне ярмо, пам'ятаєш?

— Гм, як тобі сказати? Шукаю одну людину. Не розпитуй мене нічого, — з тебе досить.

— Загадковий ти якийсь...

— А як щодо тебе, Олесю? Може, ти мені розкажеш про себе?

— Олеся. Зі Львова. Журналістка. Працюю на телевізійному каналі. Приватному. До політики і криміналу не маю стосунку. Люблю ожину, зручні кросівки, чоловіків і мандрівки. Думаю, це вичерпно.

Їй самій стало дивно з того, як різко вона говорила з незнайомцем. Колись вона була вельми ввічлива та приязна у бесіді, боялася бодай словом образити співрозмовника. Та життя змінює навіть її. Останній рік змінив...

— А що ти робила в лісі, коли загубилася?

— Посварилася де з ким. Психонула і, як остання дурепа, втекла в гори.

— Мудро, — саркастично прокоментував Лука.

— Я в курсі. Дурню впорола. Та, коли охололи емоції, було вже запізно.

— А він хоча би вартий тебе?

Олесю обпекло страхом:

— Я не казала, що то був «він». Чому ти вирішив, що я сварилася саме з «ним», а не з «нею»?

— Інтуїція.

Її шкірою знову пробіг холодок. Щоразу більше Олесю щось насторожувало в цьому чоловіку. Вона мовчала. Він — теж.

За кільканадцять хвилин хлопець порушив тишу:

— Лука. Айтішник. З Івано-Франківська. Маю пристрасть лазити по горах і видиратися на вершини. Не курю, вживаю тільки якісний алкоголь у невеликих дозах, люблю жінок і чисті шкарпетки.

Олеся засміялась у відповідь на такі зізнання:

— Вичерпно.

Вона трохи заспокоїлася. Їй здалося, що цей хлопака не такий уже й загрозливий, як видавалося раніше. Та якісь підозри у закутку її свідомості все-таки залишилися.

Розділ 2

Лука й Олеся йшли разом уже другий день. Часом робили привали, розкладали багаття, готували їсти. Здебільшого кашу, макарони чи впольованого напередодні зайця — невеличкого, та для двох досить. Чомусь ішли догори. Олеся бачила, як стежка поволі, але таки піднімалася.

— Так має бути, чи ми заблукали? — дівчина віддихалася від швидкої ходи.

— Так має бути.

— Лаконічно.

— Як і ти.

Рудоволоса роззирнулася: таки набрали висоти, бо попереду дерева маліли і виглядало на те, що от-от почне рости лелеч, а це — явна ознака того, що перевалило за півтора кілометра над рівнем моря і починається високогір'я.

Вони все піднімалися, стежка вужчала і таки завела їх поміж невисокий лелеч — гірську сосну. Тут уже відкрився широкий краєвид. Удалині темніли лисі гори, на самому чубку найближчої вершини було помітно якийсь неприродний горбок: наче прямокутний і підозріло схожий на рукотворний.

— Піп Іван? — вигукнула Олеся. — То Піп Іван із довоєнною обсерваторією? — вона знала про цю гору, та ніколи ще тут не бувала.

— Так.

— Куди ти мене ведеш? — вона позадкувала.

— Нам туди. Іншого шляху нема, — він підійшов упритул до неї.

— Брешеш! Куди ти мене ведеш?!! — крикнула Олеся.

— Так треба!

— Кому треба?

Він загородив собою стежку, що вела донизу. Олеся, не довго думаючи, різко повернула вбік. Бігла в шаленому темпі, гілки лелечу боляче били по обличчю і по руках, але вона на те не зважала. Вона мусила врятуватися! Стежка звивисто знову завертала вгору, хоч і не так стрімко, як та, з якої дівчина збігла. Вибору не було, тож помчала туди.

Лука щодуху гнався за нею. Він відставав лише на пару кроків, кілька разів уже був на відстані витягнутої руки, хапав її, та щоразу ловив тільки повітря. Їй щастило викрутитись і круто повернути в інший бік. Олеся хотіла звернути зі стежки, та густі зарості лелечу цупко сплелися гілками і не пускали чужого поміж себе. Був лишень один шлях — той, що його відвоювали у сплетеної хвої люди. Дівчина помчала туди, хоча розуміла, що Лука заганяє її догори, куди йому й було треба. Але навіщо? Навіть гадки не мала. Знала одне: нічого доброго в нього на думці немає.

Ще через кількадесят метрів низькорослі гірські сосни закінчувались і починалася відкрита місцевість — голі гори, порослі тільки низькою травою та подекуди засіяні каменюками. Олеся набирала висоти, дихання їй усе більше спирало, серце вискакувало з грудей через навантаження та безперервний біг, в очах раз у раз темніло, та її гнав уперед страх. І він не дозволяв передихнути ні хвилину. Стежка побігла ще вище, а праворуч відразу біля неї різко починалося глибоке урвище. Один неправильний крок — і порятунку не буде.

Нарешті попереду вона побачила гору каміння, схожу на химерну скульптуру у вигляді якоїсь кам'яної баби з утиснутою подовгастою головою. Таких брил було декілька, і вони вишикувались у ряд, наче велетенські голови на острові Пасхи. Певно, і розміри мали такі самі.

«Вухатий Камінь! — промайнуло в Олесиних думках. — Гора на шляху з Дземброні на Піп Іван! Я вже знаю, де я!»

Та жодної радості ця думка не принесла, бо її переслідувач не відставав, а порятунку просити було ні в кого. Єдина надія зажевріла хіба через те, що тепер вони були не у дрімучих хащах, а на популярному туристичному шляху. Рано чи пізно хтось мав їм зустрітися. Та наразі тут було безлюдно і безнадійно. Олеся мчала у бік Каменя. На що сподівалася, чому саме до нього? Цього не могла пояснити.

