Приблуда [Степан Васильченко] (fb2) читать постранично

ПРИБЛУДА

…Гу-гу! — трубить над ним вітер, бляхою гримить… Гу-гу!.. А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його — смітник, кругом бур'яни сухі свистять, кругом дереза.

І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний…

Гу-у! — вітер над ним…

Та — шелесь! бур'янами, та — брязь! вікнами, та — гур-гур! трухлими дверима. «Одчиняй!» — «А чого тобі, губатий?» — «Мчу із поля мале покотиполе… одчиняй»!

Курява, темрява, дим…

В їдальні коло дверей — натовп: діти, завідуюча, якась чужа людина в окулярах — чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять — голісінькі! Чоловік і завідуюча люто змагаються, махають руками, кидають одне одному у вічі папірець. Діти слідкують — уважні, зацікавлені.

- Нащо, кажу, ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.

- Це позичене. Ви мусите одягнути їх.

- Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.

- А я де їх діну? Де? — озвірився чоловік. — Третій день вожуся з будинку в будинок… У мене сили вже немає.

- В наросвіту ведіть! — завідуюча.

- Ведіть уже самі — я водив!

- Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ — у мене їх дев'яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт… У мене хліба — ні кришки!

- Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!

- І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!

Дівчатка винувато і злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна — в плач, друга — в плач. Завідуюча зирк на їх — позгиналися, аж посиніли, — не втрималась — у сльози!

Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець — на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували, — в регіт!

… Завідуюча, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: — Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.

Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців — співають:

За гомоном та стукотнявою — нічого не чути; за курявою — нічого не видно. В кутку коло груби — низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав — холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні — очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирскнув од сміху, другий — і цілий вибух реготу… Трохи згодом — другий, ще дужчий.

Підходять до гурту інші.

- Що таке?

- Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав.

Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.

- Та що ж це за хлопець?

- Ай справді: у нас такого немає. Слово, друге — на допит хлопця:

- Ти наш чи не наш?

- Ні, я чужий.

- А чого ж ти прийшов сюди?

- А я до вас гулять прийшов.

- Може, тут є в тебе товариш або брат?

- Ні, немає нікого.

Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:

- А ти ж не «голодающий» часом? Хлопець швидко й злякано:

- Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо — на Глибокій.

Не ймуть віри.

- А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?

- Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна — все мама поховала.

- А як тебе звуть?

- Мишка.

Привітніше:

- Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.

Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь заблищала:

З усіх кутків так і гунули всі до гурту.

- І, де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!

- Ану ще!

Мишко знову гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; прихитують та тільки зирк-зирк один на одного — шукають, хто б почав.

- Ну й Мишко!

Мишко тягне книжку із стола.

- Ти й читать умієш?

Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві:

- Братіє…

Та як почав, як почав…

Регочуть, аж хитаються.

- І де він там вичитав таке?

Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову — регіт.

- В його й книжка догори дригом.

- То ти не вмієш іще читати, Мишко?

- Цієї зими папа найме мені губернатку, буде вчить мене. І фортеп'яно купить… Я буду музикант. Усі серйозно перезирнулись:

- Он як… — Далі й собі:

- А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей — інженер, а оця і оцей — це будуть артисти.

Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою,