Відьомські двері [Рей Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 2

гордо всідалися в ліжку, підклавши під спину подушки — так ніби чекали на майбуття, що мало з’явитись просто зараз. Вони сиділи і чекали, неначе в спіритичному сеансі, сподіваючись, що їхній мовчазний маленький нащадок прокаже свої перші слова вже на світанку.

— Мені подобається наше життя, — сказала Меґґі, — воно подібне на гру. Сподіваюсь, вона ніколи не скінчиться. Ти зовсім не схожий на інших чоловіків, які п’ють пиво і грають у карти. Цікаво, чи багато існує подружніх пар, у котрих все життя — гра?

— Таких більше нема. Пам’ятаєш?

— Що?

Він відкинувся на подушці і втупився у стелю, подумки викреслюючи на ній ланцюжок споминів.

— День нашого одруження.

— Так!

— Наші друзі підвезли нас і висадили біля аптеки на пірсі, щоб ми купили тюбик зубної пасти та щітки — цінні придбання для нашої шлюбної подорожі… Одна щітка була червоною, а інша — зеленою, щоби прикрасити нашу порожню ванну кімнату. Повертаючись уздовж берега назад, тримаючись за руки, ми раптом помітили позад себе двох маленьких дівчаток і хлопчика, які затягнули:

І вона тихенько наспівала мотив. Він приєднався до неї, згадуючи, як вони зашарілися від задоволення, чуючи дитячі голоси, але продовжували йти, відчуваючи, що вони смішні, хоча й дуже щасливі.

— Але як вони здогадалися? Невже в нас був вигляд щойно одружених?

— Але вже точно не за одягом! Як ти гадаєш, може, це було написано на наших обличчях? Посмішки, від яких боліли щелепи. Нас так і розпирало від щастя, і це їм передалося.

— Милі діти! Я й досі чую їхні голоси.

— І ось ми тут, сімнадцять місяців опісля.

Він пригорнув її до себе і почав вдивлятися в їхнє майбутнє, що, здавалося, темніє на стелі.

— А ось і я, — пробурмотів голос.

— Хто? — перепитав Дуґлас.

— Я, — прошепотів голос. — Саша.

Дуґлас поглянув на незворушні губи дружини.

— Отже, ти врешті вирішив заговорити? — запитав Дуґлас.

— Так, — почувся шепіт.

— А ми саме метикували, коли ж почуємо тебе, — промовив Дуґлас і лагідно пригорнув до себе дружину.

— Бо вже час, — знову прошепотів голос. — Отже, це я.

— Ласкаво просимо, — сказали вони разом.

— А чому ти не озвався до нас раніше? — запитав Дуґлас Сполдінґ.

— Бо не був певний, що я вам до вподоби, — прошепотів голос.

— Чому ти так вважав?

— Спочатку я був переконаний в цьому, потім — ні. Колись я був лише ім’ям. Пам’ятаєте, я був готовий з’явитися ще минулого року. Але тоді я вас налякав.

— Ми були без копійки, — спокійно промовив Дуґлас. — І самі були дуже налякані.

— Але що страшного в житті? — запитав Саша. І губи Меґґі затремтіли. — Тут інше. Страшно не існувати взагалі. Бути небажаним.

— Навпаки, — Дуґлас Сполдінґ пересунувся на подушці так, щоби бачити профіль дружини: її очі були заплющені, а дихання рівне.

— Ми любимо тебе. Але минулого року був просто не час. Розумієш?

— Ні, — прошепотів Саша. — Я розумію лише те, що ви мене не хотіли. А тепер захотіли. Але мені вже пора.

— Але ж ти щойно з'явився!

— Проте я вже йду.

— Не йди, Сашо! Залишся!

— До побачення, — і кволий голос затих. — Усе, бувайте.

І тиша. Меґґі розплющила очі й промовила:

— Саша зник.

— Цього не може бути!

У кімнаті було тихо.

— Це неможливо, — сказав Дуґлас. — Це ж лише гра.

— Більше, ніж гра. О Боже, як же мені холодно! Зігрій мене!

І він ворухнувся, щоби пригорнути її.

— Все гаразд!

— Ні. В мене дивне відчуття, що все це було насправді.

— Це і є насправді. Саша нікуди не подівся!

— Нам слід щось робити. Допоможи мені.

— Допомогти? — і він притис її до себе ще міцніше, і навіть заплющив очі, а потім гукнув: — Сашо!

Мовчання.

— Я знаю, що ти тут. Ти не можеш сховатися.

І його рука порухалась у тому напрямку, де мав бути він.

— Послухай! Скажи щось. Не лякай нас, Сашо! Ми й самі не хочемо лякатися і не прагнемо лякати тебе. Нас лише троє проти усього світу. Сашо?

Тиша.

— То що? — прошепотів Дуґлас.

Меґґі зробила вдих і видих.

Вони почекали.

— Так?

У нічному повітрі почулося легке, наче подих, коливання.

— Так!

— Ти повернувся! — разом вигукнули вони.

Знову мовчання.

— То ви мені раді?

— Раді!

І так минула ніч, і день, і ще одна ніч, а потім день наступний, і була ще купа днів, але найголовнішими були ночі, коли він намагався заявити про себе, пропищати свою думку, і ці спочатку ледве зрозумілі фрази ставали все розлогішими, впевненішими і чіткішими; а поки вони завмирали в очікуванні: то вона ледь ворухне губами, то він підхопить її порух, і кожен з них випромінював тепло і щирість, стаючи живим рупором. І слабкий голосок перекочовував із одного язика на інший, інколи