Крокодил не хотів літати [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать онлайн

Александр Тесленко Крокодил не хотів літати

1

18 серпня 1918 року.

Лист до рідних.

“…Уклін усім, хто запитував про мене, і, як говорить матінка Петінгіл: “Хай залишать нас у спокої, аби могли ми перебувати в сім’ях своїх”. На добраніч і всім моя любов.

ЕРНІ”

— Дивний це чоловік. Йому було дуже важко розлучатися з дружиною. Уявляєш? — Директор Космічного Транспортного Центру Микола Рамар підійшов до столу і мляво усміхнувся: — Ти його побачиш. Я розповідаю тобі про те, що навряд ти знайшов би в матеріалах вашої “Зета-люкс”.

— Нашої “Зета-люкс”, - стримано поправив його Фредерік Мелвін і також усміхнувся. — Він просто молодий і сильний. Це пояснює і виправдовує все. Так мені видається. Смішно слухати, Миколо.

— Справа не в тому, Фредерік. І даремно ти не хочеш мене зрозуміти чи бодай уважно вислухати.

— Чому ж не хочу? Я для того і прилетів до тебе. Але облиш свою студентську звичку перебільшувати.

Микола Рамар пригладив рукою їжакуватий чуб, рудуваті короткі вуса:

— Ти все такий же, Фредерік.

Майор ПЦЕР — Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів — Фредерік Мелвін знав Миколу Рамара віддавна. Колись вони разом вступали і не вступили на фізико-математичний факультет університету, потім ще майже рік разом ходили в бібліотеку, в театри і до дівчат на танці. А в школі вони сиділи за однією партою. Врешті Фредерік був зарахований до Академії космічних досліджень на перспективний факультет енергетики, а Микола подався до транспортного інституту. Відтоді шляхи їхні розійшлися.

— Ти не змінюєшся з роками, Фредерік. Такий же молодий душею й енергійний.

— Не лицемір. Я дуже змінився. І було б дивно, якби було інакше. Коли ви чекаєте повернення Антуана?

— Він вибився з графіка. У повідомленні було сказано, що вийшла з ладу портова вакуумна установка і тому Антуан довго не міг завантажитися. А прилетить завтра увечері…

— Два роки він повертається з Центурії… А ти ще просторікуєш, що він з дружиною важко розлучався…

— Літати — це його покликання. Йдучи до нас, він знав, що його чекає… А дружина його, Марта, на відміну від нього — мудра і спокійна жінка, гарна мати, виховує дитину і не вишукує зайвих проблем.

— Вона завтра зустрічатиме Антуана?

— Можливо. Втім, це її особиста справа. Минулого прильоту вона не зустрічала його… Але не бачу в цьому нічого ані поганого, ані доброго…

— Песимістам завжди добре — вони не помиляються.

— Дякую, — Микола Рамар сприйняв слова на свою адресу і ображено сказав: — Але не забувай: якщо Антуан погодиться перейти до вас, як ти цього хочеш, то ні для Антуана, ні для його дружини життя в принципі не зміниться. Ти це прекрасно розумієш. І не треба вдавати з себе неземного добродія.

Фредерік Мелвін сидів перед Миколою незворушно. Темно-вишневого кольору форма офіцера-енергетика облягала його міцне тіло. Довгасте, ретельно поголене обличчя, великий з горбинкою ніс, тонкі, міцно стулені вуста. Він нагадував Миколі древніх гладіаторів.

— Я зовсім не мав наміру тебе образити…

— Тобі потрібен цей Антуан? Я допомагаю тобі, розповідаю про нього все, що знаю. Хоча й не можу зрозуміти, чому саме він так зацікавив ПЦЕР… А ти починаєш читати мені мораль. Врешті, у кожного з нас свій стиль роботи.

— Не гарячкуй, — тихо мовив Фредерік.

Підшукуючи кандидатуру для виконання важливого завдання Центру, майор Мелвін перебрав сотні касет в інформаційній службі “Зета-люкс” з докладним описом особистих якостей молодих професійних пілотів та космодослідників. Касета з інформацією про пілота Антуана Божка зацікавила майора. Але сам Божко був у черговому польоті.

Фредерік підвівся з крісла і підійшов до величезного оглядового екрана, що нагадував вікно:

— Я хочу сказати, що справа дещо складніша…

— Що маєш на увазі? — сухо запитав Рамар.

— Цікавлячись Антуаном, я і про тебе багато цікавого дізнався… — промовив багатозначно.

— Не розумію твоїх натяків, — роздратовано кинув Микола. Він, несподівано для самого себе, мов виконуючи чийсь наказ, рішуче підійшов до центрального пульта і натиснув кнопку селектора: — Орієнтовний час приземлення сорок сьомого, будь ласка.

На екрані з’явилися цифри. Рамар подивився на них, сказав “спасибі”, і цифри зникли.

— Він повинен прилетіти завтра о вісімнадцятій годині й двадцять три хвилини за місцевим часом, — сказав, ніби Мелвін його про це запитував.

— Так чого суттєвого немає в касетах “Зета-люкс”?

— А що є в касетах? — ухильно запитав Рамар. — Як розуміти твої натяки? Невже в тих касетах є щось таке, що може мене скомпрометувати? Я не хлопчик, Фредерік. Я вже давно відповідаю за кожен свій крок. Комітет Честі жодного разу не мав до мене ніяких претензій. І мені незрозуміла твоя поведінка — ти прилітаєш спершу ніби просто побачитися з давнім приятелем, зі мною себто, погомоніти, потім виявляється, що тебе цікавить наш пілот, згодом починаєш на щось багатозначно натякати… Та цей Антуан — просто самозакоханий, хоч і обдарований, невіглас.

— Ти доклав немало сил, щоб він погодився працювати в КОТРАЦ. І зараз цей невіглас у тебе серед кращих пілотів.

— Він чудовий пілот, але характер має нестерпний. І не перебільшуй можливості “Зета-лкжс”. То все мертва, суха інформація. А я знаю Божка особисто і вже не перший рік. Розумієш?

— Розумію. Навіщо ти “лікував” Антуана? Чи труїв… Не знаю, як і сказати.

Директор КОТРАЦ повільно підвів погляд, втупився у майора Мелвіна.

— Я не розумію тебе… І взагалі, звідки ти про це знаєш? Адже Антуан сам просив мене допомогти. І сам просив про це мовчати.

— Ти лікар? — в’їдливо запитав Фредерік.

— Якби він звернувся до лікарів, його могли б не допустити до польотів… на деякий час. А Божко хотів літати… Справді, звідки ти це знаєш?

— З інформаційних касет. А вже як потрапила ця інформація у блок пам’яті, даруй, не знаю. Джерела інформації не. випадково в жодній з робочих касет не наводяться.

— Не відчуваю за собою ніякої провини.

— Твоя справа.

Микола Рамар підвівся з-за столу, демонстративно не дивлячись в бік майора Мелвіна, підійшов до книжкової полиці і взяв кілька невеликих бібліоскопів, поклав на свій стіл, умостився в кріслі і вдав, що заглибився в читання. І лише коли майор Мелвін неквапом вийшов із кабінету, директор КОТРАЦ брутально вилаявся.

2

24 листопада 1926 року.

Ф. Скотту Фіцджеральду.

“…Щодо особистого життя відомого письменника (кому відомого?), то Хедлі розлучається зі мною. Я віддав їй усі гроші, а також всі майбутні гонорари за “Сонце…”… Бамбі й Хедлі почувають себе просто здорово. Доки Хедлі була у від’їзді, Бамбі жив зі мною десять днів, і якось вранці ми з ним пішли в кафе, я взяв йому морозиво і купив нову губну гармошку, і він, тримаючи її і наминаючи морозиво, сказав: “Життя прекрасне з татом…” Він дуже любить мене, і коли я запитую його, що робить тато, сподіваючись почути, що тато великий письменник, як про те пишуть газети, він відповідає: “Тато нічого не робить”.

Усім вам моя любов. ЕРНЕСТ”

Адресу майор Мелвін знав. Пішов осінньою алеєю від великої кубічної споруди головного корпусу до містечка. Оранжеві шапки дахів, освітлені призахідним сонцем, визирали з-поміж розлогих каштанів та кленів. Зупинився біля хвіртки з великим сріблястим номером “17”. Зайшов на подвір’я. Вузькою ситаловою доріжкою пройшов поміж густих рядів яблунь та вишень до веранди. Двері були прочинені, але самовільно заходити не хотілось. Подзвонив. За якусь мить вийшла жінка невисокого зросту, худорлява, але не худа, глибока зморшка на переніссі та гострий напружений погляд.

— Добрий день.

— Добрий вечір, — якимось безбарвним голосом відповіла.

— Пробачте, ви — Марта Божко?

— Так.

— Дозволите зайти?

— Будь ласка.

На невеликій заскленій веранді стояли круглий стіл і три стільці довкола. На столі — полив’яний горщик з квітнучою червоною азалією.

Простора вітальня зустріла Мелвіна ароматом лаванди і тихою музикою. Звучала скрипка. На стінах — декілька майстерно виконаних репродукцій картин Леонардо. З сусідньої кімнати вийшов хлопчик років шести, сказав: “Здрастуйте”.

— Мамо, будемо вечеряти?

— Так. Сідай, — сказала Марта. — Я зараз все принесу: І ви сідайте до столу. Повечеряємо разом.

— Дякую. Не турбуйтесь.

— Сідайте. Підтримаєте компанію.

Марта вийшла на кухню. Хлопчик сидів за столом майже струнко, склавши руки, уважно роздивляючись Фредеріка Мелвіна.

— Як тебе звати, юначе?

— Ярославом. А вас?

— Фредерік Мелвін.

Хлопчик дуже серйозним голосом поправив його:

— Майор Фредерік Мелвін. У вас красива форма.

— А в твого тата хіба не красива?

— У мого тата? — якось знічено перепитав хлопчик, аж Фредерікові видалося, що він даремно нагадав про батька. Він вже зібрався якось виправляти свою помилку, як малий сказав: — В мого тата також красива. Тільки я його ще по-справжньому не бачив, свого тата. І форми його не бачив. А ви ось сидите…

— Твій тато прилітає завтра. Ти знаєш про це?

— Знаю. Мама говорила.

— Ви будете його зустрічати?

— Не знаю. Якщо мама захоче… Сам я все одно тата не впізнаю. Та й він мене не впізнає, - сказав хлопчик і раптом вигукнув голосно: — Мамо, ти покликала їсти і нічого не несеш. А я дуже голодний.

Марта визирнула із сусідньої кімнати:

— Зачекай трохи, Ярчику. Зачекайте, будь ласка, — і нараз усміхнулася до майора по-домашньому привітно, мов до давнього знайомого.

Від тієї усмішки Фредерікові стало зовсім кепсько на душі, він пошкодував, що прийшов. Навіщо? Дуже важко по-справжньому зрозуміти людей і допомогти їм. Часом це просто неможливо, особливо, коли самі люди не розуміють, що їм потрібна допомога. Хто ця Марта? Що в неї за душею, окрім бажання щонайкраще влаштуватися в цьому світі? Дружини космічних пілотів мають право жити в ось таких прекрасних котеджах серед справжньої зелені живої природи, серед тиші, на найвищій категорії постачання.

З чого ж почати?

І раптом він побачив невеличку фотографію Антуана за склом книжкової шафи. Невеличку, майже крихітну кольорову голограму. Фредерік відчув, що то не формальність.

— Тато справді тебе не впізнає, бо коли він відлітав, ти був зовсім крихітний. А ти його, мабуть, зміг би впізнати…

Хлопчик перехопив його погляд і з сумом проказав:

— На фотографіях люди рідко схожі самі на себе. В житті вони інакші. Та й мама, мабуть, не піде зустрічати…

— У мами завтра, напевне, якісь нагальні справи? — запитав майор, щоб розмова не зайшла в глухий кут.

Йому хотілося якось виправдати цю жінку в очах сина.

— Та ні, - сумно продовжив Ярослав. — Які у мами справи, окрім мене? Але тато прилетить і потім знову полетить… Навіщо звикати? Минулого року тьотя Клава залишала нам свого кота, Рудого, я за місяць до нього так звик, що довго плакав, коли тьотя Клава повернулася. Дуже плакав. Ви мене розумієте, товаришу майор?

