Дай сили заплакати. Роман-видіння [Дмитро Михайлович Кешеля] (fb2) читать онлайн

Дмитро Кешеля Дай сили заплакати Роман-видіння

Те, що тримає людину і світ

«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», — благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях».

А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому.

Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали.

Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це — глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.

У цьому світлому романі — не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність:

«Життя — це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати».

«Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці».

«Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача».

«Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах».

Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає цей роман-видіння, роман-одкровення.

1

З північного боку гори Ловачки, праворуч від Єрусалимських горбів, слалося загадково-усміхнене урочище Рекестр. Здавна його називали Долиною снів. Це була гладенька, як сплячі води у гірському озері, рівнина, оточена величезним насипом, схожим на сторожових псів.

Землі в Долині снів споконвіків були вільними, нічийними, ніхто на них не зазіхав. Тут ніколи не росли кущі, дерева, навіть трави… Вся долина була встелена велетенським килимом зеленого, пишного і тучного моху, з якого постійно спливав кольоровий туман. За ясної погоди він трохи танув, а ось під час негоди, особливо восени і взимку, рівнину заливало таким густим і щільним покровом, що людина, потрапивши сюди, заплутувалась у тумані, як у щільному й клейкому павутинні.

Одні подейкували, що у біблійні часи Господь із небес поскидав сюди бунтівних ангелів. І тому ця земля навіки залишилася безплідною. Інші твердили своє — в Долині снів душі померлих скорботно моляться сорок днів, перед тим як вознестися на небо.

Ще оповідають: долина снів — брама у світ, де зникає матеріальне, закінчується час і починається Вічність…

Коли сов’єтська власть відібрала від людей землю, дійшло і до Долини снів. Оскільки в колгоспі не мав вільно гуляти жоден клапоть землі, місцеве начальство вирішило записати у колгосп і Долину снів. Цим самим влада мала намір назавжди покінчити з чудесами, що коїлися в Рекестрі. У колгоспі прийняли рішення розорати Долину снів і засіяти кукурудзою. Оскільки із місцевих людей ніхто не захотів іти туди із плугом і розорювати сни, завезли техніку із Ракошинського колгоспу.

Трактори з величезними плугами цілий день і цілу ніч перегортали у Рекестрі скиби землі. А на ранок трактористи зі страхом побачили, що все наоране впродовж доби за одну мить кудись зникло. Долина снів лежала в первісному стані: заросла, як і перед цим, волохатими зеленими мохами. Начальство не повірило цьому, обізвало ракошинських орачів лайдаками і наказало знову починати оранку. Наступного ранку все повторилося: ніхто навіть не встиг помітити, в яку мить зорана за добу Долина ставала такою, як була, — незайманою.

Не дочікуючись нових вказівок розгніваного начальства, ракошинські хлопці взялися орати втретє… І більше їх ніхто не бачив. Люди в’єдно з машинами зникли безслідно. Деякі свідки — особливо ті, хто жив ближче до Рекестру, — оповідали: аж до обіду чули гул тракторів. А потім, коли церковний дзвін сповістив полудень, все вмовкло. Люди подумали, що орачі зупинились на обід… Більше ніхто нічого не бачив і не чув.

Того дня, коли з Долини снів таємниче зникли люди і техніка, сталася ще одна ніби незначна, але вельми промовиста подія — онімів сільський бубнар Симко Пітро. Вранці чоловік — здоровий, при умі й тверезій бесіді — подибав у Ловацький ліс за хмизом, а заодно й гриби розвідати. І теж зник. А наступного дня явився додому страшно переляканий, обірваний і, звісно ж, голіруч. На запитання збентеженої родини, де пропадав усеньку добу, Симко впав серед двору на коліна, заламав руки і страшно заричав. Стара Пітраня почала домагатися од чоловіка зрозумілої мови, але той лишень мукав, ричав і весь час тикав у бік Долини снів.

Так більше ніхто ніколи й не довідався про таємницю зникнення в Долині снів ракошинських трактористів. Щоправда, через півроку Симко Пітро заговорив. Видно, йому було щось відомо про трагедію в долині. І тільки починали із Симком про це мову, очі його закочувалися за орбіти. Ним починало лихоманити, з рота текла піна, і бідак знову на кілька день втрачав мову.

Після цього ні гарячі атеїсти, ні набожні християни Долину снів більше не тривожили. Тут не випасали худобу, не садили, не сіяли, навіть близько не будувались. Одна тільки хата Ержії Хащулі з незапам’ятних часів сиротою стояла при самому вході у Рекестр. Ержія доводилась моєму дідові Андрієві близькою родичкою — братовою жінкою — і мала милозвучне прізвисько — тітка Паморока. Вона все життя ходила з пов’язкою на чолі, скаржилась на туман у голові, або, як говорила, — памороку. Через це й нажила таке прізвисько. Ержія оповідала, що туман постійно напливає їй у голову із Долини снів. Він буває рожевим і зеленим. Має не тільки колір, а й запах. Рожевий туман, або, як говорила тітка, «ружова паморока», пахне в її голові базиліком. І тоді їй дуже добре. Думається легко, чисто, і час од часу вона бачить пророчі видіння. Але розказувати боїться, бо вже за свої пророкування мала біду.

У день, коли почалася війна, її напоумило піти в Мукачево до мадярської жандармерії і радісно заявити: «Гітлер і Хорті будуть побиті, як вошливі пси». Після цієї заяви воші довго рахувала в буцегарні сама Паморока. А от зелений туман пахнув… соком молодих горіхів, чимось дуже тривожним… таким, чого нема в земній природі. І коли з Долини снів у тітчину голову заповзала зелена паморока, у грудях поселявся страх, ніби вона має перестрибнути через величезну прірву… І від цього в Ержії завжди плутались думки, губилися спогади. Найголовніше — зелений туман завше був вісником великих людських бід і страждань. І вона бачила ті біди, хотіла про них попередити, але зелений туман, наче гіркий сік горіхового лушпиння, засідав у горлі, і Паморока не могла вимовити жодного слова. І від цього дуже боліла голова, тому мусила ходити з туго перев’язаним чолом.

У ближніх селах і далеких околицях тітка Ержія була знаменитою не своїми «ружовими» і «зеленими» памороками в голові, а дивовижним умінням знімати з очей більма й повертати людям зір. Цьому дару, як зізнавалась Ержія, вона навчилась у «ружовому тумані».

При помочі невеличкого і блискучого, як шматочок блискавиці, скальпеля, зробленого з уламка коси, вона дуже вправно робила якісь маніпуляції на хворих очах, і до незрячих повертався світ. Навіть до таких безнадійно хворих, хто вже й не сподівався увидіти Боже сонечко. Так тривало роками. За поміччю до неї за старих часів їхали навіть багаті пацієнти із Будапешта, Праги та інших європейських столиць. Але якось — це вже було за сов’єтської влади — привезли сліпого діда. Родичі старого неоднозначно натякали, що дід не із простаків.

На Памороку застереження ніяк не вплинули: хто б не був — жебрак, каліка, а чи барон — свою роботу виконувала совісно й відповідально перед Богом. Так само було з парадним дідом. По недовгім часі після скальпеля Памороки старий уже плакав од радості прозріння і цілував спасительці руки.

Дід і направду випав не з жебрачої тайстри, а виявився батьком якогось великого начальника. І не обласного, а державного. Той великий син, очевидно, дуже любив батька, бо, як оповідали, впродовж кількох літ возив його по столичних клініках, а сонце старенькому так і не посміхнулось в очі. А тут проста сільська тітка Паморока, навіть не вельми напружуючись, вчинила те, чого не могли столичні голови.

Коли про це дізнався високопоставлений син, зібрав усі медичні світила і влаштував їм таку «темну», що і їм світ потьмарився. А ось бабу Памороку за високим указом із Києва щедро вшанували — їй виписали з колгоспу міх кукурудзи, два лантухи картоплі і трохи зернової січки для свині.

Не зосталися в боргу і медичні світила. Вони тихенько винюхали Памороку, й одного дня до баби прилізла «швидка медична». З неї так само неспіхом витяглися двоє вуйків у білих халатах і поважний міліцейський чин. Довго розпитували Памороку про її операції, цікавилися, де вона навчилась їх робити і насамкінець — чи має на це офіційний дозвіл. Уважно вислухавши відповіді Памороки, лікарі чемно пояснили їй: якщо вона і надалі займатиметься цим, вони з радістю виділять їй місце в лікарні, але тільки… у психіатричній. І тільки як пацієнтці.

Почувши це, Паморока страшно перелякалась. З тієї миті у неї почали несамовито тремтіти руки, і більше Ержія вже не могла взяти до рук скальпель-блискавку. Вона почала нидіти, хворіти і, найдивніше, дуже швидко й сама сліпнути.

Якогось осіннього дня вона, намацуючи дорогу ціпком, придибала до нас.

— Буду, Анночко, нині помирати, — спокійно повідомила бабі.

— Ачей, Ержі, ви нині з воза на голову впали, — відповіла баба.

— Буду, Анцьо, нині після полудня вмирати, — знову вела своєї тітка, — прийшла вам борг віддати. Тутки маєте десять рублів, що зичилисьте нам на Успеніє Богородиці.

— Ержі, не фіглюйте. Ви нас іще всіх переживете, — пробувала віджартуватися баба.

— Мене вже кілька днів кличуть. А туди не можна йти із земними боргами, — не зважаючи на бабині слова, вела Паморока.

Так і сталося. Повернувшись додому, Паморока помилася, переодяглась у чисте, лягла на ліжко, схрестила на грудях руки… і тихенько померла. Але, на свою біду, забула зачинити двері. І треба було статися — із села до Памороки в цей час прибігла її старша дочка Ілона. Побачивши на ліжку мертву маму, Ілона почала дико верещати: «Мамко мої дорогі, встаньте! На кого ви нас лишили, мамко, встаньте!».

Істеричні завивання повернули Памороку з того світу. Вона і направду помалу встала, злізла з ліжка й запитала онімілу від дива дочку:

— Ти чого верещиш? Хто тебе просив? Я вже була в дорозі… Я вже бачила своїх… Вони з любов’ю мене чекають. Ти розумієш — мене чекають на дорозі!

Тут же схопила свій ціпок, уперіщила Ілону по спині, вигнала з хати, замкнула на засув двері. Тоді знову чинно лягла в ліжко, так само руки навхрест на грудях склала і… тоді вже заснула навіки. Чи, може, ліпше би сказати, пішла тітка Паморока по тій довгій і вічній дорозі, де її з любов’ю дуже чекали.

Наступного дня, повертаючись із кладовища на поминки Памороки, я раптом помітив, як із Долини снів, окутана рожевим туманом, виходила на один із Єрусалимських пагорбів дивна жінка. Висока, ставна, в довгім сліпучо-білім одязі, вона несла величезний букет голубих троянд. Помітивши вервечку родичів і ближніх, що прямували до обійстя тітки Памороки, таємнича жінка вдячно кивнула головою. Зійшовши на вершину Єрусалимського пагорба, вона пильно, з печаллю, наче прощаючись, оглянула навколишні краєвиди. Далі заклично махнула рукою в бік Долини снів. Звідти довгими білими рибами попливли пасма туману і, наблизившись до пані з голубими трояндами, вмить скупчились й утворили щільну хмарину, схожу на велетенське коло. Жінка зійшла у середину кола й одразу почала на очах танути.

— Бабо, дивіться, бабо, — почав я смикати за рукав бабу Анну. — Ви не видите, з Долини вийшла жінка, тепер там, на Єрусалимськім горбі…

Баба по-філософськи глянула, як на Єрусалимськім горбі в білій хмарі тихо розчиняється-тане пані у сліпучо-білосніжних одежах з букетом голубих троянд, прокашлялась і твердо мовила:

— Тіло — в землю!

Душа — на небеса!

А ми, жеброта, на гостину!

2

Минуло багато літ.

Спекотного полудня я повертався від рідні із сусіднього села на наші Небесі. Парило немилосердно, земля пашіла гарячим маревом, немов хлібина, витягнута щойно із печі. Від нестерпної спеки пересохло у горлах і птахам, і цвіркунам, бо навкруги панувала така тиша, аж ставало лячно.

Я крокував берегом Долини снів і весь час мав непереборне бажання спуститися вниз. Там звично вальсував легкий туман і манив прохолодою. Проте хтось постійно підказував — «не смій цього робити». І тут у сусідніх Іванівцях церковні дзвони сповістили полудень. Щойно вмовк останній звук, як із Долини снів, оповита рожевим сувоєм туману, вийшла жінка і берегом попрямувала назустріч мені. Я й не помітив, як перед нею несподівано з’явилась черідка овець. Їх було дванадцять, і йшли вони перед жінкою по троє одне за одним.

Чим ближче, я із подивом переконувався, що вівці якісь не наші. Ні, на перший погляд, звичайні вівці. Тільки ось вовна… Вівці були різнокольорові — три біло-білосніжні, три — голубувато-зелені, ще три — яскраво-зелені й останні — жовто-золотисті. Коли ми із жінкою порівнялись, я заціпенів: навпроти мене стояла Паморока. Вона була зовсім юною дівчиною. Замість звичної пов’язки на голові в неї цвів вінок кульбаб — тільки не жагуче жовтого, а ніжно-малинового кольору. На спині Паморока тримала дерев’яну клітку, розділену на чотири рівні квадрати-віконця. І в кожному віконці сиділа птаха. Чотири птахи — і теж, подібно до овець, таких же кольорів: пречисто-білого, голубувато-зеленого, яскраво-зеленого і жовто-золотистого.

Я був настільки приголомшений, що серед нестерпно-спекотного дня враз стало зимно. І де вже тут згадати про пересторогу, якій мене суворо вчили змалку: коли ти один і зустрінеш у полі чи в лісі рівно ополудні або опівночі людину, ніколи з нею не вітайся. Хто б перед тобою не постав — рідний батько, брат, дід чи баба! Пройди повз неї, не озирайся і не відповідай ні на одне запитання. Та я був настільки вражений зустріччю, що геть забув за родинні настанови і привітався:

— Доброго вам дня, тітко Ержіє!

Після мого привітання тітка, бачилося, дуже зраділа, і вінок на її голові з ніжно-малинового вмить перецвів у тепло-бузковий. Паморока загадково дивилася на мене, а потім поманила пальцем. Мені б перехреститися, тричі сплюнути, але я рушив на поклик. Ержія разом із отарою кольорових овець і чотирма барвистими птахами у корзині-клітці зійшла з насипу і почала спускатись у Долину снів. Я, немов заворожений, не знаходячи в собі жодного спротиву, покірно пішов за кольоровими вівцями, чотирма птахами і юною-юною тіткою Паморокою з квітучим вінком на голові.

Тільки-но опинилися на дні Долини снів, як пахучий рожевий туман огорнув усіх нас. І ось тут почув ледь чутний глухий грюкіт, наче десь далеко позаду зачинилася брама і клацнули ключі.

…За якусь мить туман розвіявся, і я з подивом збагнув — ми в долині, але зовсім іншій. На одміну від похмурої, мовчазної і гнітючої Долини снів, навкруги простяглась безмежно весела і якась щаслива рівнина. Вона нагадувала велетенський килим, витканий із квітів мислимих і немислимих форм і кольорів.

— Ну ось тут ми вже можемо і поговорити, — зняла з себе корзину тітка і поправила вінок на чолі.

— Вас, тітко, вже не болить голова… не паморочиться? — запитав перше, що на гадку прийшло.

— Тут, синку, ніколи нічого вже не болить, — усміхнулась Паморока.

— А куди ви мене привели?..

— Ти пам’ятаєш, коли я почала сліпнути, поверталась із Мукачева через Небесі… не помітила і зірвалась у Бентів ярок. Я би точно втопилася, але ти врятував мене. Я так тобі й не встигла віддячити… А тут з боргами не можна, — застережливо підняла руку Паморока. — Нічого не зникає безслідно. Як найменший синяк на тілі нагадає людині про себе через десятки літ, так і всі її, людини, вчинки до краплини обліковуються. Отже, я залишилась твоєю боржницею.

— Я не прошу від вас нічого.

— А я і не збираюсь чогось дарувати. Я хотіла би тобі просто дещо показати… в науку. Ти цього вартий. Чи не готовий? Тобі страшно?

На превеликий подив, замість ляку і паніки, яка мала б наступити у такій обставині, я відчув невимовне блаженство. Після спеки і задухи, яких натерпівся, повертаючись із Лавок, я наче ввійшов у прохолодні води озера — тут було свіжо, легко дихати і, найголовніше, всім єством відчувалась безмежна воля.

— Мені не страшно, — заперечив я. — Навпаки, я чую велику свободу.

— Маєш правду, — скупо усміхнулась Паморока. — Там ти її ніколи не пізнаєш, — вона глянула в той бік, звідки ми прибули. — Таку свободу… істинну свободу людині дарує лише Вічність. І я дуже рада, що ти відчув і зрозумів, що найдорожче з усіх благ — свобода, дана Господом. Коли б ти цього тут не збагнув, тоді б… — примовкла тітка й похопилась. — А так ти воістину достойний побачити. Однак я мушу дещо вчинити, але ти не бійся.

У руках Памороки з’явився скальпель — той самий, з уламка коси. Але тут тітка піднесла його до вуст, дихнула — й уламок металу раптом перетворився на пульсуючий промінь. Вона підійшла до мене, взяла за підборіддя і підняла голову.

— Тепер дивися тільки вверх і ні про що не думай, — наказала.

Я скорився волі, і в ту ж мить скальпель-промінь блискавкою обпалив мені одне за одним очі. Проте біль так само притьмом зник.

— А тепер подивися навкруги, — мовила Паморока.

Зізнатися чесно, я нічого особливого і не побачив довкола. Скоріше, щось перевернулось всередині мене: з’явилися відчуття якогось безмежного простору, усвідомлення власної мізерності і водночас величі. Складалось враження, що я — дрібненька піщинка на дні океану, а разом із тим я і є сам океан; маленький камінчик, зронений біля підніжжя гори, і в той же час — і сама гора, маленька пилинка на дорозі і водночас — невід’ємна частина велетенської світобудови.

Від такого внутрішнього перевороту мені перехопило подих.

— Скажи правду — що відчуваєш тепер? — загадково подивилась на мене Паморока.

— Не можу вам сказати, мені не вистачає слів… таких слів я не знаю, — відповів.

— Тоді запам’ятай: я відкрила твоїм очам справжній світ. Таким його бачили сотворені Господом перші люди аж до свого гріхопадіння.

Паморока провела білим листком широколистої трави по променю-скальпелю, і той зник у її долоні. Відтак зняла з плечей корзину з барвистими птахами і гукнула овець.

Кольорові створіння, що незримо стояли досі, миттю стрепенулись, повернули до тітки й утворили навкруг неї коло.

Паморока поставила посередині клітку з птахами і суворо промовила: «Всьому свій час!».

Птахи дзвінко залилися щебетом, а вівці покірно схилили голови, згідливо киваючи, і знову завмерли. Тітка обернулась до мене і сказала:

— Нам треба туди, — повела рукою на південь.

У глибокій далині ледь-ледь виднілися якісь геометричні фігури.

— Боже, то так далеко, — вигукнув я.

— То зовсім близько, — заперечила тітка. — Ти тільки побажай, що маєш там бути.

Ледве про це подумав, як обоє опинилися перед трьома величними арками. На кожній з них золотою старовинною в’яззю були сплетені написи, які я ніяк не міг прочитати.

— Перед нами три дороги, — мовила Паморока. — Ліворуч — учора, праворуч — завтра, посередині…

— Вічність? — вигукнув я.

— Ні! Не вічність… Це стан, про який ті, що живуть на землі, не відають… У перших людей його називали імверсіда, а простіше, ти бачиш і сприймаєш світ на рівні душі, на рівні духовного досвіду не стільки теперішнього, як попередніх життів. Давай, нам треба встигнути.

І ми увійшли у середню браму. Коли проходили через неї, Паморока, ніби між іншим, кинула:

— Ми прийшли сюди разом, але ти повернешся вже сам. Дорога назад закладена у тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці.

Тоді я не звернув уваги на слова тітки, бо новий світ, який мені відкрився, щойно ми пройшли через браму, знову заворожив.

На численних пагорбах розкинулося дивовижне поселення. Перед моїм зором відкрилося місто-держава.

На квітучих пагорбах і площах велично знімалися дивовижної форми будівлі. Одні схожі на велетенські морські мушлі, інші — яйцеподібної форми, окремі споруди нагадували квадрати, піраміди, а також форми різних плодів, квітів, дерев. Майже всі вони були зведені з якогось червоного матеріалу, схожого на мармур, який світився ізсередини. І тепер я збагнув, чому навкруги так світло. Тут не було ні сонця, ні місяця, ні зірок — безмежні простори осявали будівлі. Вони випромінювали м’яке, рожево-червонувате, ніжне і заспокійливе сяйво. Одні споруди з’єднувалися широкими вулицями, деякі з них — каналами, наповненими майже по вінця чи то водою, чи то рідиною, схожою на розплавлене золото.

— Тут ми і попрощаємось, — якось сумовито сказала Паморока. — Я мушу повертатися, у мене своя тяжка місія.

— Яка?

— Хіба ти не зрозумів? — Паморока простягнула долоню, з неї випурхнув промінь-скальпель і заграв між її пальцями сліпучим світлом.

— Усім, хто потрапляє сюди, я відкриваю очі на інший світ.

— А ті барвисті птахи і кольорові вівці?

— Чотири птахи — пори року, а дванадцять овець — дванадцять місяців. Я мушу їх тимчасово стерегти, доки не з’явиться їх істинний господар. Тому я маю терміново вернутися.

— Но, а як мені? — запитав її.

— Далі ти підеш один. У кожної людини в житті — своя правда. І знайти її вона мусить тільки сама. А дорога повернення — у твоєму серці. Головне — пізнати і відчути її.

— А якщо не зумію?

Паморока знічено розвела руками і співчутливо відповіла:

— Тоді залишишся. Тисячі людей щодня безслідно зникають із Землі. І тільки одиниці знаходяться, тобто повертаються знову.

3

На цих словах Паморока вмить щезла. Як не дивно, зникнення Памороки мене зовсім не збентежило. Навпаки, чи то від м’якого рожево-заспокійливого сяйва, що випромінювали фантастичні будівлі, чи від тиші й дивовижної гармонії навколишнього світу, мені було невимовно хороше. І я, повільно йдучи, почав придивлятися навколо.

Тут не було, як на Землі, ні неба, ні горизонтів, ні космічних світил — навколо простяглося безмежжя, яке осягав не очима, а внутрішнім зором. Подібно сприймав і мешканців, які населяли цей світ. У всякому разі, я бачив і перед собою, і довкола людей. Кожен із них втілював у собі ніби і людину, і тварину, і рослину, і навіть річку, озеро, гору, поля, пустелі… Навколо мене проходили жінки-птахи, дівчата-дерева, чоловіки з очима пустелі. І ніхто не звернув на мене уваги. Здавалося, ці істоти сприймають мене за свого, я є воістину часткою них і їхньої світобудови. Та найголовніше — я бачив цих людей зримо, і водночас вони були якісь безтілесні, наче фантоми. Одні, жваво спілкуючись, ходили нормально, як ми, сущі на землі. Інші, перемовившись, миттєво зникали, а натомість з’являлися нові жителі загадкового світу.

Переді мною розкрилося щось схоже на міську площу, і я раптом побачив посередині дуже земну і по-сільському доброзичливу бабусю. Старенька була вражаюче подібна на осінню хризантему. Вона сиділа на стільчику перед масивною скринею, наповненою білими хмаринами, нанизаними на довгі палички. Хмаринки скидалися на цукрову вату і мали форми серця, листочка дерева, розквітлих півоній, глечиків, птахів. Бабуся-хризантема час од часу зачерпувала із глиняного горщика воду і постійно їх освіжала. Я обережно підійшов до неї і несміливо запитав:

— Скажіть, будьте добрі, бабко, що це за хмарки?

— Це, мій хлопчику, сни, — з любов’ю провела рукою над хмаринками. — Я пропоную їх на всі випадки; у мене є осінні, весняні, зимові і літні сни… Є квіткові, пісенні, дитячі, пахучі, солодкі. Є сни юних дів, великих володарів. Маю також сни злодіїв, засуджених до страти, зраджених коханих, а також сни великих пророків… І всі сни дуже свіжі. Ти ж бачиш, я весь час їх окропляю водою. Запам’ятай: мої сни живі.

— А хіба сни продають?

— Ні, ні, дитино, живі сни тільки дарують.

— А людям які сняться сни?

Бабуся обережно оглянулася, потім нахилилася до мене і суворо прошепотіла:

— Людям сняться не сни, а гріхи.

Тут же випросталася і з любов’ю почала далі пестити свої сни. Помітивши моє зніяковіння і розгубленість, бабуся-хризантема продовжила.

— У давні-предавні часи людям сни були даровані як дорога до безсмертя… Сни для них були джерелами знань і пізнання. У них люди зустрічалися з далекими предками, і ті передавали свій досвід, спілкувалися з Творцем, і він учив мудрості. У снах люди здійснювали неймовірно далекі подорожі від зірок до зірок і там теж збагачувались великими знаннями. Мало-помалу через сни люди досягали такої гармонії й витонченості, що майже наблизилися до Істини. А пізнання Істини — це Безсмертя.

Бабуся зачерпнула з відра пригоршню води і освіжила у скрині хмарки-сни.

