перериваючись через лагідні вибухи сміху, бо вони самі усвідомлювали, наскільки кумедно це виглядає збоку. Вони ніколи не знали, що ще скаже Саша, але дозволяли йому виговоритись аж до світанку, а потім засинали із посмішкою на губах.
— То як щодо Геловіна? — запитав він десь на шостому місяці.
— Геловіна? — здивувались вони.
— Хіба це не свято смерті? — пробурмотів Саша.
— Так, але…
— Я не певен, що хотів би народитись саме того вечора.
— А коли б ти хотів народитися?
Тиша, бо Саша розмірковував.
— В ніч Ґая Фокса,[5] — нарешті шепнув він.
— Ґая Фокса???
— Це ж феєрверки, Порохова змова, Парламент, чи не так? «Пам’ятна розрада — П'яте листопада»?[6]
— Гадаєш, зможеш почекати до того часу?
— Спробую. Не думаю, що готовий розпочати з черепів та кісток. Порох мені більше до вподоби. І я би міг про це написати.
— Ти хочеш стати письменником?
— Роздобудьте мені лише друкарську машинку та стос паперу.
— І ти не даватимеш нам спати своїм клацанням по клавішах?
— Ну, тоді хоча б олівець, ручку і блокнот!
— Згода!
Отак усе вирішилось, а тим часом дні вишиковувались у тижні, а тижні перейшли з літа у перші дні осені, а Сашин голос усе міцнішав, як і його серцебиття та поштовхи рук і ніг. Іноді під час сну Меґґі будив його голос, і вона торкалася рукою свого рота, звідки виривались його власні враження про сон.
— Ну-ж бо, Сашо, відпочинь! Спи!
— Спати, — сонно відповідав він. — Спати… — і затихав.
* * *
— На вечерю, будь ласка, свинячі котлети!
— І жодних солоних огірків з морозивом? — перепитували вони в один голос.
— Свинячі котлети! — вперто казав він, і минало ще багато днів і світанків, коли врешті він замовляв: — Гамбургери!
— На сніданок?
— З цибулею, — уточняв він.
До кінця жовтня залишався один день, і тоді…
Геловін добіг кінця.
— Дякую, — сказав Саша, — за те, що допомогли мені перескочити через нього. Що нас чекає у найближчі п’ять ночей?
— Ґай Фокс!
— О, так! — кричав він.
І п’ятьма днями пізніше, за хвилину по півночі, Меґґі підвелася, пішла у ванну, а тоді розгублена повернулася назад.
— Любий, — сказала вона, присідаючи на краєчок ліжка.
Напівсонний Дуґлас Сполдінґ обернувся до неї.
— Так?
— Який сьогодні день? — прошепотів Саша.
— Нарешті Ґай Фокс. То й що?
— Я не зовсім добре почуваюся, — сказав Саша. — Та ні, я сповнений сил. Я бадьорий і жвавий. І готовий вийти назовні. Час прощатися. Чи то вітатися? Що я маю на увазі?
— Кажи вже прямо.
— Чи є якісь сусіди, котрі будь-якої миті змогли би відвезти нас у лікарню?
— Так.
— То зателефонуйте їм, — промовив Саша.
І вони зателефонували сусідам.
Вже у лікарні Дуґлас поцілував його в те місце, де мав би знаходитися Сашин лоб, і прислухався.
— Тут було непогано, — сказав Саша.
— Ти мав усе найкраще!
— Ми більше не говоритимемо. До побачення!
— До побачення! — відповіли вони.
На світанку звідкілясь почувся слабкий крик. І невдовзі потому Дуґлас увійшов в лікарняну палату дружини. Вона поглянула на нього і сказала:
— Саші немає.
— Я знаю, — сказав він спокійно.
— Але він замовив словечко, і ось тепер тут є хтось інший. Поглянь.
І він підійшов до ліжка, а вона відгорнула кутик ковдрочки.
— Здуріти можна!
Він поглянув на маленьке рожеве личко й очі, які на мить зблиснули яскраво-блакитним і враз заплющилися.
— Хто це? — спитав він.
— Твоя донька. Познайомся, це — Олександра.
— Привіт, Олександре!
— А знаєш, як буде Олександра скорочено?
— Як?
— Саша, — сказала вона.
Він обережно торкнувся крихітної щічки.
— Привіт, Сашо, — сказав він.
Вітер
Того вечора о п’ятій тридцять задзвонив телефон. Був грудень і вже стемніло, коли Томпсон узяв слухавку.
— Алло!
— Привіт! Гербе?
— Це ти, Алліне?
— Твоя дружина вдома?
— Звісно ж. А що таке?
— Чорт!
Герб Томпсон спокійно тримав слухавку в руці:
— Але що сталося? В тебе якийсь дивний голос!
— Я би хотів, щоб ти заїхав до мене сьогодні ввечері.
— В нас будуть гості.
— Я би хотів, щоб ти у мене переночував. Коли твоя дружина їде?
— Наступного тижня, — сказав Томпсон. — Вона їде в Огайо днів на дев’ять. Її мати хворіє. Тоді я до тебе й приїду.
— Було би добре, якби ти приїхав сьогодні.
— Я сам би цього хотів. Але гості і все таке — дружина мене вб’є.
— Добре було б, якби ти заїхав.
— Але в чому річ? Знову цей вітер?
— О, ні! Ні.
— То це вітер? — запитав Томпсон.
Голос у слухавці трохи затнувся.
— Так… Так, це вітер.
— Але ж сьогодні тихий вечір і майже безвітряно!
— Цього цілком достатньо. Він дмухає у вікна і ледь колише завіски. Але цього досить, аби нагадати мені про себе.
— Послухай, чому б тобі не приїхати і не переночувати тут, у
Последние комментарии
2 часов 47 минут назад
3 часов 5 минут назад
3 часов 29 минут назад
4 часов 1 минута назад
5 часов 8 минут назад
6 часов 49 минут назад