Янголи, що підкрадаються [Наталка Шевченко] (fb2) читать постранично

Наталка Шевченко Янголи, що підкрадаються

Моєму янголу з мінливими очима

та

Пам’яті брата присвячую…

Твоє серце зупинилося,

бо було надто великим, Русланчику…

Квіти серця не в’януть.

Спостереження

Пролог

У залі для прийомів амбасади однієї південноамериканської країни вже панувала світська метушня. Щойно завершився концерт, організований благодійним фондом «Усі ми — діти Божі», який опікувався розумово неповноцінними дітьми з різних країн, а також надавав матеріальну допомогу дітлахам із порушеннями опорно-рухового апарату — купував і ремонтував інвалідні візки, влаштовував консультації невропатологів, ортопедів, нейрохірургів та психологів — розмови з останніми однаково потребували і малюки, і їхні батьки, організовував прощі до монастирів та зустрічі зі священиками. Фундацію понад півстоліття тому заснував виходець із України, який емігрував до Америки відразу після закінчення Другої світової війни і там одружився на місцевій красуні, ще зовсім молоденькій вдові, чий син від першого шлюбу страждав на ДЦП. Спочатку діяльність новоствореної інституції охоплювала лише невелику місцеву українську діаспору, згодом перекинулася на всю країну, вже не таку маленьку, потім — на інші континенти, а вже з початком того, що називалося «перебудовою», поширилася, і то значно, по всій території Радянського Союзу. З розвалом останнього осередки фонду «стихійно» зорганізувалися в усіх країнах Співдружності — за цим простежив його засновник, худий, мов ліана, ще досить бадьорий, як на свої сімдесят шість, дідуган із диявольським характером, віслючою впертістю (між собою підлеглі називали його Сеньйор Твердий Горішок) та оманливо янгольським виразом привітних сірих очей. Мігель Мар’яно, в іншому житті — Михайло Мар’яненко — був яскравим зразком, якщо не сказати еталоном мільйонера, що починав із сотнею песо в кишені й досяг усього, прагнучи, за його ж словами, заробити більше грошей, аніж може витратити дружина. Він не полінувався особисто відвідати кожен осередок та перевірити, як там ідуть справи. Особливі сентименти, що й не дивно, дідусь мав до України — він навідався у рідне село, де впорядкував могилу матері, а разом із нею — і весь цвинтар, він зустрічався з ієрархами всіх українських церков — окрім, звісно, протестантів — і значний відсоток свого щорічного прибутку щедро відписав саме українському відділенню спільноти, що мало всі ознаки автономії й називалося скромно «Світло Надії». Саме це «Світло» і було головним організатором сьогоднішнього концерту.

Дійство вийшло ультракоротким, хоча насправді це не мало жодного значення, бо влаштовувалося воно виключно з метою довести, що добровільні пожертви і гроші з аукціону, який мав відбутися після виступу дітей, підуть на їхні ж потреби, а не в чиїсь і без того пухкі гаманці. Більшість лотів були зроблені руками маленьких недужих українців: картини, намальовані їхніми тремтячими пальцями, фігурки з пластиліну, композиції з гілочок, гербарії, дерев’яні дощечки з випаленими на них візерунками, але серед усього цього, за висловом одного банкіра, «мотлоху» траплялися справжні цікавинки з приватної колекції дона Мігеля. Нічого особливо цінного, ніяких гучних імен — просто хороші, оригінальні роботи молодих художників із діаспори — малярів, скульпторів, ювелірів, але вони забезпечили прихід потрібних людей. Далі, сказав сам собі сеньйор Мар’яно, — справа техніки.

Власне, концерт складався з п’яти українських народних пісень, виконаних дитячим хором «Струмочок». Голоси малечі, правдиво дзвінкі й чисті, іскрилися та переливались, як джерельна вода сонячного дня, а присутні відводили погляди від інвалідних крісел, від тоненьких, понівечених хворобами рученяток і ноженят, а особливо — від пекучо зрілих очей, величезних від болю та самотності, для дитячих личок якихось навдивовижу несподіваних у своїй дорослості. Усі, включаючи організаторів, зітхнули з полегшенням, коли дітлахи закінчили виступ і роз’їхалися, самі або в супроводі батьків, на своїх візках по амбасаді. Тут на гостей чекало іще одне випробування — гурт розумово неповноцінних малюків, які під веселу пісеньку про коника в траві взялися за руки й стали у танок. Їхні рухи були уповільненими й невпевненими, та все ж «дебіленята», як їх уголос назвав один присутній у залі урядовець, примудрилися перекинути кілька ваз із квітами — з тих, що стояли на підлозі, збити з ніг офіціанта, який, намагаючись ухилитися, вивернув на себе тацю з напоями, і обірвати шифонову шлярку на сукні почесної гості. Хлопчик, який зробив останній подвиг, страшенно ним тішився і сміявся, махаючи своїм трофеєм, мов прапором, а жінка, незворушна, як скеля, ще й, здається, вагітна, погладила