— Розумію, хлопчику… Але хоч твого тата й немає поруч із тобою, він постійно думає про вас і багато робить для тебе, для мами…

Марта зупинилася на порозі з тацею в руках, стояла і слухала розмову.

— Так, мама казала, що ми живемо тут тільки тому, що тато літає. Але якби тато не літав, ми все одно десь би жили. Ми з мамою буваємо у місті — там навіть краще, веселіше, машин багато.

— Ти ще не все можеш зрозуміти, хлопчику… Але я хочу тобі сказати, що твій тато не буде літати вічно. Мине ще років п’ятнадцять-двадцять, за цей час ти виростеш…

— Виросту і сам буду літати! — вигукнув малий. — І ніколи ми з ним не будемо разом.

— Тебе ще можуть і не взяти у пілоти.

— Візьмуть, — впевнено проказав Ярослав. — Я так хочу.

— Його візьмуть, майоре. Це — Антуан в сучаснішому виконанні. Даруйте, не знаю вашого імені…

— Фредерік Мелвін.

— Дуже приємно, — Марта поставила тацю на стіл. — Ви завітали до мене чи до Антуана? Він прилітає завтра. Затримується, але кажуть, що все гаразд.

Мелвін знову відзначив, що обличчя Марти — жива маска.

— Я і до Антуана, і до вас. Насамперед — до Антуана, але з вами також хотілося поговорити до прильоту…

— А чому до прильоту? — в награному здивуванні звелися брови. — Що зміниться, коли він прилетить? Він житиме у своєму готельному номері, а ми з Ярчиком тут.

— Он як… — Майор Мелвін вагався: продовжувати розмову в присутності сина чи зачекати, доки вони з Мартою залишаться наодинці.

— Дуже смачні ланчики, мамо. А чому ви не їсте, товаришу майор?

— Я їм… Справді, дуже смачно. Ви прекрасна господиня. Залишається тільки пожаліти Антуана, що він зараз позбавлений можливості покуштувати таке чудо.

— Його не варто жаліти. Антуан із тих людей, котрі за будь-яких обставин щасливі. Він дуже нетиповий чоловік. На його прикладі я переконалася, що немає межі поміж нормою і патологією.

— Мені видається, що ви несправедливі.

— Антуан сам хоче, щоб я його так сприймала… Повірте, він цілком щасливий. І ми з Ярчиком щасливі. Все гаразд… А ви до нас у якій справі?

— До Антуана в мене цілком конкретна пропозиція ПЦЕР, саме для Антуанового характеру, для його вдачі. Так нам здається… А з вами мені просто хотілося познайомитися особисто.

— А чому ви поспішаєте це зробити до прильоту Антуана? — Жінка зобразила на обличчі подобу здивування.

— Зрозумійте мене правильно. Як кажуть, не гріх знати дружину людини, котрій доручаєш відповідальне завдання…

— Але. мабуть, я не зможу стати вам у пригоді. Нічого цікавого про Антуана я не розповім, занадто рідко його бачу.

— Але дозвольте вас запитати — за що ви його полюбили?

Жінка подивилася на нього уважно, спокійно, вивчаюче. На обличчі спокій. Крижаний спокій. І лагідна крижана усмішка.

— За що я його полюбила? Якщо відверто, то лише за те, що він полюбив мене. І, даруйте, не більше. Вас задовольнить така відповідь?

— Так, задовольнить своєю щирістю… Пробачте, а яка ваша думка про Миколу Корнійовича Рамара? Даруйте за таке безпосереднє запитання, але я не дипломат… Ми з ним були приятелями, багато років не бачились, і зараз мені здається, що він дуже змінився. Не на краще змінився. Звідси й моє запитання.

Фредерік поглянув на Марту і відразу зрозумів, що вчинив дурницю, заговоривши про Рамара.

— Запитайте про це в людей, котрі з ним працюють. А ми з Ярчиком просто живемо тут, дякуючи Антуанові Божку, насолоджуємось, як кажуть, радощами природного життя… Микола Корнійович часом цікавиться нашим буттям, інколи заходить… Зворушує його турбота про нашу сім’ю…

— Мені видається, ви мене дещо неправильно зрозуміли, але… Пробачте… Я хотів би якось загладити свою нетактовність…

Марта Божко поглянула на нього з прихованою відразою:

— Уже вечір. Ярчика треба вкладати спати, а він звик, що кожного вечора я розповідаю йому казочку.

— Радий був познайомитися з вами. Пробачте за несподіване вторгнення і мою безцеремонність… До побачення.

За вікнами вже майже темно. Пізній осінній вечір. В пам’яті — лагідна крижана усмішка. І прихована відраза.

3

11 жовтня 1923 року.

Гертруді Стайн та Алісі Токлас.

“…Вперше в житті я зрозумів, як закінчують життя самогубством лише тому, що накопичується занадто багато справ і проблем і кінця їм не видно. Малокорисне відкриття… Нью-Йорк дуже красивий, особливо в районі Бродвея і Уолл-стріт, куди взагалі не пробивається сонячне світло, хіба що випадкові промінчики. Але що за люди там мешкають! За весь час я не побачив, щоб хтось усміхнувся. Перед біржею один щось малював на тротуарі жовтою й червоною крейдою, вигукуючи: “І послав він туди свого єдиного сина. І послав він єдиного сина померти на шибениці…” Натовп, що зібрався довкола, мовчки слухав. Бізнесмени, клерки, розсильні. “Перепало ж хлопцеві”, - сказав хлопчик-розсильний, звертаючись до приятеля. Прекрасно. Є справді красиві будови. Нові. Цікаві форми. Через триста років люди будуть приїздити сюди із Європи і їздити в туристичних автобусах. Мертві, занедбані громаддя, як у Єгипті…

Нізащо не погодився б жити там. Вже час їхати в лікарню…

ХЕМІНГУЕЙ”

Фредерік вийшов надвір. Темно. Ніч. Кволі зорі над головою. Голос далекого прибою, голос моря. Мелвінові було кепсько. Тієї миті він нікого не поважав — ні себе, ні Марту, не поважав Миколу Рамара і навіть Антуана, якого він ще не бачив. Антуан, мабуть, справді химерний горішок.

Ноги самі несли його. Досить довго він взагалі не задумувався, куди йде. Нічні ліхтарі. Довкола них — хмарки дрібної комашні. Легкий вітерець. Його кроки ситаловою доріжкою голосно відлунювали.

Вийшов знову до головного корпусу. Два освітлені вікна. Микола? Він чекає? І зрозумів, що просто не зможе не побачити його зараз. Не тому, що розмова з Мартою дуже вплинула на нього. Просто не міг зупинитися у цій розтягнутій миті пошуку істини.

Двері директорського кабінету були прочинені. Майор переступив поріг, зупинився. Микола Рамар стояв спиною до нього, схрестивши руки на грудях. Стояв біля глухої стіни.

— Це ти? — запитав не обертаючись.

— Так, Миколо.

— Я знав, що ти сьогодні ще зайдеш до мене.

— Це випадковість. Я сам не знаю, чому зайшов…

Микола Рамар обернувся:

— Я теж не знаю, чому досі не пішов додому. Я чекав тебе. І якби ти не зайшов… нам було б кепсько обом. Пробач, що я розписуюсь за обох. Але, оскільки ти прийшов, я, мабуть, маю таке право… Хочеш кави?

— Ні, дякую. Нічого не хочу.

— Ми не бачились уже скільки років. Ми обоє змінилися. Але ж не настільки, щоб не розуміти один одного? Ти був у Марти?

— Так.

— І як вона тобі?

— Мені здається, Миколо, що вона усіх нас зневажає.

— Ми не можемо бути гарними для всіх… Ми з тобою не актори. А Марта зневажає не нас, а всі дріб’язкові умовності життя. Я її давно й добре знаю… Вона тобі щось розповідала?

— Ні! Вона мені нічого не розповідала! — несподівано вибухнув Мелвін. — Ти — стара хитра лисиця! Тобі не соромно? Марта боїться тебе і захищає тебе своїм мовчанням…

Директор КОТРАЦ багатозначно усміхнувся:

— Я чекав, що ти продовжуватимеш саме в такому тоні… Але в мене зараз доволі умиротворений настрій. І давай краще, якщо не заперечуєш, поговоримо про твою місію до КОТРАЦ. Ми з тобою не просто давні друзі, але й по службі зв’язані тісно. Не квапся. Встигнеш заперечити. Я справді хочу з тобою серйозно поговорити. Хочу зрозуміти тебе, бо не вірю, що ми сприймаємо світ по-різному. Вже завтра ти опинишся в такій же ситуації, в якій нині перебуваю я. І я не певен, що ти поведешся розумніше… Навіщо себе дурити, Мелвіне? Він тобі потрібен. Він справді кваліфікований, талановитий пілот. Просто так я не віддав би його нікому, але, як кажуть, твій дідько старший. Антуан — майже геній, але він тварюка. Вибачай, що я не вишукую слова. Але я терпіти не можу самозакоханих типчиків, невігласів у життєвих питаннях, які, одначе, переконані, що знають у цьому світі все. Я робив йому тільки добро. А він дивиться на мене вовком. Мене дивує твій тон, бо вже завтра ти сам шукатимеш шляхи, щоб хитро примусити його підписати угоду…

— Я його ні до чого не примушуватиму. Я запропоную йому…

— Якщо він взагалі захоче з тобою розмовляти…

— А чому він дивиться на тебе вовком? Ти знаєш про це?

— Хай дивиться, як хоче… До речі, з Мартою його познайомив саме я. Мартуся славно потрудилася, щоб закохати його в себе. Я дуже просив її… Причину сам розумієш. Він полюбив її і знав, що його польоти забезпечать чудові умови існування його коханій дружині й дитині. Він переконаний, що якби не він, то його кохана Марта була б змушена мешкати на котромусь із поверхів нашого цивілізованого мурашника… Одне слово, не мені тобі це все розповідати… Скажу просто, Марта нікуди ніколи з ним не поїде, якщо він відмовиться від польотів. Сподіваюся, що ти, побачивши Марту, не заперечиш тепер, що вона мудра жінка — красива, спокійна, і гарна мати. Вона заслуговує на те, щоб жити трохи краще від інших… Гадаю, в тебе з роками не з’явилося бажання стригти всіх під один гребінець?..

На мить запала пауза:

— Чому він дивився на тебе вовком? — уперто нагадав Мелвін.

— А тобі самому важко зрозуміти? Він літав. Забезпечував, даруй, своїй сім’ї ідеальні умови. Але ж самої сім’ї він не бачив, а в моїй постаті для нього багато чого уособлювалось… От і дивився вовком. А ще я колись сказав йому: “Хлопче, можеш забиратися під три чорти, гірше буде тільки тобі, бо ти не зможеш не літати, це твоє життя. А ми без тебе якось обійдемось”.

— Так, Миколо… Я дещо знаю про це… І ти мені не сподобався в цій ситуації… Я намагаюся зрозуміти тебе, я твій давній товариш…

— Що ти хочеш зрозуміти? Ти хочеш зрозуміти, навіщо мені потрібні класні пілоти? Чи ти хочеш зрозуміти, чому Марта нікуди не поїде з Антуаном з містечка КОТРАЦ? Чи, може, ти хочеш зрозуміти, чому я повинен думати, кого зустрінуть мої хлопці, мої пілоти, повернувшись на Землю, і від кого вони, врешті, матимуть дітей, хто прийде їм на зміну? Що ти хочеш зрозуміти? Перед Комітетом Честі я звітуватиму без твоєї допомоги.

— Миколо, не поспішай робити передчасні висновки. Врешті, ми просто дивимось на світ трохи по-різному. І кожен із нас. має на те право. Чи не так?

4

20 березня 1925 року.

Д-рові К. Е. Хемінгуею.

“Дорогий тату, я не надсилав тобі свої роботи тільки тому, що ти чи мама повернули мені “В наш час” і мені видалось, що мої книги вас не дуже зацікавлюють.

