По обидва боки колючого дроту [Юрій Луценко] (fb2) читать постранично

Юрій Луценко По обидва боки колючого дроту У записі Мустафи Найєма

Перші сигнали

Зовнішнє спостереження за мною велося досить-таки неприховано. Біля партійного офісу «Самооборони» на вулиці Лесі Українки і під будинком просто відкрито стояла міліцейська наружка, «сімка». Через місяць надійшла повістка про виклик на допит, й того ж дня віддзвонив перший заступник Генпрокурора Кузьмін, сказав, що треба неофіційно зустрітися. Призначив страшенно «непомітне» місце — парк ім. Островського навпроти академії МВС. Додуматися до такого міг тільки Кузьмін, адже там кожен третій перехожий — міліціонер чи суддя, котрі або вітались, або віддавали честь. Поки його чекав, підходить курсант, каже: «Можна я з вами сфотографуюсь?» Сфотографувались, а тут вже й Кузьмін підходить. Ми пішли вглиб парку, і він одразу каже: «Ось тут у мене є на тебе якісь матеріали, я дуже не хотів їх брати в розробку, але міський прокурор відмовився, і Пшонка наказав мені взятися». Причому, як зараз пам’ятаю, сказав, що там «якась хєрня з водієм, і ще якісь питання по міліції — але все це нонсенс, ви вдвох тільки не намагайтеся виїхати з країни, хоч заборони ще й нема, але це ускладнить справу». Ясно, думаю, прозорий натяк на бажану втечу. Прикольно.

Ще поговорили ні про що, і на прощання головне: «Ти ж розумієш, що з Юлею неможливо працювати, і тобі треба визнати нового президента». Насправді, на відміну від Юлі, я вважав, що президент України Віктор Янукович — хай і з мінімальним відривом, але виграв. Втім, Кузьміну я тоді прямо сказав, що це не проблема — хай буде президентом, але я ніколи не визнаю його своїм лідером. «Та ні! — каже Кузьмін — цього ніхто від тебе не вимагає. Але треба, щоб ти публічно відійшов від Юлі, інакше попадеш під роздачу». Я не витримав і питаю: «А з яких це пір ти так заговорив, бо я пам’ятаю, як ти в мій кабінет приїжджав, щоб я Юлі передав бажання зустрітися з приводу майбутнього генпрокурора?». Це справді було. В розпал президентської кампанії 2010 року Кузьмін приходив до мене і жалівся, що Ющенко і Янукович разом вимагають від нього закрити справи на Павла Лазаренка в обмін на покази проти Юлі. Ідея була в тому, щоб не дати їй взагалі потрапити у другий тур. Кузьмін тоді просив передати Юлі, що він цього робити не буде, але щоб коли вона прийде до влади, не забула цього. Я кажу: «Ренате, а що ж тепер змінилося?» — «Змінилась ситуація: або ти відійдеш, або це буде погано сприйнято».

«Та мені по барабану, — кажу, — як там у вас це буде сприйнято». Я ж точно знав, що криміналу на мене нема, жодної посади чи звання я не продав, жодного бізнесу не захопив, майно не прихватизовував, навпаки — будував для МВС нові райвідділи і здав рекордну кількість квартир.

Коротше, я різко відмовився. І не тому, що вважав ЮВТ своїм вождем. Просто мені страшенно не подобається українська традиція одразу після програшу зраджувати переможених вождів. Це наша велика проблема. Тим більше в умовах президентства Януковича, я вважав, що саме Юля є центром майбутньої опозиції. При всіх нюансах, але центром.

І поки я їхав додому, прийшло розуміння, що це було перше і останнє попередження.

Я повернувся додому, дочекався, поки діти заснули, сів з Іриною на кухні, і ми всю ніч про це говорили. Зрештою це був якийсь фінал нашої давньої розмови, адже, як не дивно, Ірина казала мені про це ще в день призначення міністром, у 2005 році. Історія була така. Того дня, коли я отримав пропозицію від Віктора Ющенка, я прийшов додому і кажу: «Іро, мені таке пропонують». — «І що ти відповів?». Кажу: «Ну, я подумаю». Вона каже: «Не здумай, бо це поламає все твоє життя, і всі твої досягнення на цьому закінчаться». Насправді, я їй тоді сказав неправду. Бо я тоді вже погодився. І пам’ятаю, що в день голосування у Верховній Раді, коли мене призначили, Іра вимкнула телефон, прийшла додому пізно вночі і була дуже ображена. Сіла на тій самій кухні і сказала: «Я не можу тобі диктувати. Спробуй. Але головне — щоб ти звідти вийшов. Я боюся, що тебе або вб’ють, або посадять».

Ну, слава Богу, вона вгадала в менший бік. І ось аж тепер це до нас прийшло.

Чесно кажучи, мене дуже здивувало, наскільки до цього була готова Ірина. Напевно, вона також по-жіночому щось відчувала, хоча до того ми ніколи про арешт не говорили. Ми сіли, і я їй сказав: «Іро, така ситуація, мене попередили: або виїжджати, або здаватися, або тюрма». Кажу: «Ти ж розумієш, що ми нікуди не поїдемо?». Вона, не роздумуючи, спокійно сказала, що про це навіть і говорити немає сенсу.

А про те, щоб зрадити команду, ніхто сказати вдома й не наважився б. Ми з Ірою стовідсоткові вороги янучар, вона завжди, ще з «України без Кучми», підтримувала мене в політиці. В часи моєї депресії 2007 року саме вона змушувала мене встати з дивана і йти воювати. «Я тебе люблю як воїна», — казала вона. Із цим я перемагав. Тепер прийшло нове випробування. Стало ясно, що треба готуватися до арешту.

Наступного дня ми про це поговорили із