Теорії нації та націоналізму [Георгій Володимирович Касьянов] (fb2) читать онлайн

Василь Лісовий. Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

Книга українського історика Георгія Касьянова «Теорії нації та націоналізму» призначена передусім для науковців, студентів, аспірантів і всіх тих, хто хотів би подолати своє відставання (як наслідок довготривалої ізоляції суспільних наук у колишньому СРСР від західних досліджень) у розумінні того, що таке нація і націоналізм. Вона може бути корисною не тільки науковцям, яких тема нації та націоналізму цікавить з погляду теорії, а й тим політикам, які розуміють значення теорії для політичної практики.

Цінність книги полягає насамперед у тому, що в ній дається перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму. Йдеться не лише про систематизацію західних досліджень, а й спробу розглянути найважливіші ідеї та концепції, що стосуються націй і націоналізму, в українській суспільній думці (включаючи праці, опубліковані в діаспорі). Поєднання цих двох напрямів дослідження корисне тим, що дає можливість зважити, які елементи західного досвіду та західних концепцій найбільш придатні для застосування в умовах України — враховуючи її історичне минуле та сучасні обставини.

Отож нова книга Георгія Касьянова покликана заповнити одну з істотних прогалин у сучасному українському суспільствознавстві, спричинену відсутністю систематичних знань з теорії нації та націоналізму. Не можна стверджувати, що ця тема цілком відсутня в існуючих підручниках з суспільствознавства чи в інших публікаціях. Проте в загальному плані її дослідження не спирається на достатньо повне урахування найважливіших джерел. Якщо згадати імена тих західних дослідників, внесок яких у дослідження націй і націоналізму є найвагомішим — Ганса Кона, Карла Дойча, Г’ю Сетона–Вотсона, Бойда Шейфера, Джона Армстронга, Ентоні Сміта, Ернеста Ґелнера, Луї Снайдера, Бенедикта Андерсона, Лії Ґрінфельд та деяких інших, — то доведеться визнати, що творчі здобутки більшості цих дослідників залишаються поза рамками навіть академічних обговорень теми «нація та націоналізм». А це, у свою чергу, призводить до того, що вітчизняним дослідникам часом бракує ясності навіть у досить елементарних питаннях. «Національне питання» прийнято вважати «складним», і така характеристика начебто звільняє від знання елементарних речей, що їх мав би засвоїти не лише студент, який спеціалізується з суспільствознавства, а й будь–який студент, що прослухав курс суспільствознавства, будь–який політичний журналіст чи політик.

Книга Г. Касьянова не може, звичайно, замінити вивчення найважливіших першоджерел. Щоб зробити їх доступними широкому загалові, необхідна публікація перекладів, а це довготривала справа. Одначе нариси Касьянова здатні виконати роль своєрідного провідника, ознайомити читача з розмаїттям сучасних ідей та концепцій, їхнім основним змістом, а заодно полегшити читачеві вибір літератури. Якщо врахувати, що книги іноземними мовами з досліджуваної теми в сучасній Україні у повному обсязі є майже недоступними (навіть для науковців, за винятком тих небагатьох, які мають можливість користуватися західними бібліотеками), то публікацію цієї книги слід визнати вкрай необхідною і своєчасною. Було б, звичайно, бажаним поєднати вихід цієї книги з виданням збірки текстів, які дали б можливість студентам бодай частково познайомитись із найважливішими дослідженнями з даної теми.^[1]

На жаль, навіть ті українські публіцисти, журналісти та політики, які розуміють важливість єднання громадян України в одну політичну націю, у кращому разі тільки повторюють у різних контекстах вислів «національна ідея». Але при цьому, як правило, скаржаться на неясність того, що конкретно має означати цей вислів. А коли зміст будь–якої ідеї є незрозумілим, то годі й сподіватися, що вона «працюватиме». От і з’являються нові видання, як правило, публіцистичного характеру, автори яких намагаються дати свою власну відповідь на питання, що таке національна ідея. Якщо проаналізувати всі українські видання, присвячені темі «національна ідея», то перед нами постане великий діапазон різнотлумачень. Тим часом основна увага має бути зосереджена на з’ясуванні того, що таке нація, які існують різновиди націй, як нації виникали й виникають і яка роль політичних ідей та ідеологій (зокрема ідеології націоналізму) у їх виникненні. Саме ці питання і є головними у книзі Георгія Касьянова. Хочу звернути увагу читача на ту обставину, що хоча вислів «національна ідея» дослідники націй та націоналізму зрідка застосовують (і автор цієї книги також подекуди його вживає), але як допоміжний — частіше всього як синонім вислову «національна свідомість». Узагалі ж вислів «національна ідея» належить скоріше до так званих термінів–парасольок — тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднувати в собі цілий набір понять.

Отже, опорними поняттями в теорії та політичній практиці мають бути поняття етносу (етнічної групи), етнічної свідомості, нації, національної свідомості, національної держави тощо. Адже саме уточненню змісту цих понять суспільствознавці приділяють особливу увагу, і, попри труднощі, з якими вони стикаються, не можна недооцінювати того, що на сьогодні вже вдалося з’ясувати. Зрозуміло, що творення української політичної нації має відбуватися з урахуванням конкретних обставин сучасного українського життя, одначе досвід західно- та східноєвропейських держав, його теоретичне осмислення важливі для України.

Утім, як зауважує Георгій Касьянов у своїй передмові, практична актуальність для України теми «нація та націоналізм» не була безпосередньою спонукою до написання цієї книги. Це добре з того погляду, що дало можливість авторові уникнути однобічності у висвітленні різних концепцій і не обмежуватися розглядом лише тих із них, які, на думку автора, здавалися б вартими більшої уваги з огляду на українську ситуацію. Автор не схильний нав’язувати читачеві якусь одну позицію, яку б він особисто вважав такою, що має кращу перспективу застосування в сучасній Україні. Книга закликає читача порівнювати, думати, зважувати, аби, спираючись на знання ідей та теорій, самостійно відібрати перспективні ідеї.

Робота над цією книгою вимагатиме від читача вдумливості й зосередженості. Зупинимося на деяких методологічних моментах, з’ясування яких вимагало б від автора додаткових коментарів. Перше і найзагальніше питання: становлення націй слід вважати історичною закономірністю чи наслідком збігу деяких історичних обставин, тобто процесом скоріше унікальним і випадковим? У сучасній філософії історії прийнято вважати виявом непорозуміння, коли поняття закону застосовують до світової історії, взятої в цілому: оскільки історія людства на нашій планеті є неповторним процесом, то неможливо вивести загальний закон, якому відповідав би цей процес. З іншого боку, оскільки історію творять люди, здатні вибирати напрям історичного руху, то твердження про те, що історичний розвиток відбувається за наперед визначеною канвою, завжди означає прийняття позиції історичного фаталізму (чи, інакше, телеологічного підходу до історії). Карл Поппер у книзі «Злиденність історицизму» наголошує на необхідності розрізняти закони і тенденції історичного розвитку, зауважуючи, що стосовно всесвітньої історії ми можемо говорити лише про тенденції, а не про закони.

Але припустимо, що ми хочемо виявити закономірності, порівнюючи різні людські суспільства у тих випадках, коли ми переконані, що ці процеси є незалежними один від одного (автономними). Такий підхід дає змогу порівнювати різні суспільства, щоб виявити в них деякі спільні структури або спільні фази розвитку — тобто деякі закономірності. Чи можна таким чином установити, що формування націй є закономірністю? Відповідь майже очевидна: історія не дає нам підстав для такого узагальнення; так само, як вона не давала підстав Карлу Марксу стверджувати про закономірність переходу різних суспільств крізь однакові стадії розвитку, названі ним «формаціями». Чи в якомусь віддаленому майбутньому з’явилися б нації в тих африканських країнах, де упродовж тисячоліть зберігалась племінна структура, коли б ці племена не зазнали впливу тих глобальних процесів, що їх започаткувала європейська цивілізація? З цього приводу можна хіба що висловлювати припущення.

Тут ми фактично зачепили фундаментальну проблему методології суспільних наук, пов’язану з фактом існування великої різноманітності суспільств, культур, цивілізацій, які принципово утруднюють виявлення тих універсальних закономірностей, що є метою будь–якого дослідження у природничих науках. Свого часу неокантіанці змушені були протиставити методові «генералізації» у природничих науках метод «індивідуалізації» в суспільних. Навіть за умови, що те чи інше суспільство запозичує якусь ідею чи установу від іншого суспільства, воно, як правило, більшою чи меншою мірою їх видозмінює. Ці модифікації можуть бути настільки суттєвими, що постає питання, чи не зазнали запозичена ідея або установа в тому чи іншому випадку таких глибоких перетворень, що виникає сумнів, чи маємо ми справу з тим самим за своєю суттю явищем. Навіть більше, установи, ідеї та ідеології змінюються в часі: ці зміни можуть бути такими ж суттєвими, як і в щойно згаданому випадку. Чи є сучасна представницька демократія чимось «за своєю суттю» тим самим, що й афінська демократія епохи Перікла?

Одне слово, щоразу доводиться зважувати, чи можна вважати якісь явища (факти) виявами, різновидами або формами одного й того ж за своєю суттю явища («феномена»), щоб відкрити ту ідею, на основі якої ми зможемо об’єднати їх в одне ціле. Зовні схожі явища, як відомо, можуть бути різними за своєю суттю. Навіть у природничих науках, за висловом Карла Поппера, ми добираємо факти у світлі якоїсь ідеї: якщо такої ідеї ми не маємо, то ми не знаємо, що є, а що не є для нас фактом. Одначе в суспільних науках проблема ускладнюється тим, що сама «суть» явищ не є чимось незалежним від діяльності людей.

Йдеться власне про те, чи зберігає зовні схоже явище чи те явище, яке ми продовжуємо іменувати одним і тим самим словом, свою ідентичність у своїх просторових або часових модифікаціях. Коли Георгій Касьянов у своїх нарисах говорить про «феномен» нації чи націоналізму, то при цьому він залишає відкритим питання, наскільки в кожному разі ми маємо підставу розглядати різнорідні явища як вияв однієї і тієї ж суті (чи, іншими словами, як різновиди одного й того ж феномена). На це він спеціально звертає нашу увагу у вступі, коли говорить про опозицію двох методологічних тенденцій — тенденцій, які можна розглядати як конкуренцію есенціалізму (чи, в іншому тлумаченні, реалізму) та номіналізму.

Окреслена тут методологічна ситуація поширюється також на застосування термінів. Бо якщо, скажімо, сучасна представницька демократія за своєю суттю відрізняється від давньогрецької демократії, то термін «демократія» у цих двох випадках ми фактично застосовуємо у різних значеннях. Якщо націоналізм є суттєво різним у своїх географічних чи часових модифікаціях (синхронія та діахронія!), то чи не привносимо ми ілюзію «однієї і тієї ж суті» у явища, суть яких є фактично різною? Дослідники націй і націоналізму мають справу саме з такою методологічною ситуацією. Сучасний німецький дослідник націоналізму Петер Альтер у своїй книзі «Націоналізм», вказуючи на різноманітність того, що позначають терміном «націоналізм», робить такий висновок: «Звідси випливає, що, мабуть, було б правильніше говорити про «націоналізми» замість того, щоб говорити про «націоналізм». Та все ж залишається відкритим питання, чи не приховують у собі різні націоналізми спільні формальні або змістові структури, і чи не можна було б виявити їх шляхом порівняльного історичного дослідження».^[2]

Все ж варто зауважити, що ця проблема має загальний характер. Скажімо, дослідники консерватизму нерідко також ставлять питання, чи зберігає консерватизм свою ідентичність у своїх національних модифікаціях.

Окреслена тут «феноменологія» безпосередньо пов’язана з методологічними питаннями пошуку адекватного визначення таких термінів, як «етнічна група» (етнос), «нація», «націоналізм» тощо. Георгій Касьянов у своїй книзі (у розділах під назвою «Етимологія») розглядає питання адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм».

Один із підходів у пошуку адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм», на який вказує автор, полягає у знаходженні «формального» визначення. Формальним його називають тому, що воно має відповідати вимогам формальної логіки. Класична вимога передбачає, що у визначенні поняття має бути вказана сукупність деяких необхідних та достатніх ознак. Ці ознаки мають бути універсальними, тобто бути присутніми в усіх тих об’єктах, які ми позначаємо відповідним терміном. Зрозуміло, що у випадку визначення таких концептів, як нація та націоналізм, ми не обов’язково маємо орієнтуватися на те, що саме у повсякденній мові люди називають націями та націоналізмом: як показують етимологічні дослідження, люди можуть вкладати в ці слова зовсім різний зміст. Проте виявляється, що коли ми шляхом компаративного та історичного дослідження прагнемо відібрати явища, які слід вважати націями чи націоналізмами, то ми також не можемо досягти формального (універсального) визначення. Різноманітність націй та націоналізмів має своїм наслідком те, що вони володіють дуже бідним набором спільних ознак. Цим, власне, зумовлені зауваження Георгія Касьянова щодо слабкості формальних (універсальних) визначень нації та націоналізму.

Знову–таки тут ми маємо справу з загальною методологічною ситуацією у суспільних науках. Досягнення універсальних визначень у природничих науках можливе не тільки завдяки єдності природного світу, а й тому, що попри наявність багатьох наукових концепцій про природні структури і процеси, характер цих структур і процесів не залежить від наших концепцій чи розумінь. Тим часом суспільні установи та процеси є, як правило, зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, теоріями, ідеологіями.^[3]

Щоб відповісти на запитання, що в тому чи іншому випадку об’єднує людей у спільноти, дослідник змушений вивчати ті уявлення, міфи, звичаї, що їх витворила цілком конкретна спільнота людей як основу для свого єднання. Оскільки ж людина є істотою культурною, чи, інакше кажучи, символічною (вона живе у штучно витворених нею життєвих світах, або ж культурах, в антропологічному значенні слова), то всі її установи є зреалізованими уявленнями та розуміннями. Відповідь на запитання, що таке добро і зло, справедливість, рівність, свобода, нація і т. ін., буде неоднаковою у різних концепціях, теоріях, ідеологіях; до того ж ці концепції та ідеології можуть відрізнятися у різних людських спільнотах (націях, цивілізаціях тощо). Проте це зовсім не означає, що ті чи інші суспільні інститути цілком позбавлені будь–яких спільних елементів, причому джерело цієї спільності може бути різним — наприклад, як наслідок єдиного витоку цих установ та наступного їхнього запозичення чи навіть глобалізації. Хоча саме наявність цих спільних елементів у суспільних інститутах та процесах унеможливлює досягнення задовільного універсального визначення. Водночас вона дає змогу відкривати так звану «сімейну» спорідненість суспільних явищ. Йдеться про таке визначення (у даному разі нації чи націоналізму), коли ми припускаємо наявність деякого набору ознак, неоднаково розподілених серед цих «сімейно» споріднених явищ. Отже, з поняттям нації ми можемо пов’язувати певний набір ознак, які у своїй сукупності характеризують її, проте кожна окрема нація може володіти тільки деякими з цих ознак.

Більшість західноєвропейських націй поєднують у собі певні етнічні, політико–правові, соціальні та економічні характеристики. У цьому відношенні вони можуть розглядатися як найбільш «повні» за кількістю ознак; інакше кажучи, їх можна розглядати як «ідеальні типи» (у розумінні Макса Вебера). Тим часом як «культурні» чи, точніше, етнічні нації східноєвропейських недержавних народів (до часу здобуття ними державної незалежності) можна розглядати як «неповні». Такими ж «неповними» можна вважати й ті нації, в яких консолідація громадян грунтується тільки на політичній історії, політичних міфах, політичній культурі (наприклад, швейцарці як нація). Одним словом, таке визначення не є формальним (універсальним). Його можна назвати скоріше контекстуальним: дослідник вказує на ті ознаки, які у своїй сукупності хоча й пов’язані з поняттям нації чи націоналізму, проте в кожному окремому випадку якісь із них можуть бути наявними, а якісь інші відсутніми. З того часу як Людвіг Вітгенштайн увів у науковий обіг поняття «сімейного визначення», такий спосіб визначення широко застосовують у філософії та суспільних науках — наприклад, для визначення поняття знака, релігії, ідеології тощо.

Отже, коли Георгій Касьянов згадує про «хамелеоноподібність» поняття націоналізму, то це справді так. Проте, мабуть, доцільніше розцінювати таку особливість цього поняття як вияв загальної характеристики великої кількості понять у філософії та суспільних науках. Визначення того чи іншого поняття тут, як правило, тісно пов’язане з тією чи іншою концепцією, напрямом мислення, ідеологією тощо. Його можна вважати контекстуальним тому, що поняття, взяте поза історичним контекстом, поза межами певного напряму мислення, певної ідеології тощо, має досить збіднені ознаки — воно стає дуже розмитим, невизначеним. Наприклад, зміст поняття справедливості в різних напрямах політичної думки й у різних політичних ідеологіях може бути різним, а коли ми намагаємося виділити спільне в них, то це спільне стає досить малозмістовним, неконкретним загальником.

Формальному визначенню понять нації та націоналізму можна також протиставити так зване «функціональне» («інструментальне») визначення. Формальне визначення є самодостатнім: за ним стоїть припущення, що зрозуміти явище можна тільки з нього самого, відкривши у ньому його власну основу або «суть». Функціональне, або інструментальне, розуміння суті якогось явища ґрунтується на припущенні, що суть даного явища потрібно шукати не в ньому самому, а поза ним — у чомусь іншому. Бо в даному разі припускають, що досліджуване явище не є чимось самодостатнім — воно є способом або засобом буття чогось іншого, відмінного від нього. Націю і націоналізм при цьому розглядають як своєрідні засоби чи знаряддя, за допомогою яких певні суспільні сили чи тенденції утверджують себе. Прихильники функціонального підходу не обов’язково розуміють ці суспільні сили і тенденції як усвідомлені дії людей. Лише в окремих випадках деякі суспільні групи можуть більш–менш свідомо використовувати утвердження нації та націоналізму як засіб досягнення певних цілей. Прикладом функціонального розуміння суті політичних інститутів та ідеологій (у тому числі нації і націоналізму) є марксистське розуміння установ та ідеологій як засобів класового гноблення і класової боротьби. Але, загалом, функціональне або інструментальне розуміння нації та націоналізму має досить широкий спектр: вони можуть розглядатися як засоби досягнення класових, економічних чи соціальних цілей, як засіб модернізації тощо. Карл Дойч розглядає їх як засоби створення єдиного простору спілкування, завдяки якому модерні суспільства здатні успішно розв’язувати різноманітні проблеми.

При інструментальному розумінні нації акцент може робитися на створенні чи «вигадуванні» націй — на противагу розумінню їх як своєрідних природних утворень. Коли йдеться про «природність» націй, то не обов’язково розуміють їх як певні біологічні утворення (коли їх зближують, скажімо, з кровно–спорідненими зв’язками чи расами), а мається на увазі, що вони глибоко пов’язані з самою природою людини. А в такому разі нації розглядаються як такі, що постають еволюційно, і скоріше «виростають», аніж створюються людьми. Нерідко таке розуміння націй як «природних» утворень пов’язане з концепцією так званого «примордіалізму» — тобто давності націй, на противагу розумінню націй як модерних утворень.

Фактично тут ми маємо справу із загальнішим питанням про співвідношення природного і штучного (створеного людьми) у будь–яких людських установах. Справді, деякі дослідники схильні вважати, що у виникненні націй першорядну роль відіграли природне середовище, клімат тощо, а також стихійні процеси, не залежні від волі людей. Справді, очевидною є суспільна закономірність, яка виступає важливою передумовою появи націй: мається на увазі той факт, що будь–де на земній кулі люди жили не окремими сім’ями, а спільнотами. Людина — суспільна істота. Але вона не тільки суспільна, а й культурна істота, чи, інакше кажучи, символічна. Свій спосіб суспільного життя, свій «життєвий світ» (культуру, в антропологічному значенні слова) люди створюють, «вбудовуючи» цей свій світ у природне середовище. Неповторність цих життєвих світів є наслідком саме того, що люди, хоча й намагаються пристосувати ці світи до природного середовища, все ж здатні «вписати» досить різні життєві світи в однакове природне середовище. Тобто в межах певного простору свободи люди діють вільно, вони — творці свого способу життя й водночас творці способу єднання у спільноти. До того ж ці життєві світи чи, інакше, культури повинні містити в собі не тільки способи поведінки (звичаї), а й спосіб світорозуміння — світогляди–ідеології, без яких люди приречені були б жити у світі, позбавленому сенсу. І все ж, створюючи культури, що становили й становлять основу для об’єднання людей у спільноти, вони не могли творити символічну основу цієї культури з нічого: у мові, міфах, релігіях певним чином відбувалося перетлумачений природного середовища.

Той факт, що люди завади жили спільнотами і що нації не можна розглядати як певні споруди, збудовані на очищеному майданчику, ще раз засвідчує невіддільність націогенезу від етногенезу. Водночас розуміння того, що людина суспільна, культурна, символічна істота зовсім не означає, що на цій підставі можна вивести закономірності виникнення будь–яких суспільних установ. Такі установи є завжди зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, ідеологіями.

Все вищесказане підтверджує неприйнятність не тільки альтернативного протиставлення природного і створеного, а й об’єктивного і суб’єктивного. Про це не забуває нагадувати читачам Георгій Касьянов у своїх нарисах. Варто зауважити, що поняття «суб’єктивний» багатозначне. Воно може позначати тільки щось суто індивідуальне, проте нерідко його застосовують для позначення суспільних уявлень, міфів, ідей, ідеологій — тобто різновидів суспільної свідомості. «Об’єктивним», на противагу цьому, вважають природну та суспільну реальність — тобто те, що існує «насправді», а не в індивідуальній чи суспільній свідомості. Та оскільки суспільне буття людей є не що інше, як зреалізовані уявлення, міфи, ідеї, ідеології (індивідуальні й суспільні), то звідси випливає, що звичайне протиставлення суб’єктивного і об’єктивного неможливе. Скоріше необхідно конкретно досліджувати, як саме взаємодіють об’єктивне і суб’єктивне в історичних процесах.

Хоч би як ми вдосконалювали наші способи визначення понять, не варто забувати, що будь–які визначення, будь–які типології та класифікації є зручними засобами для орієнтації, для розв’язання наших практичних проблем. Вони, звичайно, передбачають момент умовності, штучності, на що Георгій Касьянов час від часу звертає увагу читача у своїх нарисах. Проте це аж ніяк не применшує їхньої пізнавальної і практичної цінності. Важливо тільки усвідомлювати, що ніякі визначення, ніякі класифікації не можуть передати унікальну неповторність явищ. Це стосується однаковою мірою як природничих, так і суспільних наук. Будь–які наші поняття і класифікації є певними ідеалізаціями, які не варто критикувати за те, що вони не відображають всієї повноти реальності в усій її різноманітності і неповторності. Такі ідеалізації корисні, вони виконують свою роль і потрібно лише усвідомлювати їхні можливості та їхнє практичне призначення.

Якщо від наших визначень та класифікацій (типологій) ми будемо вимагати більшого, ніж вони спроможні дати — наприклад, критикуючи їх за те, що вони не охоплюють усього розмаїття випадків у їхній унікальності, то ми ризикуємо знецінити їх, знехтувавши тим, що вони є дієвими засобами пізнання та практики.

Слід також визнати, що, попри досить суттєві розходження у розумінні нації та націоналізму, західним дослідникам на сьогодні вдалося досягти незаперечних результатів у вивченні цієї теми. І все ж до західних досліджень нації і націоналізму потрібно підходити творчо і навіть критично; важливо тільки, щоб ця критика не була огульною, а спиралася на конкретний аналіз цих досліджень. Г. Касьянов у своїх нарисах щоразу накреслює можливі напрями критики тієї чи іншої концепції. У цьому зв’язку мені хотілося б привернути увагу читача до деяких загальних тенденцій, що викликають занепокоєння. Йдеться про досить поширену серед багатьох сучасних західних дослідників тенденцію до ігнорування суттєвих відмінностей між національними та багатонаціональними державами, ототожнення понять багатонаціональності та багатоетнічності. Як на мою думку, ці два поняття варто розрізняти.

Держави за етнонаціональною ознакою звичайно поділяють на надетнічні (донаціональні), національні та багатонаціональні. Є серйозні підстави, щоб відрізняти багатоетнічну національну державу (з тим чи іншим ступенем багатоетнічності) від багатонаціональної. Адже в першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — етнічних націй. Поділ націй на етнічні («культурні») і політичні («державні»), введений на початку XX ст. у науковий обіг Фрідріхом Майнеке, не можна недооцінювати. Щоправда, важливість цього розрізнення західні дослідники, як правило, визнають, проте саме в даному випадку його варто застосувати. Тут почасти дезорієнтуючий вплив справило протиставлення «східноєвропейського» розуміння націй (як культурних, етнічних) «західноєвропейському» (як політичних, громадянських), започатковане Гансом Коном — патріархом західних досліджень націй та націоналізму. Адже творення політичних, громадянських націй в Європі передбачало творення також етнічних націй. Фактично в даному випадку маємо взаємодію багатьох чинників, серед яких етнічному належала важлива роль: без дії цього чинника неможливо пояснити культурну самобутність сучасних європейських політичних націй. Завдяки становленню етнічних націй відбулось об’єднання раніше існуючих етносів у принципово нову культурну цілісність, що стала серцевиною громадянської консолідації в європейських націях. Утворення такої серцевини не обов’язково мало своїм наслідком повне витіснення етнічної різнорідності (діалектів тощо), проте поява нової культурної цілісності є надзвичайно важливою подією. У бездержавних східноєвропейських народів утворення етнічних націй відбувалося без допомоги держави і це спричинило цілу низку негативних наслідків.

Етнічні нації важливо відрізняти від етнічних груп. Звичайно, деякі етнічні групи мають перспективу стати етнічними націями. І все ж переважна більшість етнічних груп є тільки частинами етнічних націй, що десь–інде вже виконують роль «етнічної серцевини» .для консолідації громадян в одну політичну націю. В Україні, наприклад, кримські татари є етнічною нацією, а не етнічною групою.

Якщо пов’язувати поняття національної держави з досить високим рівнем етнічної однорідності, то неможливо досягти згоди щодо того, який саме відсоток етнічних меншин має бути підставою, щоб дану державу вважати багатонаціональною. Доцільніше поняття багатонаціональної держави пов’язувати не з тим чи іншим відсотком етнічних меншин, а з фактом, що громадяни такої держави об’єднані в етнічні нації. Бо розуміння саме такої особливості цих держав є практично дуже корисним: воно дає можливість розуміти динаміку таких багатонаціональних держав, як колишній Радянський Союз (і сучасна Росія), колишня Чехословаччина, Югославія, сучасна Бельгія тощо. Адже етнічні нації, як правило, займають певну територію, яку вважають своєю історичною батьківщиною, і здатні, на відміну від етнічних груп, претендувати на створення незалежної держави. Сили, які об’єднують людей в етнічні нації, можуть значно перевершувати ту державницьку ідеологію, яка прагне їх об’єднати у межах однієї держави. Тим часом той чи інший відсоток етнічних меншин, які здебільшого проживають розсіяно, не створює такої ситуації. Більше того, навіть у випадку компактного поселення етнічних меншин, задоволення їхніх домагань здійснюється переважно у межах територіальної автономії. Звичайно, знання рівня багатоетнічності даної національної держави є додатковою корисною інформацією, проте воно не повинно бути підставою для розмивання самого поділу на національні і багатонаціональні держави. Фактично рівень багатоетнічності в національних державах утворює безперервний спектр переходів від вищого до нижчого. Не дивно, що деякі дослідники навіть в етнічно однорідних державах убачають приховану форму етнічної різнорідності (звідси вислови на зразок «химера (чи ілюзія) національної держави»).

З розглянутим вище питанням пов’язана інша тенденція: недооцінка ролі етнічного чинника у становленні європейських націй і огульне застосування терміна «етнічний націоналізм» у негативному значенні. Західні дослідники термін «етнічний націоналізм» застосовують у двох значеннях. Кен Вулф у статті «Етнічний націоналізм: аналіз і захист»^[4] вказує, що термін «етнічний націоналізм» почали застосовувати у 1970–ті роки для позначення регіональних націоналістичних рухів: причому він застосовувався поряд з таким терміном, як «етнорегіоналізм».

Проте останнім часом він все частіше застосовується також в іншому значенні: для позначення такого сцособу громадянської консолідації в межах конкретної держави, коли наголошується на важливості етнічного чинника як основи громадянської консолідації.

Водночас ліберальний підхід до націоналізму фактично ігнорував роль етнічного чинника у становленні західних націй, висуваючи на перший план інші чинники —передусім політико–правові, соціальні, економічні. До того ж термін «етнос» нерідко застосовували, щоб позначити спільноти, основою яких є племінні, кровноспоріднені (в тому числі расові) зв’язки або ж позначали цим терміном передусім етнографічні ознаки спільноти. Це, по–перше, надавало термінові «етнічність» негативного відтінку, а по–друге, заважало зрозуміти справжню роль етнічного чинника у становленні західних націй. Як показують дослідники становлення націй в Європі (скажімо, Ентоні Сміт у своїй праці «Національна ідентичність»), попри поєднання етнічного чинника з іншими — політико–правовими, соціальними, економічними, — саме завдяки використанню етнічного чинника сучасні європейські нації володіють ознаками культурної самобутності. Адже саме у процесі становлення європейських націй фактично була зреалізована ідея етнічної серцевини, коли деякі елементи однієї етнічної нації (мова, основні політико–правові традиції, політична символіка тощо) стали основою консолідації громадян в одну політичну націю. У цьому відношенні такі нації можна розглядати як зреалізований варіант етнічного націоналізму (якщо застосовувати цей термін у другому із двох наведених вище значень останнього). Виключно політичні нації (швейцарці як нація) становлять у Європі скоріше виняток.

Справді, якщо застосовувати термін «етнічний націоналізм» у другому значенні (визнання важливої ролі етнічного чинника в досягненні громадянської консолідації у межах даної держави), то на перший план виступає питання, що саме позначають словом «етнічність» і яке місце відводять етнічному чинникові. Адже все залежить від того, що мається на увазі, коли йдеться про важливість етнічного чинника для об’єднання громадян в одну політичну націю. Бо це твердження можна розуміти по–різному: як повну культурну асиміляцію етнічних меншин чи навіть як етнічну чистку (хай навіть у формі витіснення етнічних меншин поза межі державних кордонів), або ж як ідею етнічної серцевини (саме так вона була використана у творенні європейських політичних націй). У цьому останньому варіанті протиставлення етнічного націоналізму так званому громадянському націоналізмові (чи, в українському слововжитку, державницькому патріотизмові) може призвести до серйозних непорозумінь.

Скажімо, у багатьох країнах на південь від Сахари, де історично не виникли етнічні нації, застосування ідеї етнічної серцевини — як основи громадянської консолідації — стикається з великими труднощами, а то й просто неможливе. Тут, як правило, творять «громадянські релігії» та різного роду політичні міфи з метою об’єднати людей у політичні нації. Іншу ситуацію маємо в центрально- та східноєвропейських країнах — у тому числі й в Україні, — де існування етнічних націй є реальністю. Коли ідею етнічної серцевини стосовно цих країн позначають як «етнічний націоналізм» у негативному значенні (протиставляючи йому громадянський націоналізм як певну альтернативу), то при цьому не враховують деякі суттєві вади цієї альтернативи. По–перше, ідея виключно громадянської консолідації є більшою мірою прагматичною — вона не містить у собі привабливої культурної перспективи, оскільки націлена на сприйняття реальності такою, якою вона є, або ж вимагає творення особливої «громадянської релігії» чи політичного міфу.

Іншою вадою такого альтернативного протиставлення є нехтування тим фактом, що етнічний чинник в ідеї етнічної серцевини поєднується з громадянським патріотизмом, із захистом прав людини і прав етнічних меншин. А таке протиставлення нав’язує думку, що «етнічний націоналізм» безумовно ігнорує права людини, права етнічних меншин тощо. Крім того, у цьому разі наголошується, що етнічний націоналізм обов’язково має існувати у формі інтегрального націоналізму і не може бути варіантом ліберального націоналізму. Інакше кажучи, пов’язавши з терміном «етнічний націоналізм» негативні значення, тим самим цілком відкидають використання етнічного чинника в його ліберальному варіанті. Хоча Конституція України фактично здійснила вибір на користь ідеї етнічної серцевини, цьому шляху дехто продовжує протиставляти шлях культурного плюралізму (політику багато культурності), як правило, не дуже роздумуючи над тим, чи можна в Україні таким шляхом досягти громадянської консолідації. При цьому здебільшого ігнорується та обставина, що основною метою національного руху в Україні було передусім утвердження й захист культурної самобутності, а не здобуття державної незалежності як такої. І сумнівно, щоб ця ідея втратила своє значення після здобуття державної незалежності.

Фактично термін «етнічний націоналізм» у його негативному значенні використовують сьогодні в Україні тільки супротивники того, щоб українська політична нація володіла українськими культурними ознаками (мова, політична символіка тощо). Тим часом вимогу особливого статусу для російської мови в Україні не називають «етнічним націоналізмом». Отже, критика українського «етнічного націоналізму» стає ідеологічним спадком колишньої критики «українського буржуазного націоналізму» (з усіма ідеологічними наслідками, що звідси випливають).

Деякі західні автори у своїх дослідженнях сучасного українського націоналізму, беручи до уваги фактичну двомовність громадян сучасної України, твердять про обмежену мобілізуючу силу ідеї етнічної серцевини в Україні. При цьому вони посилаються на досвід 90–х років, який свідчить, що ця ідея не має виразної масової підтримки. Відповідно, вони протиставляють етнічному націоналізмові навіть у його ліберальних варіантах громадянський націоналізм (патріотизм) як перспективнішу ідею.^[5]

На це можна відповісти, що здійснення ідеї етнічної серцевини справді вимагає більше зусиль і часу, зокрема суттєвих змін у самій ментальності народу, впровадження нової етики міжетнічних стосунків й особливо загального підвищення ролі культури в суспільстві. Такий шлях дійсно є більшою мірою ідеалістичним, на противагу громадянському патріотизмові, як реалістичнішому і здатному вже сьогодні виявити більші мобілізаційні можливості. Проте, як уже згадувалося вище, у ньому відсутня приваблива культурна перспектива. До того ж з погляду моралі недопустимо обирати за основу політики реальність, що постала внаслідок проведення політики етноциду та геноциду. Якби чехи свого часу віддали перевагу реалізму та прагматизму і відмовилися від ідеалістичного задуму подолати німецьку культурну експансію, то вони б не були сьогодні тими, ким вони є — тобто європейською нацією. Вихід, мабуть, у розумному поєднанні ідеї етнічної серцевини з ідеєю громадянського патріотизму.

Висловлені критичні зауваження показують, що суто теоретичні, на перший погляд, дискусії можуть мати доленосні наслідки в залежності від того, яка ідея чи концепція приймається як основа для практики. Отже, творче, критичне ставлення до західних концепцій та відбір найперспективніших із них не може вважатися справою самих лише інтелектуальних уподобань.

Василь Лісовий

Від автора

Матеріал для цієї книжки збирався, з перервами, протягом шести років, великі фрагменти текстів писалися поза межами України. В роботі над нарисами мені надавали підтримку цілий ряд інституцій і осіб, без сприяння яких поява цієї книжки була б неможливою.

Я вважаю своїм обов’язком висловити щиру подяку установам, які організаційно і матеріально сприяли здійсненню цього проекту: Британській раді наукових обмінів (British Council), Британській Академії (The British Academy), Інформаційній Агенції США (USIA), Комітетові допомоги іноземним стажерам їм. Дж. В. Фулбрайта (The J. William Fulbright Foreign Scholarship Board), Фондові кафедр українознавства (США), Центрові міжнародних зв’язків для дослідників — СІМО (Фінляндія), Фундації українознавчих студій Австралії.

Щиро вдячний також: особам, завдяки організаційній і моральній підтримці яких мені вдалося довести справу до кінця: Романові Процикові (США), Валдемарові Меланко (Фінляндія), Маркові Бойцунові, Ендрю Вілсону (Велика Британія), Маркові Павлишину (Австралія), Мирославу Юркевичу (Канада), Світлані Головко (Україна).

Проект здійснювався під час стажування в Лондонському, Гарвардському, Кембриджському, Гельсінському університетах, Інституті Росії і Східної Європи при Міністерстві освіти Фінляндії (Гельсінкі), університеті Монаша (Мельбурн, Австралія).

Окрема подяка колегам, спілкування з якими збагатило авторське бачення багатьох проблем і водночас допомогло уникнути серйозних помилок: Романові Шпорлюкові (США), Ентоні Сміту (Велика Британія), Василеві Лісовому (Україна), Єжи Єдліцкому (Польща), Олексієві Толочку (Україна). Зрозуміло, відповідальність за зміст і недоліки цієї книжки несе тільки автор.

Інтерес до теорій нації і націоналізму виник спонтанно, коли мені випадково довелося ознайомитися з деякими західними теоретичними розробками в цій галузі. Він не був викликаний «актуальністю проблеми». Теорії нації і націоналізму зацікавили мене передусім як явище інтелектуального характеру, усвідомлення «прикладних» можливостей цієї теми для сучасного українського суспільствознавства прийшло пізніше. Ідея цих нарисів остаточно сформувалася під впливом книги Романа Шпорлюка «Комунізм і націоналізм».

Не беру на себе відповідальність рекомендувати ці нариси «широкому загалові». Вони написані для людей з певним рівнем гуманітарної підготовки, ознайомлених з основними подіями й тенденціями світової і української історії — передусім студентів, викладачів, науковців, можливо, навіть політиків, хоча в мене є певні сумніви, що останні взагалі читають якісь книжки.

Я не ставив собі за мету дати повний огляд «класичних» та сучасних теорій нації і націоналізму. Основним своїм завданням я вважав ознайомити читачів із деякими, на мій погляд, найцікавішими в інтелектуально–пізнавальному плані теоріями нації і націоналізму та можливостями їхнього застосування на «українському матеріалі». Проте це прагнення не слід сприймати як суто просвітянське, хоча, сподіваюся, книга певною мірою сприятиме подоланню інформаційної прірви, що утворилася між українським і світовим суспільствознавством. Не менш важливим завданням я вважав викликати у читачів інтерес і повагу до науково–аналітичної думки, до розмаїття поглядів і підходів, звичку до самостійності інтелектуальних пошуків. Коли б це вдалося бодай найменшою мірою, вихід цих нарисів буде виправданий.

Георгій Касьянов

Київ, 1998

Вступ

Історія теоретичних досліджень нації і націоналізму налічує не один десяток років. Ще в XIX — на початку XX ст. спостерігалися перші спроби теоретичного осмислення відповідних явищ у житті суспільства, здебільшого пов’язані з ідеологічною і політичною кон’юнктурою того часу. В період між світовими війнами цими проблемами серед науковців цікавилися переважно історики, іноді соціологи й політичні аналітики. Після Другої світової війни до них приєдналися соціологи й дослідники історії ідей, філософи. З 1970–х років почалося масове захоплення цими проблемами представників найрізноманітніших дисциплін, які раніше не вважали предмет вартим уваги: етнографів, лінгвістів, філологів, соціальних психологів, географів, біологів, демографів тощо.

Зазначимо також, що в українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і націоналізму має досить поважну історію як у сфері ідеологічних розробок (Д. Донцов, В. Липинський, М. Сціборський, Ю. Вассіян, Ю. Бойко та ін.), так і в наукових дослідженнях (О. І. Бочковський, В. Старосольський, І. Лисяк–Рудницький, М. Прокоп та ін.). За радянських часів, через загальновідомі обставини, теоретичні дослідження проблем націй і націоналізму не виходили за рамки певних ідеологічних настанов, що призвело до інтелектуальноїізоляції радянського суспільствознавства. Не можна стверджувати, що в галузі досліджень націй і націоналізму в цей період спостерігався цілковитий застій, проте інтелектуальний ізоляціонізм разом з примітивно — «контрпропагандистською» спрямованістю праць вітчизняних учених призвели до розриву між світовим і радянським суспільствознавством у дослідженнях націй і націоналізму. Українські дослідники опинилися в становищі провінціалів, яким дозволялося або коментувати «зірок» з інтелектуальної метрополії, або ж боротися з «вигадками буржуазних ідеологів» у сфері національного питання.

Лише після 1991 р. українське суспільствознавство набуло самостійності в трактуванні проблем націй і націоналізму. З’являється дедалі більше розробок як емпіричного, так і теоретичного характеру, присвячених цій проблематиці. Проте якісний рівень цих розробок поки що залишається невисоким: їм не вистачає систематичності, категоріальної і понятійної визначеності, надто часто вони підпорядковуються єдиній меті — задовольнити потреби ідеологічної та політичної кон’юнктури (що, загалом, є цілком природним явищем, проте іноді надто непродуктивним у науковому відношенні). І дедалі більше дається взнаки згаданий розрив між українським і західним суспільствознавством. Це змушує українських дослідників витрачати час та інтелектуальні зусилля на «відкриття Америк», які давно вже є загальновідомими істинами для будь–якого західного студента, що цікавиться теоріями націй і націоналізму.

Тим часом на Заході, за всього розмаїття наявних теоретичних і конкретно–наукових розробок у цій галузі, є лише одна узагальнююча праця, присвячена аналізові теорій націоналізму. Це монографія Е. Сміта «Теорії націоналізму», видана в 1971 і перевидана в 1983 р. З моменту її появи відбулися глобальні історичні зміни (викликані саме впливом націоналізму), які не лише змінили карту світу й геополітичну ситуацію на земній кулі, а й значно посилили інтерес до проблем націй і націоналізму. З’явилися теоретичні розробки, які значно поглибили наукове розуміння проблеми, сприяли вивченню нових її аспектів, і водночас — дали змогу подолати упередження й застарілі стереотипи щодо націй і націоналізму як предмета саме наукового аналізу (Е. Ґелнер, Дж Армстронг, Е. Сміт, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк та ін.).

Ми не ставимо собі за мету винахід ще однієї теорії націоналізму. Наше завдання набагато скромніше — узагальнити сучасні досягнення в галузі «націології», систематизувати найцікавіші та найпродуктивніші підходи, вироблені протягом останніх десятиліть, порівняти їх із традиційними теоріями, які вже стали «класикою» жанру.

Спробуємо сформулювати найзагальніший підхід, який пропонується в цих нарисах. Можна підходити до проблеми націй і націоналізму, припускаючи, що в реальності нібито існує певний феномен, «нація як така» чи «націоналізм як такий», і наше завдання — зрозуміти цей феномен, з’ясувати його характерні ознаки, поступово дослідити його всебічно. Такий підхід практикувався в науковій літературі раніше, він залишається актуальним і сьогодні, особливо в тих випадках, коли наукові дослідження безпосередньо заангажовані в політичній чи ідеологічній кон’юнктурі (слово «кон’юнктура» тут уживається в нейтральному значенні). Очевидно, що цей підхід виник тому, що «нація» і «націоналізм» як категорії, що використовувалися в ідеологічній і політичній практиці, перейшли в наукову термінологію. Для ідеолога певної «нації» факт її існування у часі й просторі був і є незаперечним. Для науковця, який сповідує такий підхід, існування, наявність «нації» — незаперечний факт. Наукова проблема полягає не в тому, щоб довести факт існування «нації», а в тому, щоб адекватно описати її, визначити її характерні ознаки тощо.

Інший варіант базується на припущенні, що в реальності немає такого «феномена», даності (в такому вигляді він може бути лише ідеальним). Насправді маємо справу з явищами чи групами явищ, що характеризуються набором родових ознак. Ми називаємо ці явища «нацією» чи «націоналізмом», адресуємо їм характеристики, які вважаємо суттєвими, важливими для них. Це, передусім, аналітичні категорії, за допомогою яких ми пізнаємо певні суспільні закономірності і явища. Цілком очевидно, що відмінності між цими підходами обов’язково треба мати на увазі, коли йдеться про те, як формуються уявлення про «націю» і «націоналізм», які саме явища об’єднуються в рамках цих термінів, наскільки ці уявлення, своєю чергою, впливають на становлення конкретних націй і націоналізмів, зрештою, як це фіксується на науково–теоретичному рівні. Отже, в подальшому, коли йтиметься про «націю» чи «націоналізм», завжди потрібно зважати на методологічний і аналітичний контекст, в якому ці терміни вживаються.

Звернемося до методологічних проблем «локальнішого» характеру. В українській інтелектуальній традиції поняття «нація» й особливо «націоналізм» мають певну специфіку (конкретніше про це йдеться в третьому розділі), яка нерідко ускладнює сприйняття відповідної термінології, виробленої західним суспільствознавством. Проблема «термінологічних порозумінь» й досі залишається актуальною, передусім через недоступність науковому загалові найвідоміших праць західних соціологів, істориків, філософів. Ці нариси мають певною мірою сприяти подоланню термінологічного розриву між західним і українським суспільствознавством. Проте слід мати на увазі, що кожна теоретична чи аналітична конструкція, про яку йтиметься далі, є лише одним із варіантів осмислення проблем націй і націоналізму. Відповідно, й термінологічний апарат, що використовується їхніми авторами, не може вважатися зразком.

Існує також певний психологічний бар’єр у сприйнятті понять «нація» і «націоналізм», який нерідко позначається на наукових дослідженнях. Як з’ясувалося, він характерний не лише для тих, хто протягом багатьох десятиліть перебував у силовому полі «єдино правильного вчення». Англійський історик Г’ю Сетон–Вотсон звернув увагу на дві крайності в підході до проблем нації і націоналізму. Так, на думку представників «націоналістичного утопізму», більшість націй віддавали належне екстремальним проявам націоналізму, ксенофобії, агресії і зверхності щодо інших націй. Проте «моя» нація, вважали вони, не уражена цими хворобами. Вона не схильна до несправедливості, національної нетерпимості, уникає ексцесів у міжнаціональних відносинах, терпимо ставиться до вимог національних меншин і т. ін. Це варіант саморефлексії, вважає Сетон–Вотсон, дуже подібний до соціального утопізму революційної інтелігенції, яка вважала, що хоча попередні революції робилися великою кров’ю і закінчувалися тиранією, саме «їхня» революція буде зразком гуманності, справедливості і соціального прогресу.

Інший інтелектуальний глухий кут — зверхньо–поблажливе, іноді презирливе ставлення до націоналізму, національних рухів як до чогось застарілого, морально неповноцінного, не гідного людської природи. Прагнення сучасних, «молодих», «нових» націй до самовизначення сприймається як загроза людству, як мізерні, часом комічні вияви групового комплексу неповноцінності. Такий підхід особливо поширений серед представників «усталених» націй, які протягом тривалого часу користувалися перевагами незалежності, соборності, процвітання і величі (американці, англійці, французи, шведи тощо). Проте, зауважує Сетон–Вотсон, ті, хто ставить себе над націоналізмом, фактично стають носіями націоналістичних передсудів, націоналістичної зверхності щодо тих націй, які «відстали» від їхньої власної.

Загалом, як показує історичний досвід, радикальні космополіти чи інтернаціоналісти нерідко перетворюються на носіїв досить агресивного, антидемократичного націоналізму і ксенофобії, як це сталося колись із К. Марксом та Ф. Енгельсом у їхньому ставленні до так званих «неісторичних» націй, до єврейського питання та проблем експансії німців.

Інша проблема пов’язана з тим, що можна було б назвати «класифікаційним синдромом»: ідеться про прагнення чітко ідентифікувати «ідейні позиції» автора чи критика тієї або іншої теорії нації і націоналізму. Іноді можна досить упевнено визначити інтелектуальну традицію, в руслі якої автор трактує націоналізм та історіогенезу націй. Націоналізм як доктрина був опонентом фактично всіх макроідеологічних систем: комунізму (марксизму), лібералізму, консерватизму. Отже, коли йдеться про ті часи, коли уявна межа між ними була досить чіткою, можна «ідентифікувати» критиків націоналізму з того чи іншого «табору». Проте взаємодія ідеологій, їхні взаємовпливи, переплетіння й особливо та обставина, що націоналізм протягом свого саморозвитку успішно адаптував елементи усіх згаданих ідеологічних систем, призвели до того, що ідейна критика націоналізму як доктрини з позицій марксизму чи, скажімо, з погляду консервативного мислителя, в певних моментах може перетворюватися на систему самозаперечень.

Відповідні явища стають дедалі помітнішими в наукових дисциплінах, передусім у суспільствознавстві. Межа між сучасним західним істориком ліберального спрямування і, скажімо, марксистського, у багатьох відношеннях має суто умовне значення. І тут йдеться не про те, що той чи інший дослідник застосовує еклектичний набір методологічних принципів. Дослідження будь–якого суспільного феномена, особливо таких поліморфних, як нація і націоналізм (останній нерідко, за визнанням багатьох авторів, має вигляд справжнього «понятійного хамелеона») з використанням методологічного інструментарія лише однієї інтелектуальної традиції здебільшого призводить до однобічності та неадекватної оцінки. Отже, коли далі в тексті йтиметься про дослідників «ліберального», «неомарксистського», «консервативного» та інших спрямувань, ці смислові «наліпки» слід сприймати умовно, контекстуально, як аналітичне знаряддя.

Наведені методологічні міркування відповідним чином вплинули на структуру нарисів. З метою систематизації викладу довелося штучно розділити матеріал на окремі частини, присвячені теоріям нації і теоріям націоналізму. На практиці кожна «теорія нації» так чи інакше водночас є й «теорією націоналізму», і навпаки, отже певна метафізичність запропонованого поділу є очевидною. З іншого боку, виклад поглядів різних авторів на націю і націоналізм в одному розділі ускладнив би систематичність підходу і зробив матеріал надто громіздким.

Теорії нації і націоналізму подаються за такою схемою: спочатку розглядається етимологія певного поняття (походження, семантична еволюція і трансформації, терміни «двійники», формальні визначення), далі подаються версії змістових інтерпретацій поняття (внутрішня структура, система логічних і генетичних зв’язків між його складовими, спосіб його функціонування тощо), розглядається феноменологія «нації» та «націоналізму» і, зрештою, аналізується історична генеза націй і націоналізму як суспільних явищ, при цьому подається й емпіричний матеріал. У частині, присвяченій націоналізмові, дещо несподівано для самого автора з’ясувалася необхідність появи окремого нарису, присвяченого типології націоналізмів, який довелося відокремити від нарису про феноменологію. Прагнення класифікувати, або типологізувати, конкретні вияви націоналізму стало своєрідним інтелектуальним спортом для багатьох дослідників, і залишити таке цікаве явище поза увагою було просто неможливо.

Частина третя нашого дослідження (її назву запозичено в американського історика Романа Шпорлюка) присвячена двом головним темам. Перша — це аналітичні, пізнавальні можливості теорій нації і націоналізму, що розглядалися в попередніх нарисах, стосовно «українського матеріалу». «Інсталяція» історичного досвіду становлення української нації в аналітичні рамки теорій, що створювалися на основі аналізу світового історичного досвіду, безперечно, може бути корисною для формування якісно нових підходів до проблем становлення української нації та націоналізму. З іншого боку, як вважають деякі сучасні автори, «український досвід» є важливим і навіть унікальним для верифікації сучасних теорій нації і націоналізму. Україна протягом тривалого часу перебувала на периферії інтересів світового суспільствознавства. Відповідно, дослідження української нації та націоналізму не належали до науково престижних, іноді вони взагалі не вважалися науковими (деякі сучасні розробки, на жаль, дійсно відповідають цьому стереотипові). В цих нарисах ми зосереджуємося саме на наукових інтерпретаціях проблем становлення української нації і націоналізму, інтерпретаціях, що дають змогу повернути цим проблемам і відповідним дослідженням статус наукових.

Друга тема — це формування загальнотеоретичних поглядів на націю та націоналізм в українській інтелектуальній традиції і сучасному суспільствознавстві. Ми вже згадували про те, що український націоналізм й українська нація як історичні явища цілком відповідають, на нашу думку, певним тенденціям загальносвітового розвитку і є конкретно–історичним втіленням цих тенденцій. Відповідно, теоретичні й емпіричні дослідження «українського варіанта» становлення й функціонування нації та націоналізму відповідають висновкам і узагальненням, що були сформульовані певними дослідницькими школами і напрямами на основі аналізу європейського чи світового історичного досвіду. Зрозуміло, цю подібність можна пояснити «вторинністю» українського варіанта націогенези стосовно «передових» націй, інтелектуальними запозиченнями тощо. Однак спільність певних функціональних, родових та інших ознак і рис різних «націй» та «націоналізмів» є очевидною, відповідно, подібність інтерпретацій постає цілком природною.

Відомо, що в сучасній Україні наукові дискусії навіть із суто «теоретичних» питань, пов’язаних з проблемами нації і націоналізму, нерідко перетворюються на ідеологічні баталії, а поняття «нація» і «націоналізм» вживаються майже виключно в політизованому контексті. Суспільствознавці опинилися у звичній ролі «бійців ідеологічного фронту». Сподіваємося, що пропоновані нариси сприятимуть переведенню досліджень у цій галузі на «наукові рейки». Це стало б важливою передумовою деідеологізації проблем націй і націоналізму, подолання ізольованості української науки від світової, засобом упровадження сучасних наукових методик у дослідження суспільних процесів, подолання упередженості та елементарної непоінформованості щодо суті явищ, які визначали й визначають світовий розвиток.

Частина 1. Теорії нації

Нарис 1. Етимологія

«Нація»: еволюція поняття

Хаос дефініцій

«Класика жанру»

Догматично–марксистський варіант

Сучасні наукові версії

Цілком очевидно, що вивчення явища, яке ми називаємо «нацією», має почиинатися із запитання «що таке нація». Загальновідомо, що це слово свого часу було «прилаштоване» до певних соціально–політичних чи культурних реалій, навіть більше, воно само перетворилося на інструмент, за допомогою якого ці реалії змінювалися. Відповідно, особливого значення набуває проблема еволюції, історії формування та «реформування» терміна «нація». Як виникло це слово, яке значення воно мало в різні історичні епохи, як воно увійшло до суспільно–політичного та наукового лексикону, як зростали «інструментальні» чи «функціональні» можливості цього терміна в модерну епоху і як це відображалося в наукових дослідженнях — до цих проблем ми звертаємося у першому нарисі.

Утім, перш ніж: розглянути різні визначення, звернемося до того, що було спочатку. Як уже давно відомо, спочатку було «Слово».

«Нація»: еволюція поняття

Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму^[6]. У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Подібне розуміння папо знаходимо у Салюстія та Ієронімуса. Відповідно, суспільний статус представників такої групи був нижчий, аніж у громадян Римської республіки. Згодом поняття «нація» почали ототожнювати здебільшого з місцем народження. Це сталося після 212 p., коли статус громадян Римської імперії дістали всі особисто вільні її жителі. Існувала, наприклад, «natione Afer» — громадяни імперії, які народилися в Африці.

В інших «світових» мовах того часу (наприклад, грецькій і давньоєврейській) також існували відповідні терміни для позначення чужинців, адекватні латинському слову «нація». В латинських варіантах Біблії, наприклад, термін «нація» вживався для позначення «чужинців», тоді як слово «народ» (populus) було відповідником «богообраного народу», тобто євреїв. Це «інструментальне» значення терміна — група чужинців, об’єднаних спільним географічним місцем походження чи споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть. Характерно, що від самого початку свого виникнення термін «нація» мав подвійний соціально–психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого — був виявом солідарності для тих, хто до «нації» не входив. У будь–якому випадку один із перших варіантів терміна мав іноді відверте, іноді приховане ксенофобське значення.

Середньовіччя успадкувало і саме слово, і деякі його семантичні нюанси. Спочатку в історичних хроніках воно вживалося тоді, коли йшлося про віддалені, малознайомі народи, культура яких вважалася відсталою, чужою. Приблизно у 900 р. канонік Регіно Прюмський писав про те, що «нації» відрізняються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і законами» (diversae nationes populorum inter se discrepant genere, moribus, lingua, legibus)^[7]. Під час хрестових походів, коли знання про довколишній світ та інші народи стало об’ємнішим, «етнографічний зміст» слова «нація» став вагомішим, з нього поступово зникли елементи зневаги. Утім для позначення інших народів та держав частіше вживалося інше слово — «gens», яке було синонімом «нації» і підкреслювало значення територіального чи кровного походження особи. Об’єднання купців, караванам яких доводилося перетинати чимало кордонів, також називали себе «націями», визначаючи таким чином свою рідну країну, місце походження^[8].

Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного географічного походження та мови. В Паризькому університеті уже в 1220 p., наприклад, існували «нація Франції», «нація Німеччини», «нація Пікардії», «нація Нормандії» (l’honorable nation de France, la fidele nation de Picardie, la venerable nation de Normandie, la constant nation de Germanie). В Болонському університеті існувало тридцять п’ять націй студентів та викладачів. У Оксфордському університеті офіційно був визнаний поділ студентів на «південну» та «північну» нації^[9].

Середньовічний західний світ, об’єднаний системою династичних зв’язків, єдиною церквою та універсальною мовою культурних і політичних еліт — латиною, не знав поділу на «нації» в тому розумінні, в якому він став домінантним у пізніші часи, в новітню епоху. Серед згаданих студентських «націй» Паризького університету «французька» охоплювала не лише французів (тобто жителів тодішньої Франції), а й іспанців та італійців, «пікардійська» включала також голландців, «німецька» — англійців^[10].

Оскільки студентські спільноти того часу функціонували також як своєрідні «групи взаємної допомоги», або як спілки, слово «нація» набуло ще одного значення — це була вже не тільки «спільнота за походженням», а й «спільнота інтересів»^[11]. Проте «етнічний» зміст терміна не втратив свого значення. Зрозуміло, що студентські «нації» були неформальними, а отже й досить нестійкими спільнотами. Залишаючи університет, студент виходив зі складу «нації».

Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною ознакою.

Уже на церковному соборі в Ліоні 1274 р. згадуються окремі «нації». Такий поділ заохочувався папами, які нерідко були заінтересовані в тому, щоб порушити єдність учасників соборів з метою посилення свого впливу. На Віденському соборі 1311— 1313 pp. під час голосування було представлено вісім «націй»: італійська, іспанська, німецька, датська, англійська, шотландська, ірландська й французька. Нерідко ці «нації» об’єднувались для вирішення на свою користь того чи іншого питання. Так, на знаменитому соборі в Констанці (1415 р.) було представлено чотири «нації», причому до «німецької нації» погодилися увійти угорці, чехи, поляки, шведи й датчани.

У такому розумінні термін набував вагомішого соціально–психологічного змісту, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої «нації». Можна стверджувати, що це був важливий крок на шляху «соціалізації» даного терміна, й водночас — його подальшої «етнізації» — члени «націй» на соборах епохи пізнього середньовіччя нерідко підкреслювали свою належність до певної країни і, що не менш важливо, — до певної мови, хоча за тих часів домінантною мовою культурного, політичного і релігійного життя була латина. Зокрема, англійська делегація на соборі в Констанці підкреслювала важливість кровної спорідненості й спільної мови, що призводило до непорозумінь з італійцями. Останні виступали проти роз’єднання християнського світу саме в церковних справах.

У XV ст. слово «нація» згадується і в юридичних документах. У 1486 р. в одному з імперських законів уперше була застосована назва «Римська Імперія німецької Нації» (Römishes Reich deutscher Nation). За різними версіями, термін «німецька Нація» тоді й пізніше вказував на єдність німців, отже, мав суто етнічне й, певною мірою, територіальне значення: імперські закони діяли на територіях, заселених німцями^[12]. У Трансильванії XV ст. існувало три «нації», які визнавалися юридично і мали представництво у трансильванському сеймі: угорці, шекелі і саксонці. Угорська «нація» складалася лише з представників аристократії, мовний критерій при цьому не відігравав ніякої ролі^[13]. Зауважимо, що в політичному значенні слово «нація» в середні віки стосувалося передусім елітних верств населення і не застосовувалося щодо «низів», тобто більшості населення.

Слово «нація» іноді (причому не тільки в період середньовіччя) вживалось поза етнічним, мовним чи географічним контекстом — лише для того, щоб означити певну спільність групових інтересів. Макіавеллі, наприклад, згадував «націю» гібеллінів, Монтеск’є іронічно називав ченців «святенницькою нацією», Юм в есе «Про національні характери» доводив, що нація — це просто певна «група осіб». У XVII—XVIII ст. словом «нація» різні автори час від часу об’єднували лікарів, адвокатів, молодих жінок і навіть деяких тварин^[14]. Цікаво, що й у новітні часи, коли зміст слова стабілізувався у лексиконах різних наук, політичній термінології тощо, його нерідко використовують в абсолютно несподіваному контексті. В. Коннор згадує книгу, що вийшла в 1970–ті роки в Америці й називалася… «Лесбійська нація»^[15].

На думку американської дослідниці Лії Ґрінфелд, приблизно в XVI ст. відбулося перше кардинальне зрушення у вживанні терміна «нація». В Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (у латині слово «populus» — «народ», мало зовсім інше значення, аніж слово «natio»). «Ця семантична трансформація, — пише Л. Ґрінфелд, — означала появу першої нації у світі, [нації] у тому розумінні цього слова, в якому воно вживається сьогодні, а також початок ери націоналізму»^[16].

Утім в етимологічних словниках–лексиконах XVI— XVII ст. латинське «natio» залишало за собою здебільшого старе значення. Проте сама ідея ідентифікації терміна не лише з певною територією, а й з державою та її населенням, справді свідчила про вирішальні зміни в семантиці слова. Водночас слово «народ» та його відповідники (populus, peuple, popolo, pueblo) поки що залишалося (за винятком Англії) чужим слову «нація».

Згодом, у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбулися зміни й у понятті «нація». З універсальної мови всеєвропейських політичних, релігійних та культурних еліт — латини, слово «нація» перейшло в мови «національних» політичних і релігійних еліт. Протягом XVII ст. термін уже використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов’язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально–політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти^[17]. «Нація» дедалі більше ототожнювалась з «народом», тобто населенням країни, держави загалом.

В останній чверті XVIII ст. слово «нація» у французькій мові фактично стало еквівалентом слова «народ» (peuple) і вживалося як його відповідник. Д. Дідро у своїй знаменитій «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом^[18]. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою. Це значення терміна «нація» набувало дедалі більшої популярності в мовах тих народів, де процес націотворення відбувався паралельно з процесом формування централізованої держави, політична еліта якої була відносно культурно однорідною.

Отже, англійська й французька мови — мови найпередовіших у XIX ст. в економічному й політичному відношенні народів, культивували передусім політичне значення терміна «нація» і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом. Етнічні складники терміна не відігравали суттєвої ролі — до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівність прав різних етнічних груп гарантувалася належністю до однієї — політичної «нації». Французька «нація» складалася не лише з етнічних «французів», а й з бретонців, провансальців, пікардійців, ельзасців та ін. Саме у цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio та populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом, особливо після Французької революції, це значення набуло дальшого поширення. Набули популярності й нові його формальні компоненти. Зокрема, в XIX ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад у Франції, США та Англії) стало ототожнюватися з поняттям «держава». Тривала, так би мовити, подальша семантична «етатизація» слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього, зокрема, слово «нація» (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова «країна», або «держава» (слово «держава» увійшло до політичного словника Європи і стало загальновживаним лише у XVIII ст.)^[19]. Ліга Націй, утворена в 1919 p. (League of Nations, Societe des Nations), була, як відомо, об’єднанням держав, як і її наступниця — Організація Об’єднаних Націй.

Щоправда, в німецькій мові слово «нація» вже за нових часів, тобто в «епоху націоналізму», набуло дещо іншого змісту, аніж в англійській і французькій мовах. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської Імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн — між кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat) у німецькій мові, на відміну від англійської і французької, не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно–культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов’янських й центральноєвропейських народів. Слово «нація» тут здебільшого було синонімом слова «народ». Воно ототожнювалось передусім з культурно–мовними спільнотами (варто пам’ятати й те, що німецька мова за часів «національних відроджень» слов’янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де відбувалося навчання інтелектуальних еліт цих народів).

Та обставина, що культурно–мовні характеристики поняття «нація» набули особливого значення саме для тих, хто щойно вступив у «епоху націоналізму», постає цілком природною й історично зумовленою. Ще у XVIII ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно–культурну спільноту. Ця ідея стала домінантною серед народів Центрально–Східної Європи, які у другій половині XIX ст. вступили у фазу так званого національного відродження і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.). Таким чином, ера націоналізму принесла з собою й відновлення «етнічного» змісту поняття «нація», яке водночас мало досить чіткий політичний контекст.

Отже, загалом у XIX ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої світової війни, коли домінантною мовою світового суспільствознавства стала англійська, зміцнився вплив англосаксонського, політичного і, значною мірою, етатистського значення слова «нація», причому не лише в наукових сферах — досить згадати, що національно–визвольні рухи «третього світу» здебільшого ототожнювали «націю» з «державою».

Піднесення національних рухів у Європі у другій половині XIX століття сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався. Зокрема, до нього додавалися соціально–психологічні «компоненти». У знаменитому есеї 1882 p. «Qu’est–ce qu’une nation?» («Що таке нація?») видатний французький історик і лінгвіст Ернест Ренан заявляв: «Нація — це душа, — це духовний принцип», підкреслюючи тим самим морально–етичний зміст поняття^[20].

Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями, які також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі наприкінці XIX ст. сприяло тому, що, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою», з «кровними зв’язками». (Можна, зокрема, згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати кров’ю».) Слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Зрештою, в середині XIX ст. зміст поняття «нація» доповнився також характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов’язують це з впливом Промислової революції і появою теорій економічної й політичної модернізації, найяскравішим представником яких був німецький мислитель Фрідріх Ліст^[21].

Отже, семантична еволюція слова «нація» відбувалася протягом кількох тисячоліть людської історії. Незважаючи на те, що в ході своєї еволюції воно абсорбувало певні «об’єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), поняття «нація» все ж таки здебільшого залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб’єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією. І в цьому відношенні воно не відрізняється від усіх інших понять–символів, винайдених людством у ході його культурної еволюції. Можливо, саме це й стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій і визначень поняття «нація».

Хаос дефініцій

Еволюція терміна врешті–решт привела до того, що формулювання якогось синтетичного, універсального й утилітарного визначення «нації» стало неможливим, хоча й бажаним, принаймні для науковців. Саме слово іноді має вигляд «понятійного хамелеона», який змінює колір залежно від зовнішніх умов. Будь–який дослідник, який починає цікавитися якимось аспектом буття «націй», стикається з термінологічним розмаїттям, нерідко просто з хаосом, і головною проблемою для нього стає проблема вибору дефініції, яка відповідає його концептуальному підходу до проблеми.

З цього погляду важко сказати, хто перебував у гіршому становищі за часів ідеологічного протистояння «двох систем»: радянські суспільствознавці, яким дозволялось користуватися однією, універсальною дефініцією «нації», автором якої був Й. Сталін, і яка, з невеликими варіаціями та модифікаціями, залишалася канонічною; чи західні дослідники націй і націоналізму, які ніколи не відчували браку різноманітних дефініцій (котрі, утім, здебільшого повторюють одна одну або ж характеризують певну, домінантну рису поняття).

Зрештою, сучасні наукові дискусії з «національного питання» часом розгортаються в «паралельних» просторах, не знаходячи спільних пунктів для взаємного порозуміння саме тому, що поняття «нація» іноді охоплює надто багато характеристик, або ж адресується окремим чинникам, які не вважаються вичерпними.

Утім, інколи все ж удається досягти згоди й уникнути методологічної какофонії. Чимало дослідників, наприклад, харакгеризуючи поняття «нація», не ототожнюють його з «державою» і «расою». Загалом, більшість дослідників погоджується з тим, що до таких характеристик слід віднести спільну мову, територію, спільний історичний досвід, зафіксований у відповідному міфі, спільні культурні ознаки, іноді релігію тощо. Узагалі ж, коли йдеться про дефініції, то представники різних суспільствознавчих дисциплін зосереджуються на тих суттєвих характеристиках поняття «нація», що відповідають специфіці, методології та понятійному апаратові їхньої науки. При цьому і всередині кожної дисципліни також нерідко відсутній консенсус щодо розуміння поняття «нація».

Таке розмаїття підходів зумовлене передусім тим, що майже у кожному випадку дослідники зосереджують увагу на певних функціональних (економічна, культурна, політична спільнота) чи формальних (територія) характеристиках одного й того ж феномена. Одна й та ж сутність розглядається у різних проявах: соціальних, політичних, психологічних тощо.

Історики загалом розглядають націю як історико–культурний чи історико–політичний феномен, намагаючись у процесі його дослідження дотримуватися принципу єдності об’єктивних і суб’єктивних характеристик. Політологи цікавляться проблемами буття нації у таких аспектах, як політика, державне управління тощо. Для них нація — форма організації певного народу, певної політичної спільноти.

Філософи прагнуть розглядати націю здебільшого як культурну спільноту, в єдності її історії, мови, літератури, традицій, міфів тощо. Соціологи потрактовують націю з погляду групової поведінки, вважаючи її найбільшим із можливих колективів людського суспільства. Свої підходи до проблем життєдіяльності нації розробляють психологи, літературознавці, психіатри, психоаналітики, біблієзнавці і навіть дослідники міжстатевих стосунків, сексопатологи. Так чи інакше, необхідна для наукового пізнання формалізація поняття «нація» відбулася, однак цей процес, очевидно, триватиме доти, доки існуватимуть нації.

Отже, цілком очевидно, що «універсальне» визначення «нації» як людської спільноти, якщо воно претендує на повну змістовність, має включати в себе, як мінімум, мовні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціальна–психологічні й політичні характеристики. Проте жодна з цих характеристик не може претендувати на домінантну роль. Наприклад, така «об’єктивна» характеристика єдності нації, як мова, стає малопридатною, коли йдеться про швейцарців (усередині єдиної нації існують чотири рівноправних мови), бельгійців (дві мови), канадійців (дві мови) тощо. Англійською мовою розмовляють принаймні у шести незалежних державах, населення яких вважає себе окремими націями, іспанською — у двадцяти, арабська мова є державною для багатьох суверенних націй Сходу.

Інша «об’єктивна» характеристика — територія, також стає досить сумнівною, коли йдеться про нації з «діаспорами» (євреїв, вірмен, українців) або прикордонні території, заселені представниками різних націй (наприклад Судети).

Якщо ж звернутися до «суб’єктивних» ознак, справа ще більше ускладнюється. Коли ми розглядатимемо націю як спільноту, об’єднану історичною пам’яттю, не доведеться довго шукати прикладів, які зроблять цю ознаку досить проблематичною. К. Дойч слушно зауважує з цього приводу: «…Коли «спільна» спадщина стає спільною? … у Європі існує доволі багато націй, які століттями жили поруч в одних і тих же країнах, як, наприклад, чехи і німці в Богемії. Представники цих [національностей] мали спільне місце народження; їхні предки переживали ті самі історичні події; проте в них немає нічого спільного — одні й ті ж події вони оцінюють з протилежних позицій, а сам факт спільного життя в одній країні лише поглиблює конфлікт між ними»^[22].

Зрозуміло, що домінантність тієї чи іншої з наведених ознак визначається конкретними умовами становлення й розвитку тієї чи іншої нації, історичною ситуацією, рівнем політичного розвитку нації тощо. Зрозуміло й те, що «об’єктивні» характеристики нації є не менш «суб’єктивними», аніж самі суб’єктивні: достатню згадати питання територіальної належності тієї чи іншої нації — місце і розмір «колиски» своєї нації її ідеологи здебільшого визначають самостійно, керуючись політичною кон’юнктурою.

Не можна ігнорувати й той факт, що чим «універсальнішим» видається визначення «нації», тим більше у ньому буде складників, що не відповідатимуть якимось конкретним формам буття певних націй на будь–якому етапі їхнього існування. Не існує «рецепту», що визначає чітке співвідношення згаданих компонентів, на основі якого можна одну спільноту кваліфікувати як «націю», а іншій відмовити у цьому привілеї. Зрештою, можна припустити, що якийсь «ідеальний» рівень єдності, узгодженості всіх згаданих компонентів свідчить про рівень зрілості, розвинутості нації, однак при цьому варто пам’ятати, що граничний рівень зрілості, розвинутості об’єкта може означати кінець його існування у старій якості… Отже, цілком можливо, що «ідеальна нація», в гармонійній єдності усіх згаданих параметрів, — це вже не «нація», а щось інше. Зрештою, якщо ми визначаємо «націю» в єдності якихось суттєвих, з нашого погляду, параметрів, ми неминуче потрапляємо в пастку есенціалізму. Як зауважує з цього приводу український дослідник В. Лісовий, «більшість схоластичних суперечок навколо слів … грунтується на апріорному припущенні, що за кожним словом стоїть одна–єдина «суть», яку треба відкрити. А оскільки цю «суть» кожний бачить по–своєму, то дискусія стає безплідною»^[23].

Отже, універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності». Тому далі ми згадаємо кілька визначень, які, певною мірою, відображають процес утворення поняття й водночас дають досить об’ємне уявлення про ті явища суспільного життя, які вплинули на формування спільнот, що дістали назву «націй».

«Класика жанру»

Одним із перших визначень поняття «нація» у новітню епоху (власне, в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається вже згадане нами тлумачення Ернеста Ренана (1823 — 1892) з його знаменитого есе «Qu’est–ce qu’une nation?» («Що таке нація?»). Для французького вченого поняття «нація» належало до сфери суспільної психології, моралі, а вже звідси — політики.

«Нація» для нього була невідривною від почуття спільності, що грунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьогоденні. «Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості. […] Спільна слава в минулому; прагнення разом ще раз здійснити велике в сучасному — ось головна умова для того, щоб бути нацією. […] Нація — це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням жертви, колись принесеної, і готовністю до нової [жертви]. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації… — це щоденний плебісцит…»^[24].

Ренан, як бачимо, сповідував історичний підхід до проблеми буття нації. Остання для нього — історична спільнота, не лише в часовому і соціально–психологічному вимірі (існування нації в минулому і сучасному, відображене в прагненні членів спільноти існувати разом). Історизм проявляється і в ідеї скінченності національного буття. «Нації, — стверджував Ренан, — не є чимось вічним. Вони виникли, вони зникнуть. Їхнє місце заступить, скоріш за все, європейська конфедерація»^[25].

Утім французький історик вважав, що в сучасну йому епоху існування націй є необхідним не лише для них самих, а й для людства в цілому. Незважаючи на відмінності міжними, різні можливості, нації сприяють загальному розвиткові цивілізації кожна у свій спосіб, кожна додає «свою ноту до загального концерту людства, і це в перспективі є тим ідеалом, якого ми прагнемо»^[26].

Погляди Е. Ренана загалом характеризують як суб’єктивістський підхід до визначення нації. Іноді його навіть називають засновником «психологічної» теорії нації^[27]. Це твердження видається досить сумнівним, оскільки погляди Е. Ренана зовсім не були «теорією», а його публіцистична промова аж ніяк не претендувала на теоретичні узагальнення. Як це іноді трапляється в історії суспільної думки, влучні формулювання і вислови видатного французького історика увійшли в науковий ужиток пізніше, стали існувати «самостійно».

Значення міркувань Е. Ренана, безперечно, полягає в тому, що він одним із перших чітко сформулював ті складники поняття «нація», які відображають суб’єктивний бік її існування. Проте покладений в основу розуміння феномена нації «вольовий» складник провокує будь–якого критика на запитання: чому саме нація? І справді, «спільне бажання» існувати разом можуть висловити члени будь–якої іншої спільноти. Як слушно зауважив з цього приводу Е. Ґелнер, «…це може стосуватися й клубів, підпільних груп, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти й об’єднання доіндустріальної епохи, які створювались і формувались не за національним принципом…»^[28]. Зрештою, «щоденним плебісцитом» можна назвати й спільне життя будь–якого подружжя… Утім, будь–яке загальне визначення, що стосується буття людських спільнот, має поліфункціональне значення і часто досить легко «спростовується» відповідним емпіричним матеріалом, розмаїття якого завжди перекриває рамки будь–якої суспільної теорії.

Зрозуміло, що погляди Е. Ренана на природу нації слід сприймати контекстуально, віддаючи належне тій обставині, що їхній автор був одним із тих, хто закладав основи історично–філософського розуміння цього складного феномена. Зауважимо, що його підхід до визначення нації як найхарактерніший варіант «волюнтаристського» трактування її суті й надалі залишається в науковому арсеналі сучасних дослідників. Наприклад, один з найвідоміших фахівців у цій галузі, англійський вчений Г’ю Сетон–Вотсон вважав, що нація існує тоді, коли «значна кількість людей з певної спільноти вважає себе нацією, або ж поводиться так, нібито ця нація існує», фактично перефразовуючи Ренана^[29].

До «класичних» інтерпретацій «нації» можна віднести й розробки німецького мислителя, соціолога Макса Вебера (1864 — 1920). Вебер цікавився проблемою нації у двох аспектах: теоретичному і практично–політичному, з погляду місця й ролі німецької нації в тогочасному світі. Нас цікавлять насамперед його теоретичні розробки: деякі сучасні дослідники вважають Макса Вебера одним із видатних націоналістичних мислителів, які закладали фундамент теоретичного осмислення проблем націй і націоналізму^[30], інші твердять, що він, так само, як і інші засновники сучасної раціоналістичної соціології та політології, не розробив теорії нації^[31].

Концепція нації Макса Вебера формувалася в системі таких понять, як «національна держава», «культура», й була тісно пов’язана з такою сферою, як соціальна психологія. «Нація» у розумінні Вебера — поняття, яке, з одного боку, належить до сфери культури, а з іншого — до сфери політики (оскільки його зміст розкривається лише через відношення до держави), поняття, в основу якого водночас покладено соціально–психологічні складники. Нація — це «спільнота почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка природно прагне створити її»^[32]. Як бачимо, в основі веберівської дефініції — той самий складник, на який звернув увагу Е. Ренан.

Існування нації можливе лише тоді, коли існує почуття належності людей до певної спільноти, що прагне оформитися в суспільство, в державну спільноту, коли наявне почуття «солідарності» серед її членів. Цей визначальний суб’єктивний фактор, у свою чергу, виникає на основі об’єктивних передумов, якими є спільне походження, мова, релігія, звичаї чи політичний досвід, отже, все те, що сприяє виникненню національного почуття, національного «сентименту» (зауважимо, що ці об’єктивні передумови втілюються знов–таки в суб’єктивній сфері).

Загалом, «веберівська теорія нації» виходила за рамки наведеної дефініції (докладніше про це йтиметься у наступному нарисі), хоча остання залишалася центральним елементом концепції Вебера. Зауважимо також, що подальше «наповнення» змісту поняття «нація» іншими складовими ніколи не заперечувало «суб’єктивістських» ознак нації, з яких, власне, й починалося наукове дослідження цього феномена.

До «класичних» формулювань поняття «нація» належать також розробки К. Каутського (1854—1938), О. Бауера (1882—1938) та К. Реннера (1870—1950). Видатні діячі й теоретики австрійської соціал–демократії конкретно займалися національними проблемами, не вважаючи їх другорядними порівняно з класовим питанням, як це до певного моменту робили деякі їхні російські колеги, що називали себе більшовиками. Зрозуміло, що їхні розробки пов’язувалися здебільшого з виробленням позиції у практичній політиці щодо національного питання у багатонаціональній імперії Габсбургів, тобто були, якщо вдатися до сучасної термінології, «політологічними» узагальненнями. Зауважимо, що ці узагальнення робили люди з фундаментальною освітою, обізнані з найновішими на той час суспільними теоріями, які, до того ж, мали нахил до науково–аналітичної праці й необхідні навички. Ці обставини визначили досить високу наукову якість висновків. Якщо узагальнити погляди К. Каутського, О. Бауера та К. Реннера на націю, то побачимо, що вони створили «понятійний простір», у межах якого інші дослідники націй перебувають і досі. Нація у їхньому розумінні була передусім культурною, соціально–економічною й мовною спільнотою. До цих ознак додавалися спільність традицій та єдина територія.

Як побачимо далі, наступні спроби формального визначення нації здебільшого не виходили за межі згаданих нами «класичних» інтерпретацій. Доповнювався термінологічний апарат, з’являлися нові понятійні нюанси, однак у будь–яких нововведеннях у тому чи іншому вигляді містилися елементи тих визначень і знахідок, які датувалися кінцем XIX — початком XX ст.

Догматично–марксистський варіант

Звернімося до іншого «класичного» визначення нації, яке з певними модифікаціями увійшло до всіх навчальних курсів, наукових монографій, статей радянського періоду вітчизняного суспільствознавства. Зауважимо, що ця дефініція є прикладом того, як певна ідеологічна розробка може перетворитися на догмат, який не тільки став обов’язковим для кількох поколінь учених, а й опосередковано вплинув на реальну політику в галузі національного питання з колосальними соціально–політичними наслідками.

За звичним каноном її називали «марксистсько–ленінською теорією нації», хоча вона, по–перше, не була загалом марксистською (оскільки марксизм в особі своїх «класиків» і фундаторів не створив власної теорії нації), а по–друге, вона не була й ленінською, оскільки канонічний текст і формулювання, покладені в її основу, були написані іншою людиною.

Автором дефініції був Й. Сталін. У статті «Марксизм і національне питання» (1913) він писав: «Нація — це, насамперед, спільність, певна спільність людей.

…Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури»^[33].

Якщо абстрагуватися від певних ідеологічних упереджень, пов’язаних з «десталінізацією» нашого суспільствознавства, можна зауважити, що це визначення нічим не гірше за багато інших, а в деяких відношеннях воно може служити досить зручним засобом, оскільки в ньому досить вдало поєднуються суб’єктивні і об’єктивні характеристики нації. Неважко помітити, що Сталін у деяких елементах свого синтетичного визначення постає справжнім «веберіанцем», хоча, будучи ортодоксальним марксистом, він включив до нього дуже важливий елемент — «спільність економічного життя» (у цьому відношенні він постає ортодоксальним послідовником не стільки Маркса, якого мало цікавили питання націй взагалі, скільки німецького мислителя Фрідріха Ліста, котрий якраз і був одним із фундаторів економічної теорії нації).

Така досить несподівана обізнаність Сталіна в питаннях теорії нації стає зрозумілішою, якщо звернути увагу на джерела, якими він користувався. Американський історик Роберт Такер стверджує, що Сталін фактично повторив визначення нації, запропоноване Карлом Каутським, чимало праць якого на той час було перекладено російською мовою. При цьому Сталін не вважав за необхідне посилатися на оригінал. Як зазначає український дослідник Ф. Горовський, «…перші три ознаки нації у Сталіна даються «за Каутським», тоді як четвертий береться у Бауера»^[34].

Коли Сталін писав свою працю на замовлення керівництва більшовицької партії (за порадою і на прохання В. Леніна), він ще не був «батьком народів», тож його інтелектуальні вправи хоча й мали суто прагматичну мету (в міжнародній соціал–демократії розгорталась серйозна дискусія з національного питання, і завданням Сталіна була критика «австро–марксизму», зокрема О. Бауера, й «психологічної» моделі нації), вони все ж таки залишалися не більше, як ідеологічними розробками, загалом досить вдалими, хоча, відповідно до жанру (стаття не була науковою розвідкою), надмірно лапідарними. Сам Сталін, принаймні в 1913 р., не вважав свою працю важливим внеском у теорію національного питання.

Однак пізніше, в 1930–ті роки, сталінське визначення було догматизоване, внаслідок чого вивчення феномена «нації» на теренах СРСР не виходило за його рамки, а відтак, фактично призупинилося, що згодом, бодай опосередковано, негативно позначилося не тільки на наукових розробках, а й на прийнятті важливих політичних рішень. Варто звернути увагу й на ту обставину, що згадана праця Сталіна, разом з його пізнішими виступами з проблем націй і колоніалізму, в 1936 р. була надрукована англійською мовою і, як стверджує Е. Гобсбаум, «мала великий міжнародний резонанс як серед комуністів, так і, особливо, — в залежному [колоніальному] світі»^[35].

Можливо, ці обставини дали підстави сучасним українським авторам назвати сталінське визначення нації «горезвісним»^[36]. Цілком очевидно, що такий епітет має присмак політичної кон’юнктури і нічого не додає до наукового розуміння проблеми. Сталінська дефініція, особливо з огляду на джерела, якими користувався автор, видається цілком слушною, особливо з погляду осягнення феномена нації.

Очевидно, наукова критика даного визначення терміна «нація» мала б зосереджуватися на тому, що в основу сталінської дефініції було покладено тезу, яка згодом оформилася як «етнічна», або ж «етнологічна» концепція нації. Цю концепцію було трансплантовано не лише в наукові чи ідеологічні розробки, а й у суспільну практику. На це вже звертали увагу сучасні українські дослідники, зокрема Ф. Горовський.