Зрозумійте, у всіх своїх оповіданнях я прагну передати відчуття справжнього життя — не просто описувати його чи критикувати, а перенести його на папір. Хочу, щоб, прочитавши моє оповідання, ви справді пережили все самі. А це неможливо, якщо писати тільки про прекрасне, обходячи погане й потворне. Коли все прекрасно, то в це неможливо повірити. В житті інакше. І тільки показавши обидва боки — три виміри, а якщо вдасться, то і всі чотири, — тоді можна писати так, як би мені хотілося.

ЕРНІ”

— Мамо, а яку сьогодні ти мені розповіси казочку?

— А про що ти хотів би почути, Ярчику?

— Про щось страшне… Про щось цікаве…

— Ти все ще любиш страшне?

— Люблю. Це ж так цікаво, коли страшно.

— Ти пам’ятаєш крокодила? Він страшний?

— Трошки страшний… Коли розкриває свого величезного рота.

— То хочеш казочку про крокодила?

— Ага, хочу, мамо.

— Тоді слухай. Жив собі на світі мисливець. Загалом він був ученим, біологом. Але дуже любив полювання. Як тільки йому випадала вільна година, він відразу телефонував до товаришів, вони домовлялися про зустріч, а коли ніхто із друзів не мав можливості, то він і сам вибігав з рушницею напохваті, викликав наишвидкісніші машини і летів у найвіддаленіші куточки нашої планети, де ще можна було знайти диких птахів чи звірів.

— Мамо, ти ж обіцяла про крокодила.

— Не поспішай, Ярчику. Це буде довга казка. Слухай… Тож на полювання він їздив завжди, коли випадала вільна година. А якщо мав тиждень-другий, то летів далеко-далеко, на чужі планети, де ще були незаймані ліси і степи, моря і гори.

— А як його звали, мамо?

— Звали його… Так його і звали. Мисливцем. Прізвище в нього було таке. Микола Мисливець.

— Мамо, а де на Землі можна ще знайти диких птахів та звірів?

— Ніде, синку. Диких тварин на Землі вже давно немає, але існують мисливські заповідники, де на спеціальних фермах розводять тварин, птахів, а потім випускають у ліс чи в степ, щоб люди могли їх уполювати. Розумієш?

— Авжеж, розумію.

— Але з кожним роком мисливців ставало все більше, а відтак меншало птахів. Ферми не встигали вирощувати дичину для заповідників, і з кожним роком доводилося все довше чекати, коли випустять на мисливця якусь дичину… А особливо прикро було бачити впольованих птахів — таких маленьких і жалюгідних. Микола Мисливець так колись і сказав: “Два місяці чекав, доки прийде черга вцілити оце жалюгідне курча. Вдома й показати буде соромно”. А товариші по полюванню розсміялися, почувши ті слова: “Ви, шановний академіку, мабуть, хотіли б, щоб замість качок крокодили літали? То вже як поцілиш, то вдома не буде соромно показати”. Посміялися всі гуртом, а Мисливець задумався — справді, хіба він не біолог, хіба він не може вивести таку породу крокодилів, аби вони літали? Отоді справді буде полювання! Хай навіть доведеться довше чекати своєї черги, бо крокодилів, певна річ, буде важче розводити, ніж качок. Але ж тоді хоч знатимеш, заради чого чекаєш.

— Мамо, а підемо завтра зустрічати татка?

— Ти ще не хочеш спати, синку?

— Ні, не хочу. Я цієї ночі не засну, мамо. Навіть якщо ти і розповіси казку про крокодила до кінця. Я буду думати про тата. Цікаво, який він? Такий, як на фотографії? Чому ти плачеш, мамо?

5

З березня 1919 року.

Джеймсові Гемблу.

“…Бога ради, доки зможеш, не повертайся в цю країну. Повір тямущій людині. Я патріот і готовий померти за цю велику і славну країну. Але жити тут — чорта з два!

ХЕММІ”

Світлу цятку на вечірньому обрії помітили майже всі водночас. Фредерік Мелвін поглянув на годинник.

— Так, це він. Не маю сумніву, — голосно сказав Микола Рамар і чомусь насупився. — Пізнаю його манеру посадки, він завжди немов підкрадається до космопорту. Більшість хлопців чешуть по прямій, а цей завжди зберігає індивідуальність. Через кілька хвилин матимеш щастя особисто познайомитися з найкращим пілотом КОТРАЦ…

Майор Мелвін роззирнувся, пробіг поглядом по невеликому натовпу зустрічаючих. Він шукав Марту, але не бачив її. Одна жінка видалася схожою на Марту. Він навіть зробив кілька кроків до неї, упевнився: лише схожа, але не Марта.

Раптом хтось смикнув його за рукав літника, і дитячий голос продзвенів:

— Товаришу майор, її не буде. Мама не прийде.

Мелвін опустив погляд і відразу упізнав:

— Це ти, Ярославе?

— Так, товаришу майор.

— Називай мене просто Фредеріком.

— Добре, майоре Фредерік… Мама трохи занедужала. Але мене вона відпустила. Вас я здалеку впізнав. Візьміть мене, будь ласка, на руки, бо я майже нічого не бачу. Тато вже приземляється? Так, товаришу майор?

Мелвіну на очі навернулися сльози. Він здивувався їм, бо ніхто ніколи не вважав його сентиментальним, взяв хлопчика на руки.

— Тобі добре видно?

— Прекрасно видно, майоре Фредерік. Спасибі. Яка велика машина.

— Твій тато найкращий пілот, і він вже давно літає на найбільших і найкращих машинах.

— Сідає! Вже сідає! Як красиво!

До Мелвіна підійшов Микола Рамар:

— Прийшов зустрічати свого тата? — Хотів поплескати малого по щоці, але той відхилився і закопилив губку:

— Я хочу найпершим побачити, як мій тато вийде з машини.

Рамар вдав, що не образився.

— Мій юний друже, спершу з машини вийде біокібер-навігатор, за ним мусить вийти біокібер-механік, а вже потім — твій тато. Ти хочеш літати так, як твій тато?

— Я дуже хочу і я буду літати, як мій тато.

— Приємно це чути, Ярчику. Твій тато найкращий пілот КОТРАЦ.

— Товаришу директор, пробачте, а коли мій тато полетить наступного разу?

— А ось цього, юначе, я не знаю.

— Чому? — зойкнув Ярослав. — Адже ви директор, і мама каже, що ви все знаєте — хто, куди і коли летить.

— А цього разу не знаю. Цього разу більше знає майор Фредерік…

— Це правда, товаришу майор?

— Якоюсь мірою, Ярославе… Я прилетів до вас, щоб запропонувати твоєму татові одну цікаву роботу. Я не знаю, чи він погодиться, але я дуже хотів би, щоб він погодився…

— Він скоро знову полетить?

— Якщо погодиться, то летіти треба якомога швидше.

— Надовго?

— Так, Ярославе, надовго. Але це дуже важливе і цікаве завдання, скажу тобі по секрету. Від виконання його великою мірою залежить доля і розвиток нашої цивілізації, нашої планети, доля кожного із нас… Розумієш, наскільки це серйозно? І саме твоєму татові планета хоче довірити виконання цієї програми…

— Майоре Фредерік, опустіть мене на землю, будь ласка…

— Чому, вже скоро твій тато виходитиме з машини…

— Спасибі, товаришу майор, ви дуже добрі… Але у вас уже зморилися руки… Спасибі… Поставте мене на землю. Я зараз підійду до диспетчерського селектора і на екрані все побачу.

Фредерік Мелвін, повагавшись, опустив Ярослава на землю.

Коли хлопчик відійшов на кілька метрів, Рамар голосно пробурчав:

— Могутня штука — генетика. Цей — таке ж звіреня, як і його таточко. Залишається тільки сподіватися, що материнська природа не притлумить Антуанових здібностей, бо шкода, якщо в цього шкета нічого, окрім характеру, не буде. — Рамар стиха вилаявся і підніс до очей бінокль. — Розгерметизували люк. Даремно ти не пішов зі мною на директорський оглядовий майданчик…

— Байдуже… За своє життя я дивився зі всяких майданчиків…

— Ходімо зі мною.

Перед директором гурт шанобливо розступався.

Вони зупинилися біля невисокого, трохи нижче пояса, парканчика з ситалових сегментів. Ажурні телескопічні ворітця були ще зачинені.

Від величезного сріблястого бублика від’їхали оранжеві, схожі на великих жуків, машини “Алярм-посадка”. Пригасло освітлення майданчика космопортівськими ліхтарями.

За кілька хвилин оранжевий відкритий “жучок” зупинився перед ажурними ворітцями, і вони прочинилися у легких сутінках осіннього вечора.

Антуан Божко першим вихопився через низький борт машини, бадьоро ступив на ситалове покриття космопорту.

Микола Рамар долонями провів по обличчю, аби зродити подобу зворушеної усмішки, приязності, розвів руки для обіймів.

— Привіт, Антуане! Привіт, друже! Який я радий бачити тебе!

Мелвін уважно спостерігав за поведінкою Антуана Божка. Зовні той був втомлений, але бадьорий. Обличчя — мов тесане сокирою, вилицювате, посмішка симпатична.

— Привіт, директоре, — Антуан дещо фамільярно плеснув Рамара по плечу, ухилившись від обіймів. — Я також радий тебе бачити.

— Справді? — зі щирим здивуванням запитав Микола.

— Невже нині це так важливо? Машина в цілковитому порядку, як завжди, її треба тільки перевдягнути… От і все на сьогодні. Я дуже втомився і хочу по-людському відпочити. Пробач. Сподіваюся, транспорт на мене чекає?

— Безумовно, але чи не хотів би ти, друже, якийсь кілометр пройтися пішки? — Рамар якомога приязніше усміхався. Майор Фредерік розумів, що Микола не втрачає надії на порозуміння з найкращим пілотом.

— Якщо справа тільки в моєму бажанні, то його в мене немає і бути не може. Цієї миті я хочу спати і тільки спати. Щоб це розуміти, здається, не обов’язково буди директором КОТРАЦ. Чи щось трапилось?

— Особливо нічого… Але я хотів тебе познайомити з одним моїм давнім приятелем…

Антуан зробив крок праворуч, пропускаючи навігатора та механіка.

— Спасибі, хлопці! До наступних зустрічей, — торкнувся до плеча кожного.

Біокібери, не обертаючись, підняли стиснуті в кулак правиці.

— Ти хочеш, аби ми познайомилися з твоїм приятелем саме зараз? Завтра не буде часу? Цікаво… Що ж це за один?

Майор Мелвін відчув, що до його ноги притулилося дитяче тільце. Зрозумів, що то до них пробрався Ярослав, але свідомо не поглянув донизу.

— Мені чомусь видається, що краще познайомити вас саме зараз. Щоб ви просто побачили один одного… — Рамар поклав долоню Фредерікові на плече, але Мелвін якось ніби мимохіть відсторонився, помічаючи, що це сподобалось Антуанові.

— Майор ПЦЕР? — дещо здивовано запитав і за якусь мить спроквола простягнув руку для привітання.

— Фредерік Мелвін.

— Антуан Божко… Ну от, ми познайомились. Тепер я можу бути вільним?

— Я бачу, ти зовсім не змінився, Антуане.

— А ти хотів би, щоб я змінився? Хто б тоді повертав назад твої найновіші машини в такому стані?

— Даремно ображаєшся, Антуане.

— Я не ображаюсь. Я просто ніяк не навчусь розмовляти з тобою, товаришу директор, не можу навчитися… Яке славне дитя! Це ваш син, майоре?

— Ні, Антуане…

— Як тебе звати, юначе?

— Мене звуть Ярослав Божко, — тихо проказав малий.

Антуан зблід.

— Як мама? — якось безтямно запитав, роззирнувшись навсібіч. На відповідь він не чекав. — Мабуть, все добре… Що з нею тут трапиться? Адже й зі мною нічого не трапилось… Як ти впізнав мене? Ах, пробач… Адже і я тебе впізнав… — Антуан схилився, притиснув малого до грудей. — Спасибі, що ти вийшов мене зустрічати. Я так багато думав про тебе. Я так багато хочу тобі сказати. Ярчику… Я зайду до вас. Днями… Може, завтра. Я дуже радий бачити тебе… Спасибі… - Божко рвучко випростався і пішов, розштовхуючи людей.

