Не так сталося, як гадалося [Пʼєр Буль] (fb2) читать постранично, страница - 5

отак уклепатись! Він підбадьорював себе припущенням, що незнайомець теж замишляє щось протизаконне, мабуть, той підгледів, як він забирав гроші, і хоче їх загарбати. Таким чином, справу ще можна владнати.

— А тепер ідіть собі, і щоб я більш ніколи про вас не чув.

Вбивця вагався лише секунду — рівно стільки, скільки потрібно було, щоб отямитись від подиву. В найкращому разі він сподівався вимоги поділитися здобиччю, у найгіршому — що в нього відберуть усі гроші, але й у голові собі не покладав, що його просто попросять піти геть. Він не боявся залишити незнайомцеві свій пістолет. На зброї не було відбитків пальців, тож особу власника навряд чи вдасться встановити. Він навіть не спробував роздивитись обличчя незнайомця і швидко зник у лісі.

Війярова поведінка була результатом раптового рішення, що проблисло в його підсвідомості, тільки-но він здогадався про заміри вбивці. Розрахунок у нього був точний, як у геометричній теоремі.

Спершу він невимовно зрадів, збагнувши, що той тип має намір убити Малерта. Хтось інший помститься за нього. Хоч би як воно було, а таким чином він звільниться від Малерта, і це найголовніше. Ніхто більше не стоятиме між ним і Сільвією. Руки його зостануться чисті — і ніякого ризику.

Ніякого ризику... Цю думку змінила інша, цілком протилежна; вона шибнула йому до голови якраз у ту мить, коли пролунав постріл. Він аж похолов увесь, такий його пройняв острах. Ніякого ризику? А розслідування вбивства, а підозри, які неодмінно наведуть на його слід. Саме на його слід, неначе то він убив... Так чи так, він іде на ризик. Перед ним поставала та сама проблема, що ночами так часто не давала йому заснути.

Що ж робити? Відповідь сама набігла йому на думку, тільки-но вбивця переступив поріг вілли. Задача, що її він так просто й блискуче розв’язав у першому варіанті, коли він сам намірявся вбити Малерта, мала те саме розв’язання і в другому варіанті. Він повинен ретельно виконати накреслений план так, ніби він сам убив Малерта. А для цього йому потрібна зброя, якою вчинено вбивство.

Він її дістав. Далі все було дуже легко. Війяр лише повторював те, що йому багато разів доводилось робити подумки. Часу він мав удосталь. На постріл у селі увагу не звернуть. Браконьєри частенько стріляли в лісі ночами.

Він підняв пістолет рукою в рукавичці й зайшов до кімнати. Підійшов до мерця. Він одразу завважив, що куля пробила праву скроню, і обличчя його проясніло. Якби було інакше, це сплутало б його плани. Навіть вищі сили за нього! Війяр вклав пістолета в іще теплу Малертову правицю так, щоб лишилися відбитки пальців.

Він знав, що Малерт не лівша, і не забув про цю важливу деталь. І тому йому стало в пригоді читання численних детективних романів.

Авторучка валялася на підлозі. Війяр підняв її, насадив ковпачок і поклав до письмового приладдя. Потім переглянув папери, так старанно дібрані фінансистом: якийсь недописаний шаблонний лист і каталог. Він обережно узяв їх зі столу й заховав до кишені. Натомість він поклав документ, який йому вдалося роздобути завдяки дружбі з одним із Малертових секретарів. Документ свідчив сам за себе: то був сумний перелік основних боргів фінансиста.

Потім Війяр трохи відступив назад і ще раз пильно озирнув кімнату. Декорація була майже готова. Лишалися тільки незначні дрібнички. З цим він упорався швидко. Він зачинив сейф, підняв з підлоги банкноту й теж поклав її до кишені. Банкнота підтверджувала здогад, який з'явився у нього в саду, що вбивцю цікавили тільки гроші. А втім, його це не обходило. Він іще раз обвів поглядом кімнату й переконався, що жодного сліду перебування ані його самого, ані злочинця там не лишилося.

Усе гаразд. Вранці служниця знайде тіло. Висновок поліції буде очевидний. Тепер він може йти.

Немов актор, що останній покидає сцену, дін уже поволі йшов до виходу, коли раптом йому впала в око Сільвіїна фотокартка. Він спинився, і дивна посмішка промайнула на його обличчі. Його охопила радість творця, який вдоволено споглядає свій щойно закінчений витвір і водночас інстинктивно відчуває, що бракує якогось останнього штриха, і якому провидіння несподівано дарує натхненне прозріння, аби він зміг додати цей останній, завершальний штрих. Він узяв фотографію жінки, котру ніжно любив підло зраджений бідолаха, і обережно поклав її на письмовий стіл так, щоб кожному було видно, що вона випала з лівої руки самогубця, — за кілька сантиметрів від його скривавленої голови.

© М. А. Венгренівська, 1994, переклад.

П’єр Буль (нар. 1912 р.) — відомий французький письменник, автор численних романів та новелістичних збірників. У «Всесвіті» надруковано його новелу «Загадковий святий» (1990, №12) та роман «Міст через річку Куай» (1992, №8). Пропоноване оповідання — із збірника «Абсурдні історії» (Pierre Boulle. Contes de l'absurde. Paris, 1970).

Журнал "Всесвіт" №3 1994 р.