Широкий шлях [Степан Васильченко] (fb2) читать онлайн

В БУР'ЯНАХ

Та поклонися тим нашим бур'янам...

З Шевченкового листа

Частина перша.

I

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те дiялось не перед нашими очима. Менi хотiлось i почати повiсть про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лiсами дрiмучими ще й за горами кам'яними в не нашiй, далекiй сторонi був колись веселий край, розкiшний i багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга - царська. I жили там рабами в тяжкiй чужiй роботi завороженi в неволю люди. Свiт їм було зав'язано, говорити - заказано, ходили нiмi...

* * *

Україна... В одному вже тiльки цьому словi i для нашого уха i навiть для уха чужинцiв бринить цiла музика смутку i жалю... Україна - країна смутку i краси, країна, де найбiльше люблять волю i найменше мають її, країна гарячої любовi до народу i чорної йому зради, довгої, вiкової, героїчної боротьби за волю, в результатi якої - велетенське кладовище: високi в степу могили, руїна та прекрасна на весь свiт, безiменна, невiдомо коли i ким складена пiсня... Тяжкий сон, подвiйна неволя i темна нiч, як ворон. Тiльки Днiпро з очеретами, тiльки вiтер з степовими могилами шепотiли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна - це тихi води i яснi зорi, зеленi сади, бiлi хати, лани золотої пшеницi, медовiї та молочнiї рiки... Україна - це марнi, обшарпанi, голоднi люди... Iдуть на панщину чорнi i нiмi. Iдуть, дiтей ведуть... Україна - це царське та панське безмежне свавiлля... Праця до сьомого поту...

Свiтяться злиднi.

Україна - розкiшний вiнок iз рути i барвiнку, що над ним свiтять заплаканi золотi зорi...

Поема жалю i смутку... краси i недолi...

Отже, одна з найсмутнiших сторiнок у цiй поемi належить невиданому у всi часи по всьому свiтi її огненному поетовi.

Легендарному поетовi казкового краю...

Великому борцевi за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому свiтi поневолених народiв.

За всiх поневолених, близьких i далеких...

* * *

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночi, перед свiтом в селi Моринцях на Звенигородщинi, в хатi Григорiя Шевченка, крiпака пана Енгельгардта, блиснув у вiкнi єдиний на все село огник: народилась нова пановi крiпацька душа, а Українi - її великий спiвець Тарас Шевченко.

Про цi родини сестра поетова Катерина, що була тодi маленькою дiвчинкою, виросши, розповiдала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночi на полу i побачила в хатi таємничу картину. Над пiччю, на коминi горiв каганець. На печi стогнала мати. Щось квилило сердито i нетерпляче. Якась стара жiнка стояла на припiчку i полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печi. Батько сидiв на прилавку i гомонiв з бабою. I було чудно те, що, незважаючи на стогiн матерi i на той невiдомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокiйна, навiть радiсна.

Катерина схопилась i сiла.

- Що воно таке?

- Прокинулась? - одказала баба. - Буде тобi забавка - будеш мати кого глядiти... - Пояснює: - Знайшли тобi в коноплях братика.

Обiзвався батько:

- Вже кому-кому, а Катрi буде з ним роботи. Хоче не хоче - буде за няньку.

"Еге! - догадалась Катря, - це ж у нас дитина знайшлася".

Батько був веселий, подавав бабi то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього - з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обмiняємо. Аж ось заляскало щось палицею у дверi, аж мати кинулась i застогнала: "Кождий день стукає, а нiяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: - Григор - на тiк молотить, Катря - до панi прясти (мати - теж Катря). Зараз, бо свiтає!

Панський десятник.

- Сьогоднi у мене свято - сина бог послав, не можу кинути породiллю з малими дiтьми в хатi, - одгукується з хати Григор.

- Не моє дiло, пановi будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:

- Iди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Iди - я вже сама якось до вечора перебуду.

- Хоч би ж було поснiдати чим. - Знову залящало в дверi. - Зараз! - Кусок хлiба з столу - в кишеню, шапку на голову, з хати.

А той стукає, а той стукає...

Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болiсно стогнати. Крiзь стогiн, помовчавши, проказала гiрко:

- Бодай уже тi дiти не плодились, що мають рости у неволi. Баба розважала:

- Не можна так казати, дочко, - грiх! Може, доля якраз талан твоїй дитинi готує... - додала таємниче.

- Нам усiм - один талан - i дiдовi, i батьковi, i дитинi - довiчне панське ярмо. - Закашляла.

- А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобi буду казати, - промовила баба таємниче. - Далi почала розказувати:

- У нас, у бабiв, є така примiта, що коли перше нiж зайти до породильницi в хату та заглянеш знадвору у вiкно, то в хатi побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вiкно, то аж обiмлiла. Скiльки я бабую - не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.

Баба позирнула на дiвчинку i замовкла.

Мати до малої:

- А ти не дослухайся, Катре, спи! - Далi мати й стогнать перестала: - I що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.

- А побачила я - сидить за столом повно всякого панства, а помiж панством - мужик, стоїть, вичитує щось iз паперiв. А вони на нього кулаками махають, а пiдiйти бояться. Коли це, де не вiзьмись, щось таке, як цар у коронi, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так i обiмлiла i дивитись далi побоялась... Так бач, що виходить, виросте твiй син неабияка людина - буде змагатись з панами та з царями... А за що - сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панiв однiме... Хто знає - може, це й вiн.

- Волю? Мiй синочку! Рости ж та набирайся сили.

- Оце я тобi кажу, Катре, а ти щоб про це нiкому нi слова, бо довiдаються, борони боже, пани - i вирости не дадуть - iз свiта зживуть.

Далi до дiвчинки:

- Чи ти чула, Катре, що я казала?

Мала Катря прикинулась, що спить.

II

Минає рiк. Батько й мати на панщинi, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пiсень спiвала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як iз цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побiгати у ворона, в квача. Посадить малого на вигонi, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопцi, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж менi i не вилазь, поки не прийду". Вiтром майнула до гурту, де аж курiла гульня, - про хлопця забула зразу. I сидить воно саме-самiсiньке, як одiрваний од гiлля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце грiє, ромашки пахнуть, аж чхається, - хороше, як у купелi. I маленьке замахає до сонця ручками, засмiється, загуцає, мов до сонця летiти хоче на руцi або само сонце його витягає з пахучих бур'янiв. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'янi i дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто змiряє горе маленького серця: у плач, у крик! - нiхто не бачить i не чує, мов опинився у лiсових нетрях iз брудним, диким звiром один на один. Не чекай допомоги. I малий одразу замовкає, брiвки нахмурились, в очицях мов сонячнi iскри заграли, засвiтився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по писковi: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати морiжок, мов i не вона. Минає час, знову западає зневiр'я в дитяче серце - починає плакати, знову набирається смiливостi свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, i нiхто того не бачить i не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тiльки тодi, як з поля показалась череда. Одкрила широко очi, ляснула в долонi: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вiтром полетiла в ромашки до дуки: сидить. Уже й слiз йому немає - мовчить. Тiльки очицi набрякли вiд слiз i все личко вивожене в сльози. Тiльки побачило над бур'янами голову Катрi - де тi й сльози взялись, - як ручаї. Зрадiло! 3 плачем, з докором, iз жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетiло з осоружного дуки Катрi на руцi.

- Моє маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.

- Їстоньки хочеш? - Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку пiджовує її, пхає дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.

Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi - вона одна розумiє її мову.

- Що? Що, мiй, цвiточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Iди собi геть, погана паця. А ми з Тарасиком пiдемо виглядати маму з поля. - Пiшла з дитиною за село, сiла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали вiти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, смiється iз-за гiлля. Катря гомонить до малого безперестанку:

- Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, спiвай за мною, Тарасику, - починає сама наспiвувати:

А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама - одкриє очi: ку-ку! Знову закрив - нема...

Таке ж радiсне, тепле, червоне.

От тiльки бiда, що на свiтi є ще паця... Ну, та ми їй!..

I дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..