— Але тепер людям теж сняться і не такі вже й страшні сни, — заперечив я.

— Так, маєш правду, — згодилася бабуся. — Але це тільки відлуння первісних снів. Вони приходять тільки до немовлят і дітей. Це кольорові сни і видіння колишніх польотів людини. Дітям це дуже подобається, вони ще нічого не розуміють, однак трапляється, що дуже-дуже рідко кольорові сни приходять до дорослих. Так само нечасто люди літають у снах. Вони прокидаються вранці, їм стає дуже печально, вони плачуть. Це плачі за давніми снами і втраченими світами…

— Я не розумію, але чом Творець позбавив людей дарованих ним же снів.

— Запам’ятай, сину, те, що Творець дарує, він ніколи не відбирає. Люди самі гублять або позбавляються.

— І так само зі снами?

— Так. Люди продали свої божественні сни. Вони обміняли їх на гроші. З тої миті, як людина придумала гроші і захотіла себе обезсмертити земними багатствами, вона втратила сни провидіння і пізнання. Вона перестала літати. Людей у снах переслідують жахи, вони бояться втратити багатства, владу, славу, їх мучать скоєні злочини, борги, страхи перед смертю і невідомістю.

— А ви можете мені подарувати один зі снів? — несподівано попросив я.

— З великою радістю, — аж звелася бабуся-хризантема. — Вибирай, який тобі подобається?

Я нахилився і вибрав сон-хмаринку у формі серця.

— Можна? — запитав.

— Який молодець. Ти вибрав найщасливіший сон! — задоволено мовила бабуся. — У ньому до тебе прийде велике провидіння! І ти зустрінешся з коханням.

— І що робити з цим сном?

— Помаленьку, невеличкими шматочками з’їж його, — порадила щиро.

Я торкнувся вустами і відщипнув крихітку хмаринки. Сон на смак справді нагадував чи то цукрову вату, чи то морозиво і пахнув свіжою малиною. Шматочок за шматочком поволі проковтнув дарунок бабусі-хризантеми. Я стояв і чекав чогось неймовірного. Проте нічого дивного не сталося… Тільки ось по всьому тілу м’якою хвилею прокотилося солодке тепло, і все моє єство зсередини осяялося музикою ніжних голосів. У мене з’явилося таке почуття, ніби я лежу в лоні матері, над головою, наче сонце, сяє материнське серце і всього мене зігріває безмежною любов’ю.

— Ти, напевне, чекав якогось дива? — спитала бабуся-хризантема.

— Я трохи переживав, чи не станеться чогось зі мною, — зізнався щиро.

— Усе буде прекрасно. Ковтнувши хмаринку, ти тепер тільки посіяв сон. Він буде ще довго в тобі дозрівати, доки одного разу ти його не побачиш. І тоді все твоє життя зміниться і набуде великого смислу.

— Красно дякую, бабко, — я опустив у поклоні голову.

— Ну що ти, юначе. Навпаки — я тобі дуже вдячна за те, що звернув увагу на мої сни, — зраділа бабуся-хризантема. — Сотні літ тут сиджу, щодень повз мене проходять тисячі, і нікого вже не цікавлять сни. Ось сам подивись…

Я озирнувся і з подивом помітив, як через площу, понуривши скорботно голови, одна за одною тягнулися вервечкою постаті. Навшпиньки, щось упівголоса бубнячи під ніс, напівпрозорі люди прямували до будови, що нагадувала храм. При вході, між колонами, стояла літня жінка, одягнута у вицвілу бідну одежу з покривалом на голові.

У кожного, хто наближався до неї, щось запитувала. Отримавши відповідь, піднімала правицю і показувала на двері будівлі.

— Хто вони, ці, що йдуть туди? — запитав я.

— Це ті, яких нагло відірвано від турбот земних… їм через це дуже боляче. І йдуть у храм Плачів.

— А хто та бідна жінка, що стоїть при вході?

Бабуся-хризантема мовби й не почула мого голосу.

Вкотре окропила водою сни, а потім оглянулась і помовчала. Далі поманила пальцем, нахилилася до мене і пошепки сказала:

— Ти, певне, недавно тут і не знаєш? Та жінка на сходах храму — Вічна Вдовиця.

— Але я все одно не знаю, хто вона — Вічна Вдовиця, — розгублено відповів.

— Після останніх відвідин храму Єрусалимського Христос вийшов на східці і побачив, як народ приносив сюди пожертви, — почала неквапливо вести мову старенька. — Багаті фарисеї кидали у скриньки великі суми грошей, золоті речі, прикраси, дорогі коштовності. Вони ж бо пишалися цим, знали, що їх хвалитимуть і точно зароблять місце у Царстві Небесному. Аж тут сором’язливо підійшла до жертовної скрині бідна вдовиця і кинула дві лепти — найдрібніші на той час монети. Жертвуючи цими мізерними копійками, вона залишалася без шматка хліба. Проте вдовиця, ні хвилини не вагаючись, віддала з любов’ю пожертву Богу.

Христос спостерігав цю картину, покликав своїх апостолів і сказав їм: «По правді кажу вам: ця бідна вдова пожертвувала більше за всіх! Бо всі клали дари від надміру багатства свого, а вона від бідності своєї поклала все, не залишивши собі на прожиток».

І сказав тоді Ісус ще таке: «Скоріше верблюд через вушко голки пролізе, аніж жадібний багач у Царство Небесне потрапить», — закінчила свою розповідь бабуся.

Старенька була вельми задоволена своєю розповіддю. Вона виглядала так урочисто, наче виконала врешті-решт високу місію, покладену на неї кимось дуже великим і шанованим.

— І давно Вічна Вдовиця стоїть при вході?

— Після відходу від земного життя Спаситель радо прийняв бідну жінку, нарік її Вічною Вдовицею і довірив утішати знедолених перед входом у храм Плачів.

— Цікаво, а що вона говорить цим страждальцям?

— Для кожного в неї свої слова втіхи. За тисячі літ Вічна Вдовиця ще не повторилася і не сказала двічі одне і те саме двом страдникам, — мовила бабуся, а потім різко підвела голову: — Ти, я бачу, теж хочеш туди?

Я не насмілився відповісти.

— Ти б ніколи не потрапив туди, бо ти ще не відірваний від життя, — мовила бабуся-хризантема. — В тобі вирують земні пристрасті! Але в тобі живе і божественний сон, який я подарувала. І він, цей сон божественний, дає тобі право побувати тут усюди. Ти йди, а я вже і сама трохи спочину, і сни вкладу спати.

І бабуся-хризантема, подібно до тітки Памороки, притьмом зникла зі своїми весняними, літніми, осінніми і квітучими снами.

Залишившись серед площі один, я попрямував до храму. Намагаючись бути ввічливим, спробував стати в чергу позаду тих, хто з опущеними головами брів до Вічної Вдовиці. Проте хоча люди були і безтілесними, якась сила миттю відштовхнула мене вбік. Я спробував ще раз. І знову з подвоєною силою відлетів. Тоді, прилаштувавшись обіч якоїсь жінки, теж опустив голову і потягнувся за вервечкою. Коли підійшла черга, жінка раптом зупинилась, схопила мене за руку, потягнула і поставила перед собою. Невдоволений гул потік через площу. Але Вічна Вдовиця вже нахилилась до мене і промовила: «Іди тільки вперед, без страху і з великою вірою! І ти обов’язково знайдеш дорогу…».

Я не встиг побачити ані обличчя, ані очей Вічної Вдовиці. Я почув тільки її слова. Ні, не почув, слова Вічної Вдовиці торкнулись мене, наче пухнасті бруньки на гілці, освяченій у храмі на Вербну неділю.

Повільно увійшов у храм. Він був зовсім маленьким. Посередині невисоку стелю підпирали круглі колони. Вони променилися фіолетово-голубим світлом. Від кожної з них віяло свіжістю, подібною до тієї, яка охоплює нас після літньої грози. Але найцікавіше — стіни. Вони були викладені величезними пластинами дзеркал і постійно… сміялися. Вони сміялися якимось тихим, печальним і безнадійним сміхом. Люди заходили у храм, падали на коліна і починали плакати за недобудованими віллами і палацами; за втраченими коханками; за великими грошима, які надаремне розтратили; за недовлаштованими на високі посади дітьми, а особливо — за втраченими владою і славою…

Люди не переставали заламувати руки, голосити і гірко плакати. А дзеркальні стіни храму Планів так само продовжували сміятися.

Ще перед тим як підійти до Вічної Вдовиці, я зауважив, що людський потік запливав у храм, проте звідти ніхто не повертався. Мені подумалось: очевидно, страдники, виплакавшись, покидали його з іншого виходу. Проте стіни з усіх боків були наглухо закриті. І тут я помітив: присутні, висповідавши свої болі, поволі підходять до найбільшого дзеркала. Наблизившись до нього впритул, увіходять у стіну і зникають у задзеркаллі. Я і собі спробував підійти до стіни, але посеред храму натрапив на невидимий бар’єр і відчув сильний опір. Мене повернуло, а далі якась сила почала виштовхувати з приміщення, і я знову опинився на східцях храму біля Вічної Вдовиці.

— Скорботна Вдовице, чому люди так страждають, а стіни храму Планів сміються? — запитав бідну жінку.

Вона, слідкуючи за чергою і не повертаючись до мене, тихо промовила:

— Бо люди плачуть за марнотами земними. А вони нічого не варті, крім печального сміху.

— І так завжди?

— Ні, одного разу стіни храму теж заплакали. Це сталося тоді, коли Діва Марія прийшла сюди оплакувати смерть сина свого Ісуса Христа. Тоді вперше, відколи світ світом, разом із скорботною Марією плакав і храм Планів.

Вічна Вдовиця щільніше напнула на голову покривало, і я зрозумів — розмови у нас більше не вийде.

4

Спустившись зі східців, я попрямував через площу до ріки, що омивала храм. І раптом на тому місці, де бабуся-хризантема нещодавно стерегла скриню зі снами, побачив чоловіка похилого віку.

Він сидів у кінці черги, що пливла до храму, на грубо обтесаному великому камені, подібно до роденівсько-го мислителя, підпер підборіддя долонею, і його поглинула велика печаль. Тут не існувало простору, і кожна річ, яка лежала на віддалі мільйонів кілометрів, так само бачилася близько, як і та, що лежала за кілька кроків. Тому, хоч чоловік і сидів на протилежному кінці площі, я розгледів його рясні зморшки на втомленому обличчі і зболені та сумні очі. Було в тому чоловікові щось до щему рідне і знайоме мені. Мав таке відчуття, що людина на камені — це я. І мене всього нестримно потягнуло до опечаленого чоловіка. Однак тут, як і напередодні у храмі, мене зупинила невидима стіна.

Я безпорадно озирнувся. Неподалік, на березі ріки, побачив старця і підійшов до нього. Дід був дуже схожий на одного з апостолів. З таким же аскетичним, але одухотвореним лицем, довгим, до плечей, волоссям, сивими, як полин, очима і ранковою зорею на чолі.

Дід простягнув перед собою правицю з довгими, наче виточеними з мармуру білими пальцями і щось шептав. А відтак пальцями лівої руки обережно, наче струни, перебирав пальці правиці. Тільки-но рука торкалася руки, пальці один за одним видавали довгі і протяжні звуки, схожі на пісні океанських китів. На привітання дід не відповів, але підняв голову, довго роздивлявся мене полиновими очима, а потім здивовано сказав:

— О, та ти, чоловіче, бачу, щасливий.

— Звідки ви взяли це? — запитав я.

— Ти ж володар дуже щасливого сну, божественного сну, — підкреслив дід-апостол. — Настане час, і ти все зрозумієш…

Мені кортіло дізнатись, що ж то за сон, подарований бабусею-хризантемою? Коли настане пора його народження і якими пророцтвами він осяє мене? Але натомість чомусь запитав:

— А що ви, діду, тут робите?

— Я народжую пісні, які будять спогади і совість, — відповів дід.

— Це, очевидно, дуже важливо, — сказав я. — Тому не хотів вам заважати. Тільки ось скажіть, чи, може, ви знаєте, хто той чоловік, що сидить самотній на камені, там на площі, в кінці черги.

Дід, не озираючись, зітхнув і сказав:

— Я би тобі не радив цікавитись тим чоловіком…

— Але ж він мені дуже близький, рідний, він наче я сам, — емоційно почав показувати у бік самотнього чоловіка.

— Він тобі рідний, зовсім свій, бо то ти і є, — мовив тихо дід.

— Ви жартуєте, такого не може бути!

— Тут можливо все. І навіть те, що людина існує у багатовимірних формах.

— Але яким чином це я?

— Там ти в далекому майбутньому.

Я з глибоким жалем дивився на чоловіка — застиглого, незримого, по-земному беззахисного й одинокого.

— Якби і була змога підійти до того покинутого усіма, — продовжував дід, — я б тобі ніколи не радив.

— Але чому?

— Якщо тобі той одинокий чоловік розкаже про все, що сталося, ти втратиш усякий смисл життя. А його краса — в жорстокій невідомості і непізнаності.

Починало сутеніти. Вгорі, на всіх просторах, одна за одною з’являлися гігантські куполоподібні сфери. Вони поволі займалися різнокольоровими вогнями. Яскравіше засвітилися стіни й дахи будівель. Місцеві мешканці теж один за одним починали сяяти. Всі — різними кольорами. За якусь мить навкруги літали, йшли, бігли або, зовсім не поспішаючи, прогулювалися тисячі голубих, зелених, синіх, жовтих людиноподібних істот.

— Чому вони такі різні? — запитав старезного апостола.

— Все залежить від їхнього стану і досвіду, — ухильно відповів старець.

Я притьмом глянув на площу.

А ось люди, що вервечкою тягнулись до храму Планів, чомусь зовсім не змінилися — вони були такі ж сірі, невиразні і набурмосені. Тільки Вічна Вдовиця на весь зріст сяяла яскраво при вході у храм, розсіваючи навкруги тепле проміння. Я тут же поглядом почав шукати сумного чоловіка. Він так само, підперши підборіддя, сидів мовчки на брилі. Складалося враження, що цей величезний камінь — доля печального чоловіка. Він тяжко ніс її впродовж життя, а тепер притягнув сюди, скинув із плечей, і вже не доля тяжкою ношею сидить на ньому, а він на власній долі. І не відає бідака — що ж чинити з тою судьбою?

Сидів сумний чоловік — рідний, до болю знайомий і близький мені — на великому камені. Від тих, хто стояв біля нього в черзі, він таки справді чимось відрізнявся. Він не яскраво сяяв, не гучно світився, а, наче останній лист на осінньому дереві, ледь-ледь блимав бідненьким золотистим вогником серед вселенських сутінків.

— Невже мені не можна навіть підійти до нього? — запитав старця-апостола з останньою надією.

— Ти, як володар божественного сну, маєш право заглянути в майбутнє. Але підходити до нього, до того чоловіка, послухай мене ще раз, тобі не треба, — сказав мудрець, добуваючи із своїх пальців звуки, що тужливими піснями приречених китів розносились по всесвітньому океану.

І в мені знову щось тяжко защеміло. Мені захотілося повернутися на наш бідний, але найдорожчий у світі присілок Небесі. Але як? Поки що ні навкруги, ні у своєму серці я не бачив і не відчував дороги назад.

— Я вже сказав тобі, що, як господар пророчого сну, ти маєш право заглянути і в майбутнє, — продовжив старий апостол. — Ходімо, я ледь відкрию тобі те, що ти хочеш побачити набагато більше, аніж себе старого в майбутньому…

Ми піднялися і пішли берегом. Хоч темрява згущувалась, але все було осяяне благодатно-заспокійливим світлом. Ми йшли по насипу, і кущі, відчувши наші кроки, один за одним спалахували, освітлюючи шлях. Як тільки ми їх минали, вони згасали, а попереду загорялися нові.

5

Старець ішов попереду, час од часу зупинявся, придивляючись і прислухаючись до ріки. Вода в ній, освітлена тисячами вогнів, а особливо сяючими куполоподібними сферами, насправді нагадувала розтоплений метал, схожий на золото. Хоча ні… Ця ріка не текла, а рухалась. Вона була живою і дихала, переплітаючи у собі сотні тисяч дзвінких, глухих голосів і звуків. І тут я збагнув. Радше, розуміння цього прийшло до мене від мого поводиря: ріка, яка тече повз нас, — це не ріка вод Господніх, а ріка мов людських. Ми прошкували із мудрецем берегом, а повз нас рікою текли мови — мови мертві й ще не народжені, мови давні й сучасні, мови великих народів і малочисельних етносів, мови шановані й мови скривджені, мови незаслужено возвеличені й мови незаслужено принижені…

— Ти правильно зрозумів, — сказав старець, кивнувши на ріку. — Мова кожного народу — це його дух, дарований Господом. І зневаження будь-якої мови — це приниження Творця!

Слухаючи його, я весь час спостерігав, як обома берегами рухалися мешканці цього дивного світу. Вони мирно спілкувалися, дуже ввічливо дискутували, раптово зникали, а натомість з’являлись нові. Кожна група мешканців трималася свого берега. Ті, що йшли лівим боком, жодного разу не глянули і не перегукнулися з тими, хто прошкував правим. Мешканці навіть різнилися між собою. Лівобережні були нижчого зросту, менш виразні, сіруваті та якісь відлюдкуваті. Правобережні кидалися у вічі високим зростом, міцною статурою, набагато яскравішим сяянням, довгим золотистим волоссям, легкістю ходи і приязнішим ставленням одне до одного. І тут я зауважив, що обличчя, які траплялися на лівому березі, вже десь зустрічав, вони були мені знайомі, але я ніяк не міг їх пригадати.

А ось правобережних ніколи не бачив, і вони не будили жодних спогадів чи асоціацій.Дивом відчув, що я цих красивих і осяйних людей час од часу буду зустрічати в майбутньому земному житті. Одне за одним вони раптово з’являтимуться то в натовпі, то на якихось велелюдних святах і дійствах. Це будуть неймовірної краси молоді чоловіки і такі ж юні жінки… Адже часто трапляється, коли ми зустрічаємось віч-на-віч серед дороги, на міському тротуарі. І перед тим як розминутись, миттєво застигаємо, довго придивляємось одне до одного і, не зронивши ні слова, розходимося, болісно намагаючись щось дуже важливе пригадати…

— Тут ми розпрощаємось, — сказав втомлено старець, коли вийшли на широку галявину, біля якої ріка різко повертала вправо і зникала чи то в печері, чи у глибокому тунелі. — Тобі потрібно он туди, — старець показав посохом на північ.

Там, під сяючими куполами, застиглими хвилями блакитніли гори. Одна з них вирізнялася зрізаним верхом, що нагадувало широке плато.

— Це далеко? — запитав я.

— Тут далекого нічого не буває, — знов повчально сказав старець. — Наскільки в тебе швидка думка, настільки скоро там і будеш.

— Я вам дуже вдячний, — вклонився я. — Мені вас, напевне, не вистачатиме. І просто не знаю, як там повестися.

— Я ж тобі казав, що ти — володар божественного сну. І доки він, доки пророцтво у тобі, ніхто зла супроти тебе не вчинить.

Старець зник скоріше за свої слова, а я, подумавши, де маю бути, миттю опинився на вершині гори. Хоча вершиною це важко назвати: краєм гори велетенським колом йшла вузька доріжка, а всередині зяяла до запаморочення глибока яма… Спершу подумалося, що це кратер згаслого вулкана. Але, придивившись пильніше, побачив гігантський амфітеатр, ущент заповнений людьми. На цей раз у мене не виникло відчуття навіяності побаченого — це були реальні люди. Всі молоді і юні: неймовірної краси дівчата й атлетичної статури хлопці. Вони були несхожі між собою ані обличчям, ані кольором шкіри, ані волоссям, ані одягом. Єдине, що всіх єднало, — очі. У кожного вони були ніби виточені з голубого коштовного каменю і вставлені в акуратно розмальовані зіниці. Це були люди з очима сплячих морських риб — жодної іскринки життя, ні краплинки тепла — холодна зосередженість і водночас глибока відчуженість. На дні амфітеатру, розсіваючи навкруги зелені промені, здіймалася ідеальної форми піраміда. Вздовж і поперек неї, чергуючись, весь час пульсували зигзагоподібні, схожі на кардіограму серця лінії.

Збоку від піраміди, тримаючи в руках кришталеву кульку, стояла молоденька дівчина і весь час спостерігала за спалахами імпульсів. Вона разюче відрізнялась від усіх тих, що сиділи в амфітеатрі: і одягом, і рухами, і живим блиском впевнених очей. Але найдивніше — дівчина була до болю мені знайомою і рідною. Тільки-но встиг про це подумати, як вона зникла.

— Так пахне дощ тільки у Розмарії… Він пахне ясмином… І ти пахнеш ясминовим дощем, — пролунав у мені дівочий голос.

Я притьмом озирнувся. Переді мною стояла та сама дівчина, яка щойно зникла із дна амфітеатру.

Переді мною стояла Віоланна.

6

…У глухому закапелку нашого села, на південному схилі Ловачки, ще на початку XIX століття угорський граф Гержені звів двоповерхову будівлю з численними підвалами в череві гори. І нарік маєток «Розмарія».

Будинок був не такий уже і великий, проте вражав своєю витонченою архітектурою. У маєтку пани перебували, як правило, влітку. Але часто проводили тут і різдвяні свята, а весною збиралися на картоплю і сало, печені на виноградній лозі. Літня резиденція Гержені була відомою і тим, що у 1847 році тут, під нашою Ловачкою, гостював у родині графа угорський поет Шандор Петефі.

Петефі прибув у Розмарію після обіду і був у вельми гнітючому настрої після відвідин Мукачівської фортеці. На той час колись славний і могутній замок перетворився на найжахливішу в Європі в’язницю.

Доки прислуга готувала на вулиці вечерю, Петефі усамітнився у віддаленому куточку маєтку і втомлено сів на порослий мохом валун. Дивлячись звідси, з-під Ловачки, на Мукачівську фортецю, яка височіла на тамтому березі ріки Латориці, він раптом витягнув з кишені невеликий записник і почав мережити рядок за рядком.

Так і народився вірш:

Вірш «В Мукачівській фортеці» (в оригіналі «В Мункачівській фортеці») за життя Петефі так і не був опублікований. Проте історія Розмарії, пов’язана з ним, на цьому не закінчилась.

Через кілька днів опісля того, як російські війська 31 липня 1849 року під Шегерваром розбили австрійську армію під командуванням польського генерала Бема, наші люди помітили, як на світанку до Розмарії під’їхали два вершники. В одному з них батько мого діда Андрія упізнав Шандора Петефі. Наш прадід не міг помилитися. Він під час першого візиту поета особисто обслуговував Петефі і Гержені, готуючи для них на вогнищі молоде ягня.

Петефі був весь закривавлений і зовсім знесилений. Його зсадили з коня і на руках занесли до резиденції. Того ж дня тут уже був лікар Симеон Фелдеші. Він більше півдня провів у палаці, а коли вийшов… Наш прадід бачив, як Симеон бідкався і безпорадно розводив руками…

А через кілька днів, так оповідали, на цвинтарі біля Мукачівського монастиря, у скромній місцині за ніч з’явилась могила. На дубовому хресті угорською було викарбувано: «Тут покоїться найвідоміший невідомий солдат».

Хто ж цей «найвідоміший невідомий»? За переказами закарпатців, які брали участь у битві під Шегерваром, генерал дуже дорожив поетом. І тому категорично заборонив Петефі брати участь у військових діях. Проте він не послухався, пішов у бій, був поранений і зник безслідно того ж таки дня.

Отже, кого насправді бачив наш прадід у літній резиденції під Ловачкою і хто покоїться у могилі під хрестом із написом «найвідоміший невідомий солдат», мабуть, назавжди залишиться загадкою історії. Звичайно, таємницю нічного поховання неподалік Мукачівського монастиря достеменно знав граф Гержені. Проте жорстока поразка угорської революції настільки його вразила, що він зліг і помер за кілька день від серцевого нападу.

Після смерті графа Розмарія на довгі літа занепала, заросла хащею і почала помалу валитися.

Десь у перші роки XX століття тут раптово з’явився наймолодший син графа Бейла. За весни-літа енергійний граф, вклавши великі кошти, відновив красу і молодість Розмарії. А перед різдвяними святами сюди в оточенні слуг прибула донька Бейли Ержібет.

Не встигла молода графиня розпакувати речі, як по нашому і навколишніх селах побігло: молода панянка — вагітна. А живота собі нажила від якогось не вельми знатного офіцера. І як не кохала його бідна пані, проти шлюбу повстала вся родина Гержені. На фамільній раді вирішили, аби уникнути сорому і пересудів, Ержібет сховати насамкраю світу — в маєтку під Мукачевом.

Навесні юна графиня привела на світ хлопчика. Щойно лікар перерізав малюку пуповину, як дитя несамовито закричало. Лікар щасливо засміявся, глянув за звичкою хлопчикові у рот і жахнувся: новонароджений з’явився на світ зі всіма зубами. Подібного на довгім віку цілителя ще не траплялось. Вістка про незвичайні пологи миттю понеслась у Будапешт. Звідти примчав граф Гержені з медичними світилами. Цієї дивини ніхто не міг пояснити, проте лікарі одноголосно зійшлися на думці: зуби немовляті повиривати. Так і вчинили. У дитини одразу почалась сильна кровотеча, і через два дні вона померла. Поховали під скелею у маєтку. Граф вирішив забрати доньку-породіллю до Будапешта, але тут… Рівно через тиждень по смерті малюка до Розмарії придибав дивний дід і попросився до молодої графині.