Раптом позаду почула голос:

— Залиш її, погань!

То був знайомий голос — найрідніший з усіх.

— Ярема! — Олеся повернулась у його бік.

Він стояв метрів за десять від неї, а посередині між ними опинився Лука. Стояв нерухомо і задоволено всміхався. Поволі підняв обидві руки й... ударив долонею об долоню. Потому ще раз і ще раз. Оплески глухо відбилися від каміння, відлущиш і, помножені, полетіли у відкритий простір.

— Браво! Ти таки повівся і прийшов! Повірив, що її й справді бачили тут місцеві. І жодних сумнівів це не викликало, ні? Не зміг допетрати, що це я тебе виманив сюди?

— Відпусти її!

— Бо що ти мені зробиш? Га?

Ярема різко підняв руку, повернув її долонею в бік Луки і жбурнув у супротивника невидимий згусток. Влучив у ціль. Лука впав і покотився у прірву.

Олеся аж заніміла. Її охопив іще більший страх, аніж тоді, коли вона сама опинилась у пастці Луки. Від нього вона принаймні чекала підступу. Проте Ярема — її Ярема — зробив щось незбагненне.

Вона позадкувала. Ярема наблизився до неї. Олеся з острахом намацала за спиною великий камінь і вискочила на його підніжжя. Ще крок вище, ще крок...

Вона стояла на скелі. Вітер скажено завивав і розхристував її сорочку, волосся та й саму її.

Думки були такі самі розхристані...

Здавалось, Олеся навіть не намагається чинити опір поривам вітру: скине її зі скелі — то й скине. Байдуже...

Навпроти неї стояв чоловік. Дивився їй просто в очі. Чогось чекав од неї.

Дівчина нарешті скрикнула:

— Чого ти хочеш? Хто ти? Ти ж навіть не людина, правда?

— Не зовсім... — почула у відповідь глухий низький голос — незнайомий голос її Яреми.

— Хто ти? — крикнула знову.

На очі наверталися сльози, які миттю висушував шалений вітер.

— Дістань свій оберіг і надягни його! — гукнув Ярема.

Лише тепер Олеся пригадала, що постійно носила в кишені джинсів знак духобор, який віддала їй в Аргентині родичка — скажена стара, котра вірила, що цей обрубок металу рятує від переслідувачів.

Тим часом із прірви непомітно виліз Лука. Дивно, та він просто став і завмер, із кривою посмішкою дивлячись у їхній бік. Не кидався на Ярему, не наздоганяв Олесю. Здавалося, він розіграв цю п'єсу і тепер, як задоволений глядач чи навіть автор, дивиться на її інсценізацію.

Дівчина боязко занурила руку в кишеню, вийняла підвіску. Метал зблиснув на сонці, пустивши зайчиків.

— Надягни його! — наказав Ярема. — Ти мусиш знати, хто є хто!

Вона послухалася. Невпевненим рухом натягнула чорну шкіряну стрічку з кованим медальйоном собі на шию. Не вірила, що це матиме бодай якісь наслідки. Ще ніколи його не надягала: чомусь боялася вбирати на себе річ від божевільної старої.

Минула тільки мить. Ярема скрикнув, упав на коліна, вхопився руками за чоло. Відтак із чималими зусиллями прибрав руки, щоб Олеся побачила.

На шкірі у нього почав ніби випалюватися знак — той самий знак духобора, що й на Олесиному медальйоні. Здавалося, він палав і зсередини вигорав у візерунок. Ярема скорчився від болю.

— Я Гук! — застогнав він. — Напівлюдина, напівдух! Обмінник!

Вона рвучко зірвала оберіг, відкинула його від себе на землю, зіскочила зі скелі.

— Обмінник — ти? — підійшла до Яреми.

— Я.

Пекельний біль минав. Хлопець розтер чоло, підвівся.

— Ти хочеш мене вбити? — тремтіла вона.

— Хочу спокутувати вбивство.

— Іншою смертю?

— Іншим життям!

— Ти переслідував мене від самого мого народження?

— Оберігав тебе від народження...

Між ними так і залишалося кілька кроків відстані. Вона не зменшувалася, бо ніхто з них не наважувався.

— Браво! Чудово розіграли виставу! Мою виставу! — нарешті втрутився Лука.

У його очах зблиснув червоний вогник, обличчя загострилось і набуло зовсім іншого вигляду: тепер він був схожий більше на змія, ніж на людину.

— Я тебе вб'ю! Помщуся за все, що ти мені заподіяв! — кинувся в його бік Ярема.

Арідник помахом однієї руки відкинув Ярему на кілька метрів, і той важко гепнув на землю.

— Ні!!! — скрикнула Олеся, обома руками затуливши обличчя.

— Тихо, мала, — зневажливо скривився Арідник. — Я ж тобі казав: ти мені не потрібна. Я не брехав. Ти лише дрібна мураха, а мені ніколи чавити чоботом мурах.

— Відпусти її. Тобі потрібен тільки я! — Ярема підвівся зі землі.

— Правильно! Мудрий хлопчина! — Арідник закрокував до Гука. — Тільки навіщо було так довго від мене втікати. Думав перехитрувати мене? Думав десь заховатися? Нема місця на Землі, де би я тебе не знайшов. Я завжди знав, де ти, і я пильно стежив за тобою. Але знаєш, гра була би не цікава, якби я тебе вхопив одразу ж після твоєї втечі від тої хвойди знахарки. Ні, не цікава. Куди цікавіше писати сценарії, і не «кіношні», не ті, які ти разом із Параджановим утілював у цих горах, — ні-і-і, життєві сценарії, реальні. І ти бувдобрий актор, мав головну роль, але сліпо виконував мої мізансцени. Страждав за моїм планом. Так, ідеї тобі підкидав я, проте втілював їх усе ж ти. Ти-бо мав власну волю, й убивати тебе не примушував ніхто. Скажи, складно було зіштовхнути Марічку зі скелі? Твою кохану? Твою, а водночас і не твою, а Іванову.

— За це вбивство я розплачуюся ціле життя. Я вже давно спокутував свій гріх, яким розколов світ. Через мене загинув Той, Що Є, але я спокутував, чуєш?

— Олесю, — Арідник повернувся до дівчини. — А ти знала, що спиш із убивцею твоєї прапрапрапратітки? Яка драма? Яка крута вистава? Ге? Гуку, — повернувся він до хлопця. — Думав, спокутуєш убивство, якщо отримаєш прощення від нащадка твоєї жертви? І ти в це справді вірив, безумцю?

— І нині вірю!

— А дарма! — реготнув Арідник. — Вона люта на тебе. Такий обман, такий обман, — скажи, дівко?

Олеся мовчала. Її трусило від страху та від нової нереальної правди. Вона незмигно дивилася на Ярему — чи то на Гука, — вже не знала, як його називати і хто ця рідна незнайома людина. Його очі пропікали її наскрізь. У них не було загрози — тільки туга, велика та безмірна.

— Кульмінація прекрасна, я вважаю! — сказав Арідник, походжаючи то в один, то у другий бік між Гуком і Олесею. — Але на нас іще чекає фінал. Зрештою, те, заради чого і було розіграно цілу цю комедію. Ой, даруйте, трагедію. До речі, тобі вже сказали, Обміннику, що я вирвав серце твоєму любому вуйкові Перевиднику?

Ярема змінився на обличчі, його очі запалали.

— Бачу, що ні, не переказали.

Гук щосили жбурнув в Арідника згустком невидимої сили. Дух відскочив убік, Ярема вдарив іще раз, цього разу зачепивши плече супротивника. Ще раз. І ще. Арідника відкинуло на кілька метрів, але він усе-таки втримав рівновагу і залишився на ногах. У відповідь шпурнув свій згусток, але зла, невидимого та потужного. Ярема впав навзнак.

Злий дух поволі наблизився до нього, наступив чоботом йому на груди.

— Ні! — Олеся кинулася до них.

— Не наближайся! — Арідник рукою на відстані стримав її, й дівчина вперлась у невидимий бар'єр.

— А тепер — фінал! — звернувся Арідник цього разу до Гука. — Ти підеш зі мною на Собор, займеш місце свого батька-невдахи, котрого ти власноруч випхав на той світ, і проголосуєш за мене як за Верховного. А не зробиш цього, то з твоєї вини на той світ піде ще одна з роду Гутенюків! Ясно? — прошипів злий дух.

— Не роби того, що він просить! — раптом крикнула Олеся. — То щось лихе. Не роби! Убий мене, забери життя в мене!

— Опа-а-а, трагедія розігрується вже навіть не за моїм сценарієм, але так іще краще. Хочеш, то я тебе вб'ю! — Арідник залишив у спокої Гука і повернувся до дівчини.

— Не смій! — цього разу Ярема зацідив у плечі духові кулаком.

Той відповів теж людським прийомом, із розвороту спробувавши поцілити Яремі в живіт. Той відскочив.

Арідник запустив долонею цівку невидимої сили, зачепив Гука. Той у падінні кинув згусток на Арідника, та поцілив у скелю. З гуркотом зірвалися шматки каміння і полетіли з гори вниз. Олеся ледве встигла відскочити, щоби її не зачепило.

Арідник накинувся на Гука, вхопив його за шию і підняв над прірвою.

— А знаєш, таки вб'ю: спочатку її, а потому й тебе. Після голосування, звісно ж. Обіцяю тобі.

— Залиш його!!! — крикнула Олеся. — Гуку, ти шукав прощення від Гутенюкової крові. Ти його маєш. Ти розколов світ, але ми його з'єднаємо. Разом! У мені зароджується нове життя, і воно стане покутою. А якщо й це не поможе, то вбий мене.

Арідник люто розреготався:

— Простакуваті люди з їхньою любов'ю. Ти що, романів перечиталася? Кому потрібне твоє життя? Що важить твоє, коли — за моїм сценарієм — я позбавив життя самого Верховного, Того, Що Є?

У той момент земля під ними затрусилась, усі троє почули гудіння, яке наростало з кожною хвилиною. Здавалося, воно котилося з-під землі. Щось булькало, кричало, билось об землю, тільки зсередини. Нарешті потужним вибухом розчахнулася поверхня. Звідти високим стовпом ринула вода. Вона зі шаленим гуркотом піднялася метрів на сто над гірським схилом.

Ще мить — і вода набула обрисів обличчя з довгою пінистою бородою.

— Я є! І буду завжди!

— Той, Що Є... — прошепотів Гук. — Ти повернувся? Я не вбив тебе?

— Ти повернув мене. І себе — теж! — загуркотіло від води гучним голосом.

— Не так швидко! — Арідник звився на місці змієм і щосили кинув прокляття на Того, Що Є.

Та воно тільки розбилося на дрібні бризки і перетворилося на воду, стікши до землі прозорою стіною.

— Я повернувся, і тобі тут уже не буде місця! — загуло у стовпі води.

Живий гейзер повернув свою потужну течію в бік злого духа. Неймовірною силою чистої води Арідника змило з лиця землі, рвучко потягнувши в розлам землі, звідки й била вода.

— Живіть у новому світі — у світі без Арідника! — мовило велетенське обличчя. — Я повернувся!

Далі Гук і Олеся побачили, як Той, Що Є поволі зникає. Спершу перед ними ще високо било джерело, та поступово стовп води зменшувався, плесо заспокоїлося, змаліло й урешті сховалось у надрах землі. Розчахнуте місце затягнулося рослинністю, ніби нічого на тому місці й не було...