Цікаво й те, що з часів «відлиги» ім’я Сталіна взагалі не згадувалось у зв’язку з дефініцією нації, автором якої він був. Оскільки з другої половини 50–х років офіційний канон передбачав лише одного «вітчизняного класика» марксизму, виник термін «ленінська теорія нації», в рамках якого експлуатувалась і модифікувалась дефініція Сталіна.

В СРСР, стверджують автори «Філософського енциклопедичного словника», у 60 — 80–ті роки був вироблений так званий «етнологічний підхід» до природи нації. Якщо придивитися уважніше, то визначення нації, яке подається в його рамках, видається модернізованою версією сталінської формули (зрозуміло, що безпосередньо на «батька народів» автори вже не посилалися). Згідно з цим визначенням, нація являє собою етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально–економічних і культурних властивостей. Вважається, що визначення нації лише як соціально–історичної спільноти є недостатнім. До суттєвих ознак нації слід віднести також спільність самосвідомості і соціальної структури. Багатонаціональні утворення (наприклад американський народ) є макроетнічними спільнотами, в ході формування яких склалася культурна, духовна, мовна спільність, яка, утім, не нівелює етнокультурних особливостей етносів, що її утворюють^[37].

Безперечно, таке формулювання ознак нації якоюсь мірою відображало певне ідеологічне замовлення (стаття до словника писалася до 1991 р.). Ідея злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту —радянський народ» (фактично йшлося про зникнення «класичних націй»), яка з’явилась в ідеологічному арсеналі КПРС у 60–ті роки (вперше думку про зникнення націй за комунізму висловив ще Ф. Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» (1847), та паралельна ідея зникнення класових і соціальних відмінностей у ході просування до комунізму знайшли втілення у формулі: «спільність самосвідомості і соціальної структури».

Ця формула, зрозуміло, стосувалася передусім «нової історичної спільноти» й аж ніяк не «буржуазних» націй, хоча не можна не помітити того, що американська ідея «плавильного котла» («the melting pot») та радянська концепція «злиття націй» навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямованість.

Щоправда, комплексність визначення нації в радянському суспільствознавстві (поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників) дала змогу досягти компромісу в питанні «злиття націй» в нову, єдину спільноту з очевидним прагненням тих же націй до збереження «національної ідентичності». Зокрема, за часів Ю. Андропова ідея «злиття» націй була «відредагована»: повна єдність народів СРСР досягається в таких сферах, як економічне, соціальне, політичне життя, тоді як етнічні та культурні відмінності залишаються.

Хоча це й парадоксально, але розробка концепції «нової історичної спільноти» призвела до формування ідеї так званої політичної нації. При цьому термін «нація», очевидно, мав вийти з ужитку, натомість висувався політично нейтральніший — «народ». Фактично термін «радянський народ» був синонімом терміна «політична нація».

Наведемо формулювання одного з офіційних радянських наукових авторитетів у галузі національного питання: «Радянський народ — це нова історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей, яка утворилася внаслідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих усіх класів і верств, націй і народностей, яка має спільну батьківщину — СРСР, спільну територію, спільну, основану на громадській власності економіку, спільну за соціалістичним змістом і багатоманітну за національними особливостями культуру, національні мови та мову міжнаціонального спілкування, федеративну загальнонародну державу і спільну мету — побудову комунізму»^[38]. Якщо відсіяти з цієї формули досить громіздкий набір стандартних для кінця 70–х — початку 80–х років термінів, неважко помітити очевидні запозичення зі сталінського визначення нації, модифікованого для потреб ідеологічної кон’юнктури.

Підсумовуючи все вищесказане, зауважимо, що «марксистсько–ленінське визначення нації» було, якщо звернутися до таксономії, не «марксистсько–ленінським», а «марксистсько–сталінським» чи, наприклад, «марксистсько–сталінсько–каутсько–ренерівським» (список можна продовжувати). Деякі його основні моменти, якщо сприймати їх не як канон, а як пізнавальний засіб, видаються цілком слушними і цікавими для дослідників національного питання, тому не варто ставитись до них як до «ідеологічного непотребу», на що хибують деякі сучасні дослідники.

Цікаво й те, що у формальному, «класичному», догматизованому визначенні нації ми не знаходимо, принаймні «на поверхні», ознак класового підходу, який домінував у самій «марксистсько–ленінській теорії нації». На думку багатьох сучасних дослідників (Н. Пуланцас, Б. Андерсон, Т. Нейрн, Т. Боттомор, Орас Б. Девіс, Р. Дебре та ін.) «традиційний», або ортодоксальний марксизм взагалі не мав власної теорії нації. Ці ознаки з’являються вже тоді, коли сталінська дефініція (у різних модифікаціях) почала використовуватися в «ідеологічній боротьбі» та відповідній політичній практиці. Але це вже інша тема.

Сучасні наукові версії

Очевидно, варто почати з версії, яка стала однією з найпопулярніших серед дослідників націй і націоналізму на Заході і значною мірою вплинула й продовжує впливати на наукові дискусії у цій галузі. Американський історик Бенедикт Андерсон назвав її «Уявлені спільноти». Нація, за Андерсоном, це уявлена політична спільнота (imagined political community). «Вона є уявленою тому, — пише Андерсон, — що представники навіть найменшої нації не знайомі з більшістю своїх співвітчизників і навряд чи коли–небудь зустрінуть їх чи навіть почують про них, проте в уяві кожного живе образ їхньої спільності»^[39]. Взагалі, будь–яка спільнота, більша за село давніх епох, де був можливий особистий контакт усіх жителів між собою, є уявленою. Не тільки націю, а й клас, касту, клан і т. п. можна охарактеризувати як уявлені спільноти. Ці спільноти відрізняються одна від одної не тим, що одні з них є нібито справжніми, а інші — штучними. Вони відрізняються способом уявлення.

«Функціоналістське» визначення нації, досить близьке до сформульованого Андерсоном, запропонував Е. Ґелнер. Вважаючи спроби формальної дефініції нації безплідними, він обмежився «опосередкованими», «функціональними» характеристиками, наявність яких свідчить про існування нації. Люди належать до однієї нації, наголошував він, «…тоді, і лише тоді, коли вони належать до однієї культури, де культура означає систему ідей, символів, асоціацій та способів [соціальної] поведінки й спілкування». Водночас люди можуть вважатися представниками однієї нації «…тоді, і лише тоді, коли вони визнають, що належать до єдиної нації. Іншими словами, …нації — це артефакти людських переконань, лояльностей і почуття солідарності. Означена категорія осіб (наприклад населення якоїсь території або носії якоїсь мови) стає нацією там і тоді, де й коли представники цієї категорії безумовно визнають певні взаємні права та обов’язки як необхідну умову членства в нації. Саме це визнання одне одного як членів співтовариства перетворює їх у націю, а не будь–які інші спільні ознаки, що відокремлюють цю категорію від інших»^[40].

Завдяки теоретичним розробкам професора Лондонської школи економіки (Лондонський університет) Ентоні Сміта одним із найбільш плідних напрямів у дослідженнях нації й націоналізму стала історична соціологія. Для соціологів нація — це, передусім, найбільший в історії людський колектив, група. В інтерпретаціях Сміта нація представлена як велика суспільна група з певними законами колективної соціальної поведінки. (Зауважимо й те, що Е. Сміт вважається також представником так званого етнологічного (етніцистського) підходу в дослідженні нації.)

Соціологічна версія визначення нації, запропонована Е. Смітом, виглядає так: «Нація — це велика, вертикально інтегрована і територіальна мобільна група зі спільними громадянськими правами і почуттям колективності, а також з однією чи кількома спільними характеристиками, які відрізняють її членів від членів подібних груп, які можуть бути їхніми союзниками чи противниками»^[41]. Група, якій бракує бодай однієї з наведених ознак, не може вважатися «завершеною» чи «усталеною» нацією.

Згодом Е. Сміт конкретизував це узагальнене визначення нації тими «спільними характеристиками», яких він спочатку уникав. Нація — це «…сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх її членів»^[42].

У даному випадку, очевидно, якісь коментарі зайві. Можна лише зауважити, що практично Е. Сміт дає синтетичну, узагальнену характеристику нації як великої суспільної групи, і це, зрозуміло, відразу ж відкриває необмежені можливості для пошуку конкретних випадків, які так чи інакше заперечують цю дефініцію.

Професор соціології Нью–Йоркського університету та університету Осло Краіґ Келгон пропонує суто суб’єктивістське розуміння поняття «нація» через набір характерних рис, які вважаються необхідними умовами фактичної наявності нації. Нації, вважає він, не можна визначати за допомогою лише емпіричних параметрів, таких, наприклад, як здатність досягти суверенітету, утримувати внутрішню єдність, відстоювати свої кордони чи претендувати на давню культуру. «Нації скоріше оформлюються через певний спосіб самоствердження, спосіб мовлення, думання й дії … які дають змогу створювати колективну ідентичність, мобілізовувати людей на виконання колективних задумів, розрізняти народи й відповідні види побуту»^[43]. Усе це складає основу «національної риторики», того набору понять і визначальних рис, цінностей, за допомогою яких нації знаходять цей «спосіб самоствердження». До цього набору, на думку К. Келгона, можна віднести:

1. Кордони (географічні чи етнічно–культурні, чи ті й інші разом).

2. Ідею неподільності, єдності нації.

3. Суверенність, за допомогою якої досягається формальна рівність з іншими націями. Суверенність зазвичай ототожнюється з наявністю самостійної держави.

4. Ідею, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона підтримується народом і служить інтересам народу (нації).

5. Ідею ототожнення населення з нацією.

6. Безпосереднє ототожнення індивіда з нацією, «безпосереднє членство». Особистість, як частина нації, є рівною з іншими членами нації.

7. Культуру (мова, спільні цінності, вірування, звичаї тощо).

8. Уявлення про існування нації в часі, в минулому й майбутньому.

9. Спільні біологічні й спадкові риси.

10. Особливе відношення до певної історичної, іноді навіть «священної» території^[44].

Можна було б і далі наводити різноманітні визначення нації, але вони, здебільшого, повторюють уже згадані нами. Наведемо тут лише енциклопедичну ненормативну дефініцію, що узагальнює найусталеніші формулювання. Один із найавторитетніших англомовних словників–тлумачників — вебстерівський, дає такі визначення слова «нація»:

1. а) Рід, плем’я, кровна спільнота; б) Національність; в) Спільнота або зібрання людей чи тварин;

2. Народ, об’єднаний кровними зв’язками (спільністю походження), які загалом проявляються у спільності мови, релігії та звичаїв, почутті спільності інтересів та взаємозв’язків. Завдяки цьому євреїв та циган, наприклад, часто називають націями.

3. Найпоширеніше уявлення: будь–яка група людей, які мають спільні інститути та звичаї, почуття соціальної гомогенності (однорідності) та спільного інтересу. Більшість націй сформовані з агломератів племен чи народів спільного етнічного походження, або ж із різних етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками зазвичай вважаються єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, спільне розуміння правди й кривди та більш–менш компактне територіальне розташування. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає групі залишатися спільнотою інтересів та не заперечує прагнення жити разом і претендувати на звання нації.

4. У ширшому значенні — населення країни, об’єднане спільним незалежним урядом; держава.

5. Студентська громада в середньовічних університетах, об’єднана за територіальним принципом.

6. Натовп, маса [людей].

7. Плем’я з групи індіанських племен^[45].

Якщо повернутися до суто наукових дефініцій нації, можна дійти висновку, що загалом більшість із них не виходить за рамки «класичних». Звичайно, не можна стверджувати, що пошук формальних визначень припинився, і сучасні наукові розробки у цьому відношенні — це лише широкі коментарі «класиків» певних наукових шкіл. З’являються нові аспекти, пов’язані з подальшою деталізацією усталених дефініцій, котрі модифікуються у зв’язку з поглибленням досліджень нації й націоналізму, з появою нових методів та підходів у вивченні даної проблеми. Докладніше про це йтиметься у наступному нарисі.

Закінчуючи огляд визначень «нації», маємо навести ще одне, надзвичайно цікаве міркування стосовно методології пізнання цього явища. На думку професора соціології Каліфорнійського університету Роджерса Брубейкера, для більшості підходів до визначення «нації» є характерною есенціалістська (субстанціалістська) віра в те, що існує якась конкретна спільнота, яку лише треба адекватно ідентифікувати за певною системою ознак. «Проблема з цим субстанціалістським підходом до розуміння націй як реальних явищ полягає в тому, — зауважує він, — що категорії [суспільної} практики ототожнюються з аналітичними категоріями»^[46]. Розвиваючи цю думку вченого, можна дійти висновку, що чимало дослідників опиняються в методологічній пастці, вживаючи поняття з ідеологічного чи суспільно–політичного лексикону як науково–аналітичні категорії.

Зрозуміло, що це міркування слід брати до уваги, оцінюючи пізнавальні можливості тієї чи іншої дефініції. Водночас спостереження американського дослідника не варто абсолютизувати, вважаючи дефініції з «есенціалістським підтекстом» науково непридатними чи «неповноцінними». Чи існує взагалі якась «науково стерильна» категорія для визначення глобальних суспільних явищ, що не була б пов’язана з суспільно–політичним лексиконом?

* * *

Незважаючи на розмаїття і суперечливість підходів до вибору формальних ознак, які характеризують суть феномена «нації», можна досить упевнено стверджувати, що загалом існує усталений набір критеріїв, за якими представники різних дисциплін і світоглядів визначають найхарактерніші риси спільноти, котра дістала назву «нація». Отже, неформальна згода щодо формальних ознак існує, і це дає змогу вести дискусію на міждисциплінарному рівні. Зауважимо, що коли йдеться про «формальне» визначення «нації» чи «формальні» ознаки останньої, слід мати на увазі, що вони водночас є відображенням, виявом суттєвих характеристик досить абстрактного явища. Таким чином, будь–яка формальна дефініція — шлях до розуміння внутрішньої структури й законів функціонування «нації».

Згадані ознаки (критерії) поділяються на «об’єктивні» і «суб’єктивні», проте цей поділ є умовним і використовується здебільшого для зручності. «Об’єктивні» ознаки сприймаються й усвідомлюються суб’єктивно, водночас «суб’єктивні» є значною мірою наслідком дії об’єктивних обставин і чинників. Залежно від великої кількості внутрішніх і зовнішніх чинників кожна конкретна нація визначається певним набором об’єктивних і суб’єктивних ознак, серед яких є домінантні, характерні саме для цієї нації чи груп націй.

Утім цілком очевидно, що існує одна суб’єктивна ознака, яка є вирішальною для існування нації, ознака, наявність якої чітко вказує на факт реального існування певної, конкретної нації як такої, нації у модерному розумінні цього слова. Різні дослідники називають її по–різному: «колективною солідарністю», «почуттям спільності», «щоденним плебісцитом», «національною свідомістю» тощо, тобто йдеться про самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження в терміні «нація».

Наостанку, наведемо відомий вислів: «нація — це група людей, об’єднаних спільною помилкою щодо свого минулого і спільною відразою до своїх сусідів». Можливо, ця іронічна дефініція XIX ст., яку згадує К. Дойч, буде найкращим завершенням нашої дискусії щодо етимології поняття «нація».

Нарис 2. Феноменологія

«Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

«Комунікативна» теорія (К. Дойч)

Етатистська модель нації

Етнологічна (етніцистська) версія

«Інструменталістська» версія

Типологія націй

Простежимо, яким чином «формальні» визначення нації чи ознаки поняття «нація» реалізовувалися осмислювалися в різних теоретичних конструкціях, ідеологемах і наукових версіях, працях «класиків» та їхніх епігонів і послідовників. Іншими словами далі ми спробуємо «розшифрувати» ті дефініції, про які йшлося у попередньому нарисі і водночас — дати ширшу характеристику «нації», спробуємо з’ясувати деякі внутрішні закони її функціонування. Розглянемо декілька концептуальних моделей нації, в яких аналіз цього явища здійснюється різними методами й за різними методологіями, які нерідко суперечать одна одній.

«Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

У веберівській концепції нації^[47], вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, —це почуття належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи^[48].

Звернімося до об’єктивних чинників, які, на думку Вебера, створюють необхідні передумови існування нації. Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» він вважав «расово–біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й визнавав наявність фізичних і психічних відмінностей між різними націями. «Немає сумнівів у тому, — писав він, — що «національна» належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість. Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває іноземним. Навіть більше, хоча особливий спільний антропологічний тип не є загалом безвідносним щодо національності, його явно недостатньо, і його не можна вважати передумовою для існування нації»^[49].

Загалом, ці чинники, які, на його думку, важко піддавалися науковому узагальненню, формулюванню, були надто розпливчастими. Вони надто часто ставали об’єктом нездорових політичних спекуляцій. «За допомогою расових теорій, — зауважував він, — можна довести чи спростувати будь–що»^[50].

Інший об’єктивний чинник, мова, за Вебером, — один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури. У цьому відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння, започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура» (Kultur). Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї — усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», — писав М. Вебер, — загалом пов’язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти»^[51].

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь–якій культурі будь–якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і літератури. Спільноти, які не відповідали цьому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними». Відповідно, маси залишаються «некультурними» (і «ненаціональними») доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється і поширюється елітами.

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов’язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру.

Очевидно, що концепція культурної і національної індивідуальності як основи існування нації в теорії Вебера була тісно пов’язана з його фундаментальним засновком щодо вищості різноманітності над одноманітністю. Особистість з її індивідуальними, неповторними рисами, здатністю втілювати ці риси у відповідних цінностях — це найвище досягнення людства. Отже, нація як колективна особистість є також найвищою цінністю, оскільки вона має власну індивідуальність і здатна виробляти властиві їй духовні цінності.

При цьому, на думку Вебера, кожна нація з її культурою і духовними цінностями не може претендувати на вищість у порівнянні з іншими. «Було б наївним, — писав він, — вважати, що невеликий з погляду чисельності чи сили народ є менш «цінним» чи «важливим» на форумі світової історії [аніж «велика» держава]. У нього лише інші завдання, отже, й інші культурні умови…»^[52].

Цілком зрозуміло, що «культуроцентризм» веберівської концепції нації неминуче мав привести до питання про соціальні верстви, безпосередньо пов’язані з розвитком культури і розвитком нації. Оскільки індивідуальність нації пов’язана з її культурною ідентичністю, «…інтелектуали … будуть головними пропагандистами «національної» ідеї»^[53]. «Інтелектуалами» Вебер вважав ті верстви, які мають безпосереднє, професійне відношення до тих досягнень, що вважаються культурними цінностями завдяки їхній індивідуальній неповторності, іншими словами, до національної культури, чи культури взагалі. Відповідно, ці верстви, за влучним висловом Вебера, «узурпують» лідерство в «культурній спільноті»^[54].

Останній, проте не менш важливий елемент теорії нації Вебера має суто політичний зміст і стосується взаємовідносин нації і держави. Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважав Вебер, коли вона оформлена у власну державу, або ж свідомо прагне цього: наприклад, угорців, чехів і греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її.

Утім цей формальний взаємозв’язок понять «нація» і «держава» не означає їхньої понятійної ідентичності, тотожності. Нація належить до груп, які Вебер характеризував як Gemeinschaften, тобто тих спільнот, які виникають на основі почуття спільності, солідарності, почуття належності до групи. Держава, у свою чергу, була прикладом Gesellshaft, тобто суспільства, створеного свідомо для досягнення певної мети, наслідком певної політики. Нація розглядається в контексті розвитку та існування культури, держава — у зв’язку з питанням політичної влади.

Проте, хоча «нація» і «держава» належать до фундаментально різних суспільних категорій, вони мають співіснувати, особливо в модерну епоху. Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки протекції державної влади. Зрозуміло, що ці міркування стосуються епохи, коли зростання конкуренції між націями і відповідними державами, наростання імперіалістичних тенденцій зробили питання протекціонізму політичної влади над іншими сферами буття нації надзвичайно актуальними.

Немає сумніву, що внесок М. Вебера в науково–теоретичне осмислення проблем націй і націоналізму ще не оцінений адекватно суспільствознавцями. Навіть побіжний огляд деяких основних елементів веберівської концепції засвідчує, що вченому вдалося сформулювати основні моменти загальної теорії нації. В ній врахована діалектика об’єктивних і суб’єктивних чинників виникнення та існування нації, визначені соціально–психологічні, історичні, культурні й політичні параметри, що дають змогу досить упевнено ідентифікувати наявність певної нації на певному етапі її історичного розвитку. М. Вебер визначив також необхідний набір понять, що дають можливість встановити рамки наукових досліджень «нації». Усе це дає підстави вважати його одним із фундаторів наукової теорії нації.

Важко сказати, чи справді веберівська концепція нації безпосередньо вплинула на подальші дослідження у цій галузі, проте незаперечним вважається той факт, що елементи цієї концепції (не обов’язково запозичені з неї) трапляються і в теоретичних розробках ідеологів–практиків (як приклад можна згадати визначення нації К. Каутським, Й. Сталіним та ін.), і в роботах науковців (К. Дойч, Е. Ґелнер, Б. Андерсон та ін.), які намагалися осмислити феномен нації і націоналізму в рамках наукових дисциплін. Безперечно, Веберові вдалося теоретично осмислити тогочасні погляди з національного питання, колосальний емпіричний матеріал, який йому давало саме життя, нарешті, його теоретизування у цій галузі постають досить систематизованими, принаймні у працях дослідників його творчості. Відомо, що Вебер планував велику працю з історії націй в Європі, проте не встиг здійснити цей задум.

Внесок М. Вебера в наукову теорію нації та його міркування щодо доктринальних основ націоналізму як ідеології дали змогу американському дослідникові Р. Шпорлюкові зробити такий висновок: «Вебером націоналізму був Вебер»^[55]. Цей висновок був відповіддю на досить популярні серед науковців уявлення про доктринальну деперсоніфікованість націоналізму. Зокрема, інший американський учений, Бенедикт Андерсон, зауважував: «На відміну від інших «ізмів», націоналізм ніколи не мав власних великих мислителів, своїх Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів»^[56]. Очевидно, якщо М. Вебер і був «Вебером націоналізму» (скористаємося цим висловом), то він не формулював націоналізм узагалі як політичну доктрину, як ідеологію (на зразок марксизму). Можливо, коректніше буде сказати, що Вебер був «Вебером» саме німецького націоналізму та відповідної, сучасної йому, державної політики? Так чи інакше, вплив його ідей у національному питанні на політику, ідеологію, науку тощо потребує глибшого дослідження, лише в такий спосіб можна довести або ж спростувати думку про те, чи був М. Вебер справді одним із «класиків наукового націоналізму» в тому ж розумінні, в якому Маркса згадують як класика «наукового соціалізму».

«Комунікативна» теорія (К. Дойч)

Комунікативна теорія нації і націоналізму сформувалася у 1950–ті роки під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у СІЛА. Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі «Націоналізм та соціальна взаємодія»^[57].

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.). Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається в ній як необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот — націй. Цілком очевидно, що ця теорія має функціоналістський характер: «нація» визначається не за набором певних ознак (територія, мова тощо), а за певними функціональними можливостями — у даному випадку комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму є відверто євроцентристською. Сейсмічною зоною, що викликала націоналістичне цунамі в усьому світі, була Європа.

Одне збазових понять у системі теоретизувань К. Дойча — взаємна відповідність, «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, е спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації. Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні інформації. «Обладнанням», необхідним для виконання цих функцій, є історична пам’ять, символи, звички, характерний спосіб мислення та засоби оперування інформацією, причому згадані елементи мають бути компліментарними, тобто зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними для них.

Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий рівень функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне, є необхідним для того, щоб великий людський колектив являв собою єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби суспільства, — пише К. Дойч, — складаються із стандартизованої системи символів, таких як мова та будь–яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи писання, рахування, малювання тощо). Вони включають також інформацію, що зберігається у живій пам’яті, звичках, асоціативних зв’язках і схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах збереження інформації, таких як бібліотеки, пам’ятники, покажчики тощо. Деякі з цих засобів, приватних чи суспільних, мають справу з обробкою, поширенням, відновленням та інтерпретацією інформації. Всі згадані елементи разом складають те, що антропологи називають культурою»^[58]. Якщо вони мають достатній рівень компліментарності, можна стверджувати, що існує спільнота, яка виходить на необхідний рівень культурної інтегрованості. Члени цієї спільноти існують у єдиному інформаційному просторі, в рамках єдиної культури.

Таким чином, знайдено «філософський камінь» у розумінні феномена нації. Звичайні, традиційні уявлення про націю, пов’язані з набором суб’єктивних та об’єктивних ознак, кожна з яких може підлягати сумніву, стають непотрібними. Йдеться не про один універсальний визначальний чинник, а лише про наявність достатніх комунікативних можливостей з достатнім рівнем їхньої компліментарності. Швейцарці можуть розмовляти чотирма різними мовами, проте вони являють собою єдину націю, оскільки кожен із них має певний набір звичок, нахилів, символів, способів соціальної поведінки, особистих асоціацій, які всі разом дають йому можливість найефективніше спілкуватися саме з швейцарцями, аніж, скажімо, з німцями чи французами, які також розмовляють мовами, уживаними у Швейцарії.

Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації — Дойч користується цими трьома термінами). Люди можуть належати до «позанаціональних» спільнот: класів, професійних груп, кланів тощо, і саме у межах цих спільнот їх об’єднує відповідний тип компліментарності. Проте «в решті випадків, у дитячих спогадах, у залицянні, шлюбі, виконанні батьківського обов’язку, в уявленнях про стандарти краси, у схильності до певного типу їжі та напоїв, в іграх та відпочинку вони завжди будуть набагато ближчими до своїх співвітчизників, аніж до колег з інших країн…»^[59].

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність». Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних й технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм суспільної поведінки. Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до «групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

Внутрішня єдність забезпечується не лише рівнем комунікативності. Важливим чинником є наявність центру чи провідної групи, відмітною рисою якої є вищий ступінь комунікативності. Члени спільноти (народу чи нації) пов’язані з центром та провідною групою «нерозривним ланцюгом зв’язків і комунікацій, часто і в економічному житті, при цьому не існує різких відмінностей в можливостях комунікації, заміни та відповідного просування вгору суспільними сходинами в будь–якій ланці»^[60].

Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної комунікації індивідів. Цей рівень визначається компліментарністю способів і засобів комунікації між індивідами і групами всередині нації. Потреба в підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні інтенсивності суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних спільнот з’являється в модерну епоху — еру Промислової революції, технологічних змін, панування вільного ринку та загострення конкуренції. Підвищення рівня комунікативності ототожнюється з соціальною (суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей індивіда і нації.

«Комунікативна» теорія нації і націоналізму справила величезний вплив на подальший розвиток досліджень у відповідних галузях. З часу її появи в «науковому обігові» майже кожне дослідження, присвячене конкретним чи теоретичним проблемам націй і націоналізму, містить елементи підходів, запропонованих К. Дойчем та іншими представниками цієї школи. Водночас вона викликала чимало критичних зауважень, зокрема, з приводу відверто «модернізаційного» характеру цієї теорц. Критики вказували на те, що високий рівень компліментарності характерний також для багатьох домодерних спільнот і суспільств. При цьому «модерність» трактується як імператив, визначальна і необхідна умова поступу націй.

Далі: зростання інформативних можливостей суспільства і спільноти (інтенсифікація комунікативних здатностей) справді створює кращі умови для зростання національної свідомості. Проте це не пояснює, чому саме виникає національна свідомість, чому індивіди обирають саме культурну, етнічну компліментарність^[61]. Звідси виникають різні зауваження. Наприклад, йдеться про те, що К. Дойч перебільшує значення і ступінь компліментарності всередині національної спільноти. «Посилення інтенсивності комунікацій між індивідами та групами, — застерігає Дж. Броілі, — може спричинитися як до зміцнення солідарності, так і до загострення внутрішнього конфлікту. Крім того, цей конфлікт чи єдність можуть проявлятися не лише у формі націоналізму»^[62].

Зрештою, якими методами можна визначити ступінь компліментарності чи рівень комунікативності? К. Дойч покладається на соціологічні узагальнення, на кількісні показники. Однак чи можна вимірювати «інтенсивність» почуттів кількісними показниками? Чи дає це можливість урахувати варіабельність історичного розвитку?

Утім все це не заперечує раціональної основи «комунікативої» теорії, її цінності для пояснення умов формування націй і націоналізму, особливо на вирішальних етапах цього процесу, для розуміння причин сили чи слабкості національної свідомості тощо.

Етатистська модель нації

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі: ототожнення нації з державою, тобто з територіально–політичною одиницею. Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних націй. Корені цього підходу, як ми вже знаємо, сягають часів Французької революції, тобто епохи, що пов’язана з дебютом націоналізму на історичній арені. Відомий вислів: «Держава — це я» був замінений на інший: «Держава — це народ (і, відповідно, — нація)», бо нація в даному випадку формувалася за принципом громадянства. В науковій і політичній термінології навіть виникло поняття «національна держава». Загалом, вважає Е. Сміт, ототожнення держави з нацією, громадянства з етнічністю виникло внаслідок специфіки формування Англії і Франції як національних держав^[63]..

Воно було символом тих нечисленних випадків, коли кордони територіально–політичної одиниці — держави, збігалися з етнічними, або ж коли різні етнічні групи об’єднувались у «політичну націю». Класичним прикладом «національної» держави вважають, наприклад, Японію. Проте на початок 1970–х років, за даними В. Коннора, таких «національних держав»^[64] налічувалося лише 12, тобто 9,1% від загальної кількості держав. Однак термін «національна держава» нерідко поширюється на всі державні «нації», які часто складаються з різних етнічних компонентів. Звідси й виникає ототожнення понять «держава» і «нація».

Наведемо приклад етатистського визначення «нації». «Нація, — пише професор Кембриджського університету Ентоні Ґідденс, — …існує лише тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом всю територію, яку вона вважає об’єктом свого суверенітету». Ототожнюючи поняття «держава» і «нація», Е. Ґідденс використовує спільний для етатистів термін nation–state, який перекладається як «національна держава» або як «нація–держава»^[65]. Нація–держава, — наголошує дослідник, — яка існує серед інших національних держав, є спільністю інституційних форм правління, що утримує монополію на управління територією з визначеними кордонами; її влада санкціонована законом і безпосереднім контролем над засобами внутрішнього та зовнішнього насильства»^[66]. Нація не існує без держави й поза державою.

Наведемо ще один, уже згадуваний нами етатистський варіант розуміння «нації». К. Дойч, пропонуючи відрізняти поняття «народ», «національність» (nationality) і «нація», одним із головних чинників, які визначали відмінності між цими поняттями, вважав наявність держави, тобто певної форми організації влади в рамках культурно визначеної спільноти. Народ — це спільнота, внутрішня єдність якої забезпечується спільністю культури. В епоху націоналізму «народ» перетворюється на «національність», коли у нього з’являється прагнення до політичної самоорганізації, створення інститутів влади. І зрештою, «нація» — це політично об’єднана чи «мобілізована» національність, якій вдалося досягти необхідного рівня політичної організації та інституалізації влади в рамках своєї культурної спільноти. Функцію цієї політичної «мобілізації» народу виконує держава. Таким чином, коли «національність» досягає рівня державної самоорганізації і володіє автономною політичною владою, вона стає «нацією». Нація, або національність — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її^[67]. Якщо власної держави він не має ані в реальності, ані в планах, він ще не є нацією.

Існує ціла низка заперечень етатистської концепції нації, причому як емпіричного, так і теоретичного характеру, наводити які всі разом немає сенсу. Згадаємо лише, що держави існували ще до націй і взагалі до появи поняття «нація», що кількість «національних» держав значно менша, аніж «багатонаціональних», про що вже йшлося. Зрештою, існувало й існує величезне розмаїття історичних форм держав, які аж ніяк не збігаються з не меншим розмаїттям «націй». Історичні приклади — міста–держави давнього світу (шумерські, грецькі), міста–держави середньовіччя й часів Відродження, феодальні князівства на зразок Андорри й Монако, які існують і в наші часи, поліетнічні держави (Бірма, Бельгія, Радянський Союз), імперії Габсбургів, Романових і т. ін. Чи можна їх ототожнювати з певними «націями»? «Нація» і «держава» у більшості відомих випадків не збігаються ані історично, ані географічно, ані політично тощо. Зрештою, ці поняття є різними логічно — коло понять і функцій, які охоплює термін «держава», явно не тотожні зі складовими поняття «нація». «Концепція держави, — стверджує Е. Сміт, — пов’язана лише з державними інституціями, відмінними й незалежними від решти суспільних інституцій. […] Натомість нація означає культурні й політичні зв’язки, що об’єднують у єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну культуру і батьківщину»^[68].

Отже, методологічно етатистську концепцію «нації» в чистому вигляді («нація» — «держава») є всі підстави вважати якщо не хибною загалом, то, принаймні, однобічною, хоча в ній і втілюється певний історичний досвід, реалії та суспільний ідеал, який є загальноприйнятим, передусім для націоналістів.

Однак в етатистській моделі нації можна знайти важливий раціональний момент. Йдеться про те, що необхідною умовою оформлення нації як політичної спільноти є її інституалізованість, реальна чи бажана. Держава — вища форма інституалізованості нації, це ідеал, мета, модель, довкола яких формуються національні рухи, хоча, зрозуміло, не єдина форма інституалізації нації. У даному випадку концепції нації і держави, за висловом Е. Сміта, взаємоперекриваються.

Етнологічна (етніцистська) версія

Альтернативою етатистській концепції нації, ототожненню нації з державою можна вважати етнологічний (в деяких українських працях його називають також етніцистським) підхід, початки якого простежуються ще в класичних доктринах німецького «культурницького» націоналізму XVIII—XIX ст. У найзагальнішому вигляді етнологічна версія подає націю як велику, політизовану етнічну групу зі спільною культурою та історичною спадщиною^[69]. Ми вже згадували, що, певною мірою, етнологічний підхід сповідувався в розробках радянських суспільствознавців. Він є досить популярним серед багатьох сучасних дослідників й, очевидно, залишається досить продуктивним і сьогодні. Етнологічна (етніцистська) концепція нації найповніше проаналізована й сформульована Ентоні Смітом. Нація, вважає Е. Сміт, як спільнота чи велика суспільна група має такі основні ознаки:

1) відмінні культурні риси (які дають можливість відрізняти «ми» від «вони», членів спільноти від тих, хто до неї не входить);

2) наявність історично успадкованої спільної території, в межах якої реалізуються можливості соціальної мобільності тих, хто належить до спільноти;

3) відносно великі розміри території й чисельність населення;

4) зовнішньополітичні відносини (конфлікт або союз) з іншими подібними спільнотами;

5) наявність спільних для даної групи колективних почуттів і системи лояльностей;

6) безпосереднє членство в цій групі з рівними правами громадянства для всіх її членів;

7) вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою [поділу] праці^[70].

Перші дві риси характеризують спільноту, яку Сміт називає плем’ям, «трибою». Коли до них додаються наступні три риси, ми маємо справу з етнічною групою, чи етносом (Сміт користується французьким словом ethnie). Етнічна група перетворюється на націю завдяки інтеграційним економічним (як тут не згадати «спільність економічного життя» з дефініції Й. Сталіна!) й політичним чинникам — право громадянства в даному випадку на першому місці. Отже, повернемося до того, що нація — це політизована (політично мобілізована), об’єднана етнічна група, а до цього додається ще одна важлива характеристика — економічна інтегрованість.

Можна заперечити: нація не обов’язково формується з якоїсь однієї етнічної групи чи «етнічного ядра». Наприклад, в Америці, Аргентині та Австралії нації виникли внаслідок спроб об’єднати культури декількох поколінь емігрантів, в інших випадках нації в рамках певних держав формувалися з провінцій імперії, яка накинула населенню цих провінцій спільну мову й релігію, як це було в Латинській Америці. Зрештою, в Африці націотворення відбувається в рамках державних кордонів, які перетинають і розділяють етноси, на основі територіальних спільнот^[71].

Усе це не спростовує головних тез «етніцистів»: націогенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу (чи етносів) з певним набором символів, міфів, культурних артефактів і зв’язків (історично вироблених, чи винайдених, чи запозичених) є необхідною передумовою виникнення нації.

Разом з тим, етнічна група, або етнос, та нація — це не тільки цілком відмінні форми організації людських спільнот, а й відмінні способи самоусвідомлення. Нація, — стверджує Волкер Коннор, — це етнічна група, яка здатна самоусвідомлювати свою індивідуальність (мабугь, у цьому випадку вона перестає бути лише «етнічною групою»?) Антрополог чи будь–який інший сторонній спостерігач здатний відокремити етнічну групу, але «доки члени цієї етнічної групи самі не збагнуть свою унікальність, це буде лише етнічна група, а не нація. Якщо етнічна група може бути визначеною ззовні, то нація вже мусить визначати себе»^[72]. Іншими словами, єдність, однорідність, яка існує всередині етносу, є неусвідомленою його членами, тоді як для нації питання самоусвідомлення є головною умовою існування. Отже, вже вкотре ми бачимо домінування суб’єктивного чинника у визначенні суггєвих рис нації.

«Інструменталістська» версія

Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація» особливої уваги заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить влучно назвали «інструменталістським» (його називають також «функціоналістським»).

Характерно, що авторами суб’єктивістських «інструменталістських» підходів до вивчення природи нації були представники марксистської (Е. Гобсбаум) та промарксистської (Б. Андерсон) інтелектуальної традиції. Щоправда, до них приєднався й Е. Ґелнер, який завжди був серйозним і послідовним критиком догматичного марксизму. Привертає увагу й те, що праці, в яких були викладені погляди цих авторів, вийшли одночасно — у 1983 р.

Почнемо з уже відомої нам версії Б. Андерсона: «нація — уявлена спільнота». Зрозуміло, що тут ідеться не про те, що уявлені спільноти існують лише в людській уяві. Але саме як спільноти вони існують значною мірою завдяки цій уяві, здатності індивідуума осягнути, усвідомити себе як частину певної спільноти і зрозуміти факт наявності цієї спільноти. В наші дні, зауважує Андерсон, ми уявляємо французьку аристократію часів ancien régime як клас, проте цілком очевидно, що такий спосіб уяви виник не так давно. В ті часи на запитання «хто такий граф А.?» відповідь була б не «представник класу аристократів», а щось на зразок: «хазяїн маєтку А.», або «родич барона В» і т. ін. Отже, спосіб уявлення (і самоуявлення) спільноти був іншим. Спільнота під назвою «аристократія» існувала «об’єктивно», але спосіб уявлення про неї належав до «суб’єктивної» сфери, «класового підходу», винайденого, розробленого та імплантованого в масову свідомість уже в XIX—XX ст. Це стосується й політичних спільнот, які стали називатися «націями». Можливо, відмінність полягає в тому, що уявлена спільнота — «нація» значною мірою формувалась саме під впливом уявлення. «Нація» не стала новою назвою чогось, що існувало завжди під іншим ярликом, вона виникає завдяки уявленню про неї, сформованому або завдяки збігові обставин, або цілеспрямовано.

Неодмінним елементом існування нації як уявленої спільноти є її обмеженість у просторі. Навіть найбільша з існуючих націй має свої кордони, реальні чи уявлені (не обов’язково державні), поза якими існують інші нації. Жодна нація не уявляє себе тотожною з усім людством і жодний найпалкіший націоналіст не мріє про те, щоб одного дня весь людський рід увійшов би до складу його нації. Такий світогляд був характерний для представників іншої уявленої спільноти: варто згадати змагання християнської церкви за навернення всього людства до «справжньої віри».

Нація, стверджує Андерсон, уявляється як суверенна спільнота, яка має право і мусить існувати незалежно. Сама ідея нації як політичної спільноти з’явилася в епоху Просвітництва і Французької революції, коли поширення ідеї духовної суверенності особистості збіглося з розпадом ієрархічної династичної системи в Європі й виникненням ідеї суверенності народу.

Нарешті, нація уявляється саме як спільнота, оскільки, незважаючи на очевидну нерівність і наявність експлуатації всередині кожної нації, вона завжди сприймається як цілісність, об’єднана системою міцних «горизонтальних» зв’язків, які перетинають класові, станові, професійні, релігійні та інші кордони^[73]. Це почуття єдності підштовхує мільйони людей уже протягом двох століть не стільки навіть убивати, скільки вмирати за ці «уявлення».

Зрозуміло, що Б. Андерсон не першим звернув увагу на соціально–психологічні аспекти буття нації, на інструменталістське значення самого терміна «нація». Основи цього підходу закладалися ще Е. Ренаном і М. Вебером, «австромарксистами» тощо. Побіжні згадки про нації як уявлені, розумово сконструйовані утворення можна знайти у працях початку 1970–х років (Е. Сміт, Б. Шейфер та ін.). Проте саме йому вдалося вперше простежити на величезному історичному матеріалі процес визрівання передумов створення націй саме як «уявлених спільнот» і, зрештою, функціонування їх у цій якості.

Е. Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації — це, значною мірою, наслідок «винаходу традицій» — масштабного і цілеспрямованого процесу ідеологічної «імплантації» певних спільних культурно–політичних символів у масову свідомість з метою створення «уявленої спільноти» (Гобсбаум цього терміна не використовував). «Нація» у цьому варіанті — результат суспільної інженерії, свідомо сконструйована спільнота^[74].

Визнаючи ці чинники неповними, недостатніми для повномасштабної характеристики нації, Ґелнер також наголошував на їхньому принциповому значенні. Отже, «культурницький» і «волюнтаристський» елементи колективної свідомості в його концепції є також визначальними в розумінні природи нації. Усі компоненти, які можуть складати визначення нації, але водночас, у конкретних випадках, можуть і заперечувати його (спільна територія, економіка тощо), Ґелнером вилучені з дефініції. У цьому відношенні його також можна вважати наступником традицій М. Вебера і Е. Ренана.

Типологія націй

Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії історії» (будемо вважати її «побічним продуктом» його загальної концепції, бо навряд чи Геґель переймався питанням саме типології націй). Без перебільшення можна стверджувати, що вона стала «першопоштовхом» для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких свідомо чи несвідомо копіювали геґелівський підхід, навіть тоді, коли вони не погоджувалися з ним у принципових моментах. Цікаво й те, що сама гегелівська дихотомія «перестрибнула» зі сфери суто філософських міркувань до сфери практичної політики й публіцистики завдяки Ф. Енгельсові, який надзвичайно активно використовував її у своїх публіцистичних працях.

За Геґелем, нації чи народи (він вживав як тотожні поняття Volk та Nation) поділялись на «історичні» і «неісторичні». Історія світу, за Геґелем, — це прогрес в усвідомленні свободи. Відповідно, історію людства він поділяв на такі цивілізаційні, історичні стадії: Східну (ту, де лише одна людина — деспот, правитель — була вільною), Греко–Римську (де панувало усвідомлення того, що лише деякі люди, а не людина як така, є вільними) і, зрештою, — цивілізацію германських народів, які під впливом християнства усвідомили, що людина має бути вільною сама по собі. Кожний народ робив свій внесок у процес реалізації Розуму (Духу) й свободи. Цей процес розвитку усвідомлення свободи є реалізацією «проекту» світового Духу, Розуму і знаходить своє найвище втілення й уособлення в державі. Держава — це «шлях Бога у світ». Відтак народи (нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони — «неісторичні» і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом певного часу не довели своєї спроможності створити власну державу, не здатні на це в принципі. Натомість державні нації є «історичними», мають право на подальше існування.

«Резолютивна» частина цієї схеми, фактично вирвана із загального контексту теорії Геґеля, стала надзвичайно популярною і використовувалась у багатьох наукових розробках, передусім завдяки тому, що її «популяризували» фундатори марксизму, які користувалися цією типологією в ідеологічній полеміці. Цікаво й те, що Енгельса і Маркса іноді навіть називають авторами цієї типології.

При цьому, як зауважує професор Гарвардського університету Г. Грабович, визначення Геґеля обмежувалися сферою суто спекулятивної філософії: «як об’єкти, так і знаряддя їхнього дослідження є чистими сутностями і чистими ідеями». Проте гранично абстрактні поняття метафізичної й ідеалістичної схеми були перенесені до сфери емпіричної (не в останню чергу — до історичних досліджень), що призвело до зловживання дихотомією «історичні/неісторичні» нації й, відповідно, — до понятійної плутанини^[75].

Отже, поділ націй на «історичні» і «неісторичні» значною мірою має сенс лише в рамках певної філософської теорії, навіть більше, окремої частини цієї теорії. Застосування її у сфері конкретно–історичних досліджень у кращому випадку може призвести до термінологічних непорозумінь, у гіршому — до хибних уявлень про суспільні явища й людську історію загалом, а часом — до хибної і антигуманної політики, коли одні нації проголошуються носіями вищих якостей, а інші — потрапляють до лав «неповноцінних».

Пізнішими модифікаціями геґелівської дихотомії можна вважати, наприклад, поділ націй на «повні» й «неповні». З соціологічно–історичного погляду, одні нації, здебільшого «неісторичні», мали недорозвинену, неповну соціальну структуру, їм бракувало власних політичних, економічних чи культурних еліт, отже, вони були «неповними». «Повні» нації, зрозуміло, мали «гармонійну» соціальну структуру, власні політичні еліти (які й робили ці нації «історичними») і власну культуру «світового» рівня.

Досить цікава полеміка розгорнулася з цього приводу між Г. Грабовичем, який заперечував науковість геґелівської дихотомії (її використав український вчений Д. Чижевський у своїй «Історії української літератури»), та І. Лисяком–Рудницьким, котрий вважав її корисною і продуктивною (щоправда, останній уживав цю типологію, виходячи дещо з інших засновків, ніж Геґель, тобто скористався більше формальною дефініцією, аніж суттю). Для Г. Грабовича поділ націй на «історичні» і «неісторичні» (й відповідний поділ культурних надбань цих націй), оскільки він має оціночний характер, «…належить не до наукової сфери, а, так би мовити, до політичної пропаганди»^[76].

І. Лисяк–Рудницький вважав, що поняття «історичності» й «неісторичності» (або, відповідно, «повноти» й «неповноти») націй є повновартісними категоріями історичного пізнання^[77]. Визначальна риса, властива «історичній» нації, за Лисяком–Рудницьким, — це наявність провідних соціальних верств цієї нації за будь–яких умов її існування. Ці верстви (чи верства) є носіями політичної свідомості й «високої» культури. Отже, «неісторична» нація на певному етапі свого розвитку або ж утратила свою еліту, або ж ніколи її не мала, її «репрезентативний клас» (потенційний носій національної свідомості) зведений до безмовної народної маси^[78]. Нація без провідних верств — неповна, неструктурована. І. Лисяк–Рудницький у цьому пункті, на думку сучасного українського дослідника В. Потульницького, повторює тезу своїх попередників В. Старосольського та О. Бочковського про «смерть нації», яка втратила еліту^[79]. Можна зауважити в такому випадку — чи варто взагалі вести мову про «націю»? Якщо втрата еліти — це «смерть» нації, то «неісторична» нація — це вже не «нація», а щось інше. У цьому варіанті, очевидно, типологія націй за принципом «історичні/неісторичні» стає неспроможною з суто логічного погляду.

Утім Г. Грабович запропонував свою систему аргументів. По–перше, поняття «історичність/неісторичність», «повнота/неповнота», «вищі/нижчі» стосовно націй він вважає категоріями оціночними, а отже, неприйнятними з науково–аналітичного погляду.

По–друге, нація, на його думку, — це великий, багатоступеневий і, насамперед, відкритий колектив і система. Тому поняття «неповноти» нації є хибним, оскільки «система компенсує різні обставини й прилаштовується до них. Це динамічна, а не статична сутність. Коли групі бракує структур і динаміки, потрібних для усталеної моделі «нації», то логічніше й інтелектуально чесніше визнати, що це не є «нація», а якесь «нижче» утворення на штаб етнічної групи чи племені…»^[80]. Отже, визначати місце нації, яка є складною системою, посилаючись лише на один, нібито «вирішальний», критерій, було б явним редукціонізмом.

Зрештою, сам термін «нація» є «полісемантичним і часто–густо аморфним»^[81], отже, застосування нормативних критеріїв щодо нього призводить до понятійної плутанини.

Визнаючи ці зауваження Г. Грабовича цілком слушними, все ж таки звернемо увагу на деякі прогалини в його системі аргументів. По–перше, критикуючи І. Лисяка–Рудницького за «оціночний» характер його міркувань, Г. Грабович сам удається до такого роду суджень, наголошуючи на певних моральних втратах від застосування геґелівської дихотомії та її відгалужень у суспільній практиці. По–друге, цілковите заперечення згаданих бінарних класифікацій хибує на однобічність: у певній системі аналітичних координат ці класифікації можна застосовувати досить продуктивно.

Очевидним відлунням бінарної геґелівської класифікації став також поділ націй на «вчасні», і «ті, що спізнилися», «розбудовані» і «недобудовані», «передові» і «відсталі» тощо. Ця традиція простежується й у інших типологіях, які вплинули на формування досить поширених наукових підходів у вивченні націй.

Видатний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862—1954) запропонував поділ націй на «культурні» (Kulturnation) і «політичні», чи державницькі (Staatnation). В основі політичної нації — ідея самовизначення індивіда (особистості) чи колективу (спільноти). Особистість чи особистості стають спільнотою під назвою «нація» шляхом вільного суб’єктивного вибору, вони самі визначають свою лояльність цій спільноті. Це, пригадаємо вислів Е. Ренана, «щоденний плебісцит». Існування нації залежить від волі й вибору особистостей, громадянство ототожнюється з національною належністю. Конкретні історичні приклади «політичних» націй можна знайти у Франції, Англії, США. В усіх цих країнах внутрішній політичний розвиток привів до формування «нації» як спільноти політично свідомих громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального й економічного статусу, етнічного походження й віросповідання^[82].

В «культурній» нації (і відповідних концепціях націй) домінують «об’єктивні» чинники і критерії — спільна історична спадщина й мова, територія, релігія, звичаї тощо. «Культурна» нація може існувати й без наявності держави та політичних інститутів, останні не обов’язково потрібні для підтримки почуття належності до нації. Особистість у такому випадку не вільна визначати власну національну належність — це її «природна» риса, така ж, як і здатність дихати. Наочні приклади «культурної» нації — поляки після втрати державності, німці та італійці до об’єднання у другій половині XIX ст., центрально–та східноєвропейські нації^[83].

Поділ націй на «політичні» і «культурні» загалом збігається також з поділом на «політичні» й «етнічні», «державні» й «недержавні», оскільки «політична» нація Майнеке є, передусім, державною (Staatnation). У цьому пункті коло замикається — ми повертаємося до геґелівської дихотомії, в якій «неісторичні» нації належали саме до категорії «недержавних». Цікаво й те, як згодом класифікація Майнеке вплинула на інші типології. Зокрема, Ганс Кон, відокремлюючи суб’єктивістську та об’єктивістську концепції нації, відповідним чином класифікував націоналізм на «західний» і «східний» (див. нарис 6).

Сучасні дослідники Я. Крейчі (Англія) та В. Велімськи (Бельгія) дещо доповнюють класифікацію Майнеке. Вони пропонують поділ націй на повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за державницькою ознакою (тобто вони є одночасно і «політичними», й «етнічними»), етнічні в термінології Майнеке — «культурні» (англійці, французи, італійці, голландці та ін. Цікаво, що українці потрапили до складу повномасштабних націй у 1981 p., коли була сформульована ця типологія). Далі йдуть політичні нації, які мають власну державу, але не мають окремої власної мови як чинника самоідентифікації (бельгійці, австрійці, швейцарці, населення «мікродержав» Монако, Андорри, Ліхтенштейну). Третя група націй — етнічні, тобто ті, що мають власну літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці, каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та ін. — подекуди явне ототожнення етнічних груп з «нацією»). Зрештою, Велімськи і Крейчі виділяють ще один тип, з ознаками перехідного — окрему етнічну групу. Вона не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною самосвідомістю^[84].

Англійський історик Г’ю Сетон–Вотсон, критикуючи геґелівську концепцію «історичних» і «неісторичних» націй, запропонував власну дихотомію: «нові» і «старі» нації. До «старих» він зараховував ті нації, в яких національна ідентичність (свідомість) сформувалася до виникнення доктрини націоналізму (іншими словами — до кінця XVIII ст., епохи Французької революції). У 1789 p., на думку Сетона–Вотсона, «старими» націями могли вважатися: англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці і португальці (на заході Європи), датчани і шведи — на півночі, й угорці, поляки та росіяни — на сході. Крім шотландців, угорців і поляків, усі з них мали безперервну традицію «національної» державності, отже, не потребували організації національних визвольних рухів. Щоправда, безперервним у них був розвиток національної свідомості.

У «перехідному» стані (між «старими» і «новими» націями) наприкінці XVIII ст. перебували німці, італійці і, певною мірою, каталонці та норвежці. У цих націй процес формування національної свідомості, навіть у еліт, ще не завершився, хоча загалом ці еліти були свідомі своєї історії і культурної спадковості.

Решта європейських та позаєвропейських націй, які сформувалися після Французької революції, мали кваліфікуватися, за Сетоном–Вотсоном, як «нові»^[85].

Отже, «старі» нації мають тривалу традицію державності й розвинуту національну свідомість уже напередодні модерної епохи. «Нові», за прикладом перших, прагнуть досягнути того ж, і мірилом їхньої перспективи у цьому напрямі є здатність організувати національний рух, піднести національну свідомість і створити національну державу.

Якщо у «старих» націй процес націотворення за згаданими напрямами відбувався повільно, «природним» шляхом, протягом століть, то «нові» нації формувалися прискореними темпами, оскільки вони, по–перше, мали приклад і досвід «старих», а по–друге, зростали комунікативні можливості суспільства, що полегшувало поширення національної свідомості й вироблення почуття національної солідарності. Сила національних рухів, які привели до формування «нових» націй, вважає Сетон–Вотсон, полягала в тому, що завдання національно–визвольної боротьби пов’язувались у них із прагненням до соціального визволення, чого не було у процесі формування «старих» націй^[86].

Очевидно, докладний коментар до цієї типології буде зайвим. Звернемо увагу лише на такі основні моменти: вважаючи геґелівську дихотомію невдалою, неповною чи, скажімо, невідповідною реальній історичній практиці, Сетон–Вотсон фактично не виходить за її межі. Згідно з його концепцією, «старі» нації стають відповідником «історичних», «нові» — колишніх «неісторичних», які, щоправда, мають шанс потрапити в історію. Проте часовий критерій, обраний Сетоном–Вотсоном, видається значно нейтральнішим, аніж геґелівська типологія, до того ж деякі «нові» нації можуть претендувати на «призабуте» національне минуле, що відроджується на новому етапі націотворення. Недарма англійський вчений називає «старі» нації також «тяглими» чи «усталеними» (continuous), порушуючи тим самим надзвичайно складну й цікаву проблему безперервності й перервності в націогенезі (докладніше про це йтиметься у наступному нарисі).

Зрештою, варто згадати про поділ націй, вироблений в ідеологемах ортодоксального марксизму. В Енгельса, наприклад, «історичні» й «неісторичні» нації у 1848 р. перетворилися також на «революційні» (німці, поляки, угорці) й «контрреволюційні» (всі інші національні групи Імперії Габсбургів). Домінування вульгарно–класового підходу в концепціях ідеологів більшовизму (В. Ленін, Й. Сталін та ін.) призвело до поділу націй також на «капіталістичні» і «соціалістичні» з відповідним протиставленням останніх, як носіїв прогресу, першим, як носіям реакційності.

Усі наведені типології можна розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах, з різних методологічних та ідеологічних позицій, у рамках різних інтелектуальних шкіл. Очевидно, що усі вони мають суто прикладне значення (особливо, коли стають частиною ідеологічних схем). Отже, їхня пізнавальна цінність не піддається якійсь узагальненій оцінці. Кожна з цих типологій має право на життя, і кожна з них дає можливість не стільки «впорядкувати», «розкласти по полицях» конкретно–історичний матеріал, скільки підштовхує до порівняльно–історичного аналізу.

* * *

Таким чином, концептуальний поділ у розумінні й осмисленні феномена нації відбувається за кількома напрямами. Найзагальніший рівень диференціації між аналітичними підходами визначається прагненням зосередитися на об’єктивних і суб’єктивних чинниках формування, розвитку та життєдіяльності нації і, відповідно, на тому, яким з них віддати перевагу. Більшість дослідників погоджується з тим, що необхідно враховувати як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники, розбіжності стосуються здебільшого співвідношення перших і других, а також питання про те, які з них стають вирішальними в той історичний момент, коли можна говорити про факт існування нації.

У рамках цього поділу дискусії розгортаються на конкретніших рівнях узагальнення: ролі етнічних і політичних складників у формуванні нації; співвідношенні понять «нація» і «держава», «нація» і «етнос» тощо. Відповідно формулюються й типології націй.

Зрозуміло, що жодний з цих підходів не дає вичерпної відповіді на питання «що таке нація?», отже, кожний з них має значення, передусім, як науковий інструментарій, який доцільно чи не доцільно застосовувати залежно від конкретного аналітичного завдання. Слід наголосити, що тут йдеться не про методологічний еклектицизм, а про аналітичний плюралізм, якого не можна уникнути при розгляді такого багатофункціонального і поліморфного явища, яке перебуває у стані постійного розвитку.

Нарис 3. Генеза націй

Модерністський підхід

Примордіалістська версія

«Нації до націоналізму»

Соціально–культурні передумови

Соціально–політичні передумови

Націогенеза в модерну епоху

Проблема виникнення й еволюції націй (саме це становить зміст поняття «націогенеза» у нашому розумінні) охоплює надзвичайно широке коло питань, які можна узагальнити так: «де?», «як?» і «коли?». Якщо перше питання не викликає особливих проблем, оскільки відповідь на нього на загальнотеоретичному рівні відома (Європа вважається батьківщиною національного принципу, щоправда, з варіаціями по окремих країнах), то два інших залишаються предметом тривалих і завзятих дискусій. Відповідь на питання «як?» залежить від того, які чинники (один чи декілька) той чи інший дослідник вважає вирішальними у формуванні націй (етногенетичні, культурні, економічні, політичні тощо). Питання «коли?» також є предметом гострих суперечок в анархічній «уявленій спільноті» дослідників, які марнують життя, намагаючись зрозуміти феномен нації і націоналізму. Саме з цього питання ми й розпочнемо наш огляд теорій націогенези.

Модерністський підхід

Більшість теорій нації, з якими ми вже ознайомились, можна віднести до так званої «модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли з’явилась нація?» модерністи відповідають одностайно — в модерну епоху (хронологічні рамки якої також є доволі відносними). «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є й відома вже нам «комунікативна» теорія націй, й інструменталістські теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін.

Унайзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно–історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі.

Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні школи». Перша робить наголос на економічних передумовах виникнення націй. На думку її представників, уже в XVI ст. деякі «донаціональні» держави (Англія, Франція, Іспанія й Голландія) користувалися можливостями раннього ринкового капіталізму та перевагами добре організованого адміністративного апарату для економічної експлуатації периферійних і напівпериферійних територій (Східна Європа, Центральна й Латинська Америка, Азія й Африка). Внаслідок «нерівномірного» розвитку і поділу країн на передові й відсталі виникає опір останніх першим. Периферійні еліти прагнуть «наздогнати» передові країни і з цією метою вдаються до політики мобілізації мас. У модерних умовах ця проблема вирішується за західним зразком — маси об’єднуються в «націю». «…Нерівномірний розвиток, — зауважує марксистський публіцист й історик Том Нейрн, — неухильно призводить до виникнення імперіалістичної політики центру щодо периферії; одна за одною ці периферійні області змушені адекватно реагувати на політику панування, намагаючись, з одного боку, протистояти їй, а з іншого — скористатися її позитивними моментами. Єдиний можливий варіант — це шлях значною мірою «ідеалістичної» політичної та ідеологічної мобілізації, мета якого — прискорений розвиток на основі власних ресурсів: основою для цього стає «нація»^[87].

«Периферійні» території не обов’язково належать до категорії класичних колоніальних володінь. Можна згадати шотландців і валлійців, фламандців та бретонців, корсиканців, басків і каталонців як периферійні спільноти, які експлуатувалися «власними» державами й виступали за збереження своєї національної ідентичності, причому ця боротьба загострилася саме в період капіталістичної індустріалізації, яка супроводжувалася економічним і культурним тиском^[88].

Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють політичним та ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні конструкції представників цього спрямування здебільшого пов’язані з «теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі ознаки «інструменталістських» теорій.

Наведемо приклад однієї з таких версій. Етнічні та національні спільноти є найкращими і найзручнішими одиницями, в рамках яких еліти здобувають масову підтримку в постійній боротьбі за владу, багатство та престиж. «Культурні здобутки, цінності і практика етнічних груп, — стверджує американський історик Пол Брасс, — перетворюються на політичні ресурси еліт у боротьбі за політичну владу та економічні прибутки […] У процесі трансформації культурних форм, цінностей та практики у політичні символи, еліти, змагаючись одна з одною за контроль над територією чи етнічною групою, намагаються зміцнити або ж підірвати солідарність групи. Еліти прагнуть мобілізувати етнічну групу проти своїх противників або проти централізованої держави…»^[89]. Отже, нації — це продукт свідомих дій еліт, наслідок цілеспрямованої трансформації культурно–етнічних спільнот у політичні. «Нація — це особливий вид етнічної спільноти, чи, скоріше, політизована етнічна спільнота, з політичною системою, яка визнає її групові права»^[90].

Нації створюються шляхом трансформації етнічної групи у складі багатоетнічної держави в самосвідому політичну спільноту або ж злиттям різних груп і формуванням поліетнічної чи однорідної культури, якою опікується модерна держава.

Відмінності між двома школами модерністів, зрозуміло, суто умовні і визначаються, головним чином, більшою увагою до економічних чи політичних чинників у формуванні націй. Зрештою, в рамках модерністського підходу існують версії, які неможливо віднести до тієї чи іншої школи: наприклад, теоретичні концепції найвідоміших «модерністів» Е. Ґелнера чи Б. Андерсона не підпадають під якісь стандарти.

Загалом, з аргументами модерністів важко не погодитися, якщо розглядати нації як політичні спільноти, чи аналізувати процес формування національних держав, або ж звернутися до понять на зразок «національного характеру», що з’явилися, лише у XVIII ст. під впливом Романтизму.

Проте, зауважує Е. Сміт, в минулому можна знайти вражаючі паралелі з «модерною» ідеєю національного характеру та національної ідентичності. Як греки або римляни дивилися на «чужинців», тобто тих, хто не належав до їхніх культур? Як давні єгиптяни ставилися до нубійців та вихідців з Малої Азії? Хіба в Біблії не йдеться про відмінності між різними «народами»? Чи не нагадує патріотизм полісів та загальногрецький спротив персидській навалі модерний націоналізм? Відомо чимало історичних свідчень того, що й у давні часи, і в середні віки палали почуття, тотожні «національній свідомості» чи «національній ідентичності» модерних часів. Таких свідчень цілком достатньо, щоб поставити під сумнів твердження модерністів про «випадковість» чи «винятковість» націй у домодерну добу.

Зрозуміло, що модерністи не відкидають цілком ідеї про те, що нації виникли з «матеріалу», підготовленого попереднім розвитком людства. Якщо, наприклад, за П. Брассом, нація — це політизована етнічна спільнота, то очевидно, що етнічна спільнота має до–модерні корені. Б. Андерсон вважає, що появі націй передував тривалий процес культурної ерозії і трансформації всеєвропейської «уявленої спільноти» в національні форми. «Етатисти» простежують еволюцію середньовічних держав у «національні», отже, de–facto визнають наявність політичних коренів модерних національних держав і націй. Мабуть, основна риса, яка відрізняє модерністів від їхніх опонентів, це певна абсолютизація дискретності, перервності в розвиткові націй, прагнення протиставити модерну, національну епоху попередньому періодові розвитку людства. Ця абсолютизація (зрозуміло, відносна і неоднозначна у різних авторів) модерності націй, можливо, була своєрідною реакцією раціоналістичної філософії на поширений націоналістичний міф XIX ст. про прадавні корені й «природність» сучасних націй, міф, надзвичайно популярний, закріплений у шкільних підручниках і масовій свідомості більшості націй (див. нарис 5).

Примордіалістська версія

Цей міф, у його гносеологічному варіанті, перебуває в центрі уваги іншої інтелектуальної школи дослідників націй і націоналізму — примордіалістів («примордіальний» можна трактувати як «прадавній», «споконвічний» тощо). Оформлення цієї течії було започатковане Едвардом Шилзом, який у 1957 р. опублікував у «Британському соціологічному журналі» статтю під назвою «Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки». «Класичний» примордіаліст (у даному випадку йдеться про Кліфорда Ґіртца, професора антропології Чиказького університету в 60–ті роки) вважає, що в «донаціоналістичну» епоху склалася система взаємодії, взаємного «зчеплення» між людьми, основана на мовних, релігійних, расових, етнічних, територіальних та інших зв’язках. Відповідно, етнічна група, як і нація, для примордіаліста — це «природна» спільнота. Кожна людина як особистість несе в собі протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені якого — у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних та суспільних взаємин, які є «природними» для неї й «духовними» за своїм характером. Ці зв’язки являють собою «даність» людської особистості й закорінені в її підсвідомості, а не з’явилися внаслідок раціональної діяльності^[91].

Соціально–біологічний варіант примордіалізму (П’єр ван ден Берг) пропонує розглядати етнічність як форму, результат еволюції кровної, біологічної спорідненості. Остання вважається органічним, природним засобом об’єднання біологічних істот у боротьбі за виживання. Ця боротьба, що триває протягом усієї історії існування homo sapiens, призводить, зокрема, до того, що людські спільноти формуються за принципом кровної спорідненості. Отже, етнічна група є феноменом, в основі якого — біологічні та генетичні складники. Ван ден Берг визнає, що уявлення про спільну спадщину певного народу майже завжди буває частково фіктивним. Однак загалом «кровна спорідненість досить часто є цілком реальною для того, щоб стати основою для таких могутніх почуттів, які ми називаємо націоналізмом, трибалізмом, расизмом та етноцентризмом»^[92].

Соціологічна версія примордіалізму трактує мову, релігію, расу, почуття етнічності і територіальної належності як основні та найорганічніші форми єднання людей, колективності, відомі в історії. Саме у цьому розумінні вони є «споконвічними», передують складнішим суспільним, політичним формам і створюють для них базу. Навіть більше, ці «споконвічні зв’язки» завжди були й будуть найпоширенішою, найстабільнішою і найприроднішою формою поділу людей, такою ж важливою, як, наприклад, стать чи географічні кордони. Отже, в націоналізмі й «націях» немає нічого специфічно нового — це лише особливий вид функціонування і вияву найдавніших форм міжособистісних стосунків, які існували в домодерну епоху й існуватимуть після неї^[93].

Близькими до примордіалістських є концепції, які Е. Сміт пропонує називати «переніалізмом» (від perennial — постійний, вічний, довічний). Переніалісти не наполягають на ідеї «природності» націй, вважаючи їх скоріше явищем історичним, соціальним, аніж природним. Водночас нації та етнічні спільноти розглядаються переважно як ідентичні явища. Визнаючи, що націоналізм як політичний рух та ідеологія належить до модерної доби, переніалісти стверджують, що нації — це осучаснені версії праісторичних етнічних спільнот чи колективних культурних ідентичностей, які існували разом з етнічними спільнотами в усі епохи людської історії. Спільноти, які ми нині називаємо «націями», почуття та ідеали, ототожнювані сьогодні з «націоналізмом», існували з давніх–давен, і те, що відповідні терміни виникли лише в модерну епоху, не заперечує «античності» явищ, які їм відповідають^[94].

Частина переніалістів робить наголос на етнічній тяглості, розуміючи етнічність як багатовимірне соціально–психологічне явище, яке не зводиться лише до генетично–біологічних чи антропологічних компонентів. Зокрема, дослідник етнічних процесів у Східній Європі Джошуа Фішмен вважає, що етнічність (як почуття) існує передусім на суб’єктивному рівні і функціонально проявляється у трьох іпостасях: «буття», «дія» і «обізнаність» (так контекстуально можна було б перекласти поняття being, doing, knowing, які запроваджує Фішмен, не замислюючись над тим, наскільки вони є науково коректними й сприйнятими).

«Буття» тут є категорією, яка, наскільки можна зрозуміти Фішмена, відображає біологічні аспекти етнічності (кровну спорідненість, біологічну тяглість тощо). «Дія» відповідає такій функції етнічності, як збереження колективної ідентичності (фольклор, мова, ритуали тощо). На відміну від «буття», «дія» виглядає рухливішою складовою етнічності. Вона відкриває можливості для змін, «редагування» минулого етнічної спільноти, пристосування його до нових умов, надання йому більшої, вірогіднішої «автентичності». Нарешті, «обізнаність», що існує як невід’ємна складова «дії» і наслідок останньої, є унікальним, властивим лише певній спільноті досвідом, колективною мудрістю. Зрозуміло, що ідея, згідно з якою все згадане стосується й нації, навіть не потребує окремих зауважень. Етнічність (відповідно, й національна свідомість) як взаємодія згаданих її рис передається з покоління в покоління, з часів, які сягають «сивої давнини».

Е. Сміт вважає, що хоча Дж Фішмен і повторює деякі примордіалістські штампи (найочевидніший з них — те, що він ототожнює з категорією «буття»), він усе ж таки відходить від соціобіологічного редукціонізму, зрештою, в його побудовах немає також «теоретичного інтересу до примордіалістських вірувань та сентиментів, характерних для культурних примордіалістів»^[95]. Складається враження, що Е. Сміт, вважаючи за потрібне відокремити певний напрям у винайденому ним «переніалізмі», намагається не помічати очевидного: якщо Дж Фішмен і відходить від класичних парадигм примордіалізму, то лише там, де він вважає можливим контекстуальне пристосування історії етносу, тобто змін культурної ідентичності й, відповідно, — етнічної свідомості.

Інший варіант переніалізму, за Е. Смітом, представлений концепціями В. Коннора. Етнічність в інтерпретації цього вченого — почуття, яке перебуває за межами раціонального осмислення (йдеться про реальне життя, а не про науковий аналіз). Це почуття, зрозуміло, має давні історичні корені. Це психологічне, чи соціально–психологічне явище, почуття спільності походження (очевидне повторення відомої думки Е. Ренана). Корені цієї спільності — поза межами документованої історії, отже вона (ця спільність) є примордіальною, позаісторичною. Національне почуття, що виникає на основі етнічності, відповідно, також має всі ознаки ірраціонального. Націю об’єднує «не хронологічна чи фактична історія, а почуття чи відчуття цієї історії […] яке дає членам нації інтуїтивну впевненість в особливому походженні та становленні [їхньої] групи»^[96]. Зрештою, нація — це модерний варіант оформлення етнічної групи. Отже, у формуванні національного почуття і, відповідно, нації, надзвичайну роль відіграють соціально–психологічні чинники, час виникнення яких іноді навіть важко датувати.

Щоправда, як ми знаємо, В. Коннор є прихильником ідеї модерності націй, і це ставить під сумнів прагнення Е. Сміта вважати цього автора прихильником «переніалізму». Нація, за В. Коннором, — це не елітний, а масовий феномен, відповідно, вона виникає в модерні часи — епоху масових комунікацій, письменності, масової політики, загального виборчого права тощо. Це загалом відповідає концепціям модерністів, про які йтиметься згодом.

Отже, з «переніалістами» та примордіалістами В. Коннора об’єднує передусім ідея про прадавні корені етнічних почуттів (що використовується головним чином для пояснення тези про ірраціональність етнічності і певних аспектів національної свідомості, які Коннор об’єднує одним терміном «етнонаціоналізм»).

Підсумовуючи основні положення примордіалістської концепції, американський антрополог Джек Еллер та його співвітчизник, соціолог Рід Кафлан зауважують, що вона містить три основні ідеї:

1. Всі види «прадавніх» ідентичностей, зв’язків вважаються апріорними, природними, біологічною «даністю». Вони мають духовний, психологічний зміст та основу й, відповідно, існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. У будь–якому випадку соціальна сфера не розглядається як їхнє джерело, скоріше навпаки — вони безпосередньо впливають на суспільну практику^[97].

2. Ці «прадавні» почуття і зв’язки не піддаються чіткому, раціональному формулюванню, самоаналізові й усвідомленню, водночас вони мають регулятивну силу, домінують над людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона не вільна у виборі, так чи інакше вона обов’язково належить до цієї групи, особливо з погляду мови та культури.

3. Примордіалізм має справу передусім з емотивною, чуттєвою сферою людського буття. К. Ґіртц, зокрема, оперує такими поняттями, як «почуття належності», «сентименти», «зв’язки» тощо. Завдяки цьому примордіалізм стає чимось більшим за «теорію інтересу», а прадавні ідентичності якісно відрізняються від будь–яких інших форм ідентичності (наприклад, класової)^[98].

«Отже, — пишуть Еллер і Кафлін, — примордіалізм пропонує нам картину, в якій почуття існують як «даність»: вони не піддаються соціальному моделюванню, аналізові чи змінам, вони домінують над нами. Важко уявити собі безпораднішу та антисоціологічну концепцію, навіть більше, велика кількість новіших даних — з таких галузей, як соціологія, антропологія та психологія — підтверджують теоретичну неспроможність та емпіричну беззахисність цієї теорії»^[99].

Австралійський дослідник Пол Джеймс вказує на такі недоліки примордіалістського бачення націогенези: есенціалізм, ідеалізм, функціоналізм (останній здебільшого стосується функціоналістського пояснення основних потреб людської натури, зокрема потреби належати до спільноти). Позбавитися цих недоліків, вважає він, можна, якщо розглядати історію людства як дискретний процес і, відповідно, — розуміти націю як феномен, характерний лише для модерного чи постмодерного часу. Але це означало б перехід до рядів прихильників протилежної інтелектуальної школи^[100].

Визнаючи загалом критику примордіалістських версій слушною, зазначимо водночас, що деякі з наведених вище висновків видаються надто радикальним. Слід визнати, що примордіалісти висувають цілу низку аргументів, з якими не можна не погодитись. У будь–якому суспільстві (модерному чи архаїчному) людина з дитинства відчуває духовний зв’язок з членами своєї етнічної, культурної чи мовної спільноти, зв’язок, що має для неї велике емотивне значення, залишається з нею протягом усього життя, незалежно від того, усвідомлений він чи ні. Цей зв’язок (чи ціла система зв’язків) певною мірою може служити основою для створення суспільних чи політичних угруповань. Навіть у тих випадках, коли такого роду зв’язки не мають великого значення у повсякденному житті людини, їхній вплив на підсвідомому рівні може бути досить великим.

Підсумок критичних зауважень щодо примордіалістських версій націогенези може бути таким:

1. «Прадавні», примордіальні емотивні зв’язки, які, на думку примордіалістів, стають основою формування етнічних груп та націй, не слід розглядати як психологічні чи соціально–психологічні «константи». Вони змінюються, еволюціонують і навіть зникають. Мовна самоідентифікація, наприклад, може змінюватись навіть протягом життя однієї людини, особливо в багатомовних суспільствах, де люди користуються декількома мовами чи діалектами. Людина здатна свідомо змінювати мовну орієнтацію в залежності від того, яка мова дає більші можливості для соціальної мобілізації. Те ж саме стосується й релігійної самоідентифікації, ставлення до кровних зв’язків тощо.

2. Наявність певних етнічних груп з «прадавньою» історією не є достатньою й необхідною передумовою для формування націй. Нація може виникнути шляхом змішування різних груп з «прадавньою» історією, нація може й не виникнути навіть тоді, коли певна група має таку історію тощо.

3. Примордіальні зв’язки не можна розглядати лише як ірраціональні, такі, що не піддаються аналізові. Насправді етнічна чи національна самоідентифікація — це, значною мірою, справа раціонального, свідомого вибору, і досить часто — наслідок цілеспрямованої культурної, освітньої політики держави чи еліт.

Очевидно, відмінності й розбіжності між модерністами і примордіалістами мають, передусім, термінологічний характер, методологічні розходження між ними відіграють другорядну роль. Примордіалістські версії віддають перевагу антропологічним, біологічним, культурним, мовним аспектам етногенези, яка є передумовою націогенези. Модерністи зосереджуються здебільшого на ідеологічних, політичних, економічних, соціальних і культурних аспектах націогенези. Характерною рисою примордіалістських версій є телеологія і біологічний чи культурницький детермінізм. Деякі модерністи схиляються до релятивістських побудов, інші — віддають належне соціальному чи економічному детермінізмові. Досить парадоксальним також є трактування об’єктивних і суб’єктивних чинників етно–і націогенези у представників обох шкіл. Аналізуючи світ суб’єктивних переживань, почуттів людської істоти, примордіалісти шукають пояснень в об’єктивних, чинниках (етнічне походження, територія, мова тощо), які в їхній інтерпретації постають як самодостатні. Деякі модерністи вважають, що вирішальну роль у формуванні етнічної чи національної свідомості відіграють суб’єктивні, «інструментальні» чинники, при цьому вони наголошують на важливості «соціальної інженерії». Це, однак, не заважає деяким із них пояснювати виникнення цих суб’єктивних чинників об’єктивними, переважно соціально–економічними чинниками, й, таким чином, абсолютизувати останні. Зрештою, модерністи іноді абсолютизують перервність, дискретність історичного розвитку, тоді як примордіалісти перебільшують значення безперервності, континуїтету.

Дискусія між представниками обох шкіл, очевидно, триватиме доти, доки дослідники будуть цікавитися проблемами етно–і націогенези. Проблема в даному випадку полягає не в тому, хто має більше вагомих аргументів у визначенні історичної природи націй, а в тому, щоб знайти баланс між факторами, які модерністи чи примордіалісти вважають визначальними. На емпіричному рівні, в аналізі історіогенези тієї чи іншої конкретної нації відповідь, очевидно, потрібно шукати в дослідженні конкретних історичних умов. На теоретичному рівні простір для спекуляцій необмежений, проте елементарна логіка підштовхувала до пошуку «золотої середини». Отже, розглянемо і такий варіант.

«Нації до націоналізму»

Існує кілька версій націогенези, які не можна зарахувати ані до модерністських, ані до примордіалістських. Аргументи модерністів у цих версіях визнаються цілком слушними, Примордіалістські також іноді заслуговують на увагу, проте лише в чітко окреслених понятійних рамках.

Саме тут виникає питання про механізм трансформації донаціональних спільнот у національні. З одного боку, зрозуміло, що нації — явище модерного часу. З іншого — має право на існування навіть суто формальне припущення, що націотворення відбувалося «не з нуля», і це припущення підкріплюється вагомими аргументами, передусім в історичних дослідженнях. Не всі донаціональні спільноти перетворюються в нації, взагалі, більшість із них, як переконливо доводив Ґелнер, не стає націями. Проте чимало таких спільнот усе ж таки трансформувалися в нації. Як наслідок виникає ширша проблема — тяглості, «континуїтету» в розвиткові націй.

Очевидно, на цьому етапі наших міркувань варто визначитися з термінологією. У цьому відношенні досить цікавий варіант пропонують «етніцисти». Донаціональні спільноти, які перетворюються (або не перетворюються) в нації, представники цього напряму називають «етнічними групами», іноді «етносами». Це дає змогу не вживати термін «нація» стосовно донаціональних спільнот. Але як визначити «етнічну групу»? Які головні складові даного поняття?

Уникаючи нормативного визначення й узагальнюючи підходи різних авторів до проблеми дефініцій, Е. Сміт формулює такі основні ознаки, чи риси, поняття «етнічна група»^[101]:

1. Спільна назва, ім’я, яке ідентифікує та формулює «змістові риси» спільноти.

2. Міф про спільну спадщину, який містить ідею про спільне походження і дає етнічній спільноті почуття уявної спорідненості, за висловом Дональда Горовіца, «великої родини».

3. Спільна історична пам’ять, а точніше, спільні уявлення про спільне минуле (певні події, міфологізовані герої тощо).

4. Один чи більше елементів спільної культури (здебільшого це релігія, звичаї та мова).

5. Почуття належності до «батьківщини», до певної території, не обов’язково пов’язане з фізичною присутністю представників етнічної групи на цій території, символічний зв’язок із «землею предків» (наприклад у діаспорних народів).

6. Почуття спільності (солідарність, компліментарність) частини чи, принаймні, певних груп у етносі.

Цілком очевидно, що ми маємо справу виключно з суб’єктивістською версією «етнічної групи». Зауважимо, що переважна більшість «етнологів» зосереджується саме на суб’єктивістських характеристиках донаціональних спільнот. «Об’єктивні» характеристики етно–і націогенези (кількість населення, економічні ресурси, комунікативні засоби й системи, наявність державної бюрократії тощо), зрозуміло, визнаються як такі, що мають значення, але вони, на думку «етніцистів», не завжди дають нам уявлення про особливі риси й характер національної спільноти, що виникає. Навіть більше, вони постійно змінюються, і ця нестабільність не дає можливості використовувати їх для характеристики процесу трансформації етнічних спільнот у національні.

Про це, стверджує Е. Сміт, ми дізнаємося, коли звертаємося, передусім, до «суб’єктивних» чинників, не таких ефемерних і мінливих, як «колективна воля», настрої чи навіть почуття, а до значно стабільніших культурних атрибутів, таких як історична пам’ять, духовні цінності, міфи і символи (які зберігаються в мистецтві, мові, фольклорі, звичаях і законах спільноти). (Це міркування Е. Сміта, цілком слушне, має вражаючі паралелі з думками мислителів епохи Просвітництва і Романтизму стосовно відмінностей у «характері народів». Мова цих міркувань різна, суть — надзвичайно схожа. Утім, докладніше про це йтиметься у нарисі 7.)

Одним із перших звернув увагу на усталеність, тяглість згаданих суб’єктивних характеристик етнічної групи Дж. Армстронг. Територіальні межі й кордони, зауважує він, можуть змінюватися й змінюються досить часто в історії. Проте деякі межі й «кордони», що існують у людській уяві, набагато стабільніші. «Міф, символ, спосіб спілкування та певний набір норм поведінки, — зазначає він, — є чинниками, які загалом значно життєздатніші, аніж суто матеріальні чинники». Посилаючись на праці лінгвістів та антропологів, Армстронг доводить, що межі етнічної групи визначаються за «принципом вилучення» чи протиставлення. Етнічна група прагне визначати свої межі, внутрішній взаємозв’язок, наголосом не лише на своїх внутрішніх характеристиках, а насамперед, методом вилучення, протиставленням «ми» узагальненому образові «не ми», «інші», «вони».

Наведемо приклад з історичної лінгвістики: терміни на зразок «гой» у єврейській мові, «варвар» у латині чи «німець» у слов’янських мовах формулювалися на цій основі: з поняття «ми» вилучалися всі, хто був «німий» («не ми», «німець»), хто не розумів мову, символи тих, хто належав до «ми»^[102]. Так само формулювалися й інші характеристики «ми» й «вони», зокрема релігійні, побутові тощо. З цього можна зробити такий висновок: «метод вилучення» є однією з визначальних рис формування «етнічної свідомості», і саме він сприяв надзвичайній життєздатності цієї форми самоідентифікації людської особистості та спільнот.

Армстронг заперечує абсолютизацію модерності націй. Процес формування сучасних націй можна зрозуміти лише в контексті значно тривалішого процесу етнічної еволюції, виникнення, занепаду і відродження етносів чи етнічних груп. При цьому він наголошує, що етнічність (етнічну ідентичність) можна вважати скоріше сукупністю різноманітних взаємодій, аніж ядром суспільної організації. Етнічна ідентичність, чи самосвідомість, може змінюватися в багатьох своїх компонентах, проте найстабільнішими залишаються міфи й символи, і саме вони спричиняються згодом до формування національної ідентичності і націй. Разом з тим, очевидно, не можна розглядати етнічну еволюцію як процес, ізольований від інших суспільних чинників. Феномен етнічності, наголошує Армстронг, тісно пов’язаний зі змінами в інших формах організації людських спільнот, зокрема релігійних і класових. «Там, — пише він, — де в реальності межі етнічної ідентичності й релігії збігаються, [етнічні] групи мають такі характеристики: особливі мовні риси, пов’язані з сакральною ідентичністю; високий рівень ендогамії; наявність символізованих «кордонів» групи, які проявляються в архітектурі, способі поведінки та одязі»^[103].