Прислуга, яка берегла Ержібет не те що від сторонніх, а пильнувала, аби на неї, вбиту горем, навіть муха не сіла, чомусь без усяких вагань відчинила перед старцем двері і провела в покої господині. Побачивши нежданого гостя, графиня зблідла, вся затремтіла і впала на коліна. Старець підійшов до неї, поклав їй руку на голову і сказав:

— Я добре розумію, що у смерті хлопчика твоєї вини немає. Але біда сталась велика. Твій син був посланцем! Він мав зупинити і знищити диявола, який у скорім часі зійде на трон і заллє кров’ю світ.

— Я не хотіла цього, я була проти! — заридала графиня.

— Так, зуби — це і був знак того, що новонароджений постане проти антихриста.

— І що маю тепер чинити? — запитала вбита вісткою графиня.

— Дій так, як говорить серце, — мовив сумно старець і вийшов із палацу.

Прислуга кинулася відчиняти перед ним ворота. Старець тільки-но переступив за браму, як на очах у всіх розчинився в повітрі. А графиня вирішила навіки залишитись у Розмарії і спокутувати гріх біля могили сина.

Мине кілька десятків літ, і люди зрозуміють — на трон безперешкодно зійшов диявол в образі Гітлера і кров’ю залив світ. І ніхто не чинив опору антихристу, бо той, хто мав його зупинити, через людську недбалість і глупоту загинув ще при своєму народженні.

Із початком війни на могилі сина Ержібет виріс величезний кущ дикої троянди. Упродовж усіх воєнних літ троянда постійно цвіла, а з її пелюсток безупинно скапували великі краплі, схожі на безутішні людські сльози.

По смерті сина юна графиня зробилася як не од світу цього. Стала відлюдькуватою, мовчазною, кожного дня носила до могили квіти і годинами щиро молилася над прахом сина. А потім час од часу почала з’являтись і в нашому селі. Красива, акуратно вдягнута і доглянута, вона проходила через наш присілок завжди з невеличким білим гіпсовим ангеликом на руках.

— Це ангел-охоронець мого сина, — пояснювала графиня. — Він прилетів охороняти мою дитинку. А мій хлопчик помер. І ангелик залишився сам-самісінький. А я його взяла і всиновила. Розумієте, так мені веліли небеса.

При цьому графиня ніжно тулила гіпсову фігурку до грудей, і всиновлений ангел із очима, повними людської любові, вдячно дивився на свою земну матір-берегиню. Так вони удвох обходили наше село, потім забиралися на Ловачку, гуляли по вершині, а під вечір спускалися в Розмарію, де цілий вечір графиня наспівувала ангелику колискові.

Як не дивно, але сов’єтська власть Розмарію і графиню оминула своєю увагою. Чи то через те, що маєток гніздився на відлюдді у глухому закапелку, чи то через не вельми добрі чутки, Розмарію не вподобали ані нове начальство, ані жодна організація й установа. Тут і надалі спокійно проживала Ержібет із двома слугами. Та яка то прислуга: двоє стареньких — чоловік із жінкою, яким уже й діватися було нікуди. То й доживали разом із хазяйкою, допомагаючи їй тримати лад у маєтку. Одне дивувало: як і за які кошти всі троє животіли. До приходу совєтів у Розмарію майже щотижня з Будапешта навідувався хтось із заможної рідні і привозив їжу, кошти, одяг. А потім сюди більше ніхто не приїздив.

Моя баба Анна якось перестріла графиню, коли та прогулювалась із своїм ангелом на руках, і запропонувала щось із їжі.

Графиня чемно подякувала і, з притаманною їй гідністю, відмовилась.

— А на що ж ви живете? — жалісливо запитала баба.

— Не переживайте, дорога! Нами журиться Господь, — мовила.

І попрямувала чинно.

7

Якось на початку літа мене зворохобило до Розмарії на черешні.

Най Богонько простить, але тими черешнями, починаючи від дрібних ранніх маївок і аж до пулькатих пізніх овріяшок, були встелені всі навколишні схили. Збирай на кожному кроці, їж, доки не луснеш, як крадене теля. Але ж ні, мені чомусь закортіло саме рожевих черешень. А вони росли тільки у графському маєтку і мали незрівнянний медово-ванільний смак. Видершись на черешню, я, без докору сумління, почав напихатися ягодами. І тут почув дитячі голоси. Я аж приріс до стовбура — що за діти у Розмарії? Притьмом висунув голову із межигілля і мало не присвиснув: по доріжці, встеленій дрібним мармуром, тримаючись за руки, йшли хлопець із дівчиною. Вони, напевне, були моїми однолітками.

Хлопчина був одягнутий у короткі штанці, картату сорочку, пострижений під бокс і доволі міцно скроєний. Дівчина чепурненька, в білій сукні з мереживними комірцями, з двома величезними бантами у пшеничних косичках і в коричневих туфельках на модних тоді шпильках.

Графиня, видно, обожнювала ясмин, бо його кущами були обсаджені всі алеї і весь схил над хатою. Саме в пору дозрівання черешень у Розмарії починав цвісти ясмин. Запах квітів був приємним, проте дуже сильним, часом аж різким.

У нашому селі кущі ясмину ніхто ніколи не садив, але коли квіти розпускались у Розмарії, вся околиця, наче в солодкому дурмані, пливла-тонула у пахощах. Навіть трави, які саме о цій порі косили, встигали напитись повітря і потім цілу зиму пахли у стодолах ясмином.

Хлопець зірвав квітуче гроно і підніс дівчині. Вона галантно вклонилась і подякувала. Щось недобре, схоже на ревнощі, заворушилося в мені, і я не знайшов нічого ліпшого, як крикнути з дерева:

— Гей, ви, що тут робите? Хто вам дозволив ходити і рвати чужі чічки?

Діти зупинились і глянули зацікавлено на мене.

— Ми не чужі! — гукнув упевнено хлопець. — То ти — злодій, рвеш наші черешні!

О, сонце гаряче, зорі ясні, мене назвали злодієм! Од несподіванки я аж гикнув і стрімголов злетів із дерева.

— Хто, хто я буду? — перепитав, підскочивши до хлопця.

— Той, хто ласиться на чуже, — злодій! — відрубав незнайомець, насупивши брови.

Я підсік супротивника під коліно і з усією селянською щедрістю вліпив кулаком межи очі.

Хлопець схопився долонями за очі, похитнувся, але втримався на ногах. Якусь мить мовчав, а далі відкрив обличчя і, побачивши на пальцях кров, заплакав.

Дівчина, що досі ошелешено спостерігала збоку, отямилась і, не звертаючи на мене уваги, суворим тоном звернулась до свого супутника.

— Янош, як ти смієш плакати? Ти ж пан! Як тобі не соромно ревіти перед обірванцем?

Від почутого я закам’янів і замість того, аби відповісти гідно за «обірванця», принишк, знидів і позадкував. І ніяк не міг дотямити, що так вразило мене: чи то наука, що пан завжди має бути паном, навіть заюшений кров’ю, чи владний голос юної панни.

Дівчина тим часом підійшла до скривдженого, витерла хустиною розквашеного носа і сльози.

— Тебе скільки вчили: де б не був, що б з тобою не сталося, мусиш пам’ятати — ти є пан! — насварилася пальцем дівчина і підвела хлопцеві підборіддя. — Вище голову — ти є пан!

І тільки тоді обернулася до мене. Худенька, тендітна, вона нагадувала дику конвалію. Але варто їй було глянути на мене, як це, здавалося б, миле і ніжне створіння здобуло невидиму силу і владу. В її очах, що вражали синьою глибиною, спалахнули іскри якоїсь таїни, загадковості. І невидима зваблива сила, що струменіла із зеленуватих зіниць, аж перепинила мій подих. Так підступно наближає, потім нагально заковтує в себе утопленика вир. Мені, що звик до своїх не вельми манірних, неотесаних сільських ровесниць, дівчина із Розмарії раптом здалась прекрасним створінням з інших далеких-далеких і ще ніким не бачених світів. Вона гордо звела голову і поглядом, яким тільки володарки дивляться на своїх підданих, мовчки зміряла мене і суворо сказала:

— А ти… чуєш, ти?! Ти є людина, а чи звір? А тепер іди!

Взяла мене своєю крихітною рукою за плече і повела до воріт.

Щось бунтувало в мені, опиралось і кричало, проте я йшов під владою тендітної руки загадкової незнайомки… Незнайомки з поставою конвалії й очима всевладної княгині. Я, великий бунтар, скорився крихітній долоні і йшов покірно до виходу з Розмарії. Йшов як немічне щеня, як побитий пес. І молив у душі Господа і дякував щиро йому, що цього ганьбища ніхто з наших не бачить.

Увечері, коли всі зібралися за столом, я раптом, навіть не торкнувшись їжі, встав, вийшов надвір і сів під старою грушею. Щось незрозуміле коїлось зі мною. Бачилося, що світ, у якому я жив у злагоді і гармонії з усім і всіма, несподівано дав тріщину. В маленьку щілину проникло з невідомості таємниче світло. І я не розумів, чи воно починало мене гріти, чи спалювати і руйнувати. Як не намагався вичавити з себе спогад проминулого дня, але рука дівчини незримо весь час торкалась мене і вела у невідомий, тривожний, але таки звабливий і щемливий світ.

— Я вчора у Розмарії видів якихось дітей, — сказав, ніби між іншим, бабі Анні і враз відчув, як лунко затьохкало серце.

— А, неборята, — махнула співчутливо баба. — Вони там ще з осені. Хіба ти не знав?

— Я вперше їх учора увидів, — стенув ніяково плечима, наче почуте не мало для мене ніякого значення.

Баба за звичкою, коли мала повідати щось таємниче, виглянула у вікно, роззирнулась по хаті й пошепки сказала:

— Це якісь далекі родичі графині. Жили у Мукачеві. А минулої осені отець із матір’ю поїхали до рідні у Будапешт. Дітей на кілька днів лишили на нашу графиню. Ну, а там, у Мадярщині, потрапили у страшну аварію. Лишилися сироти самі.

Почуте ще глибше вразило. І тепер дівчина вже ні на хвилину не покидала мене. Вона стала моєю тінню і невидимою супутницею, що невблаганно йшла всюди за мною.

Після ганебного вигнання я не наважувався більше заходити в маєток графині. Однак не міг прожити дня, аби хоч здалеку не побачити дівчину. Тому вилізав на височезне дерево, що росло десь неподалік Розмарії, і цілими днями спостерігав за моєю юною повелителькою. За це блазнювання я ненавидів себе, але вдіяти нічого не міг. Більше того, я часто ловив себе на гадці: коли щось хочу робити, подумки раджуся із дівчиною, а коли завершу справу, чекаю від неї похвали.

З кожним днем я тихо божеволів і божеволів. Від цього ненавидів себе ще лютіше.

Якогось дня я звично уже з самого ранку сидів на старій липі, що росла неподалік Розмарії, і спостерігав за маєтком. Дивно, але хлопець і дівчина ніколи не гаяли намарно часу. Підстригали кущі, пересаджували квіти, підмітали доріжки, згрібали траву, скошену літнім садівником. Цього разу копали клумби. Помалу збиралося на дощ, сонце з самого ранку німо парило крізь рідкуваті хмари. Стояла вогка і липка засуха.

Дівчині, видно, було парко. Вона розігнулась, розв’язала бантики, і стрімка течія золотистого волосся залила її плечі. Я навіть на дереві відчув, як шовково-ніжно зашелестів той водоспад волосся на її витонченій шиї і тихо зітхнув посеред пліч. І дівчина стала для мене ще вродливішою, таємничішою і недосяжнішою.

Від цього мені стало дуже гірко і сумно. Аж тут якоїсь миті вона зупинилась, відклала мотику вбік і сердито-впевнено попрямувала до липи. Я притьмом зіщулився, прилип до стовбура. Проте вона і не намагалась відшуковувати когось на дереві. А просто підійшла, стала під липою і, не підіймаючи голови, сказала:

— Довго будеш там як кажан висіти? Ліпше би зліз і допоміг нам копати.

Я отетерів і боявся навіть дихнути.

— Не ховайся, — спокійно вела далі дівчина. — Я кожного дня бачу, як бігаєш, мов білка, по деревах.

Чіпляючись неслухняними руками, весь ураз спітнілий, я покірно спустився вниз.

— Мене звати Віоланна, — простягнула долоньку.

Я з недовірою глянув на неї.

— Тебе дивує моє ім’я? — весело щебетнула. — Справді, воно рідкісне. Але так звали першу й останню кохану вождя Аттіли — Віоланна.

Я і далі мовчав, із підозрою спостерігаючи за дівчиною, і ніяк не наважувався вимовити своє ім’я.

— Якщо не хочеш себе називати, мені і так відомо, як тебе звати, — з якимось щастям вимовила Віоланна.

Розгублений і наче зловлений навіть не на крадіжці, а на чомусь ганебнішому, зніяковіло кивнув головою.

— А тепер пішли? — показала на клумбу.

Я йшов за дівчиною і раптом уловив запах безмежної свободи її розпущеного волосся. На мене повіяло чимось трепетним, бентежно-запаморочливим, невимовно світлим. Я наче осліп і оглух. Йшов за Віоланною і нічого не бачив, окрім тривожно-пахучого золотого водоспаду на її плечах.

— А це мій брат Янош, — сказала дівчина, коли підійшла до клумби.

Вона тут же взяла брата за руку і підвела до мене.

— Подайте один одному руки.

Ми потисли один одному руки, і всі троє взялись за роботу.

Мабуть, ніколи в житті я не відчув від праці такого щастя і натхнення, як тієї миті, коли трудився поруч із дивовижною дівчиною. Все в ній було не просто красиве, а якесь не по-земному вродливе і невагоме, легке і водночас ніжно-крихке… Навіть сміх Віоланни розсипався і світився кришталевими блискітками. Я крадькома спостерігав, як на чолі від натуги в неї виступали краплини поту, і мені весь час хотілося підійти, зібрати їх у долоню, як діаманти.

Захоплені роботою, ми і не помітили, як над Мукачевом згромадилися хмари і потягли свої черевища на Небесі. Оговталися, коли перші краплі дощу обпекли розпашілі спини. Далі блиснуло і лунко луснув грім. Від Мукачева, наче табун молодих лошаків, мчав навіжено дощ. Віоланна схопила мене за руку і крикнула братові:

— Тікаймо до веранди!

Тільки встигли заскочити під дах, як молодий літній дощ замолотив по листю черепиці, дістаючи бризками і нас. Віоланна принесла лавицю, поставила ближче до стіни і запросила сісти. Брат сів праворуч, а я — зліва.

— Як добре, що ти поміг нам і ми встигли все до грози, — глянула вдячно.

І тут не відаю, чи із вдячності, чи несамохіть, дівчина притулилась плечем до мене. Щось обірвалось у грудях, серце зупинилось. Здавалося, мене тримають над прірвою, і якась доля секунди вирішує — зостанусь живим, чи полечу стрімголов у безодню. І цієї миті серце знову запрацювало — мене помилували, я житиму.

Над Розмарією продовжував бешкетувати ситий і чистий дощ. Він танцював над заростями ясмину і хвацько збивав із квітів пилок. Від цього над кущами, наче німби над головами святих, здіймалися світло-жовті кола-хмаринки. І сам дощ несподівано від цього почав запаморочливо пахнути ясмином.

— Ти чуєш, дощ пахне ясмином. Я ще ніколи не бачила і не чула ясминового дощу, — обернулась до мене щаслива Віоланна.

І плече її ще міцніше торкнулося мене.

— У нас дощі завжди пахнуть ясмином, — відповів несподівано я, і сам одразу здивувався з непритаманних мені слів.

А дощ усе не міг заспокоїтись. І я був безмежно вдячний цьому ясминовому дощу. Я молив його, цей теплий дощ, щоб він ніколи не минався, щоб залив своїми ясминовими потоками увесь світ, у якому тепер існувало тільки одне безмежне щастя — плече Віоланни біля мого плеча.

Злива, натанцювавшись і потолочивши трави і кущі у маєтку, несподівано спохопилась і такими ж дикунськими табунами дощових коней помчала далі долиною до ріки Латориці.

Ми сиділи, перечікуючи, коли вгомоняться потоки у дворі, як рипнули двері і на ґанок вийшла графиня із нерозлучним ангелом на руках. Ержібет уже геть постаріла. Густі зморшки на її колись красивому обличчі нагадували сіре павутиння, яке вкрило забуту всіма картину дуже вродливої жінки, намальовану великим художником. Ержібет із лагідною усмішкою подивилась на нас, потім стала на поріг, закинула догори голову і, дивлячись на просвітліле небо, мовила:

— Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічною лишається тільки сіль у людських сльозах.

8

Спогади про те літо все моє життя пахнутимуть теплим хлібом. Його постійно пекла баба, виймала з печі і, наче пишні дівочі подушки, виставляла достигати на столі. Скроплені холодною водою, хлібини добрішали, набирали живого, здорового кольору і світилися на столі щастям, немов людські обличчя на великодній відправі. Я різав ще теплий величезний шмат короваю і щодуху мчав до Розмарії. Ціле літо ми з Віоланною і її братом косили, доглядали за клумбами, наводили лад у маєтку. А під вечір, коли сонце золотим дукатом зависало над обрієм, мчали купатися до Латориці.

Вода широко розкривалася перед нами, і ми пірнали, завмираючи від прохолодного блаженства. Віоланна чудово плавала. Її гнучке, витончене тіло випурхувало із глибини, наче срібна форель, злітало над водою, розсипаючи навколо веселкові бризки.

Мені так володіти собою у воді не вдавалось. І я чомусь ревнував Віоланну до ріки. Я ревнував її до всього, чого торкалися її руки, до всіх, хто з нею говорив, навіть до стежин у маєтку, по яких ходила своїми красивими ніжками.

При цьому і до мене прийшло друге народження. Ще донедавна міг тижнями ходити в одній сорочці, місяцями не стригтися, купатися тільки ледь не із-під різки… Тепер щодня вимагав чистого одягу, щотижня біг у Мукачево до перукарні, весь час обрізав нігті, чистив взуття. Більше того, записався в бібліотеку і почав жадібно читати вчені книжки, щоб завжди міг підтримати розумні бесіди володарки мого серця.

Наша рідня із зачаєними тривогою і жахом спостерігала за моїми перевтіленнями і не відала — славити Господа чи бігти шукати помочі, доки хлопець геть не збожеволів.

Проте, як пророче мовила графиня: «Усе минає, як благословенний дощ. Вічною лишається тільки сіль у людських сльозах».

З початком осені Віоланна з братом продовжили навчання в одній із шкіл Мукачева, а я пішов у випускний клас нашої сільської.

Щодня, ледь дочекавшись кінця уроків, я мчав у Розмарію. Але…

— Ти вже все вивчив? — зустрічала мене суворим запитанням Віоланна.

Вона була єдиною, кому не міг збрехати. Тому тільки мовчки опускав голову.

— Йди і вчи, а потім, коли трохи часу залишиться, можеш під вечір і заглянути, — спроваджувала мене з маєтку.

Віоланна народилась і виросла в родині, де інтелект та інтелігентність були обов’язковими. Вчилася вона, звичайно, блискуче. Віоланні пророкували велике майбутнє, особливо в математичних науках. Я ж у школі не вчився, а плівся. Проте приклад Віоланни почав і в мене пробуджувати бажання до знань. Однак вони були досить неясними, імпульсивними. Скоріше, я не стільки хапався за книги, як ревнував Віоланну до науки.

Того дня у маєтку мене зустрів її брат і сумно сповістив: Віоланну забрали зі школи з приступом у лікарню й одразу — на операцію.

Я миттю помчав у Мукачево, але до неї мене не пустили. Біля лікарні випадково зустрів нашу родичку, яка там працювала. Вона з болем розповіла, що операція була дуже тяжка, та й досить пізно спохопилися.

На третій день я таки потрапив до Віоланни. Коли ввійшов до палати, вона лежала із заплющеними очима, вся в білих простирадлах, наче невагома пелюстина в білому безгомінні. Навшпиньки підійшов до ліжка, нахилився над обличчям і прошепотів:

— Віоланно…

Вона розплющила очі, усміхнулася, глянула вдячно на мене і тихо мовила:

— Пам’ятаєш, коли ми познайомились, я назвала своє ім’я. І додала — так звали першу й останню любов короля гуннів Аттіли. Але ти ніколи не поцікавився, хто ж була та Віоланна.

— Мені просто було соромно, що справді того не знаю.

— А хочеш — розповім тобі?

— Мені цікаво… але тобі ж важко говорити!

— Для тебе, навпаки, — приємно.

Віоланна знову вдячно глянула на мене. Всього за добу вона разюче змінилась. Із моєї владної повелительки Віоланна стала якоюсь беззахисною, ніжною, аж невагомою. Як одинока конвалія на голому узліссі — здивована, тендітна і вразлива. І від того здавалася ще прекраснішою і недосяжнішою. Спостерігши, якими безмежними очима дивлюся на неї, Віоланна ледь зашарілась, відвела погляд і почала тихо переповідати:

— Коли вождь Аттіла зі своїми ордами зайшов у Карпати, він легко розбив загони місцевих племен. Ось тільки одне поселення ніяк не міг подолати. Багато часу і війська втратив, доки не захопив нарешті укріплення і місцевого князя з його синами. Кривавий і жорстокий Аттіла вже насолоджувався майбутньою стратою ненависних супротивників. Він лежав у шатрі, пив кумис і розніжено споглядав танець оголених наложниць.

Раптом увійшов один із наближених і кинув перед ним молоденьку дівчину: «Мій повелителю, вона підкрадалась до шатра і хотіла тебе вбити». Дівчина тим часом, ніби нічого й не сталося, підвелася із землі, обтрусила пилюку, сміливо глянула Аттілі в очі: «Він бреше!». Всі завмерли від жаху. Навіть сам Аттіла закляк — подібна зухвалість йому ніколи не зустрічалась. Тому, мабуть, цікавість перемогла — дівчина видалась йому кумедною.

— А чому він бреше? — перепитав великий вождь.

— Я скрадалась до твого намету, аби просити помилувати моїх батька і братів, яких ти сьогодні полонив. Я їх дочка і сестра! — мовила, гордо звівши голівку.

І тут Аттіла взяв у руки вогонь, підніс ближче до дівчини, і його вразила небачена досі її краса.

— А чого я їх маю милувати? — здивувався вождь.

— Тому що вони — твої сильні і достойні противники. Якщо зникнуть такі безстрашні воїни, як мої батько і брати, твоє військо зледачіє і виродиться. І сам ти, не зустрічаючи опору, не маючи безстрашних ворогів, втратиш славу і талант непереможного полководця.

Слова горянки глибоко вразили короля непереможних племен. І вперше в житті жорстокий Аттіла виявив неабияке милосердя — відпустив полонених, але дівчину звелів залишити.

Наступного дня її привели на галявину перед шатром, і Аттіла побачив нічну гостю у світлі гірського сонця. Денна краса її у сотні разів перевершила ту, що бачив Аттіла вночі при світлі смолоскипа.

— Як тебе звати? — прошепотів.

— Віоланна, — з гідністю мовила молода горянка.

— Віоланна… Віоланна… Віоланна… — повторював, ніби запам’ятовуючи назавжди, зверхник непереможних орд.

Щось глибоке і вразливе заспівало в імені дівчини. Аттіла ще раз глянув на її гінку поставу, неймовірно вродливе обличчя, і для нього відкрився світ, якого досі не знав, — він почув тиху пісню гірського вітру, ніжне жеботіння води, з великим подивом помітив, що в небі вільно ширяють птахи…

Віоланна стихла, заплющила очі, наче сама вслухалась у мелодію далекого вітру, співочий голос ріки, милувалась польотом птаха у сивому небі.

А потім, не відкриваючи очей, Аттіла продовжив:

— Слухай, дівчино, я ще ніколи в житті не щадив своїх ворогів — навіть, коли за них давали великий викуп, — сказав задумливо. — А ось тобі вчинив ласку. А чи готова ти піти на пожертву?

— А що ти просиш? — запитала Віоланна.

— Будь моєю дружиною. І не просто стань нею… Я хочу, аби ти мене усім серцем полюбила…

Аттіла був сином азійських степів: кривоногий, невеликий зростом, із хижими розкосими очима, широким вилицюватим обличчям, рясно помережаним шрамами. За слов’янськими уявленнями про принадність він виглядав потворним. Віоланна пильно придивилася до Аттіли, а потім глянула на гори, на зруйновані і спалені поселення і рішуче сказала: «Я стану твоєю!».

У хижого завойовника було безліч дружин — красивих і несамовитих у коханні. Проте Аттіла вмирав тільки за білолицею, тендітною і загадковою слов’янкою. А Віоланна, задихаючись ночами у нелюбих обіймах, постійно нашіптувала: «Мій повелителю, веди своє військо з цих гір у долини. Там тебе чекають великі багатства, почесті…».

