На розпутті велелюднім [Василь Петрович Іванишин] (fb2) читать постранично, страница - 5

діяльність в інших регіонах України, то цілком природно, що й ми готові підтримати його. Але на кожних виборах від нас вимагають протилежного: підтримувати “нашого”, незважаючи на те, що він сахається від пропонованого нами, як чорт від ладану. Вимагали цього навіть тоді, коли цей “наш” на цілу Україну проголосив перед телекамерою, що його блок має, виявляється, не національно-державотворче, а соціал-демократичне спрямування. Неймовірно, але факт: цього вимагають від нас і зараз — після того, як цей же лідер зобов’язався “поборювати прояви націоналізму”!..

Як бачимо, безідейність у політиці породжує іноді дивовижно потворні форми національного звиродніння. І ця хвороба — інфекційна: вона здатна заразити мільйони…

На щастя, “Тризуб” на таке не хворіє — у нас надійний ідейний імунітет.

Ця наша ідейність, послідовність і непоступливість у головному для патріотів — приклад, для відступників — докір, для ворогів — виклик. Звідси й ставлення до нас. Переживемо. До ідеології і революційної практики ОУН ставилися теж по-різному, навіть у патріотичному таборі. І навіть у самому організаційному середовищі. Але кого не переконала ОУН, того потім переконала історія. Так буде і на цей раз. Не було б тільки запізно.

ІІ. “Тризуб” в українській політиці

Для того, щоб якомога ефективніше використати можливості нашої Організації в ході підготовки до виборів, необхідно чітко усвідомлювати самим і пояснювати іншим суть, роль і місце “Тризуба” в політикумі, передусім національно-патріотичному, у суспільстві в цілому. Це тим більш важливо, якщо врахувати, що ми не маємо можливості постійно, щоденно, через власні засоби масової інформації самі творити образ нашої Організації у свідомості суспільства, політикуму, влади. Переважно це роблять за нас інші, а ці інші — далеко не завжди є нашими симпатиками. І кожен чинить це за власним — визначальним для нього самого критерієм: зрадники міряють (пояснюють) наші дії зрадою, провокатори — провокативністю, продажні — продажністю, боягузи — боягузтвом, холуї — холуйством, дурні — дурістю… А є закономірність: відвертаючись від носія ідеї, водночас люди часто відвертаються і від самої ідеї. Тому адекватний образ Організації, розуміння загальнонаціональної доцільності наших дій нам потрібні не для слави, а для справи.

Відмінність між націоналістичною, конструктивно-державницькою позицією “Тризуба” і безідейним, безтямно-істеричним і чисто кон’юнктурним політиканством, до якого тепер зведена українська політика, з усією очевидністю проявилася на президентських виборах 1999, під час “касетного скандалу” та на парламентських виборах 2002 р.

Ми орієнтувалися передусім на ідею, вожді національно-патріотичного табору, як завжди, — виключно на ту чи іншу особу. Ми бачили і небажання, і нездатність чергових “батьків народу” сприйняти, популяризувати і втілювати в життя рятівну для народу українську національну ідею — ідею національної держави українців на українській землі. Вони ж готові були кожного разу редукувати, “обрізати”, деформувати будь-яку ідею до куцих, примітивних, а часто — й облудних ідейно-політичних параметрів “свого” лідерчука. Що й робили — аж до повної відмови від своїх ідей, програм і навіть організацій. Нам ішлося про добро нації, їм — про “шмат гнилої ковбаси” у вигляді майбутніх посад, мандатів, вигоди. Ми прагнемо і діємо, щоб українська політика і закони творилися тільки у відповідності з українською національною ідеєю та національними інтересами. Вони ж від політики чекають одного: задоволення їх особистих, шкурних інтересів. Ми відкривали перед ними двері в історію, а їх нестримно тягло до корита вигоди…

Тому не дивно, що наші пропозиції та можливості кожного разу були проігноровані як “опозицією” і владою, так і лідерами національно-патріотичного табору — на шкоду і тій же “опозиції”, і владі, й Україні. Особливо скандально це виглядало на виборах-2002. Виняток — ставлення до наших ідей і дій небагатьох політиків і керівництва кількох областей. Усі ж розмови у високих партійних та урядових кабінетах у Києві виявилися марними: ті, що нас слухали, нічого не вирішували, а ті, що вирішували, нас просто не чули.

А це — ще одне свідчення політичного дилетантизму наших владних і позавладних політиків: коли обмеження доступу до них нових людей обертається обмеженням доступу до них нових ідей. Бо неодмінною ознакою професіоналізму в політичній (як і в будь-якій колективній) діяльності є саме пошук нових ідей і залучення (у різних формах) до своєї справи якомога більшої кількості хай і не завжди “зручних”, але мислячих та активних людей. Тому розумний політик (керівник) намагається згуртувати навколо себе побільше таких, що переважають його в тій чи іншій сфері діяльності, а нерозумний — тільки дурніших за себе: щоб випадково не пригріти майбутнього конкурента. Чи треба пояснювати, який із