Билиця про казкового звіра [Святослав Лоґінов] (fb2) читать постранично, страница - 3

Анатоль, і, як доповів метр Фаворі, всі вони зосталися живі.

Юстус провів звичний обхід палат. Усе було майже так, як колись, тільки зникли погляди хворих, звернені на нього зі страхом і очікуванням дива. У поголоски довгі ноги, дива тепер чекають від пана Анатоля. Імовірно, вони мають рацію, пан Анатоль справді творить дива.

Спочатку Юстус не хотів сам оглядати вирваних у смерті хворих, але пана Анатоля все ще не було, і Юстус, відмахнувшись від згадки про станові звичаї, які він і так частенько порушує, пішов в окрему палату.

Цирульник мав рацію: четверо відібраних паном Анатолем хворих не лише не наблизилися до Стигійських драговин, а й виразно почали одужувати. Монґлієр — бретер і, як подейкували, найманий убивця, що недавно одержав удар ножем у живіт, — лежав, заплющивши очі, й удавав, що спить. Він повинен був умерти ще ввечері, але все ж був живий, хоча подих залишався уривчастим, а пульс нерівним. Стан його й далі був дуже тяжким, але те, що вже сталося, відверто дивувало. Ні в древніх, ні в новітніх авторів не можна знайти жодної згадки про настільки швидке й незрозуміле одужування.

Інші троє хворих вражали ще дужче.

Жебрак, що перестарався із симулюванням виразок і одержав замість фальшивої болячки справжній антонів вогонь, видужав за одну ніч, запалення припинилося, виразка почала рубцюватися.

Золотушний хлопчисько, син мандрівного шевця, який ще вчора лежав і конав, нині стрибав на матраці, а побачивши Юстуса, завмер, витріщившись на шовкову мантію лікаря. Оглядати себе він не дозволив і від страху заховався під матрац.

Четвертий хворий — відомий у місті лихвар, багатій і неабиякий скнара, що вирішив краще лягти в лікарню, ніж переплатити лікарям за лікування, — мав гостре запалення нирок. Його крики протягом тижня не давали спокою мешканцям готелю Святої Трійці. Тепер же він сидів на ліжку, наполовину прикритий ковдрою, і побачивши лікаря, закричав, погрожуючи йому скорченим хизагрою пальцем:

— І не подумайте стверджувати, начебто застосували якісь дорогі ліки! Ви не вичавите з мене ні гроша! Пан Анатоль обіцяв лікувати мене задарма! А що, люб'язний, не вдалося пограбувати старенького бідняка?

Юстус повернувся й, не кажучи ні слова, вийшов. Лихвар уразив його в найбільш болюче місце: пан Анатоль не брав грошей за лікування, а величезні гонорари Ґійома Юстуса стали приказкою в місцевої знаті. Звичайно, пан Анатоль має рацію — гріх наживатися на стражданнях ближніх, але ж для бідняків є лікарня, а за задоволення бачити лікаря у себе вдома треба платити. Ще Аристофан завважив: «Винагороди нема, то й лікування нема». До того ж, це єдиний спосіб змусити багатіїв піклуватися про бідних. Місто виділяє кошти скупо, і майже всі новації в лікарні зроблені коштом «корисливого» лікаря. Цього навіть пан Анатоль не зможе заперечувати.

Пан Анатоль сидів у кабінеті Юстуса. Лікаря вже не дивувало ні вміння молодого колеги всюди приймати невимушену недбалу позу, ні його сміховинний костюм. Одноколірні панталони пана Анатоля були такими широкими, що теліпалися на ногах і вільно звисали, ледь не дістаючи до низьких чорних черевиків. Одноколірний же камзол без жодних прикрас не мав навіть шнурівки й застібався на кружальця. Під камзолом виднілося щось на кшталт колета або угорської куртки в обтяжку, але, як дізнався метр Фаворі, коротке й без рукавів. Тільки сорочка була сорочкою, хоча й на ній не можна було знайти ні вишивки, ні клаптика мережив, ні плоєних складок. Спочатку вбрання пана Анатоля викликало у місті подив, але тепер до нього звикли, і деякі чепуруни, незважаючи на крайнє невдоволення кравців, навіть почали його наслідувати. Ні шпаги, ні кинджала в пана Анатоля не було, до зброї він ставився з презирством.

— Вітаю високовченого лікаря! — пожвавився пан Анатоль, побачивши Юстуса. — Чи в достатньо рівномірному змішанні перебувають сьогодні соки вашого тіла?

— Дякую, — обізвався Юстус.

— Ви довго спали, — продовжував пан Анатоль, — я чекаю вас уже двадцять хвилин. Зайвий сон подібний до смерті, чи не так?

— Без сумніву, — Юстус вирішив не пояснювати панові Анатолю, що він уже повернувся з обходу. — Якщо ви готові, ми могли б пройти в палати.

— Прямувати за вами я готовий завжди!

Він підвівся й узяв зі спинки крісла білу накидку, без якої не з'являвся в лікарні. Юстус ніяк не міг визначити, що це. На мантію не схоже, на білі одіяння древніх — тим паче. Воно трохи нагадувало шлафрок, але якийсь куций і нікудишній. Пан Анатоль накинув її на себе, й вони пішли в загальні палати.

Там їх чекало зовсім інше видовище, ніж у привілейованій палаті пана Анатоля, де кожен пацієнт мав окреме ліжко і власний матрац. У першому ж приміщенні їх зустріла хвиля такого важкого смороду, що довелося зупинитись і перечекати, поки ніс звикне до нездорового повітря. На ліжках не вистачало місця, матраци були постелені навіть упоперек проходу, і їх доводилося