І так, немов куріпка від свого гнізда, все далі відводила орди від Карпат. Все далі в Дунайські долини аж до Рейну…

Віоланна мала дивовижний оксамитовий голос, насичений соковитими звуками, налитий теплими барвами. І коли розповідала, як Аттіла вів свої племена вглиб Європи, в її голосі чулося, як шовково шелехкотять під копитами азійських коней ситі слов’янські трави, присвистує прирічковий очерет, як злякано із заплав випурхують зграї птахів і сумно-сумно течуть води побитого горем Дунаю. І так само тихо, як води дунайські, неслася далі оповідь Віоланни:

— Які багатства не сипав Аттіла до ніг коханій, вона, принісши себе в жертву, аби врятувати рідню і свою землю, так і не змогла полюбити і впустити у своє серце грізного завойовника. Її думки постійно линули до гір, де залишився її справжній коханий. Він був із сусіднього княжого роду — швидкий, як олень, красивий, як молодий гірський місяць, безстрашний і мужній, як карпатський орел.

Віоланна жила у невіданні — де її княжич, чи залишився хоч живий? І тут сталося диво. Одного дня вона побачила коханого на торжищі — переодягнутий у купця, він ходив між рядами і прицінювався до товару. Вони упізнали одне одного водномить. Віоланну оточувала охорона, вони не могли поговорити. Проте княжич примудрився умовними знаками показати, що чекатиме її вночі за табором. Коли Віоланна прибула на місце, із трав піднявся княжич, притьмом схопив її за шию, затис рота і встромив у серце ножа.

Він не міг простити зраду. Так само, як і врятований Віоланною власний рід… Не мали вони мудрості оцінити її самопожертву. Всі вважали її зрадницею, яка продалась завойовнику, чим зганьбила свій рід і народ. Тому на великій княжій раді Віоланну засудили до смерті. А вирок доручили виконати коханому.

Кілька діб сидів на могилі цариці свого серця завойовник народів Аттіла. Заплющивши очі, похитував головою і весь час повторював незвичне для азійських вуст слов’янське ім’я: «Віоланна… моя Віоланна…».

Моїх батьків колись вразила ця легенда, і вони нарекли мене на честь слов’янської княжни.

— Ну а далі, далі що було? — запитав я.

— А що саме?

— З Аттілою…

— Розповідають, що смерть Віоланни настільки вразила його, що він душевно надломився. А від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача. Аттіла почав програвати битву за битвою. Але найстрашнішої поразки його військо зазнало на Каталаунських полях біля містечка Труа у Франції. Того дня саме виповнилася річниця смерті Віоланни. Аттіла цілу ніч перед битвою не зімкнув очей. Видно, біль і туга за єдиним коханням у житті потьмарили його меткий і гострий розум. Він уже не міг миттєво приймати рішення і через це зазнав поразки.

Доля і надалі не була прихильною до нього. І в одному з боїв Аттіла загинув. Ті, хто йшов за ним, бачили, як він самовільно підставив своє серце під ворожий меч. Очевидно, зрозумів: його душа смертельно поранена, і він уже ніколи не здобуде колишніх перемог. Щоб не зазнати остаточної поразки, вирішив загинути в бою, як і належить великому воїну.

Віоланна втомилась від розповіді. Низки поту вкрили її чоло, губи якось здрібніли і видовжилися. Вона несміливо простягнула руку і поклала в мою долоню.

— Як ти думаєш, я одужаю? — запитала раптом несміливо.

— Звичайна операція на апендицит… — намагався її заспокоїти. — Таких щодня роблять тисячі, і всі стають на ноги.

— Ти не здогадуєшся, про що я, — тихо зітхнула Віоланна. — Не знаю, був то сон, а чи насправді… Вночі до мене прийшли нянько і мамка. Вони були як живі. Виділа їх так, як тепер тебе. Дуже засмучені, цілу ніч молились коло моєї голови. Потім почали кликати мене з собою. Але зайшов лікар, і нянько з мамкою зникли… ні, не зникли, а вийшли. Пройшли спокійно біля лікаря, а він їх навіть не побачив. І в мене тепер таке враження, що мамка з няньком весь час стоять за дверима і чекають на мене…

— Звичайно, це був сон, — заспокоїв я. — А по-друге, люди кажуть, що після операції від наркозу в багатьох починаються різні видіння. Ось так, Віоланно моя… Віоланно…

— Як ти гарно вимовив моє ім’я, — аж стрепенулася дівчина. — Я ще ніколи не чула, щоби хтось так… ні, не вимовив, а проспівав моє ім’я.

— Я просто повторив твої слова — як Аттіла тужив за своєю Віоланною.

— Ні, неправда. Навіть коли дуже кохав, він не міг так красиво промовити дівоче ім’я.

— Дякую, що так відчула.

Віоланна потягнула мою руку до себе і обхопила обома долонями.

— Знаєш… я… я… дуже вдячна Господові, що ми зустрілись. Я з нетерпінням чекала кожного ранку, а коли ти приходив, дякувала йому, що живу на цьому світі. Коли б не ти, ніколи б не знала, що є ясминовий дощ. І нині, і завтра, і завжди моє життя буде пахнути ясминовим дощем…

Віоланна заплющила очі, я побачив, як затремтіли її повіки:

— Ти пам’ятаєш нашу поїздку в гори… до твоєї тітки? — запитала тихо.

— Хіба таке можна забути?

— Пригадуєш, я тобі говорила про дім, про моє бажання повернутися до істинного дому?

— Чесно кажучи, я й досі так і не зрозумів, про що йшлося. Ти багато тоді говорила якимись загадками.

— Це вже прийшов той час. Час повертатися, — мовила спокійно Віоланна. — Просто я не знала, що все станеться так раптово. І так боляче…

У цей момент зайшов лікар із медсестрами і сказав:

— Ну що, легіню, повечіркував, а тепер дай дівчині спочити. Нам треба її оглянути.

Я неохоче підвівся і відчув, як Віоланна міцно тримає мою руку, боячись її відпустити. Дивилась страдницькими очима, наче шукала в мені порятунку. Ніби передчувала, що варто відпустити мою руку, як холодні глибини поглинуть її.

— Правда, я піду, — сказав із жалем. — Але завтра чекай.

— Ти подивися, чи не стоять там… Там за дверима, — тихо попросила Віоланна навздогін.

У коридорі справді стояли двоє — жінки в білих халатах. Тримаючи у руках кіпу журналів, старша питала в молодшої:

— Як ви думаєте, вона справді настільки тяжка?

— Дуже, — відповіла молода. — Її запізно привезли. Коли почали операцію, — молода щось шепнула старшій і вже вголос додала: — А від цього пішло зараження крові.

— Бідна сирота…

У мені все потерпло. Про кого вони говорять? Ні, такого не може бути… це не про Віоланну. Хіба мало людей лежить тепер у цій лікарні?

Я хутко йшов коридорами. Від запахів ліків, які в цю мить особливо гостро відчув, почало нудити. І я наддав ходи. При цьому весь час здавалося — за мною так само швидко йде хтось невидимий. За моїми слідами йшла Смерть. Вона була зовсім молодою, в білому халаті і нестерпно-нестерпно пахла йодом, хлоркою і брудними бинтами.

9

Віоланну ховали через два дні. На поминальну відправу зібралося зо два десятки людей — кілька наших сельчан і жменька однокласників. Я стояв біля узголів’я Віоланни і все ще не міг повірити в її смерть.

Оглушений, одерев’янілий, ніяк не міг відійти від того, що сталося.

Світ непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності, який розчинився переді мною після зустрічі з Віоланною, світ, у якому було так багато бентежних сподівань і далекосяжних мрій, раптово зімкнувся наді мною мертвою хвилею, щільно обхопив з усіх боків, невимовною тугою і щемом засів і скам’янів у грудях. Від того я не міг ані дихати, ані говорити. Мені було весь час нестерпно боляче, боляче, боляче — і більше нічого. І найстрашніше — від того болю не міг навіть заплакати, не міг зронити сльози.

— Молитва дається Богом, щоб людина могла знайти в собі духовні сили зустріти і пережити трагічні обставини, які вона не може змінити. І чим сильніше проникатиме молитва в наше серце, тим мужнішими і нескоренішими станемо перед фатальністю долі, — тихо говорив у проповіді, заплющивши очі, старенький священик.

«Боже великий, дай мені сили заплакати, — молив над труною я, — дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити. І дай сили заплакати».

Величезний тягар розривав груди, а сліз не було. І полегшення теж.

Віоланна лежала у труні у весільному вбранні. Як мені пояснили, вона стане нареченою Христа. Хвороба і муки не торкнулися її обличчя. Віоланна й у своїй смерті залишилася красивою. Тільки втома, що настає після пережитих труднощів, ледь помітними колами лягла під очима. У виразі її обличчя застигло якесь незрозуміле чи то запитання, чи то щире здивування. Здавалось, Віоланну вже зустріла та давня княжна Віоланна. Взяла її за руку і веде за собою углиб придунайських долин. І йдуть обидві щасливі Віоланни незайманими травами, йдуть за польотами птахів, ідуть крізь барвисті осінні дощі. Ідуть туди, де сумно-сумно течуть води старенького Дунаю і видніються ворота в ліпші світи… І, бачилося, на обличчі Віоланни застигло те запитання і щире здивування — куди, в які світи мене ведуть?

Коли настала мить прощання, нахилився і міцно поцілував її в губи. Вони, на великий подив, були теплими і вологими. Я підвів голову і завмер від побаченого: обличчя Віоланни засвітилося щастям і глибокою ніжністю.

Віоланну поховали на сільському кладовищі. Не минало дня, щоб я після школи не навідувався на могилу. Клав букет осінніх жоржин на надгробок і сідав мовчки поруч на змайстровану власноруч лавицю. Невимовний біль і страждання, що оволоділи мною із дня її смерті, так і не відпускали. Вони закам’яніли, застигли в мені, нестерпно стискали, не даючи ні хвилини просвітку і полегшення.

Я не спав ночами, перестав їсти, змарнів і втратив усякий потяг до життя. Бо коли заглядав у прийдешнє й усвідомлював, що там більше ніколи не буде Віоланни, на мене нападали такий відчай і безпорадність, що хотілося бити головою в землю і, не перестаючи, вити на весь світ.

— Ти виплачся, дитино, добре поплач й одразу стане легше, — жаліла мене баба.

Але жодної сльозини від дня смерті Віоланни у мене так і не зронилось. І це було страшно.

Аж ось одного дня, повертаючись із кладовища, я звично йшов попри Розмарію і з сумом оглядав враз опустілий і опустошений для мене маєток. По схилах гори Ловачки розґаздувалась осінь. Вона була гаряча, барвиста, дзвінка і мелодійно-запальна, як старовинна циганська пісня. Здавалося, сьогодні тут з усіх країв з’їхалися, як на прощу, молдавські цигани й оточили гору різнокольоровими шатрами. А молоді циганки у гаряче-квітчастих сукнях обсіли всі схили гори, повилазили надерева, розбрелись по виноградниках і, розмахуючи барвистими хустками, заливаються хмільними циганськими романсами. І від цього кожен листок, травинка і кущик — все-все палало, співало, танцювало, заливалось і наливалось веселими багаттями осені.

Минаючи графський маєток, я раптом помітив, що на веранді одиноко висить біле дівоче плаття. Та сама сукня, у яку була вдягнута Віоланна того дня, коли ми вперше зустрілися. Весь будинок, оточений деревами і кущами, був охоплений осінніми загравами. І тепер, у густих променях надвечірнього сонця, біла сукня Віоланни, що тріпотіла на вітрі, здавалася знесиленим білим птахом, що намагається вирватися із всесвітнього полум’я.

Я роззявив рота і завмер. Від несподіванки в мене геть відбило і пам’ять, і глузд. Реальність видалась мені неймовірною: Віоланна повернулася, вона жива! Ось тільки-но вивісила освіжити білу сукню, гаптовану казковими мереживами.

Я навіть не добіг до воріт, а, озираючись, кинувся через живопліт, через зарослі ожини, шипшини і помчав до графського будинку. І перед сходами зупинився. Тверезість прийшла якось раптово: куди, за ким біжу? Я дивився на білу сукню Віоланни. Вона висіла на мотузці й од легкого дихання вітру ледь гойдалася. Наче Віоланна востаннє прощально махала мені своєю білою рукою з далеких-далеких далечин, звідки вже ніколи не повернутись. І тут сталось диво…

Самотнє дівоче платтячко, що, наче крило перебитого птаха, немічно тріпотіло на веранді, водномить підірвало мене. Я сів на східці і, не маючи сил оволодіти собою, розридався. Я плакав довго і безутішно. Здавалося, ніхто у світі не зможе погамувати моїх сліз.

— Слава Богу, що ти плачеш…

Я підвів голову. Наді мною стояла старенька графиня із щасливим обличчям і таким же щасливим ангелом на руках.

— Це дуже добре, що ти плачеш, — мовила якось просвітлено. — Сльози живих завжди змивають гріхи мертвих. Тоді і живим легше, і мертвим скоріше прощення…

— Я теж хочу померти… я піду за нею, — мовив схлипуючи.

— Будь розумним, хлопчику. Тобі ще жити і жити.

— Але тоді порадьте, як воно отак жити?

Графиня підійшла до мене, погладила співчутливо по голові і заспокійливо сказала:

— Віоланна не для цього життя. Віоланна була достойна ліпшого світу. Віоланна уже там… їй дуже добре… мило… Віоланна дуже просить тебе заспокоїтись й утішитись, — графиня глянула на білу сукню. — Якщо суджено, ви обов’язково ще зустрінетесь… а це вже не важливо де… тут… там… А тепер іди, дитино, — взяла за лікоть мене графиня.

Я покірно підвівся і, на превелике здивування, відчув, що мені полегшало.

Не відаю, чи од того, що виплакався, а чи од розрадливих слів графині, — на душі просвітліло, стало набагато легше дихати. Я, покірний і вмиротворений, помалу вийшов із маєтку… Йшов собі додому смиренно, печально-просвітлений і навіть якось одухотворений, наче великий грішник, якому на сповіді щойно відпустили тяжкий гріх. І коли піднявся до свого обійстя, знову глянув униз, на Розмарію, — біле плаття Віоланни з веранди вже зникло.

10

І ось Віоланна тепер стояла переді мною — така ж юна, красива, одухотворена, і мова її пахла теплим дощем і ясмином. Хоча?.. Ні!.. За ці кілька років розлуки вона, здалось мені, трошки подорослішала, набула жіночності, витонченості, стала ще вродливішою і бажанішою.

— Віоланно, це ти? — прошепотів я.

— Хіба ти сумніваєшся? — всміхнулась очима.

— Ти якась… навіть не знаю, що сказати… загадкова.

— Жінка притягує до себе завжди, доки залишається для чоловіка таємницею, — відповіла Віоланна, ступивши крок назустріч.

Не в силах угамувати себе, із розкритими обіймами кинувся до коханої… Але… В моїх руках — порожнеча. Тільки легенький подув ясминового вітру обвіяв мене. Віоланна зникла. Таке враження, ніби я пройшов крізь неї чи вона вітерцем пронеслася повз мої обійми.

— Ти не лякайся, — почув за спиною тихий голос.

Я обернувся — Віоланна стояла на тому місці, звідки кинувся щойно до неї.

На превеликий подив, я зовсім не відчував страху. Навпаки, мною оволоділи умиротворення й цікавість… А ще невимовна радість і щастя від зустрічі з тою, кого так кохав. І не важливо, що зі мною коїться, де я і що може статися через хвилину-дві. Головне — поруч Віоланна! Я чую її голос, її образ переді мною!.. Вона жива! Всевишній змилувався наді мною і оплатив сповна мої безутішні печаль і страждання.

— Ти не лякайся, — повторила Віоланна. — Тут буде багато чого такого, про що ніхто там, у земному житті, навіть не здогадується.

— Але хто ти? Чому я тебе не можу обняти? — розвів безпорадно руками.

— Я та, кого ти знав, — відповіла задумливо дівчина. — Я та ж сама… просто тепер вільна від тягаря… від болю… від плоті… Вона, плоть, приносить найбільше страждання… Вона — не носій життя, а вмістилище пороків і гріхів…

— А хіба життя можливе без плоті?

— Марнотне — ні. А ось вічне — так! Тіло всього-на-всього — тимчасова одежа, приносить багато клопотів і неприємностей.

— Віоланно, скажи, а чому я потрапив сюди?

— Бо ти весь час вірив, що я в ліпших світах і ти обов’язково зустрінешся зі мною. Двері в цей світ тобі відкрила віра.

— А цей світ, у якому ми тепер з тобою, реальний?

— Настільки, наскільки велика твоя віра, — якось ухильно відповіла дівчина.

— Ще скажи мені: я далеко від дому?

— Дуже!

— Наскільки?

— Навіть уявити собі не можеш. Для того, хто знає, що таке простір, час, швидкість — це незбагненно! Так само, як людський мозок не може усвідомити безкінечність. Тобто ми з тобою у світі… у вимірі, де відсутні час, простір, матерія, швидкість, навіть людські слабкості: гнів, заздрість, страх. Ти ж не відчуваєш страху?

— Ні! Я дуже щасливий. Щасливий від того, що зустрівся із тобою. Я так страждав…

Віоланна підійшла до мене. Розвела руки. Але замість обіймів я відчув, як животрепетне сяйво огорнуло мене, обдало неймовірно ніжною теплотою, ностальгійним ароматом весняного дощу і молодого ясмину. Я стрепенувся і простяг руки… Віоланна знову пропливла крізь мене і стала обіч.

— Ти, мабуть, знала, — з гіркотою мовив я.

— Про що?

— Що покинеш мене в тому світі… і дуже скоро. Це я зрозумів трохи пізніше.

— Ти помиляєшся, — заперечила вона. — Я не знала. Я кохала тебе і була дуже щасливою. І теж думала, що це триватиме вічно.

— Але ж ти пам’ятаєш?

— Так, коли сказала, що мені треба додому…

— От бачиш, я теж про це згадав — про твоє прохання повернутися додому.

Якогось дня занедужала моя баба Анна — людина дуже моральна, спрацьована, вистраждана і геть вимучена життям. Вранці почала жалітися на біль у попереку, далі відчула величезний тягар у ногах, а до вечора її повністю підкосило. Лежала нерухомо в ліжку і безугавно зітхала. Моя дорога бабуся Анна прожила стільки, що й сама не могла пригадати, коли достеменно народилася.

— У нас дома крумплі якраз цвіли, — така була її відповідь про ту благодатну годину, коли, за словами її батьків, вона вигулькнула на світ.

Од старості її добряче зсушило, світ набрид, і вона постійно просилася до куми з косою. Проте коли, видно, та невтомна косарка наблизилася і вклала бабу в ліжко, старенька перестрашилася і, ледве перетерпівши ніч, почала благати мене поїхати на Волівеччину до двоюрідної сестри Гафії за лікувальними мазями і зіллям.

Наші старші люди ніколи не довіряли медицині, де один лікар розуміється на правому вухові, а інший лічить тільки ліве. У скрутні хвилини завше йшли за поміччю до знахарок, які зналися на Божій медицині — різних травах і зіллі.

Сестра Гафія, як майже кожна жінка, що народилася і мешкає у наших горах, не тільки відала про силу цілющих трав, а й володіла багатьма іншими таїнами, які не пояснити ні звичайним людським глуздом, ні наукою.

Я не бачив, як Гафія може перетворитись на лісовий кущ, увійти в дерево, пройти крізь стелю, повернути грозові хмари і розчинити їх у небі, зупинити на льоту птаха і посадити собі на плече — про що постійно торочили поміж собою сельчани. Проте я був свідком іншого дива.

З бабою Анною багато літ тому ми приїхали за ліками від екземи. Для їх виготовлення необхідно було старезне коріння водяних лілій. Ми всі троє поїхали на Синевирське озеро — найглибше на Закарпатті. Хоч була рання весна і навколишні гори сиділи ще в білих кожухах, Гафія роздягнулася, склала руки, підняла голову до неба і щось прошепотіла. А далі увійшла у воду — і хвилі зімкнулись над її головою. Минав час — хвилина, друга, третя… Я почав панікувати, а моя баба Анна спостерігала за озером на диво спокійно.

— Бабо, вона втопилася! — верещав я, бігаючи перестрашено берегом.

— Май спокій, — безжурно відповіла баба. — Немає тої води, аби Гафу втопила. Так само і вогню нема, де би вона згоріла.

І направду, хвилин за двадцять Гафія вигулькнула з води, тримаючи обіруч, немов велетенську змію, покручене товстелезне коріння.

Одягнувшись, хильнула з бабою грамів зо двісті самогонки і бадьоро мовила:

— Як не кажи, дорогенька Анно, а світ усюди прекрасний — і над, і під водою.

— Аби лем нас ще чоловіки любили, — й собі додала баба.

— Чоловіки? — перепитала Гафа. — Тогди би нас любили, коли дикі свині будуть іти з лісу співаючи.

Гафа весело зареготала, закрутилася на місці, немов веретено, здійнявши довкола нас потужний вітер. Щось засвистіло, і ми вмить опинилися знову біля хати Гафи, за секунду подолавши десятки кілометрів із Синевира до Волівця.

І ось тепер баба Анна знову просила навідатись до сестри Гафи за поміччю.

Я охоче згодився і запросив із собою у подорож Віоланну. Вона теж зраділа несподіваній мандрівці у гори.

11

На світанку ми сіли на перший потяг і поїхали в гори. Починалася грибна пора, вагони були переповнені міським людом, що ринувся до лісу, і ми примостились у тамбурі. Неподалік Сваляви із-за гір почало визирати сонце. Віоланна стояла біля дверей навпроти мене, і лагідна усмішка не сходила з її по-дитячому здивованого обличчя.

Сонячні промені все яскравіше пробивались крізь скло, протікали крізь розпущене волосся, а далі зсередини осяяли її тендітну поставу. Наразі мною оволоділо дивне відчуття: замість Віоланни я побачив рожево-голубе сяйво у вигляді дівчини. Вона мені щось говорила, але я не чув. Так, я не чув. Я бачив її слова. Вони одне за одним злітали з її вуст і, так само сяючи, кульками здіймалися уверх, повільно кружляли над нами і розцвітали-згасали в пульсуючих сонячних променях. Я дивився на Віоланну, мені було дуже хороше. Мені було так радісно!

— Ти плачеш? — здивовано запитала Віоланна.

— Та ні. Звідки ти взяла? — спохопився я, гамуючи в горлі гарячий клубок.

— Але ж у тебе сльози, — взялася одразу витирати куточки очей.

— Та то, напевне, від сонця. Он як сліпить, — відмахнувся я.

Ми зійшли з поїзда і потрапили в інший світ.

Літо того року в горах видалось настільки засушливим, що жухло все не лише на землі, а й навіть небеса розпалювалися до глибокої безмежної синяви і дзвеніли від спеки, немов кришталеві келихи. На що вже були прудкі і спритні гірські ріки, але й ті геть охляли, заслабли і потихеньку вмирали від спраги, дзюркотячи поміж камінням не водами, а сльозами.

І так тривало аж до свята Головосіки. Напередодні, звечора, небо набубнявіло, а опівночі розродилося… і пішов дощ. Густий, теплий. Він цілу ніч босоніж бігав-гасав по навколишніх горах, долинах, аж доки втомився й упрів. Тепер небо над нами знову сміялося синьо-синьо. І тут ми обоє помітили, як на свіже від нічного дощу узлісся тихо присіла барвиста душа осені.

Вона, обережна і мудра осінь, спершу поселилася у пишний шипшиновий кущ, що викохався біля станційної будки, і своїми лагідними кольоровими очима обдивлялася навкруги. Після нічного дощу навколишні гори парували, як пишнотілі молоді горянки після гарячої купелі, обпалюючи все навколо своїм здоровим духом. І від того юна осінь аж трошки прихмеліла. Цей солодкий хміль відчули навіть молоді коні, що підійшли до гірського потоку напитися. Вони ніжно і закохано пригорнулись одне до одного.

Віоланна здивованими очима спостерігала за цією ідилією, підійшла до позолоченого шипшинового куща, під яким, немов перепілка, сховалася осінь, і весело запитала:

— А ця станція має якесь ім’я?

— Не знаю. Думаю, що ні. Станція як станція.

— А давай ми охрестимо її!

— Як?

— Назвемо її станцією Осені.

— Годиться.

— Правда, як гарно. У нас там, біля Ловачки, ще літо… Отже, ми сіли у поїзд на станції Літо, а зійшли на станції Осінь.

Від сказаного Віоланні стало дуже весело, вона розвела руками, намагаючись обійняти шипшиновий кущ разом із осінню.

— Трохи подуріли, а тепер гайда — пішли, — мовив я, закидаючи за плече торбу.

Нас чекала нелегка і неблизька дорога. Село, звідки родом моя бабка Анна, де тепер мешкала її двоюрідна сестра Гафа, розгніздилося далеко в горах — аж під боком Польщі. І нам, аби добратися до нього, треба подолати від станції добрих два десятки кілометрів.

Тільки-но почали спускатися до лісового потоку, як осінь випурхнула з-під шипшинового куща і побігла услід за нами, а далі, випередивши нас, зупинилася на бережку під трьома берізками. Од несподіванки закохані коні сахнулися. А далі, оговтавшись, побрели собі, любенько перешіптуючись, по пасовиську і неспіхом визбирували із трави соковите проміння, що лилося щедро з небес.

Осінь тим часом тихо стояла під берізками і з наївністю простодушної селянки зацікавлено-пильно спостерігала, як ми з Віоланною босоніж переходимо через потік. Далі осінь почала і собі перепитувати у дерев, де ж і їй знайти брід, щоб, не замочивши ноги, перейти воду.