6

17 липня 1923 року.

Уїльяму Хорну.

“…І благаю, Хорні, ніколи не повертайся туди ні за яких обставин, тому що минуле мертве. Італія мертва, і я порвав листа. Він був занадто сумним, і тобі не обов’язково переживати те, що пережив я.

Хорні, треба про все забути. Не можна постійно повертатися до минулого чи “лоскотати собі нерви”, прагнучи побачити речі такими, якими вони були колись. Минуле залишилось в нашій пам’яті, і тільки тим, дивним і прекрасним, і треба жити далі… Проте я аж ніяк не маю наміру повчати…”

На п’ятий поверх готельного корпусу Антуан піднявся ліфтом. Почував себе украй змореним, а несподівана зустріч із сином геть вибила з колії. Підійшов до свого номера.

— Антуан Божко. Триста третій, — сказав тихо.

Двері відразу прочинилися. Антуан переступив поріг і побачив у кімнаті сухорляву постать біокібера. Той обернувся на звук прочинених дверей, сказав вибачливо:

— Даруйте, я трохи затримався. Але для вас уже все підготовлене. Сподіваюсь, ваші смаки і уподобання не змінилися, шановний Антуане?

— Я ще й сам не знаю… Спасибі тобі, друже Терр…

— Я радий, що ви мене не забули за ці роки.

- І ти ж мене не забув.

— Мені простіше все пам’ятати. Життя в мене простіше — поміняв постіль, навів лад… Я дуже радий бачити вас знову, Антуане.

Біокібер втомлено усміхнувся, повільно пішов до дверей, вони тихо зачинилися за ним.

Тиша. Як у склепі.

Тиша, яка не дозволить заснути, яка дзумітиме набридливою іграшковою мухою, пульсуватиме у скронях. Перший день на Землі для Антуана завжди був украй тяжким.

Божко подумки набрав номер Марти. Лише подумки, бо знав, що сьогодні він нізащо не піде до них. І не подзвонить. Він мусить підготуватися до зустрічі.

Антуан натиснув три клавіші на пульті відеона, за якусь мить на екрані з’явилося обличчя немолодого чоловіка. Глибокі зморшки, мішки під очима, скептично примружений погляд.

— О, це ти, Антуане! — чоловік на екрані щиро зрадів. — Нарешті ти повернувся.

— Привіт, Томасе!

— Як ти здогадався повернутися саме сьогодні?

— А чим сьогоднішній день знаменний?

— Антуане… В мене сьогодні день народження. Ювілей. Але тобі я пробачаю.

— О Томасе, я починаю старіти. Мені соромно. А минулого року в польоті я не забув. Чесне слово, не забув.

— Томас Вій дожив до свого сімдесятиліття і чомусь зовсім не радіє з цього приводу.

— Томасе, а чому ти зараз вдома? Хіба КОТРАЦ вже опустився до того, що почав забувати своїх ветеранів?

— Та ні, Антуане, в КОТРАЦ нічого не змінилося. Але ж ти знаєш мене. Мені й замолоду не смакували умовності. А останній рік, коли вже не літаю, зовсім не терплю вимушених урочистостей. Нашому славному Томасові!.. Його досвід!.. Його доброта! Який він прекрасний товариш! Ти ж розумієш мене? Хай поспівають віншувальних потім, коли я вже не зможу огризнутися. Тільки чи захочеться комусь мене славословити, коли моя душа відлетить у космос. Я категорично відмовився від ювілейного вечора і переконався, що вчинив правильно, — тільки сім найближчих приятелів згадали і прислали вітальні візи. Я розумію, в кожного свої клопоти. Але на офіційний ювілей багато злетілось би. Для більшості важить формальний ритуал… Власне, і для мене він багато важить. Але ж якби вони всі зібралися без офіційного запрошення… Ти ж знаєш, як я люблю, щоб не було жодного нещирого слова, жодної нещирої усмішки, жодного нещирого руху.

— Ти вже не літаєш?

— Відлітав я своє. І здоров’я вже не те. Маю цілковите право пожити ледарем… Але, якщо правду, польоти і зараз ночами сняться… Нові машини сняться… Антуане, чому ми спілкуємось екранним способом? Чому не заходиш, космічний волоцюго?!

Томас Вій мешкав через стінку, і Антуан пішов у гості.

Двері свого помешкання чомусь не зачинив, хоча й був певен, що не скоро повернеться. Але з’явилося дивне бажання, щоб хтось прийшов до нього сьогодні. Серед ночі?

Переступив поріг.

— Цікава штука людська психіка, правда ж? — Томас стиснув Антуана в обіймах. — Живеш-живеш, і світ бачиться тобі одним, ніби довічно зрозумілим, відкритим для тебе, і раптом надходить якась фантастична мить, ніби нічого й не відбувається, але вона дивно перебудовує твій світогляд, твою філософію. Всього тебе перебудовує… І вже довколишнє бачиться тобі не просто інакшим, а часом навіть протилежним.

— Що ж тебе так перебудувало?

— А якби ж я знав. Справжня фантастика… Це прекрасно, що ти саме сьогодні прилетів…

— Я вибився з графіка… Мусив повернутися ще три дні тому.

— В тебе все гаразд?

— Так. Все, як завжди. Все прекрасно…

— Ти ще скажи, що тобі й повертатися не хотілося.

— Можу й таке сказати. Томасе, кому, власне, я тут потрібен? Я потрібен тільки там, — Антуан звів руки до стелі.

— Не треба, Антуане, — м’яко сказав Томас. — Це в мене нікого немає, хоч мені вже сімдесят років. А ти — екстрапілот! І в тебе є сім’я, в тебе є син!

— Так, у мене є син, але ми з ним ніколи не будемо разом… Ми просто знатимемо, що ми існуємо на цьому світі. Син і батько. Ярослав, Антуан… Ото і всього… І не треба, Томасе, розповідати мені казочки. Доки я літаю, про мою дружину не забуває наш шановний…

— Ти не маєш права говорити погано про Марту… Вона жінка… Зрештою, ти сам… Або літати, або… А Рамар завжди знайдеться.

— Томасе, скажи чесно, для тебе Рамар — цілком нормальний керівник і ти не маєш на нього ніякісінького зла?

— Рамар людина діла… — нерішуче проказав Томас. — Ти просиш сказати щиро… Даруй, Антуане, але мені особисто він робив тільки добро. Я не маю на нього ніякого зла. Він завжди мені допомагав. Я згоден, що ти можеш мати до нього серйозні претензії. У вас із ним склалися дивні стосунки… І я зовсім не розумію Рамара…

— Але ти розумієш мене… — іронічно усміхнувся Антуан.

— Так. Ти — справжній товариш, прекрасний пілот. Ти своєрідна особистість, але ж невже Рамар не може цього збагнути…

— Давай припинимо, — буркнув Божко. — Краще відсвяткуємо твій ювілей… Хто жив у моєму номері ці роки?

- Ігор. Я забув прізвище. Молодюсінький, щасливий, що потрапив до КОТРАЦ… Полетів тижнів два тому, по програмі “Оріон”. На півроку… А про Марту ти даремно погано думаєш… І якби…

— …якби я був таким, як всі, то ми б із нею були дуже щасливими…

— Побач, Антуане, але, можливо, саме так… їй з тобою також нелегко… Ти цього не розумієш?

— Розумію, Томасе. Облишмо про це на сьогодні. Давай зробимо вигляд, що ми дуже раді з того приводу, що я прилетів, що тобі сьогодні лише сімдесят років… Правда ж, чудова нагода повеселитися?

Антуан перечепився об волохатий килимок, що чомусь жужмом лежав під дверима. А ще як побачив дві порожні бляшанки від консервів у кутку кімнати, то вже не міг стриматися від здивування.

— Це що? Наслідки бучної вечірки, після якої відмовляє автопілот?

— Та ні… Просто заборонив будь-кому заходити до помешкання без мого дозволу. Готельним біокіберам насамперед. Дратують вони мене…. Але спробуй зрозуміти головне… Після того, як вони все в номері вилижуть, я відразу починаю болісно згадувати, як колись було чисто і ошатно в кабіні моєї машини. Ти ж пам’ятаєш мою машину? Там все було не просто чисто й акуратно, там було майже стерильно. Там було… Ах, Антуане… Яка цікава штука життя. Тільки коротка. І буває так нестерпно боляче, що я вже ніколи не літатиму, хоча останні роки я дуже втомлювався. Мені вже все було навіть нецікавим. Я міг заснути несподівано, і тому доводилось зловживати допінгом… Але… Сідай ось тут, Антуане. — Томас Вій змахнув рукавом сорочки куряву зі столу.

— Що тебе тримає тут, в містечку КОТРАЦ? — несподівано запитав Божко. — Жити спогадами, як на мене, набагато цікавіше і приємніше, скажімо, на нашій же базі в Квітковому чи Придеснянську…

— Так, Антуане, але там я буду просто дідом, що доживає…

— Там ти будеш тим, ким є тут.

— Ти жорстокий.

— Для тебе всі жорстокі, хто не пише віршів… Справді, чому ти залишився тут? Поїдь у Квіткове і пиши вірші… Ти вже своє відлітав. І навіщо травмувати себе? Я вже не питаю, чи не остогидло тобі це містечко за всі ці роки? Ще якби ти хотів бути наставником для молодих, але ж я добре знаю твій характер…

— Так, я майже не працюю з молодими… Але даремно ти так, Антуане… Я майже щасливий…

— Після того, як чергові наведуть лад у твоєму номері…

— Антуане, невже ти перестав розуміти мене? Невже перестав відчувати? Цього не може бути. Ти просто не в гуморі… Ти говориш про Квіткове… А тут у мене часто буває Люся… Ти її пам’ятаєш? Яка прекрасна жінка. А якщо я поїду звідси… В Квіткове вона не зможе приїздити так часто. Розумієш? А вірші і тут пишуться… Хочеш — почитаю?

— Хочу.

Томас Вій урочисто сів до столу, змахнув куряву вже з іншого кута столу, налив кожному по келиху. Мовчки, традиційно багатозначно випили.

Старий Томас усміхнувся, відкашлявся, готуючись декламувати, поклав кінчики пальців на край столу, але несподівано закам’янів і розплакався.

7

18 липня 1923 року.

Уїльяму Д. Хорну.

“…тож ти знову закоханий. Що ж, це — єдине путнє заняття. Байдуже, як може обернутися те кохання, але доки ти любиш, гра точно варта свічок. Дідько не вхопить, Хорні, я сподіваюся, все закінчиться добре. Хто-хто, а ти цього заслуговуєш…

ЕРНЕСТ”

Повернувшись до свого помешкання, Антуан дуже здивувався, побачивши за столом в кімнаті майора у формі енергетика.

— Фредерік Мелвін. Нас знайомив директор…

— У вас справді невідкладна справа? — запитав Антуан насторожено.

— Пробачте, будь ласка… Я просто йшов у свій номер і побачив, що у вас відчинено… Не дивіться на мене так роздратовано… Давайте домовимося про зустріч. І я відразу піду. Пробачте…

— Я слухаю вас.

— Можливо, не варто відразу говорити про справи? Давайте просто домовимося про зустріч. А заразвідпочивайте.

— Я прекрасно відпочив за ці роки.

— Жартуєте.

— А хіба Рамар не попередив вас, що я невиправний жартівник?

— Добре, Антуане, я тоді справді скажу дещо відразу… Ми хочемо, щоб ви, Антуан Божко, уклали трудовий контракт із нашим Центром. Ми зацікавлені у вашій допомозі. І водночас ми сподіваємось, що співпраця з нами допоможе і вам позбутися деяких життєвих складностей…

— О, то ви справжні добродії… Але хочу сказати, що я вже давно переконався — життєві складності зникають тільки разом із самим життям.

— Безумовно… Але подумайте над моїм запрошенням. Ось моя візитка. Номер на цьому ж поверсі коридором праворуч…

— У вас не вистачає професійних пілотів?