З іншого боку, соціально–класовий поділ також має безпосереднє відношення до етнічності. В домодерний період функціональні характеристики (очевидно, йдеться про поділ праці) були також і етнічними (наприклад, поділ на кочові і землеробські народи). Проте, зазначає Армстронг, нижчі верстви, особливо в «малорухливих» аграрних суспільствах, не здатні утворювати групу зі стабільною етнічною ідентичністю, оскільки структурі зайнятості (професійній піраміді, за висловом Армстронга) цих верств бракує елітних шарів. А саме елітні верстви мають відповідні комунікативні та ділові якості, потрібні для легітимізації класових та відповідних етнічних бар’єрів^[104]. Отже, в домодерну епоху панують еліти, які здатні формувати й боронити міфи й символи, спільні для суспільства загалом, як це було у християнській та мусульманській цивілізаціях.

Утім, нездатність нижчих верств продукувати власні еліти і відповідним чином формувати спільну етнічну ідентичність є відносною. На певному етапі саморозвитку, під впливом матеріальних чинників можливе виникнення «контр–еліт». Оскільки в нижчих верствах ідентичність зберігається, передусім, у мові і звичаях, ці «контр–еліти» спираються саме на лінгвістичні та етнографічні аргументи у своїх намаганнях подолати монополію попередніх еліт, як це було, зокрема, у Центральній та Східній Європі. «Іншими словами, — зауважує Армстронг, — як тільки піраміда зайнятості стає достатню повною для того, щоб група стала здатною до усвідомлення свого становища у суспільстві, замість неусвідомленої покори маніпуляціям домінантної еліти, виникає передумова формування її етнічної ідентифікації…»^[105]. Особливе значення це має для діаспорних народів (Армстронг згадує вірмен та євреїв), для яких наявність розвинених еліт була чи не найголовнішою умовою виживання.

Армстронг вказує на три компоненти етнічності, завдяки яким існування етносів чи етнічних груп простежується протягом досить тривалого часу: символи, міфи і спосіб комунікації (спілкування), характерні для певного етносу. Зрозуміло, що усі ці поняття є конкретизацією значно масштабнішого поняття — «культура» у веберівському його розумінні. Символ, міф та спосіб комунікації тісно пов’язані між собою. Взаємозв’язок усередині етносу можливий завдяки наявності спільних символів, що формулюються, передусім, у знаковій системі, мові. Водночас спільність цих символів підтримується характерним для певного етносу способом спілкування. Зрештою, міф є формою легітимізації етнічних символів та способів комунікації. Символічне спілкування всередині етнічної групи — це не лише безпосередні контакти, це також спілкування, зв’язок у часі, «значною мірою етнічний символічний зв’язок — це зв’язок протягом longe durée, між мертвими і живими»^[106]. Міфи і символи відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні почуття єдності етносу та забезпеченні його спадковості.

Так само трактує процес етно–і націогенези Е. Сміт. Він також наголошує на особливій ролі символів, міфів та «історичної пам’яті» для тривалого існування етносів. Зокрема, велике значення, на його думку, мають міфи про історичне походження етносу (нації), міф про «золотий вік» та міф про обраність (докладніше про це йтиметься у нарисі 5). Крім того, Сміт пропонує два варіанти еволюції етнічної групи в націю.

Існує два види «етнічного ядра», довкола якого відбувається процес націотворення: латеральний (горизонтальний) та демотичний (вертикальний) типи. Латеральний, або аристократичний, тип етносу трансформується в націю шляхом «бюрократичної інкорпорації» підлеглих етносів. Така інкорпорація забезпечується державою, очолюваною панівною етнічною аристократією, якій вдається забезпечити індоктринацію власних етнічних символів, міфів та способів спілкування серед підлеглих етнічних груп.

Сміт наводить три історичних приклади вдалої «бюрократичної інкорпорації», посилаючись на досвід Англії, Франції та Іспанії. «В усіх трьох випадках, — пише він, — нижчі верстви та другорядні території були поступово інкорпоровані державою, основу якої складала провідна етнічна група. Цього вдалося досягти адміністративними й фіскальними заходами та залученням певних верств населення у міждержавну війну, як це було під час англійсько–французьких воєн. Іншими словами, етнос вищого класу спромігся утворити відносно потужний та стабільний адміністративний апарат, здатний визначити і забезпечити існування нової і ширшої культурної ідентичності»^[107].

В Англії формування домінантної етнічної групи відбувалося шляхом змішування норманських завойовників і датчан з англо–саксами (мішані шлюби, мовні запозичення, формування спільної мовної культури тощо). У XIV ст., стверджує Е. Сміт, незважаючи на відсутність чітких державних кордонів, масової освіти, усталених громадянських прав та інших громадянських елементів майбутньої нації, в Англії вже існувала внутрішня етнічна солідарність населення. Англійці мали спільну етнічну назву, спільний міф та історичну пам’ять. Існувало почуття спільності культури, основане на мові та єдиній церковній організації. Зрештою, географічне становище Англії також сприяло зміцненню почуття етнічної єдності. Зрозуміло, що про існування модерної нації у ті часи не йдеться, вона виникла вже за часів Промислової революції^[108].

Так само відбувалася «бюрократична інкорпорація» у Франції. Уже за часів Меровінгів відбувалося змішування елементів культури франкської еліти з романо–галльською культурою, однак процес інтенсивної інкорпорації розпочався уже за Капетингів. Етнічним ядром, довколо якого розгортався процес формування єдиної етнічної спільноти, була франкська еліта, їй вдалося налагодити ефективну, централізовану систему державного управління в північній і центральній Франції, яка згодом була поширена на інші території. На цій основі відбувалися процеси уніфікації економіки, стандартизації мови та законодавства, завдяки чому в XVII ст. виникли передумови для формування модерної французької нації, вважає Е. Сміт. Проте, як довів Южин Вебер, перетворення «селянина на француза» ще наприкінці XIX ст. було актуальним завданням.

В Іспанії королівства Кастилія та Арагон (і відповідні аристократичні еліти) стали центром тяжіння у формуванні гомогенної етнічної спільноти. Тут процес інкорпорації, який, насамперед, мав виразне релігійне забарвлення, супроводжувався відчуженням груп, які не бажали «інкорпоруватися» й, очевидно, мали власне розвинене почуття етнічної ідентичності, також основане на релігійних нормах (мориски та євреї). Варто зазначити й те, що формування «іспанської» ідентичності не призвело до зникнення інших етнічних ідентичностей, свідченням чого стало відокремлення Португалії, боротьба каталонців за незалежність, існування окремої культурної ідентичності басків, галісійців та андалузців у наші дні. Проте «бюрократична інкорпорація» в Іспанії усе ж таки відбулася, що створило передумови для формування іспанської нації.

Отже, за Смітом, узагальнена картина трансформації «латеральних» аристократичних спільнот у нації постає такою: провідна етнічна група (яка є водночас провідною соціальною групою) формує державу, в межах і засобами якої відбувається процес інкорпорації підлеглих етнічних груп. «Бюрократична інкорпорація» не означає етнічної асиміляції, йдеться про формування нової ідентичності, яка виникає через злиття попередніх і в якій домінують символи, комунікативні засоби, міфи і цінності провідної етнічної групи. Вони реалізуються у спільних звичаях і традиціях, мистецтві й мові, юридичних нормах та інституціях тощо. Усе це створює ґрунт, на якому виникає нація.

Шлях перетворення «демотичних» етнічних груп у нації має інший характер і спрямованість. Держава може лише опосередковано впливати на цей процес, оскільки ці групи є для неї або підлеглими, тобто «етнічно чужими», або вона явно виходить за межі «етнічного ядра», як це було, наприклад, у Росії чи Візантійській імперії (загалом «демотичні» етнічні спільноти є здебільшого суб’єктами імперської влади). В «демотичних» групах культурні міфи, символи й цінності, історична пам’ять передаються не лише з покоління в покоління, а й у просторі, на території, яку займає певна етнічна група, а також між суспільними верствами. Основою, механізмом цього процесу є передусім релігія з відповідним священним текстом, обрядами тощо. Серед православних греків і росіян, коптів та ефіопів, вірменів–григоріанців, євреїв, ірландців–католиків і поляків символи й міфи стосовно обраності та величі предків, ритуальні й священні тексти, в яких ці символи й міфи були відображені, сприяли зміцненню традицій та суспільних зв’язків спільноти^[109].

В ході еволюції таких спільнот у національні виникають складні дилеми: з одного боку, етнорелігійний характер «демотичних» етносів сприяє їхній стабільності. А з іншого — в модерні часи ця стабільність стає перешкодою для трансформації їх у нації. Члени таких спільнот можуть вважати, що вони вже складають націю. Справді, зауважує Сміт, араби та євреї, наприклад, мали всі необхідні етнічні складові нації: спільне ім’я, міфи про походження, історичну пам’ять, релігійну культуру, спільне уявлення про «землю предків» і, зрештою, стабільне почуття етнічної солідарності. В модерні часи це може завадити розвиткові нових форм соціальної мобільності та лояльності, які, власне, й призводять до формування нації та національної держави. До цього додається територіальна «дисперсія»: євреї не мали власної держави і століттями залишалися діаспорним народом, араби були і залишаються роз’єднаними між багатьма арабськими державами, росіяни мали державу, яка формувалася не довкола «етнічного ядра» тощо.

Поштовхом до перетворення «демотичних» етнічних спільнот у національні стає серія революцій — соціально–економічних, політичних і культурних, що відбуваються на початку модерної епохи на Заході. Намагаючись модернізуватися у змаганні із «Заходом», імперські еліти формують власні «раціонально–бюрократичні держави» на зразок західних. Тиск держави разом із соціальними зрушеннями, що їх приносить модернізація, створюють дискомфорт для «демотичних» груп, з яких складаються імперії. До цього додається поширення націоналістичної ідеї, з її наголосом на культурній розмаїтості та народному суверенітеті. За цих умов секуляризована інтелігенція «демотичних» груп перебирає на себе роль «етнічного ядра», довкола якого починається формування ідеї нації. Головне завдання цієї інтелігенції — моральна й політична революція, зміст якої полягає у «відновленні» історичного минулого, історичної пам’яті, «відкритті» народних традицій, іншими словами, — у «пробудженні нації», якщо користуватися націоналістичною термінологією. Інтелігенція створює нову ідеологію, спираючись на старі цінності, норми, традиції, характерні для певної «демотичної» групи. Відбувається «реформулювання» етнічних символів, міфів, історичної пам’яті.

Трансформація «демотичних» етнічних груп у нації, — підсумовує Е. Сміт, — відбувається в таких напрямах:

1. Відбувається перехід від пасивності і пристосування периферійної меншості до стану активності, самоутвердження й політизації спільноти, вироблення спільної політики.

2. Виробляється спільне уявлення про «батьківщину» усієї спільноти, яка ототожнюється з певною, досить чітко визначеною територією.

3. Важливий аспект цього процесу — економічна уніфікація спільноти, яка визначилася територіально, встановлення контролю над ресурсами та економічна автаркія.

4. Перетворення членів етнічної групи на громадян шляхом їхньої політичної мобілізації та забезпечення їм доступу до рівних громадянських, соціальних і політичних прав та обов’язків.

5. Центральною моральною й політичною цінністю стає «народ», маси перетворюються на цей «народ» шляхом прищеплення їм національних цінностей, міфів і пам’яті^[110].

Безперечно, аргументація Армстронга і Сміта є надзвичайно корисною передусім для аналізу націогенези «неісторичних» націй. Вона дає можливість простежити механізм «культурної регенерації» етнічних спільнот, яким не пощастило «у відповідний час і у відповідному місці» створити чи утримати державність. Вона є компромісним варіантом між примордіалістськими і модерністськими версіяминаціогенези. Разом з тим, варто зауважити, що ідея про прикладні можливості символів, міфів і способів комунікації іноді постає у цих авторів дещо абсолютизованою. Зрештою, може викликати заперечення і культурно–детерміністський підтекст концепцій цих авторів, загалом досить характерний для західної соціології націй і націоналізму.

Соціально–культурні передумови

Ми повертаємося до ідеї нації, як «уявленої спільноти», сформульованої Бенедиктом Андерсоном. Концепція націогенези, покладена в основу цієї ідеї, охоплює широке коло чинників — політичних, економічних, соціально–психологічних тощо. Однак синтезом усіх цих змін Андерсон вважає зрушення соціально–культурного характеру, що створили історичну ситуацію, в якій оптимальним варіантом «уявленої спільноти» стала нація.

Сама можливість «уявлення нації» виникла лише тоді, вважає Андерсон, коли втратили владу над умами людей три давніх культурних аксіоми. Перша — це ідея, згідно з якою певна «священна мова» (латина Біблії, арабська мова Корану) дає привілей у доступі до онтологічної істини (є єдиною мовою спілкування з Богом), отже, є невідривною частиною цієї істини. Ця ідея освячувала існування таких «трансконтинентальних» релігійних систем, як християнство та іслам, і забезпечувала єдність відповідних релігійних спільнот. Згідно з другою аксіомою, суспільство природно було організоване довкола вищих центрів влади, монархів, особи яких відрізнялися від загалу, вони були «помазаниками Божими» і мали право володарювати над іншими завдяки волі вищих, космологічних сил. Відповідно, система лояльностей у суспільстві була ієрархічною і доцентровою, будувалася довкола цих уособлень вищої сили і влади. Нарешті, третьою була ідея існування «поза часом». Космологія (уявлення про світ) та історія (уявлення про людину) поставали як єдина цілісність. Світ та людина мали одне походження — божественну волю, а вимір часу між створенням світу й, людини та сучасністю не мав великого значення. Отже, й сприйняття часу було таким, коли поняття «минуле», «майбутнє» й «сучасне» були недиференційованими (найкраща ілюстрація цього спостереження — біблійні сюжети в картинах середньовічних художників, де герої минулого одягнені й виглядають як сучасники авторів).

Що викликало кризу цих уявлень, кризу, яка в перспективі створила передумови для виникнення нового типу «уявлених спільнот», націй? Андерсон зосереджує увагу на таких глобальних факторах, які викликали не менш глобальні зрушення у світовому устрої: розвиток «друкарського капіталізму» (або «друкарська революція»); секуляризація «священних мов» (для Європи це була латина) та втрата ними ідеологічної монополії, тобто права на єдину істину; трансформація діалектів у «національні мови» під впливом Реформації та «друкарської революції»; зміна уявлень про світ і час під впливом географічних відкриттів та технічних удосконалень; зміна уявлень про природу влади (очевидно, вирішальним моментом тут була англійська революція XVII ст., коли був страчений король Карл І).

Усі ці зміни тривали століттями, і головним їхнім наслідком був розпад двох найбільших у домодерні часи «культурних систем» — релігійної всеєвропейської спільноти та «династичної монархії», які в період свого найвищого розвитку видавалися такими ж природними й самозрозумілими, якою за наших часів є нація^[111].

Розглянемо найзначніші, на думку Андерсона, чинники, що підготували культурно–духовний ґрунт для появи націй. «Друкарський капіталізм», вважає дослідник, з його постійним пошуком ринків, орієнтувався, звичайно, на потреби споживачів. Спочатку це була латиномовна інтелігенція, «всеєвропейське латиномовне духовенство». Утім, культурні потреби європейських освічених еліт виходили за рамки канонічних текстів. Друкарство створило можливості для розвитку світської літератури — отже, латина втратила статус «священної мови», вона стала мовою поезії, наукових трактатів, белетристики. За підрахунками французьких істориків Л. Февра та А. Мартена, з часів Й. Гутенберга до 1500 р. було надруковано не менше як 20 млн примірників різноманітних книжок (населення Європи на той час сягало близько 100 млн). У наступному столітті загальний наклад становив близько 200 млн книжок, у середньому по 2 млн примірників на рік.

Реформація прискорила занепад «всеєвропейської уявленої спільноти»: мова мас (ідеться передусім про певні діалекти) стала мовою спілкування з Богом, монополія латиномовних католицьких священиків на контакт із небесами була підірвана. В дію вступив фактор, який Андерсон назвав «фатальною розмаїтістю мов». Діалекти, які до «друкарської революції» і Реформації мали право на існування лише на рівні «нижчої культури», почали набувати вищого соціального статусу. Успіхи друкарства створили технічну базу для соціалізації цих діалектів, які водночас стали мовою релігійного й, відповідно, політичного дисидентства.

До ери друкування Рим відносно легко придушував єресі, оскільки комунікативні можливості римської церкви були набагато ширшими, аніж у її опонентів. Тези М. Лютера, спочатку надруковані латиною, були перекладені німецькою, видані й протягом двох тижнів (для середньовіччя — неймовірно короткий строк) поширилися на всіх німецьких територіях. Л. Февр і А. Мартен наводять таку цифру: з 1522 по 1546 pp. переклад Біблії німецькою мовою (повний чи фрагменти), зроблений Лютером, перевидавався 430 разів (Лютера, пише Андерсон, можна вважати автором перших бестселлерів)^[112]. Очевидно, що «друкарська революція», розширюючи комунікативні можливості суспільства, створюючи новий «інформаційний простір», уможливила й релігійну революцію, якою стала Реформація.

Остання, у свою чергу, сприяла «націоналізації» мов і утворенню якісно нових «уявлених спільнот». «Союз між протестантизмом і друкарським капіталізмом, — зазначає Андерсон, — поширення дешевих популярних видань швидко створили нову читацьку аудиторію — не в останню чергу серед купців і жінок, які здебільшого не знали латини, і водночас сприяли їх згуртуванню в політико–релігійній боротьбі. Не дивно, що це викликало глибинні потрясіння не лише в церкві. Подібний землетрус покликав до життя перші позадинастичні … держави на зразок Голландської республіки…»^[113]. Склалося уявлення про те, що уособленням і джерелом влади може бути не монарх, а громадянська спільнота.

Незалежно від Реформації й поширення друкарства, паралельно з ними, відбувався ще один важливий процес, який створював культурні передумови виникнення націй. Йдеться про розвиток «адміністративних діалектів» — мов державного управління, в основу яких були покладені певні діалекти, мови королівських дворів. Приблизно з кінця XIV ст. ранньоанглійська мова стає мовою офіційних документів уряду в Англії, французька набуває такого статусу з середини XVI ст. (у більшості європейських країн латина домінує в адміністрації значно довше). Звичайно, повільна, напівсвідома, здебільшого викликана прагматичними мотивами, «етатизація діалектів» не була прототипом цілком свідомої, цілеспрямованої мовної політики XIX ст., наголошує Андерсон, проте вона також безпосередньо впливала на розпад єдиної всеєвропейської «уявленої спільноти»^[114]. Водночас друкарська революція створила сприятливі технічні умови для розвитку «державних» мов: вони стали мовами державної документації, зберігання інформації, контролю, обліку, стандартів тощо.

Наслідком усіх згаданих зрушень і подій стала ерозія всеєвропейської християнської спільноти, утворення протонаціональних спільнот, зміна світоглядних настанов, уявлень про світ і природу влади, формування нового типу особистості, підготовленої до формування у власній уяві нового типу спільнот. Для цієї нової особистості світська держава і мовне середовище, утворене «друкарською революцією» і Реформацією, були природними. Між такими особистостями завдяки існуванню преси, друкованих засобів комунікації складалася система «лінійних соціальних зв’язків» (Джеймс Дж. Шіган), тобто «заочних взаємин». Не будучи знайомими, ці люди знали, принаймні абстрактно, про існування інших подібних людей, з подібним суспільним становищем, подібними культурними й економічними інтересами^[115]. Це був могутній суб’єктивний чинник, який створив соціально–психологічний ґрунт для виникнення ідеї нації, і в перспективі — для матеріалізації цієї ідеї.

Соціально–культурні, духовні й соціально–психологічні зміни, про які ми згадали, були необхідними, але не достатніми передумовами для трансформації фрагментів колись єдиної всеєвропейської «уявленої спільноти» в нації. Для того, щоб «фатальна розмаїтість мов» перетворилася на розмаїтість націй, потрібна була взаємодія з іншими чинниками, зокрема, суспільно–політичними.

Суспільно–політичні передумови

Розглядаючи суспільно–політичні аспекти формування націй, передусім європейських, маємо насамперед звернутися до питання про роль держави у націотворенні. Звичайно, тут не йдеться про ототожнення процесу націотворення з процесом державотворення, проте слід визнати, що формування націй за «класичним сценарієм» (Англія, Франція та ін.), тобто історія «старих, тяглих націй», було тісно пов’язане з формуванням держав, які, за висловом Е. Сміта, стали матрицями цих націй, а в ширшому розумінні — й зразком для «нових» націй.

Фактично виникнення централізованих держав з максимально можливим для певного часу ступенем уніфікації різних аспектів внутрішнього життя, було основною суспільно–політичною передумовою становлення націй у модерну епоху. В свою чергу, виникнення таких держав не було короткочасною подією, навпаки, це був тривалий і суперечливий процес, однак у цьому процесі на фоні неосяжної кількості випадковостей простежуються певні закономірності, спільні для історії всіх подібних держав.

Якими були основні суспільно–політичні й економічні передумови, що сприяли формуванню «держав–матриць»? Професор Нової школи суспільних досліджень Нью–Йорка Чарлз Тіллі називає такі чинники: 1) наявність доступних [природних] ресурсів; 2) відносно безпечне становище у часі й просторі (іншими словами, природна захищеність певної території); 3) безперервне самовідтворення верстви «політичних антрепренерів» (політичної еліти); 4) успішні війни; 5) гомогенність (однорідність) населення — первісна чи досягнена свідомими зусиллями; 6) міцний союз центральної влади з вирішальною частиною земельних (феодальних) еліт. До цих чинників, зазначає Тіллі, додалися й деякі специфічні риси державотворення в Європі: 7) висока вартість державного будівництва; 8) тісний взаємозв’язок між веденням воєн, творенням армій, розширенням і регулюванням податків та зростанням державного апарату; 9) значна роль коаліцій між центральною владою й основними суспільними класами в управлінні; 10) вплив [культурної] гомогенізації (або її відсутність) на структуру й ефективність влади^[116].

Виникнення й розвиток держави (а це багатоаспектний процес, який вбирає в себе цілу низку чинників — економічних, культурних, соціально–психологічних тощо) у такому контексті справді постає як основна політико–історична передумова формування націй.

«Етатистсько–генетичний» (по суті, гегелівський) принцип був покладений в основу історіософських міркувань Г. Сетона–Вотсона, зокрема, запропонованого ним відомого поділу націй на «старі, тяглі» й «нові». Перші почали формуватися в період середньовіччя, процеси внутрішньої інтеграції в них відбувалися еволюційним шляхом. Дедалі більша кількість представників різних верств, станів і класів зв’язувалась у відносно єдину спільноту через розширення впливу держави, розширення комунікацій, торгівлю та формування національних мов і літератур (неважко помітити, що ця схема була запозичена Е. Смітом, який використав її у своїй версії еволюції «латеральних» етнічних спільнот). Національна свідомість, чи національна ідентичність сформувалися у цих націй до виникнення націоналістичної доктрини. Натомість «нові» нації сформувалися в революційну епоху націоналізму, вони були наслідком реалізації ідеологічних конструкцій освічених еліт, інтеграції населення за зразком старих націй. Формування національної свідомості та піднесення національних рухів відбувалися у них одночасно і революційним шляхом^[117].

Сетон–Вотсон наводить як історичний приклад такі «старі нації», як французька та англійська. Визначити чітко, коли у цих націй розпочався процес формування національної свідомості, на думку вченого, неможливо. Наприклад, зауважує він, у 1200 р. не існувало ані французької, ані англійської нації, проте в 1600 р. обидві були «очевидною реальністю». (Американська дослідниця Л. Ґрінфелд вважає, що в Англії XVI ст. вже існувала модерна нація. Для історика Франції Южина Вебера, навпаки, твердження про «очевидну реальність» французької нації в XVI ст. — нонсенс. Він доводить, що й наприкінці XIX ст. французька нація ще не склалася.) Спочатку в країнах, які нині відомі нам як «Англія» і «Франція», правили монархи і знать, які розмовляли однією мовою, мали спільний світогляд, і воювали один з одним за територію чи, навпаки, об’єднувались проти спільного ворога під час хрестових походів. Їхніми підданими були кріпосні селяни, які розмовляли різними діалектами, не мали жодного доступу до суспільного життя і об’єднувались лише належністю своїм сеньорам та обов’язками щодо церкви.

Через чотириста років відмінності між народами обох країн були вже відчутними, і в них уже існувало внутрішнє «почуття спільності». Англійці знали, що існують французи — це інший народ, те ж саме можна сказати про французів у їхньому ставленні до англійців. Обидва народи мали «власних» суверенів, які виступали як символи відповідних спільнот. У наступні століття дедалі більша кількість населення цих країн потрапляла у сферу суспільного життя і відчуття спільності ставало надбанням ширшого загалу. «Це було пов’язано, — пише Сетон–Вотсон, — передусім з економічним і соціальним розвитком, піднесенням торгівлі і спеціалізованих мануфактур, зростанням міст та збагаченням торговельних верств. Починався розквіт шкіл та освіти (хоча формальна освіта залишалася набутком меншості), а французька та англійська мови стабілізувалися у літературі, що розвивалася… У цьому процесі географія, економіка, мова, релігія та державна влада відігравали кожна свою роль. Остання була найважливішою, оскільки саме зростання монархічної влади — її військових, фіскальних та бюрократичних функцій — визначало межі, в рамках яких розвивалося почуття спільності»^[118].

Можна погодитися з міркуваннями Сетона–Вотсона щодо політичних, економічних, культурних та інших передумов й еволюційного характеру формування «старих» націй. Проте в даному контексті очевидним є також ототожнення процесу формування нації з творенням централізованої держави. Зрозуміло, що ці два процеси відбувалися паралельно, взаємно перепліталися, впливали один на одного, проте це були якісно різні процеси. Заперечення викликає також термін «національна свідомість». Застосування його щодо домодерних часів сприймається як архаїзм.

«Розмови про розвій «національних монархій», — зауважує професор Оксфордського університету Сюзен Рейнолдс, — видаються або тавтологічними або телеологічними. … Не можна вважати само собою зрозумілим, наприклад, що Франція та Англія розвивалися безпосередньо в національні держави тому, що їхні монархії в усі часи були «національнішими», аніж, наприклад, німецька, це треба довести, а довести це можна лише порівнюючи, як люди тих часів сприймали своїх володарів…» Використання терміна «національний» щодо середньовічної історії є наслідком традиції XIX ст., коли націоналізм асоціювався з принципом народного суверенітету і протиставлявся «феодальному» чи «королівському». «Аж доки ми не встановимо, — наголошує С. Рейнолдс, — що саме середньовічна ідея народу мала спільного з модерним націоналізмом, і чим вона відрізнялась, краще взагалі уникати вживання слів «нація» і «національний» [щодо середньовіччя]»^[119].

Зауваження С. Рейнолдс щодо звички вживати слова «нація» і «національний» стосовно всього народу, успадкованої від XIX ст., є особливо важливим для загальної дискусії щодо часу виникнення націй. Більшість дослідників чи то прямо, чи опосередковано асоціює ці поняття з «масами», «широкими верствами», «суспільством» тощо. Коли йдеться про «національну свідомість», здебільшого мається на увазі не елітарний феномен, а свідомість мас, що цілком відповідає ідеї нації, яка з’явилася в модерні часи (ототожнення понять «нація» і «народ»). Чи можемо ми говорити про «масову свідомість» стосовно середньовіччя з його калейдоскопічними локальними територіальними спільнотами, відсутністю засобів масової комунікації, неписьменністю і політичною безправністю переважної більшості населення? Чи можемо ми шукати «національну» свідомість за тих часів, коли система суспільних лояльностей будувалася на позанаціональних засадах — релігійних, васальних, династичних? Водночас не можна не помітити, що деякі елементи цих лояльностей складали соціально–психологічне підґрунтя для формування саме національної свідомості в майбутньому, вже в модерну епоху.

Отже, еволюція державних форм у Європі створювала передусім соціально–політичні і психологічні передумови для формування націй у модерну епоху, проте вона не була еволюцією націй. Як зауважує Майкл Манн, цей процес не був однобічним. Загальноприйнята схема взаємозв’язку державотворення і націотворення, наголошує він, будується на ідеї поступового поширення державного суверенітету з «верхів» на «низи». Справді, зазначає він, виникнення націй і націоналізму було одним із наслідків розвитку модерної держави. Проте й «низи» активно впливали на еволюцію державних форм, як у донаціоналістичну епоху, так і в її рамках^[120].

Манн пропонує розмежовувати дві «протонаціональні фази» в еволюції націй і націоналізму в домодерну добу: релігійну і комерційно–етатистську. Повторюючи аргументи Б. Андерсона щодо Реформації і «друкарського капіталізму», як передумов формування націй, він вважає, що Реформація і Контрреформація (релігійна фаза) спонукали протестантських володарів та їхніх противників шукати шляхів приборкання цих масових (як для середньовіччя) рухів. Отже, «низи» опосередковано сприяли зрушенням у державних «верхах». Там, де різні церкви ставали основою для організації держав чи регіонів, конфлікти між ними могли сприяти виробленню «протонаціональних» почуттів серед нижчих класів, як це було під час релігійних воєн. Утім, ця тенденція була обмеженою, оскільки як католицька, так і протестантська церкви були «транснаціональними» (цікаво, що Манн вживає це слово без лапок), а державні, мовні та церковні кордони не збігалися.

Наприкінці XVII ст., вважає Манн, починається комерційно–етатистська фаза «протонаціональної» еволюції. У Британії та Голландії домінував торговельний (комерційний) капіталізм, в Австрії і Пруссії — мілітаристська держава, у Франції діяв «змішаний варіант» мілітаристської держави та комерційного капіталізму. На цій фазі відбувалося формування, «стандартизація» соціальних ідентичностей в рамках певних держав, і хоча цей процес здебільшого стосувався «вищих» класів, «низи» також відігравали у ньому досить активну роль, особливо там, де були сильними буржуазні верстви. Ідея нації ще не стала мобілізуючою силою для більшості суспільства, однак «технічні» передумови для цього вже були створені.

Головним наслідком «протонаціональних» фаз була поява двох основних елементів, на основі яких згодом формувалися нації: держав з відносно усталеними територіями й кордонами та регіональних етнічних спільнот. З кінця XVIII ст. у процесі взаємодії цих двох елементів і розгортається епопея формування націй. І в цьому процесі дедалі більшу роль відіграють «низи», особливо очевидним це стає з початком епохи «масової політики» і з «пробудженням» націй у XIX — XX ст.

Дж. Броілі розглядає цю проблему дещо в іншому контексті. Посилаючись на приклад Англії і Франції, він стверджує, що в цих країнах успіхи монархій у творенні суверенних держав, формуванні загальнодержавних інститутів, зумовлювалися тією обставиною, що «суверенізація» держави забезпечувалася не простим тиском «згори», а системою домовленостей, угод між монархом і політичною спільнотою, якою він керував (зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про «маси». «Відповідно, — пише англійський історик, — концепція суверенності в ході свого розвитку завжди пов’язувалась з поняттям прав і свобод […] Ідея суверенної держави вимальовувалась поступово, у процесі налагодження стосунків [між суб’єктами та об’єктами влади]»^[121]. Згодом ідея прав і свобод та їх забезпечення суверенною державою (уособленням якої був монарх), поширилася з середньовічної політичної спільноти на інші верстви і фактично спрацювала проти монархій, зате на користь формуванню націй. У національних державах на зміну системі угод між монархом і політичними елітами прийшла суспільна угода між державою (з її монополією на узаконене насильство) і її громадянами. Саме таким чином, вважає Броілі, ідея суверенної держави дала поштовх виникненню політичної концепції нації.

Підсумовуючи все сказане вище, зазначимо, що версія, згідно з якою еволюція держав і зміни відповідних суспільно–політичних, соціальних, економічних та інших структур була важливою передумовою формування націй у модерну епоху, видається прийнятною, якщо в ній не ототожнюються процеси формування держави і формування нації. «Держави–матриці», що стали політичними одиницями, на основі й у межах яких формувалися нації в модерну епоху, стали також і зразками для творення тих націй, державна передісторія яких була перервана або ж її не існувало взагалі. Держава в такому варіанті виступає як засіб інституціалізації і соціалізації націй, про що ми вже згадували раніше.

Націогенеза в модерну епоху

«В епоху націоналізму, — писав Ганс Кон, — нації стають великими колективними дійовими особами історії; відмінність у характері та світогляді між ними належить до головних чинників, які визначали хід подій. Лише в цю епоху не стільки воля особистостей, династій чи позанаціональних спільнот на зразок церков чи класів, скільки воля націй набула вирішального значення…»^[122]. Нації в модерну епоху, яка є водночас й епохою націоналізму, існують і діють як «колективні особистості». У цьому, очевидно, полягає квінтесенція розуміння націогенези і феноменології націй. Нації ототожнюються не з певними соціальними групами, не з елітами, не з державами, а зі спільнотами, які перекривають соціальні, релігійні, сімейні, регіональні та інші кордони. Нації перетворюються на найбільші в історії людства колективи, якщо користуватися мовою соціології.

Саме в такому контексті ми розглянемо процес націогенези в модерну епоху. Загальний фон цієї епохи визначила, за висловом Е. Гобсбаума, «подвійна революція» — серія суспільно–політичних, економічних, технологічних, культурних та інших змін, викликаних Французькою революцією і промисловим переворотом (який ще називають Промисловою революцією). Французька революція створила новий тип політичної практики, пов’язаний, передусім, з виходом на політичну арену мас, масштабним втручанням держави в усі сфери життя цих мас, ототожненням їхніх інтересів з інтересами держави і, зрештою, з легітимізацією ідеї народного суверенітету (деякі дослідники взагалі стверджують, що Французька революція створила першу модерну націю в Європі). Промислова революція викликала масштабні соціальні, економічні й технологічні зрушення, що сприяли поширенню цього нового типу політичної практики спочатку в Європі, а згодом — в усьому світі (розвиваючи далі цю думку, можна згадати, що масштабна технологічна революція, яка розпочалася в середині XX ст., також створила якісно нові умови в житті націй, але це — окрема тема). Промислова революція викликала також нерівномірності у розвиткові націй, що спричинило загострення конкуренції між ними й водночас сприяло активізації націогенези. Зрештою, «подвійна революція» активізувала процеси, що відбувалися в суспільно–політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах у домодерну добу, процеси, що мали безпосереднє відношення до формування націй.

Зрозуміло, що ми не можемо висвітлити всі ці зрушення у нашому нарисі, оскільки це питання потребує окремих детальних досліджень. Згадаємо лише деякі, найбільш промовисті факти, які проілюструють процес націотворення в модерну епоху.

У процесі націотворення з кінця XVIII ст. досить чітко простежуються кілька тенденцій, які взаємно доповнювалися, перепліталися, зливалися в одному напрямі. З одного боку, вже Французька революція дала перший приклад цілеспрямованого, свідомого «конструювання нації» засобами державної чи групової політики. Водночас вона ж продемонструвала, що процес націотворення чималою мірою є спорадичним, випадковим, непередбаченим, що він складається з величезної кількості дій, які безпосередньо не пов’язані з націотворенням, проте позитивно впливають на нього. Це знову висуває на передній план питання про співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» чинників в існуванні нації та її генезі. Причому, як ми вже зазначали, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» чинники націогенези в нашому розумінні є умовним, суто аналітичним поділом.

Інший важливий аспект, безпосередньо пов’язаний з попередніми, — проблема інтеграції та дезінтеграції. Націотворення відбувалося у цих двох напрямах. У країнах, де нації формувалися в рамках уже існуючих держав — «матриць», основне завдання полягало в забезпеченні умов для культурної, політичної, соціальної та економічної інтеграції населення. Таке ж завдання стояло перед елітами «культурних націй», які були поділені між багатьма культурно спорідненими політичними одиницями — як класичний приклад тут можна назвати Італію і Німеччину. В імперіях інтеграційні тенденції (які часто перетворювалися на асиміляторські) зіткнулися з рухом протилежного спрямування, коли підлеглі центрові етнічні групи стали ініціаторами дезінтеграційних процесів (характерно, що після розпаду імперій етногрупи, які виступали ініціаторами дезінтеграції, стали ініціаторами інтеграційних процесів, але при цьому зіткнулися з дезінтеграційними прагненнями інших етнічних груп — класичний приклад того, що Г. Моргентау називав «абетковим парадоксом»). Складається враження, що історія націотворення у XIX— XX ст. — це історія боротьби і взаємодії згаданих тенденцій. Інтеграційні (доцентрові) та дезінтеграційні (відцентрові) тенденції також утілювалися як на рівні цілеспрямованої політики, так і виникали унаслідок незапрограмованої взаємодії «об’єктивних» чинників. Зрештою, поняття «інтеграція» й «дезінтеграція» стосуються не лише націй чи багатонаціональних конгломератів. XIX— XX ст. — це також період розпаду старих і формування нових соціальних, релігійних, культурних, економічних та інших спільнот і зв’язків як усередині націй, так і на транснаціональному рівні.

Розглянемо деякі «суб’єктивні» чинники, які можна, принаймні умовно, на аналітичному рівні, відокремити від «об’єктивних». У даному випадку йдеться передусім про формування того, що дослідники називають «національною ідентичністю», «національною свідомістю» тощо. Ми згадали про свідоме, цілеспрямоване творення нації методами державної і публічної політики. У цьому випадку, очевидно, найпоказовшіим буде приклад суспільного явища, яке Е. Гобсбаум назвав «винайденою традицією».

«Винайдена традиція, — стверджує Гобсбаум, — означає певний тил [суспільної] практики ритуального чи символічного характеру, який звичайно регулюється прямо або опосередковано загальноприйнятими правилами, мета яких — індоктринація певних цінностей чи норм поведінки шляхом повторення. Наявність такої практики автоматично вимагає зв’язку з минулим, континуїтету, який забезпечується апеляцією до відповідного історичного досвіду»^[123]. Існує три типи винайдених традицій, зазначає Гобсбаум. Перший встановлює або символізує суспільний взаємозв’язок, членство всередині групи, реальної чи штучної спільноти. Другий створює чи легітимізує певний варіант суспільних інститутів, статусу або влади. Основною метою винайденої традиції третього типу є соціалізація певних поглядів, систем цінностей або норм поведінки^[124].

На думку Гобсбаума, епоха масового «винаходу традицій» в Європі збігається з епохою націоналізму (кінець XVIII — XX ст.). «Винахід традиції» — феномен новітнього часу, модерної доби, невід’ємний елемент процесу націотворення. Водночас «винахід традицій» досить виразно демонструє внутрішню суперечливість процесу націотворення, — «традиції», які створюються для легітимізації модерного феномена, здебільшого побудовані на апеляції до минулого (іноді не такого вже й давнього).

Зрозуміло, що Гобсбаум, поважний марксистський історик, пояснює «винахід традиції» конкретними суспільними, передусім соціальними, потребами. «Цілком нові, або старі, проте радикально трансформовані соціальні групи, середовища та умови, — пише він, — вимагали нових інструментів зміцнення й вираження соціального взаємозв’язку та ідентичності, структурування суспільних відносин. Водночас суспільні зміни призвели до того, що існування традиційних форм державного правління, соціальних та політичних ієрархій ставало дедалі складнішим, а часом і просто неможливим. Це вимагало нових методів правління та встановлення нових форм лояльності. Цілком природно, що винахід «політичних» традицій був тим більш свідомим і програмованим, що його авторами були політичні інститути, які ставили певну політичну мету»^[125].

Найбільш адекватною вимогам моменту формою лояльності та організації людських спільнот у цей час стала нація. Відповідно, «винахід традицій» спрямовувався на формування й зміцнення націй як у Європі, так і в усьому світі. Очевидно, немає потреби особливо наголошувати на тому, яке значення для національної свідомості мають такі символічні прояви «винайденої традиції», як національний прапор (триколор Французької революції, безперечно, став зразком для масового наслідування в XIX — XX ст.), національний гімн (можливо, перший із них — гімн Великої Британії 1740 р.) або національні свята (мабуть, серед перших тут були 14 липня у Франції, та 4 липня у США). В модерну епоху частиною «національної традиції» став також цілий набір неформальних «символів–портретів» націй: Маріанна як символ Франції, Джон Буль — Англії, дядько Сем — США. Можна також згадати зооморфні символи, як формальні, так і неформальні: орел, обраний як символ могутності багатьма націями і державами, лев — у Великій Британії, ведмідь — у Росії тощо.

Важливим елементом «винайденої традиції» стала глорифікація певної історичної постаті, символу або події, які вважалися важливими компонентами національної свідомості. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у будуванні пам’ятників імператорові Вільгельму І та Бісмарку, у Франції майже в усіх муніципалітетах стояв бюст Маріанни. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації.

Як бачимо, «винахід традиції» спрямовувався на кодифікацію соціальної поведінки, виховання почуття спільності всередині нації, формування спільного культурно–політичного простору, тобто мав суто функціональне значення. Звичайно, не варто перебільшувати «запрограмованість», «планомірність», інструменталістське значення, масштаби та наслідки цієї політики. «Винахід традицій» був лише одним із аспектів значно ширшого, масштабнішого і значною мірою стихійного процесу інтеграції населення в нації.

Серед культурних чинників процесу націотворення у XIX — XX ст., очевидно, одним із найголовніших була секуляризація, уніфікація, стандартизація та масове впровадження «національних» мов, які в одних випадках уже були державними, в інших — мали перетворитися на такі.

XIX ст. стало «золотою ерою» філології, лінгвістики та літератури, це була епоха одномовних і двомовних словників, граматик, лексиконів. У 1789 — 1794 pp. з’явився шеститомний словник російської мови, а в 1802 р. — офіційна російська граматика. Це був остаточний тріумф секуляризованої мови над церковнослов’янською. У 1792 р. вийшла історія чеської мови і літератури видатного просвітника Й. Добровського. У 1814 р. Вук Караджич почав публікацію граматики і словника сербської мови. Починаючи з 1819 p., знамениті своїми публікаціями народних казок брати Якоб і Вільгельм Грімм розпочали монументальну працю у галузі граматики, історії та впорядкування німецької літературної мови. З 1854 р. здійснювався проект 16–томного видання словника німецької мови, завершений майже через сто років. У 1823 р. вийшов двотомний американський словник англійської мови Н. Вебстера. У 1835 — 1839 pp. був опублікований п’ятитомний чесько–німецький словник Й. Юнгмана. У 1846 — 1848 pp. норвезький просвітник І. Аазен видав норвезьку граматику і словник. Англія і Франція, де стандартизація, уніфікація й «етатизація» загальнонаціональних мов розпочалися ще в попередні часи, не уникли лінгвістичної лихоманки: статус цих мов підтверджувався монументальними дослідженнями: у 1862 — 1872 pp. був виданий п’ятитомний словник французької мови М. Лєтре, 1905 р. розпочав сорокарічну роботу над історією французької мови Ф. Брюно. У 1879 р. під керівництвом Дж. Мюрея розпочалася публікація багатотомного словника англійської мови (завершена в 1928 р.)^[126]. У XIX ст. літературними мовами стали словенська, сербо–хорватська, болгарська, фінська, українська та ін.

Якщо для державних націй питання «одержавлення», стандартизацій та уніфікації своєї мови було частиною ширшого, загальнішого процесу «впорядкування», зміцнення, стабілізації системи суспільних, культурних зв’язків усередині нації, то для народів, для яких творення власної держави було справою майбутнього, «мовне будівництво» перетворювалося на революційне гасло. XIX ст. породило цілу плеяду «філологічних» бунтівників^[127], чиї «кабінетні вправи» в перспективі стали підґрунтям революційних націоналістичних рухів. У середовищі «неісторичних» народів мовні реформатори перетворювалися на справжніх «батьків нації».

Згадаємо ще один, надзвичайно важливий культурний аспект націогенези в модерну добу. Йдеться про творення «національної історії». Зауважимо, що цей процес, пік якого припадає на другу половину XIX ст., також був характерною рисою націотворення не лише «неісторичних», «малих» націй, які мали обґрунтувати своє право на існування, а й «великих», «історичних» націй Європи, які, здавалося б, не потребували додаткових аргументів у своїх претензіях щодо національного буття. XIX ст., за прогнозом французького історика Огюстена Т’єрі, справді стало епохою історичної науки. У 1824 р. почалося видання багатотомного зібрання документів Monumenta Germaniae Historica. В 1833 р. розпочато публікацію Documents inedits sur I’histoire de Françe. В 1834 p. британський парламент ухвалив рішення видати багатотомну колекцію документів з давньої історії Англії та Ірландії^[128]. Подібні археографічні видання були започатковані в багатьох інших країнах Європи, зокрема в Російській імперії (згадаємо хоча б різноманітні «Акты…», що видавалися в країні, починаючи з 1840–х років). Друга половина XIX — початок XX ст. — це період справжньої зливи «національних» історій, кожна з яких у свій спосіб легітимізувала право певної нації на політичне буття та визначну чи принаймні помітну роль у світовій цивілізації. Ф. Гізо, А. Мартен, О. Т’єрі у Франції, Т. Б. Маколей, Дж Р. Грін, Г. Мейн в Англії, Д. Бенкрофт, Г. Адамс, Дж К. Госмер у СІНА, Й. Дройзен, Ф. Дальман, Г. фон Трейчке в Німеччині, К. Троя, Ч. Бальбо, П. Вілларі в Італії, М. Погодін у Росії — це найвідоміші постаті з довгого списку імен представників «патріотичної» історіографії, які творили національні історії і, таким чином, сприяли формуванню власних «уявлених спільнот» новітнього часу — націй. Очевидно, не варто доводити, яку роль відіграли у формуванні своїх націй такі постаті, як Ф. Палацкій у чехів, С. Мілутінович у сербів, Паїсій у болгар, єпископ Ґрюндтвіг у датчан, П. Мюнх у норвежців, М. Грушевський в українців.

Безперечно, що згадані нами культурні чинники могли діяти і впливати на формування національної свідомості й націй лише в певному соціокультурному середовищі. Національна історіографія з її набором патріотичних міфів чи стандартизована мова могли виконувати свої інтеграційні функції лише тоді, коли вони ставали надбанням широкого загалу, мас. Це вимагало створення відповідної інфраструктури: системи масової освіти й поширення писемності, формування мережі засобів масової інформації та комунікації тощо. Така інфраструктура, у свою чергу, могла виникнути лише на відповідному рівні розвитку економіки й технології, які в «національному» масштабі забезпечувалися лише державою. І тут коло замикається, оскільки держава в епоху нерівномірного розвитку й конкуренції могла забезпечити високий рівень розвитку економіки й технології лише маючи соціально мобільне, освічене населення, свідоме своєї належності до «нації».

Згадаємо деякі соціально–політичні чинники, які вирішальною мірою вплинули на формування націй у модерну епоху. Раніше вже йшлося про те, що початок епохи масової політики був безпосередньо пов’язаний з процесом націогенези. Ототожнення «нації» з «народом» як класичний варіант модерної нації стало імперативом внутрішньої політики передових держав з часів Французької революції, а після «весни народів» 1848 р. воно стало масовим явищем. Наочний приклад інтеграції «народу» в «націю» — демократизація державної політики, залучення дедалі більших мас населення в «національне» політичне життя, яке відбувалося під безпосереднім патронатом держави.

Конституція Франції 1793 р. проголосила одним із основних політичних принципів буття нації загальне виборче право, щоправда, це була радше декларація, аніж реальна практика. Так само в більшості провідних країн світу протягом XIX ст. загальне виборче право залишалося об’єктом різноманітних обмежень: у США до 1830–х років існували обмеження расового, релігійного та майнового характеру, а чорне населення отримало суто фіктивне право голосу лише після 1865 р. У Великій Британії, яка претендувала на звання колиски парламентських інституцій, різноманітні майнові, станові та інші цензи існували протягом усього XIX та частини XX ст., у Франції реальне загальне виборче право увійшло в життя лише після краху II Імперії. В Німеччині принцип загального виборчого права був обмежений сумнозвісною «прусською системою»^[129]. Напередодні Першої світової війни загальне виборче право, принаймні як принцип, діяло в Німеччині, Італії, Норвегії, Франції, СІЛА, Швеції, Швейцарії, Великій Британії, Австралії, Бельгії, Австрії, Данії, Фінляндії, проте, як зауважує Е. Гобсбаум, «досить рідко воно поєднувалось з політичною демократією»^[130]. Утім, навіть в обмеженому вигляді, навіть як принцип чи декларація, загальне виборче право сприяло зміцненню політичних зв’язків усередині націй, формуванню їх як політичних спільнот. На початку XX ст. у країнах, де існувало загальне виборче право ним могли користуватися лише 20 — 25 % населення.

Ще один елемент масової політики, народжений епохою «подвійної революції», — «масовізація» політичних рухів. «Запрошення мас до політики»^[131] могло відбуватися під різними гаслами — релігійними, класовими, націоналістичними, однак саме в XIX — XX ст. будь–який рух перетворювався на масовий передусім у національних масштабах. Класичний приклад — історія II Інтернаціоналу. Що ж до власне національних рухів, спрямованих на «відродження», «визволення» націй, які, здебільшого, як політичні спільноти існували «в проекті», то в даному випадку питання «масовізації» таких рухів фактично було питанням творення нації.

Очевидно, не варто докладно висвітлювати інші аспекти націогенези в модерну добу, оскільки це потребувало б стислого викладу світової історії. Лише побіжно згадаємо про деякі з них. Розвиток світового ринку, формування «національних економік» та конкуренція між ними, нерівномірність економічного розвитку, злиття економіки з політикою призводили до загострення міждержавних суперечностей, що, у свою чергу, сприяло «етатизації» націй та їхній внутрішній інтеграції. Цей процес активізувався із зростанням ролі раціональної бюрократичної держави, заінтересованої в забезпеченні єдності нації. Держава забезпечувала цю єдність методами «узаконеного насильства», соціальною політикою та монополією на стандартизовану загальну освіту. Інтеграційні процеси всередині державних націй значною мірою підсилювалися воєнними конфліктами між ними, апогеєм яких стали світові війни.

Промислова революція, індустріалізація, урбанізація підривали старі, традиційні соціальні зв’язки та форми лояльності, авторитет старих форм влади та інститутів, підштовхували до пошуку нових форм людських спільнот. «Завдяки винаходам та вдосконаленню засобів масової комунікації дедалі більші маси людей усвідомлювали спільність своїх інтересів, а уряди діставали можливість контролювати більші території. Віра в можливість і навіть необхідність прогресу ставала загальною, а нація та її держава виступали як інструмент цього прогресу»^[132]. Найрізноманітніші соціальні групи, верстви і класи убачали в національній ідеї оптимальний варіант реалізації своїх груповихінтересів. Відповідно, належність до «нації», реальної чи уявленої, ставала надзвичайно важливим елементом самовизначення особистості і розуміння власного «я».

Говорячи про формування націй у «модерну епоху», слід пам’ятати, що не варто абсолютизувати ідею розриву між традиційним «донаціональним» і модерним, «національним» суспільством. Безперечно, економічні, соціальні, політичні й культурні процеси, що визначили суть модерної епохи як «ери націоналізму», починалися набагато раніше, в рамках іншого суспільства. Коли ми говоримо про розпад старих соціальних зв’язків і форм лояльностей, очевидно, слід пам’ятати, що багато які з них стали передумовою і основою для формування нових. Коли ми наголошуємо на інституційній відмінності між національним урядуванням та попередніми формами державних інститутів, ми знаємо, що «нове» нерідко виникало з уламків старого. Думка про те, що Французька революція, створивши політичну націю, закінчила справу, розпочату абсолютистською монархією, видається у цьому контексті справедливою.

Обмежуючись згадками про формування націй у «модерну епоху», ми маємо пам’ятати, що, по–перше, у різних націй хронологічні рамки цієї епохи не завжди збігаються з часом, коли еру націоналізму переживали провідні нації світу. У деяких націй модерна доба може прийти тоді, коли передові нації існують уже в постмодерному світі, хоча слід пам’ятати, що межа між «модерністю» й «постмодерністю» є умовною. По–друге, навіть у постмодерному просторі спостерігаються спроби інституалізації тих націй, які в попередні часи не спромоглися збудувати власну державність — про це свідчить наявність сепаратистських рухів у постіндустріальних суспільствах. По–третє, останнім часом деякі дослідники піддають критиці тезу про те, що лише епоха переходу від аграрного до індустріального суспільства є ерою націоналізму, посилаючись, зокрема, на досвід постколоніального розвитку.

* * *

Ми розглянули кілька варіантів теоретичного осмислення генези націй. Кожний із них у свій спосіб відповідає на запитання «де, як і коли виникла нація?». Кожний із них має віднайти вирішальний, головний чинник у націогенезі, або групу чинників, що розпочали ланцюгову реакцію формування націй.

Як виникають нації? Розглядаючи наведені варіанти націогенези, ми не можемо не помітити, що поняття про «критичну масу» чинників, які уможливлюють появу націй узагалі й конкретних націй зокрема, є надзвичайно відносним, мінливим, абсолютно залежним від конкретно–історичної ситуації. Проблема закономірності й випадковості в націогенезі, таким чином, стає центральною. Основну тезу з даного питання можна було б сформулювати так: виникнення націй узагалі є закономірністю, виникнення конкретних націй — випадковістю. Проте ця теза виглядатиме не більш як схоластичною вправою, оскільки тоді «випадкове» виникнення конкретних націй можна трактувати як вияв загальної закономірності, що перетворює згадану тезу на нісенітницю, або ж змушує нас ходити по нескінченному колу діалектичних взаємозаперечень. Можна сформулювати ідею інакше: якщо нації і сам національний принцип виникли, це зумовлювалося чинниками, що діють незалежно від волі і бажання людей. У такому випадку ми поринаємо в безодню фаталізму і телеології. Зрештою, ми можемо зійтися й на тому, що «нації» — штучний продукт, наслідок ідеологічних збочень, сурогат інших форм лояльності, побудований на давніх інстинктах і сформульований в епоху безнадійної кризи «натуральних» форм колективності заінтересованими в нових формах лояльності елітами. І тут ми потрапляємо в пастку суб’єктивістського розуміння історії.

Коли виникають нації? Формальна модерністсько–примордіалістська дилема, як ми пересвідчилися, побудована на відмінностях у розумінні суттєвих ознак «нації». Будь–хто, хіба що крім упередженого романтично–містичного націоналіста, погодиться з тим, що націогенеза, виникнення нації — це досить складний, суперечливий і тривалий процес, а не короткочасна подія, отже відповідь на питання «коли?» ніколи не буде конкретною. Це не означає, що дослідники не мають цієї відповіді, проте цілком очевидно, що такого роду відповіді ніколи не будуть остаточними і, зрештою, знов–таки залежатимуть від розуміння того, що таке «нація».

Отже, ми також утримаємося від остаточних висновків. Теоретичне осмислення проблем націогенези — це процес, а не набір готових постулатів. Безперечно, на сучасному рівні знання ми можемо робити і робимо певні узагальнення, які сьогодні видаються цілком імовірними й достатніми. Проте навряд чи вони є абсолютною істиною, навіть якщо ми в цьому переконані.

Частина 2. Теорії націоналізму

Нарис 4. Етимологія

«Націоналізм»: історія слова

Термін: основні параметри

Дефініції

Націоналізм, патріотизм, шовінізм

У попередніх нарисах ми вже згадували про те, яке значення для розуміння певного явища мають змістовні, чіткі дефініції. Не будемо повторювати наведені з цього приводу аргументи, зауважимо лише, що, подібно до терміна «нація», слово «націоналізм» має не менш складну специфіку визначення і також: має всі ознаки «понятійного хамелеона». Універсальна дефініція «націоналізму» неможлива, але в цьому відношенні даний термін мало чим відрізняється від інших «ізмів». Найпростіший і найлегший вихід із ситуації — або користуватися якою–небудь дефініцією як нормативною, «не помічаючи» інших, або ж узагалі відмовитися від них, ставлячи проблему визначення в залежність від загального контексту дослідження. Оскільки наше завдання полягає в тому, щоб якнайбільше ускладнити собі життя поглибленням і поширенням нашого знання про націю і націоналізм, ми спробуємо розглянути основні підходи до визначення поняття «націоналізм», що склалися у світовій практиці. Спочатку ж, традиційно, почнемо з історії слова.

«Націоналізм»: історія слова

На відміну від терміна «нація», слово «націоналізм» з’явилося порівняно недавно. Вперше воно згадується у XV ст.: у Лейпцизькому університеті, заснованому 1409 p., воно згадується після релігійно–схоластичного диспуту в Празі між професорами чеської «нації» та їхніми опонентами, що входили до складу інших об’єднань. Тоді це слово означало, як і термін «нація», певну університетську спільноту, створену для захисту власних корпоративних інтересів, і вживалось також стосовно студентських об’єднань. У Лейпцизькому університеті серед професорів існувало чотири «нації», кожна з яких щопівроку висувала свою кандидатуру на посаду ректора. Можливо, той «націоналізм» був не більше як німецьким варіантом терміна «нація».

У XVII ст. це слово взагалі було вилучене з інтелектуального обігу, його вживання серед освіченої публіки просто заборонялося. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національний дух, національне піднесення, захоплення власною культурою. Утім уже тоді з’явилося неґативне семантичне значення слова: Й. — Г. Гердер зауважував, що деякі нації можуть не лише позичати в інших необхідний для них культурний та історичний досвід і надбання, а й просто ненавидіти одна одну. Останнє він характеризував як «примітивізм, вузький націоналізм»^[133]. Проте він визнавав, що націоналізм може мати й позитивне значення тоді, коли нації доводиться самотужки вирішувати якісь складні завдання. В Німеччині XIX ст. слово «націоналізм» було непопулярним, воно навіть не з’являлось у найповніших на той час словниках–лексиконах Брокгауза і Майєра. Згодом, у XX ст., «націоналізм» ототожнювався в німецькій мові або з надмірними виявами національних почуттів і навіть ксенофобією, або ж з акцентуванням важливості національної держави. Цілком зрозуміло, що таке значення слова «націоналізм» було пов’язане зі специфікою розуміння терміна «нація» в німецькій мові. «Націоналізм», здебільшого, пов’язувався з характером відносин між націями.

Слово «націоналізм» французькою мовою уперше вжив абат Огюстен Баруель у 1798 р. майже в тому ж значенні, що й німецький відповідник^[134]. У своїх «Мемуарах до історії якобінства», написаних на еміграції в Лондоні, католицький священик ототожнював «націоналізм» з «патріотизмом», партикуляризмом і егоїзмом, підкреслюючи як негативну рису його революційний, руйнівний характер. Націоналізм, «любов до нації», замінив, на думку Баруеля, любов до людства в цілому^[135].

У Франції це слово також спочатку не увійшло до активного політичного чи публіцистичного лексикону, а пізніші згадки про нього не залишають сумнівів щодо його негативного значення. Словник Робера (1860) ототожнює «націоналізм» із національною винятковістю і ксенофобією. Фактично воно було, значною мірою, синонімом слова «шовінізм». Щоправда, французькі історики кінця XIX — початку XX ст. словом «націоналізм» уже позначали національний рух, уживаючи його як відносно нейтральний термін. Поява на історичній сцені монархічно–націоналістичної Action Française надала нового значення слову. В розумінні одного з відомих поборників інтегрального націоналізму, М. Барре, «націоналізм» був засобом об’єднання нації, її інтеграції і, відповідно, термін використовувався для означення ступеня цієї єдності.

В англійській мові слово «націоналізм» з’являється у першій половині XIX ст. Спочатку воно взагалі було терміном теологічним: Оксфордський словник 1836 p., зокрема, ототожнював «націоналізм» із доктриною, згідно з якою певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом воно вже ототожнювалося з почуттям національної індивідуальності, зі словом «національність», «патріотизм». На відміну від німецької, в англійській мові слово «націоналізм» було нейтральним як в ідеологічному значенні, так і з морально–етичного погляду, позбавленим моралізаторського контексту (згодом впливи інших ідеологій внесли в нього певні корективи). Зауважимо, що в сучасній англійській мові слова–пари nationalism — nationality, nationality — nation нерідко вживаються як синоніми.

У другій половині XIX ст. термін поступово набув поширення в інших європейських мовах, зокрема у слов’янських. Загалом його зміст і значення залежали від історичного контексту й культурно–інтелектуальних та політичних традицій тієї чи іншої країни. Здебільшого в мовах націй, які прагнули «національного визволення», переживали період «національного відродження» чи націотворення, слово «націоналізм» мало нейтральний або позитивний контекст, ототожнювалося з боротьбою за національні права. Поширення марксизму в Європі й, зокрема, в центрально–і східноєвропейському регіонах, загострення міжнаціональних суперечностей і боротьба між передовими націями за економічний і політичний поділ світу, що вилилась у Першу світову війну, призвели до того, що слово «націоналізм» дедалі більше, особливо в масовій свідомості, набувало негативного значення, ототожнювалось із ксенофобією і національною ворожнечею, особливо в ліберальній, консервативній та марксистській публіцистиці. Зрештою, слово «націоналізм» стало вживатися і як ідеологічний ярлик, і як публіцистичний термін, зміст якого трактується часом надзвичайно широко. Ситуація ускладнюється й тим, що історично з’явилися слова — «сателіти», які нерідко ототожнюються зі словом «націоналізм», а то й просто підмінюють його.

Термін: основні параметри

Термін «націоналізм» уже досить давно увійшов до словника суспільних наук, а також деяких дисциплін, пов’язаних із вивченням людини як біологічної істоти. Він згадується у працях не лише істориків, політологів, соціологів, літературознавців чи етнографів, а й серед антропологів, психіатрів, психоаналітиків. Водночас, він набув надзвичайної популярності в публіцистиці, широко вживається у повсякденному житті.

Зрозуміло, що все це не сприяло винаходові якоїсь універсальної дефініції націоналізму. Безперечно, універсальна дефініція, як і у випадку з терміном «нація», неможлива і непотрібна, проте, варто якось систематизувати різні підходи до визначення цього поняття. Можна лише вкотре визнати, що кількість інтерпретацій терміна «націоналізм» безпосередньо залежить від кількості дослідників, які звертаються до з’ясування сутності феномена, що його це слово відображає. Як і у випадку з терміном «нація», перед нами хаос дефініцій, пов’язаний, по–перше, з поліморфністю самого феномена націоналізму, колосальною кількістю його історичних утілень і перевтілень, які вже трапилися і яких можна очікувати в майбутньому.

Характерно, що відчувається й певний тиск політичної кон’юнктури, оскільки націоналізм як суспільно–політичне явище залишається одним із найвшшвовіших чинників сучасного історичного розвитку. Нарешті, у світовому суспільствознавстві (якщо обмежуватися цією сферою) існує й співіснує кілька інтелектуальних шкіл і традицій, кожна з яких інтерпретує націоналізм у свій спосіб, з відповідним термінологічним інструментарієм.

Отже, будь–якому дослідникові націоналізму доводиться обирати те значення терміна, яке найбільше наближається до сфери його наукових інтересів чи інтелектуальної традиції, якій він віддає перевагу. Утім у ході «еволюційних змін» терміна «націоналізм» визначилися кілька його загальновизнаних параметрів. Вебстерівський «Новий міжнародний словник» дає кілька тлумачень терміна:

1. Національний характер або почуття; національність.

2. Характерна риса, характеристика певної нації.

3. Відданість національному інтересові та національній єдності й незалежності.

4. Самопосвята власній нації та її принципам; патріотизм.

5. Фаза у розвиткові соціалізму, за якої відбувається націоналізація промисловості.

6. Теологічне значення. Доктрина, згідно з якою певна нація чи нації є богообраними.

Е. Сміт дещо розширює рамки значень слова «націоналізм». У сучасній термінології^[136], принаймні в англомовному просторі, воно має різні версії:

1. Процес формування та утвердження націй або національних держав загалом.

2. Усвідомлене розуміння належності до нації, поєднане з прагненням її безпеки й процвітання.

3. Мовні й символізовані означення «нації» та її ролі.

4. Ідеологія, що складається з таких основних компонентів: нація як культурна спільнота, нація як спільнота єдиних прагнень і волі, й зрештою — програма реалізації цих прагнень і волі.

5. Суспільний і політичний рух, завдання якого — досягнення нацією певної мети та здійснення її (нації) волі.

Як зауважує Е. Сміт, може бути принаймні два заперечення щодо необхідності і можливості універсальної дефініції націоналізму. Перше з них загалом стосується будь–якої дефініції. Спроба обмежити феномен сумою однозначних визначень призведе до того, що кожний з компонентів дефініції потребуватиме свого пояснення, які, у свою чергу, також вимагатимуть пояснень і т. ін., унаслідок чого зникає сам сенс подібних інтелектуальних вправ. Друге заперечення має методологічне значення. Явища, з якими мають справу суспільствознавці, надто різні, багатоаспектні, іншими словами, поліморфні (саме націоналізм — найкраще свідчення цьому), тому звести їх до спільного знаменника просто неможливо^[137].

Пошук узагальнюючого, універсального визначення «націоналізму» ставить перед дослідником і таку дилему: чим вищий рівень узагальнення, тим більшою буде кількість винятків із нього, пов’язаних з конкретно–історичними чи географічними варіаціями націоналізму. Разом з тим, кожне конкретне дослідження конкретного націоналізму традиційно починається з пошуку узагальнюючої дефініції чи теорії. Вихід із цього зачарованого кола давно вже знайдений: залежно від своїх інтелектуальних смаків й уподобань (якщо вони є) дослідник звертається до тієї чи іншої теорії, дефініції націоналізму і будує своє дослідження, виходячи з її основних постулатів. Звідси випливає лише один висновок: про необхідність знання принаймні основних, найзагальніших теорій і дефініцій націоналізму.

Дефініції

На відміну від терміна «нація», у більшості визначень «націоналізму» традиційно і цілком природно переважають суб’єктивістські характеристики. (Ще раз нагадаємо, що межа між «об’єктивними» і «суб’єктивними» елементами є досить умовною.) Здебільшого «націоналізм» асоціюється зі сферою суспільної свідомості, ідеології, історією ідей, доктрин. Деякі дослідники ототожнюють націоналізм із політичним рухом, розуміючи під останнім не лише діяльність конкретних політичних партій, об’єднань тощо, а й процес історичних, суспільних змін узагалі, результатом яких стає формування націй, національних держав.

Перші спроби узагальнень будувались здебільшого на історичних дослідженнях й акцентували увагу передусім на соціально–психологічних, ідеологічних та політичних аспектах націоналізму. Наприклад, у дослідженні лондонського Королівського інституту міжнародних відносин націоналізм визначався як «усвідомлення особистістю чи групою належності до нації або прагнення піднести силу, свободу і добробут нації»^[138].

Один із фундаторів наукових досліджень націоналізму, Карлтон Дж. Гейз, здійснив одну з перших спроб формального визначення поняття. В його схемі націоналізм розглядається і формулюється в кількох головних аспектах: 1) як об’єктивно зумовлений процес перетворення етнічних, культурних спільнот на політичні, державні; 2) як ідеологія, політична доктрина, один з «ізмів»; 3) як почуття, форма самоусвідомлення нації; 4) як політичний рух. Усі ці аспекти є частинами єдиного цілісного феномена — націоналізму. Втім основний акцент у працях К. Гейза робиться на доктрині націоналізму та її втіленні в життя на різних етапах розвитку цього феномена.

Інший фундатор масштабних наукових досліджень націоналізму, Ганс Кон, побудував свій варіант визначення націоналізму в тій же системі координат. «Історичний процес, — наголошував він, — можна аналізувати як послідовність змін у колективній (communal) психології, змін у ставленні людини до всіх виявів особистого і суспільного життя»^[139]. Відтак, природа націоналізму визначається вченим у системі історії ідей і соціальної психології, на тлі соціальної, культурної та політичної історії. «Націоналізм — це, передусім, форма, вияв свідомості», — зазначав Кон, зрозуміло, свідомості колективної. Подібно до будь–якої іншої форми свідомості, він формулюється як певна ідея. В основі націоналізму як форми свідомості — почуття лояльності, відданості певній спільноті, в даному випадку — нації.

«Націоналізм — це форма свідомості (state of mind), що охоплює переважну більшість представників певного народу і має тенденцію охопити собою весь народ; національна держава для нього — це ідеальна форма політичної організації, а нація — джерело творчої культурної енергії та економічного добробуту»^[140].

Націоналізм як ідея існує у двох варіантах: ця ідея або відбиває певну соціальну й політичну реальність, отже, водночас є і породженням цієї реальності, і засобом впливу на неї; і другий варіант — вона виникає як штучна конструкція, що ґрунтується не на політичній реальності, а на умоглядних засадах. Кожний варіант ідеї націоналізму реалізується в історичній практиці в певний період історії, який став унаслідок цього «епохою націоналізму».

Аналіз націоналізму в такому розумінні здійснюється Г. Коном у чотирьох основних аспектах: 1) походження націоналізму; 2) його історична зумовленість; 3) його найхарактерніші соціально–культурні риси; 4) спрямування і характер розвитку. Корені самої ідеї націоналізму, вважав учений, сягають найдавніших часів: вона з’явилася ще у давніх євреїв і греків, і була відновлена за часів Відродження і Реформації (очевидно, в даному випадку термін «націоналізм», що був породженням новітньої епохи, використовується як відповідник «патріотизму»). Зрозуміло, що йдеться про «націоналізм» як почуття окремішності, за схемою «ми — вони». «Ці почуття, — зазначає Г. Кон, — не створюють націоналізму; вони відповідають певним фактам — території, мові, спільному походженню — усе це можна знайти і в націоналізмі […] Можна сказати, що певне почуття національного існує і перед народженням модерного націоналізму — почуття, сила якого і варіанти прояву змінювалися час від часу… Проте воно було здебільшого несвідомим і неоформленим»^[141]. Сама «ера націоналізму» прийшла значно пізніше, в епоху формування «новітніх націй», в епоху, яку відкрила Французька революція.

Ілія Кедорі, якого Е. Сміт характеризує як представника «консервативної школи», вважає націоналізм передусім політичною доктриною, значною мірою штучним витвором європейської філософії початку XIX ст.: «Націоналізм — це доктрина, винайдена в Європі на початку XIX століття. Вона удає, нібито має критерій, згідно з яким певна частина населення може самовизначитися і самоврядуватися в рамках власної держави з легітимною владою і згідно з яким можливе створення суспільства, що складається з держав. Коротко кажучи, ця доктрина доводить, що людство природно поділяється на нації, що нації мають певні характерні риси, які піддаються чіткому визначенню, і що єдиною легітимною формою правління може бути національний уряд»^[142].

Відразу ж зауважимо, що прагнення визначати націоналізм як соціально–психологічне явище або як доктрину (ідеологію) домінує в більшості досліджень, присвячених цьому феномену. Це викликано як особливостями генези та функціонування самого націоналізму, так і дослідницькою традицією, біля початків якої стояли історики ідей.

Одним із перших, хто відійшов від цієї традиції, був Ернест Ґелнер. Власне, він був одним із небагатьох, хто запропонував, як вважає Е. Сміт, справді теорію націоналізму. Е. Ґелнер розглядає націоналізм як багатоаспектне явище, характерне для епохи переходу від традиційно–аграрного до модерно–індустріального суспільства (докладніше про це йтиметься у нарисі 5) — фактично, в цивілізаційному контексті. Проте у формальному визначенні він обмежився сферою суспільної свідомості й політики.

У найзагальнішому розумінні, на думку вченого, «націоналізм — це, передусім, політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають відповідати одна одній. Як почуття, або ж як рух, націоналізм найкраще можна визначити через цей принцип. Націоналістичний сентимент зароджується або на основі дискомфорту, викликаного порушенням згаданого принципу, або завдяки задоволенню, яке виникає завдяки реалізації цього принципу. Націоналістичний рух виникає на основі сентименту такого роду»^[143].

Політичний принцип, звичайно, існує не тільки як соціально–психологічне явище, як почуття, настрої тощо, він має бути сформульований на вищому, доктринальному рівні. Отже, націоналізм — це також «…теорія політичної легітимності, згідно з якою політичні кордони мають бути не вужчими за етнічні, й, особливо, — етнічні кордони всередині певної держави … не повинні відокремлювати владу від решти [суспільства]»^[144].

Отже, за Ґелнером, націоналізм — це політичний принцип, оформлений у вигляді доктрини, й водночас — політичний рух, що виникає на основі цієї доктрини. Утім ці формальні визначення — лише стартова межа, від якої починається побудова самої ґелнерівської концепції, в якій націоналізм перетворюється на глобальний соціально–політичний, економічний та культурний феномен, але цей варіант теорії Ґелнера розглядатиметься в наступному нарисі.

Соціологи, які разом з істориками були серед перших інтерпретаторів націоналізму в наукових термінах, розглядали націоналізм як суспільний рух, що характеризує поведінку націй — найбільших за розмірами людських «колективів». Луїс Вірте визначає націоналізм як «суспільний рух національностей [націй], спрямований на досягнення певного становища у світі конфронтації і протистояння, і не лише досягнення, а й зміцнення і посилення цього становища чи позиції»^[145].

Цю традицію продовжив Ентоні Сміт. Націоналізм, у його розумінні, — це політичний рух. Як політичний рух, він синтезує в собі і соціально–психологічні, і доктринальні, теоретичні компоненти. «Націоналістичний рух, — стверджує вчений, — невідривний від ідеології. Отже, я розглядатиму їх разом і … визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження автономії [суверенності], єдності й ідентичності певного народу, частина якого вважає, що він може утворити реальну, або ж потенційну «націю»^[146].

Безперечно, ця дефініція сприймається як дещо однобічна, оскільки в даному варіанті вона подається поза контекстом загальної аргументації Сміта, яка дає змогу інтерпретувати поняття «націоналізм» значно ширше. Утім, головне залишається — націоналізм як політичний рух. Словосполучення ж «ідеологічний рух», саме стосовно націоналізму, очевидно, видається тавтологією, оскільки націоналізм як рух не може не бути ідеологічним.

Роман Шпорлюк розглядає націоналізм як багатофункціональний феномен, який не обмежується сферою політики чи ідеології, або ж суспільної свідомості, хоча й проявляється передусім у них і через них. У системі аргументів дослідника поняття «ідеологія» і «рух» мають широке контекстуальне значення. «Націоналізм, — вважає Шпорлюк, — був багатоаспектним історичним явищем, він не обмежувався рамками культурницької програми чи руху або суто політичними питаннями. Він також не зводився лише до програми економічного розвитку, незалежно від того, де він з’являвся — чи то у політично незалежних державах (як, наприклад, в Італії після її об’єднання), чи серед тих народів, які ще не досягли політичної незалежності. Націоналізм мав справу зо всіма згаданими проблемами. Його прихильники одночасно змагалися за політичну незалежність, збереження і розвиток окремої культурної ідентичності їхніх народів, і за економічний розвиток нації. По суті, націоналізм був програмою і рухом за створення нових типів спільнот — націй»^[147].

Цікаво, що в даному випадку поняття «рух» і «програма» не мають політологічного змісту, йдеться про рух як загальний процес глобальних цивілізаційних змін, а «програма» — не що інше, як доктрина, систематизований (часом несвідомо) набір ідей і принципів, що складають суть націоналістичного світогляду.

Луїс Снайдер, провідний систематизатор концепцій націй і націоналізму, автор «Енциклопедії націоналізму», пропонує таке визначення націоналізму: «Націоналізм — це стан свідомості, [колективне] почуття групи людей, які живуть у чітко окресленому географічному ареалі, мають спільну мову та літературу, що стали виявом прагнень нації і, в деяких випадках, мають спільну релігію»^[148]. Впадає в око, що ця дефініція в основному повторює визначення Г. Кона, до того ж вона видається тавтологією, бо фактично йдеться про те, що націоналізм — це національна свідомість нації.

Американський історик Бойд Шейфер, ураховуючи багатоаспектність націоналізму та його виявів, спробував уникнути узагальнюючої «нормативної» дефініції і запропонував десять суттєвих ознак, одночасна «присутність» яких засвідчує факт існування націоналізму:

1. Наявність певної території, не обов’язково чітко окресленої (розміри також не мають великого значення), яку певний народ вважає своєю, історично успадкованою, до якої цей народ ставиться з любов’ю і цілісність якої він готовий захищати.

2. Наявність народу, який називає себе нацією зі спільною культурою (реально існуючою чи бажаною), і спільними для всієї нації засобами спілкування (комунікації). Спільна культура загалом включає в себе мову (як, наприклад, у Франції) чи кілька зрозумілих усім мов (Швейцарія), спільні літературу, символи, звичаї, традиційний життєвий устрій і побут. Коли особистість усвідомлює свою належність до певної культури, відчуває бажання підтримувати її, вона належить до певної нації.

3. Наявність деяких панівних суспільних (наприклад, мусульманська чи християнська церкви) та економічних (капіталістичних чи комуністичних) інститутів, що є виявом спільних суспільних чи економічних інтересів. Конфлікт таких інститутів та інтересів усередині нації призводить до громадянської війни.

4. Наявність незалежної чи суверенної держави (тип її не має значення) або, за невеликим винятком, — прагнення мати цю державу (поляки після поділів Польщі, євреї до утворення Ізраїлю).

5. Колективне уявлення про спільну історію і, досить часто, — про спільне етнічне походження. Іноді, як у випадку з євреями й арабами, воно ґрунтується на уявленні про релігійну чи кровну (расову) спорідненість. Спільність минулого та етнічного походження може бути дійсною, реальною і уявленою (зауважимо, що Б. Шейфер писав це задовго до Б. Андерсона та його «уявлених спільнот»). Усвідомлення спільної історичної спадщини дає людям почуття відмінності від інших народів, почуття ідентичності.

6. Пріоритет позитивного ставлення до представників власної нації (національності) — вияв того, що К. Дойч називав «компліментарністю». Іншими словами — це система емоційних зв’язків між представниками однієї нації, почуття солідарності. Цей принцип діє на найзагальнішому, здебільшого, абстрактному рівні. Американець може не любити свого сусіда–американця і дружити з французом, але на загальному рівні він ставиться до «американців взагалі» краще, аніж до «французів узагалі». Це почуття солідарності міцнішає у воєнний час і стає більш усвідомленим, коли конкретна особа опиняється за кордонами власної країни.

7. Колективне, спільне почуття гордості за досягнення в минулому і сучасному (частіше у військовій та економічній, аніж у культурній чи соціальній сферах), або — спільне переживання з приводу національних утрат і трагедій, особливо воєнних. Спільна трагедія в минулому, як стверджував Е. Ренан, може бути не менш сильним об’єднуючим емоційним чинником, аніж «національна гордість». Зокрема, для чехів і поляків переживання втрати державності, як національна трагедія, було надзвичайно потужним інтегруючим чинником. Почуття гордості за досягнення може спричинити виникнення доктрини месіанізму певного народу. Згадаймо ідею «богообраності» євреїв у сіонізмі, ідею цивілізаторської місії у англійців й американців, ідею німецького та російського месіанізму тощо.

8. Наявність колективного почуття індиферентності або ворожості до інших (не до всіх) народів (націй), особливо тоді, коли ці нації вважаються такими, що загрожують безпеці власного народу в сучасному чи майбутньому. Саме слово «націоналізм» у такому контексті, як ми вже згадували, досить часто несе на собі тавро ворожнечі і ксенофобії.

9. Почуття відданості спільноті (нації, батьківщині), яка уособлює чи символізує територію, народ, культуру, суспільні інститути, інтереси — тобто все те, що люди вважають своєю спільною спадщиною. Це почуття може бути й неусвідомленим. Для націоналіста нація — це щось більше, загальніше, аніж механічна сума її складових частин, значною мірою це містичний символ, істота, організм.

10. Почуття спільної надії на те, що нація і, відповідно, кожна особистість, яка належить до неї, матимугь щасливе і безпечне майбутнє. Для великих націй це здебільшого означає «славне» майбутнє, пов’язане з експансією (у космічну еру вже не тільки на Землі, а й у космосі). Експансія може бути не лише територіальною, а й економічною. Для невеликих чи нових націй перспективи майбутнього пов’язуються передусім зі сподіванням на виживання і безпеку^[149].

«Ці ознаки, — зауважує Шейфер, — не обов’язково мають бути наявними одночасно і не обов’язково виявляються з однаковою інтенсивністю. Розмаїття їхніх комбінацій та виявів досить велике. Проте, коли ми говоримо про факт існування націоналізму, більшість із цих ознак має бути відчутною, і коли усі вони збігаються у часі й просторі, відповідний націоналізм буде сильним»^[150].

Цей набір ознак хоча й містить деякі інституційні та географічні елементи, все ж загалом не виходить за межі, встановлені засновниками наукових досліджень націоналізму, тобто соціально–й індивідуально–психологічні детермінанти залишаються основними. Спостереження Б. Шейфера можна вважати досить вдалою деталізацією загального твердження про те, що націоналізм — це форма, стан суспільної свідомості, яка проявляється насамперед в індивідуальній свідомості.

Цю тему Б. Шейфер продовжив у іншій своїй праці, присвяченій націоналізмові. У цьому варіанті націоналізм — це вияв «почуття належності» (sense of belonging). Почуття належності є необхідним елементом психіки людини як істоти колективної. Вся історія людства — це історія людських колективів і, відповідно, — змін почуття належності до цих колективів. Отже, націоналізм, як історична форма «почуття належності», глибоко закорінений у людській психіці^[151]. Неважко помітити у цьому формулюванні відголос давньої традиції, започаткованої і розробленої Е. Ренаном, К. Реннером та іншими представниками «суб’єктивістського» напряму досліджень націй і націоналізму.

Націоналізм, патріотизм, шовінізм

Слова «патріотизм» і «шовінізм» увійшли в європейські мови в ту ж історичну епоху, що й слово «націоналізм». Якщо останнє з них поступово засвоїлося суспільствознавством, то два перших і надалі залишаються здебільшого у сфері публіцистики, літератури, побутової свідомості, при цьому, якщо термін «націоналізм» ще викликає певні дискусії з приводу змісту поняття, то слова «патріотизм» і «шовінізм» належать до усталеніших категорій.

Найбільше плутанини виникає зі словами «націоналізм» і «патріотизм», особливо у зв’язку з використанням їх у політичній риториці. Колись Ш. де Ґолль пояснював відмінність між цими двома словами досить просто: «Патріотизм — це коли на першому місці стоїть любов до власного народу. Націоналізм — це коли на першому місці стоїть ненависть до інших народів». Ця невибаглива, ефектна емоційна формула може бути цілком достатньою для побутового рівня свідомості, проте очевидно, що науковий аналіз потребує більшого.

Іноді слова «націоналізм» і «патріотизм» уживаються як синоніми. Щоправда, «патріотизм» традиційно сприймається як поняття вищої моральної ваги, тоді як «націоналізм» має змістову «тінь», підтекст, пов’язується з крайнощами людської психіки, культурною недосконалістю, агресією тощо. В будь–якій країні «патріот» і «патріотизм» шануються, а «націоналіст» і «націоналізм» матимуть у кращому випадку нейтральне і дуже рідко позитивне ставлення (останнє пов’язане з належністю до певних політичних сил). Очевидно, що відмінність між цими поняттями має суто моральний, етичний контекст. Без нього стане очевидним, що будь–який «патріот» не може не бути «націоналістом» і навпаки. (У цьому зв’язку варто згадати знаменитий вислів, який приписують різним відомим діячам: «патріотизм — останній притулок негідників», що виник як реакція на патріотичну демагогію, надзвичайно популярну серед політиків кінця XIX ст.)

Утім, можна знайти змістові відтінки, що дають змогу на аналітичному рівні простежити відмінність між «патріотизмом» і «націоналізмом». Луїс Снайдер пропонує, зокрема, такий варіант:

1) «патріотизм» стоїть ближче до таких понять, як батьківщина, країна, місце народження, він відображає любов до країни. «Націоналізм» ґрунтується на комплексі почуттів, адресованих нації;

2) патріотизм більше пов’язаний з емотивною сферою, почуттям відданості власній країні, готовністю служити їй. Націоналізм має інше психологічне «навантаження», опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації;

3) хронологічно–історично патріотизм — це явище, набагато старше за націоналізм. Патріотизм існував з найдавніших часів, коли тільки починали вироблятися певні форми суспільної організації людства. Націоналізм — відносно недавній феномен;

4) за своєю природою, патріотизм не має агресивного характеру, це почуття, спрямоване на захист. Націоналізм невіддільний від таких категорій, як сила, влада. Він узаконює застосування сили для того, щоб утримати єдність нації, або ж для зовнішньої експансії, він пов’язаний з агресією^[152].

У сучасну епоху, вважає Л. Снайдер, націоналізм поступово заступає місце патріотизму на світовій арені у зв’язку із зростанням конкуренції між націями.

Приблизно в такому ж ключі пропонує розрізняти націоналізм і патріотизм Вокер Коннор. Націоналізм і патріотизм, наголошує він, відображають два різних типи лояльності, відданості, належності. Патріотизм — це лояльність, відданість певній державі (країні) та її інститутам. Для французів та японців відмінність між націоналізмом і патріотизмом не має значення, оскільки їхні держави є або відносно гомогенними в етнонаціональному відношенні (Японія), або побудовані на цілковитому домінуванні провідної етнічної групи (Франція). Якщо ж держава охоплює більшу розмаїтість етнонаціональних груп, виникає розбіжність між націоналізмом і патріотизмом. Наприклад, націоналізм басків чи каталонців може співіснувати з їхнім же іспанським патріотизмом, фламандців — з бельгійським, кашмірців — з індійським, корсиканців — з французьким, а квебекських французів — з канадським патріотизмом^[153].

Е. Ґелнер вважав націоналізм досить специфічним різновидом патріотизму, «таким, що став всюдисущим і панівним тільки в цілком певних суспільних умовах, які є характерними лише для модерного світу…»^[154]. При цьому слово «патріотизм» він використовував як відповідник терміна «лояльність», «відданість». Можна зауважити, що в такому значенні патріотизм існував з давніх–давен, і його приклади можна знайти і в давній Греції (громадянський патріотизм полісів та панелліністський патріотизм), і в давньому Римі, і в середньовіччі (локальний, становий та інші патріотизми) тощо.

Про це згадує й англійський історик Ілія Кедорі, який писав із цього приводу, що патріотизм, ксенофобію та націоналізм нерідко змішують в одне ціле під гаслом «націоналізм», хоча перші належать загалом до сфери почуттів, тоді як останній — суто ідеологічний феномен. Патріотизм і ксенофобія — це універсальне явище. «Патріотизм, — зауважує вчений, — відданість певній країні, групі чи інститутам, готовність захищати їх, — це почуття відоме всім людям; те ж саме можна сказати й про ксенофобію, тобто відразу до іноземця, чужинця, небажання приймати його до своєї групи»^[155]. Ані ксенофобія, ані патріотизм не потребують, на думку І. Кедорі, теоретичного підґрунтя і відповідної політики. Націоналізм, на відміну від них, — це цілісна доктрина, яка веде до певного типу політики. І водночас — це не універсальний феномен, а лише продукт європейської думки останніх 150 років.

Слово «шовінізм» виникло як відповідник романтизованої форми патріотизму, в найзавершенішому вигляді вираженої в образі полковника наполеонівської армії Ніколя Шовена де Рошфор, прізвище якого було використане для означення терміна^[156]. Згодом публіцистика змінила акценти — «шовінізм» наблизився до екстремального націоналізму, ксенофобії, національної та расової нетерпимості.

Шовінізм може виникнути в будь–якій країні, у будь–якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики, всесвітньо відомим став великодержавний російський шовінізм.

Щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не виникає — загальновизнаним є ставлення до нього як до екстремістської форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке іноді набуває ґротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 р. 45–річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині. Зауважимо, що серед певної частини японців цей вчинок був сприйнятий схвально.

Отже, провести певну межу між поняттями «націоналізм», «патріотизм» і «шовінізм» цілком можливо. З одного боку, вони нібито відокремлюють різні ступені «інтенсивності» певного соціально–психологічного феномена. Іноді вони стосуються дещо відмінних політичних явищ. У науковій термінології, в мові публіцистики, політики, в побуті вони вживаються в різних значеннях залежно від контексту. Проте очевидною є їхня спорідненість, оскільки стосуються вони однієї сфери — буття націй. Межа між ними — умовна як у суспільній практиці, так і в термінології. Залежно від конкретної історичної ситуації «найшляхетніший» патріотизм може перетворитися на шовінізм, який, своєю чергою, заінтересована сторона здатна охарактеризувати як історично зумовлений, прогресивний націоналізм, який, у свою чергу, є виявом патріотизму — і так далі, без кінця.

Безперечно, в науковій термінології ці слова здебільшого мають нейтральне значення. Мабуть, варто погодитися з тим, що в модерну епоху і патріотизм, і шовінізм стали проявами глобальнішого феномена — націоналізму, нації. У домодерні часи також можна знайти чимало прикладів «патріотизму» і «шовінізму», проте вони стосувалися і домодерних форм суспільної організації, тобто були до–національними, стосувались інших форм людської організації й інших форм групової лояльності. Зрештою, і нині ці поняття використовуються в «позанаціональному» контексті. З піднесенням феміністичного руху стало популярним поняття «чоловічий шовінізм», корпоративність певних професійних верств породилавислів «професійний патріотизм», побутують такі вислови, як «патріот свого міста», краю, справи тощо.

Отже, як саме слово «націоналізм», так і його історичні варіації, залишаються «предметом ужитку» в найрізноманітніших сферах людської діяльності. Очевидно, варто звернутися до тієї сфери, яка абстрагується від повсякденного вживання слів–символів і намагається інтерпретувати їх на рівні узагальнень і теорій, власне, до науки.

* * *

Наведений нами набір дефініцій «націоналізму», незважаючи на його певну хаотичність, викликану особливостями самого терміна, дає можливість зробити певні узагальнення. Можна окреслити принаймні три значення терміна «націоналізм», які загалом визнаються як необхідні функціональні ознаки феномена. Націоналізм — це, по–перше, почуття (колективне або особисте), іншими словами, вияв або форма суспільної свідомості, явище соціально–або індивідуально–психологічне. По–друге, це світогляд, доктрина, або ідеологія — систематизоване уявлення про світ у рамках певного набору абстрактних понять. Зрештою, третє значення слова «націоналізм» — політичний рух, політична програма, в основі яких — відповідна ідеологія (доктрина), світогляд.

Зрозуміло, існують різні варіанти, які виходять за рамки цієї схеми, пов’язані з особливостями дослідження націоналізму представниками різних наукових галузей, проте вони є здебільшого конкретизацією цих загальних понять, які разом становлять формальні ознаки єдиного явища. Варто наголосити, що термін «націоналізм» — це, передусім, поняття, назва, символ. Аналізуючи ідеї, рух або почуття, які ми називаємо «націоналізмом», слід пам’ятати про те, що в реальності немає «націоналізму» як такого, як ідеального, універсального явища. В такому вигляді «націоналізм» існує лише як поняття, як абстракція.

В реальності ж є лише розмаїття явищ з певними спільними ознаками, що відповідають набору узагальнених критеріїв, який ми й називаємо націоналізмом. Очевидно, це треба пам’ятати, коли ми розглядатимемо феноменологію націоналізму.

Нарис 5. Феноменологія

Націоналізм: міфологія

Націоналізм: доктрина

Проблема взаємодії і взаємовпливів

Модернізаційна версія

Марксизм і націоналізм

Консервативний підхід

Націоналізм з погляду психології

Націоналізм, нацизм і фашизм

Націоналізм і расизм

Відповідь на запитання «що таке націоналізм?» на рівні формальної дефініції навряд чи влаштує нас, якщо не відповісти на нього в іншому варіанті, а саме, з погляду внутрішнього функціонування й розвитку цього феномена та його місця в житті суспільства. Користуючись висловом Р. Шпорлюка, можна сказати, що від «арифметики» націоналізму ми маємо перейти до його «алгебри».

Націоналізм — поліморфний і поліфункціональний феномен, його дія проявляється у різних сферах життя людського суспільства. Націоналізм існує на політичному рівні, як відповідний рух. Як ідеологія, він сформульований у певній доктрині (чи доктринах), які обґрунтовують природу і права певних людських спільнот — націй та легітимних взаємин між цими спільнотами на міжнародному рівні. Зрештою, існує економічна «інкарнація» націоналізму, психологічна тощо. «В ідеальному варіанті, — стверджує Е. Сміт, — націоналізм дає розрахунок необхідних ресурсів і рецепт оптимального способу життя, необхідних для забезпечення автономії та автентичності; якщо цього не вдається досягти, націоналісти змагаються за максимальний контроль над своєю землею та її ресурсами. До того ж, націоналізм діє ще на соціальному рівні, вимагаючи єдності й дієвості «народу», рівності людей, як громадян, перед законом та їхньої участі в суспільному житті задля «національного блага». Дивлячись на націю як на родину «з великої літери», він прагне створення духу національної єдності й братерства серед членів нації; ось чому він проповідує соціальну єдність кожної нації.

Проте в найзагальнішому розумінні націоналізм варто розглядати як різновид історичної культури та громадянського виховання, той, що перекриває собою або замінює старі моделі релігійної культури та сімейного виховання. Націоналізм — це дещо більше за політичний стиль чи доктрину, це — форма культури, ідеологія, мова, міфологія, система символів та форма свідомості, що набула всесвітнього значення.. .»^[157]

Безперечно, охопити усі згадані вияви націоналізму та здійснити їх науковий аналіз у рамках однієї книги неможливо. Отже, розглянемо ті з них, які найдокладніше досліджені й узагальнені в науково–теоретичних та ідеологічних розробках.

Націоналізм: міфологія

Більшість дослідників, як тих, що ставляться до націоналізму нейтрально, так і тих, які підкреслюють його негативні соціальні, політичні та інші прояви, визнають, що як у суспільній свідомості, так і в наукових дослідженнях уже склався певний комплекс усталених стереотипів стосовно націоналізму. Усе це становить своєрідну «міфологію» цього явища. Є міфологія націоналізму як така, що сформувалася у процесі його історичної еволюції, і міфологія «про націоналізм», що виникла внаслідок його взаємодії з іншими світоглядними системами та спроб його наукового аналізу. Зауважимо, що міфологічні уявлення та спосіб мислення, характерні для націоналізму чи його критиків, не є специфічними рисами самого націоналізму. Власні міфи має будь–яка ідеологічна система, оскільки міф — неодмінний компонент будь–якого світогляду, навіть раціоналістичного.

Зважаючи на наше прагнення до об’єктивності (що буде нашим власним міфом), звернемося до міркувань тих дослідників, які належать до різних інтелектуальних традицій (наголосимо, що цю відмінність між «школами» ми вважаємо умовною). Британський неомарксист Том Нейрн у книзі «Розпад Британії: криза і неонаціоналізм» (The Break–Up of Britain: Crisis and Neo–Nationalism) привертає увагу до таких «концептуальних міфів» щодо націоналізму, які він сам влучно охарактеризував як «фольклор націоналізму». Нейрн уживає термін «міф» як відповідник слова «стереотип».

Насамперед, це детерміністський міф (стереотип) про те, що націоналізм — це загалом історично зумовлена внутрішніми потребами суспільства стадія його розвитку, або «стадія росту», якщо скористатися терміном популярної теорії. Це, стверджує Нейрн, визнають представники як матеріалістичної, так і ідеалістичної філософії. Щоправда, перші (зокрема, марксисти) пов’язують появу націоналізму з виникненням національної ринкової економіки і буржуазії, тоді як другі ідентифікують «історичну необхідність» його народження з потребами колективної особистості, її духу, який має знайти своє вираження саме в націоналізмі.

Цікаво й те, що представники обох напрямів вважають епоху націоналізму «перехідною». Після неї має прийти епоха інтернаціоналізму — це погляд марксистів, або ж епоха вищої гармонії Світового Духу — так вважають їхні опоненти.

Звідси випливає ще один міф — згадана «постнаціоналістична» епоха досяжна лише в тих суспільствах, де розвивався «нормальний», «природний» націоналізм. Відповідно, виникає поділ на «поміркований», «цивілізований», «прогресивний» націоналізм (у різних версіях він дістає назву «ліберального», «громадянського» тощо) та його протилежність — «екстремістський», «агресивний» і т. ін.

Ще один елемент «фольклору» — уявлення про те, що націоналізм є породженням не лише внутрішніх, об’єктивно зумовлених потреб суспільства, а й, передусім, наслідком певних психологічних потреб особистості. Він постачає народам та окремим індивідам дуже важливий товар — «ідентичність», самоусвідомлення.

«Увесь цей фольклор націоналізму, — зауважує Т. Нейрн, — не можна вважати абсолютно хибним. Якби він був таким, він не діяв би як міф. З іншого боку, він також був би недієздатним, якщо був би істинним…»^[158].

Е. Ґелнер, послідовний і сумлінний критик марксизму в питаннях теорії націоналізму, у книзі «Нації і націоналізм» також наводить декілька «помилкових теорій» націоналізму (він їх називає також і міфами), характерних як для самого націоналізму–доктрини, так і для його ідеологічних опонентів. Слідом за своїм марксистським колегою Ґелнер вважає основним і найпоширенішим міфом націоналізму уявлення про його «природність» і самодостатність. Прихильники цього міфу (серед них переважають націоналісти) дотримуються думки, що відсутність націоналізму може бути викликана лише певними несприятливими обставинами, наприклад насильницьким придушенням цієї природно зумовленої сили.. Національність, самоідентифікація людини з певною нацією — це така сама природна річ, як група крові чи наявність органів зору. Не менш природним для націоналіста є й те, що люди однієї національності мають також належати до однієї національної держави.

Цьому міфові суперечить інший. Згідно з ним, націоналізм — це лише штучний ідеологічний витвір, який абсолютно не відповідає потребам суспільства; він з’явився унаслідок «прикрого випадку». Політичне життя навіть в індустріальних суспільствах не потребує націоналізму. Найвиразніше цей погляд сформульований представником консервативної «школи» І. Кедорі.

Марксистські мислителі стали, на думку Ґелнера, авторами наступного досить поширеного міфу — «теорії помилкової адреси». Подібно до того, як екстремістська частина мусульман–шиїтів вважає, що архангел Гавриїл помилково передав волю Аллаха Мухамедові (замість того, щоб повідомити про неї Алі), «класичні» марксисти загалом вважають, що послання історії було адресоване класам, але внаслідок якоїсь прикрої «поштової помилки» було доставлене націям.

І, нарешті, останнє «міфологічне» уявлення про націоналізм, за Ґелнером. Автор називає його «теорією Богів Темряви». Націоналізм у цьому варіанті — це породження атавістичних сил, голосу крові, ірраціональна сила. Цей погляд характерний як для противників націоналізму, так і для його прихильників й адептів^[159].

Окремо від стереотипних уявлень про націоналізм існує певний набір міфів, які можна вважати інтелектуальною власністю самого націоналізму. Американський історик Бойд Шейфер пропонує на аналітичному рівні відрізняти такі види націоналістичних міфів: метафізичні, «фізичні» (пов’язані з біологією, географією тощо), культурні та лінгвістичні, політичні, економічні та історичні. Цей поділ застосовано лише для зручності викладу історичного матеріалу у книзі Б. Шейфера «Обличчя націоналізму», отже, він є абсолютно умовним. Наприклад, до «фізичних» міфів можна віднести й економічні та політичні, а культурні та історичні (які також перетинаються) — до метафізичних. Утім полишимо цю схоластику і звернемося до конкретних прикладів.

Найпоширеніший варіант націоналістичного метафізичного міфу — ідея про обраність певної нації, її особливу місію або ж особливу природу, походження. Можна згадати іудейську версію — євреї, як богообраний народ, італійську — ідею Дж. Мадзіні про особливу місію італійців у світі, німецьку — міркування Й. — Г. Фіхте про те, що нація — це реальний вияв божественного, індійську — заклик Шрі Ауробіндо Ґош до співвітчизників вірити у те, що вони є знаряддям Бога, і, відповідно, — індійська нація — це творіння Боже, тощо. В середині XIX ст. американські публіцисти проголошували особливу місію і долю своєї нації у світі, а на початку XX ст. сенатор Альберт Беверідж стверджував, що Господь «позначив американський народ як обрану націю, яка має відродити світ». Видатний російський письменник Ф. Достоєвський вважав російський народ особливим носієм християнської ідеї. Бури у Південній Африці порівнювали себе з юдеями, після вигнання останніх із Єгипту, і вважали себе носіями колонізаторської місії, освяченої божественною волею^[160]. Зрозуміло, що ці міфи ставали частиною культурної спадщини, частиною історичного міфу. Саме до нього ми й звернемося як до центрального елемента націоналістичної міфології.

Як уже згадувалося, національний (націоналістичний) міф є обов’язковим елементом, складовою національної свідомості, а в ширшому контексті — важливою умовою самого існування етнічної групи в домодерні часи (Армстронг, Сміт), і нації у модерні часи. Міф у цьому розумінні має надзвичайне функціональне значення. В модерну епоху, тобто в епоху націотворення, відбувається легітимізація національного міфу: тут важливу роль відіграє історія, яка дає «наукове обґрунтування» міфові. Національний міф стає тотожним історичному.

Наведемо приклад конкретизації і легітимізації націоналістичного історичного міфу на прикладі етногенетичних версій слов’янських народів (російського, українського, білоруського), який подає російський дослідник Віктор Шнірельман. За його спостереженнями, ці версії склалися наприкінці XIX — у 20–ті роки XX ст., і після розпаду СРСР були відновлені патріотичною історіографією (у період радянської влади їх заступив офіційний ідеологічний міф про споконвічну єдність цих народів, своєрідний варіант панславізму).

Спільними ознаками націоналістичного міфу згаданих трьох народів В. Шнірельман вважає:

1. Твердження про надзвичайну задавненість певної культури й мови. Він пов’язаний з боротьбою за територію і має ознаки «синдрому Робінзона Крузо».

2. Прагнення якнайбільше задавнити сучасні етнополітичні кордони і зробити їх якнайширшими.

3. Безумовна ідентифікація своєї етнічної групи з певною мовою, яка нібито властива цій групі з давніх–давен.

4. Упевненість у тому, що територія власного етносу була місцем формування не тільки цього етносу, а й «молодших» етнічних груп — синдром «старшого брата».

5. Намагання ідентифікувати власних предків з яким–небудь «славетним» народом, добре відомим за писемними чи фольклорними джерелами.

6. Претензії на історичний пріоритет деяких культурних чи політичних досягнень своїх предків у порівнянні з предками сусідніх народів.

7. Перебільшення ступеня етнічної консолідації у давні часи.

8. Конструювання образу «зовнішнього ворога», боротьба з яким консолідує етнос.

9. Зарахування до своєї спільноти інших етнічних груп, що має довести силу власного етносу.

Усі згадані риси націоналістичних міфологем, як вважає В. Шнірельман, мають цілком зрозуміле «функціоналістське» підґрунтя: вони спрямовані на легітимізацію територіальних чи політичних амбіцій певного етносу, створення для нього психологічного комфорту й престижності, що полегшує конфронтацію даного етноса з іншими етносами, зміцнює його внутрішню солідарність тощо^[161]. Неважко помітити, що ці риси цілком відповідають загальному наборові націоналістичних міфів, характерних для будь–якої нації. Варто лише зауважити, що в країнах, де період національного «відродження» чи націотворення став уже давньою історією, подібні міфи існують як усталений елемент масової свідомості, свого часу створений романтичною чи навіть позитивістською історіографією та «інстальований» через систему початкової освіти, її зусиллями він відтворюється й далі. Наукове осмислення національного досвіду загалом значно відрізняється від цих уявлень. В умовах «національного відродження» згаданих слов’янських народів етнонаціональний міф присутній і в наукових розробках (він або реставрується, або формується заново).

Отже, повторимо: міф є обов’язковим, невід’ємним елементом націоналістичного світогляду, він виконує цілу низку важливих ідеологічних функцій, передусім, функцію об’єднання, інтеграції етнічної групи чи нації.

Націоналізм: доктрина

Чи справді націоналізм можна охарактеризувати як «доктрину», «теорію», «ідеологію» або «світогляд»? Чи не завеликий кредит він отримує з такими епітетами? Чи має він своїх видатних мислителів? Чи загальний набір принципів націоналізму, його, так би мовити, «споживчий кошик», зводиться до апології примітивних расових чи кровних інстинктів, що легко сприймаються обивателем, або ж запозичених в інших доктрин принципів? Можливо, націоналізм — це лише ідеологічний покидьок, витвір безвідповідальних дій купки інтелектуалів, або ж наслідок змагань бюрократичної еліти, що прагне перерозподілу влади? Усі ці питання логічно виникали й виникають, коли дослідники намагаються оцінити ідеологічну вагу націоналізму в історії та сучасному житті.

Найпоширенішим був погляд (чимало дослідників, особливо ліберальної та неомарксистської орієнтації, дотримуються його і понині), згідно з яким націоналізм є доктринально мізерним. Е. Ґелнер вважав, що як доктрина націоналізм узагалі не вартий аналізу, і місце будь–якого «націоналістичного класика» завжди може бути вакантним — заступити його легко, оскільки доктринальний набір націоналізму досить вузький і не надто вишуканий. Б. Андерсон, як ми вже згадували, не визнає існування видатних націоналістичних мислителш. Для Г. Сетон–Вотсона суть націоналізму зводиться до застосування народженої Просвітництвом доктрини суверенності народу щодо національних спільнот. Решта його доктринальних принципів — це риторика^[162]. Загалом прихильники такого підходу мають рацію, але — до певної міри. Можна погодитися з тим, наприклад, що основні націоналістичні постулати, сформульовані тим чи іншим ідеологом, не належать до інтелектуально витончених шедеврів. Не викликає сумнівів і те, що ці постулати, загалом сформульовані в XIX ст., залишаються незмінними, отже, кожний «новий» націоналістичний месія «відкриває Америку» лише для себе. Проте подібні закиди, які хибують передусім на інтелектуалістську зверхність, можна адресувати й будь–якій іншій доктрині, що претендує на масове сприйняття. Чи можна вважати інтелектуально вишуканими, скажімо, писання апологетів первісного християнства? Чи змінилися основні принципи західного лібералізму у порівнянні з часами, коли жили його «класики»? Ці риторичні запитання можна продовжувати, але сенсу в цьому немає. Цілком зрозуміло, що націоналістична доктрина, як і будь–яка інша, потребує докладного, всебічного й позбавленого політичної чи інтелектуальної упередженості аналізу.

Е. Сміт, який вважає, що націоналізм функціонує саме як ідеологічне явище, як політична доктрина, зрештою, як світогляд, наводить такі основні складові націоналістичної доктрини:

«1. Поділ людства на нації є природним;

2. Кожна нація має свій специфічний характер;

3. Джерелом, першоосновою будь–якої політичної влади є нація, вся [національна] спільнота загалом;

4. Якщо людина хоче бути вільною і прагне до самореалізації, вона має ототожнювати себе з певною нацією;

5. Нації можуть самореалізуватися лише у власній державі;

6. Відданість національній державі, батьківщині — понад усе;

7. Головною передумовою всесвітньої свободи і гармонії є зміцнення національних держав»^[163].

Сміт зауважує, що наведений набір доктринальних принципів свідчить, насамперед, про те, що націоналізм, на відміну від марксизму, не являє собою завершену теорію суспільних змін чи політичної дії. Його характерною рисою є «доктринальна уривчастість» (додамо до цього його доктринальну й політичну поліморфність). Отже, він потребує допоміжних теоретичних схем. Це значною мірою пояснює схильність націоналізму як ідеології до «позашлюбних» союзів з іншими ідеологіями.

Проте, на думку Е. Сміта, у працях різних націоналістичних мислителів є певні спільні ідеї, що дають підстави стверджувати наявність єдиної націоналістичної доктрини, основні компоненти якої узагальнені цим автором. Фактично Е. Сміт уперше скомпонував окремі елементи націоналістичної доктрини разом (жоден із націоналістичних мислителів цього не зробив).

Визнаючи за націоналізмом властивості доктрини, не варто переоцінювати її внутрішню «гармонійність». Можна звернути увагу лише на одне спостереження, яке, безперечно, має надзвичайне значення для розуміння природи націоналізму. В самій своїй основі націоналістична доктрина містить серйозну суперечність. «Загалом, — зауважує Е. Ґелнер, — націоналістична ідеологія грунтується на цілком хибній формі свідомості… Вона начебто виступає на захист старого фольклорного суспільства, насправді ж спрямована на побудову анонімного масового суспільства^[164]. Націоналісти нібито прагнуть легітимізувати минуле, щоб збудувати майбутнє, але при цьому руйнують це минуле.

Що ж до ідеї про відсутність видатних націоналістичних мислителів, зумовлену «примітивізмом», «інтелектуальною мізерністю» основних світоглядних постулатів націоналізму, варто звернутися до аргументації тих дослідників (К. Гейз, Г. Кон, Р. Шпорлюк та ін. Докладніше про це йтиметься у нарисі 7), які переконливо доводять, що націоналістична доктрина формувалась зусиллями багатьох видатних мислителів кінця XVIII — XIX ст. Так само, як і будь–яка інша доктрина, націоналізм має власну інтелектуальну історію. У націоналізмі є своє бачення історії, культури, економіки, соціального устрою, релігійних взаємин тощо. Та обставина, що не існує націоналістичного «Маніфесту Комуністичної партії», не позбавляє націоналізм права на звання доктрини.

Згадаємо ще одне уявлення про націоналізм, яке протягом тривалого часу давало змогу девальвувати його як доктрину на ринку ідеологічних «цінних паперів». У найзагальнішому вигляді воно формулювалося так: націоналізм не має економічної програми. Лише в останні десятиліття це твердження було піддане серйозній ревізії (Г. Джонсон, Р. Шпорлюк, Л. Ґрінфелд). Узагальнюючи основні риси «політекономії націоналізму», відомий економіст, професор Лондонської школи економіки Г. Джонсон навів схему, за якою має розвиватися націоналістична економічна політика. Вона матиме два напрями: перший із них безпосередньо відповідатиме за створення національного валового продукту (Джонсон не використовує цього терміна), регулювання соціальних відносин тощо. Другий — за створення «психологічного» національного продукту, відчуття психологічного комфорту, заснованого на економічних заходах. Нерідко, зауважує Джонсон, створення «психологічного прибутку» відбувається за рахунок матеріального. Згадаємо, наприклад, що політика протекціонізму, з погляду споживача та економічної вигоди, не завжди є оптимальною, проте вона завжди пасувала «національним почуттям», «національній гордості» тощо.

Як конкретно здійснюється націоналістична економічна політика? По–перше, писав Джонсон, вона підтримує передусім ті види діяльності, які мають символічну цінність для «національної ідентичності»; конкретніше, йдеться про те, наприклад, що особлива увага приділяється промисловості, зокрема тим галузям, що символізують промислову конкурентоздатність нації (згадаємо, яке значення мали автомобільна промисловість для американців, хімічна та сталеплавильна для німців, суднобудування для англійців, певні галузі промисловості для країн — «тигрів» Південно–Східної Азії тощо). По–друге, здійснення націоналістичної економічної політики має сприяти тим видам економічної діяльності, які відповідатимуть потребам середніх (чи освічених) класів у працевлаштуванні. Конкретний вибір тут залежатиме від рівня економічного розвитку країни: в малорозвинених країнах перевага надаватиметься видам діяльності, пов’язаним із бюрократичним обслуговуванням держави, в розвинених — менеджментові, освіті, охороні здоров’я, юридичним професіям тощо; найпередовіші країни створюватимуть робочі місця передусім у сферах вищої освіти та науки. По–третє, націоналізм одночасно прагне організувати масштабний державний контроль за економічною діяльністю й водночас — заохочувати різноманітні форми приватної економічної діяльності. Це гарантує працевлаштування освічених верств у сфері державного управління й водночас дає можливість здійснювати суспільний контроль за тим, щоб переваги у працевлаштуванні мали громадяни даної держави^[165]. Зрештою, націоналістична економічна політика спрямовується, особливо на початкових стадіях формування націй чи національних держав, на перерозподіл матеріального прибутку на користь середніх класів, наявність яких є передумовою стабільності суспільства та демократичності управління. «…Інвестиції формування середнього класу за рахунок ресурсів більшості населення, створені націоналістичною політикою, можуть бути найважливішою умовою творення життєздатної національної держави»^[166]. Зрозуміло, що в даному випадку ми маємо справу з ідеальною схемою, яка враховує розмаїття суспільної практики, запропоноване «ерою націоналізму». В реальності усі наведені елементи націоналістичної економічної політики фактично ніколи не були представлені разом, одночасно.

Очевидно, ці міркування Г. Джонсона значною мірою доповнюють висновки Е. Сміта щодо складових націоналістичної доктрини. Далі ми звернемося до конкретно–історичних прикладів того, як вона формувалася в усіх згаданих аспектах, у тому числі й економічних (див. нарис 7).

Завершуючи тему про «доктринальний зміст» націоналізму, згадаємо ще одне цікаве міркування. Р. Шпорлюк наводить твердження Вільяма Г. Сьюела про те, що будь–яка ідеологія новітнього часу значною мірою є деперсоніфікованою (особливо в епоху масової політики), і думка жодного мислителя чи політичного діяча ніколи не може охопити всю ідеологічну структуру загалом, тому націоналізм певною мірою — це «твір без автора», він виник скоріше з вимог історичного моменту і можливостей ще ненародженої ідеології, а не як результат систематичних інтелектуальних зусиль якогось теоретика. Справді, якщо уважно проаналізувати історію світових доктрин, які мали визнаних «авторів», стане зрозумілим, що жодна з них не була сформульована в повному обсязі лише однією особою.

Отже, знаходячи компромісний варіант між цими підходами, можна припустити, що як доктрина націоналізм формувався, з одного боку, в концепціях цілого ряду теоретиків і мислителів (від Гердера і Руссо до Ліста та ін.), а з іншого — як «деперсоніфікована» ідея, що виникла внаслідок виходу на історичну арену «масової політики» й відповідних ідеологій, певних об’єктивних потреб суспільства. Ми вже знаємо, що у націоналізму був «свій Вебер». Додамо до цього, що кожний конкретний націоналізм породжує свого «Ліста», «Мадзіні», «Бісмарка» тощо. На жаль, іноді не можна уникнути свого «Гітлера» або «Муссоліні», але від крайнощів не застрахована жодна ідеологічна система.

Проблема взаємодії і взаємовпливів

Очевидно, азбучною істиною для будь–якого суспільствознавця має бути те, що в суспільному житті ніщо не існує «в чистому вигляді». Немає, зокрема, й «дистильованих» ідеологій, усі вони, навіть ті, що суперечать одна одній, перетинаються, впливають одна на одну, запозичують одна в одної ті чи інші елементи. Можливо, націоналізм — найяскравіший приклад такої взаємодії і взаємовпливів. Згадаймо, зокрема, унікальні «адаптаційні» можливості націоналізму: «Форми, яких набуває націоналізм, калейдоскопічні: релігійний, консервативний, ліберальний, фашистський, комуністичний, культурний, політичний, протекціоністський, інтеграційний, сепаратистський, іредентистський, діаспорний, паннаціоналізм тощо»^[167]. Зрештою, націоналізм, як світогляд, формувався як сплав найрізноманітніших світоглядних конструкцій, етичних систем і поглядів.

Наведемо такий приклад: лібералізм і націоналізм як «несумісні» доктрини. Зауважимо, що спочатку ці «несумісні» доктрини були, значною мірою, частиною єдиного світогляду. Відомо, що народження націоналізму пов’язане з виникненням ідеї суверенності особи. Самовизначення особистості, рівність членів нації перед законом — ці ліберальні принципи стали визначальними в деяких «класичних» варіантах націоналізму. Можна припустити, що народження націоналізму як світогляду й ідеологічного явища було б узагалі неможливим без засадничих принципів лібералізму.

Лібералізм, у свою «класичну» епоху (XIX ст.), ставився до ідеї нації і, відповідно, — до націоналізму, досить прихильно, оскільки нація у цю епоху розглядалася лібералами як необхідний ступінь, етап в еволюції людства (цим лібералізм, до речі, не відрізнявся від марксизму). «Нація» була відповідником «прогресу», тому й націоналізм, який сприяв формуванню великих націй, також мав усі права на існування, оскільки саме великі нації створювали найсприятливіші умови для прогресу людства загалом^[168]. Характерно, що у цьому відношенні настанови лібералізму також збігаються з відповідними сюжетами «класичного» марксизму, для якого право на існування мали лише «історичні», тобто великі нації.

Інший аспект — думка Ґелнера, на яку звернув увагу Б. О’Лірі, про те, що націоналізм зберіг плюралізм у світовому політичному устрої, отже, сприяв виживанню політичного лібералізму в різних частинах світу. Якби збереглися світові імперії, зруйновані націоналізмом у XIX — XX ст., епоха глобальної індустріалізації призвела б до побудови чогось на зразок «світових урядів» з режимами, подібними до режиму апартеїду в Південній Африці, з ієрархією расових та етнічних спільнот, створеною насильницьким шляхом^[169].

Можливо, найвиразніше тема взаємодії і взаємовпливів націоналізму з іншими ідеологічними системами простежується на прикладі його ідеологічного «мезальянсу» з комунізмом. Комунізм як світоглядна система принципово відкидає націоналізм, обстоюючи принцип інтернаціоналізму, особливо для робітничого класу. Націоналізм у центр уваги ставигь нації і суперечності між ними, комунізм — класи та класові конфлікти. Загалом, як стверджує Р. Шпорлюк, К. Маркс та деякі із його послідовників (назвемо їх «ортодоксальними» марксистами) не визнавали націоналізм як самостійну доктрину і політичну силу, вбачаючи в ньому «лише відображення егоїстичних інтересів буржуазії»^[170]. Зрештою, класичний марксизм проповідував теорію «відмирання» держави, тоді як для націоналізму національна держава є наріжним каменем усіх його ідеологічних побудов. Як бачимо, на перший погляд, націоналізм і комунізм доктринально постають як несумісні, протилежні системи.

Утім історичний досвід розвитку обох світоглядів та їхнього втілення в життя свідчить, що їхнє суперництво, в якому явно переміг націоналізм, було водночас взаємовигідним співіснуванням. Своїми значними успіхами в XX ст. (бодай і, тимчасовими) комунізм чималою мірою завдячував тому, що запозичував елементи націоналістичної доктрини. З іншого боку, націоналізм широко користався елементами соціальних програм комунізму, оскільки, згадаємо зауваження Е. Сміта, потребував «допоміжних ідеологій».

Е. Сміт вказує і на очевидну схожість деяких світоглядних рис комунізму і націоналізму. Обидва стали своєрідними формами «громадянської релігії», яка специфічно реагує на проблеми «недосконалого», з її погляду, суспільства, накреслює шляхи подолання цих проблем, формулює певний набір ідеалів, за які треба боротися для досягнення у майбутньому «золотого віку» людства і, зрештою, має рецепти прискорення переходу до «справжнього, природного» стану речей. Обидва світогляди розділяють людську історію на «передісторію» (яка включає для них сучасність), період революційного переходу до «історії» і, власне, «історію». Ця «історія» починається тоді, коли долається відчуження людини від людини й повернення її до «нормального» стану речей, до гармонійного суспільства, тобто лише у майбутньому. Обидві ідеології, підсумовує Е. Сміт, є історицистськими та еволюціоністськими у своєму баченні світу^[171].

Очевидно, немає потреби описувати конкретну історію взаємодії та взаємовпливів комунізму і націоналізму. Згадаємо лише такі явища, як «націонал–комунізм» у Східній та Південно–Східній Європі, «націоналізацію» російського комунізму і перетворення його на ідеологію модернізації в СРСР 1930–х років та програму творення «наднаціональної» супердержави, політичні програми «марксистських» рухів «третього світу» з їхньою виразною націоналістичною основою тощо. Усі ці аспекти докладно проаналізовано у книзі Р. Шпорлюка «Комунізм і націоналізм» та багатьох інших працях, присвячених феноменології націоналізму, до аналізу яких ми й переходимо.

Модернізаційна версія

Наведена назва теорії націоналізму, про яку йтиметься далі, — суто умовна (марксистські версії націоналізму, наприклад, також є модерністськими). Для тих, хто заклопотаний пошуками відповідної полиці для тієї чи іншої теорії, можна запропонувати інший варіант і назвати цю версію «функціоналістською», «інструменталістською» або ж, зрештою, якось ідентифікувати її з ім’ям найвидатнішого представника цієї версії — Ернеста Ґелнера. Модернізаційна версія феноменології націоналізму нині панує у світовому суспільствознавстві. Вона має чимало варіантів, відгалужень, інтерпретацій, однак ми звернемося до того варіанту, який, мабуть, найбільше вплинув на дослідження націоналізму.

Перш ніж перейти до розгляду системи поглядів на націоналізм, запропонованої Ґелнером, зауважимо, що його підхід формувався під впливом різноманітних інтелектуальних шкіл і традицій (що дало змогу авторові скористатися їхніми надбаннями, але не стати їхнім епігоном). Прискіпливому читачеві неважко буде віднайти в композиціях Ґелнера відлуння поглядів Г. Геґеля, Ж–Ж Руссо, Е. Дюркгайма, М. Вебера, О. Бауера, К. Дойча та ін. Водночас його теорія (як зауважив Е. Сміт, це справді теорія, на відміну від значної кількості версій, що претендують на це звання) розглядає націоналізм як цивілізаційний феномен, пов’язаний з глобальними зрушеннями в житті людського суспільства, отже, пропонує надзвичайно високий рівень узагальнення. Пояснення природи націоналізму у Ґелнера — це один з аспектів його значно ширшої, глобальнішої філософії історії.

Ґелнер будує свою теорію у рамках трьох ключових понять: «культура», «економіка» і «держава». Взаємодія цих складових є тим підґрунтям, на якому виникає і розвивається націоналізм. Якщо два останніх терміни видаються у схемі Ґелнера загалом традиційними, то зміст поняття «культура» потребує особливого пояснення. Він у даному випадку має подвійне значення.

«Культура» в найзагальнішому, «антропологічному» значенні — це загальний комплекс історично вироблених традицій, звичок, способу життя тощо. «Культура» в іншому, нормативному, значенні — це «притаманний певній спільноті спосіб спілкування і взаємозв’язку». Якщо конкретизувати це поняття, то йтиметься передусім про певну стандартизовану, літературну мову, систему освіти, побудовану на цій мові, засоби зберігання й поширення інформації тощо^[172]. Цю культуру Ґелнер називає «високою», протиставляючи її «нижчій», не писемній культурі в антропологічному значенні, яка не має згаданих атрибутів.

Націоналізм розглядається Ґелнером у контексті загальної, «стадіальної» еволюції людського суспільства. Подібно до марксистів, які розглядали історію людства як процес зміни суспільно–економічних формацій, автор, цілком у дусі історичного матеріалізму, пропонує поділ людської історії на стадії, пов’язані не лише з певними способами виробництва, а й з характерними формами соціальних зв’язків, культури і способів пізнання. «Людство, — стверджував він, — пройшло через три основні стадії своєї історії: доаграрну, аграрну та індустріальну»^[173].

На доаграрній стадії, іншими словами, в епоху бездержавності, націоналізм (як відповідний політичний принцип) не мав значення для організації людського суспільства, отже, не було підстав для його виникнення.

В аграрному суспільстві, з його складнішою організацією суспільного життя, націоналізм також не був зумовлений потребами розвитку. В аграрному суспільстві вже наявний комплекс чинників і явищ, які можуть спричинити виникнення націоналізму: держава, писемна культура, ієрархізована система влади, бюрократія та інтелігенція. Проте в ньому відсутні вирішальні соціально–економічні умови, відповідна ситуація, що стає необхідною для виникнення націоналізму. Передусім, таке суспільство не має потреби в гомогенній (однорідній) «високій» культурі.

У розвиненому аграрному суспільстві (Ґелнер називає його «агрописьменним») існує досить виразна соціальна стратифікація, яка збігається з культурним поділом. «Верхи» такого суспільства складаються з горизонтальних страт (аристократія, військові, бюрократія, священики й ін.), поєднаних між собою системою ієрархічних зв’язків; «низи» — з виробників матеріальних благ, організованих у вертикальні страти, невеликі локальні спільноти, відокремлені одна від одної. «Висока» (в даному випадку — писемна) культура — це спосіб ідентифікації «верхів», відповідно, «нижча» — існує в «низах» і майже непомітна в суспільному житті. «Нижча» культура є самодостатньою, сфера її дії обмежена потребами локальних спільнот (насамперед — економічними).

Отже, аграрне суспільство складається з культурно самодостатніх і, відповідним чином, відокремлених відносно автономних спільнот. Воно стратифіковане та ієрархізоване не лише соціально, а й, що набагато важливіше, культурно. «В рамках традиційного [аграрного] суспільного устрою, — зазначає Ґелнер, — мови полювання, збирання врожаю, різноманітних ритуалів, офіційної установи, кухні й гарему становлять автономні системи»^[174]. Додамо до цього, що коли мова «високої» культури є здебільшого спільною для її носіїв, то розмаїття мов «нижчої» культури є досить великим.

У цій системі існує два способи відтворення «соціально адаптованого індивіда» — особистості, здатної до виробничої діяльності. Перший, назвемо його «персональний», діє на рівні локальних спільнот. Майстер передає свої знання й навички підмайстрові, селянин — своїм дітям, купець — молодшому «персоналові» тощо. Другий — «централізований», тобто через школи та університети. Зрозуміло, що другий спосіб безпосередньо стосується «високої» культури. В суспільствах, що передували індустріальному (модерному) суспільству, співіснували обидва варіанти. Відповідно, локальні спільноти продукували «соціально адаптованих індивідів» самостійно, без втручання й допомоги держави. Остання обмежувалася турботою про відтворення «клерків», тобто носіїв писемної культури. «Загалом, — наголошує Ґелнер, — ситуація в аграрному суспільстві виглядає таким чином: переважна більшість населення належить до одиниць, що самовідтворюються, одиниць, у межах яких молодь навчається на «робочому місці», в курсі загальної «науки життя», не розраховуючи або не потребуючи взагалі послуг спеціаліста з освіти. Меншість населення здобуває спеціалізовану освіту»^[175].

За таких умов «клерк» (іншими словами — письменна людина зі спеціальною освітою) стає надзвичайно важливою постаттю. Він уміє читати й писати, він є носієм інформації та монополістом у цій сфері. Він — посередник між різними верствами суспільства, між горизонтально стратифікованими «верхами» й вертикально стратифікованими «низами», отже, він виступає від імені усього суспільства. І він відтворює собі подібних лише в тих масштабах, які потрібні для підтримання необхідної кількості представників його касти.

Отже, ми можемо сконструювати таку схему: економічній системі аграрного суспільства відповідає соціальна стратифікація (структура), яка, у свою чергу, збігається з культурним поділом. Різні соціальні й культурні «структури» інтегруються в одне ціле державою. Проте «аграрна фаза історії людства — це той період, коли, так би мовити, саме існування держави не є імперативом… Навіть більше, сама форма держави є досить різноманітною…»^[176]. Таке суспільство, звичайно, також потребує держави, проте в основу останньої закладено інший політичний принцип, далекий від національного (династичний, релігійний та ін.). Держава, характерна для цього типу суспільства, інтегрує різноманітні «нижчі» культури, які загалом залишаються автономними від «високої» та одна від одної і самостійно самовідтворюються, продукуючи «соціально адаптованих індивідів». Отже, суспільної (культурної, економічної, політичної) потреби у виникненні «національних» одиниць немає.

У цьому пункті наших міркувань ми підходимо до головного моменту, з якого починається відлік часу «епохи націоналізму». На певному етапі еволюції суспільства, пов’язаному з розвитком продуктивних сил та технологічною революцією, починається перехід людства від аграрної епохи до індустріальної. Зароджується те, що Ґелнер називає «індустріальним» (модерним) суспільством. Основною, визначальною рисою цього суспільства є потреба в безперервному зростанні, передусім, економічному. За цих умов виникає якісно нова ситуація, коли традиційний соціальний та культурний поділ, характерний для аграрного суспільства, вже не відповідає потребам цього безперервного, постійного зростання, розвитку. «Структури» дестабілізуються, відбувається інтенсивна соціальна й культурна ерозія аграрного суспільства, порушуються стара соціальна ієрархія і традиційний поділ праці, що, у свою чергу, підвищує рівень соціальної мобільності. «…З’являється суспільство, основане на високорозвиненій технології і потребі постійного зростання, яке потребує мобільного поділу праці і постійного, частого і взаємозрозумілого спілкування між незнайомцями, що у свою чергу, вимагає системи чітких спільних понять, оформлених у стандартній мові»^[177].

У цій ситуації змінюються, по–перше, співвідношення між «високою» і «нижчою» культурами, а по–друге, спосіб відтворення «соціально адаптованих індивідів». Індустріальне суспільство, основними умовами існування якого є прогрес і соціальна мобільність, потребує поширення й демонополізації «високої культури». «Аграрна епоха розвитку людства — це той період,коли дехто може читати, а більшість — ні, індустріальна епоха — це коли всі можуть і мусять читати. В аграрну епоху писемні високі культури співіснують з неписемними нижчими … культурами. В перехідний період між двома епохами деякі життєздатні нижчі культури перетворюються на нові високі культури; подекуди нова висока культура може бути винайденою, відтвореною політичними засобами або за допомогою культурної інженерії, основаної на елементах, запозичених з далекого минулого і перекомпонованих з метою створення чогось якісно нового… Утім високі культури, які вижили в перехідний період, уже не існують як спосіб спілкування та ознака духовенства чи придворної знаті, вони перетворюються на спосіб спілкування й ознаку нації»^[178].

«Висока» культура й відповідна, стандартизована, літературна мова стають, за висловом Ґелнера, спільною «понятійною валютою», спільним культурним «атмосферним шаром», в якому члени певного суспільства лише й здатні дихати. Соціальна мобільність, як передумова постійного розвитку суспільства, призводить до того, що передача фахових навичок із покоління в покоління зникає як головний спосіб освіти. Фах, професія змінюються з покоління в покоління, а іноді й протягом життя однієї людини. До того ж, кількість спеціальностей у зв’язку з розвитком технологій, науки й освіти постійно збільшується. Зрозуміло, що у цьому варіанті має існувати певна стандартизована «позаконтекстуальна» мова спілкування, зрозуміла усім членам суспільства, від ученого до селянина, від державного службовця до представника «вільної професії». Такою мовою стає мова «високої» культури. «Клерками», тобто носіями «високої» писемної культури, стає більшість населення.

«Висока» культура стає надбанням і ознакою більшості, отже не може існувати старий механізм відтворення «соціально адаптованих індивідів» через освіту. Локальні спільноти не здатні самовідтворюватися культурно й соціально не лише тому, що вони стають об’єктом ерозії і потреб соціальної мобільності, а й тому, що вони не можуть давати необхідну стандартизовану освіту, якої потребує «висока» культура. Індустріальне суспільство за більшістю критеріїв є найбільш спеціалізованим суспільством (з погляду поділу праці), проте його базова освітня система, та, що дає доступ до «високої» культури, є найбільш стандартизованою в історії людства.

Достатній рівень письменності й технічної компетентності у спільному культурному просторі не може бути забезпечений локальними спільнотами. Централізована система освіти стає нормою, навіть більше — соціальна адаптація індивідів на рівні локальних спільнот стає неможливою без такої освіти.

Зрештою, виникає ще один сюжет: спеціалісти, які забезпечують функціонування централізованої, стандартизованої системи освіти, здобувають спеціальну освіту (зрозуміло, що такої ж освіти потребують і фахівці інших галузей). Отже, потрібна мережа вищої освіти, яка, своєю чергою, також потребує фахівців вищого рівня. Виникає ціла «освітня піраміда», яку спроможна утримувати лише певна централізована структура — держава. Перефразовуючи відомий вислів Вебера про те, що лише держава має монополію на узаконене насильство, Ґелнер зауважує: не менш важливою монополією держави стає монополія на узаконену освіту. Держава і культура стають «конґруентними».

Усі ці економічні, соціальні й культурні зрушення створюють передумови виникнення націоналізму, політичного принципу, згідно з яким політичний та національний складники мають відповідати один одному.

Отже, імператив націоналізму, його корені, слід шукати не стільки в людській природі, психіці, які залишаються майже незмінними протягом тисячоліть, скільки в особливих структурних потребах індустріального суспільства. Націоналізм, як політичний принцип і як рух, не є наслідком ані ідеологічних збочень, ані емоційних крайнощів. Це — зовнішній вияв глибоких структурних змін у відносинах між суспільством (polity) і культурою, змін, яких неможливо уникнути. Націоналізм виконує необхідну для подальшого розвитку суспільства функцію, він забезпечує «загальне поширення високої культури в суспільстві, в якому до цього часу нижчі культури панували в житті більшості, а часом й усього населення. Це означає повсюдне поширення культивованої школами й наукою мови, пристосованої для потреб чіткого й зрозумілого спілкування у сферах бюрократії і технології [управління й виробництва]. [Націоналізм] — це побудова анонімного, деперсоніфікованого суспільства, де атомізовані індивіди можуть заступати один одного і тримаються разом передусім завдяки спільній культурі. Це суспільство заступає місце попередньої складної структури, що складалася з локальних груп, основаних на «фольк» — культурах, які самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікрогруп»^[179].

Узагальнимо наведені вище аргументи й міркування.

1. Розвиток продуктивних сил в аграрному суспільстві й технологічна революція створюють передумови для переходу до індустріальної епохи й відповідного типу суспільства. Головний життєвий принцип цього суспільства — постійне зростання, прогрес. Можна стверджувати, що головною умовою його стабільності є постійні зміни.

2. Виникає якісно новий тип поділу праці, який вимагає соціальної мобільності, готовності переходу від одного виду занять до іншого, часом навіть у рамках одного людського життя. Це породжує потребу в «спільному культурному просторі», в культурній гомогенності (однорідності) суспільства, в засобах спілкування, які є спільними для суспільства в цілому, зрозумілі усім його членам, незалежно від соціального та професійного контексту.

3. Таким спільним культурним простором стає «висока» культура, успадкована від аграрного суспільства, або ж яка–небудь «нижча» культура, яка у процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства набуває статусу «високої».

4. Доступ до «високої» культури, яка перестає бути монополією меншості і стає надбанням більшості, можливий лише через централізовану, стандартизовану систему загальної освіти. Потреба в «соціально адаптованій особистості», породжена економікою, задовольняється лише через масове відтворення такої особистості. «Агенцією», яка забезпечує існування такої системи освіти в «національному» масштабі, може бути лише держава з її спроможністю до концентрації ресурсів і контролю за їх розподілом, з її організаційними можливостями. «Високі» культури стають центрами тяжіння, довкола яких формуються модерні держави.

5. Отже, економіка потребує соціальної мобільності й масштабних комунікативних можливостей для окремих особистостей на такому рівні, який забезпечується лише «високою» культурою, звичайно, спільною для цих особистостей. Економіка потребує централізованої культури і централізованої держави, культура не може існувати без держави, остання нежиттєздатна без «стандартного культурного тавра на членах власної пастви»^[180]. Взаємодія усіх цих елементів породжує націоналізм, який стає її зовнішнім виявом. Він, у свою чергу, оформлює економіку, культуру і державу в «національних» поняттях, виконує функцію інтеграції соціальних структур. Як політичний принцип, ідеологія, націоналізм виконує нормативну функцію. «В індустріальних суспільствах, — зауважує Б. О’Лірі, — націоналізм є функціональним еквівалентом світових релігій агрописемних суспільств та анімістичних культів доаграрних … племінних форм»^[181].

Розглядаючи цю загальну схему виникнення й розвитку націоналізму, слід враховувати ще три надзвичайно важливих елементи теорії Ґелнера: по–перше, індустріалізація (модернізація), а разом з нею і націоналізм, діють у двох напрямах. З одного боку, руйнуючи старі суспільні структури, а з іншого — формуючи нові, в основу яких покладено «високі» культури. По–друге, згадані процеси мають нерівномірний характер: індустріальна модернізація та її невідступна тінь, націоналізм, поширюються по земній кулі неодночасно і з різним ступенем інтенсивності, отже, загальний процес має чимало «місцевих» варіантів^[182]. І по–третє, націоналізм загалом, як загально–історичне явище, як наслідок і функціональна ознака модерної доби, є необхідним і закономірним феноменом, проте виникнення кожного конкретного націоналізму і, відповідно, нації — це випадковість^[183].

Теорія Ґелнера, яка формувалася і формулювалася протягом не менше двох десятиліть, викликала безліч коментарів (від захоплених до різко критичних), породила чимало послідовників та епігонів і, безумовно, справила величезний вплив на розвиток досліджень націоналізму^[184] Спробуємо узагальнити найцікавіші коментарі щодо неї.

Перше, на що звертають увагу майже всі критики (Е. Сміт, О’Лірі, Б. Андерсон та ін.), — це те, що теорія Ґелнера є «відверто й безсоромно функціоналістською»^[185]. Функціоналізм (можна використати й інші терміни — економічний детермінізм, інструменталізм) загалом був і залишається однією з головних рис історичного матеріалізму. Націоналізм у схемі Ґелнера виконує суспільну функцію, необхідну для трансформації традиційно–аграрного суспільства в модерно–індустріальне, він є наслідком модернізації і водночас — її рушійною силою (тут Ґелнер у найзавершенішому вигляді узагальнив усі інші «матеріально–детерміністські» підходи до природи націоналізму). Націоналізм викликаний суспільною потребою — тому він і виник. Цей варіант функціоналізму Ніколас Штаргард оцінив як телеологічне пояснення феномена націоналізму^[186]. І справді, пояснення суспільного явища лише відповідними суспільними потребами не дає повної картини: скільки суспільних потреб залишається незадоволеними?

Мабуть, таке розуміння одного з основних елементів теорії Ґелнера є, до певної міри, однобічним. По–перше, сам Ґелнер постійно наголошує на випадковості націй і націоналізму в конкретних виявах (що цілком природно суперечить його власній схемі генези націоналізму). По–друге, він будує досить зрозумілий причинний зв’язок, який пояснює виникнення націоналізму цілою низкою економічних, культурних і політичних чинників, хоча й не можна заперечити, що, подібно до будь–яких функціоналістських теорій (на зразок марксистської, наприклад), ґелнерівська хибує на телеологізм і соціальний детермінізм.

Націоналізм, за Ґелнером, виникає об’єктивно, незалежно від волі тих, хто бере участь у переході до модерного суспільства, вони не помічають причинного зв’язку між модернізацією і націоналізмом. У такому варіанті, зауважує Б. О’Лірі, суспільні процеси і події видаються цілком незрозумілими їх учасникам, а наслідки передують причинам^[187]. У цій схемі політика не існує як самостійний визначальний чинник у розвиткові націоналізму. Як наслідок, до певної міри недооцінюється й роль централізованої держави у культивуванні елементів націоналізму (зокрема «національної» культури в доіндустріальну епоху). Існує чимало прикладів того, як держава свідомо культивувала націоналізм як ідеологію модернізації (реформи Мейдзі в Японії у другій половині XIX ст., країни «третього світу» у XX ст. тощо).

Англійський дослідник пропонує таку корективу: «Еліти, які модернізуються, розуміють, що націоналізм є необхідним для модернізації передусім тому, що він руйнує перешкоди на її шляху … такі як імперіалістичне панування чи кастові бар’єри, що заважають виходові продуктивної економічної, політичної та культурної енергії»^[188]. Особливо це стосується еліт тих країн і націй, які перейшли в епоху модернізації із запізненням — Німеччини, Японії, Індії, країн «третього світу»^[189].

Звідси випливає ще один критичний аргумент —теорія Ґелнера не враховує соціально–психологічного впливу й сили національних почуттів, націоналістичного сентименту. «Соціальна адаптація особистості» виглядає лише як прояв боротьби за місце під сонцем, що відбувається під націоналістичними гаслами. Проте, на думку критиків, національний (націоналістичний) сентимент, відданість певній культурі нерідко відіграють визначальну роль і не обов’язково пов’язані із суто матеріальними чи «матеріалістичними» міркуваннями, на що Ґелнер не звернув особливої уваги.

Зрештою, чимало зауважень викликала основна ідея ґелнерівської теорії, а саме — націоналізм як явище, пов’язане з індустріальною модернізацією. Практично всі коментатори вказують або на очевидні факти наявності націоналізму як у країнах його зародження — Англії та Франції, так і в країнах його другої чи третьої хвилі (Індія) в доіндустріальну епоху, або ж на виникнення націоналістичних сепаратистських рухів у постіндустріальному світі (Квебек, Шотландія та ін.). Сам Ґелнер пояснює «доіндустріальний» націоналізм тим, що передумови індустріальної доби формувалися задовго до її «першого пришестя» і носіями націоналізму в той момент були тільки інтелектуали, здатні зрозуміти або відчути історичну перспективу^[190].

Утримаємся від докладних коментарів щодо наведених зауважень. Зазначимо лише, що спростування основних положень цієї теорії не призвело до якісно нових теоретичних побудов. Заперечення стосуються або її «неповноти» (чи існувала коли–небудь «вичерпна» теорія?), або ж певних її компонентів, що не відповідають, або точніше, «неправильно» відповідають фактам. У будь–якому випадку це одна з теорій, досить амбітна й багатоаспектна. Сам Ґелнер в останніх статтях і зауваженнях щодо своєї теорії заперечував наявність у ній «редукціонізму», наголошуючи на її культурологічних аспектах та привертаючи увагу до соціально–психологічних аспектів виникнення націоналізму (очевидно, тут варто з ним погодитися).

Марксизм і націоналізм

«Класичний» марксизм, як стверджують сучасні автори Р. Шпорлюк, Дж. Броілі, Е. Гобсбаум та інші (серед них, як бачимо, є й марксисти), не спромігся розробити власну теорію націй і націоналізму. Проте наслідувачі фундаторів марксизму, значною мірою під тиском обставин, зокрема проникнення у європейський робітничий рух націоналістичних ідей, приблизно з 1880–х років приділяють більше уваги цим проблемам, а в першій чверті XX ст. питання націй і націоналізму стають важливим компонентом ідеологічних конструкцій марксизму, особливо в таких галузях, як право націй на самовизначення і колоніальне питання. Ми вже згадували про такі постаті, як К. Каутський, О. Бауер, К. Реннер, Й. Сталін, В. Ленін та інші, стосовно теорії національного питання.

Хоча «класичний» марксизм і не створив власного теоретичного бачення націоналізму, він усе ж таки не мине звернутися до цієї проблеми. В найбільш узагальненому вигляді можна сформулювати деякі основні постулати «класичного» марксизму стосовно націоналізму. Пояснення природи націоналізму в «класичному» марксизмі базувалося на теорії конфлікту, в даному випадку — на теорії конфлікту (або боротьби) між класами. Націоналізм і національна держава з’являються, за марксистською інтерпретацією, як наслідок конфлікту буржуазії з феодальною аристократією, боротьби буржуазії за владу, а також як наслідок її змагань за ринки з буржуазією інших країн. Ідея національної організації політичного й економічного життя є наслідком егоїстичних класових інтересів буржуазії. В ширшому контексті, нації і націоналізм — явище буржуазної епохи, породження капіталістичної суспільно–економічної формації. Це не що інше, як тимчасовий, перехідний ступінь в історичній еволюції людства до комунізму, до безнаціонального, безкласового суспільства.

Зауважимо, що в цій концепції були цілком раціональні моменти. Буржуазія (або середній клас) справді була, особливо в епоху «класичного» марксизму, тим соціальним середовищем, у якому націоналізм мав найбільше прихильників, і політико–економічні міркування були не останнім чинником, що сприяв поширенню націоналістичних принципів. Бачення націоналізму як ідеологічного феномена, винайденого для вирішення соціального конфлікту, також має певні історичні підстави. Зрештою, можна погодитися і з наголосом на «тимчасовості» націоналізму, оскільки це збігається з надзвичайно оригінальним твердженням про те, що «немає нічого вічного під сонцем»…

Проте в базових положеннях марксизму стосовно націоналізму можна знайти надмірні спрощення, які, можливо, й породили ту політичну короткозорість фундаторів марксизму в галузі національного питання, про яку згадують майже всі аналітики, що цікавляться питанням «марксизм і націоналізм». Звернемося до центральної «помилки» фундаторів марксизму щодо націоналізму, яка визначила хибність усіх інших їхніх висновків у цій галузі. Ототожнення націоналізму з ідеологією конкретного класу — буржуазії, як відомо, не витримало випробування часом ще в епоху «класичного» марксизму. Робітничий клас усіх країн Європи в період II Інтернаціоналу виявив неабияку прихильність до націоналістичної ідеології, не меншу, ніж його «класовий ворог» — буржуазія. У країнах Центральної і Східної Європи, у Третьому світі (вже у XX ст.) націоналізм став ідеологією багатьох верств і соціальних груп — інтелігенції, аристократії, робітничого класу, селянства, бюрократії тощо. Навіть більше, націоналізм перетворився на інтегруючу ідеологію, що об’єднувала інтереси найрізноманітніших класів і верств, які, за Марксом, мали перебувати у стані класового конфлікту.

Цікаво, що життя змусило послідовників Маркса уважніше поставитися до націоналізму. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поважний внесок у теорію нації і національного питання був зроблений саме послідовниками Маркса — згадаємо хоча б такі постаті, як К. Каутський, Р. Люксембург, О. Бауер, А. Грамші та ін. Такі проблеми, як узгодження класового інтересу з національним, право націй на самовизначення, колоніалізм і націоналізм, знайшли своє місце в розробках марксистських мислителів того часу. Більшість політико–теоретичних конструкцій марксистських мислителів були адаптовані їхніми послідовниками в наукових версіях у той період, коли націоналізм перетворився на предмет суто наукових досліджень.

Очевидно, не варто детально аналізувати підходи до теорії націй і націоналізму, що склалися в сучасній марксистській соціології та історіографії. Ми вже зверталися до цих сюжетів у інших наших нарисах: згадаємо «уявлені спільноти» Б. Андерсона, «винахід традиції» Е. Гобсбаума чи аналіз «внутрішнього колоніалізму» Т. Нейрна. Зауважимо лише, що підходи сучасних марксистських дослідників також мають відношення до теорії конфлікту або пов’язані з класовим підходом, як це було у «класичному» марксизмі. Проте в них немає абсолютизації цих елементів, вони досить гармонійно співіснують із пізнавальними конструкціями інших методологічних систем, що підтверджує тезу про умовність відмінностей між ідеологіями, які суперечать одна одній.

Консервативний підхід

Познайомимося з наступним варіантом теоретичного осмислення націоналізму, який, на відміну від теорій Дойча та Ґелнера, несе на собі відбиток певної політичної зумовленості. Традиційно його називають «консервативним», з огляду на світоглядні засади його авторів, ставлення яких до націоналізму — передусім критичне, до того ж негативно–критичне.

Витоки цієї традиції знаходимо в знаменитому есе (1862) лорда Актона «Націоналізм» (у даному випадку, з огляду на зміст цього есе, дозволимо собі саме так досить вільно перекласти слово «nationality», яким користувався Актон). Автор наголошував на тому, що «націоналізм не прагне ані свободи, ані добробуту, які віддаються на заклання залізній необхідності творення нації і держави». Тому націоналізм завжди пов’язаний з матеріальною і моральною руїною, яка стає наслідком того, що цей «новий винахід» — націоналізм, ставить себе вище за промисел Божий та інтереси людства^[191].

Найцікавішою і, мабуть, найбільш плідною інтерпретацією цього підходу на рівні наукового дослідження була праця англійського дослідника Ілії Кедорі «Націоналізм» (1960). Ми вже згадували вище, що Кедорі визначав націоналізм–доктрину як штучний витвір мислителів XVIII ст. Розглянемо його аргументацію докладніше.

Перше, що впадає в око — виразно негативне ставлення Кедорі до націоналізму, безумовно, викликане ідеологічною орієнтацією автора. Націоналізм, за Кедорі, — це, передусім, деструктивна сила, спрямована на дестабілізацію усталеного політичного устрою, він породжує екстремістську політику. Націоналізм перетворює політику на «боротьбу принципів» (до його появи політика, на думку Кедорі, була боротьбою інтересів). Іншими словами, націоналізм переплутує штучно створені, «винайдені» принципи з реальними інтересами, ототожнює їх. Унаслідок цього конфлікти, викликані націоналізмом, неможливо вирішити компромісним шляхом, вони вирізняються своєю безглуздістю й затятістю. Таким чином, не варто чекати від націоналізму миру, свободи та процвітання, навпаки, він «породжує нові конфлікти підсилює напруженість і несе з собою катастрофу численним народам…»^[192].

У своїй основі націоналізм є абсурдним і з погляду суто логічного. Політичні кордони, національні «одиниці» визначаються мовними ознаками. Націоналістичний ідеал вимагає, щоб кордони держави збігалися з ареалом розселення групи людей, які розмовляють однією, спільною мовою. Держава охоплює своїми кордонами всю націю, а нація — це, передусім, спільна мова. Прагнення націоналістів змішати мовне питання, що належить до сфери антропології, з політикою, є безпідставним, вважає Кедорі. «Немає жодних реальних причин стверджувати, що . лише той факт, що народ, який розмовляє однією мовою чи належить до однієї раси, сам по собі створює необхідні умови для того, щоб цей народ мав власний уряд. Правомірність такого твердження можна довести лише тоді, коли стане зрозумілим, чому подібність в одному має абсолютно переважати відмінності в іншому»^[193]. Реальний світ набагато складніший, аніж той, що існує в націоналістичному ідеалі. Розмаїття рас, мов, релігій, політичних традицій, які не існують окремо, а перебувають у постійній взаємодії, робить націоналістичний принцип «одна мова — одна нація — одна держава» логічним і політичним абсурдом. Це призводить до виникнення досить «туманних вимог і непевних ситуацій»^[194], дестабілізації, конфліктів тощо.

Погляд на історію, характерний для націоналістичної доктрини, на думку Кедорі, також далекий від реальності. Націоналістична історіографія, наприклад, подає історичне минуле Європи як процес поступового формування й самоствердження націй у рамках суверенних держав. Проте чи були ці держави «національними»? Імперія Габсбургів, Пруссія Фрідріха Великого, місто–держава Венеція були потужними державами, але занадто далекими від націоналістичного ідеалу. Зрештою, можна навести приклад Франції, котра вперше дала зразок націоналізму в модерні часи. Чи можна, наприклад, вважати «Францію» часів Філіппа Красивого, Генріха IV та Людовіка XIV «національною» державою, й узагалі однією й тією ж державою? Загалом, Франція, як держава, існувала не тому, що французи утворювали «націю». Французька держава — це результат дії династичних амбіцій, обставин, вдалих воєнних авантюр, адміністративних і дипломатичних здібностей правителів. Усе це, а не націоналістичні принципи, уможливило спільне існування «французів» у «Франції», тяглість у стабільному існуванні політичних спільнот^[195]. Це також доводить абсурдність вимог націоналістичної доктрини.

Націоналістична доктрина, підсумовує свої критичні міркування Кедорі, загалом не відповідає об’єктивним потребам розвитку людського суспільства. Це суб’єктивний витвір волюнтаристського характеру. Націоналіст визначає свою належність до певної нації вольовим актом. Його нація існує не тому, що існують певна територія, спільна мова, релігія тощо, а тому, що він вважає, що вона, ця нація, існує (цей пасаж навдивовижу нагадує «Уявлені спільноти» Б. Андерсона, які, щоправда, з’явилися через двадцять років після публікації книги І. Кедорі). «Зрештою, національне самовизначення — це волюнтаристський вибір; і націоналізм, передусім, це метод навчання тому, як правильно зробити цей вибір»^[196]. При цьому, однак, воля індивіда має підкорятися потребам «нації», «національної держави», отже, індивідуальне самовизначення перетворюється на колективне.

Таким чином, на думку Кедорі, націоналістична доктрина базується на двох фундаментальних критеріях: лінгвістичному та волюнтаристському.

«Портрет націоналіста, змальований Кедорі, — зауважує Е. Сміт, — значно відрізняється від автопортрета першого. Замість героїчного вихователя свого народу ми бачимо фанатика, неспроможного дати собі раду у цьому недосконалому, корумпованому світі. Замість лідера, на якого, подібно до давнього пророка, покладено священну місію пробудження заблукалої нації та викриття психічних деформацій, породжених бездушним гнітом та надлишком штучного раціоналізму, ми бачимо лише секуляризований варіант месії часів первісного християнства, який намагається встановити царство справедливості на землі, змінюючи одні негаразди ще більшими»^[197].

Кедорі був не першим і не останнім прокурором націоналізму, який вимагав смертного вироку для цієї «ідеологічної потвори». «Вольовий» та «лінгвістичний» складники націоналізму також згадувалися й аналізувалися до нього. Критична частина його міркувань —це підсумок і найвиразніша форма консервативної критики націоналізму. Утім, слід визнати, що цій критиці не бракує раціональних моментів, особливо в тій частині, що присвячена націоналістичній ідеології та міфології. Проте, як справедливо зауважив Е. Сміт, основною визначальною хибою побудов цього автора є те, що в них переплутуються етичні й логічні аргументи^[198]. Це дає підставу звинуватити їхнього автора в упередженості. Додамо, що змішуються в одне ціле ідеологічна, світоглядна критика і науковий аналіз. Привертає увагу й очевидна однобічність у виборі об’єктів критики націоналізму.

Згадані методологічні хиби призвели й до відповідних пізнавальних помилок. По–перше, теза Кедорі про те, що до епохи націоналізму політичні й міжнародні конфлікти спричинялися не певними абстрактними принципами, а лише конкретними інтересами — територіальними, економічними чи політичними — аж ніяк не відповідає дійсності. Можна згадати, наприклад, релігійні війни XVI — початку XVII ст., хрестові походи тощо. В усіх цих випадках ідеологічні мотиви були одними з вирішальних причин конфлікту. Отже, вважає Е. Сміт, справа не у відсутності принципів у донаціоналістичну еру, а в їхньому змісті.

По–друге, зауважує Е. Сміт, критика націоналізму у Кедорі надто однобічна. Вона зосереджена лише на негативних рисах націоналізму і обминає його позитивні моменти. Літературні й культурні ренесанси в Європі XIX ст., в Африці, на Близькому Сході й Індії у XIX — XX ст., з їхнім впливом на розвиток людства загалом — це лише один приклад позитивного внеску націоналізму у прогресивні зміни.

По–третє, Кедорі звертає увагу, передусім, на крайні вияви націоналізму — змовництво, тероризм, нігілізм, жорстокість щодо «зрадників» національної справи, тоталітарність. Позитивні риси націоналізму у країнах, що розвиваються (встановлення стабільного уряду, культурне піднесення, економічні реформи тощо), наприклад, вплив націоналізму на запровадження конституційного ладу в Індії та Оттоманській Туреччині, його сприяння позитивним соціальним змінам і суспільній модернізації (Японія, Китай, кемалістська Туреччина) — залишилися поза увагою.

Зрештою, дефініція націоналізму, запропонована Кедорі, що обмежується лише двома пунктами (мова і колективне самовизначення), є надто неповною і фактично’ відповідає лише одній історичній версії націоналізму, а саме — німецькій, або «органічній». Водночас вона подається як єдина, загальна версія націоналізму^[199]. Зауважимо, що ототожнення націоналізму взагалі з німецькою «органічною» версією було й залишається досить популярним у західній соціології.

Націоналізм з погляду психології

Цікавою можна вважати й ту обставину, що націоналізм, будучи явищем психологічним, здебільшого трактується дослідниками як вияв патологічних схильностей і рис людської натури. Англійський публіцист Дж. Гобсон якось зауважив (щоправда, маючи на увазі екстремальні вияви націоналізму), що він є наслідком дії невротичного характеру, породженого міським життям^[200].

Найцікавішим варіантом версії націоналізму як психопатологічного феномена можна вважати дослідження групи американських соціологів університету Берклі («берклійська група»), здійснене ними в другій половиш 1940–х — на початку 50–х років. Узагальнивши результати соціологічного опитування, проведеного серед американських студентів, дослідники спробували створити колективний портрет «націоналістичної особистості».

Ось яким постає образ націоналіста в їхній версії: націоналіст — це, передусім, особистість етноцентрична та авторитарна. Ясна річ, він ставиться критично до іноземців, вважає їхні мотиви підозрілими, їхні винаходи незрозумілими; він презирливо ставиться до їхніх звичаїв та вірувань, остерігається тісних контактів з ними, він упевнений, що треба контролювати їх за допомогою військової могутності, отже — він палкий прихильник сили та незалежності власної нації. Проте націоналіст схильний також вишукувати недоліки і серед власних співвітчизників, особливо серед расових чи релігійних меншин. Образ людства в його уяві — це недовіра, заздрість і нетерпимість. Встановлюючи жорсткий самоконтроль, націоналіст вимагає, щоб «ухильники», які не дбають про загальноприйняті цінності, були суворо покарані. Він вважає, що тільки міцна влада може стримувати анархічні імпульси людської натури, він схиляється перед авторитарними лідерами і відчуває нервозну потребу в тому, щоб підкорятися могутнім представникам влади. Він є переконаним, обмеженим догматиком. Він випромінює страх і ворожість. Його більше цікавить те, що він ненавидить, аніж те, що він любить, він прагне не стільки до самореалізації, скільки до самозахисту. Всі його погляди — це стереотипні вияви хибного відчуження, песимізму й почуття незахищеності. Націоналіст — це слабке «его»^[201].

Отже, етноцентризм, авторитарність та «слабке его» (як бачимо, «ліва» американська інтелігенція скористалася термінологією Фройда) — основні риси націоналістичної особистості. Звичайно, запитання — чи відповідає цей портрет дійсності — буде суто риторичним, бо відповідь на нього неможлива. Цілком очевидно, що в цьому портреті можна знайти чимало рис, справді характерних для націоналістичного світосприйняття, особливо в його екстремальних формах (складається враження, що дослідження будь–якого психологічного феномена зосереджується саме на його крайніх виявах). Очевидно й те, що комплекс психологічних проявів, систематизований «берклійською групою», не обов’язково стосується саме націоналістичної особистості. Наведену характеристику можна застосувати до будь–якої особистості, яка сповідує догматичні, авторитаристські погляди. Під цю схему можна підвести релігійний екстремізм і фундаменталізм, комунізм, сектантство, фемінізм, фашизм — і чимало інших «ізмів».

Неважко помітити, що з цього портрета зовсім випадає образ епохи «гуманітарного націоналізму», якщо користуватися термінологією К. Дж Гейза. Зрозуміло, що націоналіст «берклійської групи» виник із конкретного соціологічного матеріалу, зібраного дослідниками, а цей матеріал збирався на основі анкет, запитання в яких формулювалися у певному контексті, визначеному політичними й культурними прихильностями дослідників. Цілком очевидно, якби таке соціологічне дослідження здійснили націоналісти, портрет націоналістичної особистості дещо відрізнявся б від запропонованого дослідниками з Берклі. Привертає увагу й та обставина, що критика націоналістичної особистості «лівих» американських інтелектуалів значною мірою збігається з критикою, що її запропонував «консервативний» дослідник з Англії — І. Кедорі. Отже, узагальнення «берклійської групи», безперечно, мають сенс і є цілком слушними, звичайно, до певної міри, а саме — в тому, що стосується певних конкретних виявів соціальної поведінки. Очевидно, не варто сприймати їх як стабільну, узагальнену характеристику націоналістичної особистості узагалі, як такої.

Націоналізм, нацизм і фашизм

Найпоширеніший погляд на згадані ідеологічні течії, висловлений у численних працях дослідників націоналізму, як у минулому, так і в наш час, неважко визначити: італійський фашизм і німецький нацизм вважаються екстремістськими формами вияву націоналізму. «Фашизм, — писав Г. Кон, — цей безкомпромісний ворог європейської цивілізації, доводить націоналізм до його останньої межі, до тоталітарного націоналізму, в якому зникають людство та особистість і залишається лише нація, яка замінює все…»^[202]. І справді, націоналізм має багато спільного з нацизмом і фашизмом як із сутнісного, так і з формального погляду: нація як головна цінність, апеляція до емотивної сфери, використання однакової символіки й міфології, етатизм тощо. Зрештою, можна взагалі скласти досить невибагливий рецепт виготовлення ідеологічного коктейлю, подібного до фашизму й нацизму взагалі: він полягатиме у змішуванні елементів радикального націоналізму, расизму та соціальної демагогії.

Проте, на думку Е. Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація — це етнічна спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти — це вільні громадяни, які мають рівні права й обов’язки у своєму територіально чітко окресленому «домі». Мета націоналістів — підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності.

Фашизм, зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагнення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність^[203].

Набагато глибші відмінності між націоналізмом і нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина, для нациста вони підпорядковані’ фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні.

Згідно з принципами націоналізму, люди належать до націй завдяки вибору та почуттю належності, традиції або ж спільній культурі чи мові; для нациста люди перетворюються на органи расової касти, вони лише зразки крові й фізичних параметрів, їхні ментальні характеристики

— це не більше як вияв незмінних біологічних властивостей. Зрештою, для більшості націоналістів насильство й війна (коли вони потрібні) є засобами досягнення незалежності, єдності й самостійності. Для нацизму війна

— це самореалізація людини, правдива й природна форма вияву її расового інстинкту^[204].

Е. Сміт хоча й не заперечує «ідеологічну спорідненість» націоналізму, нацизму і фашизму, проте вважає, що на аналітичному рівні націоналізм і фашизм варто розглядати як окремі доктрини і соціологічні явища^[205]. Загалом його аргументи досить слушні, і все ж таки вони не є достатньо переконливими. Очевидно, варто погодитися з тим, що підхід до цих явищ має бути історичним. Коли йдеться про спорідненість націоналізму, нацизму і фашизму, нерідко не беретmся до уваги той факт, що останні дві ідеології виникли в цілком конкретних країнах і в конкретній історичній ситуації. Який саме націоналізм має безпосереднє відношення до нацизму і фашизму? Чи відповідають німецькі націоналісти XIX ст. Ф. Ліст, Й. Фіхте та інші за злочини Гітлера? Чи мають спокутувати Дж. Мадзіні та інші діячі італійського «рісорджименто» гріхи Б. Муссоліні? Позитивна відповідь на ці риторичні запитання нагадуватиме міркування тих, хто покладає вину за злочини комуністичних режимів XX ст. на К. Маркса…

Водночас не можна заперечувати тієї очевидної обставини, що нацизм і фашизм справді постають як доведення до абсурду деяких основних постулатів націоналізму, отже є спорідненими явищами, і спорідненими саме ідеологічно. Як вважає професор Манчестерського університету Джон Броілі, Е. Сміт надто захопився, прагнучи відокремити нацизм від націоналізму. «Нацизм, — наголошує він, — виростає з націоналістичних ідей попередніх часів. Він наполягає на тому, що існує національна спільнота, інтереси якої вищі за особисті, групові чи позанаціональні. […] Більшість його гасел безпосередньо сформульована в націоналістичних термінах і дістає підтримку саме завдяки націоналістичній ортодоксальності і значно меншою мірою через расову чи антисемітську очманілість, характерну для деяких його лідерів. Він має міцні ідеологічні та інші зв’язки з попередніми формами націоналізму»^[206].

Отже, варто погодитися з тим, що нацизм і фашизм справді можна вважати екстремальними формами націоналізму, що виникають на основі граничної абсолютизації певних ідеологем націоналізму і змішування їх із радикальними соціальними гаслами та расовими передсудами. Утім думка Е. Сміта про відокремлення їх на аналітичному рівні також є цілком раціональною.

Націоналізм і расизм

Ми вже зауважували, що більшість дослідників вважають за необхідне відокремлювати поняття «нація» від поняття «раса». Разом з тим, деякі примордіалісти, розглядаючи певні біологічні чинники як важливі складники формування «націй», вважають доцільним включати расові характеристики до терміна «нація».

Мислителі періоду «класичного націоналізму» (кінець XVIII — початок XIX ст.) свідомо чи несвідомо використовували елементи «расового підходу», формулюючи свої висновки щодо відмінностей між народами: вони вказували на такі чинники, як спільність походження (або, за сучасною термінологією, біологічна спільність), клімат тощо. Зрозуміло, це не перетворювало їх на расистів, як не стає расистом той, хто визнає відмінність біологічних характеристик, таких як колір шкіри, будова черепа, або антропологічний тип.

Наприклад, німецькі націоналістичні мислителі початку XIX ст. (Е. — М. Арндт, Й. Г. Фіхте, Ф. Шлегель та ін.) не були расистами в сучасному розумінні цього слова, однак у їхніх міркуваннях вже були мотиви, що свідчили про змішування расових і націоналістичних принципів. Арндт, зокрема, писав про расову «чистоту» німців, які не були «бастардизовані іншими народами»^[207]. Однією з причин «ін’єкції» расових мотивів у націоналістичний світогляд І. Кедорі вважав надзвичайну важливість мови для останнього. Мова для націоналістів була чи не найголовнішим свідченням існування нації, підтвердженням історичної тяглості певної національної спільноти. «Проте, — зауважував Кедорі, — національна мова визнавалась особливою рисою певної нації тому, що ця нація складає окремий набір расових рис, що відрізняють її від інших націй»^[208].

У середині XIX ст. тема «раса і нація» стала досить популярною серед інтелектуалів. У 1853 р. граф Артур де Ґобіно (1816 — 1862) опублікував «Есе про нерівність людських рас», де обґрунтовував особливі права білої раси як вищої. Порівнюючи чорну і білу раси, Ґобіно стверджував, що представники першої стоять ближче до тварин і мають обмежені розумові можливості, хоча й добре розвинені фізично. Чорна раса нездатна утворити цивілізоване суспільство. Натомість, біла раса є обдарованою, енергійною та інтелектуальною, і лише вона й тільки вона стоїть біля початків людської цивілізації. Расова чистота, вважав Ґобіно, є передумовою вічності народу, змішування рас веде до його смерті. Справжня цивілізація існуватиме лише тоді, коли у світі пануватиме арійська раса^[209]. В Англії, майже одночасно з Ґобіно, подібні погляди пропагував Роберт Нокс, в Америці — Дж. Нотт і Дж. Р. Ґідден. У Ґобіно швидко з’явилися послідовники в Німеччині (композитор Ріхард Ваґнер був його палким прихильником) і Франції. Очевидно, саме середина XIX ст. стала часом народження расизму як системи поглядів. Проте певний час расизм і націоналізм існували окремо.

У другій половині XIX — на початку XX ст. расові міфи поступово стають частиною націоналістичних аргументів. В Англії, США, Німеччині ідея верховенства англосаксонської, тевтонської чи нордичної рас використовувалась для моральної та політичної легітимізації виняткових прав відповідних націй. Вищі раси і нації, які стали їхнім уособленням, розглядалися як носії цивілізації та прогресу, виникло своєрідне расово–націоналістичне месіанство, ідея поширення «цивілізації» вищими націями серед нижчих. Американський сенатор Альберт Беверідж, наприклад, стверджував, що англомовні і тевтонські народи призначені самим Господом встановити порядок у світі хаосу, а місія американського народу — «відновлення світу»^[210].

Популярність расових теорій у поясненні національного характеру, властивостей і здатностей певних націй була надзвичайною, при цьому не обов’язково інтерес до расових аспектів національного буття свідчив про наявність расизму. Видатний французький психолог Ґюстав Ле Бон (1841 — 1931) шукав пояснення характеру націй у «незмінній душі раси… її власній долі». Англійськийантрополог Артур Кітс (1866 — 1955) вважав національні почуття частиною «племінного інстинкту», успадкованого від найдавніших часів. Визначний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862 — 1954) вважав, що має існувати «природна кровна основа», яка є основою нації^[211].

З поширенням «соціального дарвінізму» та активізацією колоніальної політики провідних держав світу суміш расистської риторики і націоналізму стала ще актуальнішою, особливо в англо–саксонських країнах. Герберт Спенсер, Карл Пірсон та Бенджамен Кід в Англії, Джон Фіск та Гомер Лі у США обстоювали ідеї, згідно з якими боротьба між расами і націями — це також своєрідний дарвінівський «природний добір», у якому виживає найсильніший. У Німеччині часів Бісмарка ідея расової спорідненості німців була одним з ідеологічних гасел їх об’єднання.

Очевидно, наведених прикладів цілком досить, щоб простежити процес злиття націоналістичних аргументів з расовими і расистськими. Цей процес не обмежувався сферами науки та публіцистики, він став віддзеркаленням суспільно–політичних зрушень й, у свою чергу, впливав на них. Як зазначає норвезький антрополог Томас Еріксен, соціологічна концепція «раси» і, відповідно, расизм з’явилися унаслідок певних суспільних потреб. Якби теорія про те, що люди з рудим волоссям мають специфічні успадковані риси, мала певне соціальне й культурне значення, зауважує Еріксен, очевидно, «наука про рудих» стала б окремою галуззю досліджень^[212]. Націоналізм на певному етапі свого розвитку адаптував расові теорії для своїх потреб. Цього вимагали обставини його розвитку, це було «соціальним замовленням». Расизм став частиною політичного міфу деяких версій націоналізму. У XX ст. найвідомішими прикладами такої взаємодії стали нацизм і фашизм, апартеїд, «чорний націоналізм» 1950 — 1960–х років.

* * *

Завершуючи наш огляд підходів до феноменології націоналізму, вкотре мусимо констатувати той очевидний факт, що її аналіз потребує елементів методологічного плюралізму. Ми переконалися, що розгляд суттєвих рис націоналізму навіть на рівні абстрактних понять у рамках лише однієї методології буде однобічним. З іншого боку, якщо спробувати синтезувати різні методологічні підходи в одній версії (принаймні, ті їхні елементи, які не суперечать один одному) стає зрозумілим, що виникає понятійний гомункул, абсолютно непридатний як аналітичний інструментарій.