Але, не замочивши ноги, ніколи броду не перейти.

І мусила ця молода, але вже хитра осінь переходити через потік, як і ми — босоніж. Закачавши подоли барвистої одежі, вона стрибала з каменя на камінь, гублячи, немов золоті дукати, кольорове листя — як плату за свою велику цікавість до нас.

Десь посеред шляху почулися дзвони. І невдовзі ми побачили стару дерев’яну церкву, що здіймалася на узгірку посеред невеличкого села у долині. Видно, зранку тут відбулося богослужіння, бо люди жменьками розходилися по домівках.

— Давай навідаємось до церкви, — попросила Віоланна, — я ще ніколи не бачила такого старенького храму.

Ми звернули з дороги, піднялися на пагорб і зупинились перед храмом.

— Боже, яка вона добродушна, пречиста й одухотворена, — прошепотіла Віоланна.

— Хто?

— Ця церковка. Вона, як старенька вдовиця, що втратила все і всіх, крім великої віри, що тримає її на цій землі.

Божа служба вже закінчилася, люди порозходилися, двері теж зачинили.

— Давай помолимося удвох, — запропонувала Віоланна.

І тут таки опустилась на коліна перед таким, як і церквиця, давнім, потрісканим дерев’яним хрестом, що стояв обіч входу в храм. Я став поруч неї і перехрестився. Віоланна склала перед собою долоні, заплющила очі, підвела догори одухотворене обличчя і почала пристрасно шепотіти молитву.

— Коли людина молиться, Господь гріє руки біля її серця, — почувся за спиною вмиротворений голос.

Я повернув голову — біля входу у храм стояв чоловік у довгій чорній сутані. Він був зовсім молодим, високим, струнким, коли не сказати — юним і дуже красивим. Золотисте волосся стікало до пліч, голубі очі і неймовірно вродливе обличчя з тонкими аристократичними рисами робили його схожим на ангела.

Почувши голос незнайомця, Віоланна здригнулася, проте не повернула голови. Продовжувала і далі стояти на колінах, сполохано зиркаючи в мій бік.

— Ви вірите? — запитав молодий чоловік.

— Що ви маєте на увазі? — відповів тим же тоном я, підводячись назустріч.

— Ну, ви вірите в того, кому молитеся?

— А ви хто — священнослужитель?

— Так… звичайно… я служу, — відповів ухильно незнайомець.

— І що — ви правите тут, у цій церкві?

— Так… правлю… проте моя парафія не тільки тут, вона значно більша, — знову оминув пряму відповідь співрозмовник.

Віоланна тим часом підвелася, підійшла зовсім близько до хреста, наче шукаючи біля нього захисту, і з трепетом незмигно дивилася на прибульця.

— Так ви вірите? — перепитав чоловік.

— Звичайно, — відповів я. — Нас цьому вчили з дитинства. Наші батьки завжди вірили.

— Це дуже похвально, — приязно відповів незнайомець.

— Що похвально?

— Те, що ви молитесь. Бо молитва — це голос віри.

— А віра? — несподівано запитала Віоланна.

— Сутність віри у тому, що ми віримо в те, чого не бачимо. А нагородою за віру буде можливість побачити те, у що ми віримо, — так, здається, сказано. І це істинно!.. — відповів чоловік, схожий на ангела. — Хіба не так?

— Так… Віра надає людському життю той смисл, який не знищується смертю, — це теж мудрими сказано, — мовила якось обережно Віоланна, весь час шукаючи очима захистку в мене.

— Приємно це чути від такого юного і чарівного створіння, — вклонився галантно незнайомець.

Тривога і збентеженість Віоланни раптом почали передаватися мені, і я відчув неспогадано й у собі нервову збудженість.

— Дякуємо красно за приємну бесіду, але ми підемо, — сказав я, беручи Віоланну за руку.

— А куди путь тримаєте? — поцікавився чоловік.

— Ми в гості. Тут недалеко наша тітка живе, — кивнув я у бік гір.

— Даруйте за нескромність. Ви закохані? — раптом запитав незнайомець.

Віоланна зашарілася, спалахнула, її обличчя запашіло. Я опустив голову і зніяковіло усміхнувся.

— Ви такі чарівно-дивні, — ніжно мовив чоловік. — Ви могли б стати чудовою парою. Народжені від любові облагороджують любов’ю світ.

Я крадькома глянув на Віоланну. Вона міцно стиснула мою долоню і спідлоба якось приречено дивилась на дивного незнайомця.

— Якщо не маєте спротиву, я би хотів вас благословити, — сказав чоловік.

Тут же підійшов до нас, підняв долоні — правицю поклав на мою голову, а ліву руку — на чоло Віоланни. Я відчув дивовижне тепло, яке заструменіло з його долоні, а далі в очах майнуло сяйво, схоже на спалах першого молодого снігу. І тиша… Я глибоко дихнув, а коли розплющив очі, навколо було порожньо — чоловік, схожий на молодого ангела, як раптово з’явився, так само притьмом зник. Ми з Віоланною ошелешено дивилися одне на одного, наче щойно вперше зустрілись.

— Хто ж то був? — запитав я.

— Не знаю, — знічено стенула плечима Віоланна, — але… мені здається… — і тут же умовкла.

— Говори, що тобі здається?

— Я не впевнена… я боюсь про це казати…

— Але ж тоді кому, як не мені?

— Ні… не тепер… облиш мене. Не питай ні про що! — Віоланна благально подивилася на мене, міцніше стиснула мою долоню, і ми рушили далі в бік Польщі. А за нами, навзирці, тихенько, побожно, наче глибоко віруюча селянка на прощу, йшла осінь. Піднімалася все вище у гори і ставала поважнішою і красивішою. На одному із кущів глоду Віоланна помітила величезного барвистого метелика.

— Ти бачиш, це її душа, — мовила, приходячи помалу до тями після потрясіння від несподіваної зустрічі.

— Чия душа?

— Душа осені. Ось цей метелик на кущі глоду — барвиста душа осені. Осіння душа така ж кольорова, як цей пізньоквітучий метелик. Правда, як гарно…

При цих словах Віоланна умовкла, почала в’янути, раптово відпустила мою руку і присіла на пеньок біля струмка.

— Я його знаю. Я його бачила. Він мені знайомий! — раптом закричала, обхопивши голову руками.

— Що з тобою? — схопився я.

— Як тільки почула голос, зрозуміла — це він! Той чоловік біля церкви!

— Він що — вчинив тобі щось лихе?

— Ні. Я одразу зрозуміла, що знаю його.

— Звідки?

— І саме того не відаю. Але знаю його. Я зустрічалася з ним! — майже істерично кричала Віоланна.

— Де ти його могла бачити?

— У снах. Я постійно з ним зустрічалась у снах. Це були не мої… це були чиїсь чужі сни… чужі сни у моїх снах, сни про чуже життя… Але їх чомусь постійно бачила я! І в тих снах про невідоме життя неодмінно з’являвся той чоловік, якого ми бачили біля церкви. Це він! Так. Це він приходив у мої сни з чужими снами.

— А він що — приносив страшні видіння і лякав тебе?

— Ні! Навпаки, чужі сни про невідоме мені життя навдивовижу прекрасні. Вони настільки заворожливі, м’які і божественно теплі, що, коли прокидаюсь, мені не хочеться повертатись із тих видінь у цей світ.

— Чому ж тоді так перелякалася?

— Мені страшно від того, що чоловік вийшов зі снів і став реальністю, що я його побачила і в цьому житті.

— А чому він поблагословив нас?

— Не знаю… але тільки він поклав мені долоню на чоло, я відчула, що ті чужі сни і видіння вмить прокинулися у мені, ожили і стали вже моїми. З тої миті постійно відчуваю: життя і видіння чужих снів я колись пережила, а може, ще тільки переживу. Але воно вже моє. Я дивлюся вперед, на гори, а бачу тільки прямісіньку дорогу з тих снів. Вона гладенька… світиться, наче зі скла.

Я глянув у той бік, куди дивилася Віоланна, але, крім згорблених гір, що висіли на обрії в напівпрозорому синьому мареві, нічого не побачив.

Під обід ми вийшли на вершину, під якою лежало втомлене тітчине село.

— Давай сядемо, щось змучилася, — попросила Віоланна.

— Не будемо. Он лишилося зійти схилом — і ми на місці, — не погодився я.

Віоланна вже сіла на величезний валун, втерла чоло і підвела голову у височінь. Небеса, виполоскані першим осіннім нічним дощем, здіймалися над нами і горами, як велетенські голубі куполи новозбудованих храмів. Вони слалися навкруги, як знаки великої мудрості і зрілості. І хоч було навдивовижу тихо, всюди відчувалася музика небес.

Це та пора, коли до людини приходить все менше слів, а все більше спогадів і снів. Це не просто осінь природи. Це і осінь людини. Вона невидима, як і музика небес. Вона легенька і ніжна, як срібні павутинки бабиного літа. Того печального літа, яке раптом одного ранку людина побачить у себе на скронях…

Віоланна, заплющивши очі, звела голову до небес і наче вслухалася в чийсь далекий-далекий голос, а потім:

— Мені треба додому, — раптом простогнала з якимось відчаєм.

— Ми ж завтра повернемось, — заспокоїв я. — Переночуємо в тітки і першою електричкою повернемось.

— Ні, ти не зрозумів, — мовила, не відводячи очей від небес. — Мені треба не туди, під Ловачку. Мені до істинного дому. Я недавно почула той клич! І чимдалі більше відчуваю — мені треба додому.

— А хіба в тебе є десь ще інший дім? — здивувався я.

— Так! І в тебе він теж є. Просто ти ще про нього не знаєш. Але він є!

12

— …Так це і є той дім, якого ти прагнула? — запитав я Віоланну, оглядаючи нескінченні простори.

Вона умиротворено всміхнулась і тихо мовила:

— Людина — невід’ємна частина того, що у земному житті називають безмежним космічним простором. Тому розуміння дому дуже відносне.

— Але я так зрозумів: після того, як ти мене покинула, потрапила в те місце…

— Як мало ти знаєш, — перебила Віоланна. — Найбільша загадка людського життя в тому, що ми ніколи не знаємо, що покидаємо на землі і що нас чекає після земного буття.

— А ти можеш мені на це відповісти?

— Ні!

— Чому?

— Твій час ще не настав. Тобі довго ще треба йти до тієї межі, від якої починається істинне пізнання.

У цей час почувся тихий шерех, схожий на далекий голос дощу. Я оглянувся. Не відаю, наскільки це було далеко, але мені здалося, що зовсім поруч спалахнуло зелене сяйво. Воно могутнім об’ємним променем шугонуло вглиб безкінечності, утворюючи широке полотно, схоже на дорогу. Направду це був таки шлях. Обабіч нього почали миттєво, наче з повітря, з’являтися зелені дерева і кущі. Вони були дивовижні, схожі на візерунки, мальовані морозом на віконних шибках. Чимдалі дорога набувала реальних обрисів.

І раптом на ній з’явився — теж ніби з повітря — чоловік із пишним, до пліч, золотистим волоссям, у довгому, до землі, біло-срібному плащі і з… Я спершу здригнувся й одразу закляк. Так, з голубими-голубими очима. Це був той молодий чоловік, схожий на ангела, який зустрівся нам біля старенької церкви в горах. Одна відмінність: тоді він був у чорних одежах, а нині — у біло-золотих.

— Віоланно, подивися — це він! — вигукнув я.

— Так… я бачу, — спокійно відповіла.

— Пам’ятаєш, ми зустрілись там, коло церкви… Він благословляв нас.

Чоловік у біло-золотистих одежах наблизився до нас, глянув на Віоланну. Далі, покірно схиливши голову, поклонився їй і навдивовижу спокійно попрямував по дорозі, що тихо слалася йому під ногами у безмежну далечінь.

— Ти що — не пам’ятаєш? Там, коло церкви…

— То був сон, — мовила Віоланна.

— Який сон? Ми ж обоє бачили.

— Ми дивилися один сон. Вірніше, ми обоє бачили мій сон. І цей чоловік — людина з мого сну.

— Але я пам’ятаю, я й досі чую його голос: «Ви могли б стати чудовою парою. Народжені від любові облагороджують любов’ю світ». Ти пам’ятаєш, він навіть благословив нас. І коли ти відійшла…

— Знаю, ти весь час згадував про людину з мого сну. І коли мене не стало, ти винив і його.

— Так! Мені здавалося, що він знав усе наперед.

— Знав.

— Так хто ж він?

— Мій хранитель.

— А чому ж тоді він не вберіг тебе?

— Саме так і вберіг мене.

— Нічого не розумію, — здивовано опустив руки я.

— Щоби здобути безсмертя, кожен мусить пройти через смерть, — ухильно відповіла Віоланна.

Я тут же зловив себе на тому, що відколи ми зустрілись, жодного разу не вимовив при Віоланні слово «смерть». Це було схоже на те, коли зустрічаємось із покійними у сні. Достеменно знаємо: перед тобою померлий, ти спілкуєшся з ним і весь час хочеш його спитати, чи знає він, що помер. Навіть кортить запитати: «Та як там тобі?». Але ти соромишся. Спілкуєшся далі з покійником, наче із живим, інтелігентно вдаючи, що нічого не сталось. Так було і тепер. Але тут я запитав:

— Віоланно, а ти знаєш, що померла?

— Звичайно.

— Тоді скажи, що таке смерть?

— Смерть — невід’ємна частина життя.

— Але ж смерть і життя — несумісні?

— Розумієш, смерть — слово, придумане людиною. Насправді смерть — це просто новий черговий етап життя. Чи простіше, смерть для людини, як гірський перевал для вічного мандрівника, — подолавши його, очам відкриваються зовсім нові, ще не бачені простори, краєвиди і світи.

І направду передати те, що відкривалося тут перед зором, людською мовою неможливо. Бракло слів, аби описати гру кольорів, гармонію звуків, картин, які з’являлися на довколишніх овидах.

Ось серед гарячої пустелі, палахкотячи в зелено-синьому мареві, почало виринати місто. Десятки караванів із галасливими погоничами, наче дзюркотливі струмки, стікалися до нього. Залунали загадкові мелодії, схожі на східні мотиви, до них вплелись наспіви чудових жіночих голосів. Та раптом все застигло, знявся вітер, і велетенські хмари пісків огорнули місто. За якусь мить давні палаци, храми, мармурові вежі і стіни покоїлися в обіймах мовчазних пісків.

— Те, що ти побачив водномить, за земними мірками тривало тисячоліття, — сказала Віоланна.

Складалося враження, що переді мною з неймовірною швидкістю постійно прокручувалась уся історія людства. На світло-зелених просторах, які чомусь оберталися помаленьку, наче гігантські кола, бродили юрби первісних людей, на квітучих луках паслися стада незвичайних велетенських тварин, шикувалися легіони воїнів, пливли в невідомі світи кораблі, виростали міста, зароджувались і йшли в небуття держави і цивілізації…

Схожі картини час од часу з’являлись у небесах над Рекестром… Та мою увагу найбільше привернуло велетенське місто, що, осяяне тепло-ніжними малиновими вогнями, здіймалось на горизонті праворуч. Звідси, з височини, своїми обрисами воно нагадувало журавля, який тільки-но злетів і розправив крила. Десятки, сотні голубих водних артерій, що упокорено текли до поселення, утворювали гігантське дерево, яке голубим гіллям обснувало місто зусібіч.

Від симетрії і гармонійної краси палаців, будівель, архітектурних ансамблів захоплювало дух. Найбільше вражав храм у вигляді сонця, зведений на центральній площі. Від нього дванадцятьма променями розходилися рівнесенькі стрімкі вулиці. Пообіч них сяяли сніжно-білі, куполоподібні будівлі, гробниці, невеличкі парки, сквери, обсаджені квітучими кущами пагорби. У височині над містом постійно кружляли літаючі апарати. Вони були схожі на величезні морські мушлі і кольором нагадували квіти рожевої магнолії.

Вулицями міста поважно ходили люди-велетні майже триметрового зросту, з довгими золотистими кучерями, у сріблом розшитих й оздоблених коштовними каменями голубих туніках.

— Господи, та це ж… — мені перехопило подих.

— Це і є Атлантида, — втрутилася Віоланна, — найзагадковіший континент, який упродовж століть не дає спокою і настійно бентежить уяву людства.

— Але ж вона, Атлантида, загинула.

— А що — цьому є докази?

— А хіба її не було в земній історії?

— Звичайно, була.

— Тоді що сталось?

— Атлантида не зникла, не згинула, а перемістилась у просторі. Вона вичерпала час, відведений їй на землі.

— Як це зрозуміти?

— Атлантам, які населяли Атлантиду, були надані величезні можливості. Завдяки своєму духовному вдосконаленню вони сягнули неймовірного: силою думки могли переміщати багатотонні брили, вільно пересуватись у часі і просторі, використовувати енергію сонця і зірок для лікування і продовження життя. Тисяча земних років — середній вік пересічного атланта. Мешканці Атлантиди стояли на межі відкриття безсмертя. Але на якомусь етапі вони, яким було під силу все, не змогли пересилити первісні інстинкти — жадобу, заздрість, зверхність, підступність, марнославство. Купаючись у багатстві і розкошах, атланти вирішили, що цього недостатньо, і почали завойовувати нові території, знищувати сусідів. Більше того, вони повірили, що все, чого досягли, мають завдяки власним достоїнствам, а не завдяки Всесвітньому розуму.

— А хіба він справді існує і має вплив на хід людської історії? — запитав спантеличено.

— Я тобі і так дуже багато повідала, — мовила стурбовано Віоланна. — Можливо, вже і перейшла межу. Але ти мусиш знати, що жодна подія, жодне найменше відкриття на Землі не відбулися без участі Всесвітнього розуму. Великі вчені, філософи, художники, музиканти — всього-на-всього провідники Великого Творця.

— Ти хочеш сказати, як у Біблії: без волі Всевишнього не впаде волосина з голови людської.

— Приблизно так. Про це насампочатку свого існування знали й атланти, проте істину цю воліли забути і зігнорувати. І були покарані.

— Але ж вони є… існують. Хоча і, як ти кажеш, переміщені в інші світи.

— Вони справді не зникли. Проте навіки зупинились у своєму розвитку. Так, як тепер, атланти існували багато тисячоліть тому. Так само існуватимуть ще через тисячоліття. І нинішні цивілізації підуть уперед, сягнуть небаченого і нечуваного, а Атлантида залишиться замурованою в часі. Так поплатилася найперша цивілізація за гординю і намагання вивищити себе над Вищим розумом.

— Можливо, я торкаюся таїни, котру мені не велено чіпати. Але, коли можеш, скажи: Творець… Творець єдиний — він існує? — запитав із острахом я.

Віоланна подивилась кудись удалечінь, де то спалахували, то згасали, мерехтячи, величезні сувої просторів, відтак пильно глянула на мене і роздумливо мовила:

— Так, Творець єдиний, але Бог для кожного народу, для кожної окремої людини — свій.

— Отже, життя на Землі — це не результат збігу неймовірних обставин, як твердить наука?

— Людство завжди любить міфи, бо з міфами легко жити, а ще легше на них заробляти, — усміхнулась Віоланна. — І віра в те, що колись мертва матерія волею випадку ожила, — найбільший міф, який собі придумало людство. Але вірити в це так само наївно, як вірити в те, що холодне і безмовне каміння колись таки пустить коріння, проросте зеленим листям, зацвіте і дасть плоди.

— Отже, Творець таки є?

— Якщо ти зайшов у прекрасно доглянутий сад, збираєш фрукти, милуєшся квітами, не надивуєшся незвичним насадженням, то мусить бути і дбайливий садівник, котрий заклав і плекає це диво. Чи неправда? І він не обов’язково має бути присутнім, щоб ти його бачив.

— Так само, як ще ніхто із смертних не бачив Творця?

— Але це не означає, що його немає. Ми ж не бачимо повітря, але ним щосекунди дихаємо і завдяки йому живемо. Так само незриме і земне тяжіння. Але воно існує, і наше земне життя підкорене йому.

— А за якими законами проходить життя тут?

— Тут немає того, що є на Землі. Це зовсім інші форми буття, — мовила Віоланна повільно, дошуковуючи потрібних слів. — Людство помиляється, вважаючи, що у Всесвіті тільки планети, астероїди, метеорити. Я маю змогу тобі показати, як звіддалеку виглядає місце, де тепер знаходимося…

13

Я не встиг відповісти, коли якась внутрішня сила підхопила мене, і за частку секунди ми опинилися у міжзоряному просторі.

— А тепер дивись, — Віоланна показала вниз.

Я глянув і, вражений, занімів. Піді мною, в голубуватій юзі-мареві красувалась величезна рівнина. Вся вона була всіяна острівками, схожими на людські поселення. Їх пов’язували численні магістралі — одні прямісінькі, інші зигзагоподібні… Видовище було захопливе. Вся рівнина чимось нагадувала майстерно сплетене мереживо із сліпучо-білих ниток чи навіть філігранно виткану павуком сітку, ювелірно повішену на осінньому дереві навпроти сонця.

Все, що бачив досі, за своєю красою і витонченістю не йшло ні в які порівняння з тим, що відкрилося тепер. Я дивився захоплено на видовище і знову відчув, що все це бачу не очима, а внутрішнім зором. Складалося враження, що весь я — велетенське око, яке спершу пильно спостерігає, а потім спрагло вбирає в себе помічене.

— Ця рівнина нагадує один із материків на карті Землі, — сказав я.

— Те, що бачиш тепер, насправді в мільйони разів більше. І ні в які порівняння із земними материками не йде, — мовила Віоланна.

— Невже ми знаходимося на такій віддалі?

— Я вже говорила, у нас віддаль… простір — дуже відносні, — відповіла.

— Ну, а яка тоді наша Земля порівняно з цим білим-білим містом?

— Ось дивись, — Віоланна показала на крихітну цяточку світла, що пульсувала неподалік велетенської рівнини.

— Невже наша Земля така малесенька?

Віоланна ствердно кивнула головою.

— Боже, це все одно, що пилинка поряд з величезною горою, — вражено промовив я.

— Колись у далекому майбутньому це, як ти кажеш, «біле-біле місто» відкриють земляни і назвуть його Небесною Атлантидою.

— Отже, у Всесвіті існують планети чи як їх — материки, поселення не тільки круглої, а й плоскої форми, — здивувався.

— Теорії про походження Всесвіту і його будову — насправді дитячі казки. Вони навіть не наближені до реальності.

— Але, даруй, хіба не через казку людство приходить до практик. Ну згадай, бодай, килим-самоліт і теперішні літальні апарати.

— Людина і сама, подібно птахові, може літати. Їй це дано, але чи досягне вона того рівня — незбагненно, — мовила задумливо Віоланна. — Людству дуже багато дається. Та більшість благ воно використовує не задля добра, а навпаки. Уяви, якщо б земляни всі досягнення науки і неймовірні кошти, що йдуть на війни і вбивства, використали на продовження життя, кожна середньостатистична людина могла б сьогодні преспокійно доживати до 300 і більше років. Про це вже відкрито заявляє наука на Землі.

— Отже, біблійні люди, які досягли 800—900-літнього, майже тисячолітнього віку, — це не міф?

— Так. Вони не були настільки обтяжені земними турботами, як теперішнє суспільство, вони були набагато ближче до свого Творця, ревно виконували його заповіти, і насправді їх життя могло тривати і далі. Просто вони самі благали спокою, тобто просили смерті…

— …А опісля їх душі насправді потрапляли у рай. Рай — це вселенська реальність? — підвів голову я.

— Надто багато питань, — втомлено відповіла Віоланна. — Це ліпше самому побачити.

І в цю мить почали зворотний політ — тепер уже наближалися до білого космічного материка. Але на цей раз, як мені здалося, летіли досить повільно. Врешті опинилися посеред безлюдного міста. Як і все, що доводилось досі бачити, це теж було незвичне поселення. Я подумки нарік його «Містом весняного сну». Враження і насправді були такі, ніби переживання молодого, травневого і пахучого сну в юності. Навкруги стояла висока і безмірна тиша.

Часом здавалося, що вона настільки ніжно-дзвінка, що чутно, як дихають волосини на власній голові. Несподівано спостеріг, що всі будівлі велетенського міста, які нагадували спіралеподібні кола, нерозривно поєднані між собою. І все поселення — одна гігантська, фігурно закручена суцільна стіна. Вона складалася з семи різнокольорових ярусів. Відразу з’явилося враження, що ти опинився у колі живої райдуги.

— Ти недалекий від істини, — раптом навдивовижу тихо і мило сказала Віоланна.

— Що маєш на увазі?

— Місце, де знаходимося, ти назвав «Містом весняного сну».

— Ти достеменно читаєш мої думки, — відповів буденно, вже не дивуючись несподіванкам, що постійно демонструвала Віоланна.

— Ну ось невдовзі переконаєшся.

І тут пролунав звук, схожий на голос церковного дзвону. Навколо почалися неймовірні метаморфози.

Я спершу й не помітив, що кожен ярус гігантської будівлі-стіни поділений на невеличкі квадратики, подібні на майстерно вмонтовані у стіну скриньки-сейфи. Тільки-но зверху пролунав голос, як вся гігантська споруда ожила: скриньки самочинно відкривалися, а з них прудко випурхували дивовижні істоти-світлячки. Із кожного ярусу вони являлися різних кольорів, форм і конфігурацій.