— Справа дещо складніша…

— То сформулюйте і запрошення складніше, якщо справді хочете, аби я думав про це.

— Сподіваюсь, ви прекрасно знайомі зі специфікою нашого Центру.

— Так, я знаю. Якщо за ці роки ви не перекваліфікувалися на шукачів нових плантацій конвалій чи не почали ловити метеликів, причепивши і собі крильця водночас.

— Ні, Антуане, нас, як і раніше, цікавлять тільки нові енергетичні джерела, нові родовища. А ви б хотіли, аби ми почали бігати за метеликами?

— Це було б цікаво.

— Але лише доти, доки працюватимуть заводи, літатимуть трансангуляри…

— Хай вони западуться — і заводи, і ангуляри, — незлобиво буркнув Антуан. — Вони не здатні принести людям щастя.

— Я можу з вами навіть погодитись, але ж все одно велетенська машина нашої цивілізації хоче їсти точнісінько так, як цього хочемо ми з вами. Згодні?

— Згоден. Але й радіти з цього приводу не маю ні найменшого бажання.

— Послухайте мене. Це вже конкретно. — Фредерік дістав з кишені невелику карту для службового користування. — До цієї планети на наших машинах три роки польоту. Ви ніколи не літали в ці квадри простору?

— Літав у цьому напрямку…

— Програма розрахована на десять років. До речі, наше житлове містечко ПЦЕР навіть краще за містечко КОТРАЦ. Тож Марті з Ярославом там буде добре… Та й коефіцієнт постачання у нас трохи вищий. Через десять років ви вже матимете можливість належати самому собі, жити з сім’єю…

— Ви хочете сказати, якщо я повернуся через ці десять років, то нам усім буде якнайкраще. Дуже заманлива пропозиція. Але ви не сказали, в чому ж полягатиме моя місія. Адже професійних пілотів у вас не бракує.

— Так. Я зараз вам розповім… Насамперед, чому ми звертаємось саме до вас… Скажу відверто — це порада наших шановних психологів з інформаційного центру “Зета-люкс”. Це вони розклали вас практично на молекули, вивчали вас як особистість — біохімія, енцефалограми, онейрограми тощо… Психологи вважають, що саме ви можете впоратися з нашим завданням. І в мене немає ніяких підстав не довіряти колегам. До всього, вони твердять, що виконання нашої програми буде для вас навіть приємною місією. Скажу ще й таке: хай вас не турбує можливість не повернутися. Це може трапитись тільки за умови, що ви самі захочете лишитися на тій планеті.

— Он які райдужні перспективи!

— Саме такі. І я не жартую.

— Вважайте, що ви мене вже заінтригували. Слухаю вас уважно.

— Справа полягає ось у чому. Планета заселена первісними формами розумного життя. Це вже й не дикуни, але й справжньої суспільної організації там немає.

— Розумію.

— Планета багатюща на цікаві для нас енергетичні родовища.

— Але яке відношення до цього всього…

— Не поспішайте… Я переходжу до справи. Дві наші розвідувальні експедиції були украй вороже зустрінуті місцевим населенням. Не можна сказати, що вони не увійшли в контакт, але… Якби не надійність сучасних кораблів та не індивідуальна зброя…

— То ваші розвідники забажали б залишитися назавжди на тій казковій планеті. Чи не так?

— Не іронізуйте. І не вдавайте, що такого космічного вовка, як ви, можуть налякати космічні вівці. А планета справді казкова. Я покажу вам багато фільмів — орбітальних і з поверхні, видових і суто інформаційних. Але про це згодом… Проблема в тому, що ми з ними ще не можемо укладати ніяких ділових контрактів, взаємовигідних контрактів… Наші розвідувальні експедиції були зустрінуті украй вороже. Аборигени вже давно знають і використовують вогнепальну зброю. З шаленством і героїчним захопленням вони воюють між собою, бояться відьм і чаклунів… Власне, все доволі типово…

— Не розумію тільки, чим можу бути вам я корисний, — сухо проказав Лнтуан.

— Від вас не вимагається нічого фантастичного — ні ролі бога чи диявола. Але якоюсь мірою ви повинні відчувати себе актором. Власне, як свідчать наші психологи, ви і є потенційний актор…

— Я пілот. І не більше. Давайте мені театральний колектив, і я відтранспортую його на будь-яку планету. Але особисто я лише пілот.

— Моя пропозиція видається вам химерною?

— Це Рамар хоче спекатися мене в такий спосіб?

— Як вам не соромно, Антуане.

— Не чіпайте моєї совісті. Ви з Рамаром давні приятелі.

— Колись ми з ним справді вчилися разом, але…

— Ви не відповіли. Це ініціатива директора?

— Ні, Антуане. Повірте.

— Але я не вірю.

— Даремно… І не варто пропонувати мені для виконання завдання театральні колективи. Я не організатор гастролей. Ми часом по-справжньому стріляємо, чого ніколи не роблять на сценах…

— Повторюю, я — пілот, а не солдат і не актор… Це не моє покликання.

— Я вас дуже добре розумію. Але прошу не вдаватися до передчасних висновків, все зважити грунтовно. Врешті, я прийшов тільки для того, щоб домовитись про зустріч. І, можливо, даремно я сьогодні почав викладати суть нашої програми. Зрозумійте мене і вірте мені. Я нікудишній актор і препоганий дипломат, я, на жаль, геть не вмію хитрувати і вмовляти. Я прихильник древньої тези, що найкраща політика — щирість і чесність.

— Добре, я спокійно подумаю над вашою пропозицією. Але… Я хочу запитати… Міг би я взяти з собою на цю казкову планету Марту і сина?

Запанувала довга напружена тиша.

— Я зрозумів вас… Я повинен подумати… Відповісти відразу не зможу. Пробачте. То коли ми зустрічаємось?

8

3 грудня 1921 року.

Шервуду і Теннесі Андерсон.

“…Узбережжя Іспанії треба бачити. Великі брунатні гори, схожі на втомлених динозаврів, що припали до води. Чайки супроводжують корабель, зависнувши в повітрі, немов бутафорські птахи, керовані невидимими дротинками. Маяк ніби крихітна свічка на плечі динозавра. Іспанський берег безкінечний, брунатний і видається дуже древнім.

ЕРНЕСТ”

— Тож академік Мисливець загорівся думкою — навчити крокодила літати. Довго він думав днями й ночами, довго вибирав у заповідниках екземпляри для свого унікального експерименту. І нарешті його лабораторія запрацювала на повну силу.

— Він дресирував крокодилів?

— Ні, синку, все було набагато складніше. Я навіть не знаю, як тобі й пояснити…

— Він робив крокодилам операції? Він пришивав їм крила?

— Ні, Ярчику. Він не пришивав їм крила. Ти колись вчитимеш біологію, генетику, а зараз я скажу тобі лише, що академік поставив перед собою завдання вивести крилату породу крокодилів, щоб вони народжували летюче потомство. І от нарешті…

— Академік Мисливець полетів сам замість крокодила? Так?

Марта розсміялася.

— Після багатьох дослідів в лабораторії нарешті з’явився на світ маленький крокодильчик з маленькими крильцями замість передніх кінцівок. Він тріпотів ними, як метелик, але знятися в повітря, звісно, не міг. Проте це був величезний успіх академіка, адже ні в тата, ні в мами того крокодильчика крил не було.

— Але літати він ще не міг?

— Ще не міг. Академік Микола Мисливець був дуже наполегливим ученим, він працював-працював-працював, і от нарешті перший крокодил знявся у повітря.

— Ура!

— Академік був дуже радий. Він назвав його Дилокроком. Залишалося одержати від Дилокрока потомство.

— Ну, мамо, кажи: “І от нарешті…”

- І от нарешті в Дилокрока з Локродилою народився синок, і був він красивий, розумний, з великими міцними крилами.

— Як його назвали?

— А просто Летючим Крокодилом Першим. Академік був безмежно щасливий. Він організував зустріч учених всього світу. В цетральному круглому басейні Академії Наук відбулася демонстрація крокодила. П’ятдесят тисяч вчених зібралося на трибунах довкола басейну. Там плавали величезні Дилокрок з Локродилою і маленький Крокодил Перший. За командою академіка — “лети!” — маленький крокодил залопотів крильми і легко знявся у повітря. Він пролетів декілька разів по колу над враженими й захопленими вченими. Врешті елегантно приводнився. Трибуни здригнулися від грому оплесків.

— Мамо, а крокодили розуміють людську мову? Ти сказала, що він полетів за командою академіка…

— Це ж був не звичайний крокодил. Разом із крильми у нього з’явилися й інші якості.

— Мамо, а Дилокрок з Локродилою не літали?

— Ні, синку. Вони плавали в басейні і раділи за свого першого сина, якому плескали в долоні вчені всього світу… Вже пізня година, Ярчику. Ти мусиш спати.

— Розказуй далі, мамо.

— Ні, Ярчику, на добраніч. Ти вже мусиш спати.

— Мамо, а коли тато до нас прийде?

— Не знаю, синку. Спи. Вже пізня година.

9

14 жовтня 1952 року.

Бернарду Беренсону, Фінка Віхія.

“…Сподіваюся, Марта здорова і щаслива. Наскільки я розумію, вона говорить про мене не вельми приємне. Але це цілком природно… Як на мене, не варто довіряти розповідям будь-якої із сторін зруйнованого шлюбу… Я віддаю перевагу мовчанці. Кожен, кому гарненька й честолюбна жінка видається богинею-царицею ночі, повинен бути покараний якщо не як єретик, то як дурень.

Ваш друг ЕРНЕСТО”.

Антуан лежав у пітьмі кімнати з розплющеними очима. Заснути він не міг. Сили геть полишили його. Було важко навіть поворухнутись, навіть глибоко вдихнути. В голові снували уривки фраз, картин, відчуттів, які самі собою об’єднувались у ланцюжки асоціацій, бентежили кадрами якихось видінь, часом навіть страшних, диких і химерних, проте ніби колись бачених уже, але не в житті, а на екрані інформатора. Ловив себе на бажанні зателефонувати Марті, почути її голос, почути голос сина, усвідомлюючи водночас, що вже пізня ніч і робити це безглуздо.

“А може, вона також не спить? Не може заснути… Може, лежить, як і я, з розплющеними очима і думає про мене? — Антуан хворобливо усміхнувся. — Ні, не може такого бути. Сам же знаєш, що не може. Невже я справді люблю її? Посадити дерево й не бачити плодів… А якщо пристати на пропозицію Мелвіна? Скоро знову полечу… Уявляю, прилечу я на його казкову планету і намагатимусь порозумітися з войовничими аборигенами. Такий собі космічний гендляр-дипломат… Ми для вас зробимо і те, і те, і ось це… А ви, коли ласка, то дозвольте нам побудувати кілька комбінатів. Ні, навіть комбінатів нам будувати не треба — виділіть нам невеликий клаптик поверхні. Ми собі хутко наснуємо мережива підземних ходів, тунелів, шахт. За кілька років виросте підземне місто. І ви, шановні, будете прилучатися до здобутків земної цивилізації. Таке життя… Нам потрібна сировина, як повітря, як життєдайна вода. Ми вас багато чому навчимо. Ви дізнаєтесь, які скарби заховані під вашими ногами і що діється поміж зорями… Ми — добродії Великого Космосу. Сміхота… Але, може, справді погодитись? Може, саме моїми руками, моїм розумом, моїми здатностями і справді найгуманніше, найрозумніше буде виконана програма? І, може, забути навіки, що в мене є син?.. Не літати я не можу. В цьому я вже переконався. Я не зможу бути просто службовцем… А Марта? Чи зможе вона полетіти зі мною? Чи захоче? Якщо Мелвін наполягатиме, то їй дозволять… Тут вона живе собі забезпечено і спокійно. І якщо я не повернуся, то… підвернеться інший… І, врешті, хіба я хочу, щоб Марта без мене сохла з горя? Хіба світ має стати дибки, якщо я й загину? Але я хочу, щоб вона бодай поважала мене… За що я так ненавиджу Рамара? Чи, може, це я його так люблю? Скільки там кроків від любові до ненависті? Врешті, він справді не зробив мені нічого поганого… А Марта? Добровільна каторжанка, перед якою я повинен усе життя відчувати гріх. За що? І в чому ж її каторга? В доланні духовної пустки? А чи знає вона взагалі, що таке пустка? І нічого вона не долає. Вона просто живе… І хто цей Фредерік Мелвін? Мені хочеться вірити йому. Хоч останніми роками я вірю тільки автоматиці, яку власноручно відрегулював, та й вона часом підводить… Невже я справді ще люблю Марту? І що таке любов? Древні казали: це сила, яка рухає світ. Хвороба? Міраж? Нас познайомив Рамар… “Мої хлопці мусять знати, до кого вони прилітають. Вже ж не до мене їм поспішати з глибин космосу. Вона тобі подобається? От і чудово. Маєш цілий місяць відпочинку перед польотом. Вперед, пілоте! Будь мужчиною, а не хлопчиком!”