У цьому значенні питання взаємодії націоналізму як доктрини з іншими світоглядними системами є вельми показовим, оскільки стає очевидною лабільність його як системи і, відповідно, — багатоманітність ідеологічних інкарнацій націоналізму. Звідси випливає, що підхід до його вивчення, знову–таки, не може бути обмежений рамками однієї методології. Очевидно, у цьому контексті досить актуальним стає питання про типологію націоналізму (націоналізмів), до якого ми звернемося в наступному нарисі.

Нарис 6. Типології націоналізмів

«Класичні» типології

Типологія Л. Ґрінфелд

Інші історичні типології

Соціологічні типології

Критика типологій: методологічні зауваження

Типологія Е. Сміта

Погляд політології та психології

Політична географія і націоналізм

Питання типології націоналізмів, на перший погляд доволі схоластичне, має велике значення для розуміння цього явища. Бажання «розкласти все по полицях» є цілком природним для будь–якої сфери знань, у суспільствознавстві ж типологія, класифікація має велике інструментальне значення, хоча й не таке директивне, як, скажімо, в біології. Класифікації націоналізму, про які йтиметься далі, відображають не лише особливості розвитку цього феномена, а й історію його вивчення й осягнення. Отже, цей нарис є продовженням попереднього, розглядом феноменології націоналізму в її конкретніших виявах.

«Класичні» типології

Ми вже згадували про те, що першопроходці наукових досліджень націоналізму, визнаючи його багатоаслектним, поліморфним феноменом, загалом аналізували його передусім як ідеологію, доктрину, або ж як форму суспільної свідомості. Відповідним чином вони класифікували і різні форми націоналізму.

На думку К. Гейза, новітній націоналізм, що з’явився наприкінці XVIII ст. унаслідок тривалого розвитку інших форм ідентичності, пройшов декілька етапів, які можна класифікувати водночас і як історичні типи націоналізму: спочатку це був гуманістичний націоналізм (націоналістичні доктрини епохи Просвітництва — Г. Дж. Болінґброка, Ж–Ж Руссо, Й. — Г. Гердера), далі виник якобінський націоналізм (цей революційний тип націоналізму спирався на основні принципи попереднього, однак обстоював їх непримиренніше, фанатично, не зупиняючись перед застосуванням сили для досягнення своєї мети); наступним типом став традиційний націоналізм європейської аристократії (як реакція на революцію 1789 p., цей тип орієнтувався не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу, а на традицію. При цьому представники традиційного націоналізму — Е. Берк, Ф. фон Шлегель, Л. — Ґ. Амбруаз, — також керувалися гуманістичними мотивами); його наступником став ліберальний націоналізм. Представники ліберального націоналізму (Д. Бентам в Англії, Дж. Мадзіні в Італії, Ф. Ґізо у Франції) були прихильниками ідеї, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава, з погляду ліберального націоналізму, була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості. Ліберальний націоналізм визнавав право пригноблених народів на національне визволення. Цікаво, що мислителі і діячі епохи ліберального націоналізму, визнаючи необхідною умовою прогресу всього людства вільний розвиток націй, водночас акцентували увагу на винятковій ролі та особливих властивостях власних націй. Д. Бентам, зокрема, вважав роль Англії у світі надзвичайною, а англійську мову вищою за інші, гідною ролі світової мови, якою мають спілкуватися різні нації (до речі, вона такою і стала). Дж. Мадзіні відводив Італії особливе місце у змаганні людства за краще майбутнє.

Згодом настала епоха інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму відкидав основні гуманістичні принципи, проповідував принципи повного підкорення інтересів особистості інтересам держави, фанатичну відданість власній нації, ксенофобію і мілітаризм. Він успадкував від традиційного (консервативного) націоналізму повагу до історичних національних традицій. Водночас інтегральний націоналізм не переймався питаннями про співвідношення добробуту усього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального націоналіста — найвища цінність. Агресивне ставлення до інакомислення та до інших націй — найпомітніша риса інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму повністю заперечував ліберальні принципи. Батьківщиною інтегрального націоналізму була Франція, а одним із перших його ідеологів — ПІ. Моррá, який обстоював ідею расової основи нації, проповідував ксенофобію. Інтегральний націоналізм з’явився наприкінці XIX — на початку XX ст. в період наростання імперіалістичних суперечностей.

Класифікація К. Гейза вже неодноразово розглядалася дослідниками націоналізму (А. Кемілайнен, Л. Снайдер, Е. Сміт та ін.), отже, додати чогось нового до їхніх оцінок просто неможливо. Залишається лише зробити коротке резюме. Якщо оцінювати схему К. Гейза з погляду історії ідей, точніше, еволюції націоналізму як доктрини в Європі XVIII — XX ст., його класифікація може вважатися майже зразковою. Вона дає можливість простежити наступність різних типів націоналізму, відмінності між ними, історичну зумовленість їх виникнення. К. Гейз подає ідеологічну «генеалогію» націоналізму, і робить це досить вдало.

Проте з погляду історичної соціології, наприклад, ця типологія видається досить обмеженою. Зокрема, в конкретних націоналістичних рухах можна знайти одночасно елементи різних типів націоналізму — гуманістичного, ліберального, інтегрального тощо. Привертає увагу «євроцентризм» у висвітленні теми. Деякі автори із застереженням сприймають моралізаторський підтекст у концепції К. Гейза в цілому, його прагнення внести в суто наукову класифікацію елементи морального присуду (Е. Сміт). Проте, безперечно, цей момент не можна вважати визначальним у типології К. Гейза, він мало позначився на чіткості характеристик, аналітичних можливостях його схеми.

Інша, найвідоміша і найвпливовіша історична типологія націоналізмів запропонована американським ученим Гансом Коном. Можливо, в її основу було покладено типологію націй Ф. Майнеке, принаймні, в ній чітко простежуються ремінісценції з останньої.

На думку Кона, історично склалися два типи «новітнього» (модерного) націоналізму: «західний», або раціональний, і «східний», який характеризується ще як «містичний», а в деяких коментарях — як «органічний», «культурницький» тощо. В «західному світі» (сюди Кон включає Англію, Францію, Голландію, Швейцарію, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи і братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Західний тип націоналізму ґрунтувався також на принципах індивідуалізму, підтримувався економічно і політично впливовою буржуазією (середнім класом) й убачав у нації форму «суспільного договору». Націоналізм Заходу, на думку Г. Кона, виник переважно як політичний феномен, його появі передувало формування національних (у майбутньому) держав, або, як це сталося у Сполучених Штатах Америки, ці два процеси збігалися. «Націоналізм Заходу, — наголошував Г. Кон, — виник як спроба побудувати державу на основі існуючої політичної реальності, як змагання за сучасне без надто сентиментальних спогадів про минуле»^[213]. Західний тип націоналізму виник серед тих народів, самосвідомість яких формувалася переважно під впливом соціальних і політичних чинників.

Інший тип націоналізму, «культурницький», виник на Сході (Центральна і Східна Європа, Азія), в авторитарних, закритих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналістичної культури Заходу. «Східний» тип націоналізму, вважав Кон, відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація — не в політико–економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а створюється штучно, на основі міфів про минуле, або мрій про майбутнє. Оскільки середній клас у цих суспільствах нерозвинений, чи взагалі відсутній, ініціативу в формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе або аристократія, або інтелігенція (особливо літературно–художня), — звідки й апеляція націоналістів «Сходу» до «славного минулого» та специфічних «культурних атрибутів» — мови, фольклору, історичних міфів тощо.

Здійснюючи порівняльний аналіз «західного» і «східного» націоналізмів у рамках своєї типології, Г. Кон підкреслює ту обставину, що другий тип націоналізму виник під безпосереднім або опосередкованим впливом першого. «Східний» націоналізм, з одного боку, запозичує певні доктринальні основи із Заходу, а з іншого — протистоїть «західному» націоналізмові. Залежність від Заходу та його впливів спонукає «національні» освічені класи «сходу» не тільки розвивати власний варіант націоналізму, а й призводить до того, що вони стають в опозицію цьому «чужому» впливові з його ліберальним і раціональним світоглядом.

Це визначає певні додаткові специфічні риси націоналізму «східного» типу: «Будучи залежним від впливів ззовні, й водночас намагаючись протистояти їм, цей новий націоналізм, який не мав коріння в політичній і соціальній реальності, відчуває невпевненість; його комплекс меншовартості часто обертається надзвичайною самовпевненістю і самозахопленням; в уяві націоналістів Німеччини, Росії або Індії їхній власний націоналізм був чимось незмірно глибшим, багатшим на проблеми і потенціальні можливості, аніж націоналізм Заходу»^[214].

Ми вже звертали увагу на те, що типологія Г. Кона побудована, насамперед, на принципі історизму. Проте на відміну від К. Гейза з його «вертикальною» хронологічною типологією, Г. Кон дає «горизонтальну» — його типи націоналізму поділені не лише в часовому, а й у географічному, просторовому вимірі. Звичайно, не варто сприймати цей горизонтальний поділ надто буквально, географічно: до категорії «східних» за цією класифікацією потрапляють держави, які нині є частиною «Заходу», наприклад, Німеччина. Безперечно, на початку епохи, чи «ери націоналізму», та ж Німеччина дійсно не належала до «Заходу». Для німецьких націоналістів того часу, як переконливо доводить Р. Шпорлюк, «Заходом» були Англія і Франція, цей термін мав, так би мовити, політико–ідеологічний зміст, а не тільки і не стільки географічний. Релятивність такого просторового поділу стає ще очевиднішою сьогодні, коли термін «Захід» для націоналістів країн, що розвиваються, включає, наприклад, Японію. Цілком зрозуміло, що у класичному «західному» націоналізмі англійців, швейцарців або ж французів (згадаймо «справу Дрейфуса») можна знайти риси «східного» націоналізму, а в класичному «східному» націоналізмі чехів — риси «західного»… В ході націогенези може відбутися еволюція одного типу націоналізму в інший, і якщо вважати «західний» тип історично першим і передовим, то прогресивна трансформація «східного» націоналізму в «західний» в історичному часі виглядатиме як «рух назад».

Нарешті, останнє зауваження: подібно до свого сучасника і попередника на ниві досліджень націоналізму, К. Гейза, Г. Кон дає такий історичний сценарій розвитку цього феномена: в його початковій, «оригінальній» версії це прогресивна, творча і гуманістична сила. Націоналізм «східного» типу, будучи вже епігоном «західного», втрачає ці риси, стає напівмістичною, штучною силою, яка знаходить собі виправдання не в розумних, історично детермінованих концепціях, а в сферах, що не піддаються раціональному обґрунтуванню. Іншими словами, такі оцінки мають моралізаторський зміст. Це можна зрозуміти, якщо звернути увагу на ту обставину, що Г. Кон був свідком жахливих ексцесів, пов’язаних саме з ірраціональними рисами націоналістичної ідеї, її крайнощами, свідком еволюції німецького націоналізму в нацизм, а італійського — в фашизм. Звідси виникли й відповідні рефлексії морального характеру.

Цікаві критичні зауваження щодо типології Г. Кона знаходимо в Е. Сміта. Найслабкішим її місцем англійський вчений вважає дещо прямолінійний зв’язок різних версій націоналізму з типами соціальної структури^[215]. Наприклад, буржуазія, «середній клас» були носіями раціоналістичного «західного» націоналізму у Франції епохи Французької революції. Та ж сама буржуазія у тій же Франції була носієм крайнього, ірраціонального націоналізму, який цілком підпадав під рубрики «східного» через сто років, на рубежі XIX — XX ст. Крім того, зі схеми Г. Кона випадають Латинська Америка і Африка; зрештою, деякі країни чи нації епохи націоналізму, які географічно були «західними» (Іспанія, Ірландія, Бельгія) фактично підпадали під «східний» тип націоналізму, водночас «східний» індійський раціоналістичний націоналізм має риси «західного», а в модерному націоналізмі, який сповідували Туреччина і Танзанія у XX ст., можна знайти риси обох типів. Е. Сміт вважає, що дихотомія, запропонована Г. Коном, дає надто загальний поділ, покликаний «охопити надто багато рівнів розвитку, типів структур і культурних ситуацій усередині кожної категорії»^[216]. Погодившись з цими зауваженнями і запропонувавши свої, все ж таки матимемо на увазі, що Г. Кон був одним із піонерів досліджень націоналізму, одним із перших, хто наважився систематизувати знання в цій галузі. Згадаймо і про те, що в одній із пізніших праць, «Націоналізм, його розуміння та історія» (1955), Г. Кон визнав, що, наприклад, «західний» націоналізм може бути поділений також на «колективістський» (Франція) та «індивідуалістський» (Англія) варіанти.

Безперечно, подібно до будь–якої іншої інтелектуальної конструкції, типологія Г. Кона не може бути універсальним «знаряддям» аналізу конкретних типів націоналізму, проте, якщо сприймати її як суто понятійну схему, вона дає нам глибинне розуміння саме світоглядних відмінностей між двома типами націоналізму, відмінностей, в основі яких — право особистості в її взаєминах зі спільнотою. Спільне для обох типів націоналізму те, що ідея належності особистості до певної національної спільноти — нації, — необхідна умова існування цієї особистості. Проте «західний» тип націоналізму дає особистості право вибору такої спільноти, тоді як «східний» — вважає цю належність природженою, іманентною рисою особистості і не дає їй права вибору. Ця глибинна відмінність, помічена Г. Коном, дає підстави і сьогодні вважати його підхід актуальним.

Типологія націоналізму, запропонована Г. Коном, кардинально вплинула на подальші дослідження у цій сфері. В науковій літературі, присвяченій теоретичним і конкретно–історичним аспектам генези націоналізму, принцип поділу на «західний» і «східний» націоналізми майже завжди присутній, навіть тоді, коли прямо про це не йдеться. Нерідко він виступає головним контекстом того чи іншого конкретно–історичного дослідження. Праці Г. Кона стали неабияким внеском у дослідження націоналізму, особливо — у створення відповідної системи термінів і понять, які складали необхідний інструментарій для майбутніх дослідників. Вплив його праць відчувається й понині, зокрема, у спробах нових типологічних визначень націоналізму, здійснених сучасними дослідниками.

Типологія Л. Ґрінфелд

Досить цікавою «модифікацією» типології Г. Кона можна вважати класифікацію націоналізмів, розроблену професором Бостонського університету (США) Лією Ґрінфелд у фундаментальному (принаймні за обсягом) дослідженні «Націоналізм: п’ять шляхів до модерності» (1993). Як і Г. Кон, Л. Ґрінфелд розглядає націоналізм як ідею, чи, скажімо, систему ідей, за визначенням дослідниці — «політичну ідеологію» (political ideology). Проаналізувавши історичний досвід п’яти країн (Англії, США, Франції, Росії та Німеччини), вона пропонує класифікувати певні типи націоналізму за трьома ознаками: 1) за співвідношенням між націоналізмом і демократією; 2) за способом визначення принципу суверенності народу і особистості; 3) за способом, згідно з яким визначається належність до національної спільноти^[217].

Слідом за Г. Коном, Л. Ґрінфелд обґрунтовує свою типологію на принципі історичної еволюції націоналізму, простежуючи поширення цієї ідеї із Заходу (Англія, Франція) на Схід (Німеччина, Росія). Наведемо тут кілька великих цитат, з тим, щоб якнайповніше зрозуміти логіку автора. Отже, на думку Л. Ґрінфелд, виникли і співіснували два типи однієї ідеї (ідеології) націоналізму, які «…ґрунтувалися на різних цінностях і розвивалися завдяки різним причинам. Вони також породили різні види соціальної поведінки, культури і політичних інститутів…»^[218]. Основною ознакою, що визначала відмінності між цими двома типами націоналізму, було співвідношення між націоналізмом і демократією. Визнання народу як основного носія суверенності, а також принципу рівності між провідними верствами (стратами) цього народу було основою новітньої (модерної) національної ідеї і, водночас, — першородною рисою демократії, вважає Л. Ґрінфелд. «Демократія, — стверджує вона, — з’явилася на світ у вигляді націоналізму, ідея нації містилася в ній, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм розвивався як демократія; там, де зберігалися умови для такого початкового розвитку, зберігалася й тотожність між ними. Проте, оскільки націоналізм поширювався в різних [історичних, політичних тощо] умовах, і головний акцент у національній ідеї був перенесений із суверенності народу на його унікальність, первісна відповідність між ним і демократичними принципами була втрачена»^[219].

Появі ідеї націоналізму в її первісному вигляді передував процес структурної трансформації певного народу, в ході якої цей народ у цілому став носієм суверенності і в цьому значенні саме поняття «народ» стало невідривним від поняття «політична еліта». Іншими словами, зміни в соціальній і політичній структурі призвели до того, що в національній свідомості «народ» і «еліта» стали частинами єдиної спільноти. Інша концепція націоналізму, яку Л. Ґрінфелд називає «партикуляристичною», була наслідком застосування первісної ідеї до тих народів, які не пережили такої трансформації. Тут, навпаки, «…імпорт ідеї суверенітету народу — як складової ідеї нації — започаткував трансформацію соціальної і політичної структури»^[220].

У першому випадку ідея суверенності народу була повсякденною реальністю, згідно з нею саме особистість, яка, власне, й була народом, тобто ототожнювала себе з ним, була суверенною. Отже, національний принцип у даному випадку був, передусім, принципом особистим, індивідуальним. Суверенність народу була реалізацією суверенності особистості, і саме належність до нації гарантувала особистості цю суверенність.

У другому випадку суверенність народу була не реальністю, а теоретичною конструкцією, інтелектуальним запозиченням, і ґрунтувалась вона на ідеї унікальності, особливого характеру цього народу. Національний принцип був, насамперед, колективістським, він віддзеркалював сутність спільноти. Колективним індивідом тут виступає вся спільнота, існує спільна колективна воля, інтерпретувати її покликані ті, хто здатний на це (таких меншість). Більшість носіїв цієї колективної волі мають підкорятися меншості «інтерпретаторів». Отже, цей варіант націоналізму передбачає засадничу нерівність усередині нації.

Усе це дає змогу виділити два основних типи націоналізму:

1) індивідуалістично–ліберальний;

2) авторитарно–колективістський.

Нарешті, залишається пояснити третю ознаку, за якою можна розрізняти певні типи націоналізму — спосіб визначення належності до національної спільноти. Тут також існує два основних типи націоналізму: громадянський і етнічний. Перший із них характеризується тим, що в певній державі національне є тотожним громадянству. Етнічний націоналізм характеризується тим, що національне в ньому є тотожним належності до певного етносу. У першому випадку національність ґрунтується на принципі відкритості і добровільності, її можна обирати. У другому — вона є іманентною характеристикою, її не можна обрати чи позбавитися, вона є генетичною характеристикою, отже, не залежить від свідомої волі індивіда. Підсумовуючи свої міркування, Л. Ґрінфелд визначає, як взаємодіють різні типи націоналізму:

Отже, в конкретно–історичному втіленні існують три типи націоналізму. До першого типу (індивідуалістично–ліберального, громадянського — Тип І) можна віднести, наприклад, націоналізм, який виник у Англії в XVI ст. і Сполучених Штатах Америки у XVIII ст. Франція епохи Великої революції може бути прикладом колективістського громадянського націоналізму (Тип II). Росія і Німеччина кінця XVIII — середини XIX ст. — класичний приклад появи колективістського етнічного націоналізму (Тип III).

Збудувавши цю досить цікаву, зручну і синтетичну схему, Л. Ґрінфелд передбачливо випереджає своїх критиків, вказуючи на її суто інструментальне значення: «Зрозуміло, треба враховувати, що все це — лише категорії, призначення яких полягає в тому, щоб відокремити певні характерні тенденції усередині різних — специфічних — типів націоналізму. Їх слід розглядати як моделі, що наближаються до реальності, проте навряд чи коли–небудь насправді можуть бути реалізованими. В реальності, безперечно, найпоширенішим типом є змішаний [тип націоналізму]»^[221]. Варто зауважити, що співвідношення різних наведених дослідницею компонентів усе ж таки дає можливість визначити, так би мовити, певні «домінантні» характеристики того чи іншого націоналізму і визначити його тип.

Аналізуючи цю типологію націоналізмів, яка справила значний вплив на сучасні дослідження у цій галузі, зробимо кілька зауважень. Безперечно, Л. Ґрінфелд розробила зручний аналітичний інструментарій для вивчення цілком конкретних історичних варіантів розвитку націоналізму. І тут ми знаходимо певне протиріччя в аргументації автора: вона стверджує, що націоналізм, на її думку, це політична ідеологія, яка сама по собі не має ототожнюватися з якоюсь певною спільнотою^[222]. Водночас Л. Ґрінфелд досить чітко вказує адресу, де зародилася ідея націоналізму і звідки вона була «експортована» до Європи і Америки — це Англія XVI ст. До того ж, неважко зрозуміти, що вказуючи «батьківщину» націоналізму і простежуючи процес «експорту ідеї», дослідниця повторює загальновідому тезу про поширення націоналізму з «передового» Заходу на «відсталий» Схід, тезу, яку ми вже зустрічали в типології Г. Кона.

Певні ремінісценції з досліджень Г. Кона можна знайти і в дихотоміях «громадянський — етнічний» та «ліберально–індивідуалістичний — авторитарно–колективістський». За змістом вони досить чітко збігаються з поділом по лінії «Захід — Схід», зрозуміло, в межах того історичного матеріалу, який використовує Л. Ґрінфелд. Щоправда, дослідниця винайшла «змішаний», третій тип націоналізму, і це робить її схему значно гнучкішою. Нарешті, хоча вона й обмежила своє дослідження країнами, які, на її думку, представляють «класичні» варіанти певних типів націоналізму, можна припустити, що запропонована нею класифікація може служити зручним інструментом для аналізу будь–якого конкретного вияву націоналізму взагалі, не в останню чергу — національних рухів та ідеологій «неісторичних націй», особливо якщо брати до уваги її тезу про те, що ідея націоналізму була предметом «інтелектуального експорту».

Інші історичні типології

Варто згадати ще декілька відомих історичних типологій, які нині вже фактично вийшли з наукового обігу, але можуть викликати інтерес з погляду історії теоретичного осмислення феномена націоналізму.

Приклад історично–хронологічної «таксономії» наводить Л. Снайдер. Історична еволюція націоналізму (знов–таки як ідеології та її втілення в життя) ділиться на чотири фази: 1) 1815 — 1871 — фаза «інтеграційна», в першу чергу, — в Центральній Європі. В цей період деякі нації перейшли від колишнього феодального поділу до державного об’єднання (Італія, Німеччина). Націоналізм виглядає як творча, прогресивна сила; 2) 1871 — 1900 — «підривна» фаза — період занепаду давніх політичних утворень (зокрема, стародавніх імперій). Наслідуючи приклад німців та італійців, національні меншини в Оттоманській та Австро–Угорській імперіях та в інших «державах–конгломератах» (очевидно, йдеться і про Російську імперію) починають рух за незалежність. Націоналізм перетворюється на підривну силу, яка руйнує існуючі держави; 3) 1900 — 1939 (1945) — «агресивна» фаза з її кульмінацією у вигляді нацистської «оргії». Націоналізм дедалі швидше наближається до імперіалізму, перетворюєтся з «благословіння» на кару. Відбувається боротьба за перерозподіл колоній та впливу у світі; 4) 1945 — ? «сучасна» фаза; її характерна риса — перетворення націоналізму на всесвітній феномен. З’являється «Новий» націоналізм у Африці, Азії, на Близькому Сході, в Радянському Союзі і навіть на Заході, де націоналізм стає головною перешкодою на шляху інтеграційних процесів у Європі. Отже, відповідно, націоналізм може бути «інтеграційним», «підривним», «агресивним» і «Новим».

Можливо, ця класифікація не зовсім вдала. Наведемо лише деякі критичні зауваження Е. Сміта на її адресу, побіжні, але суттєві: він вважає її «моралістичною» і неісторичною саме з погляду термінології. Перші ж порівняння з реальним історичним матеріалом демонструють неспроможність цієї схеми. Зокрема, національні рухи греків, сербів чи бельгійців у XIX ст. за часом підпадають саме під «інтеграційну» фазу, будучи, по суті, «підривними». Водночас японський та індійський націоналізми були «інтеграційними», однак їхній розвиток припадає саме на «підривну» фазу^[223]. Загалом схема, побудована в системі ідеологічно–моралізаторських термінів, навряд чи може претендувати на те, щоб бути інструментом наукового пізнання.

Нарешті, останній приклад суто історичної (хронологічної) типології націоналізмів — схема Г. Тревора–Ропера. Він не дає загальної класифікації націоналізмів, а зосереджується на двох версіях націоналістичної ідеології і руху: «історичний» націоналізм — німецький, італійський та угорський варіанти, та «вторинний» (у даному контексті можна було б сказати — «епігонський») націоналізм — чеський, польський та єврейський. В центрі уваги вченого — поширення націоналістичної ідеології від «історичних», первинних варіантів —до наслідувань, вторинних варіантів, при цьому аналізуються, переважно, націоналістичні рухи.

Цілком очевидно, що ця типологія локального характеру являє собою суто утилітарний варіант наукової класифікації: автор побудував її задля власних дослідницьких потреб (його праця присвячена аналізові власне єврейського націоналізму) й, очевидно, не претендував на універсальність своїх висновків. Для нас, у даному випадку, важливо те, що ця схема — ще один приклад деяких «євроцентристських» крайнощів та лінійного історичного мислення, побудови типології за формально–хронологічними ознаками.

Соціологічні типології

Оскільки для соціологів об’єктом аналізу є, в першу чергу, група (формальна чи неформальна), певна спільнота, цілком логічно, що у класифікації націоналізмів вони зосередились, головним чином, на вивченні національних (націоналістичних) рухів. Цей феномен розглядався ними як суспільний рух, що характеризує поведінку певних колективів, спільнот, у даному випадку — націй, національностей, етнічних груп тощо. (Зауважимо, що в даному випадку термін «націоналістичний», який є «калькою» з англійського «nationalist» уживається як синонім терміна «національний», який в українській інтелектуальній традиції має ідеологічно нейтральніший зміст.)

Перші спроби класифікувати націоналістичні (національні) рухи з погляду соціології спостерігалися ще в 1920–х роках (С. Гандман). Утім, ці спроби були спорадичними, а результати — незначними. Пізніше однією з найвідоміших стала соціологічна типологія, запропонована Л. Віртсом (1936). Нації, чи, за його визначенням, «національності» (nationalities), — це «конфліктні групи», що існують у чотирьох варіантах: як «гегемони» і «меншини», а також як «партикулярні» (тобто ті, що прагнуть відокремлення) і «маргинальні» (ті, що існують на межі між іншими націями, наприклад, ельзасці, сілезці) — їм відповідають певні націоналістичні рухи.

Націоналізм, за визначенням Л. Віртса, — «це суспільні рухи націй, які прагнуть зайняти певну позицію у світі, утримати і зміцнити її, коли вони зустрічаються з протидією…»^[224]. Гегемоністський націоналізм прагне об’єднати роз’єднані одно національні спільноти в одне ціле. До цієї категорії належать німецький націоналізм XIX ст. з його ідеєю створення єдиної Німеччини та його сучасник — італійський націоналізм із його гаслом об’єднання і незалежності Італії.

Партикуляристський націоналізм ґрунтується на вимогах національної автономії і сепаратизму. Він починається з вимог культурної автономії. Найяскравіші приклади його вияву — національно–визвольні рухи в Австро–Угорській, Російській та Оттоманській імперіях XIX — початку XX ст.

Маргинальний націоналізм виникає у прикордонних регіонах сусідніх держав, серед народів, для яких є характерним змішаний тип культури і які схиляються до культури «батьківщини» (історичні приклади — німці та французи в Ельзасі — Лотарингії, сілезькі та судетські німці та ін.).

Нарешті, націоналізм меншин спрямований на захист і визнання самого факту існування цих меншин та їхньої культурної самобутності, коли ці меншини існують усередині іншої, більшої нації.

Зрозуміло, що ця типологія також дала простір для критики, зокрема, з огляду на те, що кожний із згаданих типів націоналістичних рухів може мати риси іншого. Наприклад, «партикулярний» рух може бути одночасно і гегемоністським (зокрема, польський націоналістичний рух другої половини XIX ст. у певних своїх проявах мав риси обох зазначених категорій).

Найбільш досконалою соціологічною типологією націоналізму вважається схема, запропонована К. Симонс–Симоналевичем — американським ученим польського походження. К. Симонс–Симоналевич досить критично оцінив типології націоналізму, представлені істориками, зокрема, К. Гейзом та Г. Коном. Найбільшим недоліком цих типологій він, як і більшість критиків, вважав моралізаторський підтекст та «ідеологічність» їхніх конструкцій, недостатню чіткість запропонованих ними категорій.

Розробляючи власну типологію націоналізму, К. Симонс–Симоналевич зосередив увагу виключно на відповідних рухах, при цьому наголошуючи на ідеологічній нейтральності свого підходу: націоналізм, за Симоналевичем, не може бути ані «гарним» чи «поганим», ані «демократичним» чи «тоталітарним» тощо. Націоналізм для нього — це «дійова солідарність (єдність) групи, яка претендує на те, щоб бути нацією і прагне оформитися в державу»^[225].

Вчений вважав, що треба відрізняти націоналізм більшостей (який фактично представлений державою і політичними партіями і діє як чинник міжнародної політики) і націоналізм меншостей, які виборюють право на культурне і політичне визволення. Останній є реакцією на нерівноправний статус цих меншостей. Саме націоналізм меншостей і варто вважати справжнім націоналістичним (національним) рухом, тоді як перший із них узагалі виключається з самої категорії «націоналізм», оскільки вже не є, власне, рухом.

Націоналістичні рухи, у свою чергу, існують у двох іпостасях: 1) рухи меншин, основною метою яких є самозахист, самозбереження національної спільноти; 2) визвольні рухи — головним завданням яких є досягнення незалежності. Відповідно, кожен із цих двох типів має власні градації, які відображені у такій схемі:

Типологія націоналістичних (національних) рухів за К. Симонс–Симоналевичем^[226]

2) Визвольні рухи:

а) Реставраторські (Польща, Угорщина);

б) Рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці);

в) Етнічні (сомалійці, кікую, латиші);

г) Автономістсько–сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);

д) Антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан);

є) Нативістські (ріфи, дагестанці).

У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному — у прагненні зберегти свою культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за «права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої загальногромадянські права.

Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві тим націям, незалежне існування яких було перерване, але які спромоглися зберегти власну соціальну структуру, зокрема, національну еліту.

До категорії рухів за відродження належать рухи тих етнічних спільнот, які втратили свою політичну ідентичність (свідомість) на певному етапі історичного розвитку, а їхня соціальна структура деградувала, внаслідок чого етнічна спільнота соціально та інтелектуально була зведена до становища нижчої соціальної верстви. Вони прагнуть відновити престиж власної культури, привести соціальну структуру у відповідність до вимог часу, і відродитися як нація на політичному рівні. Історичні приклади, що їх наводить автор, також стосуються XIX ст.

До категорії етнічних потрапляють рухи тих спільнот, які взагалі не мають історичної традиції, проте їхня внутрішня єдність провокується зовнішніми чинниками, здебільшого тиском інших націй.

Автономістсько–сепаратистські рухи виникають на основі регіональних відмінностей, коли регіональні спільноти, хоча й споріднені з «материнськими», відчувають свою окремішність, яка оформлюється у вимогах автономії, а згодом — відокремлення. США та латиноамериканські держави — це приклади успішних рухів такого характеру.

Назва антиколоніальних рухів досить промовиста, можна лише виділити елемент опозиційності, спротиву в мотивації цих рухів, надзвичайно важливий для забезпечення їхньої внутрішньої єдності.

Нарешті, нативістські рухи постають у даній класифікації як не зовсім «націоналістичні». Вони побудовані, передусім, на племінній, кровній спорідненості, де одним із головних, інтегруючих чинників є ксенофобія, а також на прагненні зберегти цю єдність у боротьбі із зовнішньою експансією.

Типологія К. Симонс–Симоналевича видається справді досить зручною саме в тих рамках, що встановлені її автором. Водночас привертають увагу деякі внутрішні суперечності цієї схеми. По–перше, автор суперечить власному визначенню націоналізму, ігноруючи таку категорію, як рухи меншин, оскільки вони, принаймні за наведеними автором прикладами, здебільшого не прагнуть ані того, щоб бути нацією, ані власної державності. «Насправді, — зауважує Е. Сміт, — їхні вимоги автономії, безперечно, є лише першим тактичним кроком до основної мети — оформлення в націю і державності, але це потребує чіткішого формулювання»^[227]. Мабуть, це пояснення Е. Сміта не зовсім відповідає дійсності, принаймні, воно не аргументоване відповідними історичними прикладами.

Водночас типологія К. Симонс–Симоналевича, незважаючи на те, що автор обмежив її націоналістичними рухами, намагаючись відійти від ідеологічних побудов, має надто метафізичний, статичний характер. Один лише приклад — український націоналізм — доводить, що запропоновані К. Симонс–Симоналевичем категорії можна застосовувати щодо одного й того ж руху одночасно. Український націоналізм, як визвольний рух, наприклад, на певному етапі свого розвитку був одночасно і рухом за відродження, і реставраторським (кінець XIX — початок XX ст.), і автономістсько–сепаратистським (українська революція 1917 — 1921 pp.). У 1920 — 30–ті роки в Західній Україні український націоналізм у деяких своїх проявах був реставраторським, сепаратистським, у деяких — антиколоніальним. Можна навести чимало й інших прикладів.

Утім, типологія К. Симонс–Симоналевича залишається актуальною і корисною хоча б уже тому, що вона пропонує певну систему понять, у рамках якої можна вести дискусію. Вона урізноманітнює наші підходи до розуміння проблеми типології націоналізмів і сприяє систематизації емпіричного матеріалу, який дають нам суто історичні дослідження.

Критика типологій: методологічні зауваження

Найдокладнішу, на наш погляд, критику деяких із вищезгаданих типологій націоналізму дав Е, Сміт. Його зауваження слід визнати справедливими, їх можна використати для аналізу не лише націоналізму, а й будь–якого іншого суспільного феномена. До того ж вони викликають інтерес саме з методологічного погляду, тому варто розглянути їх докладніше. Критика Е. Сміта стосується, головним чином, історичних типологій К. Гейза, Л. Снайдера, Г. Кона, а також соціологічних типологій Л. Віртса, К. Симонс–Симоналевича та ін.

Попередні типології, на думку англійського дослідника, були недосконалими, оскільки вони не відповідали трьом основним вимогам: 1) вичерпність і повнота емпіричного матеріалу; 2) послідовність в аналізі певної референтної групи; 3) можливість застосування запропонованої типології в інших дослідженнях^[228]. Забігаючи наперед скажемо, що типологія самого Е. Сміта за першими двома критеріями дійсно перевершує попередні, принаймні формально, що ж до третього — вона також, незважаючи на всі свої інструментально–утилітарні принади, здебільшого «перебуває на полиці» і мало вплинула на дослідження у відповідних галузях.

З погляду вичерпності і повноти емпіричного матеріалу типології націоналізмів (як історичні, так і соціологічні) хибували на однобічність у виборі фактів. Схема, на думку Е. Сміта, була такою: «класифікатори» визначали декілька типів націоналізму, і на їхній основі робили узагальнення щодо усього феномена у цілому. «Надмірна однобічність, — зауважує Е. Сміт, — є доречною, коли певні типи [націоналізму] — це лише інструмент, за допомогою якого досліджують певну, окрему галузь. Проте якщо в полі нашого інтересу «націоналізм» у цілому (а саме так він виглядає в усіх попередніх таксономіях, принаймні, як намір), ми мусимо уникати зібрання різних типів під однією рубрикою, без субкласифікацій, і ми мусимо, принаймні, систематизувати все розмаїття типів [націоналізму].. .»^[229].

Не менш складною проблемою, вважає Е. Сміт, є вибір «референта», одиниці аналізу. Якщо досліджувати націоналізм лише крізь призму діяльності суспільної (соціальної) групи, можливості дослідника, на думку автора, найменші. Згадаємо, наприклад, науково–аналітичний потенціал формули «український буржуазний націоналізм» (зрозуміло, це був ідеологічний артефакт, проте йоговикористовували в наукових дослідженнях). Якщо ж розглядати націоналізм виключно як почуття, форму свідомості, завжди стикаємося з такою проблемою, як нестабільність, нерівномірність виявів, надмірна варіативність феномена в такому вигляді. Нарешті, націоналізм як ідеологія «надмірно віддалений від сфери діяльності, якщо він розглядається окремо від руху, який є його [націоналізму] виявом та двигуном»^[230].

Найкращим об’єктом аналізу, зауважує Е. Сміт, особливо з погляду класифікацій, є націоналізм як рух. Його вияви досить легко ідентифікувати і порівнювати. Націоналістичні рухи не важко порівнювати, оскільки вони від самого свого початку дають достатньо матеріалу для того, щоб віднайти відмінні і схожі риси. Рухи поєднують у собі такі важливі для аналізу риси, як ідеї і конкретна діяльність, вони, зрештою, синтезують у собі всі ті прояви, які не дають повного уявлення про націоналізм, якщо аналізувати їх окремо.

Усі ці зауваження можна вважати цілком слушними. Проте не можна не помітити суттєвої суперечності в коментарях Е. Сміта. Заперечуючи той факт, що соціальна група, суспільна свідомість, ідеологія можуть бути достатніми одиницями аналізу для типології націоналізмів, і пропонуючи рух як найпридатніший для цього об’єкт, учений створює штучну, суто спекулятивну проблему. По–перше, в багатьох із типологій, що зазнали критики, націоналізм, як «ідеологія», пов’язується саме з рухом, суспільною свідомістю, соціальними структурами тощо (Г. Кон, наприклад). Наголос на тих чи інших «одиницях аналізу» в цих типологіях залежить лише від тих пошукових завдань, які ставив перед собою дослідник. По–друге, рух є, до певної міри, «кінцевим продуктом» еволюції націоналізму в усіх його попередніх формах, тому, аналізуючи його, доведеться аналізувати його окремі компоненти — соціальні групи, ідеологію, почуття тощо. Зрештою, як ми побачимо далі, типологія націоналістичних рухів, запропонована Е. Смітом, також не стала ані синтетичною, ані вичерпною. До того ж вона мала ще один суттєвий недолік, який автор адресував саме соціологічним типологіям — дослідники не користуються нею.

Типологія Е. Сміта

Будучи одним із провідних критиків історичних типологій націоналізму, Е. Сміт починає власну типологію саме з історичного поділу. Переконаний «примордіаліст», він шукає корені націоналізму ще в давньому світі, і саме там він знаходить перший тип націоналізму — «етноцентричний». Для етноцентриста джерелом влади і найвищих цінностей завжди залишається його культурна спільнота (за Е. Смітом, — «група»), обрана божественною силою для особливої місії. Цей історичний тип націоналізму значною мірою нагадує «східний» націоналізм Г. Кона, хоча, як бачимо, Е. Сміт адресує свій варіант давнішим часам. Найбільш яскравий приклад етноцентричного націоналізму — панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно–етнічно–культурної єдності та протиставленням «варварському Сходу». Етноцентричний націоналізм існував і в середні віки. Його приклади, вважає Е. Сміт, неважко знайти і в нашому часі — російський панславізм, польський месіанізм, антиколоніальні рухи опору в Нігерії та Гані в XIX ст., націоналістичні рухи в Латинській Америці XX ст. тощо^[231].

Поліцентричний націоналізм — надбання нового часу. Цей різновид націоналізму виходить із припущення про природність і правомірність існування інших культурних спільнот, окрім власної. Ці інші «групи» мають власні, варті уваги, ідеї та інституції, які можна запозичити і прийняти. Безперечно, для поліцентричного націоналізму на першому місці стоять, передусім, інтереси власної групи, проте остання має увійти до «товариства націй» на рівних правах з іншими, не претендуючи на власну винятковість у порівнянні з ними^[232]. Тут цілком очевидні ремінісценції із «західного» націоналізму Г. Кона. Неважко передбачити, що появу на історичній сцені поліцентричного націоналізму Е. Сміт пов’язує з Французькою революцією.

Утім, ця типологія стосується суто світоглядних рис націоналізму, авторові вона потрібна лише для того, щоб аргументувати власні примордіалістські побудови й подолати, як зазначає він сам, «певну плутанину в питанні щодо задавненості націоналізму». Поділ націоналізму, як світоглядного елемента, на етноцентристський і поліцентристський дає змогу, на думку Е. Сміта, уникнути цієї плутанини. Націоналізм давнього світу — етноцентристський, націоналізм нового і новітнього часу — поліцентристський, причому в історичному плані перший тип залишається як спадщина минулого…

Звідси Е. Сміт переходить до соціологічної класифікації націоналізмів як рухів. При цьому він виходить із двох критеріїв: 1) формальний, або «зовнішній»; 2) суттєвий, або «внутрішній». Перший стосується таких показників, як інтенсивність руху, його мета і досягнення. Другий — умов, ситуацій, за яких виникає цей рух, формулюється його мета і визначається інтенсивність. Цей критерій важливіший для аналізу, але й складніший.

Отже, за такими рубриками, як «інтенсивність» та «досягнення», Е. Сміт визначає чотири типи рухів. За інтенсивністю, це початкові (primitive) та розвинуті (developed) рухи. Поділ відбувається за такими вимірами: ступінь активності руху, рівень його організованості та поширеності відповідної ідеології серед його учасників, усвідомлення його мети, зрештою, — відданість учасників ідеї руху. На конкретному рівні усе це проявляється у ставленні до ідеї державності. Якщо рух відверто, послідовно пропагує і обстоює ідею незалежності і державності своєї нації та змагається за її здійснення — він, безумовно, належить до категорії розвинутих. Історичні приклади — італійське «рісорджименто» XIX ст., рух дашнаків у Вірменії, український національний рух XIX — XX ст., сепаратизм басків, литовців та ін.

Початковим рухам загалом бракує багатьох із перелічених ознак. До них належить велика кількість рухів малих народів — від ірокезів та зулусів до сепаратистських провінціальних рухів (Еквадор, Гондурас, Нігер, Чад тощо).

Розвинуті і первісні рухи за таким критерієм, як «досягнення», у свою чергу, діляться на успішні і невдалі. Головний показник тут такий: чи вдалося рухові досягнути головної мети — незалежності і державності своєї нації і протягом значного часу утримати її? До успішних рухів у ті часи, коли Е. Сміт писав свою книгу, належали поляки, бірманці, албанці, аргентинці, ганійці та ін. До невдалих (з категорії розвинутих) автор відносив басків, сербів, вірмен, узбеків, латвійців, українців та ін. Очевидно, що деякі з перелічених рухів змінили статус після розпаду СРСР та Югославії… З категорії первісних рухів невдалими можна вважати, наприклад, рух конфедератів на Півдні США у XIX ст., рух корсиканців. Вдалими серед них були ті, внаслідок яких у різні часи утворилися такі держави, як Голландія або Чад.

До категорій успішних і невдалих націоналістичних рухів Е. Сміт додає так звані поточні рухи. Оскільки автор типології намагається залишатися в рамках соціологічних понять, він відносить до категорії поточних ті рухи, кінцевий результат яких визначити важко або й неможливо: це рухи курдів, французів Квебеку, австрійських тирольців тощо.

Перейдемо до класифікації націоналістичних рухів за «суттєвим» критерієм, котрий, як чесно попереджає читача Е. Сміт, є значно складнішим (і, очевидно, не менш важким для сприйняття, аніж попередній). У стислому вигляді «змістово–суттєвий» варіант типології викладений автором у книзі «Національна ідентичність»^[233].

В основу типології закладено, по–перше, ідею двох моделей нації — умовно названих громадянсько–територіальною та етнічно–генеалогічною (Сміт визнає, що ця ідея виникла під впливом типології Г. Кона); по–друге, — часовий критерій, тобто рухи, які виникли перед здобуттям незалежності, і ті, що виникли після її досягнення.

Громадянські і територіальні моделі нації, пише Е. Сміт, породжують певні види націоналістичних рухів: антиколоніальні рухи перед здобуттям незалежності, та інтеграційні після неї. Етнічні та генеалогічні моделі нації дають поштовх сепаратистським і діаспорним рухам перед здобуттям незалежності й іредентистським і глобалістським («пан» — рухам) уже в умовах незалежності^[234].

Отже, категорія територіальних рухів включає ті, що перед здобуттям незалежності прагнуть позбавитись іноземної влади і на місці колоніальної території створити державну націю (антиколоніальні рухи). Вже в умовах незалежності ці рухи перетворюються на інтеграційні, тобто ті, що прагнуть інтегрувати різні, часом досить строкаті етнічні групи в нову, єдину політичну спільноту, «територіальну націю».

Етнічні, сепаратистські та діаспорні рухи на стадії боротьби за незалежність прагнуть відокремитися від більшої політичної одиниці і створити нову політичну «етнонацію». Як приклад сепаратистських рухів можна згадати норвежців, чехів, українців, сербів тощо, діаспорних — євреїв, греків, вірменів.

Оскільки концепція нації у цих рухів етнічно–генеалогічна, вони після здобуття незалежності прагнуть включити до своєї «етнонації» тих родичів, які залишилися поза її державними кордонами. Вони перетворюються на іредентистські (поляки, італійці, сомалійці тощо) та глобалістські (пан-) рухи (араби, латиноамериканці, панафриканські)^[235]. Зауважимо, що іредентистські рухи існують і на етапі боротьби за незалежність.

Як визнає сам Е. Сміт, ця типологія не враховує всіх різновидів націоналізмів. Зокрема, з неї випадають протекціоністський економічний та «інтегральний» фашистський, расові націоналізми. «Проте, — зазначає він, — можна доводити, що ці форми — лише різновиди інтеграційних або іредентистських націоналізмів після здобуття незалежності, з якими вони, по суті, пов’язані історично, як–от у випадку «інтегрального» націоналізму Мораса (так перекладене прізвище Ш. Морра. — Г. К.) в добу французького іредентистського націоналізму з приводу Ельзаса—Лотарингії, або латиноамериканського протекціонізму в добу популістських інтеграційних націоналізмів у Аргентині, Бразилії та Чилі»^[236].

Далі ми побіжно розглянемо кілька типологій, запропонованих представниками політології, психології та політичної географії, щоб мати уявлення про те, в яких рамках націоналізм досліджується цими дисциплінами.

Погляд політології та психології

Класифікація Макса Гайдмана (1921), якого Л. Снайдер називає «політологом» (political scientist), визначає такі типи націоналізму:

1) Націоналізм пригноблених народів (євреї, ірландці, поляки в Німеччині та Росії XIX ст., греки і вірмени в Оттоманській імперії).

2) Іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відокремлення, визволення з–під влади імперій, іноземних завойовників (румуни, серби, болгари, італійці в XIX ст.).

3) Запобіжний націоналізм. Цей тип націоналізму є породженням конкуренції між модерними національними державами. Одна з його домінантних рис — ототожнення економічних інтересів певної держави (які проголошуються життєвими інтересами нації) з національною безпекою. Цей тип націоналізму часто збігається з імперіалізмом. Цілком очевидно, що його поява призвела до глобальних світових конфліктів, результатом яких стали світові війни.

4) Престижницький націоналізм — в основі його системи цінностей — культ славетного минулого, на основі якого наголошується і культивується винятковість певної нації в порівнянні з іншими. Найяскравіші приклади цього типу націоналізму — Action Française, рух британських фашистів на чолі з О. Мослі.

В основу класифікації, яка фактично була взагалі однією з перших типологій, закладений функціоналістський принцип — тип націоналізму визначається за його функціональними можливостями і виявами у політичній практиці. Оскільки типологія припадає на часи, коли виникла Версальська система і було проголошено право націй на самовизначення (визнане провідними державами, принаймні, формально) — автор велику увагу приділив впливові націоналізмів на міжнародні відносини. Можливо, типологія М. Гайдмана була взагалі однією з перших спроб наукової класифікації націоналізмів.

Психологи зацікавилися націоналізмом фактично лише тоді, коли стали цілком очевидними й помітними його патологічні, крайні форми. Вже під час Другої світової війни американський дослідник Густав Айгайзер звернув увагу на те, що націоналізм як психічний феномен, як результат проявів людської психіки, групової поведінки, здатності людини оперувати абстрактними символами та ідеями, можна розглядати у двох варіантах.

Перший із них — свідомий націоналізм. Члени об’єктивно існуючої спільноти свідомо оцінюють її саме як «національну» спільноту, змагаються за її престиж, культивують ті її риси (реальні чи ідеальні), що відрізняють її від інших національних спільнот. Другий тип — підсвідомий націоналізм, має ті ж риси, що й попередній, але діє на підсвідомому рівні.

Звичайно, цей поділ досить умовний, свідоме і підсвідоме існують як вияви одного цілого — людської психіки. Очевидно й те, що класифікація Айгайзера мала суто утилітарне значення для її автора, для конкретної сфери його досліджень.

Політична географія і націоналізм

Учені, які досліджують націоналізм у рамках політичної географії, цікавляться, передусім, такими аспектами: територіальні питання, як складова націоналістичного світогляду і політики, проблеми нерівномірного розвитку та їх вплив на еволюцію націоналізму, структурні передумови виникнення націоналізму, екологічні проблеми розвитку націй тощо.

Зрозуміло, що будь–які типології націоналізму так чи інакше пов’язані з питанням території, яка є однією з суттєвих ознак нації, тому географи не можуть уникнути повторень інших типологій. Наприклад, Е. Орідж та К. Вільямс запропонували поділ націоналізмів на державний, уніфікаційний, іредентистський, автономістський та сепаратистський^[237]". Така типологія загалом уже відома з праць представників інших дисциплін.

Джеймс Андерсон, повторюючи аргументацію своїх колег, деталізує підхід до проблеми і класифікує націоналізм, виходячи з наявності двох ситуацій:

1 — коли національну територію (кордони) делімітовано. У цьому випадку існують націоналізми автохтонів (Англія, Франція, Іспанія); європейських переселенців (Канада, бури, Венесуела); позаєвропейські реформаторські (Японія, Туреччина, Китай); фашистські (міжвоєнна Німеччина, Італія, Румунія); анти–чи постколоніальні (Лівія, В’єтнам, Замбія);

2 — коли потрібна чи бажана територіальна реорганізація. У цій ситуації націоналізми можна поділити на історично сепаратистські (Ірландія, Бельгія, Норвегія у XIX —XX ст.); уніфікаційні (Італія, Німеччина, Польща у XIX — XX ст.); постколоніальні сепаратистські та уніфікаційні (Бангладеш, Сомалі у XX ст.); старі державно–сепаратистські (Шотландія, Каталонія, Квебек — XIX — XX ст.)^[238].

У даному випадку перед нами, вочевидь, класичний приклад того, як представники певної наукової галузі не стали «винаходити велосипед», а просто використали досвід попередніх класифікацій, пристосувавши їх до потреб власної дисципліни.

* * *

Здійснений нами огляд типологій націоналізму, зрозуміло, неповний і досить побіжний, здається, може підштовхнути до радикального висновку про недоцільність узагалі будь–яких класифікацій стосовно націоналізму. Вкотре зазначимо, що націоналізм — надто рухливе, багатоаспектне явище, і прагнення зафіксувати, «вхопити» його формальні й суттєві ознаки здебільшого виглядатиме як метафізика чи схоластичні вправи. Будь–яка типологія виглядає як спроба надати певну форму аморфній, плинній масі. Будь–яка типологія, навіть бінарна, провокує заперечення, основане на емпіричному матеріалі. З іншого боку, саме цей колосальний емпіричний матеріал, зібраний дослідниками протягом десятиліть, вимагає впорядкування, бодай формального.

Дослідники націоналізму вже винайшли кілька «рецептів» подолання цього протиріччя між прагненням науки до впорядкування і класифікації та «анархією фактів». Як і у випадку з визначенням поняття «націоналізм», найрозважливіші з них узагалі відмовляються від будь–яких класифікацій чи типологій. Інші намагаються створювати класифікації, що діють лише в рамках їхніх власних досліджень і не претендують на вищий рівень узагальнення. І лише вперті романтики педантизму й далі намагаються окреслити рамки, завдяки яким можна було б визначити певну аналітичну ієрархію і, таким чином, привести до ладу хаотичне нагромадження версій, поглядів, узагальнень та емпіричних знахідок. У будь–якому разі сучасний дослідник має з чого вибирати.

Нарис 7. Генеза націоналізму

Періодизації та аналітичні структури

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

Політичні чинники

Соціальні та соціально–психологічні аспекти

«Політекономія націоналізму»

«Епоха націоналізму»

Серед істориків не існує єдиної думки щодо часу появи націоналізму в Європі (щоправда, всі погоджуються з тим, що саме остання була його батьківщиною). Л. Ґрінфелд визначає час і місце народження націоналізму — Англія XVI ст. І. Марку також датувала націоналізм саме XVI ст., щоправда, посилаючись на приклад Італії. Г. Кон та Л. Снайдер визнають факт існування націоналізму в XVII ст. в Англії та Голландії, здебільшого на рівні рефлексій частини освічених класів. Націоналізм як ідеологія, вважає Г. Кон, поширився в останній чверті XVIII ст. в Європі та Америці. А. Кемілайнен вказує на тривалий період «вагітності» націоналізмом європейських інтелектуалів, який розпочався наприкінці XVII ст. Багато хто вважає, що націоналізм як політичний принцип був однолітком Французької революції. Б. Шейфер датує народження націоналізму 1776 p., а місцем визначає Північну Америку. Нарешті, І. Кедорі відносить народження націоналізму як ідеології до 1806 р. — дати оприлюднення «Звернень до німецької нації» Й. — Г. Фіхте.

Мабуть, можна погодитися з думкою, що епоха націоналізму починається саме у XVIII ст., що націоналізм стає надзвичайно впливовим політичним феноменом у середині XIX ст., і перетворюється на глобальну силу з другої половини XIX ст., з приходом ери «масової політики». Такий варіант не виключає ані можливості появи перших виявлень національної свідомості в Європі XVI ст., ані ідеї про наявність націоналізму в Англії того ж часу, ані згадок про націоналістичні рефлексії в поглядах окремих інтелектуалів XVII ст.

Наше завдання — розглянути узагальнену картину історіогенези націоналізму, створену на основі різних підходів до цієї проблеми. Спробуємо окреслити основні культурні, соціально–психологічні, суспільно–політичні та економічні чинники, які безпосередньо або опосередковано вплинули на історіогенезу націоналізму, обмежуючи останній рамками тих параметрів, які ми запропонували в одному із попередніх нарисів: націоналізм як соціально–психологічне явище, як ідеологія і як політичний рух. Але спочатку маємо розглянути деякі аналітичні структури та хронології еволюції націоналізму у трьох згаданих його іпостасях.

Періодизації та аналітичні структури

Лія Ґрінфелд пропонує розрізняти на аналітичному рівні три основні фази у формуванні кожного конкретного націоналізму як соціально–психологічного та ідеологічного явища (нагадаємо, що вона досліджувала англійський, французький, американський, німецький та російський націоналізми). Назва кожної з фаз визначається домінантним суспільним та соціально–психологічним чинником розвитку націоналізму. В основі запропонованої дослідницею схеми —формування національної ідентичності як головного складника генези націоналізму. Національна ідентичність у даному випадку — це, передусім, нова форма самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому і протиставляється попереднім формам суспільної свідомості. Її суть полягає в тому, що особистість ототожнює себе з «народом», який, у свою чергу, визначається як «нація». Кожна особистість, незалежно від її соціального, класового статусу має рівні права з іншими особистостями як частина «нації». Цей принцип є спільним для будь–якого націоналізму.

Перша фаза еволюції націоналізму, вважає Л. Ґрінфелд, — структурна, її зміст полягає в тому, що всередині провідної суспільної (соціальної) групи відбуваються структурні зміни, які призводять до кризи її традиційної ідентичності й пошуків нових форм саморефлексії, що відповідатимуть цим структурним змінам. Очевидно, дещо розпливчастий термін «структурні зміни» включає в себе соціальні, економічні й культурні трансформації.

Криза ідентичності сама по собі не пояснює, чому нова ідентичність є за формою саме національною. Такий вибір визначається, наголошує Л. Ґрінфелд, наявністю на той час певного типу ідей, які спочатку були наслідком винаходу, а згодом — результатом імпорту. До того ж, вибір саме національної ідентичності має відповідати інтересам елітної групи. Отже, на момент «першопоштовху» ідея «нації» і, відповідно, націоналізм, були, по–перше, проявами випадковості, збігу обставин, по–друге, реакцією на певні суспільні зміни, реакцією доволі випадковою. Коли б на момент згаданої структурної кризи у країні «першопоштовху», Англії, існувала інша культурна ситуація, чи виник би націоналізм узагалі?

Наступна фаза розвитку націоналізму — культурницька. На цьому етапі носії ідеї нації (цього разу вже не оригінальної, а «імпортованої») прилаштовують її до реалій конкретно–історичної ситуації, відповідно до своїх традицій, культури, мови тощо. Цей процес концептуалізації національної ідеї сприяє подальшій кристалізації відповідної ідентичності.

Нарешті, остання фаза — психологічна. Оформлення, концептуалізація конкретної національної ідеї і відповідний рівень самоусвідомлення призводять до формування почуття дискомфорту (на соціально–психологічному рівні), що стає наслідком порівняння власної нації з іншими, передусім, розвинутішими. Це почуття — головний стимул відновлення й модифікації в новому історичному контексті власних традиційних цінностей (те, що інші дослідники називають «національним відродженням»), або ж творення нової системи цінностей, що набувають статусу «національних»^[239]. Цілком зрозуміло, що ця фаза ідентифікується з тими країнами, де націоналізм, як певна система ідей чи ідеологічний принцип, був запозичений.

Конкретні історичні періоди, які аналізує американська дослідниця — це XVI ст. в Англії, період 1715 — 1789 pp. у Франції, друга половина XVIII ст. в Росії, кінець XVIII — початок XIX ст. у Німеччині й кінець XVIII — перша половина XIX ст. у США. Саме в ці відтинки часу найінтенсивніше відбувалися процеси, про зміст і основні фази яких ішлося вище. Англія, на її думку, це країна класичного націоналізму, і саме народження англійської нації було народженням нації як такої. Домінування Англії у світі у XVIII ст. саме й спричинилося до поширення («експорту») ідеї нації. Франція — приклад того, як кілька унікальних ідентичностей розвивалися усередині однієї політичної спільноти і як донаціональні форми ідентичності впливали на формування націоналізму. Росія розглядається як зразок психологічної фази у розвиткові націоналізму, впливу зовнішніх чинників й обставин на формування національної ідентичності. Німеччина — класичний варіант трансформації традиційних цінностей у новітні, національні. В усіх чотирьох випадках, вважає Ґрінфелд, структурні зміни в суспільстві були першопричиною трансформації попередніх форм ідентичності в національну. Нарешті, приклад США є зразком ідеологічного варіанта націоналізму, коли геополітичні та етнічні чинники не відігравали визначальної ролі у формуванні національної ідентичності: остання була свідомо змодельована ще до того, як оформилися и геополітичні та інституціональні рамки^[240].

Ця досить цікава аналітична структура загалом не викликає суттєвих заперечень, особливо якщо розглядати її в контексті тих конкретних історичних прикладів, що їх наводить Л. Ґрінфелд. Проте застосування її як загальної схеми для розгляду історичного досвіду формування інших націй, зрозуміло, потребуватиме корегування. Можна припустити, наприклад, що культурницька фаза передуватиме структурній, а психологічна — культурній. Вони можуть збігатися у часі в різних комбінаціях тощо. Зрештою, і для тих конкретних випадків, що їх аналізує Л. Ґрінфелд, наведені зауваження можуть бути цілком справедливими.

Цікаво й те, що схема Л. Ґрінфелд майже ідеально збігається з ситуацією в Україні кінця 1980–х — початку 90–х років. Зокрема, вона пояснює блискавичне перетворення частини комуністичної еліти в націоналістичну. Маємо всі ознаки структурної кризи («перебудова» та її суспільно–політичні й економічні наслідки), кризи радянської (комуністичної) ідентичності («демократизація», «соціалізм із людським обличчям» тощо) і, зрештою, — бачимо вибір «нової» ідентичності елітою, вибір цілком свідомий. Структурна фаза перейшла в культурницьку й, очевидно, нині українська політична й інтелектуальна еліта існує в умовах, коли структурна, культурницька й психологічна фази збіглися у часі й просторі.

Наведемо інший цікавий варіант аналітичної структури, побудованої на еволюційно–історичному принципі, в якій націоналізм розглядається як соціально–психологічне явище. Як вважає сучасний дослідник Андре Ґастоні, націоналізм відповідає трьом основним мотивам людської особистості та колективу: прагненню до біологічного самозбереження, захисту спільної території, прагненню належати до організованої форми людської спільноти^[241]. Націоналізм — явище, передусім, психічне, це вияв колективної волі нації, форма суспільної свідомості.

Будучи соціально–психологічним феноменом, націоналізм розвивався разом із людським суспільством, еволюціонував і проходив певні стадії саморозвитку, які А. Ґастоні ставить у залежність від «інтенсивності проявів» націоналізму.

Отже, націоналізм за інтенсивністю його еволюції можна поділити на такі стадії (типи):

— елементарно–зародкова. На цій стадії згадані три основних мотиви, що породжують націоналізм, існують переважно на рівні підсвідомості. На усвідомленому рівні він проявляється як елементарна захисна реакція спільноти у випадку виникнення зовнішньої загрози її біологічному існуванню, території. Історичні приклади цього типу націоналізму — реакція французів на англійські територіальні претензії на завершальному етапі Столітньої війни (1337—1453) та реакція німців на французьку експансію у 1789 — 1815 pp. Більшість націй Європи, вважає А. Ґастоні, пройшли через цей період націоналізму до 1789 p.;

— емотивно–культурницька стадія. Цей період розвитку і тип націоналізму загалом називають «культурним» (культурницьким). Як і раніше, переважає емотивна сфера людської психіки. Особистість відчуває емоційний зв’язок зі своєю спільнотою — її мовою, культурою, традиціями, інститутами, історією тощо. Цей емоційний зв’язок, почуття спільності зміцнюється і розвивається під впливом багатьох чинників — спогадів про перемоги і поразки, географічну наближеність до «ворога», факту або загрози іноземного поневолення, прикладу передових націй тощо. Національні почуття виходять на рівень самоусвідомлення, національна ідентичність (свідомість) формулюється, висловлюється інтелектуалами, інтелігенцією, політиками — «голосами новітньої ери». Найвідоміші приклади цього типу націоналізму — італійське «Risorgimento», німецький націоналізм періоду 1815 — 1848 pp.;

— раціонально–доктринальний етап еволюції націоналізму — це той період, коли націоналізм остаточно виходить з рівня підсвідомості у сферу свідомості. Прагматичні міркування стають головними мотивами, якими керується особистість у своїх стосунках зі спільнотою, нацією, хоча при цьому початковий імпульс усе ж таки має суто емотивну природу. Націоналізм цього типу остаточно набуває політичної форми — це може бути рух за національне визволення, змагання за соціально–економічну модернізацію, зрештою — просто форма ксенофобії. Безпосередній результат цього — «націоналізація» мас. Англійський (британський) націоналізм цієї доби на доктринальному рівні перетворився на імперіалізм. Більшість націй Європи вийшла на доктринальний рівень націоналізму до 1914 p.;

— ідеологічна стадія. На відміну від попередніх етапів еволюції націоналізму, вона характеризується перетворенням націоналізму на штучну конструкцію, коли суб’єктивні прагнення уявляються як об’єктивна реальність. На цьому етапі, вважає А. Ґастоні, турбота про буття нації, про єдність національної території, гордість або біль з приводу успіхів чи негараздів нації, переживання і сподівання щодо її майбутнього стають складовими ідеології, яка є загальноприйнятою і усвідомленою більшістю населення, і яка стає предметом цілеспрямованої пропаганди. Націоналістична ідеологія стає вищою за всі інші ідеології. Цей тип націоналізму був характерним для більшості країн Європи під час Першої світової війни. Німецький реваншизм і нацизм, італійський фашизм — також найвідоміші приклади цього типу націоналізму .

Крайня, екстремальна форма націоналізму виявляється на ірраціональній стадії. Здебільшого вона виникає внаслідок національних поразок, принизливих умов мирних угод. Російський панславізм напередодні Першої світової війни, німецький націоналізм у 1939 p., коли Гітлер розпочав війну одночасно з кількома могутніми державами — приклади ірраціонального націоналізму.

Схема, запропонована А. Ґастоні^[242], виглядає досить незвичною і навіть екзотичною, передусім, завдяки спробі з’єднати в рамках однієї аналітичної структури не зовсім сумісні поняття. Націоналізм, за Ґастоні, еволюціонує зі сфери підсвідомого до сфери свідомого. Ці терміни, запозичені з психоаналізу, виглядають не завжди коректно, якщо їх застосовувати щодо великих людських колективів, хоча сама ідея еволюції націоналізму як процесу самоусвідомлення має сенс. Як розрізняти свідоме і підсвідоме в настроях, почуттях, діях мас людей? Чому, скажімо, раціонально–доктринальний етап розвитку націоналізму треба відокремлювати від ідеологічного? Хіба ірраціональність не дається взнаки на попередніх етапах розвитку націоналізму, крім того, на який вказує А. Ґастоні? Очевидно, це тільки початок переліку критичних зауважень, що виникають при ознайомленні з цією схемою.

Надзвичайно важливим аспектом еволюції націоналізму був і залишається вплив останнього на міжнародний устрій, міжнародні відносини й формування суверенних держав. З цього погляду аналізував націоналізм видатний англійський історик, автор багатотомної історії Радянського Союзу Едвард Карр. У ході своєї еволюції, вважає дослідник, націоналізм пройшов три основні стадії.

Перша стадія починається з поступовим розпадом середньовічної імперії і церкви й утвердженням національної держави і національної церкви, іншими словами — занепадом універсалізму і переходом до партикуляризму. Найхарактерніша риса цього етапу — ототожнення нації з особою суверена, монарха^[243]. Склад населення деяких із суверенних політичних одиниць, що з’явилися в цей час, відповідав майбутнім «націям».

Наступна стадія починається з періоду наполеонівських воєн і триває до 1914 р. У цей час встановився баланс між силами націоналізму та інтернаціоналізму (останній термін уживається як еквівалент універсалізму): міжнародний устрій був настільки врегульований, що поширення й інтенсифікація в його рамках національних почуттів (або конкретних національних рухів) не призвели до глобальних конфліктів і криз. Водночас, стверджував Е. Карр, існувала рівновага між політикою і економікою: «Якщо в попередні часи політична та економічна сила крокували пліч–ó–пліч, будуючи національну політичну одиницю і замінюючи конгломерат локальних економік єдиною національною економікою, то в XIX ст. компроміс між силами політики й економіки полягав у тому, що кожна з них мала можливість розвиватися власним шляхом. Отже, політично націоналізм досягав дедалі більших успіхів в утвердженні права нації на державність — чи то шляхом об’єднання, чи то шляхом руйнування існуючих [політичних] одиниць. З іншого боку, економічно інтернаціоналізм «замовляв музику», поглиблюючи процеси, розпочаті у попередні часи, трансформуючи розмаїття національних економік в єдину світову економічну систему (йдеться про систему фрітредерства. — Г.К.). […] Кінець цих компромісів і розуміння їхньої непевності й нереальності стали головною рисою останніх років цього етапу»^[244]. Зрештою, саме в ці часи остаточно утвердилося розуміння нації як уособлення певної політичної спільноти. Отже, міжнародні зносини дедалі більше визначалися не особистими інтересами, амбіціями та емоціями монарха, а колективними амбіціями, інтересами й емоціями нації — це був період «демократизації» націоналізму.

Третя стадія характеризувалася катастрофічним посиленням націоналізму і банкрутством інтернаціоналізму. Це не означає, що люди стали більшими націоналістами, ніж раніше. Йдеться про те, що націоналізм уже діяв у новому політичному й економічному середовищі. Якщо попередній період був часом демократизації націоналізму, то період після 1914 р. став часом його «соціалізації»: прискорений розвиток промисловості, зростання міського населення, утворення робітничих організацій і підвищення політичної свідомості робітників, введення загальної обов’язкової освіти, поширення виборчого права — усе це кардинально вплинуло на зміст і спрямування національної, державної політики. Питання економіки, в тому числі міжнародної, добробуту населення, соціальної стабільності стали питаннями політичними. Це радикально підживлювало націоналістичні почуття й породжувало відповідні дії. Економіка з’єдналася з політикою. До цього додалося швидке зростання кількості націй, що супроводжувалося зростанням економічного і політичного суперництва між ними^[245].

Ця стадія тривала до Другої світової війни, до того часу, коли відбулися нові кардинальні зрушення в міжнародному устрої і зміни у природі націоналізму. Після 1945 р. мала розпочатися, як вважав Карр, четверта стадія, але на час написання його книги зміст цього періоду ще не піддавався історичному аналізові.

«Якщо дивитися на історію Європи з вісімнадцятого століття передусім у такому аспекті, як поява націй і націоналізму, а не з погляду еволюції державної системи, — писав Е. Ґелнер, — можна дійти тих самих висновків, що й Карр, проте дещо в інших термінах і в іншому контексті»^[246]. Ґелнер, використовуючи методу Карра, пропонує свою «хронологічно–географічну» періодизацію генези націоналізму.

На його думку, XVIII ст. з його «спільнотою суверенних утворень», об’єднаних лояльністю до «Коронованих осіб», тобто династично–релігійним устроєм, узагалі не належить до епохи націоналізму. Проте кінець XVIII — початок XIX ст. — це початки цієї епохи і перший період еволюції націоналізму.

Другий період — це епоха «Націоналістичного Іредентизму» — від перших національних заворушень у третій декаді XIX ст. в Європі до остаточного тріумфу націоналістичного принципу в 1918 р. Тимчасове виживання старого режиму у вигляді деяких династичних імперій та держав було наслідком відносного економічного благополуччя, яке, на думку Ґелнера, було не результатом зусиль цього старого режиму, а продуктом саме тих соціально–економічних процесів, які, за висловом Карра, призвели до «соціалізації нації». Висока культура перетворилася на культуру всього суспільства з відповідними наслідками для розвитку націоналізму.

Третій період характеризується одночасним тріумфом націоналізму і його поразками після 1918 р. Нові політичні утворення («національні держави»), що виникли в рамках Версальської системи, мали всі ознаки, характерні для «тюрми народів», або, якщо поглянути на них з іншого боку, «колисок нових націй і націоналізмів». Подібно до своїх попередниць — імперій, вони стикалися з проблемами національних меншин і вирішували ці проблеми здебільшого в дусі цих імперій, а іноді й радикальніше (згадаємо хоча б становище українців у Польщі, Угорщині та Румунії у 1920 — 30–ті роки, або Радянський Союз як модифікований варіант Російської Імперії). «Непевність цієї системи, — зауважував Ґелнер, — невдовзі далася взнаки: за часів Гітлера і Сталіна вона впала майже без спротиву (за винятком Фінляндії)»^[247].

Четвертому періодові Ґелнер дає ефектну назву «Ніч і туман» (Nacht und Nebel), за аналогією з гаслом нацистів й загалом ототожнюючи його з періодом, що охоплює роки перед Другою світовою війною та після неї. На відміну від попередніх часів, коли національна однорідність (гомогенність) досягалась здебільшого відносно гуманними методами і «м’якими» формами асиміляції, під прикриттям «ночі й туману» вона стала наслідком насильницьких, нерідко суто терористичних заходів — масового знищення й депортацій. Завдяки Гітлерові й Сталіну етнополітична карта Європи була значною мірою спрощена.

П’ятий період, що збігається в часі з «пізньоіндустріальною» епохою, характеризується послабленням інтенсивності етнічного сентименту і ворожнечі. Ідея конвергенції у цьому розумінні видається обґрунтованою: «Розвинуті індустріальні суспільства, принаймні в тих випадках, коли стартові умови їхнього розвитку мало відрізнялися, значною мірою уподібнюються одне до одного. Розбіжності між мовами дедалі більше набувають фонетичного, аніж семантичного характеру… Суцільний достаток зменшує інтенсивність ворожнечі, і кожний починає розуміти, що жорстокий конфлікт може призвести до невиправданих втрат»^[248].

Ці п’ять періодів представляють, на думку Ґелнера, загальну картину переходу від до–націоналістичного суспільства із статичною технологією, стабільною ієрархією, культурою, яка визначає і відображає суспільний статус особистості, до націоналістичного устрою з його анонімними мобільними масами, інтегрованими спільною високою культурою, освітньо–виховною системою і державою, яка ототожнюється з цією культурою.

Проте, зауважує Ґелнер, цей перехід, характерний для «нормального» розвитку націоналізму, в різних регіонах світу відбувався неодночасно й нерівномірно. Регіональні відмінності в еволюції націоналізму він пропонує відобразити терміном «часові зони Європи». Перша «часова зона», звідки починався націоналізм, — це регіон Атлантичного узбережжя. З початків нового часу (очевидно, Ґелнер мав на увазі початок переходу від аграрного до індустріального суспільства) тут існували міцні династичні держави. Політичні одиниці з центрами в Лісабоні, Лондоні, Мадриді й Парижі загалом збігалися з певними культурно–лінгвістичними регіонами. Початок ери націоналізму і виникнення відповідної потреби в культурній однорідності (гомогенності) політичної спільноти не викликали потреби в радикальному перегляді політичних кордонів (відокремлення Бельгії від Голландії та Норвегії від Швеції навряд чи можна розглядати як вияви модерного націоналізму). Отже, в даній часовій зоні можна виявити лише незначну присутність так званого етнографічного націоналізму, тобто прагнення до вивчення, кодифікації та ідеалізації селянських культур для формування нових національних культур. Навпаки, тут ішлося скоріше про перетворення «селян на французів», етнографічної селянської маси на націю, аніж про винайдення нової культури на основі селянської. Отже, фактично йдеться про ідеальний збіг культурних і політичних чинників в еволюції націоналізму.

Друга «часова зона» географічно й історично загалом збігається з територією колишньої Священної Римської імперії. Дві основні культури, носіями яких була більшість населення імперії, мали протягом тривалого часу добре визначену високу культуру з численним освіченим класом (ідеться про німців та італійців). Навіть ті, хто наприкінці XVIII ст. свідомо чи напівсвідомо створювали німецьку літературу й стандартизовану мову, не творили нову національну культуру, а лише зміцнювали, модернізували вже існуючу. Отже, завдання націоналізму полягало не у творенні нової високої культури, яка вже існувала і могла служити основою для модерної нації, а у створенні «політичного даху» для цієї культури. Тут, як бачимо, не існувало характерної для попередньої часової зони узгодженості в часі між політичними та культурними факторами розвитку націоналізму.

Третя «часова зона» містилася далі на Сході. Саме тут усі п’ять періодів еволюції націоналізму, про які йшлося раніше, «прокрутилися» в усій повноті і силі. І саме тут не існувало ані достатньо визначених і розвинених високих культур, ані політичних одиниць, здатних підтримувати їх. їхнє місце заступали наднаціональні імперії з сумішшю фольклорних (нижчих) культур, розділених не лише соціально, а й територіально (географічно). Шлюб між культурою і політичною спільнотою, необхідний для розвитку націоналізму і модернізації, вимагав створення обох партнерів. Унаслідок цього завдання націоналістів у цій «часовій зоні» були набагато складнішими, а процес виконання цих завдань — набагато брутальнішим, аніж раніше.

Четверта «часова зона» відсувається Ґелнером ще далі на Схід. Приблизно до початку 1920–х років у ній відбувався «нормальний» розвиток націоналізму, що мало чим відрізнявся від його еволюції у третій «зоні». Протевідновлення імперії в особі Радянського Союзу, під абсолютно новим проводом та ідеологічними гаслами, спричинило відхилення від нормального розвитку подій. До того ж, переможна хода Червоної Армії у 1945 р. призвела до включення частини третьої «зони» до четвертої. Там вона й перебувала аж до 1989 р. (зауважимо, що слово «зона» в даному випадку має певний контекст, про який Гелнер, мабуть, не здогадувався).

У четвертій зоні панував «абсолютистський соціалізм», який нетерпимо ставився до економічного, політичного та ідеологічного плюралізму і фактично зруйнував громадянське суспільство. Утім суспільні умови, що породжують націоналізм, не були викорінені. Зокрема, відбувалося відтворення високої культури, завдяки якій великі, мобільні анонімні маси людей ототожнювали себе з певними, конкретними історично–культурними спільнотами, що існували, принаймні в уяві, в рамках соціалістичної системи. Коли ж ця система розпалася, націоналізм проявився в усій своїй силі. Розвиток націоналізму в четвертій зоні був штучно призупинений у кінці другого періоду, отже, доки не буде пройдено усі «нормальні» періоди, четверта зона приречена на етнічні конфлікти^[249].

Як бачимо, ця географічно–хронологічна аналітична структура є ще одним варіантом євроцентристської концепції генези націоналізму, яка сама по собі є цілком раціональною. Водночас вона є конкретизацією загальної ґелнерівської концепції націоналізму, яку ми вже розглянули. Помітно, що з цієї схеми цілком випадає (принаймні, формально) «Південь», тобто «третій світ» (очевидно, в даному випадку Ґелнер не мав наміру вести мову про цей регіон). Ґелнер не абсолютизує принцип хронологічної послідовності. Він зауважує, що в певних «часових зонах» окреслені ним етапи еволюції націоналізму можуть відбуватися паралельно — це компенсує певну зовнішню «лінійність» його підходу.

Наостанок розглянемо ще одну аналітичну структуру, яка свого часу серйозно вплинула на дослідження націоналізму. Чеський історик Мирослав Грох запропонував узагальнену схему розвитку національних рухів серед «малих» європейських націй. У його книзі «Соціальні передумови національного відродження в Європі» (1968 — німецьке видання, 1983 — англійський переклад) процес націотворення та еволюції націоналізму розглядався в контексті марксистської методології — він безпосередньо пов’язувався з виникненням і діяльністю певних суспільних класів та зміною суспільно–економічних формацій. Просування до буржуазного суспільства, писав М. Грох, означало просування до національного існування^[250].

В період переходу від феодального до буржуазного суспільства, стверджував учений, виникає дві ситуації, які визначають характер формування модерної нації і відповідного національного руху. Перша, коли «новий клас» — буржуазія — виступає проти старого феодального класу і проголошує себе репрезентантом усієї нації (можливі варіанти, коли старий правлячий клас трансформується в новий, стає «буржуазним»). Така ситуація, наприклад, склалася свого часу у Франції, Іспанії, Англії, Німеччині, Данії та інших країнах^[251]. В іншій ситуації опинилися народи (за Грохом, це «малі» європейські народи), які на момент своєї трансформації в модерну націю

а) мали «розбалансовану, неповну соціальну структуру», їхні провідні класи були абсорбовані, асимільовані етнічно чужими панівними класами;

б) існували як етнічна чи навіть історична спільнота, але ніколи не були самостійними політично;

в) не мали тривалої культурної традиції, передусім, власної літературної мови (або вона була втрачена чи архаїзована).

Перехід до капіталізму і відповідні зрушення в соціально–економічних сферах (а ці зрушення, за Грохом, неухильно ведуть до національного існування) провокують національне відродження цих «малих» європейських народів. Цей процес умовно поділяється автором на три фази:

1) фаза «А» — період «наукового зацікавлення». На цьому етапі «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально–психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що «відроджується»;

2) фаза «В» — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період формування «національної свідомості»;

3) фаза «С» — на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до незалежності нації^[252].

«Національне відродження», зауважує Грох, не обов’язково переходить із другої у третю фазу. Крім того, важливим, навіть вирішальним аспектом нього відродження є формування збалансованої, або, за Грохом, «повної» соціальної структури цієї нації (йдеться, передусім, про те, щоб соціальна структура «відродженої» нації мала всі необхідні компоненти, що характеризують «буржуазну» націю). Досягнення політичної незалежності не означає, що «мала» нація вже має «повну» соціальну структуру. Водночас наявність «збалансованої» соціальної структури нації не є ознакою того, що вона вже стала незалежною^[253].

Загалом Грох цілком слушно відокремив певні стадії формування національних рухів (слова «націоналізм» він уникав). Його схема активно використовувалась дослідниками націоналізму східноєвропейських націй. Зауважимо лише, що її можна застосовувати й щодо «класичних» націоналізмів «великих» націй: кожна з них мала свій період «наукового зацікавлення», «патріотичної агітації» тощо. Періодизація Гроха відбиває також загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюції від соціально–психологічних форм до ідеологічних та політичних.

Головні критичні коментарі схеми Гроха стосувалися «лінійності» його підходу, утім, цілком природної для марксистського історика. Канадський історик Павло Магочій, зокрема, зауважував, посилаючись на приклад Галичини, що порядок фаз може бути не обов’язково таким, як його подає Грох, — «відродження» може починатися і з «патріотичної агітації». Р. Шпорлюк вважає, що всі види діяльності, відокремлені Грохом в особливі стадії, фактично діяли протягом усього періоду формування нації і державотворення. І справді, хіба період «наукових зацікавлень» припиняється за часів «патріотичної агітації» чи масового політичного руху? Грох, зазначає Петер Алтер, не пояснює, чому саме відбувається перехід від однієї фази до іншої, чому інтерес елітарної меншості стає основою потужного масового руху^[254]. Нарешті, не можна погодитися й з тим, що перша фаза «національного відродження», за Грохом, має виключно культурницький характер. «Наукові зацікавлення» в історії, мові, етнографії певної «нації, що відроджується», виникають не з примхи інтелектуалів, які раптом вирішують перейнятися національним духом. Цілком очевидно, що в основі їхніх пошуків є певна ідея, навіть якщо ці пошуки, на перший погляд, спровоковані ідеалістичними мотивами Романтизму.

Схема Гроха несе на собі явний відбиток гегелівської, а згодом і марксистської дихотомії «історичні — неісторичні нації». «Малі» чи «неповні» нації у Гроха — це неісторичні нації Геґеля. Проте їхня «неісторичність» у схемі Гроха зумовлена не лише і не стільки геґелівською бездержавністю, скільки недосконалістю соціальної структури та неповнотою культурного багажу.

Наостанок варто прокоментувати один із центральних термінів схеми, та й усієї концепції Гроха, а саме: поняття «національне відродження». Цей термін не був винаходом дослідника, він побутував у політичній публіцистиці ще з XIX ст. (у 1847 р. в П’ємонті виходив журнал Il Risorgimenlo — «Відродження». Очевидно, його назва, яку взяв собі італійський національний рух, стала першим прикладом застосування цього терміна щодо національного піднесення), але чеський учений вживає його як науковий термін. Зауважимо, що термін «національне відродження» та один із його відповідників — «пробудження націй» залишаються надзвичайно популярними у сучасній публіцистиці «пострадянського простору». Проте з наукового погляду вони, до певної міри, видаються нелогічними. Якщо йдеться про «національне відродження», то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже існувала як нація. Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм — явище модерного часу, а саме цього погляду дотримується Грох, то існування «націй» (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін «національне відродження». Мабуть, історія того, що описує Грох, має іншу назву — націотворення і націоналізм. Утім, можливо термін «національне відродження» був оптимальним у той час і в тих умовах, коли Грох писав свою книгу. Наші застереження стосуються переважно некритичного запозичення терміна.

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

Розглядаючи історіогенезу націй, ми аналізували глобальні історично–культурні зрушення, які створили соціальні, духовні, культурні та соціально–психологічні умови для виникнення цієї нової форми організації людських спільнот, до виникнення самої ідеї «нації» в її модерному розумінні. Серед цих зрушень були «друкарська революція», яка підірвала монополію латини як інтегруючого культурного чинника всеєвропейської християнської спільноти; Реформація, що разом із «друкарською революцією» привела до секуляризації європейських мов, піднесення їхнього статусу до мов «національних» і сприяла появі «протонаціональних» церков; зміна уявлень про природу державної влади та розширення управлінських можливостей централізованої держави (також як один із наслідків «друкарської революції»); формування «протонаціональних» централізованих держав; і, нарешті, поява нового типу особистості з якісно відмінним від попереднього уявленням про світ, час і людину. Останній момент є одним із ключових у розумінні переходу від до–націоналістичної епохи до «ери націоналізму». «…У найзагальнішому вигляді, — пише Р. Шпорлюк, — націоналізм виник у суспільстві, яке (як це було у Німеччині, наприклад) під впливом друкарської революції і створеної нею «друкарської культури» стало продукувати освічених індивідів, здатних осягнути відмінність «власної нації» від інших та її становище у світі»^[255].