Олеся віддихувалася від пережитого. Запала тиша. Дівчина почула, як спокійно співають птахи, як засюрчав коник-стрибунець, як зойкнула сойка, а десь здалека долинав шум водоспаду. Життя поверталося до звичного плину.

Гук боязко підійшов до дівчини. Наважився взяти її за руку. Вона не відсмикнула руки, та все ще дивилася на нього чужим поглядом.

— Я Гук, — мовив він неголосно. — Я вбив людину — Марічку Гутенюкову. Через ревнощі. Скинув її у провалля. Далі були тисячі років мороку, які я прожив, гидуючи самим собою. Через мене розколовся світ духів і людей, через мене загинули мій тато Чугайстир і мій вуйко Перевидник. Через мене мало не загинув Той, Що Є — найкращий і найдобріший дух. Я не знаю, яка доля інших моїх родичів, котрих мені ще належить розшукати. Я не жив, а існував. І раптом зажевріла надія — надія на спокуту! Я мав вимолити прощення в нащадків Гутенюків. Я довго шукав і чекав, але ніхто з того роду не хотів бодай поговорити зі мною, вони боялися навіть мого наближення. І тоді я щез — на довгі літа. Я об'їздив світ, сидів над океанами, жив по містах і невеличких селах. Чекав. Чекав, що колись народиться та чи той, хто знайде в собі сили вислухати мене і пробачити... Народилася ти. Твій перший плач після приходу в цей світ я почув майже фізично. То було як прозріння: я виразно почув дитячий голос і точно знав, що чую його не випадково, що це дитя — мій порятунок. І я помчав до тебе. Приходив у невидимій подобі, часто навіть у твої сни — лише так, аби не злякати. Твої батьки мене ніколи не бачили, та й ти — також.

— Я бачила...

— Не може бути! Ти не могла...

— Не могла, проте бачила, коли була ще зовсім маленька. Я добре пам’ятаю чоловіка, котрий бавився зі мною ляльками, відганяв од мене погані сни, та я не зберегла у спогадах його обличчя, — то був наче сон, — Олеся все ще пильно дивилася Гукові в очі.

— То і був сон. Я ніколи тебе не залишав, ніколи! Тим часом ти виросла, вступила до університету, пішла працювати. Я влаштувався туди само — на той же телевізійний канал, аби бути поряд із тобою. На думці мав тільки одне: прощення й опіку — нічого іншого. А потому сталося неймовірне: я закохався в тебе — в ту, котру мав оберігати від усього злого, тобто від самого себе; у котрої мав вимолити кровне прощення за вбивство. І я втікав: утікав од тебе, від своїх почуттів. Знав, що принесу тобі тільки лихо, бо так було завжди. Тримався осторонь. Але не вийшло...

— Я думала, що ти не хочеш мати зі мною жодних справ, але завжди відчувала, що поряд є дружнє плече. Я ніколи не почувалася самотньою.

— Бо поруч завжди був я.

Гук відійшов од Олесі на кілька кроків і задивився в далечінь поміж горами.

— Олесю, чи зможеш ти мені пробачити? Брехню, все те, що була змушена пережити через мене, і вбивство?

Вона підійшла до нього, притулилася щокою до його плеча. Зазирнула в очі. Поцілувала.

— Уже пробачила! А ще ти дав нове життя — ти спокутував! — прошепотіла.

У траві сюркотів коник-стрибунець, десь здалека було чути шум водоспаду, вітер поволі обвівав, а сонце — ледь обпікало обличчя двох людей, котрі стояли так близько одне до одного, а навколо них височіли прадавні гори. Старезний Піп Іван перегукувався гострими жартами з предвічним Петросом, кучерявий Вухатий Камінь вітався з пані Говерлою. Озеро Несамовите блимало зайчиками Пожижевській, заграючи з нею. Гуркотів Гутин Томнатик, і гуркіт той відбивався від ребристих скель Великих і Малих Кізлів та відлунював фантастичною мелодією, що розливалася карпатською долиною, як молоко, як уранішній туман. Вуйко Смотрич одним оком заглядав до коханки Дземброні, а та — щойно зі сну — солодко потягалася, пещена закоханим поглядом Смотрича.

Прокидалося життя...

90-ті роки XX ст.

Під церквою після недільної Служби Божої позбиралися гуцули. Ґазди і ґаздині поставали до розмови, бо ж храмове подвір'я — найжвавіше місце зустрічей для тих, хто живе по горах і в долину сходить лише до магазину та на молитву. Тут і лоба перехрестять, і про останні плітки дізнаються: хто одружується, хто має любаску, кому корова втекла, скільки коштує сіно, де найліпше продати молоко, скільки овець цієї весни поженуть вівчарі на полонину, котра дівка — курва, а з котрої буде добра ґаздиня. Щоправда, часом про світське починають говорити ще до того, як отець скаже останнє «Амінь». Але вже після того всі побожно хрестяться й урочисто виходять із церкви, щоби на подвір'ї продовжити точити ляси.

— Василечьку, як давно ті не виґіла! — вигукнула Марічка, уже пані в літах — та, котра колись їздила з Параджановим до Києва і тоді йменувалася Марічка-невеличка.

— Агій! Певно, вже сто літ не виґілиси! — підтвердив вусатий Василь — той, що теж побував у столиці з трембітою. — А єк ти дужа?

— Дужа! Єк ти? — по-гуцульськи відповіла Марічка.

— А чюєш, мо', клич свого Петра, та й зберемо всіх, хто знімавси в кіні.

— А то чьо нині?

— Нині рівно рік, як наш вуйко пішли на той світ, — сумно опустив голову Василь.

— Йой, то нашого вуйка Параджанова вже рік нема? — сплеснула в долоні Марічка. — Царство йому Небесне! Такий добрий чьоловік був!