…Коли Антуан підійшов до неї, вона, сидячи за столиком у кав’ярні, привітно усміхнулася, простягнула руку для привітання.

— Марта.

— Антуан.

— Мені багато розповідав про вас Микола… Ой, забула, як по батькові вашого директора… Він сказав, що ви дуже обдарований, талановитий космопілот… Це правда?

Усмішка Марти була привітна, безпосередня і ніби щира. Але щось штучне, театральне блукало в її погляді, рухах, жестах.

— Звідки ви?

— Родом із Коліума. Мої батьки там мешкають. А я нещодавно закінчила Білозерський політехнічний… На розподіл до інституту приїхав ваш директор… Ходив між нами, розказував, які ви всі тут хороші хлопці і як вам потрібна наша любов… — Марта не крилася з тим вербуванням, і це Антуанові сподобалось. — Одне слово, зрозумівши, що спеціаліст з мене ніякий, а дружина може вийти хороша, я пройшла перевірку лікарів, котрі засвідчили, що я здорова і маю міцну нервову систему, й опинилася тут. І ось зараз я перед вами, Антуане. Я справді вам подобаюсь?

— Справді… А вам не страшно буде чекати мене роками? Адже ми літаємо дуже довго.

— Чи не страшно? Ще не знаю. Я вам потім розкажу. Гаразд? І може, я вас ще й не полюблю…

— Може, й не люби… — сумно усміхнувся Антуан. — Тоді легше буде чекати.

— Слухай, давай на “ти”. Можу й тобі порадити те саме, щоб легше було літати… Які в тебе чисті очі. Ти намагаєшся мені сподобатися?

— Я не актор, Марто. Скільки тобі років?

— На два більше, ніж тобі.

- І ти ще нікого не любила?

— Ти просто диво. Ви тут і справді всі унікальні хлопці. Запитуєш, чи я любила когось? Може, й любила… Але боротися за свою любов я не можу. Розумієш, Антуане? Мені хотілося й хочеться когось полюбити по-справжньому, але… В мене все ще попереду. Життя — цікава штука. А я в цьому житті почуваюся навіть не краплинкою — атомом…

— Не боїшся стати моєю дружиною?

— Не боюся… Якщо ти такий, яким я тебе бачу…

— Я такий, яким ти мене роками не бачитимеш.

— Але ж потім, Антуане…

— Це тобі Рамар понамальовував? Потім ми будемо старими. І ти, і я. Розумієш?

Антуан доторкнувся її долоні, що лежала на столі. Потім не міг стриматися — поцілував руку.

— Ти такий, Антуане… Мені аж страшно… Ти володієш якоюсь дивною силою, вона обеззброює. Це мене навіть ображає. Я буду пручатися… Ти розумієш мене?

Якби не ледь помітні нотки завчених інтонацій у голосі, якби не театральність жестів, Антуан би повірив кожному слову. Але ж… Переконував себе: хіба завчені хороші слова — то погано? Адже хороші слова…

— Я хочу від тебе сина. Я вже відчуваю, що саме від тебе.

— А якщо дочка?

— Ні, буде тільки син. Ось побачиш.

— Мій син…

— Наш син… Ти знаєш, коли ваш директор агітував мене, я тоді уявляла все трохи не так… А ось зараз я бачу тебе… Любити — це, виявляється, важко… Ти віриш у долю?

— Вірю… Хто твої батьки, Марто?

— Чому ти запитуєш? Вони звичайні люди, повір, тобі нічого не додасть ця інформація… Вони просто службовці.

— А звідки ж ти взялася, така незвичайна?

— Я звичайна, Антуане.

А через місяць — політ. Антуан божеволів. Він не міг не думати щомиті про Марту, про майбутнього сина. “Буде син. Повір мені”.

Полетів. Повернувся. Справді син. Політ був коротким-менше року. Два наступних — украй відповідальні, але, мов подарунок, кожен тільки по два місяці. Антуан почувався кепсько. Він прагнув щомиті бути поруч із Мартою і сином. Він навіть вирішив облишити польоти.

Але одного разу на кипарисовій алеї до нього підійшов Микола Рамар і тихо запитав:

— Ти хочеш жити нормально, хлопче?

— Не розумію вас.

— Ти гарний пілот. Я в цьому не маю ніякого сумніву. Ти в мене можеш стати найпершим пілотом. Це ж твоє покликання. Але не переоцінюй себе… До речі, в тебе лікарі знайшли якісь химери на енцефалограмі. Сподіваюся, за півроку все минеться. Живи собі, як видається за краще. Ці півроку ти не літатимеш… А я можу допомогти тобі, якщо захочеш. І подумай про свою Марту, якщо справді так її любиш… І про свого сина… Краще, ніж у нашому містечку, їм ніде не буде, поки ти пілот… Якщо зрозумієш, що сам із собою не зволодаєш, скажи мені, тобі дадуть гарні ліки — все твоє сум’яття як рукою зніме. Домовилися? Але це ти мусиш вирішити сам. Добре? І в тебе ніколи не буде ніяких проблем з жінками.

“Як все просто пояснюється. Виявляється — в мене просто сексуальне сум’яття. Спасибі, хоч не почав читати лекцію з біохімічними та фізіологічними подробицями. А може, все саме так і є?”

Через три місяці Антуана занудило від “гарних” ліків. Йому взагалі вже нічого не хотілося — ні їсти, ні пити, ні жити. Наставала криза. А коли Антуан зовсім побілів, Марта підійшла до відеона і набрала номер.

— Миколо Корнійовичу, мені здається, що він помирає. Що робити?

Рамар з’явився через кілька хвилин. Останні слова, які почув Антуан: “Не хвилюйся, Мартусю. Так все і має бути. Він зараз поспить годин п’ять-шість. А ми з тобою будемо мудрими…”

10

7 вересня 1935 року.

Максуеллу Перкінсу, Кі-Уест.

“…В їхньому розпорядженні були цілком неділя й понеділок, щоб вивезти ветеранів, але ніхто й пальцем не поворухнув. Якби виконали хоч половину з тих заходів застороги, до яких вдалися ми, рятуючи човни, то не загинула б жодна людина.

На душі так гидко, що не можу писати… Не п’ю ні краплі спиртного — мушу все запам’ятати, але хай буду я проклятий, якщо мені це потрібно для роману. Ми зробили вже п’ять поїздок з продовольством для тих, хто випадково вцілів, але їсти все це нікому… Удачі тобі, Максе.

Завжди твій ЕРНЕСТ”.

“Розв’яжи таку задачу, — лунає у підсвідомості хриплий голос. — В басейн відкриваються два крани. З одного тече десять літрів води на хвилину. З другого — двадцять літрів води за одну секунду. Водночас із басейна постійно витікає по десять літрів води за кожні двадцять секунд. За скільки часу наповниться басейн? Він має об’єм сто кубічних метрів”.

“Знову щось постійно витікає? — кричить уві сні Антуан і стогне. — Навіщо мені такий басейн, з якого постійно вода витікає без мого відома? Я мушу насамперед закрити той третій кран, з якого постійно витікає”.

“Ти справді так гадаєш? — знову хриплий голос. — Але ж той кран закрити неможливо. І ти це знаєш. Все старіє, виходить із вжитку, починає протікати, вмирає… І наші почуття старіють, і наші бажання… Невже ти цього не розумієш?”

“Розумію”.

“Ти літатимеш до глибокої старості, друже, якщо не гніватимеш Великий Космос. І Марту берегтиме небо, доки береже воно тебе”.

“Чому так?”

“Ти потрібен Великому Космосу, а Марта потрібна Землі. Відвертіше я не можу тобі нічого сказати навіть уві сні”.

“Так. Я розумію. Великий Космос. Але який він?”

“Він просто Великий Космос. Він все робить руками таких, як ти”.

“А якщо ми нічого не будемо робити?”

“Тоді Великий Космос знайде таких, які будуть робити все”.

“Тож мені треба знову летіти?”

“Дивне запитання. Ти потрібен, доки ти літаєш”.

“Зрозуміло”, - Антуан прокинувся виснажений і спітнілий.

Він сів у ліжку і довго сидів, відганяючи химери сну.

11

15 вересня 1944 року.

Патріку Хемінгуею, Германія.

“…В Лондоні, коли я лежав з розбитою головою і страждав від страхітливого болю, вона не забажала зробити для мене й того, що ми б зробили навіть для собаки. Я дуже помилився в ній, чи вона дуже змінилася — можливе і те, й інше — але головним чином перше. Шкода втрачати товариша, якого ми навчили так гарно стріляти і писати…

З любов’ю тато”.

— А тато і сьогодні до нас не прийде?

— Мабуть, у нього багато невідкладних справ. Коли він упорається з ними…

— Так, ти це вже казала… — зітхнув малий. — Давай про крокодила. Ти зупинилася на тому, що крокодильчик літав, а його батьки раділи за свого сина…

— Так… Вчені всього світу були вражені, захоплені, а сам академік Мисливець від гордощів був на сьомому небі. Він продовжував свою роботу, і от… Вже на світ з’явилося багато крокодилів… Летючі Крокодил Другий, Крокодила Третя, Крокодила Четверта, Крокодил П’ятий. Кожен із них був досконалішим за свого попередника. І от одного разу цілком випадково Крокодил П’ятий почув розмову академіка зі своїми помічниками: “Ми вже можемо відкривати мисливську ферму. Маємо прекрасну родину. За кілька років — велике господарство. І вже навіть зараз ми можемо організувати показове полювання. А наш президент Академії — запеклий мисливець. Тож йому й надамо право першого пострілу. А для цього ми можемо цілком безболісно віддати Крокодила Першого”. Почув ці слова Крокодил П’ятий і подумав про свого брата. І про себе подумав. І зрозумів, що літати — це страшно. Для брата страшно, і для нього, і для сестер… Того ж вечора він вийшов із братом подихати свіжим повітрям…

— Мамо, а чому ти така сумна?

— Ні, синку, я просто втомилася за день… Слухай далі… Тож Крокодил П’ятий розповів усе братові. А Крокодил Перший і говорить йому: “Хай стріляють. Адже нас для того і створили. Врешті, вони можуть і не влучити”. А потім він розплакався: “Ми ж не тільки літати вміємо. Але хай стріляють. Я полечу. Я буду літати. І ти полетиш. Бо ми для цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода гинути так, бо ми змогли б разом із людьми так багато…”

— Мамо, ти плачеш?

— Ні, синку…

— Тобі шкода Крокодила Першого? І мені шкода. Але ж хіба щось можна змінити, мамо? Така казочка, правда?

Задзвонив відеон.

Марта непомітно змахнула сльозу, підійшла до апарата. На екрані з’явився майор Мелвін:

— Пробачте, це я вас знову турбую так пізно. Даруйте, ви вже знаєте, що я поганий дипломат, і тому я відразу й відверто скажу про причину своєї телепояви… Скажіть, ви особисто дали б згоду полетіти разом із Антуаном виконувати одне дуже важливе і цілком безпечне й цікаве завдання?

Якусь мить Марта здивовано мовчала.

— Ваші з сином умови будуть забезпечені на найвищому рівні.

