Коханець леді Чатерлей [Девід Герберт Лоуренс] (fb2) читать постранично

Девід Герберт ЛОУРЕНС КОХАНЕЦЬ ЛЕДІ ЧАТЕРЛЕЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Наш вік по суті своїй трагічний, а тому трагічним ми його не сприймаємо. Катаклізм уже відбувся, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося через перешкоди. Треба жити, хоч скільки б упало небес.

Приблизно така була позиція Констанс Чатерлей. Війна розтрощила дах над її головою. І вона зрозуміла: вік живи, вік учися.

Вона вийшла заміж за Кліфорда Чатерлея 1917 року, коли він на місяць прибув додому у відпустку. Це був їхній медовий місяць. Потім він повернувся до Фландрії, а через півроку його доставили назад в Англію мало не по шматках. Констанс, його дружині, було тоді двадцять три роки, а йому — двадцять дев'ять. Він несамовито тримався за життя. Тому не помер, а шматки, здається, знову зрослися докупи. Два роки він залишався на руках лікарів. Потім проголосили, що він здоровий і може знову повертатися до життя, однак нижня частина його тіла від самого поперека зосталася назавжди паралізованою.

Це було в 1920-му. Вони, Кліфорд і Констанс, повернулися до його дому, до сімейного гнізда Реґбі-хол. Його батько помер, і тепер Кліфорд став баронетом, сером Кліфордом Чатерлеєм, а Констанс — леді Чатерлей. Їм довелося започатковувати господарство й подружнє життя у досить самотньому домі Чатерлеїв при досить незначних прибутках. Кліфорд мав сестру, та вона виїхала. Інших близьких родичів не було. Старший брат загинув на війні. Довічним інвалідом, знаючи, що ніколи не матиме дітей, Кліфорд повернувся до свого дому у задимлені центральні графства, щоб, поки можливо, залишалося живим ім'я Чатерлеїв.

Він не почувався пригніченим. Пересувався в кріслі на колесах, також у нього було крісло з невеликим моторчиком, яке дозволяло повільно об'їжджати сад, бувати і в гарному сумовитому парку, яким він у душі пишався, хоча вдавав, ніби не вважає його вартим уваги.

Він багато вистраждав, та здатність страждати якоюсь мірою покинула його. Він залишився на диво жвавим, бадьорим, можна сказати, навіть веселим, з рум'яним здоровим обличчям і блідо-голубими, зухвалими, розумними очима. Плечі мав широкі й міцні, руки — дуже міцні. Вдягався вишукано, носив розкішні краватки з Бонд-стріт. Однак у погляді відчувалася осторога, легка байдужість каліки.

Він замалим не втратив життя, і те, що зосталось, отримало для нього надзвичайну цінність. Радісний блиск очей виказував, як він пишається, що залишився живим після такого потрясіння. Та його рани виявились настільки важкими, що в глибині його щось загинуло, частина почуттів зникла. Залишилася якась мертва порожнеча.

Його дружина Констанс на вигляд була рум'яною сільською дівчиною з м'яким каштановим волоссям, сильним тілом і повільними рухами, сповненими надзвичайної енергії, її великі здивовані очі й ніжний лагідний голос, здавалося, говорили: вона тільки що приїхала з свого рідного села. Та все було зовсім не так. Її батько, старий сер Малколм Рейд, був у минулому добре відомим живописцем, членом Академії мистецтв, її мати належала до освічених фабіанців у часи розквіту прерафаелітів. В оточенні художників та висококультурних соціалістів Констанс та її сестра Гілда отримували виховання, яке можна назвати естетично традиційним. Їх возили в Париж, Флоренцію й Рим дихати повітрям мистецтва, а також у протилежному напрямку — в Гааґу й Берлін на великі соціалістичні конвенти, де промовці виступали усіма європейськими мовами, нікого цим не дивуючи.

Отож із раннього віку обидві дівчини зовсім не боялися ні мистецтва, ні ідеальної політики. Це складало їхню природну атмосферу. Вони були космополітками й провінціалками, поділяючи ту космополітичну провінційність мистецтва, яка йде в парі з чистими соціальними ідеалами.

У віці п'ятнадцяти років їх відправили до Дрездена, окрім усього іншого, вчитися музики. І там вони насолоджувалися життям. Вони вільно жили в студентській сім'ї, сперечалися з чоловіками на філософські, соціологічні й художні теми, вони були такі ж розумні, як і чоловіки, тільки кращі, адже були жінками. У супроводі міцних юнаків з гітарами — дрень-дрень — вони ходили до лісу. Вони співали, мов ті wandervogel^[1], і були вільні. Вільні! Велике слово. У відкритому світі, у ранковому лісі, з хтивими й горластими юнаками, вільні робити що завгодно і понад усе — говорити що завгодно. Саме розмова мала першочергове значення: пристрасний обмін словами. Любов грала роль незначного акомпанементу.

Обоє, Гілда й Констанс, спробували, що таке любовний зв'язок, ще до того, як їм виповнилося по вісімнадцять років. Юнаки, з якими вони вели такі пристрасні бесіди, які рвійно співали і з такою розкутістю отаборювалися під деревами, звичайно хотіли любовного зв'язку. Дівчата трохи вагалися, однак у ті часи про це так багато говорилося, це здавалося