— Йо!

— То йду кликати всіх, — Марічка метнулася в натовп, кинула клич, і за якихось кілька хвилин перед хатою вусатого Василя зібралися мало не всі мешканці Криворівні.

Хоча від часу зйомок «Тіней забутих предків» минуло майже тридцять років, жодна душа не забула Сергія Параджанова та його кіногрупу. Ще й хати дотепер стояли ті, які гуцули собі збудували за гроші, зароблені участю в масовках. А молодші криворівці, народжені вже після фільму, достеменно знали, як усе було, бо батьки переказували. Особливо рясно ділилися спогадами за чарчиною, коли збиралися тим давнім товариством.

Так і нині десятки гуцулів рушили у двір вусатого Василя, аби «набутиси».

Ґазда вийшов із хати з бутлем самогонки, а ґаздиня винесла нарізаного хліба, сала, сиру. Кожний гість приніс щось зі собою: хто квашенину, хто шинку, хто бриндзу, хто свою самогонку чи вино.

— Людоньки, хочю, аби нині ми пом'янули найліпшого гуцула з усіх гуцулів — нашого вуйка Сергія Параджанова — того, хто навчьив нас любити своє.

— Вічьна єму пам'ять!

— Най із Богом спочьиває! — загуділо неголосно товариство.

Жінки втирали сльози, хрестилися, чоловіки знімали шапки. І не було жодної людини, котра би не шкодувала за «вуйком Параджановим»: він став частиною історії їхнього села і життя кожного з них.

— Не дала жити нашому вуйкови та красная сволота, — мовив сивочолий гуцул. — Ви знаєте, шо його садили до тюрми?

— Я шось таке чюв, але не знаю, за шо, — хильнув із келішка його сусід по лавці.

— А за чисту бздуру, куме. Сказали: за «гомосексуалізм», хочь було, певно, за «націоналізм».

— За «гомосексуалізм»? Придурки ци шо? Та наш вуйко ходив за нашов Аничков, як риба за водов! Та де би йому в голові були хлопи! А як із молодицями голубку вітанцьовував на вечєрницєх!

— Йо! Та то всьо брехня, куме! Не могли вони пережити, шо про «совєтскую власть» не знімав кіна, лиш про народні наші звичєї, шо показав Різдво, церкву, — а то ж тоді не вільно було. Так і гноїли єго п'єть років по тюрмах, а тогди і зовеш не дозволили мешкати в Україні.

— Думаю, наш вуйко би тішивси, шо ми вже маємо свою Україну і не мусимо кланятиси москалеви, — докинула Василина, яка теж побувала в гостях у Параджанова.

— Йо!

— Та й наш Іванко Миколайчюк, бідака, пішов на той світ через тоту владу. «Враг народа», розумієте, був, — кинув міцний приземкуватий ґазда. — А якого «народа враг»? Та ж їхнього — не нашого. Того і палки в колеса йому всюди ставили.

— Файний був хлопчина, але ж файний! — прицмокнула стара бабця. — Все «Слава Йсу» казав, заки тут був, воду мені не раз поміг витігнути з керниці, — добра дитина.

— Царство Небесне нашому Іванкови! — підняв другу чарку вусатий Василь.

— Царство Небесне! — підняли чарки всі.

— Агій! Таке сумне затігнули! — вигукнула та сама стара бабця. — Іванко і наш вуйко нас вісварили би, єкби ми ту сиділи і голосили за ними. Не любили вони такого. Їх тре поминути, а далі згадувати весело, бо вони такі були. Ану вшкварте коломийку в пам'єть про Іванка і вуйка!

Стара гуцулка зіскочила з призьби і заспівала, пританцьовуючи:

До неї підійшов гуцул її віку, витягнув із-за пояса дримбу (тільки Богові на небі було відомо, чого він до церкви йшов із дримбою!) та й задримбав. А стара баба почала пританцьовувати. Один вусатий ґазда і собі затягнув:

І за кілька хвилин заспівував уже по черзі кожний. Не було повторено жодного куплета. Злітали в повітря і геть сороміцькі, й трохи пристойніші коломийки.

Молода пара закрутилась у танку, притупуючи ногами. Мале гуцуленя вхопило за лапи пса і затанцювало з ним. Чоловіки розібрали дівчат і молодиць для голубки. Звідкись узялися скрипка та здоровий бубон. Невеличке подвір'я дивовижно розрослося, вмістивши мало не ціле село, і закрутилось у різнобарв'ї святкової недільної одежі, палаючих очей і широких усмішок. Синкопований ритм коломийки накручував, наче спіраль молекули ДНК, прадавні мелодії — старі, як і самі гори, стрімкі, як потічки, вічні, як буття.

— Ото би вуйкови си сподобало! — підсумувала стара гуцулка.

— А пам'єтаєте, яка фест забава була, коли до нас приїхали вуйко і артисти на прем'єру кіна?!!

Того літнього дня, 24 серпня 1965 року, гуцули з Криворівні, з Верховини та з навколишніх сіл чекали, як Великодня чи Різдва. У кожній хаті готували наїдків не менше, ніж на церковні свята, чоловіки гнали самогонку, жінки в перервах між кулінарними турботами бігали прибирати верховинський будинок культури. Бо ж вуйко Параджанов, як і обіцяв, їм першим покаже своє кіно!

Гуцули страшно переживали, чи їх покажуть, чи хоча би мигцем потраплять вони в кадр, чи їхньої сцени не вирізали, бо знімали ж так багато, а кіно — не безрозмірне. Кожен плекав у душі надію, що вуйко їх не образить і таки покаже на великому екрані. Головне — в місцевому клубі, а у своїй столиці най вирізає сцени з ними, скільки завгодно.

