Ген воїна [Руслан Горовий] (fb2) читать постранично

Руслан Горовий ГЕН ВОЇНА

Нижче неба

І почуєш грізну борню волі,

І вкриється кров’ю битий шлях.

Будуть хлопці йти суворочолі

В сіруватих, наче ніч, рядах.

«Пісні періоду Визвольної війни».

Літопис УПА

Борт падав. Усе відбувалося саме так, як бачилося не раз у Славкових снах. Зараз, коли ракета щойно влучила у двигун, здавалося, що все минеться, хотілося вірити, що все під контролем. Проте Славко точно знав, що ста­неться далі.

В уяві з’явився образ інструктора училища. Той ­стояв в аудиторії біля схем із зображеннями вертольотів і пов­чав курсантів:

— Слухайте уважно, панове курсанти, бо будете відпрацьовувати це на стимуляторі.

Інструктор був чоловіком кремезним, мав густе чорне волосся, такі ж густі й чорні вуса і яскраві зелені, наче перша весняна трава, очі.

— Якщо ракета потрапляє сюди, — тицьнув указкою на схему «Мі-24», саме його вертольотчики називали «крокодилом», — то у дев’яноста відсотках випадків заклинює двигун, а це означає, що ви можете втратити контроль над машиною. Відразу переходьте у режим авторотації і намагайтеся посадити вертоліт.

Позаду згори, з боку двигуна, почулося цокотіння. Славко зрозумів, що десь у середині його залізного друга скоїлося непоправне. Він іще жив, дихав, однак його вже судомили передсмертні конвульсії. Засвітилося табло системи попередження та одночасно спрацював голосовий інформатор. Жіночий, з металевими нотками, голос, який льотчики між собою кликали Наташею, доповів: «Пожежа лівого двигуна».

Салон вертольота наповнювався димом, машина на­кренилася вправо.

«Що далі, то гірше, отже, ракета, окрім двигуна, пошкодила ще й лопаті основного гвинта», — зробив висновок Славко. Ковзнув поглядом убік, за кабіну.

Внизу розкинулося жовте поле, по якому, здавалося, пливли голівки червоних маків. «Маки, — майнуло в голові, — звісно ж, маки!»

— Ой, не пристосована ти, Янко, до життя! — Славко підхопив дівчину на руки і поніс від дороги у житньо-макове поле. — Була б розумнішою, знайшла би собі полковника-штабіста, який лише папірці підписує та накази роздає.

Хлопець ніс свою дорогоцінну ношу навпростець полем у бік невеличкого озерця, оточеного вербами. Янка увіткнулася підборіддям у його плече, однією рукою обхопила шию коханого, а другою торкалася червоних маків, неначе гладила поле. І щасливо посміхалася.

— Та тепер уже пізно, — вів далі Славко, — тепер уже все. Тепер ти — моя законна дружина довіку. Так?

Він торкнувся пальцями дівочого тіла, жартома полоскотав.

— Та так, — засміялася Янка. — Ой, лоскітно, припини.

— Як це ти офіцеру відповідаєш? — сміявся та продовжував лоскотати Славко.

— Ой, пробач. Так точно! — дівчина звивалася від лоскоту, наче вуж.

— Отак би одразу, — Славко припинив лоскотати. Він саме приніс Янку на берег.

— Ставай отут, — поставив її на пісок, — і слухай уважно. Тепер ти моя половинка. Я маю і буду тебе захищати. Від звіра чи людини, захищати на землі і в небі. Тепер можеш взагалі нічого не боятися.

— Увага! Пожежа лівого двигуна! Увага! Пожежа лівого двигуна! — розривалася «Наташа».

Славко намагався втримати гелікоптер рівно. Висотомір показував тисячу триста метрів.

— Вовчику, у нас пожежа, стрибай, доки є висота, — Славко бачив, як спереду в кабіні заворушився штурман.

— Славо, а ти?

— Давай, це наказ! Я тримаю машину, — Славко відчував, що «крокодил» із кожною секундою все менше слухається штурвала, — Та стрибай же, Вовчику, доки висота дозволяє, не тягни!

Дим заповнив салон. Славко рвонув ручку і відчинив дверцята кабіни. Потік повітря на мить розвіяв димову завісу — штурмана попереду вже не було.

«Ну, хоч так», — подумав Славко. Гелікоптер швидко наближався до землі. У якийсь момент Славко поба­чив посеред оцього жовтого з червоними цятками моря від­блиск неба. По правому борту внизу було невеличке болітце.

— Ет, шкода, не дотягну... — промовив чи подумав Славко.

Від початку навчання в училищі Славко час від часу бачив уві сні, що його борт падає. Щоразу він прокидався серед ночі в холодному поту після того, як його «Мі» з розгону врізáвся в землю.

Хлопець ішов на кухню, вмивався, а потім намагався аналізувати, що зробив не так, чому не зміг врятувати машину. Завжди одне й те саме. Влучання ракети, пожежа, зупинка двигуна. Крен праворуч, завалювання і некероване падіння. Пізніше, коли він одружився з Яною, вона, бувало, вранці знаходила його у роздумах на кухні. Славко пускав у вікно цигарковий дим і навіть не помічав її приходу.

— Знов розбився? — Янка куйовдила йому волосся.

— Знов, — Славко силувано посміхався і гасив цигарку. — Та це лише сон. Йди до мене, люба. Я тут живіший від усіх живих.

Усю останню зиму Славко був на Майдані. Восени, коли у Києві побили студентів і зібрався величезний майдан, він вирішив звільнитися