Порнографія [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать постранично, страница - 3

привітальний рух фурманського кашкета, тож чому я так уперто до всього придивляюся?..

Сідаємо, Фридерик — за мною, і їдемо піщаною дорогою, під ледь освітленим темним небом; з боків час від часу нависає чорне дерево або кущ, аж ось в'їжджаємо до села Бжустового: паркан, побілений вапном, собаче скавучання… загадкове… і спина фурмана переді мною… загадкова… а збоку — цей чоловік, який мовчки, чемно складає мені компанію. Невидима поверхня дороги заколисувала або підкидала нас під час їзди, а ями мороку та згустки темряви серед дерев поглинали наші погляди. Я звернувся до фурмана, аби лишень почути власний голос:

— Ну, як тут у вас? Спокійно?

І почув відповідь:

— Поки що спокійно. В лісах є банди… але чогось особливого останнім часом…

Обличчя його — невидиме, а голос той самий і — не той самий. Я бачив перед собою лише спину, вже хотів нахилитися вперед, щоб зазирнути у вічі тій спині, але стримався, бо Фридерик… адже він був тут, поруч зі мною, і був неймовірно тихий. Сидячи поруч із ним, не хотілося нікому зазирати у вічі, бо мені раптом спало на думку: оте щось, що сидить обіч мене, попри свою тихість, — радикальне, радикальне до божевілля! Так, це був екстреміст! Та ще й несамовитий! Ні, його існування не було звичайним існуванням, воно було значно хижішим, сповненим таких крайнощів, про які я раніше поняття не мав! Тому й волів би не дивитися в обличчя — у будь-чиє обличчя, навіть фурманове, що його спина пригнічувала мене, як гора, тоді як невидима земля гойдала, підкидала бричку, а довколишня темрява, поблискуючи зірками, вбирала зір. Дальша путь минула без жодного слова. Нарешті ми звернули в алею, коні пішли легше, ось і брама, сторож, собаки, зачинений дім і його трудне, скреготливе відмикання… поява Гіпа з лампою…

— Ну, слава Богу, ось і ви!

Це він чи не він? Мене вразило й насторожило його набрякле червоне обличчя, якесь розпливчасте… він узагалі виглядав набряклим, розпухлим, все в нього стало велетенським, розрослося на всі боки, тіло було неначе вулкан з м’ясива… Взутий у чоботи, він простягнув нам свою апокаліптичну лапу, а його очі визирали з обличчя, наче через кватирки. Тим часом він пригортав мене, обнімав… Засоромлено шепотів:

— Розперло мене… хай йому чорт!.. Гладкий став. Від чого б це? Мабуть, від усього.

І гукнув:

— А ось моя дружина!

Після чого буркнув уже ніби сам до себе:

— Ось моя дружина.

Тоді загорлав:

— А це моя Генюся, Генютка. Генечка!

І повторив сам до себе, майже нечутно:

— Це Генюся, Генютка, Генечка.

Потім гречно, вишукано звернувся до нас:

— Як добре, що ви приїхали, але, прошу тебе, Вітольде, познайом мене зі своїм приятелем… — закінчивши, він закрив очі й повторив… губи у нього ворушилися. Фридерик надзвичайно ввічливо поцілував ручку господині, чия меланхолія від цього забарвилася ледь помітною усмішкою, чия тендітна постать злегка затремтіла… Потому нас втягнуло у вир знайомств, запрошення до хати, розмов — і це після нашої нескінченної подорожі… А світло лампи навіювало сон. Вечерю подавав лакей. Зморював сон. Горілка. Борючись зі сном, ми намагалися слухати, розуміти, йшлося про різні неприємності, про АК, про німців, про банди, адміністрацію, польську поліцію, реквізиції, про дедалі вищу хвилю страхів, насильства… Свідчили про це, між іншим, і віконниці з додатковими залізними штабами, а також забарикадовані бічні двері. Сенехув спалили, в Рудниках управителеві поламали ноги, у селі — біженці з-під Познані, а найгірше — це невідомість; в Островці, в Бодзехові, де фабричне селище, все причаїлося, прислухається, поки що спокійно, але все вибухне, тільки-но наблизиться фронт… — Вибухне! Буде, пане, різанина, буде вибух, скандал! Так, буде скандал! — гукнув він і буркнув сам до себе, замислившись:

— Так, буде скандал.

І закричав:

— А найгірше, що нема куди тікати!

І прошепотів:

— А найгірше, що нема куди тікати.

Потому лампа, вечеря. Сонливість. Велетень Гіп, повитий густим серпанком сну; віддалік нечіткі обриси господині, Фридерик, нічні метелики б’ються об лампу, метелики в лампі; метелики — лампа, круті сходи нагору, свічка, падаю на ліжко, засинаю. Вранці — сонячний трикутник на стіні. Чийсь голос за вікном. Встаю з ліжка, розчиняю віконниці. Ранок.

2

Групки дерев стояли уздовж мальовничих закрутів алей, садок плавно спускався туди, де за липами угадувалося дзеркало ставка, — ах, ця зелень у тінистій і осяяній сонцем росі! Коли ж ми вийшли після сніданку на подвір’я, то дім — білий, двоповерховий, з мансардою, обрамлений ялинами й туями, доріжками й клумбами, — дім, що приголомшив нас, як незатьмарене видиво давнього, вже такого давнього передвоєнного минулого… цей дім у своїй давній незмінності здавався реальнішим від довколишньої реальності… І водночас — усвідомлення, що все це несправжнє, що дім суперечить дійсності, робило його чимось на кшталт театральної декорації… отже, цей дім, парк,