III

Минає рiк, i два, i п'ять рокiв... Росте Тарас Шевченко. Тiльки зiп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на панщинi, брат десь пастушить, сестра на городi, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрiзь тобi шляхи одкритi: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимi! Залiзе - до вечора не вибереться... I мандрує мала людина по свiту з ранку до вечора, дива всякi на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде iз бур'янiв на поле, як Кармелюк iз лiсу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. I здається малому, що там - край свiту. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...

А надворi й темнiє...

- Свiт не родив такого волоцюги! - скаржиться мати. - Ото небо йому, як рiдна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так i не заглянув би цiлий день. А вскочить у хату, за кусок хлiба - i знову надвiр. Вхопиш за плечi, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.

* * *

Раз було так.

Невесела у Шевченка зимою та восени хата - стоїть край села, як примара, найгiрша, мабуть, в усьому селi: кривобока, стара, стiни повигинались, солома на покрiвлi потемнiла, потрухла, мохом узялася, почорнiв од диму вивiд, од вiтру порозлазилась, дiрки свiтять голими латами. А прийде весна, зацвiте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря пiд вiкнами пiвники та барвiнок, i хата, як хата - суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Пiсля першого жаркого квiтневого дня плинув теплий, тихий вечiр. Над хатою зiйшла вечiрня зоря, заграла золотом в яблуневому цвiтi, тихим, рожевим, у бiлiй на стiнi глинi. Вперше по веснi бiлоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти пiд яблунею надворi. Чуби в усiх, як обiлений льон, очi, як квiтки льону, - синi. Тiльки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомонiти перед сном сусiд i дивується:

- Це тiльки вечеряєте? Що так пiзно?

- Та нам це такий оце клопiт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дiвся, - мати. Розповiдає. - Зранку як пiшло, то оце i досi немає: бiгали i до ставка, i до греблi, всi бур'яни обшукали - як упав у воду.

- Доглядiли! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз синi винуватi очi.

- Нiчого, знайдеться, - розважив сусiд, - може, заснув десь у бур'янi. Проспиться - прийде. - I починає звичайнi свої балачки: про панськi звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тiльки поблизу що шелесне, всi так i кинуться: чи не хлопець?

Пройшли останнi за плугами плугатарi, гурти дiвчат iз сапами. Осiв тихий, зоряний вечiр.

- Ну й де б їй дiтись, вражiй дитинi, - не слухаючи сусiдо­вих балачок, тихо, з нудьгою казала мати. - Вечеряй, Ка­тре, та пiдемо шукати знову.

Зарипiли десь вози, як у релi. Багато, мов з ярмарку.

- Що воно?

Раптом коло самого села луною вдарила в усi кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пiсня:

Всi забули на часину про хлопця, заворушились.

- Чумаки!

В селi бiгли з дворiв назустрiч чумакам дівчата, дiти, по­важнi дiди з палицями. Тiльки й чуть було:

- Чумаки! Чумаки!

Сусiди почали угадувати - звiдки, аж поки чумаки замо­в­к­ли.

Аж ось Катря пiдняла вгору голову i крикнула радiсно i сердито:

- А ось i наш волоцюга! - Всi повернулись в один бiк.

За перелазом бiлiла сорочка i блищали синi Тарасовi очi. Без шапки, босий. Лице взялось смагою - темне, як головеш­ка, а на тiй головешцi бiлий чуб, як льон.

Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарнi обличчя в усiх одразу просяяли.

- Де це ти був?

- Де тебе носило i досi?

- Де ти волочився?

Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату - не впiзнає, нiби пiс­ля довгої кругосвiтньої мандрiвки.

- Де ж ти був оце - питаю? Чому не кажеш? - почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:

- Був у полi та заблудив.

- Бачили таке?

- Хто ж тебе привiв додому?

- Чумаки!

- Хто? - Всi стовпились коло хлопця.

Хлопець розповiв: "Стрiнувся з чумаками, питають: "Куди iдеш? Мандруєш?" А я кажу - в Керелiвку!

А вони й кажуть: "Це ти iдеш у Моринцi, а в Керелiвку тре­ба назад. Сiдай, каже, з нами, ми довеземо". Та й по­са­див мене на вiз. I дав менi батiг волiв поганяти..."

- Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

- I як воно згадало, що з Керелiвки?

- Я ж казав, що знайдеться, - обiзвався i сусiд. - Такий лобатий не пропаде.

- Ну, почумакував, тепер бери ложку та сiдай вечеряти, - сказав батько. Хлопець тiльки того й дожидав.

- Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? - допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батьковi:

- Як мотає! Наче три днi не їв. - Розмова мiж дорослими пожвавiшала. По вечерi мати послала дiтям на горбку коло сiней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з дру­гого - Микита. Мати сiла коло їх. Сусiди посiдали на призьбi, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповiдати тихим таємничим голосом. Брат i сестра аж голови попiдiймали. Крадькома прислухається мати. Далi, смiючись, до чоловiкiв:

- Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив вiн туди, де сонце заходить, бачив залiзнi стовпи, що пiдпирають небо, i тi ворота, куди сонце заходить на нiч, як корова в хлiв. Розповiда, нiби справдi сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?

- Всi на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, - промовив сусiд.

- Що вийде? - жартом обiзвався батько, - розбiяка великий вийде - ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

- Це той, що в панiв однiмає та надiляє бiдних?.. Почина­лася знову розмова про славетного розбiйника, що саме гри­мiв у той час на Подiллi. В селi затихало. Чути було iн­ко­ли дiвочий смiх на улицi. Коло хати i над хатою гули хрущi. Дiти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стих­не, на все село защебетав десь поблизу соловей.

IV

I знову минає рiк...

Не любив хлопець сидiти в темнiй хатi, не любив сумних розмов про злиднi, про горе. Все, було, тiкає з хати до со­н­ця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом кутковi молодицi та баби, посiдають на призьбi, поч­нуть гомонiти. Сяде тута ж, коло матерi, бiгаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тiльки вiн не наслухається - все про тих же панiв та їх економiв: i як людей били - кого рiзками, кого канчуками, i як продавали людей, за собак мiняли, засилали в Сибiр, в москалi голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злид­нi... Ясний надворi день. Ясно сонце свiтить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузi, а як усього того наслухається, - то й день йому стемнiє, отьмариться сонце, i дерево зажуриться - осмутнiє... Аж раптом заграє в ньому якась радiсна сила, буйна й непокiрна. Зiрве хлопця iз призьби, i помчить вiн круг майдану жеребчиком, iржучи й фицаючись... I весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далi бiжить до сусiдиного двору, од ворiт якого летить йому назустрiч, радiсно розставивши руки, вiрний i постiйний товариш хлопцiв, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустрiч, радiє, хвастає:

- Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну, безносу куклу, що тiтка принесла їй з панського двору. - Це моя дитина, а ти будеш кум.

* * *

А на другий день в бур'янi Шевченко будує з булиги та коров'якiв курiнь. Збудував курiнь, заплiв його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пiсочком. Далi порозставляв у куренi черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сiв, дожидає гостей. А гiсть не за горами - за бур'яном на колодцi сидить Оксана в довгiй материнiй корсетцi, з безносою "дитиною" на руках. Дiждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитинi", пiшла до куреня. Незабаром гостi починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хiба трiшечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусiть, кумо, чим бог послав". Беруть iз порожнiх черепкiв, як iз мисок, махають руками, плямкають губами, нiби п'ють i їдять. Планово, церемонно. Далi заводять злободенну розмову:

- Як у вас в полi i в городi, кумасю? Чи обсiялись, чи обсадились?

- Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тiєю клятою панською роботою свiту не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? - Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут iз бур'янiв виглянуло зо три червоних од хвилювання й цiкавостi дитячi завоженi личка; уважнi, таємничi. Радiсний вигук:

- Ось де вони! - I раптом гуртовий, добре зорганiзований спiв чи декламацiя:

У дбайливого господаря є запас i про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидвi жменi печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.

А матерям пiд хатою все видно i все чути.

- От здружили - i водою не розiллєш.

- Де ви бачили, там - без Тараса i дихнути не може. Тiльки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу бiжить на вулицю. З язика в неї не зiходить Тарас.

- Мо' колись справдi сватами будемо.

- Рано загадувати. Хай ростуть здоровi.