Із найнижчого випурхували мініатюрні світлячки, схожі на краплини липового меду; з наступного — другого — завбільшки з тенісний м’ячик, але вже голубого кольору; з третього — істоти, схожі на жовтеньких курчат; з четвертого — сині риби; з п’ятого — пишнокрилі рожеві метелики; з шостого — білі-білі хмаринки у формі голубів. І нарешті, з сьомого пульсували яскраво-сліпучі кулі світла. Все відбувалося в неймовірній тиші. І від цього мене не покидало відчуття, що я знаходжуся в океанських глибинах і мовчки спостерігаю за дивовижами навколо. Потім так само неспогадано все зникло. Через кілька хвилин знову повторилося — лише навпаки: істоти-світляки на цей раз уже не випурхували, а залітали — кожна на свій ярус, у власне гніздо.

— Ти щойно бачив явище, котре ще нікому із живих не відкривалося, — сказала Віоланна.

— Так, неймовірно! — видихнув я. — А що це було насправді?

— Перезмінка Душ. Щогодини відбувається перезмінка людських Душ, — відповіла Віоланна.

— Я не розумію.

Віоланна, пильно обдивляючи стіну, пройшла з десяток кроків, а потім обернулася і сказала:

— Кожна людська Душа, щоб досягнути безсмертя, мусить пройти сім життів. І кожне з них відповідає ярусу в цій стіні. Після першого життя Душа оселяється у відведене їй гніздечко у першому ярусі хранилища. Після наступного життя — у вищому. І так аж до сьомого рівня. А після, коли стане згустком Божественного світла, Душа відлітає у Вічність.

— Ну, а далі?

— Душа, яка пережила сім рівнів, стає частинкою всемогутньої сили Творця, що утримує Всесвіт.

— А загалом людським розумом можна пізнати Світобудову? — запитав, усвідомлюючи свою наївність.

Віоланна підняла голову і, наче комусь там — угорі, відповіла:

— Найсучасніший комп’ютер, створений людським інтелектом, — старенька рахівниця сільського бухгалтера порівняно з тим Генієм, який править Всесвітом!

Знову озвався дзвін, і все повторилося. Одні Душі зграями відлітали, інші прибували і поселялись у щойно звільнених гніздах.

— Неймовірне видовище, — мовив захоплено я, не наважуючись розпитувати про те, що так і не зміг збагнути.

А Віоланна продовжувала:

— Кожна Душа народжується з подиху Творця. Опанувавши людське єство, вона проживає відведений земний строк. А після смерті тіла прилітає сюди й оселяється на першому рівні. Тут якийсь час, мовити б, спочиває. А далі, обравши собі долю, знову вертається на Землю. І так аж до сьомого рівня. Щораз Душа змінює свій колір, подобу. Ти бачиш. Щоб сягнути своєї досконалості, Душа проходить у часі еволюцію, як плід в утробі матері від зачаття аж до народження.

— А який період Душа перебуває тут, тобто на кожному із семи рівнів?

— Може бути і день, а може і цілі століття. Все залежить від того, наскільки швидко Душа обере собі нову долю.

— Як вона це робить? — не приховував здивування.

— Ці ніші у стіні — для кожної Душі своєрідний храм. Вона там відпочиває після земних трудів, очищується і передивляється людські долі. Тисячі, мільйони доль… Це може, я казала, тривати дуже-дуже довго. І ось коли Душа нарешті обере долю конкретної людини, повертається знову до земного життя — за новим досвідом.

— Це так необхідно?

— Із кожним новим досвідом… із кожним рівнем Душа самовдосконалюється аж до абсолютного світла… Це обов’язкова умова переходу у Вічність.

— Не можу збагнути: одна справа, коли Душа обирає долю полководця, вождя, вченого, талановитого митця чи просто людини вправної. А ось доля злочинця, нікчеми, жебрака — як це зрозуміти?

— Якщо хочеш наблизитися до Істини, маєш пройти крізь усі людські пороки, достоїнства й благодаті, вогонь і воду… Як це зробив Христос.

— Але хіба багатий може зрозуміти нужди жебрака?

— Розкіш — страшніше випробування для Душі, аніж злидні, — загадково всміхнулася Віоланна. — Багатство дається для того, щоб людина допомогла злиденному. А злиденному благодать від заможного має йти, аби задумався над власним буттям і почав шукати шляхи, як змінити нужденне існування на повноцінне життя. Так само полководець має ділититоржество перемоги і гіркоту поразки разом із простими солдатами. Вождь повинен завжди вести власний народ до тріумфу, а коли доведеться — першим покласти голову на жертовник. Талановитий мусить прихилити менш обдарованого, а дуже успішний, коли летить стрімко вгору, хай простягне руку тому, хто катастрофічно падає донизу.

— Отже, мав правду мудрець: «Кожній людині Господь кладе на плечі тільки такого хреста, якого вона у змозі понести»…

— Але чи захоче потім людина ту ношу на собі тримати… — додала Віоланна. — Далеко не кожна Душа пройде гідно через випробування обраної нею Долі. Такі Душі, навіть якщо і сягають дуже високого рівня, сюди вже не повертаються.

— А чому так відбувається: невже Душа, народжена із подиху Творця, може схибити?

— Перші люди Адам і Єва теж були сотворені Господом, але тим не менше согрішили, — відповіла Віоланна. — Душа, яка прагне абсолютного світла, має пройти великий шлях Пізнання до абсолютної досконалості. І чию б долю Душа не обрала, цей шлях йде через, так би мовити, Закон трьох С — самопізнання, самовідданість і самопожертва. Тільки цим триєдиним шляхом можна сягнути абсолютної досконалості… Про це є притча.

14

…Якось мужній і досвідчений самурай зайшов до майстра приготування чаю підбадьоритись запашним напоєм. Майстер був уже старенький і коли подавав чай, одна крапля випадково зронилася на меч самурая.

— О, нещасний каліко, ти образив достоїнство мого меча, а отже, завдав морального збитку і мені. Вимагаю, щоб завтра ти прийшов до озера, де будемо битися!

Майстер чаю впав на коліна перед воїном і почав благати.

— Ваша честь, я ніколи не тримав меча в руках. У мене велика сім’я, котру я один годую. Діти, онуки, правнуки геть пропадуть, якщо загину від вашої руки. Простіть і помилуйте!

Але невблаганним був самурай. Діватися старенькому нікуди, він пішов до майстра кендо — володіння мечем — і розповів крізь сльози про своє горе.

— Прошу тебе, навчи мене хоча б достойно вмерти від рук воїна, аби моїй сім’ї не було соромно, що я позбувся голови, як звичайна курка.

Той усміхнувся і подав майстрові чаю самурайський меч.

— Я знаю, що ти великий митець приготування цілющого напою, — сказав майстер кендо. — Заплющ очі, згадай всі рухи і дії, які ти робиш, готуючи чай.

Старенький зажмурився, повільно ввійшов у себе, довго мовчав, а потім відкрив очі.

— Так, я все згадав, — мовив тихо.

— А тепер всі ці рухи ти зроби з мечем.

Майстер чаю самовіддано виконав веління.

— Тепер слухай уважно! Коли завтра прийдеш до озера, не чекаючи супротивника, відразу починай вправлятися мечем саме тими рухами, які виконуєш під час приготування чаю.

— І що тоді буде!? — запитав із відчаєм старенький.

— Тоді все буде гаразд, побачиш сам, — відповів, загадково посміхаючись, майстер кендо.

Наступного дня майстер чаю прибіг до озера раніше, ніж було домовлено, і почав з усіх сил повторювати з мечем свої професійні рухи.

Тим часом близько призначеної години до озера прямував самурай. Побачивши здалеку, як майстер чаю орудує зброєю, він сховався неподалік у кущі і почав спостерігати. Чим більше старенький вправлявся з мечем, тим більше здивування і захоплення з’являлося на обличчі воїна. Врешті, не витерпівши, він виринув із гущавини, помчав до майстра чаю і впав на коліна.

— О, великий майстре меча, навчи мене своїх секретів бою!

— Ти хочеш сказати, що Душа кожної людини, ким би та людина не була, осягає істини однаково? — здивувався я.

— Так, шляхом самопізнання, самовідданості і самопожертви. Воїн і майстер чаю — люди за родом занять віддалені, але вони обидва — великі майстри і йдуть одним і тим же шляхом до абсолютної досконалості.

— А ті Душі, що вже не повертаються сюди, — яка майбутня їх Доля?

— Різна, але далеко не найкраща. Є і такі, що обривають свій шлях не через власну вину. Їх дуже жаль. Ось подивися.

Віоланна не встигла договорити, як ми опинилися посеред безмовних і голих — без жодного росточка травинки і дерева — кам’яних нагромаджень, схожих на перекинуті догори піраміди. Ми протиснулися крізь вузеньку ущелину і вийшли на велетенське подвір’я. Скільки сягав зір, воно було всіяне грубими, схожими на недовершені скульптури людей, фігурами. Одні сиділи, підперши підборіддя, в задумі на валунах. Інші стояли, в безнадії піднявши догори голови. Ще інші, підперши одне одного плечима, дивились удалечінь. Багато хто чипів на колінах у німій покорі, деякі стояли з простягнутими вперед руками. Складалося враження, що ми в музеї недовершених скульптур.

Тут були фігури з найдавніших часів аж до сьогодення — воїни, лицарі в залізних обладунках, теперішні вояки; красиві дівчата, жінки, діти — теж із різних епох. Усі оповиті легкими і прозорими, схожими на маскувальні сітки покривалами. Пригніченість, моторошне чекання, ностальгія за безповоротно утраченим охопили ці холодні простори, ледь-ледь освітлені мертвотно-восковим сяйвом.

Не встиг дихнути, як із однієї з найвищих пірамід стрілою вихопився потужний і яскравий промінь і безгучно вдарив в одну з фігур. Вмить спалахнув стовп вогню, пролунав радісний людський крик. Від фігури відділився схожий на величезне яйце згусток світла ідеальної форми і майнув уверх за піраміди. Сама ж фігура розсипалася на пісок.

— Це місто Душ, які пропали в земному житті безвісти, — пошепки мовила Віоланна. — Вони не відмолені, не відспівані і не прощені. Нічого про них не знають на Землі, в невідомості вони знаходяться і тут. Пропалі безвісти воїни, різні люди, навіть діти. Вони не поховані за Божими законами.

І ось знову з-за піраміди вилетів промінь і впав на солдата, що стояв за два кроки. Я сахнувся. Схопилося полум’я, з радісним зойком шугонув круглий згусток сяйва. А із статуї воїна потік пісок.

— Так відбувається постійно, коли на Землі живі знаходять сліди безвісти зниклих і поминають Душу за Божими законами, — сказала тихо Віоланна. Пам’ятаєш приказку: «Жодна війна доти не закінчена, доки не похований останній невідомий солдат»?

Неспогадано почувся надривний людський стогін. Я обернувся і побачив, як неподалік кам’яна фігура, схожа на дівчину, здригнулась, затремтіла, і від неї відділився фантомний двійник. У міру того, як тінь поволі наближалася, стали проглядатися обриси дівчини. Видно, вона чинила неймовірний опір, йдучи до мене, бо незрима сила весь час намагалася утримати нещасну, повернути і знову втиснути у розхитану статую.

— Не маю права, але не моя вина, — простогнала тінь дівчини. — Я заманена братом на болота і там втоплена у трясовині. А брат розказав, що я зникла безвісти… Це все через батькову спадщину…

Віоланна заметушилась. Уперше, відколи зустрілись у цих світах, побачив її такою розгубленою і безпорадною.

— Як вдалося це зробити? — сполотніла Віоланна, дивлячись перелякано на тінь.

— Мені нічого не потрібно, — дівчина-тінь дивилась прямо у вічі. — Жалію тільки свого коханого. Він вірить і досі, що я жива, повернуся. Він не може женитися, не може створити власної сім’ї, бо чекає на мене. Але я, його Марія, вже ніколи, ніколи, ніколи не повернуся! А ви, — неймовірно важко дихаючи, тінь дівчини і далі пронизувала мене поглядом, — ви — я знаю, я бачу — ви ще повернетеся. Знайдіть його, скажіть, що Марія просить, хай не чекає, хай жениться. Марія прощає. Марія благословляє його своєю любов’ю.

Вона ще встигла назвати адресу й місце, куди я мав поїхати. І тут знявся неймовірний гул. Стояло безвітря, але фігури почали хитатися, немов від буревію. Тінь дівчини поволі віддалялася: «Боже, я так його любила! — благала когось тінь Марії, заламуючи відчайно руки. — Я і в смерті його люблю! Не серце, камінь би заплакав, як його люблю!».

Тінь дівчини і далі невмолимо віддалялася, доки не увійшла знову в безживну фігуру. Через якийсь час після того, як тінь Марії зникла, у кам’яних очах скульптури зблиснули сльози, на мить печально сяйнули й одразу скапнули.

Побачене неймовірно налякало Віоланну. Вона притьмом подалася до мене, і ми, ніби злившись в одне, опинилися на вершині, де зустрілися вперше.

— Ти за жодних обставин не повинен цього робити, — мовила втомлено Віоланна.

— Не зовсім зрозумів.

— Про що просили тебе там, — боязко показала вдалечінь. — Не маєш права шукати хлопця і розказати йому про вбиту дівчину. Це дуже і дуже небезпечно і, найперше, для тебе самого. Живі ніколи не мають права знати, як ведеться мертвим.

— Але нещасний хлопець бодай мусить знати, що нареченої немає серед живих. Вона ж безслідно зникла.

— Якщо на те воля, її сліди знайдуть — рано або пізно. Проте я дуже і дуже тебе застерігаю від необдуманого вчинку. Тоді не тільки тебе буде покарано, а й мені не уникнути трагедії — ти ж мене теж кохаєш, мій любий.

Вимовивши «мій любий», Віоланна аж здригнулась. Досі вона говорила зі мною якось відчужено, сказати б, механічно-байдуже. Та ось у «мій любий» кожен звук наче зацвів, засвітився і набув незвичного теплого дихання. І я вперше в невідомих мені світах до болю відчув: переді мною справжня Віоланна. Так само, як колись у вимовлених вперше нею словах «мій любий», відчув таїнство, ніжність і безумну красу її любові.

15

…Бабина сестра Гафія, як і годиться, зустріла нас йойканням, гойканням, висками і писками. Сім’ї у неї ніколи не було, то материнські почуття вона часто виливала на дітей близьких, а особливо на родинну крівцю. Тітка була старша за мою бабусю, проте літ своїх теж не пам’ятала. А виглядала значно молодшою, бадьорішою і жвавішою за неї. Видно, цілющими травами, зіллям, нехитрою, проте здоровою гірською їжею вона законсервувалась у піднебесному повітрі. А може, і володіла чарами молодості.

Вислухавши, з чим я навідався, тітка стурбовано сплеснула руками і мовила:

— То не є така тяжка хвороба. Її легко позбутися. Айбо для того, щоби виготовити мазь, мусай целофіти. А за ними треба податися аж на польський бік — а то аж цілу ніч іти.

Целофітами у горах називали рідкісні крихітні гриби. Вони, як правило, починали з’являтися наприкінці серпня — початку вересня на скелястих верхів’ях. Вражаюче жовтогарячого кольору, схожі на крихітні пуголовочки, вони росли майже на голому камінні. З’являлись опівночі, а на сході сонця, тільки-но перші промені осяйнуть вершини, одразу перетворювались на жовту слизь. Тому знаючі люди вирушали за целофітами ще вдень, відтак цілу ніч чипіли на гостроверхих кам’яних бескеттях, чекаючи миті, коли серед полохливої темряви гарячим золотом зацвіте каміння.

Оповідали, що, крім цілющих властивостей, целофіти мали ще й інші магічні призначення. З’ївши кілька крихітних грибів, людина могла повністю керувати своїм організмом: зупиняти серце, пришвидшувати чи уповільнювати кровообіг, бачити внутрішнім зором кожну частинку свого тіла. Думаю, що саме при помочі целофітів моя дорога тітка могла спокійно по півгодини знаходитись під водою чи миттєво долати неблизькі відстані.

Крихітні гриби мали ще одну дивовижну властивість. Хто зірвав їх, коли вони тільки проклюнулися із каменю, і в ту ж мить їх скуштував, здобував дивовижне прозріння… Людина могла духовним зором вознестися на сьоме небо і побачити… А ось що або кого там можна було побачити, ще ніхто ніколи не проговорився. Просто ті, кому випало бачити щось те неймовірне чи «…того…», не тільки назавжди міняли свій спосіб життя, а й навіть імена.

Отже, тітка, зважаючи, що наспів саме сезон целофітів, почала збиратись, аби встигнути до ночі пройти через хащі.

— А нам що робити? — запитав ошелешено я.

— Переночуєте. Вранці повернуся і зроблю дорогій сестрі ліки.

Ми з Віоланною здивовано переглянулися.

— Чого очі позичаєте одне в одного? Ачей не покусаєтесь. А коли щось… Ну то й що — чому статися, того не минути.

Полягали ще засвітла. Втомленим цілоденним петлянням гірськими дорогами, нам не хотілося навіть вечеряти. Віоланна лягла на печі, а я постелив собі на старовинній дерев’яній скрині, яка в сільських хатах слугувала ще й за ліжко.

Тільки-но склепив очі, як почав увіходити в сон. Саме увіходити, бо переді мною повільно, наче брама замку, відкрився безмежний простір. Я поволі переступив незриму межу й увійшов у дивовижний світ. Стояв посеред прозорих рівнин, устелених, наче зеленими шовками, сліпучо зеленими травами.

Вони раз у раз повільно, ніби гнані підводними течіями, граційно вальсували й умиротворено пахли ранковою свіжістю. Через усе безмежжя рівнин лагідно текла прямісінька дорога, встелена блискучим покриттям, схожим на розплавлений кришталь. А пообіч шляху так само рівнесенько шикувались ніжно-малинові дерева, схожі на літери старослов’янської азбуки. Всі крони дерев-літер були густо всіяні яскраво-жовтими квітами, що нагадували крихітні дзвіночки.

Ураз над головою зашелестіли крила. Я притьмом підвів очі і побачив, як у мерехтливій бездонній глибині небес летіла рибо-жінка. Наблизившись до мене, вона пірнула у височінь і раптом пронизливо заспівала. Це був спів. Спів за межами людських голосових можливостей… На превеликий подив, я не злякався голосу, а застиг у зачаруванні. Спів умить збудив у моїй душі якесь прекрасне диво, невимовну ностальгію невідомо за чим, прагнення самому злетіти й зануритись у мерехтливі обійми небес. Так, очевидно, співали сирени, заманюючи в океанські безодні давніх мореплавців.

Рибо-жінка легко, немов кульбабова пушинка, злітала то вгору, то вниз і розсипала навкруги все лункіший і лункіший спів. І від нього на всіх деревах почали мелодійно звучати крихітні квіти-дзвіночки. Несподівано рибо-жінка шугонула вниз і опустилася попереду на кришталеву дорогу. Крила вмить зів’яли, вона випросталася і перетворилася на дівчину в білих одежах. Я не міг розгледіти її обличчя, але щось близьке, знайоме і рідне було в тій білій-білій постаті. Кинувся до неї, але дівчина знову окрилилась, злетіла, і я відчув, що навіки її втрачаю. Від глибокого болю втрати я застогнав, скрикнув… і прокинувся… І, Господи, та дівчина зі сну стояла біля мене. Така ж рідна. І в таких же білих-білих одежах…

— Віоланно, це ти? — прошепотів я.

Місячне сяйво, що лилось знадвору крізь віконце, огорнуло Віоланну в золотий сувій, і тепер вона в довгій тітчиній сорочці з розпущеним волоссям нагадувала давню язичницьку жрицю.

— Віоланно, ти чогось злякалась? — перепитав я, підводячись.

Вона мовчки присіла поруч і, приклавши руку до моїх грудей, змусила знову лягти. Від несподіванки я завмер, все тіло затерпло, відчув якусь глибоку порожнечу, змішану зі страхом. Віоланна раптом підвелася, скинула із себе сорочку й, окутана місячним сяйвом, постала оголена, наче антична скульптура, виточена геніальним майстром із золотистого мармуру. Мовчки нахилилася наді мною і ніжно провела тремтячими пальцями по губах. Раз… потім ще…

Наляканими руками я прихилив голову Віоланни до себе… Вона скорилася. І тут на моє обличчя хлинув, наче всесвітній потоп, пахучий дівочий волосепад. На якусь мить мені аж потьмарилось, сперло дихання. А магічний, божевільно пахучий і жагучий волосепад спершу огорнув, а далі… Далі я почав тонути в ньому, наче у біблейних водах всесвітнього потопу. Розкішно-шовкове волосся Віоланни пахло ясмином нашої гори Ловачки, пахло прудкими конями весняного дощу і якоюсь незбагненною великою печаллю… Тою печаллю, яка ще невідома, але вже усвідомлюєш: вона конче тебе зустріне, і ти не можеш з нею ніколи і ніяк розминутися. Бо це печаль втраченого кохання, загубленого щастя… і змарнованих надій, яких ніколи не повернути.

Гамуючи збентеження, я обняв Віоланну і пригорнув її, сполохану, як ластівка, до себе. Й одразу відчув, як її тіло стає і моїм тілом… Усе моє єство, спалахнувши, зірвалося і зіллялося з її єством.

Віоланна мовчки цілувала мене, а потім тихо, наче відкриваючи велику таїну, ніжно прошепотіла:

— Мій любий…

Слова Віоланни засвітились у темряві настільки яскраво, тепло і боляче, що мені од щему перехопило дихання.

Є слова чи навіть речення, які, існуючи самі по собі, — холодні і навіть мертві. А вимовлені кимось — особливо дорогою людиною — набувають великого магічного змісту.

— Мій любий…

Для мене це стало першим великим одкровенням у цьому світі. І таким же неймовірним потрясінням. Віоланна завжди була небагатослівна й не вельми щедра на ніжності, тому її «мій любий» набуло для мене якогось аж містичного смислу.

— Повтори, — попросив, гамуючи дихання.

— Що повторити? — прошепотіла Віоланна.

— Ти сказала: «Мій любий».

Віоланна на якусь мить завагалася, наче заново шукала в собі слова, а потім тихо і сором’язливо повторила:

— Мій любий…

І знову нахилилась наді мною.

І знову неймовірної сили волосепад огорнув і затопив мене.

Я шалено обнімав Віоланну, цілував губи, обличчя… І в ту мить мені здавалося, що цю дівчину я знав усе життя! Ні!.. Ні!.. Я знав її ще задовго до свого народження…

Тисячі… сотні тисяч літ ми вже були разом!

Відколи сонце вперше зійшло над землею.

Відколи розкрила вуста на землі перша травинка.

Розпустилась перша квітка і зацвіло перше дерево.

Відколи виросли ці місячні гори за вікном.

Тисячі, мільйони літ, мені здавалося, я знав цю дівчину із давнім іменем Віоланна. Це трепетне диво із сполоханими губами і божевільно-жагучим і пахучим волосепадом.

Чимдалі місяць ставав блідішим і, дрімаючи, почав улягатися за хату. Тиха місячна позолота помалу стікала з гір, вони тьмяніли, якось принишкли і ставали схожими на добродушних плюшевих бегемотиків.

Віоланна весь час ніжно водила пальцями по моєму обличчю, наче впевнюючись у його реальності. Потім глибоко схлипнула, поклала голову на мої груди і затихла. Вона нагадувала мандрівницю, яка подолала неймовірно величезні простори, тяжкі перевали і нарешті дійшла до омріяної місцини, де можна знайти затишок і перепочити. І цей спочинок, здавалося, вона знайшла на моїх грудях.

Я із заплющеними очима ніжно гладив, горнув до себе і відчував в обіймах не тіло Віоланни, а дивовижно світлу, тремтливу субстанцію, що сяяла первісною чистотою. І це сяйво поволі проникало неймовірно блаженного теплотою в мої груди, заповнювало все єство аж до п’янкого охмеління і щасливого божевілля. Воно, це сяйво, було ніжно-зеленого кольору, наче барви щойно народженого листя і трави, пахло базиліком і розмарином… Пахло тими незбагненно щемливими ароматами, якими наповнені сільські храми під час великих торжеств.

Горнучи Віоланну до себе, я збагнув, що люди, які закохуються, немовби здобувають дар магічного видіння. І від того весь світ вони сприймають не за його реальними обрисами, а проникають у його сутність.

Віоланна несподівано підвела голову і, побачивши, як за вікном розвиднюється, тихо заплакала і вкотре прошепотіла: «Мій любий».

16

І ось тепер, дивлячись на Віоланну, я згадав ту божественну ніч нашого кохання. І в мені зболеним сумом зазвучало: «Мій любий».

— Мій любий, — прошепотів я.

Дивовижна річ — тільки тепер збагнув, що за весь час перебування в невідомих мені світах жодного разу не відчув земних емоцій — страху, відчаю, болю, паніки. А коли згадав про місячну ніч у хатині серед гір і повторив Віоланнине «Мій любий…», нестримна хвиля підступила до серця, і я, не в силах угамуватись, заридав. Віоланна, що досі виявляла незвичний спокій і незворушність, ледь помітно здригнулась. Тінь сполоханості майнула на обличчі і в очах, що постійно пульсували якимсь механічним холодом, спалахнули живі краплини.

— Як це з тобою сталося? — збентежено спитала Віоланна.

— Ти про що?

— Ти заплакав… ти заплакав… у тебе сльози! — з тривогою повторювала Віоланна.