Саме думки цих «освічених індивідів», висловлені в наукових працях, політичних памфлетах, листах, газетних статтях, брошурах — в усьому тому, що принесла з собою «друкарська революція», стали, за висловом Г. Кона, «першими заворушеннями» націоналізму в Європі та Америці. Слід зауважити, що дебют «націоналістичного мислення» припав на той період європейської історії, коли відбувалась глобальна трансформація поглядів, уявлень про світ, викликана як соціально–політичними зрушеннями (виявом яких стали Промислова і Французька революції), так і духовною кризою, пов’язаною з ерозією панівного світогляду та соціального устрою (тут варто згадати міркування Е. Ґелнера), а також революцією в європейській філософії і науці XVIII ст. Цей духовний переворот Е. Сміт характеризує як кризу ідентичності. «Криза ідентичності, — пише він, — виникла передусім на основі того виклику, який був кинутий традиційній релігії і суспільству «науковою державою» та західними «революціями» […] Саме цей масштабний виклик традиційним космологічним уявленням, символам і традиціям, виклик, який найгостріше й у першу чергу відчули ті, хто мав справу з раціоналістичною і науковою думкою й діяльністю, спонукав багатьох інтелектуалів відкривати альтернативні принципи і концепції, нову міфологію і символізм, які б обґрунтовували й узаконювали людську думку та дію»^[256].

Загальновідомо, що XVIII ст., епоха Просвітництва, яка безпосередньо передувала приходові націоналізму, була ерою космополітизму. Для мислителів і діячів Просвітництва говорити й писати про рівність і подібність людей, про спільний прогрес людства було загальним правилом. «Хоча, — писав із цього приводу Альфред Коббан, — більшість філософів і захоплювалася класичним духом патріотизму, вони не визнавали національних відмінностей, ігнорували національність як історичну силу»^[257]. Можливо, зауважує А. Кемілайнен, така популярність космополітичної думки серед інтелектуалів була, крім усього іншого, ще й реакцією на появу й поширення національних почуттів у Європі. Карлтон Дж. Гейз, у свою чергу, зазначав, що «боротьба інтелектуалів XVIII ст. проти «націоналізму» нагадувала видовищні спалахи космополітичних блискавок, які лише послужили передвісниками могутньої зливи націоналізму»^[258].

Наочним свідченням зародження й поширення націоналістичного (національного) сентименту серед частини інтелектуальної еліти, або, принаймні, інтересу до нього, було остаточне оформлення й культивування міфу про національний характер та уявлень про національні відмінності і, зрештою, про націю (народ) як «колективну особистість». Не можна стверджувати, що деякі з цих уявлень не існували до епохи Просвітництва, проте саме в цей час вони стали об’єктом особливої уваги мислителів, ідеологів, публіцистів, учених, вийшли з рівня повсякденного на рівень теоретичного осмислення.

Узагальнюючи поширені уявлення про відмінності між народами, Дені Дідро писав у своїй «Енциклопедії»: «Кожна нація має свій особливий характер… Недарма кажуть: легковажний як француз, ревнивий як італієць, серйозний як іспанець, розпусний як англієць, гордий як шотландець, п’яний як німець, ледачий як ірландець, брехливий як грек тощо…» В універсальному лексиконі Цедлера (1740) була вміщена велика стаття, присвячена природі народів (Naturell der Volker). Відмінності в характері різних народів пояснювались кліматичними умовами та моральними традиціями. У 1785 р. І. Кант присвятив окрему працю дослідженню національних характерів, а через десять років Вільгельм фон Ґумбольдт опублікував працю, присвячену антропологічним відмінностям між народами.

Найпопулярнішою і найвідомішою працею на цю тему була книга Монтеск’є «Дух законів» («De I’esprit des lois», 1748), в якій ішлося про те, що закони різних народів відображають «дух», або ж характер, останніх. Відмінності між народами, вважав Монтеск’є, визначаються комплексом чинників: географічних, кліматичних, навіть біологічних. Величезне значення має також форма правління. Народи, які знали демократію чи велику монархію, характеризувалися високою самооцінкою і видатними якостями, тоді як суб’єкти деспотизму були ледарями та боягузами. Монтеск’є надавав також великого значення «загальному духові» народу (І’esprit général), який формується не лише кліматом, географічними умовами та формою правління, а й релігією, звичаями, історичним досвідом, законами та способом життя. Клімат і природа панували над дикими народами, звичаї управляли китайцями, закон тиранив японців тощо.

Наприкінці XVIII ст. видатний німецький просвітитель Й. — Г. Гердер (1744—1803) сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства» та інших своїх працях Гердер стверджував, що відмінності між народами визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління. Культура народу виражена передусім у його мові — ось головний чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру народу. Кожна культура й, відповідно, кожний народ має природне право на існування, вони є даром Божим і мають власну, безвідносно до інших культур, цінність — важливо плекати, розвивати мову й культуру кожного народу, що, природно, сприятиме його життєздатності^[259].

Мова, зауважував Гердер, робить людину людиною, тобто розумною істотою. Мову людина набуває лише у спільноті. Фактично мова — синонім думки. Отже, оскільки мова є вираженням певного способу мислення, відповідно, й кожна мовна спільнота має власний спосіб мислення, власний характер, культуру і, передусім, завдяки мові існує як окрема спільнота.

Кожний народ, вважав Гердер, у свій спосіб служить усьому людству. Отже, чим багатшим, розвинутішим, культурнішим буде кожний окремий народ, тим розвинутішим буде людство в цілому. На відміну від більшості мислителів Просвітництва, Гердер убачав перспективу не в універсалізації людської цивілізації за рахунок поглинення «вищими» культурами «нижчих», а в розвиткові різних культур і народів, кожна з яких має самодостатню цінність. Культури й народи розвиваються шляхом взаємного збагачення, взаємних впливів і запозичень. Це також свідчить про те, що не існує «другорядних» культур, вважав Гердер. «Культурний націоналізм Гердера, — зазначає Р. Шпорлюк, — відкидав ідею самодостатності і культурної автаркії нації. Його концепція нації і національної культури сповідувала принцип історизму, була «еволюціоністською» і будувалася на тезі, згідно з якою близькі взаємини однієї нації з іншими були передумовою її власного розвитку»^[260].

Ідеї Гердера справили величезний вплив на наступні покоління мислителів, громадських діячів, політиків, особливо на представників інтелектуальних кіл тих націй, які на початку ери націоналізму перебували на становищі «відсталих» (це стосується, передусім, німців, яким завжди адресують авторство «органічної теорії нації»). Фактично Гердер став засновником культурницької концепції нації й відповідного типу націоналізму, хоча його самого важко охарактеризувати як «націоналіста» в сучасному розумінні цього слова. Згадаємо лише, що виступаючи за культурну єдність німців, він не наполягав на їхній політичній єдності.

Не був націоналістичним теоретиком і Ж. — Ж Руссо (1712—1778), хоча деякі його ідеї значною мірою вплинули на формування саме націоналістичної доктрини (зауважимо, що Е. Карр вважав Руссо «засновником модерного націоналізму»). Виходячи із суто раціоналістичних мотивів, зокрема ідеї про самоцінність людської індивідуальності, Руссо наголошував на необхідності культивування індивідуальності націй. В основу побудови націй мав бути покладений принцип національного характеру. Якщо його немає, писав Руссо у 1765 p., ми повинні створити його^[261]. В «Роздумах про урядування Польщі» (1772) він радив правителеві цієї країни використовувати національні інституції для виховання лояльних громадян, фактично, для творення свого національного характеру. «Саме національні інституції, — наголошував учений, — формують геній, характер, смаки й мораль народу, роблять його тим, чим він є, а не якимось іншим народом, саме вони надихають його любов’ю до батьківщини, основаною на стійкій звичці»^[262]. Зрештою, основним носієм суверенітету, вважав Руссо, має бути народ.

«Руссо, — стверджує Р. Шпорлюк, — обґрунтував прямий зв’язок між культурою і політикою: він вважав культуру — мову, історію, звичаї та закони — політичною зброєю і силою, і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики, і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації»^[263]. На думку Е. Гобсбаума, ці ідеї були підхоплені Французькою революцією, стали одними з основних у формуванні французької нації (докладніше про це йтиметься далі).

Інший видатний мислитель XVIII ст., англієць Едмунд Берк вважається представником «традиціоналістського» (визначення К. Дж. Гейза), або консервативного, націоналізму. На відміну від Гердера, Берк вважав основною суттєвою характеристикою нації наявність законів та суспільних інститутів і, відповідно, вважав ці ознаки показником зрілості нації. Нації, які мали власні усталені закони й політичні інститути, були автентичними, історично зрілими спільнотами (згадаємо міркування нашого сучасника Г. Сетона–Вотсона про «старі, тяглі» й «нові» нації). Англійська революція 1688 p., боротьба поляків за відновлення державності, індійців проти британської експансії, корсиканців проти Франції — усе це були приклади боротьби історично зрілих націй проти поневолення і грубої сили. Важливим елементом був також революційний підтекст міркувань Берка. Слідом за Руссо Берк вважав, що нації мають право позбавлятися правителів, які не дбають про них^[264]. Фрідріх Шлеґель, на думку К. Гейза, — представник німецького варіанта «традиційного націоналізму» — акцентував увагу, передусім, на важливості національної культури (історії, звичаях, мистецтві, мові й літературі). Шлеґель вважав традиційні форми правління найкращими для нації (для німців — монархія). Зрозуміло, що нації в його ідеологемах були спільнотами легітимність яких ґрунтувалась на історичному праві^[265].

Аналізуючи інтелектуальний контекст формування передумов виникнення націоналізму, не можна оминути й такого видатного мислителя, як Імануїл Кант. Деякі ідеї вченого, особливо етичні, що не мали безпосереднього відношення до націоналізму як такого, вирішальним чином вплинули на формування його світоглядних основ. Ідеться, передусім, про кантівську тезу щодо автономності особистості, яка логічно приводила до висновку: особистість сама має вирішувати свою долю, керуючись моральним імперативом. Таким чином, старий світогляд, згідно з яким доля особистості вирішувалася лише божественним промислом, визнавався хибним. Відповідно, на місце релігійного фаталізму приходив раціоналістичний світогляд і з ним — філософія дії, звідки залишався лише один крок до політики, політичної дії. Одним із наслідків цього було виникнення ідеї про те, що не тільки особистість може бути автономною, нація (колективна особистість) також має права на автономність.

Англійський історик ідей І. Кедорі вважає, що етика Канта з її ідеєю автономії та самовизначення особистості була перекладена «мовою» політики в «органічній» теорії держави Й. — Г. Фіхте (1762—1814). В «органічній» державі кожна особистість має підтримувати одне ціле (державу), бо це єдиний шлях вижити як особистість. Тільки в державі людина, особистість здатна самореалізуватися. Основою ідентичності будь–якої особистості є мова (тут використано тезу Гердера), відповідно й ідентичність будь–якого народу визначається мовою. Коло замикається — самовизначення особистості й народу, ідентичність яких визначається лінгвістичним фактором, найкраще забезпечуються «органічною» державою, кордони якої в ідеалі мають охоплювати всю сукупність особистостей, що розмовляють однією мовою. У цьому варіанті національне самовизначення заступає місце попередніх форм лояльності. Національна держава стає метою номер один для нації. Остання, у свою чергу, може обирати засоби політичної боротьби за свої права. Таким чином, виникла (чи була винайдена) «органічна» версія націоналізму, яку І. Кедорі вважає найпоширенішим варіантом цього феномена, і яка, очевидно, стала першим ідеологічно оформленим його варіантом. У різних аспектах вона була розроблена рядом німецьких мислителів: Ф. Шлегелем, Е. — М. Арндтом, А. Мюллером, Ф. Шляйєрмахером та ін.

Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е. Сміт наголошує, що в її основу було покладено принцип, згідно з яким нації здатні самостійно, керуючись своєю національною волею, духом, визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних засадах:

1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні (мовні) групи;

2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби;

3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної держави^[266].

Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою не лише в самій Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної Європи та Близького Сходу в епоху їхнього «пробудження». Проте вона була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом націоналістичної ідеології були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких), трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за незалежність в Америці, про що йтиметься далі.

Як бачимо, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в європейській філософській думці склався комплекс ідей, які в подальшому були «перекладені мовою політики» і згодом реалізувалися у практичних діях. Деякі з цих ідей не мали безпосереднього відношення до осмислення проблем нації і націоналізму. Проте вони стали тим інтелектуальним підґрунтям, на якому націоналізм формувався й еволюціонував далі як ідеологічна течія з різними відгалуженнями, конкретно–історичними втіленнями й перевтіленнями.

Ми не можемо стверджувати, що націоналізм як світогляд та ідеологія був «винайдений» (сформований) зусиллями одного чи кількох теоретиків. Скоріше він став наслідком взаємодії цілої низки ідей, які склалися в певний комплекс уявлень про людину і світ, уявлень, що відрізнялися від попереднього світосприйняття. Ідея Просвітництва про природні права людини з’єдналася з ідеєю про самовизначення особистості, до них долучилося уявлення про органічність, природність «колективних особистостей» (народів чи націй) та природні відмінності між ними. Романтизм сприяв «локалізації» інтересу до власної історії, міфології, звичаїв і традицій, культивуванню «національного характеру». Класицизм, з його підвищеним інтересом до чеснот Давньої Греції і Спарти, водночас відновив і підвищив моральний статус поняття «патріотизм».

Усе це сприяло пошукам ефективної форми самореалізації інтересів особистості й «колективних особистостей», що привело до ідеї «національної держави». Проте згадані ідеї, висновки, зрушення у світогляді залишалися б надбанням досить обмеженого кола інтелектуалів, якби суспільна практика, події в політичній сфері не сприяли б їх реалізації. З іншого боку, політична практика сприяла подальшому оформленню і розвиткові націоналістичного світогляду та ідеології. Основний набір принципів, «базова доктрина» націоналізму склалися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. У подальшому, з поширенням націоналізму у світі, вони модифікувалися, запозичували елементи інших ідеологій та світоглядних систем і, у свою чергу, впливали на них.

Політичні чинники

Загалом дослідники вказують на дві глобальні події в суспільно–політичному житті людства, що сприяли політичному оформленню націоналізму: це — Французька революція і поділи Польщі в останній чверті XVIII ст., що спричинили виникнення «польського питання» (яке також проявилося в серії революцій і повстань). Деякі дослідники іноді долучають до них Американську революцію, яка передувала Французькій, та національно–визвольні рухи в Південній і Центральній Америках, що розгорталися після Французької революції. Погоджуючись з ними, зауважимо, що політичному дебютові націоналізму передував також тривалий процес еволюційних політичних змін, які уможливили виникнення самого націоналістичного принципу.

Наприклад, територіальна та економічна база для країн «класичного» західного націоналізму — Франції і Англії, створювалась протягом століть, починаючи з кінця Столітньої війни (1337—1453). У рамках цих і деяких інших держав (Швеція, Іспанія), під впливом воєнних та економічних змагань ще в донаціоналістичну епоху склалася певна територіальна єдність, державна бюрократія, відносно усталена система управління, зрештою, виникла потреба в уніфікації і централізації освіти, релігії, а подекуди навіть мови. Принцип відданості монархові в цих країнах дедалі більше ототожнювався з принципом відданості певній державі. Зрозуміло, ступінь централізованості й уніфікованості навіть у рамках абсолютистських монархій не варто переоцінювати, а тим більше ідентифікувати його з уніфікаційною політикою пізніших національних держав. Проте останні починали «не з нуля».

Безперечно, центральною подією в політичній еволюції націоналізму була Французька революція. В ході революції був створений історичний зразок національної держави, який, певною мірою, став зразком для наслідування. Зрозуміло, що причини революції були найрізноманітнішими і навряд чи її діячі сприймали себе як «націоналістів», хоча всі вони вважали себе, чи називали себе патріотами. Національний чинник був лише одним із багатьох інших, що формували обличчя і зміст цієї події. Самі гасла революції — свобода, рівність і братерство — були універсалістськими. Проте певні аспекти її політичної практики та вплив у Європі і світі мали виразно націоналістичний контекст.

І цей контекст та спрямованість, як справедливо зазначає Б. Шейфер, не обов’язково і далеко не завжди були наслідком усвідомлених саме «націоналістичних» прагнень. Радше це була найадекватніша на той час реакція на ситуацію, збіг обставин. Мотивація дій учасників і лідерів революції могла бути різною. Проте за тих конкретних умов «статус і влада набувалися лише через націю, практичні реформи можна було здійснити лише через неї. Фактично всі інтереси можна було (хоча не завжди це здійснювалось на практиці) здійснити в нації»^[267]. Таке усвідомлення приводило вже до цілеспрямованої національно орієнтованої політики.

Рівність громадян, як членів «нації», ототожнення нації з усім народом, незалежно від класового чи станового походження, централізація й уніфікація державного апарату, судочинства, ліквідація внутрішніх кордонів і введення єдиної системи мит і податків, одержавлення й уніфікація та стандартизація освіти й мови, сфери соціального забезпечення, створення національної економіки, введення національної символіки і свят, створення національної армії та національної гвардії — всі ці ідеали і заходи, які намагалася реалізувати Французька революція (зрозуміло, що реальність завжди є далекою від ідеалу) були так чи інакше відтворені націоналістами інших країн.

Націоналісти з інших частин Європи, стверджує Р. Шпорлюк, свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому відношенні інтелектуальний та політичний вплив Французької революції був досить суперечливим і парадоксальним. Французи не обмежилися роллю «моделі», вони активно поширювали свої «зразки» шляхом політичної та воєнної експансії. Це спровокувало справжній вибух національних почуттів у Європі. Поляки сприйняли французький націоналізм як зразок, у Німеччині наполеонівське вторгнення призвело до виникнення антифранцузького націоналізму під гаслами «визвольних воєн» і боротьби за національне визволення. В Росії війна з Наполеоном «спричинилася до процесу формування новітньої національної свідомості, що відрізнялася від традиційного російського монархічного патріотизму, в якому поняття «цар» і «вітчизна» були тотожними»^[268].

Вплив Французької революції в Європі був подвійним, вважає Г. Кон. У країнах зі сталими традиціями свободи, розвиненою і збалансованою системою місцевого самоуправління та центральної влади вона сприяла зміцненню демократії (Сполучені Штати Америки, Британія, Швейцарія, Голландія та Швеція). В інших країнах Французька революція викликала войовничий націоналізм^[269]. У Німеччині, переважно серед інтелектуальної еліти, міської молоді й частини вищих класів були надзвичайно популярними ідеї боротьби проти іноземного панування. Згодом вони трансформувалися в ідеї національної єдності, національної держави, «богообраності німців». Щоправда, негативна реакція на французьке панування спричинилася до того, що німецький націоналізм був позбавлений демократичного контексту — ідея про участь усіх членів нації у вирішенні її проблем була відкинута.

В Іспанії реакція на французьке вторгнення була схожою, проте тут вона збіглася з широкою хвилею невдоволення реакційним і корумпованим монархічним режимом та соціально–економічним занепадом. У 1810 р. кортеси, виступаючи від імені нації, проголосили, що кожний іспанець має бути солдатом. У 1812 р. вони ухвалили нову конституцію, в якій ішлося про те, що національна держава зобов’язана захищати свободу і власність своїх громадян, і водночас відданість країні є громадянським обов’язком останніх. Отже, вплив Французької революції «від зворотнього» полягав, за висловом Р. Шпорлюка, в тому, що новітній націоналізм (або ж націоналізм нового часу) був результатом краху її універсальних, вселюдських ідей, які вона намагалася експортувати туди, де їх не чекали.

У першій третині XIX ст. національно–визвольні ідеї разом з ідеями Французької революції поширилися на латиноамериканський континент. З 1810 по 1820–ті роки тут відбулася серія успішних національних революцій, спрямованих проти іспанського панування, що здійснювалися під гаслами революційної Франції. Найвидатніші лідери цих революцій були безпосередньо пов’язані з ідеями і практикою Французької революції. Симон Болівар був послідовником ідей Руссо, Антоніо Наріньо переклав і видав «Декларацію прав людини й громадянина», Франсіско Міранда воював у лавах французьких революційних армій.

Можна навести ще чимало конкретних прикладів впливу Французької революції на поширення націоналістичних принципів у світі, проте й наведених фактів цілком достатньо, щоб проілюструвати значення цієї глобальної події для політичної еволюції націоналізму, перетворення його з інтелектуальної течії на ідеологію і політичний рух. «Польське питання», що виникло в останній чверті XVIII ст. після першого поділу Польщі (1775) і перетворилося на все європейську проблему після 1795 p., коли Польща внаслідок останнього поділу зникла як самостійна держава з карти континенту, визнається багатьма сучасними дослідниками одним із найголовніших чинників в політичній еволюції й поширенні націоналізму.

Поляки втратили державність саме в той момент, коли розпочався процес трансформації старої держави часів ancien regime в національну державу модерного типу. В країні було проведено реформу освіти (польська мова стала мовою викладання, замінивши латину), розширилась сфера використання польської мови у видавництві, розвивались польська преса, театр. У 1791 р. була ухвалена нова конституція країни, відбулася «конституційна революція». Зауважимо, що всі ці зміни відбувалися одночасно з подіями Французької революції.

Польський націоналізм із самого початку своєї еволюції мав політичний зміст, тому після ліквідації польської держави він не був зведений до рівня «культурницького руху», хоча в умовах відсутності національних політичних інститутів він удався й до культурницьких форм. Польська література та мистецтво відігравали величезну роль у збереженні й культивуванні національної свідомості поляків. Утім, основною хибою і слабкістю польського націоналізму була його станова обмеженість: політичною і культурною «нацією» були, передусім, вищі верстви та інтелігенція. Селянство, яке становило більшість населення Польщі, тривалий час залишалося поза «нацією» і націоналізмом. (Нагадаємо, що в XIX ст. така «ексклюзивність» була характерною рисою більшості націоналізмів в усьому світі: у Південній та Північній Америках, де «нації» складалися, відповідно, з креолів та білого населення і не включали чорних і тубільців; в Європі, до епохи загального виборчого права та масової політики — згадаємо хоча б висновки Ю. Вебера про французьке селянство кінця XIX ст.!; в азіатських країнах, де націоналістична політика залишалася привілеєм аристократії, або модернізованої державної бюрократії тощо.) Так чи інакше, польський націоналізм з його визвольним, революційним потенціалом став надзвичайно впливовим чинником ідеологічної і політичної еволюції та поширення націоналізму в Європі. Подібно до Французької революції, він став прикладом для інших національних рухів. «…Вимоги поляків знайшли гарячу підтримку серед молодої інтелігенції центрально–та східноєвропейських націй, які переживали період «пробудження», і які не мали такої тривалої і славної історії, але вже могли спиратися на автентичну народну культуру. […] Отже, боротьба поляків за їхні національні права стала для багатьох прикладом, моделлю, яка використовувалась іншими народами, зрозуміло, з використанням власних політичних і культурних аргументів»^[270], вона стала «класичним прикладом боротьби нації за державу»^[271]. Визнаючи цю революційну роль польського націоналізму в XIX ст., не будемо його ідеалізувати. Подібно до багатьох інших національних рухів та ідеологій, він пережив досить характерну трансформацію після здобуття поляками незалежності. Як зауважив Пітер Келверт, «…одне з перших завдань більшості урядів, що досягли незалежності — це відібрати її в когось іншого»^[272]. Проблема «національних меншин», що виникла у відновленій Польщі та багатьох інших країнах Європи, національні рухи яких надихалися боротьбою поляків за незалежність — найкраще підтвердження цієї тези.

Соціальні аспекти

Ми вже торкалися питання про соціальні чи, радше, соціально–культурні аспекти генези націоналізму, коли говорили про появу «освічених індивідів», здатних зрозуміти й інтерпретувати зміни, що відбувалися в усіх сферах життя в епоху переходу від традиційно–аграрного до індустріального суспільства, від до–національного світу до світу націй. Проте «освічених індивідів», очевидно, замало для функціонування націоналізму як ідеології. Потрібна «аудиторія», яка схвально і з ентузіазмом сприймала б ідею організації суспільства на національних засадах. Характерно, що ця «аудиторія» значною мірою, особливо на початкових етапах генези націоналізму, продукує своїх «освічених індивідів», здатних формулювати необхідні їй ідеї.

Ми повертаємося до тези Е. Ґелнера про потребу суспільства у «соціально адаптованій особистості», але дещо в іншому контексті: з погляду потреби цієї особистості у новому суспільстві, яке вже буде адаптованим для неї. Поступове збільшення кількості освічених особистостей, викликане як потребами «протонаціональних» держав, так і потребами суто економічними; одночасне збільшення верств, які в західній соціології називають «середнім класом», марксисти — «буржуазією» («дрібною» і «середньою»), а у Франції називали «третім станом» — сприяло формуванню соціального середовища, якнайкраще підготовленого до сприйняття національної ідеї, тобто націоналізму. «Освічені особистості» — інтелігенція — постачали «інтелектуальний товар», національну ідею, який охоче споживала передусім середня верства. «Саме інтелектуали — поети, музиканти, художники, скульптори, письменники, історики й археологи, драматурги, філологи й антропологи та фольклористи, ті, хто пропонував і розробляв концепції та мову нації і націоналізму … саме вони «озвучили» ширші прагнення, оформивши їх у відповідних образах, міфах і символах»^[273].

Якими ж були ці «ширші прагнення»? Функціоналістський підхід, як ми пам’ятаємо, наголошує на важливості структурно–інституціонально–світоглядної кризи, що виникає у процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства (з цим наголосом так чи інакше погоджується більшість представників інших аналітичних напрямів). «Ерозія» чи «дезінтеграція» старих суспільних структур, уявлень охоплює всі сфери життя, навіть такі найусталеніші, як сім’я та релігія. Криза ідентичності зумовлює пошуки нових форм ідентичності, а структурна криза знаходить вияв у створенні, упорядкуванні і стабілізації нових суспільних, політичних, ідеологічних та інших структур. У цій ситуації найбільший кредит довіри мають звичніші й комфортніші ідеологічно–культурні структури, «некорумповані» розпадом старого ладу, якими в одному випадку є етнічна спільнота, мова й відповідна культура, а в іншому — нові політичні інститути, які також є «конґруентними» згаданим структурам. Націоналізм дає рецепт подолання кризи ідентичності (згадаємо міркування Л. Ґрінфелд, Т. Нейрна) і структурної кризи (Е. Ґелнер та інші «функціоналісти», І. Кедорі). «Ширші прагнення» знаходять своє відображення в досить невибагливій, загальнозрозумілій і вельми гнучкій ідеології. «Належність до нації перетворюється на внутрішню потребу [особистості]: найкращий спосіб визначення особистої і надособистої ідентичності в післяреволюційному світі — це самоідентифікація з національною історичною і культурною спадщиною, з мовою нації, її літературою та історією, її сучасним буттям і майбутнім»^[274]. Націоналізм стає чимось на зразок «громадянської релігії». Зрозуміло, він не єдина форма ідеологічної реакції на згадані процеси: виникають і розвиваються такі могутні інтелектуальні течії, як лібералізм, консерватизм, комунізм, які у свій спосіб віддзеркалюють пошуки певного суспільного ідеалу.

Повернемося до питання про «аудиторію», підготовлену схвально сприйняти дебют націоналізму як на світовій арені, так і на «провінційних сценах» окремих націй. «Класичний», а точніше, початковий варіант еволюції націоналізму передбачає збіг інтересів буржуазії («середнього класу») з націоналістичною риторикою. У країнах «класичного націоналізму» він дає зброю щойно згаданим верствам, заінтересованим у зміні старого режиму. Проте подальше його поширення та взаємодія з іншими ідеологічними системами призводять до колосального розширення його соціальних адресатів. У країнах з міцними «старими» елітами (політичними, бюрократичними, династичними тощо) націоналізм пристосовується до їхніх потреб, як це було свого часу з теократією в Японії, аристократією і шляхтою у поляків та угорців. В інших регіонах, де таких еліт бракувало, «націоналістичними месіями» стають представники інтелігенції чи інтелектуальних еліт, «вільних професій» чи бюрократії, як це було в деяких країнах СхідноїЄвропи та «третього світу». І в усіх випадках завдання перетворення національного принципу в громадянський ідеал призводить до втягнення у сферу його впливу мас населення, що їх марксистська соціологія колись означила як «виробників матеріальних благ».

Отже, розглядаючи соціальні та соціально–психологічні чинники еволюції націоналізму, можемо зробити такий висновок: початковий етап його генези завжди пов’язаний з елітарними групами, в будь–якому суспільстві, в будь–якій «часовій зоні». Наступний етап пов’язаний з поширенням ідеології серед тих верств, які шукають нових засобів «соціальної адаптації», нарешті, націоналізм стає масовим сентиментом і явищем завдяки зусиллям держави або певних суспільних груп, заінтересованих у ньому. Зрозуміло, цей сценарій не обов’язково реалізується в зазначеній послідовності. Еволюція націоналізму може загальмуватися, або взагалі припинитися на елітарній стадії, націоналістичний сентимент може залишатися надбанням вузької верстви інтелектуалів: тут усе вже залежить від взаємодії випадковості й закономірності, надзвичайно складного комплексу суспільних чинників.

Соціальна і соціально–психологічна база виникнення націоналізму формується внаслідок глобальних суспільно–політичних, моральних, економічних та інших зрушень при переході від аграрно–індустріального суспільства до модерного. Масштабна «перебудова» суспільства висуває на передній план ті верстви, які здатні реалізувати програму цієї перебудови в ідеології і політиці. Оскільки ця трансформація відбувається нерівномірно в регіонах з різними історичними традиціями, соціальним укладом і рівнем економічного й політичного розвитку, носіями та адресатами націоналістичної доктрини стають найрізноманітніші соціальні верстви.

«Політекономія націоналізму»

Аналізуючи генезу націоналізму, неможливо обминути питання про роль глобальних економічних чинників у його еволюції. Очевидно, що безпосередньо й опосередковано на формування націоналізму вплинула, передусім, Промислова революція — масштабний переворот у розвиткові технології, засобів виробництва і комунікацій, виробничих відносинах тощо. Починаючи з Карлтона Дж. Гейза, багато авторів підкреслювали той факт, що націоналізм почав формуватися до Промислової революції. Вона почалася вже тоді, коли націоналізм був досить впливовою й поширеною інтелектуальною течією. Проте саме Промислова революція створила необхідні «технічні» передумови для поширення націоналізму, перетворення його на масовий сентимент.

Наведемо лише один приклад. Як пов’язати винахід і запровадження парового преса в Англії (1814) з перетворенням поважного провінційного німецького бюргера на завзятого патріота? Паровий прес зробив друк набагато швидшим і дешевшим. Це, у свою чергу, сприяло зниженню цін на газети, перетворенню їх на предмет «масового споживання» і, відповідно, —створенню передумов для масової індоктринації будь–якими ідеями, не в останню чергу — націоналістичними. З початку XIX ст. журналісти почали створювати агенції, які збирали новини і продавали їх газетам. Згодом вони перетворилися на національні агенції: «Гавас» у Франції (1835), «Ройтерс» в Англії (1851), «Вольф» у Німеччині (1849), «Асошіейтед Пресс» у США (1882). До певної міри «стандартизуючи» новини в рамках кожної нації, вони сприяли формуванню національної свідомості, оскільки народи кожної нації отримували інформацію про загальнонаціональні події^[275]. Що ж до націоналістичних (національних) рухів, то газети, преса загалом стали найважливішими засобами поширення національної ідеї.

Можна й далі згадувати технічні вдосконалення й відкриття Промислової революції, що створювали «технічну інфраструктуру» для поширення націоналізму та інших доктрин, формування націй. Проте усе це ми вже розглянули раніше. Звернемося до політико–економічних аспектів Промислової революції, що спричинилися до приходу «ери націоналізму».

Формування націй вимагало внутрішньої єдності цих нових політичних спільнот, єдності, яка досягалася наявністю єдиного уряду, політичних інститутів, системи освіти тощо. Водночас виникала проблема економічної єдності, без якої політична єдність ставала доволі хиткою. Отже, поставало питання про формування єдиної системи економічних зв’язків, у якій не було місця системі «локальних економік» старого ладу. В 1787 р. в американській Конституції був зафіксований пункт, згідно з яким заборонялися внутрішні мита. Всі внутрішні митні бар’єри були скасовані й на початку Французької революції. У першій чверті XIX ст. те ж саме відбулося в Англії. У 1834 р. був утворений німецький митний союз — Zollverein. З’явилося поняття «національна економіка».

Промислова революція відбувалася в різних країнах не одночасно, що породило феномен, який дослідники згодом стали називати «нерівномірним розвитком». Саме він став причиною поділу країн за новим принципом — економічним — на «передові» й «відсталі». У міжнародних стосунках і у внутрішньому житті країн та націй виникла якісно нова ситуація, коли економіка почала перетворюватися на питання політичне. Ця ситуація збіглася з поширенням і утвердженням національного принципу в Європі й у всьому світі.

Як вона була відображена в націоналістичній доктрині, і як націоналістична доктрина, безпосередньо чи опосередковано, вплинула на її подальший розвиток? Кінець XVIII — XIX ст. — епоха боротьби двох взаємовиключаючих принципів у світовій економіці — фритредерства і протекціонізму. За умов нерівномірного розвитку принцип вільної торгівлі став фактично засобом економічного панування розвинутіших націй, передусім Англії, яка була батьківщиною Промислової революції. Економічне домінування Англії у світі не могло залишитися непоміченим в епоху піднесення націоналізму і формування нових «уявлених спільнот», які водночас перетворювалися на економічні спільноти — націй, котрі, у свою чергу, починали відчувати впливи Промислової революції.

Уже в першій третині XIX ст. доктрині вільної торгівлі (найвідомішим представником якої був Адам Сміт) з’явилася альтернатива — ідея протекціонізму. Очевидно, не випадково вона виникла у Сполучених Штатах Америки, які саме в цей час боролися проти Англії за свою незалежність. Саме тут сформувалася інтелектуальна течія, що протиставляла протекціонізм фрітредерству: йдеться про «національну школу» політекономії (Александер Гамільтон, Генрі Клей, Даніел Реймонд, Метью Кері та ін.). Протекціоністи вважали, що національна економіка повинна мати всі необхідні засоби для забезпечення власної держави усім необхідним для її нормального розвитку, і виступали проти будь–якої форми залежності від експорту з Європи, передусім Англії. За умов промислового перевороту, безперечно, першочерговим ставало питання про розвиток національної промисловості. Промислова монополія і лідерство Англії загрожували розвиткові національної промисловості (остання була гарантом прогресу і розвитку). Отже, поставало питання про захист власної промисловості й економіки взагалі. В Європі ідеї захисту національної економіки в систематизованому вигляді виклав німецький мислитель і громадський діяч Фрідріх Ліст (1789 — 1846).

Ідея захисту національної економіки за допомогою протекціонізму в різних варіантах була адаптована в політиці держав Європи й Америки. У США в період громадянської війни було запроваджено високі митні тарифи на імпортовану продукцію з метою розвитку і захисту «молодої промисловості». У 1878 р. подібну систему заходів запровадила Італія, 1879 р. — Німеччина, 1881 р. — Франція, після Першої світової війни — Англія^[276]. Цілком очевидно, що ця політика була виявом ототожнення інтересів певних, економічно впливових, суспільних груп з інтересами нації. Зрозуміло, що протекціонізм стосувався, передусім, зовнішньоекономічних зносин. У межах національних економік мав панувати принцип вільної торгівлі.

Нарешті, під впливом економічних чинників, передусім появи «національних економік» та змагання між ними, націоналізм на ідеологічному рівні перетворився також і на політико–економічну доктрину модернізації, основи якої були закладені у працях Ф. Ліста. Захищаючи право своєї країни (Німеччини) займати гідне місце серед провідних держав світу, Ліст сформулював систему аргументів, в якій економіка і політичні принципи націоналізму були одним цілим. Націоналізм у цій системі ставав ідейним підґрунтям політики модернізації, конкретніше — індустріального розвитку. За аналогією з марксизмом, вважає Р. Шпорлюк, можна стверджувати, що, «вмонтувавши ідею економічного піднесення як глобального процесу в націоналістичну думку, Ліст перетворив націоналізм з утопії в «науку»»^[277]. Якою ж була ця система аргументів?

Ліст був націоналістом, вихованим у дусі Руссо, Гердера та ідеалів Французької революції. При цьому головним елементом, який поєднував особистість із людством, він вважав націю. Нація, у світогляді Ліста, — це даність, розвиток людства в цілому можна осягнути і зрозуміти лише через розвиток націй. Будучи палким прихильником об’єднання Німеччини, перетворення її на могутню європейську державу, а також відродження єдиної німецької нації, Ліст вважав головними передумовами досягнення цієї мети прискорене формування національної індустрії (в ширшому плані — модернізація), економічне й політичне об’єднання Німеччини, захист національної промисловості (на початку її розвитку) від конкуренції розвинутіших економік інших націй, активне втручання держави у справи національної економіки, державну підтримку сфер, які він вважав продуктивними (освіта, наука, охорона здоров’я тощо). Схема Ліста, вважає дослідник його творчості Ганс Геріх^[278], — це програма перетворення національно–культурної спільноти (якою були на той час німці) на політичну націю. Націоналізм в його політико–економічних аспектах перетворився на доктрину модернізації, яка була застосована для успішного переходу в модерне суспільство. Уже в XIX ст. можна знайти приклади вдалого застосування націоналістичної доктрини модернізації: йдеться, передусім, про Німеччину та про реформи Мейдзі в Японії.

Подальший розвиток подій, зазначає Роман Шпорлюк, засвідчив: світ розвивався саме «за Лістом». Сформульована ним програма модернізації німецької нації стала своєрідною «матрицею», за якою розвивалися практично всі нації, що прагнули подолати відсталість в умовах нерівномірного розвитку. Ця програма виникла як специфічно націоналістична реакція на Промислову революцію (Р. Шпорлюк), проте згодом вона стала універсальною, до того ж настільки очевидною і загальновизнаною, що її вже не ідентифікували з іменем певного автора, як це було, скажімо, з марксизмом. Націоналізм, як доктрина модернізації, увійшов до арсеналу багатьох рухів і урядів країн Європи, Латинської Америки, Південно–Східної Азії вже у XX ст.

«Епоха націоналізму»

На початку цього нарису ми згадували про дискусію з приводу часу виникнення націоналізму. Ми можемо погодитися з тими авторами, які вказують на інтелектуальні, культурні чи навіть політичні передвісники націоналізму в різних країнах в часи, що передували його виходові на арену масової політики, й, відповідно, датують його народження XVI — XVII ст. Проте коли йдеться про «епоху націоналізму», про період, коли він змінив обличчя світу й людського суспільства, стає очевидним, що цей період розпочався Французькою революцією. Саме з кінця XVIII — протягом XIX ст. націоналізм став всесвітньо–історичним явищем.

Як відбувалась «універсалізація» націоналізму, перетворення його на глобальне явище? З 1815 р. (спроби всеєвропейської реставрації «старого порядку») і до середини XIX ст., стверджує Г. Кон, націоналізм поступово запанував в умах освічених класів Німеччини, Італії та інших центральноєвропейських народів^[279]. Революції 1848 p. («весна народів»), які стали також політичним дебютом націоналізму, були, за висловом Люїса Нем’єра, «революціями інтелектуалів». Можливо, ця обставина була однією з причин тимчасової поразки націоналізму в 1848 р. — він не спромігся дістати масову підтримку (Греція та Бельгія, що здобули незалежність, відповідно, у 1829 — 1832 pp. і 1831 р. були, скоріше, винятками).

Проте поза Європою націоналізм пережив свій перший тріумф. У Латинській і Центральній Америці боротьба за незалежність завершилася утворенням цілої низки суверенних чи, принаймні, окремих держав: Парагвай (1811), Ґватемала (1813), Арґентина (1816), Чилі (1819), Колумбія (1819), Мексика (1820), Перу (1821), Бразилія (1822), Болівія (1825), Уругвай (1828), Венесуела (1830), Коста–Ріка, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа (всі — 1838), Гаїті (1840), Домініканська Республіка (1844), Панама (1903). Безперечно, що суверенітет багатьох із цих країн був номінальним, формування націй у них тільки розпочиналося, націоналізм тут був ідеологією креольських еліт, а не масовим рухом, але головним у даному випадку є факт утворення нових політичних одиниць, побудованих на принципі, який у майбутньому стали називати «національним самовизначенням».

У другій половині XIX ст. — на початку XX ст. розпочався поступовий реванш націоналізму за поразки 1848 р. Очевидно, найважливішими віхами цього періоду стало об’єднання Німеччини (1867, 1879) та Італії (1861, 1870). Формування нації в цих країнах також було справою майбутнього. Вислів «ми створили Італію — маємо створити італійців» — був не просто ефектним гаслом, він віддзеркалював складну соціальну ситуацію всередині новоутворених держав (принагідно зауважимо, що з проблемою «творення нації» як політичної спільноти зіткнулися майже всі країни, які досягли незалежності).

У 1867 р. Угорщина здобула незалежність у внутрішніх справах, формально залишаючись у складі імперії Габсбургів. Поляки того ж року отримали «плацдарм» для державного відродження у Галичині. В Європі набирали силу «національні відродження» чехів, словенців, українців, румунів, сербів, болгарів, чорногорців, фіннів, норвежців та ін. До Першої світової війни незалежність здобули Румунія (1878), Болгарія (1908), Чорногорія (1878), Сербія (1878), Албанія (1912), Норвегія (1905), Люксембург (1867, 1890) та Ісландія (1908, 1944).

Національний принцип дістав визнання у внутрішній і зовнішній політиці провідних держав світу. Уряди відстоювали «національні інтереси», піклувалися про національну економіку, освіту, безпеку. Навіть у царській Росії, яка була європейським форпостом у боротьбі проти націоналістичної революції, в державній ідеології з 1830–х років запроваджувався принцип «Самодержавство, православ’я, народність» — принцип ототожнення нації з державою.

Націоналізм вплинув також на інші глобальні світоглядні системи. Консерватори, які у 1815 р. прагнули відновити династичний устрій зразка «до 1789», стали відвертими прихильниками ідеї національної держави. Соціалістичний рух, який прагнув всесвітньої організації робітників, «націоналізувався» і перейшов до вирішення соціально–класових проблем у межах національних держав. Ліберали почали вимагати державного захисту для приватної власності, індивідуальних свобод та демократії. Християнство й досі переживає процес формування «національних» церков.

Дедалі відчутнішими ставали соціально–економічні та політичні чинники, що сприяли подальшій трансформації націоналізму у фактор глобального розвитку. «Індустріалізація та урбанізація послаблювали силу і престиж старої влади, роз’їдали старі зв’язки і лояльності. Винаходи та удосконалення засобів комунікації створювали умови для того, щоб дедалі більша кількість людей усвідомлювала спільність своїх інтересів, а уряди налагоджували контроль над більшими територіями. Віра в можливість і необхідність прогресу ставала загальною… а нація та держава розглядалися як знаряддя прогресу»^[280]. В умовах переходу від старого аграрного суспільства до нового «індустріального всесвіту», наголошує П. Альтер, ідеологія націоналізму стала знаряддям «інтеграції та мобілізації мас»^[281].

Поширення загального виборчого права, створення масових партій, організацій, рухів, зростання письменності й освітнього рівня мас, виникнення масової політики, перетворення соціально–економічних проблем у питання національної, державної політики — усе це створювало сприятливі умови та інфраструктуру для подальшої еволюції націоналізму, його «масовізації». З іншого боку, саме «соціалізація» націоналізму, разом із загостренням суперечностей між державами — «націями», призвела до виникнення його крайніх форм — інтегрального націоналізму, а згодом і появи фашизму та нацизму.

Перша світова війна стала своєрідним підсумком попереднього етапу генези націоналізму. З карти Європи зникли династичні імперії (Австро–Угорська, Російська та Оттоманська) і з’явилися нові держави — Чехословаччина, Угорщина, Польща, Фінляндія, Югославія (Королівство сербів, хорватів і словенів), Ірландія, Естонія, Латвія і Литва. В Африці незалежність здобув Єгипет. Передвісником майбутнього розпаду колоніального устрою стала система «підмандатних територій». Російська імперія трансформувалася в Радянський Союз. Принцип національного самовизначення було визнано на міжнародному рівні (знамениті «14 пунктів» американського президента В. Вілсона). Водночас націоналізм еволюціонував у радикальні, тоталітарні форми, що стало однією з головних ознак його розвитку в міжвоєнний період.

Напередодні і після Другої світової війни націоналізм поширився у країнах «третього світу» і став однією з основних причин розпаду світової колоніальної системи. У 1932 р. здобули незалежність Ірак та Саудівська Аравія, а згодом Ліван (1943), Сирія (1944). У післявоєнний період утворилися або стали незалежними такі країни^[282]:

1946 — Іорданія, Філіппіни, Монголія

1947 — Індія, Пакистан

1948 — Бірма, Цейлон (Шрі Ланка), Ізраїль, Північна Корея, Південна Корея, В’єтнам, Індонезія

1951 — Лівія

1954 — Камбоджа (Кампучія), Лаос

1956 — Судан, Марокко, Туніс

1957 — Ґана, Малайя (з 1963 р. — Малайзія)

1958 — Гвінея

1960 — Камерун, Сенегал, Малі, Того, Конго (Заїр), Мадаґаскар, Сомалі, Дагомея (Бенін), Ніґер, Буркіна Фасо, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально–Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Кіпр, Габон, Нігерія, Мавританія

1961 — Сьєрра–Леоне, Кувейт, Танґаніка (з 1964 р. — Танзанія)

1962 — Західне Самоа, Бурунді, Руанда, Алжир, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Уганда

1963 —Кенія

1964 — Малаві, Мальта, Замбія

1965 — Гамбія, Мальдіви, Сінгапур

1966 — Гвіана, Ботсвана, Лесото, Барбадос

1968 — Науру, Маврикій, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея, Південний Ємен

1970 — Фіджі, Оман, Тонґа

1971 — Бахрейн, Банґладеш, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бутан

1973 — Багами

1974 — Гренада, Гвінея–Бісау, Мозамбік

1975 — Ангола, Сан–Томе і Прйнсіпі, Суринам, Koмори, Папуа–Нова Гвінея

1976 — Сейшели

1977 — Джібуті

1978 — Домініканська Республіка, Соломонові Острови, Тувалу

1979 — о–ви Сент–Люсія, о–в Сент–Вінсент, Кірибаті

1980 — Зімбабве, Вануату

1981 — Беліз, Антигуа і Барбадос

1983 — о–ви Сент–Кристофер і Невіс

1984 — Бруней

1986 — Північні Маріанські о–ви

1990 — Намібія, Мікронезія, Маршаллові о–ви

1993 — Еритрея

Нарешті після краху «світової системи соціалізму» і розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини у 1990 — 1993 pp. здобули статус незалежних держав колишні республіки цих країн.

Констатуючи той факт, що націоналізм переміг у країнах «третього світу» не варто забувати про специфіку запровадження його принципів у цій «часовій» зоні. Здобуття незалежності, звільнення від колоніального гніту і створення суверенної держави було лише початком: на перший план виступало питання «творення нації». Антиколоніальний націоналізм спочатку мав передусім негативістський, деструктивний зміст: звільнення означало руйнування колоніальних структур. Здобуття державної незалежності вимагало зміни орієнтирів: ішлося про позитивні, конструктивні завдання і функції націоналізму. І саме тут виникало і виникає найбільше проблем: національні лідери країн «третього світу» сповідують, здебільшого, націоналізм політичний, громадянський, запозичений як ідеальна модель з європейського досвіду. Але ця модель запроваджується на територіях, характерною особливістю яких є надзвичайне етнічне, культурне, мовне, релігійне та племінне розмаїття, що, у свою чергу, провокує етнічний націоналізм та сепаратистські рухи. Згадаємо лише проблеми Індії з сікхами, сепаратизмом штатів Ассам та Нагаленд, етнічно–релігійні конфлікти на Цейлоні між сінгалезами і тамілами. Подібні конфлікти мали місце в Судані, Нігерії, Заїрі та інших країнах колишнього колоніального світу. Унаслідок цього запозичена на Заході модель націоналізму в країнах «третього світу» здебільшого позбавляється ліберального змісту. Наприклад, у Камеруні, де співіснують 200 племен, 124 мови й діалекти та чотири релігії, «національну єдність» удається забезпечити лише завдяки однопартійному режимові.

Отже, націоналізм приніс країнам «третього світу» не лише визволення від колоніального гніту, а й неймовірну кількість проблем, які не вдається вирішувати за допомогою принципів «класичного націоналізму». Це провокує нові його метаморфози, радикалізацію і створює передумови для масштабних конфліктів. Націоналізм переміг як ідеологія визволення від іноземного панування, проте його успіхи як ідеології політичної і соціальної інтеграції в межах «національної держави» поки що залишаються проблематичними.

У післявоєнній Європі, незважаючи на інтеграційні процеси, націоналізм не зникає з політичної арени. Регіоналізм у Франції, Англії та Іспанії, поширення радикально–націоналістичних настроїв у зв’язку з напливом дешевої робочої сили та емігрантів зі Східної Європи, Азії та Північної Африки, вибух крайнього націоналізму в Югославії та на Кавказі, проблеми національних меншин у країнах Балтії — все це свідчить про те, що прогнози щодо кінця епохи націоналізму є передчасними.

Отже, «епоха націоналізму» триває. Проте не можна не помітити очевидних зрушень протилежного характеру, процесів, які дістали назву «глобалізації»: формування й панування транснаціональних корпорацій та економічних структур, координація економічної політики в рамках Європейського співтовариства, космополітизація масової культури, формування наднаціональних військово–політичних структур, спроби узгодження екологічної політики тощо. Проте навряд чи глобалізація є свідченням того, що людське співтовариство, принаймні та його частина, яка вийшла за межі ґелнерівських «часових зон», переходить в іншу епоху, яка має заступити «епоху націоналізму». Очевидно, було б передчасно називати її «постнаціоналістичною» чи «антинаціоналістичною». Можна припустити, що з часом людство знайде нові рецепти організації суспільства, в яких національний принцип трансформується у нову якість. Проте це справа далекого майбутнього.

* * *

Підсумовуючи все викладене, зауважимо, що теоретичне осмислення генези націоналізму в рамках різних інтелектуальних шкіл спрямоване передусім на з’ясування причин виникнення цього феномена, при цьому ми не маємо жодної теорії, яка б могла претендувати на універсальність. Націоналізм розглядається як наслідок соціально–культурних і політичних змін, породжених переходом від традиційно–аграрного до модерно–промислового суспільства (Е. Ґелнер); як штучний продукт ідеологічного перевороту (І. Кедорі); продукт тривалої еволюції етнічних, культурних ідентичностей (Е. Сміт, Дж. Армстронг); як наслідок нерівномірного розвитку (Т. Нейрн); як вияв біологічних чи соціально–психологічних потреб людської натури (А. Ґастоні, «берклійська група»); як наслідок кризи ідентичності еліт (Л. Ґрінфелд); як ідеологічний винахід, метою якого є легітимізація претензій певних держав в умовах зростання капіталістичної конкуренції (Е. Гобсбаум); як засіб підсилення централізації та уніфікації у процесі становлення держав (М. Манн, Ч. Тіллі) тощо. Кожний підхід чи теорія дають нам можливість зрозуміти один чи декілька аспектів феноменології націоналізму, проте жоден із них не може вважатися головним, вирішальним у виникненні й еволюції цього явища.

Виникненню націоналізму передувала ціла серія соціальних, політичних, культурних, соціально–психологічних, економічних, зрештою, світоглядних зрушень у житті людства, що створили сприятливі умови для виникнення такої форми ідентичності, як національна, та появі ідеологічного феномена, що відповідав цій формі ідентичності. Зрозуміло, ми не можемо розглядати до–національну епоху в історії людства як неухильне просування до «ери націоналізму». Мабуть, варто погодитися з тими авторами, які акцентують увагу на елементі випадковості у виникненні націоналізму, або характеризують його як «винахід», розумову конструкцію. З іншого боку, факт виникнення націоналізму та його колосальний вплив на історію людства свідчать про те, що він, як світоглядна система чи принцип, відповідав і поки що значною мірою відповідає певним глибинним потребам розвитку суспільства й людської особистості, принаймні, в модерну епоху. Нарешті, можна розглядати націоналізм як одну з форм самоусвідомлення й самоорганізації, винайдену людством у ході його історичної еволюції, або ж ях символ, знак, ієрогліф, за допомогою якого інтелектуали дають визначення певному суспільному явищу — була б інша назва — виник би інший «ізм».

Варто також пам’ятати про те, що націоналізм був не єдиною формою реакції на глобальну суспільну трансформацію, найвиразнішими проявами якої стали Французька революція та промисловий переворот. Виникли інші нові світоглядні системи (комунізм, лібералізм, консерватизм), відчутні зміни відбулися у традиційних світоглядах (релігія). Отже, його генезу слід сприймати не як осібну еволюцію специфічного світогляду, а як вияв загального світоглядного зламу.

Загальна схема, за якою націоналізм еволюціонував як світове явище, збігається з тим аналітичним поділом, який ми запропонували раніше: націоналізм з’являється як почуття, сентимент, форма рефлексії освіченої еліти (інтелектуальної чи політичної), згодом перетворюється зусиллями цієї еліти на політичну доктрину, ідеологію, світогляд, на основі яких виникає націоналістичний (національний) рух, який в ідеалі приводить до формування національної держави, або ж трансформації попередньої державної форми в національну. Подальші трансформації націоналізму визначаються конкретно–історичною ситуацією — він функціонує на всіх згаданих рівнях одночасно, або ж обмежується одним чи кількома з них. «Експорт націоналізму», як уже виробленої доктрини, уможливлює інші варіанти його еволюції, де згадані етапи й рівні функціонування можуть мінятися місцями. Нарешті, націоналізм не існує в «чистому», рафінованому вигляді. Він активно взаємодіє з іншими ідеологіями, впливає на них і сам зазнає їхнього впливу, набуваючи найрізноманітніших форм.

Частина 3. «Український проект»

Нарис 8. Українська нація

Термінологічні проблеми

Генеза: «примордіалісти»

Модерністська альтернатива

Національна свідомість (ідентичність)

«Національне відродження» чи націотворення?

У попередніх, нарисах ми розглянули теорії нації і націоналізму, що ґрунтуються на теоретичному осмисленні світового історичного досвіду. Наскільки вони відповідають історичному досвідові становлення української нації? Відомі нам теорії нації і націоналізму засвідчують, що в націогенезі є певні, спільні для всіх націй і націоналізмів риси й закономірності. Поняття «нація» і «націоналізм» у різних теоріях мають спільні родові ознаки, які відображають ці загальні риси. Отже, можна припустити, що поняття «українська нація» і «український націоналізм» також відповідають цим «стандартам».

З іншого боку, цілком очевидно, що «український варіант» становлення нації і націоналізму має певні специфічні ознаки, які роблять його унікальним. У чому полягає ця унікальність, в яких моментах «український проект» відрізняється від «класичних варіантів» націотворення — це також проблема, аналіз якої дає змогу визначити місце української нації у світовій історії. Таким чином, ми повертаємося до вже відомого нам парадоксу в осмисленні явищ, які дістали назву «нація» і «націоналізм»: для того, щоб зрозуміти «національне», маємо поставити його в контекст «вселюдського», осягаючи окреме, маємо аналізувати його в контексті загального.

Розглядаючи «український проект», ми зосередимося головним чином на теоретичних аспектах становлення української нації і націоналізму, намагаючись уникати ілюстративних моментів, звернень до конкретних фактів, емпіричного матеріалу — інакше нам довелося б просто писати історію України з погляду націогенези^[283].

Термінологічні проблеми

Одна з головних ознак сучасного українського суспільствознавства полягає в тому, що не існує згоди щодо поняття «українська нація», від якого можна було б відштовхуватися в конкретних (історичних, соціологічних тощо) дослідженнях. За цієї ситуації дослідники або ж взагалі не дають визначення, покладаючись на те, що з їхньої системи аргументів аудиторія сама зрозуміє, про що саме йдеться, або формулюють «робоче визначення», пристосоване до конкретних аналітичних завдань, або ж запозичують чиєсь визначення.

Зрозуміло, тут не йдеться про необхідність створити нормативне, універсальне визначення «нації», що є неможливим (це ми вже з’ясували раніше). Мається на увазі передусім певний набір формальних ознак поняття «українська нація», які визнаються такими, що з достатньою мірою адекватності відображають суттєві ознаки спільноти, що вважає себе, або ж яку вважають інші, «українською нацією». Очевидно, що для ведення продуктивної дискусії необхідно встановити її понятійні рамки, інакше вона втратить будь–який сенс.

Як приклад згадаємо тривалі суперечки з приводу того, який визначальний чинник вкладається в поняття «українська нація» — етнічний чи політичний?

У державно–нормативних документах, зокрема в Конституції України, таке поняття як «українська нація» не визначене, хоча й уживається разом з терміном «український народ», у рамках якого об’єднуються «громадяни України всіх національностей»^[284]. Цілком очевидно, що на момент ухвалення Основного закону в термін «нація» вкладався переважно етнічний зміст (принаймні такий стереотип переважав і, очевидно, переважає у масовій свідомості), концепція «нації» не пов’язувалася з концепцією громадянства. Цей підхід і досі відчувається в деяких наукових розробках. «Українська нація» у такому розумінні — це передусім етнічно–культурна, мовна спільнота.

При цьому досить часто поняття «український народ» і «українська нація» ототожнюються: «Термін У. [український] н.[арод] тотожний терміну українська нація й визначає етнонаціональну спільноту, яка ідентифікує себе як власний самобутній етнокультурний та етнополітичний організм на власній споконвічній етнічній території»^[285]. Значною мірою таке розуміння «нації» пов’язане також із тим, що воно змішується з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», що є очевидним наслідком категоріальної нерозробленості сучасної української наукової термінології та надмірної заангажованості суспільствознавства в політичних справах.

Можна назвати ще декілька причин, через які «етнічний» компонент нерідко переважає у розумінні «нації» в Україні: тривала бездержавність українців (за цих умов політично–етатистська версія нації, очевидно, не мала шансів на успіх), вплив народницьких традицій в сучасному суспільствознавстві, інерція радянських часів, коли панувала етнологічна концепція нації тощо.

Поряд із цим підходом існує також й інша версія — «українська політична нація». Вона базується на громадянському розумінні «нації», коли належність до спільноти визначається громадянством індивіда (згадаємо дискусію про типологію націй і націоналізмів) і наближається до моделі «нації», що ґрунтується на понятті «народного суверенітету». Цікаво, що й у цьому випадку поняття «український народ» чи «народ України» також можуть використовуватися як відповідники терміна «українська нація», але вже зовсім у іншому значенні. Ідея «політичної нації» поширилася в середовищі інтелектуальної та адміністративно–політичної еліти.

Я. Грицак наводить цікаву гіпотезу (на жаль, не згадуючи імені її автора), згідно з якою у новопосталих державах вибір концепції національної ідентичності (етнічної чи політичної) залежить від типу еліти, яка приходить до влади. Якщо це культурницька еліта, вона має схильність вибирати етнічну концепцію. Політичній концепції нації віддають перевагу адміністративні еліти. Особливістю України є те, що у її випадку обидва типи місцевих еліт зробили вибір на користь політичної концепції нації^[286]. Як на нашу думку, ця інструменталістська гіпотеза, досить приваблива з погляду її аналітичної комфортності, може призвести до надмірних спрощень, не кажучи вже про спірний характер твердження щодо однозначного вибору еліт.

Можна припустити, що на практиці сучасні українські еліти віддають належне як «етнічній», так і «політичній» концепції нації, намагаючись збалансувати їх, оскільки вибір на користь лише однієї з них ставить під загрозу політичну стабільність і територіальну цілісність держави й відповідно — домінантні позиції цих еліт.

Понятійний поділ на «етнічну» і «політичну» концепції нації відповідає вже відомій нам типології Ф. Майнеке (Kultumation — Staatnation). Ми знаємо, що цей поділ є теоретичним відображенням двох варіантів націогенези. В українській інтелектуальній традиції вони існували вже на початку XX ст. у вигляді двох історіографічних шкіл. Можна згадати, наприклад, концепцію нації В. Липинського та його школи як зразок «політичної» теорії нації, а також «народницьку» версію, що орієнтувалася переважно на «етнічну» концепцію нації (ще раз наголосимо на умовності цього поділу). Варто звернути увагу й на ту обставину, що процес становлення української нації, якщо розглядати його як трансформацію етнічно–культурної спільноти (Kulturnation) у політичну, відбувався в умовах бездержавності (за винятком кількох досить коротких епізодів), тобто політична концепція не мала шансів на реалізацію, тоді як етнічна значною мірою сприяла стабілізації націогенези принаймні на рівні еліт. Користуючись термінологією Е. Сміта, ми можемо ідентифікувати українців початку модерної доби як демотичну етнічну спільноту, яка мала трансформуватися в політичну спільноту — націю.

Ще раз наголосимо на тому, що йдеться про концепції, а не реалії. У даному випадку йдеться не про реальне існування «етнічної» чи «політичної» нації як такої, а про спроби визначитися щодо ознак, які, на нашу думку, є притаманними певному явищу.

У цьому контексті стає зрозумілішою проблема з визначенням змісту, який вкладається в поняття «українська нація». Згадаємо, наприклад, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» ознаки «нації» і розглянемо, яким чином можна застосувати їх щодо терміна «українська нація».

Звернемося до «об’єктивних» ознак. Загальновизнаною є думка про те, що українці як етнос були і залишаються автохтонами, отже, можна вести мову про тривале, безперервне життя цього етносу у відносно стабільних територіальних межах. Проте бездержавність українців, набагато триваліша аніж періоди державного існування, фактично перекреслює територіальну ознаку як важливу складову у визначенні «української нації»: українські етнічні землі постійно були поділені між різними державами. Якщо ж вести мову про модерну епоху, що стала часом інтенсивного формування української нації, то ми дійдемо парадоксального висновку: територіально українська нація остаточно оформилася завдяки радянському режимові, який завершив об’єднання основних українських етнічних земель у рамках Української РСР, не кажучи вже про стабільну, хоча й суто символічну, державність у рамках Радянського Союзу. Поза тим, топонім «Україна» остаточно стабілізувався як «національний» лише в XIX ст.

Інша «об’єктивна» ознака — мова. Коли сформувалася українська мова як мова «високої культури» (за термінологією Е. Ґелнера)? Перша спроба мала місце в XVI— XVII ст., проте внаслідок політичної асиміляції «українських» еліт відбулася перерва у становленні стандартизованої літературної мови, і на рубежі XIX—XX ст. почалося формування її нового варіанта, яке тривало аж до перших декад XX ст.^[287] При цьому цілком очевидно, що мовна самоідентифікація українців не може однозначно ототожнюватися з національною: скільки праць, написаних літературною українською мовою, спрямовувалось на обґрунтування тези про «злиття націй», скільки «українофонів» були водночас «україножерами» або взагалі не знали своєї національної приналежності, скільки людей, що не розмовляли і не знали української мови, вважали себе українцями за національністю? З іншого боку, посилаючись на дані радянських авторів, Б. Кравченко стверджує, що «українська національна ідентичність» у 1960 — 70–ті роки панувала навіть у мовно зрусифікованих регіонах радянської України^[288], що «від зворотного» підтверджує тезу про недостатність мовного критерію як детермінанти у визначенні «нації».

Якщо брати до уваги таку ознаку, як «спільність економічного життя», то доведеться визнати, що «національна економіка» в Україні не склалася й понині, особливо коли зважати на той факт, що за радянських часів, тобто в епоху інтенсивної модернізації, економіка УРСР формувалася як інтегральна частина загальносоюзної економіки. Сучасні проблеми державного й національного будівництва, регіоналізм значною мірою пов’язані саме з відсутністю загальнонаціональної економіки.

Чи можемо ми за таких обставин відмовитися від орієнтації на «об’єктивні» ознаки, визначаючи параметри поняття «українська нація»? Очевидно, ні. Парадокс полягає в тому, що «об’єктивні» ознаки, безперечно, мають велике значення, однак тоді, коли вони набувають символічної цінності, коли відбувається їхня «суб’єктивація» (у даному випадку цей термін уживається не в його філософському значенні). На це звернув увагу Дж Армстронг. Аналізуючи проблему мовної ідентичності як аспекг становлення національної ідентичності українців, він зауважував, що мова сама по собі не відіграє вирішальної ролі у становленні цієї ідентичності, вона набуває значення лише тоді, коли перетворюється на символічну цінність^[289].

Так само й розуміння «території» може стати надзвичайно важливим символічним чинником у формуванні національної свідомості. Коли на рубежі XIX—XX ст. в українській суспільно–політичній думці виникла ідея «соборної» України, тобто України в межах етнічних земель (тарасівці, Ю. Бачинський, М. Міхновський), то стало цілком очевидним, що ця ідея є надзвичайно важливим елементом національної свідомості української інтелектуальної еліти і відповідно — розуміння поняття «українська нація».

Утім, доведемо наші міркування до логічного завершення. «Об’єктивні» ознаки, існуючи на рівні суб’єктивному (як символи в даному випадку), в реальному житті мають інструментальне, практичне значення. Коли вони входять у суспільну свідомість, то сприймаються як об’єктивна реальність, отже, стають «об’єктивними» і вже діють саме як об’єктивні чинники.

Усі ці спостереження підводять нас до висновку про те, що у формуванні поняття «українська нація» вирішальну роль відіграють суб’єктивні ознаки. «Об’єктивні» також мають велике значення, але вже в їхньому суб’єктивному втіленні. У цьому контексті визначення нації як «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) та «комунікативна теорія» нації, взагалі всі теорії, що пов’язують суттєві ознаки цього явища із сферою «суб’єктивного», виглядають як найпридатніший інструментарій у дослідженні української нації.

Взаємодія, співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» ознак нації, «етнічних» та «політичних» її компонентів і відповідних чинників, розглядаються суспільствознавцями в різних контекстах, під різним кутом зору. Зокрема, ця проблема знаходить конкретніше втілення в різних поглядах на історичну генезу української нації. Можемо потішити себе тим, що в цій галузі вже сформувалися два основні «табори», які загалом відповідають поділові, що склався у світовому суспільствознавстві: маємо власних «примордіалістів» і «модерністів», про яких і йтиметься далі.

Генеза: «примордіалісти»

В сучасному українському суспільствознавстві проблема становлення української нації аналізується переважно в руслі етногенетичних або «етніцистських» концепцій. Основу цих концепцій складає система понять «етнос — народ — нація», де перше виступає родовим і здебільшого ототожнюється з другим і навіть із третім. Наведемо деякі з найчіткіших формулювань цього підходу: «Народ в якості етносу поєднує в собі всі характеристики, що визначають його як окрему спільність, котра володіє системою сталих ознак, що сформувалися історично. Відповідно до цього, етносами є народи, що перебувають як на племінній стадії розвитку, так і на стадії національного, тобто коли етнос стає народом–нацією. Отже, етнос — це родове поняття для будь–якої стадії цивілізаційного розвитку того чи іншого народу.

Взятий же в якості нації, народ характеризується, окрім властивостей, таких як мова, характер тощо, притаманних його попереднім етапам історичного розвитку, — національною свідомістю та сталою політичною організацією, що виражає його національні інтереси»^[290].

Відповідним чином сформульовано аксіоматичну версію націогенези, згідно з якою українці (як етнос і народ)існують з прадавніх часів. Ще в період Київської Русі вони утворили етнокультурну (в інших варіантах — етносоціальну чи навіть етнополітичну, тобто національну) спільноту, яка в XVI—XVII ст. намагалася оформитися в національно–державну спільноту. Після існування в «латентному стані» у складі імперій вона пережила в XIX ст. період «національного відродження», наслідком якого стало формування «модерної української нації». Останній термін створює можливість для припущення, що існувала «домодерна українська нація», з якою іноді ототожнюється поняття «український народ».

Цей підхід значною мірою збігається з версією націогенези, запропонованою західними «етніцистами», зокрема Е. Смітом, Дж Армстронгом, П. Брассом, I. Лисяком–Рудницьким та ін. їхні аргументи в узагальненому вигляді зводяться до таких положень:

1. Нації утворюються не «з нуля», а на основі етнічних спільнот, реальних, чи «сконструйованих», «винайдених» іт. ін.

2. Етногенеза пов’язана з націогенезою через певні елементи культурної тяглості (символи, міфи, традиції).

3. Ці елементи культурної тяглості якісно змінюються, особливо в період націотворення, коли вони набувають інструментального значення.

При цьому на аналітичному рівні поняття «етнос», «етнічна група», «етногенез» відокремлені від понять «нація» і «націогенеза».

Сучасні українські суспільствознавці, які сповідують етногенетичний варіант націогенези, здебільшого не визнають ідеї про те, що етнічна спільнота може бути сконструйованою чи винайденою. Дехто наполягає на безпосередній антропологічно–біологічній тяглості у процесі етнонаціогенези. Досить поширеною є думка про «органічність» елементів культурної тяглості, що заперечує їхнє інструментальне значення. Як ми вже зазначали, поняття «етнос», «народ», «нація» досить часто ототожнюються. Нарешті, перебільшується чи й абсолютизується фактор безперервності в етнонаціогенезі.

Усе це складає основу примордіалістської версії націогенези українців. Ця версія є домінуючою в сучасному українському суспільствознавстві. Це можна пояснити популярністю народницької інтелектуальної традиції, до якої повертаються сучасні дослідники, а також ідеологічною та дослідницькою кон’юнктурою (термін «кон’юнктура» вживається тут у нейтральному значенні). Цілком очевидно, що в початковий період становлення державної нації, який нині переживає Україна, «соціальне замовлення» полягає в легітимізації її вимог історичними аргументами. Серед останніх найвагомішим має бути той, згідно з яким відповідна нація має якомога давніші історичні корені.

Ми вже окреслили найзагальніші риси цих підходів. Наведемо кілька конкретних прикладів. Почнемо з примордіалістських версій, що зосереджуються здебільшого на питаннях етногенези українців, як безпосередньої передумови й основи націогенези. Своєрідний соціально–біологічний варіант примордіалізму пропонує Л. Залізняк. Він стверджує, що «сучасні українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу… […]. Українці XVI—XVIII ст. за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, самосвідомість, антропологічний тип тощо) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X — XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями (виділено мною. — Г.К.)»^[291]. Зрозуміло, що ця «етнокультурна тяглість» має засвідчити наявність подальшого історичного зв’язку з «національним відродженням» XIX ст., українською державністю XX ст. тощо. Л. Залізняк дещо пом’якшує радикальність своїх висновків, застосовуючи термін «праукраїнці».

Подібну аналітичну схему, але з ухилом у «культурницький примордіалізм» пропонує інший український дослідник А. Пономарьов. Український етнос, вважає він, шляхом тривалої історичної еволюції перетворився в націю. Цей процес, зокрема, знайшов відображення у зміні етнонімів–самоназв. «Етап формування українського етносу, — стверджує А. Пономарьов, — пов’язаний з етнонімом «русь», формування української нації — із самоназвою «українці». За часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того часу, коли етнос утворив державу»^[292].

Вирішальне значення в націогенезі, зауважує автор, має суб’єктивний чинник. Серед головних складників нації, що становлять її основу і розкривають внутрішню сугність, виступають національні інтереси. Останні «приводяться в рух визрілою національною ідеєю, довкола якої кристалізується етнос». Свідченням наявності національної ідеї є формування у людей національної самосвідомості, «що може виявлятися в підвищеному інтересі до національного коріння, етнічної історії, рідної мови». На цій основі формується «національна культура» та національна держава, яку А. Пономарьов чомусь називає «зовнішнім атрибутом».

Отже, на цій основі пропонується така «націогенетична концепція» (зауважимо, що поняття «етногенеза» та «націогенеза» автор уживає як тотожні): «етногенез українців слід відшукувати в київсько–руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і відновлено у XVI—XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на козацькому грунті […]. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і національний дух — в основі спільний для українців (виділено мною. — Г.К.)»^[293].

Згодом, продовжує А. Пономарьов, націогенетичний процес «дозрівав» через низку етапів, відомих як національно–культурне відродження. «Розпочавшись у XVI ст. як воєнно–політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20–х роках XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського етносу»^[294].

Ми вдалися до такого широкого цитування лише з однією метою — продемонструвати очевидну невиробленість термінології, що призводить до хаотичного згромадження категорій різного аналітичного рівня. Архаїзація терміна «національний», ототожнення термінів «націогенеза» й «етногенеза» (при одночасних спробах розмежувати їх), відсутність критеріїв, за якими визначається зміст цих та інших термінів (в якому значенні вживаються поняття «національний дух», «національне піднесення», «національне»?) тощо — все це не лише вади підходу до проблеми конкретного автора, а й віддзеркалення загального стану українського суспільствознавства. Утім, нас цікавить інше: А. Пономарьов намагається розв’язати дилему перервності і континуїтету в націогенезі українців, звертаючись передусім до «суб’єктивних» чинників, які справді були й залишаються найпридатнішими для цієї мети. В даному випадку це вияв найпоширенішого в сучасному суспільствознавстві підходу.

Згадаємо ще один варіант примордіалізму, назвемо його «політико–генетичною версією». На думку львівського дослідника Я. Дашкевича, вже в період Київської Русі існувала нація під назвою «русь». «…Процес формування русі як політичної та етнічної нації у IX—X ст., — стверджує автор, — відповідає тим принципам етнічності, які висуває етносоціологія у відношенні до націй, щоправда, вже після періоду Французької революції»^[295]. Київська Русь у цьому варіанті розглядається як «держава–імперія, багатонаціональна за своїм населенням». Цю імперію, вважає Я. Дашкевич, формувала верхівка єдиної політичної нації, що на початковому етапі утворилася з кількох етнічних елементів, серед яких переміг «східнослов’янський початковий субстрат, який таким чином перетворився на суперстрат, що асимілював норманів та іранців, приймаючи для своєї національної держави–імперії назву Русь і утворюючи вже гомогенну не лише політичну, але й етнічну націю під такою ж назвою»^[296].

«Етнонаціональну» єдність Я. Дашкевич визначає такими параметрами:

1. Соціокультурна єдність (єдиний язичницький пантеон, а згодом — спільна християнська релігія «в слов’янському обряді з єдиною культовою церковнослов’янською мовою, що відіграла також уніфікуючу роль як мова єдиної руської літератури» та мова еліти).

2. Єдність історії та сучасного досвіду (боротьба з Полем та її традиції, завоювання територій в IX—XI ст.).

3. Уявлення про спільне походження.

4. Колективна ідентичність (поділ на «своїх» і «чужих», який відбувався, на думку Я. Дашкевича, за етнічними та релігійними ознаками) і навіть — «високорозвинене почуття національної самосвідомості й національної гордості».

5. Почуття солідарності (передусім, усередині верхівки «політичної нації»).

До цих складників Я. Дашкевич додає також політико–державний чинник (існування держави з більш–менш визначеними кордонами та центром у Києві), соціально–економічний чинник (специфічна, притаманна лише Київській Русі, соціальна стратифікація суспільства, формування «регіональних ринків» — очевидно, мається на увазі щось на зразок «єдності економічного життя» — сам автор у даному випадку висловлюється невиразно); культурно–ідеологічний чинник (наявність єдиної давньоруської культури)^[297].

Коментуючи цю версію націогенези, звернемо увагу на очевидні ремінісценції зі схеми Е. Сміта: знаходимо «етнічне ядро» латерального типу — русь, довкола якого формується «нація». Під егідою держави відбувається процес бюрократичної інкорпорації підлеглих етносів. Очевидною є також схожість з аналітичною схемою І. Лисяка–Рудницького, про яку йтиметься нижче.

Утім, повернемося до аргументації Я. Дашкевича. Фактично, якщо довести його міркування до логічного завершення, можна стверджувати, що в Київській Русі розгорталися процеси, які мало чим відрізнялися від процесів творення «націй до націоналізму» у Франції, Англії та Іспанії. Звідси можна дійти й іншого висновку — історія, чи «коріння», українців як нації сягає саме часів Київської Русі.

Якщо сприймати міркування львівського історика як гіпотезу, основану на теоретичних конструкціях Е. Сміта та І. Лисяка–Рудницького, вона виглядатиме цікавою, хоча й не новою у теоретичному плані. Якщо ж акцентувати увагу на конкретній аргументації автора, то можна помітити очевидні методологічні огріхи й суперечливість висновків. По–перше, знов–таки «нація» ототожнюється з етносом і державою (щоправда, не завжди). Звичайно, цей термін архаїзується, а разом з ним і поняття «етнічної» та «політичної» нації. По–друге, викликають певні сумніви аргументи щодо наявності в «руській нації» деяких із згаданих вище елементів єдності: «уявлення про спільне походження», «колективна ідентичність» та «національна самосвідомість» (явний архаїзм), «почуття солідарності». Навіть якщо адресувати усі ці суб’єктивні ознаки політичній та інтелектуальній еліті Київської Русі («політичній нації»), виникають сумніви щодо їхньої безперечної наявності. Знов–таки привертає увагу невиробленість категоріально–понятійної сфери: про ототожнення деяких термінів уже йшлося, згадаємо також про те, що «національна держава» та «держава–імперія» у даному випадку постають як поняття рівнозначні, що, мабуть, є неприйнятним із методологічного погляду.

Позицію Я. Дашкевича з цих питань поділяє інший львівський історик — Я. Ісаєвич. Щоправда, він безпосередньо посилається на працю Е. Сміта «Етнічне походження націй» як на теоретичне джерело своїх міркувань. Звертаючи увагу на той факт, що в етнічних груп (Я. Ісаєвич вживає термін «етнія» як кальку з ethnie) та націй на початкових етапах їхнього формування є певні спільні риси — символи, самоуявлення, уявлення про майбутнє — він доходить такого висновку: «Не є таким безперечним твердження, що «модерні» нації настільки відмінні від етнічних формацій ранішого часу, що неможливо назвати одним терміном давні і модерні спільноти. […] Від початків існування державності, від появи етнічної свідомості простежуються певні риси самосвідомості, які зберігаються протягом наступних 1000 чи 1500 років. […] Вважається досить переконливим погляд, що головним фактором утворення нації були події тисячолітньої давності, а не політичний рух кінця XIX ст., який сприяв консолідації, але ж ніяк не започаткував її»^[298].

Мабуть, не варто повертатися до узагальненої критики згаданих примордіалістських версій націогенези українців. Зазначимо лише, що «українські примордіалісти» підходять до проблем становлення націй з тих самих позицій, що й їхні західні однодумці. Отже, можна адресувати їм ті ж самі зауваження, про які ми згадували в нарисі, присвяченому теоріям націогенези.

Звернемося до тих аналітичних пропозицій, в яких примордіалістські аргументи співіснують з модерністськими. Найцікавіший варіант такої схеми запропонував І. Лисяк–Рудницький.

Формулюючи свій варіант підходу до націогенези українців, він вводить аналітичний поділ, згідно з яким слід розрізняти поняття «народ» і «нація». «Народ» — це «етнічна одиниця», «нація» — політична. «Те, що творить народ, — писав учений, — це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) «народний характер»^[299]. Нація — явище суб’єктивної сфери, це «колектив людей, що хочуть бути державою» «існування нації спирається на свідому волю її членів» . Отже, поняття «народ» і «нація», вважав І. Лисяк–Рудницький, не тотожні, зрештою, й відповідні суспільні явища, які визначаються за допомогою цих понять, виникають у різні часи і мають різний «вік». Народ, або етнічний колектив, за І. Лисяком–Рудницьким — це основа, «підбудова», на якій формується нація (у вигляді «надбудови»)^[300].

Вчений погоджувався з тим, що формування українського народу загалом завершилося «в половині першого тисячоліття нашої ери». Що ж до початків становлення української нації, то їх, на думку дослідника, «треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто набагато століть після сформування українського народного (етнічного) колективу»^[301].

Аналітичний поділ, запропонований І. Лисяком–Рудницьким, дав змогу йому сформулювати свій підхід до проблеми континуїтету й перервності в націогенезі. Становлення української нації — це процес, у якому спостерігалися перерви, однак наявність «основи», народу гарантувало спадковість у націогенезі. Вчений не заперечує того очевидного факту, що в побуті, матеріальній і духовній культурі українського народу, в його мові і територіальному розселенні відбувалися зміни. Однак вони, на думку дослідника, мали еволюційний характер, і саме це забезпечувало спадкоємність розвитку, континуїтет.

У процесі становлення української нації автор виділяє три фази: княжофеодальну (від Київської Русі до Люблінської унії), козацьку (XVII—XVIII ст.) та модерну (вона починається з «національного відродження» XIX ст.). «Очевидно, — зауважував І. Лисяк–Рудницький, — помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовеш окремих національних об’єктів»^[302]. «Генетичний зв’язок» існує завдяки «підбудові», тобто народові.

Взаємодія «народу» і «нації» в націогенезі українців, і відповідно, співвідношення елементів перервності й безперервності у цьому процесі виглядають, на думку І. Лисяка–Рудницького, так по–перше, «надбудова», тобто нація в ті періоди, коли вона існувала, абсорбувала в себе багато характерних рис «підбудови». Внаслідок цього деякі константні риси народу закарбовувалися, зберігалися і як константні риси нації в ті моменти, коли вона формувалася чи відроджувалася. По–друге, певні риси, характерні для нації, залишалися в «підбудові»: «В такому випадку, якщо «вища» сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити «нижчій сфері», можуть зберегтися…»^[303]. Найнаочніший тому приклад — козацька традиція, яка значною мірою змінила побут і колективну свідомість українців. По–третє, існували елементи безпосередньо політичної спадкоємності, представлені в діяльності політичних чи релігійних еліт (боярсько–шляхетські кола, що приєдналися до козаччини, нащадки козацької старшини, що взяли участь у національному відродженні XIX ст. та в українській революції 1917—1921 pp.). Утім, ці елементи були надзвичайно слабкими й рудиментарними. По–четверте, важливим чинником континуїтету була «постійність геополітичної ситуації», передусім, стабільність фактора зовнішньої загрози. Усі ці елементи континуїтету мають спільну особливість — усі вони є частиною «реальної традиції», що має, так би мовити, «матеріальну основу». Ця реальна традиція доповнюється свідомо сконструйованою, як це було, наприклад, тоді, коли М. Грушевський обґрунтував зв’язок між Київською Руссю та претензіями сучасників на існування української нації. (Впадає в око цілковита схожість цієї ідеї з «винайденою традицією» Е. Гобсбаума. Зауважимо лише, що І. Лисяк–Рудницький сформулював її у 1951 р., за тридцять років до англійського вченого.)

Загалом, аналітична структура, запропонована українським ученим майже півстоліття тому, виглядає привабливою й актуальною і сьогодні. Для нас вона цікава не лише тим, що дає можливість структуралізувати наші уявлення про націогенезу і визначити співвідношення останньої з етногенезою. Вражає те, що в ній ми знаходимо елементи підходів, які набагато пізніше з’явилися в західному суспільствознавстві і вважалися цілком оригінальними. Ми вже згадували про ідею «винайденої традиції» в інтерпретації І. Лисяка–Рудницького. Привертає увагу й те, що його погляд на певні елементи етнічної ідентичності, як важливі чинники континуїтету в націогенезі, навдивовижу нагадують узагальнення Дж Армстронга та Е. Сміта, праці яких з’явилися на початку 1980–х років.

Концепція І. Лисяка–Рудницького формувалася під очевидним впливом теорії поділу націй на «історичні» і «неісторичні»: розриви в «національній» історії пов’язуються в ній передусім із втратою державності та політичних еліт (розриви в історії «надбудови»). Спроба поєднати в одній аналітичній схемі етногенезу і націогенезу, не ототожнюючи їх, як на нашу думку, досить вдала, водночас надала деяким міркуванням ученого примордіалістський характер (у тій частині, де йдеться про етногенезу та про континуїтет у розвиткові етносу). Привертає увагу й помітна суперечливість у вживанні терміна «нація». Явно архаїзуючи його, І. Лисяк–Рудницький згадує про «націю» в Київській Русі (називаючи її «руською») та в козацьку добу («козацько–українська нація»). Разом з тим він заперечує наявність «нації» в модерному розумінні цього слова в давні часи^[304], термін адресується передусім елітам княжої та козацької діб. Саме тому виникає термін «модерна нація», який має відображати реалії доби після Французької революції (вчений розробив також окрему концепцію формування «модерної української нації», про яку йтиметься нижче).

