Гуляш із турула [Кшиштоф Варґа] (fb2) читать постранично

- Гуляш із турула (пер. Олег Белей) 815 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Кшиштоф Варґа

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Кшиштоф Варґа Гуляш із турула


1941 рік. Фашистська Угорщина, союзник Гітлера, оголошує війну Сполученим Штатам Америки. У кабінеті президента Рузвельта мав відбутися приблизно такий діалог:


Посол Угорщини: Шановний пане Президенте, з великою прикрістю мушу Вам повідомити, що сьогодні Угорщина оголошує війну Сполученим Штатам.

Рузвельт: Угорщина? А що це за країна?

Посол Угорщини: Це королівство, пане Президенте.

Рузвельт: Королівство? А хто там король?

Посол Угорщини: У нас немає короля, пане Президенте.

Рузвельт: А хто ж тоді там править?

Посол Угорщини: Адмірал Мікловш Горті.

Рузвельт: Адмірал? Що ж, нас буде атакувати ще один флот!

Посол Угорщини: На жаль, ні, пане Президенте, Угорщина не має виходу до моря, а тому не має і флоту.

Рузвельт: То в чому річ? Може Ви маєте до нас якісь територіальні претензії?

Посол Угорщини: Ні, пане Президенте, Угорщина не зазіхає на територію США. Ми маємо територіальні претензії до Румунії.

Рузвельт: Отже, Ви ведете війну також з Румунією?

Посол Угорщини: Ні, пане президенте, Румунія — це наш союзник…

Паприкаш із Кадара

Коли я був дитиною, в Угорщині мені найбільше подобалися запахи, які заносило із сусідніх квартир десь біля тринадцятої, у час обідньої трапези. Солодкий аромат тушкованих на смальці овочів, лечо, фаршированого перцю, картопляної запіканки — недорогої поживної їжі, після якої вже не зголоднієш до кінця дня. Ці страви подавали з білим свіжим хлібом, що м’яко вимощував шлунок. Я по-прустівськи пам’ятаю ці запахи з вулиць XIV району, де жили знайомі мого батька. Найкраще закарбувалися в пам’яті святкові обіди в пана Рейпи, що мешкав на Уйвідейк тейр[1]. Щоразу, коли ми мали прийти до нього в гості, дружина пана Рейпи наварювала здоровенну каструлю. Від столу вже линув запах свіжого хліба, стиха сичала содова вода в пляшці-сифоні. Господар, одягнутий у парадний спортивний костюм і тапки, залюбки брався відкорковувати недороге вино, а з кухні доносилося булькотіння страв і прицмокування господині, ще хвилина-дві — і ми вже всі їли. Всі, окрім страшної жінки пана Рейпи, яка завжди клялась, що не голодна, а тому тільки дивилась, як ми їмо (спочатку це в мене викликало певну підозру, чи їжа бува не отруєна і чи ця, на вигляд порядна, жінка не хоче за одним махом позбутись чоловіка, дітей і ще двох гостей з-за кордону). Однак з часом я зрозумів, що боятись нема чого: їжа, може, і не зовсім з тих дієтичних та здорових, але смачна і така, що вводить у стан благоденствія. А жінка пана Рейпи і так наїдалася, але в затишку кухні, на самоті, коли цього ніхто не бачив.

Минуло багато років, я знову навідався в XIV район, Зуґлов, якраз після смерті мого батька. Хотів знайти тих наших давніх знайомих і сказати про те, що трапилось. Я йшов по Уйвідейк тейр, Дєртян утцо[2] і Таллейр утцо та й пригадував собі, як ми колись ходили в гості до друзів і близьких мого батька: жирні обіди, содова вода і свіжий хліб, застільні розмови, що складалися з нарікань на постійне підвищення цін. Пригадував ті часи, що промайнули без наслідків і причин, перебіг недільних обрядів, незмінність зуґлянського краєвиду. З тих пір там нічого не змінилося, тільки «Варбурґи» та «Трабанти» вісімдесятих років замінились новими «Опелями» та «Сузукі». Зайшов тоді до Рейпів. Вони мене швидко пригадали, хоч я і змінився за ці більше ніж двадцять років. Пан Рейпа обійняв мене та із задоволенням пішов витягувати недороге вино. Жінка Рейпи якраз місила тісто на галушки. Я довго в них не затримувався, ґречно вибачився, але обіцяв, що якось зателефоную і ми домовимось про спільний обід. Та чомусь так і не зателефонував.

Всі місцеві сім’ї виглядали однаково. Чоловік — худий та жилавий, хоч з черевцем, що помітно горувало під парадним спортивним костюмом. Дружина — огрядна, пухкенька, повільна. Вона з демонстративним зусиллям долає відстань від кухні до вітальні, щоб усі бачили її надлюдські старання, або ж шурує підлогу, завжди рада всім догодити, запрацьована, але ніколи не забуде вчасно подати до столика каву чи паленку[3]. Також діти, переважно красиві, чорноволосі доньки, спортивно або ж музично обдаровані, котрі потім майже поголовно втрачають свої таланти і кепсько виходять заміж, поповнюючи лави угорської армії розчарованих та засмучених жінок. Їх звуть Жужі або Аґі, колись вони займалися грою на скрипці, художньою гімнастикою, а сьогодні, напевно, їхня стрункість канула в непам’ять, їхня тендітність зроговіла, а їхній час минає без усякої надії на краще.

Потрібно було немало часу, щоб я, відійшовши від обов’язкових недільних прийомів у знайомих мого батька, нарешті збагнув: цей світ — це не тільки лечо, фарширований перець і картопляна запіканка, але також і розпач, комплекси, невиліковна, болюча,