Вимандрувало на село їх троє.
Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз себе такий, невеличкий на зрiст, хоч має вже чотирнадцять рокiв, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн їх носить, як сам каже, "до останньої каплi кровi". Всi його знали в школi: завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиї. Проте ходить вiн iз такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться на нього. Особливо коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою. Як же: вiдповiдальний редактор шкiльної стiнгазети. Правда, бачили його i в iншому виглядi - коли вiн сидiв, в три погибелi зiгнувшись, на бруднiй пiдлозi коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися нiгтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всiма поважаного, енергiйного й працьовитого редактора популярної в школi стiнгазети.
Другий - Вiтя Барановський - син трамвайного робiтника; в кишенi в нього завсiди буває повно лампочок, патронiв, кускiв проводу, часами обценьки, гвiздки. Де вiн усе теє добуває - iз делiкатностi нiхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить у класi - нiчого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемiнках кашляє баском i дуже боляче штовхається. Дiвчата стиха кидають йому сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школi вiдбуваються святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без нього нiщо не зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працює захоплено з ранку до ночi не ївши, не пивши. Iз себе хлопець рослявий, рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.
Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у нього - нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на губi уже нiби щось темнiти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якiсь наросвiтянськi мiшки. Дзеркальце в нього, гребiнчик, чуб носить з продiлом. Тихий, лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було в ньому: дуже вже чемний до дiвчат. На лекцiях пише їм "летучки". Має грубенький у палiтурцi зшиток своїх вiршiв, читає їх дiвчатам. "Дiвчур" - дражнили його в школi.
Дiвчур, волочур,
дiвки штани подеруть,
iз вулицi проженуть...
II
Над Києвом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i в мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на вулицях ремонт: чистили каналiзацiйнi труби, лагодили трамвайнi лiнiї, штукатурили й фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i сморiд не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах. Широкi вулицi великого мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер спорожнiли: снували по них тiльки тоненькi людськi течiї, як тi, що попересихали од спеки, багатоводi колись рiки.
Коли над мiстом упали вечiрнi тiнi, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов улицею в напрямi до кiно. Коло кiно свiтився синiй лiхтар i визирали страхiтнi на стiнi пики.
Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Лiщина спинився коло кiно i став розглядати сьогоднiшню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
- Здоров, Валю!
Лiщина зирнув на нього сердито, далi, впiзнавши Вiтю, зрадiв надзвичайно: товаришi не бачились з того часу, як у школi закiнчилось навчання.
- А я думав, що тебе давно вже i в Києвi немає, - сказав Вiтя. - Ти ж збирав екскурсiю на село?
Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.
- Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуєш що путнє. Комiсiї, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки пустили з школи, порозбiгались, що й з свiчкою їх не знайдеш. Та так i розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?
У Валi блиснули очi:
- Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша по плечу. - Скiльки ще зосталось канiкул?
Вiтька подумав:
- Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?
- Знаєш що, Вiтю, махнiмо удвох.
- Куди? - засмiявся Вiтя.
- В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим його згадаєш? А там, лiс, поле...
Гаряче, заповзято, як ранiш агiтував школярiв, Валя почав умовляти товариша.
Вiтька щось думав своє. В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка, в очах блиснув лiнивий огник.
- Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi до Бондарiв на Полтавщину... У них, казали, пасiка є, - хоч меду наїмося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у
Последние комментарии
13 часов 44 минут назад
14 часов 54 секунд назад
14 часов 13 минут назад
14 часов 18 минут назад
16 часов 50 минут назад
16 часов 54 минут назад