Голодна воля [Панас Мирний] (fb2) читать постранично

I

У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з'їха­ло­ся - на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.

У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, - ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.

- Чиє се помістя? - спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.

- Наше, па­не, - ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє "хах­лацьку" мо­ву.- Тут ліс, па­не, - зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.

Пан при­дер­жав ко­ня і, при­щу­рив­ши очі, лю­бу­вав­ся го­рою. Прав­ду ка­жу­чи, бу­ло чим і по­лю­бу­ва­ти­ся. Сон­це підби­ло­ся вже ви­со­ченько… го­ра, ук­ри­та зо­ло­тим світлом, на­че за­ча­ро­ва­на, сто­яла у ти­хо­му про­зо­ро­му повітрі. З то­го бо­ку від Псла ле­генький ту­ман здіймав­ся си­зим дим­ком, ку­рив­ся поміж де­ре­вом, з сього бо­ку, - сон­це прорізу­ва­ло чор­ну тінь гус­то­го лісу, на са­мо­му шпилі - на рівній по­лянці - ми­готіло, як на воді, со­няч­не сяй­во. Сотні со­лов'їв ще­бе­та­ли по ку­щах мо­ло­до­го по­рос­ту, гор­лиці тур­ко­та­ли в ліщині, зо­зулі не­угав­но пе­рек­ли­ка­лись, пе­реліта­ючи з де­ре­ви­ни на де­ре­ви­ну, відкілясь зда­ле­ка до­но­сив­ся глу­хий клекіт. Ліс про­си­пав­ся, про­ди­рав очі.

"Гарна місци­на! - ду­мав, лю­бу­ючись, Гам­за.- На отій по­ляні та ви­бу­ду­ва­ти дво­рець з баш­ня­ми, з шпи­ля­ми, а кру­гом по ни­зу роз­се­ли­ти кріпацт­во", - і Гам­за від ра­дості ку­сав краї своїх чор­них вусів.

Трохи зго­дом він торк­нув ко­ня і нап­ря­мив­ся в гу­ща­ви­ну.

- Пане, там не­без­печ­ної - поспіша­ючи за ним, ска­зав Йо­си­пен­ко.

- А що?

- Вовків дос­то­ги­белі.

Пан не ска­зав нічо­го, тілько дав ко­неві ост­ро­га­ми в бо­ки. Йо­си­пен­ко прос­ту­вав зза­ду, і не­за­ба­ром обид­ва ок­ри­ли­ся в лісі. А че­рез півго­ди­ни яс­не сон­це освічу­ва­ло їх аж на по­ляні. Звідти ще кра­ща, ще по­казніша зда­ва­ла­ся око­ли­ця: го­ра вся аж горіла со­няч­ним світом, тоді як підгір'я ку­ри­ло­ся лег­ким ту­ма­ном. У са­мо­му ни­зу у кру­тих бе­ре­гах га­дю­кою лелів Псьол, ген далі, ши­ро­ко роз­ли­ва­ючись по жов­тих пісках, за­раз за Пслом, у сад­ках то­ну­ло се­ло, далі, че­рез лісок, дру­ге, третє… здається, во­ни зчіпля­ли­ся си­зи­ми лу­га­ми. По пра­ву руч - роз­ля­га­ло­ся нив'я го­лу­бе, чер­во­не, чор­не, зе­ле­не та жов­то-­зо­ло­теє, - зда­ва­ло­ся, на­ро­чи­то хто ук­рив зем­лю цвітни­ми по­яса­ми. По ліву руч, як на до­лоні, ви­ри­со­ву­ва­ло­ся місто з своїми церк­ва­ми, ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми, тем­ни­ми сад­ка­ми. Сон­це ви­ко­чу­ва­ло­ся з-за го­ри, на котрій сто­яло во­но. Ніяке пе­ро, ані щітка ма­ля­ра не пе­ре­да­ла б тієї чарівної ігри, яку, витіва­ло сон­це з містом: во­но горіло-па­ла­ло, страш­на по­же­жа не світить ніко­ли та­ким ве­лич­ним світом. По­жа­ри­ще завж­ди бу­дить важ­ку дум­ку про ро­зор, про людське не­щас­тя, йо­го во­гонь не­ми­ло­серд­но жре-поїдає, що стріне в до­розі… Ось яс­но-ясно за­па­ла­ла но­ва будівля, - ог­ненні язи­ки ли­жуть її ви­со­ку осе­лю, стра­шен­но кру­тяться кру­гом, іскрять, кри­ва­ве за­ре­во ра­зом з ди­мом стов­пом піднімається вго­ру. Страш­но! Чується крик людський, чу­ються їх сльози… Не те тут: огонь ог­нем, тілько не ру­шить він ні ви­со­кої церк­ви, ні низької ха­ти­ни. Хоч ти­сячі ти­сяч ог­нен­них іско­рок го­рять, стри­ба­ють на їх, ди­му зовсім не­має. Чис­те про­зо­ре повітря хви­люється ро­же­вим світом, чор­на тінь не­освіче­них місць не уг­лем по­жежі чорніє, а ще кра­ще одрізняє яс­ну сто­ро­ну. Не­на­ро­ком про­ме­няс­та стя­га ус­ко­чить в чор­ну се­ре­ди­ну… усміхну­ла­ся тінь - не знать де і діла­ся… Ве­лич­на ігра, ди­во­виж­на кар­ти­на! Ди­вив­ся б - не на­ди­вив­ся; лю­бу­вав­ся б - і вмер би, лю­бу­ючись.

Недаром і Гам­за за­ди­вив­ся так, і йо­го сер­це би­ло­ся радістю, йо­го очі горіли, лю­бу­ючись. "І як ніхто досі не ба­чив сього