— Пробачте, я не розумію вас, — карбуючи слова, проказала Марта. — Я ніколи нікому не казала й не натякала про своє бажання літати чи взагалі про бажання навіть тимчасово залишати Землю і зокрема бути космічним багажем пілота Антуана Божка. Я цілком самостійна жінка, я виховую дитину і, здається, роблю це непогано.

— Бачу, що на цю тему з вами можна не говорити.

— Так, я не збираюся бути сестрою-жалібницею вашому сопливому генію. Чи, може, я не зрозуміла?

Мелвін довго мовчав.

— Даруйте, ви можете його не любити, але навіщо ображати… Чи, може, я вас не точно зрозумів?

— Чого ви від мене хочете?! — Марта розридалася, і Мелвін не міг збагнути, чому вона плаче. Він навіть на мить не повірив у щирість тих сліз. Але тільки на мить, бо не повірити тим сльозам було просто неможливо. — Чого ви від мене хочете?! Ви і ваш Рамар?! Ви всі однакові! Ви всі брехливі ошуканці! Але я маю право на людське життя! Нам немає про що розмовляти.

Екран погас.

Марта безвільно опустилася в крісло.

— Мамо, що хотів майор Мелвін? — тихо запитав Ярчик. — Навіщо ти його образила?

— Спи, Ярчику. Підростеш і багато чого зрозумієш.

— Ти не закінчила розповідати казочку.

— Спи. На сьогодні вже досить казочок.

— Але не плач, мамо, бо сльози — то дурне, — по-дорослому розважливо мовив син.

12

13 вересня 1944 року.

Мері Уешл, Германія.

“…Коли ми прийшли, всі люди поховалися, але Джон знайшов кількох, і вони навели лад в хаті, зготували вечерю і подоїли корів, щоб їм не було боляче, а я нагодував кота, чудесного, розумного, збитого з пантелику собаку, геть у розпачі через те, що всі пішли і порушився звичний порядок. Потім і ми підемо, але сподіваюся, що люди повернуться і все буде гаразд, адже в собак немає ні національності, ні громадянства…

Е. Хемінгуей,

військовий кореспондент”.

Антуан підійшов до помешкання Томаса Вія і почув голосну музику, що долинала крізь нещільно причинені двері. Божко зупинився, задля годиться натиснув на кнопку, в коридорі задирчало, та Антуан переступив поріг, не чекаючи запрошення.

Томасової кімнати він не впізнав — повна ілюмінація, грайлива музика, стіл заставлений наїдками та напоями. Біля вікна, обнявшись у танці, - Томас і Люся.

Антуан спіймав себе на тому, що він називає їх так по-панібратськи — просто Томас і Люся. Томасові — сімдесят, а Люсі — теж уже немало… Водночас подумав, що він взагалі не знає прізвища цієї все ще красивої, розумної і в чомусь нещасної, як на його погляд, жінки, що, танцюючи, гладить старого Томаса по неголеній, колючій щоці.

Вони не помітили приходу Антуана.

Божко неквапливо сів до столу, виповнив один із келихів ігристим кислуватим “Інканським”, але не пив, дивився на Томаса й Люсю.

— А що б ти хотіла ще покуштувати, сонце моє? — запитав Томас і ще міцніше пригорнувся у танці до жінки. — Спасибі, ти не забуваєш старого космічного діда…

— Твоїй скромності можна позаздрити, Томасе, — голосно мовив Антуан.

Люся першою рвучко обернулася.

— О, це ти, Антуане?! Томасе, прийшов Антуан, а ми з тобою і не бачимо. Ти зовсім не змінився, екстра-пілоте. Як літалося?

Люся підійшла до транслятора, натиснула клавішу, і мелодія урвалася.

Томас вайлувато озирнувся, погладжуючи неголену щоку:

— Привіт космічному заброді.

— Ми раді тебе бачити, — защебетала Люся. — Сідай до столу.

— Давай за моє здоров’я, за здоров’я діда Томаса!

— Тільки який, Томасе, з тебе дід?

— Дід з мене, Антуане, справжнісінький! — Томас перехилив келих, поплескав Антуана по плечу. — Люсенько, скажи цьому молодикові, скільки вже нашому онукові…

— Три місяці й вісім днів, — дуже серйозно проказала жінка.

Антуан вражено дивився на Люсю, ніби вперше побачивши.

— У нас із Люсенькою два сини: Богдан і Олександр, — поважно проказав дід Томас. — Богдан — лікар, а Олександр — музикант. Цілком земні прекрасні професії. Двійня.

- І ти мені нічого не казав? Чому, Томасе? Я тебе не розумію. Ти постійно плакався, що в тебе нікого немає…

— А я сам дізнався про це щойно. Люсенька врешті вирішила зробити мені справжній подарунок на сімдесятиліття. Завтра сини прилетять до мене. — Томас бентежно роззирався довкола, мов дитина, яка щойно відчула красу довколишнього світу. Він був щасливий. — Люсенька мені сьогодні зробила сюрприз.

— Але чому лише сьогодні? — не міг збагнути Антуан.

— Ти справді цього не розумієш, Антуане? Все ти розумієш… Доки він літав, я мовчала про дітей, аби Томас нічого не міняв у своєму житті… Він мені сто разів натякав про нащадків, але я занадто добре його знаю, аби повірити в те, що, покинувши польоти, він стане щасливішим. А оскільки він мене дуже любив, я не боялася, що він захоче “мати нащадків” від когось, окрім мене. Хіба не так, Томасе?

— Ти могла б стати моєю дружиною і жити в нашому містечку з нашими дітьми, щоб мені не треба було нічого міняти в своєму житті.

— Томасе, ти чудово розумієш, що я не могла цього зробити. У мене була і є своя робота, яку я люблю не менше вашого Космосу. Що б я робила тут, у вашому містечку? Бавила дітей?

— В університет вони могли вступити і…

— Облиш із вашим університетом. Моє призначення в цьому світі, врешті, не тільки бути матір’ю твоїх дітей.

— Наших дітей, Люсенько, — поблажливо і задоволено уточнив Томас. — Врешті, добре так, як є. Я — невиправний оптиміст. Тільки шкода, що мені вже сімдесят і я вже дід, навіть якби й не мав онука. Я вже дід. Давайте вип’ємо!

— За тебе, Томасе! І за наших дітей! — прошепотіла Люся.

А старий Вій раптом заговорив віршами:

— Богданчик і Сашко народилися, коли Томасові було сорок п’ять років, — прошепотіла Люся на вухо Антуанові. — Це він не просто для рими згадав про свої сорок п’ять.

— Ти вже заходив до Марти? — урвавши свої слова, нараз запитав Томас.

— Ні, ще не заходив.

— Я не розумію тебе, — карбуючи кожне слово, проказав дід Томас.

13

26 березня 1938 року.

Джону Дос Пассосу, Париж.

“…До побачення, Дос. Сподіваюся, ти будеш щасливим. Гадаю, ти саме такий, що будеш. Мабуть, у тебе першокласне життя. Колись і я був щасливий. І знову буду. Добрі старі друзі. Завжди був щасливий зі старими добрими друзями. Приріжуть за десятицентовик…

Залишаюся твій ЕРНЕСТ”.

— Я радий вас бачити, майоре Фредерік.

— Я вас також. Доброго ранку. Пробачте, що я знову без попередження.

— Заходьте. Які можуть бути вибачення? Ви вже встигли за цей час порадитися зі своїм внутрішнім голосом?

— Спробував…

— Сідайте до столу. Я, з вашого дозволу, умиюся… Увімкніть телеінформатор, сьогодні зранку має бути цікавий концерт.

— Не турбуйтесь, я прекрасно вас почекаю і без телеінформатора.

За кілька хвилин Антуан повернувся, одягнений мов на прийом.

— Слухаю вас, майоре Фредерік.

— Спробую не марнувати дорогоцінного часу, тож — відразу конкретно: ви вже розмовляли зі своєю дружиною? Ви особисто пропонували їй летіти разом з вами?

— Ні… Я ще взагалі не заходив до Марти…

— А чи не здається вам, шановний Антуане, що подібний підхід, м’яко кажучи, не логічний, не тактовний, не етичний? Чи не гадаєте ви, що могли б поводитися мудріше, якщо справді хочете змінити щось на краще у вашому житті? У вас нестерпний характер, ви терзаєте себе й інших…

— Знайома пісенька, — з викликом проказав Божко.

Нараз вони обоє заклякли від звуків траурної музики за вікном. Сиділи якусь мить непорушно, застигло, мов воскові фігури у музеї — один у формі майора ПЦЕР, другий у сірому костюмі фірми “Горизонт”.

“Невже це Томас? Він вчора був таким щасливим”, - ця ірраціональна думка кинула Антуана на балкон.

З висоти п’ятого поверху Божко і Мелвін добре бачили людей довкола труни, оббитої чорним ледром, траурні пов’язки працівників ритуальної служби, котрі заклопотано метушились біля апаратури. Один із них, зовсім хлопчисько, професійно обходив домовину з телекамерою в руках. Пам’ять для нащадків. “Рідні, станьте трохи лівіше, я не можу вас захопити в кадр… Спасибі. Не поспішайте. Цю хвилину… Ви мене розумієте? Ця хвилина мусить…”

Знову заграла траурна музика з репродукторів, що були на даху невеликого автобуса. Чорна труна сховалася в розкритій пащеці багажника. Люди квапливо зайшли до салону. Машина рушила до крематорію.

Повернувшись до кімнати, Фредерік з Антуаном довго сиділи мовчки.

— Повернемося до нашої розмови, — врешті сказав Антуан. — Тож ви заговорили про мій характер. Ці слова ставлять вас поруч із Миколою Рамаром. Він також читав мені подібні лекції. Це все спрощує. Мені навіть приємно, що ви виявились таким же… Нам з вами немає про що розмовляти. До Рамара я вже звик. Я сумлінно виконую його накази. А міняти Рамара на Мелвіна тільки заради іншого прізвища, як на мене, нерозумно. Сподіваюся, тема вичерпана?

— Ні. І дуже прошу вас не гарячкувати. І вірити мені. Даремно ви ставите нас в один ряд. Хочу вам сказати, що діяльністю Миколи Рамара зацікавився Комітет Честі. А я особисто переконався, що ваш характер — це саме те, що треба для виконання завдання нашого Центру… Я щойно розмовляв з Рамаром. Можливо, я розмовляв з ним не так, як було треба, але… Він мені заявив, що, незалежно від вашої згоди чи незгоди на пропозицію ПЦЕР, в системі КОТРАЦ ви працювати не будете. Він сказав, що йому не потрібні романтичні генії, за дурість котрих він повинен відповідати перед Комітетом Честі. Тож ви самі все розумієте… Неприємності в Рамара будуть, але… директором він залишиться. В нього великий досвід. Транспортний Центр виконує покладені на нього завдання. Більшість працівників Миколу Рамара шанують, він їх цілком задовольняє…

— Я сприймаю ваші слова як відвертий шантаж. Мовляв, куди ти дінешся, хлопче, можеш не погоджуватись на наші пропозиції, проте на старому місці тобі вже не жити. Ви молодець, майоре, хоча й кажете, що поганий дипломат. Ви — професійний шантажист. Проте мушу вам сказати, що Рамар подібні штуки робить ще простіше і відвертіше. Він принаймні перед цим не набивається в друзі. Нам більше немає про що розмовляти. Ні про яке виконання ваших планів не може бути й мови. З директором КОТРАЦ я розберуся сам. Я знайду собі роботу.

— Пробачте, мені вкрай неприємно, що мої слова сприймаються вами ось так… Дуже прошу вислухати мене до кінця, не тому, що хочу вас переконати погодитись на нашу пропозицію, а лише тому, щоб ви знали все, що нині знаю я… Я розмовляв також із Мартою. Вона не виявила ніякого бажання залишати містечко… Ви мене розумієте?

— Тим краще. Гадаю, пора попрощатися з усіма.

— Чому ви за ці дні ще не зайшли до Марти? До сина… Як мені розуміти вас? Ваші слова про бажання жити із сім’єю? Як мені відповідати на ваше запитання — чи може Марта із сином полетіти з вами? Чому ви, прилетівши, ще не зайшли до них?

