Убивства на вулиці Морґ (4 переклади й оригінал) [Едґар Аллан По] (fb2) читать постранично, страница - 2

віст; до того ж правила Хойла3 (котрі самі ґрунтуються на нескладному механізмі цієї гри) є достатньо зрозумілими для всіх. Тому поєднання чіпкої пам'яті з дотримуванням «інструкцій» зазвичай вважається запорукою хорошої гри. Але вміння аналітика проявляється саме в тих аспектах, які знаходяться поза межами самих правил. Не промовляючи ані слова, він робить безліч спостережень та умовиводів. Те саме, можливо, роблять і його компаньйони; різниця ж у обсязі отриманої інформації полягає не стільки в хибності умовиводу, скільки в якості спостереження. Необхідно знати, за чим саме треба спостерігати. Наш гравець нічим себе не обмежує; не відкидає він і висновків, підказаних речами, що перебувають поза грою, бо гра є метою. Він вивчає вираз обличчя свого партнера, обережно порівнюючи його з виразом обличчя кожного зі своїх суперників. Він придивляється до способу розкладення карт у кожній руці, часто помічаючи козир за козирем і онер за онером за тими поглядами, що ними власники їх удостоюють. Він фіксує кожну зміну облич по ходу гри і накопичує запас спостережень і думок за рахунок різниці у вираженні впевненості, подиву, тріумфу або досади. По способу, в який забирається взятка, він судить, чи зможе гравець взяти ще одну в цій масті. З одного вигляду, з яким карту кидають на стіл, йому стає зрозуміло, що опонент хитрує. Несподіване чи необережне слово; карта, яку випадково випустили з рук чи відкрили, і те, як її потім ховають — із занепокоєнням чи безтурботно; підрахунок взяток і порядок їх розташування; ніяковість, нерішучість, завзяття чи тривога — все це стає показниками справжнього стану справ для, здавалося б, інтуїтивного сприйняття нашого гравця. Після перших двох чи трьох партій він уже знає все про карти в кожній руці і надалі робить ходи з такою абсолютною впевненістю у їх правильності, наче решта гравців уже відкрили свої карти.

Аналітичну здібність не слід плутати зі звичайною винахідливістю, бо аналітично мисляча людина неодмінно є винахідливою, тоді як людина винахідлива нерідко буває навдивовижу нездатною до аналізу. Я вже казав про цю здатність як уміння розкладати думку на її елементи, і варто лише кинути побіжний погляд на цю ідею, щоб збагнути необхідність усвідомлення щойно вказаної різниці. Конструктивна чи об'єднувальна здатність, завдяки якій зазвичай проявляється винахідливість і якій френологи4 вже виділили (гадаю, що помилково) окремий орган, вважаючи її даною від природи здібністю, так часто зустрічалася у тих, чий інтелект стосовно всього іншого межував з ідіотизмом, що привернула загальну увагу літераторів-моралістів. Між винахідливістю та аналітичною здатністю існує різниця набагато суттєвіша, ніж різниця між фантазією та уявою, але вона має характер дуже чіткої аналогії. І дійсно, неважко помітити, що у винахідливих завжди є фантазія, а люди зі справді багатою уявою, як правило, матимуть неабиякі аналітичні здібності.

Подальша розповідь буде для читача чимось на зразок коментарю до щойно висловлених суджень.

Мешкаючи у Парижі протягом весни та частини літа 18... року, я близько заприятелював з таким собі мсьє Ш. Оґюстом Дюпеном.5 Цей молодий пан походив з шанованої і навіть уславленої родини, але через низку несприятливих подій впав у такі злидні, що їх уже не в змозі була долати притаманна йому колись енергія вдачі, тож він уже не робив спроб покращити своє становище або повернути колишнє багатство. З ласки його кредиторів він ще залишався власником незначної решти успадкованого майна і на отримуваний з неї прибуток примудрявся, за рахунок жорсткої економії, забезпечувати свої життєві потреби, залишаючись байдужим до всіляких надмірностей. Єдиною розкішшю, яку він собі дозволяв, були книжки, а їх у Парижі дістати неважко.

Вперше ми зустрілися в занехаяній бібліотеці на Ру Монмартр, де випадковість, через яку ми обидва шукали ту саму дуже рідкісну та неординарну книгу, спричинилася до нашого дружнього спілкування. Потім ми неодноразово бачилися. Я глибоко зацікавився цією невеликою родиною та її історією, яку він детально розповів мені з усією тією щирістю, до якої будь-який француз вдається лише тоді, коли темою розмови є його власна особа. А ще я був вражений обширом його читацьких інтересів; і найголовніше — я відчував, як саме моє єство спалахує від несамовитої запальності його уяви та від її — я не можу назвати це іншими словами — яскравої свіжості. Відповідно до інтересів, які я мав тоді в Парижі, я відчув, що товариство такої людини буде для мене безцінним скарбом, і відверто сказав йому про це. Через деякий час було погоджено, що ми житимемо разом протягом мого перебування в місті. Оскільки мої життєві обставини були не такими скрутними, як у Дюпена, я за його згодою найняв та умеблював у стилі, який відповідав дещо меланхолійній фантазії наших схожих характерів, химерний і погризений часом особняк, котрий мешканці давно покинули через забобони, що нас не цікавили, і котрий