Порнографія [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать постранично, страница - 2

він продовжував свою гру… А його тіло — це тіло таке… специфічне? Взяти його з собою, незважаючи на цю його мовчазно-промовисту непристойність? Обтяжувати себе кимось, настільки скомпрометованим, а внаслідок цього й компрометуючим? Наражатися на цей «діалог», що так уперто вестиметься з… власне, з ким? А його «знання», ці знання про…? А його хитрощі? А його підступність? О так, все це мені не дуже імпонувало, але з іншого боку, у своїй нескінченній грі він був таким особливим, таким відстороненим від нашої спільної драми, таким далеким від дискусій про «Народ, Бога, Пролетаріат, Мистецтво»… й саме це давало мені змогу відпочити, розслабитися… А водночас — яким бездоганним, спокійним і обережним він був! Отже, їдьмо, удвох буде значно приємніше! Зрештою ми пропхались до вагона, вдерлися до його натоптаних людьми нутрощів… І невдовзі потяг рушив, скрегочучи.

Була третя година пополудні. Стояла імла. Спина якоїсь баби ламала Фридерика надвоє, дитяча нога тицялася йому в підборіддя; так він і їхав, але їхав, як завжди, бездоганний, добре вихований. Він мовчав. Мовчав і я, вагон шарпало й кидало, все довкола ніби склеїлося в суцільну масу, та крізь окрайчик вікна я міг бачити синюваті сонні поля, якими ми проїжджали під розхитаний гуркіт… Це була та сама одвічна пласка широчінь, охоплена обрієм, покраяна на нивки земля, тікаючі дерева, хатка, якісь господарчі будівлі позад неї… Те ж саме, що й завжди, що можна описати, не дивлячись до вікна… Але — не те саме! І тільки тому, що, власне, все те саме! Невідоме, незрозуміле, навіть незбагненне, невловиме! Дитина заворушилася, баба чхнула…

І цей кислий запах… Ця віддавна знайома, одвічна жалюгідність їзди залізницею, ця монотонна лінія дротів або канав, несподівана поява у вікні дерева, стовпа, будки, швидке зникнення усього цього позаду, прослизання повз вікно… а натомість там, удалині, який-небудь комин або горбок з'являлися й стовбичили довго, настирливо, немов якась велика, всепоглинаюча турбота… — поки не зникали повільно за поворотом. Фридерик був просто переді мною, відокремлений лише двома головами, його голова — ось тут, поруч, я міг до неї доторкнутися. Він мовчки їхав, і присутність чужих тіл — нахабних, настирливих — лише поглиблювали відчуття, що ми з ним сам на сам, наодинці, безмовні, а я волів би, далебі, не їхати з ним удвох і щоб ця поїздка взагалі не здійснилася! Адже, втілений у живу плоть, він став просто ще одним тілом серед інших тіл, не більше… але все ж був… і був якийсь відокремлений і невблаганний… Цього вже не можна було ані виправити, ані позбутися, якось владнати, затушкувати — він зоставався у цій тисняві, він був… А його їзду, його рух у просторі не можна було порівняти з рухом решти — це був значно вагоміший, може, навіть грізний рух…

Час від часу він посміхався до мене, щось казав, але, мабуть, лише для того, аби уможливити мені перебування на самоті, зробити свою присутність менш обтяжливою для мене. Я зрозумів — видобути його з міста, кинути у позаваршавські простори було досить ризикованою акцією, адже на тлі цих просторів деякі його внутрішні якості мусили розгорнутися ширше… Він і сам, вочевидь, це знав, бо ще ніколи я не бачив його таким притихлим, непомітним. У якийсь момент присмерк — ця субстанція що пожирає форми, — почав поступово розмивати їх, робити невиразними в цьому розгойданому вагоні, що в’їжджав у ніч, прямував до небуття. Але й це не послабило його присутності — вона стала тільки менш доступною для очей: Фридерик неначе зачаївся за серпанком присмерку. Раптом спалахнуло світло, знову витягнувши його перед мої очі, показавши підборіддя, кутики затиснутих уст, вуха… а він навіть не здригнувся, так і сидів, втупившись поглядом у якийсь повислий шнурок — й надалі був! Потяг зупинився, десь позаду зачовгали ноги, тиснява трохи пересунулася, поточилася, а він усе був і був! Ми знову рушили, назовні стояла ніч, паротяг пирхав іскрами, сидіння у вагоні також стало нічним, — так, навіщо було його брати з собою? Навіщо я обтяжив себе цим товариством яке, замість полегшувати становище, пригнічувало ще більше? Ця поїздка, переплутана зупинками, тривала багато сонних годин, й лише наприкінці стала, власне, їздою задля їзди, сонною і затяжною. Так ми їхали, доки не прибули до Цьмельова і — з валізками в руках — не опинилися на стежці, що бігла уздовж колії.

Ланцюг потяга зникав у дедалі тихішому гуркоті. Тиша, загадковий вітрець, зорі. Цвіркун.

Я, вирваний із багатогодинної їзди й тисняви, несподівано кинутий на цю стежку, а обіч мене — Фридерик, з плащем на руці, тихий і непорушний… Де ми були? Що це було? Адже я знав цю місцевість, не чужий був для мене і цей вітрець, але — де ми були? Ген, навскіс через колію — знайомий будиночок Цьмельовської залізничної станції, кілька ліхтарів, але… Де, на якій планеті ми приземлилися? Фридерик стояв поряд, власне, тільки стояв. Ми рушили до станції, він — за мною; аж ось бричка, коні, фурман; бричка знайома і знайомий