Гукає:

- Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана:

- Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур'янi сам. Вже вечiр, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.

Дожидає. Видно ставок. Iз-за верб стиха влiз у воду мiсяць, почав полоскатись. Як запiзнiлий косар з пильного поля...

Було стемнiло, знову виднiє. Iз-за чиєїсь клунi визирає повний мiсяць. Вибравсь вище, мов пiдпалив бур'яни - засяяли. Свiтиться, як гадючi очi, люта кропива, синiм полум'ям палає гiркий полин, зелено висвiчує запiнена, скажена блекота. Високi будяки, як злодiї, з кiллям... Страшно й цiкаво... А що тут дiється пiзньої ночi? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак пiд голову, лiг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - i чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагiдно:

- Ось де вiн, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря.

V

А святами - до дiда. А тодi - до Оксани. У старого Iвана Шевченка, Тарасового дiда, святами завжди повно людей у хатi: дiд Iван грамотний, i в нього є велика книжка про святих мученикiв. Дiд Iван надiває олив'янi окуляри i починає повагом вичитувати про великi муки святої Варвари. Хто з бабiв слухає, хто куняє, чоловiки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вiкна й дверi поодчиненi, i знадвору чути веселий гомiн на уличцi. Тяжка й гiрка була та панська неволя, та не тiльки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом i спiвають, i жартують, i потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усiм. Чути у вiкно - на улицi регiт, раз за разом поривами. Дедалi дужче.

- Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, пiти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набiк мiнею, виходить iз хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гостi. Посеред майдану - гурт людей, старi, дiти, молодь, обступили кругом старця - то нiма тиша, то шалений регiт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якiсь немiчнi жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзi, як живий вiтер. Додає словами, аж гуцається:

Кiнчив, витирає пiт полою.

- Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! - хтось iз старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос. Урочисто, як святе письмо:

Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.

Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвiє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панiв тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тiльки зараз - цить...

Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.

- Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi не садовили.

- Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.

- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.

Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан - гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься - хай тодi не просять - не помилують.

Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:

- Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!

- Еге, про Залiзняка та Гонту!

- Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дiд замрiяно:

- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:

I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.

- Тарасику, i ти тута? Iди, сину, надвiр гуляти, чого ти мiж старих затесався? Тобi ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: "Не хочу!"

Дiд:

- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дiтям та онукам.

I не виходить до самого вечора. А вночi не спить, ворочається.

Мати:

- Чого не спиш, Тарасе?

- Мамо, гляньте: нiби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вiкна:

- Де? Вигадуєш, нiчого там не горить. То мiсяць... що це тобi в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

- Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

- Якi там гайдамаки? Наслухався, що старi говорять, а тодi щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогоднi до дiда? Еге ж - ходив?

- До дiда...

- Я ж так i знала. То ж дiд теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамакiв уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'янi, рубає панам мечем голови з плечей. Пiдiйде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з плiч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж свiт отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - i царева злетiла з плiч голова, як галка. Бiжить Оксана, умита, чепурненька.

- Тарасе, що, ти робиш?

- Який я Тарас? Я - гайдамака!

- Що ж ти тут робиш?

- Не заважай! Бач - панам голови рубаю.

- I я! I я!

- Ну, добре, хай i ти будеш гайдамачка. На рушницю, стрiляй. - Бере, цiлиться в будяк.

- Бу-бух!

- Трах! бах! рубай! бий!

В бур'янi закипiла вiйна - тихий вiдгук далекої гайдамаччини.

- Оксаночко, я розкажу тобi казку.

* * *

Звенигородщина - спiвучий куток України, в ньому Кирилiвка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих вiршах невiдомих поетiв, що звуть їх народними пiснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозi (спiвав), тiтка - про сербина, що намовив дурну дiвку отруїти брата. Обiщався сватать, а як отруїла, заспiвав їй iншої:

Сестра Катря - на городi од початку до краю виспiвує легенду про брата та сестру, що звiнчалися, не впiзнавши одне одного, потiм виросли цвiтами:

Прийде вечiр - всi улицi в селi аж гудуть пiснями: на однiй - про ту Марусю, що з-за моря зiлля бажала, на другiй - про те, як пiдмовляють козаки з собою дiвку, десь ще на одному - не то спiвають, не то вичитують тягучим голосом - сiм загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплi, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невiстку, i та стала тополею:

Там чабан на горi про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:

А почнуть грати в селi весiлля - цiле море пiсень. Сумних i веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже пiдспiвував старшим, а було йому рокiв вiсiм-дев'ять - з дiвчатами на колодках витягував, якої не почнуть.

А часом коло ворiт заведуть з Катрею, - обоє голоснi - луна на все село iде:

Iшов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старi люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:

- Що воно ото за пiдголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дiвчина? - питає людей, що сидять на призьбi.

- То так виводить мiй Тарас, - обiзвався Григор Шевченко, що сидiв у гуртi. - Малий, ще оченашу не знає, а до пiсень, як старий.

- Добрий спiвака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк. - Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.

- Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Вiн уже охотиться до книжки i до школи. Другi дiти не хочуть, плачуть, а вiн уже набрид менi, щоб одвiв у школу.

- А скiльки йому на роки?

- Уже дев'ятий.

- Ого! Пора. Вже давно слiд було посилати.

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою мiж школярами в дяковiй хатi, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб бiлий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобiт, а очi яснi та синi, як на росi льон. В школi тiльки його й чути. Стрiнувся якось на хрестинах iз дяком Тарасiв батько. - А як там, пане дяче, мiй Тарас?

- I не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене - не помагає. Нащо краще: кладу пiд рiзки, а вiн просить: звелiть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

- Та вiн у нас i не такий уже розбiяка, як його уславили: як до нього добре - вiн удвiчi добрий. Тонкослiзний - що жалiсне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

- Грамота йому - в руку. Пам'ять добра. Коли б смирнiший - кращого б i не треба.

- Та й я так гадаю, що грамоту вiн поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

- А що ж iз нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що - буде видно колись. Побачимо, який вiн буде в письмi.

* * *

Нудна була наука в тодiшнiх школах, нудна i тяжка, учили з-пiд рiзок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався i до цiєї науки охоче. Вiн одчував iнстинктом, що за цiєю дякiвською безтолковою школою десь далi ховається справжня наука - ясна, радiсна... i цей чарiвний свiт, мов магнетом, тягнув до себе крiзь убогi грати дякiвської школи. Цiкавiша для учнiв ставала наука, коли пiсля часословця i псалтиря в школi починали учити "скоропису" - писанню. "У сусiда хата бiла", - напише дяк на таблицi, - переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка пiсля довгої i нудної церковщини це була справжня утiха. Папiр був тодi дорогий, а крiпаки бiднi, отже, грамотiям залишались для науки стiни, ворота, дверi для шкiльного писання.

Одного разу, прибираючи дякову "свiтлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще ранiш хлопець помiтив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написанi рукою дяка псалми, щедрiвки, пiснi, вiршi... Сидiв над ними хлопець, мов прикипiв, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на свiтi книжки. До жаги забажалось школяревi зробити самому таку книжечку, обмалювати вiзерунками i вписувать в неї тi пiснi та вiршi, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчостi, що в першiй своїй стадiї замiняється копiюванням i вибором чужих творiв... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцевi мрiялась, навiть снилась мальована, позолочена книжка, у яку вiн по своїй вподобi уписував вiршi. Коли ж мрiю захотiв реалiзувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справдi, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка i з абиякого, та й того де вiзьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворiла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хлiба, то повеземо до Буслав'я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не дає. Аж помарнiв. Ходить з потуманеними очима, i одна в нього думка - де б узяти тих кiлька копiйок, хоч на один аркуш... Згорнув би його вшiстнадцятеро, i була б хоч невелика, а все ж книжечка. I раптом йому пригадались в суднику за мискою дяковi мiдяки. Аж жарко стало. "Красти?! Нiколи в свiтi! Що це я?" А йому нiби хто нашiптував: ну то що, як красти, - зате буде книжечка, бо iнакше де ж дiстанеш? "Нi, нi, я не хочу!" - крутив головою i махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця i, як руками, турляла на крадiжку, i не було сили в малого змагатися.