Близько полудня відчинилися двері верховинського будинку культури і туди потоком ринули люди. Їх було стільки, що вони миттю зайняли всі крісла, посідали один одному на коліна, забили проходи так тісно, що поворухнутися було неможливо. Спека стояла невимовна, всі стікали потами, та нікому й на гадку би не спало покинути залу. Тут зараз відбуватиметься подія віку!

— Він віходит! Наш вуйко-о-о-о!!!! — крикнув хтось, хто стояв найближче до сцени.

— Параджанов!

— Іва! Дивітси, Іванко теж ту! — вигукнув інший глядач.

— І оператор, Юрко!

— Кадочникова, дивітси, і Кадочникова приїхала! Марічка! — по-кіношному назвали акторку.

Під гучні овації залу знімальна група поволі виходила на сцену. Помічника режисера Тараса між ними не було: він щез після того, як прилетів із гуцулами до Києва, — просто щез...

На обличчях акторів, режисера, оператора, помічників, освітлювачів, костюмерів, художників, котрі вийшли на сцену, цвіли широкі усмішки. Творці фільму вже отримували багато оплесків у театрах і кінотеатрах, але такого тепла і такої щирості ще ніде не відчували.

— Глянь, — шепнула Лариса до Іллєнка, — вони нас справді люблять. Які неймовірно щирі люди!

— Дорогі мої! — нарешті мовив Параджанов. — За рік ми стали з вами родичами, ми так полюбили вас, ваші гори і вашу культуру, що вона стала і нашою теж. Я не знаю, як вам дякувати за все, чим ви нас обдарували. Ви змінили кожного з нас. І саме ви зробили цей фільм шедевром. Без вас, без вашого колориту стрічка була би бідна і безбарвна. Життя дано нам лише раз, і його треба прожити гарно! А гуцули вміють жити красиво і наповнено. Якщо любити — то відчайдушно, якщо гинути — то за високу мету, якщо співати — то про гори, якщо дихати — то на повні груди. Дякую кожному з вас!

Зал знову загудів. Параджанов хотів іще багато чого сказати, проте гуцули так довго плескали, що перекричати їх було нереально. Тому він лише стояв, усміхався і поглядав на своїх колег, котрі теж були приємно заскочені таким шквалом емоцій.

— Рідні мої! — нарешті дочекався паузи Параджанов. — Маю невеличкі подарунки для тих, хто знімався в моєму фільмі. Прошу вийти на сцену моїх дорогих акторів-гуцулів.

Півзалу встало і по одному рушило до режисера. Кожній жінці він подарував квітчасту хустку, чоловікам — різні пам'ятні недешеві речі: краватки, годинники. Гуцули обнімали свого «вуйка», наче він і справді був їм близький родич.

Нарешті вимкнули світло і почали крутити кіно.

З першого кадру до останнього в залі панувала цілковита тиша. Усі зачудовано дивилися на екран і не впізнавали добре знайомих місць, які сприймали буденно. Параджанов показав їхній рідний край зовсім з іншого боку.

— Двайціть літ ходила тов стежков церкати корови і ніколи не виґіла, єка то краса довкола! — вихопилося в однієї гуцулки.

Щойно показ закінчився, зал підвівся і плескав та вигукував подяки так довго, як тільки міг. Гуцули не шкодували рук ані під час овацій, ані коли підійшли до сцени й підхопили Параджанова. Його понесли до виходу. А там на «кіношників» чекав сюрприз.

Просто неба перед будинком культури вгинався від наїдків довжелезний стіл. Поруч заграли троїсті народні музики. Спочатку вшкварили весільного марша, а далі загуділи коломийки, голубка, аркан, кругляк, увиванець. То було справжнє народне гуляння. До танцю йшли від старого до малого, витягли навіть Кадочникову, Миколайчука, Якутовича. А Параджанова і кликати не треба було: сам кинувся до гурту.

А коли натанцювались і відхекувались, один із музикантів затягнув коломийку:

Темп усе пришвидшувався, а співак якимось дивом устигав вимовляти слова щоразу спритніше.

Жінки кинулись обнімати Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука.

— Наші дорогенькі дітки! Ви такі ладні в тотім кіні, у тому вишита, такі милі!!!

Пришкандибала навіть старезна Параска Харук — неофіційна консультантка Сергія Параджанова, яка так критикувала і пильнувала його.

— Ну що, бабцю, як вам фільм?

— Файно'с здоймив нас, синцю, файно! Такі ладні ті гори і ті вбйори. Але того єрма я ти не попущу. Не було такого в гуцулів, — розумієш, не було!

— Бабусю моя дорогенька, — Параджанов обняв стареньку за плечі. — І що би я без вас робив? Ви так мені помогли, — величезне вам дякую!

— Ну дивиси! Я му одне, а він мені друге. Але най там! Люблю тебе, шубравцю! — баба кістлявою рукою поплескала режисера по обличчю.

— Моя бабусенька!!!

До Параджанова підійшли Євдокія та Петро Сорюки.

— Ну шо? То було фест!!! — поґратулював Петро. — Ти таки маєш клепку і талант від Бога.

— Спасибі! То все ваша хата надихала. Як мені там добре жилося!

— То приїхай до нас ше! — запросила Євдокія.

— Йо! На другий раз, може, ті нарешті вженимо, знайдемо тобі файну ґаздиню! — докинув Петро.

— О, я був би зовсім не проти! Ви ж знаєте, — по-змовницьки підморгнув Параджанов. — Ех, Анничко, Анничко, де твоє личко?..

— А-а, певно, зара вона шкодує, шо не пішла за тебе.

— Та ні, вона вже заручена. Нині приходила, вітала мене.

— Во би вженивси ту та й заґаздував порєдно! А то нє — десь їдеш у світи!

— Я ще приїду! Обіцяю, батьку!

