Борислав сміється [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично, страница - 3

про­чi да­ми, по пер­ших зви­чай­них вик­ри­ках по­ди­ву, по пер­ших бiльше-мен­ше писк­ли­вих та вив­че­них жи­чен­нях влас­тив­це­вi вся­ко­го щас­тя, ста­ли­ся до­сить тяж­кi на сло­ва i по­ча­ли розг­ля­да­ти­ся дов­ко­ла, не­мов до­жи­да­ючи якоїсь ко­ме­дiї. Тим ожи­да­ни­ям швид­ко за­ра­зи­ли­ся й дру­гi. Ве­селпй го­мiн умовк. Ба­чи­лось, що ра­зом з да­ма­ми на­ле­тiв на то­ва­рист­во дух ну­ди i якоїсь си­лу­ва­ної здер­жа­нос­тi, кот­ра нi­ко­му нi на що не зда­ла­ся.

I Гам­мерш­ляг якось не­мов збив­ся з пан­те­ли­ку. Вiн мов за­був, що пе­ред хви­лею по­чав був го­во­ри­ти бе­сi­ду, i сну­ва­в­ся то сю­ди, то ту­ди, за­чи­нав то з од­ним, то з дру­гим роз­мо­ву о ре­чах пос­то­рон­нiх, але все то якось не клеїло­ся. На­раз по­ба­чив­ся суп­ро­ти Гер­ма­на, що сто­яв мовч­ки, опер­тий о стос де­ре­ва, i ози­рав цi­лий плац, не­мов за­би­рав­ся йо­го тор­гу­ва­ти.

- А що ж ва­шої па­нi не­ма, до­ро­гий су­сi­до? - вка­зав Ле­он, ус­мi­ха­ючись.

- Даруйте, - вiд­по­вiв Гер­ман, - во­на, пев­но, щось нез­до­ро­ва.

- Ах, ду­же ме­нi жаль! А я на­дi­яв­ся…

- Але що, - вiд­ка­зав за­доб­рю­ючи Гер­ман, - хi­ба ж то во­на та­ка ве­ли­ка осо­ба! Обiй­де­ся про ню!

- Нi, ко­ха­ний су­сi­до! Про­шу так не ка­за­ти, що не­ве­ли­ка осо­ба… Як же так?.. От моя Фан­нi, бiд­на ди­ти­на, - як во­на бу­ла б щас­ли­вою, як­би ма­ла та­ку ма­тiр!..

Неправда тих слiв аж би­ла з ли­ця i очей Ле­оно­вi, але ус­та, пос­луш­нi на­ка­зо­вi во­лi, го­во­ри­ли, а ро­зум си­ляв їх до­ку­пи, як то­го ви­ма­гав iн­те­рес.

Але ось вiд Ла­ну, де на схо­дi вид­но бу­ло ви­со­чез­ну по­бi­ле­ну бож­ни­цю, по­чув­ся ве­ли­кий крик i га­мiр. Всi гос­тi i ро­бiт­ни­ки звер­ну­ли очi в той бiк. По хви­лi по­ка­за­ла­ся на ули­цi мов чор­на го­го­тя­ча хма­ра, - се був ка­гал жи­дiвський з ра­би­ном все­ре­ди­нi, кот­рий мав звер­ши­ти об­ряд пос­вя­чен­ня пiд­ва­лин но­во­го до­му.

Швидко цi­лий плац був за­ли­тий жи­да­ми, кот­рi, своїм зви­чаєм, го­во­ри­ли всу­мiш, го­лос­но i бор­зо, сну­ва­ли, мов му­раш­ки в роз­ва­ле­нiй ку­пи­нi, ог­ля­да­ли все i не­мов так­су­ва­ли все очи­ма, а вiд­так зiт­ха­ли та по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми, не­мов­би ра­зом i ди­ву­ва­ли­ся ба­гатст­ву Ле­она, i жа­лу­ва­ли, що ба­гатст­во то­то в йо­го, а не в їх ру­ках. Нем­но­гi пан­ки-хрис­ти­яни, що теж бу­ли в тiй ку­пi, на­раз по­мовк­ли i по­вiд­су­ва­ли­ся на­бiк, чу­ючи­ся не в своїй та­рiл­цi. Око­лич­ний дi­дич хму­рив­ся i за­ку­су­вав гу­би зо злос­тi, ви­дя­чись в тiм жи­дiвськiм на­тов­пi, кот­рий анi кри­хiт­ки не зва­жав на нього. Вiн, пев­но, в ду­шi кляв сер­деч­но сво­го "щи­ро­го при­яте­ля Ле­она", але пре­цiнь не втiк, а дос­то­яв до кiн­ця об­ря­ду, по кот­рiм ма­ла нас­ту­пи­ти пе­ре­кус­ка.