I ноги тремтiли, i серце билося, як не вискочило, як лiз малий Шевченко до дяка у вiкно, як той пiшов до вечернi. Лице горiло од сорому. Нiби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодiй! Злодiй! - докоряв вiн себе. - Ось зараз упiймають, поведуть до розправи". I все навкруги, здавалось, гукало: "Злодiй! Злодiй! Схаменися, що це ти робиш!" Проте невблаганна, деспотична сила одчинила смiливо вiкно i швидко й рiшуче пхала його в хату. "Дарма! Хай i злодiй, а книжечка буде-таки!" Мов у снi все те дiялось... Добре опам'ятався тiльки тодi, як, щасливий i радiсний, сидiв з маленькою книжечкою в бур'янi, виспiвуючи i вписуючи в неї слова колядки:

Про свою крадiжку навiть забув... Одмучився, - є за що!

Згадав вiн про неї через довгi роки, пробуваючи в неволi. Згадав i зворушливо каявся перед всiм свiтом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав вiн на мережану книжечку у дяка...

* * *

Скоро мова мовиться, та не скоро дiло робиться. Який не був радiсний свiт хлопцевi, як не тiкав вiн од тих злиднiв, що завжди сидiли в рiднiй хатi, як вiн не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалi i йому часом тьмарився свiт.

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, - злиднi та праця матiр поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хатi. Батько женився вдруге, взявши вдову теж iз дiтьми. В хатi почалися сварки, бiйки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хатi, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився вiн у дорозi, помер слiдом за матiр'ю - сиротам не стало життя в своїй хатi. Найбiльше перепадало Тарасовi, як найстаршому, до того упертому, правдивому i гарячому перепадало найбiльше. У хатi якось трапилась крадiжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копiйок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з дiверiв. Довiдавшись про це, Тарас утiк з дому. Днiв зо три ховався вiн, ночуючи по тих же густих бур'янах пiд зорями, читав вiршi в своїй книжечцi, малював у нiй квiти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.

Пригрiвало вранiшнє сонце, обiщаючи рiвний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городi пiдгортала картоплю з небогою тiтка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.

- Тiтко, що воно за крик? - турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.

Тiтка-молодиця сперлася на сапу, слухає.

- Комусь дають порки!

- Чуєте? - обiзвалась за тином на улицi сусiдка. - Це знову катують того безталанного Тараса. Впiймали сонного.

- Хто? За що? - захвилювалась Оксана.

- Та все ж за тi грошi, що вкрадено було у москаля. Уже йому i грошi тi вернули - продала мачуха хустку покiйницi Катерини, i москаля того немає, а вона, вiдьма, i досi мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дiвера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й свiт такого не бачив. То катував своїх дiтей, а тепер за братових сирiт узявся. Впiймали хлопця, втягли в сiни та й чинять той глум. Та ще, може, й не вiн брав.

- Брехня, - гаряче обiзвалась Оксана. - Казали ж, що то не вiн грошi тi вкрав. Дiти бачили на улицi у мачушиного Степана.

- Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч i не вiн, то кажуть - вiн!..

Лемент то затихав, то лунав дужче. Долiтали якiсь нерозбiрливi слова.

Всi одразу почули, вiрнiше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як пiон, очi заiскрились. Крикнула:

- Тiтко, бiжiть оборонiть.

Молодицi перезирнулись:

- Ай справдi! Як сирота, то вже його i замучити можна? Ходiмо, Химо!

Незабаром на увесь куток задзвенiло два дружнi голоси, сиплючи словами, як камiнням:

- Хто ви йому такi, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи суддi? Радi, що нiкому заступитись за сироту, то таке - хоч i калiч дитину? На громадi треба сказати про це.

Лемент у сiнях сирiтської хати замовк, i на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках i в болотi, червоне як жар, гнiвне, залитi сльозами очi мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без мiри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:

- Це такий дядько? Це - рiдний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорiв!

З сiней загомонiв щось наставничий, богобоязний голос, у вiдповiдь на який ще гострiше залунав Тарасiв голос:

- I спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви менi, а кат!.. Не лякайте, не боюся...

Одiйшов, сiв, схлипуючи, на колодцi, що лежала пiд лiсою в бур'янi.

Сонце мовчки почало грiти його, розправляти нахмуренi брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слiв.

Гнiв минав, на велике чоло спливала глибока задума...

I пiсля цього Тарас кинув рiдну хату. За ним розбiглися, як рудi мишенята, його меншi брати i сестри, всi - хто куди, у найми.

Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана калiка-школа, яка мала над ним якусь магiчну силу, отож узяв вiн свiй каламар, та липову таблицю, та крейду, - пiшов до школи прохатися разом i за школяра, i за дiда-сторожа, який мав слугувати i школярам, i їх учителевi-дяковi. Дяка-запорожця вже в школi не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, бiльш ученого, але лютого, гiрше звiра, i п'яницю такого, якого, казали, свiт не бачив. Вiн був одинокий, i служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання вiн погодився охоче. Далi казка стає ще сумнiша. Почалося не життя Тарасовi, а мука. Завжди голодний, у немитiй сорочцi, в дранiй довгiй батьковiй свитi, що одна залишилась йому пiсля батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо - тому спадщина йому не допоможе... Босий i простоволосий зимою i лiтом... Дяк не дуже пiклувався за свого учня-наймита, та й сам вiн, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тiльки й того, що нап'ється за свiй дохiд, а проспиться, не то похмелитися - пообiдать нема чого. Тодi вiн ганяв свого учня попiдвiконню з мiшком жебрачити, часом i сам iз ним ходив, виспiвуючи попiдвiконню божественнi вiршi... А то посилав красти огiрки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймитi. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпiв усе хлопець, зцiплюючи зуби: "Дарма, вiн учитель, я школяр - так давно повелося i тепер ведеться... А все ж таки я в школi..." По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собi сльози - "нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дякiв розмову, що мiж п'яним базiканням часом почуєш i щось цiкаве од них. Нi, буду терпiти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так усi й казали: "собаче"...

Тiльки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як iнодi загадається вiн, коли в темному кутку без свiтла? Може, як той казковий дурник, вiн виймає погратися i розгортає з ганчiрочки чарiвний золотий з дiамантами перстень? Нi, то так сяють замрiянi очi у хлопця пiсля того, як часом зустрiнеться у селi з тiєю кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дiвчина кароока, вiїста, струнка, як очеретина. То весела, смiхотлива, а то осмутнiє... То, було, пiдростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрiчаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обiзветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школi?" - "Учуся, бодай я вже так не дiждав учитись! Учусь i буду вчитись". - "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босi ноги у виразках, зiтхне:

"Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригрiє тими карими очима, осяє осмiшкою, пiде. I сирота Шевченко кiлька днiв носить у чорнiй сорочцi пiд нестриженим бiлим чубом - нестриженим i нечесаним - два блискучих дiаманти. Отож вони так i сяють у темному кутку.

* * *

Була панська неволя, проте не тiльки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути i пiснi, i жарт, i веселий гомiн - людей сила-силенна, не вмирати ж усiм. А як почнуть говорити про панiв, про бунти, або хто старiший почне згадувать про Гонту та Залiзняка та про гайдамакiв, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги тi розiрве, i панство те розвiє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тiльки зрозумiти й потягнути в один гуж. Панiв тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тiльки поки що - цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкiй працi, хто в горiлцi.

Посеред села на горi майдан, на майданi дерев'яна церковця, обнесена зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янiв необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вiкна побитi, коло вiкон напiвзасохла, калiкувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев'яна напiвзмита дощами й негодами табличка: "Керелiвська церковна школа". Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день гуде на все село гульбищем: спiви, гуслi, танки, аж земля од них стогне i бряжчать вiкна. Люди тiльки посмiхаються в селi та кивають бровою на школу: дяки п'янствують...