— А самі не розумієте? Мені не треба краденого щастя! І дарованого не треба. Щасливий місяць в сімейному колі пілота Антуана Божка! З милості шановного Рамара… Я не можу пересилити себе, я не можу бути іграшкою в будь-чиїх руках!

— Як на вашу думку, чому подібні до ваших проблеми не виникають в переважної більшості інших пілотів?

— Шановний майоре Фредерік, вам залишилося згадати про сексуальне сум’яття, і я навіки перестану вас поважати. Я не терплю, коли з мене роблять дурня…

— Даруйте, але я чомусь переконаний, що ми знайдемо спільну мову.

— До побачення, майоре Фредерік. Власне, прощайте.

— Ні. Ще кілька слів… Я хочу вам сказати, що ви можете не тільки взяти з собою Марту і сина, а взагалі не думати про виконання програми. Ви можете летіти і жити там, як вам заманеться…

— Ви хочете сказати: якщо “Зета-люкс” спинила свій вибір на оцьому Божкові, то головне, щоб він опинився на тій планеті, а вже там він просто не зможе поводитись інакше, ніж його запрограмувала природа… Заманливо!

— Хотів би зараз обмовитися про дещо…

— Цікаво послухати перед тим, як витурити вас за двері.

— По-перше: серйозно подумайте про сина і дружину. Долю треба брати в свої руки. Навіть якщо Марта і відмовиться, я можу обіцяти вам підтримку на рівні… навіть авантюрних варіантів. По-друге: проситиму не чинити ніяких агресивних дій по відношенню до кораблів, які, безумовно, прилітатимуть із Землі. Ви прекрасно розумієте, що вони будуть озброєні. По-третє: не говорити нікому про нашу з вами розмову і моє бажання посприяти вам… Якщо ви вирішите летіти… Відповідальність за все я беру на себе. За наслідки можете не хвилюватись. Повторюю: щодо виконання програми ніхто нічого від вас не буде вимагати — живіть так, як вам видасться розумнішим…

Антуан довго мовчав, нарешті тихо промовив:

— Ви дуже люб’язні, майоре Фредерік. До побачення.

Мелвін зауважив, що Антуан не сказав “прощайте”.

14

28 травня 1934 року.

Скотту Фіцджеральдові, Кі-Уест.

“…Забудь про особисте горе. Всі ми спершу обпікалися, а ти як ніхто, перш ніж почати писати щось серйозне, мусиш відчути справжній душевний біль. Але, переживши цей проклятий біль, витискай із нього все, що можеш, не грайся з ним. Залишайся відданим йому як дослідник, тільки не думай, що подія стає значимою тільки тому, що це трапилось з тобою чи з кимось із твоїх близьких… Ми лиш письменники і повинні писати. А ти більше за будь-кого потребуєш дисципліни, щоб працювати, а замість цього ти одружуєшся з людиною, яка ревнує тебе до роботи, прагне суперничати з тобою і губить тебе…

Завжди твій друг ЕРНЕСТ”.

— Мамо, ти сьогодні закінчиш розповідати про крокодила?

— Я спробую…

— Тобі нагадати, чим ти закінчила?

— Я пам’ятаю, синку… Крокодил П’ятий сказав Крокодилові Першому про все почуте. І Крокодил Перший відповів йому: “Я полечу все одно. І ти полетиш. Бо ми задля цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода, що ми вже вміємо не тільки літати. Ми вже можемо мислити. Ми могли б разом із людьми зробити так багато корисного…” І він заплакав…

— Але ти, мамо, не плач. Добре?

— Добре, синку… І от настав день першого полювання. Академік Мисливець вийшов з машини в оточенні збуджених друзів-учених. На стволах його рушниці червоно грали відблиски ранкового сонця. Всі приготувалися. За кілька хвилин із-за лісу мав вилетіти Крокодил Перший. Нарешті всі побачили на далекому небосхилі високо над лісом його розкрилену фігуру, ще зовсім маленьку, але вона швидко збільшувалась, наближалась… Президент Академії урочисто звів рушницю, почав цілитись… Але нараз Крокодил Перший почав різко втрачати висоту, а потім взагалі несподівано приземлився і, притискаючи щонайщільніше крила до тулуба, поплазував до академіка Мисливця. А той здивовано звів брови й поглянув розгнівано. У чому, мовляв, справа? Крокодил Перший повільно наближався до академіка. Той навіть злякався: чи не задумав летючий крокодил його вкусити. Але в позі Крокодила Першого було стільки страху, навіть жалюгідності, що Мисливець мимоволі заспокоївся. Крокодил Перший підповз близько-близько і вибачливо, ледь чутно пробелькотів: “Я розучився літати… Я не можу літати…” А Мисливець страшенно розгнівався і закричав: “Ти вмієш! Ти просто боїшся!” І звів рушницю…

Несподівано у передпокої пролунав дзвінок.

— Спи, синку. До нас хтось прийшов. Я піду зустріну… гостя. А тобі вже пора спати.

— Мамо, а може, це татко прийшов?

— Я покличу тебе, якщо це татко. Добре? Спи і будь слухняним хлопчиком.

Марта вийшла і щільно причинила за собою двері. На порозі вітальні стояв Антуан Божко.

— Добрий вечір… Двері були відчинені… Пробач… Ярослав уже спить?

— Так. Щойно заснув. Чому ти так пізно?

— Не знаю…

— Сідай до столу. Зараз ми з тобою почаюємо, — завчено лагідно усміхнулася Марта. — 3 машиною все гаразд?

— Так. Все, як завжди.

— Виправдовуєш звання космічного аса? Я рада за тебе. Сідай, ти вдома… Ночуватимеш у нас?

— Не знаю… Шкода, що Ярославчик уже заснув…

— А завтра ти не зможеш його побачити? Ти що, скоро летиш? Я можу його розбудити.

— Ні, не треба. Хай спить. Я нікуди найближчим часом не лечу…

— Ти ще не розлюбив чай з вишневим варенням?

— Ні, не розлюбив… Як ви жили ці роки?

— Нормально… Все гаразд… Ярослав гарно поводиться. Слухняний хлопчик. Про тебе часто згадує. А ці дні особливо — чому татко до нас не приходить? Я йому кажу, багато справ у татка, ось упорається з ними і відразу до нас прийде, — спокійно проказувала Марта з відтінками належного кокетства.

Йому хотілося крикнути: “Та чи ж побачу я бодай в твоєму погляді щиру радість чи справжню печаль?” Проте все було, як і завжди, немов на сцені: розумно, виважено, спокійно, завчено.

— Куди маєш летіти наступним рейсом? Уже знаєш?

— Як вам жилося ці роки?

— Антуане, ти вже запитував про це. Нормально жилося. А як може житися в містечку КОТРАЦ? Солідна фірма дбає про сім’ї своїх героїв…

— Так, фірма дбає… А ти?

— Хочеш знову завестися? Навіщо? Чим я тебе не задовольняю? Як я маю дбати про тебе?

— Я не можу мати до тебе ніяких претензій…

— А ти подумав про те, що всі ці роки я, сидячи в цій клітці…

— Навіщо так? Ти — вільна птиця.

— Що ти верзеш? Я виховую дитину і я не знаю, що вимагає більших зусиль і відповідальності — повернути з польоту машину в прекрасному стані чи виховати Людину?! Справжню Людину. Кращу від тебе! — Марта вибухнула, стримано і навіть розважливо, але вибухнула, слова і погляд говорили самі за себе. — 3 твоїм характером тільки літати.

— Даремно ти повторюєш слова нашого шановного директора… Хоч вони й не позбавлені сенсу, але ти знаєш, що я його просто органічно не терплю.

— Ти й мене органічно не терпиш! — крикнула Марта. — Ти вже котрий день як прилетів і тільки сьогодні серед ночі знайшов за можливе з’явитися… Ніби я для тебе… Я, врешті, мати твого сина!

— Ти навіть не вийшла мене зустрічати. Мати мого сина… Ти боїшся Рамара? Боїшся втратити можливість існувати тут, якщо не зі мною, то з кимось іншим?

— Замовкни! Ти живеш так, як того сам хочеш. А я не маю і такої можливості. Я цілком підпорядкована обставинам.

— Ти просто боїшся Рамара.

— А ти ні?! Ти знаєш про те, що він хоче тебе позбутися? Хоч ти й найкращий пілот КОТРАЦ. Але ти не будеш літати.

— Ти непогано поінформована. Бачу, що Рамар не обділяє тебе своєю увагою. Тож ви тут будете жити довго… і нудно.

— Що ти хочеш від мене?

— А сама не знаєш?

— Що ти хочеш від мене?! Навіщо ти мене мучиш? Я можу бути тільки ось такою.

Марта розплакалась. Антуанові стало нараз її шкода, невимовно шкода, але він не знав, як повестися, що сказати, чим зарадити.

— Ти сильна… красива жінка… — почав якось розгублено і невпевнено. — Але чому ти не хочеш зрозуміти мене? Ми так рідко бачимось… І колись мені здавалося, що ми б могли полюбити одне одного по-справжньому… І не біда, що ми б не бачились довгими роками… Але ми з тобою…

— Ми з тобою дуже різні, Антуане! — нараз закричала Марта. — Ти найкращий пілот! А хто я? Я просто мати твоєї дитини? Так?

— Ти — красива жінка… Ти — моє щастя…

— Замовчи! Ти простонегідник! Плюгавець! Ти дозволяєш собі артистичні поблажливі нотки до мене, до істоти, яка не може реалізувати… — Марта розридалася. — Я тебе просто ненавиджу! Геть звідси! Я не можу тебе бачити!

15

23 грудня 1954 року.

Генералові Дорману-О’Гоуен, Фінка Віхія.

“…Боягузом мене не назвеш, і тому я завжди викликаю підозру. Всі вбачають у цьому або ж браваду, або бездушність. Можна подумати, якщо ти не кричиш під тортурами, тобі все байдуже…

Всього тобі найкращого, Чінк.

ХЕМ…”

“Дорогий мій сину. Я радий, що ти знову повернувся, що в тебе все гаразд. Я радий чути твій голос. Я прилечу до тебе завтра. Сьогодні, на жаль, маю невідкладну справу. Уявляю твої земні траєкторії — до управління, до їдальні, до кінозалу, алею до моря і очерети на. березі. У мене новин особливих немає. Позавчора був у ресторані з моїми учнями, яких я випустив у світ тридцять років тому. Жах, синку! Що зробили оті тридцять років з моїми учнями. Це їм уже під сімдесят… А тебе, синку, вони пам’ятають ще малим. Від них я дізнався, що багато колишніх учителів — моїх колег — уже пішли в космос. Та і з їхнього класу померло вже троє. Зустріч справила велике враження — відчуттям часу. Обнімаю, синку. Я завтра прилечу. Вітання усім твоїм друзям, які мене знають. До зустрічі”.

Антуан прослухав звуковий лист раз і вдруге. Відзначив подумки, що Марті батько привіт не передає… Він підійшов до відеона і набрав номер. За якусь мить на екрані з’явилося обличчя Марти.

— Це ти, Антуане? Не чекала… Може, ти хочеш знову сказати, що всі ці роки думав про мене щомиті, що любиш мене? Я не раджу тобі цього робити.

— Ні… Навпаки. Я зрозумів, що ми ніколи не будемо навіть справжніми друзями… Я потурбував тебе, щоб сказати — я тебе вже не люблю.

- І саме це нас із тобою нині дуже об’єднує, - щиро розсміялася Марта.

Антуан стиснув губи.

— Поклич, будь ласка, Ярослава.

— Тату, чому ти не приходиш, тату?

— Синку, бери маму і ходімо погуляємо берегом моря. Вітання тобі від дідуся. Він завтра прилетить до нас. Я дуже за тобою скучив. Захопи з собою кінокамеру. Чекаю вас.

Антуан вимкнув зв’язок. Обернувся — на порозі стояв Фредерік Мелвін. На обличчі Божка заграла загадкова усмішка.

— Я радий вас бачити. Мушу вибачитися, я згоден виконувати програму ПЦЕР, майоре… І я вдячний, що ви звернулися саме до мене. Ходімте до моря… Нам є про що поговорити…

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15