— Я так тебе любив… так любив… Навіть на Страшному суді, коли мені пропонуватимуть рай в обмін на любов, я не зречуся тебе… — мовив крізь сльози я.

Віоланна збентежилась.

— Ти розумієш, такого ще не було, — якось безпорадно оглядалась навколо. — Такого ще не було… аби хтось тут заплакав. Тут не знають про сльози. Як це сталось?

— Бо ніхто ще у світі так не любив, як я…

— Тобі треба негайно повернутися, — опановуючи розгубленість, мовила Віоланна.

Я заперечливо похитав головою.

— Не проганяй мене.

— Ні, ти мусиш повернутися. Ти ще не досяг рівня гармонії. Ти заплакав…

— Я не вважаю це за гріх, я заплакав від любові…

— Ти розумієш — тут не плачуть. Ти не можеш збагнути, що тут людська сльоза може стати причиною апокаліпсису, — тихо, але рішуче сказала Віоланна. — Я не збираюся тобі всього пояснювати, маєш зрозуміти одне — ти конче мусиш вернутися в земне життя. Ти мусиш прожити і пережити все те, що тобі суджено. Коли цього не станеться, тебе чекають надто великі катаклізми. Ніколи не треба провокувати долю і чинити всупереч законам вічності.

— Але для чого життя без тебе? — простогнав я. — Воно не має ніякого смислу…

— Навпаки, — заперечливо похитала головою Віоланна. — Із тої миті, коли опинишся знову вдома, твоє життя набуде Нового і Великого смислу. Адже ти один із дуже небагатьох, хто знатиме, що життя людське не закінчується земними годинами і земними марнотами. І любов теж не вмирає у земному житті… І всіх, кого ми знали, любили і кохали — не треба страждати — ми обов’язково зустрінемо після їхнього і нашого земного буття. Хіба цим я тобі не дарую радість життя і великі сподівання?

— Але я…

— Так, я знаю про твоє бажання. Але ти впевнений, що хочеш з ним зустрітися? — запитала суворо Віоланна.

— Я не можу з цим жити, — відповів ствердно. — Вже багато років мене не покидає відчуття вини і болю. Щиро каявся, але він все одно невидимою тінню постійно супроводжує, йде назирці, і мене мучить сумління.

— Це дуже важко, але зроблю. Вважай, ця зустріч — моя велика пожертва, але ти її заслужив.

Я вдячно подивився їй у вічі.

— Хоча неможливо передбачити, чи стане тобі легше і чи вгамується й очиститься сумління, — застерегла Віоланна.

Вона підняла руку, миттєво махнула нею вперед і звеліла:

— А тепер дивись!

Все навкруги притьмом зникло, і я з подивом побачив себе серед вселенської пустелі. Хоча тут не було ані неба, ані горизонтів — одні піски: під ногами, зусібіч, над головою. Вони були живі, рухалися, текли, пересипалися, шепотіли якоюсь тихою сипучою мовою, мовою живих пісків. А найбільше вражало світло, яке постійно струменіло з їх глибин: воно було густо-апельсинового кольору із ледь-ледь видимими зеленими відтінками… Очевидно, такі кольори мають умиротворення, абсолютний спокій і благодать. Саме це я відчував тепер. Опинившись наодинці серед незнайомих світів, замість панічного страху я блаженствував. Потім рушив уперед.

Не усвідомлював, куди йду. Та внутрішній компас спрямовував мене, і я відчував, куди саме належить рухатися у цьому загадковому просторі. Через якийсь час вийшов на узгірок, з якого відкривалася розлога долина, і помітив: назустріч мені йде чоловік. Я одразу впізнав його. Він ще був далеко, але серед сотень подібних йому безпомилково упізнав би саме його.

Ми поволі наближалися один до одного. За довгі роки він зовсім не постарів. Навпаки — помолодів, зникла сивина зі скронь, обличчя посвітліло, тільки ось в очах те ж саме…

— Батьку дорогий, прости, — не витерпів я, впав перед ним на коліна і обійняв за ноги.

— Сину мій, яке щастя — ми зустрілись, — мовив він спокійно, гладячи мене по голові.

— Я дуже грішний перед тобою.

— Встань, сину, — батько взяв мене за руки і підвів. — Не маю на тебе образи. Навпаки — велика вина перед тобою. За одним жалію, що не встиг тобі всієї правди викласти…

…Батьки мої познайомилися у військовому госпіталі. Тут моя майбутня мати працювала медичною сестрою. А батько, капітан-десантник, потрапив сюди після невдалого стрибка з парашутом. Кохання спалахнуло одразу, розвивалося бурхливо, швидкоплинно і завершилося весіллям. Через дев’ять місяців на світ з’явився я, а ще через два — мати постала із сповитком на порозі батьківської хати.

— Мамко дорога, спасайте, — мовила схвильовано до баби. — Мого Василя переводять служити за границю… Я мушу теж із ним бути… А з дітьми туди не дозволяють.

— Оленко, ти хочеш…

— Так, залишити малого на вас, — перервала бабу мама. — Виплекали нас сімох, справитесь ще з одним. Вважайте, цим самим відплатите мені придане.

Я і досі не відаю, по яких закордонах служили мої батьки.

17

Вісток від них майже не отримували. Додому являлись раз у два роки. Завжди на світанку. І налітали несподівано, як весняна гроза. Щодня у нас збиралися родичі, знайомі, близькі й далекі сусіди, і все пускалось на щедрі застілля, дорогі дарунки і безпробудні гулянки. Насамкінець відпустки батьки спохоплювались, позичали під бабину відповідальність гроші на дорогу і зникали на кілька років. Останній раз, коли прощались, мама обняла мене і тихо з провиною сказала:

— Якщо з нами щось трапиться… ну, знаєш, всяке може статися, світ великий. Ти, синку, прости нас… Ми так і не стали для тебе батьками. Але знай — ми тебе дуже любимо і страждаємо. Не наша провина в цьому — це наш тяжкий хрест!

Більше мами я не бачив. Батько ж повернувся з тої таємничої війни аж через чотири роки. Замість життєрадісного двохметрового зросту богатиря, з неймовірної синяви очима і густою каштановою гривою у двір зайшов сивий, здрібнілий, весь у шрамах старець.

— Василю, а де Олена? — розпачливо закричала баба.

— Вона не повернеться… її нема, — сказав на диво спокійно батько.

— Як нема?!

— Ми були на війні, — глухо відповів батько. — Ліпше би мене, але… Вибачте, що не вберіг її.

Батько зболено глянув на мене і тут… Замість колишньої синяви в його очах я побачив безмежну пустелю, по якій текли втомлені мовчазні сірі піски.

Із того дня його життя почало розсипатись і розвіюватись, як піщана фортеця, покинута і забута у пустелях часу. Батько люто запив. Зранку всідався біля вікна, наливав пійло в алюмінієве солдатське горня, одним подихом проковтував самогонку і мовчки дивився в тільки йому відому далечінь. А потім, простогнавши, говорив одне і те ж:

— Життя — це вічний біль, з яким постійно треба боротися і перемагати. Це страшний і невимовний біль.

Далі знову наливав і пив. Баба пробувала кілька разів його розговорити і дізнатись, де, коли і як загинула її донька, а моя мати. Але батько завжди повторював одне й те саме:

— Вона загинула на війні. Вона загинула, як чесний і мужній солдат — не спиною, а обличчям до ворога.

При цьому вставав, зводив гордо голову, а далі опускав, віддаючи, як полководець, шану своїм мужнім воїнам, що йдуть із життя назустріч смерті з відкритим обличчям.

Тим не менше, баба, як і кожна сільська вдовиця, жаліла батька. Вона постійно готувала йому їжу, прала одежу і навіть добувала горілку. Я пробував кілька разів одверто з ним поговорити. Він терпеливо вислуховував, гамуючи в собі вину і сором, а потім якось байдуже мовив:

— Не добивай мене. Хіба мало життя покалічило — це не я. Я вже давно загинув… там, на далекій війні, мене давно вбито.

Він зболеними очима дивився на мене. І від них віяло страшною втомою і тяжким запахом пісків. Вони, піски, гнані чужими вітрами, шалено неслися його очима, закриваючи в них сірими і холодними хмарами все людське.

Це нестерпне життя тривало більше півроку. Надходила зима. Ми залишалися без дров, теплого одягу, взуття. Гроші, які приберігалися на випадок скрути, давно пішли на батькову випивку. І одного дня я спалахнув.

— Ти не воїн. Ти боягуз. Ти зрадив маму. Якщо вона й загинула, а ти повернувся, мав би подумати про нас із бабою! Як ми живемо, як нам далі бути?

— Сину, і ти теж проти мене? — запитав батько гірко.

— Мусиш взяти себе в руки, — сказав я, гамуючи запал. — Я вчуся в університеті. Не рівняюсь на богемних, але хотів би пристойно хоч одягнутись. Стипендії на харчі не вистачає. А ти, мій батько, ніколи не поцікавився, як живу!

— Почекай, — підняв руку.

Встав із-за столу, зайшов у комірчину, довго там рився у власних речах, а потім заніс у хату невеликий згорток.

— Я мав віддати тобі це зразу, — мовив понуро і розгорнув.

На столі лежали два великі злитки золота. На подив, коштовності мене чомусь зовсім не вразили — злитки лежали якось буденно, наче два шматки мила, і зовсім не світились, не гріли.

— Тепер із цим уже вільно. Ти можеш один злиток продати, інший — приховати, — сказав батько. — Потім буде ще дещо. Як ні — тебе знайдуть…

— Не грошей від тебе хочу! — закричав я. — Людяності, уваги, любові, і врешті збери себе — ти солдат!

— Я дуже винуватий, сину, — опустив голову батько.

— Набридло слухати всі твої покаяння, виправдовування, кінчай нити! — знову спалахнув я.

— Вибач, сину, що мене не вбили і я вернувся на вашу голову… — мовив батько, і я побачив, як у його очах почали осідати піски, а далі потекли солоними ручаями сльози.

Збагнувши, що наша розмова ні до чого так і не приведе, я злісно грюкнув дверима і зібрався в Мукачево. Дорогою помалу вгамувався, заспокоївся і почав себе їсти — чому я так жорстоко повівся з рідним батьком? Чого кричав, принижував його? Ось він постійно мовчить. А хіба мені знати, що поховано під його німотою? Що таять у собі ті безмежні піски в його очах? І тут щось обірвалося в грудях, я відчув такий нестерпний жаль і біль за батька, що аж застогнав. Притьмом повернув і щодуху почав бігти додому. Невидима сила гнала мене назад через поля, виярки…

«Тільки б встигнути. Тільки б встигнути!» — постійно кричало мені в голові. Ось і наша вуличка, онде хата… І тут пролунав постріл. Мною трусонуло, під грудьми обпекло, фізичний біль пронизав тіло. Я зупинився на мить, а далі кинувся до нашого саду. Під яблунею, спершись об стовбур, напівсидів-напівлежав батько.

З правої скроні цідила кров, скапувала на плече і темною божою ружою розквітала-розповзалась на грудях. Поруч лежав пістолет, і з його дула, ледь-ледь звиваючись, все ще виповзав димок, немов звідти прожогом щойно вилетів диявол. Голова батька лежала на правому плечі, і широко-широко відкриті очі дивилися на мене. Я оціпенів із жаху: очі батька, як і колись давно-давно при житті, були напрочуд глибокими і синьо-голубими. Видно, його душа нарешті вивільнилась із полону мертвих пісків і тепер, перш аніж знятись у небо, цвіла-голубіла у ще теплих очах.

І досі не можу збагнути, чи від страху, чи від шоку я не проронив жодного крику. Зовсім спокійно підійшов до дерева, став на коліна, обняв і пригорнув мовчки закривавлену голову батька до себе. І тут його вуста заворушились. Крізь хрипи і стогін батько ще спромігся сказати останню і, очевидно, дуже важливу для нього фразу:

— Життя — це вічний біль, який не всі можуть перемогти…

Наступного ранку, коли труну встановили на ослоні у передній кімнаті, біля обійстя зупинилася небачена досі в наших краях машина — величезний чорний позашляховик, схожий на бронемобіль. Із нього вийшли четверо чоловіків. І всі як клони — двохметрового зросту, у темно-синіх костюмах, коротко пострижені, з незворушними масивними обличчями. Переступивши поріг хати, стримано привіталися, підійшли до труни, поклали вінок і по-військовому віддали честь покійнику.

— Ви будете матір’ю? — запитав, з усього видно, старший бабу.

— Я мати Олени, його дружини, — схлипнула баба.

Прибульці знову підійшли до труни, якусь мить розглядали благенький одяг покійника, а потім почали помежи собою радитись. Один із них швидко вийшов, попрямував до машини і невдовзі повернувся із чемоданом. Старший підійшов до баби і попросив усіх вийти.

— А ви, панове, хто будете? — поцікавилася баба.

— Ми служили з вашими зятем і дочкою, хочемо віддати останній поклін.

Баба перемовилася тихо з родичами, й усі вийшли в сіни. По недовгім часі старший відчинив двері і помахом руки мовчки запросив. Тільки-но переступили поріг кімнати, всі застигли вражені. На ослоні в труні лежала зовсім інша людина — у парадній генеральській формі, поруч — розшитий золотом кашкет. І високі бойові нагороди на червоних подушечках через увесь стіл. Бідні сільські жінки від несподіванки злякано переглядались і почали метушитись.

— Коли похорон? — запитав старший.

— Й сама не відаю, паночку, але ж таке нам випало, що і сама не знаю, як чинити з цими похоронами, — почала плутано баба.

Тут нарешті я вийшов із кутка і став перед гостями.

— Я син, син я його, — мовив здавлено, показуючи на покійного.

— А я Павло, — відрекомендувався старший, — а це — Олексій, Андрій і Володимир, — показав по черзі на прибульців.

Тут же міцно обняв мене, притис до себе і тихо сказав:

— Прийми наші співчуття… тримайся… Ти син великого солдата.

Я подивився на ослін і не впізнав батька. Смерть, здавалося, вивільнила його від тяжкого ярма і подарувала свободу. Постійно пригнічений, зіщулений, пониділий і сірий від запоїв — він тепер лежав у труні, як розкрилений птах — широкоплечий, з відкритим лицем і дивовижним умиротворенням. Генеральський мундир додавав йому — не при смерті будь сказано — мужності, впевненості, виразу гідності й почуття виконаного на цій землі обов’язку, покладеного на воїна.

Помітивши, яким поглядом дивлюсь на батька, старший по-військовому суворим голосом, глянувши мені у вічі, сказав:

— Ти маєш гордитися своїм батьком! Він був великим воїном. Із таким генералом солдати ніколи не програють бою…

Найдивніше — я не знав, що мій батько став генералом. Пригадував його ще капітаном. Потім він служив за кордоном у військах спецпризначення. Ми ніколи не відали, де він перебував, яка його робота. Врешті-решт там, де він служив, напевне ніколи не мав і свого справжнього імені та прізвища. А коли повернувся, на мої питання про службу люто плювався, скреготячи зубами, завжди зривався на крик:

— За що ми воювали? За що гинули наші хлопці?

Потім хапався за голову і, завиваючи, стогнав: «Де моя жінка? Де мої солдати? Господи великий, подаруй мені прощення мертвих!».

— Це твоя бабуся — я так зрозумів, — старший показав на бабу — та саме про щось сперечалась із церковними людьми.

— Так.

— Вона говорила про якісь проблеми з похованням?

— Розумієте, справді дещо ніяк не вирішимо, — зніяковів я.

— Отож і питаю, у чім проблема? — посуворішав старший.

— Батько застрелився. А у нас самовбивць не ховають поряд із християнами, які з Божої милості пішли на той світ.

— Ну і…

— Батька хочуть поховати десь у відлюдному кутку. А ми проти.

— Де живе священик?

— На тамтому кінці села.

— Давай поїхали — покажеш дорогу.

Отець Василій був людиною неординарною — вільнодумним, небайдужим до світського життя, недогматичним у трактуванні божественного сотворення світу і не вельми божественних діянь у ньому людини. Тому неординарного священнослужителя єпархіальні власті завжди намагалися відправити в найскромніші і віддаленіші приходи. Ось і тепер отець Василій займався кресленням церкви, яку давно мріяв побудувати на стрімкому потоці, що мчав попри його обійстя. Зустрів нас насторожено-зацікавлено, ховаючи ледь вловиму саркастичну посмішку в кутках вуст.

— Слава Йсусу Христу, отче, — привітався я з отцем Василієм.

— Навіки слава, добрий хлопче, — кивнув він головою у відповідь.

— Полковник головного розвідувального управління Павло Єрмаков, — відрекомендував себе батьків товариш.

— А я раб Божий Василій і служитель церкви православної, — схилив голову священик.

— Отче, загинув наш бойовий друг. Ми приїхали віддати йому останній поклін, але, чуємо, його не хочуть ховати по-людськи, на спільному кладовищі, — почав твердо, натискуючи, немов на курок, на кожне слово полковник.

— Великий Господь Вседержитель дарує людині життя, і він, і тільки він у праві його забрати або нагло обірвати. А ваш друг…

— Наш друг, наш генерал загинув на війні, — різко перебив полковник.

— Я тому не свідок, — розвів спокійно руками отець Василій. — Мені було сказано, що раба Божого Василія знайшли мертвим. Самим себе убієнним.

— А хто бачив, що він стріляв у себе? — мовив стриманіше полковник. — Ти бачив на власні очі? — звернувся до мене.

— Ні, я не бачив, аби батько стріляв у себе, — похитав заперечливо головою.

— Генерал був залізним чоловіком, безстрашним воїном і великим воєначальником — і не міг дійти до такої слабодухості, — запевнив полковник. — Це, з усього видно, нещасний випадок… Він просто міг чистити зброю і випадково не помітити кулі. Таке часто трапляється…

— Ви все мудро говорите. Люди ви великовчені, можливо, і маєте правду, але мені треба якийсь документ, що то є направду нещасний випадок, — почав чухати потилицю отець Василій. — А то, знаєте, у мене своє начальство, а я з ним у великих преніях. Прочує, що я десь маленько согрішив, пошлють мене ще глибше — в таку діру, де й вовки бояться вити.

— У нас є такий документ, — із готовністю відповів полковник і вийняв із внутрішньої кишені кілька стодоларових купюр.

— Великий Господь, але і він не міг усе предвидіти, — мовив отець Василій. — Сотворяючи мирозданіє, Всевишній, мабуть, не планував большевиків із їх комунізмом: розрушили наші церкви і нас жебраками содіяли. Дуже плохенька наша церква, треба дах міняти. Перекриємо храм Божий, а Бог прикриє деякі наші гріхи.

…Батька ховали за всіма християнськими канонами. Коли могилу закрили, всі четверо гостей стали біля хреста, витягли пістолети і кількома залпами відсалютували, чим неабияк налякали сільських бабусь.

Після поминок ще раз висловили родині співчуття і зібрались їхати. Старший відкликав мене у бік і запитав:

— Як думаєш жити?

— Буду вчитись далі, а там — як доля розпорядиться.

— Я бачу, скрутно вам живеться. Та й за навчання, наскільки знаю, платити треба.

— Я на державному утриманні, — відповів понуро.

— Ти тільки нічого не думай. Ми у великому боргу перед батьком. Ось — будете із бабою мати на якийсь час.

Відкрив дверці джипа, витяг металевий кейс, відкрив і подав мені кілька пачок стодоларових купюр.

На той час це було величезне багатство. Я без усяких емоцій і заперечень взяв пачки грошей і байдуже поклав у пазуху.

— Ми їдемо на Балкани, — раптом сказав полковник. — Там скоро буде дуже «весело». Якщо хочеш, можеш з нами податись. За кілька місяців заробиш на життя.

— Дякую, з нас уже досить батька і матері. Вони заробили. І тепер справді не журяться, як жити і що буде завтра, — мовив із гірким сарказмом.

— Твоя воля, — відповів сухо полковник.

18

Згодом, переглядаючи по телебаченню хроніку Балканської війни, я кілька разів бачив знайомого полковника поруч якогось політика. Мені здавалося, що звідти, з екрану, полковник постійно дивиться тільки на мене і питає:

— Ти не шкодуєш, що не поїхав з нами? А жаль!

А мені було справді жаль. Я ще не відійшов од смерті Віоланни, а тут трагедія з батьком. І якщо її відхід у вічність сприймав як кару Божу, що звалилась несподівано, і її треба пережити, то смерть батька була для мене удвічі важча — в ній я винив себе.

Чи знав я, що коїлось у його душі? Чи міг я припустити, через які страждання давалося пройти йому, бойовому генералові, якщо він так зламався? Що він відчував, втративши на війні кохану дружину? Я, котрий сам не так давно пережив трагедію втрати найдорожчої людини, мусив про це знати і пам’ятати. Мені треба було його зрозуміти, розрадити, допомогти зібрати духовні сили. Натомість я завдав, можливо, найбільшого удару, звинувативши в боягузтві, слабодухості і зраді.

«Не добивай мене, сину, і ти теж проти мене?» — цей благальний голос батька ні на секунду не стихав у моїй голові. З ним я засинав, він весь час мучив у сні. Він, немов Божа кара, настійно супроводжував мене повсюди: «Сину, і ти теж проти мене… Не добивай мене… Хіба мене мало життя покалічило?». Це був живий голос батька: з інтонаціями, подихами, зітханням. І я ніяк не міг позбутись цих слухових галюцинацій… І від того відчуття провини за те, що я вбивця батька, ставало ще нестерпнішим. Та ось…

Напрочуд погідного надвечір’я пізньої осені я сидів під дубом на горі Ловачці і спостерігав захід сонця. Це був якраз сороковий день по смерті батька. Я байдуже дивився на оранжево-червоний, як багнетом розпанаханий навпіл кавун, небокрай і знічев’я рахував військові колони, що поволі тягнулися трасою з Європи. Розсипалась радянська імперія… І все нажите і крадене по окупованих світах добро знову стягувалося до центру держави або ж по дорозі безслідно зникало у бездонних кишенях. І нікому до того не було жури.

Зелені колони військ у променях сонця, яке заходило, ставали червоними і нагадували велетенських черв’яків, що, напившись сукровиці, безугавно один за одним виповзають із трупа колись могутнього і непереможного бугая. За мить набігла хмара. Хлинув дощ. Він теж пахнув крилами мертвих птахів. У долині зграєю бездомних собак заскавуліли вітри. Самотньо. Одиноко. Все навкруги пахло гнилизною і пліснявою всесвітнього тліну. У сутінках почав опускатися з гори Ловачки, коли побачив і остовпів…

Із Долини снів випливла світла хмаринка і потихеньку понеслась у бік кладовища. І чим ближче — набирала обрисів жінки. Жінки — білого фантома. Гамуючи страх, я обійшов кладовище з боку села, проліз через живопліт і зачаївся біля древнього кам’яного хреста. Потім обережно визирнув і вражено зітхнув: над могилою батька зависла світла хмаринка. Ні… Це був силует білої-білої жінки. Вона не здіймалася над могилою, а стояла біля неї на колінах. Я придивився ще пильніше. Жінка у білому, склавши руки, тримала їх біля вуст і, бачилося, щось пристрасно шепотіла. Так тривало хвилин зо десять. Далі світла жінка-хмарина знялась і повільно-повільно попливла в бік Долини снів. І як тільки вона розчинилась там у густому тумані, у мене одразу в голові зникли батькові голоси.

Це було на сороковинисмерті. А почуття вини перед батьком мене так і не покинуло.

— А як тобі тут? — запитав тепер обережно.

Батько сумно посміхнувся і сказав:

— Я тобі ліпше розкажу притчу.

— Давай, — згодився я.

— Потрапила наша старенька селянка в рай. Все життя вона промучилась у колгоспі: від зорі до зорі доїла корів, косила, орала… А тут ще й життя особисте не склалося — чоловік від постійної пиятики рано помер, діти — не вдалися: одні — по тюрмах, другі — по світах, а хто по жебрах. Покручена хворобами, нестатками, всіма забута зустріла в самотності останню судну хвилину. І потрапила в рай. Іде бідна жінка просторами Господніми і не начудується, не намилується: всюди квіти, дерева, рясні плодами, дзюрчать чисті потоки… А пахощі які! Раптом бачить — перед нею святий Петро.

— Великий Праведнику, куди я потрапила? — питає зворушена селянка.

— Добра жінко, хіба ти не бачиш — ти в раю, — відповів Петро.

— Спасибі тобі, великий Боже, що я не потрапила у пекло, — перехрестилася селянка.

— Бідна сестро, як ти могла потрапити у пекло, коли ти тільки-но прибула з нього сюди! — відповів селянці святий Петро.

— Тоді як розуміти…

— Ти хочеш спитати, як розуміти смерть? — перехопив мене на слові.

— Ну так…

— Про це вже давно сказано: «Пощо ви так боїтеся смерті, коли нічого не відаєте навіть про життя!».

— Вибач, але скажи — яка твоя місія тут? — запитав я.

— Я поки що шукаю в цих пісках нашу маму. Я загубив її в пісках і в цих пісках мушу знайти.

— Отже, ти й досі не зустрівся з нею?

— Ні, — сумно похитав головою батько. — Я дуже давно… кожної хвилини, кожної години не перестаю шукати, хоча знаю, що вона десь тут… поруч.

— А ти впевнений, що чиниш правильно? І взагалі, хто порадив?