Параджанов підійшов до своїх колег. Іллєнко та Миколайчук стояли осторонь і мовчки вдивлялись у гори, за які поволі сідало сонце, відкидаючи персикові промені.

— Хочу надивитись і я з вами!

— Ходіть, Сергію Йосиповичу! — махнув рукою Миколайчук.

— Минув тільки рік, а скільки всього ми з вами пережили тут, — мало не пошепки мовив Юрій Іллєнко. — Ви з мене зробили тут людину, бо приїхав я таки трохи сліпим. Ви відкрили мені очі на важливі речі.

— Ти би собі й сам їх відкрив, — сказав Параджанов.

— Але мені треба було вашого підсрачника! — засміявся Іллєнко.

— Прошу дуже! Можу дати ще! — режисер штурхнув кулаком Юрка у плече.

— А пригадуєте, яка холоднеча була тої зими, коли ми знімали сцени Різдва? — сказав Миколайчук.

— О, мені руки до камери примерзали, — засміявся Юрій Іллєнко. — А ті кадри, коли Марічка проводжає Іванка на полонину, пам'ятаєш? То ж був таки вже добрячий листопад, ну не вище за нуль градусів. Бр-р, такий зюзьман несосвітенний!

— Гм, та ти хоч сухий стояв. А нас із Ларисою ще й поливали зимною водою. Ну і придумали ви, Сергію Йосиповичу.

— Іва, то було задля мистецтва, — зі широкою усмішкою прицмокнув Параджанов. — Тепер дивися, як гарно в кадрі вийшло. Краса, ге?

— Краса! — задоволено погодився Миколайчук.

— Краса! — підтакнув Іллєнко. — Своє серце я залишив у горах...

— А як ти, Іва, плакав, коли треба було вдавати радість, пам'ятаєш? — Параджанов повернувся до Миколайчука.

— Ой, тяжко тоді було. Якраз мій батько помер, а тут треба знімати сцену з танцями перед церквою. І я танцюю, сміюсь, а сльози самі ллються.

— Вибач, ніяк не міг пересунути на інший день, — виправдовувався Параджанов. — Якраз усіх виписав на те число. Масовку зібрали, реквізит принесли, світло виставили, погода була саме та, яка потрібна для картинки. Дуже багатьох людей залучили.

— Та я знаю і ніяких образ не маю. Було важко, але то був великий професійний досвід. Ніщо не має впливати на роботу. Слухайте, а то правда, що вас Федерико Фелліні привітав?

— Не вас, а нас! — поправив Параджанов. — А вчора я отримав листа від Куросави, — теж визнав нашу роботу. А знаєш, що витворив Анджей Вайда? То взагалі сміхота. Коли побачив мене, став на коліно і поцілував мене в руку — дякував за шедевр. Ото веселун!!!

— Думаєте, фільм справді визнали? — запитав Миколайчук. — Думаєте, за рік-два його не сховають на полицю?

— Нє-е-е-е, «Тіні забутих предків» переживуть усіх нас, от побачиш!

— Як ми зможемо побачити, якщо переживе всіх нас? — реготнув Іллєнко.

— З того світу побачимо, — підморгнув Параджанов.

— Думаєте, там дивляться кіно? — запитав Миколайчук.

— Ми навчимо. І познімаємо. І знаєш, що, Іва? Я там, на небі, покличу тебе зніматись у моєму фільмі! А тебе, Юрку, візьму оператором! Тож не забудь зі собою прихопити камеру!

— Ловимо вас на слові, пане Сергію! — усміхнувся Миколайчук. — А про що зніматимемо там кіно?

— Про гори, Іва, про Карпати!

Усі троє — Параджанов, Миколайчук та Іллєнко — стояли навпроти гір. Кожен із них дивився в далечінь і думав про своє. У той момент їхні душі переповнювали цілковитий спокій і почуття щастя — такого великого, просто безмежного, якого можна зазнати лишень у горах і на небесах.

Відкриваю таємниці

Дорогий мій Читачу!

Читаючи мій роман, Ви, певно, не раз замислювалися: чи бодай щось із цієї розповіді відбувалося насправді, чи все це — цілковита авторська вигадка? Почуваюся зобов'язаною відкрити Вам кілька таємниць.

Передовсім мушу зізнатися, що цілий текст, від першої сторінки до останньої, народився в горах. Я писала його впродовж трьох відпусток у неймовірно красивому карпатському селі Яблуниці. Воно розкинулося на самому рубежі Івано-Франківської та Закарпатської областей. Звідти ліворуч видніють Говерла і Петрос, просто перед очима — урочище Драгобрат і Свидовецький гірський масив, а праворуч синіють Ґорґани, кам'янисто-плямисті гори Хом'як та Синяк. І уявіть собі: поміж тієї краси я знайшла старезну смереку, під якою мені так добре писалося, що просто гріх було з того місця не розповісти про мольфарів, про духів і про Параджанова.

Щодо невидимого світу духів, то, звісно ж, події в ньому я вигадала. Проте базувала їх на гуцульській міфології. Українські горяни вірили в Арідника, у Чугайстра, у Щезника, у Перевидника, у Бісицю, у Нічницю. Що більше, наділяли їх тими самими рисами, що й у моєму романі. Нині мешканці Карпат — християни, та часом міфічні герої виринають у їхніх приказках чи вигуках. А от ім'я «Гук» я знайшла в гуцульській говірці: так місцеві називають водоспад.