Загальний га­мiр на пла­цу не тiльки не вга­вав, але ще й по­бiльшив­ся. Щи­голь, пе­ре­пуд­же­ний наг­лим нап­ли­вом то­го чор­но­го, крик­ли­во­го лю­ду, по­чав пер­ха­ти по клiт­цi та би­ти­ся о дро­ти­ки. Ра­би­на, ста­ро­го си­во­го жи­да з дов­гою бо­ро­дою, ве­ли два школьни­ки по­пiд ру­ки i при­ве­ли аж iд са­мiй пiд­ва­ли­нi. Стиск зро­бив­ся дов­ко­ла та­кий, не­мов­би кож­дий жид хо­тiв бу­ти ту ж ко­ло са­мо­го ра­би­на, нез­ва­жа­ючи, що там не­ма мiс­ця на тiлько лю­ду. Се­ред тис­ку i кри­ку тов­пи не чу­ти бу­ло й то­го, що чи­тав ра­бин над пiд­ва­ли­ною. А тiльки ко­ли школьни­ки час вiд ча­су в вiд­по­вiдь на йо­го мо­лит­ву вик­ри­ку­ва­ли "умай­н", себ­то "амiнь", то­дi й уся про­ча тов­па пов­то­ря­ла за ни­ми "умай­н".

Вдарила два­над­ця­та го­ди­на. На дзвi­ни­цi ко­ло кос­те­ла, тут же, на­суп­ро­тив но­вої бу­до­ви, за­гу­дiв ве­ли­чез­ний дзвiн, звi­ща­ючи по­луднє. За ним за­те­ленька­ли й усi дру­гi дзво­ни на дро­го­бицьких церк­вах. Ба­чи­лось, що цi­лий воз­дух над Дро­го­би­чем зас­тог­нав яки­мись плач­ли­ви­ми го­ло­са­ми, се­ред кот­рих ще плач­ли­вi­ше i сум­нi­ше роз­да­ва­ло­ся те без­лад­не рiз­но­го­ло­се "умай­н". Ро­бiт­ни­ки, по­чув­ши дзво­ни, поз­нi­ма­ли шап­ки i по­ча­ли хрес­ти­ти­ся, а один школьник, пi­дiй­шов­ши до Ле­она i вкло­нив­ши­ся йо­му, по­чав шеп­та­ти:

- Най бог бла­гос­ло­вить вас i за­ча­те ва­ми дi­ло. Ми вже скiн­чи­ли. - А вiд­так, по­хи­ля­ючи­ся ще ближ­че до Ле­она, ска­зав ти­хi­ше: - Ви­ди­те, пан бiг доб­рий пiс­лав вам знак, що все пi­де вам щас­ли­во, що тiлько за­га­да­ете.

- Добрий знак? А то який? - спи­тав Ле­он.

- А не чуєте, що хрис­ти­янськi дзво­ни са­мi доб­ро­вiльно ро­б­лять вам служ­бу i кли­чуть па вас бла­гос­ло­венст­во хри­с­ти­янсько­го бо­га? То зна­чить, що хрис­ти­яни все бу­дуть вам доб­ро­вiльно слу­жи­ти. Бу­дуть по­ма­га­ти вам осяг­ну­ти то, що со­бi за­га­даєте. Тi дзво­ни - то доб­рий знак для вас!..

Коли б Ле­он учув був та­ку бе­сi­ду при дру­гих, вiн би, пев­но, був нас­мi­яв­ся з неї. Вiн рад був уда­ва­ти про око вiльно­дум­но­го чо­ло­вi­ка, але в гли­би­нi сер­ця,