Хам і Яфет (З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.) [Вячеслав Липинський] (fb2) читать постранично

В мові даної людської громади відбивається її душа. — „Шляхетність", "благородство". — Чи витворилось вже в українській мові своє власне слово для означеня оцієї державно-творчої властивости душі?

І.

Десятиліття відродженя Держави Української!.. Чому-ж її нема? Чому і ця спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, в протязі тисячі літ?…

Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу. Иншої правдивої відповіді на оці болючі питання нема. Хамство — розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означеня певного типового соціяльно-психічного явища. Що означає це поняття?

Пішло воно від Ноєвого сина. Слава цього сина: згірдлива насмішка над слабостю і наготою батька. Така насмішка — це зовнішня ознака хамства. „Вони — каміння придорожнє, тяжке, похмуре, що ними значить свій шлях історія. Ми — буйний, веселий, поток весняний…" „Супроти них ми можем здобутись лише на погорду…" „Чи-ж зрозуміє камінь, загрузлий в глинищі, якого природою є опір і нерухомість, того що греблі рве, що весь є гін і порив, що сам собі риє ложбище і несе рух та пісню визволеня." — Беру для прикладу останній, найсвіжіщий зразок відношеня українських синів до українських батьків. Від тисячі літ лунає по Українській Землі оттака „пісня визволеня…“

Але-ж це природній поступ, це творча революція, визволяюча свіжі, молоді сили; це патос чину, енергії. — Неправда! — Коли-б це був прометейський гін вірного сина, палаючого любовю до батька, до братів, до своєї громади — коли-б це було молодече бажання дістати для своїх хоч трохи вогню з неба — Україна була-б нині наймогутніщою державою, найсильніщою нацією. Яфет, брат Хама, бачив наготу і слабість батька не гірше, ніж Хам. На вид цей в його молодій душі так само спалахнуло почуття, так само зародився чин. Але чин Яфетовий був инший від чина Хамового. Яфет прибіг до батька, підніс його. Він всіми силами своїми став на поміч батькові. Чому? Бо в Яфеті у відношеню до батька заговорила любов і почуття спільности, а в Хамі — злоба і почуття окремішности.

Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого „я.“ Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що „греблі рве“ і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний — ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі…

* * *

Хіба тільки їхня? Хіба-ж у инших націй нема хамства? Не в хамстві, значить, джерело нашої безвласнодержавности і безнаціональностио

Хамство єсть скрізь. Це правда. Скрізь єсть „гін“ до виділюваня себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагав завжди в тих людських громадах, що стають окремими державами, націями.

Прикметою українських людей єсть не само хамство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних — Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей.

Погляньмо на найблизчих сусідів. Спільний Москві і нам удільний, руйнуючий, відосередковий, хамський період кінчається там перемогою батька при помочі Яфета: відродженям вседержавної, батьківської, старшої од всіх удільних, великокнязівської влади. Так само, хоч иншим способом — при помочі конфедерацій — перемагає свого Хама Польща. Не кажучи вже про рицарську, в яфетових традиціях виховану, Західну Европу. Не згадуючи теж північної Америки. Бо, перемігша там бушуюче хамство, яфетова сила Вашинґтона спіралась на вродженій солідарности завойовницького — в віковій монархії вихованого — анґло-сакського племени. Така солідарність, вродженою ріжним од природи Українцям бути не може, ї її Українці иншими, не-республиканськими, методами мусять в собі щойно тільки виховати. Але ось ще гірша „україна" ніж наша: Сицилія — помісь Азії, Африки й Европи; кипучий котел ріжних рас, вір, культур, мов. Навіть вона знаходить в собі яфетове племя. Во імя любови до Землі, до спільної Батьківщини, твориться там під пануванням своєї нормандської династії окрема держава, і в ній, з перетопленя в одно візантийства, латинства і мавританства, нова національна культура, чудові памятки якої можна бачити до нині в Палермо. А у нас?

* * *

Гетьманці! В таких переломових хвилинах, як сучасна, не вільно дурити себе неправдою. Лєґенда — не брехня. Лєґенда — це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для твореня будуччини. Але це не перебріхуваня мунувшини, щоб допінґувати своє кволе