— Тут ніхто не радить, — мовив батько. — Коли потрапляєш сюди, вже все знаєш, що робити і що чекає тебе. Ось і я: маю знайти тут твою маму, а далі будемо навіки разом. Ми покинемо ці піски і підемо далеко-далеко, де буде дуже хороше, — батько щасливо усміхнувся.

— Можу тебе запитати, як загинула наша мама?

Батько підняв задумливо очі, потім обережно оглянувся навкруги і почав тихо, якось навіть байдуже розповідати:

— Я був військовим радником президента однієї африканської держави. Проти нього вчинили заколот і захопили його в заручники. Я зі своїми відбив президента і на машинах через пустелю хотів переправити в сусідню державу. З нами була і мама — вона ж медик. Нас почали переслідувати і наздоганяти. Ми прийняли серед пустелі бій. Маму вбили, коли тягла з дороги нашого пораненого. Вона так і лишилася лежати на дорозі, яка стала лінією фронту. Ніколи не забуду, як заколотники, знущаючись, стріляли в неї вже мертву. Кулі прошивали її тіло, яке постійно здригалося, ніби просячи порятунку. А я дивився і нічого не міг вдіяти. Їх було в десятки разів більше. А ми лежали серед відкритої пустелі, і ніхто не міг голови підняти. Вона весь час корчилася на дорозі, а я вив як вовк, жеручи пісок. Потім мене контузило. Нашим вдалося відійти і витягти з того котла мене безпам’ятного. А вона залишилася там, на дорозі, серед пісків.

— Батьку, але ти ж не винуватий, що так сталося.

Він заперечливо похитав головою і сказав втомлено:

— Я мав її врятувати або померти з нею… В крайньому разі — не залишати тіло на полі бою. Солдати ніколи своїх — ні живих, ні мертвих — ворогам не залишають. А я покинув не просто бойового друга, а кохану.

— Але ж послухай…

— Ні, тепер уже, сину, слухай ти. Коли наступного дня прийшов до тями в госпіталі і збагнув, що сталося, від потрясіння мені надовго відняло мову. Це був той страшний випадок, коли людина жаліє, що залишилася живою. Хоча я вже був не жилець. Мене вбили там, на тій чужій війні, мене вбито разом із матір’ю. Але скоро, дуже скоро ми зустрінемося… І я певен, вона буде рада, і ми вже будемо надовго щасливі.

— Але пройшло багато часу, як ти покинув нас…

— Ти не журися, я конче знайду її в цих пісках. Просто ти багато чого не знаєш, і не треба знати. А тепер я мушу йти, бо спізнюсь.

— Батьку, ти прости мені, що був з тобою… ну, не по-людськи. Я дуже і дуже караюся.

— Ти повинен забути про все те. Якщо живі карають себе, часто згадують — нам тут від того дуже тяжко. Ну, я пішов.

Він поволі піднявся на сипучий горбок, навкруги потьмяніло, рвійно вдарив вітер. І батько на моїх очах почав танути, дрібніти, розлітатись піщинками по велетенській пустелі…

Цієї ж миті я знову опинився перед Віоланною.

— Тобі легше? — запитала, допитливо дивлячись у вічі.

— Не можу поки що нічого сказати. Але дуже прошу: якщо у твоїх силах, допоможи їм.

— Кому?

— Допоможи зустрітись моїм батькам. Пообіцяй!

Замість відповіді Віоланна рішуче мовила:

— Тобі час!..

— Ні, ні… ще хвильку, — почав благати я.

— Говори, тільки швидше, — суворо попередила.

— Скажи, ти ще повернешся у земне життя?

— Ще один раз навідаюсь, — майже автоматично відповіла Віоланна.

— А ми там, у житті, побачимося? — запитав із надією.

— Я не знаю. Може, і побачимось, але чи зустрінемось?

— А чому твоя Душа не там — у місті Душ?

Видно, Віоланна ніяк не очікувала цього запитання, бо здригнулась, але, миттю себе опанувавши, з удаваним спокоєм відповіла:

— Неможливо тобі цього пояснити. Скажу тільки одне: тепер моя місія — бути тут, — вона глянула вниз, де у гігантській гірській чаші, схожій на амфітеатр, сиділи неймовірної краси молоді люди.

— А яка їхня місія? — кивнув униз головою.

— Прийдуть на Землі часи, коли людина уявить себе Богом. Вона досягне такого рівня, що, як і Творець, сотворить людину, собі подібну… Істоти ці виглядатимуть настільки досконало, що їх не розпізнаєш серед звичайних землян. І все ж існуватиме одна відмінність — істоти, сотворені людиною, будуть бездушні. Для них у світі живих не існуватиме ніяких духовних законів. І найстрашніше: прийде час — і вони, вже незалежно від волі людини, почнуть самовдосконалюватись, інтелектом значно перевершать своїх творців. Коли людина це усвідомить, почне спішно позбуватися своїх небезпечних «дітей». І тоді людиноподібні в одну мить збунтуються і знищать земне людство. А оскільки Земля у Всесвіті — джерело життя, то її заселять ось ці молоді, — показала на амфітеатр. — Вони швидко впораються з бездушними нищителями і представлятимуть уже Вищий розум. Неймовірно духовні, обдаровані й красиві, ці представники нової цивілізації за вельми короткий час відновлять земну рівновагу, яку вже давно порушило теперішнє людство. Отже, ніколи не чекайте загибелі світу зі Всесвіту. Його влаштує собі тільки саме людство.

— Земля наша — невже вона настільки важлива для Творця?

— Навіть уявити важко. Земля — єдине місце у Всесвіті, де Душі проживають великі життя і набувають Досвід. Він, цей Досвід, — необхідна умова руху й існування Всесвіту.

— Отже, Всесвіт рухає енергія людських Душ?

— Щось наближене до цього, але набагато складніше…

Неподалік спалахнув стовп ніжно-рожевого світла, в ньому з’явився той самий… Із пишним, до пліч, золотистим волоссям, у довгому, до землі, біло-срібному плащі, схожий на ангела із голубими-голубими очима. Світло помалу почало згасати, і він попрямував до нас.

— Скажи мені, хто він — цей незнайомець. Він постійно йде за нами.

— Я тобі вже говорила. Врешті, яке це тепер має значення. Якщо суджено, з ним ще неодмінно зустрінешся. Всьому свій час, — мовила Віоланна.

Тим часом дивний незнайомець підійшов до мене.

— Він має повернутися, — сповістила Віоланна. — Ти проведеш його.

— Слова ті ж самі? — запитав незнайомець.

— Їх поки що ніхто не переосмислював, — відповіла Віоланна і додала: — Я не буду дивитися, я пішла.

— Ти нічого так і не скажеш мені? Віоланно, я так…

Вона приклала пальці до своїх вуст, і на словах «…я так…» мені відняло мову. Віоланна востаннє глянула на мене. І тут я помітив — повіки Віоланни дрібно-дрібно затремтіли, і в очах засвітилися росинки, схожі на блискітки сліз… Але вона рвучко повернулася і розчинилася в сутінках. І я відчув, як вони, ці рожеві сутінки невідомих світів, у яких зникла Віоланна, до плачу запахли бентежно весняним ясмином.

Незнайомець поклав свою руку на мою правицю. Дивно, але я зовсім не відчув доторку. Складалося враження, що його рука зіллялася з моєю.

— Дивись уперед, — мовив тихо.

Я глянув поперед себе — велетенська темна панорама, ледь-ледь підсвічена помаранчево-зеленуватим сяйвом, простяглася перед нами.

— Ти заспокойся. Все буде гаразд, — мовив по-батьківськи тепло незнайомець.

Далі звів догори голову і щось коротко промовив.

Раптово почувся легкий шерех. Він був схожий на віддалений шелест крил зграї, а може, шепотіння першого снігу в пізньоосінньому полі чи голос сухих трав, гнаних весняним вітром по безкраїх просторах. А далі перед нами почало помалу висвічуватися велетенське коло. Чимдалі воно ставало яскравіше, відтак відкрилося, і я побачив у безмірній глибині спіралеподібний тунель.

— Заплющ очі, — попросив незнайомець.

Перед тим як виконати прохання, я обернувся і побачив…

У ту ж мить щось лунко тьохнуло мені у серці… і я раптово опинився на пагорбі перед Долиною снів.

Так само, як перед цим, коли я повертався з Лавок, парко дихала земля, ліниво парило сонце, голосисто заливалися щасливі цвіркуни і мирно дрімала пополудньої пори на лівій щоці наша гора Ловачка. Я присів на пагорбі, помалу приходив до тями, оглядаючи навколишній світ. Після всього побаченого і пережитого з’явилося таке відчуття, наче після вражаючого світловими ефектами кольорового кіно я почав дивитися стареньку чорно-білу кінохроніку — настільки різнилося сприйняття двох світів. Але не це мене найбільше мучило. Я, болісно напружуючи пам’ять, намагався згадати ту картину.

Коли на мить оглянувся… я знаю, що встиг побачити… Але що? І тут осяйнуло, я побачив площу, де бабуся-хризантема продавала сни — неподалік храму Плачів. І одинокого чоловіка побачив на тій площі. Він і далі сидів на грубо обтесаному великому камені, схиливши голову і поринувши у велику печаль. Я знову побачив його рясні зморшки на втомленому обличчі і зболені та сумні, як води осінньої ріки, очі. Це був той найрідніший мені чоловік, якого я зустрів насампочатку. Той чоловік, про якого мені дід-пророк повідомив: «Це ти сам у далекому майбутньому».

Але що це? В ту останню частку секунди, коли переді мною відкрився тунель, я побачив, що біля самотнього чоловіка стояла Віоланна. Вона ніжно гладила його по голові, щось говорила, намагаючись втішити і розрадити. Але мовчав чоловік, незрушно сидячи на грубому камені, і, видно, великою була його печаль…

Повільною ходою я попрямував берегом Рекестра до села, так і не оговтавшись від побаченого і пережитого. Під горою Ловачкою зустрів тітку Марію, що саме поверталася з Мукачева. Побачивши мене, вона від здивування аж скрикнула і хутко перехрестилася.

— Ти звідки явився? — перелякано запитала.

— Як звідки? — знітився я. — Був у Лавках, тепер повертаюся.

— Бреши сорокам, — почервоніла од гніву тітка. — Тебе вже тиждень виглядаємо. Я он і тепер з міліції іду. Вже всю родину допитали. Де тебе тільки не шукали, а ти наче із цього світу вивітрився.

— Але ж я тут.

— Ну і слава Богу. Вештаєшся по всяких блудницях, а ми тут з розуму сходимо.

Хотілося тітці щось пояснити, але не зміг вимовити й слова. Здавалося, хтось перепинив мою мову й тепер хутко намагається стерти з пам’яті всі картини побаченого.

— А зараз куди йдеш? — запитала тітка.

— Додому, куди ж, додому, — промимрив я і несподівано відчув, як мене нестримно потягло до колишнього графського маєтку.

— Ну і добре, — зраділа жінка, — підемо удвох. Скажу, що тебе знайшла — ставте великий могорич!

— Ідіть. Я вас наздожену. У мене там залишилися речі, — показав у бік Ловачки і, не усвідомлюючи своїх дій, рвонув із місця.

— Вернися, блуднику! — закричала розпачливо вслід тітка.

Я, гнаний дивною силою, чи вірніше, не до кінця усвідомленою цікавістю, помчав на вершину Ловачки, злетів схилом, аж доки опинився перед графським маєтком.

Розмарію зеленим павутинням обснувала ожина. Я обережно прочинив заіржавілу хвіртку й увійшов у садибу. Колись акуратно, з любов’ю підстрижені і доглянуті декоративні кущі розрослися, розповзлися і нагадували зграю бездомних псів на сміттєзвалищі. Навколо панувала пліснява. Застояно-пропахла тиша, від якої не те що ставало лячно, а нудило.

Пригнічена заростями графська обитель теж здрібніла і, наче соромлячись, все глибше вгрузала-ховалась у землю. Я стояв ніби неприкаяний і ніяк не міг збагнути, що ж мене сюди пригнало, за чим я прибіг? І раптом серед цієї спітнілої тиші я почув легкий і світлий шерех.

Глянув на веранду, і лунко тьохнуло у горлі — на шовковому шнурі висіло плаття Віоланни. Та сама легенька, ніби зіткана з весняного сну, сукня, у якій вперше її зустрів… Та сама сукня, яка потім урятувала мене від божевілля після смерті Віоланни. Навдивовижу тихо, ані подиху вітру, але біла-біла, наче ангельські крила, сукня Віоланни дивно погойдувалася на шовковому шнурі і, ніби чиясь рука, чи то манила до себе, чи просто вітала.

Заскреготали двері, і на веранду вийшла графиня. Вона аніскілечки не змінилася. Наче цариця часу, зверхньо глянула на мене і простягнула руку за сукнею. Раптом зупинилася, знову подивилась на мене і, не мовлячи ні слова, понуро зайшла до хати, залишивши і надалі тріпотіти на веранді біле-біле дівоче плаття.

19

Із тих пір минуло чимало літ. Я відмінно закінчив філософський факультет університету, аспірантуру, захистив кандидатську, а відтак став і доктором наук. На перший погляд, мені напрочуд таланило: моя думка була важлива для світил науки і навіть для державних мужів…

Насампочатку — а це приблизно півроку — ніщо особливо не нагадувало про перебування в позаземних просторах. Та одного вечора, коли повертався з університету через парк, за кілька кроків переді мною, на темній стежині, несподівано спалахнуло сяйво. І я побачив дівчину Марію! Ту саму Марію з паралельних світів, яка благала поїхати до нареченого і сказати йому, нехай покине печалі, знайде нову наречену і жениться — Марія прощає і благословляє. Зображення було схоже на голографічне: Марія мовчала, з глибоким сумом і докором дивлячись на мене. І що найдивніше, ніхто, крім мене, сяючої дівчини не бачив. Люди байдуже проходили мимо і навіть хтось лайнувся, чому стовбичу посеред стежини і заважаю.

Я не був вельми приголомшений з’явою привида Марії. На підсвідомому рівні відчував, що моя подорож до «космічних сусідів» так легко не мине.

Наступного разу, коли сяюча дівчина з’явилася у кімнаті, я почав розпитувати, чого вона від мене хоче. З вуст — ані звуку. Якесь страшне було мовчання Марії. Коли вона постала переді мною утретє, почав гаряче її переконувати, що не з власної волі не зможу поїхати до нареченого… Мене суворо попереджено, що понесу страшну покару і їй самій там, у її світах, буде непереливки. Марія знову мовчала. І все болючішим ставав її погляд.

І тепер відчай щораз сильніше охоплював мене. Так тривало кілька місяців: Марія являлася все частіше. І я збагнув, що потихеньку, непомітно для інших і цілком свідомо божеволію. Далі так бути не… І тут небесна сила осяйнула — насамкраю божевілля я вхопився за розумну соломинку.

…Напрочуд погожого жовтневого дня я відправився в одне з віддалених сіл на Поліссі. Розбитою, давно не ремонтованою дорогою вже кілька годин їхав повз соснові і березові ліси, нескошені луки, сині дзеркала ставків та озер. На десятки кілометрів — жодної живої душі. Деінде траплялись села — давно покинуті, забуті. Щось магічне, нерозгадано-потойбічне і водночас захопливе таїлося у навколишніх краєвидах.

Охоплені молодим полум’ям осені простори грали-мінилися на сонці, як кольорова музика. Височезні очерети і трави, випражені і дочиста вибілені літньою спекою, тихо шелестіли на легенькому вітрі, нагадуючи шепіт незрозумілої мови похованих у доісторичних часах загадкових племен. Я їхав обережно, неспіхом, щоб не потовкти машину, і мене не покидало відчуття, ніби я потрапив на дивовижної краси і ніжності континент — забутий всіма континент Печальна Атлантида…

Врешті, оминувши озеро, заїхав у село. На диво, воно виявилося не таким уже й маленьким, а головне — дуже охайним, із добротними будівлями, доглянутими садами і чистими заасфальтованими вулицями. На невеличкому, колись насипаному людськими руками пагорбі стояла дерев’яна церковка, захищена зусібіч юними березами. Я і повернув до неї.

У храмі мене зустрів священик у глибоких літах — худенький, з довгим сивим волоссям, дивовижно ясними і допитливими очима, аскетичним обличчям. Він, цей святий отець, був схожий на давнього пророка-пілігрима, який випадково заблукав у наші часи. Вже на порозі з’явилося відчуття, що панотець давно чекав на мене: був одягнутий у золочені ризи, в руках тримав Євангеліє, а перед олтарем, наче персти святих, сяяло полум’я свічок.

— Слава Йсу.

— Слава Богу навіки!

— Благословіть, панотче, — я схилив у покорі голову.

— Хай Бог благословить, — по-батьківськи тепло відповів священик. — Яка нужда, яка печаль привела тебе у наш Божий дім?

— У мене незвичне прохання.

— Говори, брате, Божий дім відкритий для кожного серця, що прийняло Христа-Спасителя, — розвів руками.

— Якщо можете, відправте заупокійну за душу небіжчиці, — сказав непевно я.

— А як її було в земному житті звати?

— Марія…

— Ким вона була?.. старша?.. молода?.. Хочете ще щось додати? — запитував.

— Ні, панотче. У земному житті вона була просто дівчиною на ім’я Марія. Більше нічого не скажу.

— Тобі, брате, видніше. Гаразд.

Після храму я їхав через село. Несподівано біля одного із найдобротніших будинків машина зупинилася. Пробував завести, але двигун, здавалося, занімів назавше. Я вийшов із кабіни.

— Вам, можливо, потрібна якась поміч, — почув поруч голос.

Із двору вийшов молодий чоловік — років тридцяти, атлетичної статури, з відкритим лицем і сумними блакитними очима. Я подивився на нього й невідомо як збагнув — це той, за кого просила Марія.

— Був би вам вдячний, — чомусь збентежився я.

Тільки-но чоловік підійшов до автомобіля, двигун миттю ожив, машина завелася.

— Дивина та й годі! — вигукнув збуджено молодик.

— Так, — підтвердив я. — У світі ще багато-багато чудес. Але коли б їх не існувало, не знати, як було б і жити, — відповів я.

Далі подякував за бажання допомогти, сів у машину і поїхав.

З того дня тінь Марії більше мене не турбувала.

А ще по якомусь часі з поліської глибинки до мене надійшла вістка, що колишній наречений Марії женився і тепер дуже щасливий у шлюбі.

20

Моє особисте життя, на одміну від кар’єри, складалося не так уже й успішно. Я палко мріяв створити сім’ю, але так і не зміг знайти жінку. Після кохання до Віоланни я вже не мав сили когось полюбити. Навіть якщо жінка й захоплювала, дуже швидко розчаровувався і байдужів. Приреченість залишитися одиноким мене постійно переслідує і лякає.

А нещодавно трапився випадок, від якого ніяк не можу оговтатися.

Після лекції в університеті я зібрався додому. День був напрочуд погідним, умиротвореним, і я вирішив пройтися пішки. В місто ще несміливо, боязко входила весна. По задвірках будинків ще конали рештки брудних снігів, але вже весело і дзвінко перегукувалися птахи. Набубнявілі гілки сакур, магнолій, бачилося, ось-ось вибухнуть і розродяться листочками-первістками. Із гір, що з півночі затискували в обіймах місто, війнуло.

Раптом я відчув надзвичайно щемкий запах ясмину. Цього не могло бути, адже навкруги ще тільки рання провесінь і до цвітіння ясмину далеко. Але я не міг помилитись. Чимдалі пахощі ясмину ставали густішими. І наскільки я зрозумів, неслися вони від автобусної зупинки, до якої я все ближче підходив. Там, де зазвичай студенти гомінким гуртом дочікувалися маршрутки, стояла дівчина у зеленому плащі — білява, із пишним пшеничним волоссям. Її очі незмигно дивилися на мене. Великі, по-дитячому здивовані і довірливі, неймовірно глибокої синяви, вони променились і притягували до себе. І найдивовижніше, дівчина зовнішністю вражаюче нагадувала мені Віоланну. Ні, не просто нагадувала. Я міг заприсягнутися, що переді мною, за десяток кроків, стояла Віоланна. І саме від неї, як колись у графському маєтку Розмарія, пливли хвилі ясминових пахощів. Я кілька секунд вагався, а потім підійшов до неї майже впритул. Дівчина збентежено глянула на мене і завмерла: дивилася пильно у вічі і напружила чоло, ніби згадуючи щось давнє, примарне…

— Дядьку, вам щось треба від мене? — спитала розгублено.

— Вам не здається, що ми колись зустрічалися? — спитав розгублено.

— Кому здається, хай хреститься, — сказала сухо співрозмовниця, — а я впевнена, що у цьому житті наші дороги не перехрещувалися.

— А вас випадково не Віоланною зовуть? — з останньою надією глянув на молоду красуню.

— Вперше чую таке ім’я.

Але тут дівчина враз умовкла, задумалась на мить і стріпонула головою, ніби проганяла з очей миттєве видіння.

— Ану ж, можливо, ви згадаєте. Пам’ятаєте себе у минулому… — почав хапатися я.

— У мене поки що минулого немає, — несподівано різко мовила дівчина. — Минуле, очевидно, є у вас. Але не раджу жити тим минулим. Час не має зворотного відліку.

— Ми зустрілися з проблемами? — почувся м’який, приємний чоловічий голос.

Я обернувся і знову застиг від здивування. Переді мною стояв молодий, інтелігентний, добре вдягнений чоловік. І що ошелешило мене: він вражаюче був схожий на того загадкового незнайомця, якому Віоланна довірила відправити мене з тамтих світів додому: пишне золотисте волосся, витончені риси обличчя, голубі-голубі очі. У всій його постаті відчувалась аристократичність.

— Жодних проблем немає, коханий, — сказала радісно дівчина. — Пан, видно, обізнався і сприйняв мене за свою знайому.

— А можливо, і за свою юність, — усміхнувся добродушно хлопець.

— Мабуть, я справді помилився. Вибачте. У моєму віці це вже не дивина, — сказав якось знічено я. — Ще раз прийміть глибоке вибачення, — вклонився дівчині.

Молода пара вже не звертала на мене уваги. Вони поцілувалися і, взявшись за руки, весело побігли до автобуса, що наближався. Я дивився їм услід. І дивно, в душі не було ані крихти заздрощів, ревнощів чи розчарування. Мені зробилося спершу якось байдуже-порожньо, а потім серце поволі-поволі почали заповнювати великі хвилі незбагненно світлої і до сліз щемкої печалі.

Я пройшов кілька десятків метрів і зрозумів: далі йти несила. На щастя, поряд розкинувся невеличкий скверик, прикрашений альпійською гіркою. Я зайшов туди і знеможено присів на теплу від сонця гранітну брилу. Обхопив голову руками і ніяк не міг угамуватися: «Що сталося насправді? Випадковість, неймовірний збіг обставин? Дивовижна схожість дівчини з Віоланною? Якась містика? Чи… Але ж… Колись там, далеко-далеко, на моє запитання Віоланна сказала, що вона ще повернеться у це життя. Ми навіть можемо побачитись. Але це може бути і дуже гірка зустріч».

Від гнітючих думок мене відірвав дитячий голос. Неподалік, у скверику, гуляла молода жінка з дівчинкою років п’яти.

— Мамо, а той дядя, що сидить на камені, хто він такий? — питало дівча.

— Мабуть, добрий чарівник… — прозвучало у відповідь.

— А чому він такий сумний?

— Тому що всі чарівники завжди дуже сумні…

Інформація видавця

УДК 821.161.2-31

ББК 84.4УКР-44

К46

© Кешеля Д., 2017

© ВЦ «Академія», оригінал-макет, 2017

© Мінюк С., Романова Д., палітурка, 2017

ISBN 978-966-580-480-2 (серія)

ISBN 978-966-580-503-8

Кешеля Д.

К46 Дай сили заплакати : роман-видіння / Дмитро Кешеля. — К. : ВЦ «Академія», 2017. — 128 с. — (Серія «Ім’я»).

978-966-580-480-2 (серія)

978-966-580-503-8

Літературно-художнє видання

Серія «Ім’я». Заснована в 2016 році

КЕШЕЛЯ ДМИТРО

Дай сили заплакати

Роман-видіння

Редактор Г. Т. Сенькович

Коректор Т. А. Дічевська

Комп’ютерна верстка Є. М. Байдюка

Формат 84 х 108/32. Ум. друк. арк. 6,72. Зам. 16-651.

Видавничий центр «Академія»,

04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 38–44.

Тел./факс: (044) 483-19-24; 456-84-63.

E-mail: academia.book@gmail.com

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 555 від 03.08.2001 р.

Віддруковано на ПАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»,

09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Свідоцтво серія ДК № 4063 від 11.05.2011 р.

Впроваджена система управління якістю згідно з міжнародним стандартом DIN EN ISO 9001:2000

Роман-видіння «Дай сили заплакати» засвідчує новий рівень художнього мислення Дмитра Кешелі. Свої життєбачення і колоритний почерк він зберіг, але на цей раз заглянув у сфери, куди не кожен наважиться спрямувати свій зір. Це роман філософськи зрілого митця, який уміє просто й прозоро вести мову про неосяжне. У ньому — досвід років й енергії таланту, які живлять бачення того, що людину хвилює і відлякує, про що вона думає і навіть собі не зізнається про суть передуманого.

В. Т.

Оглавление

Дмитро Кешеля Дай сили заплакати Роман-видіння

  Те, що тримає людину і світ

 

Інформація видавця