Одразу дверi на улицю одчинилися, i з сiней вийшов бiлоголовий хлопець - лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очi голубi та яснi, мов аж смiються... Мов шматочки ранiшнього неба. Хлопець без шапки i босий. Пiд пахвою зелена гранена сулiя, на долонi - мiднi грошi, якi вiн уважно рахував другою рукою. Полiчивши грошi, хлопець калошi закачав i вистрибом подався з гори в яр, де попiд вербами була вбита стежка, що вела на другу гору. На тiй горi ще здалека було видно корчму з веселими, як у п'яної жiнки оч (i, вiкнами)* (*В автографi помилково - "як у п'яної жiнки, очима").

Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одiта в святкове серед будня, намiрила хлопцевi горiлки, i почала розпитувати, нащо горiлка. Хоче дяк iк менинам настояти на полинi. П'ятнадцятого менини.

- Хто буде на менинах?

Хлопець почав розповiдати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях.

- Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє? - промовила шинкарка, глянувши на босi, збитi ноги у хлопця.

Той усмiхнувся:

- Тодi, тьотю, як у спасiвку соловейко заспiває. Далi розповiдає:

- Збираюсь я на тiчоботи, як убогий на кисiль. Халяви маю од старих чобiт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю грошi, що перепадає менi за те, що читаю псалтир над мертвими.

- А багато перепадає?

- Де там - десята копiйка, а останнє забирає дяк, бо це його дохiд...

- Гiрке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей iшов у найми.

Хлопець зiтхнув, хотiв щось сказати, далi махнув тiльки рукою i пiшов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи нi? Може, краще до когось другого? Блиснули привiтнi очi. "Зайду!" I повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.

- А-а! Тарасе Григоровичу! - обiзвався до нього ще молодий господар хати. - Ну, що будеш казати, пане пiддячий?

Озираючи всi кутки кiмнати, хлопець в той час казав:

- Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огiркiв.

- За грошi чи в борг?

- В борг!

- То скажи ж своєму дяковi, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижнi.

Тарас осмiхнувся: видно, вiн сам не йняв вiри, щоб йому дали в набiр. Тим часом в хату вбiгла, цiкавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.

- Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хатi, то де й узялася, - не то пожартував, не то поглузував батько.

- Який жених? На чорта вiн менi, - сердито одказала дiвчина, - аби що вигадать.

- А чим не жених? Подивилась би на нього, - дядько одступив, нiби милуючись на хлопця.

Вигляд справдi був у Тараса не женихiвський: нестрижена бiла кучма, чорна сорочка, латанi бiлi штани. А замiсть чобiт - болото на ногах по самi закачанi колiна.

А ноги... Зразу не розбереш, що в болотi, нiби в чоботях.

- Знаєш, Тарасе, що я тобi пораджу. Слiпий лiрник iз Смiли шукає поводиря: якраз робота по тобi. Хоч не в'їжно, так улiжно. Та й псалми спiвати ти майстер.

Шевченко одчув образу, почервонiв, опустив очi.

- Це ви, тату, дурне вигадуєте, - оступилась Оксана, - що це вiн - нi до чого бiльш не здатний, що ви його в старцi посилаєте?

Батько сердито зиркнув на Оксану:

- Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. - I, звертаючись знов до Тараса, спитав:

- Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?

- Хто вам казав?! - раптом загорiвшись, промовив Тарас.

- Люди казали, - невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервонiла i, взявши щось у запiчку, вийшла. Господар бiльше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, нiяково попрощавшись, пiшов iз хати.

- Так i скажи своєму дяковi! - услiд почув вiн глузливий голос.

Казали, люди з нього будуть. Якi люди? Як зародився ледащом, так i помре ним. Ще стало гiрше на душi в Тараса. То хоч думка була радiсна про Оксану, а тепер i Оксана на нього.

- I чого мене понесло сюди, дурний! - Вертався яром помалу, задуманий. - Що ж - вона менi не пара.

Сiв пiд вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо спiває. Озирнувся, на тому боцi потiчка коло криницi стоять чиїсь вiдра. А далi зоглядiв - щось у червонiй плахтi iз жовтою на головi стрiчкою. Стоїть, зiпершись спиною на стовбур, мабуть, вичiкуючи, поки пiсля дощу вода в криницi вщолочає... Дiвчина спiвала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в свiтi роду.

У Тараса були пiснi, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспiвує - чи гуляє, чи робить що, поки iнша пiсня не закриє цiєї. Пiсня про сироту, що поневiряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, вiн так i прикипiв до мiсця, дослухаючись до кожного слова цiєї пiснi. Щось у грудях почало битись, у горлi здавило. Зцiпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тiєю могучою i чарiвною силою! Народна творча стихiя вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертiла ним, як вiтер билиною...

Вислухав i запам'ятав усю пiсню до словечка. I вже нi про що iнше не думаючи, наспiвуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспiшав вiн додому, щоб швидше списати пiсню в свою маленьку книжечку.

Уночi була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагiдне-лагiдне, що, дивлячись на нього, мимохiть осмiхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах ряснiли блискучими дiамантами краплi нiчного дощу, свiтились, як iз золота кованi, листочки глухої кропиви, круто пахли високi буйнi ромашки, i дух його мiшався з вранiшнiм димом, що викочувався клубками iз бовдура в сусiднiй хатi.

Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже нагрiту росу. В гущавинi лежало кiлька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожi та так, мабуть, i забули. Хлопець пiдмостив трави, сiв на колодцi i почав розгортати свiй зшиточок. В зшитку, розмережанi й розфарбованi вiзерунками, були списанi пiснi, щедрiвки, псалми, що їх бачив вiн у синьому зшитковi у свого учителя й хазяїна - дяка.

Нова пiсня, що почув вiн у яру од дiвчини, незабаром була вже написана i обмальована. Тепер непереможно хотiлось йому спiвати цiєї пiснi. Тут, наодинцi, щоб нiхто не бачив його i не чув, стиха, щоб, крiм його самого, не було чути, вiн завiв виспiваним, гнучким бархатовим дискантом:

Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;

"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."

Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:

- Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi. - Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

Не закiнчивши, хлопець заридав - зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

- Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, - в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...

Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.

- I що це воно спiває так гарно та жалiсно? - гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах. - Дiвчина чи хлопець?

- Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обiзвалась до першої друга через три грядки.

- Це покiйного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

- Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жiнка:

- А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспiвує. А вже й не маленький.

- Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

- Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горiлку пити.

- Та людям очi драти.

Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiвує iншу пiсню, що чув од баламута-дяка:

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi соромно за сльози, за спiви - насупився, не витираючи довiрливо слiз.

- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти спiваєш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.

Шевченко мовчав, не витираючи слiз.

- А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то вiн i не плаче.

- Я не гайдамака, - тихо одповiв хлопець.

- А хто ж?

- Старець! Пiду в старцi, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собi.

- Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.

- А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.

- Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цiєю думкою й iмпровiзував:

- А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.

- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!

Тарас випручав iз обiймiв непокiрну нестрижену голову.

- Виб'ють очi, щоб сиротi сонце не свiтило. Всi одцураються од мене, покинуть... Кому потрiбний слiпий неборак...

Дiвчина закусила губу, в очах зразу повно стало слiз. Не втерпiла - заридала:

- Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бiдного, водити... Обоє плакали в бур'янi: поет i його доля.

- Тарасе!

- Тарасе, чортiв сину!

З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в однiй розiрванiй сорочцi, i давненько гукав у бур'яни.

- Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк.

Незабаром з бур'янiв виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбiк червонi заплаканi очi. Здається, одразу закував себе в сталь: мiцний, упертий.

- Чого? - сердито спитав вiн.

- Що, тобi нема чого робити, що ти виспiвуєш по бур'янах? Я тобi ще вчора казав, щоб однiс мої чоботи до шевця. Ти однiс? Я тобi казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди пiсля пiдеш, а зараз бiжи до дяка в Лисянку.

- Чого? - блимнув знов очима поет.

- Будеш прохати на iменини i вiзьмеш цимбали.

- Як дасть. Той раз так струни порвали.

- Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога менi тут, а друга - там! Чуєш? Пiов Шевченко, похиливсь.

В тому кутку України, де село Кирилiвка, завжди було багато мiж людьми малярiв. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Дiти завжди люблять малювати чим попало i на чому попало, а по тих селах надто: скрiзь по селу ворота вимальованi крейдою, а бiлi стiни - углиною. Малював, бувши малим, i Шевченко: хати, церкви, дерева.

Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тiльки тепер, коли вже вiн був чималим i служив у дяка.

Було так. Кирилiвський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали i прохати на iменини. Той цимбалiв не дав i на iменини приїхати не обiцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: вiн сидiв у повiтцi, i на дошцi починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. I коли на мертвiй дошцi з-пiд пензля маляра виглянули людськi очi, мов iз туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пiшли поза спиною: маляр видався йому за чарiвника. Вiн вперше одчув iдею творчостi. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумiннi Рафаелева мадонна мало чим бiльше вплинула б на молодого хлопця, нiж дякова Варвара. Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навiть тодi, коли вiн, вирiсши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь свiт майстрiв. Головне - загальнi принципи, а вони однi i в кирилiвського дяка, i в iталiйського генiя.

Огонь пiшов по жилах у хлопця, i вiн ясно одчув у собi, нiби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на свiтi, не хотiв би нi слави, нi багатства, аби тiльки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж вiн i почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одiгнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дiтей, що дряпались на морiжку i верещали, i промовив охоче:

- А чому й нi! Менi вже давно треба учня.

- Коли ж можна прийти? - загорiвся хлопець.

- На мене, то хоч i завтра! Батько чи мати є в тебе?

- Нi, я сирота.

- Тим краще - сам собi хазяїн. - Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилiвський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: - Гляди ж, Тарасе (вже довiдався, як i звать), я ж уже не буду когось шукати - на тебе буду дожидати...

* * *

Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на iменинах: "Удавиться нехай вiн ними, а ми обiйдемось i без цимбал". Зразу зеленястий злий огник в його жаб'ячих очах погас, i вони залиснiлись нещирою ласкою i одвертим цинiзмом.

- От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса нiби хто опiк приском:

- Що? Знову красти? Нi, годi! Менi вже й так за тi кури скоро люди очi повибивають. Iдiть самi та й крадiть.

- Тарасе! З ким це ти так? - в очах знову зеленими огниками зажеврiла уїдлива, постiйна злiсть. - Давно я тебе учив?

- А що ж, - не змовчував хлопець, - хто жере кур, а кого дражнять злодiєм. Я робив те, що менi велять, а справжнiй злодiй - то це пан дяк.

- Ах ти ж бiсова пара, так ти такий! Ти береш такi норови! - Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бiгати кругом стола, нiби граючись. Меткий був дяк, хоч i в халамидi, та учень був меткiший: зразу грюкнув кулаком у вiкно i вилетiв, як кiт, надвiр.

- Отож iди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти менi? Думаєш - дурно буду вчити? К лихiй годинi! - Дяк: - Розумний ти вже дуже став.

- На батька бiсового i ви менi з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, - одказав Тарас.

Такi сцени останнi часи одбувались часто мiж учителем i його учнем-джурою. Проте кiнчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: "Куди ж iти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум i докори? Нi, краще в шум головою". Важко зiтхне, вертається до школи. Дяковi теж не було вигоди сваритись - мовчав. Так i тепер.

Пересидiв до ночi в бур'янi, далi прийшов до школи i полiз спати на горище. В школi боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного.

Лежачи на горищi, надумав: "Щоб вiн менi коли пошив тi чоботи, того менi, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде - вiзьму свiй товар та й пiду до маляра". Зiтхнув i заплющив очi. Одразу йому i сон:

"Нi, не пiду я за кобзаря, пiду за маляра", - Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь свiтить, потiчок дзюрчить, зозуля... Нi, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!

Почало щось гупати, аж хата двигтiла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Пiдвiв голову, дослухається. "Рано почали!" - глянув у щiлку, надворi день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сiнях дяк рубає". З-пiд стрiхи вилiз надвiр, пiдходить до вiкна. Аж там: гульня аж курить. В хатi дим од люльок, як хмара. На столi пляшки, чарки, миски. Гостi в диму метушаться, як тiнi, не можна впiзнати. Гам, спiви, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музикiв, далi чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. "Це ж вiн замiсть цимбал гукнув старого Кирила".

Що ж то за гостi в нього - додивляється. Дяк iз Тарасiвни, дяк моринський, титар. На ослонi Кирило - нiс червоний - вже пiд чаркою. Бугорський вже готовий: в однiй жилетцi вибиває ями на долiвцi. Вимазався, як манiя. Крiзь дим видно - в печi горить огонь. Коло печi порається сусiдка - ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню i од чарки, очi смiються - теж вихилила не одну повну. На рогачi в неї сковорода, на сковородi шкварчить порося. "Де ж це вiн узяв його? Може, хто принiс? - думає Тарас, ковтаючи слину. - Або щось продав?"

- А, ось де вiн! - гукнув хтось у хатi, помiтивши Тараса. Кобза умовкла. Затих i гопак. Видимо, була про нього недавно в хатi розмова.

- Ось хто заспiває нам "Чумака"!

Обiзвався iменинник милостиво:

- Iди, ледащо, чарку вип'єш.

Тарас нахмурив брови:

- Не треба менi вашої чарки, подайте менi, он на покутi, мiй кашкет. - Бугорський одразу озвiрiв, нiби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасовi в лице.

- Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовiй матерi.

Тарас на льоту вхопив кашкета i зник, як у воду. В хатi знову розмовляє дяк:

- Уперта, бiсова кров, як тур. Уже ж я його i учив добре - не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав - були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити... Ану, Кирику, чого замовк? - Очi налились кров'ю, взялись склом, зцiпив зуби, почав пiдборами, одгинаючись, вибивати в долiвцi ями. Стовпом стала курява.

Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч i в малярi! - запихається. - Коли нагодився на обiд - сiдай до гурту".

Надвечiр Тарас знову навiдався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки i завтра зранку в Лисянку". В школi гуло, як i ранiш. Ще чути було якiсь жiночi вискливi спiви. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вiкно: вештаються якiсь п'янi молодицi. "Ну, тепер i в хату краще не заходить. Пiти спати? Нi, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сiв на призьбi... Увечерi школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вiкна побитi... Призьбу порили свинi - пiдрили дiрку в кутку пiд iкони.

Коло вiкна мiзерна вишенька, обтрiпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи нiмо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. I вишенька, i бур'яни, i вся школа... Пiзно полохливi люди бояться мимо неї проходити; дiвчата - бiжать.

Хтось iшов мимо, глянув, обзивається.

- Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.

А Тарасовi чогось зовсiм не смутно. Така ясна зiйшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарiлися тихим свiтом лупанi стiни в школi i зазолотiла трухла стрiха. Глянув, мимохiть спало на думку, заспiвав:

Потiм почав мрiяти; "Як прийде-скажу: ти моя зiронька". Може, ото й вона: iде помалу, хвиськає лозинкою.

- Оксано, це ти?

- А то ж хто.

- Проти череди?

- А то ж куди.

- Ось iди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, iде.

Iшла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

- Ну, що?

- Та йди ближче.

- I звiдцiль почую.

- Знаєш, я кидаю вже дяка, пiду в Лисянку.

- А чого? - затурбовано, - не помирили?

- Нi, не те: буду там учитися на маляра.

- О? Так уже годi на кобзаря - пiдеш на маляра? - осмiхнулась, цiкаво блиснули в темрявi очi. Нiби зняла дiвчина з неба двi зорi та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

- Рокiв за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

- А що вже, як маляр? - хвиськає лозиною об дорогу.

- А як що? Що схотiв, те й намалював: схотiв - дерево, схотiв - хату, а схотiв - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з вiконницями. Вiконницi розмалюю лiлеями або барвiнком, а на дверях... козака змалюю на стiнi. - Тихiше: - Тебе змалюю та й приб'ю в хатi. Хочеш?

Дурно дiвчина здержувала радiсну осмiшку, розтягало губи, як руками.

- Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, нiби хоче у вiкно заглянуть. Прихилила очi до битого вiкна:

- А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нiзащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? - Оксана сiла поруч на призьбi. Тарас якнайстрашнiше почав розповiдати про те, як того лiта упрохався переночувати в школi якийсь мандрiвний ченчик i як на ранок найшли його мертвим. Од страху дiвчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного i в другого в грудях гуло, як у млинi. З хати чути було гупання, п'янi вигуки, пiснi.