Подекуди міркування І. Лисяка–Рудницького мають телеологічний присмак — згідно з його аргументацією українська нація виникла тому, що вона мала виникнути. Оскільки народ продемонстрував «подиву гідну тяглість (континуїтет)», націогенеза постає у цьому випадку як генетично запрограмований процес, що розвивався всупереч будь–яким перешкодам лише завдяки фактові буття народу (етносу).

Вважаючи схему І. Лисяка–Рудницького компромісним варіантом між примордіалізмом і модернізмом, розглянемо докладніше останній, попередню зауваживши, що «модерністське» спрямування в українській суспільствознавчій традиції не має таких коренів і не настільки поширене як примордіалізм.

Модерністська альтернатива

Характеризуючи модерністську версію генези української нації як альтернативу примордіалістській, ми, ясна річ, не протиставляємо їх одну одній. Раніше ми вже з’ясували, що відмінності між примордіалістами та модерністами зосереджуються передусім у сфері термінології, і вже після цього — в методології. Головне, що відрізняє модерністські версії націогенези українців, — це, по–перше, переконання в тому, що остання розпочалася саме в модерну добу, причому «нижня» хронологічна межа націогенези досить чітко окреслюється кінцем XVIII — початком XIX ст.; по–друге, увага передусім до «суб’єктивних» чинників становлення української нації.

Німецький історик А. Каппелер, який стоїть на позиціях модерністів, звернув увагу на такі відмінності «модерної нації» від до–національних спільнот:

1. У донаціональні часи суспільства були організовані «по горизонталі», наприклад, за станами. Нації формуються «по вертикалі» (тут помітний вплив теорії Е. Ґелнера чи принаймні збіг з його міркуваннями).

2. Ідея нації в модерну добу стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В попередні часи «етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення».

3. Модерна нація — масовий, а не елітарний феномен, її виникнення пов’язане з участю широких мас населення в політиці, з демократією.

4. Нація — явище модерної доби^[305].

Канадський історик Б. Кравченко, спираючись на концепцію П. Брасса (національна ідентичність — це не вроджена ознака, а нова орієнтація в суспільстві, яку обирає еліта для мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами) та К. Дойча (аналітичне розрізнення термінів «народ» — «національність» — «нація»), стосовно української історії XX ст. запропонував такі «робочі терміни» для вивчення націогепези українців: народ — це спільнота, що розрізняється за об’єктивними критеріями (мова, одяг, ритуали тощо) і є достатньо великою, щоб бодай теоретично, якщо не практично, мати можливості для цілковитого поділу праці. Відрізняється від інших етнічних категорій тим, що не надає великого значення культурним ознакам, домагаючись задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.

У процесі переходу від народу до національності (набуття національної свідомості чи національної ідентичності) культурна самобутність стає важливою передумовою формування соціальних, економічних і політичних потреб людей. Виникає відданість «груповій символіці». Національність характеризується тим, що вона налагоджує систему внутрішніх зв’язків, завдяки яким виникає можливість ефективного регулювання поведінки її членів, зміцнення і розвитку груп, які складають соціальну структуру нації. Створивши таку систему зв’язків (неформальних, чи формальних — через суспільну або ж політичну організацію), «національність вважає себе за націю і визнається такою іншими, навіть попри те, що в неї все ще може не бути власної держави. Коли нація здобуває право на самостійне чи суверенне існування, ми можемо говорити, що утворилася державна нація»^[306].

На думку Б. Кравченка, вирішальним періодом у формуванні національної свідомості українців, і відповідно — у становленні української нації, було XX ст. (хоча він і визнає, що деякі суспільні процеси, які набули найбільшої сили у XX ст., розпочиналися раніше). Б. Кравченко пов’язує зміни в національній свідомості українців із зрушеннями в соціально–економічній сфері, передусім — із трансформацією українського суспільства з аграрно–традиційного в модерно–індустріальне. Ця трансформація спричинила дестабілізацію і руйнування традиційної соціальної структури українського суспільства і формування нових, модерних соціальних структур, зокрема, якісно нових українських еліт. Останні, по–перше, мали вплинути на формування української національної свідомості, а по–друге, скористатися нею як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій. Праця Б. Кравченка була видана ще в 1983 p., проте, як показали подальші події, логіка його міркувань виявилася правильною: наприкінці 1980–х років частина українського партійно–державного «істеблішменту» скористалася національною ідеєю та національною свідомістю мас як засобами для утримання влади. При цьому і національна ідея і національна свідомість у Б. Кравченка — суспільний продукт XX ст.

Аргументи канадського історика (як модернізаційна версія націогенези) цікаві для нас насамперед тим, що, за Б. Кравченком, створення соціальних передумов для формування національної ідентичності українців, як масового феномена, відбулося саме за радянських часів: по–перше, кардинально змінилися комунікативні можливості українського суспільства (зростання освітнього рівня населення, створення потужної системи засобів масової інформації і комунікації); по–друге, змінилася внутрішня соціальна структура української нації, в ній з’явилися верстви і групи, яких раніше просто не існувало; по–третє, іншою стала й структура національної свідомості, в ній поряд з культурним з’явився соціально–економічний компонент; нарешті, як ми вже згадували, змінилася внутрішня структура українських еліт.

Та обставина, що національна свідомість українців вже мала коріння не лише в культурній, а й у соціально–економічній сфері, на думку Б. Кравченка, стала вирішальною для життєздатності цієї ідентичності — культурна русифікація хоча й впливала на неї, проте була недостатньою для її ліквідації^[307].

Визнаючи міркування Б. Кравченка цілком слушними, все ж зазначимо, що він дещо абсолютизує вплив соціальних змін на формування національної свідомості. Усі згадувані ним аспекти соціальних, а в ширшому контексті суспільних змін можна трактувати і з інших позицій. Зокрема, зростання комунікативних можливостей суспільства в рамках Української РСР могло посилити і прискорити «денаціоналізацію» суспільної свідомості українців, сприяти консервації її на рівні етнічних почуттів. Зміни в соціальній структурі, наприклад збільшення кількості етнічних українців у містах, дійсно могли сприяти створенню якісно нової соціальної бази для формування національної свідомості, проте не варто недооцінювати й інший аспект цих змін — так звану маргіналізацію етнічних українців (розмивання традиційної культурно–етнічної ідентичності та неспроможність повністю прийняти новий тип культури, який був переважно російсько–радянським) з відповідними культурними втратами. Цілком очевидно, що проаналізовані Б. Кравченком процеси мали складнішу специфіку аніж це іноді виглядає у нього, проте слід визнати, що його версія генези національної свідомості українців, яку можна розглядати також як версію націогенези, створила нові аналітичні рамки для дослідження цих процесів і значною мірою вплинула на подальші наукові пошуки в цій галузі^[308].

Наостанок розглянемо ще одну «західну» модерністську версію націогенези, запропоновану Р. Шпорлюком. Американський учений вважає, що в основу аналітичної схеми, необхідної для розгляду процесу творення «модерної української нації», можна покласти, по–перше, ідею Б. Андерсона про «уявлені спільноти», а по–друге, думку Л. Ґрінфелд про те, що творення чи формування практично всіх сучасних націй відбувалося в умовах протистояння (конфронтації) з іншими націями. Крім того, Р. Шпорлюк, очевидно, вважає слушною ідею творення нації довкола «етнічно–соціального ядра» (він цього терміна не вживає), у закінченому вигляді сформульовану Е. Смітом. Нарешті, він стверджує, що в українському випадку процес націотворення від самого початку мав політичне значення, заперечуючи тим самим механічне перенесення схеми М. Гроха (згідно з якою «національне відродження» починається з культурницької фази) на «український ґрунт»^[309].

Процес становлення української нації розглядається Р. Шпорлюком у контексті світової історії: поширення націоналізму, нерівномірний розвиток різних країн, виникнення конкуренції між «передовими» і «відсталими» націями. Логіка його міркувань така: Україна була «окраїною» Росії і Польщі. Останні, у свою чергу, були також своєрідними «окраїнами» передового «Заходу». В модерну епоху, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації відсталих народів, починається трансформація російського і польського суспільств у національні, відбувається становлення модерних російської і польської націй. В конкретно–історичних умовах XIX ст. українці опинилися в ситуації, коли доводилося вибирати: або перетворитися з «окраїнного» суспільства на частину цих модерних націй, або самим трансформуватися в таку модерну націю.

Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію (хоча й не національну в модерному розумінні цього слова), а також нечисленну, проте досить високоосвічену еліту з традиціями локального патріотизму, вибір можна було передбачити. Почалося творення «України» — уявленої спільноти, але не як чиєїсь «окраїни», а як окремої соціально–культурної і в перспективі — політичної спільноти. Цей процес свідчив не тільки про творення нації, а й про розпад і трансформацію (making, unmaking and remaking) інших націй, у даному випадку польської і російської, оскільки останні претендували на те, щоб українці залишалися інтегральною частиною цих націй, вже як модерних. Відокремлення українців від росіян і поляків, які перетворювалися на модерні нації, не означало, на думку Р. Шпорлюка, відокремлення відсталого суспільства від передового. Українці прагнули увійти в модерний світ не через посередництво інших націй, а самостійно, вони не хотіли залишатися «периферією». «Змагання за незалежність, — наголошує Р. Шпорлюк, — не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави […]. Отже, український проект націотворення був не більше і не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці»^[310].

«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь «окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування «історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших»^[311]. Поступово набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію елементів, ознак «нації» як уявленої спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних, етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав «маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.

Цікавим у міркуваннях Р. Шпорлюка є також інтерпретація геополітичних чинників «українського проекту»: у формуванні образу нації важливу роль відіграло, зокрема, об’єднання правобережних і лівобережних українських земель у рамках однієї імперії, колонізація південних земель тощо. Шпорлюк звертає увагу й на ту обставину, що процеси творення нації у складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що поставало питання: «Україна — одна нація чи дві?» Спільні етнічні корені українців Австро–Угорщини і Росії не могли бути достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювали «будівничі» цієї нації. Саме тому вони висунули ідею соборної України, саме тому вони свідомо і цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом — і політичного простору. Р. Шпорлюк, ілюструючи цю думку, вдається до такого формулювання: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою — вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією»^[312].

«Модерністська» концепція Р. Шпорлюка є прикладом того, як «інструменталістські» теорії нації можна застосувати на «українському матеріалі». Надзвичайно важливою є його ідея про інтер–національний зміст процесу націотворення — кожна нація утворюється у взаємодії з іншими. Вчений відходить у даному випадку від звичних схем, які подають цю взаємодію лише як відносини домінування, «русифікації» чи «полонізації» тощо. Інша думка — про те, що процес націотворення від самого початку мав політичну спрямованість чи підтекст, потребує коментарів. Об’єктивно, в перспективі, незалежно від безпосередніх намірів перших «будівничих нації», їхня культуртрегерська діяльність справді потрапляла у сферу майбутніх політичних інтересів. Проте її суб’єктивний зміст і спрямованість усе ж таки залишалися в культурницькій сфері, і в цьому відношенні схема М. Гроха не втратила свого значення.

Як бачимо, «модерністські» версії націогенези українців за своїм змістом мало чим відрізняються від подібних версій, побудованих на основі європейського історичного процесу. У цьому немає нічого дивного: націогенеза українців, незалежно від її тривалості, інтенсивності і конкретно–історичних обставин, відбувалася за «сценарієм», спільним для генези усіх націй. Її специфіка полягала не стільки у змісті, скільки у формах, і саме це найкраще демонструє саме модерністський підхід. Зауважимо, що «модерністи» особливу увагу приділяють «суб’єктивним» чинникам націогенези. «Примордіалісти», для яких на першому місці стоять «об’єктивні» чинники, також звертаються до аналізу певних суб’єктивних факторів націогенези. Сферою, яка певною мірою об’єднує ці дві течії (принаймні вони обидві визнають її важливою), є проблема становлення національної ідентичності або національної свідомості українців.

Формування модерністського напряму в сучасній українській історіографії відбувалося дещо «специфічним» шляхом. Усі попередні праці, в яких досліджувалися якісь аспекти генези української нації, в межах Української РСР могли будуватися лише на ортодоксально–марксистській методології (у кращому випадку) або ж на поточних директивах комуністичної партії (у гіршому варіанті). Зрозуміло, що формально ми можемо ідентифікувати їх як «модерністські».

Становлення нації пов’язувалося з переходом від феодальної до капіталістичної формації, з появою буржуазії, з певними соціально–економічними зрушеннями, класовою боротьбою і т. ін. Оскільки на початку формально незалежного існування України більшість істориків продовжувала перебувати в рамках ортодоксально–марксистського дискурсу (інший їм був просто невідомим і на той час недоступним), будь–яка праця, присвячена становленню нації, була приречена на «модерністську» тональність. Згодом, коли інтелектуальні контакти із Заходом розширилися, з’явилися можливості для формування неортодоксально–марксистських підходів, а також тих, що не належали до марксистської традиції, але залишалися в рамках модерністських інтерпретацій. «Інтелектуальний імпорт» здійснювався як за рахунок запозичень аналітичних схем, так і завдяки безпосередньому вторгненню науковців із Заходу в український інтелектуальний простір (про що ми вже згадували).

Перше академічне дослідження, безпосередньо присвячене становленню української нації, у цьому відношенні було показовим. Його автори — Валерій Смолій та Олександр Гуржій^[313] — наголошували, що в їхній праці «використано традиційний понятійний апарат, прийнятий більшістю вчених країни. Автори виходили з того, що народність є продуктом феодального способу виробництва, і її характеризують такі ознаки, як спільність мови, території, господарства й культури, а також наявність певних рис характеру господарських зв’язків, етнічна самосвідомість. У процесі переходу від феодалізму до капіталістичного ладу ці ознаки кристалізуються і стають визначенішими, наповнюються ширшим якісним змістом, тобто народність переростає у вищу етносоціальну спільність, якою є нація»^[314].

Як бачимо, аналітична схема була цілком традиційною для української радянської історіографії: побудована на класовому підході, принципах економічного детермінізму з елементами «формаційної телеології» й використанням стандартного визначення «нації», обов’язкового для всіх, чия інтелектуальна біографія включала вивчення курсу під назвою «науковий комунізм». Нетрадиційною була тема: формування української нації розглядалося як самостійна наукова проблема (автори, до речі, згадали про свого попередника К. Г. Гуслистого, який наприкінці 1960–х років намагався розробляти проблему націогенези українців у рамках офіційної методології). Незвичним було й те, що цю проблему аналізували «офіційні» історики: певною мірою це взагалі була «відповідь» паранауковим версіям, що почали катастрофічно множитися з початку незалежного існування України. Певні елементи нового можна було знайти і в авторських підходах. Зокрема, автори визнавали багатовимірність і суперечливість економічних та суспільних процесів, що призводили до формування нації, яке, за твердженням авторів, було «процесом складним і довготривалим». Звідси робився висновок про недоцільність визначення часового проміжку, в рамках якого цей процес «коливався». Це не завадило авторам визначитися із «хронологічними рамками» і зійтися на тому, що формування української нації відбувалося упродовж кількох етапів у XVII—XIX ст. — тобто, якщо користуватися термінологією, на той час ще невідомою більшості українських істориків — у рамках ранньомодерної й модерної доби.

Як уже згадувалося вище, львівський дослідник Я. Грицак зробив першу спробу «реформулювати» новітню (модерну) історію України в руслі західних концепцій націогенези. Він вважає, що можна говорити про існування двох різних типів націй — «домодерних» і «модерних» (саме це, на його думку, є причиною непорозумінь між «примордіалістами» і «модерністами»). Відповідно, коли йдеться про формування «модерної» української нації, слід аналізувати процеси, що розгорталися в XIX—XX ст., коли ж ідеться про «домодерну» чи «ранньомодерну» націю — мова має йти про XVI—XVII ст. Посилаючись на відповідні міркування І. Лисяка–Рудницького та Я. Ісаєвича, Я. Грицак вказує на такий варіант, у якому елементи примордіалістської моделі узгоджуються з модерністською версією: українська історія (як історія становлення нації) вкладається в загальноєвропейський контекст. Відповідно «церковні рухи і козацькі війни XVI—XVII ст. є українськими аналогіями (очевидно, аналогами. — Г.К.) загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості, а національне відродження XIX ст. — трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас»^[315].

Такий підхід, як теоретичну конструкцію, можна вважати цілком виправданим. Проте, якщо довести його до логічного завершення знов–таки на рівні «теоретичних міркувань», можна згадати, що ідеологія церковних рухів та козацьких воєн XVI—XVII ст. містила певні міфологеми, що будувалися на апеляціях до історичного минулого. Звідси можна перейти до ідеї про «естафету еліт» від Київської Русі до польсько–литовської доби, звідти — до козацької доби, від неї — до «національного відродження» XIX ст. тощо. Іншими словами — реконструювати звичну схему «перетікання» української історії, яка навдивовижу нагадуватиме вже відому схему «народницької» школи, щоправда, сформульовану в інших термінах. Утім, зауважимо, що Я. Грицак не пропонує такого варіанта «рефлективної історії», а пропозиція І. Лисяка–Рудницького щодо аналітичного поділу на модерні і домодерні нації, пропагована Я. Грицаком, виглядає цілком слушною, тим більше, що в «домодерні» чи «ранньомодерні» часи термін «нація» вже існував у суспільному лексиконі, побутував у суспільній свідомості еліт. А це, у свою чергу, висуває на передній план питання — якою була ця свідомість і чи була вона «національною»? І якщо ми характеризуємо її як «національну», який зміст ми вкладаємо в це поняття?

Національна свідомість (ідентичність)

Порівняння двох «шкіл» у питаннях націогенези, які ми охарактеризували як «примордіалістську» і «модерністську», неухильно підводить нас до проблеми становлення «національної ідентичності» чи «національної свідомості». Питання про перервність і безперервність у націогенезі в даному варіанті набуває нової якості.

Найідеальніший (у прямому і в переносному розумінні) і найзручніший варіант осмислення націогенези українців і формування поняття про «українську націю», очевидно, може бути створений в рамках теорій на зразок «уявлених спільнот». І в цьому випадку проблема становлення«національної свідомості» (ідентичності) стає центральною, оскільки поняття «національна свідомість» виступає як синтез об’єктивних і суб’єктивних ознак нації. Аналізуючи процес становлення явища, яке ми називаємо національною свідомістю (ідентичністю), маємо відповісти на такі запитання: де, в якому пункті (чи пунктах) історичного часу слід шукати початки формування окремої самоідентичності українців? Коли і як українська нація почала формуватися як «уявлена спільнота»? Коли і як ця спільнота з етнічної почала перетворюватися на політичну? Відповідаючи на ці запитання, варто було б виходити з кількох засновків: по–перше, формування національної свідомості (як і націогенези взагалі), її становлення — це тривалий і суперечливий процес, а не подія. По–друге, даний процес не був фатально детермінований «історичною необхідністю» виникнення української нації, він складався з серії закономірностей і випадковостей. Романтично–націоналістична теза про те, що «покоління українського народу мріяли про незалежність і державність», у даному випадку відкидається як ідеологічний стандарт. По–третє, процес становлення національної свідомості не був безперервним і розвивався не лише по «висхідній» лінії: у ньому спостерігалися паузи, провали, періоди зворотного розвитку. По–четверте, варто розглядати його у взаємозв’язку та взаємодії з відповідними процесами в націй–сусідів. По–п’яте, розглядаючи історію становлення національної ідентичності українців, треба чітко розрізняти ідентичність культурних і політичних еліт (яка піддається хоча б приблизному аналізові) й ідентичність мас (яку принаймні до епохи статистики і соціології проаналізувати важко, майже неможливо через обмеженість відповідних джерел). По–шосте, маємо на аналітичному рівні розрізняти етнічну (культурно–релігійну, мовну) ідентичність і національну свідомість (яка є передусім політичною чи політизованою).

Національна свідомість (ідентичність) — це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної свідомості (ідентичності). Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми». Національна свідомість набагато складніший феномен.

Е. Сміт пропонує такі параметри, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності:

«1. Історична територія, або рідний край.

2. Спільні міфи та історична пам’ять.

3. Спільна масова громадська культура.

4. Єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів суспільства.

5. Спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території»^[316].

Якщо ми приймаємо аргументи Е. Сміта, то можна припустити, що наявність національної ідентичності є свідченням існування нації (реального або ж «у проекті»).

Польська дослідниця Т. Хінчевська–Геннель пропонує таке визначення: «Національна свідомість — це соціально–психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку, й водночас — необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї); територіальна спільність; прагнення незалежної державності. Жоден із цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох із них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом»^[317]. Зауважимо, що згадані «чинники», або складники, національної свідомості частково збігаються з тими, про які згадує Е. Сміт, однак польська дослідниця не бере до уваги той факт, що вони водночас можуть бути (і є) складниками етнічної свідомості, не пояснює, як і чому вони стають національними.

Відповідь на це запитання ми вже знайшли у Дж Армстронга, який стверджував, що певні «об’єктивні» складові поняття «нація» стають важливими чинниками націотворення, переходячи у сферу суб’єктивного, перетворюючись на символи й міфи.

Основою еволюції, становлення «української ідентичності» Дж Армстронг вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), на що роблять ставку історики та філологи, а міф про цей континуїтет. У такому випадку проблема історичної спадщини, яка є водночас проблемою легітимізації прав певної нації, виглядатиме зовсім інакше. Наприклад, запитання: «Чи було корінне населення Київської Русі предком українців?» виглядатиме так: «Чий міф про походження краще сформульований і вірогідніший?»^[318].

Міф в інтерпретації Дж Армстронга — це не хибне знання, а скоріше ідеологічна конструкція, створена для певної мети. «Міф, — зауважує американський вчений, — це інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення»^[319]. Якщо дивитися на проблему становлення національної свідомості українців у такому контексті, то стають зрозумілішими міркування істориків, які вважають період XVI—XVII ст. вирішальним у цьому процесі. Щоправда, як ми побачимо далі, прихильники цієї версії нерідко самі потрапляють у полон історичного міфу, характеризуючи певні вияви суспільної свідомості українців XVI— XVII ст. як «національну свідомість». Іноді це трапляється через семантичні особливості певних мов, іноді — завдяки вже звичній нам архаїзації терміна «національний».

Дослідження представників «класичних» українських історіографічних шкіл (В. Липинський, М. Грушевський), сучасні історіографічні розробки (В. Смолій, В. Степанков, Т. Хінчевська–Геннель, С. Плохій, Ф. Сисин, В. Щербак, Н. Яковенко та ін.) вказують на те, що з певною мірою достовірності можна локалізувати часи формування елементів національної свідомості українців.

На основі аналізу згаданих раніше параметрів та складників «національної свідомості» дослідники досить упевнено стверджують, що протягом XVI—XVII ст. тривав процес акумуляції у свідомості (в культурі) «українських» еліт тих елементів, які дозволяли їм відмежуватися від ширшого культурно–політичного і релігійного довкілля (недиференційованого на той час культурно–політичного простору), де панувала культура, від якої треба було «відокремитися», або ж якій треба було протистояти. (Термін «український» вживається в даному випадку умовно, на зразок того, як «французький» вживається щодо територій «Франції» до того, як вона стала Францією в сучасному розумінні.) На цей час припадають і початки формування ідеї «політичної відрубності», «самостійництва» і державницької ідеї (їх не варто ототожнювати з «національною» ідеєю, яка була інтелектуальним продуктом кінця XVIII ст.).

Говорячи про «національну свідомість» українців і про «націю», поміркованіші дослідники адресують ці поняття певним станам, не поширюючи їх на все населення тогочасних українських земель. Т. Хінчевська–Геннель згадує передусім шляхту і козацтво, як носіїв національної свідомості, інтелектуальну й частину політичної еліти^[320]. Такої ж думки дотримується і Ф. Сисин. При цьому «нація» у нього — це передусім «руська знать»^[321], хоча йдеться і про «козацьку націю».

Очевидно, для нас уже не буде новиною архаїзація понять «національний», «національна свідомість» тощо, досить популярна серед дослідників української історії XVI—XVII ст. Проте варто було б усе ж уникати терміна «національна» щодо цього періоду. Можливо, краще вживати щось на зразок «українська», «руська», «рутенська» — загалом, «окрема» ідентичність українців як територіальної, соціальної, етнокультурної спільноти. Утім, якщо брати до уваги той факт, що навіть заповзятливий модерніст Е. Ґелнер визнавав, що початки модерної доби й відповідних форм свідомості можна знайти в європейській історії XVI ст. (зрозуміло, серед окремих представників еліт), а Б. Андерсон веде родовід «уявлених спільнот» — націй — саме з цього часу, і, зрештою, ту обставину, що українські еліти на початку «ранньомодерної доби» могли відчувати інтелектуальні впливи Європи, можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. виникли передумови для формування певної форми свідомості, яку згодом, значно пізніше, почали називати національною, і становлення якої відбулося в наступні століття. Утім це лише припущення.

У сучасній історіографії широко вживаються терміни «національна революція», «національно–визвольна війна» та інші, з явною екстраполяцією сучасного змісту поняття «національний» на явища, що належать до іншої епохи. Наприклад, В. Смолій та В. Степанков, розповідаючи про повстання, що розпочалося влітку 1648 р. під проводом Б. Хмельницького, стверджують, що воно «переросло в загальнонаціональне», а події 1648—1676 pp. характеризують як «національну революцію»^[322]. В. Смолій наголошує, що «на відміну від шляхти Речі Посполитої, яка лише себе вважала польським політичним народом (мабуть, ідеться про «політичну націю». — Г. К.), козацтво вважало себе лише частиною українського народу, до якого зараховувалися також шляхта, духовенство, міщанство й навіть селянство»^[323]. З подальших міркувань згаданих авторів стає зрозумілим, що йдеться про наявність нації у складі згаданих верств і станів і про наявність «національної еліти».

В. Степанков значно радикальніший у своїх висновках. Він вважає, що «національна революція» середини XVII ст. в Україні була типологічно близькою до Нідерландської революції (нагадаємо, що Я. Грицак також наголошує на такого роду аналогіях). На думку В. Степанкова, українські маси вже в той час були носіями «почуття націоналізму», навіть більше, посилаючись на Я. Дашкевича, він стверджує, що існував «ідеологічний рівень» національної свідомості. При цьому В. Степанков суперечить сам собі, стверджуючи, що «стара еліта не спромоглася, а нова ще не встигла розробити програму національного визволення». Таке твердження явно заперечує наявність «ідеологічного рівня» національної свідомості. Згадуючи тезу Я. Дашкевича про те, що «нації піднімалися на національно–визвольні змагання — звичайні селянські маси без елітарної ідеології, але з цілком націоналістичним ставленням до своїх національних поневолювачів», В. Степанков робить висновок, що «національна свідомість живилася почуттям ненависті до польського панування», слідом за Я. Дашкевичем явно ототожнюючи «націоналізм» із ксенофобією^[324].

У деяких відношеннях, очевидно, сучасні автори не оригінальні, вони лише продовжують традицію початку XX ст., коли тогочасні діячі «національного відродження» писали про український «національний рух XVII—XVIII ст.», про український «національно–культурний рух XVI —XVII ст.»^[325] тощо (щоправда, будучи правовірними позитивістами, вони не наважувалися знаходити «націоналізм» серед українців XVII ст.). Таку очевидну схожість можна пояснити, зокрема, й тим, що як на початку, так і наприкінці XX ст. історики України виконують одне інтелектуальне завдання — легітимізацію національно–державних домагань української нації історичними аргументами. Маємо справу з якісним перевтіленням, реформулюванням уже відомих історичних міфів. У цьому випадку доречно буде згадати думку Дж. Армстронга щодо символічної цінності та інструментальних можливостей міфу, або ідею про «винахід традицій» Е. Гобсбаума.

В західних дослідженнях, які здійснювалися до виникнення відповідної політично–культурної кон’юнктури, період XVI—XVII ст. також характеризується в рамках термінів, пов’язаних зі словом «національний». Однак терміни «нація» і «національна свідомість» стосуються передусім політичне елітних груп та інтелектуалів. Зокрема, Ф. Сисин згадує про «руську політичну націю»,. функції якої виконували спочатку шляхта і князі, а після 1648 р. — козацтво^[326].

Спробуємо узагальнити аргументи прихильників тези про становлення «національної свідомості» українців у XVI—XVII ст. Якщо вийти за рамки суто термінологічної дискусії і зосередитися на змісті процесів, які, на думку згаданих авторів, сприяли становленню «національної свідомості», то можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. відбувалося соціально–психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно–політичного простору (зауважимо, що ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно–культурній сфері).

Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та специфічної соціально–станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В культурній сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості: згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX—XX ст.

Отже, можна було б запропонувати таку схему: якщо розглядати згадані процеси і явища як такі, що були початковим етапом становлення певної форми свідомості, яка згодом в інших історичних обставинах дістала назву національної, то аргументи деяких авторів, особливо тих, які адресують наявність елементів «національної свідомості» елітам XVI—XVII ст., можна вважати слушними. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними, скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології — спочатку в літописах XVIII ст., а згодом — у діяльності неофітів «національного відродження». Водночас стає зрозумілою метафізичність та неісторичність аргументів тих, хто вважає наявність сформованої і навіть інтегральної «національної свідомості» українців у XVII ст. доведеним фактом. Привертає увагу також очевидна невиробленість понятійно–категоріального апарату та методологічна невпорядкованість їхніх аналітичних засобів.

Утім, спробуємо інтерпретувати у свій спосіб деякі аргументи прихильників «ранньомодерної» та примордіалістської версій націогенези українців саме в контексті становлення національної свідомості. Один із найцікавіших аргументів прихильників «континуїтету» — ідея про спадковість певних елементів політичної традиції за схемою «Київська Русь — княжа доба — польсько–литовська доба — козацька держава — Гетьманщина — національне відродження XIX ст.». Як виглядатиме ця досить стереотипна схема, якщо подати її в іншому інтелектуальному контексті? Звернемося з цією метою до ідей Е. Гобсбаума та Дж. Армстронга про «винайдену традицію» та міф як інструментальний чинник у націогенезі.

У цьому випадку можна зробити такі припущення: у XVI—XVII ст., тобто в період формування початків «національної свідомості» українців (цю думку поділяють більшість сучасних дослідників), політична еліта використовувала щойно реформульований міф (чи заново винайдену традицію) про «київську спадщину» для легітимізації власних політичних амбіцій, що зводилися передусім до інституалізації цих еліт у рамках існуючого політичного й територіального простору. В середині XVII ст., із переформуванням «українських» еліт, на перший план виступають інша винайдена традиція й міф (умовно назвемо їх «козацькими»), які де в чому поєднуються із попередніми у таких сферах як релігія та організація церкви з центром у Києві, звичаєве право, інституційний уклад (спроби утворити «князівство Руське») тощо.

У XVIII ст. «козацький» міф формулюється остаточно, знов–таки як елемент культурних, політичних, економічних амбіцій привілейованих верств (еліт). У XIX ст. «козацький» міф реінтерпретується в його «демократичнішому» варіанті, значною мірою як міф про інтегрованість «українського» суспільства в минулому. Зрозуміло, що у цьому випадку він стає частиною міфу національного, бо його творці вже жили в новітню епоху. «Київська спадщина» цього разу вже стає антикварним елементом. Усе це згодом відбивається на формуванні історичної свідомості й на позитивістських реінтерпретаціях історії і становленні двох історіографічних шкіл: М. Грушевського й В. Липинського.

Зробимо висновок: в усі згадані періоди (епохи), які представляються як «пункти поєднання» у схемі континуїтету української історії, «національна свідомість» на рівні чи то «міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а переформулюванням цих елементів і винайденням нових. Відповідно ця «національна» свідомість у кожну із згаданих епох є відмінною, і вважати її саме «національною» в різні періоди, мабуть, недоречно. Міф про «київську спадщину» в XVI, XVII — XVIII, XIX ст. — це цілком різні за характером, інструментальними функціями, можливостями й спрямованістю ідеологічні явища. «Козацький міф» XVIII і кінця XIX ст. — очевидно, різні речі, хоча й виявлені в одному джерелі (парадокс можна знайти хіба в тому, що наприкінці XX ст. «козацький міф» залишається майже незмінним у порівнянні із кінцем XIX ст.).

Ми повертаємося до питання про перервність і безперервність (континуїтет) у становленні національної свідомості, а в ширшому плані — націогенези. У процесі культивування культурної, а часом і політичної окремішності, автономності в середовищі української політичної і культурної еліти фактично спостерігається майже повна перерва протягом значної частини XVIII ст. (загальновідомі поодинокі винятки лише підкреслюють спрямування головної тенденції).

Структура політичних лояльностей верхівки українського суспільства вмонтовувалась у російську абсолютистську систему, хоча, як доводять сучасні автори, в середовищі української еліти періодично з’являлися «автономістські» амбіції^[327], які, гадаємо, також не варто було б ототожнювати з «державницькими», а тим більше «національними». Як на нашу думку, «автономна» ідентичність локальної еліти стосувалася здебільшого прагнення зберегти станові привілеї, територіальні особливості самоврядування. Це була реакція не на «національну», а на станово–територіальну асиміляцію українських земель та еліти. Навіть більше, коли йдеться про відстоювання «малоросійською» політичною елітою (чи її частиною) давніх «вольностей» і прав, як це було, наприклад, 1767 р. з утворенням Законодавчої комісії та в інших епізодах другої половини XVIII — початку XIX ст.^[328], то можна припустити, що цей варіант «автономізму» скоріше був пов’язаний саме з прагненнями вмонтуватися в імперську ієрархію, щоб здобути максимум прав та привілеїв, а не з «сепаратизмом» і боротьбою за права «нації».

Можна припустити також, що на початок епохи так званого «національного відродження», яка, на нашу думку, не обмежується рамками XIX ст., а охоплює період з кінця XVIII— початку XIX ст. до 20–х років XX ст., а в деяких проявах триває й понині, специфічно «українська» ідентичність — прототип «націоналізму», не існувала як цілісне явище. Не можна заперечувати очевидне: існували політичні сепаратистські сентименти серед частини знатних родин (згадаємо хоча б місію В. Капніста до Пруссії, чи «гурток Лукашевича»); було усвідомлення культурної окремішності «малоросів» від «великоросів», зрештою, на Лівобережній Україні залишалася живою пам’ять про автономність Гетьманщини. Проте усе це були фрагменти, усі ці спогади, амбіції, сентименти не були систематизованим, упорядкованим уявленням, навіть більше, вони збалансовувалися почуттями і прагненнями зовсім іншого характеру і спрямування.

У цьому відношенні, очевидно, може бути цікавою думка канадського історика П. Маґочія, який вважає, що взагалі «національна ідентичність» доби українського «національного відродження» формувалася на основі не лише так званої «первісної етнічності», в якій «свідомість особи є усталеним і незмінним явищем, яке формують кровні зв’язки, спільне походження, мова та культура»^[329]. Не менш важливою, на його думку, була так звана «ситуаційна або факультативна етнічність», у рамках якої може формуватися система різноманітних лояльностей, нерідко, здавалося б, несумісних. У багатонаціональних державах, стверджує далі П. Маґочій, виникає ситуація, коли найзручнішою формою «національного самовизначення» особи (він цього терміна не вживає) буває одночасне співіснування декількох лояльностей. Зокрема, на українських землях у XIX ст. цілком природною була ситуація, коли дехто вважав себе як малоросом (українцем), так і росіянином.

Водночас у процесі «національного відродження» виникла структура взаємовиключаючих лояльностей — коли вважалося, що неможливо одночасно бути і поляком і українцем, або ж українцем і росіянином. В одній із своїх статей, вперше опублікованій у 1989 р., П. Маґочій писав: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни (і в іншому контексті: становище українців у радянській Україні до сьогоднішнього дня) можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з іншого…» Такий підхід видається значно продуктивнішим аніж ті, що виключають із процесу «національного відродження» певні верстви чи особистості, які були «асимільовані», «русифіковані» чи «полонізовані». Як на нашу думку, він може бути застосований і в дослідженнях, присвячених структурі національної свідомості діаспор, не в останню чергу — української.

Очевидно, вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців стали XIX—XX ст. Ми вже згадували про історичний нарис, присвячений перетворенню національної ідентичності в масовий феномен і про зміну природи цієї ідентичності (Б. Кравченко). Наведемо приклад того, як ця ідентичність формувалася на рівні еліти і в її «первісному» вигляді. Оскільки у XIX ст., коли, власне, відбувався процес становлення національної свідомості українців як культурного феномена (самоусвідомлення), він знаходив відображення передусім у літературній сфері, Г. Грабович пропонує розглядати його саме крізь призму літературних процесів. «…Кількома, далеко не пропорційними етапами, — пише він, — протягом одного сторіччя здійснюється перехід від провінційної до національної свідомості». Цих етапів, на думку автора, було п’ять:

1. Котляревський та «котляревщина». Відбувається відокремлення «української стихії» (етносу, народної культури) від російської, заперечення спільного з російським канону, «на базі своєрідного нативізму» проектується нова ідентичність, яка «накреслюється моментами емоційності, чуттєвості, народного етосу як такого і характерно розпливчастої, виразно неінституалізованої, стихійної (недиференційованої) пам’яті».

2. «Історія Русів» і преромантики. «Основний момент тут — заякорення загального почуття тотожності й окремішності в історичній пам’яті. Ця пам’ять ще обумовлена «домінантою ностальгії, сентименту і літературних конвенцій». Важливим елементом цього етапу є також відкриття нового мовного стилю, і не бурлескного, як у І. Котляревського, і не «народного», а «високо–середнього» (очевидно, йдеться про початок конструювання стандартизованої мови).

3. Починається «критичне усвідомлення». Цей період пов’язаний з Т. Шевченком і кирило–мефодіївцями. Успадковане від попереднього етапу, цього разу вже «протонаціональне» і «протополітичне», українське самоусвідомлення набуває рис критичної програми. Критичне самоусвідомлення на цьому етапі має міфічно–містичну, релігійно забарвлену форму («Книга буття українського народу» М. Костомарова, міфічний ключ поезій Т. Шевченка). Т. Шевченко постає справді центральною фігурою цього етапу. «Суть перелому, що його здійснює Шевченко, — стверджує Г. Грабович, — полягає, як на мене, не так у тематизованому (історіософському, націотворчому) змісті його слова … а в самому голосі, в переоцінці, навіть відкритті, суб’єкта, індивідуальності. Власне тим … уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом … а новою універсальною концепцією людини, якою можна було озброїтися проти гегемонії російського універсалізму…» (Виділено мною. — Г. К.).

4. Пошевченківська доба. Центральною постаттю цього періоду є П. Куліш (важливу роль відігравав також і М. Костомаров). З Кулішем, вважає Г. Грабович, по–перше, починається «послідовний історичний ревізіонізм» минулого в ключі універсальних, раціональних цінностей; по–друге, закладаються основи раціоналістичного осмислення майбутнього нації «саме в прагматичному плані — як культуртрегерство, як своєрідна культурологічна «інвестиція»; по–третє, від нього починається «проблематизація українськості, тобто її трактування власне в ключі інтелектуальної, пізнавальної проблеми і власне в контексті світової думки».

5. Уособленням цього етапу є М. Драгоманов. З ним завершується процес національного самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення (хоча, зазначає Г. Грабович, останнє продовжується й у XX ст. і триває й понині). Нові параметри цього самоусвідомлення — секулярність, соборність і цілісний євроцентризм. Змінюється і сам стиль цього самоусвідомлення: відбувається остаточний перехід від романтичних мотивів на рейки раціонального, позбавленого романтичного міфологізму та містицизму, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному^[330].

Вказуючи на те, що згадані етапи були віхами еволюції одного явища, Г. Грабович водночас заперечує «лінійність» у розумінні цього процесу: справді, кожний етап виводив самоусвідомлення українців на вищий ступінь, проте усі вони були значною мірою синхронними і співіснували на певних відрізках часу. Можна розвинути цю думку далі: оскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині (Г. Грабович визнає це), можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь–якому відрізку часу, пов’язаному з черговим варіантом «національного відродження». Про це переконливо свідчать, зокрема, події останнього десятиріччя. Тут можна знайти у стислому вигляді всі виділені Г. Грабовичем етапи: і повернення до наївного нативізму, і ностальгічні спогади про козацьку добу з відповідною ідеалізацією та міфологією, і месіаністсько–містичні моделі, і релігійний культ Шевченка, і пошуки універсальної концепції людини, і нові варіації «проблематизації українськості» (каламбур О. Толочка про «Україну між чимось і чимось» може слугувати прикладом навмисної абсурдизації цих пошуків), і, зрештою — очевидні спроби частини інтелектуалів формулювати національну свідомість у рамках раціоналістичного вибору. Наостанок зауважимо: якщо розглядати процес становлення нації як «уявленої спільноти» з погляду формування «національної ідентичності», то можна зробити таке припущення: «будителям сплячої нації» фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново конструювати її в уже якісно нових термінах, починаючи з головного — формування уявлення про себе як про націю, становлення національної свідомості саме в сучасному розумінні цього поняття, фактично — з творення «уявленої спільноти», а не з її «відродження». Це міркування виводить нас на інший сюжет: як відбувався процес, що дістав назву «національного відродження», якими були специфічні риси українського варіанта цього процесу, зрештою, чи є правомірною ця назва?

«Національне відродження» чи націотворення?

Як ми вже з’ясували у попередніх нарисах, термін «національне відродження» є ідеологічним винаходом XIX ст., надзвичайно популярним серед інтелектуальних еліт так званих «неісторичних» націй. У самій назві цього терміна міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне «відродитися». Оскільки у XIX—XX ст. саме інтелектуальні еліти були мозком чи й нерідко безпосередніми організаторами «національних відроджень», а наукові дослідження були невід’ємною частиною відповідних ідеологічних конструкцій того часу, цей термін цілком природно стабілізувався в арсеналі суспільствознавства й дістав права наукового. У нього навіть з’явилися відповідники: іноді йдеться, наприклад, про «пробудження націй» — хтось вдало назвав це явище «синдромом сплячої красуні».

Термін «національне відродження», очевидно, варто брати в лапки, підкреслюючи тим самим його умовність. Загалом, здається, можна було б запропонувати альтернативний термін — націотворення, оскільки і за змістом, і за формою українське «національне відродження» було саме творенням нації, і суб’єктивний чинник мав вирішальне значення для «започаткування» цього процесу. В даному контексті нового значення набуває запропонований Р. Шпорлюком термін «український проект»: націотворення було б неможливим без такого проекту. Нація мала виникнути спочатку в уяві діячів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально–політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями.

Зрозуміло, що цю взаємодію не слід розуміти механістично: нібито купка інтелектуалів винайшла чи запозичила ідею «української нації» і спробувала застосувати її на практиці (згадаймо консервативну критику націоналізму І. Кедорі або, наприклад, закиди на адресу українського руху як наслідку «польської» чи «німецької» інтриги). Інтелектуали, «будителі нації», у своїх пошуках відбивали певні загальні тенденції суспільного розвитку, вони були дітьми свого часу, діяли в цілком конкретних суспільних умовах і значною мірою їхній духовний світ був породженням цих умов. Якщо у першій половині XIX ст. націоналізм для більшої частини Європи був новиною, справді інтелектуальним винаходом, то після «весни народів» він став загальносвітовою тенденцією, і Україна у цьому відношенні не була винятком.

В українській історіографії вже є праці, в яких дається систематизований виклад подій, що становили суть «національного відродження», причому саме в руслі деяких сучасних теорій нації і націоналізму^[331]. Тому ми не будемо поринати у фактографію і зосередимося на деяких інших, крім згаданих, теоретичних аспектах проблеми «національного відродження».

Як ми вже згадували, мабуть, не варто обмежувати хронологічні рамки «національного відродження» періодом XIX — початку XX ст. Цей процес охоплює значно ширший період. І в такому випадку варто було б вести мову або про декілька «національних відроджень», або про єдиний, але багатоаспектний і багатовимірний процес, у якому, подібно до націогенези, була б своя діалектика перервності і безперервності. Спробуємо виділити кілька етапів у цьому процесі.

Перший етап. Тривав з кінця XVIII ст. до кінця 20–х років XX ст. Розпочався як «культурницька» течія, перейшов, за схемою М. Гроха, в ідеологічну, а згодом у політичну стадію, досягнувши апогею в період української революції 1917—1921 pp. і створенні української держави. Протягом 1920–х років у радянській Україні повернувся на рівень культурного «відродження», щоправда, в масовіших масштабах. У політичній сфері трансформувався в «націонал–комунізм». Завершився у 1930–ті роки внаслідок масового терору і знищення значної частини національної інтелігенції.

На західноукраїнських землях хронологія і зміст цього етапу загалом схожі, проте з останньої чверті XIX ст. відбувається також значно виразніший процес побудови елементів громадянського суспільства в рамках «національного відродження», який консервується в умовах другої Речі Посполитої, даючи простір радикалізації українського націоналізму у відповідних формах. Припиняється наприкінці 1930–х років з анексією Західної України і поширенням тоталітарного режиму на цю територію.

Другий етап. Кінець 1950–х — 1960–ті роки. Сценарій той самий: розпочинається як «культурницька» течія серед «шістдесятників», у цьому ж середовищі політизується, досягає рівня політичних програм. В офіційному політичному просторі реалізується у вигляді обережного, лояльного «автономізму» частини партійної еліти. Припиняється з погромом початку 1970–х років, однак у «латентному вигляді» існує як дисидентський рух.

Третій етап. Друга половина 1980–х — 90–ті роки. Знову–таки розпочинається передусім як «культурницький рух», виходить на рівень політичних програм і реалізується у формі незалежної української держави. Можна було б сказати, що триває й далі, оскільки принаймні на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики відбувається формування української нації (щодо змісту цього поняття існують різні думки, про що ми вже згадували). Однак термін «відродження» в даному випадку потребує уточнення, оскільки очевидними є занепад матеріального підґрунтя культури, розпорошення інтелігенції і розвал інфраструктури освіти, науки тощо.

Як бачимо, у процесі націотворення створюється певна «матриця», логічна схема, яка періодично під дією різних чинників і на різних історичних етапах самовідтворюється в іншому якісному вимірі, щоразу в коротший історичний термін. Елемент безперервності, а точніше регенеративності, у цьому процесі забезпечується наявністю інтелігенції, яка була й залишається ключовим соціально–культурним елеметом цієї черги «відроджень».

Зрозуміло, що це значною мірою спрощена картина. Передусім зауважимо, що логічна схема: «культурне відродження — ідеологічний рівень — політична програма (рух)», запозичена у М. Гроха, в українському випадку потребує коректив. Зокрема, на думку Р. Шпорлюка, націотворення (nation–building) та націоналізм (ідеться про Україну) слід розглядати як політичні з самого початку, «навіть тоді, коли ті, хто бере участь у національному русі, заперечують будь–які свої політичні наміри чи не надають своїм діям політичного значення, чи наполягають на тому, що їхньою єдиною метою є наукова інтерпретація народної культури, фольклору чи місцевої історії»^[332]. Владу, вважає Р. Шпорлюк, не слід розуміти лише в класичному варіанті як чисто політичне явище. Може бути й влада культури: право і здатність виробляти й поширювати символи, цінності та ідеї. Отже, з міркувань Р. Шпорлюка можна зрозуміти, що «будителі нації», маючи цю владу, опосередковано і нерідко навіть незалежно від своїх первісних суб’єктивних намірів, об’єктивно потрапляють у сферу ідеології і відповідно — політики, їхня «культурницька» діяльність особливо в певних суспільно–політичних умовах набуває політичного значення.

Ці думки варто брати до уваги, коли йдеться про українське «національне відродження», чи націотворення, особливо в запропонованому вище варіанті. Ми переконалися, що кожний з «етапів» чи циклів починається з «культурництва». Проте на кожному етапі це «культурництво» має прихований, а часом і явний політичний підтекст. Навіть більше, в рамках кожної «культурницької фази» завжди існують елементи безпосередньо політичні. Наприкінці XVIII — на початку XX ст. це був політичний сепаратизм В. Капніста та членів «гуртка Лукашевича», в епоху «шістдесятників» узагалі спостерігалися спроби створення організацій, метою яких була агітація за вихід України зі складу СРСР^[333], зрештою, в період «перебудови» культурницькі ініціативи започатковувалися людьми, які мали абсолютно чітку політичну мету і їхнє «культурництво» було не більше як тактикою. Отже, схема «політизації культурництва» не існує у чистому вигляді.

Цікаві спостереження щодо механізму і спрямованості «національних відроджень» знаходимо у П. Маґочія. Українське національне відродження, зауважує він, розглядається або: «1. як однобічний процес усе більшої національної свідомості, яка з’являється передусім серед інтелігенції і лише після цього передається масам» (такий підхід сповідували як «народницька» (М. Грушевський), так і «консервативна» (Д. Дорошенко) школи в українській історіографії); або «2. як дещо складніший розвиток, який характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких різні автори по–різному інтерпретують (І. Лисяк–Рудницький^[334], Дж. Решетар, О. Прицак)» . Обидві схеми, вважає П. Маґочій, виходять з телеологічних настанов, згідно з якими «національне відродження»^[335] розглядається як наперед обумовлений процес, а його наслідки — з позицій успішності у досягненні головної мети — самостійної держави^[336].

Визнаючи ці зауваження П. Маґочія цілком слушними, звернемо увагу на те, що й сам він також пропонує «стадіальну» схему розвитку «національного відродження» з більш–менш чітко окресленими хронологічними етапами^[337], і в цій схемі ми знаходимо ті ж самі телеологічні настанови. Щоправда, як ми вже знаємо, канадський історик відмовляється від ідеї «монолітної лояльності», пропонуючи ідею «ситуативної етнічності», і це значною мірою компенсує недолік його схеми. Утім, як на нашу думку, при побудові будь–яких схем періодизації уникнути телеологічних настанов практично неможливо.

Отже, підсумовуючи все сказане вище, доходимо висновку: термін «національне відродження» може використовуватися як науковий інструментарій лише у певному контексті і з відповідним коментарем, при цьому завжди слід пам’ятати про його ідеологічні корені. Для того, щоб охарактеризувати загальний процес становлення української нації в модерну добу, очевидно, коректнішим буде вживати термін «націотворення», коли йдеться про свідому діяльність певних соціальних чи суспільних груп та політику. «Національне відродження» як процес формування і «соціалізації» національної ідеї, як «масовизація» національної свідомості — тривалий, суперечливий і багатовекторний процес. У цьому процесі були моменти перервності, стагнації і зворотного розвитку. Він був варіативним, багатоаспектним.

* * *

Як бачимо, комплекс проблем, пов’язаних з визначенням поняття «українська нація», генезою самого явища, цілком збігається з проблемами, що досліджуються світовим суспільствознавством у загальнотеоретичному ключі. Загальновідомо, що Україна протягом тривалого часу не привертала увагу авторів теоретичних праць з питань становлення націй і націоналізму. Ситуація змінюється, і, як вважає Я. Грицак, завдяки невиробленості багатьох сюжетів, багатству інтелектуальних парадоксів і складності дослідницьких проблем українська історія може бути «великим пробним каменем, який виявляє чинність тих чи інших теорій, навіть якщо вони безпосередньо не стосуються України»^[338]. Варто зауважити, що будь–яка історія будь–якої європейської країни не поступається українській ані складністю проблем, ані «багатством інтелектуальних парадоксів» і також може бути «пробним каменем» для будь–якої теорії, хоча й не таким великим.

Очевидно, справа в іншому: наскільки теоретичні висновки, зроблені на основі аналізу українського історичного досвіду, збігатимуться з відповідними міркуваннями, сформульованими при дослідженні історії інших націй, і де можна знайти розбіжності (останнє завдання, здається, не містить великих евристичних можливостей). Чи «вмонтовується» історія української нації в якісь загальні теоретичні конструкції? Зауважимо й таке: українська історія — це не «об’єктивна реальність», яка є мірилом адекватності якихось суб’єктивних побудов — це також цілком суб’єктивна версія, відображення не «того, що було», а «того, що ми уявляємо».

Проблема націогенези українців, наприклад, є багато в чому показовою саме з погляду методології і саме з погляду подібності до загальнотеоретичних пошуків, основаних на досвіді інших націй, і розбіжності з ними. Розгляд цієї проблеми дає підстави стверджувати, що на аналітичному рівні слід розрізняти етногенезу й націогенезу, поняття «етнос» і «нація», і вже в рамках цього поділу розглядати спільні риси згаданих явищ і процесів (це досить давно практикується в західній соціології). Однак у сучасній українській суспільствознавчій літературі традиції народницької школи і радянської офіційної етнології залишаються домінуючими і поняття етно–і націогенези здебільшого ототожнюються навіть у працях деяких «модерністів». Зрозуміло, що в «історичній реальності» (яка для нас є також умовною) ці два явища і процеси були тісно пов’язані. Проте даний зв’язок не варто розуміти механістично — нібито в певному пункті історичного часу етногенеза переросла в націогенезу, «етнос» перетворився на «націю», як це роблять деякі сучасні автори. Очевидно, націогенеза взагалі могла не початися, вона переривалася і припинялася незалежно від факту існування етносу. Якщо формулювати механізм взаємозв’язку коректніше, очевидно, можна стверджувати, що з якогось моменту ці процеси могли іноді відбуватися паралельно, іноді збігатися, що етногенеза справді утворювала ґрунт для націогенези, але вона не припинилася з початком останньої тощо.

Ця проблема є віддзеркаленням іншої, в методологічному плані набагато масштабнішої, — ідеться про співвідношення перервності і безперервності в націогенезі. Етногенетична концепція в більшості її проявів перебільшує значення безперервності в націогенезі. Хоча це й відповідає певній традиції і освячено іменами видатних дослідників минулого, евристичні можливості такого підходу, як на нашу думку, вже вичерпані. Український історик О. Толочко зазначав, що «така увага української історіографії саме до ідеї безперервності є певною реалізацією комплексів, бо потай ми всі знаємо, що українська історія не є неперервною. […] Більш евристичнимдля нас мало б бути зосередження саме на моментах перериву. […] Вони нам прояснять, і в тому числі в етнічних процесах на нашій території, значно більше, ніж спроба назвати це все нацією, і уявляти тисячолітній розвиток лише в одному терміні»^[339].

Викликає інтерес і той факт, що історія становлення української нації та етносу виглядає справжнім зразком у давній суперечці «примордіалістів» і «модерністів», навіть у контексті світового суспільствознавства, знов–таки з погляду схожості проблем і аргументів. Саме в цій історії можна знайти надзвичайно цікаві й продуктивні аргументи на користь обох напрямів, причому висновки і припущення, які на перший погляд видаються суперечливими, насправді доповнюють один одного, будучи різними варіантами осмислення певного процесу.

Отже, «український проект» дає досить широкі можливості для всебічної «апробації» загальнотеоретичних конструкцій (ідеться не про величину «пробного каменя», а про можливості його застосування). Не менш показовим у цьому відношенні є також теоретичне осмислення іншого явища — українського націоналізму.

Нарис 9. Український націоналізм

«Націоналізм» в українській інтелектуальній традиції

Історична генеза

Проблеми типології

«Інтегральний націоналізм»

Проблема взаємодії і взаємовпливів

У цьому нарисі автор не ставив перед собою мету дати вичерпний аналіз українського націоналізму як суспільно–історичного явища. Ця проблема потребує окремого, можливо й не одного, дослідження. Ми звернемо увагу лише на певні її аспекти, які, на наш погляд, мають важливе значення для формування відносно нової аналітичної структури, в основі якої — вже відомі нам теорії нації і націоналізму.

«Націоналізм» в українській інтелектуальній традиції

Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90–ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова (1892— 1893), присвяченій проблемам українського руху, «український націоналізм» здебільшого згадувався саме в такому контексті, як альтернатива «шовінізмові».^[340] Наприклад, Б. Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки…», та «свідомих українських націоналів–народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців^[341].

На рубежі XIX — XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм». Спочатку українські соціал–демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них кляс — національна буржуазія, яка називає себе «інтелігенцією», намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює «інтелігенція» народ на сліпу їй службу»^[342]. Цікавою можна вважати й ту обставину, що найзавзятіше тоді таврував «буржуазний націоналізм» публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. «Буржуазний націоналізм на Україні, — стверджував він у 1911 p., — чимраз вище підносить свою голову. Він виявляє явну тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції […]. Він вже починає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей […]. На наших очах він вибивається в силу, і силу, нам шкідливу, боротьба з котрою, в добре зрозумілих інтересах українського робітництва, є для нас конечною»^[343]. Не менший інтерес викликає і той факт, що українських соціал–демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал–демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Тогочасна українська ліберально–демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку соціал–демократи охрестили «буржуазно–націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально–націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні^[344]. В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» М. Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами»^[345].

Крім того, термін «націоналізм» стосовно своїх ідеологічних конструкцій досить активно вживали діячі українського руху, які справді висловлювали деякі радикально–націоналістичні, ксенофобські ідеї. Йдеться передусім про М. Міхновського та його однодумців^[346], які в 1902 р. створили Народну українську партію. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її […]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична…»^[347] Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості».

Очевидно, саме з цього часу в політичній свідомості української інтелігенції закарбувалося розуміння «українського націоналізму» як радикальної ідеологічної течії і політичного руху з виразними елементами національної винятковості, агресивності і ксенофобії. Після поразки української революції 1917—1921 pp. термін «націоналізм» був досить швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як на еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складі держав–сусідів. Як безумовне кредо українського націоналізму остаточно визначилася відома тріада принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Публікація у 1926 р. книги Д. Донцова «Націоналізм» і дискусія довкола неї в українській публіцистиці^[348], вихід праць ідеологів ОУН Ю. Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920 — 30–ті роки^[349] привели до того, що ідентифікація «українського націоналізму» з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку — ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні. Зокрема, у працях Дж. Армстронга та О. Мотиля «український націоналізм» ідентифікується саме з радикальним націоналізмом. Щоправда, ці автори пропонують розрізняти український націоналізм дореволюційного періоду і після поразки української революції 1917—1921 pp. Перший із них, або «націоналізм» з малої «н», як зауважує О. Мотиль, не мав проблем з тим, щоб поєднати національні прагнення із загальнолюдськими й демократичними ідеалами. Другий, «Націоналізм» з великої «Н», був радикальною течією, в якій загальнолюдські та національні цінності протиставлялися^[350].

І. Лисяк–Рудницький пропонував розрізняти націоналізм у «широкому значенні», як «поняття, однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом» (зокрема, він писав про те, що в ідеології Кирило–Мефодіївського братства український націоналізм був новим елементом)^[351], та у вузькому розумінні, як поняття, що «набрало партійного забарвлення» у зв’язку з появою у 1920–ті роки українського політичного руху, який перебрав назву «націоналістичного». В даному випадку поняття «український націоналізм» ототожнюється з терміном «інтегральний націоналізм»^[352].

У радянській Україні вже з початку 1920–х років з’являється словосполучення «український буржуазний націоналізм», спочатку в директивних документах Комуністичної партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері «національного питання». З кінця 1920–х років, коли радянський націоналізм як адаптована форма російського націоналізму перетворився на ідеологію модернізації, термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне знаряддя у боротьбі з будь–якими виявами національної свідомості, культури, ідеологічними чи політичними напрямами, які не збігалися з державною ідеологією в галузі «національного питання» і могли (чи вважалося, що могли) загрожувати пануванню цієї ідеології або стати основою для сепаратистських тенденцій.

«Наукові» розробки відповідно перетворювалися на розширені коментарі партійних постанов і ретельно відфільтрованих цитат «класиків». При цьому, як ми вже згадували, поняття «український націоналізм» мало досить широкий спектр. До лав «українських націоналістів» потрапили і представник консервативної політичної думки В. Липинський, і ліберальні демократи М. Грушевський, С. Єфремов, і навіть соціал–демократи В. Винниченко, Л. Юркевич та ін.^[353] Цікаво, що таке трактування терміна суто формально (якщо позбавити його ідеологічного навантаження) збігається з «широким» розумінням «націоналізму», тим, що існувало в українській інтелектуальній традиції до початку ідеологізації цього поняття.

У сучасній українській науковій літературі й публіцистиці поки що немає усталеного розуміння терміна. Оскільки він, по–перше, залишається ідеологічним ярликом, по–друге, може трактуватися надто широко, сучасні автори вживають конкретніші й ідеологічно «цнотливіші» поняття: «національна свідомість», «національний» чи «національно–визвольний рух», «українство» тощо. Якщо в західному суспільствознавстві «хаос дефініцій» виник на основі методологічного плюралізму, то в Україні основною причиною непорозумінь є методологічна криза суспільствознавства, пов’язана з крахом офіційної ідеології радянських часів і вакуумом у категоріальній сфері (можна, щоправда, тішитися тим, що західне суспільствознавство також уже досить давно перебуває в тяжкій методологічній кризі).

Щоправда, в наукових^[354] і деяких ідеологічних розробках^[355] поступово викристалізовуються підходи, що ґрунтуються на осмисленні «західних» теорій націоналізму. Таким чином, ідея про багатовимірність поняття «націоналізм» дедалі більше сприймається позитивно. З іншого боку, легальне існування в Україні політичних партій і рухів, що претендують на звання націоналістичних і сповідують «націоналізм» як політичну ідеологію, залишає в ужитку «партійне» розуміння поняття. Нарешті, на рівні масової свідомості «націоналізм» традиційно, як і за радянських часів, асоціюється з національною ворожнечею, нетерпимістю, агресивністю, чому сприяє як досвід міжетнічних та міжнаціональних конфліктів у Югославії, на Кавказі та в Прибалтиці, так і політичний екстремізм деяких націоналістичних партій і рухів в Україні.

Завершуючи цей огляд, очевидно, варто наголосити на тому, що «український націоналізм», так само як і «націоналізм» узагалі — це передусім поняття, категорія, за допомогою якої визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки. Подібно до слова «націоналізм», поняття «український націоналізм» спочатку було сформульоване в публіцистиці і лише згодом перейшло в наукову термінологію. Воно й понині існує в «паралельних просторах» і активно вживається як у науковому, так і в політико–публіцистичному мовленні. Ця обставина породжує численні проблеми з термінологією.

Говорячи про український націоналізм як про явище, ми можемо визначити його передусім як форму колективної свідомості, як політичну доктрину (політичну ідеологію) і, зрештою — як політичний рух. У загальному плані український націоналізм — це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй загалом і української нації зокрема.

Історична генеза

Проблема історіогенези українського націоналізму безпосередньо пов’язана з проблемою націогенези і передусім становленням національної свідомості. Щоправда, тут ми маємо відразу вивести за рамки нашої дискусії питання про давність походження українського націоналізму. Якщо з’ясування генеалогії української нації залишає простір для аргументів як модерністів, так і примордіалістів, то спроби задавнити, архаїзувати поняття «український націоналізм» (хоч як це не дивно, але такі спроби мають місце) виглядають просто анекдотичними. Нашим першим і головним засновком буде те, що український націоналізм у будь–якій його формі і незалежно від того, в рамках якої інтелектуальної традиції ми вживаємо відповідний термін, є явищем модерної доби.

Спочатку історичний сценарій (чи, може краще сказати, макросценарій) генези українського націоналізму мало чим відрізнявся від європейського. Націоналізм виникає в середовищі інтелектуальної еліти як почуття, сентимент, зусиллями цієї еліти оформлюється в набір доктринальних принципів і, зрештою, виходить на рівень політичної організації, стає рухом.

Як це виглядає на конкретнішому рівні? Протягом XIX ст. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі XVIII—XIX ст. на соціально–психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько–шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової, «різночинської» інтелігенції, він під впливом дії зовнішніх чинників, про які йтиметься далі, оформився в нову форму етнічної, а згодом національної ідентичності інтелектуальної еліти українського суспільства (у цьому значенні ототожнення понять «націоналізм» і «національна свідомість» буде справедливим). Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини — саме тоді й виникає «український проект», а наприкінці XIX ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух, завдання якого було «класичним» для східноєвропейських націоналізмів — «покликати» до політичного буття маси, перетворити їх на «націю». Щоправда, становлення українського націоналізму як політичної доктрини, як сформованої політичної ідеології відбувалося головним чином у рамках його радикального відгалуження, так званого «інтегрального націоналізму».

На «політико–ідеологічному» етапі своєї генези український націоналізм став елементом політичних програм практично всіх напрямів українського руху початку XX ст., передусім тих, що не визнавали себе «націоналістичними», навіть більше, поборювали «націоналізм». Лише радикально–націоналістична течія обрала назву «націоналістичної», тоді як інші, трактуючи «націоналізм» з позицій домінуючих у цих течіях ідеологій, відмовлялися від неї.

Як уже згадувалось вище, ідеологічне і політичне оформлення українського націоналізму на зламі XIX— XX ст. було спровоковане також могутніми соціальними чинниками. В руслі «модернізаційної» теорії сучасні дослідники сформулювали підхід, який ми умовно назвемо гіпотезою «опосередкованого впливу» (Р. Шпорлюк, І. Хімка та ін.). У загальних рисах вона виглядає так: перехід імперій до індустріальної модернізації і виникнення у пануючих націй відповідних типів націоналізму (як доктрини модернізації) викликали кризу архаїчно–аграрного українського суспільства. Фактично розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до складу яких входили українські землі. Для українців ці зрушення були зумовлені не внутрішніми чинниками органічного розвитку (зокрема, соціально–економічними), а зовнішніми — потребою центра–метрополії в модернізації. Індустріальна модернізація (перехід від традиційно–аграрного суспільства до індустріально–модерного) призводила до розбалансування традиційної соціальної структури, властивої українцям, породжувала серйозні соціальні, соціально–психологічні й культурні проблеми і змушувала політично активну частину українського суспільства, передусім інтелігенцію, шукати адекватну відповідь. Оскільки на цей час національна ідентичність української інтелектуальної (вона ж і політична) еліти вже існувала у достатньо сформованому вигляді (також значною мірою як наслідок «інтелектуального імпорту»), то, хоча ця відповідь й формулювалася у термінах різних ідеологій, елементи націоналістичної доктрини в ній у більшості випадків були присутніми. Щоб упевнитися в цьому, досить уважніше розглянути програми українських політичних партій початку XX ст.^[356]

Звідси можна зробити такий висновок: український націоналізм, як ідеологія і форма політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком. Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно–аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання «культурницького», а з ним і «політичного» націоналізму, безпомилково охарактеризованих охоронцями імперської неподільності Росії як «современный этап южнорусского сепаратизма»^[357].

Отже, можна зробити висновок, що модернізаційна теорія у варіанті Е. Ґелнера «спрацьовує» при аналізі українського націоналізму, якщо застосовувати її не як догматичну конструкцію.

Аналізуючи становлення національної свідомості українців, ми дійшли висновку, що цей процес розвивався за схемою «згори вниз»: інтелектуальна еліта (яка деякий час була й політичною елітою) виробляла новий тип світогляду, що надавав іншої якості попередньому почуттю етнічно–культурної «окремішності» українців від сусідів, яку З. Когут характеризує як «малоросійську ідентичність» і яка на початку XIX ст. зійшла на рівень місцевого патріотизму (йдеться про Лівобережну Україну)^[358]. Безперечно, цю схему не варто розцінювати як лінійну: мав місце і зворотний вплив та взаємодія. Зокрема, була наявною та «етнографічна маса», що розглядалася спочатку як аргумент на користь «окремішності» українського народу та його еліти від польського і російського народів, а згодом — як об’єкт перетворення в націю.

Цей новий тип світогляду (чи суспільної свідомості) можна охарактеризувати як націоналізм уже тоді, коли одним із центральних його елементів стає ідея суверенності українського народу, але як ідея демократична. Згідно з програмою кирило–мефодіївців, як відомо, Україна мала стати незалежною республікою у складі слов’янської федерації — і це ми трактуватимемо як елемент націоналістичної доктрини.

Взагалі еволюцію українського націоналізму як світогляду можна розглядати також як процес накопичення певних елементів цього світогляду в колективній свідомості: усвідомлення себе як окремої культурно–мовної спільноти, культивування цих аспектів «окремішності», протиставлення і порівняння себе із сусідами і концептуалізація такого стану речей, усвідомлення територіального ареалу власної спільноти, виникнення ідеї політичної суверенності українців тощо.

Ця схема, так само як і згадана вище ідея про «фази» розвитку українського націоналізму, має суттєвий недолік, на який слід звернути увагу: вона, як і багато розглянутих раніше теорій націй і націоналізму, побудована на телеологічному принципі «самодостатньої еволюції». Складається враження, що існують «гени», які задають програму майбутнього розвитку організму під назвою «українська нація», чи «український націоналізм». У ході цього розвитку має з’явитися типовий набір ознак, спільний для будь–якого націоналізму. Внутрішній розвиток українського націоналізму постає в даному варіанті як закономірність, а всі зовнішні впливи — як низка випадковостей, що заважають чи, навпаки, сприяють внутрішньому розвиткові. Неважко помітити, що ця ідея закладена в основу багатьох сучасних теоретичних досліджень націй і націоналізму (Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Л. Ґрінфелд та ін.), отже, український націоналізм не виглядає тут оригінальним — ані як явище, ані як аналітична категорія.

Утім зауважимо, що, по–перше, йдеться не про те, чи є згадані аналітичні конструкції адекватним відображенням певних історичних реалій. Вони є узагальненнями того, що ми вважаємо реаліями, виходячи з нашого знання про минуле. По–друге, в даному випадку йдеться про націоналізм як про світоглядну систему, а такі системи, безперечно, відповідають саме еволюційному способові розвитку.

Досить продуктивною у науково–теоретичному осмисленні генези українського націоналізму видається також теорія «нерівномірного розвитку» в різних її варіантах. Україна була, як доводить Р. Шпорлюк, периферією імперій, які, у свою чергу, були периферіями Заходу. Отже, існувала своєрідна «багатоступенева нерівномірність» розвитку, що спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в «аутсайдерах». Це викликало відповідну реакцію його еліт, про яку вже йшлося.

Інший аспект застосування теорії «нерівномірного розвитку» — це «територіальна нерівномірність» у внутрішньому розвиткові українського націоналізму. Йдеться про, якісні відмінності цього процесу на західноукраїнських землях і на Наддніпрянщині, що були наслідком квазіколоніального становища цих земель. Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націоналізмів. Цікаві спостереження щодо цього можна знайти у згаданих вище статтях П. Маґочія та Р. Шпорлюка^[359] (хоча ці автори користувалися іншою термінологією). Цей аспект генези українського націоналізму, досить добре досліджений емпірично, потребує теоретичних узагальнень, що, очевидно, є справою майбутнього.

Утім, уже й сьогодні можна помітити, що на західноукраїнських землях, де надзвичайно великий вплив на формування національної свідомості справили контакти з наддніпрянцями, розпочався процес побудови чогось на зразок «громадянського суспільства», що відповідним чином позначилося на генезі українського націоналізму. Загальновідомо, що в цьому регіоні він мав значно більше можливостей для легального існування в рамках громадянських інститутів, аніж на Наддніпрянщині. Водночас конкуренція з польським націоналізмом, що значно загострилася внаслідок дії соціально–економічних чинників, сприяла виникненню радикальних тенденцій, які остаточно сформувалися під час української революції 1917—1921 pp. та після її поразки.

На Наддніпрянській Україні розвиток націоналізму в легальних формах був неможливим унаслідок протидії політичного режиму. Це, з одного боку, перешкоджало ідеологічному та організаційному оформленню першого, послаблювало його, а з іншого — привело до виникнення національного радикалізму, найвідомішими речниками якого були М. Міхновський і Д. Донцов (згадаємо також, що у формуванні деяких радикально–націоналістичних організацій провідну роль відіграли саме «наддніпрянці»).

Повернімося до аналітичного поділу, згідно з яким генезу і функціонування українського націоналізму можна розглядати на трьох рівнях: соціально–психологічному (націоналізм як настрої, почуття), ідеологічному (націоналізм як доктрина, світогляд, система ідей) і політичному (націоналізм як політичний рух). Тут ми можемо знайти ще один аспект «нерівномірності розвитку», цього разу з погляду внутрішнього розвитку націоналізму. Зокрема, в радянській Україні націоналізм фактично був позбавлений можливості конституюватися на політичному рівні або ж функціонувати як ідеологія: про це свідчить доля українського «націонал–комунізму», ОУН після анексії західноукраїнських земель, нечисленних нелегальних організацій чи окремих постатей, які наважувалися сповідувати націоналізм у 1950 — 80–ті роки. Навіть більше, загальновідомо, що націоналізм переслідувався і на соціально–психологічному рівні, натомість відбувалася масштабна індоктринація масової свідомості ідеологією «інтернаціоналізму», прихована й відверта русифікація і насадження «радянського патріотизму», в основу якого був покладений адаптований радянським режимом новий варіант російського великодержавного націоналізму.

На Західній Україні, передусім у Східній Галичині, в міжвоєнний період, незважаючи на досить жорсткі політичні умови, в яких перебував український рух, він усе ж таки мав можливості для легальної діяльності, навіть для формування представницьких інституцій. Тут український націоналізм до певного часу, а саме до анексії Західної України Радянським Союзом, досить успішно функціонував на всіх трьох згаданих рівнях. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР призвело до поступової ліквідації українського націоналізму в цьому регіоні на рівні політико–ідеологічному, проте на соціально–психологічному рівні він виявився тут досить життєздатним.

У цій ситуації надзвичайно велику роль почала відігравати українська діаспора. Тут націоналізм досить успішно функціонував на всіх трьох рівнях, хоча, за вже відомою традицією, самоназву «націоналістичної» перебрала лише одна політична течія. Проте елементи націоналістичної доктрини традиційно залишалися компонентами політичних програм більшості політичних напрямів у діаспорі. Варто пам’ятати й те, що саме націоналізм діаспори став одним із потужних чинників ідеологічного та інституційного оформлення націоналістичного руху в Україні наприкінці 1980–х — на початку 90–х років.

Саме в цей період внутрішня структура українського націоналізму в Україні знову стає «повною». Найменше послаблення ідеологічного диктату правлячої партії за часів «перебудови» дало простір для виходу саме націоналістичного сентименту, а незабаром — відновлення українського націоналізму в Україні на рівні як ідеології, так і політичного руху. В сучасній Україні він функціонує на всіх згаданих рівнях (деякі його постулати стали навіть базовими елементами політики держави), очевидною є його поширеність на соціально–психологічному рівні у традиційно «націоналістичних» регіонах країни.

Варто ще раз нагадати, що згаданий поділ є передусім умоглядним. Це аналітична структура, яка пропонується для зручності аналізу. Зрозуміло, що реальність є набагато складнішою. Наприклад, коли йдеться про існування націоналізму як соціально–психологічного явища, не можна ототожнювати його лише з культурно–етнічною ідентифікацією особистості — він може проявлятися і як політичні настрої та почуття. Згадана структура також не може бути ієрархічною — політичний чи ідеологічний рівень функціонування націоналізму не розглядається як «вищий» щодо соціально–психологічного. Зрештою, межа між згаданими рівнями є цілком умовною. Це стає очевиднішим, коли ми звертаємося до питання про типологію українського націоналізму.

Проблеми типології

Чи існує «окрема полиця» для українського націоналізму? Чи варто взагалі шукати таку «полицю»? Прагнення типологізувати явище, що має назву «український націоналізм», завжди буде пов’язане з небезпекою впасти в гріх чистої метафізики. Якщо ми визнаємо факт існування феномена під назвою «український націоналізм», ми маємо визнати також і те, що він не існує у «чистому вигляді», що він є багатоаспектним і поліморфним, зрештою — що він розвивається, змінюється, набуває іншої якості. Відповідно, постає питання про об’єкт типології. Як класифікувати український націоналізм кінця XIX ст. і кінця XX ст.? Чи підпадає він під якусь одну, спільну типологію?

Зрозуміло, що однозначної відповіді на ці запитання немає. З одного боку, «вмонтовуючи» український націоналізм в рамки будь–якої типології, побудованої на узагальненні та аналізі світового чи європейського історичного розвитку, ми маємо можливість для порівнянь на найзагальнішому рівні. З іншого боку, визнання за українським націоналізмом певних рис і ознак, які дають можливість класифікувати його в рамках певної типології, обов’язково призведе до неповноти узагальнення, оскільки на різних історичних етапах, у різних ситуаціях український націоналізм мав різні риси й ознаки. Вихід, мабуть, усе ж таки є: по–перше, слід визнати умовність класифікацій, по–друге, спиратися на ті типології, які дають простір для варіацій в їхніх рамках.

Звичний ярлик «буржуазний», який застосовувався щодо українського націоналізму радянськими суспільствознавцями, зрозуміло, мав суто ідеологічне значення, його науковий зміст був нульовим. Історичний парадокс полягає саме в тому, що український націоналізм у відповідний для цього час не був буржуазним, і саме це великою мірою позначилося на усьому ході української історії. Утім, ідентифікація націоналізму з певним класом чи певними соціальними верствами як аналітичний принцип використовується суспільствознавцями в усьому світі, і звичайно — не тільки марксистами. І якщо ототожнювати появу націоналізму як світогляду чи певної доктрини з певною соціальною верствою чи класом, то його «українську версію» слід адресувати інтелігенції. Згадаємо також характерний для радянської історіографічної школи поділ на націоналізм пануючих і поневолених, великих і малих націй, коли за останніми визнавалися політично та історично прогресивні риси.

Цікаво, як у свій спосіб типологізували український націоналізм суспільствознавці, завданням яких була «ідейна боротьба проти українського буржуазного націоналізму». Ю. Римаренко, наприклад, стверджував, що «український націоналізм має, так би мовити, різні масті», в «таборі української буржуазно–націоналістичної контрреволюції, якщо розглядати питання в історичному плані, — писав він у 1974 p., — діяли націонал–реакціонери, що відображали інтереси великих землевласників, великої буржуазії…; націонал–ліберали, соціальною базою яких була велика й середня українська торговельна буржуазія та українські обуржуазнені поміщики … і націонал–демократи, що відображали інтереси міської дрібної буржуазії, куркульства та дрібнобуржуазної інтелігенції»^[360]. Така «субкласифікація» у рамках класового підходу могла б служити й аналітичним інструментом (принаймні в рамках певної методології), коли б не очевидна ідеологічна заангажованість, яка призводила до того, що головним завданням було не зрозуміти, а спростувати.

Звернімося до інших прикладів. Згідно з найпопулярнішою і найвідомішою типологією Г. Кона український націоналізм, на перший погляд, має всі ознаки «східних» чи східноєвропейських націоналізмів. Він виник і розвивався в авторитарних, закритих суспільствах, значною мірою грунтувався на емоціях, міфологізації минулого. Його носієм через брак інших, «національно орієнтованих», верств була здебільшого інтелігенція тощо. Важливо врахувати особливості української новітньої історії, зокрема тривалу бездержавність українців (або їхню «квазідержавність» у складі СРСР), а також ту обставину, що формування української нації відбувалося переважно в рамках авторитарних чи тоталітарних політичних режимів. Якщо брати до уваги той факт, що український націоналізм у будь–яких формах був об’єктом репресій, то можна дійти висновку, що він залишався переважно в рамках «східної» моделі.

Якщо звернутися до іншої, спорідненої з типологією Г. Кона, класифікації Л. Ґрінфелд, то за сукупністю домінантних ознак український націоналізм слід віднести до категорії «етнічних, авторитарно–колективістських» націоналізмів. Особливо ця категорія пасує українському варіантові «інтегрального націоналізму». Утім, оскільки Л. Ґрінфелд допускає варіативність застосування її схеми й умовність поділу, можна припустити, що в певний період своєї історії український націоналізм був також носієм ознак, притаманних «громадянському, ліберально–індивідуалістичному» націоналізмові, хоча в такому вигляді він ніколи не існував як цілісне явище (і тоді слід інакше дивитися й на типологію Г. Кона). Елементи такого типу націоналізму ми можемо знайти в політичних програмах українських партій початку XX ст., у діяльності Центральної Ради й урядів УНР і ЗУНР, в ідейних настановах найвпливовіших західноукраїнських партій міжвоєнного періоду, в публіцистиці дисидентського руху 1970–х років тощо.

Зрештою, ми вже знаємо, що бінарні класифікації стосовно націоналізму не виправдовують себе, оскільки вони не враховують багатофакторність і багатоаспектність розвитку націоналізму (чи націоналізмів). Навіть у тому випадку, коли певний націоналізм, зокрема український, здавалося б, підпадає під категорії «східного», «етнічного», «культурницького» тощо, з’ясовується, що ці ознаки, по–перше, не завжди відповідають «зразкам», на основі яких формулювалися ці дефініції, а по–друге, в ньому досить легко знайти ознаки протилежного типу націоналізму.

Звернімося до інших типологій. За Л. Віртсом, український націоналізм, як рух, тривалий час залишався партикулярним, або ж, за типологією Е. Сміта, сепаратистським, націоналізмом. Його головним завданням було відокремлення, досягнення автономії і незалежності для української етнічної спільноти. Водночас типологія Е. Сміта «не спрацьовує» в тому відношенні, що український націоналізм із сепаратистського перетворюється на інтеграційний (не змішувати з інтегральним! — Г. К.) не після, а до здобуття незалежності: ідея «соборної України» остаточно сформувалася, як відомо, в 90–ті роки XIX ст.

Можна й далі застосовувати відомі нам типології щодо українського націоналізму, проте й наведених уже прикладів цілком вистачає, щоб зрозуміти: універсальна типологія, навіть для одного, українського, націоналізму неможлива. Щоправда, коли будувати типологію на принципі «домінантних ознак», можна сконструювати приблизно таку типологічну схему: український націоналізм зародився і значний період своєї історії розвивався як націоналізм «східного» типу, як етнічно–культурний, сепаратистсько–інтеграційний націоналізм бездержавної нації з елементами громадянського, ліберального націоналізму. Мабуть, ця схема враховує основні особливості функціонування й генези українського націоналізму. В неї є лише один недолік — вона не має практичної пізнавальної цінності, оскільки базується на еклектичному змішуванні різних типологій, а значить сама класифікація втрачає сенс.

Отже, вихід, очевидно, полягає в тому, щоб застосовувати принцип «домінантних ознак» лише для класифікації українського націоналізму в конкретно–історичному контексті. Проте й у цьому випадку будь–яка типологія буде неповною.

Можна, спираючись на думку П. Альтера, припустити й таке: український націоналізм взагалі не існував як єдине, цілісне явище. В різні періоди новітньої української історії виникали й діяли різні українські націоналізми, які не лише об’єднувалися набором певних спільних принципів та ідей, а й протистояли один одному.

Наведемо такий приклад: центральною ідеєю українського націоналізму (якщо вважати його єдиним явищем) була державність нації. Проте чи існував єдиний, так би мовити, універсальний «проект» української нації та державності? Можна ідентифікувати принаймні чотири моделі нації, вироблені українською інтелігенцією: народницька (М. Грушевський), консервативно–елітаристська (В. Липинський), тоталітарно–елітаристська (Д. Донцов, теоретики Організації Українських Націоналістів), класово–соціалістична (українські соціалісти та націонал–комуністи). Кожній із цих концепцій відповідала модель державного устрою української нації. Постає питання: як розглядати відповідні ідеології: як варіанти українського націоналізму, чи як різні українські націоналізми?

Як ми пам’ятаємо, в деяких уже згадуваних нами типологіях присутній так званий «інтегральний націоналізм», який вважається окремим історичним типом націоналізму. В українській історії «інтегральний націоналізм» також має місце, але чи можна вважати його історичним типом саме українського націоналізму?

«Інтегральний націоналізм»

Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По–перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій.

По–друге, є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі «інтегрального націоналізму», і, зрештою, необхідно з’ясувати місце і роль цього напряму в загальній еволюції українського націоналізму.

По–третє, як ми вже зазначали вище, український націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого саме як «інтегральний націоналізм».

Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін «інтегральний націоналізм» як родове поняття, в рамках якого об’єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. (До речі, це ще один приклад того, як ідеологічний винахід переходить у наукову термінологію: К. Гейз «легітимізував» цей термін як науковий, хоча він свого часу був самоназвою цілком конкретного націоналізму.)

Дж Армстронг, спираючись на висновки К. Гейза, дає такі характеристики «інтегрального націоналізму»:

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів–ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації».

5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації»^[361].

Ці риси, на думку Дж. Армстронга, були спільними для націоналістичних рухів, що з’явилися в Європі у 1920–ті роки. Український «інтегральний націоналізм» у цьому плані не став винятком, тим більше, що як рух та ідеологія він значною мірою був продуктом копіювання європейських зразків. І. Лисяк–Рудницький вважав, що «у доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.)»^[362]. Щоправда, на думку Дж. Армстронга, в українському варіанті «інтегрального націоналізму» можна знайти «міцні елементи ліберальних, демократичних, а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір»^[363].

