Борислав сміється [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично, страница - 5

- Що се та­ко­го? Що се та­ко­го? - за­го­мо­нi­ло кру­гом. Всi по­ча­ли знов тис­ну­ти­ся, го­мо­нi­ти та до­пи­ту­ва­ти­ся, що се та­ко­го ста­ло­ся.

Сталася прос­та рiч. Дев'ять ро­бiт­ни­кiв ви­хо­пи­ло од­но­ча­с­но свої пi­дой­ми з-пiд ка­ме­ня, а де­ся­тий, по­мiч­ник му­ля­р­ський, Бе­недьо Си­ни­ця, не встиг сього на час зро­би­ти. Од­на хви­лин­ка за­пiз­но, але та хви­лин­ка мог­ла йо­го згу­би­ти. Ка­мiнь усiм своїм тя­га­рем шарп­нув йо­му пi­дой­му i вир­вав з рук. Пi­дой­ма заїха­ла Бе­не­дя пi­вп­ерек - щас­тя, що не по го­ло­вi, а тiльки в бік. Бе­недьо лиш раз зой­кнув i впав, мов не­жи­вий, на зем­лю.

Густим клу­бом пирс­нув до­го­ри пi­сок, де впа­ла роз­мах­не­на пi­дой­ма. Ро­бiт­ни­ки в смер­тельнiй три­во­зi ки­ну­ли­ся до Бе­не­дя.

- Що то та­ке? Що та­ке? - го­мо­нi­ли гос­тi. - Що ста­ло­ся?

- Пiдойма за­би­ла чо­ло­вi­ка.

- Забила? Йой, бо­же! - да­ло­ся чу­ти мiж да­ма­ми.

- Нi, не за­би­ла, жи­вий! - роз­да­лось з-мiж ро­бiт­ни­кiв.

- Живий! А! - вiд­сап­нув Ле­он, кот­ро­го крик Бе­не­дя вхо­пив був, мов клi­ща­ми, за сер­це.

- А ду­же ска­лi­че­ний?

- Нi, не ду­же! - се був го­лос бу­дов­ни­чо­го, кот­рий та­кож при тiм слу­чаї нес­по­дi­ва­но по­чув, як пiд ним нi з сього нi з то­го дилько­тi­ли ко­лi­на.

Товпа го­мо­нi­ла i тис­ну­ла­ся дов­ко­ла ска­лi­че­но­го. Да­ми оха­ли та пи­ща­ли, крив­ля­чи ус­та та вис­тав­ля­ючи на­по­каз, якi-то во­ни чу­лi та м'яко­го сер­ця. Ле­оно­вi все ще щось не­ви­раз­но шу­мi­ло в го­ло­вi, i дум­ки не мог­ли зiб­ра­ти­ся до­ку­пи. На­вiть щи­голь у своїй клiт­цi цi­по­тiв жа­лiб­но та пер­хав по ку­тах, не­на­че не мiг ди­ви­ти­ся на людську му­ку. А Бе­не­дьо все ще ле­жав на од­нiм мiс­цi, по­си­нi­лий, як боз, зом­лi­лий, зi зцiп­ле­ни­ми зу­ба­ми. Пi­дой­ма за­че­пи­ла йо­го ост­рим су­ком о бiк, про­дер­ла опин­ку i со­роч­ку i фа­лат­ну­ла в клу­бi дi­ру, з кот­рої пус­ти­лась кров. Але пi­дой­ма за­сяг­ну­ла i тро­хи ви­ще, по го­лод­ни­цi, i че­рез те iмен­но поз­ба­ви­ла йо­го на хви­лю вiд­ди­ху.

- Води! Во­ди! - кри­ча­ли ро­бiт­ни­ки, що за­хо­ди­ли­ся тве­ре­зи­ти Бе­не­дя i пе­рев'язу­ва­ти йо­го ра­ну. При­не­се­но во­ду, пе­рев'яза­но ра­ну i за­та­мо­ва­но кров, але вiд­тер­ти зом­лi­ло­го го­дi бу­ло. Удар був ду­же сильний i в не­без­печ­не мiс­це. Над цi­лим то­ва­рист­вом за­ляг­ла знов хма­ра не­пев­нос­тi.