- Тарасе, бiдний ти - у тебе сорочка не бiла.

- Де там буде вона бiла - третiй тиждень як надiвана.

- Немає кому випрати, бiдний ти! - Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

- А чи правда, що ти собi стелеш камiнь у голови? Тарасовi пригадались мрiї про "зiрочку", хотiлось почати, i було соромно, i не знав як. Почав хрипко, таємниче:

- Знаєш оту пiсню: "Ох зiйди, зiйди, зiронько моя вечiрняя"?

Нишком:

- Ну, то що?

- Зiронька - то це ти!

- Як же це?

- Зiходить, як ти виходиш проти череди.

Дiвчина i здивувалась, i засоромилась, i зрадiла:

- Таке, прирiвняв! Чим же я до неї подiбна?

- Така гарна.

Загорiлась:

- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

- Немає кращої за тебе! - авторитетно i гаряче промовив Тарас.

- На всю Кирилiвку? - зрадiла Оксана.

- I на всю Кирилiвку, i на весь свiт!

Дух забило Оксанi в грудях, очi засяяли, насилу зiтхнула: важко, гаряче.

- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...

Не доказала. Обоє здригнули i розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли ракiв. Оксана ляскала хлудинкою об долiвку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

з виском вигукували п'янi молодицi.

Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, нiжного i тихого, наплинув густий, червоний сором.

- I як їм не сором? А ще жiнки! - з огидою промовила вона i додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, пiдганяючи останнiх у чередi корiв. Якось не помiтили, коли почала йти, iшла й пройшла перед очима вся череда.

- Моя матiнко! Це ж менi буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бiгти i знову спинилась.

- Ти коли думаєш у Лисянку?

- Скоро. Дiжду недiлi i пiду...

- Ну, то ще побачимось.

Огрiла очима, осяяла, побiгла, шумлячи спiдницею. Трохи згодом на все село задзвенiла пiсня:

Тарас сидiв i думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - iду. Хоч я сирота - сирота щасливий..."

Билося серце, i грала кров од передчуття чогось в життi радiсного, могучого. Тремтiла в ньому могуча, чарiвна сила.

Хмари куряви, що були збитi чередою, помалу сiдали. Виявлялось небо i зорi. Небо було темне, мов закурене димом, а зорi - гарячi, золотi, мов жагучi юнацькi очi.

В дяка спiвали:

Хлопцевi мрiї зразу увiрвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далi смiливо: "Чого менi боятися - здачi дам! Пiсля - пiду!" В хатi повно диму. На карнизi горiв каганець, як далека зiрка. Коло порога на соломi спав п'яний кобзар. Коло його нiг - поводир скулився, як цуценя. I гостi, i господар сидiли рядом на полу, спiвали.

- Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядiвши Тараса.

- Заспокойтесь, я зараз пiду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-пiд припiчка свою залiзом ковану скриньку. Раптом:

- Це хто ж у моїй скриньцi одбив замка?

В хатi стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.

- Так i є! Це ви, пане дяче, взяли мiй товар?

Один з гостей, сiльський п'яничка Iона, тоненько зареготав:

- Пiшли твої, Тарасе, халявки на закуску!

Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:

- Страму вам немає - оддайте мiй товар!

Дяк по-злодiйському осмiхався, оглядаючись на всi боки:

- Халявки тобi дано за те, що ти читав у Малодiда по мертвому, а що тобi дають за те, то дохiд дякiвський, мiй! Второпав?

- Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловiк менi подарував, побачив, що я у вас другий рiк ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самi крадете.

Дяк вирвався з обiймiв свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:

- Ану, мовчи, тобi кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змiй!

- А ви - самi злодiй! Украли в мене...

Дяк кинувся на хлопця, як звiр, i, ще не добiгши, махнув, аж сам спiткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоцi.

Хлопець вирiвнявся, в очах блиснули гострi огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припiчку.

- Ану ще?

- Що? Мало? На тобi ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гостi.

- Та й нащо це? Краще - миром. По чарцi випиймо та й уся рахуба. Помирiться, поцiлуйтесь.

Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:

- Пустiть!.. Сокрушу, акi... Який-небудь попихач... раб... Що вiн собi думає, що вiн розумнiший за мене. Що вiн чуб угору зачiсує, що вiн свiй драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий i лiнивий! Мало я поров тебе рiзками... Пустiть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... нi, двiстi...

Тарас як зцiпив кулаки, так i стояв нерухомо, як камiнь. Здається, щось думав. Далi глибоко зiтхнув, вголос:

- Ну, пiдожди ти, чортiв дяче, ти мене будеш пам'ятати!

- Що, спалиш? Люди добрi, чуєте: вiн хоче мене спалити! Це розбiйник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Вiн усе може. Вiн свого дядька хотiв спалити. Бiдний чоловiк тепер не спить.

Шевченко хряснув дверима i вийшов iз хати. Перейшов сiни, зайшов у клас. У класi тхнуло мишами, житнiми сухарями. В темрявi видно було довгий незграбний стiл, ослiн коло нього, довгi лави пiд стiнами. Стiни оббитi малюнками iз бiблiйної iсторiї. В кутку - iкона: Христос благословляє дiтей. Перед iконою - лампада. Пiд iконою на залiзному гаку - пучок рiзок. Причуваються хлопцевi дзвiнкi голоси: бу-ки-аз-ба, вiди-аз-ва. Далi пронизуватий дитячий виск, виляски i угнивий, буркотливий бас: "Помнi день суботнiй..." Ой-ой-ой! Скiльки пережито!

Шевченко сiв край столу. Що вiн не буде тут i дня бiльше, - це вже вирiшено. Стоїть друге питання на черзi: як достойно оддячити тобi за науку, благий учителю i наставниче... Дивився у бите вiкно на зорi. Чекав. Знову чути було спiви, знову земля гула од танку, знову регiт... Далi рипнули дверi, ринуло п'яним смiхом i гомоном з хати... Знову дверi хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сiни, тихесенько прочинив дверi в хату. Догоряє каганець. В хатi тихо, тiльки чути рiзноманiтне хропiння. Один гiсть - пiд лавою, другий - на полу. Пан-хазяiн простягся на соломi коло печi. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кiлька рiзок, пiшов знову в дякову хату. Там поклав рiзки на столi, рушниками зав'язав дяковi ноги, потiм руки, далi взяв рiзки, поплював на руки i почав чесати, не дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колiнах.

Голосно, чiтко, божественним голосом, причитував:

- "Помнi день... суботнiй... єже... святити... його".

- Пробi! Рятуйте!

Дяк засiпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хатi, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцiю, хлопець плюнув i кинув побитi рiзки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець i вийшов iз школи.

Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справдi спалити тебе тiльки. В селi всi вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далi звернув на узгiн, пiшов мiж темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе соннi жита, нiби хтось, пiдкравшись, здирав iз них укривало. Глянув убiк - палав уже край неба. Виднiлась рясними садами в туманi Лисянка. З садiв висунули голови, як сторожа, тополi. Як свати в рушниках, блиснули на церквi хрести.

Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мрiяв: "Буду пильнувати, за рiк, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босi ноги, скринька рiже плече... Не чує...

VI

Не так воно було, як думав Тарас. Замiсть того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велiв йому дрова рубати, носити воду, дiтей глядiти. Тарас не знав, що в усiх ремiсникiв так велося, що учень мусив рокiв два-три одробити йому за хатнього наймита, а тодi вже хазяїн почне вчити його свого ремества.

Днiв зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:

- А коли ви почнете мене вчить малювати?

- Швидкий ти хлопець, так уже i вчи. Спершу ти менi послужи за науку рокiв три, а тодi вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тодi чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.

Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра - пiшов до другого в село Тарасiвку. "Цьому хоч i робить буду, то принаймнi маляр, кажуть, на всю округу..." Аж i тут Тарасовi не пощастило. Славний маляр подивився Тарасовi на лiву долоню i рiшуче промовив:

- Нi, хлопче, я не вiзьму тебе за учня. Серце Тарасовi стиснуло:

- Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звелiли. Приймiть!

- I не проси - не прийму.

- Та чому ж не приймете?

