Ярослав Стельмах
Як ми до Генки ходили
Пішли ми якось у гості. До Генки. Він нам двері вичиняє з відром у руці. І в коридорі підлога мокра.
- Ой, - ми кажемо, - в тебе так чисто! А де ваш килимок, щоб ноги витирати?
А він:
- Знаєте, хлопці, я оце щойно в квартирі прибрав, бачите, навіть підлогу помив. У мене зараз просто стерильна чистота.
- Так що ж нам зайти не можна? - я питаю.
- Зайти можна, - він у відповідь, - але я килимок поправ, і мені, е-е-е, не хотілося б, е-е-е, щоб ви його зразу забруднили.
- Ну, то почепи його над ліжком. - Митько каже, - і милуйся. Ходім, Сергію.
- Та що ви, хлопці, що ви! Витирати ноги можна, але я хотів, щоб мама з роботи прийшла, подивилась, як усе чисто в мене, навіть килимок, і пораділа, а потім ви уже витирайте ноги скільки завгодно. Хоч цілий день витирайте - мені не школа.
Митько питає:
- Що ж нам отак під дверима стояти, поки твоя мама прийде?
- А ви краще ноги он об отой килимок витріть. Він же сухий.
Ми підійшли до сусідського килимка й стали витирати ноги, щоб Генчина мама пораділа, який у неї син, але в цей час сусідські двері відчинилися, й ми побачили дядечка - в окулярах і високого.
- Ви до мене? - спитав дядечко.
- До… До вас, - збрехав Митько й озирнувсь на Генку.
- Прошу, заходьте! - посміхнувся дядечко, але ми так і стояли на тому килимку, думаючи, що ж нам сказати (чи, може, краще втекти?) - і весь час при цьому човгали ногами.
- Заходьте! - повторив дядечко, і ми зайшли.
- Ну, чим можу… - почав було він, але Митько його швидко перебив.
- А у вас металобрухту нема?! - закричав він.
- Нема, - здивувавсь од такого крику дядечко.
- А макулатури?! - ще голосніше закричав Митько.
Я зрозумів, що то він кричить од розгубленості, але ж дядечко цього не знав. Він трохи одійшов і сказав: - Та ти, хлопчику, не горлай! Я не глухий! - Потім глянув на нас крізь окуляри і додав: - А макулатуру можете забирати, - і повів нас на кухню.
Там він заліз на табуретку й став діставати з антресолей цілі стоси якихось журналів, списаних аркушів паперу.
- О, як чудово! О, як чудово! - понуро повторював Митько. - Ми принесемо більше за всіх!
Насправді ж ніякої макулатури нам не треба було. Бо в школі ми її збирали минулого тижня, і тоді нам ніде у квартирах багато не давали. А тепер, коли ми просто не знали, що з нею робити, дядечко викладав усе більше й більше, і приказував:
- Добре, що ви нагодились. А то накопичилося за кілька років, ніяк не зберуся викинути.
- О, як чудово! - дедалі сумовитіше повторював Митько. Зрештою я не витримав.
- Знаєте, ми стільки за один раз не донесемо.
- Ох, і то правда, - засміявся дядечко. - Щось я захопився. Ну нічого, прийдете ще.
Ми вийшли за двері й звернули до Генки, але дядечко гукнув:
- Куди ви? Ліфт он там!..
Ми вдали, що йдемо до ліфта, почекали, доки дядечко зачинить двері, і навшпиньках, тримаючи перед собою по здоровенному оберемку, прокралися до Генчиних дверей.
- Дзвони! - сказав я Митькові.
- Краще ти!
- Як же я подзвоню, коли в мене руки зайняті?
- А в мене, по-твоему, вільні?
Ми постояли деякий час під дверима. Можна було постукати ногами, але ми боялися, шо вийде дядечко, а покласти папір на підлогу просто не здогадалися. Я спробував подзвонити головою, звівшись навшпиньки, але тільки вдаривсь об одвірок. Тоді я спитав у Митька:
- Що ж, ми довго так будемо стояти? Ходімо краще.
