Філософія українства [Роман Коваль] (fb2) читать постранично

Роман Коваль
ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСТВА

Коваль слова, коваль дії

Автора «Філософії українства» знаю десь із 1989 року. Темпераментний, роботящий українець, відданий національній ідеї. Він завжди має свою думку, свою позицію. Роман Коваль відвертий і в слові, і в дії. З його розумінням вічних українських тем хтось може не погодитися, але в філософії життя завжди були й будуть дискусії.

Роман Коваль розуміє, що слова зараз недостатньо, тому й кличе до дії, кличе перейти від потоків здевальвованих слів до рішучого діла в ім'я України.

В екстремальних умовах, коли відступати вже нікуди, він нагадує гасло часів Другої світової війни: «Папа, убей немца!». Цей заклик убив, може, не менше окупантів, ніж кулі. Він деморалізував ворога, викликав у нього панічний страх…

Роман Коваль закликає бути готовими не тільки до пасивного опору, але й до атаки. Бо лише атакуючи, каже він, досягнемо перемоги!

Саме атакуючою він хоче створити свою ДСУ — організацію молодих і злих українців.

Головним змістом нашої епохи є Пан-Час, іншими словами — революція, а не обіцянки скорого добробуту, миру й спокою. Але маса не розуміє ходу історії, не розуміє, що позитивні наслідки революцій, мирних чи кривавих, будуть не відразу. Мир, порядок, добробут і справедливість наступлять через років 10–15, не раніше.

Від нерозуміння цього й чуємо звинувачення маси на адресу трибунів, ораторів, пропагандистів, які взяли безпосередню участь у цих глобальних змінах нашого суспільства.

Настав Час! Пан-час! Божі (космічні!) сили провадять у життя свої закони, свій хід — хтозна! — може в ім'я якоїсь непізнанної людиною космічної ідеї.

Це треба відчувати!

А «ми голосували за Самостійну», думаючи: завтра рай!

Рай на українській землі буде обов'язково! Але перед тим треба пройти з честю і гідністю всі послані нам випробування.

Збірник Романа Коваля допоможе ці випробування пройти з меншими втратами, тому він потрібний нам, потрібний як повітря і хліб!

Микола САМІЙЛЕНКО

Передмова

В цій книжечці я заторкнув теми, які не увійшли до попередніх моїх збірок: протистояння національної культури і «вселюдської» цивілізації, національної еліти і безнаціонального Хама, розуму та інстинктів, об'єктивного і суб'єктивного, слова і вчинків, українців-східняків та галичан. Доопрацьовуються в книзі й теми, яких вже торкався: мова йде про владу бажань безнаціонального споживача, про складнощі формування української еліти, аналізуються глибинні хиби демократії і зокрема парламентаризму. Цікавою і несподіваною для мене самого виявилася тема т. зв. «малого» зла, яку сьогодні сповідують українські демократи. Боячись великого зла, намагаючись уникнути протистояння з ним, вони вибирають, як їм здається, менше зло. Не протиставляючи себе злу взагалі — ні великому, ні малому, вони сприяють тим самим поширенню його в Україні.

Говориться в книзі і про важливість плекання віри у власну місію, про необхідність власного героїчного прикладу, без якого всі писання, слова лишаються безплідними.

Зміст книги, власне, є лише розділом великої теми, означеної на обкладинці книги. єнші розділи зібрані в «Підставах націократії», у збірках «З ким і проти кого», «Про ворогів, попутників і союзників», «Чи можливе україно-російське замирення?» Можливо колись зберу докупи ці розділи…

А зараз, друже, — до роботи! Читай, аналізуй, роби висновки, вирішуй з ким ти і чого вартий.

Отже, «Філософія українства». Читаючи, думай: а що ти зробив для України?!

Автор

Культура чи цивілізація?

Незабаром виповниться 10 років від часу як в Україні вибухнув «цивілізаторський» бум. Різнокольорові діячі від «прогресивних» комуністів до дисидентів, а згодом демократи і націоналісти почали в небачених масштабах надуживати терміном «цивілізований». Варіації були досить одноманітні: «ми повинні йти цивілізованим шляхом», «ми повинні рівнятися на цивілізовані країни світу», «у нас повинно бути цивілізоване законодавство», «ми — нецивілізована країна»…

Поняття «цивілізований» поруч із термінами «демократія» і «правовий» стали улюбленими словами-паразитами українських демократів. Згодом цим жаргоном стали користуватися всі, у кого не було міцного національного коріння: комуністи, соціалісти, ліберали, зелені, навіть депутати-аграрники. Наші священні символи «Україна» і «Українська нація» відійшли на другий план.

Фетишизація «цивілізації» і «цивілізованості», які уособлювалися, як правило, із західним світом, свідчили про вторинність, ущербність українських політиків: вони, ніби діти, весь час хотіли на когось рівнятися. Вони й думки не могли припустити, що Україна може бути еталоном, що на неї хтось може рівнятися: папуаси, росіяни, американці, румуни, поляки… Для них, оцих київських горе-олімпівців. Батьківщина була і залишається