- А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тiльки маляра - не буде навiть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долi. Нiчому ти не здатний. Iди в старцi.

Мов по головi чим ударив вiн хлопця цими словами.

"Невже справдi ледащо з мене?" - аж на душi похололо.

Пiшов Тарас смутний, приголомшений. Iде, плаче:

"Що менi тепер робити на свiтi? До кого звернутися за порадою? Пiду топитись!" - Глянув навкруги: жаль свiту ясного... - "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всiм свiтить рiвно".

I пiшло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вiвцi. Сам сяде з книжкою в ровi, а вiвцi - в спаш. Довiдались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: iди, будемо коло землi хазяйнувати. - Воли стоять у плузi, а погонич - у бур'янi хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирiзує...

- Нi, не буде й хлiбороба з тебе. I хлопець нiби не дурний, тiльки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!

Велять одно робити, а вiн сiв малювати хату, спiває. Не вийшло з Тараса i стельмаха.

- Нi, коли ледащо зародиться, то так ледащом i зостанеться. - Почали всi, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидiв у школi та й усе.

Тiльки нiяк Тарасовi було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився iз рукава кулаком i знову заторохтiв.

- Нi, в школу нема повороту. Радять знову, - iди, он пiп наймита шукає, це якраз для тебе служба, пiп такого й шукає: або дурного, або калiкуватого, або ледачого - аби дешевого.

Думає Тарас: "Ну що ж, ледащовi хочеться теж жити в свiтi", - i пiшов до попа за кухонного попихача.

- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пiшов Тарас, похилившись. "Нехай! Так i треба ледащовi". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очi, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очi - соромився. "Наобiщав усячини, а сам пiшов до попа в наймити". Далi перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.

Аж раз увечерi iде через мiст i чує за спиною:

- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобi! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очi ще чорнiшi стали, а з-пiд хустки вибиваються кучерi. Серце забилось, рвуться i смiх, i плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах i жалощi, i смiх, i радiсть.

- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув i думать, - засмiялась. Так i згорiв Тарас, як на огнi. Не втерпiла:

- Та ти в цiй свитi, як довгопола Марина.

Затулився рукавом, далi од неї.

- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотiла, Тарасе, зажди, щось скажу...

Тарас бiгом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попiвський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку пiд лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... I раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтiли. Здавалося, що вiн оживе, одужає, як почне малювати, перемiниться... Знову забилося серце:

"А спробую ще раз". Чув вiн багато гарного за хлипнiвського маляра: "Пiду до нього! Пiду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчiть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тiльки на маляра, - а я вам вiк того не забуду". Вирiшив, аж повеселiв, поживiшав. Другого дня й пiшов, нiч не спавши.

Подивився хлипнiвський маляр на Тарасовi малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путнiй маляр". Тарас i ушам своїм не вiрить. "А тарасiвський дяк он каже, що нiчого з мене не вийде". - "А вiн звiдки знає?" - "По долонi побачив". - "Плюнь ти тому дяковi межи очi. Оставайся на кiлька днiв у мене на спробу, а тодi скажу останнє слово".

Побув Тарас на спробi у маляра в Хлипнiвцi два тижнi. Маляр йому й каже знову:

- Як казав ранiш, так i тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде дiло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обiщав прийняти i прийму, тiльки спершу зроби ти от що: сам ти крiпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панiв нарiкання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхнiх крiпакiв, сходи ти спершу про всякий случай у Вiльшану до управителя, хай дасть записку на дозвiл.

Не чув на себе лиха Тарас, - бiг до Вiльшани, землi не чуючи пiд собою. Радий, щасливий, тiльки снiг рипiв пiд ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр i маляр". По дорозi забiг ночувати у Кирилiвку. Були зимовi свята. Снiг. Мороз. Висипали вечiрнi на небi зорi. В селi повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду iти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Нi, хай як дадуть у конторi записку". Крiм того, хлопцевi не хотiлось показати знову себе Оксанi у цiй довжелезнiй свитi. Як пiп у рясi. "Буду вертатись iз Вiльшани, зайду до Катрi - полагодимо свиту, пiдрiжемо рукава, поли, позалатує дiрки, що мишi прогризли, то й можна буде надiти. Надiну ту сорочку з вишиваним комiром, що той раз покинув у неї, то й зовсiм буде добре... А сьогоднi краще не попадатись їй на очi". Щоб часом випадково не зустрiнутись коло її двору, пiшов iншою улицею.

Хоч було темно, Тараса впiзнали по старiй батьковiй свитi, що телiпалась мало не по п'ятах.

- А, отче Тарасе? Пане пiддячий! Iди до нас, Тарасе! - гукали часом з-пiд хат хлопцi. Його в селi жалiли й любили.

Коло церкви смiх, галас. Меншi й бiльшi дiти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впiзнав Тараса:

- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селi з'явилась! Тарасе, де це ти був i досi, що тебе в селi не було видно? Що, вже книшi попiвськi покинув та латаний кожух? - Хоч часом i смiялись iз Тараса, проте жалiли його i любили.

- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надiв. Чого скинув попiв кожух?

Тарас не ображався на смiх i на жарт одповiдав жартом:

- Щось менi тi книшi завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий...

- Ну, вже як i ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцевi й очi повилазили! Регоче гурт, смiється Тарас.

- Ех! Та нехай же i той сирота у дранiй свитi раз спуститься з гори! - гукає вiн i, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бiгу, гуцає в саму гущу саней, падає горiлиць на чиїсь колiна, на руки, на ноги...

Вереск, метушня, цiлий рiй блискучий навкруги очей, а мiж ними чиїсь засяяли, як зорi... Чиї це? "Оксана!" - впiзнав Тарас, i все в головi завертiлось. Що воно? Сани, здавалось, шумiли й свистiли на одному мiсцi, на одному ж мiсцi гуцалi зорi, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так бiжать-бiжать, поки ворота стукнулись об сани i стали.

- Приїхали! - хтось гукає, i всi починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбiгла на гору, а над нею десь високо-високо зiрок-зiрок у темному небi, як золотого маку... Хтось рiдний, радiсний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тiльки одчуває, як радiсно серце забилося. Сiпає його за рукав: - Чуєш чи нi? - Кидається, як зi сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив.

- Що таке?

- Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi?

- А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервонiла.

- А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце?

- Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра.

- Таки на маляра?! - i очi в неї засяяли. Тарас нашвидку розповiв, що затримка тiльки за дозволом од управителя. Завтра зранку вiн пiде у Вiльшану. Оксана хотiла iще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.

- Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона i почервонiла. Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха:

- А де?

Трохи вернулась, щоб другим не було чути:

- У вербах, на ставу, - одними губами, i побiгла вгору доганяти сани.

- На добранiч! - гукає вiн до гурту.

- До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли на снiгу чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi".

Як прощались, думали - на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк...

Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

- Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

- Нащо ж я вам?

- Оддамо тебе в кухню до кухаря.

- А як я хочу в маляри?

Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений.

- Забув, що крiпак.

Управитель, пересмiявшись:

- Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що вiн - зв'язаний, i не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залiзнi ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумнi розмови про панщину, про рiзки, про те, як на собак людей мiняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотiлось радощiв, i вiн одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всiєю страшною своєю вагою. Раб... невiльник, довiчний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось i свiт потемнiв, почорнiло якось село, небо синє - i те помарнiло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як нiби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, i в грудях забилось, в головi замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини i накладали на себе руки. Тiльки дарма вiн рiвняв їх до себе. Коли вiн прибiг до глибокого ставу i став над ополонкою, ноги в нього затремтiли, i якась невiдома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що вiн летiв вiд неї необзiр, аж спотикався. Перед очима встали затурбованi, зляканi обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобi, Тарасе!" Пригрiло, осмiхнулось сонце, як мати, i вiн одчув, що зв'язаний з ним, iз життям, такими мотузками, що нiколи не вистачить у нього сили перервати їх...

Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря...

Хтось шепоче.

- Це твоя... а ти, дурний, хотiв...

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрiї, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi стає соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн починає виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..."

Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав.

"Важко жити, а як же хочеться жить..."

1938

Оглавление

В БУР'ЯНАХ