- Давай хоч мотузку в нього попросимо, - відповів він. А потім додав: - Поклади свій папір на мій і подзвони.
- А ти втримаєш?
- Постараюсь!
Я поклав свій оберемок на Митьків, - він аж похитнувсь, - і подзвонив.
Клацнув замок, і тут я побачив, що Митько притулив отой здоровенний стос до дверей, щоб легше тримати.
- Зараз я тобі поможу, - сказав я, але в ту ж мить двері відчинились і мій друг разом із усією горою макулатури повалився на Генку.
Почувся одчайдушний крик, я аж заплющив очі. А коли розплющив - на вже висохлій підлозі в купі журналів і всякого паперу лежали Генка Й Митько.
- Ви що, збожеволіли! - став кричати Генка. - Що ви мені з квартири зробили! Я старався цілий день, прибирав! А ви! Що мені тепер мама скаже?
Тут він замовк і глянув кудись через моє плече. Я теж озирнувсь. У дверях стояла Генчина мама і оторопіло дивилась на підлогу, завалену паперами, які сусідній дядечко накопичував кілька років. Добре, що ми не все забрали, а то купа була б куди більшою…
- Це не я, мамо! - заскиглив Генка. - А вони. Я все прибрав.
- Атож, - сказати тоді ми з Митьком. - Генка все прибрав, слово честі.
І ми навперебій стали розповідати, як прийшли до Генки і яка в нього була стерильна чистота, що він навіть пускати не хотів і відправив витирати ноги до сусідського дядечка, щоб вона, тобто мама, пораділа… І як дядечко дав нам стільки макулатури, що ми тепер просто не знаємо, шо з цією макулатурою робити, бо в школі її зараз не приймуть - адже збір макулатури був минулого тижня…
Але не встигли ми розповісти все до кінця, як Генчина мама стала сміятись, і що далі ми розповідали, то дужче вона сміялась.
- Ох!.. Ноги витирати!.. До Петра Миколайовича (це, виявляється, дядечка так звати). Щоб килимок!.. Не забруднити!..
А потім, коли вже вдосталь насміялась, дістала якусь газету і говорить:
- Ось тут адреса приймального пункту. Збирайте свій папір і здавайте його - Генка вам допоможе. А за це вам датуть хорошу книжку.
Ми хутко зібрали все у два стоси, перев’язали кожен мотузкою і поїхати трамваєм за тією адресою. Там ми здали макулатуру, а натомість одержали талончики, і ще нам сказали, в який книжковий магазин ці талончики треба одвезти.
Ми сіли в тролейбус, приїхали в магазин, і нам видали казки Андерсена в двох томах.
- Пхе, казки, - сказав Генка. - А у вас про шпигунів не видають?
Йому відповіли, шо про шпигунів не видають, і ми поїхали назад. У тролейбусі Генка почав читати першу книжку, і вона йому дуже сподобалась.
- Дайте мені почитати, - попросив він, - а ви поки другу будете! А потім обміняємось.
- Так це ж не про шпигунів, - сказав Митько.
- Нічого, вона теж цікава.
- Нехай почитає, - сказав я. - Адже якби не Генка, то в нас жодної не було б.
Ми дали Генці одну книжку, а потім поїхали до мене й весь вечір читали казки Андерсена, і вони нам теж дуже сподобались, хоч деякі з них ми вже знали. Але все одно ми і їх поперечитували також.
- Треба й дядечкові дати прочитати, Петрові Миколайовичу, адже це його макулатура.
- Правильно! От обміняємося з Генкою, а тоді одразу обидві йому занесемо.
Тож тепер ми зовсім не шкодуємо, що все в нас так вийшло.
Оглавление
Ярослав Стельмах
Як ми до Генки ходили
Последние комментарии
10 часов 19 минут назад
11 часов 52 минут назад
15 часов 45 минут назад
15 часов 49 минут назад
21 часов 10 минут назад
2 дней 8 часов назад