По обидва боки колючого дроту [Юрій Луценко] (fb2) читать постранично, страница - 2

обома синами. Старший все зрозумів. Малому було тоді 11 років і, звичайно, він не зовсім розумів, що нас чекає попереду.

Після тієї розмови на вихідні ми поїхали з дітьми в ліс, до Київського моря. Ми з Рівненщини, з лісової області, і я ще з дитинства звик завжди на вихідні їздити в ліс. Від Рівного в будь-яку сторону двадцять кілометрів — ліс. І я все життя страшенно за ним скучаю, насправді моя єдина мрія — жити в лісі. Була осінь, десь пізній листопад, собака тоді була ще маленька, бігає по траві… Зробили шашлики, наїлися, стомилися, лягли вчотирьох на спину і дивимося на сосни. І як зараз пам’ятаю — вони ніби пливуть по небу, я дивлюсь і раптом приходить думка, що це прощання, що насправді це востаннє я їх бачу перед тюрмою. Так і сталося.

Арешт

Чесно кажучи, я думав, що арешт якщо і буде, то лише в приміщенні прокуратури. Але все сталося в суботу. Ірина в той день поїхала відвезти молодшого на відпочинок до батьків. Десь, може, о десятій-одинадцятій я вийшов на вулицю погуляти з псом. Мені ще консьєрж каже: «Тут якась машина невідома стоїть». Я розсміявся, і кажу: «Та вона весь час стоїть». Вийшов на вулицю, пройшовся, і як тільки повернув за ріг будинку — зі скрипом під’їхала машина. Справа у тому, що ще давно я поставив відео-камеру, яка дивиться на фасад будинку. І, до речі, кожен раз, як когось грабували, або крали машину, міліція завжди приходила і забирала наші записи. Вони це очевидно знали, й розрахунок був на те, щоб арештувати мене так, аби не зняли камери спостереження — за рогом будинку.

Ну от, під’їхала із свистом машина, а далі — купа Альфи у масках, оточили мене, і декілька разів: «Стоять, не двигаться!» Причому стоять півколом — не для того, щоб я не втік — це ж очевидна дурня так оточувати, а щоб я не вийшов на огляд відеокамери спостереження. І ось ми стоїмо, хвилин, мабуть, десять. Стояв мовчав, дивився на все ніби збоку. Потім, правда, не витримав, бо одягнутий був легко, змерз і кажу: ну пакуйте вже, бо холодно! А вони, виявилось, чекали слідчого Войченка. Той, очевидно, був десь неподалік, скоріше за все, у Генпрокуратурі — там недалеко від мене. Він підійшов, дістав постанову, почав зачитувати. А руки, бачу, тремтять. «Добре, — кажу, — не клей дурня, кажи по якій справі?» Він зачитує і я розумію, що мова йде зовсім про іншу справу, якої мені ще ніхто не пред’являв. Взяв постанову, дивлюсь, а в графі «причина арешту» написано: «Може продовжувати скоєння злочину». Сміюсь і питаю Войченка: а як я можу продовжувати скоєння службового злочину, якщо вже півроку у відставці?! «Не важливо, — каже він, — ми вас ознайомили, і ви затримані». Я спитав, чи можна хоча б собаку додому завести? Каже: ні. Я йому розповідаю, що Іра, дружина моя, дуже хотіла велику, сильну собаку, і що порода ця спеціально виведена для полювання на ягуарів і втеклих рабів, може і вкусити. Дивлюсь — посерйознішали. А я сміюсь — зрозуміло, що якщо я відведу собаку, попаду на камеру. Врешті-решт простягнув їм телефон і сказав: «Ну, якщо ви хочете, щоб усе було спокійно: ось мій телефон, подзвоніть, щоб Сашко спустився, забрав собаку і ключі». Кажу: хлопці, давайте так, бо інакше буде кіно і екшн. Хоча, що я міг зробити? Ну, максимум, сів би в машину, опираючись. Врешті домовились, що вони дзвонять Сашку, а я сідаю в машину, але дверей не зачиняємо. Вийшов Сашко, я йому передав собаку, ключі, якісь ще речі з кишень повитягав. Обніматися там вже не змогли. Ну що, потиснув йому руку, попросив передзвонити мамі, і сказав, що він залишається в родині за старшого мужика. Все. Сіли в машину і поїхали в казенний дім.

І тільки тоді, в машині з «Альфою», до мене дійшло, що почався якийсь новий етап життя — невідомий мені абсолютно! Я не розумів, чим він закінчиться і коли.

Привезли в СІЗО СБУ. До речі, юридично неіснуюче, адже, згідно з чинним законодавством, воно вже давно закрите. Довгі скрипи дверей, заводять на перший поверх, там невелика кімната дослідчих дій. Заходить слідчий Войченко, показує постанову про затримання за підписом Кузьміна і простягає протокол про ознайомлення. Без адвоката я його підписувати відмовився. Ми десь півгодини сперечалися, але я не погодився, і він якось підписав постанову сам.

Після цього мене відвели в сусідню кімнату. Роздягаєшся повністю, догола. У тебе забирають пояс, шнурки, годинника, гроші і всі речі з кишень.

Все було мовчки. Хоча я, як завжди, жартував. Там же ж треба присідати, щоб тобі перевіряли всі порожнини. Я кажу: «Бажаєте ознайомитися з багатством внутрішнього світу?» Правда, щодо мене не всіх правил дотримувались, у певні місця не заглядали так ретельно, як належить.

Загалом все було ввічливо. Хоча якщо до кого у мене на той момент і була сильна неприязнь, то це безумовно до слідчого Войченка. Він намагався встановити якийсь контакт. Врешті-решт я не витримав і кажу: «Слухай, тобі дали завдання це виконувати — то виконуй. Але не сподівайся, що ти мене уламаєш на якесь порушення закону або на дружні відносини».