Складніше мені було зі світом Сергія Параджанова, бо славетний режисер, як і всі описані поруч із ним герої, — реальні особистості, а тому треба було ретельно вивіряти факти. І я мала величезну приємність вивчати перипетії їхнього життя, шукати спогади про них, навіть спілкуватися де з ким особисто. Але все те відбувалося не один і не два роки, а розтягнулося, певно, літ на десять. У журналістській роботі мені пощастило записати інтерв'ю з Марією Миколайчук — Івановою дружиною. Згодом я потрапила на творчу зустріч із Ларисою Кадочниковою, і саме від неї я почула багато про зйомки «Тіней забутих предків». А кілька років тому ми знімали у Криворівні сюжет до 50-річчя фільму, і там я слухала спогади гуцулів про «вуйка» Параджанова. Звісно, тоді я ще не уявляла, що напишу про це роман, але вже тоді мене неймовірно захоплював той край, колорит горян та їхня мелодійна говірка.

Так-от, розкажу Вам, що з мого роману відбувалося насправді:

— Сергій Параджанов таки викликав на дуель Юрія Іллєнка, проте їм і справді завадив міст, який обвалився через дощі. Режисер і оператор дійсно ворогували на початку зйомок, а потому так поріднилися, що підтримували один одного до кінця життя;

— гуцулки направду не хотіли плакати — «голосити» — під час зйомок сцени оплакування, бо труна була порожня. Режисер уклав туди молодого хлопця, та жіночок те не зворушило. Аж коли нарешті покликали знайомого їм дідуся зі села, плакальниці заридали так, що несила було їх зупинити;

— Сергій Параджанов мав консультантку — Параску Харук, літню пані, котра була знайома ще з Іваном Франком. Вона підказувала режисерові що та як у побуті й у звичаях гуцулів. Од неї ж Параджанов дістав на горіхи через те, що у фільмі впряг у ярмо наречених. Параска Харук наполягала, що гуцули ніколи такого не робили;

— режисер їздив на весілля, похорони та різні забави в найвіддаленіші села Гуцульщини, щоби достеменно відтворити звичаї у своїй стрічці;

— Сергій Параджанов таки сватався до місцевої дівчини, та вона дала йому відкоша, бо казала, що «хоче ґаздувати, а міське життя — не для неї».У фільмі вона виконала роль нареченої у сцені весільного обряду. Мені вдалося зустрітися з тією гуцулкою: нині вона таки ґаздиня, має родину, дітей. Але про колишнє кохання не захотіла розмовляти, сказавши: «Тітоньки, зара війна в Україні, не пасує мені говорити про таке». Я й не наполягала;

— гуцули справді літали до Києва з трембітами — озвучувати фільм. Сергій Параджанов повів їх у Володимирський собор, і наступного дня про те вже знали на кіностудії й хотіли покарати режисера. Та горяни висунули ультиматум: якщо не дадуть спокою їхньому «вуйкові», вони відмовляються озвучувати стрічку. І певний час кагебісти не чіпали Параджанова;

— Іван Миколайчук одружився під час зйомок фільму. Також він знімався у сцені танців перед церквою саме тоді, коли помер його батько. Іван згадував, що танцював, усміхався, а по щоках текли сльози;

— Лариса Кадочникова 40 разів падала у крижану воду Черемошу! Після зйомок тієї сцени Сергій Параджанов випив вино з її туфельки на знак визнання таланту й самовідданості акторки;

— Юрій Іллєнко та Лариса Кадочникова хотіли покинути зйомки на самому їх початку, бо вважали, що Параджанов знімає «набір гарних картинок, і нічого не зрозуміло». Та коли побачили перші проявлені кадри, вирішили залишитись;

— Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова їздили до Аргентини на кінофестиваль. Як згадувала пані Лариса, Миколайчук прилетів у позиченому костюмі, а вона — у своїй єдиній сукні. Параджанова з ними не випустили за кордон, бо він на кіностудії пожартував: «Дайте мені квиток в один бік»;

— режисер добре платив гуцулам за участь у масовці. Мені показували чимало хат у Верховині й у Криворівні, які люди збудували частково за ті гроші. Місцеві згадують про Параджанова тільки добрим словом;

— у час зйомок Сергій Параджанов мешкав у Петра та Євдокії Сорюків у Верховині. Нині в тій хаті — музей фільму «Тіні забутих предків», і раджу Вам зазирнути туди при нагоді. А у Криворівні можна зайти до хати-ґражди Палія та Параски Харуків, де знімали фрагменти стрічки.

Я дуже тішитимуся, якщо після мого роману у Вас, дорогий Читачу, з'явиться бажання податися на Гуцульщину, щоби відчути її неймовірний колорит: отой барвистий світ говірки, прадавніх вірувань і відгомонів минулого, а ще запах смерек, бриндзи, сушених грибів, присмак ґоґодз, звуки коломийок і монотонну гру дримби. Словом, бажаю Вам «набутиси» на Гуцульщині, як набулася я, поки писала свої «Тіні».

Дякую тим, хто надихав і підтримував мене: дорогим чоловікові Віталію Гливінському, мамі Галині Гавриш і татові Андрієві Крижанівському, великій родині та друзям, «Видавництву Старого Лева» за те, що повірило в письменницю-початківця, й чудовому редактору Назарові Федораку.

Дякую Яблуниці...

Оглавление

Передісторія

  Прадавні часи

  Наші дні

Наші дні, рік до того

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

Прадавні часи

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

60-ті роки XX ст.

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

Прадавні часи

  Розділ 1

  Розділ 2

60-ті роки XX ст.

  Розділ 1

  Розділ 2

Наші дні

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

60-ті роки XX ст.

  Розділ 1

  Розділ 2

Прадавні часи

  Розділ 1

  Розділ 2

60-ті роки XX ст.

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

Наші дні

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

  Розділ 4

Прадавні часи

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

60-ті роки XX ст.

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

  Розділ 4

  Розділ 5

Наші дні

  Розділ 1

  Розділ 2

Прадавні часи

Наші дні

Прадавні часи

Наші дні

Прадавні часи

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

Наші дні

  Розділ 1

  Розділ 2

90-ті роки XX ст.

Відкриваю таємниці