Білявки мого чоловіка: [Ірина Потаніна] (fb2) читать постранично

Ірина Потаніна Білявки мого чоловіка

Пролог

Спітнілі руки пожадливо вчепилися в Маріїні плечі. До чого огидно іноді бути шістнадцятирічною красунею! Доводиться терпіти ці пристрасті… У такі хвилини Марійці страшенно хотілося записатися в Бабусі Ягусі й таким чином навіки врятуватися від ненависних домагань.

— Кохана! — перегар, яким тхнуло з вискаленої пащі лжекузена, додав наступним Маріїним словам належної природності.

— Забери руки, ти мені бридкий, — презирливо скривилася юна аристократка. Вона не боялася. Цей тип надто тремтів перед її батьком, щоб посміти заподіяти дівчині будь-яку шкоду. — Ну подумай, що робиш — самому стане соромно.

— Я кохаю тебе, — він ще не розтискав обіймів. Марія відхилилася від роззявленого рота, що жадібно хапав її губи. Між верхніми передніми зубами лжекузена красувалася огидна пломба, вкрита жовто-коричневим нальотом.

«Боже, про що я думаю? Терміново в Бабусі Ягусі», — вирішила Марія, а вголос сказала зовсім інше.

— Ні, — з гідністю відчеканила вона, дивлячись кривдникові просто у вічі, — ти кохаєш не мене, а своє кохання до мене. Це зовсім інше. Крім того, я все одно ніколи не зможу відповісти тобі взаємністю.

Як і годиться, словам шістнадцятирічної спокусниці ніхто не надав особливого значення. Ненависні обійми лише поміцнішали. Марійка рвонулася щосили, струснула з себе бридкі дотики, гордо розвернулась і кинулася геть. Вийшло гарно й водночас без жодного кокетування. Правильно вийшло. Дуже добре.

— Кохана! — тоном умираючого канючив відштовхнутий. — Я люблю тебе…

Марійка, не обертаючись, зникла за рогом батьківського особняка, що самотньо стирчав серед зелені.

— Я кохаю тебе, — п'яний лжекузен раптом заплакав, жадібно вдихаючи запах Марійчиного поту, що лишився на кінчиках пальців. — Люблю тебе… Уб'ю тебе! Марусько, я вб’ю тебе!!! Маріє, я люблю тебе! Гадюка ти така…

— Припинити маразм! — лжєкузена, звичайно ж, зупинили. — Та ви п'яні, молодий чоловіче?! Не соромно?

Маріїні щоки палали вогнем, вона важко дихала, зумисне високо здіймаючи декольте. Втислася спиною в тонку стіну й переосмислювала останній монолог лжекузена.

«Ах, он як?! Уже й похороном репутації не гребуємо, — обурювалася вона. — У нас, бачся, любов! Ніякої відповідальності, суцільні почуття. А я повинна все це терпіти… Тьху! Втім, — Марія раптом посміхнулася чомусь потаємному, й у глибині її зеленавих очей блиснули лукаві смарагдики, — не варто засмучуватися. В усьому можна знайти щось гарне… Зрештою, не так часто доля дарує бідолашній дівчині чоловіка, ладного через власні почуття здаватися цілковитим ідіотом. Просто потрібно вміти з ним поводитися. Почитати хелпи, вивчити правила користування…»

З наступного ж дня Марія вирішила бути з лжекузеном привітнішою. Як і всі жінки її віку, вона, звичайно, ще не могла зрозуміти, що фальшива люб’язність ранить часом куди гостріше за відверту відмову.

Розділ перший, про шкоду сторонніх білявок і надмірної уяви

Недобре передчуття наздогнало мене уві сні.

Зазвичай на дачі в батьків я спала дуже добре. Особливо, коли цих самих батьків і сестриці-підлітка там не було. Зараз обставини складалися особливо сприятливо. Ось уже три дні, як ми з Георгієм закинули всі справи та подалися на дачу, щоб присвятити бодай тиждень одне одному й красотам осінньої природи. Навіть несподіваний приїзд Артема, двадцятип'ятилітнього сусіда по колишній міській квартирі, не затьмарив принад гармонійного відпочинку. Завше химерний Тимко поводився покірливо та лагідно. Залюбки дозволяв себе експлуатувати, вчити життя. Зізнатися, ми з Георгієм, майже на десятиліття старші, частенько діставали хлопця нотаціями. Але йому попри це чомусь було цікаво з нами, й він частенько навідувався в гості.

Загалом, приводів для занепокоєння тієї ночі в мене жодних не було. І треба ж було з’явитися цьому жахливому передчуттю.

Не цілком розуміючи, що роблю, я клацнула вимикачем, підійшла до вікна, відсунула штору й остовпіла. Мій третій чоловік (а до цього часу я мала дурість скріпити свої стосунки з Георгієм Собаневським печатками в паспортах) стояв на найкраще освітленому місці подвір'я та стискав у обіймах обурливо витончену майже голу білявку. Коли Жорик вгледів мене, сонну, у вікні спальні, нітрохи не зніяковів, а, навпаки, очевидячки зрадів. Він заклично замахав вільною рукою. Таке могло наснитися тільки в найідіотичнішому кошмарі. Я впевнилася, що ще сплю, й повернулась у ліжко.

«Стривай! — швидко заговорив у мене всередині Здоровий Глузд, — коли те, що у вікні — сон, то де ж тоді, питається, справжній Жорик?»

Не розплющуючи очей, я ще раз помацала рукою по другій половині ліжка. Це вже занадто! З такими викривленнями реальності я була категорично не згодна. Вдруге підходила до вікна вже цілком свідомо. Зрештою, краще знати жахливу