- Возьмiть го ви­не­сiть отам на ву­ли­цю! - крик­нув вкiн­цi Ле­он. - А нi, то за­не­сiть до­до­му та прик­лич­те док­то­ра!

- Живо, жи­во! - пiд­га­няв бу­дов­ничпй. За­ки два ро­бiт­ни­ки взя­ли Бе­не­дя за ру­ки i но­ги та по­нес­ли крiзь на­товп лю­дей на ву­ли­цю, до бу­дов­ни­чо­го зза­ду пi­дiй­шов май­стер му­лярський i дiтк­нув­ся йо­го пле­ча ру­кою. Бу­дов­ни­чий зiс­нув­ся i обер­нув­ся нап­ру­го, мов за до­ти­ком пе­ку­чої кро­пи­ви.

- А ви­ди­те, па­не бу­дов­ни­чий, я доб­ре ка­зав…

- Що, що та­ке? Хто ка­зав?

- Я ка­зав, - шеп­тав сти­ха, спо­кiй­но май­стер, - не спус­ка­ти ка­мiнь на дрю­ках, бо не­без­печ­но.

- Е, ду­рень ти! От мудь, не що iн­ше, п'яний був, не вiдс­ко­чив, хто му ви­нен! - вiд­по­вiв офук­ли­во бу­дов­ни­чий i вiд­ве­р­нув­ся. Май­стер стис пле­чи­ма i за­мовк. Але бу­дов­ни­чий по­чув шпильку внут­рi i тро­хи не пi­нив­ся зо злос­тi.

Мiж тим по­ра бу­ло кiн­ча­ти зак­ла­ди­ни. Школьяики спро­ва­ди­ли ра­би­на на ма­лу, до­сить ви­гiд­ну Бра­бин­ку, i вiн злiз по нiй на дно ро­ву, де на йрйзна­че­нiм мiс­цi ле­жав фун­да­мен­то­вий ка­мiнь. Не верх­нiй пло­щi ка­ме­ня бу­ла ви­дов­ба­на чо­ти­риг­ран­на, до­сить гли­бо­ка ям­ка, а дов­ко­ла неї чер­во­нi­лись свi­жi пля­ми кро­вi, що бриз­ну­ли з ра­ни Бе­не­дя. Ра­бин про­мур­ко­тiв ще якусь мо­лит­ву, а вiд­так пер­ший ки­нув не­ве­лич­кий срiб­ний грiш до ви­дов­ба­ної в ка­ме­нi ям­ки. За ним то са­мо школьни­ки, а вiд­так по­ча­ли й про­чi гос­тi зла­зи­ти схiд­ця­ми i ки­да­ти хто бiльшi, хто мен­шi мо­не­ти в пiд­ва­ли­ну. Да­ми скри­ку­ва­ли та хи­та­ли­ся на схiд­цях, пiд­дер­жу­ва­нi муж­чи­на­ми, тiльки Ле­оно­ва доч­ка Фан­нi гор­до i смi­ло злiз­ла до ями i ки­ну­ла ду­ка­та. По да­мах по­ча­ли й па­но­ве один по дру­гiм спус­ка­ти­ся до пiд­ва­ли­ни. По­то­мок польської шлях­ти iшов тут же за Гер­ма­ном i ко­со гля­нув на ба­га­то­го ка­пi­та­лiс­та, ко­ли той бренькнув блис­ку­чим зо­ло­тим ду­ка­том: шлях­тич мав лиш срiб­но­го ринсько­го в ки­ше­нi, але, щоб не пок­пи­тись зi своїм шля­хетським го­но­ром, жи­во вi­доп'яв вiд ман­же­та зо­ло­ту спин­ку i ки­нув її до ям­ки.

Довго тяг­нув­ся ряд гос­тей, дов­го брен­ча­ло зо­ло­то, сип­лю­чись у ка­мiн­ну ям­ку та за­ли­ва­ючи її блис­ку­чою хви­лею. Ро­бiт­ни­ки, що сто­яли над ямою, че­ка­ючи на роз­каз май­ст­ра, за­вис­но гля­дi­ли на цi­лий той об­ряд. Но ось уже ки­дан­ня гро­шей скiн­чи­лось - ям­ка ма­ло що не пов­на. Ле­он, що до­сi