По обидва боки колючого дроту [Юрій Луценко] (fb2) читать постранично, страница - 3

Забігаючи вперед, я пам’ятаю, що місяців через три, коли вже справу передавали в суд, він прийшов в СІЗО з останнім томом, де треба підписувати ознайомлення. Я підписав, і він каже: «От у мене совість перед вами чиста, я щодо вас нічого не порушив. І в мене до вас нічого особистого немає».

— Послухай, — кажу, — Войченко, ти для мене не ворог, але ти для мене моральний урод, який не може вважатися офіцером. І не треба себе умовляти в моїй присутності, що ти цього не розумієш. Хіба це не ти особисто викликав мене на допит і водив по всіх поверхах прокуратури на двометровому ланцюгу, а назустріч випускав мого сина, щоб він бачив як ведуть його батька? Цього епізоду було достатньо, щоб я до кінця життя вважав тебе збоченцем. І я хочу, щоб ти про це знав щоразу, як прокидаєшся.

Я розумію, що, можливо, збоку все це виглядає грубо. Мовляв, не можна ображати підневільних виконавців незаконних розправ. Але мені не подобається, коли ми мовчимо чи підбираємо лагідні слова у відповідь на те, як по нас топчуться.

Всі беззаконня світу були б неможливими, якби не було падлюк, готових на все заради кар’єри. Ми не маємо права полегшувати їм життя, не називаючи речі своїми іменами. Хочуть срібляників — нехай, але треба у вічі казати їм, що вони юди.

Ну, він мене допитав і мене перевели в камеру в цьому ж ізоляторі. Коридори порожні, персонал у формі СБУ, тиша. На дверях камер прикріплені маленькі екрани. Камера досить комфортабельна, певно, квадратів дванадцять, розрахована на п’ять-шість осіб. І я дуже здивувався, що був сам, і до мене нікого не підсадили. За всіма технологіями, в перший же день мав би хтось сісти і розказувати мені «жалобниє пєсні».

Два одноповерхових ліжка. Не нари, а саме ліжка. Умивальник, туалет з унітазом. Правда, вода регулюється ззовні, і щоб сходити в туалет, треба натиснути кнопку, щоб тобі включили воду.

Ввечері принесли їжу: гречана каша і навіть якийсь шматок м’яса. Все нормальне, смачне. Пам’ятаю, як на другий день вивели на прогулянку у дворик. Піднімаю голову, а там ґрати і через них видно будівництво Юрою Єнакієвським посеред вкраденої землі дитячого садка СБУ. Отож гуляю цим двориком і думаю: «Прикольна ситуація: міністр внутрішніх справ, який боровся, з «ворами в законі», тепер сидить, а ті самі «вори» спокійно будують об’єкти на території СБУ».

Першої ночі заснув абсолютно спокійно. Тиша була неймовірна. Ніякого пригнічення чи потрясіння я не відчував. Все було дуже спокійно, хоч я прекрасно розумів, що вся країна вже на вухах, і державна машина починала прокручуватися.

На той момент я не віддавав собі звіту, що все це надовго. Питання було лише в тому, де я буду сидіти: тут, у СБУ чи у СІЗО? Прикинув, що тут нормально: їжа нормальна, камера простора, цілком все комфортно.

Потім був перший суд і перше приголомшення. На суді мали обрати міру запобіжного заходу. Приїхали ми у Печерське відділення, і вже під час засідання, хвилин за сорок, ми раптом зрозуміли, що нас зовсім за іншою справою закривають. Тобто затримали мене по одній справі, а суд обирає запобіжний захід по іншій! А в нас нема ні документів, ні матеріалів тієї справи, нічого!

Вловив лише, що приводом для затримання було те, що я не досить активно ознайомлювався з матеріалами слідства.

Я кажу судді: але ж читати справу — моє конституційне право, як же можна арештовувати за це? Нуль. Суддя зачитує заготовлений текст, мене запихають в машину і відвозять назад у СІЗО СБУ. В рішенні суду я лише почув, що місце мого утримання — Лук’янівське СІЗО. О, це все міняє! Ситуація стає динамічною.

Ставки піднімаються. Очевидно, там вже зовсім інший контингент, який теоретично не повинен любити міністра внутрішніх справ. Навіть колишнього.

У залі суду журналісти часто ставили одне й те саме запитання: «Чи не боїтеся ви зони? Там же можуть і підрізати, там і міліціонери, яких ви посадили…». Я довго не знав, як відповідати. Сказати, що боявся — це було б неправда. Сказати, що не страшно зовсім — теж неправда. Сформулював так — я не боюся, але не хочу.

Прикидаю, із ким посадять? За законом мають посадити з працівниками міліції. Але невідомо, може, й ні. Тут, у СБУ, в мене одиночка, а там буде одиночка, чи ні? Крім того, внутрішньо було розуміння, що, там, по-перше, на кожному повороті можна нарватися на перо. По-друге, можуть просто отруїти, і сказати, що так і було. І це може зробити як влада, так і хтось інший за цілковитої бездіяльності влади.

Але як не дивно, уночі я спав спокійно. Я не зовсім «без башти», але все проаналізував і перегорнув сторінку. Не варто рвати нерви за те, на що ти не можеш вплинути. По-справжньому мене турбували дві інші думки. Перша — сім’я, з якою не було контакту. І друга — що я не маю права навіть випадково підвести тих, символом для кого тепер став. З першої секунди я чітко розумів, що мене саджають за Майдан. І максимум, що я можу зробити після всіх помилок «помаранчевих», це достойно пройти тюрму.

А потім був ранок перед Лук’янівкою. Мені