Ми не будемо сперечатися щодо правомірності застосування терміна «інтегральний націоналізм» до українського радикального націоналізму 1920 — 30–х років, нагадаємо лише, що самі представники цього напряму користувалися іншими самоназвами: «організований націоналізм», «революційний націоналізм» тощо. Термін «інтегральний націоналізм» ми визнаємо як «робочий».

Зауважимо також, що поряд з «інтегральним націоналізмом», уособленням якого дослідники вважають Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її попередників (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) існував споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий «донцовський» націоналізм. Між донцовським «чинним націоналізмом» і так званим «організованим націоналізмом» (ідеологія і рух ОУН), хоча вони й були спорідненими явищами, існували досить серйозні розбіжності. «Організований націоналізм» при всіх своїх крайнощах пропонував певну конструктивну програму і мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний націоналізм» Д. Донцова був, передусім, набором емоційних закликів і не являв собоюсистеми^[364]. З іншого боку, навряд чи ОУН мала б такий успіх і вплив у західноукраїнському суспільстві кінця 1920 — 1930–х років, коли б психологічний ґрунт не був підготовлений «донцовським» націоналізмом.

Одна з найпопулярніших тез ідеологічних критиків і противників українського «інтегрального націоналізму» — його спорідненість, духовна й ідеологічна, з німецьким націонал–соціалізмом та італійським фашизмом. До певної міри ця теза, якщо відмовитися від примітивного ідеологічного таврування самими термінами («фашизм», «нацизм»), відповідає дійсності. Деякі ідеологи ОУН безпосередньо запозичували ідеологічні конструкції італійських фашистів, а очевидна орієнтація на Муссоліні й Гітлера як на основні фігури в ревізії Версальської системи, що позбавила Україну будь–яких сподівань на незалежність, є загальновідомою. Культ сили й дії, волюнтаризм, ірраціоналізм, харизма лідера, елементи расистських теорій тощо — усе це також споріднює український «інтегральний націоналізм» з фашизмом і нацизмом.

Проте варто звернути увагу також і на фундаментальні розбіжності, що дають підстави відмовитися від методу формальних аналогій і не ототожнювати український «інтегральний націоналізм» з нацизмом і фашизмом. По–перше, український «інтегральний націоналізм» був ідейною течією і політичним рухом бездержавної нації, а якщо формулювати коректніше, нації, яка щойно втратила державність. По–друге, як зазначає І. Лисяк–Рудницький, німецький націонал–соціалізм та італійський фашизм були продуктом індустріальних і урбанізованих суспільств (щодо Італії 1920–х років як «індустріального й урбанізованого» суспільства можуть виникнути певні сумніви), тоді як український варіант «інтегрального націоналізму» виник в аграрному, економічно відсталому суспільстві. Тому, вважає дослідник, «найближчих родичів українського націоналізму» слід шукати серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи, таких, як хорватські усташі, словацькі глінківці, румунська Залізна Гвардія, польський радикально–національний союз тощо.

Зрештою, стверджує І. Лисяк–Рудницький, «український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків»^[365]. На думку вченого, існував цілий комплекс соціально–економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського «інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне перенаселення, адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас — неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо.

Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917— 1921 pp. і водночас — виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь–який націоналістичний рух, який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М. Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.).

Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського «інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і керівництва — все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По–перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті–решт призвело до розколу ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По–друге, відомо, що під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень інтегрального націоналізму в «тоталітарності». Нарешті, після останнього розколу ОУН усередині 1950–х років, коли рух остаточно звільнився від ревізіоністів, його можна було б трактувати як тоталітарний, однак існування в умовах західних демократій сприяло його відходу від тоталітарних настанов.

Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» — це культ ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично–прагматичній» політичній традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український «інтегральний націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм релятивізував традиційні моральні цінності, — зауважував І. Лисяк–Рудницький, — підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом — «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм»^[366].

Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих зауважень.

Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк–Рудницький також відокремлює його від «націоналізму в ширшому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом». Навіть у рамках радикального націоналізму були спроби протиставити його історичні прояви: зокрема, Д. Донцов заперечував спорідненість «свого» націоналізму з націоналізмом М. Міхновського. Дослідник творчості Д. Донцова М. Сосновський стверджував, що «націоналізм Міхновського і «чинний націоналізм» Донцова єднає спільна назва і на цьому подібність між ними кінчається, не враховуючи … окремих елементів другорядного значення»^[367]. З іншого боку, публіцисти з різних таборів ОУН виводять генеалогію свого руху від братства «тарасівців» та М. Міхновського (щоправда, вони керуються передусім політичними, а не науково–аналітичними міркуваннями).

Мабуть, ці підходи можна узгодити. По–перше, «інтегральний націоналізм» хоча й був до певного часу єдиною організованою формою українського націоналізму, останній у вигляді елементів політичної доктрини був представлений у діяльності багатьох інших політичних течій як у Західній Україні міжвоєнного часу, так і на еміграції (згадаємо хоча б ідею незалежності і соборності України). По–друге, «інтегральний націоналізм» хоча й заперечував формальний зв’язок із попереднім етапом розвитку українського націоналізму, не був радикально новою ідеологією і абсорбував деякі елементи ідеологічних конструкцій попереднього етапу (зрештою, він мав що заперечувати!). По–третє, в рамках радикального напряму українського націоналізму все ж таки простежується безпосередній «генетичний» зв’язок. Якщо вести мову про «чинний націоналізм» Д. Донцова, то загальновідомо, що визрівання деяких його ідей розпочалося ще напередодні Першої світової війни. Якщо придивитися уважніше до націоналізму ідеологів ОУН міжвоєнної доби, то стане очевидним, що вони будували свої конструкції не лише на запозичених на Заході теоріях, а й на певній історичній традиції.

Отже, «інтегральний націоналізм» і споріднений з ним «чинний» націоналізм Д. Донцова були специфічними виявами, формами загальнішого явища під назвою «український націоналізм». Воно, у свою чергу, виникло й розвивалося на тлі подібних загальноєвропейських і світових процесів. Розуміння цього ставить нас перед необхідністю докладніше розглянути проблему взаємодії і взаємовпливів в історії українського націоналізму.

Проблема взаємодії і взаємовпливів

Еволюція українського націоналізму, зрозуміло, відбувалася не у вакуумі. Можна навіть зробити таке припущення: український націоналізм значною (часом, вирішальною) мірою був продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Ми вже знаємо, що така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Сам феномен значною мірою був наслідком зовнішніх впливів і взаємовпливів. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов виникнення українського націоналізму в будь–яких формах також було б неможливим. Проте саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.

Передусім, варто зауважити, що український націоналізм не був інтелектуально оригінальним явищем. Відомо, що елементи загальної доктрини націоналізму були «імпортовані» у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету. Ідеологічне оформлення українського націоналізму в XIX ст. відбувалося під впливом такої європейської духовно–інтелектуальної течії, як романтизм. У другій половині XIX ст. позитивізм підштовхнув українських інтелектуалів до пошуку «етнографічних» аргументів на підтримку національної ідеї.

Ідеологічний і політичний дебют радикального українського націоналізму на зламі XIX — XX ст., у свою чергу, чималою мірою був реакцією на кризу позитивізму, кризу аполітичного культурництва і просвітянства, так званого українського народництва, хоча не слід забувати й те, що новоявлені українські націоналісти виховувалися саме в гуртках «культурників» (це стосується й українських соціалістів).

Оформленню етнічної самосвідомості неофітів українства середини XIX ст. у самосвідомість (ідентичність) національну сприяли також впливи російського і польського націоналізмів (останні переживали в цей час серйозні трансформації). Зокрема, виникнення і пропаганда концепції «самодержавство, православ’я, народність» (1832) могло підштовхнути до пошуків і формулювання «української альтернативи» (на думку Р. Шпорлюка, саме так і сталося), а невтомна боротьба сусідів–поляків за відновлення своєї державності могла стати й, очевидно, стала надихаючим прикладом для конструювання ідеї культурного і політичного сепаратизму (наведемо й конкретніший приклад: повстання 1831 p., «федералістичну» ідею польських повстанців 1863 р. щодо відновлення Речі Посполитої у вигляді добровільної федерації трьох окремих народів: польського, литовського та українського)^[368].

Варто згадати також про «конфліктний фактор» у формуванні національної свідомості українців: зокрема, політика переслідувань української мови і культури в Російській імперії у другій половині XIX ст., яка традиційно розцінюється як така, що послабила «український рух», могла сприяти поглибленню і загостренню (політизації) національного сентименту діячів епохи «національного відродження», його еволюції в національну свідомість, і далі — у спроби інституційного оформлення відповідної протидії. Від’їзд М. Драгоманова за кордон і перші спроби виведення «українського питання» на міжнародний рівень, посилення контактів наддніпрянців з Галичиною, що мало відповідні політичні наслідки для обох частин України, — все це наочно засвідчує, що події розвивалися саме в такому напрямі. Хоча це й парадоксально, Галичина стала «Українським П’ємонтом» значною мірою завдяки зусиллям російського імперського уряду. Нагадаємо також, що термін «сепаратизм» стосовно «культурницьких» ініціатив діячів українського руху вперше пролунав саме з табору охоронців «єдиної і неподільної», отже, останні своїм ставленням до українства сприяли оформленню політичної національної свідомості українців.

У Західній Україні потужним чинником прискореної еволюції українського націоналізму в ідеологічні й політичні форми стала дедалі гостріша конкуренція з поляками. Останні були не тільки конкурентами, а й давали наочний приклад національної самоорганізації для українців: відповідаючи на виклик поляків, вони майже в усьому копіювали своїх противників. Є всі підстави стверджувати, що етнічна концепція польської нації, яка набула поширення у другій половині XIX ст., стала могутнім поштовхом для виникнення відповідних поглядів серед діячів українського руху початку століття.

Елементи націоналістичної доктрини неважко відшукати у будь–якій ідейній течії в українстві кінця XIX — першої третини XX ст. — народницькій, консервативній, соціалістичній (комуністичній), демократичній. Цілком очевидно, що націоналізм впливав на кожну з них і, відповідно, сам відчував впливи з їхнього боку, запозичував певні елементи з інших доктрин.

Один із найцікавіших сюжетів в історії українського націоналізму — його взаємодія з соціалізмом і комунізмом. Ми знаємо, що така взаємодія була світовим явищем. Перші заклики до незалежності і соборності України, як відомо, пролунали з рядів української марксистської інтелігенції в Галичині (В. Будзиновський, Ю. Бачинський) і соціалістичної інтелігенції на Наддніпрянщині («Самостійна Україна» М. Міхновського) — щоправда, останній не належав до соціалістичних угруповань. Перші програмові документи українських націоналістів (Народна Українська Партія) містили чимало соціалістичних гасел і вимог, а члени партії називали себе націонал–соціалістами. Найвидатніший ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов починав свою політичну кар’єру як соціал–демократ. Утілення в життя націоналістичного ідеалу — створення Української держави у 1917 p., було справою українських соціалістів, а здобуття незалежності у 1991 р. — певною мірою було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної верхівки України.

Варто згадати й такий феномен, як український «націонал–комунізм» 1920–х років, який зароджувався саме на початку XX ст., — спроби поєднати націоналістичні постулати з комуністичними^[369]. Ці спроби спостерігалися й пізніше — у 1960–ті (серед частини українських дисидентів)^[370] і в 1990–ті роки (про «націоналізм номенклатури» вже йшлося).

Отже, становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по–перше, лише в контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними системами, по–друге, через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку про те, що український націоналізм — не «ідеологічне збочення», не штучний винахід радикалів–параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм «уписується» в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та «аномалії», пов’язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розвиток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях — вияв загальносвітових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, — вияв загальнолюдського в національному.

* * *

Як ми переконалися, український націоналізм та феноменологія української нації цілком укладаються в рамки аналітичних структур і теорій націй та націоналізму, які формулювалися на основі аналізу світового історичного досвіду. Це має підтвердити тезу, згідно з якою історіогенеза української нації і націоналізму як конкретно–історичних явищ відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі.

Цікавою можна вважати й ту обставину, що українські дослідники, які здебільшого не мали доступу до теоретичних досягнень західного суспільствознавства в цій галузі, аналізуючи український націоналізм, нерідко доходять висновків, узагальнень, аналітичних конструкцій, які нагадують інтелектуальні відкриття західних колег.

Безперечно, теоретичне осмислення проблем, пов’язаних з феноменологією української нації і націоналізму, не замикається в коло суто «націологічних» чи «етнологічних» питань. Інтелектуальний контекст цієї проблематики значно ширший. Є всі підстави стверджувати, що без такого контексту неможливе переосмислення української історії взагалі, принаймні її модерного періоду. І, зрозуміло, це переосмислення можливе лише в рамках широкого інтелектуального контакту із світовим суспільствознавством, на основі знання про теоретичні досягнення світової думки в галузі теорії націй і націоналізму.

Замість післямови

Коли ця книга готувалася до друку, до рук автора потрапила нова монографія Ентоні Сміта «Націоналізм і модернізм. Критичний огляд сучасних теорій націй і націоналізму», видана 1998 р. Схожість задуму англійського вченого з ідеєю нашої роботи свідчить про те, що проблема узагальнення теоретичного досвіду досліджень націй та націоналізму є актуальною не лише для українського суспільствознавства, і це дає надію, що запропоновані нариси матимуть певну інтелектуально–пізнавальну цінність.

Разом з тим цілком очевидно, що деякі узагальнення Е. Сміта, викладені у згаданій праці, мають дійти до українського читача бодай у нашій інтерпретації. Саме тому замість післямови пропонується короткий огляд аналітичної частини книги Е. Сміта з відповідними коментарями. В центрі уваги Е. Сміта — критика «модерністської парадигми» в теоріях нації і націоналізму, яка домінувала у відповідних дослідженнях протягом останніх трьох десятиліть і яка, на його думку, інтелектуально вичерпала себе. Англійський вчений досить детально аналізує інші підходи, які протиставлялися модерністським теоріям (примордіалістські (переніалістські) версії, етносимволізм, постмодернізм).

Надзвичайно цікавим є узагальнення Е. Смітом інтелектуальних передвісників «класичної модерністської парадигми націоналізму». Він вважає, що можна виділити принаймні чотири головні інтелектуальні течії, які вплинули (зрозуміло, опосередковано) на її формування: марксизм, теорія «психології натовпу», веберівська соціологія та ідеї Е. Дюркгайма^[371].

Марксизм, як відомо, пов’язував появу націй і націоналізму з пришестям капіталізму і буржуазії, отже, виключно з модерною добою. Можна стверджувати, що марксизм із самого початку існував як «варіант» модернізму. Пояснення національних проблем соціальними, теорія держави, економічний редукціонізм — ці та інші компоненти марксистської доктрини увійшли до арсеналу модерністських теорій нації і націоналізму.

Теорії «психології натовпу» (Ґюстав Ле Бон, «пізній» Зігмунт Фройд та ін.) дали підстави трактувати проблеми націй і націоналізму з позицій соціальної психології. «Можливо, найочевиднішим прикладом, — зауважує Е. Сміт, — може слугувати соціально–психологічний портрет невдоволеної, відчуженої молоді, яка виступає проти батьківських традицій та принижень, заподіяних владою»^[372]. Теорії «психології натовпу» вплинули на дослідження, в яких націоналізм розглядався як «громадянська релігія» або ж як наслідок конфлікту між «ми» й «не ми», як вияв міжгрупового і міжособистісного відчуження.

Веберівська соціологія націй і держави опосередковано вплинула на розвиток політичного варіанта модернізму в теоріях нації та націоналізму, на тих дослідників, які особливо підкреслювали роль держави й державної влади в розумінні націоналізму.

У Дюркгайма «класичний модернізм» запозичив ідею нації як моральної спільноти, ідею внутрішньої солідарності. Вчений створив аналітичну структуру, в «…якій нації і націоналізм розглядаються в рамках еволюціоністської логіки структурної диференціації і модернізації»: модерні суспільства, згідно з цією логікою, потребують нових принципів внутрішнього зв’язку та реінтеграції (оскільки старі форми суспільних зв’язків зруйновані модернізацією). Ці нові принципи формулюються в ідеї нації^[373].

Модерністські версії (в різних варіантах), на думку Е. Сміта, об’єднуються такими спільними рисами:

1. Визнання могутності, впливовості й непередбаченості націоналізму. Останній як ідеологія і політичний рух був однією з домінуючих сил модерного суспільства. Завдяки багатогранності, поліморфності націоналізму неможливо передбачити, де й коли він може проявитися.

2. Модерністи зазвичай погоджуються з тим, що формулювання концепції нації й відповідного визначення є надзвичайно ускладненим. Разом з тим у їхніх дослідженнях чітко простежується прагнення трактувати нації, принаймні «історичні нації», як «соціологічні спільноти».

3. Характерною рисою модерністських теорій нації і націоналізму є впевненість у тому, що відповідні явища виникли в модерну епоху людської історії, отже, із закінченням цієї епохи нації і націоналізм відійдуть у минуле.

4. Наголос на соціальній обумовленості усіх колективних ідентичностей, навіть культурних, звідки випливає розуміння нації як культурної побудови, спроектованої і створеної елітами для захисту власних інтересів.

5. Звідси, у свою чергу, випливає прагнення модерністів до суто соціологічних інтерпретацій, які пояснюють природу націй і націоналізму переважно соціальними умовами й політичними процесами, причому аналіз обмежується модерною й сучасною історією^[374].

У модерністських теоріях та інтерпретаціях Е. Сміт виділяє ті версії (напрями), що остаточно сформувалися у 1970 — 80–ті роки:

— соціокультурницька. Природа націй і націоналізму пояснюється потребами формування «високої культури», модернізації і промислового розвитку (Е. Ґелнер);

— соціоекономічні. Націоналізм інтерпретуєтся з раціоналістичних позицій, як наслідок зрушень у світовій економіці та взаємодії соціально–економічних інтересів індивідів (Т. Нейрн і М. Гехтер);

— політичні. Пошук джерел націоналізму пов’язаний з аналізом таких явищ, як формування модерної держави, владних структур, інтереси еліт, війни (Ч. Тіллі, Е. Ґідденс, М. Манн, Дж. Броілі);

— ідеологічні. Націоналізм розглядається як ідеологічна система, як сурогатна форма релігії, «громадянська релігія», що виникає унаслідок змін у сфері ідей і вірувань (І. Кедорі, Б. Капферер, М. Юрґенсмейєр)^[375].

Зрозуміло, що дана класифікація модерністських теорій є настільки ж умовною, наскільки умовними є відмінності між згаданими напрямами. Інші класифікації, згадані й запропоновані в наших нарисах, є також умовними, про що вже йшлося, і запроваджуються виключно для творення пізнавальних структур.

Конкретний зміст «парадигми класичного модернізму» зводиться, на думку Е. Сміта, до таких настанов:

1. Нації є явищем модерної доби, як з погляду часу їхньої появи, так і з погляду їхніх соціальних складових.

2. Нації були наслідком (продуктом) модерності, вони могли з’явитися і мали з’явитися лише в процесі модернізації суспільства. Звідси випливає ідея, згідно з якою:

3. Нації не мали значної, тривалої передісторії, вони були продуктом революцій, які формували модерну добу й модерну «історію», отже, вони пов’язані лише з модерністю. Відповідно, коли наступає післямодерна доба, нації також поступово відходять у минуле.

4. Націоналізм виникає як наслідок процесів модернізації, переходу до модерної епохи, отже, коли ці процеси завершуються, націоналізм має відійти в минуле.

5. Нації і націоналізм є соціальними й культурними конструкціями модерності, винайденими в епоху революцій і масової мобілізації. Зрозуміло, що, хоча функціональне «навантаження» цих конструкцій є багатовекторним, в основі прагнень «дизайнерів» націй і націоналізму — намагання контролювати глобальні соціальні чи, в ширшому плані, суспільні процеси^[376].

Саме в такому вигляді модернізм протиставляється «переніалізмові», який у вигляді пізнавальних принципів передував першому. В узагальненому, спрощеному вигляді (на зразок веберівських «ідеальних типів») це протиставлення виглядає таким чином: для модерністів нація є політичною спільнотою, «механічно» сконструйованою елітами в модерну епоху, з одного боку внутрішньо розділеною (класи, соціальні верстви, страти тощо), а з іншого — об’єднаною засобами масової комунікації. «Переніалісти» дотримуються іншої думки: нація — це культурна, органічна та історична спільнота, корені якої сягають найдавніших часів. Ця спільнота є внутрішньо єдиною, оскільки вона створюється на основі «народу» і спадкових зв’язків.

Раніше ми вже розглянули світоглядні й пізнавальні відмінності між модернізмом і «переніалізмом» (примордіалізмом), отже, немає необхідності докладніше коментувати ці думки Е. Сміта. Звернімо увагу на інше.

Говорячи про інтелектуальних передвісників (чи джерела) модерністського підходу в теоріях нації та націоналізму, англійський вчений якщо й згадує про мислителів, яких можна вважати «передвісниками націоналізму», то лише в контексті їхньої причетності до формування «модерністської парадигми». При цьому привертає увагу та обставина, що він узагалі не згадує Ф. Ліста чи його американських однодумців, які, безперечно, були першими ідеологами модернізації саме в рамках націоналістичної доктрини, отже, й «інтелектуальними передвісниками» модернізму в теоріях нації і націоналізму. Без цього загальне уявлення про формування модерністського підходу є, вочевидь, неповним.

Звідси ми переходимо до іншого зауваження: називаючи інтелектуальні джерела модерністського підходу, Е. Сміт згадує як науково–аналітичні системи, так і марксизм, який існував не лише як система методів пізнання, а й у вигляді політичної доктрини. Звичайно, в Е. Сміта загалом нібито йдеться про суто наукові елементи марксистського світогляду, проте, з іншого боку, марксистська гносеологія навряд чи існувала окремо від ідеології. У цьому випадку не зрозуміло, чому, коли йдеться про інтелектуальні основи модернізму, ми обмежуємося лише згадками про марксизм і не згадуємо лібералізм, консерватизм чи той самий націоналізм, які, безумовно, вплинули на формування «модерністської парадигми»?

Це, у свою чергу, змушує нас звернутися до іншого, як на нашу думку, надзвичайно важливого для розуміння теорій нації і націоналізму питання, яке, на перший погляд, видається досить банальним. Наскільки науково–аналітичні структури пов’язані з ідеологічними системами? Як саме вплив ідеологій позначається на формуванні підходів до вивчення націй і націоналізму, тим більше, що націоналізм у багатьох випадках оцінюється й аналізується саме як ідеологія, а його ідеологічний підтекст завжди присутній навіть тоді, коли йдеться про його вияви у психіці особистості? Наївну віру в те, що в суспільствознавстві можливий позаконтекстуальний стосовно ідеології підхід., залишимо аматорам–публіцистам. Звернімося до думки фахівців.

В. Лісовий стверджує, що в основу оцінки ідеологій може бути покладений «…набір деяких основоположних, базисних щнностей, кожна з яких може виступати центральною в тій чи іншій політичній ідеології». Цей набір має перспективу перетворитися на «глобальну ідеологію» глобальної цивілізації. Засадничі цінності такої ідеології — «поцінування людського життя і людської особистості, справедливості, свободи, соціального й міжнародного порядку (що гарантує безпеку), збереження культурної різноманітності світу й т. ін. …»^[377]

Отже, «соціальні науковці (йдеться про суспільствознавців. — Г.К.) у своїй оцінці тієї чи іншої політичної ідеології повинні виходити не з позицій однієї з політичних ідеологій, а ґрунтуватися на наборі названих взаємопов’язаних цінностей (що дозволяють забезпечити крашу життєву перспективу людям, окремим спільнотам людей — етносам, націям і людству в цілому) […] Твердження, що науковець–гуманітарій у своїй оцінці будь–яких ідеологій виходить із підтримки та захисту деяких найважливіших цінностей, свідчить про те, що науковці–гуманітарії утворюють спільноту, об’єднану певною ідеологією»^[378]. Отже, ми можемо зробити висновок: «деідеологізація» наукових підходів, шкіл — це також своєрідна ідеологія, яка полягає у відносній відчуженості від певної політичної ідеології, яка домінує у свідомості науковця, і відкритість до базових цінностей інших ідеологій.

Ці думки українського вченого варто взяти до уваги, розмірковуючи над «інтелектуальними джерелами» не лише модерністських, а й усіх інших теорій нації і націоналізму. Коли в наших нарисах ми згадували про відносність визначення ідеологічної належності тієї чи іншої інтелектуальної школи (консервативна, марксистська, ліберальна тощо), ми не вказували на їхню ідеологічну чи політичну нейтральність у розумінні націй та націоналізму. Йшлося передусім про відносність меж певних ідеологій, взаємні впливи різних доктрин і світоглядних систем. Однак це не заперечує того, що будь–який дослідник, незалежно від своїх суб’єктивних бажань бути «незалежним», «об’єктивним» тощо, об’єктивно перебуває в «силовому полі» тієї чи іншої ідеології навіть тоді, коли це ідеологія «ідеологічної нейтральності».

Отже, коли йдеться про інтелектуальні впливи на відповідні школи в теоріях нації та націоналізму, необхідно враховувати передусім і те, які світоглядні системи й ідеології вплинули на формування цих шкіл (зрозуміло, це не означає, що вони формувалися під впливом якоїсь однієї ідеології). Повертаючись до питання про модернізм та інші напрями в теоріях нації і націоналізму, ми можемо зробити висновок, що модерністські версії формувалися головним чином під впливом ідеологій, які передусім були ідеологіями модернізації (лібералізм, марксизм і, хоча це й парадоксально, націоналізм).

Що ж до примордіалізму — інтелектуальної школи, яка подається Е. Смітом як протилежність модернізму, — то в даному випадку маємо визнати, що тут домінували підходи, характерні для націоналістичного світогляду, навіть тоді, коли їх формулювали ті, хто не належав до прихильників націоналізму як політичної доктрини.

Впадає в око й те, що націоналізм як ідеологія (хоча й ніким з націоналістичних мислителів не сформульована в систематизованому вигляді) позначився на формуванні «протилежних» шкіл. Це знову, з одного боку, підкреслює умовність їхнього протиставлення, а з іншого — є ще одним підтвердженням висновку про те, що націоналістична доктрина формувалася на основі різних, нерідко суперечливих, інтелектуальних течій.

Очевидно, було б несправедливо не згадати у цьому контексті про ситуацію, що склалася в українському суспільствознавстві. Варто ще раз привести думку Я. Грицака про величезні теоретичні можливості в галузі «націології» (скористаємося терміном О. І. Бочковського), що виникають в українських істориків і суспільствознавців при інтерпретаціях багатющого емпіричного матеріалу з української історії. Додамо до цього, що українські суспільствознавці здебільшого не переобтяжені належністю до різних інтелектуальних шкіл, що є характерним для їхніх західних колег. Вони можуть досить легко відійти від попередньої інтелектуальної традиції, яка, вочевидь, збанкрутувала, мають свободу вибору у цій сфері і можуть підійти до відповідних проблем неупереджено, що в епоху «постмодернізму» чи «методологічного плюралізму» дає величезні евристичні перспективи.

Очевидно, йдеться про ідеальний варіант. Як ми переконалися, українські суспільствознавці насправді, в реальності, мають досить обмежену свободу вибору, по–перше, тому, що іноді немає з чого вибирати, бо кількість тих, хто має доступ до теоретичних розробок світового рівня, є мізерною; по–друге, тому, що відмова від радянської інтелектуальної традиції відбувається досить важко, а пошук інших інтелектуальних джерел здебільшого перетворюється на повернення до народницької чи державницької (елітистської) шкіл (переважно до першої).

Найпарадоксальнішим є те, що в цьому випадку українським суспільствознавцям справді «пощастило»: відродження, а точніше реінтерпретація й домінування вже відомих ще з початку XX ст. примордіалістських версій націогенези українців, збіглося у часі з активною ревізією й критикою модерністських підходів на Заході. Українські примордіалістські (переніалістські) версії націогенези, основані на методології майже столітньої давності, з їхнім присмаком романтичного, культурницького, «органічного» націоналізму виглядають навдивовижу актуальними в сучасній пост–чи антимодерністській атмосфері. Утім, не варто тішитися такою самодостатністю: вона може бути або свідченням методологічної відсталості нашого суспільствознавства, або ж підтвердженням сумного афоризму Т. Адорно: «Історія філософії — це історія забування», який у свою чергу можна вважати реінтерпретацією Еклезіаста: «Немає нічого нового під сонцем»…

Утім, повернімося до книжки Е. Сміта. Одне з його зауважень стосується іншої проблеми, яка, на наш погляд, також варта уваги. Чи можлива універсальна, загальна наукова теорія націоналізму? Теоретичний доробок у цій галузі є досить великим, проте, як ми переконалися, деякі теоретичні «інновації» останніх років іноді виглядають не більше, як переформулювання призабутих висновків попередників. Е. Сміт визнає, що модерністська школа, яка протягом останніх десятиліть домінувала в теоріях нації і націоналізму, вже вичерпала себе інтелектуально. її ревізія дедалі частіше також виглядає або як серія уточнень, або ж як реставрація досить антикварних істин, які, слід визнати, є новими лише з погляду термінології. Теоретичний поступ справді відбувся, але як «подрібнення» (чи поглиблення) теоретичних проблем, ускладнення і збільшення багатоваріантності підходів.

На відміну від досить «цупких» моделей 1950 — 1960–х років, у яких націоналізм розглядався або як ідеологія, або крізь призму соціально–демографічних аспектів «побудови націй», — зауважує Е. Сміт, — дослідники останніх трьох десятиліть «…приділяли значно більше уваги суб’єктивним вимірам колективних культурних ідентичностей — впливові мови й масової культури, стратегіям політичних й інтелектуальних еліт, можливостям дискурсивних мереж та ритуалізованих способів дії, впливові етнічного символу, міфу й пам’яті»^[379]. Це, на думку дослідника, дає підстави для оптимізму щодо подальших теоретичних розробок. Проте це не дає підстав для оптимізму щодо їхньої універсалізації і формування «загальної» теорії націй та націоналізму.

Загалом складається враження, що кількість і якість теоретичного знання в цій галузі стабілізувалися і особливих відкриттів тут не передбачається. Отже, можна припустити такий варіант: пошук методологічного консенсусу між різними теоріями націй і націоналізму, який відбувається також за умов ідеологічної конвергенції і загальної моди на «постмодернізм», має призвести до створення синтетичної теорії нації і націоналізму, яка буде екстрактом інтелектуально найпродуктивніших підходів з різних шкіл. Уявімо собі «модерністсько–примордіалістську, суб’єктивістсько–об’єктивістську» теорію, яку можна було б застосувати до будь–якого націоналізму чи нації з відповідними можливостями прогнозування. Теоретично така можливість існує (незважаючи на певний романтизм цього припущення). Практично, мабуть, ні.

Е. Сміт зауважує з цього приводу: «Чи можлива така теорія? […] З огляду на попередній критичний аналіз [різних] підходів відповідь буде негативною. Ця галузь настільки розділена розбіжностями у трактуванні базових питань, суперечливими підходами, кожний з яких адресований лише тому чи іншому аспектові цієї надзвичайно широкої проблематики, що узагальнений підхід виглядатиме досить нереальним, а будь–яка загальна теорія — майже утопічною»^[380]. Такого ж погляду дотримуються й інші дослідники, хоча деякі з них не виключають можливості вироблення універсальних теоретичних побудов стосовно певних аспектів націоналізму.

К. Келгон, зокрема, вважає, що «націоналізм є надто різноманітним, отже, навряд чи можлива загальна теорія, яка б дала його вичерпне трактування. Зміст та специфічне спрямування різних націоналізмів визначаються історично відмінними культурними традиціями, творчими здатностями лідерів, випадковими ситуаціями в міжнародному устрої. Що дійсно піддається розглядові на рівні загальних, теоретичних побудов — це чинники, які призводять до постійного виникнення й відновлення націоналізму як центрального дискурсивного утворення новітнього світу. Це не дає [універсального] пояснення усіх проявів чи рис націоналістичного дискурсу, проте створює умови для того, щоб зробити перший крок у спробах зрозуміти, чому він існує і залишається впливовим»^[381].

Очевидно, з цими твердженнями можна погодитися, хоча, здається, питання щодо можливості «загальної» теорії націоналізму є не більше як схоластичним вибриком чи ностальгією за тими часами, коли в суспільствознавстві домінували «класичні» теорії або ж у нашому, «домашньому» варіанті — «єдино вірне вчення». Можливо, що така універсальна теорія взагалі не потрібна саме стосовно націй і націоналізму, оскільки останні були й залишаються поліморфними концепціями та явищами.

Як ми вже згадували раніше, в даних нарисах не йдеться про висвітлення усіх теорій нації і націоналізму, підходів, концепцій тощо. Очевидно, що поза нашою увагою залишилася велика кількість проблем, які мають неабияку пізнавальну цінність. Зокрема, в нарисах навмисне майже не згадуються постмодерністські концепції нації і націоналізму, які, на нашу думку, є виявом згаданої раніше «фрагментації» відповідної тематики. Якщо ж вести мову про конкретніші проблеми, то, очевидно, поза межами нашої уваги й можливостей залишилися такі теми, як нація й націоналізм в епоху глобалізації, постколоніалізм, націоналізм і сучасний сепаратизм, націоналізм і фемінізм, націоналізм у багатокультурних плюралістичних суспільствах, діаспорний націоналізм тощо — зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.

Варто ще раз нагадати, що дані нариси — лише одна зі спроб розпочати дискусію, максимально позбавлену ідеологічної чи кланової упередженості, остаточних висновків і тверджень. Загальновідомо, що збільшення обсягу знання лише дає нам більше уявлення про безмежність нашого незнання. На цій оптимістичній ноті, мабуть, варто завершити наше дослідження.

Мельбурн, 1999

Бібліографія

Бочковський О. I. Наука про націю та її життя. Нью–Йорк: Говерля, 1958.

Бочковський О. І. Вступ до націології. Мюнхен: Український Технічно–Господарський Інститут, 1991—1992.

Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. Київ: Основи, 1997.

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX —XX ст. Київ: Генеза, 1996.

Етнополітична ситуація в Україні: Спроби наукової інтерпретації. Київ: ІНТЕЛ, 1993.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ: Основи, 1993.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ: Абрис, 1994.

Іванішин В. Нація, державність, націоналізм. Дрогобич: Відродження, 1992.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. Київ: Основи, 1997.

Кулик Володимир. Український націоналізм у незалежній Україні. Київ: Видавничий дім «KM Academia», 1999.

Лисяк–Рудницький I. Історичні есе: В 2 т. Київ: Основи, 1994.

Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. Київ: Вид–во ім. Олени Теліги, 1997.

Магочій П. Р. Галичина. Львів, 1994.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. Київ: Генеза — Довіра, 1996.

Основи етнодержавознавства. Київ, 1997.

Охримович Ю. Розвиток української національно–політичної думки. Нью–Йорк: Вид–во Чарторийських, 1965.

Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. Київ: Либідь, 1996.

Попов Б., Ігнатов В., Степіко М. та ін. Життя етносу: соціокультурні нариси. Київ: Либідь, 1997.

Феномен нації. Основи життєдіяльності/ За ред. Б. Попова. Київ: Знання, 1998.

Потульницький В.А. Теорія української політології. Київ: Либідь, 1993.

Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. Берлін: Українське слово, 1923.

Русначенко А. Національно–визвольний рух в Україні: середина 1950–х — поч. 1990–х років. Київ: Вид–во ім. Олени Теліги, 1998.

Степико М. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи. Київ: Знання, 1998.

Українська державність у XX ст. Київ: Політична думка, 1996.

Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. Київ: Основи, 1998.

Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. Київ: ТАКСОН, 1997.

Akzin В. State and Nation. London: Hutchinson, 1964.

Alter P. Nationalism (2nd ed.) / Transl. by St.McKinnon–Evans. London: Edward Arnold, 1994.

Anderson B. Imagined Communities. Reflections on the Origin and Spread ofNationalism (2nd ed.). London; New York: Verso, 1991.

Armstrong J.A. Nations before Nationalism. Chapel Hill: Univ. of North Carolina Press, 1982.

Armstrong J. Ukrainian Nationalism (3d ed.). Englewood, Colorado: Ukrainian Academic Press, 1990.

Balakrishnan Gopal (ed). Mapping the nation. London: Verso, 1996.

Balibar E., Wallerstain I. Race, Nation, Class: Ambigious Identities. London; New York: Verso, 1991.

Banac I., Ackerman J., Szporhik R. (eds.). Nations and Ideology. Essays in Honour of Wayne S. Vucinic. (East European Monographs). New York: Columbia University Press, 1981.

Beetham D. Max Weber and the Theory of Modern Politics. London: George Allen&Unwin Ltd., 1974.

Birch A.H. Nationalism and National Integration. London: Unwin Hyman, 1989.

Birch J. The Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956. London: Ukrainian Informational Service, 1971.

Brass P. R. Ethnicity and Nationalism. Theory and Comparison New Dehli; London: Sage, 1991.

Breuilly John. Nationalism and the State. Manchester: Manchester Univ. Press, 1982.

Brubaker R. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. Cambridge, England; New York: Cambridge University Press, 1966.

Buthman W.C. The Rise of Integral Nationalism in France: With Special Reference to the Ideas and Activities of Charles Maurras. New York: Columbia University Press, 1939.

Calhoun C. Nationalism. Minneapolis: University of Minnesota Press, 1998.

Canovan M. Nationhood and Political Theory. Cheltenham, UK–Brookfield, Vt.: Edward Elgar, 1996.

Connor W. Ethnonationalism. The Quest for Understanding. Princeton, New–Jersey: Princeton University Press, 1994.

Cummins I. Marx, Engels and National Question. London: Croom Helm, 1980.

Davis Horace B. Toward a Marxist Theory of Nationalism. New York: Monthly Review Press, 1978.

Deutsch K., Foltz W. J. (eds.). Nation–Building. New York: Atherton Press; London: Prentice Hall International, 1963.

Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. Cambridge: MIT Press, 1966.

Deutsch Karl W. Nationalism and Its Alternatives. New York: Alfred A. Knopf, 1960.

Farmer K. Ukrainian Nationalism in the Post–Stalin Era: Myths, Symbols and Ideology in Soviet Nationality Policy. Boston: The Hague; London: Martinus Nijhoff Publishers, 1980.

Forbes H. D. Nationalism, Ethnocentrism and Personality. Social Science and Critical Theory. Chicago; London: University of Chicago Press, 1985.

Fyre H. The Illusion of National Character. London: Watts & Co, 1940.

Gastony Е. В. The Ordeal of Nationalism in Modern Europe. 1789 — 1945. Lewiston (Queenston) Lampeter The Edwin Mellen Press, 1992.

Gellner E. Thought and Change. Chicago; London: The University of Chicago Press, 1964.

Gellner E. Nationalism. London: Phoenix, 1998.

Gellner E. Nations and Nationalism. Oxford: Basil Blackwell, 1983.

Gellner E. Encounters with Nationalism. Oxford, England; Cambridge, USA: Blackwell, 1994.

Geertz C.(ed.). Old Societies and New States. New York: Free Press, 1963.

Giddens A. A Contemporary Critique of Historical Materialism. Vol.2. Cambridge: Polity Press, 1985.

Gilbert P. The Philosophy of Nationalism. Boulder, Colo.: Westview Press, 1998.

Greenfeld L. Nationalism: Five Roads to Modernity. Cambridge, Massachusetts; London, England: Harvard University Press, 1993.

Groth Alexander J. Major Ideologies: an Interpretative Survey of Democracy, Socialism, and Nationalism. New York: Wiley–Interscience, 1971.

Guibernau N. Nationalism: the nation–state and nationalism in the twentieth century. Cambridge, UK: Polity Press, 1996.

Hall A.J., Jarvie J. (ed.). The Social Philosophy of Ernest Gellner. Poznan Studies in the Philosophy of the Sciences and the Humanities. Vol. 48. Amsterdam; Atlanta, GA: Rodopi, 1996.

Hall John A. (ed.). The State of the Nation. Ernest Gellner and the Theory of Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press, 1998.

Hastings A. The Construction of Nationhood. Ethnicity, Religion and Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press, 1997.

Hayes Carlton J. The Historical Evolution of the Modern Nationalism. New York: Macmillan, 1948.

Helnarski S. (red.). Nacjonalizm. Konflikty Narodowosciowe w Europie Srodkowej і Wschodniej. To run: Wydawnictwo Adam Marszalek, 1994.

Hobsbawm E., Ranger T. (ed.). The Invention of Tradition. Cambridge; New York, Port Chester; Melbourne; Sydney: Cambridge University Press, 1983.

Hobsbawm E.J. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality (2nd ed.). Cambridge; New York; Melbourne: Cambridge University Press, 1995.

Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. Cambridge; London; New York; Toronto: Cambridge University Press, 1985.

Hutchinson J. Modern Nationalism. London: Fontana Press, 1994.

Hutchinson J., Smith A.D. (eds.). Nationalism. Oxford; New York: Oxford University Press, 1994.

Hutchinson J., Smith A.D. (eds.). Ethnicity. Oxford; New York: Oxford University Press, 1996.

Hyslop B.F. French Nationalism in 1789 According to the General Cachiers. New York, 1934.

James P. Nation Formation. Towards a Theory of Abstract Community. London, Thousand Oaks, New Dehli: Sage Publications, 1996.

Johnston R.J., Knihgt D., Kofman E. (eds.). Nationalism, Self–Determination and Political Geography. London: Groom Helm, 1988.

Kamenka E. (ed.). Nationalism: The Nature and Evolution of an Idea. New York: St. Martin Press, 1976.

Keating M. State and Regional Nationalism, Territorial Politics and the European State. New York; London: Harvester Wheatshead, 1988.

Kedourie E. Nationalism. London: Hutchinson, 1960.

Kellas James G. The Politics of Nationalism and Ethnicity (2nd ed. rev. and updated). New York: St. Martin’s Press, 1998.

Kemilainen A. Nationalism. Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. Jyvaskila: Kustantajat Publishers, 1964.

Kitching G.N. Development and Underdevelopment in Historical Perspective. Populism, Nationalism and Industrialization. London; New York: Methuen, 1982.

Kohn H. The Idea of Nationalism: A Study of Its Origins and Background. New York: The Macmillan Co., 1946.

Kohn H. The Age of Nationalism. New York: Harper & Brothers, 1962.

Kohn H. Nationalism: Its Meaning and History. New York: D. van Nostrand, 1965.

Kohn H. The Idea of Nationalism: A Study in Its Origins and Background (2nd ed.). New York: Collier Books, 1967.

Krejci J., Velimski V. Ethnic and Political Nations in Europe. New York: St. Martin’s Press, 1981.

Manzo Kathryn A. Creating Boundaries: the Politics of Race and Nation. Boulder, Colorado: Reinner, 1996.

Markovits A.S., Sysyn F.E. (eds.). Nationbuilding and the Politics of Nationalism. Essays on Austrian Galicia. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1982.

Marcu E.D. Sixteenth Century Nationalism. New York: Abaris Books, 1976.

Mayall J. Nationalism and International Society. Cambridge: Cambridge University Press, 1990.

Miller D. On Nationality. Oxford: Clarendon Press; New York: Oxford University Press, 1995.

Minogue K. Nationalism. London: Batsford, 1967. Nairn T. Faces of Nationalism. Janus Revisited. London: Verso, 1997.

Nairn T. The Break–Up of Britain: Crisis and Neo–Nationalism. (2nd ed.). London: New Left Books, 1977.

Nationalism. A Report by a Study Group of Members of the Royal Institute of International Affairs. London; New York; Toronto: Oxford University Press, 1939.

Palumbo M., Shanahan W.O. (eds.). Nationalism. Essays in Honour of Louis L. Snyder. Westport, Con.; London: Greenwood Press, 1981.

Pearson R. National Minorities in Eastern Europe (1848 — 1945). London: Macmillan, 1983.

Perlman F. The Continuing Appeal of Nationalism. Detroit, Michigan: Black and Red, 1985.

Pickett T. H. Inventing Nations: Justification of Authority in the Modern World. Westport, Conn.: Greenwood Press, 1996.

Ramet P.(ed.). Religion and Nationalism in Soviet and East European Politics. Durham, N.C.: Duke University Press, 1984.

Rocker R. Nationalism and Culture (Transl. by Ray E. Chase). Sunday Cienfuegos Press, 1978.

Sathyamurthy T.W. Nationalism in the Contemporary World: Political and Sociological Perspectives. London: Frances Printer (Publishers). Allanheld: Osmun Publishers, New Jersey, 1983.

Schnapper D. Community of Citizen: on the Modern Idea of Nationality. New Brunswick, N. J.: Transaction Publishers, 1998.

Seers D. The Political Economy of Nationalism. Oxford: Oxford University Press, 1983.

Shafer В. С. Faces of Nationalism. New Realities and Old Myths. New York: Harcourt Brace Jovanovich, Inc., 1972.

Shaw R.P., Yuwa Vong. Genetic Seeds of Warfare. Evolution, Nationalism and Patriotism. Boston, Masachusetts; London: Unwin Hyman, 1989.

Smith A. Theories of Nationalism; New York; Evanston; San–Francisco; London: Harper & Row, 1971.

Smith A.D. (ed.). Nationalist Movements. London: Macmillan Press, 1976.

Smith A.D. Nationalism in the Twentieth Century. Oxford; Martin Robertson, 1979.

Smith A.D. National Identity. London: Penguin Books, 1991.

Smith A.D. The Etnic Origins of Nations. Oxford UK; Cambridge US: Blackwell Publishers, 1993.

Smith Anthony D. Nationalism and Modernism. A critical survey of recent theories of nations and nationalism. London; New York: Routledge, 1998.

Snyder Louis L. (ed.). The Dynamics of Nationalism. Readings on its Meaning and Development. Princeton, New Jersey; Toronto; New York; London: D. Van Nostrand Company Inc., 1964.

Snyder Louis L. Varietes of Nationalism. A Comparative Study. Hisdale, Illinois, 1976.

Snyder Louis. Encyclopedia of Nationalism. New York: Paragon House, 1990.

Sugar P.P., Lederer I.J. Nationalism in Eastern Europe. Seattle & London: University of Washington Press, 1969.

Sukumar Perival (ed.). Notions on Nationalism. Budapest; London; New York: Central European University Press, 1994.

Symmons–Symonolewicz K. Nationalist Movements: A Comparative View. Meadville, Pa.: Maplewood Press, 1970.

Tilly Ch. (ed.). Citizenship, identity and social history. Cambridge; New York, NY: Cambridge University Press, 1996.

Tiryakian E.A., Rogowski R. (ed.). New Nationalisms of the Developed West. Boston; London; Sydney: Alien & Unwin, 1985.

Weber M. Essays in Sociology (Tr. and ed. by H.H. Gerth and C. Wright–Mills). London: Routledge & Keagan Paul, 1948.

Wilson A. Ukrainian nationalism in the 1990s. A minority faith. Cambridge: Cambridge University Press, 1997.

Примечания

1

Автор цієї передмови причетний до укладання антології під назвою «Націоналізм», яку готує до публікації видавництво «Смолоскип». Ця книга–хрестоматія має забезпечити студентів найнеобхіднішими уривками з першоджерел для успішного засвоєння ними теми «нація та націоналізм».

(обратно)

2

Alter Peter. Nationalismus. Frankfurt am Main, 1985. S. 11.

(обратно)

3

Для докладнішого ознайомлення з цією проблемою можна звернутися, наприклад, до книги Петера Вінча «Ідея суспільної науки» (Peter Winch. The Idea of Social Science. London; Henley, 1997).

(обратно)

4

Ken Wolf. Nationalism: an Analysis and a Defense // Canadian Review of Studies in Nationalism. XIII. I (1986).

(обратно)

5

Див.: Wilson Andrew. Ukrainian Nationalism in the 1990s, зокрема, с. 194—202.

(обратно)

6

Connor W. A Nation is a Nation, is a State, is an Ethnic Group, is a … // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Nationalism. Oxford; New York, 1994. P. 38.

(обратно)

7

Bartlett R. Language and Ethnicity in Medieval Europe // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Etnicity. Oxford; New York, 1996. P. 127.

(обратно)

8

Kemilainen A. Nationalism. Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. Jyvaskila, 1964. P. 21.

(обратно)

9

James P. Nation Formation. Towards a Theory of Abstract Community. London; Thousand Oaks; New Dehli, 1996. P. 10.

(обратно)

10

Kedourie E. Nationalism. London, 1960. P. 13 — 14.

(обратно)

11

Greenfeld L. Nationalism. Five Roads to–Modernity. Cambridge, MA. London, England, 1993. P. 4.

(обратно)

12

Kemilainen A. Op. cit. P. 55.

(обратно)

13

Seton–Watson H. Nations and States. An Enquiry into the Origins of Nation and the Politics of Nationalism. London, 1977. P. 7.

(обратно)

14

Shafer B. Faces of Nationalism. New Realities and Old Myths. New York, 1972. P. 14.

(обратно)

15

Connor W. Op. cit. (footnotes) // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Nationalism. P. 328.

(обратно)

16

Greenfeld L. Op. cit. P. 6.

(обратно)

17

Connor W. Op. cit. P. 38.

(обратно)

18

Kemilainen A. Op. cit. P. 26.

(обратно)

19

James P. Op. cit. P. 28. Автор посилається на: Dyson К. The State Tradition in Western Europe. Oxford, 1980. Ch. 1.

(обратно)

20

Renan E. Qu’est–ce qu–une nation? // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Nationalism. P. 17—18.

(обратно)

21

Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. Київ, 1998. С. 219 — 249.

(обратно)

22

Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. Cambridge, 1966. P. 5.

(обратно)

23

Лісовий В. Етнос і нація // Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. Киі’в, 1997. С. 33.

(обратно)

24

Renan E. Op. cit. P. 17.

(обратно)

25

Ibid. P. 17 — 18.

(обратно)

26

Ibid. P. 18.

(обратно)

27

Основи етнодержавознавства. Київ, 1997. С. 135.

(обратно)

28

Gellner E. Nations and Nationalism. Oxford, 1983. P. 53 — 54.

(обратно)

29

Seton–Watson H. Op. cit. P. 5.

(обратно)

30

Beetham D. Max Weber and the Theory of Modern Politics. London, 1974; Шпорлюк Р. Цит. праця.

(обратно)

31

James P. Op. cit. P. 83.

(обратно)

32

Weber M. The Nation // Weber M. Essays in Sociology (transl. and ed. И. H. Gerth and C. Wright–Mills). London, 1948. P. 179.

(обратно)

33

Сталін Й. Твори. Київ, 1947. Т. 2. С. 286, 29.

(обратно)

34

Мала енциклопедія етнодержавознавства. Киі’в. 1996. С. 139.

(обратно)

35

Hobsbawm E. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality (2nd ed.). Cambridge; New York; Melbourne, 1995. P. 2.

(обратно)

36

Основи етнодержавознавства. С. 138.

(обратно)

37

Философский энциклопедический словарь. Москва, 1989. С. 406.

(обратно)

38

Калтахнян С.Т. Марксистско–ленинская теория нации и современность. Москва, 1983. С. 257.

(обратно)

39

Anderson В. Imagined Communities. Reflections on the Origins and Spread of Nationalism (2nd. ed.). London; New York, 1991. P. 6.

(обратно)

40

Gellner E. Op. cit. P. 7.

(обратно)

41

Smith A. Theories of Nationalism. New York; Evanston; San Francisco; London, 1971. P. 175.

(обратно)

42

Синя Е. Національна ідентичність. Киі’в, 1994. С. 23.

(обратно)

43

Calhoun С. Nationalism. Minneapolis, 1997. P. 5.

(обратно)

44

Ibid. P. 4 — 5.

(обратно)

45

SnyderL. Encyclopedia of Nationalism. New York, 1990. P. 230—231.

(обратно)

46

Brubaker R. Nationalism Reframed. Nationhood and the National Question in the New Europe. Cambridge; New York; Melbourne, 1996. P. 15.

(обратно)

47

Цікавий і значно докладніший аналіз поглядів М. Вебера на «націю» як на абстрактну категорію у порівнянні з поглядами Е. Дюркгайма див.: James P. Op. cit. P. 83 — 102.

(обратно)

48

Beetham D. Max Weber and the Theory of Modern Politics. London, 1974. P. 122.

(обратно)

49

Weber M. The Nation // Weber M. Essays in Sociology (transl. and ed. H. H. Gerth and C. Wright–Mills). London, 1948. P. 172.

(обратно)

50

Beetham D. Op. cit. P. 123.

(обратно)

51

Weber M. Op. cit. P. 177.

(обратно)

52

Beetham D. Op. cit. P. 128.

(обратно)

53

Ibid. P. 126.

(обратно)

54

Weber M. Op. cit. P. 177.

(обратно)

55

Шпорлюк P. Цит. праця. С. 15.

(обратно)

56

Anderson В. Imagined Communities. P. 5.

(обратно)

57

Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. Cambridge, MA, 1953.

(обратно)

58

Ibid. P. 70, 71.

(обратно)

59

Ibid. P. 72.

(обратно)

60

Ibid. P. 73.

(обратно)

61

Alter P. Nationalism (2nd ed.) /Transl. by St.McKinnon–Evans. London, 1994. P. 55; Breuilly J. Nationalism and the State. Manchester, 1982. P. 20.

(обратно)

62

Breuilly J. Op. cit. P. 20.

(обратно)

63

Smith A. Theories of Nationalism. P. 178.

(обратно)

64

Connor W. Op. cit. P. 39.

(обратно)

65

Англо–український філософський словник. Київ, 1996. С. 169.

(обратно)

66

Giddens A. A Contemporary Critique of Historical Materialism. The Nation–State and Violence // Hutchinson J. and Smith A. (eds) Nationalism. P. 34, 35.

(обратно)

67

Deutsch K. Op. cit. P. 72, 75—79.

(обратно)

68

Сміт Е. Цит. праця. С. 23—24.

(обратно)

69

Smith A. Theories of Nationalism. P. 176.

(обратно)

70

Ibid. P. 186.

(обратно)

71

Cuim Е. Цит. праця. С. 49—50.

(обратно)

72

Connor W. Op. cit. P. 45.

(обратно)

73

Anderson B. Op. cit. P. 7.

(обратно)

74

Hobsbawm E. Invention of Tradition; Mass Producing Traditions: Europe, 1870–1914 // Hobsbawm E., Ranger T. (eds.) The Invention of Tradition. Cambridge; New York; Port Chester; Melbourne; Sydney, 1983. P. 1 — 14, 263 — 297.

(обратно)

75

Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. Київ, 1997. С. 551.

(обратно)

76

Там само. С. 528.

(обратно)

77

Лисяк–Рудницькип І. Історичні есе: В 2 т. Київ, 1994. T. I. C. 29.

(обратно)

78

Там само. С. 33.

(обратно)

79

Потульницький В.А. Теорія української політології. Київ, 1993. С. 96.

(обратно)

80

Грабович Г. Цит. праця. С. 559._;

(обратно)

81

Там само. С. 541. і

(обратно)

82

Alter P. Op. cit. P. 9.

(обратно)

83

Ibid.

(обратно)

84

Krejd Ja., Velimsky V. Ethnic and Political Nations in Europe. New York, 1981. P. 58—59.

(обратно)

85

Seton–Watson H. Nations and States. P. 6—7.

(обратно)

86

Ibid. P. 9—10.

(обратно)

87

Nairn T. The Break–Up of Britain: Crisis and Neo–Nationalism. London, 1977. P. 341.

(обратно)

88

Smith A. The Etnic Origins of Nations. Oxford UK; Cambridge US, 1993. P. 9.

(обратно)

89

Brass P. Ethnicity and Nationalism. Theory and Comparison. New Dehli; London, 1991. P. 15—16.

(обратно)

90

Ibid. P. 20

(обратно)

91

Geertz C. (ed.) Old Societies and New States. New York, 1963. P. 108-110.

(обратно)

92

Van den Bergh P. Race and Ethnicity: A Socio–Biological Perspective // Hutchinson J. and Smith A. (ed.) Nationalism. Oxford; New York, 1994. P. 99.

(обратно)

93

Smith A. The Ethnic Origins of Nations. P. 12.

(обратно)

94

Ibid.; Див. також: Smith A.D. Nationalism and Modernism. A critical survey of recent theories of nations and nationalism. London; New York, 1998. P. 159.

(обратно)

95

Smith A. D. Nationalism and Modernism. P. 161 (E. Сміт аналізує таку працю Дж. Фішмена: Social theory and ethnography: neglected perspectives on language and ethnicity in Eastern Europe // Peter Sugar (ed.) Ethnic Diversity and Conflict in Eastern Europe. Santa Barbara, 1980. P. 84 — 85).

(обратно)

96

Connor W. Ethnonationalism: The Quest for Understanding. Princeton. NJ, 1994. P. 202.

(обратно)

97

Eller J. and Coughlan R. The Poverty of Primordialism // Hutchinson /. and Smith A. (ed.) Ethnicity. Oxford; New York, 1996. P. 45—46.

(обратно)

98

Ibid. P. 46.

(обратно)

99

Ibid. P. 45 — 46.

(обратно)

100

James P. Nation Formation. P. 190—191.

(обратно)

101

Smith A. The Etnic Origins of Nations. P. 23— 31.

(обратно)

102

Armstrong J. Nations before Nationalism. Chapel Hill, 1982. P. 5.

(обратно)

103

Ibid. P. 6.

(обратно)

104

Ibid.

(обратно)

105

Ibid. P. 9.

(обратно)

106

Ibid.

(обратно)

107

Smith A. The Origins of Nations // Hutchinson J. and Smith A. (ed.) Nationalism. P. 148.

(обратно)

108

Ibid. P. 148, 149.

(обратно)

109

Ibid. P. 151.

(обратно)

110

Ibid. P. 154.

(обратно)

111

Anderson B. Imagined Communities (2nd. ed.) London; New York, 1991. P. 37–46, 12.

(обратно)

112

Ibid. P. 38.

(обратно)

113

Ibid. P. 40.

(обратно)

114

Ibid. P. 42.

(обратно)

115

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 162—163.

(обратно)

116

Tilly Ch. Europe and the International State System // Hutchinson J. and Smith A. (ed.) Nationalism. P. 251.

(обратно)

117

Seton–Watson H. Op. cit. P. 6.

(обратно)

118

Ibid. P. 8.

(обратно)

119

Reynolds S. Regnal Sentiments and Medieval Communities // Hutchinson J. and Smith A. (ed.) Nationalism. P. 138—139.

(обратно)

120

Mann M. A Political Theory of Nationalism and Its Excesses // Sukumar Perival (ed.) Notions of Nationalism. Budapest; London; New York, 1994. P. 45.

(обратно)

121

Breuilly J. Nationalism and the State. Manchester, 1982. P. 358—359.

(обратно)

122

Kohn H. The Idea of Nationalism. Study of Its Origins and Background. New York, 1946. P. 19.

(обратно)

123

Hobsbawm E. Invention of Tradition // Hobsbawm E., Roger T. (ed.) The Invention of Tradition. Cambridge; New York; Port Chester; Melbourne; Sydney, 1983. P. I.

(обратно)

124

Ibid. P. 9.

(обратно)

125

Hobsbawm E. Mass–Producing Traditions: Europe, 1870—1914 // Ibid. P. 263.

(обратно)

126

Anderson B. Op. cit. P. 72, 74, 75; Shafer B. Faces of Nationalism. P. 207 — 208.

(обратно)

127

Цей термін згадує Р. Шпорлюк у своїй праці «Комунізм і націоналізм». С. 291.

(обратно)

128

Shafer B. Op. cit. P. 200.

(обратно)

129

Ibid. P. 165.

(обратно)

130

Hobsbawm E. Mass–Producing Traditions: Europe, 1870—1914. P. 267.

(обратно)

131

Shafer B. Op. cit. P. 165.

(обратно)

132

Ibid. P. 139.

(обратно)

133

Kemilainen A. Nationalism. Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. Jyvaskila, 1964. P. 49.

(обратно)

134

Hyslop B. F. French Nationalism in 1789 According to the General Cachiers. New York, 1934. P. 22.

(обратно)

135

Kamenka E. (ed) Nationalism: The Nature and Evolution of an Idea. New York, 1976. P. 8.

(обратно)

136

Сміт Е. Національна ідентичність. Київ, 1994. С. 80; Smith A. National Identity. London, 1991. P. 72.

(обратно)

137

Smith A. Theories of Nationalism. New York; Evanston; San Francisko; London, 1971. P. 165.

(обратно)

138

Nationalism. A Report by a Study Group of Members of the Royal Institute of International Affairs. London; New York; Toronto, 1939. P. 6.

(обратно)

139

Kohn H. The Idea of Nationalism. Study of its Origins and Background. New York, 1946. P. 18.

(обратно)

140

Ibid. P. 16

(обратно)

141

Ibid. P. 6.

(обратно)

142

Kedourie E. Nationalism. London. 1960. P. 1.

(обратно)

143

Gellner E. Nations and Nationalism, Oxford, 1983. P. 1.

(обратно)

144

Ibid.

(обратно)

145

Snyder L. Encyclopedia of Nationalism. New York, 1990. P. 370.

(обратно)

146

Smith E. National Identity. P. 73.

(обратно)

147

Шпорлюк Г. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. Київ, 1998. С. 303—304.

(обратно)

148

Snyder L. Encyclopedia of Nationalism. P. 371.

(обратно)

149

Shafer B. Faces of Nationalism. New Realities and Old Myths. New York, 1972. P. 17—20.

(обратно)

150

Ibid. P. 20.

(обратно)

151

Snyder L. Encyclopedia of Nationalism. P. 365.

(обратно)

152

Snyder L. Varietes of Nationalism. A Comparative Study. Hisdale, Illinois, 1976. P. 42—43.

(обратно)

153

Connor W. Ethnonationalism. The Quest for Understanding. Princeton, New–Jersey, 1994. P. 196.

(обратно)

154

Gellner E. Nations and Nationalism. P. 138.

(обратно)

155

Kedourie E. Op. cit. P. 72.

(обратно)

156

Докладніше про це див.: G. de Puymegé Chauvin, le soldat–labourer: contribution a l’étude des nationalismes. Paris, 1993.

(обратно)

157

Smith A. National Identity. P. 91.

(обратно)

158

Nairn T. The Break–Up of Britain: Crisis and Neo–Nationalism. London, 1977. P. 333. .

(обратно)

159

Gellner E. Nations and Nationalism. P. 129

(обратно)

160

Shafer B. Op. cit. P. 315 — 316.

(обратно)

161

Шнирельман В. А. Националистический миф: основные характеристики (на примере этногенетических версий славянских народов) // Славяноведение (отдельный оттиск). 1996. №6. С. 11—12.

(обратно)

162

Див.: Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 146.

(обратно)

163

Smith A. Theories of Nationalism. P. 21.

(обратно)

164

Gellner E. Nations and Nationalism. P. 124.

(обратно)

165

Johnson H. Economic Nationalism in New States // Smith A. and Hutchinson J. (eds.) Nationalism. P. 239.

(обратно)

166

Ibid. P. 240.

(обратно)

167

Smith A. and Hutchinson J. Introduction // Nationalism. P. 3.

(обратно)

168

Hobsbawm E. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality (2nd ed.) Cambridge; New York; Melbourne. 1995. P. 41.

(обратно)

169

O’Leary B. On the Nature of Nationalism. An Appraisal of Ernest Gellner’s writings on Nationalism // The Social Philosophy of Ernest Gellner. Poznan Studies in the Philosophy of the Sciences and the Humanities. Vol. 48. Amsterdam; Atlanta, GA, 1996. P. 77—78.

(обратно)

170

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 45.

(обратно)

171

Smith A. Nationalism in the Twentieth Century. Oxford, 1979. P. 116 — 117, 126.

(обратно)

172

Gellner E. Nations and Nationalism. P. 7.

(обратно)

173

Ibid. P. 5.

(обратно)

174

Ibid. P. 21.

(обратно)

175

Ibid. P. 30.

(обратно)

176

Ibid. P. 5.

(обратно)

177

Ibid. P. 31—32.

(обратно)

178

Ibid. P. 28.

(обратно)

179

Ibid. P. 57.

(обратно)

180

Ibid. P. 140.

(обратно)

181

O’Leary B. Op. cit. P. 81.

(обратно)

182

Gellner E. Thought and Change. Chicago; London, 1964; Smith A. Theories of Nationalism. P. 112 — 113, 118.

(обратно)

183

Gellner E. Nations and Nationalism. P. 2, 6, 7, 40, 46.

(обратно)

184

Див., наприклад: Hall A. J., Jarvie J. (eds.). The Social Philosophy of Ernest Gellner. Poznan Studies in the Philosophy of the Sciences and the Humanities. Vol. 48. Amsterdam; Atlanta, GA, 1996; John A. Hall (ed.) The State of Nation. Ernest Gellner and the Theory of Nationalism Cambridge 1998.

(обратно)

185

O’Leary В. Op. cit. P. 85.

(обратно)

186

Stargardt N. Gellner’s Nationalism: the Spirit of Modernisation?// The Social Philosophy of Ernest Gellner. P. 175.

(обратно)

187

O’Leary В. Op. cit. P. 86.

(обратно)

188

Ibid.

(обратно)

189

Докладніше про це див.: Шпорлюк P. Комунізм і націоналізм.

(обратно)

190

Minogue К. Ernest Gellner and the Dangers of Theorising Nationalism // The Social Philosophy of Ernest Gellner. P. 120, footnote 2.

(обратно)

191

Цит. за: Smith A. Theories of Nationalism. P. 9.

(обратно)

192

Kedourie E. Op. cit. P. 140.

(обратно)

193

Ibid. P. 80.

(обратно)

194

Ibid. P. 79.

(обратно)

195

Ibid. P. 78.

(обратно)

196

Ibid. P. 81.

(обратно)

197

Smith A. Theories of Nationalism. P. 12.’

(обратно)

198

Ibid. P. 12.

(обратно)

199

Ibid. P. 12—14, 16.

(обратно)

200

Shafer B. Op. cit. P. 187.

(обратно)

201

Forbes H. D. Nationalism, Ethnocentrism and Personality. Social Science and Critical Theory. Chicago; London, 1985. P. 53 — 54.

(обратно)

202

Kohn H. The Idea of Nationalism. P. 20.

(обратно)

203

Smith A. Nationalism in the Twentieth Century. P. 56 — 57.

(обратно)

204

Ibid. P. 78.

(обратно)

205

Smith A. Theories of Nationalism. P. 261.

(обратно)

206

Breuilly J. Nationalism and the State. Manchester, 1982. P. 4.

(обратно)

207

Shafer B. Op. cit. P. 323.

(обратно)

208

Kedourie E. Op. cit. P. 71.

(обратно)

209

Kohn H. The Age of Nationalism. New York, 1962. P. 17.

(обратно)

210

Shafer B. Op. cit. P. 152 — 153.

(обратно)

211

Ibid. P. 324.

(обратно)

212

Eriksen T. Ethnicity, Race, Class and Nation // Hutchinson J. and Smith A. (eds.). Ethnicity. P. 29.

(обратно)

213

Kohn H. The Idea of Nationalism. P. 330.

(обратно)

214

Ibid.

(обратно)

215

Smith A. Theories of Nationalism. P. 197.

(обратно)

216

Ibid. P. 197.

(обратно)

217

Greenfeld L. Nationalism. Five Roads to Modernity. Cambridge, MA–London, England, 1993. P. 10 — 11.

(обратно)

218

Ibid. P. 9 — 10.

(обратно)

219

Ibid. P. 10.

(обратно)

220

Ibid.

(обратно)

221

Ibid. P. 11 — 12.

(обратно)

222

Ibid. P. 6.

(обратно)

223

Smith A. Theories of Nationalism. P. 194.

(обратно)

224

Snyder L. Encyclopedia of Nationalism. P. 370.

(обратно)

225

Ibid. P. 382.

(обратно)

226

Smith A. Theories of Nationalism. P. 205.

(обратно)

227

Ibid. P. 206.

(обратно)

228

Ibid. P. 207.

(обратно)

229

Ibid. P. 208.

(обратно)

230

Ibid.

(обратно)

231

Ibid. P. 153 — 158, 160.

(обратно)

232

Ibid. P. 159.

(обратно)

233

Див.: Сміт Е. Цит. праця.

(обратно)

234

Smith A. National Identity. P. 82.

(обратно)

235

Ibid. P. 82 — 83; Smith A. Theories of Nationalism. P. 229.

(обратно)

236

Сміт Е. Цит. праця. С. 90 — 91.

(обратно)

237

Johnston R.J., Knihgt D., Koftnan E. (eds.) Nationalism, Self–Detemiination and Political Geography. London, 1988. P. 3.

(обратно)

238

Ibid. P. 4.

(обратно)

239

Greenfeld L. Op. cit. P. 15 — 17.

(обратно)

240

Ibid. P. 23 — 24.

(обратно)

241

Gastony Е. В. The Ordeal of Nationalism in Modern Europe. 1789— 1945. Lewiston (Queenston ) Lampeter, 1992. P. 203.

(обратно)

242

Ibid. P. 9 — 10.

(обратно)

243

Carr Е. Н. Nationalism and After. London, 1945. P. 2.

(обратно)

244

Ibid. P. 6.

(обратно)

245

Ibid. P. 17 — 18.

(обратно)

246

Gellner E. Nationalism and the International Order// Encounters with Nationalism. Oxford, England; Cambridge, U.S.A., 1994. P. 25.

(обратно)

247

Ibid. P. 25 — 26.

(обратно)

248

Ibid. P. 28.

(обратно)

249

Ibid. P. 30 — 31.

(обратно)

250

Hroch M. Social Precondition of National Revival in Europe. A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations. Cambridge; London; New York; New Rochelle; Melbourne; Sydney, 1985. P. 8.

(обратно)

251

Ibid.

(обратно)

252

Ibid. P. 23 — 24.

(обратно)

253

Ibid. P. 26.

(обратно)

254

Alter P. Nationalism (2nd ed.). London, 1994. P. 56 — 57.

(обратно)

255

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 163.

(обратно)

256

Smith A. National Identity. P. 96.

(обратно)

257

Цит. за: Шпорлюк P. Комунізм і націоналізм. С. 167.

(обратно)

258

Kemilainen. Op. cit. P. 61.

(обратно)

259

Ibid. P. 72 — 73.

(обратно)

260

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 170 — 171.

(обратно)

261

Цит. за: Там само. С. 151.

(обратно)

262

Цит. за: Shafer В. Op. cit. P. 88 — 89.

(обратно)

263

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 151.

(обратно)

264

Там само. С. 153.

(обратно)

265

Carlton J. Hayes The Historical Evolution of the Modern Nationalism New York, 1948. P. 102 — 107.

(обратно)

266

Smith A. Theories of Nationalism. P. 17.

(обратно)

267

Shafer B. Op. cit. P. 92 — 93.

(обратно)

268

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 149 — 150.

(обратно)

269

Kohn H. The Age of Nationalism. P. 4 — 5.

(обратно)

270

Shafer B. Op. cit. P. 128.

(обратно)

271

Шпорлюк P. Цит. праця. С. 155 — 156, 176.

(обратно)

272

Calvert P. On Attaining Sovereignty // Smith A D. (ed.) Nationalist Movements. London, 1976. P. 135.

(обратно)

273

Smith A. National Identity. P. 93.

(обратно)

274

Alter P. Op. cit. P. 56.

(обратно)

275

Shafer B. Op. cit. P. 186.

(обратно)

276

Ibid. P. 189.

(обратно)

277

Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 278.

(обратно)

278

Там само. С. 42.

(обратно)

279

Kohn H. The Age of Nationalism. P. 9.

(обратно)

280

Shafer В. Op. cit. P. 139.

(обратно)

281

Alter P. Op. cit. P. 54.

(обратно)

282

Ibid. P. 85.

(обратно)

283

Зразком «синтетичної» історії, де український історичний матеріал перегруповано й подано в контексті західних теорій нації й націоналізму й у рамках історичної схеми І. Лисяка–Рудницького, може слугувати праця Я. Грицака «Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX—XX ст.» Київ, 1996.

(обратно)

284

Конституція України. Київ, 1994. С. 3, 5.

(обратно)

285

Іванченко І. Український народ // Мала енциклопедія етнодержавознавства. Київ, 1996. С. 634.

(обратно)

286

Грицак Я. Цит. праця. С. 325.

(обратно)

287

Надзвичайно цікавий огляд історії української мови в модерну добу див.: Sheveliov George. The Language Question in the Ukraine in the Twentieth Century (1900—1941) // Harvard Ukrainian Studies. P. 71 — 163.

(обратно)

288

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. Київ, 1997. С. 253 — 254.

(обратно)

289

Armstrong J. A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian History // Potichnyj P.J., Raeff M., Pelenski J., Zekulin G. (eds) Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. Edmonton, 1992. P. 135 — 136.

(обратно)

290

Попов Б., Ігнатов В., Степіко М. та ін. Життя етносу: соціокультурні нариси. Київ, 1997. С. 170.

(обратно)

291

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ. 1994. С. 147— 148.

(обратно)

292

Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України. Київ. 1996, С. 178.

(обратно)

293

Там само. С. 179.

(обратно)

294

Там само.

(обратно)

295

Дашкевич Ярослав. Нація і утворення Київської Русі // формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу істориків України. Львів, 1995. С. 14.

(обратно)

296

Там само. С. 11—12.

(обратно)

297

Там само. С. 12—15.

(обратно)

298

Ісаєвич Я. Етнічне коріння української нації // Формування української нації… С. 17, 21, 22.

(обратно)

299

Лисяк–Рудницький І. Формування українського народу й нації (методологічні завваги) // Історичні есе. Київ, 1994. Т. 1. С. 11.

(обратно)

300

Там само. С. 12, 13.

(обратно)

301

Там само. С. 18.

(обратно)

302

Там само. С. 21.

(обратно)

303

Там само. С. 22.

(обратно)

304

Там само. С. 24, 26.

(обратно)

305

Каппелер Андреас. Формування української нації у Російській імперії XIX ст. на тлі націотворчих процесів у Європі // Формування української нації… С. 78.

(обратно)

306

Кравченко Б. Цит. праця. С. 14.

(обратно)

307

Там само. С. 325.

(обратно)

308

Під очевидним впливом праці Б. Кравченка написані відповідні розділи у згадуваній книзі Я. Грицака, а також монографія американського історика Дж. Лібера: Liber George О. Soviet nationality policy, urban growth and identity change in the Ukrainian SSR. 1923—1934. Cambridge, 1992.

(обратно)

309

Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State // Daedalus. 1997. Vol. 126. №3. C. 89—92. Існуєдосить неякісний переклад іншої статті Р. Шпорлюка, присвяченої цій темі: Сучасність. 1996. №11, 12.

(обратно)

310

Ibid. P. 86.

(обратно)

311

Ibid. P. 98.

(обратно)

312

Ibid. P. 111.

(обратно)

313

Смолій В. А., Гуржій О. І. Які коли почала формуватися українська нація. Київ, 1991.

(обратно)

314

Там само. С. 7.

(обратно)

315

Грицак Я. Вказ. праця. С. 15.

(обратно)

316

Сміт Е. Національна ідентичність. Київ, 1994. С. 23.

(обратно)

317

Chynczewska–Hennel Teresa. The National Consciousness of Ukrainian Nobles and Cossacks from the End of the Sixteenth to the Mid–Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X. №3/4. P. 378. Ця стаття є скороченим англомовним варіантом більшої праці: Swiadomość narodowá szlachty ukraińskiej і kozaćzyny od schyłku XVI do półowy XVII w. Warszawa 1985.

(обратно)

318

Armstrong J. A. Op. cit. P. 130.

(обратно)

319

Ibid. P. 133.

(обратно)

320

Chynczewska–Hennel Teresa. Op. cit. P. 378—391.

(обратно)

321

Див.: Sysyn Frank E. Ukrainian–Polish Relations in the Seventeenth Century: The Role of National Consciousness and National Conflict in the Khmelnytsky Movement // Peter J. Potichnyj. Poland and Ukraine. Past and Present. Edmonton; Toronto, 1980. P. 58—82; Його ж. Хмельниччина та її роля в утворенні модерної української нації // Формування української нації… С. 23 — 42.

(обратно)

322

Див.: Смолій В. А., Степанков B.C. Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації. Київ, 1997. С. 24.

(обратно)

323

Смолій В. Національно–визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно–визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. Київ, 1998.

(обратно)

324

Степанков В. Українська національна революція XVII ст.: причини, типологія, хронологічні межі (дискусійні нотатки) // Там само. С. 40, 31.

(обратно)

325

Див.: Українське питання. Київ, 1997. С. 64 — 70.

(обратно)

326

Сисин Ф. Хмельниччина та ц роля в утворенні модерної української нації// Формування української нації… С. 30—31.

(обратно)

327

Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. Київ, 1996; Смолій В. А., Степанков B.C. Вказ. праця. С. 236 — 314.

(обратно)

328

Див. докл.: Когут Зенон. Вказ. праця. С. 208—258.

(обратно)

329

Магочій П. Р. Українське національне відродження: нова аналітична структура // Магочій П. Р. Галичина. Історичні есе. Львів 1994 С. 59—61.

(обратно)

330

Грабович Г. До питання критичного самоусвідомлення в українській думці XIX ст.: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Літературознавство (III Міжнародний конгрес україністів. Харків, 26 — 29 серпня 1996). Київ. 1996. С. 27—31. Див. також повніший варіант: Грабович Г. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці XIX століття: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Сучасність. 1996. №12 С. 90—94.

(обратно)

331

Див.: Грицак Я. Вказ. праця (Розділ І, II); Єкельчик С. Пробудження нації: До концепції українського національного руху другої половини XIX ст. Мельбурн, 1994.

(обратно)

332

Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State… P. 91. Див. україномовний варіант: Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. 1996. №11, 12.

(обратно)

333

Докладніше про це див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80–х років. Київ, 1995.

(обратно)

334

Див.: Лисяк–Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе. Т. 1. С. 173 — 191.

(обратно)

335

Маґочій П. Р. Цит. праця. С. 56.

(обратно)

336

Докладніше про згадані схеми «національного відродження» див.: Єкельчик С. Вказ. праця.

(обратно)

337

Маґочій П. Цит. праця. С. 61—67.

(обратно)

338

Грицак Я. Вказ. праця. С. 7.

(обратно)

339

Дискусія // Формування української нації… С. 54.

(обратно)

340

Див.: Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. Київ, 1994; Охримович Ю. Розвиток української національно–політичної думки. Львів; Київ, 1922.

(обратно)

341

Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги…

(обратно)

342

Рибалка Л. Про патріотизм // Наш голос. 1910. Ч. 1. С. 115.

(обратно)

343

Закопанець Дм. Українське питання і російська соціал–демократія // Наш голос. 1911. № 4. С. 179.

(обратно)

344

Див., наприклад: Украинский вопрос. СПб., 1914 (сучасний український переклад: Українське питання. Київ, 1997).

(обратно)

345

Грушевський М. Народностям України // Великий українець. Київ, 1992. С. 106 — 107.

(обратно)

346

Докладніше про це див.: Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX —XX ст. Соціально–політичний портрет. Київ, 1993. С. 96 — 109, 133 — 139.

(обратно)

347

Націоналізм — всесвітня сила // Справа української інтелігенції в програмі Української Народної партії. Б. м., 1905. С. 109, 111.

(обратно)

348

Докладніше про це див.: Сосновський Михайло. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью Йорк; Торонто, 1974.

(обратно)

349

Див., наприклад: Вассіян Ю. До головних засад націоналізму // Розбудова нації. 1928. Ч. 2. Його ж. Ідеологічні основи українського націоналізму // Там само. 1929. Ч. 3/4; Сціборський М. Націократія. Б. м., 1938 та ін.

(обратно)

350

Motyl A. J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919 — 1929. Boulder; New York, 1980. P. 1.

(обратно)

351

Лисяк–Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. Київ. 1994. Т. 2. С. 68.

(обратно)

352

Лисяк–Рудницький І. Націоналізм // Там само. С. 247.

(обратно)

353

Римаренко Ю. І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. Київ, 1974. С. 39.

(обратно)

354

Див.: Лісовий В. Ідеологія націоналізму (проблематика дослідження) // Культура, ідеологія, політика. Київ, 1997. С. 80 — 114; Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ, 1993; Грицак Я. Нарис історії України. С. 14, 15 та ін.

(обратно)

355

Цікавою з цього погляду є апологія націоналізму у кн.: Іванишин В. Нація, державність, націоналізм. Дрогобич, 1992. С. 116 — 117.

(обратно)

356

Див.: Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX — початку XX ст. Київ, 1996.

(обратно)

357

Див.: Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. Киев, 1912.

(обратно)

358

Kohut Z. The Development of a Little Russian Identity and Ukrainian Nationbuilding // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X. № 3/4. P. 574.

(обратно)

359

Маґочій П. Українське національне відродження. С. 52 — 73; Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereighn State.

(обратно)

360

Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. С. 39.

(обратно)

361

Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. Englewood Colorado 1990 P. 13.

(обратно)

362

Лисяк–Рудницький І. Націоналізм. С. 249.

(обратно)

363

Armstrong John A. Op. cit. P. 14.

(обратно)

364

Цікаві спостереження з цього приводу див. у кн.: Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет.

(обратно)

365

Лисяк–Рудницький І. Націоналізм. С. 251 — 252.

(обратно)

366

Там само. С. 249.

(обратно)

367

Сосновський М. Вказ. праця. С. 169.

(обратно)

368

Walicki Andrzej. Poland Between East and West. Cambridge, MA, 1995. P. 36.

(обратно)

369

Див.: Mace J. Communism and the Dillemas of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine, 1918 — 1933. Cambridge, MA, 1983.

(обратно)

370

Докладніше про це див.: Касьянов Г. Незгодні…

(обратно)

371

Smith Anthony D. Nationalism and Modernism P. 11.

(обратно)

372

Ibid. p. 13.

(обратно)

373

Ibid. P. 16.

(обратно)

374

Ibid. P. 4.

(обратно)

375

Ibid. P. 5.

(обратно)

376

Ibid. P. 21 — 21.

(обратно)

377

Лісовий Василь. Ідеологія. Політичні ідеології // Культура, ідеологія, політика. С. 74.

(обратно)

378

Там само. С. 74, 75.

(обратно)

379

Smith Anthony D. Nationalism and Modernism. P. 221;

(обратно)

380

Ibid. P. 223.

(обратно)

381

Calhoun C. Nationalism. P. 112.

(обратно)

Оглавление

Василь Лісовий. Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

Від автора

Вступ

Частина 1. Теорії нації

  Нарис 1. Етимологія

    «Нація»: еволюція поняття

    Хаос дефініцій

    «Класика жанру»

    Догматично–марксистський варіант

    Сучасні наукові версії

  Нарис 2. Феноменологія

    «Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

    «Комунікативна» теорія (К. Дойч)

    Етатистська модель нації

    Етнологічна (етніцистська) версія

    «Інструменталістська» версія

    Типологія націй

  Нарис 3. Генеза націй

    Модерністський підхід

    Примордіалістська версія

    «Нації до націоналізму»

    Соціально–культурні передумови

    Суспільно–політичні передумови

    Націогенеза в модерну епоху

Частина 2. Теорії націоналізму

  Нарис 4. Етимологія

    «Націоналізм»: історія слова

    Термін: основні параметри

    Дефініції

    Націоналізм, патріотизм, шовінізм

  Нарис 5. Феноменологія

    Націоналізм: міфологія

    Націоналізм: доктрина

    Проблема взаємодії і взаємовпливів

    Модернізаційна версія

    Марксизм і націоналізм

    Консервативний підхід

    Націоналізм з погляду психології

    Націоналізм, нацизм і фашизм

    Націоналізм і расизм

  Нарис 6. Типології націоналізмів

    «Класичні» типології

    Типологія Л. Ґрінфелд

    Інші історичні типології

    Соціологічні типології

    Критика типологій: методологічні зауваження

    Типологія Е. Сміта

    Погляд політології та психології

    Політична географія і націоналізм

  Нарис 7. Генеза націоналізму

    Періодизації та аналітичні структури

    Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

    Політичні чинники

    Соціальні аспекти

    «Політекономія націоналізму»

    «Епоха націоналізму»

Частина 3. «Український проект»

  Нарис 8. Українська нація

    Термінологічні проблеми

    Генеза: «примордіалісти»

    Модерністська альтернатива

    Національна свідомість (ідентичність)

    «Національне відродження» чи націотворення?

  Нарис 9. Український націоналізм

    «Націоналізм» в українській інтелектуальній традиції

    Історична генеза

    Проблеми типології

    «Інтегральний націоналізм»

    Проблема взаємодії і взаємовпливів

Замість післямови

Бібліографія

*** Примечания ***